Костянтин Узбек, кандидат філософських наук
У запропонованій статті розглядаються питання зародження і розвитку античної механіки, яка безпосередньо пов’язана з виробничою діяльністю людини. Характерною особливістю становлення, розвитку й обґрунтування механічних ідей є застосування математичних методів в механічних побудовах. Показано безпосередній вплив механіки на зародження та розвиток математики змінних величин. У статті простежується вплив античної механіки на розвиток механіки та натурфілософських ідей періоду Відродження та Нового часу.
У процесі формування і розвитку механіки як одного з потужних напрямків людського знання важливим є питання її взаємозв’язку з математикою, а також їхній взаємний вплив один на одного. Емпіричні початки механіки в процесі цього взаємозв’язку і подальшого розвитку привели до побудови теоретичної механіки, що базувалася на працях видатних античних мислителів Архіта Тарентського (428-365 до н.е.), Евдокса Кнідського (408-355 до н.е.), Аристотеля (384-322 до н.е.), Архімеда (287-212 до н.е.), Філона Візантійського (ІІІ ст. до н.е.), Герона Олександрійського (І ст. до н.е.). Ці ідеї одержали подальший розвиток у працях європейських учених.
Сучасні дослідження в галузі взаємовпливу механіки і математики в їх розвитку, як правило фрагментарні і несистемні. Метою нашого дослідження є історичний аналіз основних етапів розвитку механіки від її зародження в часи античності до наших днів.
Розвиток технічних наук, механіки має дуже давню історію. Вони безпосередньо пов’язані з виробництвом, з практичною та виробничою діяльністю людини. Для розвитку механіки і технічних наук велике значення мають досягнення у духовному та загальнокультурному житті. Вони мають важливе значення в генезисі механіки і технічних науках. У свою чергу, ці науки мають неоціненний вплив на розвиток природознавства.
Розвиваючи виробничо-трудову діяльність, людство розвивало науково-технічне знання від простого до складного, від менш ефективних механізмів до більш ефективних, встановлюючи більш глибокі причинно-наслідкові зв’язки між явищами природи, закріплюючи у своїй свідомості різноманітну інформацію у створенні життєво необхідних матеріальних благ.
Принципово велике значення у технології виробництва мало використання вогню, у технічних винаходах – найпростіших механізмів: колеса, важеля, клина, похилої площини, коловорота. Свідками цих винаходів стародавніх людей є численні розкопки в Шумеро-Вавилонії та Єгипті.
Для будови складних іригаційних споруд, величних пірамід, каналів, водоймищ і т.д. необхідні були великі технічні програми, значні фінансові та людські ресурси. Ці завдання могла виконати багаторівнева централізована влада системи управління. Такі централізовані влади являли собою монархічні режими, які склалися в Єгипті та Вавилоні, а у подальшому і в Греції (мінойський і крито-мікенський період). Для будівництва таких складних споруд необхідні були математичні розрахунки, різні розроблені технології, широка і повсюдна спеціалізація. Численні керамічні таблички, знайдені у Месопотамії, папіруси Ринда і московський характеризують певною мірою рівень математичного і науково-технічного розвитку стародавніх людей. Вони характеризують консервативні форми побудови наукових знань, догматичні форми викладу науково-технічних досягнень.
У Стародавньому Єгипті і Вавилоні відбулося колосальне накопичення фактів виробничо-практичної діяльності, що згодом привело до спеціалізації та диференціації видів практичної діяльності; в управлінні отримали розвиток авторитарні форми правління. Але все це поєднувалось з низьким рівнем свідомої виробничої діяльності. Тому єгиптяни так і залишились орієнтованими на накопичення досвіду, його описування та закріплення у вигляді розпоряджень. Треба думати, що основною причиною такого підходу є соціально-економічний та політичний устрій монархічних держав, духовна пригніченість самосвідомості громадян, жорстокі монархічні режими та рабовласницька деспотія, централізована релігійна система.
У Стародавній Греції так само широко застосовувалась рабська праця, але на основних, ключових посадах працювали вільно народжені громадяни. У VIII-VII ст. до н.е. грецькому демосу вдалося досягнути політичної рівності з аристократами та олігархією. Політичний устрій грецьких полісів набув демократичних форм правління, життя вільних громадян носило агональний (змагальний) характер. Змагання велось у створенні матеріальних цінностей, ораторському мистецтві, у логіці мислення, у спортивних змаганнях, у наукових досягненнях, у філософських дискусіях, в яких прагнули пізнати істину.
Велике значення у розвитку науки мали наукові школи Мілета, Афін, Кротона, Александрії та ін. “Грецію врятувала від релігії східного типу відсутність жрецтва та наявність шкіл”, – говорить Б.Рассел [1, 39].
Багато авторів перераховують десятки ремесел, які розвивалися в цей період у монархічних державах. Але їхній розвиток відбувався вельми повільно. Широке застосування рабської праці перешкоджало розвитку науково-технічного прогресу.
Піфагорійці, а слідом за ними Платон великого значення у науковому пізнанні надавали досягненню істини в теоретичних побудовах, але осуджували прикладне використання теоретичних побудов, розглядаючи це як просте ремесло. Така постановка питання передовими мислителями гальмувала запровадження у науково-технічний прогрес передових наукових результатів. Але, разом з тим, “античність … вперше запалила факел вільної особистості”, – зазначає академік О.Ф.Лосєв. Особливо яскраво це виявилося в “золотий вік Перикла”. “Я стверджую, – говорив Перикл, – що наше місто – школа всієї Еллади, і гадаю, що кожний з нас сам по собі може з легкістю і витонченістю виявити свою особистість у найрізноманітніших життєвих умовах” [2, 108]. Існували галузі, де особливо жваво йшло впровадження науково-технічної думки – в будівництві храмів, мостів, водопроводів, у кораблебудуванні, у прикладній астрономії і, особливо, у військовій техніці. Саме ці практичні завдання привели до постановки теоретичних задач, таких як три задачі древності (подвоєння куба, трисекції кута, квадратури кола), встановлення пропорцій у статуях та при будівництві храмів; задачі статики, балістики, гідравліки, маркшейдерської справи. У V-IV ст. до н.е. з формуванням професійних армій грецькі поліси усе більше потребували захисних споруд на кріпосних стінах і вежах. Це привело до пошуку нових технічних засобів і створення військових машин, здатних відбивати натиск обложників. Усе це вимагало не просто застосування практичних засобів, але й розвитку механічно-технічних пристроїв із застосуванням математичних розрахунків. Технічна практика і багатий емпіричний матеріал народів Сходу сприяли розвитку теоретичної думки народів Стародавньої Греції. Розвиток перших теоретичних побудов (теорії важеля, гідростатики, гвинта, астрономії та ін.) став можливим тільки на певному етапі розвитку людського суспільства, коли предметно-практична форма мислення стала переходити до абстрактно-теоретичної, коли суто матеріальна сфера стала створювати умови для розвитку загальнокультурної та духовної сфери.
