ЕКОНОМІКА – Еволюція, стан, проблеми і перспективи лізингових відносин

Вікторія Харченко, викладач кафедри фінансів та банківської справи Кримського економічного інституту Київського національного економічного університету (КЕІ КНЕУ)

Виконано огляд та аналіз лізингових відносин протягом усього періоду їх становлення починаючи з давніх часів і до сьогодні. Акцентована увага на проблемах і перспективах лізингу. Показана еволюція лізингових відносин у період становлення незалежності України.

Прийнято вважати, що усі економіко-правові відносини, пов’язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв’язків. Однак це не так. Документи свідчать, що оренда (лізинг) відома людині з давніх часів.

Дійсно, ідея лізингу далеко не нова, хоча терміна “лізинг” (lease) як такого ще не було. Розкриття сутності лізингової угоди сягає далеких часів Аристотеля (384 / 383 – 322 р. м. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів у “Риториці”: “Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності”. Іншими словами, не обов’язково для одержання доходу мати у власності будь-яке майно, досить лише мати право користуватися ним і в результаті цього одержувати доход.

Орендні (лізингові) угоди були відомі і в часи, що далеко передували IV століттю до н.е., тобто рокам, коли жив Аристотель. Вони укладались ще в древній державі Шумер і датуються приблизно 2000 роком до н.е. Так, глиняні таблички, виявлені в шумерському місті Ур, містять відомості про оренду сільськогосподарських знарядь, землі, водних джерел, волів і інших тварин. Ці глиняні таблички, знайдені в 1984 році, розповідають про храмових священиків – орендодавців, що укладали договори з місцевими фермерами. Однак древні документи не обмежують сферу орендної практики державою Шумер, і не виключено, що оренда існувала й у більш древні часи, хоч поки до нас не дійшло ніяких відомостей про це.

Англійський історик Т. Кларк знайшов кілька положень про лізинг у законах Хаммурапі, прийнятих між 1775 – 1750 роками до н.е. Група статей, що стосуються власності, – найбільша в судебнику Хаммурапі. Статті докладно і скрупульозно розглядали усі випадки оренди і норми орендної плати, умови застави майна.

Інші древні цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, вважали оренду привабливим, доступним і часом єдино можливим способом придбання устаткування, землі і домашньої худоби.

Древні фінікійці, які мали славу відмінних моряків і торговців, практикували оренду суден, яка за своєю економіко-правовою суттю дуже схожа з класичною формою сучасного лізингу устаткування. Безліч короткострокових договорів оренди забезпечували одержання судна й екіпажу. У сучасних умовах ці угоди відповідають операціям так званого “мокрого” лізингу. Довгострокові чартерні угоди підписувалися на термін, що покривав весь розрахунковий період економічного життя суден, і вимагали від орендаря прийняття на себе більшої частини зобов’язань, що випливали з монопольного використання орендованих засобів.

Римському праву також був відомий комплекс майнових відносин, зв’язаних з володінням річчю без права власності. Ці відносини відбивалися як у договірному, так і в речовому праві. Імператор Юстиніан I (483 – 565 р. м.), що здійснив кодифікацію римського права, відбив лізингові відносини у відомих Інституціях.

Лізинг у давнину не був обмежений орендою будь-яких конкретних типів власності. Фактично з історії відомо, що орендувалися не тільки різні типи сільськогосподарської техніки і ремісничого устаткування, але навіть військова техніка.

Перше документальне згадування про практично проведену лізингову угоду відноситься до 1066 року, коли Вільгельм Завойовник орендував у нормандських судновласників кораблі для вторгнення на Британські острови.

У Венеції також у XI столітті існували угоди, схожі з лізинговими операціями: венеціанці здавали в оренду торговцям і власникам торгових суден дуже дорогі на ті часи якорі. По закінченні плавання вони поверталися власникам, які знову здавали їх в оренду.

У середньовіччя орендна діяльність була трохи обмежена. В оренду здавалися в основному сільськогосподарські знаряддя та коні. Однак час від часу відбувалися події, що породжували унікальні форми і предмети оренди. Так, у 1248 році була зареєстрована лізингова угода, відповідно до якої лицар Бонфіс Манганелла Гаета орендував збрую для участі в сьомому хрестовому поході. Потім він виплачував за неї орендну плату, що, в кінцевому підсумку, значно перевищила первісну вартість амуніції.

У ті ж часи операції, аналогічні сучасному лізингу, застосовувалися в Англії. Необхідно мати на увазі, що протягом сторіч оренда рухомого майна відповідно до англійського поземельного закону визнавалася неправомірною. Однак довгострокова оренда реальної власності допускалася й у багатьох випадках була єдино доступною, через тверду систему земельного законодавства, засобом придбання прав на використання землі. Тому предметом оренди найчастіше ставали фермерське устаткування і коні. У Великобританії одним з перших нормативних актів, які регулювали відносини, схожі з лізинговими, був Закон Уельсу 1284 року (Statute of Wales).

У 1572 році у Великобританії був прийнятий законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки справжній, а не уявний лізинг, тобто законними визнавалися орендні договори, що підписувалися на розумних підставах, тому що на той час почастішали угоди, які мали метою приховування справжнього стану речей – хто власник. Використовувалося це як засіб прихованої передачі власності, тобто для введення в оману кредиторів.

Таким чином, оригінальна ідея поділу володіння і власності та можливості діставати вигоду з володіння відома праву з найдавніших часів.

На початку XX століття у Великобританії в зв’язку з розвитком промисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здавалися в лізинг. Особливу роль у цьому зіграв розвиток залізничного транспорту і кам’яновугільної промисловості.

Власники кам’яновугільних копалин спочатку купували вагони для перевезення вугілля, однак незабаром стала очевидною невигідність і неможливість такого фінансування. Виробіток вугілля збільшувався, відкривалися нові шахти, було потрібно дедалі більше вагонів. Цілком резонно, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для вигідного вкладення капіталу. Вони купували вагони для вугілля і здавали їх в оренду (лізинг) залізничним компаніям. З’явилися компанії, єдиною метою яких був лізинг локомотивів і залізничних вагонів. При укладанні договорів вони стали включати до нього право на купівлю (опціон), що надавалося користувачеві після закінчення терміну лізингу. Однією з причин появи такої умови було те, що користувачі набагато акуратніше і обережливіше поводилися з вагонами, якщо існувала перспектива їх наступного придбання у власність. Такі угоди одержали назву договорів оренди-продажу. Подальший розвиток лізингу й оренди-продажу привів до необхідності розмежування договорів лізингу й оренди-продажу.

У США також позначився попит на фінансування оренди різних видів техніки й устаткування. Перший зареєстрований орендний договір персональної власності з’явився в США на початку XIII століття, коли члени гільдії одержали по ньому в оренду коней, фургони і коляски. Надалі ріст лізингової активності визначався, як і у Великобританії, розвитком залізничного транспорту. При цьому проблеми росту були дуже схожі з англійськими. Залізничні компанії почали шукати можливості для одержання вагонів у користування, а не у власність, або виставляли приватним відправникам вантажу умову про самостійне надання вагонів. У результаті інвестори стали забезпечувати необхідну рентабельність вкладень, фінансуючи придбання локомотивів і залізничних вагонів. Керування устаткуванням здійснювалося через трасти, за якими стояли банки або трести, їх що створили. При цьому сертифікати трастів продавалися інвесторам і надавали їм право на одержання доходів у розмірі певних відсотків на розмір інвестицій. Як і при сучасних лізингових відносинах, керуючий трастом (він, по суті, був главою лізингової компанії) платив виробнику за отримане від нього устаткування, а потім збирав орендну плату з користувача цим устаткуванням протягом усього терміну дії договору. Орендна плата за своїм розміром повинна була покривати зобов’язання, що випливали із сертифікатів, випущених для продажу інвесторам.

Існувало багато різновидів трастового використання устаткування. Найбільш широковизнаним типом фінансування залізниць був план “Філадельфія”, який допускав передачу прав монопольного використання устаткування кінцевому користувачу після завершення першого визначеного терміну орендного договору. План “Філадельфія” став попередником сьогоднішніх умовних комерційних контрактів лізингу за моделлю “гроші – на гроші”.

На початку XX століття багато залізничних лізингових компаній усвідомили, що зростаюче число відправників вантажу не бажає здійснювати довгострокове керування або монопольне використання вагонів, що передбачало надання устаткування в трастовое (довірче) користування. Замість цього вони вимагали лише короткострокового його використання. Трасти стали пропонувати контракти з більш коротким терміном дії. По закінченні контракту вагони повинні були повертатися орендодавцю, який зберігав за собою право власності. Такі орендні договори започаткували операційний лізинг.

Розвиток економічних відносин визначив зацікавленість виробників техніки й устаткування в одержанні необхідного фінансування для виготовлення своєї продукції. Ця обставина, у свою чергу, викликала в США на початку XX століття хвилю нового виду кредитування – кредиту, виплачуваного вроздріб. Виробники і продавці вважали, що вони зможуть продати більше, якщо поряд з необхідним устаткуванням запропонують більш привабливий для клієнта план – графік виплат. Звідси бере початок практика лізингового фінансування, забезпечуваного продавцями, – даний вид лізингових відносин залишається дотепер найважливішим інструментом поставок за лізингом.

Перше відоме вживання терміна “лізинг” (про це пише австрійський дослідник В. Хойєр у своїй книзі “Як робити бізнес у Європі”) відноситься до 1877 року, коли телефонна компанія “Белл” прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати. Ця операція зробила сильний вплив не тільки на розвиток зв’язку. Цікавлячись прибутком від надання специфічних на той час фінансових послуг, виробники нової техніки були також зацікавлені в захисті технології, що становила предмет їхньої власності, втіленої в нових машинах. Тому багато хто високо оцінив оренду устаткування, яка дозволяла їм, на відміну від простого продажу, захистити своє монопольне право на використання “ноу-хау”. Аналогічно “Белл” компанія Hughes, що виготовляє інструменти, зберігала контроль над цінами, надаючи свій спеціалізований 11-гранний бур тільки на умовах оренди. Компанія “U. S. Shoe Machenery”, яка виробляла устаткування для виготовлення взуття, використовувала угоди, які зв’язували клієнтів виключно з її власною продукцією. Тільки прийняття федерального антимонопольного законодавства США поклало кінець цій практиці і зажадало від виробників виставити устаткування на вільний продаж.

Під час другої світової війни уряд США активно використовував так звані контракти з фіксованою рентабельністю (cost – plus contracts). Це забезпечувало ще один важливий стимул для розвитку орендного бізнесу, тому що в більшості контрактів урядовим підрядчикам дозволялося встановлювати певний рівень прибутковості стосовно витрат. Ці підрядчики розуміли, що більша частина їхніх товарів або послуг необхідна уряду, лише поки йде війна, і що, цілком ймовірно, контракти не будуть відновлені після її закінчення.

Таким чином, промисловці зіштовхувалися з ризиком не встигнути відновити свої витрати на устаткування, придбане для виконання конкретного урядового проекту. Крім того, спеціалізовані верстати і машини взагалі могли мати дуже обмежену ринкову вартість у мирний час. Урядові підрядчики усвідомили, що оренда промислового устаткування на термін, обмежений договором підряду (на противагу купівлі), мінімізує ризик. У тих випадках, коли були потрібні великі спеціалізовані машини й інструменти, сам уряд повинен виступати перед підрядчиками в ролі орендодавця.

У цей же час став швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, зв’язаний із транспортними засобами. У 30-і роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів. Однак “законним батьком” автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Френк – торговий агент із Чикаго, який на початку 40-х років першим запропонував довгострокову оренду автомобілів.

У Росії з поняттям “лізинг” познайомилися під час другої світової війни, коли в 1941 – 1945 роках за leand – lease здійснювалося постачання американської техніки.

Однак справжня революція в орендних відносинах відбулася в Америці на початку 50-х років нашого сторіччя. В оренду стали масово здаватися засоби виробництва: технологічне устаткування, машини і механізми, судна, літаки і т.д. Уряд США, оцінивши це явище, оперативно розробив і реалізував державну програму його стимулювання.

Першим акціонерним товариством, для якого лізингові операції стали основним видом діяльності, є створена в 1952 році в Сан-Франциско відома американська компанія “United States Leasing Corporation”. Заснував компанію Генрі Шонфельд. Спочатку він створив компанію для однієї конкретної лізингової угоди, але потім зрозумів, що лізинговий бізнес може стати дуже перспективним, і в результаті на світ з’явилася “United States Leasing Corporation”. Лізингові операції досить швидко перетнули кордони США і, отже, з’явилося таке важливе для розвитку лізингового бізнесу поняття, як “міжнародний лізинг”. Через кілька років компанія почала відкривати свої філії в інших країнах (насамперед у Канаді в 1959 році). Надалі вона стала іменуватися “United States Leasing International”.

Комерційні банки США почали брати участь у лізингових операціях на початку 60-х років. Розширенню лізингового бізнесу сприяло прийняте в 1971 році рішення ради керуючих федеральної резервної системи, що дозволило банкам засновувати дочірні фірми для здачі в оренду устаткування, а потім і нерухомості.

1982 рік став знаменним для лізингу авіаційної техніки. У цей рік корпорація Мак-Доннела Дугласа зуміла завдяки новій фінансовій політиці за допомогою лізингу завоювати ринок для літака “ДС-9-80” у конкуренції з “Боїнгом-727”. Запропонована Дугласом концепція була названа “fly before buy” (“літати, перш ніж купувати”).

Пізніше, у 70 – 80-і роки, лізинг розглядався радянськими зовнішньоторговельними організаціями насамперед як одна з форм придбання й реалізації такого устаткування, як великогабаритні універсальні й інші дорогі верстати, потокові лінії, дорожньо-будівельне, ковальсько-пресове, енергетичне устаткування, а також ремонтні майстерні, літаки, морські судна, автомашини, обчислювальна техніка на базі ЕОМ і т.д., з використанням спеціальної форми кредиту. Лізинг звичайно фіксувався в угодах, укладених між радянськими й іноземними партнерами, на певний строк.

Різновидом лізингової операції, яка активно застосовувалася Мінморфлотом СРСР, був “бербоут – чартер” – наймання морського судна без екіпажу. Суть цієї операції полягала ось у чому. Відповідно до умов контракту, що укладався В/ПРО “Радфрахт” Мінморфлоту СРСР із посередницькою фірмою, яка надавала Мінморфлоту судно в оренду, на це судно, що прибуло в який-небудь з портів Західної Європи чи Японії під прапором третьої країни, направлявся радянський екіпаж, піднімався прапор Радянського Союзу і судно надходило в розпорядження радянської сторони для експлуатації. Після закінчення або до закінчення терміну оренди за взаємно укладеною угодою як обов’язкова умова передбачалося придбання корабля орендарем.

На умовах “бербоут – чартер” Мінфлот СРСР придбав значний тоннаж – сухогрузи, пасажирські судна, танкери, що знаходилися в експлуатації протягом 6 – 12 років.

Досить активно застосовувався лізинг міжнародних автомобільних перевезень зовнішньоторговельним об’єднанням “Радтрансавто”, що купувало за рубежем на умовах оренди з наступною купівлею різні види вантажного автомобільного транспорту: тягачі, рефрижераторні і тентові напівпричепи, кузови, контейнерні шасі. На умовах оренди в СРСР використовувалися іноземні контейнери.

У червні 1991 року була створена, а з грудня того ж року почала діяти міжнародна радянсько-німецька лізингова компанія “Євролізинг”. Її засновниками з радянської сторони стали Зовнішекономбанк СРСР, Радморфлот і Держпостач СРСР, із французької – один з найбільших банків Європи “Банк Насіональ де Парі” (Bank National de Paris), а з німецької – одна з найбільших лізингових компаній Західної Німеччини – “Мітфінанц Гмбх”.

Разом з тим у міжнародних операціях лізинг застосовувався дуже мало. До кінця 80-х років розвиток міжнародного лізингу стримувався головним чином через те, що в радянських підприємств не було іноземної валюти для оплати іноземного устаткування. Після того як починаючи з квітня 1989 року підприємства одержали право самостійного виходу на зовнішній ринок, у багатьох з них з’явилося власне джерело валютних надходжень. Крім того, в окремих випадках допускалося використання іноземних верстатів і іншої техніки підприємствами, які не мали валютних ресурсів. Такі угоди передбачали оплату зобов’язань постачанням продукції, виготовленої на цьому устаткуванні (компенсаційний лізинг – buy – back).

Початок розвитку лізингових операцій на вітчизняному внутрішньому ринку можна визначити серединою 1989 року в зв’язку з переведенням підприємств на орендні форми господарювання. Помітним явищем у становленні початкових правил застосування лізингу стали Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 року № 810-1 і лист Держбанку СРСР від 16 лютого 1990 року № 270 “Про план рахунків бухгалтерського обліку”, в якому було визначено порядок відображення лізингу в бухгалтерському обліку. Розвиток мережі комерційних банків сприяв впровадженню лізингових операцій у банківську практику.

Першою подією переходу України до цивілізованого регулювання лізингових відносин можна відзначити 25 щорічні збори членів Європейської федерації національних лізингових асоціацій “Євролізинг”. У їх роботі брали участь 278 делегатів з 26 країн, а також представники найбільших банків Європи і США. Рішенням загальних зборів “Євролізингу” Україна була прийнята повноправним членом цієї європейської економічної структури. Членство в “Євролізингу” створює додаткові можливості більш тісного співробітництва України з європейськими країнами в галузі лізингу і залучення зарубіжних інвестицій.

Слід зазначити, що аж до грудня 1997 р. в Україні практично не існувало законодавчих актів, які регулюють лізингові відносини. Тому багато правових і податкових питань були невідрегульовані. Так, у Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” було лише загальне поняття “фінансова оренда”. Особливість лізингових операцій цього періоду полягала в тому, що ними займалися, як правило, організації (підприємства), що не спеціалізувалися на лізингу, – банки, бази постачання й ін.

Ситуація почала мінятися з грудня 1997, коли в Україні стали прийматися законодавчі акти стосовно лізингу.

До них належать:

– Закон України “Про лізинг” від 16 грудня 1997 р.;

– Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технології від 3 березня 1998 р.;

– інформаційний лист Вищого арбітражного суду України “Про закон України “Про лізинг” від 23 березня 1998 р.;

– лист Державної податкової інспекції “Про оподатковування операцій фінансового лізингу” від 30 грудня 2000 року;

– постанова Верховної Ради України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про лізинг” від 5 жовтня 2000 року;

– лист Державної митної служби “Про оподатковування операцій ввезення товарів за договором оренди (лізингу)” від 5 травня 2000 року;

– постанова Кабінету Міністрів України “Про шляхи збільшення державного лізингового фонду в 2001 році” від 16 лютого 2001 року;

– Постанова НБУ “Про внесення змін до Інструкції про порядок здійснення контролю й одержання ліцензій по експортних, імпортних і лізингових операціях” від 15 березня 2002 року.

Лізингові відносини в Україні набули свого легального статусу. Закон “Про лізинг” досить чітко визначив юридичну суть лізингу, коло суб’єктів лізингу, їх права й обов’язки, види лізингу і ряд не менш важливих правових категорій. На думку багатьох фахівців, лізинг сьогодні є єдиним законним і надійним у всіх відносинах механізмом залучення коштів для українських виробників.

Ринок лізингу в Україні знаходиться тільки на початковому етапі розвитку. Незважаючи на досягнення в удосконаленні законодавчої бази, існуюча юридична, регулююча і податкова системи не сприяють розвитку ефективних ринкових відносин, ринків, зокрема ринку лізингу в Україні. Відсутність альтернативних банківських кредитних джерел довгострокового фінансування створює значні труднощі для лізингових компаній в удосконаленні лізингових операцій.

Залучення міжнародних фінансових агентств для кредитування фінансових установ, у тому числі й лізингових компаній, на умовах довгострокового кредитування повинно стати одним з основних елементів стратегії стимулювання розвитку лізингу в Україні.

Література:

1. Закон України от 16.12.1997. №723/97-ВР “Про лізинг”.

2. Лист Вищого арбітражного суду України від 23.02.1998. р. “Про закон України “Про лізинг”.

3. Лист Державної податкової інспекції от 30.11.2000. р. “Щодо оподатковування операцій фінансового лізингу”.

4. Постанова Верховної Ради от 05.10.2000. р. “Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін і доповнень до Закону України “Про лізинг”.

5. Лист Державної митної служби от 15.03.2000. р. “Щодо оподаткування операцій з ввезення товарів за договорами оренди (лізингу)”.

6. Постанова Кабінету Міністрів України от 16.01.2001. р. “Про заходи щодо наповнення державного лізингового фонду у 2001 році”.

7. Медведков С.Ю. “Лизинг в экономике США” “США: политика, экономика, идеология”, 1980 г. – № 5. – С. 101.

8. Балтус П., Майджер Б. Школа европейского бизнеса /”Лизинг-ревю”, 1996 г. – №1.

9. Чекмарева Е.Н. Лизинговый бизнес. М: Экономика, 1993. – С. 49.

10. Джангиров Д. С нашим лизингом да в калачный ряд!//Бизнес.-1997.-№41(248). – С.10.

11. Малышкин А. Финансовый лизинг: налогообложение и учёт//Бизнес. – Документы, комментарии, консультации.-1997.-№11(218). – С. 44-47.

12. Маслов С. О некоторых особенностях лизинговых операций//Бизнес. – Документы, комментарии, консультации. -1998. – №38(297). – С. 44-47.

Загальнодержавні аспекти іноземного інвестування та умови залучення інвестиційних ресурсів в економіку Автономної Республіки Крим

Тетяна Ломаченко, кандидат економічних наук, доцент КЕІ КНЕУ

Розглянуто стан та проблеми іноземного інвестування в Україні. На прикладі АР Крим обґрунтовано доцільність пожвавлення інвестиційної діяльності регіонів на основі використання своїх конкурентних переваг та особливостей.

Одним з показників, які характеризують світове співтовариство, є обсяг іноземних інвестицій. Залежить цей показник від привабливості об’єкта інвестування.

Отримання як іноземних, так і внутрішніх інвестицій, умови їх залучення – це фактори, які характеризують інвестиційну діяльність як у цілому в країні, так і між її регіонами та сприяють подальшому розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Інвестиційна привабливість визначається суб’єктами інвестування, загальним інвестиційним кліматом у країні, умовами проведення зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі податковими, правовими, митними.

Кожна держава та її регіони мають „відносно” свою систему цін на ресурси, податкову політику, законодавчу базу, різний рівень розвитку галузей, а отже, і відмінності в прибутковості суб’єктів та об’єктів інвестування. Експортні та імпортні операції з переміщення капіталу також пов’язані з політичною стабільністю та рівнем торгівлі на міжнародному ринку [1, 54].

Іноземні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу іноземними власниками в різні галузі економіки нашої країни. У Законі України „Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестиції визначаються як цінності, які вкладають іноземні інвестори в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту [2, 59].

Водночас в інвестиційних пропозиціях мало об’єктів, що мають перелічені вище інвестиційні переваги та тенденції економічного розвитку регіону і сприяють розвитку малого бізнесу. Серед них могли б бути важливі для регіону невеликі за обсягом необхідних інвестицій проекти, які не вимагають значної підготовчої роботи над їх поданням. Практика іноземного інвестування в Україні підтверджує тяжіння інвесторів до вкладення коштів у невеликі об’єкти, які забезпечують швидке повернення коштів за мінімальних ризиків.

Наявність у регіоні різноманітних об’єктів для інвестування вимагає проведення інвестиційної політики з чітким визначенням пріоритетності інвестування та означення цього в інвестиційних пропозиціях.

Необхідно виділяти інвестиційні пропозиції: державного рівня; державно-регіонального рівня; регіонального рівня.

До інвестиційних пропозицій державного рівня слід відносити об’єкти інвестування, які:

– забезпечують реалізацію стратегічних інтересів держави;

– зменшують залежність країни від імпорту;

– сприяють збільшенню експортного потенціалу;

– забезпечують вирішення екологічних проблем, що мають загальнодержавне значення;

– пов’язані з розвитком нових технологій найсучаснішого рівня.

Це, як правило, великі інвестиційні пропозиції з обсягами декількох сотень мільйонів гривень, які гарантуються з боку держави.

Інвестиційні пропозиції державно-регіонального рівня повинні передбачати інвестування:

– великих об’єктів інфраструктури міжрегіонального рівня;

– створення виробництв зі значними обсягами використання місцевих природних ресурсів;

– розбудови великих промислових комплексів.

Вартість таких об’єктів інвестування повинна становити декілька десятків мільйонів гривень і гарантуватись державою або великими фінансовими інституціями.

Інвестиційні пропозиції регіонального рівня здебільшого повинні стосуватись об’єктів, що мають важливе значення для економіки регіону і передбачають:

– структурну розбудову промислового комплексу;

– реформування структури власності на основі приватизації і концепції технічного переозброєння промислового виробництва;

– створення виробництв з використанням місцевих природних ресурсів;

– розвиток сільського господарства;

– сприяння розвитку приватного сектора.

Інвестиційні пропозиції цього рівня передбачають незначні обсяги інвестицій і гарантуються фінансовими інституціями регіонального рівня.

Розробка інвестиційних пропозицій з врахуванням рівнів сприятиме чіткішій орієнтації інвесторів на ступінь їх важливості та рівень проведення переговорів і гарантій вкладення коштів.

У зв’язку з посланням Президента України до Верховної Ради України „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році” відмічено, що загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1 січня 2002 року становив 4406,2 млн дол. США. Інвестиції надійшли зі 113 країн. 57,7% від загального обсягу прямих інвестицій припадає на такі країни: США – 16,6%, Кіпр – 10,8%, Великобританія – 9,5%, Нідерланди – 8,4 %, Росія – 6,7%, Німеччина – 5,7%. Інвестиційно найпривабливіші харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів – 795,9 млн дол. (18,1% від загального обсягу інвестицій), оптова торгівля і посередництво в торгівлі – 648,1 млн дол. (14,7%), фінансова діяльність – 361,3 млн дол. (8,2%), машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) – 345,6 млн дол. (7,8%). Іноземні інвестиції вкладено у 8168 об’єктів.

