1. Фізіологія
Перший крик немовляти – це профілактична фізіологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а затим тривалий, вичерпний аж до конвульсії видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Забігаючи наперед, скажемо, що вона не з веселих і, отже, підтверджує буддійську благородну істину: життя є страждання.
На тому не кінець. Подивіться й подивуйтеся, як люблять діти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Чим гучніший крик, тим страшніше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізіологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легені, людина поліпшує й посилює не тільки гучність голосу, але й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу.
Недарма дихальні вправи були особливим об’єктом уваги найдавніших лікарів, жерців, воїнів, філософів – про це можна знайти згадки в ведичній літературі і в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мільйони мудреців і дослідників від часів зародження йоги до сучасних нам Бутейка, Стрельнікової, Фролова та багатьох інших.
Цікавим для нас є те, що з безлічі найрізноманітніших систем дихання помітно виділяється один характерний режим: швидкий вдих – повільний видих, причому сповільнення, гальмування видиху здійснюється не діафрагмою, а артикуляційним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навіть зовнішнім приладом чи інструментом). В найширшому, узагальненому розумінні це й є пісня. І перший крик дитини, і лютий рик воїна, і палка молитва самітника, і мантри тібетського монаха, і ритмічні погуки робочої артілі, і маршова пісня виснажених тяжким переходом бійців, і розкішна оперна арія – все це має під собою одну й ту саму основу: людина, свідомо чи несвідомо, знаходить найздоровіший, найефективніший спосіб дихання.
Неможливо не віднести до цього ряду й українську народну пісню.
Чому саме народну й чому саме українську?
Народна пісня як частка традиційної культури творилася протягом багатьох століть, якщо не тисячоліть, а отже пройшла такий відбір (свідомий чи стихійний – зараз не так важливо), якого не знав і не міг знати жодний інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей відбір вплинув і на фізіологічні параметри пісні (ритміку, тривалість, темп і глибину дихання і т. п.), ідеально достосовуючи їх до практичних потреб співаків.
Українська пісня є унікальним у світовій культурі явищем. Вона вражає не тільки й не стільки кількісними показниками (за різними оцінками, українці склали від кількох сотень тисяч до кількох мільйонів пісень – таку кількість досить важко уявити, а ще важче зрозуміти її необхідність); головне чудо – якість української народної пісні, розмаїття її тематики, жанрів, стилів, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезія.
Звичайно ж, усе це далеко виходить за межі чисто фізіологічного аналізу.
Емоції
За емоційними ознаками українська народна пісня може здатися біднішою, ніж, наприклад, італійська, латиноамериканська (іспанська), циганська чи російська. Та це буде поверхове враження. Зовнішня стриманість ще нічого не говорить про прихований емоційний заряд; скорше її можна розуміти як ошляхетнення емоцій, підпорядкування їх вищим, моральним і духовним імперативам. Але це підпорядкування ніколи не буває категоричним; воно не тільки не вбиває емоцій, але й парадоксальним чином виправдовує їх, дає їм інше, вище життя, сублімує.
Цю парадоксальність не так легко прочитати. Потрібна певна культура і виконання, і сприйняття народної пісні, а культура, на жаль, генетично не передається. Тільки вихованням. Виховання ж сьогодні становить найтяжчу проблему чи, точніше, хворобу українського суспільства. Суть хвороби в тому, що системи освіти та інформації монополізовані некомпетентними, байдужими, а то й ворожими українській культурі людьми, а несистемне (родинне) виховання значною мірою зруйноване так званим технічним прогресом, що вже стає планетарним лихом. Втрати від цих бід, зрозуміло, не обмежуються цариною пісенної культури…
Але народна пісня, як це не дивно, може виявитися тією зброєю, яка розірве зачароване коло. І наймогутнішою її терапевтична дія виявляється саме на емоційному рівні, на рівні підсвідомості.
Цю дію, цю терапевтичну властивість народна пісня виявляє навіть тоді, коли ні виконавці, ні слухачі не можуть похвалитися пісенною культурою. Досить просто шанобливого ставлення, уваги до пісні. Її виховна, методологічна геніальність теж формувалася століттями! І послабити, спотворити її майже неможливо: для цього знадобилася б така ж могутня сила, яка закладена в самій пісні, тобто, це мала б бути свідома ворожа сила. Такої сили й близько немає у ворогів української пісні. Всі незчислимі спроби профанації народної пісні не завдають їй жодної шкоди: вони породжують силу-силенну музичного сміття, яке може захаращувати (й захаращує) весь культурно-інформаційний простір, але не може дати ніякого плоду і рано чи пізно буде виметене.
Чим уважніша людина до народної пісні, тим легше відрізняє вона зерно від сміття, тим багатша її пожива від цілющої сили справжньої пісні.
В чім же та сила, і як вона діє?
Почнімо з колискової пісні. Це дуже чітко спеціалізований, “стерильний” жанр, в якому майже нічого іншого, крім емоцій, немає.
Колискова — це першi кроки пiсенної практики в традицiйнiй культурi. Причастя починається ще в материнському лонi, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колисковi, якi скоро спiватиме дитинi. Пiд час спiву i мати, й дитина входять у потiк особливої iнформацiї, на них накочуються цiлющi хвилi… хвилi чого? Таємниця. Слава Природi, людина не годна розчовпати цю технологiю. Бо йдеться про святая святих, про найскладнiшi процеси взаємодiї людських емоцій, людських психiк. Люди, тисячi людей, якi були, починають говорити до людей, якi є i якi будуть. I через незбагненно простi й мудрi, теплi гойдання колискового ритму i маминої iнтонацiї передають їм свою душевну рiвновагу, свою любов i довiри до Буття, до Природи, один до одного. Трохи пiзнiше цi почуття рiвноваги, любовi й довiри набувають конкретнiших форм мами, свiтла, колиски, стiн кiмнати, котика… Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняним; гулi не прилiтають i не сiдають на люлi, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живiт. Ой, Буття не завжди прекрасне! Але в душi дитини вже сформувався перший захисний редут – пам’ять про те, що доброго в Буттi бiльше, нiж поганого. Звичайно ж, цей редут треба змiцнювати й далi. I, звичайно ж, не тiльки колисковою. Та в першi роки життя роль колискової неоцiненна.
Старшим колискова вже не допомагає. Вони знають, що Буття жорстоке, Природа ненадiйна, довiряти один одному… дуже хотiлось би, та небезпечно. Вони знають, що й самi грiшнi; їм так хочеться правди й милосердя, та часом здається, що всi люди вороги. Вони заплутались i не бачать рятунку.
I от до них – через справжню народну пiсню – звертаються отi їхнi далекi, невiдомi прадiди й прабабусi. Починають говорити дивною мовою, начебто кажуть одне, а чуєш iнше. Не лають, не повчають, не лякають, не дають рецептiв, але… жалiють. I не тiльки жалiють, а й утiшають, розказують нам, якi ми добрi, гарнi, чутливi, розумнi… I людина, яка зцiпила зуби й героїчно терпить злиднi, обман, розбiй, невдячнiсть, не витримує цього щирого жалю до себе i, природно, плаче.
Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пiсню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, i якщо воно щире й повне, ви вiдчуєте велике полегшення i новi сили, яких вам так не вистачає в надто важкому життi.
Найчастішою емоційною реакцією на українську народну пісню бувають сльози. Проте свідчать вони зовсім не про відчай, горе, сум, страх та інші негативні емоції: пісня викликає сльози тільки через контраст. Контраст між лихом – і красою.
Ой зацвіла червона калина
Над криницею…
Горе жити, моя рідна ненько,
За п’яницею.
Краса не лише в цвітінні калини; краса в мелодії; краса в розумі, доброті і, зрештою, жертовності молодої жінки.
Ой не лай, мати, не клени, мати,
П’яницю мого,
Бо як умре – зостануться діти,
Горе буде без нього.
На тлі краси особливо болючим контрастом виступає лихо – знівечена, зневажена доля гарної людини, розтоптана чоботом п’яниці.
Слухач (чи співак) бере до серця саме красу, і тоді лихо стає антиподом, зовнішнім чинником, чужою, ворожою силою. Формується усвідомлення, а частіше відбувається підсвідома ідентифікація моральних орієнтирів. Приймаючи сторону краси, людина не приймає, заперечує лихо – і тим самим визначає свою позицію в моральному просторі. А це вже велика сила, великий внутрішній ресурс у боротьбі з життєвими травмами та загрозами.
Зрештою, все це відповідає відомій тезі про те, що краса врятує світ.
Духовний світ народної пісні
Із-за гори, гори та буйний вітер віє,
Ой там удівонька та пшениченьку сіє.
Сіє вона, сіє та й стала волочити,
А заволочивши, стала Бога просити:
“Ой зароди, Боже, та пшениченьку яру
Та на моїх діток, та на вдовину славу”.
Розкіш поезії, розкіш мелодії, широке дихання, впевнене мажорне багатоголосся зразу вводять слухача в Храм під відкритим небом, у піднесений настрій великого священного дійства – справді, вдовина тяжка, непосильна праця сприймається тут як священнодійство, її прозаїчний буденний зміст прихований і потребує окремого осмислення, яке прийде пізніше, після співу, а може й після другого чи третього прослуховування. А тим часом далі йде справжнє диво, досить рідкісне навіть у піснях із фантастичним сюжетом:
А ще тая вдова та й додому не дійшла,
А вже кажуть люди, що пшениченька зійшла.
А ще тая вдова та й на лавку не сіла,
А вже кажуть люди, що пшениця доспіла.
Якщо слухати тільки словесний текст, то легко почути солоденьку казочку про милостивого Бога, який сотворив чудо над пшеницею. Вдова роботяща та богослухняна – от їй і шана від Бога. Але таке тлумачення лежить на поверхні. Треба почути все – і гармонію пісні, і всі її інтонації, й загальний настрій. І, крім того, треба мати трохи ширші уявлення про вдовине життя на селі, ніж про нього сказано в пісні. Тільки тоді ви зрозумієте справжній зміст. Ви побачите сильну, незалежну жінку. Вона звертається до Бога, але як! ЯК ДО РІВНОГО СОБІ. Вона з Ним на ти, і це не метафора, це випливає і з контексту пісні, і з контексту вдовиного життя. Вона сотворила своє чудо – тепер Його черга. І якщо б Він не сотворив Свого чуда, то не був би навіть рівним їй.
Це лише моя і, можливо, не дуже вдала спроба осмислити духовне послання цієї конкретної пісні. Але на таку спробу має право кожен. А пісень такого рівня, такої повноти, такого багатства прозаїчної правди і правди містичної – безліч! Навіть перше знайомство з українським фольклором показує, що духовний світ українців далеко не обмежується суто релігійною сферою – або ж релігійністю треба назвати благоговіння перед життям, Природою, Сонцем, красою космічного й людського ладу.
Духовне багатство наших пісень – це не збірник канонізованої мудрості, не музей застиглих моральних правил і повчань. Справжній фольклор – це живий організм, що активно й розумно реагує на сьогоднішні події й проблеми. Можливо, головною ознакою фольклору є його постійна актуальність.
У народної пісні багато різноманітних функцій, і одною з найважливіших є функція лікувальна. Якщо ця функція є очевидною на фізіологічному й емоційному рівнях, то тим глибшою й важливішою вона є на рівні духовному. Пісня лікує душу – це відома емпірично знайдена істина, яка, проте, може бути підтверджена й з наукового погляду.
Лікування психіки
Психічна хвороба – це завжди якась проблема, яку людина взяла до душі, тобто не може ні облишити її, ні вирішити. Сучасні психіатри знають, що єдиний спосіб вилікувати таку хворобу полягає в тому, щоб стати з нею віч-на-віч, побачити її, визнати її існування, а далі тривалими, болісними зусиллями проаналізувати і, врешті, вирішити проблему.
Як цього досягнути?
Психологічні науки взялися до цього питання порівняно недавно, але рецептів уже маємо задосить – чого варті тільки різноманітні напрямки психоаналізу. Не беручись зважувати їх, скажемо натомість, що наші прадіди, хоча й не знали тих наук, створили величезну кількість пісень, кожна з яких – за належної культури користування! – є цілющою краплинкою для травмованої душі.
Пісня непомітно й завжди несподівано допомагає (якщо не сказати – примушує) стати віч-на-віч із своєю бідою, своєю душевною травмою. Бо, взагалі, людині властиво від власних психічних травм ховатися, не визнавати, не помічати їх – надто це болісно. Тому так важко лікуються психічні хвороби.
Через емоційний канал, минаючи сторожу свідомого інтелекту, пісня розкриває хворому суть його страждання, акцентуючи на красі, доброті, на божественному началі, яке справді ніколи не вмирає в людині. І хворий приймає до душі пісню, а далі мусить усвідомити й проблему. Це теж нелегко: чим глибше відповіла пісня душевній травмі, тим гострішою виявляється емоційна реакція. Найчастіше це – розчулення, сльози. І ніколи не агресія, не лють, не ненависть (тут не йдеться про так звані патріотичні пісні), бо пробуджено, активізовано сферу краси, сферу духу, де немає місця ненависті.
Звичайно, це ще не видужання. Це тільки перший, але найважливіший крок до нього: людина усвідомила суть своєї травми, стала віч-на-віч із бідою. Але вона ще не хоче зрозуміти причину страждання – їй все ще здається, що та причина зовні, що від неї можна сховатися чи що її можна усунути. Наступний етап – аналіз причини. Це тривала й складна робота, що стає можливою лише за умови активізації всіх духовних ресурсів психіки – розуму, віри, надії. І любові. В результаті цієї роботи з’ясовується, що не треба проклинати п’яницю, не треба ненавидіти ворога – якщо хочеш вилікуватися.
Розкіш ненавидіти ворога може собі дозволити здорова, сильна істота; хвору ж людину ненависть убиває остаточно.
Діагностична функція
Велика кількість серйозних, глибоких пісень (невіглас називає їх “сумними”) – це захисна реакція від душевних страждань на суспільному рівні. Якщо суспільство продукує багато змістовних пісень на якусь вузьку тему, значить, у відповідній сфері треба шукати систематичну травмуючу ситуацію. Скажімо, рекрутські пісні – це стихійний вияв невигойного страждання від систематичного знекровлення загалом здорового суспільства: нічого не можна вдіяти проти примусової солдатчини, але й змиритися з нею хлібороб не може, бо для нього вона справді безглузда. Цей травмуючий (протягом століть!) чинник і покликав до життя безліч “некрутських” пісень, таких болісних і сповнених відчаю, хай навіть задерикуватого.
Наявність “пухлини” – збільшеної кількості пісень на певну тему – ось і є діагностична ознака якогось нездоров’я, якоїсь колективної травми у відповідній сфері суспільного життя. І чим глибший, чим серйозніший зміст цих пісень (“беруть за душу”), тим глибша й психічна травма всього суспільства.
Візьміть чи не найпотужніший масив українського фольклору – пісні про жіночу долю. Цей колосальний, потрясаючий документ тільки глухого й сліпого може залишити байдужим: яке море нестерпних і невиліковних страждань! Який страшний контраст між красою жінки і її долею!
Та, виявляється, це не тільки привід для голосіння. Цей масив пісень – це й перша медична допомога, і діагностичний сигнал про якийсь серйозний дисбаланс в організації суспільства. Який?
У землеробському суспільстві жінка не може бути приниженою порівняно з чоловіком – це суперечило б здоровому глуздові, розумній організації побуту. Для матріархату українська земля теж мало підходить – надто потребує вона не лише такої організації, але й звичайної фізичної сили. Отже, мусила тут існувати рівноправність статей. Що й підтверджується багатьма дослідженнями, та й просто очевидними звичаєвими формами стосунків між українцями й українками.
Порушення рівноправності повинно було мати – і мало – свої причини. Корінною серед них мені здається з’ява християнської цивілізації, в найглибші підвалини якої закладено догму вищості чоловіка над жінкою та заборону розлучення. Та це вже інша тема.