Адреса редакції: 83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
Донецьк-2002
—
Володимир Білецький , ФОРМУВАТИ СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЕЛІТУ
Володимир Білецький, Проблеми формування української еліти на Донбасі
Степан Вовканич, Сергій Цапок НАЦІОНАЛЬНІ ЕЛІТИ: ПРОБЛЕМА ДОНОРСТВА
Олександр Надтока УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА ХІХ ст.: М.П.ДРАГОМАНОВ
Володимир Білецький УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА ХУІІ-ХУІІІ СТ.: ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ
ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ (МАТЕРІАЛИ КРУГЛОГО СТОЛУ)
При передруку посилання на журнал “Схід” обов’язкове!
—
ФОРМУВАТИ СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЕЛІТУ
Володимир БIЛЕЦЬКИЙ
доктор технiчниx наук Донецького державного технічного університету.
Головна спрямованість, призначення журналу “Схід” як аналітично-інформаційного видання – сприяння процесу формування нової сучасної української еліти, істеблішменту, зокрема, на Східній Україні, Донбасі. Зупинемося на цій проблемі докладно, розглянувши, хоча б коротко, саму дефініцію еліти, ретроспективу, сьогодення і перспективу українського елітарного електорату.
I. Еліта як така.
Слово “еліта” походить від французського “elite” – найкраще, вибране. Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно якої суспільство поділяється на вибрану меншість – активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і більш пасивну масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами – політичною владою (В.Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумнетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватікан) виділяє такі основні функції еліти:
– гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
– носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціальноого інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
– творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
– ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
– головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.
Крім того, всередині країни, за С.Вовканичем, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностостей, національної свідомості, історичної пам’яті, традицій, а також рольконсолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. Додамо, що за елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державнісь). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.
Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього “суспільного інтелекту” характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для “обраних” є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше – ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.
Отже основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо.. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт і т.д.
Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу. нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості більш сильному народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в перщу чергу знищити “вибраних”, тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов’язковою умовою підкорення останньої.
II. Українська еліта дорадянського періоду.
Без сумніву це тема окремої роботи (і ми запросимо відповідних фахівців висвітлити це питання), але для цілісності загальної ретроспективи української еліти ми повиння констатувати наявність її древніх коренів, і більше того – тисячолітню неперервність існування української еліти попри вкрай несприятливі умови колоніального чи напівколоніального стану країни. Навіть побіжний погляд не може не помітити в XIX – XVIII сторіччі поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, композитора Гулака-Артемовського, істориків М.Костомарова, М.Грушевського, Д.Яворницького, фізика-відкривача Х-променів І.Полюя, математика М.Остроградського, винахідника і автора проекту ракети М.Кибальчича, філософа Г.Сковороди, поета І.Котляревського, бізнесмена і урядовця М.Терещенка, поета і філософа, мислителя І.Франка, геніальну поетесу Л.Українку і т.д. і т.д.
Нічим не поступається і середньовіччя – українська шляхта, зокрема козацька, військова, була елітою народу. Та й підвалини для того були – ще в 1576 році на Волині в Острозі відкрита нами, українцями, перша в Східній Європі Академія, у 1632 р. запрацювала Всесвітньовідома Києво-Могилянська Академія, у 1661 році – Львівський університет. Ми мали високоосвідчених керівників держави – Б.Хмельницького, П.Конашевича-Сагайдачного, І.Мазепу, П.Орлика та ін.
Ще раніше – в XV-XIVст. українську еліту представляли відомий ректор Болонського університету Ю.Дрогобич (доречі він викладав астрономію і молодому М.Коперніку), філософи і літератори С.Оріховський, П.Русин. Українські юнаки навчалися у університетах Парижу, Праги, Кракова, Болоньї, Падуї, Гельдейберга, Лейдека майже з часу їх заснування. А при дворі українського Короля Данила Галицького (корону якого освятив сам Папа Римський) вважалося цілком нормальним знати 5-7 і більше мов.
Власне і княжий період України доніс до нас, попри великій часовий вимір, імена видатних українців з інтелектуальним потенціалом вселюдського масштабу – Ярослава Мудрого, автора “Руської правди” – збірника законів Київської держави, Володимира Великого – хрестителя Русі-України, Анни – регіни Франції – авторки першої книги рецептів з фітотерапії, дочки Я.Мудрого, Нестора -літописця, автора “Повісті временних літ” та багатьох інших.
Все це ми наводимо (і дуже коротко) для того, щоб показати, проілюструвати глибокі історичні джерела, багатовічне, тисячолітнє існування української еліти, яка складала інтелектуальну, військову і духовничу основу наших держав від Антського Союзу племен і Київської Руси-України – Галицько-Волинського князівства (королівства) – Козацької держави до XXсторіччя.
III. Еліта радянської України.
Виходячи із загальної характеристики еліти як такої, неважко оцінити еліту колишньої радянської України. Сформована планово-командною системою на засадчих принципах партійності, ідей марксизму-ленінізму, домінування Москви у всіх питаннях, починаючи від політики і закінчуючи мовою, еліта України того періоду не виконувала більшості функцій як національної еліти, Окремі дисиденти, зрозуміло, не могли скласти інтелектуальне ядро нації, яке б виконувало творчу функцію, хочча й слугували для багатьох духовним взірцем. Частина “непркірних” була винищена фізично, частина – пригнічена морально. В результаті такого своєрідного “відбору”, який відбувся, головно, за критеріями вірноподданства Москві, на протязі багатьох років, десятиліть радянської влади еліту України складала дуже строката когорта людей, яку умовно можна поділити за принципом “негатив-позитив” (для долі, розвою українського народу).
Негатив складали:
а) відверті пристосуванці як пересічного, так і вище середнього розумового рівня (девіз цього чисто інтернаціонального явища скрізь один: “чего изволите?”;
б) переважна частина компартійної еліти, відверті і приховані високопоставлені функціонери, які свідомо провадили засуджену ООН політику етноциду і геноциду;
в) малокваліфіковані спеціалісти різних галузей знань (продукт політики “догоним и перегоним Америку” у вищої освіті), які посіли різні ключові посади, зокрема, шляхом “телефонного права”;
г) вчителі і викладачі, агітатори, пропагандисти і т.і., які не володіли правдивою інформацією з історії України, не знали жахливих причин і фактів геноциду під час громадянської війни і штучного голодомору (“свято заблудші”).
Активний “позитив” складали:
д) видатні діячі національної культури, зокрема, письменники, співаки, художні народні колективи. лідери шкіл народно-прикладного мистецтва, відомі спротсмени;
є) наукова інтелігенція, зокрема, технічна і академічна;
ж) діячі правозахисного руху.
Пасивний “позитив” складала:
з) велика когорта працівників розумової праці, керівників різних рівнів, військових, які були жертвами своєрідної “заборони на професії” і мусили в силу свого фаху і посади (журналіст, офіцер, директор заводу тощо) вступити до лав КПУ і цим були обмежені в своїх діях;
і) окремі високопоставлені діячі партії та уряду, які зрозбили відповідну кар’єру все ж залишилися в тій чи іншій мірі національно свідомими патріотами не втратили адаптаційної здібності і орієнтованості на пріоритети власного народу, загальнолюдські цінності (скажімо, П.Ю.Шелест, Л.М.Кравчук, інші).
Зрозуміло, що такий склад еліти радянської України не був повноцінним і тому не міг виконати покладені на нього функції. Про впорядковану, системну підготовку національної української еліти (елітарні національні школи, ВУЗи і т.і.) не було й мови.
IV. Еліта сучасної України.
З початком “оксамитової революції” в Україні з 1989 року і, навіть, з періоду “Горбачовської відлиги” 90-тих, спершу повільно, еволюційно, а потім і з певними сплесками-стрибками склад і структура української еліти різко змінилися. Якщо раніше однозначно і відверто переважав вплив “негативу”, то зараз (хочеться вірити) все ж переважає “позитив”.
В складі “негативу”: “пристосуванці” (п.(а)) негайно пристосувалися до ситуації стали “державниками” і в певному розумінні навіть перейшли іу відносний “позитив”. Високої компартеліти і недоброзичливців (по п.(б)) стало значно менше. Час і обставини “вимив” їх з посад, змусив перекваліфікуватися, невелика частина емігрувала, чи то пак втекла – згадаймо Івашка. Ті ж, що лишилися, за загальновизнаною оцінкою представляють “другу хвилю”, інтелектуальний, організаційний та інший потенціал якої значно менший ніж “першої хвилі”. “Малокваліфіковані” (по п.(в)) теж частково втратили свої посади і змушені перекваліфікуватися, що пов’язано з економічною реформою. Освітянська і просвітянська інтелігенція (по п.(г)) прогресує, особливо молода, змінився на краще її склад і представники.
Серед активного “позитиву” позиції еліти (д) змінилися, (ж) – змогли вийти із ув’язнення, “легалізувалися”, запрацювали більш масштабно. Але дещо послабилася позиція еліти по п.(е) – із-за виїзду за кордон науковців. пасивний “позитив” практично повністю перейшов у активну форму. Крім того, з’явилися нові складові еліти:
В “негативі”:
– невелика, але вміло використовуюча скрутну економічну ситуацію, частина “непримеренних” провідників антиукраїнських організацій, зокрема в Криму й на Сході України;
– частина впливових місцевих мас-медіа, політиків, економістів активно проводячих проросійську політику;
– “червоні директори”;
– тіньовики, що користуються економічним впливом, але не працюють на державу, народ, а навпаки – перекачують національні багатства за кордон.
В “позитиві”:
– “нові українці” з числа українських бізнесменів, ділових людей-господарників нового покоління, народженого “оксамитовою революцією”;
– “нові українці” з числа нового дипкорпусу;
– лідери партій ігромадських патріотичних організацій (нова партійна еліта).
– видатні діячі української діаспори.
В новому пасивному “позитиві“:
– керівники різних рівнів, частина духівництва, які не визначилися, в основному, із-за невизначенності (багатофакторності) ситуації та відсутності інформації;
– частина військових командирів, керівників, інтелігенції з числа “російськомовної”.
Спостерігається ще одне яскраво означене явище, яке,напевно, супроводжує всі зміни суспільно-політичного устрою. Це – поява значної когорти (певний сплеск) “претендентів” на еліту, які частіше всього є новою псевдоелітою. Це люди “розумні для мебе”. Їх подибуємо скрізь – у нових партіях і рухах,(сюди прийшло , на жаль, багато невдах “ображених”, людей “з претензіями”, але які не відбулися як фахівці в своїх галузях), різних фондах (розподільники багатств достойних меценатів часто “надувають щоки” й теж уявляють себе елітою), владних структурах і бізнесі (багато хто тут відповідає народній приповідці “із грізі в князі”, “каліфів на час” – а це все далеко “не дотягує” до високого визначення “еліта”). Часто буває досить важко відрізнити дійсну еліту і псевдоеліту: так вміло остання імітує. Але тут є певні, досить прості тести. Нова псевдоеліта, як правило, некваліфікована, брутальна, небезкорисна і пихата, до того ж її загальний інтелектуальний рівень, як правило, невисокий, діють вони замкнено, схильні до сектанства, скандалізму, займають позиції “вічних опозиціонерів” або перекривачів кисню”.
V. Журнал “Схід” і формування української еліти.
З попереднього аналізу ясно витікає, що попри давнє існування української еліти, давні традиції її самовідтворення, спершу період Російської імперії, а потім радянські часи нанесли їй великої шкоди. Викривлення й деформування структури “мозку нації”, часткове фізичне знищення української еліти в період 1917-89 рр. дуже боляче відгукнувся на нашому сьогоденні і є одною з головних причин негараздів, тупцювання на місці замість активних реформ. Саме відсутність або наявність дієвої і активної еліти, як на загальнодержавному так і на регіональному, місцевому рівні є домінантним фактором вирішуючим долю держави. Без перебільшення сьогодні можна сказати, що тільки тоді, коли буде існувати повнокровна українська еліта (на всіх її рівнях, всіх “поверхах”), з’явиться можливість побудови повноційної багатої і розвиненої української держави. Без такої еліти повноцінна (й незалежна) держава неможлива. І не тільки українська, а будь яка.
Що ж треба для формування сучасної української еліти? В першу чергу, її інструменти — від елітарного дитсадка, гімназзій, ліцею до ВУЗу, академії. Вони вже повсюдно з’являються. Але це один шлях — виховання еліти “з пелюшок”. Для такого виховання треба мати мінімальний (“критичний”) запас суспільного інтелекту. Та й одержимо “продукт” — нове покоління нової еліти десь через 20-30 років. Життя за цей час, зрозуміло, не стоятиме на місці. Тому не треба нехтувати й іншим шляхом — корекції дій вже існуючої еліти, сприяння процесу її активної трансформації шляхом надання відповідної висококваліфікованої й репрезентабельної інформації в політиці, економіці, історії, релігієзнавстві, проблемах війська, вищої школи, промисловості і т.д. Саме цю останню функцію журнал “Схід” і бере на себе, опираючись на високоосвідчену автуру, яка, на наш погляд, вже сьогодні є правдивою українською елітою.. Повинен, на нашу думку, спрацювати механізм самовідтворення еліти через спілкування по ряду інформаційних каналів (зокрема журналу”Схід”) зовсім невеликої елітарної когорти з більшою кількістю “хороших учнів”, “кандидатів на еліту”, а також “еліти з еілітою”. Це допоможе й надалі змінювати структуру нашої еліти, в першу чергу регіональної, місцевої, в кращу сторону, зменшивши її “негатив”, посиливши “активний позитив” і прискоривши перехід “пасивного позитиву” в “активний”. Зрозуміло, що особливо актуальним це є для Сходу України, його найбільш промислово розвинутого ядра — Донбасу.
Тому ми ретельно підбираючи авторів, теми публікацій будемо виходити з таких засад:
— адресного забезпечення журналом “Схід” існуючої й потенційної регіональної еліти: керівників ведучих підприємств і фірм, науковців, депутатського корпусу, бізнесменів, ієрархів Церкви і т.д. При цьому особливо важливо, щоб журнал отримували всі “частини” еліти — і “негатив” і “позитив”, особливо “пасивний позитив”;
— забезпечення журналом “Схід” головних бібліотек регіону, що зробить його доступним для місцевої еліти, а також тих, хто приймає участь в процесі виховання нової еліти “з пелюшок”;
— позапартійності (надпартійності), але на основі принципів патріотізму, раціонального поєднання інтересів людини, регіону держави, людства;
— екслюзивності більшості матеріалів, їх концептуальності і багатоплановостіі тематики, охоплення основних ділянок суспільного життя, проблем державотворення;
— високої якості матеріалів, їх неупередженості, репрезентивності первинних статичстичних масивів, виборок даних.
Крім того, зрозуміло, ми будемо використосувати досвід і здобутки української еліти попередніх поколінь, намагатимемося сприяти формуванню сучасної національної еліти не відокремлено, а в органічній, духовній єдності з елітою минувшини, тобто сприяти неперервному процесу тисячолітнього самовідтворення еліти нашого народу.
—
Володимир Білецький,
доктор технічних наук, головний науковий співробітник Донецького державного технічного університету
Проблеми формування української еліти на Донбасі
Щоб розглянути проблему кваліфіковано, сформуємо спершу декілька базисних тез, від яких подалі будемо відштовхуватися.
По-перше, констатуємо щонайменш тисячолітнє неперервне існування української еліти. Не заглиблюючись у це питання (яке варте окремного системного викладу), зазначимо, що саме “вибрані”, — князівська, козацька еліта складали верхівку українських держав минулого — Київської Русі-України, Галицько-Волинського Королівства (князівства), Гетьманщини, Запорізької Січі. Саме еліта українського народу створила ряд відомих літописів всеслов’янського значення, започаткувала своє книгодрукарство в перші десятиріччя після його виникнення в Європі, відкрила перші в Східній Європі Академії в Острозі й Києві, створила Київський Патріархат, ряд мистецьких, художніх творів світового значення, визначні правові акти (“Руську правду”, Конституцію Пилипа Орлика), зробила значний внесок в розвиток доленосних для людства галузей, зокрема, космонавтики. І саме еліта очолила процес національного і державного відродження в XIX-XX столітті.
По-друге, констатуємо давнє і неперервне існування української еліти на Донбасі, земля якого входила в Київську державу, Запорізьку Січ, була ареною військових змагань за волю і державність (згадаймо “Слово про Ігорів похід”), має давні центри нашої духовної культури (Святогірський монастир), а в XIX i XX ст. дала низку відомих поетів і письменників — Миколу Чернявського, Микиту Шаповала (Сріблянського), Володимира Сосюру, Олексу Тихого, Миколу Руденка, Василя Стуса та ін., визнаних політичних, громадських, військових діячів України — Миколу Скрипника, Івана Дзюбу, Костянтина Морозова, ряд відомих у світі вчених. Все це — українська еліта донбаського кореня.