Як і в будь-якому явищі господарського життя, у зарубіжних інвестиціях можна знайти й благотворний вплив на економіку, що не завдає їй шкоди. Їх приплив сприяє вирішенню одних проблем, і в той же час створює або загострює інші. Однак в 90-х роках у нашій державі превалював односторонній підхід щодо оцінки значення іноземних інвестицій для республіки. В деяких публікаціях зарубіжні інвестиції оцінювались як головні засоби виходу економіки з кризи.

Ідея будь-що досягти розширення обсягу іноземного капіталу знайшла відображення у законодавчих актах, які регулюють його імпорт.

З березня 1992 р. діє Закон України „Про іноземні інвестиції”, де зазначається, що до іноземних інвестицій застосовуються державні гарантії, встановлені законодавством. А також на підставі рішень арбітражних судів підприємства з іноземними інвестиціями звільнялись від сплати низки податків та зборів, принаймні від сплати ПДВ та акцизного збору, при ввозі товарів на митну територію України. Тим самим національний режим було змінено для іноземних інвесторів режимом їх пільг та привілеїв.

Таким чином, держава з моменту введення в дію закону допомогла зарубіжним підприємцям перемагати українських у конкурентній боротьбі. Недивно, що в таких умовах більшість вітчизняних фірм стала камуфлювати під іноземні шляхом реєстрації за кордоном та подальшого функціонування на Україні як іноземних інвесторів.

Однак було б неправильно стверджувати, що наше законодавство не обмежувало діяльність зарубіжних підприємців. Наприклад, згідно з Законом України “Про уникнення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та засобів вітчизняного походження”, прийнятим 17.02.2000 р. № 1457-ІІІ (далі Закон № 1457), захищався вітчизняний виробник. З цією метою на території України до підприємств, створених за участю іноземних інвестицій, застосовується національний режим валютного регулювання та відрахування податків, зборів (обов’язкових платежів), що встановлені законами України для підприємств, при створенні яких іноземні інвестиції не залучались.

Поняття терміна „підприємство з іноземними інвестиціями” в різні часи було різним. І Закон № 1457, який назавжди скасував дію Закону України “Про іноземні інвестиції” від 13.03.1992 р. № 2198-ХІІ (далі Закон № 2198), Декрету КМУ „Про режим іноземного інвестування” від 20.05.1993 р. № 55-93 (далі Декрет № 55-93), постанови Верховної Ради України „Про порядок введення в дію Закону України „Про іноземне інвестування” від 19.03.1996 р. № 94/96-ВР, розповсюджене тепер на всі підприємства з іноземними інвестиціями, які були створені, зареєстровані до вступу в силу та протягом дії Закону № 2198, Декрету № 55-93 та Закону України „Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 р. № 93.

Закон України „Про внесення змін у деякі закони України з метою уникнення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)” від 20.12.2001 р. № 2899-ІІІ спрямовано на приведення порядку оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями у відповідність з діючим законодавством.

Перелічені вище законопроекти свідчать про серйозний підхід щодо оцінки впливу іноземних інвестицій на нашу економіку та інші сфери суспільства.

Таким чином, у чому полягає роль зарубіжних інвестицій щодо оздоровлення нашої економіки? Тільки відповівши на ці питання на підставі аналізу позитивного та негативного впливу іноземного капіталу на наше народне господарство, можна розробити ґрунтовну державну політику у цій сфері, що відповідає інтересам суспільства.

Головне, що заважає виходу з кризи, – вузькість ринку збуту продукції, яка не відповідає виробничим можливостям, та його дуже повільне розширення, а також недостатність прибутку для закупівлі додаткових засобів виробництва та набору робочої сили, технічного переозброєння. Щоб вивести з цього тупика, необхідний зовнішній для підприємств фактор, який, по-перше, сприятиме розширенню обсягу ринку збуту вітчизняних товарів, по-друге, пропонуватиме стартовий капітал для закупівлі додаткових засобів виробництва та набору робочої сили в умовах переходу від застою та відсутності коштів до нормального розвитку.

Створення за допомогою іноземного капіталу добре працюючих підприємств могло б розширити сукупну об’ємність ринку товарів, послуг, робочої сили і таким чином сприяти відродженню економіки.

Зарубіжні інвестиції потрібні не тільки як допомога виходу нашої країни з економічної кризи, але і як одне з найголовніших джерел надходження іноземної валюти. Найбільшу частину її дає експорт товарів та послуг. Але при експорті товарів та послуг держава, з одного боку, приймає інвалюту, а з другого – в обмін на неї тут же віддає за кордон певні цінності на суму, яка дорівнює купівельній спроможності державної валюти. У випадку імпорту капіталу держава приймає інвалюту, але нічого взамін терміново не віддає. Тому імпорт капіталу – більш вигідний для приймаючої держави, як засіб одержання інвалюти. Саме така особливість зарубіжних інвестицій дозволила ряду розвинених держав з обмеженими виробничими та експортними можливостями змінити економіку на підставі закупівлі на світовому ринку значних обсягів сучасних засобів виробництва за рахунок інвестованого зарубіжного капіталу та перетворитись у нові індустріальні держави.

На початку набуття незалежності Україна володіла низкою конкурентних переваг, серед яких були: великий внутрішній ринок; високий науково-технічний потенціал; кваліфікована робоча сила. Але нині ці переваги значною мірою втрачені – значно знизилась платоспроможність населення, частково деградований науково-технічний потенціал, з України емігрувала значна кількість працівників високої кваліфікації та знизилась кваліфікація переважної більшості робітників. У цій ситуації важливу роль повинен відіграти національний розподіл інвестиційних ресурсів країни. Проте на сьогодні розподіл іноземних інвестицій за галузями та регіонами не відповідає ключовим економічним завданням України – вони переважно направляються в сировинні, а не обробні галузі, в потужні промислово розвинуті центри – Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську та Київську області і місто Київ. Нерівномірний розподіл інвестиційних ресурсів у даний час ще більше поглиблює прірву в розвитку регіонів. Економічна міць і структура регіонів різні і залишаються такими і на сьогоднішній день. Така ситуація вимагає проведення копіткої роботи на регіональних рівнях з обґрунтування їх переваг та інвестиційної привабливості, переконання потенційних інвесторів у ефективності розміщення інвестицій. Значну роль повинен відіграти набутий досвід іноземного інвестування за попередні роки.

АР Крим має певний досвід щодо залучення іноземних інвестицій. Серед регіонів України АР Крим за їх обсягами займає дев’яте місце, а їх частка становить 162,9 млн дол. США. Але, незважаючи на це, такий стан іноземного інвестування не задовольняє потреби регіону.

Нині можна виділити такі привабливі аспекти для іноземного інвестування у АР Крим:

– доступ до ринків;

– наявні природні ресурси;

– промислова база;

– агропромисловий комплекс;

– висококваліфікована робоча сила, потужний науковий та освітній потенціал;

– спеціальні економічні зони („Сиваш”, „Порт-Крим АРК”);

– високий туристично-рекреаційний потенціал;

– розвиток курортно-оздоровчої бази.

Крим з його різноманітними природними ресурсами та географічним положенням півострова обумовлює розгляд його як пріоритетного курортно-рекреаційного комплексу. У цій сфері необхідно зробити акцент на інвестиції у будівництві нових сучасних комплексів, уже зараз готувати місце можливого відводу земельних ділянок, енергетичного та ін. забезпечення, в даному випадку необхідна багатостороння державна підтримка.

Сьогодні, на державному рівні в АР Крим створюються необхідні умови для залучення інвестицій в окремі регіони Криму з метою збереження та ефективного використання рекреаційних ресурсів, росту виробництва та постачання якісних товарів та послуг на внутрішній та зовнішній ринок, створення нових робочих місць.

І як висновок, в АРК з 1 січня 2000 р. введено спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях Великої Ялти, Судака, Алушти, Феодосії, Керчі, Красноперекопська, Армянська, Красноперекопського та Ленінського районів.

Сприяло цьому й прийняття Закону України „Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні „Порт Крим” в Автономній Республіці Крим” від 2000 р., а також у зв’язку з ним розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. Закон передбачає наявність програми розвитку кожної з територій пріоритетного розвитку Криму.

Якщо розглядати в динаміці постачання іноземних інвестицій в АР Крим, на рис. 1 можна впевнитись в неухильному зростанні інвестицій у Крим.

Порівняно з 1996 р. обсяг іноземних інвестицій збільшився на 147,1 млн дол. США, що складає 9,7%.

При розгляді іноземних інвестицій, залучених в економіку Автономної Республіки Крим з держав СНД та Балтії, а також інших держав, можливо помітити, що найбільшу питому вагу займають інвестиції з СНД та Балтії – 62,3%, а з інших держав світу – 37,7% (рис. 2).

Найбільша кількість інвестиційних пропозицій стосується харчової промисловості – 27 об’єктів, оптової торгівлі – 25, машинобудування – 22, готельного господарства – 13, охорони здоров’я – 58,5%, об’єктів сільського господарства – 0,8%.

Такий стан інвестиційного процесу не сприяє формуванню цілісного виробничо-господарського комплексу регіону з використанням існуючої матеріальної бази, традиційних та перспективних сфер господарської діяльності.

Основні причини, які гальмують розвиток інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим:

– незадовільне фінансово-економічне становище суб’єктів господарської діяльності автономії, відсутність у них власних інвестиційних ресурсів;

– недостатність обсягу централізованих джерел фінансування та банківського кредитного капіталу;

– низький рівень платоспроможності підприємств, неплатежі;

– нерозвиненість ринку землі;

– фіскальна спрямованість податкової політики, незбалансованість системи оподаткування, нестабільність податкового законодавства;

– недостатня розвиненість діючої інфраструктури;

– складність і недосконалість механізму забезпечення гарантій уряду АРК для інвесторів.

Висновки:

Для того щоб створити політичні умови для розвитку інвестиційної діяльності в АРК, необхідно: відповідно до повноважень, закладених в Конституції АРК, створити умови для захисту прав інвесторів в АР Крим, в тому числі за рахунок:

– гарантій щодо сприяння в прискоренні вирішення земельних, заставних та інших питань, пов`язаних з інтересами ефективної реалізації проектів інвестора;

– використання механізму застави майна, яке належить АР Крим, як гарантійних зобов`язань АР Крим;

– досягнення максимального спрощення на регіональному рівні процедур, які регламентують взаємовідносини в сфері інвестиційної діяльності;

– сформування та затвердження перелік у стратегічних об`єктів інвестування, яким гарантовано підтримку органів представницької та виконавчої влади АР Крим в їх просуванні;

– удосконалення діючого механізму участі резидентів у процесі приватизації майна, яке належить АР Крим, та в операціях на вторинному ринку цінних паперів;

– розробки стратегії розвитку кожного суб`єкта господарської діяльності і на цій підставі сформування банку даних про об`єкти, які потребують інвестицій;

– визначення діючого механізму взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, які реалізовують в Україні програми та проекти на умовах технічної допомоги.

Для створення сприятливого інвестиційного клімату потрібно чимало часу, але його стабілізація сприятиме розвитку міжнародної інвестиційної співпраці, збільшенню надходжень інвестицій з-за кордону та їх ефективному використанню.

Література:

1. Школа І., Вдовічен А. Умови залучення інвестиційних ресурсів в економіку регіонів України // Регіональна економіка. – 2002. – №2. – С.54-67.

2. Омельченко А.В. Іноземні інвестиції в Україні. Довідник з правових питань. – К.: Юрінком, 1997. – 416 с.

3. Звернення Президента України до Верховної Ради України у зв`язку з посланням Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році” // Економіст. – 2002. – №6 – С.7.

4. Козик В. Загальнодержавні та регіональні аспекти іноземного інвестування // Регіональна економіка. – 2002. – №1. – С.107-115.

5. Іноземні інвестиції в економіку АР Крим: Статистичний бюлетень. – 2002.

Проблеми та перспективи фондових бірж в Україні як організаторів торгів на інвестиційному ринку

Світлана Лосєва, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри фінансів і банківської справи КЕІ КНЕУ

У статті робиться спроба розглянути фондову біржу як інфраструктурну ланку інвестиційного ринку, через який реалізується потенціал приватизованих підприємств у формі акціонерних товариств, а також розкриваються проблеми і перспективи фондових бірж України з використанням минулого та сучасного світового досвіду.

В інвестиційній інфраструктурі визначне місце приділяється фондовим біржам, що представляють вторинний ринок цінних паперів і реалізують величезний потенціал, закладений в акціонерній формі власності.

В Україні в результаті приватизаційних процесів створено понад 35 тис. акціонерних товариств, на фондовому ринку діє понад тисячу професіональних учасників, власниками цінних паперів стали понад 19 млн українців, загальний обсяг акцій приблизно дорівнює 1/4 ВВП, що відповідає 39 млрд грн, загальний обсяг торгів цінними паперами складає 38 млрд грн.

У цих умовах фондові біржі є місцями, де акціонерні компанії, продаючи свої частки в підприємствах, забезпечують собі фінансову можливість розширити виробництво і послуги, зробити свій продукт більш досконалим. Завдяки цьому біржі виступають інститутом капіталу, вони породжені капіталістичними виробничими відносинами, хоча офіційно найстарішою фондовою біржею є амстердамська “Effectenbeurs”, відкрита у 1602 р. і яка діє до сьогодні.

Біржовий ринок України має свою історію, й у ньому можна виділити такі етапи: дореволюційний – 1873-1917 р.; радянський – 1923-1930 р.; сучасний – з 1991 по сьогодні.

Виділимо основні позиції цих періодів.

Підготовчий період по відкриттю біржі в Києві почався відразу після реформ 1861 р. 22 вересня 1862 року в Київську міську думу була послана записка керуючого Київською конторою Державного комерційного банку Бунге і міського голови Завадського, у якій ставилося питання про створення в місті біржі, але минуло близько семи років, перш ніж біржа почала діяти. Головною причиною була проблема формування біржової ради. 13 лютого 1869 року виборці від біржової ради обрали керівний орган біржі – біржовий комітет і першим головою був обраний купець першої гільдії Микола Петрович Хряков, що переобирався на цю посаду більше чверті сторіччя. Київський біржовий фондовий ринок виник одночасно з початком функціонування біржі – у 1873 р. Характерною рисою підсумків першого торгового року стала значна частка дивідендних цінностей у загальному обороті цінних паперів. У наступному, 1874 році в біржовому обороті знаходилися державні цінні папери на суму продажу до 1 млн карбованців. Паїв, акцій і облігацій акціонерних товариств реалізовано на суму 603 тис. карбованців, а паїв цукрових і рафінадних заводів було продано на суму 625 тис. карбованців.

Цукрові заводи, продукція і цінні папери яких були в обігу на Київській біржі, створювалися й акціонувалися в 60-70-х рр. Кількість їх коливалась в різні роки від 118 до 127.

За узагальненими даними, у сфері обігу Київської біржі в 90-і рр. потрапили акції 56 цукрових і рафінадних заводів, а також постійно виставлялися на продаж акції не менше 7 акціонерних комерційних банків. Котирувалися на біржі й акції і заставні земельних банків.

У 1903-1909 рр. об’єктами угод на Київській біржі були державні цінні папери, облігації кредитних спілок і заставні земельних банків. На хвилі росту експортної торгівлі цукром у 1907-1908 рр. на Київській біржі виникає специфічний чисто київський ринок цінних паперів – так званих цукрово-паперових цінностей. Явище це нетипове для імперського фондового ринку. Варто провести паралель між діяльністю Київської і Санкт-Петербурзької біржі на 1913 р. у зв’язку з тим, що Київська біржа за розмаїтістю фондових інструментів була дуже близька до провідних фондових бірж Російської імперії (див. таблицю 1).

Події 1917 р. перервали діяльність Київської біржі. Унікальний досвід обігу цукрово-паперових цінностей на Київській біржі, на жаль, не отримав достатньо розвитку в майбутньому, хоча мав непогані перспективи і міг стати вагомою підмогою для появи нових фінансових інструментів на ринку цінних паперів. У період непу, в 1923-1930 рр., в СРСР біржова діяльність відроджується, на 8 біржах країни, у тому числі на Київській біржі, створюються фондові відділи. Виникнення фондових відділів спочатку було викликано необхідністю визначення курсу червінця і впорядковування валютних операцій державних органів і кооперації, але з часом фондові відділи почали грати певну роль в розміщенні державних позик. В 1927 р. більша частина бірж ліквідовується, а залишається тільки 14 бірж в найбільших торговельних центрах, в Україні – в Харкові, Києві, Одесі.

Радянський фондовий ринок цілком відповідав загальнодержавній тенденції зменшення питомої ваги приватного капіталу в загальних оборотах фондової торгівлі. В 1924-1925 рр. питома вага приватних осіб складала 10,6 % від загальносоюзного переліку контрагентів, а в 1925-1926 рр. цей показник знизився до 9,1 %. Найбільшими контрагентами на валютно-фондовому ринку були кредитні установи (61,9 % в 1925-1926 рр.) і державні господарські товариства (відповідно 28,2 %).

Український фондовий ринок в ті роки займав значне місце в структурі ринку всесоюзного. Оборот загальносоюзний в 1925-1926 рр. складав 387,8 млн крб., а частка центральної в Україні Харківської біржі складала 78,1 млн крб., або 20,14 %. На фондовий відділ Київської біржі припадало тільки 1,1 % всесоюзного обороту, що пояснювалося “провінційною” роллю Києва в 20-30 рр.

Закрите акціонерне товариство “Українська фондова біржа” (далі УФБ) було створено 29 жовтня 1991 р., а його практична діяльність почалася 2 січня 1992 р. Створення УФБ – це продовження перерваної діяльності і традицій Київської біржі.

Сьогодні біржовий фондовий ринок України є системою, що складається з п’яти українських фондових бірж і їх філій.

Українська міжбанківська валютна біржа отримала статус фондової біржі тому, що тільки через неї здійснювалося і здійснюється первинне розміщення державних цінних паперів – облігацій внутрішньої державної позики (ОВДЗ).

Київська міжнародна фондова біржа була створена в 1995 році. Таким чином, на кінець 1995 року в Україні було 3 фондові біржі і усі вони були розташовані в Києві.

Регіональні фондові біржі виникли у великих промислових центрах України. Це Донецька фондова біржа (м. Донецьк) і Придніпровська фондова біржа (м. Дніпропетровськ). Придніпровська фондова біржа була створена в 1998 році, а біржові торги на ній почалися тільки в 1999 р. Тенденція збільшення числа фондових бірж в Україні не збігається з загальносвітовою тенденцією – зменшення числа фондових бірж. На думку автора, з огляду на глибоку кризу українського фондового ринку, цей процес є негативним для України і буде перешкоджати формуванню цивілізованого, високотехнологічного біржового ринку цінних паперів. Більш розумною стратегією розвитку українського біржового ринку цінних паперів, у тому числі його регіонального сегмента, є державна політика, спрямована на розвиток Української фондової біржі і її регіональних філій як єдиного біржового простору.

Українська фондова біржа має сильну матеріальну базу, найбільшу і розгалужену мережу філій, що розташовані практично в кожнім регіоні України. У 1998 році УФБ одержала статус саморегульованої організації.

Перші біржові торги акціями приватизованих підприємств пройшли в червні 1995 р. на УФБ. Саме на базі УФБ при активній участі фахівців біржі відпрацьовувалася нова технологія приватизації, розроблялася відповідна нормативна база. Перший досвід показав високу ефективність обраного підходу, зручність і зрозумілість процедури для інвесторів. Вже в 1995 р. вдалося одержати майже 2 млн грн – висока конкуренція забезпечила підвищення цін у ході торгів у деяких випадках у 10 разів і більше. Надалі обсяги біржових торгів постійно росли:

1995 р. – 42 пакети акцій на суму 1,9 млн грн;

1996 р. – 265 пакетів акцій на суму 12,2 млн грн;

1997 р. – 432 пакети акцій на суму 29,2 млн грн;

1998 р. – 763 пакети акцій на суму 160,9 млн грн;

1999 р. – 617 пакетів акцій на суму 340,6 млн грн;

Структура торгів за групами об’єктів на фондових біржах України й у Першій фондовій торговій системі (ПФТС) за 2000 рік представлена в таблиці 2.

Таблиця 2. – Структура торгів за групами об’єктів на фондових біржах України й у ПФТС за 8 міс. 2000 р.

Група

об’єктів

Кількість ВАТ, акції яких пропонувалися до продажу

Кількість запропонованих пакетів акцій, шт.

Кількість пакетів акцій, по яких відбувся продаж, шт.

Вартість проданих акцій

Кількість угод, за якими ціна продажу перевищувала номінальну вартість, шт.

Відношення ринкової ціни акцій до їхньої номінальної вартості

за укладеними контрактами, тис. грн.

за

номіналом,

тис. грн.

% до

загального обсягу

Разом

786

113

1046

101

871

132

1156

287

384

593,16

7800,62

63572,26

346440,49

268,57

418675,10

845,57

3699,30

66302,50

184423,44

389,07

255659,88

0,33

1,45

25,93

72,14

0,15

100,00

0,70

2,11

0,96

1,88

0,69

1,64

Сьогодні продаж акцій на фондових біржах є одним з основних способів приватизації в Україні. Це підтверджується, зокрема, тим, що протягом останніх двох років біржові торги забезпечують приблизно половину грошових надходжень від приватизації в державний бюджет.

Продаж акцій на фондових біржах є зараз найбільш динамічним способом приватизації, чому сприяє регулярне (щотижневе) проведення торгових сесій і короткий (п’ять робочих днів) термін розрахунків покупців за придбані акції.

З метою розширення кола потенційних покупців і забезпечення можливості доступу на торги непрофесіональним учасникам фондового ринку (фізичним особам – громадянам України) право брати участь у біржових торгах акціями приватизованих підприємств надано не тільки посередникам (зареєстрованим на фондовій біржі брокерським конторам), але й іншим особам, що можуть відповідно до діючого законодавства бути покупцями об’єктів приватизації. Єдиною умовою є сплата гарантійного внеску в сумі 10 % від початкової вартості пакета акцій, що планує придбати учасник, і подання декларації про доходи (для фізичних осіб) чи довідки про розподіл статутного фонду (для юридичних осіб).

Зараз Фонд державного майна України (ФДМУ) співпрацює з усіма фондовими біржами країни – УФБ, Українською міжбанківською валютною біржею (УМВБ), Київською міжнародною фондовою біржею (КМФБ), Донецькою фондовою біржею (ДФБ), Придніпровською фондовою біржею (ПФБ), Кримською фондовою біржею (КФБ) і з Позабіржовою, а зараз Першою, фондовою торговою системою (ПФТС). Розвинена мережа філій бірж дозволяє ФДМУ проводити торги безпосередньо в регіоні, де розташоване підприємство, що, як правило, викликає підвищену зацікавленість з боку місцевих інвесторів. Так, тільки в 1999 р. 12 % коштів (близько 40 млн грн) отримано саме у філіях УФБ і УМВБ, ще майже стільки ж (39 млн грн) – на регіональних біржах (ДФБ і ПФБ) (див. рис. 2).

Регіональна структура продажу в 1999 р. державних пакетів акцій приватизованих ЗАТ представлена в табл. 3.

Таблиця 3. – Регіональна структура продажу в 1999 р. державних пакетів акцій приватизованих ВАТ.

Регіон

Кількість виставлених на продаж пакетів, шт.

Кількість проданих пакетів, шт.

Частка проданих пакетів у виставлених на продаж, %

Кількість запропонованих до продажу акцій, шт.

Кількість проданих акцій, шт.

Частка проданих акцій у виставлених на продаж, %

Область:

Вінницька

Волинська

Дніпропетровська

Донецька

Житомирська

Закарпатська

Запорізька

Івано-Франківська

Київська

Кіровоградська

Луганська

Львівська

Миколаївська

Одеська

Полтавська

Рівненська

Сумська

Тернопільська

Харківська

Херсонська

Хмельницька

Черкаська

Чернівецька

Чернігівська

м. Київ

м. Севастополь

Автономна

Республіка Крим

Усього…

149

1538

633

42,42

51,35

51,58

35,23

30,30

40,00

39,66

36,62

38,46

62,50

24,73

36,36

61,11

42,00

50,00

30,43

29,85

46,77

52,94

32,91

25,64

34,62

29,41

33,33

67,42

57,14

31,54

41,16

72862794

36021642

697350834

509385122

27358940

21867214

238531316

70917299

63275222

36608413

277268480

204678283

214341824

138637742

101413539

30690815

70160355

58238304

95428327

154179492

40946733

41792590

22072524

9637527

97578119

12261400

164238097

3507742047

7841166

20990166

60941954

206636476

5713635

9853060

178980226

7166362

6738142

29250779

149049223

138991824

115677342

20324069

75310176

6421340

4202135

10757486

44420544

28288186

9301683

12735777

3578075

3893903

54648342

10431572

27655446

1249799089

10,76

58,27

8,74

40,57

20,88

45,06

75,03

10,11

10,65

79,90

53,76

67,91

53,97

14,66

74,26

20,92

5,99

18,47

46,55

18,35

22,72

30,47

16,21

40,40

56,00

85,08

16,84

35,63

Продовження таблиці 3.

Регіон

Номінальна вартість виставлених на продаж пакетів, тис. грн

Номінальна вартість проданих пакетів акцій, тис. грн

Вартість укладених контрактів, тис. грн

Середня номінальна вартість однієї проданої акції, коп.

Середня ціна продажу однієї акції, коп.

