На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації сус-
пільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта
з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність при-
стосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки
величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо
інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть
обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого вису-
нення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з ме-
тою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.
У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за
соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відпо-
відні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі
перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом,
якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші про-
блеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало пи-
тання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи
соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки
аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно
вузької соціальної бази.
Українофіли
Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в
1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті
у 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров,
Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з’їхалися до Петербурга, де до
них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них
зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором
історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто-
лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця
століття слугуватимуть тиглями українського руху.
Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо
селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності
громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і
Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи
всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.
З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд-
нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського
часопису, що дістав назву “Основа”. Його фундаторами були два багатих українці
Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного
існування “Основа” виступала засобом спілкування та будителем національної
свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.
Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція
столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували
розвиток української культури. На публічних читаннях часто з’являвся Шевченко ра-
зом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєв-
ський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-
ського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка
Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був
подібний тому, що справила “Хатина дядька Тома” письменниці Херріет Бічер-
Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі-
генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.
Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере-
важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со-
тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се-
лянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких
навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша
риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію
прибічників.
На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя
виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній
клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі
з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським
вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.
Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль-
ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади,
поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття обов’язку перед народом
відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: “Як особи, що
користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому,
щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас-
ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш-
нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує”.
У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини
спольщеної української шляхти, опублікував в “Основі” свою знамениту “Сповідь”.
У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або “повернути-
ся” до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися
компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па-
разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли-
вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач-
ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили
й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський
та Костянтин Михальчук.
Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова
та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки
їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже
традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали
вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу,
спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов-
ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць-
кий одяг. Причому об’єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини,
а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні
прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене
політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо-
му українському стало відомим під назвою українофільства.
Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри.
У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього
неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії
потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї-
нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змо-
ва з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні
речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак-
тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так да-
леко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну укра-
їнську державу.
Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як “Вест-
ник Юго-Западной России”, “Киевлянин” та “Московские ведомости”, розпочала
злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську
державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди-
вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона-
лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вва-
жали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на
Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб-
лення польських позицій у цьому регіоні.
Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович
і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій-
ську публіку в тому, що їхньою метою “є лише освіта народу” і що всякі “розмови про
сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис-
ний”. Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш-
ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко-
вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским
наречием” дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови “ні-
коли не було, нема і бути не може”. Незабаром після цього громади було розпущено,
перестала видаватися “Основа” (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через
репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.
Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по-
чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати,
а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор
Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих
помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо-
линський, таємно утворили “Стару громаду”, що дістала таку назву, аби відрізнити її
старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, що
також з’являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди-
лися на неполітичній діяльності.
Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення
Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів-
офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви-
давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен-
ти. У 1875 р. “Стара громада” придбала російську газету “Киевский Телеграф”,
перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.
Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові
національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драго-
манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню
україномовну пресу, й особливо газету “Правда”, для поширення поглядів, забороне-
них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милора-
дович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували
створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька
десятиліть (уже під назвою “Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка”) стало не-
офіційною українською академією наук.
Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто
трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо-
вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло
Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли
перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж-
ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють анти-
російську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька
змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.
Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі-
сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб-
лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші
мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі),
а також закрити “Киевский Телеграф” і припинити субсидування галицької проро-
сійської газети “Слово”. Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити
викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи-
ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі-
лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала
ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго-
манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух
ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєв-
ським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв
усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.
Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста-
вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва-
жаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітич-
ною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре-
сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть
розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності
державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс-
торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі
Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте,
вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро-
ваніші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для
росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак
Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською
культурою й російською політикою запанує принцип “живи сам і не заважай іншим”,
і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн-
ського культурництва.
Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став
висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав:
“Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть
українці”, тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші
провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс.
Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони
наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців
від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість
бути відданим одночасно і своїй “вужчій” українській батьківщині, й “ширшому”
всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,
такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця-
ми, намагаючись звести до мінімуму зв’язки України з Росією. Але вони не мали
конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських
репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики
й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні
труднощі.
Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по-
требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго-
манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео-
логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої
підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред-
ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському
контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.
Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво-
рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні
традиції користувалися повагою в сім’ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать-
ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання’ в Ки-
ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим
прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших
у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра-
гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави-
тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже,
в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,
а прагнення практично допомогти пригніченому людові.
Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного
та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських
країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух
дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні
питання. На його думку, українці (цей, як він казав, “плебейський народ” —
пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо-
відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні
інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо-
том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.
Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві-
докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме-
ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне
реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство-
рених не обов’язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед
на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най-
кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі-
на про те, що “все славянские ручьи сольютея в русском море”. У своїй відомій статті
“Втрачена епоха” він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль-
ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір-
ність не “всій Русі”, а насамперед Україні: “Освічені українці, як правило, трудяться
для всіх, тільки не д,ля України і її народу… Вони повинні поклястися собі не кидати
українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук-
раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне
слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу,
а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”.
Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У пе-
ріод репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на-
томість вигнання на чужину. Перед від’їздом із Києва він досяг угоди зі “Старою гро-
мадою”, за якою зобов’язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис,
присвячений українській справі. Так виникла “Громада” — перший український ча-
сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де
Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд
з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у “Громаді”
радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативні-
шими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення
часопису.
Однак із послабленням зв’язків з українцями в Росії зміцнювались контакти
Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар-
паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками
на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід-
даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра-
їнської соціалістичної партії.
Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.
Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко-
номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також
відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер
широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний
Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-
гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та
в Галичині.
Російський революційний рух
на Україні
У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне
становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готов-
ності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчаруван-
ня. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв
і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі
обставини для появи революціонерів.
На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість рево-
люціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти
означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів універ-
ситетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священи-
ків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України —
Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько полови-
ни усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних
позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.
Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала
лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише
близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку
інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн
населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, револю-
ційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись ство-
рити у боротьбі з царизмом об’єднані “всеросійські” сили, його учасники спочатку
нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну
перешкоду в їхній революційній боротьбі.
Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії зви-
чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ото-
тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ото-
тожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інте-
лігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною
мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроє-
них студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею се-
лянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його
ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила
з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського
суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина его-
їзму та про його природжену схильність до соціалізму.
Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід
певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно
їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок но-
вому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував ^
1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії.
На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона
налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент
із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів
імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався “Ки-
ївська громада”. До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими рево-
люціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.
Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо
найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний
з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у
підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий
популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю
російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здій-
снення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові висту-
пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час,
коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імпе-
рії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село
встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це
“ходіння в народ”, як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто
відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів
часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти
революціонерів.
На Україні “ходіння в народ” спостерігалося головним чином в околицях Чиги-
рина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним
із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що
тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його
продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархіст-
ська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю се-
лян цареві, сфабрикувавши “царські маніфести”, в яких селянам наказувалося утво-
рити “таємні загони” й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так
звану “чигиринську змову” викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се-
лян.
У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них
почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген За-
славський заснував в Одесі нелегальний “Південноросійський союз робітників”,
що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з’явився
ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії,
проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.
Після невдачі “ходіння в народ” деякі з найбільш радикальних народників звер-
нулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише на-
сильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця ки-
ївської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга
генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна “Народна
воля”, яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіратив-
на й непроникна іззовні “Народна воля” (серед учасників якої був і Желябов) роз-
почала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II
у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію теро-
ристів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно,
що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо
діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядо-
вих чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства ви-
найшли такі “південці”, як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.
Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників
була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати “місцевими
умовами”, тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний
ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії
й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю
позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку
яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес
виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспіль-
ство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.
Виразним прикладом пов’язаних з національними особливостями проблем, що ви-
никали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали,
що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної
схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може ми-
нути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосеред-
ніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському
селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем гово-
рили про “вроджену відразу” українців до общини. Інші революціонери, такі як
М. Стародворський із кам’янець-подільської групи, визнавали, що “на Україні справа
стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинк-
том приватної власності”. Більше того, на думку Стародворського, схильність укра-
їнців до приватної власності могла означати, що “Малоросія, ймовірно, стане
бар’єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії”.
Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім
молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтере-
су до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли
встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною про-
пагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні ре-
волюційні групи активно співпрацювали з “молодими” громадами. “Старі” ж громади,
члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалю-
вали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної на-
пруги між двома поколіннями українофілів.
Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до
значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика ре-
волюційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав
революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв’язки з укра-
їнським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді укра-
їнські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти рево-
люцію, а потім вже розв’язувати національне питання. Так революційний попу-
лізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до
критичного ослаблення українського руху.
Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчару-
ванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж бо-
ротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в ре-
волюційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали
сприймати ідеї, які пов’язували надію на революцію з новим класом — пролетаріа-
том.
Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників
виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував
науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу
всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність
класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні
відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.
Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов’язаність із
сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріа-
том, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому
майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний
синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим опти-
мізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть
сприяти епохальним подіям.
Марксистські ідеї з’явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шану-
вав Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радян-
ські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість
цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на
його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостеріга-
лася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомас-
штабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.
Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно при-
писують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий
почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві
він засновує першу російську марксистську групу “Визволення праці” та публікує
в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.
Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою “Російська
група соціал-демократів” виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельни-
ков — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом
поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з’явилися у Харкові, Одесі
та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, біль-
шість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків.
Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїн-
ському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство
українській інтелігенції.
У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість
членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р.
для її відновлення довелося скликати новий з’їзд. Проте замість зміцнення партії
з’їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та Украї-
ни. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом
Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних
революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява
Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася не-
помітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформо-
вана про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на
такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.
Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мо-
білізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили
партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народниць-
ких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосу-
вання політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення
партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення консти-
туційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували “Союз визво-
лення”, що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — каде-
тів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відно-
вити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядо-
вих партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт “Союза рус-
ского народа”. Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою під-
тримкою православних священиків і називалися в народі “чорними сотнями”, спеціа-
лізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні.
Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представ-
ляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і
організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксист-
ський Бунд.
Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До каде-
тів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й націо-
нальне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб
боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організа-
ціях брало участь багато “малоросів”, які змагалися з росіянами у відданості
цареві та ненависті до його ворогів.
Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному.
Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтриму-
вали прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти
й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати
собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими укра-
їнськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих
небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдава-
лося приховати свою ворожість до українських “сепаратистських” тенденцій.
Українські політичні партії
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-
літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного
боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними
стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися
в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но-
вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної
належності й гордо називали себе “національне свідомими українцями”, войовничо
вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної
справедливості.
Ці “нові” українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою
вони зав’язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди,
котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар’єра українського діяча
звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо-
мився з “підривними” ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра-
бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні-
верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська
чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло-
гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль-
ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд
силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це
викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з
університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним
виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не
брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.
Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не
завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом
студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра-
їнських політичних організацій.
Перша організована поява цих молодих “свідомих” українців відбулася у 1891 р.,
коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Мих-
новським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила “братство тарасівців”.
Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі-
зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра-
дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав’язало контакти зі студентськими
групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста-
новку п’єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни-
чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових
шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі-
тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на-
слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.
Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській
газеті “Правда” його славнозвісного кредо — “Декларації віри молодих українців”.
Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно кри-
тикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.
Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи
не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї
“українськості” вони зобов’язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви-
ховувати в “українському дусі” своїх дітей, вимагати викладання в школах україн-
ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики
їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо-
кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль-
турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза-
баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.
Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також
зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського
руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича
й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об’єднала б усіх ук-
раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала “Українська загальна орга-
нізація” (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент-
ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да-
ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100
з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала
спроба надрукувати у пресі “Послання до українців”. Це стало, зокрема, причиною
заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят-
кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен-
ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними
були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких
взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За-
хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську
патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про
те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації,
проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва
й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали
того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної
партії.
Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла
група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та
сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По-
знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно
згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної
партії було об’єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й
соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської
групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта-
ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.
До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів.
Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов’язкову складову
діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів-
цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — “Гасло” та “Селя-
нин”, які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політи-
зувати селянство.
Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда-
лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про-
блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне
чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету “Са-
мостійна Україна” (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало,
що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом,
з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра “свідомих українців”
на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань.
До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи
партію на соціально-демократичну організацію.
У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми-
колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю-
рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б
виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним
виразником їхніх поглядів виступав Мар’ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки-
нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської
соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно
від їхньої національності.
Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція
вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму-
ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення
різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей-
ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак
на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли
одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась
на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад-
ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група
рвала зв’язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре-
зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського
режиму.
Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розко-
ли, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхнов-
ського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю
Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна ^астина її чле-
нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра-
тів. Фракція Меленевського (вона називалася “Спілка”) мала за мету перетвори-
тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що
лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт-
ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.
Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра-
їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра-
тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз-
рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом
схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро-
сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших
питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі-
зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо
з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри-
тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань
українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.
Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко-
ваних українців, об’єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р.
з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну
партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со-
ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера-
тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою-
вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн-
ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним
професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього
стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх
лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо-
кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар-
тією, дуже подібною до російських кадетів.
Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий
ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних,
політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше,
складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж,
оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив-
на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму-
шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних
партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті
вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
Революція 1905 р.
Перша російська революція почалася у “криваву неділю” 22 січня 1905 р., коли
у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли
з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Галоном. Цього дня
близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії
зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян-
і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника
було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне бан-
крутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію
до революціонерів, на готовність до протесту.
Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її
апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько
2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася
хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків
ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких
був заколот на панцернику “Потемкин” в одеському порту. Відмовившись виконати
наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж “Потемкина”, що складався переважно
з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком,
повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися
до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.
В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки.
Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару-
вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду-
му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.
Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла
два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі-
тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об’єднуватися.
Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р.
існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17.
Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже
в кожному місті з’являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По
селах поширювалися “Просвіти” — культурні заклади, що створювалися на зразок
однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні “Просвіта” виник-
ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах
України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах.
Були свої “Просвіти” й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево-
люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось
як це пояснювалося в одному з документів: “Враховуючи, що засоби, якими “Про-
світи” намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже
небезпечними… а також пам’ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве-
ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної
та політичної свідомості малоросійського народу… адміністрація губернії вирішила
відмовити в реєстрації українського товариства “Просвіта”.
Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі:
в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По-
діллі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до
50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український
рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.
Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони
розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше
діяла “Спілка” — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під-
тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон-
страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні
своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під
час революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро-
ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація
кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей-
ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі
інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній
вплив посилився.
Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату
спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон-
ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але
радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не
закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як “Спілка” та
УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра-
їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами росій-
ських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 ро-
сіян, п’ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці
швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання
своїх інтересів.
Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни.
Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш
популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але
уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали,
що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.
Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: “Слід сподіватися, що
під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.— Авт.)
приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на
принцип автономії”.
Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління,
що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після
її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив-
них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його
задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські
партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином,
майже цілком ігнорувалося.
Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість
у Думі, уряд був готовий до наступу проти “революційних ексцесів”. Було проголо-
шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводи-
лися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста-
лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані
вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним роз-
пускалися українські клуби. Дозволялися лише “Просвіти”, діяльність яких зводи-
лась до постановки п’єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан-
ня, що в такому розмаїтті з’явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про
українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.
Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст-
вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав
низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею “Великой России”
й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки
перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного
забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху
як на прибічників “зрадницького сепаратизму”, або, вживаючи улюблене слово
українофобів, як на “мазепинців”. Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра-
їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.
Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, “Новое Время” та “Киевлянин”,
постійно застерігали читачів від “небезпеки” українства. У 1908 р. в Києві був засно-
ваний “Клуб русских националистов”, що ставив перед собою мету “вести суспіль-
ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави
на Україні”.
Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з’їзді працівників
земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи-
ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні
взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн-
ський рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов,
Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра-
їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак
ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського
суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій
світовій війні.
Розвиток культури
В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним.
Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які
відбувалися в цей час, з’явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли
насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імпе-
рії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що за-
родилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на
Україну. Те, що з’являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно
перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато
іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним:
у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, систе-
ма якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на
європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьмен-
ною і далекою від культури.
Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої
гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про
масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох
найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кож-
них 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричи-
нилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що
освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переваж-
но церковно-парафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого
селянства.
Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у
1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе зем-
ства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних погля-
дів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удоско-
наленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували
такі дисципліни, як математика, історія, географія.
Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєни-
ми університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні пробле-
ми. Оскільки навчання було необов’язковим, близько двох третин селян замість
школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та ви-
кладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською
мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Право-
бережжі, де земства з’явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними,
а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії.
Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського насе-
лення лише близько 20 °о вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50,
а серед робітників Києва і Харкова —аж 60 %.
Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали голов-
ним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс,
інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де
велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших —
сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно
впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське міс-
то й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налі-
чувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.
Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні
зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р.
до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів:
у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад
60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університе-
тів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що
славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з ака-
демічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети слу-
жать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність,
що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після
1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах
українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та
Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано
й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету,
відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами україн-
ців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті ук-
раїнські курси, що були у Харкові та Одесі.
Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями
початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафі-
зичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до
позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та
суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських універ-
ситетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали ви-
кладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особ-
ливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія,
а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на
противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести
до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.
До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні,
належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов —
оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик
із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався
Чарльз Дарвін, 1. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві
першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України
і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частко-
во пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких
вищі учбові заклади були куди доступнішими.
Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків,
що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був
Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із
багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих укра-
їнських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та
Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та
Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій
вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізня-
лися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших
галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге
та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.
Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, ко-
місії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з’явилися після 1861 р. ‘Очолювана
протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з
1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого Украї-
ни. У 1873 р. історичне “Товариство Нестора-Літописця” зайнялося вивченням
української історії, а у 1882 р. українофіли “Старої громади” заснували “Киевскую
Старину” — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після
революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої
наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись україн-
ською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до
161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських
книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були
україномовними.
Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й
розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з
1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також
кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїн-
ським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду
лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку ав-
торів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам’ятника
1. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі пред-
ставників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.
До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне
освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав
романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури по-
чатку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності
народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної
мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт.
та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Черни-
шевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій
Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло “мистецтво задля мистецтва”
втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття
зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню,
письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.
Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на жит-
ті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши
дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменників-
реалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі
після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття
зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі
тяжче. Один із героїв його повісті “Кайдашева сім’я” питає: чому світ Божий
такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних
злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку Нечуя-
Левицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим вій-
ськово-бюрократичним “московським” режимом і особливо його системою освіти.
Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На від-
міну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а гли-
боко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедли-
вість. У повісті “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” він простежив, як зло породжує
зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи,
гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого
бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: “Якби я міг, то знищив би
весь світ… щоб натомість постав новий і кращий”. Іншим представником реалістич-
ного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі “Люборацькі” простежив
вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема
польської та російської.
Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидат-
ніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий,
що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними “співомовками”, Лео-
нід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, спов-
нені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він
провів більшу частину життя.
З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться
спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських
прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у твор-
чості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — про-
заїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті “Фата Морга-
на” Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте
висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно
тому, як художник-імпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття три-
вожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й
паніки. В повісті “Тіні забутих предків” описується реальний і міфічний світ гуцуль-
ського села, невпинна взаємодія між свідомим і підсвідомим у людині.
Лариса Косач-Квітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася
в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір’ю була відома письменниця
Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були
композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена
жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англій-
ською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну
Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя
стражданням.
Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими
промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші
“Сопїга 5рет хрего” (“Без надії сподіваюсь”). У ранніх ліричних збірках Лесі Укра-
їнки, наприклад, “На крилах пісень” та “Думи і мрії”, ще відчувається вплив Т. Шев-
ченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються
на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загально-
людські проблеми. Цей новий підхід виявився в “екзотизмі” її поезії, опертої на теми
Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної
Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свобо-‘
дою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична пое-
ма “Лісова пісня” із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим
ідеалом і похмурою дійсністю.
Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була
творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письмен-
ника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як
“Голота” й “Краса і сила”, він змальовує життя мешканців провінційних містечок
та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш нова-
торським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури
героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штуч-
ні) ситуації, як, зокрема, в романі “Зіна”. Однак найулюбленішою для Винниченка
є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у “Мемуарах кирпа-
того Мефістофеля”), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен
на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, пере-
конанням і волі.
Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя
Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим,
що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була пред-
ставлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть укра-
їнська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування,
посіла належне місце серед великих слов’янських літератур.
Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був
театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію,
він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинни-
ком його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові
став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р.
Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура
могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику
творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох
українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під
час перегляду п’єси, що талановито виконувалася рідною мовою.
У 1881 р., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував
у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічу-
вала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п’ять професійних труп, що ви-
ступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до ЗО п’єс.
Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х ро-
ках, коли міг спиратися лише на кілька українських п’єс, як, зокрема, “Наталка Пол-
тавка” 1. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка та “Запорожець за Дунаєм”
1. Гулака-Артемовського.
Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та
підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині То-
білевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Каро-
го, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив
власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а Карпенко-
Карий — ще й драматургом. Провідною “зіркою” українського театру була Марія
Заньковецька.
В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношен-
нях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав
розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів.
Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції
ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії —
націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення
набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що
національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути
поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів ро-
зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься су-
спільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукра-
їнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнят-
них результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв’яза-
ною.