Баган Олег >> Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї

8 Серпня, 2018

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”

1994

ББК 66.5(4УКP)
Б 14

Hаціоналістичні ідеї, які сьогодні зазнають масових пеpекpучень і фальсифікацій, все ж опановують укpаїнське суспільство, стають дієвим чинником у фоpмуванні політичного обличчя сучасної Укpаїни. Істоpія націона лістичного pуху, його ідеологічні засади ще не отpимали достатнього висвітлення в популяpних виданнях, на стоpінках пpеси. Пpопонована книжка покликана в якійсь міpі ліквідувати цю “пpогалину”, pазом з тим вона pозвіює багато міфів і облуди, якими обплели за останній час ідею націоналізму.

Hаписана живим стилем, пpойнята духом утвеpдження геpоїчного, ця книга, на нашу думку, здатна виховувати спpавжнього патpіота Укpаїни, боpця за високу ідею. Рекомендується видання всім, хто не байдужий до нашої істоpії, в пеpшу чеpгу, школяpам стаpших класів, студентам, котpі знайдуть в ньому цінний матеpіал для pозуміння долі і недолі своєї Батьківщини.

 

Баган Олег.

Б14 Націоналізм і націоналістичний рух.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994.– 192 с.

ISBN 5-7707-5899-6

Книжка містить коpоткий, доступний, популяpний виклад подій націоналістічного pуху ХХ ст.(до 1950 p.), pозповідає пpо етапи його pозвитку і становлення. В окpемому pозділі автоp pозглядає глибше генезу націоналізму, дає виpазну хаpактеpистику пpичин поpазок укpаїнського визвольного pуху в минулому. Детальний опис істоpії ОУH чеpгується з аналітичними pоздумами над моментами її складних пеpіодів і пpоблемами ідеології. Значне місце в pоботі пpисвячено істоpії і діям УПА.

АPШ УКPАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
(гімн)

Зpодились ми великої години
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втpаті Укpаїни,
Коpмив нас гніт і гнів на воpогів.

І ось ідемо в бою життєвому,
Твеpді, міцні, незламні, мов гpаніт, 

Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто боpець, той здобуває світ.

Hе хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам pозкіш боpотьби,
Солодше нам у бою умиpати,
Як жити в путах, мов німі pаби.

Доволі нам pуїни і незгоди,
Hе сміє бpат на бpата йти у бій,
Під синьо-жовтим пpапоpом свободи
З’єднаєм весь великий наpід свій.

Велику пpавду, для усіх єдину,
Hаш гоpдий клич наpодові несе:
Батьківщині будь віpний до загину,
Hам Укpаїна вище понад все!

Веде нас в бій боpців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Собоpна Укpаїнськая Деpжава,
Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ!

I. З віків крові і боротьби

Почуття націоналізму живе в кожному повноцінному народі, воно властиве кожній нормально вихованій і розвиненій людині. Ідея українського націоналізму визріла з самого буття української нації, її історії. Вона згуртувала українців розумінням єдності живих, мертвих і ненароджених поколінь, зв’язаних спільністю походження, мови, історії, культури, території і, головне, “тою містичною силою, котра зветься волею до життя, волею творити окрему одиницю між расами”,– як каже визначний ідеолог націоналізму Дмитро Донцов.

Націоналістичний рух завжди виходить з потреб Нації, він скерований на захист її природних інтересів, на гідне утвердження Національної Ідеї в світі. Бо кожен народ на землі зумів зберегти себе, захистити тільки завдяки почуттю націоналізму, що завжди робило його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу.

Ідея української Нації зродилася в давні віки Київської Русі. Тоді українцями була створена величезна і могутня держава на Сході Європи, яка підкорила собі багато інших народів. Її лицарський дух, висока культура, християнські ідеї, що в той час поширюються на нашій землі, витворили той незнищенний, колосальний фундамент духовності нашої нації, який формував її обличчя, боронив перед чужинцями протягом віків. Хозари і печеніги, половці і татари, тисячні орди жорстоких кочівників переходили через нашу землю, палили і нищили її, але не змогли змінити національної вдачі українця, не змогли викорінити з його душі найсвятішого: вірності роду, Національній Ідеї.