Співвідношення середньої ціни продажу однієї акції і її середньої номінальної вартості

Область:

Вінницька

Волинська

Дніпропетровська

Донецька

Житомирська

Закарпатська

Запорізька

Івано-Франківська

Київська

Кіровоградська

Луганська

Львівська

Миколаївська

Одеська

Полтавська

Рівненська

Сумська

Тернопільська

Харківська

Херсонська

Хмельницька

Черкаська

Чернівецька

Чернігівська

м. Київ

м. Севастополь

Автономна

Республіка Крим

Усього…

19268,41

7321,90

177464,09

120666,50

6340,55

5369,17

56211,48

17626,44

15869,40

9115,17

51527,56

26436,13

53071,19

34487,12

16514,36

17021,36

17540,09

14334,24

23994,66

12280,33

10363,28

10448,15

5518,13

1791,06

20806,02

3065,35

41059,52

795511,66

1591023

3043,60

3564,04

18336,72

53942,58

1156,98

2440,18

41538,69

1696,31

1735,13

7312,31

19472,75

9982,89

28826,26

5088,82

9988,52

10622,28

1050,53

2515,33

11105,14

5485,53

2426,36

3183,94

894,52

355,15

10087,52

2607,89

6913,86

265373,83

530747,7

6970,64

1962,15

22205,22

42819,85

543,67

2082,44

41514,97

827,61

6030,18

5405,64

25255,83

16643,64

35323,02

2744,74

13880,02

8238,88

542,01

2043,32

33405,73

5910,13

3397,81

2813,69

1773,47

1679,71

67853,46

578,98

4638,18

357084,99

714169.98

38,82

16,98

30,09

26,11

20,25

24,77

23,21

23,67

25,75

25,00

13,06

7,18

24,92

25,04

13,26

165,42

25,00

23,38

25,00

19,39

26,09

25,00

9,12

18,46

25,00

21,23

771,2

88,90

9,35

36,44

20,72

9,52

21,13

23,20

11,55

89,49

18,48

16,94

11,97

30,54

13,50

18,43

128,30

12,90

18,99

75,20

20,89

36,53

22,09

49,56

43,14

124,16

5,55

16,77

28,57

1002,81

2,29

0,55

1,21

0,79

0,47

0,88

0,999

0,49

3,48

0,74

1,30

1,67

1,23

0,54

1,39

0,78

0,52

0,81

3,01

1,08

1,40

0,88

1,98

4,73

6,73

0,22

0,67

1,35

42,189

В даний час у Кримській філії УФБ продаються різні за розмірами пакети акцій, у тому числі ті, які мають істотний вплив на корпоративні відносини і корпоративне управління (малі і великі, що блокують контрольні пакети акцій). У результаті продажу державних пакетів акцій ВАТ через фондові біржі змінюються корпоративні відносини і корпоративне управління в АТ: контроль переходить від держави до недержавних юридичних і фізичних осіб.

Особливістю продажу державних пакетів акцій через фондові біржі після виходу у світ нової програми приватизації (липень 2000 р.) є пропонування великих пакетів акцій, на відміну від колишньої розбивки їх на невеликі лоти, розмір яких, як правило, не перевищував 1 % УФ АТ.

Пропонування великих пакетів акцій збільшує рівень впливу на діяльність ВАТ і контроль за нею.

На корпоративні відносини і корпоративне управління в ЗАТ біржовий фондовий ринок не має впливу, тому що обіг їхніх акцій на фондових біржах заборонено чинним законодавством.

З розширенням приватизаційних процесів і розвитком вторинного ринку цінних паперів кількість емітентів на УФБ постійно збільшується. При цьому розширення набувають цінні папери, що випускаються в бездокументальній формі – у формі комп’ютерних записів на рахунках у депозитарії.

Обіг цінних паперів у дематеріалізованій формі дає можливість емітентам заощаджувати значні кошти при випуску цінних паперів, а всім учасникам ринку – можливість здійснення угод на ефективній основі і з низьким ступенем ризику.

Перші електронні торги на УФБ відбулися 13 грудня 1993 р. Авторитетна комісія в складі провідних спеціалістів Франції зробила висновки про те, що ефективна робота УФБ за новими світовими технологіями не викликає сумнівів. Надалі торги підтвердили висновки французьких фахівців.

Так електронна фондова біржа УФБ створювалася в тісному співробітництві з французькими колегами. Але вже на перших етапах роботи стало зрозумілим, що система біржового централізованого фондового ринку України не буде повним аналогом французької схеми. УФБ прийшла до власної моделі, що дозволяє виконувати рекомендації “Групи тридцяти”, і разом з тим оптимально відповідає потребам національної економіки. Варто додати, що і сьогодні, як і кожна відкрита система, модель біржового ринку удосконалюється й оптимізується.

Українська фондова біржа – це аукціонні торги державними пакетами акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, як за кошти, так і за приватизаційні майнові сертифікати, це і торги в системі електронного обігу цінних паперів (див. табл. 4).

Таблиця 4. – Капіталізація 20 найбільших фондових бірж світу (на кінець 1995 р.).

Біржі	Капіталізація, млн дол.	Частка в загальному обсязі, %
Нью-Йоркська фондова біржа	5 654 815	32,9
Токіо (усі японські біржі) У тому числі Токійська	3 667 292 3 545 307	21,3 20,6
Лондонська фондова біржа	1 346 641	7,8
NASDAQ	1 159 940	6,7
Німецька фондова біржа (усі біржі)	577 365	3,4
Паризька фондова біржа	499 990	2,9
Цюріх (усі швейцарські біржі)	398 088	2,3
Торонтська фондова біржа	366 345	2,1
Монреальська фондова біржа	305 423	1,8
Гонконгська фондова біржа	303 705	1,8
Амстердамська фондова біржа	286 652	1,7
Біржі Йоганнесбурга	277 109	1,6
Австралійська фондова біржа	243 475	1,4
Куала-Лумпурська біржа	213 757	1,2
Міланська фондова біржа	209 522	1,2
Тайваньська фондова біржа	187 206	1,1
Корейська фондова біржа	181 955	1,1
Стокгольмська фондова біржа	172 550	1,0
Сінгапурська фондова біржа	150 959	0,9
Іспанія (усі біржі)	150 914	0,9
Інші	839 708	4,9
Усі біржі	17 193 411	100,0

Це і розвиток вторинного ринку на торгах “з голосу”, на яких представлений весь аспект основних видів цінних паперів – акцій приватизованих підприємств, ощадні, депозитарні й інвестиційні сертифікати, векселі. Впроваджується торгівля ф’ючерсами й опціонами.

Слід зазначити, що рівень капіталізації УФБ украй низький. Наведемо для порівняння капіталізацію найбільших фондових бірж світу (див. табл. 4).

На фондовому ринку індикатором безпеки є обсяг (капіталізація), наприклад, у США обсяг ринку корпоративних цінних паперів дорівнює 9 трлн дол., питома вага акцій США на ринках планети складає – 45 %, Японії – близько 20,5 %, Великобританії – 10 %. Капіталізація українського ринку капітальних цінних паперів на початок 1999 р. стосовно ВВП є однією з низьких у світі – 4 %, капіталізація російського ринку складає 20 %, мексиканського – 34 %, бразильського – 46 %.

Для прикладу можна навести котирування російських акцій на найбільших світових біржах у 1913 році (див. табл. 5).

Таблиця 5. – Російські акції на найбільших біржах (дані на 1 січня 1913 р.).

Біржі

Число підприємств

(види акцій)

Основний капітал,

у млн руб.

Санкт-Петербурзька

Паризька

Берлінська

Брюссельська

Лондонська

295

1503,6

642,0

376,3

316,9

268,1

Державний контроль за дотриманням Українською фондовою біржею діючого законодавства, статуту і правил біржі здійснює відповідно до Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” і Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦБФР).

З 1998 року триває активна робота з розширення впливу УФБ на регіональному рівні. Це завдання реалізується шляхом проведення заходів щодо удосконалення біржової інфраструктури ринку. Мережею філій УФБ охоплені майже всі регіони України. 13 регіональних філій проводять торгові сесії з продажу державних пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації (у 1997 році їх було 10). Це дозволяє розвивати регіональні ринки цінних паперів, наближати організаційно оформлений ринок до місцевих інвесторів.

Аналізуючи основні тенденції світового біржового ринку, а також його формування в Україні, можна зробити кілька висновків:

– початковий період діяльності фондових бірж характеризувався вільним доступом до процесу біржової торгівлі;

– в даний момент практично всі фондові біржі розвинених країн перейшли від системи торгівлі “з голосу” до електронних систем торгівлі цінними паперами;

– сучасний етап розвитку біржового фондового ринку характеризується високим рівнем інтернаціоналізації біржової торгівлі цінними паперами;

– у розвинених країнах домінує тенденція зменшення чисельності фондових бірж;

– у кожній із країн з розвинутою економікою існує своя історично сформована система фондових бірж. За ознаками ролі, що відіграють окремі біржі в національних біржових системах, можна виділити групи країн з моно- і поліцентричними системами фондових бірж;

– у країнах з моноцентричною біржовою системою (США, Італія, Франція, Японія) домінує одна фондова біржа, розташована в головному фінансовому центрі країни, інші являють собою організовані фондові ринки локального значення;

– поліцентричні біржові системи організованих вторинних ринків цінних паперів функціонують у Німеччині, Австрії, Канаді, Швейцарії. Вони характеризуються наявністю декількох фондових бірж у країні, що мають приблизно рівне значення і частку на біржовому фондовому ринку країни. Наприклад, у Німеччині 8 фондових бірж, з яких на частку головної фондової біржі країни у Франкфурті-на-Майні припадає 40 % усього біржового обороту, а на частку Дюссельдорфської фондової біржі – 20 %.

З 1995 року почалася участь фондових бірж України в приватизаційних процесах шляхом продажу державних пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації. Це помітно пожвавило біржову діяльність в Україні і поліпшило фінансовий стан бірж. В даний час цей напрямок діяльності є стратегічним для всіх фондових бірж. Далі в структурі доходів фондових бірж від операцій з цінними паперами дуже низька частка доходів від операцій з недержавними пакетами акцій, на відміну від практики фондових бірж високорозвинених країн, де основна частка доходів від операцій з цінними паперами припадає на вторинний оборот цінних паперів.

– УФБ практично не одержує доходи від членських внесків, фондові біржі змушені здійснювати відносно високі постійні поточні витрати, вони практично не одержують доходи від плати за допуск цінних паперів до обігу (листинг).

Відносно доходів у більш вигідному становищі знаходиться Українська міжбанківська валютна біржа. Крім доходів від продажу державних пакетів акцій, вона одержує стабільні доходи від валютних операцій. І останнє. Низький обсяг статутного фонду фондової біржі привів до створення 5 фондових бірж в Україні, деякі з них не мають достатніх фінансових ресурсів для забезпечення високотехнологічних систем торгівлі цінними паперами.

Для подальшого розвитку українських фондових бірж, як інфраструктурних ланок інвестиційного ринку, необхідно вжити негайних заходів, а саме:

– формування умов, що сприяють концентрації торгівлі цінними паперами на біржовому й організаційно оформленому позабіржовому фондових ринках;

– впровадження такої системи розрахунків за угодами з цінними паперами, що відповідає міжнародним стандартам і вимогам “Групи тридцяти” щодо касового режиму, надійності трансакцій, технологій розрахунків (протягом не більш ніж 5 банківських днів);

– створення загальнонаціональної системи моніторингу фондового ринку як складового елемента техніко-економічного аналізу стану ринку інвестицій в Україні;

– створення більш широкої мережі зберігачів цінних паперів як основи для функціонування системи і мобілізації (обезрухування) документарних цінних паперів (сертифікатів);

– встановлення обмежень протягом не менше 3-х років по перепродажу, передачі в управління акцій приватизованих підприємств, що були куплені з продажу з метою недопущення обвального зниження попиту і цін на них;

– встановлення пільгового режиму оподатковування іноземних інвестицій у цінні папери українських емітентів;

– збільшення мінімального розміру статутного фонду фондової біржі в розмірі 1 млн євро.

Література:

1. Барановський О. І. Індикатори безпеки фондового ринку //Фінанси України. – № 9. – 1999. – С. 83-93.

2. Баюра Д. “Корпоративное управление” //Украинская инвестиционная газета. – 2000. – № 43 (264). – С. 13.

3. Берзон Н. И., Буянова Е. А. и др. Фондовый рынок. Учебное пособие. – Москва: Изд-во “Вита”, 1999. – 397 с.

4. Бернар и Колли. Толковый экономический и финансовый словарь. Москва: Международные отношения. – 1997. Т. 1. – С. 784.

5. Закон Украины “О государственном регулировании рынка ценных бумаг в Украине” от 30 октября 1996 года № 448/96-ВР.

6. Закон Украины “О приватизации государственного имущества” от 19 февраля 1997 года № 89/97-ВР.

7. Закон Украины “О режиме иностранного инвестирования” от 19 марта 1996 года № 93/96-ВР.

8. Закон Украины “О хозяйственных обществах” от 19 сентября 1991 года № 1576-XII.

9. Закон Украины “О ценных бумагах и фондовой бирже” 1991 г. Дополнения, изменения. Закон Украины “Об инвестиционной деятельности” 1991 г. и др.

10. Закон Украины “О ценных бумагах и фондовой бирже” от 18 июня 1991 года № 1201-XII.

11. Кибенко Е. Р. Корпоративное право. Учебное пособие. – Харьков: Фирма “Эсиада”, 1999. – 480 с.

12. Кліменко В. В. Державне регулювання фондового ринку // Фінанси України. № 10. – 2000. – С. 57-69.

13. Концепция регулирования финансового рынка Украины. //Рынок ценных бумаг. – 2002. – № 1.

14. Мозговой О. Н. Зарубежный фондовый рынок. – К.: Изд-во УАННП “Феликс”, 1998, 128 с.

ПОРIВНЯЛЬНИЙ АНАЛIЗ СИСТЕМ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБIЖЖЯ

Марія Федорова, асистент кафедри економічних дисциплін КЕІ КНЕУ

Подано огляд і аналіз систем соціального страхування України та зарубіжжя. Автором підкреслюється проблематичність забезпечення в сучасних умовах стабільного функціонування системи соціального страхування України. Робиться висновок про необхідність зниження відрахувань у фонди соціального страхування України з метою зниження тиску на фонд оплати праці.

Бюджет виступає основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави. Гроші бюджету є відособленими і забезпечують реалізацію його функцій. Однак у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення, і тому необхідно мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною створення фондів цільового призначення.

У фінансовій системі зарубіжних країн спеціальні фонди посiдають важливе місце. Обсяг сконцентрованих у них коштів значний. У Франції спеціальні фонди за розміром наближаються до державного бюджету країни. У Японії із спеціальних фондів фінансується більше половини державних витрат, у Великобританії – .

У сучасних умовах поряд з бюджетом підвищується значення позабюджетних фондів. Збільшення кількості й обсягів таких фондів пояснюється рядом причин: 1) у органів державної влади з’являються додаткові кошти для втручання в господарське життя і фінансової підтримки підприємництва, особливо в умовах нестабільної економіки; 2) будучи автономними від бюджету, ці фонди призначаються для вирішення важливих завдань, що вимагають особливої уваги з боку держави. Саме поява позабюджетних фондів зі строго цільовим використанням коштів забезпечує більш ефективний державний контроль; 3) позабюджетні фонди можуть за певних умов, тобто при наявності активного сальдо, використовуватися для покриття бюджетного дефіциту через механізм кредиту.

Цільові фонди поділяються на двi групи. Першу групу складають постійні фонди, створення яких пов’язано з виділенням окремих функцій держави. Так, зокрема, при реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У зв’язку з цим окремо створюються спеціальні фонди з метою гарантованого забезпечення цих витрат. Іншу групу складають тимчасові фонди, що формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються за конкретною необхідністю і після вирішення проблеми закриваються.

Соціальні фонди створюються на постійній основі з метою державного фінансового забезпечення системи державного страхування. Соціальне страхування виступає самостійною галуззю страхування і являє собою сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодувань при постійній або тимчасовій втраті працездатності чи місця роботи. Фонди утворюються за рахунок трьох джерел: страхових внесків застрахованих, страхових внесків підприємців і субсидій держави.

У системі державного соціального страхування страхувальником виступає держава, яка бере на себе зобов’язання по створенню колективних страхових фондів і виплаті страхових відшкодувань. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками виступають підприємства й організації, громадяни, держава. Застрахованими є працівники підприємств і організацій, а в деяких випадках і непрацюючї громадяни.

Усе сказане попередньо підтверджується світовим досвідом організації державного соціального страхування. Так, у США діє велика кількість соціальних фондів, що знаходяться у різному адміністративному підпорядкуванні. Найбільшими є три загальнонаціональні: фонд страхування по старості, інвалідності і на випадок втрати годувальника; фонд страхування державних службовців; фонд допомоги бідним.

Фонди соціального страхування у ФРН включають багато автономних фондів, якї охоплюють окремі види страхування – фонд пенсійного страхування робітників та службовців, фонд страхування через хворобу, фонд страхування по безробіттю та інші. У Великобританії функціонують два основні види соціальних фондів: фонд національного страхування і пенсійні фонди державних підприємств. У Японії чотири великих фонди: фонд страхування здоров’я, фонд національних пенсій, фонд страхування від виробничого травматизму, фонд страхування від безробіття. У Франції найбільш значними соціальними фондами є фонд страхування через хворобу, інвалідність, материнство; пенсійний фонд; фонд допомоги родинам; національний фонд допомоги безробітним.

Систему соціального страхування України складають чотири цільові фонди, між якими чітко розподілені сфери функціонування:

1) Пенсійний фонд здійснює страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.

2) Фонд соціального страхування по тимчасовій втраті працездатності характеризує страхування на випадок тимчасової втрати працездатності і здійснує витрати, зумовлені народженням і похованням. Формою страхового відшкодування виступає допомога на період втрати працездатності і на відшкодування частини витрат на відновлення працездатності.

3) Фонд державного сприяння зайнятості населення забезпечує страхування на випадок втрати місця роботи. Формою страхового відшкодування виступають допомоги по безробіттю, на перекваліфікацію, на працевлаштування.

4) Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань забезпечує страхування на випадок втрати працездатності на виробництві. До цієї групи можна також віднести Фонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансової допомоги, а не страхування.

Внески застрахованих у фонди соціального страхування складають пряме відрахування з їхнього доходу і по суті є прямим цільовим податком. Ставка внеску в більшості розвинутих країн встановлюється у відсотках незалежно від величини доходу. При цьому передбачається річна максимальна сума внеску чи максимальний доход, до якого застосовується ставка. Діють страхові ставки для застрахованих і підприємців. В одних країнах (ФРН) вони однакові для двох груп платників, в інших (Великобританія, Франція) – різні. У більшості країн ставки для застрахованих встановлюються у відсотках до доходу, а для підприємців – у відсотках не до загального фонду заробітної плати, а до заздалегідь визначеної максимальної валової заробітної плати, тобто сума, що перевищує цей максимум, не враховується. Тому чим більша частка кваліфікованих працівників у компанії, чим вища їхня заробітна плата, тим менше відрахувань роблять вони в соціальні фонди. Великі компанії платять відносно менше в соціальні фонди. Внески підприємців прирівнюються до затрат виробництва і відшкодовуються їм у вигляді підвищених цін на товари. У країнах діє або один внесок з усіх видів страхування (Великобританія), або кілька (ФРН), сплата яких надає право на відповідні види соціальних послуг. Система соціального страхування України має свої особливості, на яких необхідно зупинитися докладніше.

Фонд соціального страхування по тимчасовій непрацездатності

Відповідно до законодавства роботодавці будуть сплачувати внесок на соціальне страхування замість 4% на ФОП (фонд оплати праці) 2,5% цієї ж величини [1, 3]. Свої втрати фонд соцстраху компенсував тим, що підприємства тепер будуть оплачувати своїм робітникам перші п’ять днів лікарняних. І тільки із шостого дня фонд бере ці виплати на себе. З урхуванням того, що в більшості випадків термін тимчасової непрацездатності “вписується” у п’ятиденку, практично все навантаження по оплаті лікарняних лягає на плечі роботодавців.

Крім того, фізичні особи також будуть платити внески на цей вид страхування: наймані робітники, що одержують до 150 грн на місяць, – 0,25% із зарплати, а ті , хто одержує більше 150 грн на місяць, – 0,5% [1, 4]. Необхідно нагадати, що раніше вони цього не робили. Фізичні особи – підприємці оплатять тимчасову непрацездатність у розмірі, який дорівнює сумі внесків з юридичних і фізичних осіб. Тобто 3% свого оподатковуваного сукупного доходу – на непрацездатність. Щоправда, усе ще незрозуміло, хто виплачуватиме п’ять днів лікарняних цій категорії платників.

Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання почав діяти як самостійний орган із серпня 2000 року.

Створення даного фонду звільняє роботодавців від виплати відшкодування збитку, заподіяного працівникові через ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків. Тому що згідно із ст. 25 Закону про страхування усі види страхових виплат і соціальних послуг застрахованим особам, які перебувають на їхньому утриманні, а також усі види профілактичних заходів повинні проводитися фондом за рахунок його ж коштів [3, 18]. Однак якщо раніше роботодавці відшкодовували збиток тільки у випадку його заподіяння, то тепер здійснювати передбачені законом про тарифи відрахування у фонд їм необхідно постійно, тому що саме за рахунок цього в основному і повинні формуватися кошти Фонду соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань.

Платниками страхових внесків у цей фонд є тільки роботодавці [4, 1]. Працівники ж, будучи застрахованими від нещасного випадку, не несуть при цьому ніяких витрат на таке страхування (на відміну від інших видів загальнообов’язкового державного соціального страхування). Причому для цього від них не потрібно згоди чи заяви. Працівники вважаються застрахованими, а отже, такими, що мають право на страхові виплати вже з 1 квітня 2001 року, до того ж незалежно від того, платять роботодавці страхові внески чи ні [4, 3].

Розміри страхових внесків диференційовані за групами галузей економіки (видами робіт) у залежності від класу професійного ризику виробництва. Чим більший цей ризик, тим більший розмір страхового внеску.

Установлені 20 класів професійного ризику по галузях економіки, що згруповані за кодами Загальнодержавного класифікатора галузей народного господарства України. Кожному класу ризику відповідає визначений тариф (від 0,84% до 13,8%) [5, 4]. Є вийняток для окремих галузей, бюджетних установ і організацій, а також для підприємств, створених громадськими організаціями інвалідів. При визначенні класу ризику було взято рівень травматизму, види виробництва, витрати на оплату праці і відшкодування збитку потерпілим на виробництві.

Фонд загальнообов’язкового державного страхування України на випадок безробіття (далі фонд) створений для управлiння страхуванням на випадок безробіття, проведення збору й акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення і надання соціальних послуг, здійснення інших функцій [6, 8]. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осiб і надання їм відповідних соціальних послуг фондом. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України.

Згідно з законодавством, існують такі види забезпечення:

– грошова допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

– допомога по частковому безробіттю;

– матеріальна допомога в період професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації безробітного;

– матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному чи непрацездатним особам, що знаходяться на його утриманні;

– допомога на поховання у випадку смерті безробітного чи особи, що знаходилася на його утриманні [6, 8].

Фонд державного сприяння зайнятості населення України надає такі види соціальних послуг: професійна підготовка чи перепідготовка, підвищення кваліфікації і профорієнтація; пошук придатної роботи і сприяння у працевлаштуванні, у тому числі через надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних і фінансування організації оплачуваних суспільних робіт для безробітних; інформаційні і консультаційні послуги, пов’язані з працевлаштуванням.

Обов’язкові внески підприємств і організацій – основне джерело доходів Фонду зайнятості. Держбюджет не надає субсидій фондовi з 1992 року. За останні роки податок на заробітну плату, що відраховувався у фонд, змінювався кілька разів. Якщо в 1991 році він складав всього 0,6% , то в 1992-1994 рр. уже зупинився на планці 2%. З 1997 по 2001 рiк розмір збору залишався таким самим, однак була змінена його структура: 1,5% від фонду заробітної плати платили підприємства, а 0,5% своєї зарплати працівники підприємств і організацій.

У 2001 році Фонд державного сприяння зайнятості населення до фінансових питань підійшов серйозно. Замість 1,5% роботодавці платили на безробіття 2% до липня 2001 року, а з 1 липня – 2,5% суми фактичних витрат на оплату праці найманих робітників, якi включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Закону України “Про оплату праці” і підлягають обкладанню прибутковим податком із громадян. Для найманих робітників як і раніше залишилася ставка 0,5% зарплати. [7, 10]

Фізичні особи – підприємці оплачували безробіття в розмірі, що дорівнює сумі внесків з юридичних і фізичних осіб: 2,5% у першому півріччі 2001 року, що переходять далі в 3%, свого оподатковуваного сукупного доходу. Для порівняння: у Німеччині відрахування в подібний фонд зайнятості складають 6,5%. З них половину платить підприємство, а половину – робітники. У Франції робітники відраховують 2,9%, У Нідерландах – 2,3%, у Португалії – 3,5%, в Іспанії -1,6%, в Угорщині – 2% своєї заробітної плати [2, 462-465].

За останні два роки істотно змінилася структура розподілу коштів так званого Фонду зайнятості (див. діаграму 1). У видаткових статтях фонду превалюють обсяги виплат грошових допомог по безробіттю. У той же час значно знизилися витрати на створення робочих місць, міжнародне співробітництво, поповнення матеріальної бази фонду, а також на адміністративні витрати. У зв’язку зі стрімким зростанням безробіття у держави і громадян не виникає питання: бути фонду зайнятості чи не бути. Саме тому велику частку своїх надходжень (64%) фонд направляє на виплату допомоги по безробіттю.

Грошова допомога нараховується на підставі довідки з останнього місця роботи, де зазначена сума зарплати і категорія безробітного. Пріоритети при виплаті грошової компенсації розподіляються в залежності від категорії безробітного. Переваги мають безробітні, звільнені за економічних або організаційних причин: у зв’язку з банкрутством підприємства, скороченням виробництва, що є показником кризової ситуації у виробництві України.

Пенсійний фонд. Пенсійна система України побудована за принципом солідарності поколінь, тобто пенсійні відрахування працiвникiв направляються на виплату пенсіонерам. Якщо ж цих грошей не вистачає, різниця покривається за рахунок податкових надходжень у бюджет. Розмір пенсій залежить від демографічної ситуації і чинної законодавчої бази.