Третя базисна теза стосується механізму формування еліти як такої. Аналіз цього механізму показує, що головним є шлях самовідтворення національної еліти, — політичної, військової, наукової, духівничої, яке протікає більш чи менш успішно в залежності від реальних умов. Останні включають: наявність інструментів елітарного виховання, навчання, сприятливу соціальну і громадсько-політичну атмосферу, можливість прямого (живого) і неперервного контакту еліт різних поколінь, достатній інформаційний простір (особливо — специфічний, елітарний, фаховий) та достатню кількість інститутів “мікросвіту еліти” (елітарних клубів, театрів, наукових шкіл, журналів тощо).
Із сказаного витікає, що процес формування української еліти на Донбасі має надзвичайно важливий елемент — історичну основу для самовідтворення “вибраних”. Цей принципово вирішальний фактор, “подарований” нам попередніми поколіннями української еліти є універсальним. Працюючи сьогодні і в майбутньому він додає оптимізму, що матимемо нових Сосюр, Стусів, Морозових, Дзюб. Але як скоро і чи буде то поодиноке, чи широке явище?. Відповідь на це питання можна оцінити як “стриманий оптимізм”. Про це говорить аналіз справ.
У галузі виховання, навчання. Останнім часом в області з’явилося до 30 елітарних (за назвою) дитсадків. Насправді їх менше, бо назва не завжди відповідає суті. Але є й інше відрадне зрушення — у 200 дитсадках зазвучала рідна мова — це проти всього 12 у 1989 році. Натомість ніяк не постане національна школа (кількість учнів, які отримують освіту українською залишається на рівні 3-4%), хоча декілька елітарних українських закладів вже успішно працюють — ліцей у Донецьку, гімназія в Горлівці, школа в Маріуполі. Реформація державної вищої школи на Донбасі завмерла так по суті і не розпочавшися, а про національні ВУЗи годі й говорити. Але й тут є суттєвий порух — активно (й навіть самовіддано) працюють ряд авторитетних фахівців найрізноманітніших галузей, створюючи українські термінологічні словники (вже вийшли “народжені” на Донеччині словники з хімії, металургії, гірничої справи), що є базисом для майбутніх підручників. Активно розвивається (і вже конкурують з державними) приватні університети — в Донецьку, Слов’янську, Макіївці.
Соціальна та громадсько-політична атмосфера далеко не найсприятливіша. Доцент, професор одержують платню в доларовому еквіваленті до 70-100$, тоді як їх колеги в США за ту ж працю (говорю це як член Дослідницької лабораторії Росії та Східної Європи Ілінойського університету) — на рівні 5000-7000$ місячно. Зрозуміло, що це, м’яко кажучи, не підвищує потяг молоді до науки в Україні. Динаміка захисту кандидатських дисертацій, скажімо, в Донецькому технічному університеті красномовна — 1992 р. — 35 чол., 1993 р. — 27, 1994 р. — 22, у 1995 р. очікується до 15 нових кандидатів. Хоча 1994-й в цьому ж університеті дав унікальновисоке число захищених докторських дисертацій — 6, і серед них одна українською (в гірничій галузі це вперше в Україні). Як бачимо й тут є “негатив” і “позитив”.
Прямий контакт еліт різних поколінь. Це , як кажуть, “важка позиція”, особливо для Донбасу. Високі наші достойники, наші сучасники І.Дзюба, К.Морозов, інші давно працюють десь там високо — в Києві, США, рідко бувають в регіоні. В регіональній еліті радянського періоду (яка вся з “того часу”) ще й досі йде ломка й вона часто не може бути достойним прикладом, взірцем, вчителем поколінню, якому жити і творити після 2000 року. А виховання на старих взірцях має свої недоліки. Тому це суттєво сповільнює процес самовідтворення нашої донецької еліти.
Достатній інформаційний простір та інститути “мікросвіту еліти”. В цих галузях на Донеччині теж далеко до гараздів. Гостро бракує вузькофахових елітарних журналів, часописів. Правда щойно з травня 1995 року Український Культурологічний Центр в Донецьку зреалізував ідею створення елітарного багатотемного (політика, економіка, історія, культурологія, релігієзнавство_ журналу “Схід”, який розповсюджується адресно науковцям, мерам міст, депутатам, адміністрації, головним бібліотекам краю. Але цього замало — українська еліта ще заслабка й не має свого повнокровного “мікросвіту” — клубів, високофахового театру, газет і т.і.
Отже, термін “стриманий оптимізм” найбільш прийнятний сьогодні щодо процесу формування української еліти Донбасу. Є певні сподівання на позитивні тенденції зростання нових політичних еліт, молодіжних творчих осередків, так званих “нових українців” регіону з числа українських бізнесменів, господарників, керівників-новаторів, до яких, здається, належать і деякі керівники — голова обладміністрації В.Щербань, його заступник В.Рибак, мер Маріуполя М.Поживанов та ін. Допомогти самовідтворенню нашої регіональної еліти могли б різні фонди, зокрема, Міжнародний Фонд “Відродження”, але його Донецьке відділення відсторонене від цієї проблеми. Натомість є власні плідні спроби, скажімо, успішно діє Фонд підтримки прогресивних реформ, який згуртував когорту висококваліфікованих спеціалістів.
Загалом нема сумніву в тому, що українська еліта українського Донбасу, цього промислово наймогутнішого регіону країни, важко, непросто, але самовідтворюється. І є впевненість, що вона зіграє непересічну роль в майбутній долі нашої держави.
1995 р.
—
НАЦІОНАЛЬНІ ЕЛІТИ: ПРОБЛЕМА ДОНОРСТВА
Степан Вовканич – доктор економічних наук, зав.відділом Інституту регіональних досліджень НАН України, академік Папської Академії соціальних наук
Сергій Цапок – кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України
м.Львів
Автори порушують вельми актуальну проблему – ідентифікації національних еліт. Особливо важливою вона є для сучасної української нації, яка переживає етап піднесення, культурного відродження. На прикладах видатних представників французської та німецької, ірландської та англійської, перської та таджицької, російської та вірменської, польської та німецької й французської, української та російської й польської культур показується складність однозначної ідентифікації національної приналежності окремих представників еліт. Запропоновано ряд критеріїв такої ідентифікації, висунута пропозиція до Інституту українознавства НАН України очолити наукове дослідження проблеми.
На порозі третього тисячоліття наводиться немало даних різних соціальних досліджень щодо історичної долі та місця окремих націй у розвитку світової цивілізації. Зокрема йдеться про кількість видатних національних постатей у галузі літератури, науки, освіти, культури, мистецтва тощо, що спричинилися своїм творчим внеском до значного їх поступу у світовому вимірі.
Читаючи такі прожекти, природно, у нас, українців, виникає небезпідставне застереження щодо їх вірогідності за умов, коли не всі народи світу, по-перше, здобули свою державницьку незалежність. По-друге, не всі мали і мають рівні можливості для розвитку свого національного єства та інтелекту. По-третє, не всі створили свій національний інформаційний простір, без перешкод розвивають власне поле культури, науки та налагодили повнокровний, обопільний і широкомасштабний обмін найрізноманітнішою інформацією зі світом. Тому світ їх просто не знає, тобто щодо них негативно діє інформаційний фактор – інгібування мов, культур поневолених народів, інформаційний ізоляціонізм, імперіалізм слова, інтелектуальна інтервенція тощо. Ба, навіть більше: часто-густо генії цих народів (етносів) відомі під прапорами держав (націй), що панують чи панували на чужих етнічних землях свідомо поширюється дезінформація щодо “братньої” їм допомоги з боку поневолювачів, автобіографічних даних, національних орієнтацій та ін.
Донедавна древній український народ також практично був позбавлений можливості на рівних і від свого імені брати участь у розбудові світової культури, а його талановиті сини нерідко були донорами чужої культури. На щастя, наприкінці ХХ століття ситуація змінилася і ганебне становище більш, ніж п’ятидесятимільйонного народу, хоча і повільно, виправляється. Розробки наших учених, досягнення в сфері культури, долаючи колоніальний інформаційний ізоляціонізм, поступово перестають бути призначеними лише для “домашнього вжитку”, органічно вписуються своїми кращими зразками в загальноевропейський і світовий контекст без “братнього” патронажу сусідів.
Проте для повноцінного входження українства у світовий кутьтурологічний простір необхідно подолати безліч як об’ єктивних, так і суб’єктивних перешкод. Це: і невміння адекватно представляти себе на міжнародній арені, і нездатність надійно захищати свою інтелектуальну власність, і неспроможність сприяти усуненню вироблених впродовж тривалого часу і всередині України, і за рубежем стереотипів щодо ніби-то вторинності, другорядності нашої культури. Головна ж причина залишкового існування подібних стереотипів безпосередньо пов’ язана з недавнім бездержавним статусом української нації, продовженням прямого чи опосередкованого блокування її інформаційного поля культури колишньою метрополією.
В результаті всього цього знання у світі про Україну, її історію, літературу і мистецтво до цих пір залишаються надто скромними, а інколи – і спотвореними. І нині часто світ не знає нашу українськість як “іншість”, а користується загальником “рашен”, який сучасні “обустроители” Росії й далі утверджують. В аналогічному стані перебували і перебувають інші народи, щойно зазначені чи ще не зазначені на політичній карті світу. Мало що, наприклад, відомо про внесок в европейську культуру народів Каталонії (Іспанія), Уельсу (Великобританія), Словаччини, ряду республік колишньої Югославії тощо. Отже, маємо мислити світовими, а головно, постколоніальними (посттоталітарними) категоріями і опрацювати комплекс критеріїв, застосування яких дозволяє позитивно або ж негативно відповісти на запитання про приналежність того чи іншого визначного діяча до певної національної культури і місця останньої у світовому контексті.
Тоталітарне суспільство не тільки обмежувало до мінімуму зв’язки, особливо інформаційно-комунікативні, формально суверенних республік з країнами Заходу, а й всіляко заохочувало “відтік” талантів в столицю панівної держави. Така політика не була чимось новим: вона притаманна усім імперіям, як би вони не називались. Доречно у цьому зв’язку згалати про викачування Англією талантів з поневоленої в минулому Ірландії. Ірландці гордяться тим, що дали світу Дж.Свіфта, О.Уальда, Б.Шоу, інших класиків англійської літератури. Але що ж дали ці класики саме ірландській культурі? Щось схоже спостерігаємо і з Україною, яка майже три сторіччя була своєрідним донором для культури імперії майже не отримуючи нічого взамін. Однак, ця проблема вимагає детальнішого аналізу і вивчення з боку різних фахівців: народознавців, соціологів, соціальних психологів, культурологів, мистецтвознавців тощо.
Справа ось в чому. А чи справді таланти, депортовані в метрополію (а також ті, що з політичних чи інших причин змушені були емігрувати за кордон), є повністю втраченими для українського загальнокультурного контексту? Дехто з сучасних діячів науки, займаючи високі посадові місця в цій сфері, ствердно відповідають на поставлене запитання, вилучаючи з історії української культури природодослідника В.Вернадського, фізика І.Пулюя, історика і письменника М.Костомарова, композитора Д.Бортнянського та інших на тій підставі, що вони, переважно, працювали поза межами України. Прийняти таку точку зору означає ніщо інше, як свідомо чи несвідомо збіднювати національну культуру та принижувати її роль у розвитку світової. Якщо ж строго дотримуватися подібної логіки, то і Т.Шевченка слід було б вилучити з історії української культури, адже він творив (правда, не з власного бажання) в основному у столиці імперії – у Петербурзі та на засланні.
Отже, завдання полягає в тому, щоб якомога повніше і об’ єктивніше окреслити загальнонаціональне поле культури, без огляду на те, де воно створювалося і з чийого дозволу. Завдання це архіважливе, але і архіскладне. Світова практика, на жаль, не виробила ще надійних і загальноприйнятних критеріїв, згідно з якими можна було б однозначно тлумачити чи правильно оцінювати досягнення національних культур як в плані їх повноти, так і впливу на світовий поступ. Навіть більше: виглядає так, що це справа кожної нації. Ми вже згадували, що ірландці вважають “своїми” всіх уродженців країни, ігноруючи по суті реальну причетність їх до розвою національної культури. Вірмени вважають своїм живописцем славнозвісного мариніста І.Айвазовського, який ніколи не жив у Вірменії. Євреї давно і старанно збирають дані про видатних діячів єврейського походження, пропагують і пишаються ними, хоча лише невелика частка їх працювала на ниві саме єврейської культури чи вважала себе до неї причетною.
Чи можемо ми, українці, поступати таким радикальним чином? Тобто використовувати метод аналогій. Якщо так, то знайдуться дослідники, які акцентуватимуть надмірну увагу на українських коренях, наприклад письменників Ф.Достоєвського, А.Чехова, А.Ахматової, композиторів П.Чайковського, І.Стравинського, педагога К.Ушинського, живописців О.Венеціанова. І.Грабаря та багатьох інших. Справа від переліку цих імен в українській культурі, можливо, і виграла б, однак в українській ментальності відповідну нішу для названих імен віднайти важко. Іншими словами, критерій національного походження спрацьовує не завжди. Не завжди можна вважати прийнятним і так званий територіальний критерій. Адже можна все життя прожити в Україні, Білорусі, Казахстані і т.д., проте не мати жодного відношення до їх культури. З іншого боку, Шевченко, якби все життя провів навіть в Антарктиді, залишився б наскрізь українським поетом і художником. В якійсь мірі це стосується і цілого ряду інших діячів культури, змушених творити поза межами своєї Батьківщини. Враховуючи дедалі тісніші зв’язки з нашою діаспорою, це питання набуває особливої актуальності.
В Радянській ж Україні строго дотримувалися саме територіального критерію, вельми вигідного для метрополії і принизливого для самої України. Певний відступ від нього став можливим тільки з кінця 50-х років, коли в першому виданні УРЕ була зафіксована причетність до української культури ряду відомих діячів минулого, що творили переважно не в Україні. Проте процес повернення в національний культурологічний контекст уродженців України, розпочатий в 50-ті роки, не завершився і до цього часу.
Простіше вирішується це питання стосовно діячів літератури, де цілком виправдане ( для певного історичного періоду) застосування такого критерію, як мова, принаймні щодо частини творів того чи іншого автора. Правда, в окремих випадках, виявляється обмеженість і цього, здавалося б абсолютно достовірного критерію. Наприклад, поет ХУІІІ ст. В.Капніст писав лише російською мовою, але залишився патріотом України. Нечіткість навіть лінгвістичного критерію унеможливлює до останнього часу дати точну і однозначну відповідь на запитання: “Гоголь – це тільки російський письменник, чи також – український?”.
Все це ще раз підтверджує необхідність опрацювання певної системи критеріїв і застосування в кожному конкретному випадку кількох з них. Стосовно літераторів такими можуть бути, кріммови творів, їх зміст і тематика, декларування автором особливого ставлення до “малої” Вітчизни або відсутність такого, наявність зв’ язків з письменниками-земляками тощо. На нашу думку, рання творчість М. Гоголя все-таки може розглядатися в контексті української літератури, чого при всьому бажанні не можна сказати про творчість В.Короленка, А.Макаренка та деяких інших авторів. Стосовно останніх вирішального значення набуває “часовий” критерій, що доповнює критерій мовний. Справа в тому, що за часів М.Гоголя нова українська література перебувала на стадії становлення. Це знайшло своє віддзеркалення у використанні народнорозмовної мови, насамперед, в поезії. В.Короленко, Г.Данилевський та ін. пізніші автори писали в часи, коли українська мова вже остаточно утвердилася в усіх літературних жанрах, включаючи прозові. Ігнорування ж нею автоматично виключило будь-яку участь названих авторів в українському літературному процесі.
Очевидно, комплекс критеріїв повинен бути застосований і при визначенні наявності чи відсутності місця в певній культурі також і для діячів різних видів мистецтва та науки. Зрозуміло, що мовний критерій щодо багатьох форм саме цієї інтелектуальної діяльності не відіграє визначального значення. Отже, відбувається певна переструктуризація складових елементів в самій ієрархії критеріїв. На перші місця стосовно діячів мистецтва висуваються форма і зміст їх творчості, збереження в ній національних художніх традицій. Саме такі елементи притаманні, зокрема, творчості видатних композиторів ХУІІІ ст. М.Березовського, Д.Бортнянського, які були забрані свого часу з України до Петербурга. Збереглися вони і в творчості знаменитих живописців-портретистів цього періоду Д. Левицького та В.Боровиковського, що потрапили в Північну Пальміру вже у зрілому віці. Виходячи з цих міркувань, доцільно було б мистецтвознавцям провести аналогічний аналіз стосовно творчості митців – вихідців з України пізнішого часу. Адже до цих пір не існує однозначної відповіді на питання щодо приналежності певної частки творчості І. Рєпіна, А.Куїнджі, М.Ярошенка, М.Ге, К.Малевича і т.д. до українського мистецтва.