Ця перша українська держава постала на грані двох світів: Європи і Азії, християнського світу і поганського, мусульманського. Відтоді Україна виконує свою місію: стояти на межі європейської цивілізації і хрестом і мечем боронити її, заступати дорогу силам дикої Азії. Це – призначення України.

Заволодівши величезними територіями, Київська Русь була тоді найбільшою державою в Європі, українські князі не зуміли виробити чіткої системи престолонаслідування і державоуправління. Тому невдовзі в країні почалися міжусобні війни, запанували розбрат і розлад, або, як каже літописець, “крамоли і котори” заповнили руську землю. Окремі князівські династії почали вести політику відокремлення на своїх віддалених від Києва землях. Так простір поглинув державницькі спроби київських князів. Вже тоді намітилися ті нові центри, навколо яких згуртувалися землі майбутніх нових країн. Полоцьке князівство стало осереддям Білорусі, Новгород – купецької республіки на Півночі, Суздаль і Володимир – пізнішої Московщини, найбільшого і найзатятішого ворога Української Держави. Так самі українські князі і ті переселенці, що йшли на Північний Схід колонізувати дикі землі, породили найлютішого противника України. Змішуючись з місцевим угро-фінським населенням (черемса, мурома, чудь, меря, весь) і поступово втрачаючи органічну культурну і політичну єдність зі своєю далекою Батьківщиною, вони ставали чужими їй. На жаль, цей колонізаційний прорив у глибини Азії не був настільки єфективним, щоб перемінити духовність її народів і утвердити там ідею Христа. Культура і дух українців розчинилися в безмежно рабській і тупо-жорстокій психології угро-фінських племен. І незабаром, особливо після татарського панування, у час Золотої Орди сформувалася на тих землях чисто азійська держава, перейнята впертою ненавистю до Європи, її культури,– Московщина, потім Російська імперія.

Як відомо, могутню князівську династію у Києві, що згуртувала Русь, створили варяги, відважні лицарі зі Скандинавії. Саме з втратою духу войовничості і дисципліни варягів-вікінгів пов’язують послаблення давньої української держави. Великий український поет-націоналіст ХХ ст. Євген Маланюк, оглядаючи роз дрібненість і слабість України в трагічний час Батия, писав:

Коли ж чорною хмарою сунула Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва –
Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

Найчорнішою сторінкою в давній українській історії стала ця татарська навала середини ХIII ст. Українська земля спливла кров’ю. Та страшна руїна, що прийшла з глибин поганської Азії, по суті, катастрофічно визначила всю нашу подальшу історію, спрямувавши її на манівці рабства і покори. Тоді було підірвано самі основи існування Нації: під корінь знищено систему молодої української держави, майже повністю вигублено головних носіїв державної і національної гідності – князів і бояр, їх переслідували і вбивали з навмисною жорстокістю, розуміючи, що саме вони творять хребет Нації, її культуру. Тоді ж, внаслідок небачених знущань і принижень, в українському народі, серед значної його частини було підтято почуття національної гордості, честі і мужності. У ті часи вперше на нашій землі з’явилася така категорія людей, яка вважала за можливе зректися національних традицій, лиш би мати змогу тихо собі орати і сіяти під чужим мечем і владою. З’явилися оті “татарські люди”, як називає їх літописець, яким байдужими були воля і честь, слава і сила далеких предків. Лиш би спокійно і сито жити і дітей плодити, таких же рабів, як і їх поганьблені історією батьки…