Саме перехід від рецептурно-описових, індуктивних методів до логічно обґрунтованих дедуктивних методів став основною передумовою для побудови наукового знання й, у тому числі, теоретичного природознавства: астрономії, механіки, оптики, гідростатики, статики. Вже в діяльності мислителів Мілетської школи Фалеса (640-546 до н.е.), Анаксімандра (610-540 до н.е.), Анаксімена (585-528 до н.е.) можна спостерігати зародження елементів абстрактного мислення. Але першим у вивченні й обладнанні античних машин та механізмів з використанням математичного апарата став піфагорієць Архіт Тарентський (428-365 до н.е.) – математик, механік, винахідник, полководець і державний діяч. “Архіт першим застосував геометричне креслення для вивчення принципу дії механізму, першим створив механічний пристрій для розв’язання задачі про подвоєння куба, яка називається делоською задачею” [3, 335]. Це була перша спроба розв’язання математичної задачі механічним способом. При розв’язанні цієї задачі виявився його надзвичайний розум і талант. Це розв’язання викликало захоплення не тільки стародавніх, а й сучасних математиків. “Хіба ж це не чудово, – говорить В.Л. Ван дер Варден, – Архіта, мабуть, охопило якесь справді божественне натхнення, коли він знайшов цю побудову” [4, 210]. При розв’язанні цієї задачі він використав принцип безперервності при перетині декількох поверхонь. При цьому він зробив висновок, що, якщо величина, яка безперервно змінюється, більша, а потім менша певної заданої величини, то в певному моменті, місці вона дорівнюватиме їй.
Характерною особливістю наукової творчості Архіта є застосування математичних методів у механічних побудовах: конструювання машин і механізмів, з одного боку, з запровадженням математичних розрахунків і висновків, та запровадження в математику руху та змінної величини – з другого. “Він першим досліджував механіку, використовуючи математичні принципи, і вперше застосував механічний рух до геометричного креслення, коли перетином напівциліндра намагався знайти дві середніх пропорціональних, щоб розв’язати задачу про подвоєння куба”, – говорить Діоген Лаертський [3, 448].
Широко використовував теоретичні дослідження математики в технічних винаходах видатний учень Архіта Євдокс Кнідський (408-355 до н.е.). Він звертав велику увагу і на астрономію, вперше сконструював модель Сонячної системи, яка складається з 27 концентричних сфер, в її центрі помістив Землю, створивши геоцентричну систему; зробив першу спробу в історії науки побудови теорії руху планет Сонячної системи, поклав початок вивченню сферичної тригонометрії.
Проте в класичний період розвитку науки та філософії при побудові теоретичних знань перевага віддавалась умоглядним наукам, зневажались різні прикладні методи. “…Платон осуджував Євдокса, Архіта і Менехма за те, що вони намагались звести подвоєння об’єму до органічних та механічних конструкцій, оскільки тим самим вони намагались знайти дві цілих пропорціональних ірраціональним шляхом. Тим самим, за Платоном, гине і знищується цінність геометрії, тому що вона знову повертається до чуттєвих речей, а не зводиться вгору і не осягає вічних істин та безтілесних образів, перебуваючи в яких, бог вічно божий”, – говорить Плутарх [5, 452]. Платон і Аристотель вищою мудрістю вважали теоретичні побудови, застосування в математиці механічних методів, рухи вважали недопустимим явищем, на їхню думку, вчені, тим самим, здійснюють повернення до простого емпіризму та спрощення, огрублення наукового знання. “А якщо є дещо вічне, нерухоме та існуюче окремо, – говорить Аристотель, – то його, очевидно, повинна визнати наука умоглядна…” [6, 181]. Подальший розвиток наукового знання привів до їхньої диференціації та розвитку у різних напрямах.
Враховуючи те, що Платон та Аристотель у науковому пізнанні цінили теоретичні знання, вони і вчених, які будували умоглядну науку, вважали більш значущими. Так, Аристотель у “Метафізиці” говорить: “А після того, як було відкрито більше мистецтв, одні – для задоволення необхідних потреб, інші – для згаяння часу, винахідників останніх ми завжди вважаємо більш мудрими, аніж винахідників перших, тому що їхні знання були звернені не на отримання вигоди” [7, 6].
Подальший розвиток науки і філософії показав помилковість позиції Платона і Аристотеля. Наукові теорії успішно розвиваються при широкому використанні емперико-індуктивних та теоретико-дедуктивних методів, наукове пізнання повинно служити людям у вирішенні їхніх насущних проблем.
На відміну від теоретичних дисциплін, механіка переслідує діаметрально протилежні цілі, її закони та технічні пристрої розраховані не для “згаяння часу”, а для того, щоб “перехитрити” природу і отримати практичну вигоду, виграти в силі при виконанні певної роботи.
Подальшого розвитку науково-технічна думка набула у роботах александрійського механіка Ктесібея. Він заклав основи пневматичної та гідравлічної техніки. Винайшов двоциліндровий поршневий насос, водяний годинник, водяний орган, аеротон – військову машину, в якій за пружне тіло виступає стиснене повітря. Його ідеї були розвинуті Філоном Візантійським та Героном Александрійським. Цей напрям розвитку техніки мав безпосередній вплив на подальший розвиток технологій виготовлюваних машин.
При створенні технічних пристроїв у IV-III ст. до н.е. античні техніки домагалися трьох основних цілей: вирішення проблеми виграшу в силі за допомогою застосування технічних пристроїв; установлення рівноваги тіл, які знаходяться під впливом сил; і розподіл ваги між опорами.
Античні механіки багато механічних задач могли зводити до визначення довжини (плеча) важеля, до положення центра ваги та умови рівноваги тіл. Вони могли виділити дію важеля в конструкціях простих машин: коловорота, блока, гвинта, клина, але довго не могли встановити закон важеля.
І в аристотельському корпусі невідомим автором був створений трактат “Механічні проблеми”, який належить віднести до більш пізніх представників перипатетичної школи. Не виключено, що це був Стратон, проте існують й інші думки. В “Механічних проблемах” розв’язувались основні задачі механіки того часу; автор “Механічних проблем” формулює основну проблему – проблему важеля. Ця проблема належить до таких, які викликають здивування, здаються неймовірними: як порівняно невелика сила може з допомогою важеля рухати чи піднімати велику вагу, яка набагато перевищує її? Остаточну причину автор “Механічних проблем” бачить у властивостях круга. Круг являє собою єдність руху і спокою. Так, при обертанні круга навколо центра точки кола рухаються, а центр перебуває у стані спокою. При обертанні круга одночасно відбувається рух у двох напрямках (вгору і вниз); кожний радіус, починаючи рухатись, із свого вихідного положення, в кінцевому результаті, прийде у нього ж.
Враховуючи те, що круг рухається одночасно у двох напрямках, то при зіткненні двох кругів (зубчаста чи фракційна передача) кожен наступний круг буде рухатися у протилежному напрямку.
Автор “Механічних проблем” вказує на цю особливість круга, що лежить в основі чудесних властивостей важеля, терезів та інших механічних побудов. Далі автор розглядає більше 30 проблем, які здебільшого зводяться до принципу важеля. Проте автор “Механічних проблем” зазнає невдачі, коли виходить за межі статики.
Незважаючи на це, “Механічні проблеми” являють собою перший науковий документ, присвячений механіці. До цього давні греки більше уваги звертали на математику, астрономію, логіку, філософію. Але, разом з тим, у “Механічних проблемах” у дусі Аристотеля піднімаються питання про встановлення причинно-наслідкових зв’язків і в механіці. Цей трактат відкрив для науки нову галузь дослідження. Необхідний був мислитель нового конструктивного розуму, здатний об’єднати воєдино теоретичні наукові розробки та технічні побудови для створення нових наукових теорій і технічних пристроїв, які б узагальнили та розвинули усі попередні побудови. Ці задачі розв’язував великий механік і математик Архімед. “Архімед піднявся на вищий, аніж раніше, ступінь абстракції, зумівши відірватись від конкретних особливостей розглядуваних величин і пізнати, як би ми сказали зараз, внутрішні функціональні зв’язки між ними” [8, 106-107]. Як зазначалося вище, були і більш ранні дослідження та побудови. Проте при Архімеді механіка як наука виділилася в окрему наукову систему. “Інженерна інтуїція Архімеда була настільки великою, що, як показує детальний розбір його висновків, в основі його досліджень по суті лежать ті ж теореми, які було встановлено тільки у другій половині ХІХст.” [9, 578].