Джерелом формування бюджету Пенсійного фонду України є обов’язкові внески і збори в даний фонд: внески пiдприємств у розмiрi 32% до фонду зарабiтної плати; страховi платежi громадян в розмiрi 1 -2% iз зарабiтної плати та iнших доходiв; цiльовi надходження з бюджету на виплату пенсiй вiйськовослужбовцям, працiвникам органiв Мiнiстерства внутрiшнiх справ, iнвалiдам з дитинства; доходи вiд розмiщення тимчасово вiльних коштiв фонду та інше.

Кошти Пенсійного фонду направляються на фінансування виплати державних пенсій і інших соціальних виплат.

Нинішня система пенсійного забезпечення спирається на схему негайних виплат. Нестабільність цієї системи в найближчій перспективі визначається значними витратами Пенсійного фонду вiдносно ВВП і високими ставками самого збору, що при цьому не мають прямого зв’язку з виплатами з фонду в майбутньому. Крім того, в Україні спостерігається поступове зростнання кількості пенсіонерів вiдносно кількості працюючих (у 1999 р. – відповідно 14 млн чол. і 20 млн чол.) [8, 2].

Дефіцит пенсійної системи посилюється також нерегулярними дотаціями в Пенсійний фонд із держбюджету, що при цьому перераховуються далеко не в повному обсязі. Саме тому для ліквідації заборгованості по прострочених пенсійних виплатах були введені додаткові збори в Пенсійний фонд. До таких зборів належать:

· 1 % суми операцій із продажу – купівлі валют;

· 5 % вартості реалізованих ювелірних виробів із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння;

· 3 % вартості легкового автомобіля при продажу;

· 5 % вартості вироблених чи імпортованих тютюнових виробів;

· 1 % вартості нерухомості, що придбається у власнiсть;

· 6 % вартості послуг за сотовий мобільний зв’язок.

Отже, обов’язкові збори в усі фонди системи соціального страхування України є навантаженням на фонд оплати праці підприємств і організацій. У свою чергу це приводить до підвищення собівартості продукції, що через ціни на товари і послуги збільшує тиск на всі прошарки населення, у тому числі і на малозабезпечені. Це знижує соціальний ефект діяльності цих фондів. Можливо, на даному етапі розвитку це і виправдано, але надалі необхідно змінити розподіл навантаження по відрахуваннях у зазначені вище фонди, щоб не створювати додаткові стимули для переходу платників у “тіньовий” сектор економіки.

Література:

1. Закон України від 11.01.2001р. № 2213-III “Про розмір внесків на деякі види обов’язкового державного соціального страхування” / Інформаційно-аналітична газета ОРІЄНТИР. – №8 (186) від 23.02.2001.

2.Основи економічної теорії/ Під заг. ред. С.В.Мочерного. – К.: Знання, КОО, 2000. – 607 с.

3. Сухомлин І. Першоквітневе страхування від нещасного випадку. Бухгалтерія. – № 17/2 (432). – 26 квітня 2001. – С.18-23.

4. Закон України від 23.09.99 р. №1105 -XIV “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності”.

5. Закон України від 22.02.2001р. № 2272 – III ” Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності”.

6. Закон України від 02.03.2000р. №1533 – ІІІ “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” / Податки і бухгалтерський облік. Квітень 2000. – №16 (272). – С.7.

7. Закон України “Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування” /Орієнтир. – №8 (186). – 23 лютого 2001. – С.7- 20.

8. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил. К.: Рада по вивченню виробничих сил України. – НАН України, 1999.

Проблема розробки кредитної політики банку

Усніє Байрам, асистент кафедри обліку та аудиту КЕІ КНЕУ

Розкрито суть поняття кредитної політики банку, її мету, показники розвитку кредитних відносин, стан проблеми банківського кредитування в Україні. Докладно висвітлені фактори, що визначають рівень процентної ставки та основні принципи формування кредитної політики банків. Автор пропонує процес розробки кредитної політики банку здійснювати поетапно і подає вісім оригінальних етапів цього процесу. Крім того, запропоновані заходи, спрямовані на підвищення ефективності кредитної політики банку.

Сьогодні кредитна політика будь-якого банку – це його обличчя, “козирна карта”. Оскільки традиційно ринки, які розвиваються, завойовуються за допомогою кредитних операцій, більшість банків на розвинених ринках повинні приділяти увагу кредитній політиці.

Кредитна політика – політика проведення кредитних операцій, спрямована на організацію ринку та залучення позивачів.

Кредитна політика банку – це частина філософії банківського бізнесу, яка визначає внутрішньо банківську процедуру видання кредиту, документообіг, моніторинг за кредитним портфелем, роботу з проблемними кредитами, встановлення процентних ставок по кредиту.

Головна мета кредитної політики будь-якого банку – досягти комерційного зростання шляхом зміцнення та підвищення надійності якості кредитного портфеля банку.

Головним показником розвитку кредитних відносин є перелік кредитних операцій, які готові запропонувати клієнту в банку. Як правило, чим більший перелік, тим більше уваги приділяється кредитній політиці. Основні форми і види банківського кредиту, дозволені в Україні, визначені “Положенням про кредитування”, але насправді деякі з них неможливі у сучасних умовах з-за слабкого розвитку заставних відносин та недоопрацювання законодавчих актів, які регулюють їх здійснення.

При кредитуванні досить часто виникає необхідність у захисті інтересів банків, відшкодуванні можливих збитків, спричинених боржником непогашенням наданого йому кредиту. Тому в практиці українських банків більшість кредитів (близько 60%) надається під заставу. Однак у неплатоспроможному середовищі, що склалося в Україні, реалізувати заставу дуже складно (процент реалізації закладеного майна не збільшує 20%). Крім того, результатом недосконалості системи банкрутства, яка є довгою процедурою, виникає загроза підриву ліквідності банку із-за затримок задоволення вимог банку. Внаслідок цього банки вимушені ускладнювати процедуру видачі кредиту, тим самим звужуючи коло потенційних клієнтів.

Останнім часом стає сильнішою тенденція скорочення довгострокових вкладень, що обумовлюється великим ризиком не повернення кредиту та невзначеністю стану економіки в цілому.

Однією з проблем стає відсутність надійних, платоспроможних позивачів, що обумовлено загальною економічною ситуацією і суттєвим скороченням ділової активності підприємств.

Згідно з Положенням НБУ “Про кредитування” при проведенні кредитної політики комерційні банки виходять з необхідності забезпечення об’єднання інтересів банку, його акціонерів, вкладників і суб’єктів господарської діяльності з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня процентних ставок і комісійних заохочень. Вони відповідають за своїми обов’язками перед клієнтом всім своїм майном.

При виданні позивачу кредиту у розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (“великі кредити”), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національний банк. Кожен з наданих кредитів не може перебільшувати восьмикратного розміру власних коштів банків.

З метою захисту інтересів кредиторів і позивачів кредитування здійснюється на підставі діючого законодавства України з наявністю встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків і вимог по формуванню обов’язкових, страхових та резервних фондів.

Банківський кредит надається суб’єктам кредитування на умовах забезпечення, платності, терміновості і цільового використання.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопуску збитків при не поверненні боргу через неплатоспроможність позивача. Аналізуючи банківські кредити з позиції забезпеченості, необхідно зазначити, що кредит без забезпечення, так званий бланковий кредит, зазначає незначне в структурі короткотермінових кредитних вкладень. Так, його частка у сумі кредитів, що надаються комерційними банками для здійснення розрахунків в 2000 році, складала близько 13%. В практичній діяльності українських банків найбільш розповсюдженим видом забезпечення є застава майна. Враховуючи світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в Україні не використовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, застава (із-за відсутності діючого законодавства), за рахунок яких можно було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченості, обумовленої недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру закладеного майна і відпрацьованого механізму його реалізації у випадку визнання клієнта неспроможним сплатити позику.

Оцінюючи платоспроможність, можна використовувати різноманітні джерела інформації. Світовий досвід свідчить про їх різноманітність. Однак в Україні обов’язковим джерелом є бухгалтерська звітність (Форма №1, Форма № 2), використовуються запити, але відсутній такий важливий показник, як рейтинги всіх компаній, єдина база даних неплатоспроможних позивачів. Для досягнення ефективності кредитних операцій у банках постійно проводиться аналіз виданих кредитів, напрямки розміщення кредитних ресурсів за підсумками певних років.

Принцип повернення, терміновості та платності означає, що кредит повинен бути повернений позивачем банку у визначений в кредитній угоді термін з відповідною платнею за його використання. У ринкових умовах господарювання принципу терміновості повернення кредиту надається особливе значення. Його порушення є для кредитора підставою для застосування до позивача економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті – подання фінансових вимог в судовому порядку. Крім того, збереження вказаного принципу необхідно для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси в безнадійні договори. Від збереження принципу терміновості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення грошовими коштами громадського виробництва і, відповідно, його обсягів та темпів росту. З принципом терміновості повернення кредиту пов’язано принцип платності. Реалізація цього принципу на практиці здійснюється через механізм банківського процента. Банку платність кредиту забезпечує покриття його витрат, пов’язаних з виплатою процентів за залучені в депозити чужі кошти, витрат на утримання свого апарату, а також забезпечує отримання прибутків для збільшення ресурсних фондів кредитування (резервного, статутного) і використання на власні та інші потреби.

До факторів, що визначають рівень процентної ставки, відносять:

1. Рівень базисної ставки НБУ при продажу кредитних ресурсів комерційним банком.

2. Рівень витрат з формування позивного капіталу банку, який складається з платні за кредит, отриманий в інших комерційних банках, а також витрат по залученню коштів від юридичних та фізичних осіб, структури вкладів, організації інших пасивних та активних операцій по залученню й ефективному розміщенню кредитних коштів.

3. Рівень інфляції, його взаємозв’язок зі ставками рефінансування НБУ.

4. Попит на позики, в умовах сьогодення часто залежить також від рівня інфляції, яка часто є результатом змови монополістів ринку вільно конвертованих валют, які штучно піднімають курс ВКВ, за рахунок чого стимулюється ажіотажний попит на кредити. Створюються умови для більш швидкого накопичення капіталу на ринку згаданих послуг та у спекулятивно-посередницькому секторі економіки.

5. Термін надання позики. Чим вищий термін, тим вищі ризики, і, зрозуміло, вища процентна ставка.

6. Ставки установ-конкурентів на ринку послуг, які розглядаються. (Хоча при ажіотажному попиті на кредити і супроводжувані послуги конкуренція практично не впливає на знижку процентної ставки.)

7. Розміри позики, кошти, спрямовані на його гарантійне забезпечення. Страхові фонди також впливають на розмір процентної ставки. При цьому чим менша сума кредиту, тим вона дорожче коштує в розрахунку на позикову грошову одиницю. Це пояснюється тим, що прибуток кредитора не великий, але витрати при перевірці позивача такі ж, як при видачі великої позики.

8. Зміст проекту, що фінансується, його перспективи, пов’язані з ним підприємницькі, техногенні та інші ризики.

9. Кількість партнерів, що беруть участь у здійсненні проекту. Чим більше таких учасників, тим менше ризику їх одночасного банкрутства, а це знижує процентну ставку за надані послуги.

10. Платоспроможність, надійність, високий імідж позивача також впливають на рівень процентної ставки. Від рівня надійності позивача залежать витрати, пов’язані з витратами на його вивчення, контроль, супровід кредиту.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позикових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитною угодою. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об’єкта) і знаходить відображення в певному розділі кредитної угоди, це закріплює конкретну мету позики і дає змогу здійснювати банківський контроль за збереженням даної умови позивачем.

Розробка методологічних основ кредитної політики комерційних банків повинна базуватися на певних принципах. У сучасних публікаціях з проблем її формування ці принципи чи не розглядаються, чи ототожнюються з принципами видачі кредитів, або розглядаються лише фрагментарно, не дозволяючи визначити всю систему. Основні принципи формування кредитної політики банків:

·- забезпечення зв’язку кредитної політики з загальною стратегією його економічного розвитку. Кредитна політика повинна розглядатись як один з обов’язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною, процентною політикою управління банківськими ризиками. Будучи одним з найбільших елементів, котрі входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, кредитна політика повинна бути узгоджена за своїми цілями з загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики стану країни та її розвитку в певний період. Кредитна політика банку в значній мірі пов’язана з зовнішнім середовищем, яке визначається станом розвитку економіки держави. На етапі переходу України до ринкової економіки це середовище відчуває суттєву трансформацію, яка визначає нові економічні можливості проведення окремих напрямків кредитної політики банку;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики прогнозування кон’юнктури фінансового ринку. В процесі визначення стратегічних цілей комерційного банку з приводу обсягів його кредитної діяльності, формування рівня кредитної ставки, форм і видів кредитування клієнтів повинні бути прогнозовані і враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому і в тих його сегментах, в яких банк проводить (або збирається проводити) свою кредитну діяльність. В зв’язку з циклічним розвитком і постійною мінливістю стану фінансового ринку, окремих його сегментів необхідно систематично вивчати стан його кон’юнктури для формування ефективної кредитної політики, її коригування в окремих напрямках;

·- забезпечення дотримання правових норм державного регулювання кредитної діяльності комерційних банків в процесі розробки кредитної політики. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб’єктів господарювання, кредитна діяльність комерційних банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання виступають певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи по здійсненню кредитних операцій). Стратегічні цілі кредитної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з діючими нормами державного регулювання кредитної діяльності;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики внутрішнього ресурсного потенціалу комерційного банку та можливостей його розвитку. Обсяг кредитної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості проведення окремих операцій та застосування окремих кредитних інструментів в значній мірі визначаються розміром його статутного фонду, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією кредитних менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал. Деякі з цих елементів визначаються можливостями швидкої трансформації в часі і можуть бути підпорядковані стратегічним цілям кредитної політики (наприклад, впровадження сучасних інноваційних технологій, відповідна підготовка кредитних менеджерів). Інші ж елементи мають менші можливості трансформації в часі внаслідок ринкових обмежень, недостатності фінансових ресурсів та з інших причин (наприклад, суттєве збільшення розміру статутного фонду, організація філій, значне збільшення матеріально-технічної бази). Тому стратегічні цілі кредитної політики та механізм її реалізації повинні враховувати ресурсні обмеження нарощування внутрішнього потенціалу комерційного банку;

·- сегментація напрямків кредитної політики за основними формами та видами його кредитної діяльності. Як цілісне поняття кредитна політика повинна бути певним чином сегментована при розробці за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках кредитної діяльності. Ця сегментація може визначати окремі пріоритети по вибору клієнтів, видів видачі кредитів, відповідних кредитних інструментів, визнавши диференційовані умови кредитних договорів;

·- забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків кредитної політики. Цей принцип формування кредитної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей з окремих напрямків кредитної діяльності в часі, регіональному розрізі;

·- забезпечення високої ефективності кредитної політики. Поняття високої ефективності кредитної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його кредитних операцій і кредитної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки і надійності цієї діяльності протягом передбаченого періоду. Для забезпечення високої ефективності кредитної політики в процесі розробки повинні бути визначені відносні критерії рівня прибутковості та ризику проведення окремих кредитних операцій, форм та видів кредитів, кредитної діяльності комерційного банку в цілому;

·- забезпечення гнучкості кредитної політики. Внутрішні та зовнішні умови кредитної діяльності комерційних банків, прогнозовані в процесі розробки їх кредитної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачених значень. Ці відхилення можуть передбачати в майбутньому відповідне коректування механізмів досягнень стратегічних цілей. Тому при розробці кредитної політики банку повинен бути передбачений можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, використовування нових кредитних інструментів, впровадження нових інноваційних технологій здійснення кредитного процесу, які б дозволяли враховувати можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов кредитної діяльності.

Згідно з цими принципами нами запропоновані такі етапи розробки кредитної політики банку:

1) аналіз кредитної діяльності банку за попередній період;

2) дослідження факторів зовнішнього кредитного середовища та прогнозування їх розвитку;

3) оцінка внутрішнього ресурсного потенціалу банку і можливостей його розвитку;

4) формування системи стратегічних цілей кредитної політики;

5) обґрунтування типу кредитної політики вибирається з урахуванням допустимого рівня ризику проведення кредитних операцій;

6) розробка основних параметрів організації кредитного процесу і визначення міри відповідальності кредитних менеджерів різного рівня;

7) формування механізму контролю за здійсненням кредитної політики;

8) загальна оцінка ефективності розробленої кредитної політики.

Для підвищення ефективності кредитної політики банку вважається доцільним реалізація таких заходів:

– виключити можливість надання незабезпечених кредитів, при цьому приймати в забезпечення тільки високоліквідне майно;

– прийняття рішення про надання кредиту повинно прийматися тільки при умові одержання позитивних результатів оцінки фінансового стану позивача, визначення його кредитоспроможності і допустимого ризику для банку;

– впровадження нових видів кредитування, активізація існуючих.

Реалізація пропонованих заходів дозволить комерційним банкам України підвищити прибутковість від здійснення кредитної діяльності, мінімізувати існуючі банківські ризики в повній мірі, і, таким чином, досягти головної мети кредитної політики.

Література:

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність”, прийнятий Верховною Радою України 12.1999.

2. Закон України “Про заставу”, прийнятий Верховною Радою України 02.10.92.

3. Положення НБУ “Про кредитування”, затверджене Постановою Правління НБУ № 246 від 28.09.95.

4. Положення НБУ “Про порядок формування і використання резерву для покриття можливих втрат по кредитних операціях банків”, затверджене Постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000.

5. Ермоленко Г.Г., Коршикова Т.В. Анализ кредитных операций банков // Финансы Украины, 2001 – № 3.

6. Клименко Т. Кредитная деятельность банков Украины //Экономика Украины, 2000 – № 3.

7. Сусиденко В.Т. Методология разработки кредитной политики коммерческого банка: теоретический аспект // Региональные перспективы , 2000 – № 2-3 (9-10).

8. Сусиденко В. Практические аспекты обеспечения принципов банковского кредитования // Экономика Украины -1998- № 7.

9. Шапран В. Кредитная политика коммерческого банка // Фондовый рынок, 2000 – № 32.

10. Шапран В. Работа с проблемными кредитами // Фондовый рынок, 2000 – № 35.

11. Шапран В. Основы процентной политики в банковской системе Украины или как зарабатывают украинские банки? // Фондовый рынок, 2000 – № 30.

Організація проведення автоматизованого аудиту та основні положення методики аудиту витрат з використанням комп’ютерних технологій

ОЛЕКСАНДР СМЕТАНКО, аспірант кафедри аудиту Київського національного економічного університету

У статті розглянуто і виділено основні проблеми, вимоги і питання, пов’язані з застосуванням аудиторських програм при автоматизованій системі бухгалтерського обліку, а також дано критичні зауваження по створенню, використанню і застосуванню комп’ютерних методів тестування цифрових даних для виконання аналітичних процедур на підприємствах.

Повсюдне впровадження і використання комп’ютерних технологій дає поштовх до розвитку і створення автоматизованих аудиторських програм, що реально повинні допомагати аудитору в його роботі. При створенні даних програм розроблювачі зіштовхуються з рядом проблем. Основною проблемою використання аудиторської програми для аудитора є, те, що на перевірюваних підприємствах використовується програмне забезпечення різних розроблювачів. Даний фактор не дає реальної можливості в повному обсязі використовувати комп’ютерні аудиторські процедури. Крім того, немає єдиних методологічних вимог, пропонованих до інформаційних баз даних, а саме до основних полів вихідних інформаційних файлів. Це значно утруднює проведення автоматизованої аудиторської перевірки.

Основною метою написання даної статті є теоретичне створення і розгляд моделі автоматизованої аудиторської системи обробки інформації (баз даних) відповідно до міжнародних і національних вимог, пропонованих для проведення аудиту в умовах комп’ютерної обробки даних (КОД) у комп’ютерних інформаційних системах (КІС).

З усіх діючих українських аудиторських стандартів розроблений лише ряд нормативів: 13 “Аудит в умовах електронної обробки даних”, 30 “Використання комп’ютерів в аудиті” [1]. Однак питання, регламентовані даними нормативами, не вичерпують кола проблем, з якими зіштовхуються українські аудитори, з одного боку, і бухгалтери та керівники підприємств – з іншого, в умовах електронної обробки обліково-фінансової інформації.

Основні напрацювання в галузі автоматизованого аудиту розглянуті в Міжнародному стандарті аудиту 400 “Оцінка ризиків і систем внутрішнього контролю” і 401 “Аудит в умовах комп’ютерних інформаційних систем” ([2, с.126-151]), у яких розглядаються основні принципи і рекомендації щодо методів і процедур, застосовуваних при проведенні аудиторських перевірок з використанням комп’ютерних інформаційних систем. Слід зазначити те, що, незважаючи на всі позитивні сторони, дані стандарти не дають аудиторам єдиних методологічних рекомендацій при проведенні аудиту з використанням комп’ютерної техніки і технологій, а це, у свою чергу, послужило створенню і розробці ряду положень про міжнародну аудиторську практику.

Основною метою положень є вироблення основних методологічних основ, функцій, методів і прийомів, спрямованих на стандартизацію і уніфікацію аудиторських процедур, застосовуваних при проведенні аудиторських перевірок з використанням комп’ютерних технологій.

В аудиторській практиці використовується ряд положень про міжнародну аудиторську практику, спрямованих на проведення аудиторських перевірок з використанням комп’ютерних систем: 1001 “Середовище КІС – автономні мікрокомп’ютери”, 1002 “Середовище КІС – інтерактивні комп’ютерні системи”, 1003 “Середовище КІС – системи баз даних”, 1008 “Оцінка ризиків і систем внутрішнього контролю – характеристика КІС і зв’язані з ними питання”, 1009 “Методи аудиту із використанням комп’ютера” [2]. Дані документи входять у міжнародну систему стандартизації аудиторської діяльності. Основною метою даних положень є як уніфікація вимог, пропонованих до аудиту в умовах використання комп’ютерної техніки і технологій, так і вироблення практичних рекомендацій, спрямованих на розкриття специфіки аудиторських процедур у комп’ютерному середовищі. Використання даних положень дає можливість робити певний прогноз про кінцеві результати проведення аудиторських перевірок в автоматизованому обліку.

На нашу думку, дані положення, як і сам стандарт 401 “Аудит в умовах комп’ютерних інформаційних систем”, у зв’язку з технологічним проривом у галузі комп’ютерних технологій вимагає кардинального перегляду. Насамперед це зв’язано з тим, що період прийняття і розробки даних стандартів припадав на час зародження і становлення комп’ютерних технологій. В основі прийняття даних документів лежав той фактор, що кількість інструментів і методів програмування був у стадії прогресивного розвитку, а вимоги, пропоновані до аудиторів і комп’ютерних систем, були відносно невисокі. В даний час з повсюдним впровадженням і використанням комп’ютерних систем і технологій зростають вимоги як до інформаційних систем, так і безпосередньо до аудитора. Даний фактор обумовлений тим, що аудитору при аналізі інформаційної системи необхідно розібратися в особливостях формування і висновку облікової інформації, а також можливості коректно проводити тестування перевірюваних систем.

Слід зазначити, що ряд основних принципів проведення аудиторських процедур в умовах комп’ютерної обробки інформації розглянутий у положеннях, присвячених комп’ютерним системам. Незважаючи на ряд позитивних моментів, у даних положеннях не врахований той фактор, що на ринку спеціалізованих бухгалтерських програм виникло безліч фірм-виробників програмного забезпечення. Даний фактор, з одного боку, є позитивним, тому що виникла жорстка конкуренція і кінцевий споживач має можливість купувати будь-який програмний продукт у залежності від специфіки діяльності фірми. З іншого боку, кожен розроблювач програмного забезпечення веде їхню розробку за допомогою різних мов програмування, при цьому не дотримується основний принцип розширення та формування полів вихідних файлів інформаційних баз даних.

Поряд з переглядом Міжнародного аудиторського стандарту 401 “Аудит в умовах комп’ютерних інформаційних систем”, необхідно розробити положення, що було б тісно взаємозалежне зі створенням та проектуванням інформаційних баз даних і спеціалізованого бухгалтерського програмного забезпечення. Дане положення повинно дати поштовх виробленню єдиних методологічних вимог створення інформаційних баз даних і основних параметрів, зв’язаних з формуванням полів основних інформаційних файлів бухгалтерських і управлінських програм. Реалізація даних вимог дасть можливість полегшити працю аудитора і практично цілком автоматизувати систему аудиторських перевірок.

Міжнародні положення значно гнучкіші, ніж національні нормативи, в основних базових напрямках завдяки ширшому діапазону використання і застосування комп’ютерних систем при проведенні перевірок. Основними національними положеннями, які регламентують використання комп’ютерної техніки і технологій, є: норматив № 13 “Аудит в умовах електронної обробки даних”, норматив № 30 “Використання комп’ютерів в аудиті”, норматив № 31 “Вплив системи електронної обробки даних на оцінку систем бухгалтерського обліку і внутрішнього контролю” [1]. У них розглянуто загальні положення організації аудиту в автоматизованій бухгалтерії і конкретні методи його проведення при використанні комп’ютера. Дані документи практично не розглядають питання впливу інтерактивних комп’ютерних систем на систему бухгалтерського обліку та зв’язаних з нею засобів внутрішнього контролю, а також впливу КОД на аудиторські процедури. Незважаючи на даний фактор, і міжнародні, і українські положення аудиторської діяльності зобов’язують аудиторів враховувати вплив КОД на організацію і проведення аудиторських перевірок. Аудитори повинні достатньою мірою розумітися як у самих методах аудиту при використанні комп’ютерної техніки, так і в застосовуваній підприємством системі КОД. Основні положення добре розкриті в національних положеннях аудиту: “Аудиторові необхідно знати системи ЕОД, щоб спланувати, проаналізувати, проконтролювати і, зрештою, зробити огляд і висновки по виконаній клієнтом роботі, при використанні ним автоматизованої системи обліку й управління” [1, с.109].

Як при самостійному проведенні аудиту, так і у випадку залучення експерта відповідальність за висновки перевірки цілком несе аудитор. Тому аудитору необхідно самостійно розібратися у всіх істотних питаннях автоматизації обліку на підприємстві самому [1, с.218; 2, с.146).

Слід зазначити, що в міжнародних стандартах при плануванні аудиторських перевірок виділяються такі поняття, як значимість і складність комп’ютерної обробки в кожній значній прикладній бухгалтерській програмі. Поряд із даними термінами міжнародні стандарти і положення, на відміну від національних нормативів, звертають увагу аудиторів на те, що при плануванні необхідно оцінити рівень складності автоматизованого обліку на підприємстві, а також проаналізувати фінансову звітність, що була піддана КОД. Система КОД відповідно до міжнародних стандартів вважається досить складною в тому випадку, якщо:

” – обсяг операцій такий, що користувачам важко виявити і виправити помилки, допущені в процесі обробки;

– комп’ютер автоматично генерує істотні операції або проводки безпосередньо в іншій прикладній програмі;

– комп’ютер виконує складні розрахунки за фінансовою інформацією або автоматично генерує істотні операції та проводки, що не можуть бути підтверджені або не підтверджуються окремо;

– обмін операціями з іншими організаціями здійснюється електронним способом (як у системах електронного обміну інформацією), і при цьому не проводиться фізичної перевірки на предмет правильності чи прийнятності” [2, с.146].

Складною системою можна вважати ту, котра:

– має складні запити, зв’язані з обробкою даних і формуванням фінансової звітності й інших управлінських документів (наприклад, складні запити в режимі SQL);

– виконує складні процедури з рядом логічних дій, які дають можливість користувачу вибирати необхідне значення, а системі проводити складні арифметичні та логічні обчислення;

– в автоматичному режимі виконує операції, істотні для бізнесу підприємства;

– використовує процедури обміну даними з іншими користувачами з використанням системи або Інтернет інших інформаційних мереж (наприклад, локальних або глобальних мереж, програм, які здійснюють обмін даними в інтерактивній системі, і т.д.);

– має значну питому вагу операцій, що піддаються КОД, внаслідок чого аудитору досить складно відстежити зроблені помилки при введенні й обробці даних і т.д.

Відповідно до міжнародних і національних вимог, пропонованих до автоматизованої форми проведення аудиту і перерахованих вище критеріїв та рівня складності застосовуваної підприємством системи комп’ютерної обробки даних, аудитори складають план перевірки. До ключових моментів належать розробка процедур, графіка роботи, визначення рівня істотності, який буде впливати на аудиторський висновок, обсяг вибірки, вплив внутрішнього і системного контролю у відношенні істотних тверджень при формуванні фінансової звітності системою КОД з метою визначення оцінки ризику і т.п.

Аудитору необхідно погодити свої дії одержання повного права, що стосуються доступу до КІС, створення копії робочої бази даних і основних інформаційних файлів з метою знизити ризик їхнього ушкодження. Останній фактор, на наш погляд, є найбільш істотним. По-перше, це зв’язано з тим, що аудиторські програми при першому скануванні і тестуванні КІС можуть частково видозмінити кінцевий формат інформаційних файлів. Наприклад, зберегти інформаційний файл ранньої версії більш пізньою, внаслідок чого КІС не зможе працювати з даним файлом і т.д. По-друге, при плануванні аудиту варто враховувати всі основні особливості автоматизованої бухгалтерії як з фінансової, так і з управлінської точки зору. Аудитору необхідно визначити, наскільки автоматизовані різні ділянки обліку і визначити рівень та обсяг людської участі при роботі з КІС. Як правило, у системах КОД рівень людської участі мінімальний, внаслідок чого робота користувача КІС, як правило, зводиться до введення інформації і роботи з поточними операціями в інтерактивному режимі. Даний фактор, з одного боку, дозволяє мінімізувати помилки, зв’язані з КОД, а з іншого боку, в залежності від обсягу оброблюваної інформації утрудняється відстеження зроблених помилок і їхнє усунення. Наприклад, при проведенні аудиту особливу увагу необхідно приділяти періоду впровадження, встановленню, модифікації і тестуванню КІС у реальному режимі часу. Як правило, у цьому періоді допускається найбільша кількість помилок, зв’язаних як з помилками в процедурах обробки інформаційних масивів, так і безпосередньо людським фактором у момент введення інформації. Даний період часу належить до високого рівня ризику невиявлення помилок. Помилки, допущені в даний період часу, залишаються непоміченими тривалий проміжок часу.

Рівень аудиторського ризику буде істотно нижчим в тому випадку, якщо в КІС існують засоби контролю, зв’язані із захистом КІС і недопущенням несанкціонованого маніпулювання введення та видалення облікової інформації. Слід зазначити, що національними нормативами цьому практично не приділено уваги. У міжнародних стандартах і положеннях розподілу повноважень і захисту інформації при використанні і обробці інформації в інтерактивному режимі часу присвячене положення 1002 “Середовище КІС – інтерактивні комп’ютерні системи” [2, с.392-397], використання якого здатне значно знизити ступінь аудиторського ризику і одночасно значно підвищити ефективність і максимально використовувати переваги автоматизованої системи бухгалтерії при проведенні аудиторських перевірок у середовищі КОД.

Використання рекомендацій, зв’язаних із захистом і доступом до баз даних відповідно до міжнародних і національних положень, дозволяє підвищити рівень надійності автоматизованих систем обробки фінансової та управлінської інформації, тому що розробкою, супроводом КІС і навчанням персоналу займаються спеціалізовані організації, компетентні в галузі обліку та аудиту. При розробці, створенні і тестуванні КІС на первісному рівні закладається ієрархічний доступ і установлюється жорсткий контроль прав до доступу і зміни облікової інформації. Даний доступ і розмежування прав і обов’язків за центрами відповідальності дає можливість адміністрації задіяти ефективні аналітичні методи роботи з інформацією, щоб здійснювати огляд і контроль виконуваних фінансово-господарських операцій. Результатом даного впровадження є ряд додаткових можливостей здійснення внутрішнього контролю, що, у свою чергу, сприяє підвищенню якості, повноти і вірогідності бухгалтерської звітності. Даний фактор повинен враховуватися аудитором при розробці плану, обсягу і процедур проведення аудиторських перевірок. У свою чергу зниження аудиторського ризику приводить до зниження обсягу та числа перевіюваних операцій і облікових документів. Використання системи КОД і одержання повного права доступу до КІС дозволяє аудиторам значно знизити трудозатрати.

У залежності від числа користувачів аудитор може визначити ступінь ризику, зв’язаного із введенням і контролем обробки облікової інформації. Якщо основна частина операцій при багаторівневому ієрархічному розподілі обов’язків здійснюється одною особою, то ступінь невиявлення помилок може бути досить високий, а це, у свою чергу, може зажадати більш детальної перевірки автоматизованої бухгалтерської системи і визначення основних функцій, які здійснює дана особа (наприклад, вплив на зміну і коректування інформаційних полів баз даних, зміна результатів у первинній і обліковій документації і т.п.).

Розглядаючи вплив засобів контролю за комп’ютерною обробкою облікової інформації, аудитори розглядають існуючі на підприємстві процедури:

– використання ліцензійного програмного забезпечення і послуги, зв’язані з його супроводом;

– визначення вірогідності та легальності введеної інформації і т.д.

Якщо існуючі процедури в повному обсязі використовуються на перевірюваному підприємстві і діюча система внутрішнього контролю за комп’ютерною обробкою даних, на думку аудитора, є досить надійною, то ступінь ризику перевірки є низьким, у свою чергу низький рівень ризику дозволяє істотно знизити кількість перевірочних процедур і глибину аналізу та обробки масивів даних.

При проведенні автоматизованих аудиторських перевірок аудитору необхідно враховувати, що на перевірюваному підприємстві можуть поєднуватися як комп’ютеризовані, так і ручні методи обліку. Тому аудитору відповідно до міжнародного положення 1009 “Методи аудиту із використанням комп’ютерів” необхідно враховувати і розглядати комбінацію некомп’ютеризованих і комп’ютеризованих аудиторських прийомів при прийнятті рішень [2, с.561].

Повсюдне застосування і впровадження на практиці технологій Інтернет впливає на збір аудиторських доказів. В інтерактивних системах розрахунки можуть провадитися без індивідуального розгляду операції бухгалтером, а роздрукування документів, зв’язане зі здійсненням даних операцій, може містити тільки узагальнюючі підсумкові дані, а деталі операцій, у перевірці яких зацікавлені аудитори, доступні тільки в машиночитаному вигляді. Поряд з цим одноразова управлінська інформація про угоди і розрахунки може не братися надалі до уваги і після закінчення певного часу (закриття операційного періоду) видалятися з КІС, а основними документами, що підтверджують здійснення даних операцій, будуть тільки зведені і первинні документи, інформація в яких може носити узагальнюючий характер. У зв’язку з цим аудиторам, які здійснюють перевірку, і бухгалтерам, які перевіряють підприємств, необхідно чітко визначити терміни робіт з такою інформацією або вжити заходи до її збереження.

При автоматизованих системах проведення аудиторських перевірок Міжнародний комітет аудиторської практики рекомендує використання аудиторами різних методів комп’ютерного тестування даних. Основним і найбільш частим методом тестування є уведення певної інформації (первинних облікових даних, конкретні проводки господарських операцій і т.п.) у КІС підприємства з наступним порівнянням отриманих даних з даними аудиторської програми. При даному порівнянні відбувається звірення на правильність формування бухгалтерських проводок і документів, перевіряється точність проведених обчислень з метою визначення помилок і .т.д. Після даного тестування інформація, введена в КІС і підлеглий КОД, видаляється, а аудитор одержує визначені докази про надійність системи.

Поряд з даними методами тестування аудитор може перевірити систему криптографії, ієрархічний список і доступ певних користувачів до заборонених масивів даних і т.д.

Значний внесок у розвиток теорії і практики автоматизації аудиту, принципів побудови аудиторських систем і аудиту витрат та калькулювання собівартості продукції внесли вчені Романов А.Н., Одинцов Б.Е. ([6]), Робертсон Дж ([7, с. 442-443]), Завгородній В.П. ([4,с.385]) і т ін.

Основним “каменем спотикання”, який перешкоджає автоматизувати аудиторську діяльність, є розрізненість методологічних основ, закладених у побудову структури полів основних обліково-інформаційних файлів бази даних ([3], [4], [5], [6], [7]).

На нашу думку, дана розрізненість викликана використанням на практиці різних систем обліку та обробки даних.

На підприємствах туристської галузі облік витрат і калькулювання собівартості туристського продукту здійснюється наступними видами КІС:

I. Програми, розроблені власними силами або з залученням сторонніх фірм, які не мають легалізованих повноважень здійснювати розробку бухгалтерських програм:

– прості КІС. Як правило, дані системи обробки і збереження інформації виконані в електронних таблицях – Excel і субд – Access. Дані програми є досить простими й у більшості випадків виконані на досить низькому професійному рівні, що, у свою чергу, належним чином не дозволяє провести їхнє тестування. Облік з використанням даних програм ведеться автоматизовано ручним способом, де основна частина інформації зберігається на паперових носіях. Формування бухгалтерських проводок, зв’язаних з урахуванням витрат і калькулюванням собівартості туристського продукту, здійснюється ручним способом, що не дає можливості провести певну систематизацію витрат і з’ясувати правильність їхнього включення в собівартість. Формування проводок здійснюється ручним способом загальною сумою (як правило без аналітики). При використанні таких систем рівень аудиторського ризику вважається досить високим;

– КІС, розроблені сторонніми організаціями, не мають у своєму штаті фахівців з обліку. Дані програмні продукти, як правило, мають досить великий коефіцієнт огріхів і вихідні інформаційні файли, як правило, можуть бути оброблені і розкриті тільки внутрішньою обробкою, інтегрованою в КІС. Використання даних програм дозволяє проводити певну систематизацію витрат, переглядати й аналізувати дані про фактично понесені витрати, складати попередні калькуляції і т.д. Основним недоліком даних КІС є неможливість вивантаження даних, а це переводить аудит від автоматизованої форми до ручної форми. Дані програми мають досить високий аудиторський ризик.

II. Універсальні комп’ютерні системи, розроблені спеціалізованими фірмами.

До даних систем належать програми однокористувальницького типу (локальні). Облік витрат ведеться в розрізі синтетичних рахунків другого, третього і вище порядку, а аналітичний облік не ведеться. Дані програми здатні формувати облікову інформацію як на паперових носіях, так у файлах, що можуть бути піддані обробці аудиторською програмою. Формування проводок здійснюється автоматично, що дозволяє формувати зведений реєстр по кожній калькуляційній одиниці в розрізі статей витрат. При тестуванні даних програм рівень аудиторського ризику досить низький, а рівень виправлення і знаходження помилок досить високий. Це робить дані бухгалтерські програми найбільш прийнятними для проведення тестування, обробки і збору аудиторських доказів. Дані програми мають середній аудиторський ризик.

III. Складні багаторівневі бухгалтерські комп’ютерні системи, розроблені спеціалізованими фірмами.

До даних програмних продуктів належать програми мережного (глобального) характеру з елементами технологій Інтернет, складних запитів у режимі SQL, що дозволяє здійснювати досить великий обсяг операцій з мінімальними тимчасовими витратами. У КІС даного рівня розвинута система внутрішнього контролю в режимі діалогових вікон при веденні, обробці і формуванні облікової інформації. Облік витрат і калькулювання собівартості здійснюється в розрізі окремо взятих статей витрат на рахунках аналітичного обліку з наступним виводом підсумкових оборотів на рахунках синтетичного обліку. Закриття витратних рахунків та архівування даних відбувається автоматично. Аудитор має можливість порівнювати планові калькуляції з фактичними даними. Ступінь ризику допущення помилок у даних системах вважається низьким.

У залежності від того, яка з перерахованих вище бухгалтерських програм застосовується на досліджуваному підприємстві, нами пропонується використовувати один з наступних варіантів проведення автоматизованої аудиторської перевірки:

I. Автоматизовано-ручний метод. При використанні даного методу аудитор тестує, обробляє інформацію і проводить збір аудиторських доказів із використанням автоматизованих тестуючих процедур на своєму комп’ютері з наступним порівнянням отриманих даних з даними клієнта, і навпаки.

II. Цілком автоматизована система проведення аудиторських перевірок і збору аудиторських доказів. Застосування на практиці даних систем у даний час практично неможливе. Це зв’язано з тим, що досі не вироблені єдині методологічні основи при формуванні й обробці основних інформаційних файлів. Тому на практиці дані програми використовуються тільки в тих організаціях, де вироблені певні методологічні вимоги, а написання, тестування і впровадження здійснюється безпосередньо фірмою, компетентною в питаннях автоматизації обліку та аудиту.

Виходячи з вимог, які ставляться до аудиторських автоматизованих систем, нами пропонується використовувати наступну модель аудиторської програми і її взаємодію з бухгалтерською програмою (Рис.1).

Програма складається з п’яти функціонально згорнутих основних компонентів. При цьому кожен компонент складається з ряду підмодулів, які виконують свої функції відповідно до вимог національних і міжнародних стандартів.

Розглянемо функціональне призначення основних компонентів аудиторської програми при проведенні аудиту витрат і калькулювання собівартості туристського продукту.

Компонента “сканування”. Даний компонент призначений для обробки бази даних бухгалтерської програми. Сутність даного компонента полягає в скануванні інформаційних файлів і їхніх полів з наступним виведенням на екран списку доступних полів, файлів і облікової інформації, якою аудитор може скористатися при зборі аудиторських доказів, визначення рівня істотності й обсягу інформації, яку необхідно буде піддати більш ретельній перевірці.

На підприємствах туристської галузі скануванню повинні бути піддані інформаційні файли і масиви даних, що містять інформацію з наступних рахунків: 231 “Туристський продукт”, 391 “Витрати, зв’язані з підготовкою й освоєнням туристського продукту”, рахунки класу 8 “Елементи витрат”, 91 “Загальновиробничі витрати”, 92 “Адміністративні витрати”, 931 “Витрати на просування і реалізацію туристського продукту” і т.д.

Після запуску сканера аудитор в інтерактивному режимі діалогового вікна має можливість відібрати необхідні файли, що повинні бути піддані тестуванню.

Компонента “тестування”. Даний компонент призначений для тестування бухгалтерської програми з метою визначення рівня ризику, а також можливості обробки і використання визначених полів бази даних для проведення аналітичних процедур.

Використання даного компонента можливе тільки в тому випадку, якщо КІС клієнта пройшла попереднє сканування. Якщо сканування було проведено, то програма проводить тестування інформаційної бази даних (окремо обраних файлів) на наявність помилок і здійснює коректний імпорт плану рахунків, основних констант, довідників і масивів даних, необхідних для подальшої автономної роботи аудиторської програми. Після імпорту інформаційних масивів з КІС замовника в інформаційно-аналітичну оболонку аудиторської програми здійснюється перевірка контрольної суми розміру оброблюваного і вихідного масиву. Для виконання даної обробки користувач проводить ряд додаткових тестів і контрольних процедур, які підтверджують коректне перенесення даних.

На компоненти “сканування” і “тестування” також покладаються функції збереження від фізичної і програмної видозміни файлів аналізованої бухгалтерської програми. Використання даних компонентів дозволяє аудиторам не впливати на всю бухгалтерську програму, а здійснювати тільки імпорт необхідних даних в аудиторську програму для подальшого аналізу. На нашу думку, даний момент дає ряд переваг як аудитору, так і бухгалтеру, а саме: зниження завантаженості системи (КІС) за рахунок тимчасового підключення аудиторської програми з наступним вивантаженням лише необхідних констант, довідників і інформаційних файлів; зниження імовірності негативного впливу аналітичних процедур при використанні аудиторської програми, тобто запобігання програмній зміні бази даних; з’являються певні переваги, зв’язані із визначенням аудиторського ризику при виборі калькуляційних одиниць, окремих статей витрат, облікових реєстрів і первинних документів і т.д.

Компонента “аналітичний модуль”. Функції даного компонента полягають в узагальненні та обробці отриманих інформаційних масивів для визначення рівня істотності облікової інформації. Даний компонент дає можливість провести певний аналіз і зробити прогноз, а це, у свою чергу, дозволяє використовувати оброблену даним способом інформацію при зборі аудиторських доказів і оформленні аудиторського висновку.

Використання даного компонента при проведенні аудиту витрат і калькулюванні собівартості туристського продукту полягає в тім, що дані для аналізу й обробки формуються в розрізі двох основних груп (Табл. 1).

Табл. – 1. Порядок обробки та групування облікових даних при проведенні аудиту основних показників

Групи оброблюваної інформації	Група 1	Група 2
Групи оброблюваної інформації	Оброблювані інформаційні масиви (дані, що піддаються аудиторській перевірці, тобто при перевірці до уваги беруться всі облікові дані, здатні вплинути на кінцевий результат) – перемінна	Імпортовані інформаційні масиви (дані не піддаються аналізу і подальшій обробці, тобто до уваги беруться тільки підсумкові дані) – константа
Етап обробки даних	Обробка первинних документів по основних статтях витрат калькуляційних одиниць з наступним виведенням і узагальненням підсумкових даних	Підсумкові дані з облікових реєстрів по основних статтях і рахунках синтетичного обліку витрат: – баланс; звіт про фінансові результати; планові калькуляції; управлінські звіти і т.д.
Етап порівняння і визначення ступеня аудиторського ризику	Дані аналізу відповідають початковим даним, отриманим з КІС замовника – ступінь аудиторського ризику низький, рівень істотності оброблюваної інформації – високий
Етап порівняння і визначення ступеня аудиторського ризику	Дані аналізу мають розбіжності з початковими даними, отриманими з КІС замовника – ступінь аудиторського ризику високий, рівень істотності оброблюваної інформації – низький.

Дані аналізованої інформації розмежовані на 2 групи: 1 – перемінна, тобто така, що підпадає обробці; 2 – константа, необхідна для порівняння підсумкових даних з отриманими результатами для визначення ступеня аудиторського ризику і виявлення можливого роду відхилень. Наприклад, проводячи процедуру комп’ютерної обробки даних по рахунку 23.1.1 “Формування туристського ваучера”, аудитор даний рахунок виділяє перемінною і піддає повторній обробці, а за константу беруться дані, що знайшли відображення в рахунку 901 “Собівартість туристського ваучера”. При проведенні перевірок аудиторська програма спочатку тестує довідник коректних проводок на їхню відповідність з вимогами, пропонованими інструкцією № 291 [8]. Якщо проводки введені коректно, то відбувається сканування полів даних, які містять операції по дебету і кредиту рахунка 23.1.1 “Формування туристського ваучера”. Підсумком сканування повинно стати визначення як дебетового обороту (сальдо), так і кредитового обороту по аналізованому рахунку. У тому випадку, якщо дані оборотів по дебету рахунка 901 “Собівартість туристського ваучера” відповідають даним кредитового обороту рахунка 23.1.1 “Формування туристського ваучера”, то рівень аудиторського ризику досить низький, а істотність отриманих аудиторських доказів висока. Інакше при розбіжності оборотів по аналізованих рахунках рівень аудиторського ризику вважається високим. Наслідком цього стає те, що аудитору необхідно провести детальну обробку первинної облікової документації і використовувати додаткові процедури та методи аудиторських перевірок. Винятком у даному прикладі може стати момент, при якому витрати, зв’язані з формуванням туристського ваучера, можуть переходити як дебетове сальдо по рахунку 231″Туристський ваучер”. У даному випадку аудитору необхідно провести аналіз рахунка 23 “Виробництво” у розрізі рахунків синтетичного й аналітичного обліку для визначення вірогідності і правомірності включення тих чи інших статей витрат у собівартість туристського продукту, а також визначення дебетового і кредитового обороту з наступним висновком кінцевого сальдо.

Поряд з перерахованими вище функціями компонента виконує ряд процедур, а саме:

– правильність нарахування заробітної плати і відрахувань від фонду оплати праці. Здійснюється перевірка оборотів по рахунках 66 “Розрахунки по оплаті праці”, 65 “Розрахунки по соціальному страхуванню”, 81 “Витрати на оплату праці”, 82 “Витрати на соціальне страхування” і т.д.;

– порівняння фактичної собівартості з даними, що знайшли відображення в облікових регістрах КІС і формах звітності. Проводиться аналіз даних управлінських і фінансових звітів по основних витратних рахунках у згорнутому вигляді 23 “Виробництво”, рахунках класу 8 і 9. Наприклад, порівнюються показники, що знайшли відображення у формі 1-тур і зведених розрахункових таблиць аналітичного обліку за наступними показниками: собівартість ліжко-місця, кількість обслуговуваних туристів, середня собівартість одного дня обслуговування і т.д.;

– зіставлення аудиторських розрахункових даних по включенню і віднесенню витрат у собівартість туристського продукту з даними КІС;

– зіставлення фактичних показників і запланованих показників, що знайшли відображення в управлінській документації (кошторис, бізнес-план, планова калькуляція);

– виконує тестування на коректність закриття витратних рахунків і т.д.

Дані, отримані на даному етапі обробки інформації, підлягають подальшій систематизації та обробці.

Компонента “інформаційно-правова база” (ІПБ). Даний компонент являє собою інформаційно-правову базу нормативно-законодавчих актів України. Використання даного компонента виникає в тому випадку, якщо необхідно вірогідно визначити правомірність зробленої господарської операції із законодавчої точки зору. Даний компонент є своєрідним “постачальником” нормативної інформації для компонента, що відповідає за збір і обробку аудиторських доказів. Даний компонент при проведенні аудиту витрат на підприємствах туристської галузі дає можливість одержати основні нормативно-законодавчі акти, якими керувався бухгалтер, приймаючи рішення про включення певних статей витрат у собівартість туристського продукту.

Компонента “аудиторські докази і висновок”. Даний компонент необхідний безпосередньо для узагальнення отриманих аудиторських доказів і складання аудиторського висновку. При використанні даного компонента нами рекомендується підтверджувати істотність аудиторських доказів за допомогою виносок і цитування нормативно-законодавчих актів, одержуваних з компонента “ІПБ”. Отримана інформація про допущені помилки систематизується: у розрізі центрів відповідальності; у розрізі некоректно сформованих проводок, тобто некоректно відбитих господарських операцій на рахунках синтетичного та аналітичного обліку; підсумкові дані аналізу по рахунках синтетичного обліку і їхнього взаємозв’язку з основними обліковими реєстрами (журнали ордери, відомості, книга-головна і т.д.) і фінансової звітності.

На даному етапі роботи з аудиторськими доказами, отриманими з компонента “аналітичний модуль”, відбувається їхня систематизація і подальша обробка в робочих документах аудитора. При цьому для полегшення роботи аудитора формується друкована форма протоколу виявлених помилок за аналізований період часу в розрізі центрів відповідальності. Наслідком збору, систематизації та обробки отриманих даних аудиторської перевірки є формування аудиторського висновку.

Розглянуті компоненти в даний час застосовуються на практиці в розрізненому вигляді і не виконують в повній мірі покладених на них функцій. Існуючі бухгалтерські й аудиторські програми, написані різними розроблювачами, мають різні програмні середовища, внаслідок чого інформаційні файли мають різні типи розширень.

Тому нами пропонується виробити певне положення, яке б регламентувало створення основних файлів і їхніх полів для можливості їхнього сканування та обробки різними аудиторськими програмами.

Основною перевагою при проведенні аудиту витрат і калькулювання собівартості туристського продукту є те, що в аудитора з’являється можливість виявити важливі тенденції в діяльності підприємства, знайти незвичайні відхилення і диспропорції показників витрат у розрізі основних видів наданих туристських послуг. Слід зазначити, що застосування комп’ютерної обробки в порівнянні з ручною дає ряд додаткових можливостей, а саме: можливість збільшити обсяг аудиторської вибірки як по окремих статтях витрат, так і безпосередньо по калькуляційних одиницях без додаткових витрат часу, завдяки чому підвищується надійність висновків аудиту; з’являється можливість адекватного контролю над обробкою журналів, форм звітності і первинних документів; підвищення рентабельності аудиту за рахунок скорочення термінів перевірки і трудозатрат; можливість визначення відхилень від планових показників і визначення основних факторів, які впливають на дане відхилення; звірення і ув’язування форм звітності, отриманих із КІС туристської організації, і даними, отриманими за допомогою обробки інформаційного масиву аудиторською програмою і т.д.