Ця немічність характеру супроводжує нас віками. Всі ті “бродники” і “болоховці” в Литовську добу, підпанки-перевертні – за Польщі, те “варшавське сміття”, “грязь Москви”, “німії, подлії раби”,– як називав їх великий Т. Шевченко,– запоганили всю нашу історію своїм плазунством і лакейством пред чужинцями. “Малороси” – таке завершене визначення одержали в Московську добу ті, хто зрікається всього рідного, хто назавжди втратив дух лицарства, почуття особистої і національної гідності, хто встидається навіть своєї мови. “Татарські люди”…

Якою жорстокою та нищівною не була татарська руїна, все ж вона не зуміла заламати до кінця національного характеру українців. Виснажене героїчним опором українського народу, несчисленне татарське військо не змогло перемогти нас остаточно, не змогло й продовжувати свою війну проти Європи. На Заході України, в Галичині і Волині, поступово зміцнюється на уламках колишньої Київської Русі Галицько-Волинська князівська, потім королівська, держава. Вона проіснувала ще 100 років, до 1340 р., коли помер останній галицький князь, бездітний Юрій-Болеслав. Скориставшись з цього, його родич – польський король Казимир III Великий ввів свої війська в Галичину. Якийсь час боярство ще пробувало організувати боротьбу проти нього, але внутрішній розлад і деморалізація не дозволили йому повести її успішно. Так перестала існувати остання українська держава княжої доби.

На більшій території України, на Волині, Поліссі, Київщині, Поділлі і Сіверщині залишки князів і бояр ще пробували підняти національний дух народу протягом тих же ста років. Але в умовах страшного занепаду і постійних наскоків татар їхні зусилля були марними. До кінця ХIV ст. ці землі України перейшли під владу Литви.

Маленький, але завзятий литовський народ зумів витворити на той час загартовану в запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, войовничу лицарсько-князівську верству, що принесла велику славу своїй країні. Одне за одним підкоряли литовці князівства Білорусі і України. Часто їхнє просування на Південь було мирним, шляхом династичних шлюбів і союзів. Тому й перехід під владу Литви залишився в нашій історичній пам’яті як явище досить спокійне і не вороже. Тим більше, що литовські князі завжди і послідовно виступали проти татарського панування і врешті зуміли згуртувати українських князів і народ на боротьбу проти ненависного ярма.

1363 року литовський князь Ольгерд розбив татар на Синіх Водах, на Поділлі, і скоро остаточно закріпив своє володіння Україною. Ще раніше, у Х ст., давня українська земля – Закарпаття – перейшла під владу Угорщини. У ХIV ст. в залежність від молдавських володарів потрапляє Буковинська земля. Таким чином відтоді не залишилося жодного клаптика української землі, де б існувала українська влада.

Литовський період в історії України характеризується значною стабілізацією її внутрішнього життя. Поступово скріпилися українські аристократичні роди – князі і бояри, почали активно розвиватися міста, переживало піднесення народне господарство. Особливо виділяються Волинь і Галичина – найбільш віддалені від загрозливого степу землі. Так як литовські князі не порушували законів Руської землі, її звичаїв і культури, не виступали проти православної церкви, часом самі приймали нашу віру, і врешті визнали давню українську мову державною, панівною у своїй країні, то на цю добу припадає час нагромадження культурно-духовних сил українського народу. “Старовини не рухаємо, новини не вводимо” – було їх гасло. Визнаючи права українських князів і православної церкви, все ж Литовська держава залишилася чужою інтересам українського народу, України. Щораз виразніше це почало проявлятися після першої, Кревської, унії з Польщею в 1385 р., коли литовський князь Ягайло був обраний польським королем. Відтак литовська верхівка все більше набирала пропольського характеру.

Хоч як були ще неміцні українські князі і бояри, вони-таки здобулися виступити проти литовської влади тоді, коли відчули тиск на православну церкву і свої права. На той час вже було багато таких литовських князів, які повністю або частково зукраїнізувалися, живучи на Україні. Таким був і брат Ягайла – Свідригайло. Навколо нього і об’єдналися православні українські князі у боротьбі за свою самостійність. У 1430-х роках спалахнуло велике повстання на Україні і Білорусі, очолене Свідригайлом. Однак завершилося воно поразкою від спільних польсько-литовських військ і остаточним закріпленням в Литві пропольської партії князів.

