пошук:  

>> Грицак Ярослав: Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. / r5.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna


http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm

 

Розділ 5. МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

 ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА РАДЯНИЗАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ, 1939-1941

У XIX ст. Адам Міцкевич просив у Бога великої війни, яка б принесла визволення польському народові. Ситуація українців після завершення першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділені між чотирма державами, українці могли надіятися на розв'язання свого питання лише збройним шляхом, у результаті всеєвропейського воєнного конфлікту.

Друга світова війна принесла майже блискавичне вирішення проблеми єдності українських земель. Трохи більше, ніж за два тижні після нападу Німеччини на Польщу, (17 вересня 1939 р.), Червона армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р.Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ у східні області Речі Посполитої радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії.

Однак "єдинокровним братам-українцям" і "братам-білорусам", що проживали у Польщі, не складала найвищих пріоритетів радянського керівництва. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати аґресором і представляти інтервенцію Червоної армії у вигідному світлі. Увечері 16 вересня, міністр закордонних справ СРСР Вячеслав Молотов признався німецькому послу у Москві, що радянська сторона відчуває певні труднощі щодо обґрунтування своїх дій, оскільки "досі Радянський Союз не хвилювався щодо своїх меншостей у Польщі".

28 вересня 1939 р. був укладений німецько-радянський договір, який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Кордон співпадав в основному з лінією Керзона. Це співпадіння мало важливе значення, оскільки воно як би надавало справедливого характеру радянській окупації. У результаті вересневої кампанії СРСР зайняв територію бл. 200 тис. км2, на якій проживало бл. 13 млн. чол. Новоприєднані території включали майже всю Західну Україну, що у 1919-1939 роках входили у склад польської держави, за винятком Холмщини, лівобережного Надсяння, Лемківщини і Підляшшя. Ці українські землі – т. зв. Закерзоння – ввійшли у склад Генерального губернаторства, створеного німцями з окупованої території колишньої  Речі Посполитої..

Щоб надати леґітимного характеру приєднанню західно-українських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведені вибори до Народної Ради Західної України. Вибори проводились під наглядом радянських військ і партійної влади; спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори, виражаючи "єдинодушну волю визволеного народу", проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. Ще через два дні вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі у склад Української РСР і тим самим "завершити возз'єднання західних українців у складі єдиної держави". Верховна Рада РСР "задовільнила" їхнє прохання 1 листопада 1939 р. 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її уступити землі Північної Буковини і частину Бессарабії, заселену українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. ці землі були включенні у склад Української РСР.

Встановлення радянської влади у Західній Україні, як і в Західній Білорусії, Північній Буковині й Бессарабії (а з літа 1940 р. – у балтійських державах) було першою спробою "експортувати" радянський тоталітарний режим поза межі його "історичної батьківщини". Москва виявляла при цьому певну обережність і намагалася пристосуватися до місцевих умов.

Встановленню радянського режиму у Західній Україні надавалось характеру позірної "українізації". У найбільших містах почали виходити нові українські газети. Відкривалися українські школи, а у Львові польський університет ім.Яна Казиміра змінився на український ім.Івана Франка. У Львові виникла філія Академії наук УРСР, головним чином, зі структур НТШ, які "саморозпустилися". У січні 1940 р. Львівський театр був зукраїнізований і перейменований у Театр опери і балету ім. Івана Франка.

Але на відміну від 1920-х років, "українізація" проводилась без "коренізації". Місцеві українці не допускалися до участі у державних і партійних органах, які формувалися з вихідців зі Сходу. У якісному відношенні це був ненайкращий елемент: після репресій у 1934-1938 рр. старих і освідчених кадрів, у партійному і державному апараті переважали молоді люди без відповідного досвіду й освіти. У 1939 р. на різних рівнях партійної драбини від третини до половини працівників не мали навіть середньої освіти. Радянська еліта своєю примітивністю і хамовитістю шокувала місцеву інтеліґенцію, виховану за австрійських та польських часів. До цього часу у Західній Україні можна почути оповіді про жінок радянських офіцерів, які появлялися у театрах, зодягнені у нічну білизну замість вечірнього плаття, або використовували нічні горщики як вази для квітів.

Головне економічне нововведення звелося до проведення земельної реформи, націоналізації промисловості, торгівлі і банків та введення 8-год. робочого дня. Безробіття, одна з найбільших проблем міст Речі Посполитої, було применшено за рахунок вивезення бл. 20 тис. чол. у промислові райони Східної України, у першу чергу – в Донбас.

Колективізація сільських господарств розпочалася весною 1940 р., але до осені 1940 р. у колгоспи "вписались" лише 2% селян Західної України. Радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільша турбувалася про зміцненням захисту своїх західних кордонів. Найважливішим для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Головними жертвами радянських репресій у 1939-1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. На загал, жертвами репресій – депортацій, ув'язнень, розстрілів – за час радянської окупації 1939-1941 рр. став майже кожний десятий житель Західної Украни. Американський історик Ян Ґросс зробив приблизні підрахунки жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої польської держави. Підрахунки депортованих, ув'язнених у концтабори та вбитих колишніх громадян Речі Посполитої за вказаний проміжок часувиявили, що радянська влада замордувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, при чому на території, удвічі меншій, ніжзона німецької окупації. Ці цифри дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави-вбивці[25].

В умовах радянської окупації припинили свою діяльність політичні партії. ОУН вдалася до окремих пропаґандистських і терористичних акцій (поширення антирадянських листівок, вбивство партійних функціонерів і т.д.). Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля. Каральним радянським органам час від часу вдавалося добитися інформації про сітку ОУН та провадити арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59-а членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації, готової уявнити себе у вирішальний момент – початок німецької агресії проти СРСР.

Значна частина політичних діячів та інтеліґенції врятувалася втечею до німецької зони окупації. Позицію тих, хто залишився, найкраще передав композитор Станіслав Людкевич: "Нас визволили, і нема на те ради". Ступінь колаборації з радянським режимом була різною. Для багатьох це була просто можливість вижити. "Українізація" міського життя відкривала перед багатьма українськими інтеліґентами можливість одержати місце праці у навчальних і наукових установах, новоутворених творчих спілках і т.д. Деякі з них, як акад. Кирило Студинський, голова Народних Зборів, були особливо приласкані режимом і відігравали роль старорежимної інтеліґенції, що успішно "перековується". Ця благодать поширювалася не тільки на українців: так, у серпні-вересні 1940 р. до Москви була запрошена група польських професорів, що мало продемонструвати позитивну настанову радянської влади до польських інтелектуалів-некомуністів. Окрім того, були окремі групи, які приймали радянську окупацію без більших застережень: колишні члени КПЗУ (здебільшого, єврейської і польської національності), деякі письменники, старші і молодші офіцери і т.д. Вони були дуже нечисельними, але зіграли певну пропаґандистську роль в утвердженні більшовицького режиму.

Західноукраїнські політики, які опинилися в німецькій зоні окупації, продовжували розвивати сітку леґальних організацій, подібно до того, як це робили у міжвоєнній Польщі. На весну 1941 р. у  Закерзонні діяло бл. 1000 кооперативів, бл. 900 кружків Українських освітніх товариств (відповідників міжвоєнної "Просвіти"), бл. 900 шкіл, дві гімназії.

На чолі всієї леґальної діяльності стояв Український центральний комітет у Кракові, який представляв інтереси українського населення перед німецькою владою. Він був утворений у червні 1940 р. Його голова, проф.Володимир Кубійович, ставив перед комітетом амбітні плани – усунути польські впливи на цій українській території, зміцнити національну свідомість серед місцевих українців і повернути те, що українське населення втратило під польською владою. До певної міри ці плани вдалося здійснити: Центральна церковна рада на чолі з колишнім петлюрівцем Іваном Огієнком українізувала православні церкви у Холмщині, на Лемківщині було завдано тяжкого удару по москвофільству.

Діяльність УЦК підривала польський "стан посідання". Німецькій окупаційній владі було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Українцям дозволялось перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини і т.д. Багато з українських громадських діячів надавали послуги абверу, СД чи навіть ґестапо. Окрім того, загони т. зв. Werkschutz-у охороняли переходи через Карпати, інші виконували функції охорони у німецьких ув'язненнях.

Контроль над діяльністю УЦК та інших українських організацій пробувало перебрати ОУН. Однак саме в той час вона пережила глибокий розкол. Після смерті Коновальця (загинув від рук радянського вбивці у 1938 р.). Провід Українських Націоналістів (ПУН) передав владу його шваґрові, Андрієві Мельнику. Цей вибір затвердив Другий (Римський) конгрес ОУН наприкінці серпня 1939 р. По суті, це був виклик, кинутий старшими молодшим. Молодші оскаржували ПУН, що через недогляд він викликав репресії проти націоналістичного руху в краї, а окремих його членів – у відвертій зраді і співпраці з польськими каральними органами. Каталізатором розколу стала справа Карпатської України, коли виявилася повна помилковість орієнтації старших націоналістів на гітлерівську Німеччину.

У лютому 1940 р. молодші націоналісти заявили про відмову підпорядковуватися ПУН-ові. Після невдалих спроб переговорів, у квітні 1940 р. Мельник віддав Бандеру під суд ОУН, а Бандера, у свою чергу, відмовив Мельнику у праві керувати націоналістичним рухом. У серпні 1940 р. Мельник запропонував виключити Бандеру і його людей з ОУН. З того часу ОУН розкололася на дві окремі і непримиренно ворожі організації - "мельниківців" (ОУН-м) та "бандерівців" (ОУН-б).

На сторону "бандерівців" перейшла переважна більшість членів організації. ОУН-м стало партією "кабінетних націоналістів". "Мельниківців" підтримали декілька дуже впливових молодих ідеологів – Олега Кандибу (Ольжича), Олену Телігу, Ярослава Гайваса та ін. ОУН-м виявила більшу схильність до перебирання ідейних гасел гітлеризму. Пов'язання ОУН-б з німецьким командуванням мали більше інструментальний характер. "Бандерівці" менше, аніж "мельниківці", довіряли гітлерівцям. Вони вимагали перенесення або створення осередка ОУН у нейтральній країні або на Заході, щоб забезпечити український націоналістичний рух від моживих несподіванок з боку гітлерівців. Однак сам Бандера, опинившись на волі, не зробив жодної спроби виїхати з Кракова чи Берліна.

Підготовка до війни з Радянським Союзом змусило абвер зактивізувати свої стосунки з українськими групами, у першу чергу – з обидвома відламами ОУН . Результатом спільних домовленностей між німецьким командуванням та проводом бандерівського руху стало утворення двох військових формувань, "Роланд" і "Нахтіґаль", складених з членів ОУН-б. Але керівництво обидвох українських націоналістичних організацій ставило під час переговорів свої власні цілі, відмінні від німецьких. Йому йшлося про забезпечення політичних прав України. Головною турботою бандерівців і мельниківців було створення на окупованих землях української адміністрації, яка перебувала б під їхніми впливами. До цього ж, вважали вони, треба було "усвідомити" східних українців, які довгі роки були під більшовицьким пануванням. Окремо від цього обидві організації утворили т.зв. 6 похідних груп, 3 бандерівських і 3 мельниківських. Виконуючи функції перекладачів, водіїв і т.д. при німецькому війську, члени цих груп мали завдання творити органи адміністративної влади на окупованій українській території і таким чином перехоплювати ініціативу у гітлерівців. За ці відчайдушні плани багато кому із націоналістів у перші місяці радянсько-німецької війни довелося поплатитись своїми головами.

 

УКРАЇНА В ПЕРШІ МІСЯЦІ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ

Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану "блискавичної війни" (Blitzkrieg-у) проти Радянського Союзу. Уже через тиждень після початку військових дій (22 червня 1941 р.) німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Ще через три неповні місяці (16 вересня 1941 р.) впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.

Погано підготовлені й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривала радянську оборону і брала в оточення багаточисельні радянські частини. На території України мало місце найбільше з усіх відомих військовій історії оточень: у середині вересня 1941 р. німецькі війська взяли в кільце київське угрупування радянських військ Південно-Західного фронту загальною чисельністю 650 тис. чол. – майже втричі більше за німецькі втрати у "Сталін градському котлі" зимою 1942/1943 рр.!

Після успішного контрнаступу Червоної армії зимою 1941 р. під Москвою Сталін хотів весною 1942 р. добитися перелому у ході військових дій. Він планував нанести удари по німецьким частинам під Ленінградом, у Криму і в Україні. Погано підготовлений наступ обернувся черговими катастрофами. Найбільшої ж поразки радянські війська зазнали у травні 1942 р. в Україні, у районі Харкова. Поразка під Харковом змусила радянську сторону 22 липня 1942 р. здати останній населений пункт Української РСР – м. Свердловськ Ворошиловградської обл.

Початкова смуга поразок частинно пояснювалося самою системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи. Сильно позначились на загальній боєздатності радянських частин репресії офіцерського корпусу 1936-1938 рр. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо кількості техніки, так і чисельності живої сили).

Але не менш важливою причиною було небажання багатьох солдатів й офіцерів захищати режим, якого вони боялися і до якого не відчували емоційної прив'язаності. Німецькі донесення з перших тижнів війни відзначали особливо велику кількість дезертирів і перебіжчиків серед українців. У листопаді 1941 р. серед 3,6 млн. полонених радянських солдатів третину – 1,3 млн. чол. – становили українці, що значно перевищувало частку українців у Червоній армії напередодні війни (19,8% у 1940 р.).