Як відомо з історії науки, грецька наука страждала експериментальними дослідженнями. Початок систематичних експериментів належить до більш пізнього еллінізму, вони пов’язані з балістикою та військовою інженерією, вивчається функціонування між машинами, їхніми розмірами та формами їхніх частин. Систематично вивчаються різного роду метальні пристрої, підіймачі, водопідіймачі та інші механізми.
Архімед займає унікальне становище в античній науці елліністичного періоду. Він поєднав у своїй особі геніального математика, що дав принципово нові напрями в її розвитку, які привели до побудови диференційного та інтегрального числення; з іншого боку, він – найвидатніший механік та інженер, який перевершив усіх своїх попередників, побудувавши всі механічні теорії (статику, гідростатику, балістику, оптику) на математичній основі.
Він вперше застосував механічні методи у доказах математичних положень. Установивши зв’язок між математикою та статикою (теорією важеля), він знаходить площу параболічного сегмента. Це стало можливим лише після того, як Архімед перетворив теорію важеля в точну математичну науку. Для нього не було різниці, де він застосовував свій механічно-математичний метод: у задачах математики чи механіки. Тому він будує теорію механіки на точно математичній основі. Зразком для побудови технічних положень механіки були “Начала” Евкліда. Архімед розробляє систему з 7 аксіом механіки і, користуючись чистою дедукцією, виводить закон важеля. Теореми здебільшого доводяться методом від противного. А в математичній роботі “Квадратура параболи” та інших роботах широко використовується механічний метод. І в трактаті “Про рівновагу плоских фігур” Архімед користується аксіоматичним методом. Він сформулював сім аксіом, за допомогою яких також виводить закон важеля. Замість фізичного важеля використовуються геометричні лінії, де доказ теорем отримує відволічений математичний характер. Так, наприклад:
1. Рівні ваги на рівних довжинах урівноважуються, але переважують ваги на більшій довжині.
2. Якщо при рівновазі ваг на яких-небудь довжинах до однієї з них буде що-небудь додано, то вони не будуть урівноважуватися, але переважить та вага, до якої було додано. Та інші аксіоми.
Як бачимо, Архімед намагався побудувати механіку аксіоматично, за образом і подобою “Начал” Евкліда, вважаючи їх зразком у побудові наукової теорії.
Особливе місце серед наукової спадщини займає трактат “Про плаваючі тіла”. Він також сформулював ряд аксіом, за допомогою яких довів теореми, які стали основою гідростатики.
Особливо слід відзначити винаходи Архімеда: це конструкція, яка використовувалась для перекидання римських кораблів під час оборони Сиракуз, що називалася “лапою”; водопідіймач Архімеда, який отримав назву “равлика” і застосовувався для поливу полів; прилад для визначення видимого діаметра Сонця. Архімед побудував модель небесної сфери, або планетарію, який був вивезений Марцелом до Риму після падіння Сиракуз та загибелі Архімеда. Цей планетарій був предметом загального захоплення протягом декількох століть. Він являв собою удосконалений планетарій Євдокса Книдського, який приводився в рух за допомогою гідравлічного органа, який являв собою удосконалений гідравлічний насос александрійського інженера Ктесібея. Цей гідравлічний орган, за свідченням Пертуліана, являв собою одне з чудес техніки того часу.
Розвиваючи механічні методи в античній науці, Архімед велику увагу звертав на розвиток математики. Одним з його видатних досягнень є розвиток диференціальних та інтегральних методів. Одна з таких задач (обчислення довжини одного витка спіралі, яка називається “спіраллю Архімеда”) привела його до побудови диференціального трикутника. Цей диференціальний трикутник став підґрунтям для зародження диференціальних та інтегральних методів у математиці.
При обчисленні довжини у спіралі Архімед вводить досить малий трикутник, замінюючи дугу спірали відрізком дотичної, і з точністю до безкінечно малих підсумовує приріст дотичних. Ці методи Архімеда обчислення довжини спіралі, обчислення площі параболічного сегмента, поверхонь та об’ємів кулі і її частин не вписувались у замкнуту логіко-математичну структуру “Начал” Евкліда – вони виходили за її межі. Архімеду довелось розширити аксіоматичну систему математики, він увів аксіоми про обняті та обхопні лінії і поверхні та ін. і цим розширив дедуктивні можливості математики. У цьому плані методи Архімеда стали зразком розвитку раціоналістичних методів у науковому пізнанні. Такими роботами Архімеда захоплювались не тільки його сучасники, але й мислителі більш пізніх поколінь: “…геометрія, в якій розглядаються величини криволінійних фігур, – наука вже зовсім іншого роду, я називаю її звичайно Архімедовою”, – говорить Лейбніц [10, 147].
Методи Архімеда стали предметом вивчення мислителів епохи Відродження (Галілея, Кавальєрі) та Нового часу (Барроу, Паскаля, Ньютона, Лейбніца). Лейбніц, аналізуючи механіко-математичні методи Архімеда, відзначав, що, вивчаючи праці Архімеда, перестаєш дивуватися успіхам сучасних математиків.
Підводячи підсумок досягненням Архімеда у розвитку механіки і техніки, слід зазначити, що його розробки лежали в руслі розвитку античної науки і техніки. “Проте принципова відмінність Архімеда від видатних інженерів того часу Ктесібея і Філона полягала в тому, що задачі механіки він зумів розв’язати точно математично, застосувавши дедуктивні методи доказів; він зумів осмислити дію ряду елементарних механізмів, якими людство здавна користувалось у повсякденній практиці, і поклав, тим самим, початок розвитку теоретичної механіки…” [11, 322].
Остання діяльність у розвитку механіки та технічних засобів александрійської школи належить працям Герона Александрійського та Паппа Александрійського.
Діяльність Герона проходила у І ст. н.е. в Александрії – в Римський період. Він залишив численні роботи з математики і механіки; основні свої праці він виклав у книгах: “Механіка”, “Книга про підйомні механізми”, “Пневматика”, “Книга про військові машини”, “Театр автоматів”, “Метрика”, “Геометрія”. У механічних роботах він досліджував найпростіші підйомні пристосування – гвинт, клин, важіль, похилу площину, блок та деякі їх комбінації. У “Пневматиці” ним розглянуто ряд гідропневматичних приладів. У своїх математичних роботах “Метрика”, “Геометрія” він, “безперечно, опирається на давньогрецьку традицію” [12, 69]. Але він робить як би повернення до старого, східного методу викладу математичних положень. Теореми не доводяться, а створюються різного роду довідникові і табличні матеріали для практичного користування. Треба думати, що римська окупація наклала свій відбиток і на розвиток наукових досліджень. Римляни відрізнялись крайнім прагматизмом та практицизмом і не прагнули до побудови точних наукових теорій, до логічних висновків, не прагнули до осягнення наукової істини.
Слідом за Героном Папп Александрійський прагне показати раціональний зв’язок між теоретичною та прикладною механікою. Творчість пізніх александрійців наклала свій відбиток на розвиток складних механічних пристроїв, на розвиток зубчастих передач, годинникового виробництва та різних автоматів.
Раціональна механіка александрійської школи узагальнила теоретичну і практичну спадщину своїх попередників і стала вершиною раннього наукового знання. “Від античної механіки у працях Архімеда до виходу у світ фундаментальної праці Ньютона, котрим під науково-технічне знання було підведено природничо-наукове теоретичне обґрунтування, минуло дев’ятнадцять століть” [13, 38].
Математика і механіка античності мали величезний вплив на розвиток середньовічної науки. Роботи вчених ХVІІ століття базувались на наукових досягненнях античних учених. Це, в першу чергу, роботи: Луки Валеріо “Три книги про центр ваги” (1604р.); чотири книги Пауля Гульді “Про центр ваги” (1635-1641р.); Бонавентура Кавальєрі “Геометрія, розвинена новим способом за допомогою неподільних неперервного” (1635р.); “Шість геометричних етюдів” (1647р.); Еванджеліста Торрічеллі “Геометричні праці” (1644р.) та інші. Основні положення праць цих авторів випливали з праць Архімеда, тому І.Н.Веселовський назвав Архімеда провідним математиком ХVІІ ст. [9, 29].
Отже, всі ці роботи стали логічним продовженням та розвитком великої спадщини античних і, особливо, александрійських вчених, що привело не до створення, а до завершення Ньютоном і Лейбніцем диференціального та інтегрального числення та побудови Ньютоном “Математичних начал натуральної філософії”. Праці античних механіків і математиків заклали основи європейської механіки, статики, гідростатики, небесної механіки.
Так, основні роботи Галілея присвячені руху інерційних систем, у його принципі відносності викладені найважливіші положення динаміки, закони додавання руху і швидкостей, закони падіння тіл. Він цілком спростував динаміку Аристотеля і намітив шлях до створення ньютонівської динаміки; виклав загальну теорію простих машин, почав дослідження в статиці, динаміці і механіці.
І. Ньютон (1643-1727р.) у роботі “Математичні начала натуральної філософії” узагальнив результати своїх попередників і створив єдину систему земної і небесної механіки. Сформулював основні поняття механіки: маси, густини, кількості руху, сили, простору, часу; сформулював закон всесвітнього тяжіння і три закони механіки.
Подальший розвиток механіки протікав на строгій математичній основі. Французький математик і механік Лагранж (1736-1813р.) у роботі “Аналітична механіка” підвів підсумки робіт механіків попередніх поколінь, відмовився від геометричних методів, звів навчання про рівновагу і рух до деяких загальних рівнянь.
Багато авторів провели серйозні дослідження в сфері філософського обґрунтування механіки.
Далі розвиток механіки привів до побудови А. Пуанхаре, А. Енштейном теорії відносності і нової наукової картини світу. Механіка як наука стала класичною, були створені цілі розділи з її різних напрямків. Суцільна математизація дає можливість подальшого її розвитку.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Рассел Б. История западной философии. -М., ИЛ, 1959. 860с.
2. Фукидит. История. -М. Научно-издат. центр “Ладомир” АСТ, 1999. 730с.
3. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., Мысль 1979. 620с.
4. Ван дер Варден Пробуждающаяся наука. ГИФМЛ. -М., 1959.
5. Фрагменты ранних греческих философов. Ч.1. -М., Наука, 1989. 576с.
6. Аристотель. Соч. в 4-х тт. Т.2. -М., Мысль, 1978. 590с.
7. Аристотель. Соч. в 4-х тт. Т.1. М., Мысль, 1976. 550с.
8. Кольман Э. История математики в древности. -М., Физматгиз. 1961.
9. Веселовский Н.И. Комментарии //Архимед. -М., 1962.
10. Лейбниц Г. Соч. в 4-х тт. Т.3. М., Мысль, 1984. 734с.
11. Рожанский И.Д. История естествознания в эпоху эллинизма и римской империи. -М., Наука, 1988. 448с.
12. Выгодский М.Я. Арифметика и алгебра в древнем мире. -М., Наука, 1967. 367с.
13. Козлов Б.И. Возникновение и развитие технических наук. -Ленинград. Наука, 1988. 247с.
АМБІВАЛЕНТНА СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ ЛЮДИНИ (КІНЕЦЬ XIX – ПОЧАТОК XX СТ.)
Марина Толмачова, асистент кафедри філософських наук
У статті розглядаються погляди Ніцше, Хайдеггера та ін. на проблему сутності людини, її розвитку і протиріч. Автор пояснює сутність людини не тільки з позиції її соціальності, але, що важливо, її духовного формування. Звідси єдність і розбіжності сутності у різних філософів і в різних системах.
Актуальною для соціальної філософії кінця XIX ст. є проблема амбівалентної сутності соціального буття людини, до якої звертаються М. Лосскій, М. Хайдеггер, Ф. Ніцше та ін. Але з позиції сьогодення їх концепції і вирішення локальних питань не аналізувалися філософами України.
Метою цієї статті є аналіз поглядів філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. з даної проблеми. При цьому автор вважає важливим акцентувати увагу на соціальному аспекті.
У кінці 90-х рр. XIX ст., тобто на початку великих відкриттів у європейській науці, Ф.Ніцше у роботі “Антихристиянин” обурюється: людина вийшла з “лабіринту тисячоліть”, аби в кінці XIX ст. опинитися “у безвиході”, людина, будучи “мужньою”, не жаліла себе, ні інших, проте в результаті так і не зрозуміла, “куди подітися” з усім цим, і … захворіла “фаталізмом”стосовно всього. “Нами оволоділа похмурність”, – ось його висновок [1; C.48]. Із християнського літочислення і “і почалася вся фатальність”. Чому ж не за його останнім днем? – обурюється Ніцше. І починає “переоцінку цінностей”.
Та як зрозуміти самого Ніцше? При всій своїй замкнутості він не може стати асоціальним. Правильно пише Р.Штайгервальд: “Міркування з приводу Фрідріха Ніцше нерідко страждають із-за того, що не враховуються з достатньою обґрунтованістю суспільно-історичні взаємозв’язки та умови його діяльності. При цьому зустрічаються дві помилки. Одна полягає в тому, що висловлювання Ніцше відриваються від контексту його творів або ж самі ці твори беруться як свідчення світогляду автора без врахування їхньої суспільно-історичної обумовленості. Друга помилка полягає в тому, що в Ніцше “вичитують” положення, висунуті лише на наступних етапах, у ході найпізніших політико-ідеологічних процесів… пізньобуржуазного часу” [цит. за: 2; C.105].
Скарги Ніцше на сутність та пустоту історії, на внутрішню гнилість її соціальних установок цілком справедливі, але одними лише скаргами нічого не зробити. Треба підкорюватися закону достатньої підстави і знаходити причини “розкладу” і “пустоти”, “бездушності” та “ірремгійності” буття. І якби Ніцше зробив так, він знайшов би, що все має свою основу не в людській історії, а в історії людства. Ці “родимі плями” можна вилучити з її змісту, тільки зважаючи на те, що вони вкоренились у природу людини, з`явившись не іззовні, а “народившись всередині” хоча і несвідомо, і не спеціально. Всі ці негативні явища історично слабшають і розпадаються перед лицем зростаючої культури та науки. І тоді людина припиняє уклонятися їм і переконується, що її сутність полягає в іншому. І відчай минає, вона надихається і націлюється в майбутнє. Альтернативи цьому немає.
Соціальні негативи існували завжди. Вони свідчать про тенденції самоспустошування людини. І те, що Ніцше звинувачує свій час у всіх гріхах, то все це безпосередньо випливає з усталених попередніх соціальних порядків. Сутність “гріхів” особисто для нас не є чимось загадковим та незрозумілим, якою вона уявляється Ніцше. Це лише складові соціального буття людини. Заклик Ніцше створити нові (безрелігійні) умови життя – це утопія, це неможливо, скасувавши лише релігію. Мати великий шанс на успіх у раціоналізації буття можна, тільки здійснивши радикальні зміни в устоях суспільства. Інакше як зрозуміти його заяви: “…коли народ гине, коли він відчуває, що його віра в майбутнє вичерпується, надія здобути волю остаточно гасне” [3; C.30, 32, 34]. Звідси надихаючі слова Заратустри: я навчаю вас не праці, я вчу вас боротьбі; я навчаю вас не миру, а перемозі; вашою працею та буде боротьба; вашим миром та буде перемога. Звичайно, після трудової діяльності можна зайнятися і “боротьбою”. Інакше чим вона обумовлена? Виходить абстракція: боротьба дорівнює боротьбі; все дорівнює самому собі (А = А). Гегель так виходить із такої колізії: “…усе є, усе володіє наявним буттям… Адже буття, наявне буття… сутність взагалі предикати всього” [4; С.30]. Ось це останнє “всього” все ставить на своє місце, бо ж Гегель не наївний: він напевно вкладає в нього не абстрактний, а реальний зміст, тобто Гегель пропонує у таких випадках почати визначення з тієї самої самості (dilses Selbst), з якої слід починати [4; С.205].
Закінчити з таким буттям, яким його зображує Ніцше, можна, лише повернувши людині сутність, якої вона не збулась, а придбала завдяки перевазі негативного в її житті. Уже Гегель нагадував, що слід пробудити в людині самосвідомість. Тоді вона переконається в ілюзорності витівки оголосити себе “надприродною і надлюдиною”. Виявиться аморальним оголосити світ людини та її життя лише недостойними їх вивчення, лише відвертістю змісту всіх негативів історії – гарантія правильного їх тлумачення.
Звичайно, одними філософськими визначеннями сутність людини не вичерпати. Є, врешті-решт, конкретна людина соціального часу. Що вона являє собою, які її потреби, що виникають у контексті її повсякденного існування. Адже Гегель теж пропонував покидати абстрактний Олімп міркувань і спускатися туди, “де життя конкретне”. Хоча і в цьому випадку на дослідника чатує “пастка”. Можна захопитися філософією життя людини, але… без людини.
Емпіричний характер буття людини вроджений. Проте він історично змінюваний. Насправді, всі людські імпульси суть не більше ніж явища її життя, за якими “криється” дещо істотне: сенс життя, проблема щастя, неминучість смерті тощо. Так ось, будь-яка людина реагує на внутрішні та зовнішні явища свого життя відповідно до своєї сутності. Буття як дещо загальне відповідним чином реагує на діяльні акти за принципом: характер діяльності виходить з характеру буття. Тому сутність останнього не може мати емпіричний характер, хоча і визначається-таки людською діяльністю, але яка має соціальне, а не індивідуальне значення. За Гегелем (І.Кантом), тут “спрацьовує” діалектика явища та сутності. Скажемо інакше (але те ж саме): два протилежні модуси людини за певних соціальних умов передбачають людину, в якій формується її сутність. Отже, є існування як дещо первинне і є сутність як певний результат.
Хайдеггер тут висловився б дещо інакше: “Людське “буття – в – світі” не може бути осмислене і виражене в категоріях метафізичним способом. І це правильно. Необхідний інший – діалектичний спосіб”.
Сутність людини передбачає її минуле. Вчення про неї, швидше за все, це вчення про минуле, але яке функціонує у теперішньому як підсумкова (стала) сутність. Отже, минуле не може бути причиною нинішнього. Коли ми говоримо про причину та наслідок, ми найчастіше маємо на увазі їхню “прямолінійну” обумовленість. Це не філософське, а буденне уявлення про них. Це легко доводиться посиланням на дійсні приклади з життя.
Минуле лише в часі не перебуває під владою дійсного суб’єкта. Ми лише у думках перебуваємо у нинішньому та майбутньому. В теперішньому, а не в майбутньому функціонують наші сутнісні ознаки, але як сталі в минулому. Екзистенціалісти це називають як “надсучасне”, “позачасове”. Лосський: “Слідом за Бергсоном я визнаю, що минуле не є ніщо, воно навіки є наявним у складі світу” [5; С.550]. Але не як наявність реального буття, а як наявність такого реального буття, яке є умовою розвитку, оновлення та вдосконалення. Втрачаючи ознаку умовності, минуле нездатне саме по собі діяти в нинішньому, порушується ознака “суцільності” розвитку. Таке порушення можливе тільки штучно, і тоді спостерігаються різні (конкретні) соціальні колізії. У навчальній філософії це відомо як “значення суб’єктивного фактора в історії”, але не в значенні ніцшеанського “самовизначення” на шляху до “надлюдини”.
Що ж переконує нас у реальності “нинішнього”? Є визначальні і супутні ознаки її. Однією з визначальних ознак ми могли б назвати реальну соціальну потребу людини, без якої існування людини неможливе. Вона “народжується” за найоб’єктивніших умов, які складаються незалежно від суб’єкта. Потреби останнього не самоціль. В них невидимо присутня суб’єктивна зацікавленість. Остання виступає як спосіб реалізації потреби. Відсутність зацікавленості може бути фактором нездійсненності не тільки людської, але й соціальної (суспільства, класу, партії і т.д.) потреби, яка може мати всесвітньо-історичне значення.
Звідси виходить і ряд особливостей співвідношень понять: “потреба – зацікавленість”. По-перше, тут слід визнати первинність “потреби”. Вона народжується і постає як проблема умов соціального розвитку. По-друге, вона визначає необхідність усвідомлення її “пробудити” зацікавленість до неї. Це означає, окрім усього іншого, що є потреби, але відсутня в них зацікавленість. У цьому випадку вони не суб’єктивуються, вони позбавлені соціальності. Отже, по-третє, “потреба” та “зацікавленість” не тотожні (в повсякденному житті їх звичайно ототожнюють).
Що визначає їхню нетотожність? Коли вони опиняються, наприклад, у сфері політики. Мабуть, саме тут вони набувають статусу суворих категорій. І як такі вони мають зворотний вплив на соціальні потреби та інтереси. Так вони породжують відносини між носіями останніх, від них, врешті-решт, залежить характер діяльності людини. Діяльність може стати фактором створювання, з урахуванням корисності та позитивності самих потреб і зацікавленості в них. У іншому випадку людина може впадати у стан непримиренності до них. Народжується новий рівень свідомості – усвідомлення необхідності побороти “страх”, “перешкоди”, “відчай”, “трагізм” тощо. “Все або нічого” – ось що переконує людину у зміні виду і способу її діяльності. Це принцип, говорить А.Камю, “доводить, що бунт, навіть той, що зародився у надрах суто індивідуального, ставить під сумнів саме поняття індивіда” [6; С.129]. А класика нагадує, що це граничне поняття.
Сутність людини динамічна. Її амплітуда коливання детермінована обставинами, в яких відбувається її буття. І якщо обставини трагічні, то “напад люті” нейтралізується реальними руйнуваннями. З’являються нові якості людини: замість нігілізму (песимізму), який налітає, та відчаю з’являється воля до творення. Зовні звичайній людині це здається божевіллям. Що ж виходить? Щоб атрибутивні характеристики історичної Людини функціонували, вона повинна стати (бути) гарантом обставин. Останні свідчать про реальність людини. У цьому разі “вона” (це) Єдина, але не в розумінні безіменного “Я” Фіхте, “Єдиної” М.Штиренера, “Надлюдини” Ніцше і т.д., а Єдиної, яка має своє ім’я – Людина. Такий суб’єкт – явище не “потойбічногоого”, а “поцейбічного” світу. І тут вона змушена “писати своє власне життя: або оригінально, або списуючи з чужого” [7; С.459], – говорить Ортега-і-Гассет.
Ми часто апелюємо до соціальності людини. І далекі від прагнення абсолютизувати її. Соціальний світ – це олюднена частина природи. І якщо він виявився нерозумним (суперечливим), то слід звинувачувати не світ, а творця цього світу. Інакше кажучи, людина невіддільна від того, що вона створила (і створює). Але чому в результаті вона – людина, змушена по-рабськи служити тим обставинам, які утвердились у створеному нею світі? Такий трагізм переконує людину, що вона самотня, вона покинута в ньому. І нічого не залишається, як повстати проти нього. Може, в цьому і полягає сенс життя? “Отже, – уточнює Камю, – чи треба думати, зіткнувшись з цими суперечностями і цією темнотою, неначе немає ніякого зв’язку між можливою думкою про життя та діянням, здійснюваним, щоб його покинути?”.
Власне життя людини завжди висувалося в центр дискусій суспільства. Не тільки філософія, але й уся суспільно-політична лексика не тільки у розглядуваний час, але й сьогодні до краю насичена антропологічною термінологією. І не тільки в теорії, але й у реальному суспільному житті ми бачимо сьогодні питання про його якості, про ті або інші його перетворення, які часто висувається на перший план. Сьогодні у суспільній свідомості формуються нові уявлення про суспільне буття та його роль у житті конкретної людини. І ці процеси неможливо описати (принаймні, доки) категоріями традиційної філософії. Відродження України як національної суверенної держави – це дуже серйозна програма. Вона розгорнута на перспективу. Проте конкретні реформи майже в усіх сферах життя країни – це насправді пафос, заклики і побажання, ніж конкретна реалізація їх. Політологи, філософи та економісти правильно зазначають те, що понятійне обрамлення їх не переконує, вони прикривають лише непевність та розмивчатість їх змісту. Насправді існує суперечність. Вона стає фактором деградації соціального мислення. Людині важко зробити історичний вибір. Вона розгублена. А обіцянки реформаторів про благоденство для всіх насправді виявилися вигодою для деяких. Самі орієнтири перетворилися в міражі. Щоб говорити про життя такої людини, слід вибирати інші поняття, подібно до тих, як була вибрана неевклідова геометрія.
Ми розуміємо проблему відродження людини та громадянина країни як серйозний виклик старій – соціалістичній теорії суспільного буття. І в даному випадку необхідне таке теоретичне (наукове) виправдання його, яке могло б виразити як об’єктивну (неминучу) заданість і перспективу суспільного буття. Ця констанція потребує нового підходу до питання у співвідношенні антропології та необхідності в її політичному, соціологічному, економічному та іншому конкретному застосуванні. А сумарно: якщо це не наша “трагедія”, то ми ще не вільні. І така заява зовсім не з того боку нашої історії.
Ми ще скажемо так: “трагедійний” (звичайно понятійний лише) стан – це форма (спосіб) спілкування історичних епох країни. У наш же час свідомість людини визначається ні стільки її буттям, скільки його змінюванням. Змінювання (як розвиток) не може не бути діалектичним (складним і суперечливим). Тому те, що в сучасній історичній ситуації країни руйнуються готові соціально-економічні устої, природно, викликають зворотну реакцію: зберегти при цьому людську гідність. Це екзистенціальна, сутнісна необхідність для кожної людини і всього суспільства. І не тільки для того, щоб вижити, як говорять сьогодні, але й для того, щоб взагалі витримати, вижити та залишитися сильним для майбутнього. Це ще не означає, що в умовах незалежного суверенного розвитку Україна не повинна “відкидати” сутність до моментів початкового (колективного) буття. І тут освіченість людини не просто повинна бути освітянством, але й вирішальним фактором істинного буття на грані гамлетівського “Бути чи не бути?” Альтернативи немає. Настає не буття загальної гармонії та рожевої цнотливості, а новий – цивілізований, гідний людини – рівень протистояння добра і зла. Але не за Шестовим, не за Ніцше.
Якими б не були проблематичними умови сьогоднішнього буття, людині не судилося жити нігілістичним принципом Ніцше: “Жити, але не у що не вірячи”. Варто лише перетворити його в імператив, метод і спосіб буття. При цьому ми не втрачаємо з виду те положення, що методичний сумнів та заперечення цілком прийнятні і природні, але не неминучі. Бо таки життя, буття не проходять наздогад. Хоча звичайно чисто зовнішнім способом можуть переконати в неминучій “розгубленості” та “покинутості” людини. Ці останні знижують цінність буття, але не заперечують її. Таке життя – це “постріл впритул” (Ортега-і-Гассет).
Якими б не були трагічними інші ознаки і характеристики буття, соціальні фактори його непорушні. Інша справа, коли інший мислитель спостерігає конкретні події, здатні істотно вплинути на поведінку людини. Наприклад, Ніцше, мабуть, перший “знайшов” у душі своєї епохи “мертвого Бога”, тобто неминучий відхід старих християнських традицій в минуле. Ніцше перший усвідомив величезність цієї події і зробив дуже правильний висновок: вона виявиться безболісною, коли нею керувати. І на ділі Ніцше не філософствує про цю (та інші) подію, а, навпаки, будує (виводить) філософствування своє з неї. Інакше кажучи, не до тотальної згоди з неминучістю події, але й не безвір’я взагалі, зневіра і сумнів у тому, що є. Це не створює зручність, але звеличує людину. Ніцше кидає докір своїй епосі: моя совість і ваша совість більше не одне й те ж. І класичне: “Вільний від чого (кого)?” перетворюється у “Вільний для чого (кого)?” “Або ти втілюєш волю до влади і залишаєшся божеством племені, – говорить Ніцше, – народу, або ти втілюєш безсилля до влади, а тоді ти неодмінно гарний, благий…” [3; С.32, 34].
Усі дослідники творчості Ніцше погоджуються в тому, що створений ним образ надлюдини нереальний, фантастичний та утопічний. Але хіба людина байдужа до “неіснуючого”, “міфу”, “утопії” тощо? Хіба не прагнемо уподібнитися неіснуючим богам та героям? Дамо слово самому філософу: надлюдина служить лише “тим божевіллям, яке повинно бути прищеплене людям” для повчання їм – і кожній особистості окремо, – і цілому суспільству – найсильнішої спраги морального та інтелектуального вдосконалення, що наближує, але ніколи не співпадає, до цього образу, бо це казковий образ. І як такий він моральний, героїчний, але не духовний. Про це останнє сам Ніцше ніколи не говорить. Позбавлена духовної самості, надлюдина виявляється формальною. Має рацію С.Франк: “Надлюдина є лише уособлення в людському образі усієї сукупності тих абстрактних автономних і самодостатніх моральних ідеалів, “ознак”, любов до яких Ніцше прагне зробити основним моральним стимулом людини” [8; С.56].
Якщо спробувати “заземлити” таку людину на соціальність, то реально вона виявиться повелителем усіх землян. І має рацію перший критик Ніцше Ч.Брондес, називаючи систему “аристократичним радикалізмом”. І як будь-яка аристократія (aristos – кращий, kratos – влада) – явище у людському житті привілейоване, а радикалізм – дещо рішуче, безсуперечне. Наявна форма панування. Але у Ніцше радикалізм має, так би мовити, адресний характер, а саме – до існуючих порядків речей. У роботі “Воля до влади” (Wille zur Macht) саме поняття “воля” позбавлене економічного та морального значення. Адже, за словами Заратустри, держава – це “найхолодніше з усіх холодних чудовиськ”. Залишається духовний вплив (“воля”), влада над людьми завдяки видатним духовним якостям. Усе це заради одного завдання – “сприяти розвитку в нас і поза нас філософа, художника і святого”. Тобто основа – таки духовної істоти. Духовність, за Ніцше, і є та самосна характеристика, яка говорить, що це і є Людина – “аргонавт ідеалу”. Що є її ідеалом?
Воля звільняє, бо вона є творчість. У єдності (чим не трудова діяльність людини?) вони складають “відразу” до сучасності та орієнтують людину на її зміну заради майбутнього (чим не 11-а теза Маркса про Фейєрбаха: філософи лише пояснювали існуюче, а завдання в тому, щоб змінити його. – Довільний виклад).
Уже значно пізніше (1988 р.) в Росії було перекладено і видано деякі антропологічні есе ранніх екзистенціалістів: Е.Кассірер, М.Шелера, Х.Плеснера, А.Гелена, Ж.Марітена, М.Хайдеггера, Е.Фінка та багатьох інших. У результаті всі дослідження виявились білясутнісними. Хоча можна назвати, наприклад, М.Шелера. Він задумав роботу і так і назвав: “Сутність людини, новий досвід філософської антропології” (1922). У результаті нам невідомі роботи, які присвячені саме сутності, тобто основній, визначальній ознаці людини. Відоме марксистське формулювання: сутність людини є сукупність суспільних відносин… Але от нещастя. Слово “сукупність” тут вказує на кількісну характеристику. “Сутність” же – на якісну. У результаті філософського визначення не виходить, і сама формула страждає крайньою абстрактністю. Ми не збираємося ні виправляти, ні доповнювати Маркса. Але скажемо, що і цей німецький мислитель виявився у скрутному становищі перед необхідністю розкрити сутність людини. Однак висловимося до кінця: як визначення її у навчальній філософії воно цілком прийнятне.
Лев Шестов на початку XX ст. виступив зі своїм вченням про людину. Свою, ми додамо, людину, яка “впала”, “відчаялася”, “потворна”, – принижена і скривджена, але при цьому цілком захоплена і скривджена, але при цьому цілком захоплена вірою (а що ще залишається такій істоті), він протиставив “надлюдині” Ніцше. Проте Шестов дуже швидко зрозумів, що така установка не спрацьовує, і змінює свою тактику: “Передумови сучасного мислення все зрозуміліше та зрозуміліше переконують нас, що інстинкт не обманув Ніцше: корінь нашого світогляду не в об’єктивних спостереженнях, а у потребах нашого “серця”, у суб’єктивних, моральних вимогах…”
Ніцше наважився створити грандіозний проект людини. І він пропонує зайнятись не просто вдосконаленням, а завданням ідеального вдосконалення людини. Ні сила, ні інтелект, ні воля не стануть сутнісними предикатами людини, якщо вони не вийдуть за межі соціального і не утворять статус вселенських. Звичайно, це утопія. Але й утопія, міф, культ набувають сили і стають фактором удосконалення. І виникають вони не випадково. Доведена до відчаю людина здатна на небачений до цього вчинок. В іншому випадку нею оволодіває відчай, і вона падає ниць перед обставинами, які нагрянули на неї (Шестов: з випадком життя неможливе). Німеччина за часів Ніцше являла собою саме таке видовище: “В інші дні, – говорить філософ, – мене охоплює почуття темніші за найчорнішу меланхолію – зневага до людей. І щоб не було сумнівів у тому, що я зневажаю, кого зневажаю, скажу: це сучасна людина, людина, з якою я фатально одночасний” [1; С.43]. Що за видовище, – вигукує він, – куди б не простягалась Німеччина, вона псує культуру. Проте філософ не зневірюється: “натури”, які вироджуються, мають найвидатніше значення, – після них неминучим є духовний прогрес. Є ті, що дають, і є ті, що віддають.
“Відроджується” та натура, в якої слабовиражена самість, чи, навпаки, дуже сильно виражена, але відбувається це під дією зовнішніх (соціальних) факторів. Ніцше, звичайно, має на увазі перших. Якщо розгорнути самісну людину історично, то панорама її еволюції виявиться надзвичайно строкатою. Треба мати високу абстракцію мислення, аби уявити різницю, наприклад, між людиною античної епохи і нашого часу. Самісне в людині є абстракція, але воно пов’язане зі своїм часом. Якщо ми визначимо загальні оцінки філософської роботи “Буття і час” (“Sein und Zeit”), то всі атрибути буття людини у ній подаються абстрактним стилем викладу, витонченістю та надзвичайною складністю аналізу. З одного боку, бачимо схожість мови з гегелівською. З іншого – її неперекладність. Звідси особливість положення Хайдеггера серед ряду німецьких мислителів: зміст його філософствування непропорційний інтелекту. Є що сказати, але його неговоріння характерне складністю форми, і тому позбавлене змістовності.
Тому всі інтерпретації людини все-таки страждають емпірією: до Гегеля не дійти. Який не абстрактний Гегель, проте його філософія доходить до прихованої сутності (самості) людини (інакше це не антропологія). Далі. Не слід плутати два рівні об’єкту пізнання: те, що “для нас” (явище), і те, що “по суті”. Заглиблення (піднесення) свідомості суб’єкта до останнього (його ще назвав Аристотель так: “до першооснови”) і є описанням (пізнанням) сутності. За Хайдеггером (та і за С.Франком, Гуссер М.М., Шелером та ін.), самісна сутність людського буття не “пізнається”. З цим можна погодитись, якщо враховувати традиційну екзистенціальну установку: пізнавальна панорама буття неадекватна внутрішньому змісту особистого життя людини. Але цим зізнанням екзистенціалісти відкриття не роблять. Бо немає переходу від поняття самості до пізнання буття. Останнє не може бути конкретним існуванням, оскільки у цьому випадку втрачає свою загальність, тобто втрачає статус категорії. Більше того – свою філософічність. Утворюється “скандал” у філософії. Хайдеггер виходить з цього становища: але (“скандал”) не в тому, що проблема буття не вирішена (непізнавана), а в тому, що нею зайнялись. С.Франк цей парадокс розуміє так: “спрага буття, турбота про нього, і небезпека буття” [9; С.179].
Звідси дуже близько до того, що філософія виявляється “сповіддю про те, що людина відсуває любов” і т.д. [там же].
Це поверхове “кохання” людини залишаться за межами її самості, і тому ми знаходимо, що людське існування дволике: воно в результаті трагічне і тому глухе (позбавлене виходу). Треба шукати третій шлях. Але він невідомий. І якщо самісне людське існування залишається загадкою (непізнаним), то, робить висновок Франк, “європейській культурі призначено рухатись назустріч своєму знищенню” і філософія Хайдеггера її найкраще “прощальне слово” [там же; С.182].
У філософській ситуації кінця XIX – XX початку ст. переважали аналіз та критика буття людини, аніж сутність її. Однак, тріада людина – самість – буття імпліцитно передбачалась. Те, що ці складові тріади не приймались ізольовано, ніхто не знав краще, ніж німецький ідеалізм. Його представники знайшли для цього і відповідну термінологію: “філософія тотожності”. Це саме те, що характерне для філософії екзистенціалізму. Чи є філософія людини, яку розвивали і Ніцше, і Шестов, і Хайдеггер (Ж.Марітен: “Хайдеггер нещодавно зрікся самого слова “екзистенціалізм” [10; С.250]), Ясперс та ін. Чимось радикально іншим, аніж іншою версією (повторенням) того, що залишив у цьому відношенні німецький ідеалізм? Якщо так, тоді, звичайно, нам доведеться визнати, що ця “нова” філософія людини здійснюється з незрівнянно більшою силою абстракції, яка не тільки аналізувалась, але й мала свою посаду у класичній німецькій.
Ясперс, навпаки, намагається від (не з) людини дістати її буття. При цьому аналізує різні його так звані “пограничні ситуації”, коли “кожний залишений на самого себе”, “ситуація смерті”, “ситуації провини” тощо. Реакцію на все це Ясперс називає “людина екзистує”. Екзистенція в результаті і є те, що людина є. Є те, що закладене в ній. За Хайдеггером, “особисто-самісне” як дещо кінцеве, часове, і таким чином, самістю-сутністю буття стає час, пов’язаний з суб’єктивністю. Останнє і стає способом буття. Що стає предикатом цього буття? Мова! І не тільки Хайдеггера. Але мова як спосіб інтерпретації буття. Зрозуміло, що без мови і буття не існує. Але, запитаємо ми, чи вичерпно мова інтерпретує буття? Це тільки зовні здається наївним. Насправді ж інтерпретація носить аж дуже обмежений характер. Чому? І Ніцше, і Шестов та ін. екзистенціалісти інтерпретують людське буття своєю мовою. Вона характеризується певною єдністю. Вона тільки за формою відмінна в них. Ще раз: чому? Тому що кожний екзистенціаліст (урахуємо при цьому: і теорія) К’єркегора про “три стадії буття людини”, і “соціальна обумовленість” Ж.-П.Сартра “нудотні”, і “осмислююче та обчислююче” мислення М.Хайдеггера, і ірраціоналізм М.Шестова, хоча і говорить своєю мовою, але в ньому наявне античне мислення.
Доцентрова втеча “думки” в логос є в той же час наближенням мислення до мови інтерпретації. У цьому, зокрема, і полягає зразок грецької мови, яка вже в античні часи вистояла перед догматизмом поняття і тому змогла осмислити такі феномени, як самість та самосвідомість. І тим створила могутню традицію, з якою ми змушені рахуватися і зараз.
Було б помилкою, що ми в епоху сцієнтизму більше не потребуємо її. Проте ще більшою помилкою було б абсолютизувати її значення у філософії останнього століття (XX-го ст.). Хоча Хайдеггер вважає інакше: “…я знаю, що все суттєве і велике виникло тільки з того, що в людини була батьківщина, і вона була укорінена в традиції. Уся теперішня література в найбільшій мірі деструктивна… філософія не може викликати ніяких безпосередніх змін у теперішньому стані світу” [11; С.233]. Зазначимо, що так він говорив у 1966 р.
Як це зрозуміти? Після визнання (і не лише Хайдеггером) внутрішня спорідненість німецької мови з мовою і мисленням давнього грека, яка стала (спорідненість) могутнім фактором формування німецького національного менталітету, слід ставити “на місце філософії … кібернетику”? Коли деякі європейські народи, аби навчитись мислити, переходять на німецьку мову? Щоб відповісти на ці питання, треба уявити раннього (філософа) та пізнього (філософствуючого) Хайдеггера…
Це справді правильно помітив філософ, що деякі народи (наприклад, французи) зі своєю раціональністю не встигають за соціальним часом, коли треба пізнати джерело його єства. Звідси, до речі, різниця між німецьким і французьким екзистенціалізмом.
Ми вище говорили, що жоден філософ не зміг відійти від питання: “Що таке людина?” Проте ніхто так і не задумався (наскільки нам відомо) над тим: чи правильно поставлене питання? Дати визначення родовому поняттю, не пізнавши його видових складових, суперечить відомому логічному закону. Маркс, як відомо, через ці останні (сукупність суспільних відносин) і визначив людину.
М.Хайдеггера вважають останнім філософом західної традиції, який завершує її, і першим, хто наважився створити новий спосіб мислення з новою мовою. Всю першу половину XX ст. можна схарактеризувати як спробу природознавців “вигнати” філософію з теорії пізнання. Визначилась і недовіра до самого змісту філософії. Але дивовижно й інше: самі філософи сприяли цьому. Хайдеггер дотримується гегелівської традиції і переконує, що “філософія завжди несвоєчасна”, причому за своєю суттю, а не за формою, оскільки явища, які потрапляють в орбіту її досліджень, складні та важні для безпосереднього сприйняття. Філософська свідомість “чекає”, доки ця важкість та складність явища дозріють якісно. Тоді вона починає (з запізненням) свої визначення і цим доводить свою автономність та незалежність від інших видів і способів пізнання.
Нам здається, що це одна з причин того, що філософську свідомість неможливо одразу використати і вона не може бути оцінена загальними існуючими категоріями. Чому? Тому що філософія (як гносеологія) завжди цікавилась сутнісним знанням. Або інакше: чому є суще? Так ось, розгадавши таємницю, ми зрозуміємо, як народжуються буття, культура та цивілізація. І греки це блискуче довели, створивши світ, якому взагалі чужа сучасність, але має в ньому своє істотне походження. Так сталося і з самістю людини. Звичайно, людина не те ж саме, що і самість людини. Там, де людина, там і її самість. Людина може існувати в “убогій епосі” (або за Кантом: можна бути людиною епохи Просвітництва, але не бути освіченою) і бути громадянином світу.
Отже, проблема формування нової людини та нового громадянина країни – це серйозний виклик соціалістичний теорії суспільного буття. Ця констатація потребує нового підходу до питання у співвідношенні антропології та необхідності в її політичному, соціологічному, економічному та іншому контрастному застосуванні.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Ницше Фр. Соч. В 2-х тт. – М.: “Мысль”. – 1990. – Т.1.
2. “Философские науки”. – 1984. – № 2.
3. Ницше Фр. Так сказал Заратустра. – М.: “Прогресс”. – 1994.
4. Гегель. Наука логики. – М.: “Мысль”. – 1971. – Т.2.
5. Лосский Н.О. Избранное. – М.: Изд-во “Правда”. – 1991.
6. Камю А. Бунтующий человек. М.: Изд-во “Полит. литература”. – 1990.
7. Хосе Ортега-и-Гассет. Избранные труды. – М., 2000.
8. Франк С.Л. Сочинения. – М.: “Правда”. – 1990.
9. “Вопросы философии”. – 1995. – № 9.
10. Проблема человека в Западной философии. – М.: “Прогресс”. – 1988.
11. Философия Мартина Хайдеггера и современность. – М.: “Наука”. – 1991.
12. Ахутин А.В. “Феноменология и диалектика”. //Вопросы философии. – 1998. – № 1.