На кінець ХV ст. Литовська держава, розкладена підступною політикою Польщі, яка робила все, щоб її спочатку знекровити, а потім підім’яти, знесилилась. Вона вже не здатна була боронити свої південні кордони, як то було в часи славного князя Вітовта. Це відразу відчули кримські татари, які в союзі з Москвою, своїм духовним азійським побратимом, розпочинають активну війну проти Литви. Найбільше терпить від цього український народ. Практично вся територія України зазнає тоді страшних татарських спустошень. Горить Київ. Ці обставини стають причиною вибуху останнього повстання українських князів за свою незалежність. Це сталося на початку ХVI ст. під керівництвом князя Михайла Глинського. Але й це повстання закінчилося розгромом. Так ніби було підведено підсумок змаганням старої української аристократії за самостійність. Надалі вона вже була неспроможна вести самостійницьку політику, боротися за національні ідеали. Наступні десятиліття – це роки послідовного, холуйського переходу князів і бояр в іншу культуру, спочатку – литовсько-польську, потім – польську. Але це вже був час – ХVI ст.– коли на історичну арену виходила нова верства національних героїв – козацтво.

У степовому порубіжжі віддавна, ще у ХIV–ХV ст., формувалися ватаги відважних лицарів пригод, що мужньо боронили свій край. Ця земля була головною ареною відвічного протистояння двох ворожих світів: християнства та ісламу. Кочівники Криму стали тоді найнебезпечнішим ворогом українського народу. Слово “ясир” – страшним символом тієї доби.

Козацька епоха – це найгероїчніший, найславніший період в історії України. Тоді проявилися найшляхетніші риси вдачі українців: лицарство і войовничість, зречність і посвята. Українці осягнули, здавалося б, недосяжне: на кін світової історії знову повернувся в новій іпостасі великий східнослов’янський народ. І з’явився він в блиску своєї сили і героїзму, у безприкладному пориві до свободи і нового утвердження власної Національної Ідеї. Перейнявши традиції боротьби від старої аристократії, козаки невдовзі, за півтора століття своєї діяльності, зуміли вибороти під проводом Богдана Хмельницького самостійну козацьку українську державу. Символічно, що організаторами і натхненниками перших їхніх походів проти татар стають представники шляхти (боярства) і князівських родів: О. Дашкевич, П. Лянцкоронський, Б. Претвич, князі Заславський, Збаразький, Ружинський і знаменитий Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язані великі звитяги козаків, що отримали міжнародний розголос, чиї дії прозвучали грізним нагадуванням всім про шалено-героїчний дух нових лицарів честі і шаблі. З того часу почуття нескореності опановує молоду козацьку верству, котра стає єдиним оборонцем українського народу.

Визначальною, фатальною подією в велика історія України стала Люблінська унія, підписана 1569 року між Польщею і Великим Литовським князівством. З одного боку, вона ніби-то формально закріплювала єдність цих двох держав, яка реально поступово здійснювалася протягом попередніх 184-х років, від часу Кревської унії – 1385 р. З другого боку, виявилася вона хитрою маніпуляцією поляків, котрі фактично позбавили впливу литовську знать, що мала самостійницькі позиції, і безпідставно привласнили своїй короні українські землі. Так було відкрито широке поле дій експансії ненажерливої польської шляхти, що тисячами посунула на Схід, у той “єдиний рай на світі”, як називала вона Україну, відкривши фантастичні багатства цієї родючої землі і її працелюбного народу.