Ставлення українських солдатів до своєї "Радянської батьківщини" різнилося у залежності від їхнього соціального статусу та місця походження. Нове покоління українців, яке виросло у зрусифікованих містах уже після розгрому українізації, демонструвало щирий радянський патріотизм. У меншій мірі це стосувалося національно свідомішого селянства, особливо з тих реґіонів, які стали жертвою голодомору 1933 р. Найменшу лояльність виявляли солдати, мобілізовані із Західної України.

Значна частина місцевого населення відчувала полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії позначувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики "спаленої землі" спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, урожай, затоплювали шахти і т.п., аби вони не потрапили в німецькі руки. Те, що мало особливу цінність, евакуювалося на Схід. Серед усіх евакуйованих радянських підприємств кожне третє було українським.

Швидкий німецький наступ відкрив ще одне злодійство НКВС: при відступі радянських військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних в'язнів. Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тис. в'язнів (за іншими джерелами – до 10 тис.). Подібна картина відкрилася і в багатьох інших містах Західної і Центральної України – Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславові, Перемишлі, Бібрці, Добромелі, Жовкві, Калуші, Миколаєві (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

Широке розповсюдження антирадянських почуттів серед місцевого населення однак не означало ще прихильного ставлення до нових окупантів. У різних реґіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною. Найприхильніше (у порівнянні з іншими районами) німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприймали як визволителів з-під нестерпного дворічного більшовицького ярма. На ставленні до німців місцевого населення сильно позначилася пам'ять про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівнянні з пізнішими польським і радянським режимами. Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його пам'ять про німецьку владу у 1918 рр. пов'язувалася у першу чергу з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Настрої, подібні до панівних на Західній Україні, мали місце тут серед частини східноукраїнської інтеліґенції, колишніх місцевих підприємців та заможніх селян (парадоксально, що ці настрої поділяли не лише українці, але, почасти, й євреї).

Німецька пропаґандистська машина свідомо замовчувала, яка доля очікувала українські землі. Місцевому населенню обіцювано визволення від більшовиків, свободу релігії й праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Гітлерівське командування пов'язувало з завоюванням цього краю великі надії. За кілька годин до початку радянсько-німецької війни Гітлер заявляв Муссоліні:

 "Що стосується війни на Сході, дуче, то, звичайно, вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюся в успіху. Передовсім я сподіваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні".

 

Більшістьукраїнських істориків, як радянських, так і західних, представляла цю справу як свідоме замовчування: мовляв, Гітлеру йшлося про повне поневолення українців, але він не хотів відкривати свої планів, поки на території України йшли воєнні операції. Але ці твердження вірні лише почасти. Справа полягало в тому, що німецьке керівництво, у т.ч. – і сам Гітлер, не мало чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні цілі східної кампанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 р., Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави – Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік. Вони повинні були перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав (Pufferstaaten) для Третього Рейху. Оскільки місцеве населення пройняте соціалістичними настроями, то, вважав Гітлер, заради економії воєнних зусиль, треба погодитися на те, що ці республіки будуть соціалістичними. Але при одній умові – вони не повинні мати власної національної державної еліти.

Гітлер дотримувався цих планів у всякому випадку до березня 1941 р.Але за декілька тижнів до нападу на СРСР він різко змінив погляди. З цього часу Гітлер рішуче відкидав ідею самостійних держав і говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. Завойовані східні території, і в першу чергу – Україна, мали стати для німців "райським садом", у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення[26].

Правдоподібне роз'яснення зміни східноєвропейськихпланів Гітлера подаєодин із його найвідоміших біографів Ален Булок[27]. Він пов'язує її з великим переломом у свідомості фюрера, що стався у перші тижні німецько-радянської війни. Гітлер вірив у своє особливе призначення – призначення людини, посланої провидінням для встановлення нового світового порядку. Але довгий час він не почував впевнено себе у цій ролі – звідси його безнастанне маневрування, блефування, обманта готовність відступити при першій ознаці серйозної небезпеки. Блискавична перемога на Східному фронті у червні 1941 р. змусила його повірити у свою роль. Гітлер міг легко перетягнути пів Радянського Союзу на свою сторону у війні проти Сталіна й комуністів, якщо б проявив свої раніші здібності до заключення компромісів. Принаймні, він міг завоювати прихильність українців[28]. Однак він не пішов на це – почуття власної величі витравило прагматичну сторону його натури.

Але навіть після того, як Гітлер уявнив свої нові плани своєму найближчому оточенню, у німецькому керівництві не було однозгідності щодо способу управління завойованими територіями. Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберґ виношував ідею утворення санітарного кордону навколо Росії  з числа буферних і залежних від Рейху держав (України, Білорусії, Центральної Азії і т.п.). Він же виступав за проведення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців і змобілізувати їх проти Росії.

Якщо Гітлер намірявся розв'язати східне питання грубою силою, то Розенберґ пропонував певними поступками і вмілим маневруванням осягнути того, що в іншому випадку вимагало б зусиль сотень батальйонів. Така політика, вважав він, дозволяла б німцям встановити свій міцний контроль ще перед тим, як підкорені Німеччиною народи зрозуміють, що їх обмануто, і що проголошення їхньої політичної самостійності не входить у довгострокові плани Берліну.

Але плани Розенберґа залишилися лише на папері. Згідно намірів Гітлера Україна була розчленована на декілька адміністративних територій. Галичину як колишня австрійська територія була включена у склад ґенерал-ґубернаторства. До Румунії, союзника Німеччини, відійшли Буковина і Бессарабія та частина земель між Дністром і Бугом (т.зв. Трансністрія у складі колишньої Одеської, південних районів Вінницької та західних Миколаївської областей). Закарпаття ще з весни 1939 р. належало іншому німецькому союзникові – Угорщині. З решти українських земель наприкінці серпня 1941 р. був утворений Райхкомісаріат "Україна". До складу Райхскомісаріату були включені також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пинської, заселені українцями.

Райхскомісаріат "Україна" очолив гауляйтер Ерік Кох, відомий своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові. Розенберґ первісно пропонував Коха на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях. Однак за прямим розпорядженням Гітлера він був направлений в Україну. В інавґураційній промові при вступі на посаду райхскомісара України Кох охарактеризував себе "як брутальну собаку"; саме тому за його словами, він і був назначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його "другим Сталіним, який зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні". Як і для більшості фашистських лідерів, для Коха Україна означала лише "географічне поняття". Щоб підкреслити це, він обрав собі столицею не Київ, а провінційне місто Рівне.

Райхскомісаріат України почав діяти лише в листопаді 1941 р., коли зона бойових дій пересунулася далі на Схід. Цей проміжок часу – від евакуації радянської влади аж до встановлення німецької адіміністрації – був сповнений численними спробами українців організувати своє громадське і політичне життя. Одна з бандерівських похідних груп 30 червня 1941 р. дісталася до Львова і проголосила там самостійну Українську державу. Головою уряду новопроголошеної держави став заступник Бандери Ярослав Стецько. Саме проголошення містило у собі елементи авантюризму. Бандерівці запевняли галичан, що виступають від імені усіх еміграційних українських сил і мають повну підримку німецької влади. Як стверджували пізніше творці цього акту, вони мали намір у першу чергу поставити німців перед доконаним фактом. Їхні політичні опоненти з ліберального табору натомість переконують, що бандерівці хотіли поставити перед фактом у першу чергу власне українське суспільство і, вигравши час, запевнити собі монопольні керівні позиції.

Так чи інакше, відповідь німців на самовільне проголошення української держави не забарилася: уже на початку липня 1941 р. були затримані головні ініціатори акту проголошення незалежності – Степан Бандера, Ярослав Стецько та один із міністрів його уряду Роман Ільницький. Після відмови відмінити Акт незалежності їх відправили до концтабору Заксенгаузен, де вони перебували у спеціальному відділі для політичних в'язнів аж до вересня 1944 р.

Важко погодитися з часто повторюваним в українській історіографії твердженням, що акт 30 червня 1941 р. змусив німців уявнити своє ставлення до українського питання[29]. Засадничі підстави німецької політики і далі залишалася державною таємницею (geheime Reichssache). З іншого боку, навіть після першої хвилі репресій німецьке командування не переставало виказувати українцям особливих знаків уваги. Восени 1941 р. Ерік Кох запропонував створити "уряд" райхскомісаріату, до якого мали увійти мельниківці та окремі діячі українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Зі свого боку, майже всі українські підокупаційні газети схвально відгукнулися на створення райхскомісаріату, розцінивши цю акцію "як факт відновлення української державності"

ОУН(б) й ОУН(м) робили спроби самовільно організувати місцеве управління і поліцію. Не дивлячись на те, що обидві організації ставили перед собою однакове завдання – незалежність України, партійні суперечності брали верх й унеможливлювали їхню співпрацю. Між двома фракціями ОУН почалися справжні перегони, хто зможе швидше поширити свої впливи на українські землі. В окремих реґіонах між бандерівцями і мельниківцями дійшло до збройних сутичок. ОУН-м вдалося пропхати своїх людей на ключові посади у цивільному самоуправлінні Житомира, Харкова та ін. великих міст. У Київ мельниківці разом з місцевими українцями утворили 5 жовтня Українську Національну Раду на чолі з проф. Миколою Величківським.

Успіх українських націоналістів пояснювався декількома причинами. Швидка евакуація радянської влади і прихід німецьких військ утворили на більшості українських територій ситуацію вакууму політичної еліти. ОУН двох відтінків швидко заповнила цей вакуум, і виступаючи як ініціативна меншість, досить легко могла зорганізувати пасивну більшість. По-друге, доба "українізації" 1920-их років й існування формальної національної держави у вигляді Української РСР залишили відчутний вплив на місцеве населення. Колишні офіцери і солдати УГА, які перебували на Сході у 1919 рр. і знову прибули туди у 1941 р., стверджували, що національна свідомість жителів цих реґіонів стала значно вищою у порівнянні з часами революції.

Але поза цілеспрямованими зусиллями українських націоналістів, українське національне життя на колишніх радянських землях у перші місяці німецької окупації само по собі проявило дивовижну здатність до реґенерації. По всій Україні швидко ремонтувалися школи й уже осінню 1941- зимою 1942 р. вчителі проводили заняття з дітьми. Розпочалася робота над написанням нових підручників, при цьому особливий наголос ставився на забезпечення ними викладання мови, історії і культури. За короткий час було засновано 115 українських газет. На Сході України відкрилися "Просвіти", кооперативи і профспілки, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква. На вулицях Східної України все більше чулося української мови, оскільки зник страх перед репресіями. Під час масових мітингів і демонстрацій сотні і тисячі людей включалися в обговорення майбутнього України.

Не підлягає сумніву, що коли б найпекучіші інтереси українського населення, породжені війною й більшовицьким та фашистським режимами, були б задоволені, то при вільному виявленні воно висловилося б за розширення своїх національно-культурних прав. Промовистим є факт, що за весь час німецької окупації в Україні не існувало жодного політичного руху одночасно антикомуністичного і проросійського спрямування. Єдиною реальною альтернативою до ненависної радянської системи в Україні була самостійна національна держава. Чи ця можливість стане дійсністю, залежало в першу чергу від волі німецького командування, якеконтролюваломайже всю територію України з осени 1941 р. аж до середини 1943 р.

 

НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ

Коротка історія національного відродження на Сході України у перші місяці німецько-радянської війни закінчилася з встановленням нового, брутальнішого і жорстокішого режиму окупації в кінці осені - напочатку зими 1941 року, після приїзду Еріка Коха в Україну. Усі українські громадські організації – від Червоного Хреста аж до спортивних клубів – були розпущені. З січня 1942 р. усі школи понад четвертий клас підлягали закриттю. Зі 115-ти газет, що виникли влітку 1941 р., у квітні 1942 р. залишилося лише 40, та й ті підлягали цензурі. Один з перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху. Пізньою осінню 1941 р. було заарештовано бл. 700 організаторів та учасників масового відзначення 20-ї річниці розстрілу під Базаром, організованого ОУН(м). Зимою 1941-1942 рр. у Києві німці розстріляли групу мельниківців, яких запідозрилиу підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу та Івана Ірлявського, головного редактора газети "Українське слово" Івана Рогача, мера міста проф. В. Багазія та ін. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Гітлер планував переселення в Україну у найближчі 20 років 20-и млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси "життєвого простору" на Сході. Історичне призначення українців, як і інших словян, полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша – зведенню до статусу рабів, решта – виселенню на схід, в Азію.

Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Розстрілу підлягали комуністи, грабіжники, саботажники, агенти НКВД, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемійта ін. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтеліґенція. Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набрали регулярного характеру; за час окупації тут знищили понад 100 тис.чол. Взагалі на Україні відомо не менше 250-и місць, де проводилися масові розстріли.

Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Уже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа "надлишкових споживачів" – "євреїв і населення українських міст, таких як Київ". Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування у міста, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200 г. хліба на тиждень, а робітники – додаткових 600 г.

Антигуманний характер німецького режиму відобразився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці на загал дотримувалися Женевської конвенції від 1929 р., яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести "фільтрацію" полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтеліґенцію та євреїв. Із загальної маси виокремили військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей – вони були відпущені для збирання урожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх.

На початку вересня 1941 р. фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянський солдат здатний чинити опір усіма можливими засобами, він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Радянські полонені утримувалися в умовах, які вели до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому ж, у 180-и таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло бл. 1,4 млн. радянських військовополонених.

Щоб запобігти будь-яким проявам опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 р., було розстріляно 300 захоплених на вулиці заложників; у кінці листопада 1941 р., після знищення центру зв'язку, у Києві розстріляно ще 400 чол. У жовтні 1941 р. Україна спізнала першу "українську Хатинь" – німецький підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляне. За весь період окупації в Україніу результаті каральних акцій були повністю знищено разом з населенням 250 місцевостей.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїжджало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 р. німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів "остарбайтерів" (робітників зі Сходу). Розв'язкою ситуації стала примусова мобілізація молоді віком між 18-а і 20-ма роками та депортація людей, схоплених під час облав.

Умови життя "остарбайтерів" – окрім тих, яких вивезено з Галичини – були нестерпними. Мінімальна норма харчування у поєднанні з фізичним виснаженням від непомірної праці приводили до поширення хворіб і високого рівня смертності. До фізичних мук додавалася ще й постійна образа їхньої людської та національної гідності. Система примусової мобілізації на роботу в Німеччині була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання у Сибір за роки радянської влади.

Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні проявилася в тому, що перший перейняв багато готових елементів другого. Так, німці зберегли в окремих районах колишню радянську міліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вражаючим було збереження колгоспної системи разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Окупаційний режим в Україні мав певні реґіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Райхскомісаріату, і до великої міри це було особистою "заслугою" гауляйтера Еріка Коха. По-іншому склалася ситуація в генерал-губернаторстві, яке німці вважали частиною Рейху і утримували в строгій ізоляції від більшості українських земель, виходячи із стратегічного положення Галичини – території, наближеної до зони військових дій. До літа 1943 р. масові репресії зачепили тут в основному євреїв; одним з небагатьох випадків масових екзекуцій не-єврейського населення був розстріл айнзатцкомандою 25 польських професорів та їх родин у перші дні після заняття Львова. Але назагал становище місцевих українців і поляків було набагато кращим, аніж у сусідніх зонах окупації.

М'ягшими від німецького були угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії. Обидва продовжували політику довоєнних урядів щодо асиміляції національних меншостей. Арешти й політичні процеси відбувалися мало не щодня, але мова не йшла про масове винищення не-угорського і не-румунського населення. Це стосувалося навіть євреїв і циган. Їх виселяли з інших частин румунської держави (в т. ч. з Буковини і Бессарабії) у Трансністрію, яка вважалася румунським "Сибіром". Багато з євреїв та циган там і загинуло, але їх винищення не набрало тотального характеру. Єврейська громада угорської держави була відправлена у концентраційні табори лише у 1944 р., та й то під тиском Німеччини.

1943 р. німці провели перепис населення на окупованих українських територіях. Хоча дані цього перепису не зовсім точні і включають у себе втрати місцевого населення, спричинені радянськими репресіями, евакуацією і мобілізацією до Червоної Армії, він дає можливість скласти уяву про характер німецького окупаційного режиму у різних реґіонах України. У порівнянні з 1939 р. Галичина втратила 22% населення. Якщо виключити з цього числа втрати, спричинені винищенням євреїв, то тоді цей показник становитиме 13%. Найменші втрати були зафіксовані на північно-західних землях (Волині і Поліссю) – 12%, а якщо відняти кількість винищеного єврейського населення, то лише 3%. Натомість втрати населення у "Райхскомісаріаті Україна" становили 30%, у тому числі серед не-євреїв – 24%. Найбільш вражаючим (53%) було зменшення кількості жителів великих міст[30]. Найбільших втрат зазнали євреї: за різними оцінками, за час окупації загинуло 0,9 до 2 млн. із тих 3 млн., які проживали на території України у 1939 р.

Трагічний досвід німецької окупації дозволив українцям та іншим народам, що проживали на території України, прийти до висновку про абсолютно антигуманний характер фашизму. Щобільше, вони могли переконатися, що за рівнем своєї жорстокості гітлерівський режим значно перевищував радянську систему. Тому якщо на початку війни певна частина населення вітала гітлерівців як визволителів від більшовицького ярма, то після декількох місяців окупації багато бажало повернення радянської влади, яка за даних умов була б меншим злом для України.

 

ПИТАННЯ КОЛАБОРАЦІЇ: СПРОБА ОЦІНКИ

Підтримання жорстокого режиму на більшій частині української території вимагало чисельного адміністративного апарату. Утримання такого апарату було б неможливим без залучення місцевого населення. У багатьох публікаціях можна натрапити на тезу, що серед усіх поневолених Німеччиною народів українці, як і балтійські народи, проявляли особливу схильність до колаборації з німецьким режимом.

Це твердження грішить сильним перебільшенням. Колаборація є загально поширеним явищем у світовій історії. Німецька ж окупація з її досі небаченою жорстокістю привела до колаборації у небачених досі масштабах. Фашистське командування трактувало свої дії на Сході не просто як чергову військову кампанію, а як війну тотального винищення (Vernichtungskrieg). Німцям не просто йшлося про встановлення свого контролю над цією територією, а про свідоме винищеннякількох мільйонів полонених і цивільних громадян, зарахованих у катеґорію "недолюдей" (Untermenschen). З огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режимудляжителів Східної Європи питання не стояло: "колабораціонувати чи не колабораціонувати?", а "як вижити?"

Вибір можливостей був мінімальним. Народи Східної Європи були буквально розчавлені між двома тоталітарними режимами. Усна традиція донесла нам таку апокрифічну історіюз часівприєднання Західної України та Західної Білорусії до СРСР: на радянсько-німецькому кордоні зустрілися два поїзди, що їхали в протилежних напрямках. Один з них був переповнений євреями, які втікали від Гітлера, інший – євреями, що рятувалися від Сталіна. Пасажири одногопоїзду старалися переконати пасажирів другого, що ці хіба зійшли з розуму, їдучи туди, звідки вони самі щойно вирвалися.

Міра колаборації найчастіше визначалася не поневоленими народами, а окупаційним режимом. Часто говориться про те, що найменшу схильність до колаборації з німцями проявили поляки. Але те, що Польща не стала краєм без свого Квіслінґа і Петена, як слушно зазначив Яцек Куронь, не було виключною заслугою поляків – цього не хотіли самого німці, які дивилися на цю країну виключно як на терен колонізаційної експансії[31].

Всі ці приклади приводяться не ради того, щоб зняти з українців частину їхньої вину й перекласти її на поляків і на євреїв. Просто спроби "націоналізувати" вину і говорити про особливу схильність чи, навпаки, відпірність того чи іншого народу до колаборації є ще одним історичним міфом. Він не стільки роз'яснює, скільки затемнює справу, заміняючи аналіз конкретних умов загальними наліпками.

Колаборація з окупаційним режимом мала різні виміри і не обов'язково означала солідарність з ідеологією та практикою фашизму. Одні колабораціоністи робили це ради кар'єристських міркувань чи жадоби багатства, інші ж – просто заради врятування свого життя, ще інші – ради досягнення своїх власних політичних цілей. Оскільки українські націоналісти в окремих моментах свідомо наслідували німецький нацизм, то виникає враження, що їхня колаборація з окупаційним режимом випливала власне з ідеологічних причин. Але насправді ситуація була набагато складнішою. Перш за все, орієнтація українського націоналістичного руху на Німеччину бере початок ще з тих часів, коли нацизму і фашизму навіть не існувало. З іншого боку, в українському випадку з німцями співпрацювали майже усі українські політичні угрупування, у т. ч. – і ті, що були суперниками ОУН. Це доказує, що в українському випадку ідеологічні мотиви не посідали домінантного місця. Джон Армстронґ – історик, який зробив чи ненайбільше для теоретичного осмислення і класифікації різних типів колаборації у Східній Європі під час світової війни – прийшов до висновку, щоукраїнський колабораціонізм є власне найбільш чітко вираженим прикладом переважання національних мотивів[32].

Українські націоналісти вважали головними ворогами Радянський Союз і Польщу (хоча ради справедливості варто сказати, що ніхто з них не ставив Польщу на один рівень з СРСР – їй відведилося скромніше місце "ворога No 2"). Оскільки і СРСР, і Польща були ворогами фашистської Німеччини, то це автоматично зводило український націоналістичний рух до стану потенційного союзника Берліна. Але від цієї теоретичної формули до реальної співпраці було дуже далеко. "Честі" називатися німецькими союзниками у Центральній і Східній Європі удостоїлися лише Румунія й Угорщина. У всіх інших випадках німці для своєї користі експлуатували почуття національних меншостей, які у довоєнний час зазнавали гніту від панівних націй – словаків, хорватів, західних українців і західних білорусів. Але статус цих національних груп "нового європейського порядку" був різним – у словацькому і хорватському випадку гітлерівці дозволили на створення залежних від Берліну держав. Натомість після літа 1941 р. Гітлер і слухати не хотів про створення східнослов'янських держав та національних армій. Тому стосунки українських націоналістів з нацистським режимом укладалися дуже нелегко і коливалася від надій на союзництво літом-осінню 1941 до оголошення літом Німеччини "ворогом No 3" та повернення до обмеженої колаборації у 1944-1945 рр., у міру того, як СРСР знову перебрав контроль над Україною.

Добровільна колаборація здійснювалася у двох формах: через формування військових частин та через участь в органах окупаційної адміністрації. Українські частини, що воювали по стороні Німеччини— дружини українських націоналістів ("Нахтіґаль" і "Роланд"), дивізія СС "Галичина", Українське визвольне військо, Українська національна армія – постали на основі політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. Очевидно, що українські націоналісти помилялися у своїх надіях, що створення українських частин рано чи пізно приведе Белін до визнання України як свого союзника. Але фашистському керівництву, якому йшлося перш за все про нове гарматне м'ясо, теж доводилося відступати від своїх принципів. Показовою з цього боку була історія дивізії СС "Галичина", створення якої трималося у таємниці від Гітлера – про її існування він дізнався аж весною 1945 р. Серед умов, на які погодилося німецьке командування була й така, що дивізія СС "Галичина" воюватиме лише на Східному фронті, і її ніколи не заставлятимуть воювати проти західних союзників.

Що ж стосується участі українців в органах окупаційної адміністрації, то її ступінь сильно відрізнялася на території ґенерал-губернаторства та райхскомісаріату. Єдиним постійним представницьким органом українців за час всієї окупацію був Український центральний комітет на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем у Кракові. Німці фаворизували галицьких українців як "довірених осіб" (Treuhander) і свідомо використовували їх як противагу до поляків. З іншого боку, їх трактували цілком інше, аніж українців у Райхскомісаріаті: їм дозволяли утримувати свої культурні і кооперативні організації, школи, учитися в університетах Львова, Праги, Берліна і т.д.

Натомість німецький уряд не виявляв найменшої готовності толерувати українську адміністрацію у райхскомісаріаті. Місцеві українці були єдиним неросійським народом, якому аж до кінця війни не дозволяли утворювати свого національного комітету. Кількість українців, які у той чи інший спосіб співпрацювали з німецьким режимом, була тут мізерною у порівнянні з загальною чисельністю населення.

Якщо б другу світову війну виграв Третій Райх, то у німецькомовних книгах про колаборацію зі Сталіним українці теж займали б, напевно, одне з найперших місць – у Червоній армії воювало 6 млн. українців, тоді як у німецькій армії під кінець війни – лише 250 тис. чол. Звідки ж взявся міф про особливу схильність українців до колаборації з фашистською Німеччиною? Він виник у першу чергу з традиції, за словами Нормана Девіса, представляти їх світові як "росіян" або "совітів" у тих випадках, коли вони заслуговували на похвалу, і як "українців", коли вони зробили щось поганого[33]. Інше пояснення випливає зі зле поясеної статистики: хоча кількість українців, які активно співпрацювали з німецьким режимом, була незначною у порівнянні з загальною чисельністю населення, вона була великою у порівнянні з іншими національними групами Радянського Союзу. Українці становили четверту частину (26%) у німецьких війскових частинах, сформованих з колишніх радянських громадян, та майже половину (52,6%) переміщених осіб (displaced persons) – колишніх радянських громадян, які після закінчення війни з власної чи чужої воліопинилися у Німеччині. Для порівняння: відповідні показники для росіян становили 32% і 14% – що назагал менше їхньої частки у національному складі населення СРСР (у 1939 р. українці становили 16,5%, росіяни – 58,1% радянських громадян). Але ця велика частка українціву порівнянні з росіянами відображає той факт, що німці окупували майже всю Україну, і лише частину – Росії. Відповідно до цього частка українців в окупаційній армії, адміністрації і серед переміщених осіб була вищою – хоча б з тої причини, що це збільщувало їхні шанси на виживання.

Підсумовуючи, можна сказати, що абсолютна більшість українців під німецькою окупацією займали пасивну позицію і їхньою головною турботою було щоденне виживання. Але, знову ж таки, це не було особливою національною заслугою чи ганьбою, а просто відображала загальну схему поведінки центрально- і східноєвропейськихнародів на окупованій німцями території.

Звичайно, це не знімає питання про участь окремих українців у воєнних злочинах проти інших національностей, зокрема проти поляків. Але й тут попри спаведливі звинувачення можна зустріти перебільшення і навіть явні видумки.У першу чергу це стосується міфів про причетність українських націоналістів до розстрілу групи польських професорів у Львові (липень 1941 р.) та про участь дивізії СС "Галичина" у придушенні Варшавського повстання. Щодо першої акції, то вона була брутальною реалізацію тези Гітлера, що на одній землі не може і не повині існуватидвох панів – німців і поляків – і тому польську інтеліґенцію належить винищити. Львівський розстріл належить до того ж ряду подій, щой розправа з краківськими професорами у листопаді 1939 р. Документальні матеріали і спогади свідків доводять видуманність тези, що вбивство львівських професоорів здійснили українці (невиясненним, однак, залишається питання, чи українські студенти були причетні до складання списку страчених, і, якщо так, то чи робили це вони з власної ініціативи а чи на вимогу ґестапо)[34]. Подібно не відповідають правді твердження про участь дивізії СС "Галичини" у боротьбі з польським підпіллям: у Варшаві на момент повстання не було жодних її частин. Українці, які брали участь у придушенні варшавського повстання, належали до Російської Визвольної Армії (т.зв. власівців) і були колишніми радянькими полоненними. До виникнення поголосків про відповідальність українців за масові вбивства і грабунки серед населення польської столиці спричинилися поширення у Варшаві відомостей про польсько-українську різню на Волині і Галичині [35].

Центральне місце у звинуваченнях українців у колаборації займає причетність до винищення євреїв. Україна поряд з Польщею й Румунією називаються суспільствами "з народним антисемітизмом жахливої жорстокості" – більшим навіть за той, яке виявляло населення фашистської Німеччини[36]. Серед євреїв, яким вдалося вижити німецьку окупацію, збереглося багато свідчень про безпосередню участь українськоїполіції та українців у складі інших частину масових екзекуціях. Українці виконували ці фунції не лише на українських землях, але й у польських та литовських ґетто. Окрім цих реґулярних і спланованих акцій, у перші дні німецької окупації антиєврейські погроми відбулися у 58 містах і містечках Західної України; під час них загинуло 24 тис. євреїв. Очевидно (і це визнають єврейські історики) свідчення цих джерел є до якоїсь міри однобічними, обтяженими емоціями й перебільшеними. Однак певна їхня тенденційність не означає, що самі ці події вигадані – надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються, щоб ними можна було просто зіґнорувати.

Більшість єврейських джерел говорять про участь головним чином західних українців у каральних акціях. Натомість на території Райхскомісаріату, відзначалось у донесеннях німецьких винищувальних груп (айнзатцґруп), "антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає" і "що для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу".

Ситуація з перших місяців війни була дзеркальним відображенням тої, яка мала місце під час хвилі антиєврейських погромів у 1919 р. – тоді основними винуватцями були східняки, а галичани навпаки проявляли дисциплінованість і толерантність. Це підштовхує до думки, що поведінку західних українців обумовлювала радше конкретна ситуація, аніж закорінені антисемітські національні стереотипи. Підтвердженням цьому слугує той факт, що основна смуга погромів у 1941 р. співпадає з територіями, окупованими радянськими військами щойно у 1939-1940 р. – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали швидкої "совєтизації" і де радянський терор був особливо жорстоким. Тому тут легко було спровокувати антиєврейські погроми. Німці у перші місяці окупації намагалися створити враження, що масові страти євреїв є чисто українською акцією, природнім відрухом місцевого населення на віковий "єврейський гніт" та ненависну більшовицьку окупацію. Найбільш диявольською рисою фашистського режиму було те, що він не лише фізично винищував сотні тисяч мирного населення, але й морально зломлював мільйони тих, хто залишився в живих, роблячи їх причетними до масових злочинів. Іншою справою є, однак, те, що ані обидва відлами ОУН, ані інші українські політичні силиутрималися від відкритого засудження німецької політики винищення євреїв та перестерігання українців перед участю у фашистських звірствах. Адже українські націоналісти після невдачі з прошголошенням української держави перебували у підпіллі і не мусіли зв'язувати себе умовами окупації. Популярність у західноукраїнському суспільстві дозволяла їм надіятися, що їх голос був би почутий. Мовчанка у цьому випадку дорівнювала згоді.

Німецька пропаґанда у перші місяці окупації безупинно повторювала, що євреї займали ключові позиції в радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців, розстріляних під час відступу Червоної Армії (насправді, серед закатованих жертв було декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німецька пропаґандистська машина воліла мовчати).

 У цілому ж, гама відгуків місцевого населення була широкою: від виразного осуду аж до солідарності або навіть безпосередньої участі в екзекуціях. Зараз неможливо точно визначити кількість українців, що брали участь у переслідуванні євреїв. Але оскаржувати усіх українців в антисемітизмі так само справедливо, як звинувачувати усіх євреїв у співпраці з радянським режимом. З іншого боку, серед 35-40 млн. українців знайшлося чимало інтеліґентів, простих селян і міщан, які, ризикуючи своїм життям, надали притулок сотням євреїв.Тільки у Галичині за допомогу євреям страчено 100 чол. Але так чи інакше, такі випадки були радше винятком, аніж правилом. Більшість населення ані ні приймало участі в погромах й екзекуціях євреїв, ані не спішило їм з допомогою. В умовах німецької окупації, коли українцям і полякам за це загрожував розстріл, кожний такий акт був виявом особистої відваги, що межувала з героїзмом. А героїзм не є явищем щоденним.

Деякі українські історики намагаються зняти вину з українського суспільства, справедливо стверджуючи, що ні одна українська політична сила не давала команди для початку погромів. Рівно ж жодна українське леґальне чи нелеґальне угрупування не культивувало расистської антисемітської програми або політики[37]. Але ці твердження вірні лише почасти. Бо антисемітизм не завжди виступає у відвертій формі; часом дорогу йому торували політичні програми і заяви, які не ставили безпосередньо собі такої мети. У прийнятих на II (Краківському) Великому зборі ОУН-б (квітень 1941 р.) програмових постановах засуджувалися антиєврейські погроми, оскільки вони відвертають увагу українців від справжнього ворога – більшовицького режиму. Але разом з тим стверджувалося, що євреї є його найвідданішою опорою й авангардом московського імперіалізму в Україні. ОУН довго використовувала у своїх документах термін "жидокомуна", співзвучну з фашистським "жидо-більшовизмом" (Judeo-Bolschevism). Ця практика заникає аж після двох років окупації. У документах III Надзвичайного великого збору ОУН-б (серпень 1943 р.) уже не зустрічалось терміну "жидо-комуна"—але ця зміна була надто пізною: на Західній Україні після ліквідацій ґетто пізнім літом 1943 р. майже "не зустрічалось" уже самих євреїв.

Керівництво ОУН-б, здається, не розуміло чи не хотіло розуміти однієї дуже важливої обставини: в умовах загальної деморалізації і провокування німцями місцевого населення на антиєврейські погроми потрібні були політичні заяви, які б чітко відображали позицію всієї організаціїщодо винищення євреїв. Мовчанка ж у такому випадку дорівнювала згоді.

Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрей Шептицький. У лютому 1942 р. він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв. Свої слова він підкріпляв ділом, переховуючи у келіях св.Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Очолювана Шептицьким греко-католицька церква провадила широку рятункову акцію, надаючи євреям християнські посвідчення та укриваючи в монастирях і будинках для сиріт сотні єврейських жінок і дітей. У листопаді 1942 р. митрополит Андрей видав пасторського листа "Не убий!" Лист засуджував будь-які види вбивств, але в першу чергу – вбивства політичні. Шептицький загрожував вбивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.

Для більшості місцевих жителів питання про колаборацію й винищення євреїв мало не стільки кримінальний, скільки моральний аспект. Вони не брали участі у масових екзекуціях і в інших злодіяннях фашистського режиму, але, з другого боку, дуже мало зробили для того, щоб їм перешкодити. Лише особи з дуже високим моральним почуттям могли пересилити страх і чинити так, як від них вимагав їх людський обов'язок. Джерелом такої мужності могла стати, як у випадку митрополита Шептицького та керованої ним церкви, християнська мораль. Але однієї лише християнської моралі не було достатньо для зорганізованого опору фашистській системі. Була певна закономірність у тому, що з усіх політичних сил, що діяли в Україні, дійовий опір фашистській тоталітарній системі могли протиставити лише ті сили, які самі сповідували тоталітаризм – комуністи й українські націоналісти.

 

ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПОВСТАНСЬКИЙ РУХИ

Перші спроби організації партизанської боротьби з німецькою окупаційною владою припадають на літо 1941 р. Створенням партизанських загонів займалися працівники НКВС та місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати, або ж спеціально залишили в тилу для ведення підпільної діяльності. Але спроби партійного і військового керівництва організувати партизанський рух в Україні закінчувались здебільшого невдачею, оскільки сам рух у перші місяці війни не користувався підтримкою місцевого українського населення. Тогочасні таємні радянські документи рясніють згадками, коли створені партійними комітетами та НКВС партизанські загони і диверсійні групи залишалися бездіяльними, саморозпускались або ж переходили у тил Червоної Армії. Єдиною боєздатною силою були партизанські загони Федорова, Ковпака, Сабурова, що дислокувалися головним чином на Півночі України, де ліси і болота складали більшу територію, неприступну для ефективного німецького контролю. Однак, під тиском німецьких військ ці партизанські загони відійшли у Білорусь, у Брянські ліси. Таким чином, до літа 1942 р. на Україні не існувало масового партизанського руху. Слабість червоного руху опору була до певної міри спричинена особливостями сталінської передвоєнної доктрини. Вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалося, у випадку нападу на СРСР ворог мав бути розбитий "малою кров'ю, з мінімальними втратими сил і засобів і (що найважніше!) на його ж власній території". Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті змусила Сталіна переглянути стару воєнну доктрину. Він поставив за мету створити масовий партизанський рух, який відтягав би сили німців від напрямків головних ударів та створював їм труднощі у тилу. 30 травня 1942 р. при верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху. Його український відповідник – Український штаб партизанського руху, очолюваний генералом Тимофієм Строкачем, – створено 20 червня 1942 р.

Цілеспрямовані заходи радянського керівництва співпали зі зміною настроїв серед населення окупованих територій. У відповідь на масові екзекуції та вивезення на примусові роботи у Німеччину, його ставлення до німецького режиму ставало все більш і більш неґативним. Відповідно зросла його підтримка партизанському рухові. Партизанські загони, що проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази.

Завдяки організованим діям Москви "зверху" та наростання пасивного опору "знизу" партизанський рух в Україні став дійсно масовою силою. Але головну роль відігравав все ж таки перший фактор. По суті, "червоні партизани" були ще однією радянською армією, з тою однак різницею, що вона діяла у тилу ворога. Партизанські загони були переведені на реґулярне забезпечення, а їхнім командирам виплачувалася зарплата, як офіцерам реґулярних частин.

Весною 1943 р. радянські партизани в Україні отримали розпорядження передислокуватись у західні і південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв'язку та ін. Це було частиною т.зв. "рейкової війни", яку розгорнули партизани у німецькому тилу літом 1943 р., напередодні вирішальної Курської битви. Головні партизанські акції мали місце на залізничних ділянках Ковель-Сарни-Коростень та Ковель-Шепетівка-Бердичів.

Друга половина 1943 р. стала найвищою точкою у розвитку червоного партизанського руху в Україні. Німецьке військо у північній і центральній частині України втримувало контроль лише у містах та вздовж шляхів сполучень. У міру наближення Радянської армії до території України партизанські з'єднання використовувалися для безпосередньої підтримки фронтових операцій.

У період його найвищого піднесення партизанські загони і з'єднання налічували понад 50 тис.чол. У цілому ж, через партизанський рух за роки війни пройшло прибл. 180-220 тис.чол. Це не так уже й багато, якщо взяти під увагу його "зорганізованість зверху". Показовим з цього огляду є також національний склад партизанських загонів в Україні: українці становили 54%, росіяни – 23%, білоруси – 6%, поляки – 2%, євреї – 1%, представники решти майже 60 національностей – кожна по менше ніж 1%. Впадає в око сильна недопредставленість українців у порівнянні з їхньою часткою в населенні України (75-80%); натомість росіян було вдвічі більше від їхнього відсотку у національному складі (10-13%)!

Міфічна "всенародність" червоного партизанського руху, про яку постійно твердила радянська пропаганда, стає особливо очевидною, коли порівняти його з націоналістичним повстанським рухом на західноукраїнських землях. Його передісторія пов'язана зі спробами українських антирадянських політичних сил утворити за згодою німців власну національну армію. У 1940 р. Тарас Бульба-Боровець, уродженець Полісся й колишній в'язень Берези Картузької  одержав розпорядження уряду УНР утворити партизанські загони для боротьби з більшовиками. У червні 1941 р. за дозволом вермахту він організував збройний загін української міліції, що прочищував ліси північно-західної України від залишків Червоної Армії та радянських партизан. При цьому Боровець тісно співпрацював з відділами Білоруської самооборони, які виконували подібне завдання у білоруській частині Полісся. До кінця літа його група встановила контроль над значною частиною Полісся навколо м. Олевська і проголосила себе "Поліською Січчю". Вона добивалася визнання як національна військова частина, однак німці годилися визнати її лише як офіційну міліцію. 15 листопада 1941 р. Боровець дав наказ розпустити Поліську Січ і приступив до створення з членів колишнього загону партизанського формування під назвою "Українська повстанська армія".

У відповідь на посилення гітлерівського терору проти місцевого населення весною 1942 р. повстанські загони провели цілий ряд "відплатних акцій". Однак Боровець не мав наміру вести великомасштабну партизанську війну. Від партизанської боротьби утримувалося також українське і польське націоналістичне підпілля. Вони не були готові перейти до масової збройної боротьби і зосереджувало свою діяльність на підготовчих акціях: підпільній пропаганді, створенні запасів зброї і провіанту і т.д. Керівництво ОУН-б рекомендувало не розпорошувати енергію на партизанську діяльність і неґативно ставилося до діяльності перших повстанських загонів, стверджуючи, що партизани є агентами Сталіна і Сікорського (голови польського еміграційного уряду). "Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонових українських мас – наш шлях", – писала ОУН(б) у червні 1942 р.

Ситуація різко змінилася після того, як наприкінці 1942 - на початку 1943 рр. розпочалися рейди радянських партизан на північно-західні землі. Завданням цих рейдів було демонстрування радянської присутності на цих землях, поборення підпільних українського і польського націоналістичних рухів та розпалення антинімецьких почуттів серед місцевого населення. Останньої мети досягалося макіавеллістськими засобами: підірвавши міст, пустивши під укіс поїзд або ж убивши декількох поліцейських і німецьких солдатів, радянські партизани зразу ж поверталися у білоруські ліси, полишаючии місцевих жителів сам-на-сам з розлюченою німецькою адміністрацією.

Різка зміна ситуації змусило місцевих лідерів ОУН(б) до створення, всупереч інструкціям керівництва, озброєних загонів самооборони. Бандерівському проводу довелося поступитися перед ініціативою знизу. У вересні-жовтні 1942 р. були створені перші значні військові формування українських націоналістів-бандерівців. Військове керівництво цих формувань сильно зміцнилося за рахунок офіцерів колишнього "Нахтіґалю", які у листопаді 1942 р. відмовилися поновити однорічний контракт з німцями. Один із них, Роман Шухевич, під псевдонімом "Тарас Чупринка" став головнокомандуючим цього руху. У лютому 1943 р., на Третій конференції ОУН(б), керівники націоналістичного підпілля вирішили перейти до збройної боротьби з німецьким окупантом. У цьому ж місяці бандерівські формування розпочали військові дії проти німців, заатакувавши бараки нацистської поліції на північній Рівенщині.

Перейти до підпільної діяльності спробували й найактивніші члени ОУН(м). У березні-квітні 1943 р. мельниківські групи теж приступили до створення на Волині своїх партизанських загонів. Окрім того, мельниківці становили кістяк офіцерського складув армії Боровця, фактично перебравши у свої руки і політичний провід УПА. Наявність у волинських лісах одразу декількох українських партизанських формувань українських націоналістівта втікачів диктувала необхідність їхнього об'єднання під спільною військовою командою. Між бульбашівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. велися переговори про створення спільного керівного центру. Після зриву переговорів ОУН(б) почала проводити акцію насильного об'єднання усіх націоналістичних партизанських формувань. Озброєні бандерівські загони у липні-серпні 1943 р. оточували бульбашівські і мельниківські групи і примушували їх підкоритися своєму командуванню. Тих, хто не підкорявся, знищували. Як стверджувало згодом керівництво ОУН-б, ця операція далася "малою кров'ю". Однак статистика жертв акції залишається невідомою. У склад новоствореної Української повстанської армії ввійшла частина партизанських сил Тараса Бульби-Боровця, мельниківські відділи, загони української поліції, солдати й офіцери Радянської Армії (в т.ч. втікачі-військовополонені), які не приєдналися до "червоної партизанки", євреї, що врятувалися від масових екзекуцій.

З цієї мішанини народів і різних політичних группід керівництвом ОУН(б) витворилася справжня армія, чисельність якої сягала декількох тисяч чоловік. Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху.Німецькі офіційні документи приводили число 100-200 чол.на 1944 р., радянські джерела – бл. 90-100 тис. чол. Такі цифри часто зустрічаються серед історичних праць як на Заході, так і на Сході. Однак така оцінка піддається критиці двома групами авторів. Перша з них вваєажає її завищеною. Шонайцікавіше, до неї належать історики, які самі належали до УПА. Ні німецькі, ні радянські органи, підкреслюють вони, не мали доступу до правдивої інформації і сильно перебільшували чисельність свого супротивника, підтверджуючи стару народну мудрість, що "в страху – великі очі". Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія нараховувала під кінець 1943 р. бл. 20 тис. чол., досягнувши свого максимальної цифри – 25-30 тис. чол. – весною 1944 р.[38] Інша група істориків вважає число 90 тис. сильно заниженим[39]. Це підвержують недавно обнародовані секретні радянські документи. За даними НКВС УРСР, за період з лютого 1944 по 1 січня 1946 у результаті боротьби з УПА було убито або арештовано 280 тис чол. Навіть якщо взяти під увагу, що в це число попали невинні люди, а також природню "скромність" енкевидістів, все одно чисельність УПА у цьому випадку була значно більша 90 тис. чол. Якщо вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол.[40] – майже вдвічі більше, аніж через червоні партизанські загони!

Формування УПА первісно проходило під гаслами боротьби з німецьким загарбником. Провід ОУН(б) наївно надіявся, що після перемоги над СРСР Німеччина буде настільки ослаблена, що український повстанський рух без особливих зусиль вижене окупантів і заснує незалежну Українську державу. Антинімецькі акції УПА досягли свого вершка у травні 1943 р. Від липня до вересня 1943 р. німці провели масову військову кампанію проти українського повстанського руху. Однак ні одна сторона не виявилася сильнішою, і після завершення кампанії між обидвома сторонами уклалося неофіційне перемир'я. Приводом до нього стало наближення радянської армії, спільного ворога для обидвох сторін. Головне завдання перед приходом радянської армії бандерівське керівництво вбачало у внутрішній й організаційній підготовці, щоб у вирішальний час бути готовим "мовити останнє слово".

Таким чином, під кінець літа 1943 р. в Україні функціонувала розгорнута мережа радянського, українського й польського партизанських рухів. Червоні партизани діяли переважно у районах, прилеглих до Білорусії, тоді як УПА й польська Армія Крайова (АК) – на Поліссі, Волині, частині Поділля, а територія дільності уцілілих бульбашівців і мельниківців обмежувалася лише Волинню. Кожна з цих партизанських груп, окрім того, що поборювала німецький окупаційний режим, трактувала іншу сторону як супротивника. Як і 1919 р., Україна знову стала теренем "війни всіх проти всіх". Час від часу деякі із сторін намагалися укласти договір про припинення ворожнечі. Так, у травні 1942 р. радянські партизани заключили нейтралітет з групою Боровця на шість місяців. Постійно робилися спроби нав'язання контактів між українським і польським підпіллям, які, однак, не дали відчутних результатів через непоступливість обидвох сторін у справі державної приналежності західноукраїнських земель.

Партизанський рух зі зрозумілих причин обмежувався лісистими районами України. Натомість у Східній Україні, де мало було лісових районів, рух опору існував виключно у формі підпілля. Як відзначалося у німецьких донесеннях, "на Східній Україні пропаґанду розгортають тільки більшовики і групи Бандери". Справжні розміри більшовицького підпілля важко встановити – у післявоєнні роки масштаби її діянь були сильно роздуті радянською пропагандистською машиною. Треба думати, що успіхи більшовицького підпілля були дуже скромними. Німцям досить легко вдалося за перший рік окупації знешкодити радянське підпілля у Києві та найбільших містах Східної України – Харкові, Миколаєві, Одесі, Запоріжжі та Сталіно. До літа 1942 р. в Україні продовжували діяти лише 10 відсотків зорганізованого радянською владою підпілля (бл. 2 тис. чол.).

Українські націоналісти, які в часи війни перебували на Сході України, запевняють, що в індустріальних реґіонах Східної України (Дніпропетровську, Кривому Розі, Донбасі) вплив оунівського підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп. Це підтверджують і недавно обнародувані документи КДБ. Радянська спецслужбарадила своїм агентам використовувати на окупованій нацистами українській території націоналістичні лозунги як такі, що "найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на платформі радянської влади, до якої населення ставиться вороже"[41].

Але ОУН-нівське підпілля, що вело свою роботу серед робітничого середовища великих промислових центрів Східної України, теж пережило ідейну еволюцію. Жителі східноукраїнських міст не сприймали ідеології українського націоналізму з його із тоталітарними засадами етнічної виключності, монопартійності і вождизму. Коли ж мова заходила про самостійну Україну, їхнайперше цікавило, яким буде соціальний і політичний лад у цій державі. Під впливом знайомства з настроями східних українців члени "похідних груп" почали відмовлятися від інтегральної націоналістичної доктрини на користь програми радикальної демократизації соціально-економічного й політичного життя. ОУН(б) у Донбасі висунула лозунг "За Радянську Україну без диктатури Комуністичної партії".

Із зміщенням лінії фронту зі Сходу на Захід України, українське націоналістичне підпілля разом з масами інтеліґентів-східняків, що рятувалися перед поверненням радянської влади, покидало наддніпрянські землі та переходило у Галичину і Волинь – основний терен діяльності УПА. Просякнуті ревізіоністськими настроями, вони готували зміну ідеологічних орієнтирів в українському повстанському русі на останньому етапі війни.

 

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ ВІЙНИ

(літо 1943 - весна 1945)

Перемога радянських військ зимою 1942/1943 рр. під Сталінградом та літом 1943 р. під Курськом і висадка союзних військ у Африці й Південній Італії у листопаді 1942 р. - липні 1943 р. не залишила багато місця для сумнівів щодо кінцевого результату війни. Курська битва завершилася поновним відвойованням 23 серпня 1943 р. Харкова. 8 вересня війська Південного фронту взяли м.Сталіно (тепер – Донецьк), а під кінець місяця був визволений весь Донбас. Тоді ж Червона Армія вийшла на лінію Дніпра. Переправа через ріку та штурм німецьких укріплень на правому березі коштували великих жертв радянським частинам. Нові, невиправдані жертви викликав наказ Сталіна взяти Київ перед 7 листопада до чергової річниці "Великого Жовтня". 6 листопада 1943 р. радянські війська під проводом генерала Ватутіна після тяжких і кривавих боїв вступили у Київ.

У ході звільнення України більшовики почали відверту гру на українських патріотичних почуттях. Фраза "національна суверенна українська держава у формі Української РСР" з певного моменту стала все частіше повторюватися у радянських газетах і радіопрограмах. 10 жовтня 1943 р. було прийнято рішення заснувати орден Богдана Хмельницького. Військові групи, які вели бої на Україні, отримали назву 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів.

Для посилення ролі національного фактора 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР схвалила реформу конституції, яка передбачила право республік на свої власні військові формування, а також право встановлювати прямі зовнішні зв'язки. Відповідно утворилися республіканські міністерства оборони та зовнішніх зв'язків. В Україні Міністерство зовнішніх справ очолив драматург Олександр Корнійчук, а міністром оборони Української РСР став уродженець Полтавщини генерал-лейтенант Василь Герасименко. Керуючими старими республіканськими наркоматами освіти і культури були назначені не партійні функціонери, а українські поети Павло Тичина і Микола Бажан. В умовах "українізації" республіканського апарату сам Хрущов як голова РНК України почував себе досить непевно, уникаючи розмов про своє неукраїнське походження.

Гнучкість політики Москви стосовно нововідвойованої території разюче контрастувала з непоступливістю фашистського керівництва. Під впливом поразок на радянському фронті частина німецького командування вимагала перегляду дотеперішньої східної політики, і в першу чергу – щодо України. Однак Гітлер залишався глухим до цих вимог.

Єдина поступка, на яку погоджувалося німецьке керівництво, полягала у можливості допущення інших, ненімецьких сил, до служби у своїй армії. У Галичині місцевий губернатор Отто Вехтер та голова Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович ініціювали створення української дивізії СС. Але німці зразу ж поставили умову: дивізія не має права називатися "українською", щоб не пробуджувати в українців ідею незалежності. Наприкінці квітня 1943 р. було проголошено створення дивізія СС "Галичина" (SS - Schutzen - Division - Galizien); до кінця 1943 р. її чисельність становила 9-10 тисяч чоловік. Українські організатори СС "Галичина" виправдовували свою ініціативу бажанням мати свою українську частину на випадок поразки Німеччини. Вони надіялися на повторення ситуації з часів першої світової війни, коли "Українські січові стрільці" після розвалу Австрійської імперії послужили ядром для нової української армії.

Створенню СС "Галичини" протистояла ОУН(б). На думку її лідерів, німці мобілізували активні елементи в Галичині, боячись, що вони приєднаються до повстанського руху, і посилають їх на фронт як гарматне м'ясо. Бандерівці ставили на розгортання національного руху опору. Літом 1943 р. український повстанський рух поширив свою активність на Вінницьку, Житомирську, Київську області й Галичину.

Розширення маштабів діяльності УПА та завершення розбудови її військової структури супроводжувалося також зміною ідеологічних настанов повстанського руху. III Надзвичайний великий збір ОУН(б), що проходив 21-25 серпня 1943 р., ревізував програмні положення. Майбутня українська держава, згідно рішень збору, мала бути демократичною республікою, заснованою на соціальній справедливості. Земля проголошувалася власністю селян, а робітникам надавалася можливість брати участь в управлінні підприємствами. Крім того, ґарантувалось право на 8-годинний робочий день, свободу освіти, слова, думки, переконань, рівність у правах усіх громадян, враховуючи національні меншості і т.д. Зревізована таким чином програма набрала виразно соціал-демократичного характеру. Разом з тим,  ОУН(б) заявляла про свою рішучість боротися в однаковій мірі як проти "російського комуно-більшовизму", так і проти німецького націонал-соціалізму.

До цієї мети український рух мав іти разом з іншими поневоленими народами. Починаючи від серпня 1943 р. бандерівці приступили до формування національних загонів при УПА. Були створені загони з азербайджанців, вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татарів, литовців. Восени 1943 р. чисельність неукраїнських вояків в УПА становила 1-2 тис. чол. Основний контингент для формування цих загонів складали дезертири із загонів німецької поліції, набраної з числа радянських військовополонених. Окрему невелику групу становили єврейські лікарі, голландські офіцери і т.д.

21-22 листопада 1943 р.  ОУН(б) провела конференцію поневолених народів Східної Європи і Азії, в якій, крім українців, прийняли участь грузини, вірмени, азербайджанці, білоруси, узбеки та ін. – всього представники 13 національностей тодішнього СРСР. Конференція висловилася за створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії та спільного фронту усіх поневолених народів. Єдиним рішенням і ґарантом миру у опіслявоєнну добу, на думку учасників конференції, мало бути встановлення нового міжнародного порядку, який спирався б на справедливість, свободу і незалежність кожної нації на своїй етнічній території.

Висадка західних союзників на Півдні Італії наприкінці липня 1943 р. значно вплинула на військові плани УПА. Політичне керівництво українського повстанського руху надіялося, що союзники випередять більшовиків у поході на Берлін. Воно очікувало повторення ситуації з кінця 1918 р., коли Німеччина і Росія взаємно вичерпають себе, а переможні війська західних союзників висадяться на півдні України, щоб принести мир і порядок вимученій війною країні. У цій ситуації важливим було, на думку командування УПА, розбудувати повстанську військову силу, готову встановити свій контроль не тільки над західними областями, але й над всією Україною.

Прорив Червоною армією німецької лінії укріплень на Дніпрі у жовтні 1943 р. поховав ці плани. Стало очевидним, що радянські війська займуть українські землі раніше, аніж союзницька армія. УПА цілковито зосередилася на збройній боротьбі з Червоною Армією і радянськими партизанами. Напередодні вступу радянських військ на Західну Україну керівництво українського повстанського руху вело переговори з німецькою групою "Північна Україна", які завершилися у травні 1944 р. угодою про дотримання взаємної неагресивності й обмін німецької зброї на розвідувальні дані про Червону армію.

З наступом радянських військ на Україну зактуалізувався ще один аспект українського питання – проблема володіння західними землями України. Польський еміграційний уряд в Лондоні вимагав повернення Польщі колишніх польських територій на Сході; натомість радянський уряд категорично відмовився задовольнити ці територіальні вимоги, покликаючись на "волевиявлення" населення анексованих земель у вересні 1939 р. Польський уряд намагався апелювати до США та Великобританії, але Вашінгтон і Лондон не виявили відвертого бажання протистояти Москві у цьому питанні. Ні одна зі сторін не брала до уваги, однак, існування на цій території українського націоналістичного підпілля, яке мало свою візію політичного майбутнього західноукраїнських земель – у складі відновленої самостійної і соборної української держави. Попередні розмови між українським і польським підпіллям не привели до жодного результату: Армія Крайова твердо стояла на тому, щоб повернути "креси" до передвоєнного стану, тоді як УПА визнавала виключно український характер цих територій. Польські запевнювання проповне урівноправнення українців у відновленій Речі Посполитоій не могли послужити підставою для компромісу: українська сторона з міжвоєнного досвіду надто добре знала вартість таких обіцянок. Непримиренна постава обидвох супротивників привела до найтрагічнішого моменту в українсько-польських стосунків – "Волинської різні" —взаємної кривавої етнічної чистки, жертвами якої по обидвох сторонах впало тисячі мирних жителів.

Залишається спірним, хто розпочав ці акції. Українська сторона стверджує, що польські акції почалися у 1941-1942 рр. на територіях, що межували з етнічно польскими землями – Грубешові, Холмі, Володаві та ін. районах на захід від р. Буг і Сян – а у серпні-вересні 1943 р. перекинулися на схід у райони Галичини і Волині. На Волині польсько-український антагонізм посилювався через співпрацю польських загонів з червоними партизанами та використанням німцями польської поліції у протиукраїнських акціях. УПА, відповідно за цією версією, втяглася у конфлікт лише у відповідь на ці акції[1]. Польські історики відділяють окреми факті вбивства українського населення у 1942 р., що ніби-то було спровоковане німцями, та масову різню на Волині, що виконувалася, правдоподібно, з наказу УПА. Як пізніші заяви бандерівських лідерів, так і зміст окремих документів українського підпілля дозволяє припустити існування такого наказу[2] – однак текст його так і не був виявлений. У кожному випадку, організований, масовий і систематичний характер антипольських акцій,дозволяє припускати, що вони були заплановані "зверху". Польске населення на "кресах" становило меншість (5-7% у 1943 р.) і започаткування масового терору проти українців для нього було рівнозначно самогубству[3].

Не виключено, що частина цих конфліктів могла бути спровокована німцями або радянськими партизанами. Але перекидання вини на зовнішні чинникибуло б спокусливим, але надто непереконуючим поясненням, рівозначним уникненню відповідальності з боку українського та польського військово-політичного проводів. З іншого боку,якщо прийняти досить правдоподібну тезу про те, що "волинська різня" була заініційована УПА, залишається неясним, чи вона з самого початку передбачало масштабний кровавий хараткер цієї акції. Не можна забувати, що саме у цей час український націоналістичний рух переживав внутрішню еволюцію, одним з головних напрямків якої ставало принятття ідеї про створення спільного фронту поневолених народів. Як виникає зі спогадів та пізніших заяв учасників цього руху, принаймні частина проводу УПА ставила під сумнів доцільність "братовбивчої боротьби" з поляками на Волині і визнавали її як безперечну помилку[4]. Цілком можливо, що УПА трактувало терор не як самоціль, а як радше засіб психологічного тиску. Але в складних умовах літа 1943 р. ситуація дуже швидко вийшла з під її контролю. Існує припущення, що масового характеру цьому теророві надали не повстанці, а місцеве українське селянство, для якого головним мотивом участі в антипольських акціях була захоплення і розподіл польських земель[5].

Кількість жертв з обох сторін можна встановити дуже приблизно. У 1980-х у  Польщі зроблено спроби задокументувати усі випадки антипольського терору, але вже сам факт, що їх ініціаторами виступили т.зв. кресові товариства та організації вояків колишньої АК, сильно підважує достовірність зібраних фактів. З українського боку донедавно ніхто не займався збиранням такого матеріалу, оскільки у Радянському Союзі ця тема була заборонена. У виданнях еміґраційних польських товариствфігурує неправдоподібно завищена кількість польських жертв – 400-600 тис. чол. Професійні польські історики оцінюють кількість жертв з польської сторони від 60 до 100 тис. чол. (з них бл. 50 тис. припадає на Волинь), а з української – приблизно у три рази менше. Українські історики не готові зараз представити свої узагальнюючі дані.

Одне залишається певним: самих сил та інтенцій українського та польського підпілля для розв'язання масштабного конфлікту було замало, якщо б до цього не було готове пройняте націоналістичними настроями і здеморалізоване війною місцеве суспільство. Зображення української сторони виключно як "різунів", а польської – як жертви, не відповідає правді. Це була кривава сутичка двох націоналізмів з довгим списком взаїмної кривди і взаїмної ненависті. Ні одна сторона у цьому конфлікті не була ані цілковито права, ані повністю винна. Гірка правда полягає у тому, що нерідко ті, хто були різунами в одному випадку, ставали жертвами в іншому.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що з наближенням фронту до Західної України радянське керівництво почали перекидати сюди з Брянських лісів і Чернігівщини великі партизанські з'єднання. У липні 1943 р. червоні партизанські загони Сидіра Ковпака пройшли рейдом з Північної Білорусії до Карпат через Західну Україну. Але без підтримки місцевого населення та у боях з нацистською поліцією та українськими націоналістичними загонами, Ковпак швидко втрачав свої сили. Після поразки під Делятином 4-6 серпня з невеликим загоном чисельністю 300 чол. він покинув Галичину і повернувся на північ, у район лісів і боліт.

Таким чином, перед наступом Червоної армії західноукраїнські землі стали тереном, де взаємно поборювали одна одну водночас чотири сили: німецькі окупанти, Українська Повстанська Армія, польська Армія Крайова та "червона партизанка". Кожній з цих сил йшлося про завоювання (чи збереження) свого військово-політичного контролю над Західною Україною, щоб у майбутньому втримати її у своїй державі.

Дальший хід воєнних дій на східному фронті остаточно розв'язав це питання на користь СРСР. Перші п'ять місяців 1944 р. пройшли у безперевному наступі Червоної армії на всій ширині радянсько-німецького фронту. Заплановані Ставкою Верховного Головнокомандування СРСР "сталінські удари" по черзі проривали фронт у різних місцях, винищуючи і беручи в полон велике число німецьких військ. Напрямок головного удару спрямовувався власне на південно-західний напрямок, тобто на територію України. Найбільшою і найуспішнішою була Корсунь-Шевченківська операція (кінець січня – лютий 1944 р.), під час якої 1-й і 2-й Український фронти оточили і знищини бл. 86 тис. чол. противника.

Одночасно праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, у результаті якої на початку лютого 1944 р. було взято Рівне, столицю Райхскомісаріату Україна. 3-й і 4-й Українські фронти вели успішні наступальні бої на півдні України, взявши Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10 квітня), Ялту (16 квітня), Севастополь (8 травня). На початку травня 1944 р. майже вся Україна, за винятком маленької смужки земель на заході, була в руках радянської влади.

Для визначення долі цієї смужки вирішальне значення мало оточення і ліквідація частинами 1-го Українського фронту великого скупчення німецьких війск в районі Бродів у липні 1944 р. У Бродівському котлі була практично повністю знищена дивізія СС "Галичина" – із 11 тис. її офіцерів і солдат лише 3 тисячі вирвалися з оточення і дістались на захід. Решта загинула, попала в полон або ж перейшла до УПА. Після успішного завершення цієї операції радянські війська 27 липня 1944 р. захопили три найважливіші міста Галичини: Львів, Станіслав і Перемишль.

Вступ Червоної армії на Західну Україну змусив зактивізуватися польську сторону. На другий же день після переходу радянськими військами старого польського кордону (4 січня 1944 р., у районі Сарн) польський еміґраційний уряд у Лондоні видав декларацію про суверенність і непорушність земель польської держави. У відповідь уряд СРСР 11 січня заявив, що визнає як польсько-радянський кордон лінію Керзона. Польський комітет національного визволення – утворений у радянському тилу "кишеньковий" комуністичний уряд Польщі  – підтримав таку розв'язку питання.

Розуміючи недостатність дипломатичних демаршів, лондонський уряд разом з польським підпіллям у Західній Україні, Західній Білорусії і Литві готувалися до ведення політики доконаних фактів. Польська АК у момент наближення лінії фронту до Галичини розгорнула операцію "Burza" ("Буря"). Мобільні загони поляків атакували відступаючі німецькі частини, руйнували комунікації і знищували поїзди для евакуації. Під час наступу на Львів загони АК брали участь у військових діях разом з радянськими військами. Керівництво польського націоналістичного підпілля розраховувало, що радянська сторона потрактує його як союзника і, тим самим, як би визнає польський характер краю. Але ці надії виявилися марними: після захоплення Львова і керівництво, і рядовий склад АК були заарештовані. Отримавши звістку про розвиток подій у Львові, інші відділи АК знову вернулися в ліси, а частина вирушила на допомогу повсталій Варшаві.

Керівництво українського повстанського руху вибрало зовсім іншу тактику. Перші сутички з Червоною армією принесли великі втрати для повстанських загонів. Повстанці отримали наказ уникати прямих зіткнень, а переховавшись у лісах, перечекати наступ головних радянських сил, з тим, щоб, коли військова хвиля відкотиься на захід, наносити удари по частинам тилу та НКВС. Однак керівництво УПА не змогло перевести цей план у життя. Однією із головних причин було серйозне занепокоєння Сталіна ситуацією у Західній Україні. Знищення повстанського руху він вважав ґарантією стратегічно надійних західних кордонів СРСР. Наприкінці лютого 1944 р. командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін, з невеликою охороною, на схід від Рівного натрапив на засідку однієї із сотень УПА і був смертельно поранений. Смерть Ватутіна викликала гостру реакцію Сталіна, який для "наведення порядку" вислав у Західну Україну маршала Георгія Жукова.

Бої весною і літом 1944 р. дуже ослабили сили УПА. Знекровлені УПА-Північ, УПА-Південь та УПА-Захід (останні розпочали бої з військами НКВС лише восени 1944 р.) вели військові дії силами менших частин і тільки на своїх територіях. Поза межами цих територій повстанські сили вдавалися лише до пропаґандистських рейдів на терени, не охоплені сіткою ОУН, та у сусідню Білорусь.

Центр повстанського руху перенесено з Волині на галицький терен. Політичний провід ОУН -б та верховне командування УПА таємно перевели свою штаб-квартиру в Карпатські гори. Тут 11-15 липня 1944 р. відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР задумувалася як всеукраїнський провід повстанської боротьби. Рада мала позапартійний, чи, вірніше сказати, надпартійний характер. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН або УПА було лише шестеро. Президентом УГВР обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака. Цей вибір мав символізувати тяглість традицій української визвольної боротьби: Осьмак під час революції був членом Центральної Ради, а у 1928-1930-х рр. проходив за "справою" СВУ. Крім нього, учасниками української революції були ще четверо присутніх.

Формально Раді підпорядковувалися УПА та ОУН(б). Але розподіл посад у керівних органах УГВР залишає місце для сумнівів, чи бажане не видавалося за дійсне: голова Уряду (Генерального секретаріату) Роман Шухевич був одночасно головнокомандувачем УПА та керівником ОУН(б). Таке зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождівство й монопартійність надалі (принаймні, не на словах) залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху, а сама УГВР, за словами Івана Лисяк-Рудницький була сконструйована за рецептом "блоку партії з безпартійними"[6].

У суперечці про характер змін, які пережили ОУН(б) та УПА у 1943-1944 р., одне є певним: самого лише проголошення демократичних лозунгів недостатньо для проведення демократизації. Для цього потрібні ще й зміни організаційної структури. Інша справа, що в умовах воєнного підпілля такі зміни могли бути недозволеною розкішшю. Не підлягає сумніву також те, що частина бандерівського керівництва щиро хотіла позбутися баласту тоталітарних традицій міжвоєнної ОУН. Про це свідчить факт, що після еміграції на Захід тогочасне керівництво повстанського руху (Микола Лебедь, Лев Ребет) ввійшли у конфлікт з Бандерою та його партійним оточенням, які засудили реформи 1943-1944 рр. як відхилення програми ОУН у бік більшовизму.

В останню декаду вересня 1944 р. німецько-радянський фронт досягнув лінії колишнього польсько-чехо-словацького кордону. 28 жовтня 1944 р. Червона армія завоювала останній населений пункт у Закарпатті. Наприкінці листопада 1944 р. "народні комітети" Карпатської України проголосували за приєднання цієї території до Української РСР.

Під кінець 1944 р. вся Україна опинилася під владою Москви. Радянські керівники відчували велику недовіру до населення окупованих територій. На їхню думку, воно піддалося впливу "буржуазної пропаґанди" і потенційно могли стати анитрадянським елементом. Радянське керівництво не могло забути того приниження, яке воно зазнало, спішно покидаючи Україну літом—осінню 1941 р. Причини такого відступу вони бачили у зраді місцевого населення. У Кремлі поширювалася версія, що населення окупованої України зрадило радянську владу і пішло у "козачки". Цю точку зору поширював Берія і розділяв сам Сталін.

За роки війни Сталін все більше став мислити національними, а не класовими категоріями. Він приписував зраду не окремим особам, а зразу цілим народам. 11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. Рішення мотивувалося тим, що кримські татари ніби-то співпрацювали з німцями. У загальному протягом травня-червня з території Криму виселено 225 тис. чол.

Удоповіді на закритому засіданні ХХ з'їзду КПРС 25 лютого 1956 р. "Про культ особи та його наслідки" Хрущов признався до факту, що Сталін роздумував над депортацією українського населення на Схід за прикладом кавказьких народів, калмиків і кримських татар. Українцям пощастило уникнути цієї долі тільки тому, що їх було надто багато, і тому таку операцію було важко здійснити. Зате було вжито інших заходів. Чоловіків зі щойно визволених українських областей мобілізували в діючу армію і кидали на лінію фронту без необхідної військової підготовки. Втрати серед них були величезними. Серед вбитих і полонених радянських солдат були чоловіки допризовного і післяпризовного віку. Ця обставина викликала здивування навіть у німецького командування, яке скликало спеціальну комісію для вияснення причин цього явища. Комісія прийшла до висновку, що людські ресурси Червоної армії вичерпуються, раз вона мобілізує підлітків і старших чоловіків. Але цей висновок був помилковим. Насправді радянському керівництву йшлося про те, щоб якомога більше позбутися населення з колишніх окупованих територій[7].

До загальної недовіри до українського населення окупованих територій у Москви додавалося почуття неспокою за піднесення патріотичних почуттів у "другій радянській республіці". Партійне керівництво тривожило, що це був патріотизм не того роду, на який воно сподівалося. Як заявляв Олександр Корнійчук на одному із пленумів Спілки радянських письменників України, деякі українські літератори

 "не зовсім вірно зрозуміли наш радянський патріотизм. Вони тужили, оплакували Київ, який був під німцями... Вони говорили про народ, але не згадували, або дуже рідко згадували про партію більшовиків, про радянський уряд, про нашого великого Сталіна".

 Сигналом для "приструнчення" української інтеліґенції стала розправа над Олександром Довженком, яку організував сам Сталін. Намагання Довженка дати правдиву картину подій в Україні у час німецької окупації він охарактеризував як "спробу ревізувати ленінізм... вилазку проти нашої політики, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики".

Літом 1944 р., коли доля німецького окупаційного режиму на українських змелях була вже вирішена, Сталін призупинив загравання з українськими національними почуттями. Ідея "вдосконалення радянської федерації та розширення прав союзних республік" стала мертвим звуком. Короткому періоду українізації найвищої ланки республіканської еліти прийшов кінець.

Під кінець війни Москва й Берлін у ставленні до народів СРСР як би помінялися місцями. Гітлерівське командування проголосило "нову східно-європейську політику", яка полягала у наданні незначних політичних поступкок цим народам взамін за їхню мобілізацію у боротьбі з більшовиками.

Для українських політиківновий етап у співпраці з гітлерівцями розпочався ... з арештів. Наприкінці 1943 - на початку 1944 р. у концентраційний табір Заксенгаузен, де від початку війни сиділи Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші лідери ОУН-б, були відпралений Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник та ін. націоналістичних лідерів. Фашистське командування прагнуло створити умови психологічного тиску на українських лідерів, щоб зробити їх більш поступливими.

Однак, здається, німці добилися цілком протилежного ефекту. Табір Заксенгаузен став першим місцем, делідери всіх націоналістичних груп забули про свою ворожнечу і змогли виробити спільну позицію. Вони рішуче не погоджувалися з німецькими планами про створення спільного антикомуністичного блоку "народів Росії" на чолі з головнокомандуючим Роосійської визвольної армії (РОА) генерала Власова.

Новий раунд переговорів розпочався улистопаді 1944 р. після звільнення українських політиків. За спільним рішенням Бандери, Мельника, голови УЦК Кубійовича та президента УНР Лівицького 12 березня 1945 р. у Веймарі був створений Український національний комітет (УНК) як єдиний репрезентант українського народу перед німецькою владою. На голову УНК та головнокомандуючого української армії за згодою всіх сторін був обраний генерал-хорунжий Павло Шандрук – колишній офіцер УНР та офіцер штабу польської армії, який з 1940 р. перебував у німецькому полоні.

Українським політикам уже не йшлося продопомогу фашистській Німеччині, воєннй крах якої був уже зовсім очевидний: Червона армія стояла вже в околицях Берліна. Лідери УНК дбали головним чином про те, як уберегти тих українців, що опинилися наприкінці війни на німецькій території, і врятувати їх від радянського полону. Шандрук намагався дистанціюватися від німців, наскільки це було можливим.

Українська національна армія була утворена з решток  дивізії СС "Галичина", що вибралися з Бродівського котла, та нових рекрутів. Спочатку її було відправлено до Словаччини придушення словацького антинімецького повстання,а з середини січня 1945 р. її було перекинуто до південної Австрії і північної Словенії. 8 травня 1945 р. вона здалася у полон анмериканцям біля м. Радштадт в Австрії. Дивізійників врятувала та обставина, що вони були колишніми громадяними Польщі. Згідно т. зв. Ялтинської угоди (лютий 1945 р.) між СРСР, США та Великобританією, всі радянські громадяни, що опинилися у союзницькій зоні окупації, підлягали репатріації до Радянського Союзу. Союзники, однак, не вважали громадянами СРСР тих його колишніх жителів, які стали такими лише у вересні 1939 р. У цьому відношенні доля дивізійників була незмірно щасливішою, аніж тисячів радянських військовополоненних, яких ешалонами, часто – прямо з німецьких концтаборів, вивозили до Сибіру.

 

БАЛАНС ВТРАТ І ЗДОБУТКІВ

Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною у другій світовій війні, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни.

Радянські фальсифікації починалися уже при виборі назви й хронологічних рамок. У СРСР ця війна називалася "Великою Вітчизняною". Ця назва приховувала той факт, що сотні тисяч змобілізованих радянських громадян у перші місяці війни воліли здатися у фашистський полон, аніж захищати радянський режим. Для багатьох народів, як от кримських татар, чеченців та ін. виселених у Сибір а також балтійців, західних українців ця війна аж до самого кінця так і не стала "Вітчизняною", оскільки вони не ототожнювали своїх національних інтересів з СРСР. Вибір дати – 22 червня 1941 р. замість 1 вересня 1939 р. – створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою, начебто перед тим не було його агресії проти II Речі Посполитої, Румунії, Фінляндії, балтійських країн.

Іншим великим міфом є теза про те, що Росії сама винесла головний тягар війни. Досить тільки глянути на карту воєнних дій, щоб побачити, – зона німецької окупації ледве торкалася російських етнічних територій. Насправді ж, ця зона на Сході Європи покривала майже повністю балтійські країни, Білорусію й Україну, і саме тут жертви серед населення були найбільшими. За час війни в Україні загинуло, згідно офіційних даних, 5,5 млн чол., тоді як Білорусія втратила 2,2 млн., Росія – 1,8 млн., Литва – 666 тис., Латвія – 644 тис., Естонія – 125 тис., Молдавія – 64 тис. чол. Якщо додати українські втрати на фронтах(2,5 млн. чол.), то загальна кількість загиблих та депортованих, то в українському випадку ця сума наблизиться до 7 (за іншими оцінками – до 9) млн. чол.[8], що на 2-3 млн. більше втрат Росії і на 2,5 млн. – втрат Німеччини. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна займає перше місце. Якщо ж брати під увагу інший показник – співвідношення кількості втрат до загальної чисельності населення країни, то і в цьому випадку Україна разом з Білорусією і Польщі належала до числа трьох країн, які найбільше потерпіли від війни.

Не меншими були матеріальні втрати, які становили більше як 40% всіх втрат СРСР. У 1944 р., коли німецькі війська покинули територію Української РСР, республіка буквально лежала в руїнах. Було зруйновано бл. 700 міст (40% всіх міст СРСР, знищених війною) і більш як 28.000 сіл. Кореспондент газети "Saturday Evening Post" після своєї подорожі в Україну в 1945 р. писав: "те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було перш за все українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам, промисловості, сільському господарству, людській силі"[9].

Україна була величезним резервуаром живої сили. Загальна кількість українців у складі Червонї армії під час радянсько-німецької війни становила не менше 6 млн. чол. Ця обставина мала важливе, часто вирішальне значення для наслідків військових операцій. Кількісної переваги в одиницях військової техніки радянська сторона добилася лише з літа 1943 р. Але навіть від цього моменту і до самого кінця війни втрати радянської сторони у танках і бойових літаках значно перевищували німецькі. Тому не буде перебільшенням сказати, що натиск німецького війська стримувався горою солдатських тіл. Окрім технічної переваги німецької зброї, це пояснювалося ще й вищою військовою ефективністю німецьких солдатів: за підрахунками американських військових істориків, ще у 1944 р. співвідношення бойової ефективності німецьких і радянських солдат становило приблизно 6 до 1 – тобто, для успішного ведення військових операцій Червона армія, при рівності інших факторів, мусіла переважати німецьку у шість раз. Велика розтратність людського матеріалу була однією із характерних рис радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги кількість втрат для досягнення поставлених цілей. Одним словом, щоб досягнути свої військові цілі радянська сторона потребувала величезної кількості живої сили. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п'ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом гарматного м'яса.

Однак українці у складі радянських частин не просто виконували роль гарматного м'яса – назагал, вони виявилися добрими вояками. У ході війни жителі України одержали 2,5 млн. орденів та медалей за хоробрість і відвагу із загальної кількості 7 млн. Частка українців серед героїв Радянського Союзу становила 18,2 % (для порівняння – росіяни становили 71%, білоруси – 3,3%, представники інших 40 національностей – 7,4%). Із 115-ти двічі героїв Радянського Союзу 35 були українцями або ж уродженцями України. Серед трьох героїв Радянського Союзу, які удостоїлися цієї нагороди тричі, один – льотчик Іван Кожедуб – був українцем (двома іншими були маршал Георгій Жуков та льотчик Покришкін).

Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин,зокрема,. Багато з них служило в американській й канадській армії (в останній їх нараховувалося 40 тис.). Вони воювали і в французькому русі опору. Тисячі українців служило у польській армії генерала Владислава Андерса і приймали участь у військових діях на британській стороні у Єгипті, Лівії й Італії. Подібним чином західні українці становили 2% складу польскої дивізії ім. Тадеуша Костюшки та 70% чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи. Певна кількість знаходилася у партизанських загонах Тіто в Югославії.

У порівнянні з цими цифрами кількість українців, що воювали на стороні Німеччини, була дуже незначною – 250 тис. чол. Впадає в око, однак, що по відношенню до інших національних груп-вихідців з СРСР частка українців була дуже високою – 26% (росіяни становили 32%, туркестанці – 19%, кавказці – 11%, волзькі татари – 4%, кримські татари – 2%, відсутні дані щодо латишів, литовців та естонців).Очевидно, часткову відповідальність за ці високі показники насильна мобілізація населення України на роботи у Німеччину, жорстокий режим німецького полону, який змушушвав багатьох військовополоненних-українців рятувати собі життя, згоджуючись на службу в німецькій армії. Але не можна скидати з рахунку сильне поширення серед українського населення антирадняських настроїв. Про це свідчить, зокрема, недопредставленність українців в радянському партизанському русі, навіть після того, як у результаті німецької окупації вони стали надавати йомупідтримку.

Окрім жителів України, які воювали на боці одного із двох блоків, певна частина її мешканців переслідувала іншу мету – здобуття політичної самостійності України. Це ставило їх в опозицію як до Москви, так – принаймні, почасти – і до Берліна. Тому у них не залишалося іншого вибору, як формувати власні військові частини. До їхнього числа належали вояки Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця, його ж Українська національна революційна армія та Українська повстанська армія, утворена бандерівцями. Крізь їхні ряди перейшли декілька сотень тисяч чоловік, у т. ч. колишніх солдатів із радянських і німецьких військ.

Короткий перелік воєнної статистики засвідчує, що Україна служила важливим джерелом людських ресурсів і матеріальних багатств для усіх воюючих сторін. Це не дивно, якщо врахувати, що вона була однією із найбільших європейських націй, а її територію напередодні війни поділили одразу між декількома державами, учасниками різних блоків. Якщо прийняти тезу, що результат війни вирішувався на радянсько-німецькому фронті у Центральній і Східній Європі[10], то стає очевидним, що контроль над українською територією і лояльність українського населення були важливим фактором перемоги.

Зважаючи на складність ситуації, здобути контроль над Україною одними лише військовими засобами чи терором не було можливо. Для цього потрібні були ще й політичні заходи. Як показує історія німецько окупації, насильство неминуче оберталося супроти насильника. Драконівські міри окупаційної влади мали невиправні наслідок для гітлерівського командування: замість умиротвореного краю воно одержало тил з порушеними комунікаціями й активним партизанським і повстанським рухом.

Українські націоналісти перестерігали Німеччину, що вона програє війну, якщо не підтримає концепцію розвалу СРСР на національні держави. Очевидно, що вони перебільшували готовність населення Центральної і Східної України до політичної самостійності – принаймні у тих формулюваннях, які пропонував український націоналістичний рух. Як і в роки німецької окупації під час першої світової війни, український рух переживав роздвоєнність між антиросійською/антирадянською орієнтацією його політичної верхівки й антинімецькими настроями більшості українського населення (виняток становили українці у Галичині, для яких радянська окупація 1939-1941 рр. принесла більш жертв і страждань, аніж німецька у 1941-1944 р.).

Це не означає, однак, що антинімецька орієнтація булаабсолютно тотожня з прорадянськими настроями. Історія німецької окупації засвідчила, що після досвіду "українізації" 1920-х рр. і сталінських репресій у 1930-х рр. рівень патріотизму і національної свідомості місцевих українців був досить високим. Іншим промовистим фактом живучості національної орієнтації є те, що українські повстанські загони за своєю сумарною чисельністю не поступалися організованому Москвою радянському партизанському рухові. Щоб у повній мірі оцінити значення цього факту, треба пам'ятати про зізольованність українського повстанського руху, який вів боротьбу на два фронти і не міг, на відміну від польського, французького, югославського та ін. рухів опору, користати з матеріальної і військової допомоги західних союзників.

Західні союзники не трактували український незалежний рухсерйозно. вважаючи,що він немає ніяких перспектив у Радянській Україні. З літа 1941 р. Лондону і Вашінгтону були звернуті на одне: як допомогти Москві здобути перемогу над Німеччиною. Українське питання могло підірвати сили СРСР, тому воно навіть не піднімалося. Думка, що встановлення самостійної української держави є цілком можливою, хоч і не легкою ціллю, прийшла надто пізно – аж після завершення війни, коли Радянський Союз з колишнього союзниказнову перетворився у ворога.

Одним із парадоксів історії України періоду другої світової війни є факт, що найбільшою проукраїнською силою реально виявилася Москва. І мова йде не лише про те, що Червона армія врятувала українців від долі, яку їм підготував Гітлер. Завдяки цілеспрямованим зусиллям Сталіна Україна вийшла з другої світової війни зі сильно зміненим статусом. Її основні етнічні території, вперше на протязі декількох століть, були об'єднанні у складі одної держави. Наприкінці війни були створені республіканські військове і закордонне міністерства, а сама Україна одержала статус держави-засновниці ООН. Радянська історіографія стверджувала, що ці зміни були як би визнанням великої ролі України як чинника антигітлерівської коаліції. Пост-радянська додає то цієї старої формули ще й визнання Москвою і союзниками українських державних потенцій. "Незграбні й неетичні намагання "не помітити" цього, зневажають найтрагічнішу і найбільш героїчну сторінку української історії, отож, завдають моральних збитків українському народові"[11].

Така концепція замінює старий міф новим. Насправді, ніхто з країн антигітлерівської коаліції не спішив визнавати роль України як чинника антигітлерівської коаліції або її державні потенції. не дбав про компенсацію Україні за її втрати. Показовою з цього боку є доля головного ката України, гауляйтера Еріка Коха. Хоча його й засудили до страти за злочини, які він, як ґауляйтер Східної Прусії у 1939-1941 р.вчинив над польським населенням, вирок ніколи не був виконаний з причинйого хвороби. Він помер своєю смертю у 1986 р., у віці 92 р. За повідомленнями польської "Солідарності", умови його ув'язнення були винятково гуманними: він користувався телевізором, читав журнали, які доставлялися для нього спеціально з Західної Німеччини, й одержував західні медикаменти. Ні Москва, ні Українська РСР ніколи не вимагали його видачі і суду за злочини, скоєні ним в Україні. Під час судового процесу він ставив собі за особливу заслугу те, що перешкодив планам Розенберґа утворити на окупованих землях українську державу. Очевидно, що доля Коха склалася б інакше, якщо Україна була важливим самостійним чинником антигітлерівської коаліції.

Москві йшлося зовсім не про визнання державних потенцій України, а про певне загравання з партіотичними настроями заради втримання свого контролю над українським населенням і територією. Радянське керівництво у 1944-1945 рр. не відчувало себе впевнено на відвойованій українській території. Те, що Україна була об'єктом тривоги Сталіна, підтверджує історія її зарахування до ООН. Первісно Москва прагнула надати статус членів-засновників ООН усім радянським республікам; дізнавшись про це, американський президент Рузвельт був готовий вимагати такого ж статусу для 48 американських штатів. Сталіну довелося йти на поступки, звузивши число союзних республік-засновниць ООН до України і Білорусії.

Що ж стояло за лаштунками цього рішення? Навряд чи бажання радянського керівництва збільшити своє представництво в ООН – маючи право вето у Раді Безпеки, Сталін міг не турбуватися про збільшення контрольованих ним голосів у цьому міжнародному органі. Згідно іншої інтерпретації, Москві йшлося про міжнародне визнання своїх нових західних кордонів з 1939 р. Нерозв'язанність цього питання могло стати джерелом напруги між СРСР та Англієї, оскільки остання виступала ґарантом територіальної цілісності Польщі. Але Черчіль визнав лінію Керзона як новий радянсько-польский кордон на Ялтинській конвенції у лютому 1945 р. – отже, наприкінці війни не стояло питання про визнання законності радянських територіальних надбань з вересня 1939 р.

Правдоподібно, Сталіна турбувало щось інше – роль України як ахілесової п'яти Радянського Союзу. Ця тривога прямо чи непрямо відчувалася у багатьох його виступах і висловлюваннях протягом усього часу війни. Під час німецької окупації її посилювали підозри щодо українського колабораціонізму й антирадянської зради. Уже після відвоювання української території, у приватній розмові з Рузвельтом Сталін стверджував, що його позиція в Україні є важкою і непевною. Тому голос для України є важливим для нього з точки зору збереження єдності СРСР[12].

Треба думати, що стосовно Білорусії – іншої радянської республіки, яка теж перебувала під німецькою окупацією і якій поруч з Україною було надано статус члена-засновника ООН – Сталін почував себе так само непевно, як і щодо України. Тут німці дотримувалися лінії Розенберґа та підтримували білоруське національне відродження. Як твердить дослідник німецької окупаційної політики у Білорусі Юрій Туронак, досягнення білоруського націоналізму в роки окупаціїстворили історичний прецедент, якого вже не можна було обминути в умовах радянської Білорусі[13].

Москва виявилася більш вправною в утриманні України в своїх володіннях, аніж Берлін. Якщо Гітлер зазнав цілковитого краху у керуванні Україною, то Сталін показав себе першокласним стратегом у розігруванні "української карти". Але вивищення "українського питання" обернулося новою загрозою для московської системи – загрозою, з якою їй належало справлятися протягом декількох післявоєнних десятиліть.


[1] Див., наприклад: Косик В. Цит. праця. С. 395-396.

[2] Лебедь М. Цит. праця. С. 39; Motyka G. Od Wolynia do akcij "Wisla". Wiez. Marzec 1998. N 3 (473). Rok XLI. S. 110-111.

[3] Torzecki R. Polacy i ukraincy... S. 257-261.

[4] Прокоп М. П'ятдесят років УГВР // Сучасність. 1994. No 10. С. 57; Шумук Д. За східним обрієм. Париж; Балтімор, 1974.

[5] Olszanski A.O. Konflikt polsko-ukrainski 1943-1947 // Wiez. 1991. N 11-12. S. 220-222.

[6] Лисяк-Рудницький І. історичні есе. Т. 2. С. 492.

[7] Гриневич В. Військове будівництво в Радянській Україні (кінець 30-х - 80-ті роки ХХ ст.) // Історія українського війська. Львів, 1995. С. 367, 383-384.

[8] Гунчак Т. Втрати українців під час другої світової війни // Сучасність.1992. No 7; Перковський А., Пирожков С. Демографічні втрати народонаселення Української РСР в 40-х рр. // УІЖ. 1990. No 2.

[9] Krawchenko B. Social Changes... P. 153.

[10] Див., наприклад: Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // The New York Review of Books. May 25, 1995. P. 8.

[11] Коваль М. Український народ у другій світовій війні (1939-1945 рр.). Сучасна історична концепція // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. II. Львів, 1994. С. 119.

[12] Цит. за: Гриневич В. Утворення Народного комісаріату закордонних справ Української РСР: проекти і реалії (1941-1945 рр.) // Український історичний журнал. 1995. No 3. С. 36.

[13] Туронак Ю. Беларусь пад нямецкай акупацыяй. Мінск: Беларусь, 1993. С. 199-200.

[25] Jan I. Gross, Revolution from Abroad. The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia. Princeton, New Jersey, 1988. Р. 226-229, 234-235. Треба взяти до уваги, що у 1939-1941 рр. німці не розпочали ще масового винищення євреїв.

[26] Витримки з різних висловлювань Гітлера стосовно України приведені у кн.: Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.С. 512-513, 532, 534-537, 559-562.

[27] Цит. за: Rosenbaum R. Explaining Hitler // The New Yorker. May 1, 1995. P. 68.

[28] Цю "єретичну", на перший погляд, тезу можна знайти у теоретика лібералізму Ганни Арендт. Arendt H. The Origins of Totalitarinism. New Edition with Added Prefaces. San Diegi, New York, London, 1979. P. 322, passim.

[29] Див., наприклад: Hunczak T. Between Two Leviathans: Ukraine during the Second World War // Ukrainian Past, Ukrainian Present / Ed. by B. Krawchenko. New York, 1993. P. 99.

[30] Ukraine. A Concise Encyclopedia / Ed. by V. Kubijovys. Toronto, 1963. P. 203-204.

[31] Kuron J., zakowski J. PRL dla poczatkujacych. Wroclaw, 1995. S. 21.

[32] Armstrong J.A. Collaborationism in World War II: The Integral Nationalist Variant in Eastern Europe // Journal of Modern History. Vol. 40. No 3 (September 1968). P. 398.

[33] Davies N. Europe. A History. New York, 1996. P. 54.

[34] Kazn profesorow lwowskich. Lipiec 1941. Studia oraz relacje i dokumenty zebrane i opracowane przez Zygmunta Alberta, Wroclaw, 1989.

[35] Torzecki R. Polacy i Ukraifcy. Sprawa ukraifska w czasie II wojny жwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993. S. 252-254.

[36] Steinberg J. All or Nothing. The Axis and the Holocaust 1941-1943. London, New York: Rouledge, 1990. P.239.

[37] Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relations during the Soviet and Nazi Occupations // Ukraine during World War II. History and Its Aftermath. A Symposium / Ed. by Y. Boshyk. Edmonton, 1986. P.42.

[38] Содоль П. Українська повстанча армія, 1943-1949. Довідник. Нью-Йорк: Пролог,1994.

[39] Marples D. Stalinism in Ukraine in the 1940s. New York, 1992. P. 96.

[40] Коваль М.В. ОУН-УПА: між "третім рейхом" і "сталінським тоталітаризмом" // УІЖ. 1994. .No 2. С.98.

[41] Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історично-правовий аналіз: У 2 кн. Кн. 1. Київ, 1994. С. 366-367.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...