Слід зазначити, що виграш від застосування автоматизованих методів аудиту буде найбільшим при чіткій координації роботи аудиторів і бухгалтерів. Це особливо важливо, якщо аудитори припускають використовування комп’ютерної техніки підприємства. У цьому випадку постає питання про взаємне узгодження графіків їхньої роботи, а також про необхідне сприяння аудиторам з боку бухгалтерського і комп’ютерного персоналу підприємства. Якщо ж існує проблема несумісності аудиторських програм і комп’ютерної системи підприємства, то аудитори повинні організувати обробку облікової інформації, що перевіряється, самотужки (або з залученням експертів із сторони).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Національні нормативи аудиту. Кодекс професійної етики аудиторів України// Повний текст Національних нормативів аудиту в Україні та Кодекс професійної етики аудиторів України затверджений рішенням Аудиторської палати України N 73 від 18. 12. 1998 р. Київ, 1999. – 274 с.

2. Международные стандарты аудита и Кодекс этики профессиональных бухгалтеров (1999). – Москва, 2000. – 699 с.

3. Гутцайт Е.М. Аудит: концепция, проблемы, стандарты. – Москва: Современная экономика и право, 2000. – 80 с.

4. Завгородній В.П. Автоматизація бухгалтерського обліку, контролю, аналізу та аудиту. – К.: А.С.К., 1998. – 768 с.

5. Козырева Т.В., Родигин Л.А. Компьютерная мини-бухгалтерия в туристической фирме. – Москва: Финансы и статистика, 2001. – 144 с.

6. Романов А.Н., Одинцов Б.Е. Автоматизация аудита. – Москва: Аудит, ЮНИТИ, 1999. – 336 с.

7. Робертсон Дж. Аудит. Перев. с англ.- Москва: KPMG, Аудиторская фирма “Контакт”, 1993. – 496с.

8. Инструкция о применении плана счетов бухгалтерского учета активов, капитала, обязательств и хозяйственных операций предприятий и организаций, утвержденная приказом Министерства финансов Украины от 30.11.99 г. № 291// Учебно-практическое пособие “Курсом реформ – учет 2000”. Днепропетровск: ООО “Баланс клуб”, 2000. – 336 с.

Шляхи соціального та економічного розвитку АР Крим

Сергій Веліжанський, депутат Верховної Ради АРК

Стаття присвячена стратегічним чинникам формування ринкової економіки в Україні і зокрема в Криму. Виділені пріоритетні виробничо-технічні напрямки розвитку АР Крим, основні засади ефективної товарної політики. Докладно розглянута проблема інноваційної діяльності і забезпечення конкурентоспроможності продукції.

В умовах формування ринкової економіки найважливішим завданням міністерств та відомств стає забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції. У цьому зв’язку значно зростає важливість здійснення ефективної товарної політики, постійної праці над удосконаленням споживчих властивостей виробів. Перелічені завдання складають основу всієї економічної стратегії Автономної Республіки Крим (АРК) на сучасному етапі. За допомогою маркетингового підходу повинна отримати оцінку ринкова вигідність господарчої діяльності суб’єкта. Розробка факторів технологічного, науково-технічного характеру, можливостей просування товару на ринку переходить у розряд домінуючих дій усіх ланок народного господарства АРК. Пропонується здійснення конкретних заходів з удосконалення етапів життєвого циклу товарів.

Ефективна товарна політика

З метою вирішення названих стратегічних проблем товарної політики як пріоритетних, з урахуванням вимог та досвіду розвинутих країн, можна виділити наступні основні виробничо-технічні напрямки економічного розвитку АРК:

– нова сучасна технологія по виробництву та фасуванню продукції харчової промисловості (виноробна, плодоовочева, макаронна та молочна), яка забезпечує випуск фасованої продукції з використанням сучасних пакувальних матеріалів;

– модернізація та технічне переозброєння підприємств легкої промисловості, які забезпечують використання, в основному, вітчизняних сировинних ресурсів;

– реконструкція підприємств хімічної промисловості з метою збільшення виробництва титану, бромметилу, хімічних засобів захисту рослин, барвників для легкої промисловості, товарів побутової хімії, синтетичних мийних засобів;

– розробка та впровадження механізмів стимулювання економії енергії, розвиток нетрадиційних джерел енергії, технічне переозброєння діючих електростанцій та реконструкція електромережі;

– перепрофілювання конверсійних виробів, засвоєння та збільшення випуску конкурентоспроможної продукції.

При цьому необхідно розробити механізм підтримки вітчизняних товаровиробників.

Механізм захисту вітчизняних товаровиробників на внутрішньому ринку повинен діяти у відповідності з розробленим новим законодавством. У ньому необхідно відобразити механізм захисту національної економіки від іноземної конкуренції. Це може бути здійснено шляхом субсидування своїх виробництв та збільшення мита на товари, які ввозяться. Якщо деякі підприємства й опиняться на порозі банкрутства із-за дешевих товарів, які ввозять, то держава повинна надати їм допомогу шляхом кредитування та субсидування експорту національних товарів.

Для реконструкції підприємств, засвоєння нових видів продукції, підвищення її конкурентоспроможності та формування експортного потенціалу необхідно вирішити в галузі податкової політики такі питання:

– за умов відсутності в АРК можливостей серйозної державної підтримки планів та програм технічного переозброєння, реконструкції та модернізації підприємств необхідно звільнити від оподаткування власні кошти підприємств, які спрямовані на ці цілі;

– для підприємств, які мають пріоритетне значення для економіки АРК і для тих, які залишились у державній власності, передбачити пільги щодо податків та мита.

Науково-технічний розвиток стає головним засобом досягнення економічного росту, найважливішим інструментом конкурентної боротьби. Тому технологічне відставання означає нееквівалентний зовнішньоекономічний обмін.

Особливого значення набуває розробка концептуальних основ науково-технологічного розвитку, обґрунтування його ролі в структурних перетвореннях, що дозволяють, з урахуванням досвіду інших країн і ситуації, що склалася в АРК, обґрунтувати підходи до формування системи науково-технологічного розвитку як найважливішого фактора економічного росту в умовах трансформаційного суспільства.

У цьому зв’язку створення спільних підприємств має важливе значення.

Предметом діяльності засновуваних спільних і закордонних підприємств мають бути збут, гарантійне і технічне обслуговування власної техніки, виробництво і збут нових для кримського підприємства-засновника виробів, спільне проведення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт та розробок нової техніки, планування для організації пунктів загального харчування, ресторанів і ін., торгівля роздрібними товарами, виконання будівельних і монтажних робіт. Серед інших предметів діяльності можна також назвати маркетингову і рекламну діяльність курортно-туристичного комплексу.

Як показав попередній аналіз, за кількістю утворених нових ринкових структур у сфері галузевої діяльності, так і за величиною статутного фонду формування названого сектора в АРК не можна вважати позитивним.

Домінуючою причиною стриманого росту спільних підприємств є відсутність привабливого інвестиційного клімату. Згідно з даними закордонних джерел Україна займає 140 місце у світі з фінансового ризику:

– недосконала правова основа;

– неконкурентоспроможна податкова політика;

– недостатньо надійні реальні гарантії іноземному підприємницькому капіталу.

З метою більш активного залучення іноземного капіталу в кримську економіку необхідно прискорити в АРК формування сприятливого інвестиційного клімату, завершити формування нормативно-правової бази регулювання інвестицій для забезпечення іноземним інвесторам умов стабільності, гарантій, включаючи особисту безпеку, захист вкладених коштів від некомерційних ризиків і рівні умови здійснення інвестицій для кримських та іноземних інвесторів.

Для цього необхідно вирішити сукупність господарських питань, що визначають основні напрямки капітальних вкладень, заходи для їхньої концентрації на вирішальних напрямках, від чого, в кінцевому підсумку, залежить результат господарської діяльності, що визначає інвестиційну політику міністерств (відомств).

Економічну сутність названої політики будуть складати витрати на реструктуризацію галузей і підгалузей, об’єднань і підприємств, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу. Кінцева позначка вкладення інвестицій – розвиток розширеного відтворення на якісно новій основі, випуск конкурентноспроможного продукту. В умовах ринкової економіки позначений процес є вирішальним, визначає долю виробництва.

У кризових умовах найбільш надійними джерелами фінансування стають власні кошти підприємств – прибуток і амортизаційні відрахування. Проведення державної політики амортизації, що включає конкретний порядок і нарахування амортизації, напрямок її використання, контроль і санкції за використання не за цільовим призначенням, посилять роль цього джерела, що є найбільш реальним на сучасному етапі. Так, питома вага власних джерел підприємств у загальних обсягах виробничих інвестицій, як показують попередні розрахунки, склала в 2001-2002 рр. всього 7,8%.

В умовах неналагодженого механізму по залученню інвестицій варто утворити позабюджетні інноваційні фонди. В даний час вони можуть зіграти значну роль у державній підтримці інвестиційної діяльності підприємств. За рахунок позабюджетних фондів передбачається профінансувати 10-13 % від загального обсягу виробничих капітальних вкладень, що свідчить про потенційні резерви, поряд з поступовим збільшенням обсягів виробничих інвестицій. Оскільки цей процес тривалий, підприємства для вирішення й організації соціальної допомоги своїм працюючим ще якийсь час будуть направляти капітальні вкладення в невиробниче будівництво.

Інноваційна діяльність і конкурентоспроможність продукції

Найважливішим інструментом розвитку економіки України є створення системи, що підтримує інноваційні процеси. Для цього в Україні є значні інтелектуальні ресурси, накопичено достатній досвід в галузі досліджень і наукових розробок, є істотний комерційний потенціал.

Інноваційна діяльність характеризується значним ризиком коштів, вкладених у розробку і виробництво нової продукції, техніки, технології і послуг, що вимагає значних фінансових ресурсів через високий ступінь ризику. Це привело до відмови від традиційних форм фінансування і кредитування в різних країнах світу. Тому в країнах з розвинутою ринковою економікою розроблено механізм венчурного фінансування підприємництва. Венчурне – означає ризикований захід, починання. Венчурний захід – будь-який вид ризикованої діяльності, спрямованої на створення зовсім нової продукції, техніки, технології і різних видів послуг. Для цього створюються венчурні фірми, організатори яких мають спеціальні знання в галузі менеджменту і маркетингу. Вони складають венчурний фонд, який створюється за рахунок організацій, компаній, пенсійних і страхових фондів, закордонних фірм, підприємців і ін. При цьому суб’єктами венчурного підприємництва є працівники і фахівці підприємств (фірм), які мають прогресивні ідеї і проекти, але не мають коштів для їхньої реалізації і не володіють технологією виведення новоствореної продукції на ринок. У функції венчурного фінансування входить не тільки надання коштів, але і нефінансові функції: добір кадрів, участь у менеджменті, маркетингу, оцінка виконаних етапів проектів, консультації, збір інформації, добір партнерів і ін.

Капітал, зосереджений у венчурних фірмах, охоплює тільки ті кошти, якими керують менеджери і фінансисти. Ці фонди беруть активну участь у формуванні груп розробників, складанні бізнес-плану венчурної фірми.

Для створення умов розвитку венчурної діяльності держава повинна забезпечити на необхідному рівні конкуренцію в науково-технічній галузі. А сам механізм венчура можна вважати створеним, якщо буде забезпечена зацікавленість всіх учасників венчурної діяльності. Інвесторам повинно бути гарантовано вищий прибуток на вкладені кошти у порівнянні з іншими галузями діяльності.

Інвесторами в Україні можуть бути: інвестиційні й інноваційні фонди, банки, підприємницькі структури, комерційні організації, пенсійні і страхові фонди, іноземні фірми, громадяни, що мають вільні кошти.

В умовах формування ринкових відносин розвиток венчурної діяльності є першорядним завданням. Тому при ухваленні рішення в галузі економічного і науково-технічного розвитку варто враховувати особливість і механізм дії венчурного підприємництва. Для цього необхідно прийняти законодавчі акти, що регламентують венчурну діяльність, а також формування ринкової інфраструктури та розвиток ринку цінних паперів.

Для розвитку венчурного підприємництва в Україні необхідна певна інфраструктура. Це насамперед наявність малих наукомістких фірм, для яких повинен існувати доступ до інформаційних даних (систем), прогнозних оцінок ринкової кон’юнктури, до спеціального устаткування і міжнародних зв’язків.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою показує, що створення таких інноваційних структур, як технопарки і бізнес-інкубатори, дозволяє ефективно вирішувати питання венчурного підприємництва.

Технопарки звичайно створюються на базі великих навчальних закладів (університетів). Вони забезпечують малим наукомістким фірмам доступ до унікального устаткування, лабораторій, залучення вчених, аспірантів і студентів до вирішення наукових проблем.

Найважливішою умовою розвитку венчурної діяльності є надання допомоги в створенні і підтримці малих наукомістких фірм спеціальними інноваційними структурами.

Бізнес-інкубатор є складовою частиною технопарку. Він створює малі наукомісткі фірми, навчає венчурному підприємництву, забезпечує менеджмент, маркетинг, складає бізнес-план, знаходить партнерів і свою нішу на ринку.

Найважливішим завданням, що строїть перед технопарком, є доведення результатів науково-технічних розробок до споживача. З огляду на особливості інноваційних процесів наукові ідеї вимагають спеціальних методів підтримки і виведення їх на ринок.

Для створення інноваційних структур необхідно розробити спеціальну нормативну і законодавчу базу. У ряді країн технопарки створюються як особливі економічні зони. В Україні відсутні законодавчі акти, що підтримують розвиток малих наукомістких фірм.

В умовах економічної нестабільності відбувається катастрофічне скорочення коштів, що виділяються на науково-технічний розвиток. Науково-технічний потенціал руйнується. У той же час для України інтелектуальний ресурс є одним з найважливіших, і від того, як він буде використаний, залежать перспективи розвитку країни.

Створення таких ринкових структур, як технопарки і бізнес-інкубатори малих наукомістких фірм, є необхідним процесом. Вони значною мірою забезпечать збереження й ефективне використання науково-технічного потенціалу країни, а також дозволять розширити ринок наукомістких технологій і створять умови для відродження підприємств і виробництв, що працюють у сфері наукомістких технологій.

Наявність вітчизняних технопарків в умовах переходу до ринкової економіки дає можливість їхнього входження в міжнародні технопарки, інноваційні центри і центри високих технологій. Це створює можливості орієнтуватися на світовий рівень науково-технічного розвитку.

Розширення світового ринку науково-технічної продукції і зростання питомої ваги прогресивних технологій від загального обсягу продажу значною мірою забезпечені розвитком наукомістких галузей.

Створення умов для розвитку стратегічних галузей на основі розробки і реалізації заходів, що сприяють конкурентоздатності науково-технічної продукції на внутрішньому і світовому ринку, називається таргетуруванням (від англ. targeting policy). Таргетурування наукомістких галузей дозволяє забезпечити умови не тільки для їхнього розвитку, але й має важливе значення для росту промисловості і традиційних галузей, а також поліпшення умов праці і побуту населення, економічного стану й ін. Таргетурування застосовується в багатьох країнах при проведенні структурної перебудови з застосуванням різних методів і підходів. Для його практичного використання необхідно визначити наукомісткі галузі, виявити особливості відтворення і їхній вплив на розвиток інших галузей, створити умови для виходу науково-технічної продукції на внутрішній і світовий ринки.

В Україні поки не розроблені критерії наукомісткості, а також законодавчі і нормативні акти, що визначають наукомісткі галузі і виробництва. У країнах з розвинутою ринковою економікою таргетурування наукомістких галузей і виробництв улаштовувалося науковими дослідженнями з участю провідних фахівців.

Розвиток наукомістких галузей і виробництв дозволяє використовувати в традиційних галузях нові технології і прогресивне устаткування: комп’ютерну техніку, нові матеріали, устаткування й ін. Усе це створює передумови для науково-технічного розвитку всієї економіки. Крім цього, наукомісткі галузі утворять нові форми організації виробництва.

Держава повинна фінансувати в першу чергу витрати тільки по реалізації високоефективних інвестиційних проектів, що окуповуються протягом двох років і забезпечують максимальний прибуток.

В умовах обмежених інвестиційних ресурсів держава у своїй політиці повинна стимулювати розвиток пріоритетних напрямків економіки, що забезпечують національну, екологічну, інтелектуальну і виробничу безпеку країни. Ці напрямки не привабливі для приватного бізнесу. Одночасно державна стратегія повинна бути спрямована на вибіркове інвестування, реалізація якого вимагає вкладень не завжди швидкоокупних, але таких, які дають значний соціально-економічний ефект у майбутньому.

Важливим орієнтиром для залучення іноземних інвесторів є внутрішні інвестиції. Якщо вітчизняні підприємства не прагнуть вкладати кошти в розвиток економіки своєї країни, а фінансові активи йдуть за межі держави, то, природно, ніякий іноземний інвестор свої капітали в цю країну не направить. Перш ніж створити сприятливий клімат для іноземних інвесторів, держава повинна подумати про потенційних вітчизняних інвесторів.

РОЛЬ ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН ПРИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В СВІТОВУ ГОСПОДАРСЬКУ СИСТЕМУ

Михайло Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

В контексті інтеграції України в світову господарську систему розглянуто процес створення в країні вільних економічних зон. Дана якісна оцінка умов міжнародного бізнесу в Україні за видами діяльності. Зроблено висновок, що міжнародна інтеграція України на основі всесвітнього розвитку ВЕЗ може значною мірою сприяти консолідації української нації і прогресивному економічному розвитку країни.

При утвердженні позицій України на геополітичному і геоекономічному просторі надзвичайно важливим є використання можливостей вітчизняних вільних економічних зон (ВЕЗ). Оскільки майбутнє України визначається реалізацією її транзитних і маргінальних функцій між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, то в цьому процесі ВЕЗ вигідно створювати на головних напрямах торгових, промислових, інформаційних комунікацій з урахуванням регіональних культурно-історичних традицій. Досвід Азії (Китаю) і Латинської Америки показує, що ВЕЗ, як правило, успішно діють в єдиному етнокультурному просторі. У цьому значенні в Україні регіональні культурно-історичні і господарські особливості виразно визначені в Причорномор’ї, Закарпатті і на Донбасі. Однак, як і всі інші важливі реформи, створення в Україні ВЕЗ почалося зі значним запізненням і ведеться не з тією ефективністю, з якою хотілося б. Як і при проведенні інших цивілізованих ринкових реформ при реалізації проектів ВЕЗ позначається відсутність належного практичного досвіду в українських фахівців і розробників.

Відсутність практики при створенні ВЕЗ – не єдина причина, що гальмує адаптацію України в систему світового господарства. До чинників, що обмежують інтеграцію, також відносяться: – відсутність політичної, економічної і правової стабільності; – низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції і погане використання експортного потенціалу; – дуже малі обсяги зарубіжних інвестицій; – відсутність твердої конвертованої валюти; – значна залежність від імпорту енергоносіїв, кольорових металів, лісу, бавовни і іншої сировини. По більшості сировинних і енергетичних ресурсів Україна залежить від Росії; – чинником, що негативно впливає на українську інтеграцію, є побоювання втратити господарську незалежність в умовах відкритої економіки.

Економічний стан України, слабку розвиненість її зовнішньої торгівлі можна проілюструвати таким прикладом. Внаслідок відсутності постійних партнерів, низької конкурентоспроможності українських товарів, незавершеності економічного законодавства щорічні обсяги зовнішньої торгівлі України дуже нестабільні і поки не мають стійкої тенденції до зростання. Наприклад, в 1999 р. порівняно з 1998 роком вони зменшилися на 14,2 % і становили 23428 млн доларів. При цьому експорт поменшав на 8,4 %, імпорт скоротився на 19,3 %, внаслідок чого негативне сальдо становило 264 млн доларів. Коефіцієнт покриття імпорту експортом зріс з 0,86 в 1998 р. до 0,98 в 1999 р. Наведено цифри цих років тому, що якраз в 1998 р. на зовнішньоторговому балансі України негативно позначився кризовий сплеск в Росії, а в 1999 р. намітилася деяка стабілізація економічного становища в Україні, яка остаточно визначилася тільки в 2001 році.

У 1999 р. торгові відносини Україна мала з 185 країнами світу, але великого прибутку, який би оздоровлював економіку, ці операції не принесли, оскільки були не такі великі в доларовому обчисленні – найбільші обсяги експорту з України прийшли в Росію – 20, 7 % від загального обсягу експорту, в Китай – 6,3 %, Туреччину – 5,8 %, в країни ЄС – 8,8 %, США -3,8 %, Білорусь – 3 %, Польщу – 2,6 %. Постачання в інші країни – 49 % українського експорту.

У 1999 р. найбільші імпортні надходження були з Росії – 47,6 %, на Туркменистан припадало 4,1 %, на США – 3,4 %, на Білорусь – 2,9 %, Польщу – 2,2 %, країни ЄС – 12,3 %. Таким чином, найбільшими споживачами українських товарів є Росія, Китай, Туреччина, країни ЄС.

У 2002 році яких-небудь глобальних змін і переорієнтацій в структурі зовнішньої торгівлі України не сталося. Як і раніше, високий обсяг експорту сировини і матеріалів і незначна частка товарів високого рівня переробки. Важливо зазначити, що з 1998 по 2002 р. спостерігається зниження конкурентоспроможності української металургії і машинобудування. Україна продавала метал в США, Європу і Південно-Східну Азію по демпінгових цінах, прагнучи закріпитися там на ринках. Це викликало неспокій американських і європейських виробників металу, які особливо в першій половині 2002 року застосували різкі обмежувальні санкції на імпорт українського металу в свої країни. Кажучи про лібералізацію міжнародних ринків і про рівноправну конкуренцію, американський уряд, проте, вимушений підтримувати свого виробника і економічними санкціями витісняти українських виробників металу з ринків США і Південно-Східної Азії.

Складно українським металургам конкурувати і зі своїми російськими колегами, що також заважає Україні закріпитися на міжнародному ринку металопродукції. Так, в Росії до падіння цінового показника в 1998 р. застосовувалися фіксовані ціни на метал в рублевому вимірюванні. Це дозволило російським експортерам значно знизити собівартість в доларовому вираженні. У 2000 р. ця собівартість по чавуну складала максимум 65-70 доларів за тонну, що майже в 2 рази нижче, ніж на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча. У той же період (в 2000 р.) – собівартість продукції комбінату на 60-80 % перевищувала відпускні ціни, запропоновані російськими металургами. Таким чином, Росія постачала на міжнародні ринки більш дешевий метал не гіршої, ніж в Україні, якості. Через американські санкції проти українських металовиробників і конкуренцію, що зросла з боку Росії, з 2001 року спостерігається деяке зниження вивозу українського металу за рубіж морським транспортом через українські порти. Зокрема, це стосується Маріупольського морського торгового порту.

Перераховані чинники низького зовнішнього товарообороту України в середині 90-х позначилися на зниженні завантаженості залізничного, морського і річкового транспорту. Так, за даними 1994-1998 років, вантажообіг морських портів України поменшав майже в 2 рази в порівнянні з 1985 роком. Однак протягом 1999 -2000 рр. намітилося значне зростання вантажопотоків. Наприклад, Маріупольський морський торговий порт в 2002 році вже значно перевищив рівень своїх рекордів 80-х років, коли перероблялося майже 12 млн тонн вантажів на рік.

Разом з тим кризовий стан на морському транспорті досі ускладнюється тим, що торговий флот України не поповнюється новими суднами, зруйнована державна сервісна служба по експорту послуг в портах, включаючи бункерування суден. Позначається і незначна інвестиційна привабливість України: в різних рейтингах їй відводяться місця від 120-го до 150-го у всьому світі. Підкреслимо, що саме інвестиційний потенціал регіонів і впливає на ефективність вільних економічних зон, що створюються. І в цьому відношенні в України є нереалізовані перспективні можливості. Так, дослідник І.А.Бланк поділяє регіони України на чотири групи: 1. Найкращої інвестиційної привабливості: Київ і Київська область, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Запорізька області і Автономна Республіка Крим. 2. Досить високим інвестиційним потенціалом володіють Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська області. 3. До областей середньої інвестиційної привабливості відносяться Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Сумська, Миколаївська, Черкаська, Чернігівська області. 4. Знижений інтерес у інвесторів можуть викликати Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Чернівецька області. Більш конкретно про інвестиційний клімат в Україні можна судити з наведеної нижче таблиці 1.

Таблиця 1. – Якісна оцінка умов міжнародного бізнесу в Україні за видами діяльності

Види діяльності	УМОВИ
Види діяльності	Розвину-тість	Інфра-структура	Монопо-лізм	Конку-ренція	Вплив держави	Розмір початкових капіталовкладень	Кваліфікація місцевих спеціалістів	Складність процедури прийняття рішень
Промислова	3	2	3	1	3	3	2	1
Торгова	2	2	2	3	2	1	2	1
Транспортна	3	2	3	1	3	2	3	1
Банківська	2	1	2	2	2	3	1	3
Страхова	1	1	2	3	2	2	2	2
Побутові послуги	2	2	1	2	1	2	2	1

У ході ринкових перетворень в Україні і поступової зміни інвестиційного клімату в 1997-98 роках стався перерозподіл обсягів капіталовкладень на користь галузей, що випускають продукцію, яка перспективна відносно реалізації на внутрішньому або на зовнішньому ринку. У зарубіжних інвесторів найбільший інтерес викликали і викликають підприємства харчової промисловості, будматеріалів, хімічної і нафтохімічної промисловості. При цьому скоротилися капітальні вкладення в розвиток зовнішньої торгівлі, легкої промисловості і комерційної діяльності. В умовах, що створилися, і при малому припливу зарубіжних інвестицій пріоритетною формою (особливо для розвитку ВЕЗ) міжнародних економічних відносин є спільне підприємництво і реалізація конкретних вигідних проектів на основі змішаного капіталу і транзитних можливостей України. В порівнянні з міжнародною торгівлею спільне підприємництво вигідне тим, що зміцнює зв’язок і взаємозв’язок (!) національних економік і служить гарантом мирного співіснування держав. Чим більше спільних підприємств з найбільшим обсягом капіталу створено між якими-небудь двома країнами, тим надійніші між ними мирні відносини. Цей важливий економічний закон буде відігравати значну роль при розвитку глобалізації. Досвід зарубіжних країн показує, що особливо перспективні змішані підприємства в спеціальних економічних зонах.

Спільне підприємництво ще не отримало належного розвитку в Україні. Незважаючи на значне зростання кількості спільних підприємств (СП) до 2000 року, більшість з них не займалася виробничою діяльністю. Характерно, що в 1998-2002 рр. СП створюють не великі держпідприємства, а малі приватні. Аналітики зазначають, що розвиток СП стримується і через відсутність належного державного заохочення, протекціонізму, а непослідовність податкової політики і її неврегульованість сприяють вивозу іноземного і вітчизняного капіталу за кордон.

Поштовхом до еволюції СП з виробничим ухилом можуть стати кредити Європейського банку реконструкції і розвитку, спрямовані у виробничу сферу. При цьому інтереси спільного підприємництва будуть гарантувати ефективне використання західних кредитів. Як правило, міжнародні кредити надаються не уряду, а під конкретні проекти, в реалізації яких зайняті вітчизняні і зарубіжні підприємці. Взаємний інтерес сторін, що беруть участь в СП, є гарантією того, що кредити будуть використані за призначенням. Але для цього потрібні пільгові економічні закони для ВЕЗ, що влаштовують зарубіжних інвесторів, сприятливе оподаткування і достатня міра ринкової лібералізації.

Про намір створювати відкриту економіку з другої половини 90-х років неодноразово заявляли українські міста з історичними традиціями самоврядування: Одеса, Миколаїв, Феодосія, Херсон, Севастополь і Керч. Ці міста до 1927 року мали статус порто-франко або управлялися за системою градоначальства. Прагнення до розвитку ВЕЗ нині дозволить їм повернути засади економічних свобод. Українське Причорномор’я завдяки своєму кліматичному і геополітичному положенню особливо вигідне і перспективне для розвитку ВЕЗ: тут інвесторами можуть стати не тільки західні підприємці, але і вкладники з колишніх республік СРСР – Росії, Вірменії, Грузії, Азербайджану, а також з Туреччини, Болгарії, Румунії, Греції, Ізраїлю.

При інтеграції України в міжнародну економіку свої перспективи для розвитку ВЕЗ мають західні регіони країни. Оскільки вони зберегли давні традиційні зв’язки з народами сусідніх держав – Польщею, Словаччиною, Чехією, Угорщиною і Румунією, – то тут раціонально використати транзитні можливості регіонів. Наприклад, тільки в Закарпатті (Чопі, Ужгороді) щорічний вантажообіг до 2000 р. складав близько 40 млн тонн. У співпраці з Закарпаттям зацікавлені не тільки прикордонні країни, але північніші – наприклад, Литва. Однак литовські підприємці через неврегульоване українське економічне законодавство поки не поспішають відкривати в Закарпатті спільні фірми. Питання про розширення торгово-промислових контактів з Литвою Президент України обговорював 30 жовтня 2002 року під час свого робочого візиту в Вільнюс. Оцінюючи перспективи реформ в Україні, він, зокрема, сказав: “Нам треба створити такий податковий кодекс, щоб ми не залучали насильно інвестиції до себе, а щоб вони до нас ішли самі”.

По-третє, потенційні можливості для діяльності ВЕЗ мають і глибинні райони міст України – Харків, Луганськ. Створення ВЕЗ і спільних підприємств в цих промислових містах дозволить вирішити проблему безробіття, яка в цих регіонах гостріша, ніж у Причорномор’ї, Києві, Дніпропетровську. Фахівці також вважають важливими для відкритої економіки прикордонні райони з Білоруссю і Росією в трикутнику Чернігів, Гомель, Новозибков, що включає територію трьох слов’янських держав, а також на лініях Харків-Бєлгород, Донецьк-Маріуполь-Ростов-на Дону.

На південному сході України особливо перспективний Маріуполь з його морським портом, який вже зараз значною мірою сприяє економічному розвитку Донбасу і морських перевезень між сходом України і країнами Середземномор’я, Чорноморського басейну. Досить сказати, що в кризовій ситуації завдяки чітко спланованій програмі адаптації в ринкових умовах грузопереробка Маріупольського порту зросла з 4759 тис. тонн в 1996 році до 10279,9 тис. тонн різних вантажів в 2001 році. А за 9 місяців 2002 року вже перероблено 10 млн 329 тис. тонн. При цьому в 2001 р. експортних вантажів через порт пройшло 7148,4 тис. тонн, імпортних – 210,7 тис. тонн, транзитних – 2773,7 тис. тонн. Загальний річний прибуток становив 59561,9 тис. гривень і продовжує зростати разом із зростанням обсягів грузопереробки. Якщо ще врахувати, що в Маріуполі вже діє локальна спеціальна економічна зона, то у порту відкривається значна перспектива в масштабах південного сходу України і усього Азовського моря. А це вже чинник стратегічного значення при входженні промислового сходу України в міжнародний торгово-економічний простір.

Створення ВЕЗ в найбільш вигідних промислово-географічних районах України допоможе вирішити державні економічні, соціальні і екологічні проблеми на основі спільного підприємництва. ВЕЗ з їх режимом сприятливої діяльності дозволяє вирішити наступні важливі завдання: наситити внутрішній ринок України передовими технологіями і високоякісними товарами; залучити значні обсяги вітчизняних і зарубіжних інвестицій для подальшого розвитку регіону в постіндустріальних умовах; нарощувати експортний потенціал і заглиблювати експортну спеціалізацію господарства; підготувати кваліфіковані кадри для підприємницької й управлінської діяльності в ВЕЗ.

Що стосується спеціалізації ВЕЗ, то вони, як показує світовий досвід, можуть бути різними. Для України, в залежності від регіональної і місцевої (локальної) специфіки, можуть підійти наступні перспективні функціональні типи вільних економічних зон: створювати міста і райони відкритої економіки (Одеса, Іллічівськ, Керч, Севастополь, Ізмаїл, Херсон). Трохи менш перспективні в цьому відношенні ті, що знаходяться вдалині від пожвавлених чорноморських транспортних шляхів (Бердянськ і Маріуполь); в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Харкові можуть існувати банківсько-страхові ВЕЗ.

З урахуванням 18 портів України дуже перспективні ВЕЗ зі статусом вільних портів і зон безмитної торгівлі. У прикордонних і промислово розвинених районах вигідні зони спільного підприємництва, в тому числі експортно-промислові, науково-технічні зони (технополіси). Не менш важливим напрямом при міжнародній інтеграції є створення зони вільної торгівлі між країнами СНД на принципах ГАТТ/ВТО. Що стосується технополісів, то передумови для їх створення є поблизу великих культурно-історичних і наукових центрів з розвиненою інфраструктурою – біля Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська, а також в Криму.

Відкрита економіка нарівні з торгово-промисловим розвитком дозволяє максимально реалізовувати транзитні функції країни, починаючи з Причорномор’я і Закарпаття як найбільш вигідно розташованих географічних регіонів.

Вивчаючи досвід зарубіжних ВЕЗ, українські експерти обґрунтовано вважають, що доцільно формувати ВЕЗ поетапно, починаючи з локальних проектів створення сервісних зон по експорту послуг, зон вільної торгівлі (порто-франко), вільного підприємництва. При цьому перевагу потрібно віддавати транзитному напряму для прискорення проходження торгового капіталу з урахуванням невисокої купівельної здатності на внутрішньому ринку СНД і низьких, у порівнянні з Заходом, цін на споживчі товари в країнах східного Середземномор’я. Для цього необхідна модернізація траси Санкт-Петербург – Київ – Одеса – Стамбул -Афіни -Бейрут – порт Саїд, яка в свою чергу в Стамбулі перетинається з Трансазійською залізничною магістраллю. Підкреслимо, що на лінії від Констанци до Саїда вже ефективно діє ВЕЗ.

Другий етап формування ВЕЗ пов’язаний з модернізацією трансконтинентального шляху між Сходом і Заходом на основі змішаного капіталу. Паралельно вигідно приступити до організації ВЕЗ технологічного напряму, в тому числі технополісів. Однак це не таке просте питання, як може спочатку здатися. Справа в тому, що багато які проекти українських ВЕЗ страждають серйозними недоліками, які породжені: прагненням заради досягнення швидкого успіху розповсюдити статус ВЕЗ на великі території; орієнтацією ВЕЗ на слабко пов’язану багатофункціональну діяльність; відсутністю чіткої взаємодії ВЕЗ з національною економікою, зокрема в питаннях митного контролю на внутрішніх кордонах ВЕЗ, необхідністю залучення дуже великих стартових централізованих капіталів або дострокового бюджетного кредитування; також позначається прагнення виграти на різниці внутрішніх і світових цін на шкоду інтересам держави.

З урахуванням перерахованих недоліків процес утворення ВЕЗ розвивається дуже повільно. Проте вже на початок 2000 року в Україні було прийняте рішення про створення десяти ВЕЗ: це – “Донецьк” і “Азов” у Донецькій області, “Закарпаття”, “Яворів” і “Курортополіс Трускавець” у Львівській області, “Славутич” у Київській, “Інтерпорт-Ковель” у Волинській, “Миколаїв”, “Порт Крим” в Керчі і “Порто-франко” в Одеській області. У підтримці ВЕЗ, що створюються, значна роль відводиться державному регулюванню при структурній перебудові промислового виробництва як у галузі законодавства, так і в галузі економічної і технічної політики. Негативно на реалізації проектів ВЕЗ позначається і відсутність вивіреного механізму формування ефективного експортного потенціалу – як на державному, так і на регіональному рівнях. Для розв’язання даної проблеми необхідні: а) комплексне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світовомі ринки, підтримка вітчизняних експортерів, виробників імпорто-замінюючих товарів; б) створення ефективної банківсько-кредитної системи, гарантування прав власників валютних коштів; в) нова система інформаційного забезпечення зовнішньої торгівлі і гнучка імпортна політика, що включає тарифне регулювання, механізм обмеження імпорту, обсяги і перелік товарів номенклатури критичного імпорту; г) правова база, приведена у відповідність з міжнародними нормами, обмежений протекціонізм: гарантія захисту інтересів України на світових ринках; д) створення зони вільної торгівлі від Балтики до Чорного моря в рамках СНД; ж) розширення доступу українських товарів на євроринки, зокрема – ядерних матеріалів, мінеральних добрив, металургійної і сільгосппродукції, текстилю; з) можливість отримувати нові технології і інвестиції від країн “великої сімки”.

Крім згаданих завдань, також потрібно реалізувати деякі тимчасові переваги, які забезпечуються відносно дешевою робочою силою, наявністю розвинених виробничих фондів і технологічних знань, матеріальних ресурсів.

На жаль, в Україні слабо реалізовуються перераховані переваги, хоч така модель інтеґрації в світову спільноту перевірена, виправдана і традиційна для країн, що розвиваються, – особливо на стартовому етапі.

Головна ж суть моделі, що пропонується, – входження в глобальні економічні зв’язки. Це можна здійснити у наступних напрямах: створювати виробництва за участю іноземного капіталу; розвивати складальний випуск продукції з привізних компонентів; розмістити в Україні замовлення на виконання НДДКР в сферах, що мають відповідний науково-технічний потенціал. В Україні ж перераховані завдання і великі проблеми вирішуються надто повільно і не дуже ефективно. Адже повільність при проведенні політики переходу до відкритого ринку і економіки веде до загострення соціально-політичних і міжнародних господарських проблем. Інтеґрація України в міжнародні структури на основі всесвітнього розвитку ВЕЗ може значною мірою сприяти консолідації української нації і прогресивному економічному розвитку країни, що і потрібно державі для остаточного подолання кризових явищ і отримання рівноправного статусу на європейських ринках.

Література:

1. Губенко В.К., Дергаусов М.М., Мальцев Н.В., Лактионова О.Е. Теоретические основы создания и управления СЭЗ “Азов”. – Мариуполь: ПГТУ, 1999.

2.Губенко В.К., Николенко И.В., Дергаусов М.М. Передаточные функции материальных потоков логистического распределительного центра свободной экономической зоны. Сборник трудов международной конференции “Материальный поток и логистика”. – Мишкольц, Венгрия,1999.

3. Дергаусов М.М. “Украина – держава морская”. – Донецьк: Донеччина, 2000.- 270 с.

4. Губенко В.К., Дергаусов М.М. Логистические активности транспорта в СЭЗ “Интерпорт Мариуполь”. – Киев, 2000.

МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОЦЕСУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Володимир Узунов, професор, ректор Інституту економіки та управління, м. Сімферополь

Розглянута сучасна дефініція підприємництва та найважливіші його трансформації, обумовлені якісними змінами. Традиційна модель фаз відтворення доповнена фазою інформаційно-технологічної підготовки розширеного відтворення. Розглянута і проаналізована S-подібна модель динаміки економічного процесу у підприємницькій діяльності. Зроблено висновок, що науково-технічні досягнення епохи постіндустріальної економіки є локомотивом світової економіки, а підприємництво – її стратегічним фактором.

Розвиток світового господарства минулого століття відзначено початком таких якісних змін, які переконливо свідчать: альтернативи ринковій економіці немає. Її головна рушійна сила – підприємництво.

Така оцінка ролі підприємництва в системі ринкового господарства є загальновизнаною і відповідає практиці функціонування економіки розвинених країн.

Зрозуміло, що напрошується питання: з чим пов’язана трансформація підприємництва як вирішальна сила економічного розвитку сучасного суспільства на шляху до постіндустріальної економіки.

Для економічних досліджень усіх напрямків принципово важливим стає в даний час вивчення впливу якісних змін на механізм виробничих процесів у підприємницькій діяльності. До таких найважливіших його трансформацій, на нашу думку, варто віднести якісні зміни розширеного відтворення в контексті всієї системи економічних відносин постіндустріального суспільства.

По-перше, якісні зміни в самій природі “факторів виробництва”, що функціонують у підприємницькій діяльності. Вирішальне значення мають такі ресурси, які пов’язані з творчим потенціалом, знаннями, здібностями підприємця у неординарному мисленні.

По-друге, якісні зміни відбуваються в основах економічної життєдіяльності: на зміну мети виробничої діяльності, пов’язаної з підвищенням обсягів товарів і послуг, приходить стратегічне завдання підвищення продуктивності товарів і послуг.

По-третє, змінюється якісна структура підприємницького виробництва: на зміну індустріальним технологіям йдуть інформаційні; на зміну репродуктивній індустріальній праці приходить праця творча; вирішальне значення матеріального виробництва заміщається послугами, освітою.

По-четверте, у мотивації стимулів підприємницької діяльності вирішального значення набувають не тільки максимізація підприємницького доходу, але і міркування екологічні, гуманітарні та геополітичні.

По-п’яте, трансформується модель економічних відносин індустріального суспільства (сучасна концепція, еквівалентність обміну тощо) на зміну приходить невідчужуваність продукту творчої праці, по-іншому розподіляються витрати виробництва, одержання доданої вартості не пов’язано з інтенсифікацією праці найманих працівників як фактора виробництва.

У підсумку весь перелік цих якісних змін в економічних відносинах сучасного світового господарства у першу чергу торкнувся підприємницької економіки. Елементи структури розширеного відтворення в умовах високого рівня науково-технічних відкриттів виявилися найближче до природи підприємництва.

Власне в самій сутності підприємницької діяльності закладені передумови для найефективнішого використання цих якісних змін, що відбуваються у світовій економіці як на основі впровадження нового в системі підприємницького менеджменту, так і в розрахунку на об’єктивний характер саморозвитку підприємництва у ринкових відносинах.

Такий підхід до оцінки нинішнього стану світової економіки зумовлює підприємницьку орієнтацію в трансформації народного господарства України, необхідність дослідження сутності підприємництва як явища економічного процесу і ролі підприємця в системі функціонування факторів виробництва.

Підприємництво – складне соціально-економічне явище. З часом змінювалися умови підприємницької діяльності. Разом з ними трансформувалися види і форми цієї діяльності. Закономірно виникали труднощі в осмисленні сутності підприємництва як економічної категорії.

Розробка сутності підприємництва багатьма вченими в історичній ретроспективі досить детально подана в нашій монографії “Розвиток підприємництва на сучасному етапі” [1], і статті В. Сизоненко “Теорія підприємництва: досягнення і проблеми дослідження” [2].

У сучасній економічній теорії західних країн підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого – пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг за допомогою комбінацій факторів виробництва й уміння залучити ресурси із найрізноманітніших джерел.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника “Економікс”, розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. Зазначається, що підприємець бере на себе ініціативу, виконуючи роль новатора в поєднанні ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару або послуги. Виступаючи в ролі свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, який зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою [3].

За багатьма параметрами сутності підприємництва як виду діяльності і підприємця як господарюючого суб’єкта, що керує цією діяльністю, К. Макконнелл і С. Брю приєднуються до загальновизнаних характеристик. Однак, на нашу думку, акцент на якості ділової активності підприємця як комбінатора, новатора, певною мірою не відповідає сучасному, точнішому визначенню ділової здатності підприємця як інноватора.

Такого самого роду однозначність понять “новатор” – “інноватор” можна помітити й у наших вітчизняних виданнях. Не слід ці поняття ототожнювати. Інноватор – це не новатор і не раціоналізатор. Новаторство – це нововведення у найширшому розумінні, що стосується різних сфер діяльності і соціальних відносин. У той самий час “інновації”, “іноваторство” – це комерційне використання нововведень в галузі техніки, технологій, організацій праці та управлінні на основі наукового знання і передового досвіду.

Такий підхід в оцінюванні підприємця з точки зору його ділових якостей (інноватор) і природи підприємницької діяльності (інноваційної, а не новаторської) визначився у багатьох російських і вітчизняних виданнях останнього часу. Наприклад, “Підприємництво”, підручник російського видання 2000 року під ред. М.Г. Лупасти [4].

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно і докладно розглядається підприємництво як економічна інноваційна діяльність у визначенні, даному З.С. Варналієм:

“Підприємництво як економічна категорія – є особливий тип господарювання (підк. нами), де головним суб’єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі (підк. нами) і на власній відповідальності організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу” [5].

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому зазначаються дві головні ознаки підприємництва:

– по-перше, це особливий тип господарювання, побудованого на інноваційній діяльності;

– по-друге, успіх залежить від здібностей підприємця – інноватора.

Чому, на наш погляд, так важливо акцентувати в категоріях “підприємництво” і “підприємець” інноваційну їхню природу? Тому, що ринкова рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу заробітної плати і відсотка можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги. Це можливо тільки при активній зміні використовуваних технологій у виробництві.

Науково-технічні нововведення кардинально змінили протікання процесу розширеного відтворення. Відтворення стало інтенсивним, що базується на використанні досягнень науки і техніки як ендогенному (внутрішньому) факторі. І якщо звернутися до традиційної моделі фаз відтворення, то є підстава додати підприємницьку фазу – фазу інформаційно-технологічної підготовки розширеного відтворення (рис. 1.).

Виник новий – атакуючий тип підприємницької поведінки. Тільки за цієї умови стало можливим розраховувати на ринковий успіх і на лідерство. Важливим інструментом стало використання в прогнозуванні і виробленні підприємницьких стратегій методу S-подібних кривих (рис. 2), що у сукупності дають уявлення про модель динаміки економічного процесу підприємницької діяльності. Він складається із суми технологічних періодів (А+В+С+…+Х).

Інтервали діяльності за часом трьох інновацій, що заміняють один одного, вказують на динаміку ефективності, вираженої відповідними хвилеподібними кривими S₁, S₂, S₃ та ін.

Перехід від одного технологічного періоду до повної реалізації переваг іншого відображаються відрізками часу між вершинами хвиль, що зіставляються кривими S₁, S₂, S₃ та ін.

Таким чином, сутність інноваційної діяльності підприємця полягає в тому, що по-справжньому він виступає в ролі підприємця тільки на підйомі кожної хвилі, верхня точка її (К₁, К₂, К₃…) вказує на вершину панування кожної інновації, після проходження якої настає перехід до рівноважного стану ринку. У цій ринковій ситуації рівноваги підприємець за своєю економічною сутністю повертається до діяльності ординарного суб’єкта господарювання.

Саме ця динаміка підприємницької діяльності дозволяє зробити висновок: науково-технічні досягнення епохи постіндустріальної економіки є локомотивом світової економіки, а підприємництво – її стратегічним фактором.

Література:

1. Узунов В.Н. Розвиток підприємництва на сучасному етапі. Сімферополь: Таврія, 2001. – 305с.

2. Сизоненко В. Теория предпринимательства: достижения, проблемы, исследования // Экономика Украины. – №9. – 2002. – С.45-50.

3. Кэмпбелл Р., Макконелл, Стенли Брю. Экономика: причины, проблемы, политика. Хочар. ДС, 1992. – С.38.

4. Предпринимательство. /ред. М.Г. Лупасты. – Москва, 2000. – С.26

5. Варналий З.С. Экономическая природа и особенности развития малого предпринимательства в Украине. Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора экономических наук. – К., 1998. – С.12.

ОСНОВНІ АСПЕКТИ ОБЛІКУ ЗМІНИ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ ЗА КОРДОНОМ

СТАНІСЛАВ СІРЕНКО, аспірант Слов’янського державного педагогічного університету

Акціонерний капітал розглянуто як економічну базу створення і розвитку компанії, джерело добробуту її власників. Автор висвітлює основні способи, правила і методи врахування зміни структури і величини акціонерного капіталу, що застосовуються за кордоном.

Акціонерний (інвестований) капітал можна характеризувати як інвестиції в чисті активи підприємства. Це кошти вкладені в підприємство його власниками, які складаються з повної суми, сплаченої за придбані акції, і капіталізованого нерозподіленого прибутку. Акціонерний (інвестований) капітал може бути збільшений шляхом: випуску додаткового пакету акцій; конвертування боргових цінних паперів (облігації) в акції; капіталізації нерозподіленого прибутку (продажу акцій, раніше викуплених у акціонерів). Основний принцип, що повинен бути дотриманий при кожному із способів збільшення інвестованого капіталу, полягає в тому, що ні будь-який доход, утворений в результаті операції з акціями підприємства, ні інші суми з рахунків по обліку капіталу не мають відношення до нерозподіленого прибутку підприємства. Це означає, що будь-яке збільшення інвестованого капіталу, отриманого в результаті операцій із власними акціями, повинне відображатися на рахунках по обліку капіталу і не підлягає виплаті як звичайні дивіденди.

Облік збільшення акціонерного (інвестованого) капіталу шляхом підписання на акції

Поширення акцій може здійснюватися як шляхом їхнього безпосереднього продажу, так і методом підписання на них. При безпосередньому продажі випущеного пакету акцій сукупне збільшення акціонерного капіталу включається в інвестований капітал. При поширенні акцій методом підписання на них потенційні акціонери підписують з підприємствами контракт, що відображає прийняття ними на себе зобов’язання закупити певне число акцій, оплативши їх одноразово чи за допомогою декількох установлених платежів. У даному випадку збільшення інвестованого капіталу не очевидно доти, поки акції не будуть викуплені.

Проте у бухгалтерській практиці суму підписки на акції прийнято включати в інвестований капітал при дотриманні таких умов:

1. Підписання на акції забезпечує законні права суб’єктів, що підписалися на акції.

2. Акціонерне товариство передбачає зібрати суму підписки протягом визначеного і розумного періоду часу.

Для відображення підписки в обліку використовуються два рахунки:

Звичайні акції по підписці – представляють зобов’язання по випуску підписаних акцій при одержанні всієї оплати – тимчасовий капітальний рахунок.

Підписка до одержання – відбиває суму, яку повинна внести сторона, що підписалася.

Підписка до одержання трактується неоднозначно. Дехто вважає, що вона повинна відображатися в активі балансу як дебіторська заборгованість, інші – що вона повинна зменшувати акціонерний капітал.

У США сьогодні більше поширений другий підхід.

Акції по підписці трактуються аналогічно випущеним акціям, оскільки передплатники мають ті ж права і привілеї, що і власники звичайних акцій. В обліку підписка на акції відбивається такими проводками (табл.1).

Таблиця 1

На момент підписки

Д-Т Підписка до одержання – на суму підписки

К-Т Звичайні акції по підписці – на суму номінальної вартості акції

К-Т Додатковий капітал понад номінал – на суму, що перевищує номінальну вартість акцій

При оплаті одночасно дві проводки

1. Д-Т Кошти – на суму отриманих коштів

К-Т Підписка до одержання – те саме

2. Д-Т Звичайні акції по підписці – на суму номінальної вартості акцій

К-Т Звичайні акції – те саме

Облік збільшення акціонерного (інвестованого) капіталу шляхом конвертування
боргових зобов’язань (облігації)

У ряді випадків для створення більш сприятливих умов розміщення заборгованості і зниження ризиків інвестора компанії використовують довгострокові боргові зобов’язання (облігації), що включають право придбання акцій компанії-позичальника на обговорених при розміщенні позики і юридично закріплених умовах. Такі боргові зобов’язання називають конвертованими.

При конвертації облігацій в акції сума заборгованості по облігаціях погашається.

Незважаючи на можливість обернення конвертованих облігацій в акції, даний тип облігацій враховується в бухгалтерському обліку виключно як різновид довгострокової заборгованості, а розміщення конвертованої позики ніяк не відбивається в обліку акціонерного капіталу. Для врахування конвертування облігацій компанії в акції рекомендується застосовувати один з таких методів:

1. Метод балансової вартості, відповідно до якого балансова вартість облігацій при їхньому обміні на нові акції просто переноситься до складу акціонерного капіталу. Ні прибутку, ні збитку в цьому випадку не виникає, тому що це лише перетворення балансової вартості боргових зобов’язань компанії в акціонерний капітал.

2. Метод ринкової вартості, відповідно до якого поточна ринкова вартість облігацій капіталізується як акціонерний капітал.

Перевищення поточної ринкової вартості облігацій над їхньою балансовою вартістю відбиваються як втрати від конвертації, а перевищення балансової вартості над ринковою – як прибуток.

Прихильники методу балансової вартості рекомендують надходження від продажу конвертованих облігацій класифікувати як боргові зобов’язання. Вони мотивують це тим, що цей метод узгоджується з концепцією самостійної господарської одиниці, тому що припускає, що вартість всіх акцій розглядається як кредиторська заборгованість підприємства акціонерам. Отже, переміщення сум з однієї балансової статті капіталу підприємства в іншу не змінює величини інвестованого капіталу, і тому ця операція не може впливати на величину прибутку.

Прихильники методу ринкової вартості віддають перевагу цьому методу, посилаючись на теорію власності, виходячи з якої, зміна кредиторської заборгованості розглядається з погляду її впливу на права акціонерів. Відмінності цих методів розглянемо на наступному прикладі.

Припустимо, компанія розмістила конвертовану у її акції позику номінальною вартістю в 5000000 доларів при оголошеній ставці 15%, реалізувавши її за 4970000 доларів, тобто з дисконтом у 30000 дол. Вартість однієї облігації складає 1000 дол., а загальне число облігацій склало відповідно 5000. Коефіцієнт конвертації (кількість акцій, переданих замість облігацій) дорівнює 15. Номінальна вартість акції компанії-позичальника дорівнює 50 дол.

Припустимо, що після визначеного часу компанія-інвестор вирішила конвертувати свої облігації в акції компанії-позичальника. На момент конвертації ринкова ціна акцій компанії-позичальника склала 65 дол. за штуку, а сума незамортизованого залишку дисконту, отриманого при розміщенні позики, – 15000 дол. В обліку компанії-позичальника господарські операції по розміщенню і конвертуванню облігацій будуть відображені в такий спосіб (табл.2).

Таблиця 2

Розміщення облігацій

Д-Т Кошти – 4970000

Д-Т Дисконт по облігаціях – 30000

К-Т Облігації до оплати – 5000000

Конвертування облігацій в акції

Метод балансової вартості

Д-Т Облігації до оплати – 5000000

К-Т Дисконт по облігаціях – 15000

К-Т Звичайні акції – 3750000

К-Т Додатковий капітал понад номінал – 1235000

Метод ринкової вартості

Д-Т Облігації до оплати – 5000000

К-Т Дисконт по облігаціях – 15000

К-Т Звичайні акції – 3750000

К-Т Додатковий капітал понад номінал – 1125000

К-Т Прибуток при конвертації – 110000

Облік збільшення акціонерного (інвестованого) капіталу шляхом виплати
Дивідендів у формі акцій

Виплата дивідендів у формі акцій – це капіталізація нерозподіленого прибутку на постійній основі (цей прибуток уже не може бути розподілений між акціонерами). При цьому основною проблемою вважається визначення тієї вартості, за якою повинна здійснюватися капіталізація нерозподіленого прибутку в зв’язку з її перекласифікацією в акціонерний (інвестований) капітал. У міжнародній практиці використовуються два методи капіталізації: 1. Капіталізація номінальної вартості акцій. 2. Капіталізація ринкової вартості акцій.

Розбіжність цих методів полягає в тому, що при першому методі дивіденди у формі акцій не вважаються прибутком для акціонерів, у той час як другий метод дозволяє розглядати дивіденди у формі акцій як прибуток акціонерів. Прихильники першого методу базують свою думку на концепції господарської одиниці. Вони стверджують, що оскільки підприємство з корпоративною формою власності є господарською одиницею, то прибуток акціонерів не має місця, поки не відбулося відокремлення активів фірми. Прибуток фірми – це корпоративний прибуток, а не прибуток акціонерів. Дивіденди у формі акцій можуть бути отримані за рахунок нереалізованого (у грошах) прибутку, але він не стане прибутком для акціонерів доти, поки не буде реалізований, розподілений і відокремлений від активів фірми.

Другий метод дозволяє розглядати дивіденди у формі акцій як прибуток акціонерів. Але тоді оцінкою дивідендів повинна виступати ринкова вартість акцій. При цьому передбачається, що акціонери можуть продати додатково отримані як дивіденди акції за ринковою ціною, при цьому зберігши свій первісний внесок у фірму. Використання ринкової вартості при капіталізації дивідендів у формі акцій може бути виправдане і такими міркуваннями.

Виплата дивідендів у формі акцій може являти собою дві послідовні господарські операції: 1. Безпосередньо виплату дивідендів акціонерам у формі коштів. 2. Наступний продаж їм акцій за ринковою вартістю.

У міжнародній практиці звичайно використовують наступне правило: якщо розмір дивідендів у формі акцій не перевищує 20-25% звичайних акцій, що знаходяться в обороті на момент оголошення дивідендів, то капіталізація здійснюється за ринковою вартістю акцій, якщо він перевищує 20-25%, то капіталізація здійснюється за номінальною вартістю. В обліку капіталізація відображається в такий спосіб (табл.3).

Таблиця 3

Капіталізація номінальної вартості акцій

На дату оголошення

Д-Т Накопичений нерозподілений – на загальну номінальну вартість акцій, що випускаються

прибуток

К-Т Дивіденди у формі акцій – на номінальну вартість акцій, що випускаються

На дату розподілу

Д-Т Дивіденди у формі акцій – на номінальну вартість акцій

К-Т Звичайні акції – на номінальну вартість акцій

Капіталізація ринкової вартості акцій

На дату оголошення

Д-Т Накопичений нерозподілений – на загальну ринкову вартість акцій, що випускаються

прибуток

К-Т Дивіденди у формі акцій – на номінальну вартість акцій, що випускаються

К-Т Додатковий капітал понад – на різницю

номінал

На дату розподілу

Д-Т Дивіденди у формі акцій – на номінальну вартість акцій

К-Т Звичайні акції – на номінальну вартість акцій

Облік зміни акціонерного (інвестованого) капіталу внаслідок викупу, наступного продажу й анулювання власних акцій

Звичайно вважається, що акціонерний (інвестований) капітал являє собою незмінний (постійний) капітал підприємства. Він не може бути скорочений виплатою дивідендів, за винятком випадків, коли вони виступають як ліквідаційні. Однак у деяких випадках компанії використовують зворотний викуп акцій у їхніх власників. Викуп акцій і їхнє переведення у резерв можуть переслідувати наступні цілі: стабілізація підвищення ринкового курсу акцій компанії, підвищення доходу в розрахунку на одну акцію, скорочення дивідендних виплат за рахунок зниження числа акцій у сторонніх власників, запобігання поглинанню компанії за допомогою скупки її акцій.

Викуплені акції не є активом. Їхній облік ведеться на рахунку, що є контррахунком стосовно рахунку акціонерного капіталу. З точки зору бухгалтерського обліку викуп акцій і їхнє переведення у резерв означають одночасно і скорочення капіталу власників компанії, і скорочення її активів, у той час як продаж акцій означає збільшення і того й іншого.

При зворотному продажі викуплених акцій інвестований капітал може зрости, скоротитися чи залишитися незмінним.

Основною обліковою проблемою, що виникає при операціях з викупленими акціями, є проблема обліку доходів і втрат, утворених у результаті фондових операцій між підприємствами й акціонерами. Більшість бухгалтерів схильні думати, що збільшення акціонерного капіталу за рахунок доходу, утвореного від продажу акцій, не повинно включатися до складу прибутку, а повинно розглядатися як інвестований капітал. Однак щодо трактування суми зменшення інвестованого капіталу шляхом викупу частини акцій єдиної думки немає, оскільки мають місце два принципових питання: 1. Яку частину сум, виплачених акціонерам, треба вважати як повернення інвестованого капіталу, а яку – відносити на скорочення нерозподіленого прибутку? 2. Як треба відображати наслідки цієї операції на рахунку статутного капіталу підприємства? Відповідь на ці питання залежить від того, як враховувати факт викупу фірмою своїх акцій для їхнього перепродажу чи ліквідації – як одну чи як дві операції.

Перший варіант має відношення до методу обліку за вартістю (метод витрат), а другий – до методу обліку за номінальною вартістю. В Україні використовується метод обліку за вартістю. Розглянемо його детальніше.

Метод обліку за вартістю (концепція єдиної операції.) Відповідно до цього методу викуп і наступний перепродаж викуплених акцій розглядається як одна операція, що складається з двох частин. При викупі вартість викуплених акцій відноситься на дебет однойменного рахунку, що буде виступати як контррахунок стосовно акціонерного капіталу. При наступному продажі рахунок викуплених акцій кредитується на суму проданих акцій. Якщо викуплені акції продаються за ціною, що перевищує вартість викупу, то сума перевищення являє собою збільшення інвестованого капіталу і відображається на рахунку “Додатковий капітал від викуплених акцій”.

У тих випадках, коли викуплені акції продаються за ціною нижче купівельної вартості, різниця цін являє собою скорочення нерозподіленого прибутку.

У бухгалтерському обліку господарські операції по викупу і наступному продажу власних акцій будуть відображатися в такий спосіб (табл.4).

Таблиця 4

Метод обліку за вартістю

На дату викупу акцій

Д-Т Викуплені акції – на вартість придбання

К-Т Кошти – на вартість придбання

На дату продажу акцій по ціні,

що дорівнює ціні викупу

Д-Т Кошти – на вартість викупної ціни

К-Т Викуплені акції – на вартість викупної ціни

На дату продажу акцій за ціною,

яка перевищує ціну викупу

Д-Т Кошти – на суму продажу

К-Т Викуплені акції – на вартість викупної ціни

К-Т Додатковий капітал – на різницю

На дату продажу акцій за ціною нижче ціни викупу

Д-Т Кошти – на суму продажу

Д-Т Нерозподілений прибуток – на різницю між ціною

викупу і продажу

К-Т Викуплені акції – на вартість викупної ціни

Метод обліку за номінальною вартістю (концепція двох операцій). Цей метод обліку (концепція) припускає, що придбання компанією власних акцій являє собою скорочення структури капіталу. Наступний же випуск даних буде прирівнюватися і враховуватися як первинний випуск акцій. Тобто при цьому методі викуп і наступний перепродаж акцій розглядається як дві самостійні операції.

Перевищення витрат на викуп акцій над відповідною часткою інвестованого капіталу відноситься на рахунок нерозподіленого прибутку, тобто частина нерозподіленого прибутку збільшує інвестований капітал. При наступному продажі таких акцій збільшується додатково інвестований капітал, навіть за умови, якщо ціна продажу і купівлі однакова. У той же час якби акції були викуплені за ціною нижче ціни первісного випуску (нижче номіналу чи за ціною між номіналом і продажною ціною), то відбулося б збільшення рахунку “Додатковий капітал від викуплених акцій”.

У випадку ж якщо викуплені акції будуть знову випущені в продаж за ціною нижче номінальної вартості акцій, то різниця між номінальною вартістю і продажною ціною буде компенсована за рахунок нерозподіленого прибутку чи за рахунок додаткового капіталу, що виник у момент викупу акцій.

У бухгалтерському обліку наведені вище господарські операції будуть відбиватися в такий спосіб (табл.5).

Таблиця 5

Метод обліку по номінальній вартості

На дату викупу акцій за ціною первинного випуску

Д-Т Викуплені акції – на номінальну вартість

Д-Т Додатковий капітал понад – на різницю між ціною первинного випуску і номіналом

номінал

К-Т Кошти – на суму викупу

На дату викупу акцій за ціною первинного викупу

Д-Т Викуплені акції – на номінальну вартість акцій

Д-Т Додатковий капітал понад – на різницю між ціною первинного випуску і номіналом

номінал

Д-Т Нерозподілений прибуток – на різницю між ціною викупу і ціною первинного випуску

К-Т Кошти – на суму викупу

На дату викупу акцій за ціною нижче ціни первісного викупу

Д-Т Викуплені акції – на номінальну вартість акцій

Д-Т Додатковий капітал понад – на різницю між ціною первинного випуску і номіналом

номінал

К-Т Кошти – на суму викупу

К-Т Додатковий капітал – на різницю між ціною первинного випуску і ціною викупу

від викуплених акцій

На дату продажу акцій за ціною, яка дорівнює ціні первинного випуску

Д-Т Кошти – на суму продажу

К-Т Викуплені акції – на номінальну вартість акцій

К-Т Додатковий капітал – на різницю між ціною продажу і номіналу

понад номінал

На дату продажу акцій за ціною, що перевищує ціну первинного випуску

Д-Т Кошти – на суму продажу акцій

К-Т Викуплені акції – на номінальну вартість акцій

К-Т Додатковий капітал – на різницю між ціною продажу і номіналу

понад номінал

Таким чином, розглянуто ситуації відображення в обліку викуплених власних акцій, що потім не погашаються, а знову випускаються в продаж. Однак компанія може також прийняти рішення про анулювання викуплених акцій. Повне або часткове анулювання викуплених акцій супроводжується внесенням відповідних поправок до статуту компанії (акціонерного товариства).

Облік анулювання акцій залежить від того, який метод використовувався для відображення випуску акцій. При використанні методу обліку за вартістю проводки будуть виглядати в такий спосіб (табл.6).

Таблиця 6

Анулювання акцій, викуплених за ціною вище ціни первинного випуску

Д-Т Звичайні акції – номінальна вартість

Д-Т Додатковий капітал понад – на різницю між ціною первинного випуску і номіналом

номінал

Д-Т Нерозподілений прибуток – на різницю між ціною викупу і ціною первинного випуску

К-Т Викуплені акції – викупна ціна акцій

Анулювання акцій, викуплених за ціною вище ціни первинного випуску

Д-Т Звичайні акції – номінальна вартість

Д-Т Додатковий капітал понад – на різницю між ціною первинного випуску і номіналом

номінал

К-Т Викуплені акції – викупна ціна акцій

К-Т Додатковий капітал від – різниця

анулювання акцій

При використанні методу обліку за номінальною вартістю проводки у всіх випадках будуть однаковими: Д-Т Звичайні акції та К-Т Викуплені акції – на номінальну вартість акцій.

Література:

1. Хендриксен Э.С., Ван Бреда М.Ф. Теория бухгалтерского учёта. – Москва: Финансы и статистика, 1997. – 574 с.

2. Соловьёва О.В. Зарубежные стандарты учёта и отчётности. – Москва: Аналитик-Пресс, 1998. – 284 с.

3. Качалин В.В. Финансовый учёт и отчётность в соответствии со стандартами ГААП. – Москва: Дело, 1998. – 430 с.

4. Нидлз Б., Андерсен Х., Колдуэлл Д. Принципы бухгалтерского учёта. – Москва: Финансы и статистика, 1994. – 495 с.

Ефективне оподаткування як стимулюючий фактор інвестиційного процесу

Андрій Пастухов, аспірант кафедри біржової та банківської справи Донецької державної академії управління

В статті аналізуються можливості активізації інвестиційного процесу шляхом раціональних змін у податковому законодавстві, розглядаються заходи для залучення коштів населення в інвестиційний процес.

Політичні події початку 90-х років ХХ ст. призвели до різкого погіршення фінансового стану основної маси населення України. Наслідки цього мають такий глибокий характер, що зараз – більше десяти років по тому – актуальним є питання подолання бідності.

Поряд з цим формувалися та продовжують свій розвиток позитивні тенденції в економіці. Це перш за все характеризується зростанням обсягів грошових коштів населення в банківській системі. Уповільнення темпів девальвації національної валюти та посилення державного контролю за банківським сектором призвело до падіння значення іноземної валюти як основного інструменту для заощадження коштів. Одночасно з цим збільшується попит на ощадні банківські продукти, які забезпечують стабільний приріст до здійснених вкладів. Динаміка обсягів залучених коштів до банківського сектора відображена в графіку 1. Він свідчить, що протягом останніх трьох років вклади населення, а також сукупний обсяг коштів на рахунках підприємств, організацій та населення мали тенденцію до зростання.

Позитивним явищем в економіці України є також зростання прямих іноземних інвестицій. Так, їх приріст у першому півріччі 2002 р. склав 275,8 млн грн, що на 15,3% вище, ніж у першому півріччі 2001 р., та на 01.07.2002 р. їх обсяг склав 4 745,19 млрд дол. До 1998 року значну конкуренцію банківському депозиту в розміщенні коштів складали облігації державної внутрішньої позики (ОВДП). Однак після фінансової кризи 1998 року, коли було розкрито спекулятивний характер ОВДП, інтерес до них різко знизився.

Новий етап розвитку ринку державних цінних паперів почався в 2001 році. Він відбувається з урахуванням принципів, прийнятих у світовій практиці, яка передбачає, що державні цінні папери є найменш ризиковими, але в цей же час і найменш доходними. Так, середньозважена доходність ОВДП в 2001 р. становила 15,7% річних, а за 8 місяців 2002 р. – 12,4% річних.

Посилення державного контролю над банківськими установами веде до того, що діяльність їх стає менш ризикованою. З одного боку, це, безумовно, позитивне явище для економіки, але, з іншого – цей процес неминуче супроводжується зниженням процентних ставок. Динаміка процентних ставок відображена у графіку 2. Він свідчить, що поряд із зниженням облікової ставки Національного банку України відбувається зниження як депозитних, так й кредитних ставок комерційних банків. При цьому, відзначимо, зберігається значна маржа між ставками за залученими коштами та наданими кредитами.

Це явище визначається домінуючою позицією банків у використанні тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб. Світовий досвід свідчить, що існують альтернативні банківському депозиту способи розміщення коштів з метою їх заощадження та примноження. Таку функцію виконує фондовий ринок, якого фактично не було в радянський період і який є новим для українського суспільства. Скандали навколо довірчих товариств і досить формальна масова приватизація призвели до падіння довіри населення до фондового ринку. Однак поступово з посиленням державного контролю за ринком цінних паперів інтерес до нього зростає. При цьому фондовий ринок розглядається у двох аспектах: як інструмент для розміщення коштів, з одного боку, та як механізм залучення ресурсів для реалізації інвестиційних проектів, з іншого.

Одним з основних видів цінних паперів є облігації. Випуск облігацій вітчизняними підприємствами стає все більш поширеним починаючи з 2001 року, коли були внесені зміни в порядок оподаткування випуску облігацій.

Законом України “Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання інвестиційної діяльності” від 15.07.99 №977-ХІV були внесені зміни до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, згідно з якими (п.7.9.1.) до валових доходів не включаються та не підлягають оподаткуванню кошти й майно, залучені шляхом емісії облігацій. В свою чергу повернення коштів шляхом погашення облігацій не включається до складу валових витрат (п.7.9.2.).

Дані зміни стали стимулом для більш активного використання облігацій вітчизняними підприємствами з метою залучення ресурсів. Так, за весь період з 1996 до 2000 р. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) було зареєстровано випусків облігацій загальною номінальною вартістю 345,678 млн грн. В 2001 році в ДКЦПФР було зареєстровано вже 48 випусків облігацій загальною номінальною вартістю 641,467 млн грн, а за 8 місяців 2002 р. – 66 загальною номінальною вартістю 392,625 млн грн. Таким чином, раціональна корекція податкового законодавства призвела до зростання інвестиційної активності.

Підприємствам при випуску облігацій слід дуже зважено прораховувати їх доходність, щоб, з одного боку, залучити необхідні ресурси, а, з іншого – знизити до мінімуму свої витрати. Забезпечені ефективністю фінансово-господарської діяльності окремого підприємства інвестиції в корпоративні облігації є більш ризикованими в порівнянні з державними цінними паперами та банківським депозитом, тому підприємство вимушене платити премію інвестору за ризик, що виражається у вищих процентних ставках доходності. Деякі приклади випусків облігацій українськими підприємствами наведені в таблиці 1.

Поряд з облігаціями активну роль в інвестиційному процесі відіграють акції. Доход за акціями створюється від зростання курсу їх вартості та від отримання дивідендів, розмір яких безпосередньо залежить від ефективної роботи підприємства, тобто доход за акціями не є наперед визначеним.

Тому інвестування грошових коштів у акції характеризується підвищеним ризиком. Зараз ринок акцій в Україні є низьколіквідним, і його активність визначається процесами приватизації та формуванням контрольних пакетів акцій підприємств. В цей же час слід відзначити, що інфраструктура ринку цінних паперів у необхідній мірі в Україні вже сформована (фондові біржі, реєстратори, зберігачі, депозитарій, електронні торгові системи).

Існування різних варіантів для розміщення тимчасово вільних грошових коштів є позитивним явищем в економіці. Однак це потребує від індивідуального інвестора вміння оцінювати ризик та робити правильний вибір, а також вести облік операцій відповідно до податкового законодавства. Вирішення цих питань можливе завдяки принципу спільного інвестування. Він передбачає об’єднання коштів індивідуальних інвесторів у єдиний фонд, керівництво яким здійснює професійний керуючий. Основними інституційними інвесторами є інвестиційні фонди та недержавні пенсійні фонди, які в економічно розвинутих країнах є значними інвесторами як приватного, так і державного секторів економіки. Із завершенням масової приватизації в Україні (01 травня 1999 р.) відбувається реформування діяльності інвестиційних фондів. Так, прийнято Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” №2299-III від 15.03.2001 р., який визначає види, структуру та порядок функціонування інвестиційних фондів.

Поряд з організаційними змінами особливе значення має внесення змін до порядку оподаткування діяльності з спільного інвестування. Дані зміни були реалізовані в Законі України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування” №2831-III від 29.11.2001 р., яким внесено зміни до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” №334/94-ВР від 28.12.1994 р. (з наступними змінами та доповненнями), далі – закон. Так, доповнено п.1.27 Закону та відповідно розширено поняття “емісійний доход”. Тепер він включає в себе також суму перевищення надходжень від ціни зворотного викупу при повторному розміщенні інвестиційних сертифікатів або акцій інвестиційних фондів. Це створює сприятливі умови для функціонування відкритих та інтервальних інвестиційних фондів, які зобов’язані викупляти (відкриті – постійно, інтервальні – періодично) інвестиційні сертифікати (акції) у своїх участників (акціонерів).

Особливо значущим є зміна п.4.2.8 закону, згідно з яким не включаються до складу валового доходу: по-перше, кошти, залучені від інвесторів; по-друге, доходи від операцій з активами інститутів спільного інвестування (далі – ІСІ) та, по-третє, доходи, нараховані за активами ІСІ. Завдяки даним змінам прибуток ІСІ звільняється від оподаткування, що створює умови для зростання доходності ІСІ.

У відповідності з доповненням п.7.8.5. закону підприємство у випадку сплати дивідендів на користь ІСІ не утримує та не перераховує податок на дивіденди. В той же час в інших випадках згідно з п.7.8.2. закону підприємство сплачує податок на дивіденди до/або одночасно з виплатою дивідендів.

Незважаючи на створення більш сприятливих умов оподаткування для нових ІСІ у порівнянні з інвестиційними фондами, які були сформовані згідно з Указом Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” № 55/94 від 19.02 1994 р., зараз не існує жодного ІСІ, створеного за новим законом. В той же час відбувається реорганізація існуючих інвестиційних фондів, які прийняли рішення про продовження своєї діяльності згідно з новими вимогами законодавства.

Поряд з вказаними вище змінами ДКЦПФР, яка безпосередньо здійснює контроль за діяльністю ІСІ, затверджено цілий ряд нормативних документів, які регламентують окремі аспекти діяльності ІСІ.

Таким чином, зараз спостерігається тенденція зростання попиту з боку населення на якісні послуги із заощадження та накопичення коштів. Світовий досвід свідчить, що поряд з традиційним банківським депозитом існують альтернативні способи інвестування коштів. Таку можливість надають інструменти фондового ринку. Індивідуальне інвестування на цьому ринку характеризується цілим рядом витрат. Їх зниження можливе завдяки здійсненню спільного інвестування. Інститути спільного інвестування в економічно розвинутих країнах є значними інвесторами як приватного, так і державного секторів економіки. На Україні ІСІ ще не виконують функцію постачальників інвестиційних ресурсів. Водночас на законодавчому рівні йде робота над формуванням, з одного боку, сприятливих умов функціонування ІСІ, а з іншого – над забезпеченням прозорості їх діяльності. Зараз оподаткування ІСІ зведено до мінімуму, і основне податкове навантаження несе учасник (акціонер) при поверненні грошових коштів з ІСІ. Однак для розвитку ІСІ потрібен комплексний підхід до оподаткування всіх учасників спільного інвестування. На нашу думку, перш за все раціональна корекція оподаткування фізичних осіб може виступити тим імпульсом, який дозволить активізувати механізм спільного інвестування, сконцентрувати грошові ресурси населення та залучити їх до інвестиційного процесу економіки України.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Закон України “Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання інвестиційної діяльності” № 977-XIV від 15.07.1999 // Урядовий кур’єр. – 1999. – N 157. – 21 серпня. – С. 6.

2. Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” №2299-III від 15.03.2001// Голос України. – 2001.- N 73. – 24 квітня. – С. 4

3. Голенко О. Податок на дивіденди: відображення за правилами // Податки та бухгалтерський облік. – 2002. – №63(517). – 8 серпня. – С. 42.

4. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2001 рік. – К.: Український інститут розвитку фондового ринку, 2002. – 119 с.

5. Монетарні показники України // Фондова панорама.-2002.-№42(142). – 20 листопада. – С.1.

6. Питання вдосконалення чинного законодавства, що регулює випуск та обіг облігацій підприємств в Україні // Цінні папери України.-2002.-№38(227).-10 жовтня. – С.14

7. Проблеми непрофесійних інвесторів та способи їх вирішення // Цінні папери України.-2002.-№37(226).-3 жовтня. – С. 20.