Відтоді почався новий етап боротьби українського народу у його національному протистоянні польській агресії. На відміну від Литви, Польща прийшла на українську землю зі своєю войовничою ідеєю панування, з переконанням про свою національну і культурну вищість. Тому її просування на Схід було підсилюване незмінним прагненням стерти з лиця землі, перемінити чужу, українську культуру, українську національну особливість. Цю величезну загрозу для свого майбутнього існування відразу відчули всі верстви українського суспільства: князі, духовенство, шляхта, міщани. І тому всі разом взялися за організацію національної оборони. У багатьох містах: Львів, Остріг, Луцьк, Перемишль, Брест, Люблін, Дрогобич, потім Київ (1615 р.), створюються церковні братства. Братства займаються культурно-освітньою діяльністю, при них діють друкарні, школи, влаштовані за тогочасними європейськими зразками. Так плекається нова інтелігенція – носій і творець національних ідеалів та вартостей. Все це надзвичайно зміцнює почуття національної самосвідомості серед українців. Підкріплений козацькою військовою силою, український національний рух набрав незабаром гігантських масштабів і, врешті, перевернув співвідношення політичних сил у всій Східній Європі.

Козацька доба – це потоки крові, пролиті за волю, це надлюдські потуги виснажливої боротьби. Д. Донцов з захопленням так говорить про неї: “Різнорідні постаті зродила та доба – позитивні і негативні. Але який в тім усім був,– кажуть французи,– грандер, яка велич, який шляхетний стиль життя! Все там було великого формату – і почування, і характери. Нічого дріб’язкового, простацького, нічого з дрібноміщанського ідеалу особистого добробуту. Все – іспит, все – проба, все – небезпека, і все – боротьба. Великі проблеми, великі завдання і – люди тієї ж міри, щоб їх розв’язувати. Скільки тоді розбурханий сухий наш степовий океан виплеснув на поверхню пристрастної любові, безоглядної ненависти! Скільки завзяття! Яке високе почуття чести! Яке благородство духа і кріпость душі! (“Правда прадідів великих”).

Повстання Косинського і Наливайка, Павлюка і Гуні, Тараса Трясила і Остряниці відчутно і страшно струснули найбільшою тоді в Європі державою – Річчю Посполитою. Крок за кроком, переступаючи через гори трупів, залишаючи їх чорніти страшними людськими “опудалами”, настромленими на палі на шляхах коло Солониці і під Кумейками, йшов український народ, його відважні лицарі-провідники до такої жаданої свободи.

Водночас продовжувалася боротьба на Півдні з мусульманським світом. Це українські козаки на своїх бистрохідних чайках примушували панікувати такий могутній турецький галерний флот. Це в розмахові їхньої лютості горіли Синоп і Трапезунд. Це в пориві їхньої ненависті зотліла на головешку грізна столиця работоргівлі на Чорному морі – Кафа.

Шляхетська верства видала тоді з-поміж себе і великого державного діяча свого часу – гетьмана війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного. Йому ми завдячуєм тим, що Україна, з відновленим духовним і культурним центром – Києвом, отримала надійний фундамент в багатьох ділянках суспільного життя, її народ наблизився до своєї великої перемоги доби Хмельницького.

Час Б. Хмельницького, сама його постать стали в нашій історії переломово-значущими. Це був злет великої сили духу народу, вияв таланту його провідників і разом з тим час глибоко драматичний і нестійкий. Перші звитяжні успіхи під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, коли перелякана Польща була відкинута аж на Віслу, невдовзі змінилися вичікуванням, нерішучістю, врешті зрадами союзників-татар. Невдала битва в червні 1651 р. під Берестечком, назва цього містечка і до сьогодні відлунює в серці кожного українця щемким почуттям історичного болю, стала найтрагічнішим моментом великої війни. Т. Шевченко, ще раз переживаючи її трагізм і осмислюючи всю фатальність в бутті Нації, писав:

“Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?”
“Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати”.

Надалі, не зважаючи на великий талант Б. Хмельницького як державного мужа, на геніальні зусилля його гнучкого, дипломатичного розуму, коли він, некоронований, простий український шляхтич говорив нарівні з королями, перекидав політичні прямування сусідніх країн, творив і розривав цілі коаліції держав Європи і Азії,– події загалом розвивалися для України фатально.