Відомо також, що в Україні деякий час працювали відомі митці – уроджені в Росії та ін. країнах. З них поки-що в українській культурі знайшлося місце тільки артисту М.Щепкіну та живописцю В.Тропініну. Невирішеною, зокрема, залишається проблема ранньої творчості М.Врубеля. Очевидно, і в цих випадках добру послугу може зробити застосування комплексу критеріїв стосовно кожної конкретної особистості. На наш погляд, деякі відомі митці, що якийсь час працювали на українських землях (росіяни В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Реріх, поляк Я.Магейко та ін.), прямого відношення до українського мистецтва не мають, а їхню творчість українського періоду треба розглядати лише у територіальному розрізі. Йдеться про “мистецтво України” відповідного періоду взагалі. То варто кваліфікувати, наприклад, тих же Березовського, Бортнянського, Левицького, Боровиковського, А.Лосенка, І.Мартоса, а також вчених В.Вернадського, М.Остроградського, М.Туган-Барановського та ін. як представників української культури в Росії.
В цілому, це не лише складне, але й доволі делікатне питання. Адже названі діячі об’єктивно багато прислужилися до розвою мистецтва і науки Росії. І, можливо, мають рацію укладачі тих видань, що трактують творчість цих та ряду інших діячів українського походження як приналежну одночасно до двох сусідніх культур. Адже приклади приналежності деяких визначних діячів до двох чи навіть трьох національних культур у світовій практиці є. Так, середньовічні поети Рудакі, Фірдоусі, Сааді, Гафіз, Хайям, Джамі одночасно належать до перської та таджицької культури, скульптор В.Ствош – до польської та німецької, фізик С.Склодовська-Кюрі – до польської й французської, композитор Л.Бетховен – до німецької та французської і т.п.
Проте, на наш погляд, при віднесенні того чи іншого видатного імені до двох(чи більше) культур повинні враховуватися: критерій державницької незалежності їх країн, рівноправності стосунків між ними, розвиненість та самостійність національних інформаційних просторів, відсутність факторів домінуючого економічного тиску, асиміляції, територіальних зазіхань тощо. Адже зрозуміло, що бездержавний статус народів збільшує кількість діячів цих народів, які змушені працювати в рамках кількох національних культур. Згадаймо першого ректора Петербурзького університету – ужгородця О.Балудянського. Паралельно зростає і кількість діячів, які зовсім поривають з місцевими традиціями і повністю стають представниками іншої, частіше всього панівної, культури. У зв’язку з цим можна нагадати про діяльність російського поета ХУІІІ ст., українця за походженням І.Богдановича, чи польського співака ХХ ст., також українця, А.Дідура. Безумовно, що при цьому слід також враховувати критерій самоідентифікації того чи іншого діяча.
Здобуття певним народом державності, хай навіть в урізаній формі(як це мало місце у випадку УРСР) сприяє чіткому визначенню меж його національної культури, домінуванню територіального критерію в цьому питанні. Стосовно української культури ХХ ст. це означає, що вона здебільшого, втратила екстериторіальний характер(за винятком представників західної діаспори). Тому в цей період причетність до національної культури майже механічно вирішується творенням її в строго визначених теренах. Звідси органічне включення в контекст української культури діяльності митців та науковців, що працювали в Україні, але не належали до титульної нації (наприклад, вчені Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов, О.Палладін, В.Філатов, Є.Патон, А.Кримський та ін.). Виходячи з цього принципу , важко однозначно довести приналежність саме до української культури діячів українського походження, що пов’язали свою долю назавжди з сусідньою республікою колишнього СРСР (наприклад, вчений в галузі космонавтики С.Корольов та його антипод, горезвісний Т.Лисенко).
Мають, однак, місце і поодинокі винятки: згадаймо, хоча б діяльність співака І.Козловського, що працюючи в Росії, до кінця свого життя не поривав творчих зв’язків з Україною.
Але є й інший аспект проблеми, пов’язаний з мовною специфікою окремих видів інтелектуальної діяльності. Він проявляється у функціонуванні на певній, так би мовити окресленій державними кордонами, території іншонаціональних культур. Зокрема, в Україні ХХ ст. творило чимало діячів російської (письменники М. Островський, М.Ушаков, О.Чичибабін, актор М.Романов та ін.), польської (письменниця В.Василевська, вчений С.Банах і т.д.), єврейської та ін. національних культур. Іхня діяльність повинна розглядатися лише як складова культури України в широкому розумінні цього терміну. Що ж стосується діячів західної української діаспори(а це велика когорта літераторів, артистів, музикантів, художників, вчених), то їхня творчість безпосередньо вписується у загальноукраїнське поле культури.
Наведені приклади свідчать, що окреслення меж української культури, як, зрештою, і будь-якої іншої, є досить важким, але вкрай необхідним завданням для утвердження державотворення і націотворення. Створення ж повноцінної історії української культури (літератури, мистецтва, науки), фіксація її здобутків у нових вітчизняних загальних чи галузевих енциклопедіях, повернення в Україну цінностей культури, мистецтва, їх пропаганда у самій Україні та поза її межами сприятиме подоланню комплексу меншовартості в частини наших громадян, а також утвердженню авторитету нашої країни у світовому співтоваристві.
І останнє: урядовим та ін. державним структурам слід налагодити прямий зв’ язок з найвпливовішими видавництвами довідкової літератури універсального змісту в країнах Заходу і Сходу з метоюоб’ єктивного висвітлення ними внеску української нації в загальнолюдський розвиток. Поки-що ж ми змушені констатувати відсутність такого висвітлення або ж ще гірше: тлумачення його не з точки зору України та її національних інтересів. Так, з подачі північно-східного сусіда в зарубіжних виданнях історія Київської Русі все ще трактується як ранній етап історії Росії, ототожнюються самі поняття Русь і Росія, а діяльність ряду першокласних митців та вчених подається як здобуток власне російської культури. Не будемо аналізувати роль Прокоповичів у становленні Російської імперії, російської одержавленої православної церкви та приєднанні до Москви Київської метрополії. Адже релігія – це велика частка культури. Тому це приєднання, досягнуте недостойними методами, негативно вплинуло на культурний розвиток українського народу, на переїзд на постійну працю до Московії видатних українських інтелектуалів. Саме з цього почалося тотальне інгібування його культури, мови, літератури та мистецтва, ососбливо іконографії, пограбування Київських церков і вивіз із них ікон та інших історичних цінностей.
Проте, перш ніж виходити з піднятими проблемами на міжнародний рівень, вони в усій їх повноті повинні бути з’ ясовані та розв’язані на науковому рівні для самих себе. В першу чергу цим може зайнятися Інститут українознавства. І в цьому полягає прямий обов’язок відповідних наукових та державних структур, які в своїй діяльності мають опиратися не на одні лише українські радянські джерела і діяння “доби” Щербицького, а й використовувати праці кращих представників нашої діаспори та світовий досвід у цій галузі. Мусимо не лише знати видатні імена нашої культури, науки і техніки, а й опрацювати чіткі соціологічні, мовно-інформаційні, соціально-психологічні, етичні та інші засади їх повернення народу, з якого вони вийшли і заради якого творили, збагачуючись самі і збагачуючи світову культуру та скарбницю знань. При цьому ми зобов’язані виходити з української специфіки, яка зумовлена політикою наших сусідів, що споконвічно сконцентровувалася в універсальній формулі руйнації нашого суспільного інтелекту: “народ без національної еліти, а еліта без мови народу”. За нею проводилось як інгібування як української мови, культури, так і фізичне нищення їх носіїв, насамперед – інтелектуальної еліти.
—
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА ХІХ ст.: М.П.ДРАГОМАНОВ
Олександр Надтока, пошукач кафедри історіографії, джерелознавства та методології історії Донецького державного університету.
В рамках теорії еліт відправним, базовим розділом є вивчення власне о б ‘ є к т у дослідження – самої еліти. Ретроспектива цього питання включає також розгляд часового “д е р е в а е л і т”, проблеми походження та специфіки формування національних еліт різних народів. Особливу слабкість вивчення цих аспектів стосовно української еліти навряд чи варто підкреслювати. Тому вивчаючи і розвиваючи теорію еліт на українському грунті, доцільно в першу чергу піддати глибокому аналізу об’єкт дослідження, зосередивши увагу на його ґенезі, універсалізмі елітарності та органічному і неперервному зв’язку еліт в часовому вимірі. Оптимальний шлях вирішення цих задач – ґрунтовні наукові дослідження окремих ” клітин” еліти нації – її визначних діячів. Таким чином формується б а н к д а н и х, необхідний для розгляду всього комплексу проблем теорії еліт в застосуванні її до українського суспільства.
На основі новітнього історіографічного матеріалу автор досліджує філософсько-політичні погляди українського мислителя ХІХ ст. Михайла Драгоманова. Увага зосереджується, зокрема, на розробках М.Драгомановим ідеї федералізму, розгляду ним матеріальних, біологічних та духовних факторів розвитку історичних процесів, як базисних в еволюції цивілізації. Показано, що картина українського майбутнього по М.Драгоманову набуває тонів чіткої перспективи – розсудливий інтелектуалізм у філософській думці та політичних поглядах, розмірена хода в напрямку раціоналізованої Європи.
Історія будь-якої нації чи не найяскравіше промовляє діяннями особистостей. Поодинокі обранці вибагливої Кліо стають речниками цілих епох, їх життєвий шлях розкриває приховану закономірність історичного розвитку народів.
Ім’я відомого вченого та громадського діяча України – М.Драгоманова (1841-1895), належить тому періоду, коли українська інтелігенція на новому витку історії вже усвідомила свою національну приналежність, але ще не вповні визначила власні політичні устремління; коли мрійливе захоплення минувшиною перетворювало українофілів у подекуди хутірників, а західноєвропейська думка спокушувала, як плід, який належить спожити з більшою снагою.
Період політичної невизначеності 60-70 років ХІХ століття яскраво відбився на шляху фомування світогляду М. Драгоманова. Він творить себе, перетоплюючи досвід загальноросійської, європейської та власне української визвольної думки. Віднайдення вченим власного місця у цьому ментальному трикутнику проторювало один з шляхів розвитку цілої української суспільно-політичної думки, адже масштаби особистості М.Драгоманова були справді значними. Своєрідний розподіл визначених трьох напрямків впливу на світогляд науковця дозволяє сподіватися на більш докладний розгляд цього питання.
В. Потульницький у своїй роботі з історії української політології наводить думку професора О. Пріцака, що “…творчість Драгоманова з точки зору методології необхідно досліджувати в структурі імперсько-російського конституціоналізму”/1/. У зв’язку з цим зауважимо, що об’єктивна даність впливу на Драгоманова російської демократичної думки сприяла появі цілого напрямку в дослідженні світоглядних основ вченого. Тенденція, що стала традиційною в радянські часи , отримала своє продовження і в наші дні /2/. Так, Р.Міщук зазначає, що “діяльність Драгоманова нерозривно пов’язана з російською науковою і політичною думкою”, а його погляди значною мірою формувалися під впливом російської демократії і ліберальної преси”/3/. Зв’язок українського вченого з традиціями російської опозиційної думки видається можливим простежити за певними напрямками.
За В.Потульницьким, ідеї суспільно-політичного прогресу і діалектики, до яких тяжів Драгоманов, були сприйняті ним, зокрема, за посередництвом “російських народників Чернишевського, Лаврова” /4/. Ця прихильність стала однією з основ політичної діяльності українського вченого і громадського діяча як в молоді роки, коли за визначенням В.Пшеничнюка, він був передусім соціалістом і політичним радикалом /5/, так і в часи зрілої діяльності, коли М.Драгоманов опиняється в лавах наслідувачів ліберально-конституційної ідеології.
Традиції класичного лібералізму з його політичною доктриною правової рівності, свободи та гідності людини справили, за переконанням В.Потульницького, один з вирішальних впливів на світогляд вченого. Але на відміну від авторів, які згадують у зв’язку з цим і спадщину декабристів, і доробок представників англійського лібералізму, Потульницький обмежує сферу впливу на Драгоманова тільки російськими теоретиками цієї суспільної течії /6/. Він повертається до роздумів К.Кавеліна (1818 – 1885) щодо необхідності впровадження земств як основи місцевого самоврядування та точки зору Б. Чичеріна (1828-1904) про державу як союз вільного народу і невтручання держави в життя особистості /7/. Ці наріжні камені ідейного спадку батьків російського лібералізму і відіграли, за Потульницьким важливу роль у формуванні Драгоманова, як одного з апологетів лібералізму серед українців.
Певно найрішучіших висновків у визначенні симпатій М. Драгоманова до ліберальних ідей досягає В. Пшеничнюк. Філософ стверджує, зокрема, що для відомого громадсько-політичного діяча сама всесвітня історія є не іншим, як поступом до реалізації великих ідеалів лібералізму і демократії /8/.
Очевидність впливу на Драгоманова ліберальної доктрини розвитку суспільства визначається більшістю драгоманознавців, а суперечності зачіпають лише питання пріоритету тієї чи іншої школи цієї суспільної течії.
Важливою складовою світогляду М.Драгоманова вважається його концепція федерального соціалізму. Звертаючись до історіографії формування цієї альфи і омеги політичної програми вченого, відзначимо наступні моменти. По-перше, у зародженні цієї концепції вплив російської опозиційної думки простежується значно менше, ніж у попередньо розглянутій нами ліберально-конституційній. По-друге, важливе місце у цьому процесі займають, поруч з західноєвропейськими, традиції українського федералізму та народознавства.
Ще в 60 рр. нашого століття побутувала думка, що найбільш відчутний вплив здійснили на Драгоманова федеративні ідеї Герцена, Огарьова, Чернишевського /9/. Це можна вважати певним перебільшенням, але сама ідея наступництва в розвитку російського варіанту федералістської концепції дійсно має місце і отримала своє продовження в публікаціях останнього часу. Н.Шип, зокрема, стверджує, що ідею створення слов’янської федерації розвивали, окрім кирило-мефодіївців, і перші дворянські революціонери-демократи /10/.
Навряд чи можна говорити про вплив на Драгоманова кволих початків російської версії федералізму без урахування загальної політичної ситуації у тодішній імперії. Не випадково ще Д.Донцов зазначав, що політична концепція відомого громадського діяча була навіяна просто-таки гіпнотичним впливом “факту величності Росії” /11/. А вже в наші дні М.Попович пише, що програма федералізму, яку обстоював Драгоманов, грунтувалась передусім на раціоналістичному врахуванні реалій російського визвольного руху /12/. Отже, можемо припустити, що вагоміший вплив на драгоманівську концепцію федералізму справили радше об’єктивні умови загальноросійської політичної ситуації, аніж суб’єктивні у вигляді федералістських програм на терені Росії.
Зі спадщини власне української політичної думки, використаної вченим, значне місце належало здобуткам Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847). В.Дорошенко свого часу стверджував, що “Книги битія українського народу” М.Костомарова стали справді “важливим виявом українського національного самопізнання”/13/. О.Забужко, наслідуючи цю думку, зазначає, що самий поступ української ідеї в ХІХ столітті бере свій початок від братчиків. При цьому вона акцентує увагу на їхній спробі “первісної етнічної диференціації” по відношенню до загальноросійського суспільства /14/.
Варто погодитись із твердженням А.Круглашова, згідно з яким М.Драгоманов був чи не найпослідовнішим продовжувачем федералістських традицій кирило-мефодіївців /15/. Він звертає увагу і на доробки одного з провідників товариства – М. Костомарова (1817-1885). Відомо ж бо, що повернувшись із заслання, майбутній петербурзький професор розвивав принципи федералізму та народоправства у своїх працях з історії Київської Руси, України, та навіть Росії. На думку В.Смілянської, у цьому плані Драгоманов вважав відомого історика своїм учителем та порадником /16/. Погоджуючись з такою констатацією, Р.Міщук зазначає, що М.Драгоманов насліджував і методологію М.Костомарова. Зокрема він здійснював власні фольклористичні та історичні розвідки, і віднаходив у невичерпному джерелі національної традиції часом малопримітні риси республіканізму й демократизму.
Федералізм у світобаченні М.Драгоманова виростає з часом до явища універсального, здатного у глобальних масштабах гармонізувати міжнаціональні відносини. Така еволюція ідеології українського мислителя була помічена рядом дослідників, серед яких С.Єкельчик, О.Скакун /17/. Останній, зокрема зазначає, що виходячи з загальної мети демократизації суспільства, вчений став розглядати сам федералізм не тільки як територіально-політичний устрій держави, але як і принцип сполучення між недержавними суспільними і політичними об’ єлнаннями /18/.
Надаючи такої ваги федералізму, Драгоманов, як відомо, поєднує його з власними соціалістичними переконаннями. Варто зауважити, що подібний синтез був уособлений в традиціях не тільки західної, але й російської соціалістичної думки. В.Сарбей та І.Захарова стверджують, що Драгоманов вважав більш прийнятними для народів Східної Європи не марксівські, а бакунівські соціалістичні ідеї /19/. Бо ж саме М.Бакунін обстоював думку про управління суспільством знизу через самочинно створені спілки та громади. Низка їх, у свою чергу, утворювала федеративні структури, які найбільш вдало відповідали б національно-територіальному розподілу. Саме в прихильності російського соціаліста до архаїчних федеральних ідей Драгоманов вбачав вдале поєднання суспільного радикалізму з національною толерантністю. Неабияку роль у визначенні ідеологічних симпатій відігравала і сама особистість М.Бакуніна (1814-1876). В.Довгич зазначає, що в 70-80 рр. ХІХ ст. серед діячів російської культури, ніхто крім відомого анархіста, не визнав “українців українцями, а Україну Україною”/20/.
Підводячи підсумок в характеристиці тих складових російської опозиційної думки, що відбилися на подальшій політичній орієнтації М.Драгоманова, маємо визнати їх дійсну вагомість у процесі формування світогляду вченого. Адже тільки найповніше увібравши дух тогочасної Росії, Драгоманов міг кинути йому виклик, перш за все як інтелектуал, вчений-академіст, політик.
Але очевидно, що не тільки російські, але й європейські впливи формували світоглядну доктрину М.Драгоманова. Не випадково окремі науковці схильні до оцінки його, як європеїзованого українця “довершеного типу”/21/. Що ж стало причиною звернення М.П.Драгоманова до традицій не тільки політологічної, але й філософської думки Заходу?
С.Мешанич зазначає у зв’язку з цим, що Драгоманов входить у науку в час “…коли на зміну романтикам прийшла нова генерація вчених, орієнтованих на досягнення світової науки”/22/. Проте, відомий мислитель не стільки намагався наслідувати цій тенденції, скільки, великою мірою, сам визначав її. Варта уваги точка зору філософа М.Лука, який пише, що саме Драгоманов, а не Плеханов, як вважали раніше, був першим критиком так званого народництва/23/ – течії, котра дійсно романтизувала шляхи розвитку власної національної спільности.
Основний критерій оцінки історичних явищ, який обстоювали народники – дотримання принципів народоправства та інтересів трудового народу. Але така позиція, на думку Драгоманова, була “надто обмеженою, суб’єктивною і, навіть, антинауковою”/24/. В пошуках інших підходів відомий громадський діяч і звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки.
В умовах переходу європейської спільноти від релігійного до світського світогляду, Драгоманов усвідомлює необхідність впровадження в національно-суспільне мислення ідей прогресу та еволюціоналізму. У зв’язку з цим Л.Гаєвська наводить міркування вченого з його праці “Шевченко, українофіли й соціалізм”(1878 р.), де він стверджує, що між англійською та французською революціями в Європі остаточно утвердилася думка про природний і безупинний історичний розвиток/25/. Відкинувши християнську традицію визнання кінцевості історичного шляху людства, мислитель прагне приєднатися до вже утвердженого на Заході нового розуміння історії. В.Потульницький дещо деталізує вищесказане і зазначає, що ідеї суспільно-політичного прогресу та діалектики, Драгоманов знаходить в найбільш поширених тоді філософських концепціях К.Маркса, Ф.Енгельса та О.Конта. Прихильність же до еволюціонізму він перебирає у англійського мислителя Г.Спенсера /26/.
І все ж до якої саме європейської філософської школи належить М.Драгоманов? Адже розуміння процесів еволюції та прогресу в людській історії репрезентували лише частину світоглядних орієнтирів мислителя. Трактування дослідниками цього питання достатньо різнобіжне.
М.Попович зазначає, що марксисти та Д.Донцов відгукувалися про Драгоманова як “застарілого раціоналіста позитивістського типу”/27/. Подібна спільність в оцінках з боку представників протилежних суспільних орієнтацій не випадкова, оскільки приєднання Драгоманова до традицій раціоналізму ХУІІІ ст. та позитивістської філософії О.Конта, Д.Міля та Ґ.Спенсера не викликає заперечень у більшості фахівців. Різниця полягає в оцінці рівня залученості мислителя до цих ідейних побудов.
Відомо, що вся новітня доба європейської історії починалася під проводом ідей раціоналізму французських просвітителів. Спадщина великих енциклопедистів залишалася актуальною і за часів Драгоманова. Зокрема, О.Скакун вважає, що ставлення українського діяча до федеративної республіки як найбільш гармонізуючої форми устрою в державах з великою територією були підготовлені саме концепціями Ш.Монтеск’є та Ж.Руссо. Вони ж бо вважали, що єдиний шлях поєднання переваг великої держави з кращими якостями малої, полягає якраз у федералізмі /28/.
Інший бік зв’язку Драгоманова з традиціями раціоналізму розглядає М.Попович. Висвітлюючи досліджену ним прихильність Драгоманова до класичних гасел французької революції, історик нагадує, що спроба втілення в життя “свободи, рівності й братерства” і стала своєрідною реалізацією ідей раціоналізму. Поруч із запереченням панівної колись формули “одні воюють, другі молються, треті орють”, була відкинута й духовна складова соціальних орієнтирів. На противагу попередньому “братству во Христі” прийшло просто братство, а на відміну від середньовічної ідеї рівності перед Богом, утверджувалась рівність взагалі, чи радше однаковість /29/.
Легко уявити, що навіяний традиціями раціоналізму ХУІІІ ст. певний практицизм у формуванні громадсько-політичної свідомості, логічно долучав М.Драгоманова до ідей позитивістської філософії. Адже позитивізм є емпіризмом (від грецького “досвід”), а, скажімо, ідея О.Конта про створення суспільства на базі наукових знань /30/, стала справді ланцюгом, що зв’язував Драгоманова-вченого та Драгоманова-політика.
І все ж український енциклопедист не сприймав ідеї позитивізму як абсолют – не даремно С.Сухорський вважає, що його погляди не мали такої утилітарної спрямованості як сама філософія О.Конта та Ґ.Спенсера /31/. Розкриттю своєрідності філософської позиції М.Драгоманова, в цій частині, може сприяти досить цікаве, як на нас, дослідження Л.Гаєвської /32/. Певно, найважливішим моментом для розуміння позиції згаданого автора варто вважати її припущення, що внесок М.Драгоманова в історію світової та вітчизняної філософії полягав, насамперед, у своєрідному синтезі існуючих досягнень цієї науки /33/. Поштовхом до такої версії, стала виявлена Л.Гаєвською своєрідність ставлення громадського діяча до загальної проблеми ролі людської особистості в історії, або, користуючись визначенням автора, до традиції так званої “антропоцентричної історіософії”/34/. Драгоманов, на думку дослідниці, зайняв проміжну позицію між фактично протилежними концепціями у цьому питанні. З одного боку, він не вповні поділяв позитивістсько-матеріалістичні погляди С.Мілля і Л.Фейєрбаха, а з іншого – досить таки зле критикував принципи німецького ідеалістичного тлумачення історії. Статус дійсних, зауважує Гаєвська, отримують у Драгоманова не тільки матеріальні та біологічні фактори розвитку історичних процесів, але й д у х о в н і. Дослідниця приєднується, по-суті, до франкового визначення: “голод духа…, свідомість для нього (Драгоманова – О.Н.) є рівнодіючими рушіями соціального прогресу поруч з факторами економічними, голодом тіла”/35/. Але у цьому стриманому сприйнятті матеріального начала треба вбачати наслідок прямого впливу тих чи інших ідеалістичних концепцій. Скептичне ставлення Драгоманова до однієї з авторитетних теорій – так званої німецької класичної філософії, справді стає показовим у ставленні до ідеалістичної традиції мислення в цілому. Користуючись термінологією самого вченого, пише Л.Гаєвська, “гардерівсько-гегелівська містика” була для нього об’ єктом безупинної критики /36/.
Отже, і тут М.Драгоманов утримується від ідейного дрейфу до одного з полюсів філософії, зберігаючи виваженість своєї позиції. Але, на думку В.Потульницького, своєрідний світоглядний девіз вченого – поміркованість над усе, з часом руйнується. За його версією певна критичність Драгоманова у ставленні до позитивістсько-матеріалістичної концепції розвитку історії неухильно зростала. В останніх своїх працях, пише В.Потульницький, вчений взагалі “виразно заперечує ідеї прогресу і діалектики і схиляється до теорії історичного коловороту”, яку обгрунтував ще італійський історик та філософ ХУІІІ ст. Д.Віко, а пізніше О.Шпенглер та Р. Віппер /37/.
Такий поворот у поглядах М. Драгоманова на самий механізм історичного розвитку народів вражає своєю рішучістю.
Згадаємо, що концепція Д.Віко (1668-1744), яка стала продовженням теорії давньогрецьких істориків про обертання суспільства навколо розвитку аристократичної, монархічної та демократичної форм правління і обов’ язково повернення, врешті, до попередньої якості /38/, була добре знайома М. Драгоманову здавна. Ще в 1874 році у своїй роботі “Положение и задачи науки древней истории”, вчений розглядає питання впливу нових концепцій розвитку історії на сучасну науку і, поміж інших, згадує точку зору Д.Віко /39/. Але в той час вона не отримує жодної схвальної оцінки науковця. Концепція Д.Віко, а разом і теорія про розквіт та занепад народів як результат старіння соціуму, спершу характеризується Драгомановим не інакше, як “омана від помилкових аналогій”/40/. Але ці переконання були геть відкинуті українським вченим в 90 рр., на чому наполягає В.А.Потульницький.
Вплив європейської думки на світогляд М. Драгоманова відбувався й по лінії політичній. Сучасні драгомановознавці наголошують, зокрема, на прихильності вченого до соціалістично-анархістського вчення Ж. Прудона (1809-1865)/41/, для якого анархія була синонімом найповнішої самоврядності окремих територій у межах федеративного об’ єднання тих чи інших народів/42/. Проте, вплив прудонівських ідей на М.Драгоманова, деякі дослідники оцінюють як шкідливий з точки зору українських національних інтересів. Зокрема, В.Пшеничнюк зазначає, що саме завдяки цій прихильності, український діяч віддав перевагу не державності й національному суверенітету, а децентралізації з самоуправою громад і областей/43/. Автор помічає такі дві тенденції у поглядах Драгоманова, що розвивались одночасно:
-з одного боку відомий вчений був одним з перших у середовищі тогочасних радикальних мислителів , хто зрозумів величезне значення національного питання “для розвитку принципів демократії та свободи”;
-а з іншого, поставивши “утопічну за своєю суттю мету – застосування ідей європейського федерального соціалізму на Україні”, Драгоманов приходить до висновку, що боротьба за державну самостійність України є по суті “зайвою річчу”. Подібне переконання стало, на думку В. Пшеничнюка, результатом впевненості науковця, що “громадянство переростає державну організацію й переходить у вищу, спілкову, федеративну форму співжиття”/44/.
Суттєвою для розуміння витоків позиції Драгоманова у національному питанні є, на нашу думку, і точка зору В. Потульницького. Дослідник вважає, що на світогляд мав серйозний вплив принцип національного самовизначення, обгрунтований німецьким вченим І. Блюнчлі (1808-1885) : “скільки народів – стільки держав”/45/. Але ця концепція, як свідчить більшість наукових праць на цю тему, не отримала конкретного наповнення у суспільно-політичних планах М. Драгоманова. ЇЇ роль полягала, скоріше, в утвердженні своєрідного морального імперативу національних устремлінь українського мислителя.
Отже, в черговий раз переконуємось, що метод механічного запозичення, бодай найцінніших здобутків різних філософських шкіл та політичних теорій, ніколи не був притаманним цій видатній особистості. Формуючи власний світогляд, М. Драгоманов вільно добирав кольорів до цієї мозаїки уподобань, викликаючи то щире захоплення, то відверте неприйняття з боку сучасників тієї епохи українських шукань.
Виконуючи місію провідника української інтелігенції по ментальним коридорам старої Європи, М.Драгоманов став, повною мірою, закладником цієї ролі. Світобачення мислителя збагатилося західноєвропейськими традиціями філософської та політичної думки, а вітчизняний спадок зайняв лише периферію його зацікавлень.
Показовим є те, що на терезах пріоритетів, більшої ваги набула спадщина філософської школи позитивістів, хоч і з деяким пом’якшенням зараціональних елементів емпіричної теорії. Це засвідчило появу нової традиції у філософських уподобаннях української еліти ХІХ ст., яка до цього обмежувалася інтелектуальним обширом німецького ідеалізму та романтизму, але, в свою чергу, спричинило ігнорування М.Драгомановим найціннішого в українській ментальній традиції – її утаємничених та ірраціональних складових.
Прагнення великого українця долучитися до найновіших здобутків європейської наукової думки зіграло з ним злий жарт і в контексті політичної теорії. Відкинувши традиційні методи вирішення національних проблем поневолених народів, М.Драгоманов виступає за федеративний устрій Росії не стільки тому, що вважає українські державницькі вимоги передчасними, скільки недоцільними у перспективі згідно нових, абстрактних розумувань європейських вчених та власних переконань. Картина майбуття у М. Драгоманова набула тонів чіткої перспективи – розсудливий інтелектуалізм у філософській думці та політичних поглядах, розмірена хода в напрямку раціоналізованої Європи.
Використані джерела: 1. Вотульницький В.А. Історія української політології. -К., 1992. – с.39. 2. Сокуренко В.Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине ХІХ в. – Львов, 1996. – с.47. Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні. – К., 1974. – с. 123, 218. 3. Штрихи до наукового портрету М. Драгоманова. – К. , 1991. – с. 4. 4. Там же, Потульницький В. А. , с. 19. 5. Пшеничнюк В. О. Філософія української революційної демократії// Історія філософії України. – К. , 1994. – с. 302. 6. Слюсаренко А. Г. та ін. Історія української конституції. – К. , 1993. – с. 40. 7. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 20. 8. Пшеничнюк В. О. Вказ. праця. – с. 303. 9. Сокуренко В. Г. Вказ. праця. – с. 87. 10. Шип Н. А. Культурно-національне питання на Україні у ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 1991. – No3. – с. 29. 11. Донцов Д. Сучасне положення нації і наші завдання// Укр. сусп. -пол. думка в ХХ ст. Докум. та матер. – 1983. -т. 1. – с. 171. 12. Попович М. В. Між “весною народів” та громадянською війною… // Штрихи… -К. , 1991. – с. 37. 13. Українська душа. – К. , 1992. – с. 115. 14. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст… – К. , 1992. – с. 115. 15. Круглашов А. Співжиття націй на Україні… / / Родослав. – 1991. – No 5. – с. 3. 16. Смілянська В. Л. Батьки й діти / М. Костомаров очима М. Драгоманова // Штрихи… – К. , 1991. – с. 191. 17. Екельчик С. О. Перші міжнародні Драгоманівські читання в ін-ті філософії АН УРСР// УІЖ. – 1991. – с. 191. 18. Скакун О. Ф. Конституціоналізм М. Драгоманова // Штрихи… – К. , 1991. – с. 111. 19. Сарбей В. Г. , Захарова І. В. Соціалістичні ідеї у світогляді М. П. Драгоманова // Штрихи… К. , 1991. – с. 66. 20. Довгич В. Українська ідея в політичній теорії і публіцистиці М. Драгоманова // Індо-Європа. -1992. – кн. І. – с. 84. 21. Міщук Р. С. Від редактора // Штрихи… – К. , 1991. – с. 3. 22. Мешанич С. В. Фольклористична спадщина М. Драгоманова у світлі актуальних завдань укр. народознавства // Штрихи… -К. , 1991. – с. 120-121. 23. Екельчик С. О. Перші міжнародні Драгомановські читання… // УІЖ. – 1991. – No 1. – с. 156. 24. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 19. 25. Гаєвська Л. О. Літературно- естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурфілософії 19 ст. // Штрихи… – с. 47. 26. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 19. 27. Попович М. В. Вказ. праця. – с. 29. 28. Скакун О. Ф. Вказ. праця. – с. 111, 112. 29. Попович М. В. Вказ. праця. – с. 29. 30. Философский словарь. – Под ред. И. Т. Фролова. – М. , 1991. – с. 347. 31. Сухорський С. О. До проблеми педагогічних поглядів Мих. Драгоманова // Штрихи… – К. , 1991. – с. 161. 32. Гаєвська Л. О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурфілософії 19 ст. // Штрихи… – К. , 1991. – с. 42-62. 33. там же. – с. 47. 34. там же. – с. 56. 35. Гаєвська Л. О. Вказ. праця. – с. 56. 36. там же. – с. 57. 37. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 41-42. 38. Потульницький В. А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К. , 1993. – с. 69. 39. Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории // Вибране. – К. , 1991. – с. 71, 73. 40. Драгоманов М. П. Вказ. парця. – с. 71. 41. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 20; Пшеничнюк В. О. Вказ. праця. – с. 303-309; Сарбей В. Г. , Захарова І. В. Вказ. праця. – с. 67. 42. Сарбей В. Г. , Захарова І. В. Вказ. парця. – с. 67. 43. Пшеничнюк В. О. Вказ. парця. – с. 303. 44. там же. – с. 305. 45. Потульницький В. А. Вказ. праця. – с. 23.
—
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА ХУІІ-ХУІІІ СТ.: ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ
Володимир Білецький, Головний науковий співробітник Донецького державного технічного університету, доктор технічних наук
Ми продовжуємо друкувати матеріали про окремих визначних діячів України, які належать до еліти нації. Таким чином формується б а н к д а н и х для розгляду комплексу проблем теорії еліт в застосуванні до українського суспільства. Сьогодні пропонуємо матеріал про Феофана Прокоповича (17.06.1677 – 08.09.1736) – визначного українського вченого, письменника, церковного і громадського діяча.
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
Свого сина, народженого 1677 року, київський купець Церейський назвав Єлисієм (за іншою версією Єлеазаром). Хлопчик рано осиротів і з 7 років його долею опікується дядько по матері Феофан Прокопович. Саме він, будучи ректором Києво-Могилянської Академії, віддає Єлисія у Києво-Братську школу. Через 3 роки, всього 10 років від роду, перед талановитим учнем відкрилися двері Академії. На непересічні здібності молодого студента звертає увагу проректор Академії В.Ясинський та професор філософії Г.Одорський. На формування світогляду майбутнього мислителя вирішальну роль справляють філософські ідеї визначних українських вчених Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроковського, І.Поповського, П.Колачинського, П.Могили.
Але незгоди життя не покидають Єлисія – в 12 років він осиротів удруге, втративши свого друга і наставника, рідного дядька Феофана. Це, однак, не перериває навчання в Академії, бо юнак нестримно прагне знань. За 7 років студій він проходить повний курс “світських”наук. Далі – традиційна на той час для випускників Київської Академії освітня мандрівка до інших наукових центрів Європи. Удосконалюючи свої знання в колегії св. Афанасія в Римі Єлисій удостоюється такого запису в матрикулі: “великих здібностей і найвищого успіху”. Після трьох років закордонних студіювань у 1704 р. повертається до рідного Києва, де постригається в ченці прийнявши при цьому ім’ я та прізвище свого дядька – Феофан Прокопович. Так закінчується юність Єлисія.
Зрілість вченого, його сходження проходить в стінах “альма матер” – Києво-Могилянській Академії. У 28 років він уже професор поетики Академії (1705), через рік – професор риторики, а протягом 1707-1709 рр. викладає один з найпрестижніших предметів – філософію. За ці роки Ф.Прокопович пише ряд наукових творів, виступає в них проти авторитаризму, догматизму, фанатизму, висміює забобони, невігластво, схоластику.
В 1712 р. Феофан Прокопович як найдостойніший з достойних обирається ректором Київської Академії. Це час розквіту Прокоповича як вченого. Великий знавець праць античності, а також Ф.Бекона, Г.Галілея, Р.Декарта, Т.Гобсона, Б.Спінози, Д.Локка та ін. він, наділений неординарним розумом, стає найяскравішою постаттю українського Просвітництва. Філософ, політик, математик, історик, поет, драматург, байкар, публіцист Прокопович у київських релігійних колах називається “єретиком”, хоча як ректор Академії саме він читає спудеям курс теології. І при цьому Єлисій-Феофан залишається просто людиною, він, як і кожен українець любить гумор, має веселу вдачу, кохається в музиці, живопису, відвідує театральні видовища.
Третій період життя українського мислителя круто змінює плин подій. Цар Петро І “по высочайшему велению” викликає Прокоповича до Петербургу і призначає своїм радником. Але Прокопович не втрачає надії повернутися в Україну, Київ – цілий рік місце ректора в Київській Академії залишається ще за ним, що було безпрецедентно в історії цього найвищого українського навчального закладу. Та не судилося…
Ф.Прокопович значною мірою визначає напрямок і хід “Петровських реформ”, суттєво впливає на формування Петербургзької Академії – переважно з іноземців, які привезли просвітницькі ідеї в молоду Росію. Цікавим є маловідомий факт про роль Ф.Прокоповича в долі М.Ломоносова. Він прихистив здібного юнака Михайла в своїй оселі і не допустив його виключення з Слов’ яно-греко-латинської академії, як того прагли деякі бояри. Для цього Ф.Прокопович використав свій високий титул царського радника. Більше того, Ф.Прокопович посилає молодого М.Ломоносова в свою Київську Академії вчитися, що той і робить. Доречі, найімовірніше саме тут (або безпосередньо від свого вчителя Ф.Прокоповича) Ломоносов чує на лекціях тезу про незнищенність матерії (в стінах Київської Академії її проголошував ще Інокентій Гізель – “український Арістотель” (1600-1683)), яку потім талановито підтверджує хімічними дослідами.
Сповнене бурхливими подіями життя Феофана Прокоповича закінчилося в Новгороді 8 вересня 1736 р. Останніми словами мислителя були: “О голово, голово, розуму упившись, куди ся прихилиш?”[1-4].
ТВОРЧИЙ ДОРОБОК
В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705-1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович.Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович – автор “Букваря”, за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов’ янських країнах. Скажімо, у Сербії “Первоє ученіє отрокам” витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґ сберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і лературною українською, латинською, старослов’ янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами[1].
Ф.ПРОКОПОВИЧ ПРО СВІТОБУДОВУ
Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об’ єктивному ідеалізмі[5]. Він доводив, що Бог існував “раніше буття світу… як найдосконаліший розум”[6]. Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф.Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй “Натурфілософії” він пише: “Під природою розуміють самого Бога”[7]. Або в іншому місці: “Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми”, “У природі існує й живе Бог”, “Бог є в речах”, “природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції”[7, 10]. Це дуже близько до дефініції Дж.Бруно “Бог в речах”[8], або Б.Спінози: “…сам всесвіт і є Бог”[9]. Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: “Не розумно міркують ті, – говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени”[12]. На думку Прокоповича погляди “антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи” є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів[1, 7].
Надзвичайно цікавими є окремі тези Ф.Прокоповича про світобудову, які адекватні або навіть ідентичні сучасним уявленням астрономії, космології та космогонії. Ось деякі з них: “Світ… не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями”[1](адекватно сучасним уявленням про Метагалактику); “Передусім, треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв’ язок так, що ніщо не рухається інакше як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається”[1]. По суті справи тут Ф.Прокоповичем сформульовано фундаментальну тезу про зв’ язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності. Тільки “закритість” досягнень українських мислителів перед світом і невивченість їх праць до сьогодні не дає змоги поставити ім’ я нашого вченого на достойне місце поряд з Лукрецієм Тітом Каром, Ньютоном, Фрідманом, Айнштайном – і сучасні фізики повинні попрацювати в цій галузі, переосмисливши і переоцінивши доробок українських мислителів, зокрема Ф.Прокоповича, надати світової відомості їх непересічним, а іноді й абсолютно піонерським досягненням.
А ось хоча й теологічне за формою, але наукове за змістом формулювання закону незнищуваності матерії за Ф.Прокоповичем: “…матерію не можна ніколи створити, ані зруйнувати, також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди”[1]. За Ф.Прокоповичем світ є “матеріальним сполученням речей”, а “небо складається з матерії”[1]. Поряд з Епікуром та Анаксархом, М.Кузанським, Г.Галіеєм, Дж.Бруно Ф.Прокопович фактично визнає множинність світів. Наголошує, що Чумацький Шлях – скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: “Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні”[1]. Мислитель цілком слушно вважав, що “немає матерії без форми”. Таких визначень, тлумачень ми зустрічаємо безліч, читаючи “Фізику” Ф.Прокоповича. Основними своїми ідейними супротивниками Прокопович вважав томістів (послідовників вчення Фоми Аквінського). Не погоджується Ф.Прокопович і з Епікуром в тому, що атом є неподільним: “всі… тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець”. До сьогодні ця фундаментальна теза є в центрі уваги фізики. Вже давно стало зрозумілим, що власне атоми подільні, їх місце “неподільних” зайняли елементарні частинки, але й вони, як доведено новітніми дослідженнями, складаються з більш дрібних часточок – кварків. То ж Ф.Прокопович поки що залишається правий – подільність матерії в принципі може бути нескінченною, хоча й специфічною (принцип квантування).
Ф.Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами – вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі – землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. І залишається тільки сумувати з приводу надто вузької відомості й непропрацьованості фахівцями до сьогодні надзвичайно багатої спадщини мислителя. Але, з іншого боку, далеко не все втрачено – нічого не заважає сучасним укладачам підручників та посібників з фізики, астрономії спиратися не тільки на праці відомих закордонних дослідників, але й згадати вітчизняних не менш видатних, але в силу історичних обставин, на жаль, менш відомих вчених.
МІЖ НАУКОЮ І РЕЛІГІЄЮ
Час Ф.Прокоповича – це час коли активно йшло розмежування науки і теології. Принагідно зауважимо, що воно й сьогодні навряд чи закінчилося остаточно. Але нас цікавить позиція в цьому питанні Прокоповича як провідного теолога і науковця одночасно. Безперечним фактом є те, що вміло використовуючи новомодне коперніканство й картезіанство (течія на основі вчення Р.Декарта) Ф.Прокопович робить спробу вдосконалити традиційну теологію, примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології[11]. Між Божим одкровенням, законами природи і розумом людини, вважав Ф.Прокопович, не повинно бути суперечностей, бо вони гармонійно пристосовані одне до одного своїм творцем. Однак, якщо між новими даними науки й ізотеричним знанням все ж виявляться суперечності, то це означає, на думку мислителя, що висновки науки підлягають сумніву[11]. Біблійні ж тексти треба тлумачити алегорично, відповідно до рівня уявлень і світосприймання сучасних людей. Не можна позбутися враження про те, що це думка нашого сучасника. Зрозуміло, що з позицій радикального матеріалізму багато з поглядів Ф.Прокоповича неприйнятні. Але водночас, сьогодні теж є спроби об’ єднати здавалося б необ’ єднуване – божественне і наукове. В цьому контексті Ф.Прокопович прочитується дуже по-сучасному.
Одночасно Ф.Прокопович блискуче показував невігластво схоластів, не боявся піддавати сумніву віками встановлені догмати, цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини. Навіть Біблія не є для нього безперечним авторитетом. В курсі риторики і натурфілософії він говорить про суперечливі місця в Біблії, існуючі неточності.
Ф.Прокопович грунтовно досліджує питання об’ єкту і суб’ єкту пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Ф.ПРОКОПОВИЧА
Ф.Прокоповича можна з впевненістю назвати автором теорії просвіченого абсолютизму. Він був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: “Слово о правде и чести царской”, “Правда воли монаршей” та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. По суті сам Ф.Прокопович і його теорія стають промотором реформ в цій країні і головною причиною її зміцнення. Без практичного застосування просвіченого абсолютизму за часів Петра І і продовження цієї політики після нього не було б тієї Росії яку ми знаємо.
Зупинемося докладніше на його теорії просвіченого абсолютизму. Першим принципом, на якому вана базувалася був принцип загальної(всенародної) користі: “Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має – всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов’ язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові … підлягає”[1]. За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання(духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов’ язку царів[1]. Другий принцип теорії Ф.Прокоповича – принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократію, демократію й монархію. Оригінальна особливість підходу Прокоповича полягала в тому, що він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те “який тому або іншому народові найпотрібніший” (в цьому звучанні питання піднімається політиками й сьогодні, зокрема в застосування до сучасної України). Ф.Прокопович пов’ язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності [1]. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення “Духовного регламенту”, який набув чинності закону, й заснування Синоду – орган управління Руською правосланою церквою, який підпорядковувався світській владі були практичним втіленням ідей Прокоповича[1, 5].
Можна промоделювати ситуацію у випадку, якби теорія просвіченого абсолютизму Ф.Прокоповича була практично застосована за тих часів для України (скажімо, через трансформацію гетьманства у монархію, що проглядалося за Б.Хмельницького). Без сумніву це могло докорінно змінити хід історичного процесу. Але умови склалися по іншому і геній Ф.Прокоповича в останній період його життя діяв в молодій Росії і для Росії.
ВИСНОВКИ
Навіть короткий опис життя та творчої діяльності Феофана Прокоповича, виконаний нами в рамках цієї статті, показує його як визначного українського діяча епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Разом з тим, слід констатувати слабку вивченість праць Ф.Прокоповича. На часі глибоке і погалузеве дослідження наукової спадщини українського мислителя. Напевно це можна здійнити зокрема шляхом підготовки ряду цільових кандидатських та докторських дисертацій. Праці Ф.Прокоповича повинні обов’язково опрацьовуватися і використовуватися всіма укладачами вітчизняних підручників та посібників з фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право,а також вчителями шкіл та викладачами вузів України.
Актуальним є підготовка до видання повного зібрання творів Ф.Прокоповича.
Українським вченим у діаспорі теж доцільно присвятити свої дослідження вивченню і переосмисленню спадщини Ф.Прокоповича, а також досконалим перекладам його найзначніших праць, зокрема англійською.
ЛІТЕРАТУРА
- Ф.Прокопович. Філософські твори. І – ІІІ тт. – К.: Наукова думка. – 1979.
- Рогович М.Д. Основні віхи життя та діяльності Ф.Прокоповича. Там же, с. 11-17.
- УРЕС, т. ІІІ, с. 31.
- Компан О. Під опікою Кліо// Вітчизна, 1981, No 6, с.171-183.
- Нічик В.М. Думки Ф.Прокоповича про Бога й природу, матерію і рух. Суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича//Ф.Прокопович. Філософські твори. І – ІІІ тт. – К.: Наукова думка. – 1979, с. 17-35; с. 77-100.
- Чистович И. Феофан Прокопович и его время. СПб., 1868, с.576.
- Прокопович Ф. Відділ рукописів ЦНБ НАНУ, шифр ДА/П 43 “Філ…”.
- Бруно Дж. Изгнание торжествующего зверя. СПб., 1914, с.162.
- Спиноза Б. Переписка. М., 1932, с. 63-64.
- Прокопович Ф. Відділ рукописів ЦНБ НАНУ, шифр ДП 300/П.
- Кирик Д.П. Проблеми пізнання в творах Ф.Прокоповича//Ф.Прокопович. Філософські твори. І – ІІІ тт. – К.: Наукова думка. – 1979, с. 35-62.
- Прокопович Ф. Сокращенное христианское учение…, СПб., 1765, с.4.
—
ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ
(МАТЕРІАЛИ КРУГЛОГО СТОЛУ)
22-23 листопада 1997 р. у Києві Аналітичний Центр “УКРАЇНСЬКІ ДЖЕРЕЛА” проводить науково-практичну конференцію “Інтелектуальний потенціал нації і політична еліта в Україні: шляхи поєднання”. Це вже друга всеукраїнська конференція присвячена проблемам формування української еліти. Враховуючи те, що більшість виступів на першій конференції “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України”(Львів, 1996) так і залишилися “за кадром” українських наукових журналів, ми вирішили влаштувати за виступами, які на ній прозвучали, своєрідний круглий стіл. Сподіваємося, що він хоча б у стислому вигляді познайомить читача з колом питань, яким були присвячені доповіді, передасть квінтесенцію ідей, думок, практичних пропозицій, віддзеркалить палітру поглядів на проблему формування нової української еліти, відобразить сучасний стан української наукової думки в цій галузі. Найяскравіші доповіді які прозвучать на другій (листопадовій 1997 р.) конференції з проблем еліти у Києві, а також банк ідей та фактичного матеріалу цієї конференції у вигляді круглого столу ми також плануємо надрукувати в чергових числах журналу.
| Питання, винесені на круглий стіл журналу “Схід”: 1. Теорії еліт та їх застосування в умовах України. 2. Інтелектуальний потенціал української нації: стан та перспективи. 3. Технічна, господарсько-фінансова, політична, духівнича, літературно-мистецька та медична еліти України. |
Круглий стіл веде доктор технічних наук ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ (Донецьк):
“Розвиток суспільства, зокрема, економічний, соціально-політичний, культурний, прогрес цивілізації як у вимірі одного народу, країни, так і у вселюдському масштабі визначається наявністю, рівнем, структурою і спрямованістю еліти. Тому глобальні процеси трансформації пострадянських країн, які мають місце сьогодні, перехід їх на нову форму господарювання, створення нових відкритих суспільств і їх розвиток вирішальним чином залежить від еліти цих країн. Так само українське відродження – економічне, політичне, національно-культурне – станеться тільки і тільки через випереджальне відродження української еліти. Така закономітність процесів може бути простежена в ряді країн, в різні часи і є універсальною. Отже, предмет нашого вивчення – українська еліта – має вирішальний вплив на долю народу, нації, держави. З цим рефреном можна і почати наш круглий стіл, виносячи на нього результати своїх досліджень,спостережень, нові оригінальні ідеї, маловідому інформацію тощо. Наша мета – пошук шляхів, відстеження та оптимізація процесів формування нової української еліти.”
В.С.Грицевич (Львівський державний університет ім. Ів. Франка):
“Формування національної інтелектуальної еліти безумовно є багатокомпонентною, комплексною справою, але вважаю за необхідне виділити в ній наступні моменти.
- Найголовнішим є пропаганда інтелектуальності, пропаганда примату духовного над матеріальним.
- Важливим є повернення на Батьківщину того інтелектуального потенціалу , який з різних причин опинився за її межами.
- Дуже ефективним засобом виховання майбутніх елітних кадрів є проведення інтелектуальних конкурсів, як професійних так і популярних. Це справа наукових кіл, національного телебачення і преси.”
Л.А.Шаповал(Харківський автомобільно-шляховий технічний університет):
“В Україні нова національна еліта повинна бути незалежною від системи. Головним же критерієм її фомування мають бути не аби які індивідуальні здібності. При формуванні еліти, того, що має бути кращим, талановитішим, професійнішим у державі, більш значним повинна бути не національність, яку має кожен, а видитні здібності – дар Божий. Саме ті, хто обдарований здібностями і хто зумів розвинути їх ц собі, повинен у першу чергу складати національну еліту. Все краще і нам треба залучати, а не відштовхувати за національною ознакою. Таким чином еліті українського суспільства зовсім не обов’язково бути виключно національною за складом, але обов’язково вона повинна бути національною за своїм духом”.
В.Й.Здоровега(Львівський державний університете ім. Ів.Франка):
” Відродження нації означає формування еліти, здатної мислити небанально. Проблема багатоаспектна, оскільки включає у себе пошук і визовання талантів. Їх високу вимогливість до себе ( за Ортегою-і-Гасетом до еліти відноситься той, хто вимагає від себе більше, ніж інші і бере на себе нові труднощі й обов’язки), а також вміння творчо мислити, аналізувати, прогнозувати”.
В.М. Шилов(Сумський дежавний університет):
“Конкуренція націй являє собою конкуренцію національних культур. Еліта нації – це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. В силу цього саме модернізаторські зусилля еліт забезпечують виживання, конкурентноспроможність націй. Іншими словами, конкуренція націй значною мірою являє конкуренцію національних еліт. Недостатність конкурентноспроможності української еліти пов’язана з рядом обставин : відтоком кращих представників української еліти до колишньго союзного центру, тим, що українську інтелігенцію складають здебільшого інтелігенти першого покоління, як правило, виходці з села. На сьогодні ситуація не стала кращою. Криза суспільства викликала погіршення умов життя еліти, що провокує відтік її за межі держави. Скорочення асигнувань на освіту і науку продовжує зниження якості інтелігенції. Яка є головним ресурсом формування еліти. Національна еліта України потребує термінового посилення та подолання згубних внутрішніх протистоянь, у тому числі і за мовним принципом, причому, ситуалія склалася така, що рахунок іде не на роки, а на іх місяці, Історія безжалісна до слабких і повільних”.
Г.О. Дичковська(Український державний лісотехнічний університет, м.Львів):
“Національний визвольний рух 20-30-х років приходить до розуміння того, що формування еліти повинно містити три засадничі напрямки: сила, мораль і високий інтелектуальний рівень. Сила, а як її виразник – воля, це та якість, яка дає змогу організувати на свою підтримку більш пасивну масу, протистояти руйнівним тенденціям. Мораль – це та основна риса, яка відрізняє “войовничого грабіжника” від аристократа духу. Високий розвиток інтелекту – необхідність, без якої жодна особа чи група не здатна піднятись над масою, не в стані організувати її, не зможе перейти від сьогочасних тактичних завдань до далекосяжних стратегічних планів. Для витворення аристократичної верстви слід сприяти становленню власної національної еліти із представникі усіх прошарків населення, а також залучати аристократів духу із зрусифікованого середовища та діаспори”.
М.І.Погорілець(Інститут регіональних досліджень НАН України, Львів):
“Специфіка становлення національної еліти в постколоніальний Україні детермінована боротьбою за функціональну єдність національної та суспільної еліти”.
Л.Г.Чорна(Інститут психології АПН України, Київ):
“До поняття “еліти” відноситься : а) високий статус особи у суспільстві оба деякій суспільній групі; б) впливове положення особи у певній сфері людської діяльності; в)формування зазначеного статусу на основі певного виду обдарованості і високих досягнень особи; г) неофіційне присвоєння даного статусу особі, на відміну від її професійного статусу, як оцінка важливості, високої якості, оригінальності діяльності особи.
Процес відбору до еліти має проходити не стихійно, а на основі наукового забезпечення: використання валідних і надійних психологічних методик для відбору дітей в навчальні заклади нового типу, підготовка ускладнених програм навчання для обдарованих дітей, надання умов для спілкування обдарованим особистостям одне з одним, створення концепції виховання обдарованих дітей, філософсько-етичних основ формування еліти в суспільстві, піклування при неї держави.”
Г.І.Лук’янчук (Львівський державний медичний інститут):
“Весь комплекс характеристик еліти можна визначити поняттям “пасіонарність“, як “її органічна здатність до наднапруження”(Л.Гумільов). Еліта служить своєму народові, керуючись ідеальними вартостями, вищими цілями: Бог, Вітчизна, Земля, Слава…”
М.П.Войнаренко(Інститут економіки НАН України, Київ):
“Корея за час проведення реформ збільшила кількість учбових закладів у 23 рази, а кількість тих хто навчається – у 94 рази. Китай за перших п’ять років реформ створив 400 нових університетів та ще десятки тисяч спеціалістів направив на перепідготовку в кращі університети світу. Результати такиї політики нині відомі у світі, що ще раз підтверджує необхідність зміни пріоритетів в оцінці суспільної праці при реформуванні вітчизняної економіки на користь розумової, як основної умови майбутнього формування інтелектуального потенціалу української нації”.
Н.П.Гончарова(Інститут економіки НАН України, Київ):
“Становище в галузі формування і розвитку інтелектуального потенціалу надзвичайно загострилося. Це підтверджує лише один приклад. За кількістю зареєстрованих патентів, в розрахунку на чисельність наукових працівників, Україна приблизно в 15-30 разів відстає від середніх показників США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції. У зв’язку з відзначеним необхідно, на нашу думку забезпечити не тільки збереження інтелектуального ядра, але і його подальше відтворення. Пріоритет слід надати переспективним програмам з сучасних інформаційних технологій, дослідженням в галузі фізики, високих енегрій, термояденому синтезу, геному людини.
Формування національної еліти – це насамперед проблема виховання особистості. А особистість виростає в певному духовному середовищі, при створенні особливого естетичного і морально-психологічного поля. Представник інтелектуальної еліти є, як правило ідеалістом у високому значенні цього слова, для якого велике значення мають такі поняття, як сенс життя, добропорядність. Виховання еліти на національній традиції закладає основу морального імперативу особистості: не зловживай службовим становищем, не зраджуй інтереси суспільства, піклуйся про добробут держави”.
Т.В.Іванова(Сумський державний університет):
“На даному етапі розвитку людства реальними суб’єктами взаємодії з навколишнім середовищем можуть стати порівняно невеликі соціальні групи – нова еліта суспільства. Психологічні особливості цієї групи – інтелект як спроможність прогнозувати наслідки будь-яких соціальних перетворень; відповідальність за свої дії, що можуть мати вплив на долі багатьох людей; активність, тобто з одного боку, розвиток власних внутрішніх потенцій, з другого – потреба до співучасті в подіях зовнішнього світу. Постійне підживлення національними традиціями – умова збереження елітою здібності до саморозвитку та творчості. З іншого боку еліта повинна мати спроможність вести діалог у всепланетному масштабі. Українська еліта, як свідчать історичні факти, спроможна опанувати інформаційним кодом інших культур і саме тому – взяти на себе місію організації діалогу між іншими народами”.
Ю.М.Канигін(НАН України, м.Київ):
“Є такі кардинальні “певісні” проблеми організації науки в тій чи іншій державі, як широта фронту досліджень та його структура. Чи повинна Україна забезпечити дослідження по всьому фронту, чи може вона в цьому відношенні зрівнятися, наприклад з США, Японією або, скажімо, з Росією?Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити(свою) широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби та пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути тільки один – загальнонаціональні інтереси, становище, яке склалося та перспективне становище України у світовому науковому суспільстві, її цілі в історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. Мова йде, по суті, про новий – “холістський” підхід до науки, відповідно якому вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її “головою”, “мислячим органом” (поряд з освітою, інформатикою та управлінням). В цілому мова йде про перехід від загально-союзного наукового комплексу до національно-українського, котрий, безумовно повинен бути оптимально “вписаний” у європейську та світову наукову системи”.
С.О.Цапок(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):
“Становлення української політичної нації, формування її інтелектуального потенціалу вимагає вирішення цілого ряду проблем, включаючи лінгвістичну. Вирішення цієї проблеми вбачається не в “упованні” на можливе в майбутньому підвищення самосвідомості люмпенізованих мас, а в затвердженні на найвищому держаному рівні адекватних цілям державотворення і обов’язкових для всіх регіонів країнилінгвістичного планування і лінгвістичної політики.”
О.М.Білик(Бердянський педінститут):
“Як і в більшості постколоніальних країн, еліта України в багатьох регіонах є компрадорською та у великій мірі денаціоналізованою. Справі державотворення заважають також комуністичні ілюзії деяких груп населення. Потрібен час і копітка робота.”
Г.Д.Гулянович(Інститут національних відносин і політології НАН України, Київ): “Довгий період існування УРСР зробив можливим виховати у наших громадян не лише територіальний патріотизм, навіть якщо він не національний (на початку століття це був патріотизм в рамках окремих регіонів України, а не в цілому), але й підготував міцний шар партійно-бюрократичної верхівки, яка підтримала прагнення до незалежності. Проте ця бюрократія не зуміла провести економічні реформи, в наслідок чого саме зі сфери економіки існує небезпека існуванню держави. На арену вийшло нове покоління національної еліти, яке не така ура-патріотична, проте більш прагматична. Формування молодої еліти буде дуже далеким від принципів соціальної справедливості. Але ступінь компромісу в цій галузі буде залежати від того, яким чином пройдуть економічні і політичні реформи в нашій країні”.
Л.М.Щетиніна(Миколаївський обласний інситут улосконалення вчителів):
“Формування еліти – складна і копітка справа. У багатьох країнах світу є усталені програми відбору, виховання і навчання талановитої молоді. Скажімо, у США у 1972 році засноване федеральне управління з питань виховання обдарованих дітей. До того ще 14 недержавних установ, з’єднанаих асоціацією, займаються цією ж справою. Підтримка талановитої молоді здіснюється на всих вікових етапах: дитина – школяр – студент – фахівець. Відбирають дітей за допомогою тестування. Дослідження показують, що 94-96% дітей здібні, а 2-3% талановиті.
Виховання майбутньої еліти слід вести на засадах патріотизму. При цьому держава повинна не тільки забезпечити добрі умови для навчання і виховання талановитих дітей, але дати їм впевнеість, що вони завжди будуть мати гідні умови життя. Треба створити національний фонд підтримки талановитої молоді, щоб не заглядала вона у благодійні фонди на зразок Соросівських”.
В.І.Яременко(Технологічний університет Поділля, м.Хмельницький):
“Українську елітність варто сприймати передусім в морально-духовному сенсі, без фахової чи виробничої диференціації. Під це визначення не повинні потрапити сучасні нувориші або інтелігенція як така, Основні критерії – вірність українській традиції, висока моральність, конгеніальність. Провідна верства не структурується, а поступово організується у формі періодичних, авторитетних форумів і відкритих клубів, за допомогою яких спрямовується громадська думка. Динамізм має стати сутнісною ознакою елітизації українського суспільства та основним аргументом на доказ суспільної значимості процесу”.
М.В.Шаповаленко(Харківський державний політехнічний університет):
“Найважливішою функцією еліти є функція вироблення зразків людської поведінки, на які повинні орієнтуватися всі члени суспільства. Без соціальної еліти, яка дає зразки такої поведінки, розвиток суспільства стає непердбачуваним і нестабільним.
Традиційні суспільства формували свої еліти за статусом спорідненості. У відкритому суспільстві еліти формуються на основі престижу, професіоналізму і конкурентності. Але і в традиційному, і у відкритому суспільствах ядром формування є культурні традиції.
Сучасне українське суспільство, яке опинилося в “транзитній зоні”, “зоні вибору”, і нагадуючи за багатьма економічними і технологічними показниками країну “третього ешелону модернізації”, шукає свою еліту. Одним з векторів цього пошуку є зруйнування радянської традиції, зміна стереотипів і спроба сконструювати свою “дискретну” спадкоємність”.
Ж.В.Поплавська(Державний університет “Львівська політехніка”):
“Правомірним є, на наш погляд, використання філософського підходу Хосе Ортеги – і – Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.
Найважливішою фазою правління будь-якої системи економіки є прийняття рішення про цілі такої системи і стратегії їх досягнення, в основі якого лежить вибір. Зміст стратегічного вибору в реальних ситуаціях полягає в пошуку і формуванні альтернатив економічного розвитку, що і здійснює еліта.
Головна елітарна риса – це самодисципліна, тому еліта – це “шляхетно дисципліновані душі”. Феномен еліти це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші”.
О.В.Стяжкіна(Донецька державна академія управління):
“За радянських часів поняття “культурна еліта” офіційно не існувало, але до нього зараховували себе в першу чергу керівники і чиновники від культури, тобто все та ж партійна еліта. Ця штучна культурна еліта протистояла справжній культурній еліті, що існувала в напівлегальних умовах, зберігала і вдосконалювала дійсні цінності культури (так, професор філології, шановний критик, член Спілки письменників І.Стебун виступав свідком на процесі О.Тихого в м.Дружківці Донецької області)”.
О.В.Караванський(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):
“Розглянемо питання про інтелектуальний потенціал України, як базу для формування еліт різних напрямків людської діяльності – політичної, військової, економічної, наукової, освітянської, медичної, сільськогосподарської, духовної тощо, у двох аспектах. По-перше, зробимо спробу охарактеризувати наслідки імперської політики Росії і СРСР щодо України у формуванні її інтелектуального потенціалу в національному плані. По-друге, оцінити освітній рівень українства (на прикладі галузі науки) у порівнянні з народами інших націй колишнього СРСР.
В 1989 році в Україні за результатами перепису на тисячу працюючих українців вищу освіту мали 117 чоловік, а на тисячу росіян – 201 чоловік, серед міського населення, відповідно: 154 і 218 чоловік. Працююче населення корінної національності в Україні в усіх галузях народного господарства складало 71,8%. Однак в тих галузях, де зосереджено інтелектуальний потенціал, частина українців є значно меншою. Так, їх частка в галузі освіти складає 70,4%, в охороні здоров’я – 68,9%, в промисловості – 69,3%, в культурі і мистецтві – 68,7%, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні 64,4%, в галузях науки і наукового обслуговування – лише 59,1%. Проте в сільському господарстві, де переважає важка рутинна праця, українців зайнято 84,3%. Для порівняння наведемо аналогічні дані по Росії, де частка росіян, працюючих в усіх галузях народного господарства складає 81%. В галузях значного інтелектуального насичення частка росіян виглядає так: в галузях науки і наукового обслуговування – 87,8%, інформаційно-обчислювальго обслуговування – 86,1%, промисловості – 84,5%, охорони здоров’я – 81,6%, культури і мистецтва – 80,9%, народної освіти – 80,2%. Проте в сільському господарстві Росії росіян зайнято лише 69,4%.
Зупинимося детальніше на національній структурі наукових працівників колишнього СРСР, кількість яких поряд з іншими критеріями, є мірилом науково-технічного розвитку крани, інтелекту нації. Українців-науковців на початок 1988р. на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен – 71, грузин – 68, росіян – 71, естонців – 62, латишів – 51, литовців – 44, а євреїв – 430. Науковців з вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадало в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів – 32, вірмен – 28, росіян – 22, естонців – 31, латишів – 23, литовців – 21, азербайджанців – 16, а євреїв – 219. Отже, як бачимо, українська нація за насиченістю науковцями і вченими з науковим ступенем значно відстає від багатьох націй СРСР. Що стосується ситуації з докторами і кандидатами наук України, то слід зазначити, що насиченісь України спеціалістами з науковим ступенем досить низька у порівнянні з іншими країнами, які утворились на базі республік колишнього СРСР, не кажучи вже про більш розвинені в економічному і науково-технічному плані держави. На 10 тис. зайнятих у народному господарстві тут(в Україні) припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії – 56, Грузії – 53, Росії – 49, Азербайджані – 39, Латвії – 40.
Слід зазначити, що теперішнє відношення керівництва України, як уже суверенної держави до науковців і творчої інтелігенції в цілому може призвести до незворотньої руйнації інтелектуального потенціалу. В недавній доповіді Світового банку відзначалося, що внесок освіти в економічне зростання, як показують статистичні оцінки, може досягати 33% загального приросту ВНП. Ці резерви економічного зростання поки що належно не використовуються”.
В.П.Кирилюк(Львівський даржавний університет ім. Ів.Франка):
“Сучасний поділ науки на “академічну”, “вузівську” і “галузеву” відповідно до фінансування з єдиного державного джерела через різні відомства є штучним і не відповідає ні інтересам науки, ні держави в цілому. Стратегічний шлях розвитку науки в Україні, як підказує світовий досвід і дії деяких країн СНД, полягає в поєднанні всіх її відгалужень між собою і з вищою освітою”.
О.Ф.Коновець(Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України, м.Київ):
“Нині, як свідчать факти, плинність наукового інтелекту загрожує стати національною катастрофою для України. Досить сказати, що лише в 1992 році з Національної Академії наук України виїхало за кордон понад 350 вчених, з них близько половини – на постійне проживання. У 1993р. Кількість науковців-емігрантів, які не повернулися на Україну, ще збільшилася маже вдвічі. Якщо за останні 5 років число спеціалістів всіх категорій у сфері науки зменшилася в Україні на 15%, то молодих дослідників – на 30%. Отже, відбувається швидке “старіння” дослідницьких колективів. Є цілком очевидним, що процеси еміграції українських вчених будуть посилюватися. Адже бюджет на науку в Україні невпинно скорочується, фізично і морально старіє її технологічна база, а на оновлення не вистачає коштів. Де ж вихід? Можливі дві позиції суспільства: або стратегія невтручання, або стратегія активних дій, активної регуляції процесу. Нині готуються до прийняття Верховною Радою України ряд актуальних Законів: “Про статус наукового працівника і наукової організації”, “Про науково-технічну інформацію”.
Д.Д.Зербіно(Львівський медичний інститут):
“Пропонується така градація наукової еліти: 1. Вчений-енциклопедист. Це вчений-читач, епізодичний дослідник. Він дає ідеї і теми для співпрацівників, які народжуються в нього як екстраполяція прочитаної літератури. Наукову роботу провадить час від часу. Відомі вчені-енциклопедисти, що підготували десятки кандидатів і докторів наук, але не створили своєї наукової школи. Не було великих ідей, гіпотез. Розкид тем, методів був досить значним. Це – дерево науки, але зі слабким нерозвиненим корінням. 2. Вчений-дослідник. Все його життя сконцентроване на пошуку, експериментах, дослідженнях. Це справжній вчений. Він постійно працює, шукає, досліджує, сумнівається, породжує гіпотези, будує концепції, створює теорії, висуває ідеї. Це – вчений-лідер, який працює в одному-двох фундаментальних напрямках. 3.Вчений-філософ. Прагне до узагальнень, нерідко на основі конкретних досліджень, що провели інші. Він добре аналізує, синтезує і пише, добрий теоретик, може запропонувати гіпотези, теорії, концепції. 4. Вчений-адміністратор повністю переходить на адміністративну роботу, але любить науку, людей науки. 5. Вчений-викладач. Його робота зосереджена в основному на педагогічній діяльності”.
О.С.Чмир(Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ):
“Україна має більше, ніж 1300 науково-дослідних установ (114 академічних, 148 навчальних та 970 галузевих), в яких працювало понад 650 тис.чол. в тому числі 7 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Науково-технічний потенціал має різнопрофільну орієнтацію і конкурентноспроможні розробки в дуже багатьох галузях, зокрема в таких традиційних для світового наукового суперництва, як ядерна фізика, космічні дослідження, порошкова металургія, біологія і медицина. Але фінансування науки з держбюджету постійно зменшується, заробітна плата науковців становить у перерахунку за поточним ринковим курсом 85-120 доларів США на місяць, відплив дипломованих спеціалістів за кордон складає 30-35 тис. чол. на рік. Все це призводить до зменшення елітного інтелектуального прошарку нації.
Серед ефективних шляхів припинення дії таких загрозливих для безпеки України тенденцій – створення науково-технічних зон (НТЗ). Світовий досвід показує, що за рахунок діяльності НТЗ, незалежно від їх форми та території, різним країнам вдавалося не тільки сконцентрувати науково-технічний потенціал, але і створити максимально сприятливі умови для його закріплення і самореалізації. НТЗ в Україні можуть мати різні форми – технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів (регіональні іноваційні центри) , технологічних, дослідницьких, промислових парків (науково-виробничі парки), інкубаторів та опорних іноваційних центрів.
Найбільш підготовленими для створення науково-технічних зон в Україні є міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса”.
С.І.Губар (Черкаський інженерно-технологічний інститут)
Утворення і становлення української державності в вирішальній мірі визначаються наявністю досить потужної і кваліфікованої управлінської (менеджерської) еліти. Але, як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме менеджерська еліта є однією з найслабкіших ланок в системі творення нації, держави. Це—результат як жорстокого колоніального насильства над Україною з боку сильніших сусідів, так і певних, в даному випадку неконструктивних, рис менталітету українців—надмірного індивідуалізму і анархізму, слабкої національної гоноровості, безкрилого користолюбства і прагматизму.
Вивчаючи історію нації, вкрай важливо вивчити не тільки героїку і поетику минулого, але і корінні причини поразок українства і на цій основі виховувати молодь. Ми повинні більш критично оцінити роль козацтва в історії України, і особливо роль менеджерської козацької еліти—старшини. Крах УНР теж в значній мірі визначався слабкістю українських менеджерів—політичних, громадських, військових.
Сьогодні ми теж бачимо як новороджена українська держава мало не конає в руках сучасної управлінської еліти.
В.П.Петренко (Івано-Франківський державний технічний університет нафти і газу)
Тривала, неконструктивна і некомпетентна кампанія критики “адміністративно-командної” системи, “бюрократів” і “апаратників” замість виваженої політики реформування управлінських структур всіх рівнів і сфер діяльності продовжує негативно впливати на формування національної еліти господарсько-фінансового спрямування.
Господарсько-фінансова еліта повинна оцінюватись державою як інтелектуальний ресурс стратегічного характеру, який потребує мобілізації і розвитку, відповідних інвестицій і мотивацій, а не як робоча сила, затрати на яку необхідно мінімізувати. Тільки при цій умові може бути створена еліта ринково-орієнтованих керівників.
С.В.П’ясецька-Устич (Ужгородський державний університет)
Нинішній якісний склад працівників АПК викликає велику занепокоєність. Соціологічні обстеження фермерських господарств показали, що більшість їх власників за рівнем технічних, технологічних та економічних знань не відповідають не тільки перспективним, але й сучасним вимогам виробництва.
На це необхідно звернути увагу тому, що за експертними оцінками протягом наступних 3-5 років в Україні можуть виникнути до 40 тисяч фермерських господарств, ефективність господарювання яких в значній мірі залежатиме від професійно-кваліфікаційного рівня майбутніх фермерів.
Д.І.Пона (Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці НАН та Міністерства праці України (м. Київ)
Згідно перепису населення колишнього Союзу у 1970 році, в Україні на 1000 жителів республіки віком 15 років і більше мали вищу і середню (повну та неповну) освіту 552 особи, в т.ч. вищу—45, середню повну та неповну—507 осіб. В ті часи Україна за відповідними рівнями освіти займала з-поміж 15 союзних республік десяте, сьоме і дев’яте місця. Щодо перепису населення в 1989 р., то Україна посідала вже дванадцяте, дев’яте і одинадцяте місця. В цілому, за загальноосвітнім рівнем Україну випереджали: Вірменія, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Туркменистан, Киргизстан, Латвія, Казахстан, Таджикистан, Російська Федерація та Естонія. Щодо вищої освіти, то населення України, в пропорційному відношенні поступається: Грузії, Вірменії, Естонії, Латвії, Російській Федерації, Білорусії, Литві та Азербайджану. Таким чином, чим довше Україна перебувала в освітній системі Союзу, тим більше потенційно втрачала в інтелектуальному розвитку. Діяв так званий, механізм “вирівнювання”, за яким більш розвинену в інтелектуальному відношенні Україну влада “підтягувала” за межі нижчого рівня менш розвинених республік. Відповідно статистичним показникам у 1960 р. в Україні нараховувалось 37,7 тис. загальноосвітніх шкіл, а через три десятиліття, у 1992 р. їх кількість становила 22,0 тис., скорочення сягнуло 41,7%.
Щодо конкурсної системи відбору абітурієнтів, то вона вказує на втрату престижу професій вищої кваліфікації. Якщо в 1980 р. конкурс заяв в цілому у вузах України складав 203 на 100 запланованих місць, то в 1993 р. лише 168. Неймовірно, але факт, що в умовах становлення ринкових відносин конкурс на опанування професіями в галузі економіки і права не зростає, а різко зменшується: з 267 у 1980 р. до 173 у 1993 р. Навіть традиційно престижні професії в галузі мистецтва та медицини не викликають зацікавленості у молоді, конкурс на які зменшився у 1993 р. відповідно до 1980 р. на 33,6 і 16,1%. Зменшення конкурсу у вузи України відбувається одночасно з абсолютним скороченням загальної чисельності студентів (з 447,2 тис. чол. у 1987 р. до 383,0 тис. чол. у 1992 р.). Домінуючим чинником такого стану формування інтелектуального потенціалу є економічна невідповідність рівня оплати праці рівневі витрат інтелектуальної праці, яка на протязі радянської доби, а також в часи державності України оцінюється значно нижче межі її відтворення і коштує дешевше простої праці. Рівень оплати праці в науці та науковому обслуговуванні у 1993 р. сягав лише 76,8% середньої заробітної праці в промисловості, а у вугільній промисловості в 1992 р. цей показник був майже втричі вищий стосовно науковців. Такий стан оплати праці наукової еліти є загрозливим явищем і веде до вимивання інтелектуального потенціалу країни. Щоб ліквідувати цей процес, необхідно відмовитися від спотвореної державної концепції оплати праці, у відповідності з якою складна творча праця оцінюється значно нижче, ніж проста, а механізм стимулювання праці спрямований на зведення заробітної плати до її максимально-мінімального рівня, тому що безумовно цей економічний нонсенс зруйновує підвалини формування інтелектуального потенціалу України.
І.І.Топішко (Львівський сільськогосподарський інститут)
Фінансово-промислова еліта в розвинених в економічному відношенні країнах світу є продуктом довготривалого, навіть в історичному аспекті, періоду їх розвитку. Вона є як наслідком, так і необхідною передумовою функціонування ринкової системи господарювання.
Становлення фінансового капіталу і фінансової еліти України грунтується на принципах, які не завжди і не в усьому вписуються в загальносвітовий контекст цього процесу, а також на принципах, які не відповідають як загальнонаціональним, загальнодержавним інтересам, так і інтересам переважаючої частини населення.
По-перше, процес становлення вітчизняної фінансової еліти відірваний від трудової основи. Праця, за твердженням Адама Сміта, є основою всякої власності взагалі. У нас же формування підприємницьких структур відбувається на розподільчій і перерозподільчій основах. В Україні, як і в деяких інших постсоціалістичних державах, ми спостерігаємо сьогодні ренесанс меркантилізму. Причому меркантилізм вітчизняного зразка кінця XX століття є регресом навіть порівняно з меркантилізмом зразка XVII ст. Процес первісного нагромадження капіталу в Європі, не будучи ідеальним явищем, в якому були широко розповсюджені елементи прямого піратства і розбою, був підпорядкований все ж таки розвитку національної економіки. Піратство ж в українському варіанті кінця XX століття спрямоване на пограбування власного народу і підпорядковане інтересам і потребам іноземного капіталу.
По-друге, формування національної фінансової еліти відбувається в значній мірі на основі широкого паразитування комерційного сектору на підприємствах державного сектору економіки. Приватні комерційні і банківські структури перекачують з державних і кооперативних підприємств непомірно високу частку суспільного багатства.
По-третє, процес утворення фінансової еліти відбувається за рахунок зубожіння основної маси народу. Різка поляризація суспільства веде до соціальної і політичної дестабілізації суспільства і ставить під загрозу реформи взагалі.
По-четверте, формування фінансової еліти відбувається в значній мірі на компрадорській основі. Значна частина вітчизняного капіталу через ряд об’єктивних і суб’єктивних обставин перекачується за кордон.
По-п’яте, цей процес відбувається на фоні не розвитку, а руйнації створених тяжкою працею попередніх поколінь продуктивних сил. “Прибуток,—стверджував Г.Форд,—завжди повинен іти за виробництвом, а не випереджати його”. У нас же на фоні тотального зниження виробництва, його повної деградації спостерігається бум у формуванні приватного капіталу.
Уникнути багатьох негативних проявів в процесі формування підприємницьких структур можна на основі активного використання важелів суспільного і державного регулювання, перш за все дієвого, гласного контролю.
Б.Р.Кияк (Державний комітет України з питань науки, техніки і промислової політики (м.Київ)
У галузі науки у 1994 р. працювало близько 300 тис. осіб, але у порівнянні з 1989 р. чисельність зайнятих у ній скоротилась більше, ніж у два рази. В Україні мешкають і працюють понад 79 тис. науковців, які мають ступені докторів і кандидатів наук, проте постійно займаються науково-дослідною і дослідно-конструкторською роботою лише половина (4,2 та 29,5 тис. осіб з відповідними ступенями).
О.Гринів (Інститут народознавства НАН України (м.Львів)
Проголошення незалежної України в 1991 році відкривало нові можливості для формування національної еліти, усунення від влади компартійно-імперіалістичної еліти. Недосвідченість і схильність до ейфорії нової еліти спричинились до гальмування цього процесу. Компартійна еліта вдалась до мімікрії, віддавши незначні, другорядні посади в уряді націонал-демократам. Інша її частина змінила тактику, вичікуючи слушного моменту. Вже на парламентських виборах 1994 року вона пішла в наступ. Як наслідок було обрано парламент, в якому посіла більшість місць еліта з комуністичної люмпен-інтелігенції. В Україні виникає під різними назвами модернізована компартійна еліта, а економічні важелі захоплюють компрадорські сили.
Формування нової національної еліти не завершено. Цьому не сприяє розпорошеність національно-патріотичних сил і дріб’язкові міжусобиці політичних організацій. Нові перспективи пов’язуються з радикальними економічними перетвореннями, народженням верстви власників, які втілюють матеріальну силу, моральні чесноти й національно-патріотичні традиції.
Л.П.Нагорна
Щоб не збочити знову на манівці тоталітаризму, незалежна українська держава має докорінно змінити ставлення до свого інтелектуального потенціалу. Байдуже, зверхнє ставлення до нього загрожує не лише “відпливом умів”, але цілковитою соціально-культурною дегенерацією соціуму. Такий перший урок, що випливає з сумного досвіду 20-20-х рр.
Другий урок. Суспільство, що хоче йти шляхом демократії, не повинно боятися наявності опозиційної контреліти. Значно більше його має непокоїти апатія, зневіра в суспільстві, політична байдужість. Саме на такому грунті виникають найкращі умови для застосування насильства і, відповідно, найгірші—для ефективного формування громадянського суспільства. Не випадково деякі політологи вже сьогодні констатують неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні.
Третій урок вимагає обережного поводження з самими поняттями “еліта”, “інтелектуальний потенціал” тощо. В умовах слабкості держави, яка не зуміла забезпечити своєму народові більш-менш пристойний рівень життя, категорія “еліта” у масовій свідомості асоціюється із некомпетентністю, “прихватизацією”, корупцією та іншими соціальними юідами. Мабуть, не дуже багато важить і інтелектуальний потенціал нації, якщо він не тільки не може допомогти владі зупинити сповзання країни у прірву, але й виявився нездатним уберегти себе від втрати перспективи, постійних принижень. Не створювати нові соціальні міфи, а дбати про політичну освіту народу, його політичну культуру, суспільну злагоду—найвище призначення інтелігенції.
О.І.Романюк (Харківський державний інститут культури)
Будь-яке суспільство має власну політичну еліту—сукупність осіб, що приймають політичні рішення, визначаючи стратегію діяльності державної влади. Специфікою владних відносин в Україні є те, що політична еліта дісталася незалежній державі в спадщину від попереднього режиму. В Українській політології виникло поняття “партія влади”, під якою розуміється неформальне об’єднання колишньої компартійної номенклатури, яка після заборони діяльності КПУ-КПРС консолідувалася на грунті сталих соціальних зв’язків і спільного інтересу в збереженні свого панівного статусу в суспільстві й сьогодні контролює політичну владу в Україні.
“Партія влади” є прагматичною політичною силою, позбавленою будь-яких високих ідеалів.
Перша спроба створення демократичної контреліти, спроможної вибороти в компартійної номенклатури владу, була пов’язана з діяльністю Народного Руху України в той період, коли він виступав як сила, що інтегрувала усі демократичні й партійні елементи українського суспільства. Провідним чинником консолідації демократичної контреліти в межах Руху були політичні змагання з КПУ-КПРС. Заборона останньої негативно вплинула на процес формування контреліти, бо, замаскувавши себе, компартійна номенклатура перехопила з рук Руху ініціативу державотворення. Вустами лідера “партії влади”, колишнього Президента України Л.М.Кравчука, Рухові було запропоновано співпрацю заради розбудови незалежної української держави. Співпраця з “партією влади” стала проблемою, яка розколола Рух і обумовила дезінтеграцію демократичної контреліти.
В той же час під впливом кризи відбулося розшарування в рядах “партії влади”. Одна її частина (переважно радянська та аграрна еліта) вирішила повернутися до дещо модернізованих комуністичних ідеалів. Завдяки їй була відновлена діяльність КПУ. Інша (здебільшого представники директорського корпусу) обрала для себе ідеали ліберального суспільства. Лідером цієї частини є теперішній Президент України Л.Д.Кучма. Запропонована ним концепція радикальних економічних реформ може стати ідейною основою, на якій відбудеться об’єднання усіх демократичних сил суспільства. Створення широкої демократичної коаліції на підтримку реформ дасть можливість плебісцитним шляхом впровадити президентську систему правління і, таким шляхом, суттєво оновити еліту.
І.Я.Тодоров (Донецький державний університет)
Досить мала політична активність і результативність української політичної еліти, незавершеність процесу рекрутування нової еліти, і в той же час першорядне значення цього кроку для державотворення і якісного оновлення посттоталітарного суспільства робить проблему політичної еліти особливо актуальною.
Висока політична ідентифікованість народів країн Центральної і Південно-Східної Європи дає вже перші плідні результати у виході зі скрутного становища. В Україні, на жаль, ситуація інша. Лише невелика частина політичної еліти Галичини та Києва має такі самі орієнтири, що й еліта наших західніх сусідів. Навіть ліберальна частина політичної еліти Сходу, Півдня, Центру нашої країни вважає за доцільне поповнення більш тісного співробітництва з Росією та СНД, не говорячи вже про реваншистські комуно-імперські сили.
Але прихід до влади нової верстви політиків післякравчуківського періоду попри всі негаразди дає сподівання на ліпше майбутнє нашої держави. Базою цих сподівань може бути лише послідовний курс на ринкові реформи та розбудову правової держави і громадянського суспільства.
Б.Т.Личко (Харківський державний університет)
Щоб знайти вихід з глибокої економічної та соціальної кризи, в якій опинилася Україна, потрібна нова політична еліта, що за своїм інтелектуальним потенціалом переважала б колишню.
І.М.Варзар (Український університет харчових технологій (м.Київ)
Сутнісні субстрати і якісні рівні політичної еліти викристалізовуються в призмі закону етноісторичної генези. Суть закону: кожний народ-етнос проходить 4 стадії соціоцивілізаційної зрілості—рід, плем’я, народність, нація. Кожна за “родом” стадія являє собою синтез мінімум двох племен—в народність і т.д. На кожній стадії етномасив народу створює “своє суспільство” і свою політичну громадскість, котрим адекватні свої моделі демократії і політики: на стадії роду створюється джінтільне суспільство з ординською демократією і “військовою” політикою; на стадії племені—попораційне суспільство з вождівською демократією і охлократичною політикою; на стадії народності—попораційне суспільство з популістською демократією і патерналістською політикою; на стадії нації—національне суспільство з загальнонародною демократією і консенсусною політикою.
Політична еліта і є ферментом отих суспільств і вектором еволюції поліетнічних суспільств. Незінтегровані етнічна і політична еліти в контексті поліетнічних суспільств—це перманентно готовий розкритися “ящик Пандори”, а зінтегровані на базі загальногромадянської злагоди (консенсусу)—запорука розбудови в суспільстві цивілізованої громадськості і правової держави.
В.Ю.Васильєв (Вінницький педагогічний інститут)
З кінця XIX—початку XX ст. в середовищі української інтелігенції активно формуються національні політичні партії. Тим самим було покладено початок виникненню української політичної еліти або “національної аристократії”. На Заході і Сході цей період зародження еліти завершився виникненням відповідно Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР). Політична еліта трансформувалась у правлячу верхівку національних держав.
Вдруге за якусь третину століття структурується національна контреліта, репрезентована Організацією Українських Націоналістів (ОУН). Напередодні та в ході Другої світової війни саме лідери ОУН намагались проводити курс політичної незалежності на теренах Західної України всупереч прагненням тоталітарних режимів в СРСР та Німеччині. Однак правлячою елітою Організації Українських Націоналістів стати так і не вдалось завдяки нонконформізму її радикальних керівників в умовах нацистської окупації (1941-44 рр.) та перманетної боротьби з комуністичною системою.
Утвердження в 1920 р. на території центральних і східних українських земель УСРР було не лише політичною поразкою національної еліти, але й передднем її практично поголовного винищення сталінським режимом. Жирну риску під суперечками всередині національного руху часів Української революції підвели табори ГУЛАГу.
З 30-х рр. про себе заявила українська радянська політична еліта (якщо взагалі можна вживати такий термін), що виникла в надрах ВКП(б) КПРС у формі денаціоналізованої політичної бюрократії. Після смерті Сталіна, на рубежі 50-60-х рр., вона зайняла міцні позиції в істеблішменті СРСР. Окремі її групи, наприклад, “дніпропетровська” на чолі з Л.Брежнєвим, проривалась на верхівку політичного Олімпу.
У 60-х рр. в середовищі української інтелігенції починає виникати національна контреліта. Політичне оформлення вона одержала лише в рамках нечисленних груп та протопартій, нещадно гнаних владою. Виникнення незалежної держави—України і вибори останніх років у її представницькі органи викликали циркуляцію політичних еліт. Таким чином відбулось формування структури, яка одержала назву “Партія влади”.
Подібний політичний симбіоз, на наш погляд, продуктивно досліджувати з допомогою класичного у політології підходу Н.Маккіавеллі. Представники “радянської еліти”—це типові “леві” з притаманним їм сильним консерватизмом мислення і опорою на силові методи. Вихідці з “національної еліти” вимушені наслідувати інший тип—”лиса”, оперуючи майстерністю політичних комбінацій. Подібна класифікація досить умовна, однак дозволяє аналізувати внутрішню структуру сучасної політичної еліти України.
О.О.Зарубінський (Вінницький педагогічний інститут)
Саме визначення еліти в сучасній політології та соціології досить неоднозначне. Видатні вчені, і серед них Етціоні, Фройнд, Ортега-і-Гасет, Міхельс, Моска, Парето, Боден, Тойнбі, висувають різні точки відрахунку для формування цього поняття.
Для нинішньої української еліти більшість визначень, запропонованих західними дослідниками, не підходить. Це пояснюється суттєвою відмінністю механізму формування еліти у розвинених країнах Заходу і в Україні, і як наслідок, кардинальною різницею у якісному складі даного прошарку населення.
На нашу думку, визначення сучасної української політичної еліти як найбільш активних у політичному відношенні людей, орієнтованих на владу, організовану меншість суспільства (Москва) або як людей, що володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціальне життя (Дайч).
Л.О.Швець (Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури).
З часу проголошення незалежності України пройшло чимало часу, але проблему визначення пріоритетної національної моделі розвитку все ще не можна вважати скільки-небудь вирішеною.
Ситуація, що склалася в Україні з політичною елітою, обумовлює незвичайний характер реформаційних процесів, що відбуваються лише за тактичними програмами та неясними соціальними гаслами при відсутності чіткої національної моделі суспільного розвитку, яка була б спроможною перетворювати стратегічні цілі. Лише якісні зміни в еліті та суспільстві здатні установити природний стан речей.
М.М.Мацях (Львівський державний університет ім.Ів.Франка)
Широке застосування терміну “військова еліта” досить часто призводить до плутанини, оскільки не завжди зрозуміло, який зміст вкладає той чи інший автор в дане поняття.
Здебільшого під поняттям “військова еліта” розуміють офіцерський корпус армії і флоту.
Не менш поширеним розумінням “військової еліти” є визначення її як добірної групи старших офіцерів (генералів і адміралів), що знаходяться на вищих командних постах, тобто здійснюють реальне управління Збройними силами.
Крім того, військову еліту можна визначити як групу найкращих фахівців у своїй галузі військової діяльності.
Еліту можна визначити також як добірні військові зєднання або роди військ. Тоді елітою можна вважати наприклад, війська столичного гарнізону, аеромобільні війська, національну гвардію тощо.
Кожне з вищенаведених трактувань має свої підстави і свій певний глибокий сенс. Виходячи з цього, очевидно, не можна говорити про військову еліту як щось стале і чітко визначене. Військова еліта, виходячи з самого розуміння поняття “elite”, є добірною частиною Збройних сил.
Т.Б.Жеплинський (Державний університет “Львівська політехніка”)
Елітою вважається не той, хто заради своєї популярності заграє з народом і готовий вволити будь-яку його волю, а хто заради інтересів держави може виступити проти опінії несвідомої більшості і відстояти свою думку. Ледарі і боягузи, навіть високоерудовані, ніколи не можуть бути елітою, бо лише здатність до боротьби є основним її критерієм.
О.О.Волинець (Державний університет “Львівська політехніка”)
З часів проголошення Володимиром Великим християнства урядовою вірою Української держави (988 р.) духовна і світська еліта очолила боротьбу за утворення незалежного патріархату української Церкви. Сюди ще можна зачислити старання княгині Ольги, яка була обізнана з встановленням патріархату в Доростолі (Болгарія) й прагнула мати верховного Пастиря у Києві. За часів Ізяслава II було обрано митрополитом українця Клима Смолятича (1147 р.).
По від’їзді митрополита з Києва і заснування Московського патріархату (1589 р.), що стало причиною підписання Берестейської Унії (1596 р.), в Україні почалася релігійна боротьба і тоді знову церковні та державні діячі висунули ідею українського патріархату. Такий стан речей залишався до початку XX ст.
В 1975 р. Йосиф Сліпий приймає титул патріарха, проголошуючи патріархат нашої Церкви на основі патріарших прав Верховного архиєпископства, визнаних канонічним правом. Проте, ми до сьогоднішнього дня чекаємо підтвердження цього патріархату Апостольським Престолом.
М.Г.Тофтул (Житомирський педагогічний інститут ім. Ів.Франка)
У різні історичні епохи у відповідності з соціальним замовленням на авансцену життя нації виходять елітарні групи різних сфер життєдіяльності суспільства—то політична та військова (зокрема в умовах національно-визвольних війн), то культурна, то релігійна тощо. А буває, що подібну місію виконують і знамениті спортсмени. Важко, наприклад, переоцінити роль легендарного Пеле в справі консолідації бразильської нації. Аналогічні приклади можна було б продовжити.
Т.Г.Гаджієва (Донецька Державна Академія Управління)
Для того, щоб національна еліта існувала, її треба навчати, виховувати, пестувати. Дитина змалку повинна сприйняти світ у сплаві загальнолюдської і рідної культур, а ми мусимо запобігти спрощенню її свідомості, мислення, почуттів…
Зараз в нашому суспільстві існує декілька тенденцій щодо культурної еліти. Частина її давно або не зовсім зосередилася за кордоном (Чехо-Словаччина, Польща, США, Канада), підтримуючи вогонь національної спадщини. Небезпечніше те, що частина еліти, що залишилася в країні, стає іншою культурною елітою. Наше завдання утримати національну еліту в Україні, тому що тільки поряд зі своїм народом, своїми традиціями еліта стає духовним потенціалом нації, її суттю, коренем, душею і серцем, як сказав би Г.Сковорода.
В.П.Коцур (Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди)
Стара українська інтелігенція зробила важливий внесок у розвиток української культури, подолання катастрофічної розрухи. Але більшовиків більше не влаштовувала праця інтелігенції на грунті культурного відродження України і водночас при збереженні нею політичного “нейтралізму”. Оскільки ж українська національна еліта не пішла на “співпрацю” з тоталітарним режимом, який здійснював геноцид проти власного народу, вона сама стала об’єктом переслідування влади і зазнала масових репресій. Розвінчуючи справжні наміри ДПУ УСРР, львівська газета “Діло” писала 7 березня 1930 року: “Заарештовується і розстрілюється мозок українського народу, його найсвідоміша частина—інтелігенція. Усе це робиться для того, щоб “відвернути увагу” пролетарської спільноти” від пекельної картини лиха… і реабілітувати себе і свій авторитет в очах голодної та обдертої маси…
Г.І.Щерба (Інститут регіональних досліджень НАН України (м. Львів)
Зараз, коли втрачено зв’язки поколінь, коли зруйновано моральні принципи, особливо гостро постає необхідність переосмислення інтелігенцією позицій щодо традиційної культури. Ця необхідність диктується духовною потребою українського народу. Тому відродження регіональних традицій—це основоположне завдання відродження України.
І.М.Сурмай (Державний університет “Львівська політехніка”)
Історія еліти українського народу—та галузь знань, що в сучасній науковій думці належить до найбільш занедбаних.
Особливий інтерес мають дослідження, що стосуються визначення статусу козацтва як елітарного, провідної “політичної нації” на новому витку української історії. Козацтво прагнуло довести історичну законність своєї влади на основі тяглості національної традиції, утвердженням спадкоємності “козацької політичної нації” від “руської нації”. Література, мистецтво, історіографія тієї доби засвідчують трансформацію нової концепції національної історії.
О.О.Ковалючук (Інститут археографії НАН України (м. Київ)
Внаслідок специфіки української історії проблема формування еліти є ключовою. Предметом особливого інтересу постає п.п. XVIII ст., коли питання еліти вирішується в умовах хоч і зредукованої, але державності. Саме в цей історичний час, пройшовши час становлення, народжується справжня українська еліта. Виокремлюється як суспільна група, тобто вивищується не тільки економічно, але й за рахунок усвідомлення своєї окремішності, історичної тяглості й своєї державотворчої місії. Сформоване протягом десятиліть відчуття відповідальності за долю держави, змушувало козацьку старшину знову і знову, не дивлячись на криваві розправи царату, поставати на її захист (акції І.Мазепи, П.Полуботка).
За умов тотального знищення української державності, коли вже стало неможливо застосувати традиційний для українських політиків мілітарний засіб відстоювання державності, козацька старшина приходить до глибокого осмислення проблем державотворення. Інтелектуальні пошуки XVIII ст. дали декілька концепцій:
—це, перш за все, запропонована П.Орликом конституція, що перша в Європі окреслила модель демократичної держави;
—концепція П.Полуботка-Д.Апостола з відбудови автономії шляхом нарощення економічного потенціалу краю;
—не позбавлена польського впливу, але цілком оригінальна концепція розбудови держави, запропонована козацькою верхівкою за часів гетьманування К.Розумовського.
Особливістю української еліти було її постійне перегрупування у відповідності до панівної концепції державотворення й її постійне розширення за рахунок усіх суспільних верств. Так, в часи гетьманування І.Мазепи—це кастова еліта (на зразок польської), тоді як П.Полуботок і Д.Апостол поповнили її представниками середнього козацтва (представниками полкової і сотенної старшини), сприяли виокремленню купецької та міщанської еліти.
Досвід української держави XVIII ст. повинен стати матеріалом для вивчення ролі елітних структур в житті нації, для осмислення життєвої необхідності у витворенні й утриманні власної державної еліти. Поки існує історично виправдана й відібрана група людей, що вибирає шлях розвитку суспільства, орієнтуючись на майбутнє, доти суспільство розвивається на користь своїх членів. Як тільки еліту примусово ліквідовують або позбавляють національних ознак, суспільство завмирає й перестає опиратися впливу чужих соціальних організмів, поступово переймаючи модель держави-агресора. Так, прирівнявши козацьку старшину до дворянства й знищивши політичні особливості Гетьманщини, Катерина II легко змогла нівелювати й соціальні особливості, прирікши українське суспільство на десятиліття кріпосництва й національного поневолення.
У.Я.Садова (Інститут регіональних досліджень НАН України (м.Львів)
Стабільними критеріями елітарної принадлежності всіх класових суспільств можна назвати:
- Інтелектуальний рівень особи;
- Рівень доходів, достатку людини;
- Лідерство (навіть формальне) у своїй сфері діяльності та високий соціальний статус.
Критерій інтелекту, як здатності особи продукувати нові знання, ідеї поєднує в собі високу духовність та морально-етичні якості. В цьому розумінні еліта як інтелектуальне ядро нації є носієм кармічного, соціального, духовного потенціалу людського прогресу.
Елітарна принадлежність в значній мірі корелює з фінансовими можливостями особи: рівнем доходів, величиною матеріального достатку. Історичні факти свідчать, що в основі елітарності завжди фігурував приватний чи корпоративний капітал.
Поняття елітарності в його суспільному вимірі обов’язково включає наявність формальної влади. Функціональний порівняний аналіз окремих сфер елітарності (еліти духівничої, політичної, військової, адміністративної, виробничої, фінансової, ін.) показує, що еліта формується виборним шляхом з осіб, які в своїй сфері за рейтингом своєї діяльності посідають чільне (найвище) місце.
Таким чином, визначення суті феномену еліти передбачає використання в єдності всіх трьох названих вище критеріїв.