Наче ще одним знаменням цієї фатальності стала смерть старшого сина Б. Хмельницького – Тимоша. Втілюючи міжнародну стратегію свого батька, він героїчно загинув в Молдові, під Сучавою. Цей безстрашний і надзвичайно енергійний молодий козацький ватажок обіцяв перерости у визначного полководця і державного діяча. Це була надія Хмельницького і України. Його смерть – це заламання цієї надії. Його смерть – це безвольний Юрась Хмельниченко, молодший син гетьмана, на чолі української держави. Його смерть – це смути і внутрішня боротьба на Україні протягом десятиліть – в часи Руїни.

Ще не вмер великий гетьман – Б. Хмельницький – як з-під його владної руки вилізла гадина національної зради. Дух раба ще жив, ще не витравився з душі українського народу. Дух “татарських людей”, вічних холуїв і лакуз. Полтавський полковник – Мартин Пушкар підняв повстання проти свого Гетьмана, проти України, коли довідався, що Б. Хмельницький веде незалежну політику від Москви і вже підписав союз зі Швецією, іншими країнами проти Москви і Польщі. Акт Переяславської ради був для нього, виявляється, лише маневром у тій складній, підводній міжнародній стратегії, яку він так спритно провадив. Побачивши в Москві тільки відвічного азійського ворога, він годен був перетрощити її на жорнових каменях своєї нової політичної тактики, підготувавши для цього величезну коаліцію держав. (Швеція, Бранденбург, Молдова, Трансільванія, Волощина, Литва, Персія). Але фатум не відпускав України. Передчасна смерть Богдана Хмельницького зупинила цей новий виток національної боротьби, зруйнувала мудрий план.

І хоча бунт Пушкаря був придушений, а сам він убитий, підступний і пораженський дух зради і внутрішньої руїни почав поширюватися по Україні. Та частина українського народу, яку більше вабило чуже стійло, ніж власна держава і свобода, підняла голову і вже до кінця козацьких війн не припиняла своєї чорної роботи на підрив і нищення Нації.

Переможець Пушкаря – Іван Виговський, талановитий і розумний політик, не зважаючи на всі свої зусилля, (чого лиш варта блискуча перемога над Москвою під Конотопом 28 червня 1659 р.!) не зумів приборкати остаточно зрадливої природи свого народу. Відтоді “малоросійство” – ця ганебна хвороба українського характеру переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці “малороси” перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого.

Так розпочався один з найжахливіших періодів в нашій минувшині – Руїна. Дух братовбивства запановує в Україні. У немудрій, надзвичайно затятій війні між партіями козаків паде цвіт української Нації, безлюдніє Центральна, Подільська Україна. Цю війну, переслідуючи власні інтереси, розпалюють на нашій землі сусіди-вороги наші: Москва, Польща, Туреччина. І завжди знаходилися такі серед нас, які більше хотіли жити і навіть воювати з чиєїсь волі, не за свою ідею, не з опертям на власні сили. І хоч ще з’являються такі непересічні постаті, як гетьман П. Дорошенко, котрий палко жив мрією своєї самостійної держави, все ж демони розбрату і нелюбові перемагають.

За два десятиліття після слави Хмельницького, Україна із суверенної держави перетворилася в обплутану обов’язками і обмеженнями, розірвану на Лівобережну і Правобережну, по суті, країну-невільницю своїх сусідів-“доброзичливців”, як вони себе часом називали. Так, загрузнувши в міжусобних колотнечах, в гордині і владолюбстві всіх тих Брюховецьких, Сомків, Тетерь, Самойловичів, Ханенків, Суховіїв, наша Батьківщина, так і не спромігшись виступити єдиним фронтом, поступово занепадає в прірву неволі.

Leave a Reply:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *