Станіславський Пилип: Йшов четвертий день війни… Ретроспектива

іто в самому розпалі. Липневий день відшумів. В кремлівському кабінеті сутінки. Їхній теплий м’який морок розганяє своїм світлом зелена лампа на робочому столі. Літерою “Т” інший стіл приставлено, для засідань, які щоденно в цьому кабінеті відбуваються. Але цього вечора в кабінеті немає сторонніх. Тільки господар кабінету працює з паперами, які потрапили на робочий стіл з усіх кінців його країни. А деякі папери пройшли немалий шлях аж з-за рубежів найбільшої країни світу, щоб лягти на цей стіл.

Господар кабінету одягнений в сірий френч. Всі нормальні люди мають сім’ю, дім, захоплення і мрію в житті. У господаря кабінету є тільки мета, всього іншого у нього немає. Він ходить в м’яких кавказьких чоботях, носить сіру солдатську шинель і зеленого картуза, у нього проста, без якихось надмірностей, кімната, спить він на солдатському ліжку, застеленому сірою ковдрою. Господар цього кабінету невибагливий у вбранні, в їжі, в побуті. За своє попереднє життя він часто міняв імена, міняв прізвища, змінив багато партійних псевдонімів. Мати звала його Сосо, в юності він взяв собі ім’я Коба. Потім його звали Івановим, Івановичем, товаришем Чижиковим. З весни сімнадцятого року він підписував статті ім’ям, яке назавжди ввійшло в історію – Сталін. А мрія… Мета в нього одна – втілити в життя мрію мільйонів людей і сотень поколінь про загальну справедливість та рівність всіх на цій землі. І це його єдине захоплення.

Господар кабінету працює багато, дуже багато, робочий день починається у нього пізнім ранком, а закінчується далеко за північ. Він не спить ночами, він засинає на світанку. Це зовсім не примха спанілого володаря, жорстка необхідність вимагає дотримуватись такого розпорядку. Відомості з величезної країни поступають в цей кабінет тоді, коли у звичайних людей робочий день вже скінчився, у нього ж робочий день тільки починається. Щоб керувати цією країною, йому потрібно всі звіти вивчити, прийняти правильні рішення й віддати чіткі, зрозумілі та недвозначні накази потрібним виконавцям, щоб наступного ранку вони могли починати роботу. І, крім того, приймаючи рішення, йому необхідно також враховувати можливість неповної або навіть і спотвореної інформації, а для цього потрібно досконало знати справу, по якій він приймає рішення. Потрібно знати, що було вирішено по справі вчора та рік тому, щоб сьогоднішні накази не суперечили відданим раніше. Такий стиль керівної роботи вимагає глибоких знань в різних областях, чіткого мислення, точного розрахунку, а ще сталевої міцності здоров’я. Що ж, товариш Сталін зовсім не старий ще чоловік, в наступному році йому тільки п’ятдесят виповниться. Хіба це вік для політика! Він ще тільки на початку шляху. Великого шляху. Товариш Сталін вміє мислити чітко, викладати свої думки просто і зрозуміло. Товариш Сталін вміє розраховувати свої дії, дії свої підлеглих і своїх противників, він завжди прораховує все наперед і заздалегідь. А знання свої він поповнює навіть на відпочинку…

Скоро Пленум ЦК і ЦКК партії. На робочому столі в медовому крузі світла лист паперу змережаний чітким почерком. Скоро десятиліття жовтневого перевороту, який спритні соратники назвали великою революцією. Що ж, нехай так! Товариш Сталін – так він звик називати себе за ці роки, – добре знає ціну як їхнім словам, так і самим цим товаришам по партії. Нехай хизуються! Нехай називають себе “старими партійцями”, “соратниками Леніна”, “творцями соціалістичної революції”. Їм здається, це вони творці Великої Революції? У жовтні вони всього лиш здійснили переворот. Справжнім творцем Революції буде він! Революції, яка ще лиш має відбутися. Вони покладаються на якісь свої минулі заслуги? Чого варті заслуги старих більшовиків, коли в них вже ніхто не має потреби? Зарозумілі дурники! Все вирішують вже зовсім не вони. А ці “соратники Ілліча” хай похизуються своїми минулими заслугами, своїми званнями, своїми постами. Поки що… Прийде час, цей баласт він викине геть. Відкине тих, хто вміє лиш промовляти полум’яні промови, писати розумні книги і публікувати запальні статті. Ці “соратники вождя” самовпевнено вважають, що це вони впливають на маси, що це вони наближають Світову революцію. Ці дурники не хочуть розуміти, що для такої справи, Великої Справи, потрібні не “партійні балаболки”, а практичні працівники. Вони все ще не зрозуміли, що мітингові часи канули в Лету, що настав час не запальних слів, а знань діла і вміння виконувати важку, часто непомітну працю, вміння робити справу. Їх час вже закінчився, але вони не хочуть усвідомлювати цього. Не хочуть розуміти, що скоро товариш Сталін твердою рукою буде їх прибирати, а на їхні місця поставить вірних йому людей. Що ж, тим гірше для зарозумілих дурнів! Люди, кадри, вирішують все! Його люди, його кадри! Ним вибрані, ним перевірені. Вибрані для Великої Справи!

Сталін відклав листок і встав з-за столу. Пройшовся кабінетом, дивився невидющим поглядом в підлогу на червону килимову доріжку. Підійшов до високого вікна і довго споглядав, як догорає вечірня зоря. Там, за віконним склом, темрява. За цілих десять років ці “старі партійці, “соратники Ілліча” так і не спромоглися зробити Москву справжньою столицею, якою можна пишатися, якою будуть захоплюватися! Нічого, скоро Москва буде залита електричним світлом! І це зроблять поставлені ним люди. Вони зроблять з відсталої, постолової Росії могутню промислову країну, яка завоює весь цей світ. Весь світ! Товариш Сталін зробив чергові ставки, в азартній грі за владу він ще ні разу не програв. Він виграє і цього разу…

Соратники… Товариші по партії… Сталін добре знає ціну цим товаришам. Ще зовсім недавно всі вони рвалися до вершин влади, але програли. Вони чекали, що юрба вибере їх і дасть владу їм в руки: бери, керуй! Вони тішили себе думкою, що влада належить юрбі. І юрба думала так само. А він вибрав себе сам, перегриз всім суперникам горлянки і цим довів, що товариш Сталін один має право на владу в цій країні…

Спочатку, коли комуністи тільки до влади прийшли, у пролетаріату, який звалив кляту владу кровопивць-капіталістів було троє вождів: Ленін, Свердлов і Троцький. Всі знали Леніна і знали Троцького, а Свердлова мало хто знав, але головним в цій трійці вождів був саме він, хоч мало хто здогадувався про це. Свердлов намагався триматися позаду, він не виходив на перший план, не виступав на великих мітингах. Свердлов, на відміну від Леніна і Троцького, не був полум’яним трибуном, не писав статей по теорії марксизму, але він контролював усе. Він був оргпрацівником, був залаштунковим керівником-більшовиком. Коли в сімнадцятому році ленінське крило РСДРП стало правлячою партією після жовтневого перевороту, саме Свердлов очолив Оргбюро партії. Він став, по суті, другою людиною після Леніна. Всі справи партії кадрові, всі справи фінансові, все проходило через Свердлова.

Багато в чому, саме завдяки Свердлову більшовики і отримали можливість прийти до влади, хоча на той момент вони, на погляд царської охранки, нічого особливого собою не являли. Зовсім не більшовики були найнебезпечнішою, найреволюційнішою для царизму, для самодержавства, для молодої російської буржуазії партією і за більшовиками не так ретельно слідкували, як за іншими партіями.

Інші партії були більш чисельні, краще озброєні і більш готові до рішучих дій. Наприклад, ліві есери або ж анархісти. Простий приклад: для анархіста вироком практично завжди була страта через повішання, для більшовика покаранням – в найгіршому випадку, було заслання. Але саме в рядах більшовиків збиралися особи, які мали безсумнівні організаторські здібності. У Свердлова були видатні організаційні здібності. Саме Свердлов був автором першої більшовицької конституції. Саме він був головою на тому засідання РСДРП де прийняли рішення про початок жовтневого перевороту. Більш того, він по суті спланував і організував його, він придумав інститут комісарства, нарешті, він ввів моду на чорний шкіряний одяг, який на довгі роки став такою собі ознакою приналежності до більшовицької еліти, до верхівки комуністичної влади. Прекрасними організаторами, або, як їх стали називати на комуністичний лад, оргпрацівниками, були і Сталін, і Троцький. Але істинним генієм організації виявився Яків Свердлов.

Саме він задумав і створив машину, яка розчавила всі інші партії, в тому числі, навіть більш чисельнішу і більш організовану партію есерів – це ще більш дивний феномен. Тим більше, на просторах неозорої Росії, бо є дивним, чому маленька маловідома партія стала на чолі найбільшого шматка величезної Російської імперії. Свердлов на території постолової Росії примусив малочисельну партію більшовиків працювати, як налагоджений годинниковий механізм. Не Сталін, Свердлов першим прийшов до думки, що кадри вирішують все. Кілька точкових ударів, кілька вірних людей на ключових постах – і все переміниться. Непомітно і необоротно. Ця ж стратегія проглядається і при організації збройного повстання: пошта, телеграф, телефон. Точкові удари в життєво важливі органи імперії – і питання з захватом влади вирішене. І, взагалі-то, малою кров’ю, велика кров ще була попереду.

Сталін не помітив, як знову підійшов до вікна і дивився в нічну темінь невидющим поглядом. Йому не було потреби критися перед самим собою, він знав істинний стан речей. Це юрбі потрібна пригладжена, причесана партійними лизоблюдами історія і жовтневого перевороту, і Громадянської війни. Товариш Сталін цього не потребував. Сталіна Свердлов, як і Сталін Свердлова, відверто недолюблював ще з часів відсидки в Туруханському краї. Але і у Свердлова, і у Сталіна було те, що об’єднувало їх і ставило в позицію зрозумілої конфронтації по відношенню до тих більшовиків, які надали перевагу засланню втечу в комфортабельну і безпечну Європу. Так, він багато чим завдячує саме Якову Свердлову. Він відвернувся від вікна і пішов по килимовій доріжці назад, до дверей. Думки його текли в лад з неспішними кроками…

Так, завдячує, це саме ним створена система приборкала Росію і кинула її на коліна. І товариш Сталін тільки талановито скористався наробками свого колишнього сусіди по відсидці в Туруханському краю. Механізм знищення в його руках ще продемонструє всі свої можливості. Хоча… хто знає, можливо, коли б Свердлов прожив довше, він зміг би розкачати запущений ним механізм з ще більшою силою…

Любов до різного роду механізмів проявилася у юного Яші Свердлова досить рано. Після того, як його вигнали за некерований потяг до революційних лозунгів з гімназії, Яків Свердлов поступив на службу до годинникових справ майстра. Там, в засланні, Свердлов згадував минуле з поблажливою посмішкою.

Ось тут йому і відкрився дивний світ механіки. Він відчував механізм, він розумів його, він бачив механізм наскрізь. Кожну трибу, кожен гвинтик. І все ж великим механіком не став. Не став тому, що в якийсь момент зрозумів, що й неозора Російська імперія, як держава, – такий же механізм, як і той, що працює, наприклад, в годиннику. Народ – гвинтики, а ті, хто в керівництві і можуть на щось впливати – шестерні-триби, але було очевидним, що ні шестерні, ні гвинтики не зрушаться з місця, поки не прийде хтось і не поверне ключ, не заведе механізм. Бути отим кимсь для юнака і стало принадною метою…

Кволий непоказний хлопчина з багатодітної єврейської родини, який так і не отримав гідної освіти, став на чолі великої країни. Як це могло статися, запитував себе Сталін, і шукав відповідь в минулому.

Свердлов в еміграції не був, в Швейцарії з іншими лідерами соціал-демократів не спілкувався, за одним столом з ними не сидів. Як же так трапилося, що людина зовсім не з ближнього оточення раптом виявилася на такій значній посаді, звідки стало відомо про його таланти в області організації? Справа була в тому, що Свердлов довів своє вміння вирішувати проблеми. Які? Основна проблема соціал-демократів більшовицького спрямування – нестача коштів. Щось перепадало від німців, щось від Горького з Рябушинським, але все це було краплею в морі. Саме тоді й було дано доручення на місця – кошти на революційну діяльність отримати будь-якими засобами! Називалося це красиво – експропріація експропріаторів. Свердлов вмів робити це, як ніхто інший. У більшовиків була своє етика, що можна, а що ні, в справі добування коштів. Фальшування – будь-ласка, пограбувати банк – ніяких заперечень! Дозволялося все, аби отримати і переправити ці кошти на потреби партії Не було ніякої заборони на діставання грошей.

Так звідки ж керівництво партії дізналося про його вміння вирішувати проблеми? Проста бухгалтерія показувала це найбільш наглядно – добуванням коштів для продовження революційної боротьби займався багато хто в багатьох місцях, але найбільше грошей поступало в партійну саме з Катеринбургу, де заправляв їхньою здобиччю саме Яша Свердлов. Свердлов був практиком, з ранньої юності, як і сам Сталін, – в терористичному підпіллі, він ще на початку двадцятого століття міцно тримав у своєму кулаці Катеринбург і всю Уральську область. Товариш Ленін в еміграції статті та розумні книжки писав, а товариш Свердлов грошима дорогого Володимира Ілліча підтримував. За Свердловим не було пустих слів, за ним були, як правило, криваві справи. Методи були перевірені і істинно по-свердловськи витончені. Бойовий загін РСДРП в Катеринбурзі значно відрізнявся від подібних структур в інших регіонах Росії і перш за все своєю жорсткою ієрархічною структурою. Формально вона підпорядковувалася Бойовому Центру при ЦК, але в дійсності вся Уральська область була підпорядкована особисто Свердлову.

В організації існували три дружини. Одна – легальна, дві інші – таємні. Одна з цих таємних дружин і проводила бойову роботу. Регулярно членам цих дружин влаштовувалися перевірки, підпільників арештовували їхні ж товариші, переодягнені поліцейськими і влаштовували допит, часто з застосуванням тортур. Тих, хто ламався – вбивали. Методики таких перевірок були розроблені особисто Свердловим. Ось так в руках Свердлова й опинився той самий ключ, що приводив в дію механізм роботи складної системи бойових загонів Уралу. Але Яків Михайлович розумів, що це тільки перший щабель на його шляху до вершин влади. Втім, гвинтики і триби для свого наступного механізму Свердлов ретельно підбирав ще тоді, в роки революційних експропріацій. І зовсім не випадково царська сім’я була вивезена саме до Катеринбургу. Перевірені кривавим терором часів експропріації бойовики – Сосновський, Єрмаков, Юровський, Голощокін – займають в місцевому партійному керівництві цілком значні посади, а до душогубства їм не звикати. Свердлову навіть не довелося бруднитися, за нього питання вирішили інші.

Особисте знайомство Свердлова з Леніним стало вельми важливим моментом на шляху Якова Михайловича нагору. Вперше Свердлов побачився з Леніним в квітні 1917 року. Втім, дорогий вождь, Володимир Ілліч Ленін – посміхнувся про себе Сталін, він вмів бути іронічним, а до самого себе особливо, – і раніше багато чув про товариша Андрія – таким було партійне прізвисько Свердлова. Тепер же, коли відбулося особисте знайомство, Ленін відразу зрозумів, що йому потрібна саме ця людина. І при першій же нагоді він приближує Свердлова до себе. А після того, як формальний очільник РСФРР, голова Всеросійського Центрального Виконавчого комітету Лев Камєнєв подає у відставку, товариш Ленін рекомендує на цю посаду товариша Свердлова. І цей крок стає вирішальним.

Вже після його смерті, в червні 1919 року Ленін казав, що та робота, яку товариш Свердлов робив один в області організації, виборі людей, призначенні їх на відповідальні пости, ця робота буде під силу більшовикам, коли на ті напрямки, кожну крупну галузь, якими відав Яків Свердлов одноосібно, будуть виділені цілі групи людей. І дійсно, після смерті Свердлова, тільки щоб замінити всього лише одну людину, були створені два відомства. Саме так виникли Політбюро і Оргбюро ЦК РКП (б). Вже одне це свідчить про те, що Ленін надзвичайно високо цінував Свердлова, як одного із своїх соратників, людину, якій можна поручити найсерйозніші справи, вирішення найсерйозніших проблем. І товариш Ленін був впевнений, що Яків Михайлович Свердлов ці проблеми вирішить…

Так на вершині влади і утвердилися троє пролетарських вождів: Ленін, Свердлов, Троцький…

Правда, ідилія трьох вождів недовго тривала. Війна Громадянська все сильніше розгорялася на просторах Російської імперії. Білі армії тіснили війська “червоних” і в Сибіру, і на Півночі, на Дону та Кубані, контрольована комуністами територія стрімко скорочувалася, як шагренева шкіра. Суперечки вождів все частішими ставали, Ленін то з Троцьким зчепиться, і до мас партійних погрожує звернутися, а то якось із Яковом Михайловичем не дійшов згоди. Товариш Свердлов сперечатися не став. Помирилися вожді, все, як раніше стало, ніби й не було між ними суперечностей ніяких. Товариш Сталін, однак, не мав сумнівів, дорогий Ілліч явно не виправдав тих сподівань, які на нього покладав товариш Свердлов. Вождь, як здавалося Якову Михайловичу, був здатен тільки філософствувати, тоді як Свердлов жадав дії. Товариш Андрій добре розумів, що саме зараз настав час отримати те, до чого він так довго йшов – всю владу! Чорнороби партійного терору – в першу чергу, Свердлов, і не тільки він, а й інші, Сталін, Красін, Камо, Литвинов, – ставилися до Леніна, який в той час, коли вони мерзли і вмирали в Туруханському краї, дуже чудово проводив час в Женеві, Парижі, в інших благополучних краях, пописуючи щось там в бібліотеках і вважаючи сам себе великим революціонером і філософом, так от, вони, практики на місцях, ставилися до Ілліча без особливого захвату і досить критично. І не вважали вони, що саме товариш Ленін має бути лідером партії.

Свердлов вважав Леніна справою рук своїх, він створив його, він зробив все, щоб той прийшов до влади. Тільки вже настав час аби організатор сам став біля керма, вийшов з-за спин своїх маріонеток. Моральні міркування зупинити Свердлова ніяк не могли. Не можна бути цілком зануреним у терор і залишатися нормальною людиною, що ставиться з теплотою до своїх соратників. Особа, що з ранніх років займається вбивствами, не може сприймати інших людьми, а тільки свого роду пішаками, і для того, хто вбивав з двадцяти років, прибрати іншу політичну фігуру – це, звичайно, не становило проблеми.

Ось тут-то раптом і стався замах на Леніна. Відразу після замаху з-під пера Свердлова виходять два документи – Постанова ВЦВК про перетворення Радянської Республіки у військовий табір і Постанова РНК про Червоний Терор. На початку 1919 року товариш Свердлов, ні з ким не радячись, одноосібно приймає директиву про розкозачування, одним розчерком пера підписуючи смертний вирок сотням тисяч донських козаків. Рішення по долі окремої людини навряд чи займало кілька хвилин в районних революційних трибуналах, трибунали розглядали приречених козаків списками. Вирок, як правило, був один – розстріл. Реакція козаків була передбачуваною – вони стали смертельними ворогами радянської влади не тільки на Дону, але й на Уралі, і на Північному Кавказі.

Всієї правди про замах на вождя пролетаріату не дізнається ніхто і ніколи, але завдяки тим пострілам пізнього вечора 30 серпня 1918 року на заводі Міхельсона покотилася по захопленій комуністами країні кривава хвиля Червоного терору, масові розстріли заручників, як помста пролетаріату класам експлуататорським за замах злочинницький на дорогого товариша Леніна. Терор, Червоний Терор захльоснув Росію. Він був настільки патологічно жорстоким і кривавим, що нормальній людині не вірилося в його цілком свідому продуманість. “Хаос панує в Росії” – шепталися по кутках колишні господарі життя, генерали, камергери, фрейліни, купці і промисловці від Москви до самих до окраїн. І жахалися…

Вони помилялися, Червоний Терор аж ніяк не був хаосом, він був добре налагодженим і продуманим механізмом, який, як і всякий механізм мав свого творця. Ім’я якого – Яків Свердлов.

А товариш Свердлов тим часом світлий лик свій народній юрбі явив, першим вождем вже відкрито ставав, тепер його портрети попереду портретів Леніна та Троцького несли на демонстраціях.

Але замах на Леніна явно не вдався. Товариша Леніна повезли за місто і там лікували. На радість всім, рани дорогого Володимира Ілліча не смертельними виявилися і невдовзі він вижив. Ілліч видужує і хоче знову займатися справами. Для Свердлова, який вже відчув весь смак, всю принаду одноосібної влади, це сильний удар. Вихід є тільки один: створити новий механізм, що дозволить вирішити і цю проблему. Свердлов ізолює вождя і стає єдиною ниточкою, що зв’язує Леніна з зовнішнім світом. Свердлов протаскує через лікарів рішення ЦК про те, що дорогому Іллічу необхідно відпочити, і контакти Леніна з зовнішнім світом замикає на себе. Тобто, або сам їздить на зустрічі з Леніним, або ж пише йому записочки, або пересилає йому документи, але підбирає ці документи сам Свердлов. Газети, які присилають Леніну в Горки виходять під особистим контролем Свердлова і в одиничних екземплярах. Вони суттєво відрізняються від тих, що виходять масовим накладом. Привід самий благий – не турбувати зайвий раз вождя, який одужує. Товариш Сталін товариша Свердлова оцінив, товариш Сталін урок запам’ятав. Так, вперше на життєвому горизонті Володимира Леніна виникають Горки. Вже при Сталіні вони стануть і його останнім місцем перебування на землі. Однак, не вдалося тоді Свердлову втримати в Горках товариша Леніна…

Не вдалося, так що ж, не біда. Свердлов, як завжди, все прорахував заздалегідь. Його новий механізм під назвою Червоний Терор на цей момент працював щосили, руйнуючи стару систему і створюючи нову, ще страшнішу. І вже на чолі цієї системи аж ніяк не повинен був стояти “кремлівський мрійник” Володимир Ленін, керувати нею міг тільки її творець – товариш Свердлов!

Але… “человек предполагает, а Бог располагает”.

Отож, вождь у Горках здоров’я своє поправив і в Кремль повернувся. І тут смуга удачі товариша Свердлова закінчилася. А в березні 1919 року під час поїздки по країні на станції Орел робітничий клас виказав гарячу любов до своєї рідної комуністичної влади і закидав товариша дорогого вождя важкими гайками, якими рейки з полотном залізничним з’єднують. Свердлов сконав 16 березня 1919 року.

Леніну залишалося жити ще п’ять років, а правити країною й того менше.

Поплакали тоді Ленін з Троцьким над тілом дорогого товариша, посумували і їх тільки двоє на всю комуністичну Росію лишилося. Справили більшовицьку тризну, товариш Троцький знову на своєму знаменитому поїзді по країні мотається, то на фронтах лад наводить, то повстання селянські придушує, а товариш Ленін в Кремлі всією країною керує, плани державні складає. А щоб на другорядне не відволікатися, товариша Сталіна з фронту відкликав і доручив апарат партії створити, щоб позбутися набридлих соратників.

Зрозумів товариш Ленін, що період “революційного романтизму” закінчився. В минуле пішли взаємні бесіди групи “однодумців” в спільній відсидці то в засланні, то у в’язниці, то в еміграції. Замість цього партія перетворилася в багатолюдну господарчу структуру. Організацію зі своїми штатами, бюджетом, структурою заробітної плати, зі своїми керівними органами і підлеглою підпорядкованістю. Саме робота для товариша Сталіна. Товариш Сталін в вожді не прагнув, чорновою роботою не гребував, товариш Сталін рутиною зайнятий, він організує всі партійні семінари, конференції та з’їзди. А ще в руках товариша Сталіна партійний контроль. За товаришами по партії наглядає. Слабка людина, а партійні функціонери – також люди. Хтось дещицю у експлуататорів експропрійованого привласнив, хтось до жіноцтва слабкість має, хтось Івашку Хмельницького ніяк подолати не здужає. Всіх таких, недбалих, на суровий партійний суд! А товаришу Сталіну в підсумку вирішувати кого покарати, а кого помилувати. Ось тут товариші по низам партії враз дотумкали, хто в домі господар та чиї в лісі шишки, від кого доля залежить.

А там і війна Громадянська на території Російської імперії закінчилася. Правда, кордони звузилися. Меншою вона, ця колишня імперія Романових стала, хоч так само простяглася від Балтійського моря до Великого океану. Шкода, звичайно, що відірвалися від імперії Польща, Україна, Литва, Естонія, Латвія з Фінляндією та Бессарабія. Але це, всі добре знали, явище тимчасове. Товариш Сталін над цією проблемою день і ніч працює, товариш Сталін цю проблему вирішить. Прийде черга й до них. Прийде. Дайте час!

Тоді, після закінчення Громадянської війни, коли колишні території Російської імперії, від Сибіру до Кубані, від Туркестану до Карелії, які так хотіли спекатися цієї імперської влади, об’єдналися знову, але вже під миролюбною назвою Союзу Соціалістичних Радянських Республік, на самій вершині влади семеро вже їх було, вождів пролетаріату. Офіційно вони називали себе Політбюро ЦК ВКП(б). Перший серед вождів – Ленін! А другий вождь – Троцький! Той, хто в жовтні сімнадцятого року переворот в Петрограді здійснив. Той, хто Робітничо-Селянську Червону армію створив. І не могли з ними зрівнятися інші вожді: Зіновьєв, Камєнєв, П’ятаков, Бухарін та Сталін. Але товариша Сталіна ніхто з них вождем не вважав…

“Товариш Сталін” – він любив подумки казати про себе в третій особі. Сталін повернувся до столу, сірником ретельно прочистив згаслу люльку. Але запалювати знову не став. Поклав її на край попільниці, дивився на неї і усміхався думкам. “В Росії мати владу може тільки один і зараз це товариш Сталін!”

Що не кажи, а йому завжди таланило. Він завжди був у виграші, тільки ставка кожного разу все більша, і кожного разу він йшов ва-банк. Молодий Коба рішуче порвав з релігією і поставив, як азартний гравець, на революцію. І виграв. В Громадянській війні Сталін не боявся крові, не цурався чорнової роботи, він не жив минулими заслугами, він дивився у майбутнє і зрозумів, як товаришу Сталіну – товариш Свердлов показав приклад, – підкорити цю країну. І товариш Сталін не проголошував промов на мітингах, він створив керівний апарат і взяв владу над партією. А, отже, і над цією країною. Сталін спирався на ним створений апарат і поступово зміцнював свою владу. А інші спиралися на колишню славу, гучні лозунги і своїх нечисленних прибічників. Тепер, коли Сталін остаточно утвердився на вершині влади в Росії, можна приступати до головного – здійснення Головної Мети, Великої Мрії, здійснення Світової Революції.

Так Велика Мета, Споконвічна Мрія людства! А початок усьому – Світова Революція…

Ще в 1516 році член британського парламенту Томас Мор написав книгу “Утопія” в якій показав просто і переконливо, що створити суспільство загальної рівності дуже легко. Через чотири століття Велика Мрія людства, Головна Мета революціонерів, соціалістична революція здійснилася в Російській імперії. В буремний сімнадцятий рік народи Російської імперії скинули з своїх плеч старий державний лад. Однак народи Росії чомусь не захотіли йти в світле майбутнє, вони не сприйняли з радістю заповітну Мрію революціонерів, вони вперто виступали проти неї, тому цим полум’яним революціонерам довелося топити в крові селянські повстання і заворушення на неозорих просторах колишньої Російської імперії.

Причина крилася в самій природі соціалізму. Бо соціалізм – це суспільство соціальної справедливості і розподіляти суспільні блага потрібно по справедливості. “Від кожного – по здібності, кожному – по справедливості” – це його основний закон. Тільки щоб видавати кожному по справедливості, потрібно від кожного забрати все, що створено його працею. А соціальна справедливість – категорія край суб’єктивна, вона цілком залежить від того, хто її, цю справедливість, здійснює, розподіляючи блага. Тому інші потрапляють під владу тих, хто справедливість втілює в життя. І виходить, що народу при соціалізмі влада зовсім не належить, соціалізм – це влада меншості, влада тих, хто розподіляє створені більшістю суспільні блага. А в капіталізмі немає того, хто розподіляє. Капіталізм – це свобода. В капіталізмі у кожного своя миска, кожен сам собою керує. В ході Громадянської війни в РСФРР були винищені або викинуті за межі країни дворяни, купці, міністри, генерали, адмірали, офіцери, городові, інженери, журналісти, письменники, поети, власники фабрик, заводів, копалень, пароплавів, залізниць – всі, хто керував величезним організмом найбільшої в світі імперії. І утворилася моторошна пустота. І в цю пустоту ринули негідники і мерзотники, ринули управляти і командувати. А при владі тільки одна партія – комуністична. Єдина правильна, єдина робітнича партія, а інших – немає і не буде! Так само, як Москва – третій Рим і четвертому – не бути! В Росії влада належить комуністам, а отже їм належать і всі суспільні блага. І мільйони шакалів кинулись в комуністи: розподіляти блага завжди легше, ніж їх створювати своєю працею, важким щоденним трудом. А шакалам зовсім не хочеться важко працювати, шакалам подобається розподіляти зроблене іншими!

Проти шакалів, які розподіляють створене іншими, і виступили зі зброєю народи Російської імперії. Одним, проливши ріки крові, пощастило не потрапити під важку руку нових правителів, інші не змогли і цього разу вирватися під російського правління. Спроба повернути тих, хто став незалежним, назад під владну десницю Москви російським комуністам не вдалася. Як не вдалося розпочати таку ж революцію і в країнах Європи – їхні народи вибрали золоту середину, а комуністам в тих країнах не вистачало волі і тієї нелюдської жорстокості, яка була у Леніна, Троцького і їхніх однодумців, щоб довести справу до кінця. Тому спроби російських більшовиків запалити революційний вогонь у тій прогнилій наскрізь Європі також не вдалися. Сталін, мабуть, був єдиним, хто розумів: поки що такі спроби приречені на невдачу, і виступав проти експорту революції. Він намагався переконати палких революціонерів, що потрібно спочатку навести лад у Росії, підняти промисловість країни до рівня розвинених держав, створити достатньо сильну армію, а вже потім нести в Європу щастя всім знедоленим народам, які стогнуть в ярмі капіталістів.

Не зміг, не зміг цього зробити товариш Сталін! Екстремісти в партії взяти гору і спроби розпочати Світову революцію не припинялися навіть тоді, коли Ленін відійшов від справ.

Але ж передумови для революції в країнах Європи ніби були. Звабливі передумови!

Європа тоді клекотіла від революційного піднесення. Які великі надії покладалися на нову хвилю революції в Німеччині. І – зірвалося! Як зірвалася роком раніше спроба повалити уряд генерала Скоропадського в сусідній Україні. Тут особливо було кривдно. Майже рідний народ – і не прийняв братерську допомогу. Причина в обох випадках була одна – надто вже багато було претендентів на почесне місце вождя революції. За право очолити Світову революцію йшла жорстока бійка, вожді не могли дійти згоди, давали суперечливі накази виконавцям і нічого путнього з цієї витівки вийти не могло. А колишній вождь партії Ленін помирав і не міг керувати ні країною, ні Світовою революцією. Виник період, який лукаво назвали колективною відповідальністю за долю країни, за розвиток теорії та практики марксизму. Ось тут доля і поставила товариша Сталіна перед вибором. І товариш Сталін зрозумів, що потрібно йому вибирати: або й далі продовжувати колективну відповідальність за втілення в життя марксистсько-ленінського вчення, або ж самому ставати першим і єдиним вождем. Колективна відповідальність загрожувала забалакати процес досягнення марксистської мрії за віковічним російським прислів’ям: “у семи няньок дитина без ока”…

Сталін і цього разу передбачив, що в Кремлі почнеться боротьба за владу, і не тільки за владу – за життя, кожен претендент вмів розправлятися зі своїми політичними противниками, ніхто б не зупинився пустити кров своїх вчорашніх соратників. Війна Громадянська і Терор Червоний сформували вождів Радянської Росії. Вони всі через це горнило пройшли. Кожен добре знав, якою може стати ціна поразки…

І зважився товариш Сталін.

Сталін мудро не втручався в спроби розпалити світову пожежу революції в інших країнах. Зараз потрібно зайнятися наведенням порядку у власному домі, народ російський приборкати, а революція Світова нехай почекає. Поки… А вожді революції втратили революційну пильність, вони всі були суперниками у боротьбі за місце Вождя Світової Революції, вони один одного ненавиділи і боялися. А на товариша Сталіна не зважали, бо вважали його тільки виконавцем чужої волі, волі Леніна, який тихо конав у Горках, аж ніяк не своїм суперником, і тим більше не вважали товариша Сталіна вождем Світової Революції!

Тому й поставили берегти дорогоцінне здоров’я товариша Леніна, і товариш Сталін скористався цим уповні. До речі, і цього разу Сталін особливо не мудрував, вирішуючи задачу, як відсторонити від влади Леніна. Метод, розроблений Свердловим, згодився і цього разу. Обклав товариш Сталін товариша Леніна, як ведмедя в барлозі. Сталінські лікарі заборонили любимому вождю будь-які зустрічі, крім зустрічей з товаришем Сталіним. Щоб не хвилювати зайвий раз, заборонили газети, журнали і книги. А писати Ленін вже не міг. Права рука і права нога у нього були паралізовані. Проте, Сталін перекрити всі контакти з зовнішнім світом не зміг. Так, не зміг. Не було ще тоді у Сталіна такої сили. Дозволялося товаришу Леніну ще диктувати, хвилин п’ять на добу, десять – від сили.

От і надиктував “Листа до з’їзду”, в якому дав характеристику товаришеві Сталіну. Не одному товаришеві Сталіну, звісно. Всім вождям: і Троїцькому, і Зинов’єву з Каменєвим, і Колі Бухаріну…

Товариш Сталін зосередив в своїх руках необмежену владу, писав товариш Ленін, і немає впевненості, що Сталін в майбутньому буде цією владою користуватися досить обережно.

Про інших товаришів, які вождями вважалися, Ленін також написав у своєму листі.

Другий вождь товариш Троцький має видатні здібності, тільки з ЦК він боровся, тільки бюрократ він бездушний. Особливо відмітив Ленін небільшовизм Троцького. Коротше кажучи, здібний товариш Троцький, просто жах, але не наш він товариш. В ЦК – чужий! Одним словом ленінську оцінку Троцького виразити можна дуже просто: Троцький – ворог! Його Ленін публічно навіть Іудушкою Троцьким називав.

А Зинов’єв з Каменєвим боягузи і зрадники. В жовтні 1917, злякалися, і щоб не потрапити під суд військового трибуналу, вирішили переворот більшовицький зірвати, плани захоплення влади в ворожій газеті опублікувавши. А потім, коли переворот більшовикам все-таки вдався, до переможців примазалися і в пролетарські вожді пролізли. Ленін їм цього не забув, даючи оцінку, минуле пригадав і переконаний, що це зовсім не випадковість була. Зрада та боягузтво у цих людців в крові і партії в подальшому крім паніки та запроданства чекати від таких нічого.

Бухарін – улюбленець партії, видатний теоретик комунізму. Однак теоретичні погляди Бухаріна з марксистським світоглядом мають мало спільного. Крім того, Бухарін ніколи не вчився і не зовсім розумів діалектику. Краще годі й сказати: найцінніший і найбільший теоретик партії – великий плутаник, і вигадує він таке, що з великим сумнівом може бути віднесене до марксизму. Та ще й не вчився ніколи…

П’ятаков же людина видатних здібностей та волі, а покластися на нього в якійсь справі не можна.

І тільки у одного товариша Сталіна не було політичних вад та недоліків. Всім був хороший товариш Сталін. Але зосередив у своїх руках необмежену владу і товариш Ленін нутром своїм відчуває, що в прийдешньому товариш Сталін не завжди з обережністю буде цією владою користуватися. Кухарем його назвав, який гострі блюда готувати буде. І рекомендує товариша Сталіна з посади Генерального секретаря Центрального Комітету зняти! Ворогів, зрадників, боягузів, панікерів, плутаників та тих, на кого в серйозній політичній справі покластися не можна залишити, а товариша Сталіна – гнати втришия!

Зрозуміло, що після такого листа більше нічого товариш Ленін надиктувати не міг, і прожити довго йому також не випадало. Зрозумів Сталін: як Леніна не ховай, а він все листи строчити пнеться. І піди, вгадай, що за рідина завтра в голову йому вдарить. Тому товариш Ленін в січні 1924 року замовк навіки, ленінське опудало соратники по партії набили тирсою і на Красній площі в мавзолеї виставили на загальний огляд, як фараона дохлого, оголосивши найвеличнішим генієм всіх часів та народів і творцем найпередовішого, найправильнішого, найнауковішого в світі марксистсько-ленінського вчення.

І залишилося після Леніна три вождя: Троцький, Зинов’єв і Камєнєв. А отже, виникло вакантне місце “геніального продовжувача” серед кандидатів. Другий лідер революції, товариш Троцький, в партії вже давно розвинув кипучу діяльність. За його ініціативи активно йшли суперечки та “внутрішньопартійні” дискусії. І залишалося пролетарським вождям одне з двох: або й далі буде продовжуватися “колективне керівництво” через оці самі дискусії та суперечки, або в процесі різних інтриг виникне один, “найголовніший”. Причому вже сама ця загроза змушувала інших вести боротьбу за головне крісло.

А Сталін у вожді не пхався, він міцною рукою взяв під твердий більшовицький контроль зовсім непомітний підрозділ в структурі партії – Учраспрєд ЦК, облік і розподіл кадрів. І отримав у свої руки найвагоміший важіль впливу на партійні процеси. Чим негайно вповні й скористався.

Так, ніхто не вважав його суперником. За ним, Сталіним, не було кривавих слів. Товариш Сталін не базікало. Товариш Сталін – людина справи і за товаришем Сталіним були тільки справи. Як правило – таємні. Було в нього мало слави, зате було багато влади. Він тримав в руках владу над партією, вона ж тримала владу в країні. Владу дає не посада, посаду можна придумати будь-яку, назватися хоч королем, хоч царем, хоч імператором. Владу дають тобі люди самі, коли виконують твої накази, коли підкорюються твоїй волі. А його накази виконували, його волі підкорювалися, бо він був єдиним, хто міг дати правильну вказівку, прийняти вірне рішення, хто міг підняти на сяючі висоти влади або ж опустити в прірву безтямного провінційного буття будь-якого партійного начальника. З тактичних міркувань товариш Сталін вчинив мудро – дав кілька років, щоб стосунки “начальник-підлеглий” серед маси партійних працівників, яка народилася, встоялися. Щоб партійні чиновники прониклися їхньою важливістю для власної кишені. Щоб вже чисто технічно не могли голосувати за чиїсь інші ідеї. А вищим “соратникам” тим часом дав можливість погратися у “партійну демократію”. Сталін добре засвоїв правила гри в політичні шахи і прораховував на багато ходів вперед свою партію. А соратники Ілліча не хотіли думати, турбуватися за своє власне майбутнє, вони й далі хотіли лише говорити про світле завтра. І на його долю лишили труд розбиратися зі справами, вирішувати складні проблеми, а собі вони взяли почесний обов’язок пожинати лаври. Ну-ну…

Вони не хотіли думати над попередженням основоположників Великого Вчення, що існувати поряд з нормальними країнами перша в світі соціалістична держава не зможе. Хоча, ні. Вони думали, але цю проблему вважали можливим вирішити звичними методами, які давали такі прекрасні результати в Росії. І несли полум’я революції в Європу, збурену імперіалістичною війною, яка щойно закінчилася. А там ніхто не хотів більше війни, злигоднів, крові та насильства. Там хотіли жити в достатку і спокої, без заворушень і революцій. І в Росії також всі втомилися від крові та жахів Громадянської війни, втомилися від злигоднів воєнного комунізму. Тому довелося Леніну, вождю революції, відступати від основ і принципів, відступати, щоб продовжити шлях вперед. Мало хто в партії тоді зрозумів маневр Леніна з “новою економічною політикою”. Він, Сталін, зрозумів. І зрозумів далекосяжний намір Леніна, якому набридла стара гвардія, втомили яскраві соратники, зробити партію своїм слухняним знаряддям. Ленін доручив Кобі готувати в партії зміну – замість людей яскравих знаходити людей старанних. Коба-Сталін оцінив майбутню перспективу і провів роботу сумлінно, провів роботу з ентузіазмом. Контроль і призначення провінціальних партійних лідерів – ось простий важіль з допомогою якого Сталін в короткий термін підкорив партію вождю. Товариш Коба нелегке завдання товариша Леніна виконав: слухняна партія створена в стислий термін. От тільки товаришу Леніну вже не доведеться нею скористатися. Партією керуватиме він, товариш Сталін.

Тепер в його руках є грізна сила, ним створена. В його розпорядженні знаходиться центральний апарат партії і місцеві партійні комітети. П’ятнадцять тисяч партійних функціонерів, які зараз керують політичним і економічним життям країни – його ставленики. І їхніми руками товариш Сталін усунув колишніх вождів з першого ешелону влади. Товариш Троцький став першою жертвою. Для цього товариш Сталін об’єднався з товаришами Зинов’євим та Каменєвим. Спільними зусиллями Другого Вождя дорогого товариша Троцького від влади й усунули. Потім Сталін з Бухаріним об’єднався, щоб скинути з владних вершин товаришів Зинов’єва з Каменєвим. Ось так і став вільним шлях до єдиного крісла “геніального продовжувача справи Леніна”. Яке товариш Сталін і займе невдовзі на черговому Пленумі ЦК і ЦКК[1]…

Прийде час, він опустить колишніх вождів ще нижче, аж до Луб’янських підвалів. Але трохи пізніше, товариш Сталін не поспішатиме – всякому овочу свій час, правильно говорить народна мудрість.

Після приборкання партії він розставив на ключові державні пости своїх людей і взяв під контроль армію і органи державної безпеки. Це був перший, малопомітний з боку, крок до повної влади. Заміна відомих керівників, які були харизматичним особистостями і мали популярність в своєму середовищі, проводилася непомітно, поволі, з тим, щоб у потрібний момент взяти керування цими відомствами у свої руки. Коли настав час, і “залізний Фелікс”, і “перший маршал Революції” звільнили місце для його висуванців.

Наступний крок логічно випливає з першого – очолити уряд, Раду Народних Комісарів. Але поки що рано товаришу Сталіну самому ставати Головою Ради Народних Комісарів, і він поставив Раднарком у залежність від Секретаріату Центрального Комітету партії. А очолить РНК[2] товариш Сталін трохи згодом, коли усуне – і в прямому, і в переносному розумінні – всіх своїх можливих конкурентів на пост глави держави. Зроблено основне, ще на початку свого шляху до повної влади він позбувся головного свого конкурента – Троцького. Скоро його буде вислано, а в потрібний час він одірве своєму заклятому ворогові голову. Звичайно, чужими руками. Бо Троцький – це лідер, єдиний серед усіх цих “соратників Ілліча”. Всі інші – лише “партійні балаболки” на кшталт Колі Бухаріна, і через свою недолугість “старі партійці” терпіти Льва Давидовича не могли! Така-от біда! Поважали – так! Але колишній журналіст, який пролив ріки крові в Громадянській війні, холоднокровний і жорстокий (до інших, згадати б комфлота Щасного!), який мріяв про “перманентну революцію” не мав дружніх стосунків ні з Камєнєвим, ні з Зинов’євим, ні з Бухаріним. І вони самі допомогли товаришу Сталіну позбутися головного ворога і цим випустили владу зі своїх рук.

Однак для чого товариш Сталін взяв владу у цій країні в свої руки?

Сталін знає – існувати його держава в оточенні нормальних не може. Люди в цій державі будуть порівнювати життя своє і життя інших людей за кордоном, і це порівняння буде не на користь його держави, порівняння державного ладу з іншими країнами буде не на користь комуністичної влади. І він не перестане повторювати, що в одній країні можлива повна перемога соціалізму, але остаточна – тільки коли весь світ теж стане соціалістичним. І таку просту думку він постійно намагається втовкти в голови своїх соратників та однопартійців. Тільки не всі його розуміють. Або не хочуть розуміти. Що ж, тоді нехай нерозумні нарікають на себе! І таких нерозумних телепнів стає з кожним часом все більше і більше. Радість першої великої перемоги геть затьмарила їм голови і вони зовсім забули таку просту істину, що ця держава в капіталістичному оточенні довго не протримається. Погано, коли голова від успіхів кругом іде. Ой, як погано!

Втім, запаморочення їхнє від успіхів можна зрозуміти. Бо партійці, як вищі, так і провінціальні, за роки до жовтневого перевороту і в Громадянську війну насьорбалися вдосталь злигоднів та поневірянь. І нині, коли вони отримали нарешті таку омріяну перемогу, жадібно насолоджуються життям. Таємна поліція – ЧК-ГПУ-ОГПУ, – доповідає йому про витівки та вибрики партійних владик. Калінін, Єнукідзе, Каменєв, його синок Лютик та десятки інших – про всіх доповідають вірні чекісти товаришу Сталіну.

Що ж товариш Сталін зуміє провести з ними гру на політичній шахівниці, товариш Сталін вміє задумувати багатоходові комбінації, і знає, як досягти перемоги над цими недолугими гравцями.

Соратники, звичайно, одумаються, тільки буде надто пізно, Сталін вже вигнав з владного Олімпу всіх вождів жовтневого перевороту, а найперше, його творця – Троцького. І коли ці опозиціонери, ці “соратникам Ілліча” зрозуміють, що втрачати їм нічого, вони повинні будуть почати нещадну війну з ним.

Сталін хмикнув глузливо. Нехай починають цю війну. Війну приречених.

Він повернувся до столу, але не сів за писання. Взяв люльку, розпалив її. Повільно пішов по килимовій доріжці вздовж довгого столу до дверей кабінету.

Так, він створив слухняну партію, підкорив її своїй волі. Але чи досить вона покірна і вірна товаришу Сталіну? І він не зміг дати собі певної відповіді на таке просте питання. Так, партійні можновладці вірні й покірні в мирний час, але коли почнеться нова Велика війна, чи будуть всі ці Куйбишеви, Хрущови, Кірови вірними йому і в часи перемог, і в часи поразок? А виключати можливість поразки ніяк не можна. І досвід останнього російського царя говорить про це досить промовисто. “Здали” його ті генерали, яких цар Микола сам підняв на вершину влади, яким так необачно довіряв. То чи не повторить він, Сталін, помилку останнього російського імператора? Він вирішить проблему і знатиме відповідь на це непросте питання…

Але це питання внутрішні. А які будуть в недалекому майбутньому стосунки зовнішні?

Велика війна в Європі, яку так чекали революціонери, на яку покладали такі надії, завершилася, і залишила після себе багато невирішених проблем. Війна залишила по собі розвал Європи, розколовши її на переможців і переможених. Останніх примусили платити за все. Німеччина, переможена і зневажена, ніколи не пробачить своїм переможцям ганьби і принижень Версаля. Це вірно. Вірно й те, що для переможців війна також не принесла бажаного. Переможці, англійці і французи, раптом зрозуміли, що перемога у них не цілковита, що вони не дуже відрізняються від переможених. Великобританія, яка вступила у війну світовим кредитором, в кінці війни стала країною-боржником. Північна Франція лежала в руїнах. Правда, у французів було моральне задоволення від того, що поквиталися з заклятим своїм ворогом і стали найсильнішою у військовому відношенні нацією Європи. Але, які б не були наслідки війни, над всім превалювало одне – розчарування. Кому європейська бійня пішла на користь, то це Сполученим Штатам та Японії, вони отримали, нарешті, статус “великих держав”. Втім, американці теж не зовсім досягли бажаного результату. Вони не змогли стати беззаперечним лідером у світі, вибороти у британців першість. Отже, наступна бійка за право владарювати має відбутися. Але коли почнеться цей раунд? Скільки часу має Радянський Союз на підготовку до завершального удару в домовину капіталізму? Питання залишається відкритим.

Сталін йшов знов по килимовій доріжці від вікна до дверей. Думки текли в лад крокам. Згадував.

Коли провалилася спроба “експортувати революцію” на багнетах Червоної Армії, експортувати найперше в колишні окраїни Російської імперії Україну-Малоросію та Прибалтику, вирішили розвалити їх зсередини. Але “революції” в Україні, Болгарії, Німеччині, на які стільки потратили золота, вірніше, діамантів в двадцять другому, двадцять третьому роках, провалилися. Ці роки були одними з найтихіших в Європі. Світ зализував рани, долав наслідки першої світової бійні і воювати в Європі нікому не хотілося.

Перша Світова війна завершилася Версальським мирним договором, який настільки ослабив військовий потенціал Німеччини, що вона скотилася в розряд другорядних країн. Німеччина перетворилася на країну-ізгой. Найсильніша на початку століття європейська держава віднині вже ніколи не могла повернутися в клуб великих держав. Так було задумано. Втім, країни-переможці не дуже й приховували це…

А от на Радянську Росію, яка зрадила своїх союзників в Бресті, яка загарбала майно громадян Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів, яка в двадцятому році намагалася “совєтізувати” свої колишні окраїни і не думала на цьому зупинятися, ніяких обмежень накладено не було. І це було дивним…

Дивним, бо в 1921 році вийшов фундаментальний труд Михайла Фрунзе “Єдина військова доктрина і Червона Армія”. Доктрину РСФРР видатний червоний маршал сформулював коротко і точно: “весь світ – вороги!” І лімітрофи “санітарного кордону” розглядалися тільки в якості країн, які потрапить під перший удар, а основним противником пролетарської держави вважалися Франція та Велика Британія.

Причина того, що “між пролетарською державою та всім іншим капіталістичним світом може бути тільки один стан – війни”, крилася в тому, що народи світу відкидали геть комуністичну ідею. І законним шляхом – через вибори – комуністам влади не вибороти, і самотужки їм в окремо взятій європейській країні навіть здійснити комуністичний переворот не вдасться. Ось тому-то комуністам всього світу залишалася тільки одна надія на багнети Червоної Армії.

Для цього геніальний Ленін зробив перший і рішучий крок – в грудні 1922 року був утворений Союз Соціалістичних Радянських Республік з Російської Федерації, Білорусії, Закавказзя та Туркестану. Для чого його створено? Для того, щоб тримати в кулаці всі ці провінційні окраїни колишньої, а тепер наново відтвореної імперії. Громадянська війна закінчилася, і Ленін перший зрозумів, що російським комуністам доведеться вивести свою Червону армію з новоутворених країн. А, значить, втратити контроль за цими окраїнами. Ніхто з соратників не зрозумів геніального задуму вождя: навіщо потрібно створювати Союз? Союзні ж відносини існували й раніше. В січні 1921 року був укладений договір РСФРР з Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою, при якому обидва уряди оголосили об’єднаними народні комісаріати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищу Раду Народного Господарства. Такі ж договори уклали потім з кавказькими республіками. Тому утворення СРСР в 1922 році не мало ніякого сенсу ні у військовому, ні в економічному відношенні, єдині збройні сили і єдина економіка вже існували. А саме це назвали причиною утворення СРСР.

Насправді ж існувала тільки одна причина утворення СРСР – повна ліквідація державності білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. В результаті комуністична партія РСФРР автоматично ставала комуністичною партією всього Радянського Союзу, а РСФРР залишалася без своєї комуністичної партії. Тобто величезним Радянським Союзам стала правити саме російська компартія. Пояснити створення СРСР можна тільки цим. Бо Жовтнева “революція” сталася зовсім не на території всієї Російської імперії. І російська Червона армія аж ніяк не визволяла землі сусідніх народів, захоплені місцевими “націоналістами”.

Жовтневий переворот відбувся зовсім не на території “царської Росії”, а на території проголошеної в лютому 1917 року Російської Демократичної Республіки. І до повалення царизму більшовики ніякого відношення не мали. І ця Російська Демократична Республіка якраз признала фактом розвал царської імперії. А утворення місцевого самоврядування – неминуче при розвалі царизму, зовсім не було “тріумфальною ходою Радянської влади”, яке комуністичні історики оголосили підставою для окупації армією РСФРР сусідніх земель. Мовляв, “звільнення захоплених ісконноруських земель”. Насправді ж, вся ця “радянська влада” була всього лиш парламентами, які тільки народжувалися, і в які вона швидко перетворилася. А в РСФРР ніякої “радянської влади” не було, бо країною правили не Ради, а була влада однієї комуністичної партії. А Ради якраз і передбачали незалежних депутатів від народу, які неодмінно повинні були створити в парламенті фракції, а отже, – політичні партії. Тому бачити в назві РСФРР слова “Радянська республіка” було нісенітницею, бо Російська Федерація республікою не була, а була військовою хунтою, правителів якої народ не вибирав. Ось тому в 1918-1920 роках російські комуністи нападають на сусідні країни і окупують їх. Так почалося вторгнення в Україну в 1918 році військ Муравйова, була окупована Московією в 1918-1919 роках Білоруська Народна Республіка, відбувався “експорт революції” в країни Балтії в 1919 році, здійснилася окупація в 1921 році Демократичної Грузії, Азербайджану і Вірменії.

В Білорусії в 1918-1919 роках, ледь армія Троцького захопила Мінськ, як перестріляла вибраний всенародно парламент і уряд БНР[3], і негайно насадила своїх маріонеток. Маріонетки (яких підпирали в спину багнети окупантів) відразу ж зі складу новоствореної БСРР передали РСФРР більшу частину своїх земель: Вітебську, Могильовську і Смоленську губернії БНР, а кордон був встановлений в 40-70 кілометрів на схід від Мінська. Правда, потім довелося повернути білорусам частину окупованих земель, хоч етнічно білоруську Смоленську губернію залишила собі. Світове співтовариство осудило агресію РСФРР проти БНР і назвало саме спробою завоювання білоруських територій, бо вже по факту окупації РСФРР відібрала собі половину Білорусі. Так само трапилося і в Україні, коли на її території утворилася так звана Донецько-Криворізька республіка, яка негайно заявила про своє об’єднання з РСФРР. Сам факт таких дій дозволяє зрозуміти московських правителів. Бо немає у світового комуністичного руху такої мети – прирощувати Росію чужими територіями. А видно тут всього лиш руку Леніна, його мудрий задум, який побоювався, що окупація Білорусі, а також України, Грузії – явище тимчасове. Ось попруть завтра білоруси (разом з українцями, грузинами, вірменами, азербайджанцями) назад в Росію армію Лейби Троцького, скинуть маріонеткову Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку – цілком маріонеткову, утворену на окупаційних багнетах антибілоруську державу, – і повернуть свою Білоруську Народну Республіку, в якій єдина була всенародно вибрана білоруська влада. На фоні цих жахів (цілком реальних на той час) і прагнув Ленін урвати собі шматок від Білорусі – якомога більший, понад половини країни. Ось хай спробують повернути білоруси собі волю, але весь схід Білорусі ми в себе в РСФРР утримаємо вже тому, що тепер це – частина РСФРР! Ось ця окупаційна суть “залучення” сусідів до комунізму і лежить в основі наступного створення в 1922 році СРСР. І головна причина створення СРСР полягає в тому, що національні республіки були захоплені в ході військової окупації РСФРР і існував величезний ризик або повалення цих маріонеткових карикатур на державність, або їх поступовий дрейф до ідей своєї самостійності при формальному факті збереження цих держав, як таких. При цьому в 1922 році сам статус БСРР і Кавказу, як окупованих країн, вже затягнувся, і для знаходження військ РСФРР на територіях цих країн була потрібна більш вагома підстава, бо закінчилася і Громадянська війна, і війна РСФРР з Польщею, і взагалі всякі військові дії. А Росія не хотіла виводити свої війська з цієї республіки, офіційно нею признаної. І найголовніше полягало в тому, що Москві для стримування спроби країн-республік стати самостійними (при збереженні де-факто статусу воєнної окупації) потрібні були можливості повного контролю з проведенням в майбутньому постійних політичних чисток і репресій проти будь-яких зачатків національно-державного мислення.

Головною метою створення СРСР за задумом Леніна було проведення масових репресій органами Всеросійської Надзвичайної Комісії – політичної поліції більшовицької Росії, основний ворог якої – національна самоідентифікація народів республік. Без створення СРСР було б неможливим проводити масові репресії проти народів республік, бо місцеві органи влади намагалися б їх не допустити.

Товариш Сталін геніальний задум Леніна оцінив, товариш Сталін геніальний задум Леніна зусиль не шкодуючи в життя втілював. В грудні 1922 року Союз Радянських Соціалістичних Республік – термін “радянські” тут вже передувало терміну “соціалістичні”, що було політично правильним, з’явився на політичній карті світу. І з самого початку в преамбулі було проголошено, що це є “перший і вирішальний крок до встановлення всесвітньої диктатури пролетаріату, до встановлення Всесвітнього Союзу Соціалістичних Радянських Республік…” Тут термін “соціалістичні” передував терміну “радянським”…

Тепер потрібно було створене Леніним закріпити, перетворити СРСР на плацдарм для розширення Світової Революції на весь зовнішній світ. А це можливо тільки в умовах нової Світової війни…

І СРСР почав підготовку до нової Великої війни. В європейській частині СРСР підготовка пішла повним ходом. Найперший крок в цій підготовці – повернути втрачені території Російської імперії, повторно завоювати Україну і Прибалтійські країни-лімітрофи. Чи здатна це зробити Червона Армія?

Саме для перевірки цієї можливості провели великі маневри двадцять п’ятого року. Це були не звичайні маневри по відпрацюванню гіпотетичних задач оборони СРСР. Тієї осені на Балтиці і в Чорноморському регіоні репетирувалася конкретна війна з конкретним противником на конкретних театрах воєнних дій. І війна наступальна. Маневри були завершальним етапом перевірки всієї РСЧА до ведення революційної війни з усім капіталістичним світом. Ці маневри виявили повну технічну відсталість Червоної Армії, слабість економічної бази країни і, як наслідок, невідповідність ймовірним задачам. Висновок був невтішним для вождів – тоді ще багатьох вождів, не одного! – Радянського Союзу. Комуністичний “хрестовий похід” в Європу доведеться відкласти на невизначений термін. Маневри підтвердили те, що Сталін знав ще з часу невдалої спроби “совєтізувати” Європу в двадцятому році – РСЧА поки не відповідає потрібним вимогам. Для Сталіна це була чергова вершина, яку потрібно подолати. Йому, єдиному на той час тверезому комуністичному політику, було зрозуміло – для здійснення такої грандіозної задачі потрібна грандіозна армія, озброєна великою кількістю першокласної військової техніки. Потрібна передова теорія ведення майбутньої війни, потрібен новий командний склад – технічні працівники війни, які будуть втілювати в життя – чи смерть! – на полі бою сталінські вказівки і будуть знати своє місце. Нинішній керівний склад не годився. Ворошилов і Будьонний були на своєму місці в Громадянську війну, а “червоний Бонапарт” Тухачевський занадто підносить власну особу і своє значення для перемоги комуністів у війні з народами Російської імперії, але міг успішно воювати тільки з слабоозброєними тамбовськими повстанцями Антонова і голодними кронштадськими “кльошниками”. Та й ставленик Троцького до того ж…

Тоді ж, в травні 1925 року, після партконференції відбувся і Третій всесоюзний з’їзд Рад. На ньому обговорювалися різні питання внутрішньої ситуації. І “особливу увагу з’їзд приділив обороноздатності країни і Червоної армії”. В його резолюції по доповіді “червоного маршала” М.В.Фрунзе написано: “…Третій з’їзд Рад Союзу РСР вважає необхідним заявити трудящим Радянського Союзу і всього світу, що незважаючи на зусилля робітничо-селянського уряду, не дивлячись на укладені вже договори і угоди з цілим рядом держав, Радянський Союз все ж не гарантований від спроб світового капіталу перешкодити мирній праці робітників і селян…” З’їзд рекомендував уряду приділити увагу зміцненню обороноздатності країни. Соціалізм соціалізмом, але башти з гарматами на бронепоїзді повинні вільно обертатися. І поповнюватися запасом снарядів своєчасно і неухильно. З’їзд законодавчо поставив: найголовніше для майбутньої війни – необхідність заздалегідь створити в країні таку економічну структуру, яка зможе витягти весь тягар нової затяжної світової війни і забезпечить армію всім необхідним для війни, нехай навіть у на збиток цивільному населенню. Хто допоможе Радянському Союзу в цьому?

Вождь більшовиків Ленін зрозумів це першим серед інших. І склав свій план.

Ще в роки Громадянської війн країни Антанти продемонстрували свої небажання влазити в “російські справи”. “Інтервенція”, з таким трудом організована сером Уїнстоном Черчіллем, розповзалася по всіх швах. Доста солдати насьорбалися бруду, крові і страждань за чотири роки великого європейського кровопускання. Ну, не бажав цивілізований світ воювати, і все тут! Крім “яструба” Черчілля, який єдиний серед буржуазного Заходу Європи бачив визріваючу загрозу на Сході континенту, тільки над товстуном всі відверто збиткувалися! Про це прекрасно знали в Москві і докладали безпрецедентних зусиль, щоб так там вважали і далі. Одна “діамантова” дипломатія чого варта! І в результаті з середини двадцятих років європейські країни почали відновлювати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом.

От хто допоможе Радянському Союзу створити “найкращі, найміцніші канати, на яких будуть перевішані капіталісти всього світу”! Про це пророче заповів Ілліч: капіталісти самі побудують нам ці “канатні фабрики”! Як у воду дивився! Його пророцтво збулося більше ніж на сто відсотків. Не пройшло і п’яти років після останньої спроби російських більшовиків “совєтізувати” Париж і Лондон, як в буржуазній Європі знайшлися в немалій кількості “корисні для комуністичної справи ідіоти”.

І комуністичні емісари вільно роз’їжджали країнами Європи, скуповуючи зброю і військові технології. Авіаційні двигуни, танки, станки і лабораторії, випробувальні стенди і цілі заводи в повній комплектності потоком ринули на батьківщину Світової Революції. Поки що тільки тоненькі ручаї, але скоро, зовсім скоро ці ручаї перетворяться на повноводні ріки. Нова економічна криза не за горами.

Всім виявився потрібний Радянський Союз. І переможцям, і переможеним. “Вони дадуть нам все!” В умовах жорстокої кризи, яка насувається – а Радянський Союз зробить все, щоб вона була довгою і виснажливою – вже готові типографії в Німеччині для друку фальшивих доларів, а резиденти радянської політичної і військової розвідки готують канали для їх транспортування в США, – крупна буржуазія відштовхуватиме одна одну ліктями, щоб опинитися біля комуністичної годівниці. Вони наввипередки кинуться продавати нам все, що потрібно для нашої могутності.

І Сталін, втілюючи в життя ленінський план, зараз працює над програмами грандіозного індустріального будівництва. П’ятирічні плани і план першої п’ятирічки насамперед, це план підготовки країни до Великої війни з цивілізованим світом. І найбільше в цьому російським комуністам будуть допомагати капіталісти Північно-Американських Сполучених Штатів. Дивно, з точки зору звичайної логіки. Проте одне тільки не викликає сумніву – Радянський Союз конче необхідний Сполученим Штатам для завершення боротьби за світове панування. Тут криються корені такої щедрої допомоги американців Радянській Росії. Що ж, ми використаємо цю недалекоглядність нинішніх господарів “країни жовтого диявола”!

Тільки найперше потрібно розв’язати проблему України. Ця країна поряд з СРСР багатіє і могутнішає, як на дріжджах. Там люди незалежні і ситі. А це поганий приклад всім і найперше для російського народу. Значить, з незалежною Україною буде вирішено в першу чергу і вирішено радикально!

***

За вікном палацу тільки-тільки починає спадати полуденна спека останнього серпневого дня. Тому й перехожих на вулицях Києва не так багато і намагаються вони триматися в тіні каштанів. Це ближче до вечора проспекти і вулиці української столиці наповняться гомоном безтурботної юрми. Але в кабінеті ця спека не відчувається анітрохи. Стіни палацу товсті, сонце не в змозі проникнути всередину крізь них, високі вікна закриті щільно шторами, які не пропустять палючі промені в приміщення. Крізь гратчасту огорожу парку Павло Петрович дивився на дівчинку, яка стрибала на одній ніжці по кам’яним плитам тротуару, малій дитині зовсім нікуди не потрібно поспішати, а сувора мама щось вичитує безтурботній дочці, квапить її йти далі, проте дівчинка, видно, виявилася упертюхою. Ось терпець у мами дівчинки обірвався – добром ніяк не вдалося вмовити дочку, то вдалася до “останнього аргументу королів” – просто взяла впертого непослуха за руку і силоміць потягла за собою, незважаючи на бурні протести дитини.

Павло Петрович усміхнувся, прикрив білу штору, повернувся до письмового столу. Зазвичай цей стіл був завалений стосами паперів, зараз він первозданно пустий, мовчать і телефони кольорової пластмаси на окремому приставному столику. Вчора відбулася урочиста передача влади новообраному Президенту України, день в день, як це було обіцяно Гетьманом дев’ять років тому, коли ще не відгриміли криваві бої з військами маріонеткових утворень російських більшовиків на північних і східних кордонах України.

– Пане Гетьман, автомобіль подано. – Павло Петрович оглянувся. Ад’ютант витягся біля дверей.

– Так-так, дякую. – Павло Петрович останній раз глянув на приміщення, до якого так звик за всі ці майже десять років влади. Але… Всьому приходить кінець! – Що ж, в Тростянець!

Обсмикнув піджак, що й так сидів бездоганно, і, не оглядаючись більше, вийшов з кабінету. За роки всі звикли до його білої черкески з Георгієвським хрестиком, – найперше він сам звик до свого вигляду, а тому в цивільному строї Гетьман відчував себе не дуже зручно. Але здавши владу, потрібно змінити і свій зовнішній вигляд, ти залишився Гетьманом, але ти вже не правитель всієї України! Павло Петрович з подивом прислухався до своїх почуттів, невже жалкую за тією примарою влади, вчора я такого не відчував, далебі! І він аж головою струснув, проганяючи ману.

Новенький “Мерседес-630”, зроблений за спеціальним замовленням автомобіль, чекав на Гетьмана. Цей автомобіль першої особи країни поклав початок власному автомобільному виробництву. Звичайно ж, зроблений він на Катеринославському автозаводі за німецькою ліцензією і з німецьких деталей… Однак ця машина все-таки первісток українського автопрому. Ось недавно і в Харкові в авторемонтній майстерні зібрали перший вантажний автомобіль з українських деталей, повністю виготовлених з наших матеріалів.

Дізнавшись, що попередник залишає резиденцію, вийшов попрощатися і новообраний Президент України Сергій Олександрович Єфремов. Жест показовий, звичайно, в житті вони були непримиренними, ні один, ні другий не могли забути події листопада вісімнадцятого, коли вирішувалася доля України. Втім, Скоропадський розумів свого наступника, дев’ять років назад саме Гетьман виявився переможцем, а сьогодення належало іншому. Два тижні тому українці довірили владу в країні Єфремову, а сильний помсти не бажає. А, як він здивувався б, подумалось Гетьману, взнавши про справжню причину своєї перемоги.

Вони потиснули руки, сказали слова, які годилися саме для такого моменту, – газетярі були тут, зі своїми громіздкими фотоапаратами і спалахами магнію. Хоч лише троє й було, з урядових офіціозів, не те, що вчора, коли відбувалася урочиста передача влади, юрба була галаслива і від спалахів магнію боліли очі. А сьогодні, що ж, сьогодні всього тільки робоча зустріч нинішнього глави держави та його попередника.

Але закінчилося й це…

Павло Петрович втомлено відкинувся на м’які шкіряні подушки салону. Ад’ютант, вже колишній ад’ютант, подумалося Гетьману без недавнього смутку чи жалю за владою, віддав честь, і автомобіль плавно покотив асфальтовою доріжкою до воріт резиденції глави України. Двигун “мерседеса” гудів зовсім нечутно, салон було відділено скляною перегородкою від водія, можна сидіти в сутінках і з якоюсь щемливою насолодою відчувати самотність. Бічне скло трошки опущене і гетьман дивився в вікно, відчував обличчям повітря, яке дихало вечірньою свіжістю останніх днів літа, спостерігав, як відпливали назад квартали київських вулиць. Не хотілося навіть поворушити рукою, розслабити вузол краватки. Йому здавалося, що тоді знову збуриться холодок в грудях, що вже почав танути.

Кожного разу, коли доводилося починати нову справу, Павло Петрович Скоропадський відчував цей гнітючий стан туги та тривоги. Так було, коли проти волі батьків одружився з Олександрою Дурново, коли прийняв гетьманську булаву десять років тому, коли взяв в холодному листопаді вісімнадцятого року на своє сумління гріх братовбивчої війни з опозиційним гетьманській владі Національним союзом… Було й цього разу тривожно, думки втратили свій спокійний плин, бо починає справу нову, хоч заслужив право на спокійне життя. Але ніяк не привчити серце до спокою, навіть коли багато пройшов воєнними дорогами, в скронях чимало срібла, на золотих погонах гетьманські відзнаки, і досяг найбільших державних висот…

За товстим склом шуміли ферми мосту і Скоропадський відмітив, що столиця лишається позаду, в блідих сутінках раннього надвечір’я. Автомобіль м’яко мчав по бетонному покриттю нового моста через Дніпро і Павло Петрович з гордістю подумав, що цей міст тільки одне з багатьох втілень його задумів. Так, за дев’ять років влади йому вдалося багато зробити, тільки остаточної впевненості в майбутньому України у нього і його однодумців немає. Надто вже у його країни на півночі і сході непередбачуваний сусіда. Ніяк не змиряться російські більшовики, що Україна більше не є під їхнім каблуком, що живуть українці своїм розумом без вказівок з Петербурга чи, після того, як російський уряд змінив головне місто Росії, з “червоної” комуністичної Москви, всесвітньої пролетарської столиці, центру Світової Революції, і живуть добре.

Міст нагадав про те, для чого саме був збудований, про недавні суперечки та невідкладні справи. Роздуми Гетьмана потекли іншим руслом. Бійка за владу завжди жорстока і краще стояти осторонь від неї, тільки тоді так і залишишся наївним дурнем. А потім цих дурників з’їдять більш спритні і сильні суперники. То ж, коли хочеш вижити, змушений боротися за владу. А він не втримався на вершині, отже програв. Так, з учорашнього дня він здав владу в країні ніяк не своєму однодумцю, навпаки, непримиренному супернику. А в вирішальні листопадові дні вісімнадцятого року – відвертому ворогу. Такий от парадокс трапився! І віднині Гетьман України Скоропадський знищений, більше вже ніколи не піднятися йому на вершину влади! Так думають не тільки за межами країни, а почасти й самі українці. То нехай тішаться його недруги в Україні і за її кордонами, що випустив Павло Скоропадський державну владу з рук, нехай! Так, він зійшов з офіційного Олімпу української держави і в очах багатьох – владу в державі втратив. А те, що Гетьман пішов без боротьби, згідно обіцянки, даної ним в дев’ятнадцятому році, в очах політиків є ознакою слабкості Павла Петровича Скоропадського. Он, писаки в жовтій пресі та соціалістичних виданнях вже обіграють його прізвище в зв’язку з тим, що пішов з вершин влади. Радіють, нерозумні. Хай радіють…

Гетьман тільки усміхнувся таким думкам. Мало хто розуміє його задуми навіть з соратників, і це добре, тоді й недруги здогадаються про його плани не відразу. А плани в нього сягають ой, як далеко за межі недовгих п’яти років правління Президента України, до наступних чергових виборів. І для цих далекосяжних планів п’яти років президентського правління замало, не вистачить і трьох таких законних термінів. Але говорити жалюгідним парвеню про свої зайве, про них знають найближчі однодумці і цього досить, задуми ж Гетьмана грандіозні, а суєтне сьогодення не дасть змоги зосередитися на їх втіленні, тому найвища посада в державі – парадокс, але це так! –буде зараз заважати здійсненню цих його задумів…

Думки Павла Петровича змінили напрям.

І десяти років не минуло, як скінчилася кривава Велика війна. Український народ, що століттями був розірваний, нарешті об’єднався в одній країні й Держава Українська стала віднині єдиною. Тільки Україна сплатила великою кров’ю за своє об’єднання, сотні тисяч українців загинули на фронтах тієї війни, хто за Російську імперію, хто за Австро-Угорську, захищаючи чужі, не свої інтереси. На тій війні він став героєм. Так, він був вірний присязі і не зрадив того, кому присягав, це його, генерала Скоропадського і його соратників було зраджено недалеким царем Миколою Другим. Він не бажав загибелі імперії Романових, але вона була приречена на загибель своїм недолугим правителем. Павло Петрович, коли залишався сам-на-сам зі своїми думками, згадував минулі роки, багато думав про тогочасні події і давно прийшов до думки, що лютий сімнадцятого готувався всією попередньою історією правління Романових, і був зовсім не випадковим. Російський імператор не зміг втримати владу, не захотів цього. Династія виродилася настільки, що втратила інстинкт самозбереження. І скінчила самогубством, відмовившись від боротьби за владу, за царську корону. А російські самодержці корону втрачали завжди разом зі своєю головою…

Павло Петрович усміхнувся, він-бо свою корону не втратив, навіть коли й склав на час гетьманські клейноди. Він зміг втримати свою владу і йому це вдавалося краще, ніж останньому російському імператору, у якого був колись флігель-ад’ютантом. Головне, що вдалося йому зберегти в Україні мир і спокій, не прокотилася по українській землі кривава хвиля Громадянської війни. А сусіди з півночі не раз і не два намагалися розпалити її полум’я, затягти ще й українців в той бруд і лайно, в якому опинилися самі, скорившись більшовикам. Однак, хвала Творцеві, минулося. Невідомо, правда, чи надовго вони дадуть спокій Україні. Добре, якщо не повториться дев’ятнадцятий рік, коли російські комуністи руками повстанців Зеленого, Махна, Григор’єва, Щорса і Боженка намагалися повалити його уряд та встановити в Україні свою владу. Або двадцятий, коли більшовицька Росія розпочала неоголошену війну проти України руками своїх маріонеток. І двадцять другий рік не був спокійним. Чи відмовилася Росія від наміру знову підкорити Україну своїй деспотії? Цього ніхто не може з впевненістю сказати. Він взяв владу до своїх рук у важкий час, і тому відповідає за все, чому дав початок. А особливо тепер, коли його більше не сковує офіційний статус. І Гетьман повернувся думками до того, що чекатиме на нього і його країну в найближчі роки.

М’яке погойдування автомобіля, монотонний гул двигуна і стрімка смуга вечірнього лісопарку за вікном – все це зливалося в своєрідне безгоміння, яке народжує неквапливий і розмірений потік думок…

Забулися і згасли прощальні слова його наступника на посаді глави держави. Чи не буде докорів услід? Важка доля керманича держави у часи внутрішньої ворохобні підраховувати, як вигідніше відправити на смерть одних співгромадян, щоб вижила більшість таких же українців. Особливо коли знаєш, що роки потому хтось буде, сидячи в повній безпеці на затишному дивані і граючи знічев’я книжною закладкою, звинувачувати тебе в “бездарності та безглуздій загибелі співгромадян”, не завдаючи собі клопоту хоча б спробувати вникнути в суть труда чільника держави. Легко звинувачувати керівника держави в бездарності заднім числом, особливо, знаючи, що перед тобою ніколи не постане така задача. Вірно сказав колись поет: “Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны…” Але життя – суворе і мудре –врешті-решт доведе, він зробив все, що міг для добробуту й величі свого народу, своєї країни. Тільки завжди знайдеться підла душа, яка припустить ниці мотиви в найшляхетніших вчинках. От і живеш в страху Божому. Обтяжливе це відчуття… О-хо-хо, складна ти і звивиста доля людська.

Коли відкинути облудливі слова, то в міжнародній політиці стосунки нічим не відрізняються від гризні за владу в тюремній камері. Так само тут є перші, які сидять на нарах, і є останні, кого більш сильні чи хитрі загнали під нари. Після Великої війни серед цих останніх опинилася Німеччина. А оскільки після виходу Російської імперії з війни та розпаду цієї держави, українському уряду довелося мати справу саме з німцями, то Україні випала нелегка доля відчути на своїй шкірі весь тягар неправедного гніву переможців.

Українській державі в той важкий час силою зброї довелося відстоювати право на незалежність та цілісність. Ситуацію ускладнювала декларація Вільсона, де прямо було сказано, що завдання союзників – відновлення єдиної Росії. Українській державі місця в післяверсальській Європі не було. Однак загнати українців знову під російський скіпетр, який обернувся робітничо-селянським серпом і молотом, великим державам не вдалося. Отримала відсіч і Польща, відтворена союзниками у Версалі, яка з захланністю гієни накинулися на шматки розірваних у кривавій різанині імперій: Російської, Німецької, Австро-Угорської. А хіба тільки одні поляки та більшовики в той буремний час посягнули на українську землю? Багато було охочих до нашої землі. Румунські бояри, угорці, словаки. Всі хотіли урвати шмат від української землі…

З великих держав тільки союз з Німеччиною, укладений ним, Гетьманом України, лишався непорушним. Хоч був він далеко не безкорисливим для німців. Тільки ж в політиці союзи – це завжди шлюб з розрахунку, тут не до амурів, кожен дбає про своє, любов не ставлять і в гріш, проте ревність інколи відчувають не на жарт. І потрібно мати неабиякий дипломатичний такт, коли ведеш справу з союзниками – ті завжди-бо тримають камінь за пазухою. А в іншому разі чекає на тебе і твою країну катастрофа…

Поминули Дніпро і досить довго плутали у вузьких вуличках столичного лівобережжя. Так, не до всього ще дійшли руки, але до кінця року і тут вулиці будуть впорядковані. Вже відразу за Броварами починалося недавно прокладене шосе. Бетонка рівно стелилося під колеса “мерседеса”, а на такій дорозі автомобіль міг розвивати максимальну швидкість і до Тростянця мали дістатися десь за три з половиною-чотири години, коли нічого не трапиться по дорозі. Втім, що могло трапитися: нова траса на Суми була прокладена недавно, шляхове будівництво на Чернігівщині, як і по всій Україні, було в самому розпалі. В цьому теж була заслуга урядової команди Гетьмана – розвиток транспортної інфраструктури, як необхідної умови зростання економічного потенціалу держави, заклав надійні підвалини могутності країни і добробуту кожного громадянина. Це було зрозуміло і простому селянину, який оцінив переваги швидкої доставки по хорошій дорозі вирощеного урожаю на ринок і придбаного товару на свій хутір, але ще більше хороші дороги були потрібні недавно створеним машинно-тракторним станціям, які обробляли ниви у цих селян і українським підприємцям. Без надійного транспортного сполучення діловим людям немає можливості вести вдало свою справу, бо ж побудувати найкращу машину будь-де можна, але коли немає можливості доставити її в потрібне місце, то який сенс з тієї машини і кому потрібен буде труд багатьох і багатьох людей, які задумували її та створювали. Крім суто економічних, дороги виконували і політичні задачі єднання нації. Бо, саме надійні економічні зв’язки створюють з народу націю. Розірваний між великими імперіями на протязі віків український народ ще тільки починав усвідомлювати себе єдиним цілим. І гаслами об’єднати захід і схід України неможливо, тільки спільний інтерес, спільна праця творить націю…

До Тростянця дісталися, коли вже споночіло. Скоропадський завжди з радістю в душі повертався в своє родинне гніздо, зведене дідом, Іваном Михайловичем Скоропадським. Немало приклав той сил і праці, щоб створити на Чернігівщині маленьку Швейцарію. Тридцять років знадобилося, поки традиційний український краєвид перетворився на альпійський пейзаж. Тростянецький парк відтоді зачаровує кожного, хто побуває тут. А за кількістю зібраних рідких дерев Тростянець може конкурувати з найкращими садами Європи. І Павло Петрович в душі пишається тим, що тут є доля і його праці, він теж до цього приклав свої руки. Дід його, Іван Михайлович, привчаючи внука до праці на землі, прищеплював малому Павлику любов до свого краю і повагу до трудової людини, творця всього, що є на землі. Згодом вже в зрілі роки Павло Петрович зрозумів, що через труд селянина дід привчав його поважати себе самого, закладав йому поняття честі, гідності, вірності, почуття обов’язку, не вживаючи гучних і порожніх, коли вони не підкріплені справою, слів, навіть не згадуючи про ці поняття. Той фундамент, що був закладений в дитинстві, допоміг йому вистояти у важкий час, коли Україні загрожувала нова Руїна, ще страшніша за ту, яка колись зруйнувала державу, створену Богданом, допоміг винести важку ношу відповідальності за долю Батьківщини…

Дружина, як завжди, чекала чоловіка. Була, як жартома казав Павло Петрович, на бойовому посту. Зачувши, що машина Гетьмана під’їжджає до маєтку, вона вийшла зустріти його.

– Добрий вечір, Сашенько. – Павло Петрович торкнувся губами її щоки. – Діти сплять?

Старші вже давно жили окремо, з батьками залишалися тільки двоє молодших.

– Так. – І дивилася запитально. – Приїхали годину тому генерал Петровський і колишній прем’єр Федорчук. Вони чекають тебе в бібліотеці.

І зітхнула чомусь. Павло Петрович добре розумів дружину – за всі ці роки він рідко міг приділити своїй сім’ї хоча б годину часу поспіль. Діти повиростали, а батько й не помітив коли. Було чого зітхати.

– От і добре, серденько. – Скоропадський задоволено усміхнувся. – І, будь ласка, накажи накрити стіл в літньому флігелі. Ми обговоримо дещо, то не будемо вам заважати. Завтра усім нам випадає нелегкий день. Бо… “король помер, нехай живе король!” Справжня робота тільки починається.

– Я думала, тепер ти будеш більше часу приділяти сім’ї, коли склав з себе гетьманські клейноди. – Зітхнула Олександра Петрівна. – Але коли і зараз збираються ці сірі кардинали, сподівання мої марні.

“Сірі кардинали”, Скоропадський аж усміхнувся у вуса. Однак сказала дружина, дійсно, влучно. Бо, як відомо, короля робить його почет, а іноді навіть і хтось один з усього почту, особливо, коли цей один – Ришельє. Гетьман в душі міг собі признатися, що йому тут надзвичайно поталанило, бо таких кардиналів у нього було аж троє! Але тільки собі, і тільки в душі, не виносячи ці думки на загальний розголос.

Втім, десять майже років тому, коли все висіло на волосинці, було не до сміху. Кадровий голод знайомий всім реформаторам. Гетьман тоді спересердя вигукнув: “Ну де ж ці українці! Дайте мені їх! Таких, які мені потрібні, з якими міг би говорити і працювати! Де вони є?!” Але тільки почни справу, де й візьмуться потрібні люди. Тут важливо лише, щоб кожен з них був на потрібному місці в потрібний час.

А першим знайшовся його старий знайомець по Маньчжурії Пилип Степанович Петровський. Як і в першу їхню зустріч, він прийшов на виручку Гетьману. Тоді, в дев’ятсот п’ятому козачий роз’їзд потрапив у засідку японців. І був би всім скорий і безславний кінець, коли б не артилерист, який проїздив мимо. На його візку виявився кулемет, з яким повертався в артилерійську бригаду з ремонту “вольноопределяющийся” Пилип Петровський. Але той Пилип виявився не сільським селепком, ще до цієї війни встиг понюхати пороху на півдні Африки. Шквальний вогонь розметав японців, і, втративши зо два десятки забитими, нападники відійшли. На згадку про той бій отримав “вольнопёр” золотий годинник від козачого осавула та обіцянку не забувати свого рятівника. Пилип Петровський на ці слова Скоропадського тільки посміхнувся, гай-гай, всі так кажуть несподіваним рятівникам, далебі, коли мить тому смерть своєю косою махнула над головою. Однак зберіг подарунок Павла Петровича, хоч на зустріч з врятованим осавулом не сподівався. Надто вже на різних щаблях суспільних сходів вони стояли.

А знову зустрітися Скоропадському та Петровському довелося на самому початку Великої війни, в серпні чотирнадцятого року. Штабс-капітан Петровський був відряджений з штабу Північно-Західного фронту в Першу армію генерала Ранненкампфа, яка вела успішний наступ у Східній Прусії. Шостого серпня він застав генерала Скоропадського в бою під Краупішкеном. Високий генерал стояв під кулями і керував підрозділами полків 1-ї та 2-ї гвардійських кавалерійських дивізій, спокійно і незворушно віддавав накази, зайнятий спостереженням за розвитком бою. А бій був важкий. Тоді Петровський особливо відзначив цю властивість майбутнього Гетьмана України, діяти спокійно і виважено в ситуації, коли інші від швидкої зміни обстановки легко втрачали самовладання і навіть впадали в паніку, яка для військової людини неприпустима, бо часто є синонімом поразки війська і ганебної смерті.

Втретє зійшлися їхні шляхи в грудні сімнадцятого, і вже ніколи не розходилися. В такий важкий і недобрий час керівники Центральної Ради, яка оголосила себе верховною владою в Україні, вирішили позбутися армії, єдиної сили, що могла б захистити і їх самих, і Українську державу. Але в Гетьмана спомини про тодішню зустріч з Петровським була не з приємних. Та й Пилип Степанович, на той час вже полковник, також згадував той день не з приємною усмішкою. Напередодні Петровський сам, своєю владою, розпустив полк, дозволив своїм солдатам розійтися по домівкам, видавши попередньо документи – мандати, як казали в ті часи, – на право мати землю. Але відпустив організовано, вивівши перед цим полк у резерв. Генерал-лейтенант Скоропадський, щойно призначений командиром корпусу, був здивований і розгніваний цим вчинком дисциплінованого і хороброго офіцера. Але самоправний командир полку діяв з дальнім прицілом на майбутнє і наступні події довели правильність дій Петровського. Ледь створена, українська армія розбігалася по домівках сама, віддавши Батьківщину на поталу ворогам, найперше більшовицьким бандитам, під проводом колишнього царського полковника Муравйова. За дурість своїх керманичів заплатили життям під Крутами в січні 1918 року наївні і самовіддані юнаки, “триста спартанців” України. А генерал-лейтенант Скоропадський на власні очі побачив, що несуть його Батьківщині російські більшовики, коли довелося переховуватися в Києві під чужим прізвищем.

Петровський в той нелегкий час був то з Гетьманом, то зникав на тиждень, а то й на місяць.

Розпущений ним полк не зник, не пропав, як інші полки, бригади та дивізії колишньої Російської армії. По двоє-троє, разом з односельчанами-родичами поверталися його солдати під знамена нової, вже Української армії. Саме вони змогли відстояти Україну від новітньої ворохобні, коли підняли повстання загони створеної в Білій Церкві Директорії; вони відбили напади повстанців Щорса та Боженка, інспіровані російськими більшовиками. А в Москві на той час вже було сформовано український радянський уряд, і російська Червона армія поспішила на “допомогу” тому “братньому” комуністичному уряду, який раптом сам собою “утворився” у Харкові. Все – життя, ганьба та слава, майбутнє кожного – в ті тривожні грудневі дні висіло на тонесенькій волосинці і тільки жорстке, навіть жорстоке встановлення порядку бійцями новоствореної Катеринославської дивізії дало змогу Україні залишитися існувати, як незалежній державі.

(І через три з половиною роки все це поставлять йому у провину, звинувативши навіть у диктаторських намірах. Петровському тоді здалося, що й Гетьман завагався у його відданості – надто вже довго Скоропадський мовчав на всі безглузді закиди в його адресу. Не знав Пилип Степанович, яким близьким був до істини. Закрався тоді в душу Скоропадського той паскудний хробачок сумніву у щирості свого найближчого соратника і друга. Можливо, той і справді готується посісти трон України? Відчуття своєї провини по відношенню до Пилипа Степановича потім довго не залишало у спокої сумління Гетьмана. І звання генерала було ніби своєрідним виправданням за мимовільне вагання та сумнів. З тим більшою охотою він прислухався до порад Петровського, який говорив мало, але по суті і до речі. І завжди вчасно.)

Щоб не давати поживи пліткам, Пилип Степанович Петровський пішов у відставку, і повернувся до свого рідного Катеринослава, прийняв невдовзі посаду військового комісара міста. Тільки жити тихо та спокійно йому не судилося, видно, долею. В двадцять другому році, коли українські комуністи спробували захопити владу в Україні, він знову очолив військо і потопив в крові спробу заколоту. Все мало відбутися по тому самому сценарію, по якому переміг у сімнадцятому році жовтневий переворот у Петрограді: робітничі демонстрації, конфлікти з владою, які переходять у криваві сутички, стихійні виступи трудящих, народне обурення і захват державних закладів невеличкими спеціально підготовленими загонами “революціонерів”. Так було в Литві, Латвії та Естонії в кінці вісімнадцятого року, так само мало бути і в Україні. Ще досить було тих, хто привчився за роки війни вирішувати свої проблеми просто і швидко – з допомогою гвинтівки і нагана, хто не бажав міняти такі звички і кому не було місця в мирному житті.

Листопадова спроба захопити владу була подавлена силою. Петровський діяв швидко і рішуче. В Україні був введений військовий стан. Заколотників, взятих на гарячому, знищували без суду та слідства. Це так, пролилося чимало крові і зовсім невинних людей, суди військового часу короткі і вирок виконується негайно. Але Україна була врятована від червоної зарази. Однак, однак, однак…

Петровський заплатив за це своєю свободою. Потім, після всіх подій, його признали винним у надмірній жорстокості, за вироком суду він отримав двадцять п’ять років ув’язнення. Неправедний вирок Пилип Степанович сприйняв дуже спокійно, на подив всім. А спокій його пояснювався просто, він зробив свою справу, врятував Батьківщину від російської окупації, тому йому було вже нічого боятися. І хоч Гетьман розумів, що вини його соратника немає, вдіяти нічого не міг. Створена Народною Радою – українським парламентом – Надзвичайна Слідча Комісія була настроєна до Петровського надто вороже.

І тільки цьогорічної весни, в зв’язку з десятиріччям української революції, його було амністовано. В березні випустили багатьох засуджених до довічного ув’язнення заколотників, які у вісімнадцятому, дев’ятнадцятому і двадцятому роках збройно виступали проти гетьманської влади, наприклад, таку відому в Україні особистість, як анархіст Нестор Іванович Махно. (І земляки на наступних виборах місцевої влади обрали Махна губернатором Катеринославщини.) Були і невідомі широкому загалу політичні ув’язнені, такі, як командир кавалерійської дивізії “червоних” з Першої Кінної армії Будьонного Семен Тимошенко чи командир стрілецького полку в РСЧА Родіон Малиновський. Вони потрапили в український полон під час радянсько-української війни двадцятого року і нині були амністовані. (Звичайно, політв’язні, амністовані ще урядом Гетьмана, дістали свободу з ураженням в громадянських правах. Вони не мали права обирати і бути обраними у державні органи влади. Дехто був під наглядом поліції, в своєрідному засланні, як Тимошенко та Малиновський. І дехто з таких негайно виїхав на батьківщину світового пролетаріату.)

Амністія ця майже співпала за часом з закінченням владних повноважень Гетьмана. Петровський тоді повернувся до Катеринослава, хоча часто приїздив у Тростянець на запрошення Скоропадського. Нині ж з’явився відставний генерал тут ніяк не для того, щоб розважити й утішити Павла Петровича після передачі верховної влади в Україні своєму політичному опоненту. Саме зараз наставав час справжньої роботи по розбудові держави, коли не заважатиме блиск облудливих зовнішніх декорацій публічної влади. Скоропадський запросив своїх однодумців, щоб виробити свій напрям подальшого шляху української держави. Щоправда, зустріч була призначена на завтрашній день, та Павло Петрович зателефонував Петровському і запросив його приїхати завчасно, щоб обговорити деякі важливі і делікатні питання. Така зустріч вже давно була на часі, проте щоденні справи, пов’язані з передачею влади, не дозволяли провести її раніше. Але залишилися позаду метушня і нервування останніх днів, Скоропадський покинув Резиденцію Гетьмана – Маріїнський палац, і тепер свій час витрачатиме на дійсно важливі справи. Тепер можна зайнятися головним – перспективними шляхами розвитку створеної ним держави і не відволікатися на несуттєве.

Саме тому разом з генералом Петровським приїхав його давній друг ще по Бурській війні, видний економіст і господарник Іван Остапович Федорчук. Попри свій молодий вік, – йому не було й п’ятдесяти років, – Іван Остапович був тією людиною, що народжена для роботи в переломні, революційні моменти історії, коли освячені часом закони людського співіснування перестають діяти, він вмів знаходити нові політичні та економічні ідеї і впроваджував їх у життя негайно, рішуче і наполегливо.

Це за його підказкою діяв полковник Петровський в грудні сімнадцятого, розпускаючи свій полк. В такий непростий час альтернативою тоді могла бути тільки смерть на солдатських багнетах, бо вже ніхто не бажав воювати далі за примарні, незрозумілі ідеї: монархічні, соціалістичні, незалежної України…

Воювати не бажали, бо для одягнених в солдатські шинелі селян все це було чужим й неймовірно далеким від їхнього важкого життя. Вони просто не розуміли, що дасть мужику Світова революція чи своя, незалежна держава. І щоб мужик знову пішов лити свою кров, потрібно щось вагоміше, ніж красиві слова. Більшовики в Росії знайшли потрібну ідею: “експропріація експропріаторів”, її Ленін пояснив дуже просто та зрозуміло – “грабуй награбоване!” Росія, що втратила за чотири роки в кривавій світовій бійні всі моральні орієнтири, з ентузіазмом підхопила цей поклик і всякий, що мав силу і вірно зрозумів “поточний момент”, пішов грабувати свого більш слабшого чи недолугого сусіда. І хто зміг, той тікав із тієї збожеволілої, оскаженілої від вседозволеності і крові території, якою стала найбільша частина імперії Романових.

Україна в той час була якоюсь дивною оазою стабільності і зрозумілого порядку. Довго так тривати не могло, Федорчук це добре розумів, пам’ятаючи дев’ятсот п’ятий рік. Більшовики неодмінно повинні були перенести і на українську землю те, що вони здійснювали на російській. І щоб колишні солдати, а тепер селяни, знову взялися за зброю і стали захищати Україну від більшовицьких загарбників, потрібно було щось значно вагоміше, ніж якісь красиві слова про національну свідомість, незалежність і волю. І Федорчук знайшов потрібний аргумент – кожен, хто вступав до війська, отримував документ на землю. Двадцять п’ять десятин[4] землі надавалися у вічне користування тому, хто зі зброєю в руках захищав Україну від московських грабіжників. А оскільки в громадянській війні мало хто з воюючих розбирається в політичних програмах партій, які, до того ж, майже не різнилися одна від одної, то величезне значення має авторитет командира, який веде їх у бій. У Петровського такий авторитет був. Ось чому пішли за ним його колишні підлеглі і придушили в зародку ту пожежу, що могла спалити Україну дощенту.

Коли ворохобня закінчилася, постало питання про налагоджування нормального життя в Україні. І знову знадобився непересічний талант Івана Остаповича Федорчука. Він висунув ідею створення машинно-тракторних станцій для обслуговування селянських господарств. І виходив з того, що в Україні труд на полях переважно ручний, тільки в деяких великих господарствах до війни застосовувалися машини. Це стримувало розвиток країни, бо більшість населення імперії проживало на селі і ледь-ледь могло прокормити саму себе. А для міста, яке дає селу необхідні промислові товари, залишається дуже мало. (Більшовики цю проблему вирішили просто – запровадили продовольчі загони, створили навіть цілу Продармію, яка брала у селян все силою. Українці в 1919 році пізнали всю принадність комуністичного правління, тому за свою землю та право бути господарем у своєму домі билися жорстоко й безкомпромісно.) Вирішенням цієї проблеми було впровадження машин для сільського господарства. В роки своєї юності Федорчук вдосталь поїздив по світу, довго працював в Америці і добре знав, що потрібно робити. В Північно-Американських Штатах було закуплено кілька сотень одиниць сільськогосподарської техніки: тракторів, комбайнів, сіялок. З колишніми вояками укладалися договори на обробку землі. Отримавши по 25, 50, а то й більше десятин за вислугу років, за поранення, самотужки окремий господар стільки землі обробити ніяк не може, найняти батраків можна було тільки за гроші, а мінімальну поденну платню встановлював закон – ще одна хитрість Федорчука. Крім того, податок на кожну десятину – натуральний, зерном, – був такий, що ручний труд ставав невигідним, тому мимоволі окремим господарям доводилося об’єднувати свої поля і використовувати машини. І вже перший рік довів правильність такої політики уряду. Статки у селян виросли в кілька разів, село швидко багатіло, відповідно, багатіло місто, створюючи товари для села, швидко зростав добробут народу, а разом з ним і могутність Української держави. На часі була політична реформа влади…

Все це сталося не само собою, а розумом наділених владою людей. І Гетьман мав безпосереднє відношення до того, що робили справу тямущі люди, ним знайдені, перевірені, залучені до державного апарату… Павло Скоропадський міг з повною впевненістю говорити, що цей старт країни є і його дітищем.

…Гетьман підходив до бібліотеки і ледь не спіткнувся: за відчиненими дверима лунав голосний регіт. В заставленій стелажами з книгами кімнаті Скоропадський побачив Петровського в цивільному вбранні, що аж за боки брався від сміху, та Івана Остаповича Федорчука, який вже відсміявся і лише витирав сльози на очах хустинкою, знявши окуляри в тонкій золотій оправі.

– І над чим сміються такі визначні українські буржуазні націоналісти? – Запитав Скоропадський, направляючись до письмового столу, за яким звичайно працював, коли відпочивав у родовому маєтку.

– Та ось Іван пояснював мені, що таке “замком по морде…”. – І знову розсміявся. – Та інші дуже виразні і повні прихованого змісту слова. Поки я відпочивав на нарах, багато цікавого пропустив…

– Ну-ну. – Усміхнувся куточком губ Гетьман. – І що ж це таке?

– А це скорочення від “заместитель командующего по морским делам”, скорочено “замкомпоморде”. – Федорчук надів окуляри і вже більше не сміявся. – Пилип Степанович читав дещо про наших запеклих друзів, то я пояснював такі терміни. А чому це ти раптом заговорив словами передовиці “Правди”?

– Прочитав коментар про нового Президента України. – Скоропадський сів у м’яке крісло поряд з столом. – Без підпису і, судячи по стилю, написана самим Сталіним. Нашим старим знайомцем…

– То ти також прочитав ту статтю. – Петровський сів навпроти. – І які висновки можна зробити?

Вони вже давно перешли на “ти”, спільна праця і однакові інтереси зближують швидко. Так само швидко вони стирають умовності в спілкуванні.

– Саме для того, щоб впевнитися, що ці висновки правильні, я вас і запросив приїхати сьогодні. А на завтра мають приїхати ще кількох наших однодумців, але принципові питання на майбутнє ми повинні визначити зараз і вирішити, що потрібно робити. Встановити, кажучи військовою мовою, найближчу і подальші задачі Для більш широкого кола залишаємо, як конкретно будемо вирішувати поставлені тут і зараз завдання на найближчу і подальшу перспективу…

– Так, ми прочитали статтю Сталіна. – Усміх пропав з лиця Петровського. – І висновок однозначний: ми обидва впевнені, що мир в Європі тільки передишка для комуністів, підготовка до нової війни.

– Поясни, будь ласка свою позицію. – Гетьман думав так само, але хотів почути аргументи іншого. – Он вони і НЕП ввели, і Бухарін кинув такий не комуністичний заклик: “Збагачуйтесь!” Побачили, що з їхньою Світовою революцією нічого не виходить, от і вирішили повернутися до нормального життя.

– Прикінчують його, той НЕП. І Бухаріна до реальної політики не допущено. – Зітхнув Федорчук. – Та й ввели комуністи нову економічну політику тільки для того, щоб розпочати мілітаризацію країни. Ти читав проект “Плану економічного розвитку на 1929-1933 роки”, який мають прийняти на XV комуністичному з’їзді? Там чітко сказано, звідки вони гроші візьмуть на розвиток важкої промисловості. А візьмуть їх вони, пограбувавши селянство. Я прочитав про реформи на селі і висновок однозначний: це друге кріпосне право, тільки вже більшовиків. Плани у них прості – загнати всіх селян в радянські колективні господарства і вигрібати звідти все майже задарма, а отримані кошти вкладати в розвиток важкої промисловості. А от навіщо їм важка промисловість? Відповідь у матеріалах їхніх Пленумів: для виробництва озброєння. Збудували мартен, електропіч чи прокатний стан на Уралі, а сталь з тих металургійних комбінатів куди піде? А авіаційний завод в Філях хіба для випуску пасажирських літаків зводиться? Отож-бо й воно!

– Отже, ти вважаєш, що комуністи не відмовилися від ідеї Світової революції?

– Я, Павло Петрович, поставлю питання інакше: а чи можуть вони від неї відмовитися?

– Ну-ну… Поясни, будь ласка, свою думку. – Скоропадський мав звичку перевіряти свої роздуми в таких от суперечках з однодумцями. Причому, дозволялося робити навіть найнеймовірніші припущення.

– А що тут пояснювати? Жовтневий переворот, який вони, до речі, в честь десятої річниці в минулому році обізвали революцією, робився під лозунгом соціальної справедливості. Так? – Федорчук подивився на обох поверх окулярів. – Заради цієї самої справедливості більшовики, чи то пак, комуністи, пограбували всіх, хто не мав щастя належати до їхнього “гегемону”, робітничого класу. А сам “гегемон”, ледь робітники спробували протестувати проти сваволі комісарів та голоду, розстріляли з кулеметів. Вони повалили Тимчасовий уряд, що довго керувати країною не збирався, повалили якраз напередодні Установчих Зборів. Розігнали делегатів цих Зборів, які мали вибрати форму правління для народів Росії, і цим поставили себе поза законом. Бо будь-яка вільно вибрана влада поставить Леніна й Троцького з компанією до розстріляної стінки. Тому вони вже не могли нікому віддати захоплену владу. У них не було іншого виходу, як давити в Росії будь-які прояви вільнодумства та свободи. Незаконну владу вони могли утримувати тільки силою, тільки масовим терором проти свого-таки народу. Та й соціальна справедливість у них ніяк не проглядається. Не можуть бути всі рівними, навіть патрони в обоймі, навіть мідяки в картузі жебрака різні. Той, хто розумніший, хто більше вміє та більше знає, той завжди буде більше мати в житті ніж дурень, ледар та нездара. А це відхід від основ, це породжує несправедливість, хіба справедливо, щоб один мав все у своєму житті, а інший – нічого? Тому потрібно відбирати у тих, хто має багато і давати тим, хто має мало, або нічого не має. А коли хто буде виступати проти цього, то для таких є різні засоби приборкання, від в’язниць до, – як визначив Фрідріх Енгельс, “особливих місць утримання”. Ми з Пилипом такі місця ще в Трансваалі бачили. Назва у них досить специфічна – концентраційні табори. Комуністи такі місця для свого власного народу швидко створили, для тих, хто в Тамбовському повстанні, та йому подібних, приймав участь. Тільки біда в тому, що концтабори проблеми не вирішують, народ від такої влади побіжить. Самі знаєте, скільки до України перебралося з комуністичної Росії. Втікали всі, хто тільки міг. Хоч ми не всім дозволили залишитися в нашій країні. І довелося комуністам починати війну з нами, а коли ми відбили “червоних коней”, закривати кордони на замок, щоб не розбігався народ. Існувати разом з нормальними країнами комуністична Росія не зможе. На цьому неодноразово наголошували вожді комуністів: Ленін, Троцький, Зинов’єв, Каменєв, Сталін в своїх виступах на відкритих мітингах і на закритих зборах.

Федорчук підійшов до книжкової шафи, пошукав поглядом і дістав темно-синій томик.

– Ось цитую цього самого Зинов’єва: “Если Россия заключит мир, то этот мир будет перемирием. Социалистическая революция в России победит только тогда, когда она будет окружена кольцом социалистических республик-сестер. Мир, заключенный с империалистической Германией, будет явлением эпизодическим. Он даст небольшую передышку, после которой вновь закипит война…” Сказано не ким-небудь, це сказано самим Головою Комінтерну. Маркс вважав, що комуністична революція повинна бути світовою. Вождь російської революції Ленін від заповітів основоположника не відступав. І Троцький наполягав на перманентній революції, саме для цього ним і була створена Червона армія. Ось і товариш Сталін від цього не відрікся, він також часто в промовах постійно цитує вислів Леніна: “Пока остаются капитализм и социализм, они мирно жить не могут: либо одно, либо другое в конце концов победит…”

– Але Сталін прогнав Троцького з Олімпу влади і зайнявся внутрішніми справами Росії? – Запитав Гетьман. Запитав, а сам усміхався у вуса: його роздуми отримували зараз ще одне підтвердження. – Армія в Совдепії скорочена до смішних розмірів, втричі менша, ніж була у царя-батюшки. І економічні плани на їхніх з’їздах приймаються. Чи не так?

– Це і є оте перемир’я, та необхідна для зміцнення комуністичної влади передишка перед новою війною. Ми з Іваном в цьому впевнені абсолютно. А першою ціллю комуністичної Росії в новій війні стане саме Україна. Конкретно, нас уб’ють в першу чергу. Кого-кого, а Гетьмана Скоропадського разом з поплічниками, – нарешті подав голос Петровський, тицьнув пальцем собі в груди і вказав на Івана Остаповича, – вони навіть до найближчої стінки не доведуть.

– А коли ця передишка закінчиться?

– Всього тільки місяць тому я подав тобі, Павле Петровичу, аж три меморандуми про стан речей в економіці нашого сусіди, в нашій власній економіці і навколишньому світі. – Нагадав Федорчук Гетьману. – Там наочно все в цифрах показано…

– Дозволь я відповім. – Перебив Івана Остаповича Петровський. – Ще їхній вождь Ленін казав, що у війні переможе той, у кого краща організація, вищий дух та кращі машини. А наступна війна буде війною моторів, комуністи зрозуміли це першими і краще за інших. Машини не з’являться самі по собі, для цього потрібна індустріальна база. План розвитку економіки Росії – це і є створення такої індустріальної бази. Я думаю, що на це у комуністів піде років вісім-десять, якраз дві їхні п’ятирічки, а вже третя – виробництво зброї. Отже, ми матимемо приблизно років десять-дванадцять для підготовки нашої країни до оборони.

– Отже, тридцять восьмий-тридцять дев’ятий рік. – Гетьман ніби роздумував уголос. – Небагато…

– Дозволю собі не погодитися з таким терміном. – Заперечив Петровський. – Іван занадто високої думки про комуністів. Від них втекла майже вся еліта Російської імперії. Спочатку потрібно створити нові кадри для промисловості, а на це піде значно більше часу, ніж вісім-десять років. Думаю, що раніше сорок четвертого, а то й сорок сьомого року вони не почнуть.

Федорчук вже було розкрив рота, щоб заперечити, але Гетьман вчасно припинив цей двобій.

– Тихо, панове, тихо! Ми сходимося в головному, що комуністи неодмінно почнуть війну, а щодо терміну – то це вже не принципово. Я прочитав твої меморандуми, Іване Остаповичу, дуже уважно прочитав, чому й розпочав розмову про це. І я також вважаю, що десяти років буде мало для підготовки фахівців. З кадрами у комуністів сутужно. Підготувати тільки командира батальйону – це років шість, щонайменше, потрібно. А командири полків, дивізій та армій потребують ще більшого часу. Ще більше часу потрібно, щоб навчити тих, хто буде створювати зброю для Червоної армії: інженерів-зброярів, корабелів, артилерійських, авіаційних і танкових конструкторів. Але я можу помилятися, і за десять років у комуністів буде армія, готова до тривалої війни і озброєна сучасною зброєю. Який критерій цієї готовності?

– Зараз у них більша частина з’єднань територіального типу. Як тільки почнеться їх розгортання в кадрові частини, значить, час настав. Рік-два, щонайбільше, три, і почнуть війну. – Промовив Петровський

– Ти в ув’язненні часу не витрачав, як бачу. – Посміхнувся Скоропадський. – Ось тому я, як Головнокомандувач Збройних Сил, підписав указ про призначення тебе начальником Учбового Центру. За той час, поки ти відпочивав на нарах, – так, здається, кажуть у в’язницях? – у нас багато чого змінилося в армії. І про військову реформу ти знаєш, гадаю? За ці чотири з половиною місяці після звільнення Іван встиг ввести тебе в курс наших справ? Чи ще залишилися якісь нез’ясовані питання?

– В основному встиг. – Підтвердив Петровський. – В загальних рисах я знаю, що армію скоротили в десять разів, нині маємо тільки бригади в військових округах і дві гвардійські дивізії повного складу тут, в центрі. Наші депутати у Народних Зборах економії державного бюджету дотримуються. Але є дещо, чого не знаю. Ось про учбовий центр вперше чую. Що це за звір? Для чого він?

Петровському були особливо небайдужі ці гвардійські дивізії. Він їх створив у вісімнадцятому, а звання гвардійських вони отримали за звитягу і доблесть у захисті України від більшовицьких банд з Росії на півночі й сході та польських легіонів на заході. Дивізії називалися за областями, де формувалися – Житомирська і Катеринославська. Правда, була ще одна бригада, яка відзначилася в боях з червоними, Чернігівська в складі двох полків – Богунського й Таращанського. Тільки тут був особливий випадок – бригада несла тавро зради, коли бійці підтримали заколот Національного Союзу. Тільки швидке знищення ватажків заколотників, зокрема соратника Скоропадського по сімнадцятому році Симона Петлюри, не дало вогнищу Громадянської війни розгорітися на землі України, як сподівалися комуністичні ватажки в Москві. А після закінчення бойових дій армія України була рішуче і швидко скорочена. Дивізії та корпуси переводилися на бригадну організацію, попередня організаційна структура залишилася лише у двох гвардійських дивізій. В сухопутних військах налічувалося трохи більше шістдесяти тисяч багнетів у п’ятнадцяти бригадах та двох дивізіях. Петровський вважав це цілком правильним – для більшої армії у держави просто не було коштів. А головне, не було військової промисловості. Хоч після розпаду Російської імперії Україні дісталася потужна промисловість, якої нині так бракувало Радянському Союзу, однак зброя вироблялася в російських регіонах імперії, тому зараз українська армія була озброєна найрізноманітнішими системами, від мосінської трьохлінійки та японської арісаки до австрійських манліхерівок з німецькими маузерами. Ще гірше становище було з артилерійським озброєнням. Тут була повна руйнація. Важка артилерія складалася всього з трьох дивізіонів, в яких налічувалося три дюжини мортир та гаубиць. Трошки краща ситуація була з авіацією – ще в роки Світової війни діяли авіазаводи в Одесі, Сімферополі, Харкові, Києві. А зараз вони перейшли на випуск літаків для цивільного повітряного флоту, тому потенціал авіаційної промисловості був збережений. Україні після розпаду імперії дістався майже весь Чорноморський флот за винятком кораблів, які були затоплені більшовиками в Новоросійську. Збереглася й суднобудівна промисловість. Заводи Миколаєва, Херсона і Севастополя переключилися на випуск нових вантажних та пасажирських суден для державних Чорноморського і Азовського та приватних пароплавств, відновлюючи їхні втрати, для новоствореної Республіки Грумант, заснованої викинутими з Совдепії “буржуазними недобитками” і для торгових флотів інших чорноморських країн. В цьому була велика заслуга Михайла Івановича Терещенка, третього, але не останнього за значенням, “сірого кардинала” Гетьмана, нині прем’єра нового уряду, сформованого Народними Зборами зразу після виборів Президента України. “Хоч за флот можемо не турбуватися. Принаймі, на ближчий час…” – Подумав Пилип Степанович, гортаючи сторінки доповідної записки.

– Час зараз мирний, – Гетьман побачив, що Петровський закінчив читати, – тому велика армія нам не потрібна. І зброї нам багато зараз випускати також немає сенсу. Зброя – це величезні затрати, а ми і досі пожинаємо плоди Світової бійні. Більше двох мільйонів українців залишилися на бойовищах минулої війни. І неоголошені війни з Совдепією та з Польщею також дають про себе знати… Тому багато витрачати на оборону ми просто не можемо. А для того, щоб виробляти зброю, потрібні величезні кошти. І час зараз такий, що зброя швидко старіє. Ще років з п’ятнадцять тому ніхто й гадки не мав про танки, броньовики, авіацію, бойові отруйні речовини. А тепер ті машини, що ось тільки перемагали в боях, вже безнадійно застаріли. Розвиток бойової техніки іде дуже швидко, постійно з’являються нові зразки. Коли ми наробимо багато зброї, то просто розоримо самих себе. Звідси випливає, що в мирний час армію ми повинні мати невеличку. Таку армію не обтяжливо утримувати в зразковому стані, можна в неї відбирати найкращих людей, армія тоді буде поважана в суспільстві. До речі, – усміхнувся Скоропадський, тільки усміх його був невеселий, – я нещодавно прочитав донесення, що в Туркестані пани червоні офіцери живуть на деревах, ніби якісь африканські дикуни. От до чого вони там докерувалися, в своїй Совдепії!

В цій злій іронії і Петровський, і Федорчук відчували гіркий сум за долею країни, яка була Павлу Петровичу не байдужа, яку він любив так само, як і Україну. Тільки, що з того! Так вже склалася доля!

– Чого я про це згадав? Тому, що зброя сама по собі нічого не вирішить. Потрібні бійці, які зброю будуть використовувати у бою, потрібні офіцери, що вестимуть цих бійців у бій, потрібні генерали, які будуть грядущі бої і битви організовувати. Тому, щоб наші офіцери та вояки мали високий соціальний статус, ми маємо платити їм досить багато, забезпечувати безкоштовним житлом, хорошими квартирами. Це все, – Гетьман націлив на Петровського палець, ніби пістолет, – ляже на твої плечі, генерале. Саме цим буде займатися твій Центр. Формувати його будеш на базі наших гвардійських з’єднань.

– Але тоді ми ризикуємо залишитися без підготовленого резерву. Війна завжди ненажерлива… А ти пропонуєш перейти до найманої армії. На тривалу війну такої армії не вистачить. Саме на це й розраховували союзники, коли дозволили Німеччині мати рейхсвер не більше, ніж зі ста тисяч вояків.

– А в нашій армії їх менше вдвічі… – Додав Федорчук.

– Ось і вирішуйте, як нам мати невелику армію, і як підготувати для неї значний резерв на випадок війни. – Відрізав Гетьман. – За це нам з вами, панове, наші громадяни гроші платять. Немалі гроші!

– Ну, деякі задуми є. – Петровський переглянувся з Іваном Остаповичем. – Іван вже розкритикував мій “шароварний мілітаризм” і, я думаю, ми зможемо відмовитися від масового призову.

Пилип Степанович всміхнувся, згадавши свої суперечки з давнім другом.

– Чому ти, видатний кавалерист ще в недавню війну, зовсім знехтував кавалерією? – Різко змінив тему Петровський. Його це питання давно цікавило, але нагоди задати його все не випадало. – Всього п’ять кавалерійських бригад на всю українську армію, по півтори тисячі шабель! І в гвардії кавалерії зовсім не лишив? Мали в кожній піхотній дивізії по кавалерійському полку, а тепер їх скоротили. Не розумію!

– Але залишився кавалерійський ескадрон Почесної Варти Гетьмана. – Знову засміявся Федорчук.

– На кавалерії можна ставити хрест! – Рішуче махнув рукою Скоропадський. – Пам’ятаєш Броди? Один кулеметник, всього тільки один, встиг засісти в окопі і за три хвилини цілий ескадрон викосив! Ні, це відживаючий рід військ. Нам потрібно рішуче переходити на броньовані машини. Ось я тебе познайомлю з одним поетом, так-так, поетом механізації армії. Він і тебе в свою віру перекує, будь певен!

– Але ж Будьонний зі своєю Кінною Армією… – Почав було Петровський.

– Будьонний розвивав те, що придумав твій знайомець Махно! – Перебив Гетьман. – Я думав, ти з ним говорив на цю тему. Час у вас був. Невже я помилився?

– Та ні, говорили ми і про це, чому ж. Про все говорили, і про Громадянську війну також. І як він спочатку на своїх тачанках за нами ганявся, а потім ми за ним… – Стенув плечима Петровський. –До речі, кулеметну тачанку ще до Махна придумав його суперник, на той час осавула, Андрій Григорович Шкуро.

– От-от! – Знову націлився на свого співбесідника пальцем Гетьман. – Громадянська війна – особлива війна. Май це на увазі. Майбутня війна буде війною машин, війною броні і автоматичної зброї. Саме тому я доручаю тобі гвардійські дивізії, найкращі наші війська. Отже, в них має бути й в майбутньому все найкраще: зброя, бійці, командири, найвищий рівень бойової підготовки. По них мають рівнятися інші…

– Тільки це буде не така гвардія, як при царі-батюшці. – Зауважив Петровський. – Я спостерігав за життям панів гвардійських офіцерів. Спостерігав збоку, звичайно, на відміну від тебе, Павло Петровичу, та не думаю, що помиляюся у своїх спостереженнях. Скажу відверто, був від панів гвардійських офіцерів не в захваті. Круг інтересів у них був досить обмежений: статути-фрунт, коні-спорт, бали-жінки, карти-вино. І це все! Ну, накажуть їм вивчати мосінську трьохлінійку чи польову трьохдюймову гармату, вивчать, а щоб за своєю ініціативою цим зайнятися – “не було наказу!” Ти вже пробач, коли зачепив болюче місце…

– Зачепив. – Згодився Гетьман. – Але твоя правда. Я й сам від цього потерпав.

Але далі розвивати тему не став, ні до чого це було.

– В одному ти правий. Гвардія – це еліта війська. Останній імператор згубив свою гвардію, тому й втратив корону, разом з головою. Не шкодували ми солдатиків. Червоні маршали також не дуже схильні їх берегти. В Громадянській війні давили своїх противників гарматним м’ясом, залили її вогонь солдатською кров’ю. Світова, або, як кажуть комуністи, Імперіалістична війна, як і попередня, Японська, ще раз виразно показала, що безпечність та небажання навчати тому, що необхідне на війні, небажання любити та леліяти свою армію і її офіцерський корпус, забезпечувати її в найвищій мірі, неодмінно ведуть до поразки і соціальних заворушень. Це властиво всім правлячим режимам, будь то монархія Романових або диктатура пролетаріату Леніна з Троцьким. При всіх режимах в Росії відносно армії одне й теж: солдат є людина, поставлена на нижчий рівень соціальної піраміди; ремесло офіцера є найнижче оплачуване при особливо високих вимогах; війська навчаються чому завгодно, тільки не умінню воювати; досвід попередніх воєн абсолютно не враховується; армію до майбутніх воєн не готують, а норовлять використовувати для вирішення поточних задач, які не мають до питання оборони країни ніякого відношення; будь-яка державна економія починається перш за все з урізування військових витрат. Так було при Держдумі в Російській імперії, нічого не змінилося і при Народних Зборах в незалежній Україні. Той, хто це робить, робить з певною метою знищити державу, бо армія є перша умова існування будь-якої країни. Стан армії є вірний індикатор загального стану країни. Немає армії – немає держави. Нам вдалося провести кілька законів, щодо витрат на армію – створено особливі економічні зони, на деякі види діяльності накладений додатковий податок, на певні товари введені акцизи. Все завдяки мудрій голові Івана Остаповича. – Гетьман схилив голову, виказуючи вдячність Федорчуку. – Їх ми витрачатимемо на утримання Центру, на утримання високого рівня в гвардійських дивізіях, які отримають статус учбових. Гвардія – це школа навчання сучасній війні. Тому в гвардії повинна проходити випробування найновіша зброя, найновіша техніка, гвардія повинна відпрацьовувати нові прийоми тактики. Гвардія української армії на ділі має бути головною ударною силою армії, а не “гарматним м’ясом”, як це було в покійного російського імператора.

– Коли ти так думав під час своєї служби в російській гвардії, то дивуюся, як тебе не вигнали… – Петровський задумливо похитав головою. – Військовим так думати Статутом не дозволено.

– Ха! Можна уявити собі майбутнє того корнета, який вечорами замість балів вивчає твори Руссо. – Хмикнув Федорчук. – Та його б на раз-два-три не те що з гвардії, з армії б турнули за царя Миколи!

– Так, це прикро, але правда. – Скоропадський зробив жест, ніби відрубував щось ребром долоні і змітав це щось геть зі столу. – Одначе повернемося до наших баранів. Кавалерія це вчорашній день. Знаю, що ти, Пилипе, іншої думки, але саме піхота ставить переможну крапку у війні. І нам потрібна нова, сучасна піхота. Без хорошої, добре навченої і мобільної піхоти в сучасній війні перемоги не досягти. Мати її потрібно не на словах, повторюся, а на ділі. А ще більше нам потрібна дійова, потужна і, знову ж таки, мобільна артилерія. Це той кулак, яким піхота вирішуватиме суперечку з ймовірним противником на свою користь. Принципово нова артилерія. Російська армія мала добру артилерію, але вона вже застаріла… – Гетьман дістав з коробки цигарку, але не припалив її, поклав назад. Явна ознака схвильованості. – Зараз ми маємо кілька груп ентузіастів в Севастополі, в Києві, в Чернігові, які пробують свої сили в розробці, проектуванні і виготовленні перших артилерійських зразків. Поки що все не дуже добре, хоча ми запросили спеціалістів з Німеччини, Австрії, Чехословаччини, британських артилеристів-конструкторів також. Наша доктрина оборонна, а при обороні потрібна сильна артилерія, на відміну від наступу, для якого необхідні піхота та кавалерія. Нашій новій армії потрібні найкращі в світі гармати і снаряди…

Видно було, що зараз Гетьман виказує думки, над якими думав довго. І звіряв своїм однодумцям роздуми, в яких провів не одну безсонну ніч.

– Сучасна війна інша, це війна партизан, підривників, заколотників, убивць. Війна з засад, замість звичних нам бойових дій… Війна ця вестиметься шляхом потайного проникнення на територію противника замість відкритої агресії. Ні, я не так сказав. Вона вже ведеться Радянським Союзом на наших кордонах. Особливо це стосується Полісся. І раз ми хочемо зберегти нашу державу, нашу свободу, наш народ, потрібно буде виробляти нову стратегію, створювати зовсім інші збройні сили і вводити абсолютно іншу систему підготовки військ. – Гетьман сперся ліктями об стільницю письмового столу, долоні зчепив так, що аж побіліли кісточки. – Ось яке непросте завдання я хочу покласти на тебе, Пилипе Степановичу. Спочатку я думав дати тобі пост Начальника Генерального Штабу, тільки зараз у нас ще просто немає тієї армії, яка нам потрібна для оборони країни. Її ще потрібно створити. Створити з чистого листа. І ніхто крім тебе цього не зробить краще. І, крім того, в Народних Зборах, як ти знаєш, твоя кандидатура не отримає одноголосного утвердження. Зараз в суспільстві спостерігається легкий відкат до часів березневої революції…

Запала мовчанка. “Звичайно, – подумав Петровський, – коли б ти захотів утвердити мене на посту Начальника Генштабу, то вжив би своє право, як довічний Гетьман. Але твоя правда: поставлена тобою задача лише мені під силу, і ніякого іншого кандидата на цю роботу на військовому небосхилі не бачу!”

– Але для такої масштабної задачі потрібна відповідна промислова база. – Іронічно посміхнувшись, сказав Петровський. – А в наших палестинах цього не спостерігається…

– Ось тут ти помиляєшся. – Зауважив Федорчук. – Світ зараз напередодні нової, глобальної за масштабами, економічної кризи. Рік, максимум, два і Старий та Новий Світ буде лихоманити не на жарт. Ось тут наша держава має дуже істотний шанс в рази збільшити свій промисловий потенціал. Кадри ж у нас є…

Петровський слухав давнього друга уважно, лиш задоволено похитував головою.

– Так, Павло Петрович, я також думав над питанням створення нової армії, часу в мене було досить – Звернувся до Гетьмана Пилип Степанович. – В царській армії все трималося на унтерах. Червоні маршàли, як ти сказав, майже всі вийшли з унтерів. І на початку Світової війни ми мали прекрасно підготовлених солдатів, а от з офіцерами нам не поталанило. Кадрових, особливо молодших офіцерів, було мало, основну частину призивали з запасу. А їхня підготовка залишала бажати кращого. Не буду заперечувати, війна добрий вчитель, але ми платили кров’ю за ті уроки. Немалою кров’ю. І отримали в результаті революцію та загибель імперії. Щоб такого не відбувалося, треба вчити війська тому, що необхідне на війні. Офіцери ж повинні самі учитися. Особливо старші і вищі офіцери. Вожді Білої гвардії, та й “червоні” генерали, виявили свій талант на війні, а от довоєнні генерали в більшості своїй не проявили себе на полях битв. А це є результатом повної безвідповідальності і безкарності командирів, починаючи від звичайного унтера і закінчуючи військовим міністром з начальником Генерального Штабу. Учити в мирний час, проте по кожному невдалому бою – учбовому! – потрібно проводити службове, а то й кримінальне розслідування та нещадно зривати погони з офіцерів, ховати безталанних командирів за грати, аби не згубили своєю дурістю солдатів на справжній війні. Тільки тоді кожен унтер і офіцер почне замислюватиметься й шукати способи навчати підлеглих, стане витрачати час не на пиятику і добування “трофеїв”, а на пошуки прийомів і способів знищення ворога. Тільки так у нас з’являться офіцери не для парадів, а для війни. І тільки так у нас з’являться генерали, які вміють відмінно воювати.

– Чи не залишимося ми тоді взагалі без офіцерів? – Задумливо, і, здавалося, ошелешено, запитав Петровського Гетьман. Надто вже радикальні погляди пропонував його соратник.

– Коли так жорстко чинити з недолугими? – Уточнив Пилип Степанович. – Армія залишиться без офіцерів? Ну що ж, тоді і Гетьман, і Президент зрозуміють, що країна залишилася без армії. Тоді замість обману тих, хто ще тягне військову лямку, вони задумаються над тим, як нашу армію відродити. З розумною фізіономією красуватися на білому коні зможе й нинішній Президент, плести нісенітницю, натягнувши на вуха офіцерського картуза, будь-який депутат Народних Зборів зуміє. А армією по-справжньому зможе керувати тільки справжній генерал, якому честь Батьківщини дорожча власних погон. Тоді генерали у нас не заливатимуть вогонь війни солдатською кров’ю. І революцій не буде.

Але це не все. Солдатська праця на війні важка, але проста. Задача командира набагато складніша. Крім того, що командир воює разом з солдатами, тобто несе ті самі тяготи, він ще зобов’язаний керувати боєм, тобто організовувати бій, передбачати дії противника, приймати рішення по несподівано виникаючим проблемам. Наскільки ретельно й точно командир спланує бій, зробить розрахунок маршу, наскільки в цих розрахунках він врахує реальні можливості своїх солдатів, противника, з яким воює, умови місцевості, погоди і пори року, настільки успішним буде бій. Солдати за кожен прорахунок свого командира заплатять власною кров’ю. Отже, досвідчений, грамотний, добросовісний командир дорогого вартий. І солдати це розуміють. Оберігати і охороняти свого командира вигідно самим солдатам. У ньому запорука їхнього життя та здоров’я. Ось тому і судити дії офіцера повинні його підлеглі. І кожен камінь, кинутий в офіцера хоч з мітингових трибун, хоч з парламентських, дуже важко і боляче ударить по голові того самого солдата, про благо якого всі ці базікали і бульварні парвеню так піклуються.

– Коли вже мова зайшла про солдат, то хочу нагадати, що більшу половину населення становлять селяни. І тому потрібно зробити все від нас залежне, щоб серед них було якомога більше заможних, або, як кажуть у нас на Польтавщині, – Федорчук промовив з таким м’яким “ел”, що і Петровський, і Скоропадський мимоволі усміхнулися, – статечних господарів. Міцний господар завжди, повторюю, завжди хороший солдат. І своє він буде захищати до останньої краплі крові. А для цього нам потрібно завершити спочатку адміністративно-державну реформу, а потім і економічну. Головний наш козир в тому, що більшість населення, особливо в селах, нас підтримують. Це підтримка селян, особливо тих, хто в зарахований до Територіальної Армії[5], дозволила зробити твій пост, Павле Петровичу, довічним для тебе. Саме так, як ми задумували ще в дев’ятнадцятому році. А згодом, дасть Бог, ми його зробимо й спадковим. Думаю, до того часу Данило набере необхідного досвіду і заробить авторитет…

– Я також сподіваюся на це. – Промовив Гетьман досить сухо. І сухість його тону свідчила, що продовжувати далі цю тему не потрібно. Він посміхнувся і обвів веселим поглядом обох своїх співрозмовників. – Що ж, закінчили ділову частину, тепер перейдемо, панове, до приємної, до пиятики та розпусти. Себто, розіп’ємо пляшечку витриманого коньяку та розпишемо, як в старі добрі часи, партію у віст…

І Скоропадський підвівся, цим самим обриваючи обговорення найзаповітнішого свого бажання.

 

 

 

Літаки залишають слід.

 

Найкращий спосіб передбачити те, що
буде – добре пам’ятати те, що було.
Лорд Гамільтон.

 

…Задача з підручника евристики: “Без допомоги підйомного крану і подібних засобів в глибоку яму обережно опустити (не скинути, а саме опустити!) сталевий куб вагою в три тонни. На протязі п’ятнадцяти хвилин знайти спосіб, як це зробити.”

“Кажуть, що до Едісона якось прийшов чоловік, який заявив про свій намір створити розчинник, який буде розчиняти все, будь-які матеріали. “Прекрасно! – Схвалив намір Едісон. – А в чому ви будете його зберігати?” Це зауваження геніального винахідника майже століття вважалося нездоланним. Знайдіть принаймі два способи зберігання речовини, яка все розчиняє. Час на обдумування – 10 хвилин.”…

– …Робота наша нічим від роботи старателів на золотих копальнях не відрізняється. Джека Лондона читав? Отож… Кожен сам для себе потічок відшукує. Керівництво не вказує, кому де золото шукати, як його видобувати, коли хто знає де, отож там його сам і копає. До твоїх послуг бібліотека з усіма технічними, і не тільки, виданнями світу. Видання там від простих до тих, що мають найсуворіші з грифів секретності. Є бібліотека з особовими справами громадян України, які так чи інакше відзначилися і потрапили в поле зору нашої служби інформації. Правило у нас просте – кожен може вибрати те, що йому подобається. Отож, вибирай поле діяльності, яке тобі подобається, але щоб золото неодмінно знайшов…

Дмитро Біленкін хвилювався. І не дивно. Це ж потрібно бути незнамо якою людиною, щоб без трепету душевного починати свій перший робочий день. Тут потрібно уточнити, не взагалі перший робочий день, а в закладі, який мав довгу і нудну назву – Лабораторія Перспективного планування Національного Дослідного комітету з питань промислового розвитку при Раді Міністрів України. Сюди прагнуть юрбами, а щастить потрапити одиницям, та й ті невдовзі відсіюються на три чверті. Згодом, після досить тривалого спілкування з цими людьми, він так і не міг зрозуміти, як вони могли робити неможливе…

Тут, у Перспективному плануванні, задумувалися над проблемами, які могли постати ще не скоро. Оскільки вони мали справу з усякими проблемами, то, здавалося, вони повинні були знати все – всі області техніки, науки і практичної діяльності. Але вони зовсім не були енциклопедистами! Вони поставили і вирішили питання виявлення літаків на великих висотах і відстанях, коли фанерно-полотняні етажерки мирно торохтіли на висоті кукурудзи. Значення радіолокації тут зрозуміли ще тоді, коли в 1931 році тільки-тільки з’явилася іоносферна станція і ніхто навіть гадки не мав, як можна цю машинерію пристосувати до чогось практичного. Над проблемами реактивного руху тут почали працювати, коли ще поршневі мотори не досягли своєї довершеності і двигун в тисячу кінських сил був безсонною мрією всякого авіаційного конструктора. Вони робили це і ще тисячі інших справ, хоч гадки не мали, як працює радіолокатор і чи є в світі матеріали, що здатні годинами витримувати навантаження при тисячоградусних температурах. Більш того, вони навіть знати не хотіли про вже відомі принципи і матеріали! З’ясувати, як вони досягають успіху там, де його ще ніхто не досяг, Дмитро Біленкін не міг і це сильно його тривожило. Вони ж не генії і не всезнайки!

– Ну як, готовий до ролі Атланта, який підпирає Землю, а заодно й Небо? – Співробітник, якому Дмитро був відданий на стажування, дивився весело і Біленкін хотів відповісти посмішкою, але посмішки якраз і не вийшло. Він тільки обвів поглядом велику залу, де за столами займалися своїми справами кілька десятків людей. Поява новачка у читальному залі не привернула ніякої уваги. Всі були надто зайняті.

З лівого боку стіна – суцільне скло, за склом – яскраве сонце і зелень лісу. З правого – затишні глибокі ніші для роботи з документами. В глибині зали – стелажі під стелю з підшивками газет, журналів, книги з різних галузей рівними рядами. Для якогось бібліомана таке місце – рай на землі. Але ті, хто тут зібрався, не були бібліоманами. Про це нагадує броньована стіна з персональних сейфів позаду вишикуваних правильними чіткими рядами столів.

– Ось твоє робоче місце. – Наставник відсмикнув штору і жестом запросив Дмитра ввійти. Тут все біле, стіни, стеля, підлога, стіл і жорстке пластмасове крісло. Навіть олівці білого кольору. Це для того, щоб не відволікатися від роздумів. – Але спочатку йдеш в бібліотеку і вибираєш потрібний тобі матеріал. Я не ставлю тобі якусь конкретну задачу і не вимагаю працювати в якомусь певному напрямку чи галузі. Шукай потрібне сам. Ввечері здаси мені звіт за сьогоднішній день. І так в кінці кожного робочого дня здаватимеш звіт про виконану роботу. А раз на два тижні про свої успіхи особисто доповідатимеш самому “брату Чорномора”. Проте не розслабляйся, вже завтра він тебе викличе “на килим”. І якщо ти йому не викладеш щось путнє, вижене. Зрозумів?

– Але ж я тільки другий день, як працюю! – Наставник з іронічною посмішкою розвів руками: “Нічого, мовляв, не вдієш, він такий.” А Дмитро чекав співчуття і підтримки. – То що ж мені робити?

– Працювати! Землю рити! Вірніше, переривати літературу… – Кращої поради й бути не могло.

І Біленкін почав працювати…

Лабораторія Перспективного планування була тим нервовим центром, на який замикалися всі економічні і технічні зв’язки в Україні. Це був, по суті, науково-дослідний інститут, який мав найбільшу в державі бібліотеку оснащену найсучаснішою технікою, системами пошуку і відображення інформації в масштабі всієї країни. А ззовні це було схоже на затишний санаторій – невелика будівля, розташована в тихому куточку лісу поблизу Вишеньок – приміського району Вінниці, де розміщалося студентське містечко. Цьому було своє пояснення – Лабораторія спочатку з’явилася, як гурток ентузіастів, що потім став внутрішнім підрозділом створеного в 1930 році Вінницького[6] політехнічного інституту, де готували фахівців для авіаційної, а з 1935 року і для авіаційно-ракетної промисловості України, для Сергія Корольова.

Особливістю Лабораторії було те, що працювало тут зовсім небагато співробітників – щось більше сотні, та ще п’ять-шість десятків працівників технічного персоналу. Для порівняння, в провідних науково-дослідних закладах України, особливо авіаційних, суднобудівних і радіо та електротехнічних інститутах працювало до кількох тисяч інженерів та техніків. Але основне – тут не людина підладжувалася до особливості роботи, а робота підстроювалася під особливості кожного конкретного працівника.

І це було правильним і необхідним. Коли людина за довгі роки звикла бути на шворці у начальства, тоді нелегко навчитися відповідати за самого себе і тягти себе самого. Більшість чомусь думає, що найжорсткіша дисципліна – це дисципліна зовнішньої регламентації. Вона найнеприємніша, це так, але мало яка людина не здатна пристосуватися до неї, тоді, як самодисципліна, здатність не піддатися власним лінощам, без понукань розвивати культуру свого розуму, властива небагатьом. Тут не допоможе навіть академічна освіта, участь у численних семінарах та інших практичних заходах. Єдиним критерієм є практична робота, яка дає реальний практичний результат…

Обов’язковим тут – офіційно Лабораторія звалася “Установа”, а неофіційних назв у неї було безліч: “Шахта”, “Клондайк”, “Копальня царя Соломона” або просто “Чортова копальня”, “Золотий Каньйон”, одним словом, все, пов’язане з видобутком чогось дорогоцінного, – було лише одне: вчасно, секунда в секунду з’явитися на робочому місці і так само вчасно його залишити. Працювати співробітник міг на своєму робочому місці, або в кабінеті бібліотеки. Їхнім заняттям був аналіз безкрайнього океану інформації і пошук у ньому золотих крупинок нових ідей та нових шляхів розвитку науки і техніки. Зовсім не даремно колег Дмитра прозвали “нишпорками”, “хортами”, “шахтарями”, “золотошукачами”.

Хоча тут не тільки шукали серед чужих досліджень, тут і самі створювали нові напрямки. А от самі себе вони називали “галерниками” і “каторжниками”, бо пошук нового це завжди каторжний труд. Хто сумнівається, нехай сам спробує…

– …Ти годишся для нашої роботи, хлопче, тому ти і отримав запрошення працювати у нас. – Співрозмовник звертається до Дмитра на “ти”, однак це зовсім не від керівного хамства. Навпаки, дуже мало молодих співробітників з першого дня чули від генерала тепле домашнє “ти”, здебільшого це було холодне офіційне “ви”. Згодом Дмитро довідався, що так Євграф Миколайович звертається тільки до тих, на кого покладає найбільші надії. – Ми уважно вивчали тебе і твою роботу і вирішили прийняти до себе. Я познайомився з твоїми попередніми наробками і ти мені подобаєшся. Ти вмієш працювати головою, це головне. Тільки тобі потрібно трошки везіння. Везіння ж буває у тих, хто його сам шукає, а не дожидається сидьмом свого часу. Пам’ятай, таланить активним… До нас приходять тисячі таких як ти, і вони анітрохи не кращі і не гірші від тебе. Життя всіх вас швидко розділяє на активних і пасивних. І тоді одні досягають сяючих висот, інші ж ідуть у безвість і працюють на підхваті у тих, хто з перших же кроків шукає нові і ефективні шляхи для вирішення посталих проблем. Керівництво країни і Збройних Сил України зацікавлене в тому, щоб активних людей було якомога більше. Однак не всі хочуть подолати свою розумову лінь, хоч мають швидкий і гострий розум. Ось і ти зараз працюєш на підхваті у тих, хто вже знайшов свою золоту жилу…

Біленкін згадав свого наставника. Це про нього. У наставника Дмитра серйозне вольове обличчя. Куточки рота – жорсткі, такий довго за кимсь не ходить, такий сам цілий табун “галерників” ганяє.

– Робота на підхваті, старшим куди пошлють, важка і невдячна. Пам’ятай, ніхто тебе від цього не звільнить. Вас приходить сюди сотні і тисячі, і всіх вас використовують для забезпечення продуктивної роботи активних співробітників. Однак майже всі швидко згасають, а більшість втрачає інтерес до самостійного пошуку, стають інертними. Тому таких звідси виганяють.

Кабінет просторий, стеля десь далеко-далеко вгорі. Мабуть тут добре проводити затяжні, з безперервним палінням цигарок, сигарет і сигар, засідання. Дим весь буде йти вгору і там його витягне вентиляція. Вікна теж відповідні – до самої стелі. Прекрасний кабінет, світлий. Стіл дубовий, масивний, на таким добре працюється. З вікон відкривається пречудовий краєвид на заміський лісопарк. Збоку синь чистого глибокого лісового озера з очеретом на берегах і золотисто-чистим піском невеликого пляжу…

Але співрозмовник Дмитра, невисокий міцний чоловік з сивим скронями, знаходиться не за своїм шикарним столом, він сидить навпроти в м’якому шкіряному кріслі. Костюм на ньому сірий, з прекрасної англійської вовни, ні медалей на ньому, ні орденів, ні відзнак. Але у господаря кабінету високе військове звання – генерал-лейтенант авіації і він удостоєний багатьох нагород ще в часи тієї, Великої війни. Він був асом в часи минулої війни і став одним з тих, хто визначає шлях розвитку Української Держави після неї. Зараз він ходить з елегантною паличкою-тростинкою, але він мав всі шанси залишитися навічно калікою, що може пересуватися тільки на інвалідному кріслі і тільки величезна сила волі, волі до повноцінного життя, повернула йому здоров’я і дала змогу приступити знову до активної роботи.

– І не думай, що це я тільки тобі говорю, хоч ти мені і подобаєшся. Зовсім ні. Це я всім вам, молодим, кажу, от тільки не до всіх ця проста істина доходить. Багато у нас хлопців тямущих, які так ніколи і не стають творцями нового, засновниками своєї справи. Бажаю тобі успіху. Все в твоїх руках, хлопче…

Співрозмовник Дмитра має генеральське звання, але військовий однострій він одягає тільки коли відвідує військову частину. І то зазвичай там він не хизується золотими погонами і “смугастими штаньми”, а нічим не відрізняється від іншого військового люду: потерта шкіряна льотна куртка, сині офіцерські бриджі без генеральських лампасів, хромові чобітки і синя льотна пілотка. У генерала багато прізвиськ, його називають “Графом”, не тому що пишний титул йому залишили предки, а через ім’я – Євграф. Але найчастіше його називають “братом Чорномора”. Коли Дмитро поцікавився чому, йому відповіли, що в Інституті начальство не прийнято називати прямо, а більше іносказанням, і також порадили перечитати поему Пушкіна про Руслана і Людмилу. Дмитро не став перечитувати, він і так пам’ятав геніальні рядки, але все одно не зрозумів, в чому тут причина. Тільки згодом він довідався, що на винищувачі Євграфа Миколайовича Крутеня в роки Великої війни красувався руський воїн в шишаку – саме таким витязем зображали голову, з якою став на герць славний витязь – “князь хоробрий Руслан”, – щоб здобути чарівний меч. А у казкового богатиря був бородатий брат-карлик – той самий горезвісний Чорномор.

– Ми не для того тут вас, вундеркіндів, збираємо, щоб вдовольняти за казенний кошт чиюсь цікавість. Ми працюємо тут задля захисту нашої країни. І ви в першу чергу зобов’язані вирішувати військові проблеми. Це ваш обов’язок знаходити нові способи і шляхи посилення військової могутності України, для перемоги в майбутній війні. В крайньому разі – знаходити нові напрямки розвитку науки і техніки.

Генерал дивиться кудись вгору і вбік від голови Біленкіна. Цікаво, що він там розглядає, на білій стіні свого кабінету. Дмитро намагається не оглянутися, і весь в напруженні.

– За роки існування через “Клондайк” пройшли тисячі таких, як ти. Не тільки тому, що інертних, неініціативних ми позбувалися. Ті, хто знаходив свою золоту жилу, також в більшості своїй йшли і ми їх не тримали, всі вони отримували можливість розпочати свою власну справу. Однак зв’язків з нами вони не поривали. І в цьому був свій сенс. Тому що я можу кожного з вас викликати і запитати: чому в Харківському Технологічному, в Київському Політехнічному, у наших сусідів вінницьких без усякої допомоги від держави, можуть щось путнє зробити, а ви, маючи всі можливості, ні? І висновки відповідні не забаряться. Тільки так конкуренція народжується, і завдяки цій жорсткій конкуренції всі наші успіхи. Все зрозумів?

– Зрозумів, Євграфе Миколайовичу. – Генерал раптом переводить свій погляд на Дмитра і погляд цей, як удар нагаєм по ребрах. Очі в нього жорстокі, без іскорки і доброти. Не готовий був Біленкін до такого погляду. Дмитро витримує цей погляд, але відчуває, що воля в його паралізована, як у кролика.

– Вижити в нашому буремному світі можна, тільки видираючись нагору. Що одній, окремо взятій людині, що всьому народу. І дертися потрібно без зупинки, не має народ можливості зупинитися і хоч би нігті зламані та рани криваві зализати. Зупинишся, і – все, зі свистом вниз ковзаєш. Бо утриматися на висоті можна тільки постійно вгору видираючись. А коли донизу ковзати почав, то неодмінно зірвешся. І тут нова небезпека – летіти донизу добре, ніякого напруження, робити нічого не потрібно, летиш собі і ні про що не думаєш, ні про що не турбуєшся. А потім удар. І зник народ, немає більше його. Пам’ятай це.

Євграф Миколайович уважно дивиться на Дмитра і той киває, що запам’ятав і зрозумів сказане…

…Летить сіре колесо днів і ночей. Дмитро дивиться в дзеркало і звідти на нього дивиться сіре обличчя, що заросло щетиною. Очі в цієї людини, яка в дзеркалі, червоні, запали. Він дуже стомився.

В світі все відносно. В Україні десятки тисяч випускників вищих учбових закладів. Технічних і гуманітарних. По відношенню до них Дмитро, працівник дев’ятого Науково-Технічного Управління Головного Штабу Військово-Повітряних Сил – небожитель, один з вищої еліти. Всередині Дев’ятки, так зветься НТУ – він працівник Лабораторії перспективного планування – вищий клас по відношенню до інших працівників, військових і цивільних. Серед співробітників “Клондайку” він становить вищу касту – він працює в аналітичному секторі. Однак всередині цієї еліти – він плебей, змушений виконувати чужу волю.

Аналітики діляться на дві нерівні групи – генератори ідей, їх меншість, пальців двох рук цілком вистачить всіх перелічити, і ті, хто забезпечує втілення цих ідей в життя. Таких абсолютна більшість.

В перший місяць своєї роботи він по двадцять годин на добу просиджував у бібліотеці, шукав і відбирав інформацію. Не для себе, для іншого. В коротких перервах між аналізом і відбором з відкритих джерел, носився на виділеному йому “опель-капітані” по всій Україні, зустрічався з десятками людей, яких, знов же таки, не він сам відбирав. Все, що він робив, це було забезпечення чужої роботи, допомога комусь, участь в чомусь, значення і мети чого він не знав. На жаргоні “Копальні” це називається “рити землю”. Тих, хто це робить, зневажливо називають “новіками”, “каторжниками” і “галерниками”.

…В Лабораторії нове поповнення. Більше двох десятків молодих і допитливих знайшли, вивчили і запросили колеги з сектору особового складу. В “Копальні” основний склад не затримується довго. Ті, хто може працювати самостійно, починають власну справу, йдуть у великий бізнес. Таким завжди надають підтримку: грошима, потрібними зв’язками, рекомендаціями, та чим завгодно, тільки б робилося діло. Але більшість йде, бо втрачає свій порив до нового. Інертні тут не потрібні. Для них також знаходиться місце – в основному їх забирають більш успішні, ті, кому вони “штреки в шахті рили”. І невдахи з радістю погоджується залишатися на других ролях. Це ж так зручно і вигідно. Не потрібно думати самому, все за тебе продумає інший, про все потурбується. Твоя ж справа виконувати точно те, що для тебе приготовано, задумано і продумано твоїм керівником. Дуже зручна і вигідна позиція.

Забезпечення чужої ідеї, роботи під чиїмось керівництвом – це як солодкий сироп для мухи. Зручно, сито, але не вибратися з нього, крильця обважніли і ніяк ніжки не витягти з солодкої липкості. Так в цьому сиропі і здохнеш. Тільки той може стати справжнім творцем, хто з цього сиропу вибратися зможе. Як ось Аркадій Палієнко, Аркаша-хімік, наприклад. Почали в Лабораторії працювати одночасно, так само він задля когось вишукував потрібну інформацію, людей. Але він, поки по чужим вказівкам працював, знайшов невелику зовсім замітку про появу нової пластмаси, яка з тирси деревної виробляється. Пластмаса нібито якості має неабиякі – механічні властивості на рівні легких металів та сплавів, а вага в два-три рази менша. І от через три місяці Дмитро для когось по всій Україні та за її кордонами носиться, а Аркадій – ні. Розробляй, Аркашо, перспективний напрямок. Вже за півроку з цієї пластмаси стали багато чого виробляти, те, що раніше тільки з алюмінію та сталевих сплавів робили. Це для авіації особливо важливо, не даремно алюміній крилатим металом називають. Економія металу – для всякого конструктора, технолога, для всякого підприємця ці слова звучать магічним заклинанням. Для Аркадія Палієнка – відразу зелене світло. І вже Дмитро працює для забезпечення його діяльності. А за десять місяців Аркадій Михайлович вже поважний підприємець, в Карпатах спеціально для випуску нової пластмаси комбінат збудували. Наступного року пан Палієнко в раду директорів Української Хімічної Спілки ввійшов, шанована людина, особняк в центрі Києва має. Чорноробом “галерником” менше року пропрацював. Але Дмитро не заздрісний, нехай, Аркашо, тобі і далі так само таланить. Дмитро також з-під чужого крила вирветься…

Але поки що немає у Дмитра успіхів. Трясовина інформаційного і технічного забезпечення, робота на інших засмоктує його, і вирватися з цього ніякої змоги. Знає він, що потрібно шукати нові перспективі напрямки, але на це немає в нього часу. Дні і ночі він в реалізації чужих ідей, без вихідних і свят. Спідометр його “опеля” щотижня накручує по кілька тисяч кілометрів. Не тільки в нього, багато в “Копальні” “каторжників” і всі вони по Україні носяться, ніби комівояжери якоїсь косметичної чи панчішної фірми…

Позаду залишилися Біла Церква, Олександрія, “опель” в’їжджає в сірій імлі дощового вечора в неофіційну столицю промислової України – колишній Катеринослав, теперішній Дніпропетровськ[7]. Мимо проносяться сірі корпуси Дніпропетровського машинобудівного заводу – найбільшого виробника радіолокаційної техніки для цивільних аеропортів і бойових кораблів українського флоту. Поруч – через колію залізниці – тягнеться нескінченний бетонний паркан Південного Машинобудівного заводу. Пронеслися і зникли в вечірній імлі сірі плити парканів, а “опель” крутиться вулицями, перехрестями, проноситься проспектами Дніпропетровська. За містом машина Дмитра знову виходить на автостраду і мчить в напрямку до Луганська. Шлях від Вінниці до східного мегаполісу далекий, часу для розумової гімнастики було досить. Що ж придумати, щоб керівництво “Клондайку” його на самостійну роботу поставило? Електроніка? За останні два роки в електронну промисловість України ринув багатомільярдний потік коштів і вона ударними темпами перетворюється з незначної галузі промисловості, орієнтованої на виробництво побутової радіотехніки, на найважливішого виробника бойової радіолокаційної і радіоапаратури. Різкий ривок отримали такі галузі, як обчислювальна техніка, техніка мініатюризації, апаратура для дальньої навігації і для керованих ракет Місячної Програми Сергія Корольова. Тільки в Дніпропетровську над цим працюють більше ста тисяч людей, а є не менші підприємства в Харкові, Сумах, Луганську, Львові, в тій же Вінниці…

Пошук нового – це як рибалка. Потрібно знати, куди закидати вудочки і з якою наживкою. В бібліотеці “Клондайку” немалий вибір різних книг, багато є фантастики. І рекомендують наставники читати фантастичні романи, щоб звідти нові ідеї черпати. Але автори фантастичних романів – професійні розважальники публіки. Тому це скоріше потрібно для критичного ставлення до дій і рішень інших. Там чогось путнього не знайдеш. І Біленкін всміхається сам до себе.

Зараз перспективним напрямком вважаються роботи в області надвисоких частот. Визначаються можливості метрових, дециметрових і сантиметрових хвиль по збільшенню дальності виявлення повітряних і надводних цілей. Так, можливо, запропонувати, щоб інженери почали працювати в міліметровому діапазоні? А що, перспективно! Здається, Володимир Владко з цього приводу навіть фантастичну повість написав. Як там з лисим справа склалася, га? І Дмитро посміхається своїм фантазіям. Звичайно ж, цього він ніколи не запропонує. Невдячна це справа – давати поради. Тих, хто пораду подав, ніколи не згадають. На виду не ініціатори, а виконавці. Ідея з міліметровим діапазоном для радіолокаторів проста, тому до неї і без Дмитра додумаються, коли вже не додумалися. Йому потрібно придумати щось таке, де він буде не тільки ініціатором, але й виконавцем. Ідея має бути не взагалі, а цілком конкретною. І перед тим, як сповістити про неї “Графу”, він повинен пропрацювати тисячі деталей, визначити хто, де і як буде його ідею в життя втілювати. Перед тим, як про неї комусь розповісти, він повинен бути з цією ідеєю зв’язаний цілком, щоб не зміг його потім ніхто відтіснити і не віддали її комусь іншому, досвідченішому, хто її в життя втілювати буде. Як це сталося з його першою роботою, з лінійними асинхронними електродвигунами, які будуть невдовзі на нових авіаносцях літаки в повітря викидати. А як добре тоді все для нього починалося, з цілком мирного атракціону в парку розваг і відпочинку, які надії той початок збудив, які сподівання…

Дмитро тріпнув головою, відганяючи спогади. Не час і не місце зараз для них. Що було, те загуло – правильно народна мудрість говорить. Потім, на старості він буде згадувати про втрачені можливості, а зараз необхідно про майбутнє думати. Отож і думай про те, як самому почати перспективну справу. Цікавих напрямків – безліч. І почати роботу можна на будь-якому. Але в “Клондайку” над однією темою працює хтось один. Більше не потрібно. Іноді пропонуєш щось надзвичайно цікаве, а отримуєш відмову. Знаходь нове, над чим ніхто ще не працює. “Клондайк” – це жорстка конкуренція. Виживає найрозумніший…

…ЦБУ – центр бойового управління авіаційного винищувального полку – темна простора кімната, освітлена лампочками численних приладів. На стінах плакати з зображеннями своїх літаків і літаків ймовірного противника – ДБ-3, СБ-2, І-15, І-16, Р-5. Окремо на стіні висить карта-рішення на відбиття повітряного нападу, поруч карта угрупування ВПС і ППО ймовірного противника на ТВД[8], таблиця з ТТХ[9] своїх і ворожих літаків. На протилежній стіні красуються розпізнавальні знаки винищувачів і бомбардувальників радянських ВПС. Увагу Дмитра привернув великий кольоровий плакат з чотирьохмоторним літаком. Знає він, що це важкий дальній бомбардувальник радянської авіації ТБ-7, він же АНТ-42. Ще в 1934 році конструкторське бюро Туполєва отримало завдання на розробку нового висотного важкого бомбардувальника. Значна висота польоту понад 10000 метрів робила цю машину недосяжною для винищувачів і зенітної артилерії. Знає Дмитро, що працюють над цим, займаються розробкою нових радіолокаційних вибухівників для зенітних снарядів великого калібру. Нові зенітки розробляють, також з подачі фахівців “Клондайку”. Не тільки самі гармати, але й все, що для їхньої роботи потрібно: радіолокатори гарматної наводки, системи управління гарматним вогнем, балістичні обчислювачі і силові приводи, та ще десятки і сотні різних цікавих штук, які входять в 90- 105- чи 127-міліметровий зенітний гарматний комплекс…

Дмитро дивиться на зображення “тб-сьомого” і всміхається, тепер знає, чим потрібно займатися. Є в нього тепер блискуча ідея. Проте важко на прийом до генерала потрапити , дрібноту, таку, як Дмитро, зазвичай, його заступник вислуховує. А чекати, поки сам “брат Чорномора” викличе, боязно – його ідея вже в повітрі носиться. Та про сьогоднішню роботу доповідати випало самому “Графу”, потрібно скористатися випадком і доповісти про свої пропозиції щодо однієї перспективної справи…

…Століттями і тисячоліттями практична людська діяльність у всіх без винятку сферах була, як правило, пов’язана з рішенням давно відомих проблем, що повторювалися. Але двадцяте, а почасти і дев’ятнадцяте століття втягнули людей в коло турбот і справ, які не мали прикладів у минулому. І традиційні форми мислення стали все переконливіше доводити свою непридатність. Найбільш яскраво вони виявляли свою непридатність в тих випадках, коли виникала небезпека катастрофи, що не передбачалася попереднім досвідом. І тут швидке, але формальне рішення, не було здатне випередити хід подій. Нічого дивного в цьому не було…

Хоча як сказати. Коли одна людина думає швидко, а інша повільно, то на перший погляд здається, що розум першої працює краще. Це поширена помилка. У недалекоглядного вчителя хорошим є той учень, що відповідає шпарко. Тільки ж це згубна звичка, бо кулеметна швидкість мислення можлива лише завдяки використанню готових шаблонів. Це своєрідне автоматичне мислення корисне і навіть необхідне тоді, коли життєва задача традиційна, але воно згубне, коли потрібно прийняти оригінальне рішення. Творче мислення значно повільніше, тому, що воно пов’язане з відмовою від готових рішень і навиків. Воно завжди неквапливе, але в кінцевому рахунку, коли потрібно знайти щось нове, воно нескінченно швидше, бо дає справжній, а не удаваний результат…

…На початку тридцятих років у всіх крупних арміях світу почалася технічна революція. Двигун прийшов на зміну конячці і значно виросли швидкості переміщення військ. Війна перемістилася з полів битв у небеса і глибини морів та океанів. Всім стало зрозумілим, що відкриття, здійснені в тиші кабінетів і лабораторій, допоможуть виграти майбутні бойовища, і ці відкриття будуть однозначно визначати весь хід війни. Перевага у війні наукових інститутів і лабораторій визначалася не стільки кількістю солдатів у війську, кільки кваліфікацією і тямовитістю інженерів, які працювали в глибокому тилу. Тому не дивно, що група перспективного планування негайно зацікавила військових, лиш тільки вона з’явилася на світ.

Можливо, ця групка ентузіастів так і залишилася б відомою тільки вузькому колу фахівців, але на щастя в Вінниці розташувався Головний Штаб Військово-Повітряних Сил України. А в ньому було управління, яке очолював найкращий ас Російської армії в роки Великої війни Євграф Миколайович Крутень. І займалося це управління питаннями перспективного розвитку даного виду українських Збройних Сил.

Значення авіації в майбутній війні переоцінити було неможливо. Для України це було особливо актуальним. Територія держави з півночі на південь простяглася не більше, як на шістсот кілометрів, а зі сходу на захід – щось близько тисячі. Це означало, що ударна авіація противника – будь-якого, чи з півночі, чи з заходу і півдня – могла завдавати ударів по тиловим об’єктам з стаціонарних аеродромів на своїй території і могла брати більше бомб і менше пального – об’єкти удару були поруч, буквально “за городами”. Особливо це стосувалося таких наукових, промислових і культурних центрів, як Харків, Луганськ, Київ, Житомир. Трохи краще в цьому плані було Дніпропетровську, але й до нього бомбардувальники СБ і ДБ-3 долітали за сорок хвилин з Ростовського аеровузла. Географія в даному випадку для українських військовиків ставала фактором стратегічного значення. Крупні центри оборонної промисловості держави знаходилися на відстані всього 200-400 кілометрів від кордону. Це означало не тільки максимальне бомбове навантаження радянських СБ і ДБ-3, але й винищувальний супровід ударної авіації на всьому маршруті. Отже, захист своєї території від ударів з повітря становив головну задачу для українських військовиків.

Традиційно знищення ворожої авіації покладалося на літаки-винищувачі. Зенітна артилерія та великокаліберні кулеметні установки вважалися допоміжним засобом і вищим командуванням серйозно не сприймалися. Але війни в Іспанії, Китаї, локальні конфлікти – на Халхін-Голі, зокрема, – показали, що у винищувачів є один суттєвий недолік. Літак-винищувач при спробі збити ворожий бомбардувальник потрапляє в зону дії бортового озброєння противника і, крім того, повинен пробитися до своєї цілі крізь вогонь винищувачів супроводу. Це означає, що винищувальні частини будуть нести великі втрати. А підготовка одного льотчика-винищувача справа досить дорога і тривала. Навчальні бої і практика повітряних сутичок в локальних конфліктах показали, що в середньому льотчик-винищувач витримував не більше десяти бойових вильотів. Потім в кращому випадку літак списували, а льотчик отримував нову машину. В гіршому – гинув і пілот винищувача. За критерієм “ефективність-вартість” система ППО, яка базувалася на винищувачах, з плином часу стала поступатися наземним засобам протиповітряної оборони.

На початку тридцятих років Радянський Союз почав випуск суцільнометалевого важкого бомбардувальника ТБ-3 – кращих бомбардувальників і в таких кількостях, як у СРСР, тоді ні в кого просто не було. І саме в Робітничо-Селянському Червоному Повітряному Флоті вперше з’явилися надпотужні ударні формування – Повітряні Армії. З трьох таких об’єднань дві Повітряні армії розташовувалися в Європейській частині СРСР – на відстані години польоту від кордонів України. Загроза була досить серйозна, щоб нею можна було знехтувати. І потрібно було знайти спосіб нейтралізувати загрозу авіаційного удару.

Штаб Повітряних Сил, який відповідав за захист повітряного простору України такий спосіб знайшов. Новим було те, що він базувався на наземних засобах знищення повітряних цілей ймовірного противника. Основою стала середньо і великокаліберна зенітна артилерія, яка отримала швидкий розвиток.

В середині тридцятих років українські інженери розробили нові зенітні гармати середнього калібру і системи управління зенітним вогнем, які дозволяли успішно відбивати нальоти важких бомбардувальників. Ці зенітні комплекси – власне зенітні гармати, боєприпаси і системи управління зенітним вогнем – в середині 30-х років прийняли на озброєння. Але на той час в СРСР вже почав випробування висотний бомбардувальник ТБ-7. Великі висоти в десять і більше кілометрів робили цю епохальну машину недосяжною для зенітної артилерії[10] і винищувачів, які були на озброєнні української авіації.

За даними української військової розвідки авіаційні заводи Радянського Союзу, створені за “безкорисливої” допомоги Північно-Американських Сполучених Штатів, невдовзі мали почати випуск перших серій нового важкого бомбардувальника. І планувалося російськими комуністами озброїти цією машиною не полки, не дивізії, а Повітряні Армії! А що може зробити велика група бомбардувальників з мирним містом наочно продемонстрували “пташенята Геринга” на прикладі знищеної дощенту Герніки.

Ось тут і побачив свій шанс “вийти в люди” Дмитро Біленкін. Однак потрібно було зібрати необхідні дані, і він засів у бібліотеці. В котрий раз задля спільного блага доводилося жертвувати особистим життям –всміхався він з іронією до себе, гортаючи сторінки секретних і особливо секретних документів…

-…Доповідай. – “Граф” дивиться на Дмитра важким поглядом. В очах його сірий тьмяний свинець, нічого доброго такий погляд не обіцяє нікому. Погляд бика, який довго дивиться на молоденького тореадора, перед тим, як підняти його на роги. Від такого погляду мимоволі думки в голові плутаються.

– Зенітні ракети. – Генерал втягує ніздрями кубометр повітря – не менше! – і з шумом видихає.

– Зенітні ракети. – Крутень встає з свого крісла. – Кажеш – зенітні ракети. – Йому не сидиться. І він ходить з кутка в куток свого величезного кабінету. Посміхається. – Зе-ніт-ні ра-ке-ти, зе-ніт-ні ра-ке-ти… – Ці два слова він вимовляє по складам, ніби карамельну цукерку перекочує в роті. Не ковтаючи задля більшого задоволення. – Я завжди знав, що в тебе золота голова!

Генерал зупиняє свій погляд на Дмитрові і він відчуває всю силу його могутнього інтелекту.

– Розповідай.

– Товаришу генерал, зараз в Радянському Союзі закінчуються випробування нового важкого бомбардувальника ТБ-7. Він літає на висотах понад десять тисяч метрів і там його дуже важко дістати винищувачам, а існуючі зенітні гармати взагалі безсилі. Перехват груп бомбардувальників на великій висоті і при тій швидкості, якої досягли перші дослідні машини, а їх неодмінно будуть вдосконалювати сталінські конструктори, стає для сучасних винищувачів неможливим. Навіть коли бомбардувальники будуть діяти над об’єктом удару без винищувального прикриття. Атака винищувача, завдяки великій висоті і швидкості польоту бомбардувальника можлива тільки раз – на більше у винищувача не вистачить пального навіть в разі вдалої спроби. Крім того, бомбардувальник має оборонне озброєння з великокаліберних кулеметів і автоматичних гармат. Оскільки маневреність винищувача на великій висоті низька, то ухилитися від вогню бортових стрільців буде важко, а, отже, ймовірність знищення винищувача дуже висока. Вона стає ще більшою, коли бомбардувальники будуть діяти великими групами, підтримуючи один одного вогнем.

Головна складова авіації – пілот літака. Кращий літак – це літак, в кабіні якого сидить кращий пілот. Це правило на всі часи, і воно було вірним, як під час Великої війни, так і нині, коли процеси керування літаком, його озброєнням, навігацією, виявленням цілі швидко автоматизуються. Для країни з оборонною доктриною, як у нас, це означає пріоритет винищувальної авіації над ударною. Пілотажна, тактична, стрілецька підготовка льотчиків – ось що визначає ефективність системи “людина-літак”. Ефективне використання “матеріальної частини авіації” можливе тільки льотчиками високої кваліфікації, підготовка яких вимагає колосальних витрат матеріальних ресурсів.

А скільки коштує підготовка пілота літака-винищувача? Перейдемо до конкретних цифр.

Мінімальний наліт льотчика-винищувача не може бути меншим 150 годин. Ресурс типового авіадвигуна становить 100 годин, капітальний ремонт дає ще 50 годин ресурсу. Отже, для підтримання належного рівня льотної підготовки одного пілота винищувальної авіації потрібно витрачати один авіадвигун на рік. Витрати ж на підготовку одного екіпажу ударного літака – бомбардувальника, штурмовика, дальнього важкого бомбардувальника – будуть ще більшими. А це тільки початок довгого списку матеріальних засобів, які витрачаються на підготовку льотних кадрів, бо двигун сам по собі не працює. Йому потрібне пальне. Типовий авіадвигун витрачає 300 грамів палива на кінську силу за годину польоту. Тобто, легкий винищувач з двигуном в 1000 кінських сил – а саме вони йдуть зараз на озброєння авіації – за годину польоту витрачає 300 кілограмів палива. Або 45 тонн на протязі року – дві стандартні 20-тонні залізничні цистерни.

Для України це означає не більше тисячі пілотів винищувальної авіації і не більше тисячі екіпажів авіації ударної. А ймовірність втрати льотчика-винищувача на великій висоті з огляду на сучасний стан авіаційної техніки сягає п’ятдесяти відсотків. Два вильоти. Постає питання: де взяти нових пілотів?

Про зенітну артилерію навіть мови немає. Висота в десять-дванадцять кілометрів робить ТБ-7 абсолютно невразливим для зенітного вогню. Пряме влучання в ціль на висоті в десять-дванадцять кілометрів, коли вона рухається зі швидкістю понад триста шістдесят кілометрів на годину, неможливе в принципі. Снаряд, навіть великого калібру, навіть коли зенітники абсолютно точно визначать висоту, швидкість і напрямок польоту, а балістичний обчислювач абсолютно точно вирахує точку упередження і навідник абсолютно точно наведе ствол гармати в цю точку, навіть коли снаряд при вильоті із ствола зенітної гармати буде абсолютно точно відповідати табличним значенням, все одно нікуди не влучить. Тому, що снаряд летить на таку висоту тридцять-сорок секунд, а за цей час багато чого може трапитися. Протизенітний маневр – найпростіший з можливих заходів, які роблять зенітний вогонь безрезультативним. Тому для захисту крупних міст – про малі і мови немає! – потрібно сконцентровувати великі угрупування зенітної артилерії і вести не точний прицільний, а загороджувальний вогонь. Це означає витрату десятків тисяч зенітних снарядів – які значно дорожчі за звичайні, для польової артилерії, – і використання тисяч гармат калібром 76-105 міліметрів. А ресурс кожної зенітної гармати менший за ресурс польової гармати такого самого калібру на порядок. І ціна зенітної гармати в два-три рази теж вища за ціну польової того ж калібру.

Генерал не перебиває Дмитра, пальці його тарабанять по столу нетерпляче: “Продовжуй!”.

– Ви не раз казали: “Вмійте рахувати…”, і я провів попередні підрахунки, чого буде коштувати захист зенітною артилерією одного лише Києва. Для надійного прикриття тільки одного великого міста – столиці – знадобиться не менше тисячі нових 105-міліметрових зенітних гармат, які зможуть діставати цілі на висоті десять і більше тисяч метрів. Для того, щоб збити один бомбардувальник на такій висоті потрібно буде витратити не менше десяти тисяч снарядів калібру 88, 90 і 105 міліметрів. Це при тому, що снаряди будуть оснащені новими радіолокаційними детонаторами. При цьому ресурс ствола 105-міліметрової гармати не перевищує тисячі пострілів. Коротше, для того, щоб збити один бомбардувальник, потрібно буде витратити ресурсів, вартість яких в три, а то й в десять разів більша за вартість збитого ворожого літака. Отже, це шлях тупиковий. А прогрес в авіації не зупиниться на одному ТБ-7 чи на В-17, який розробляють американці з фірми “Боїнг”. Стеля і швидкість важких літаків будуть зростати з часом ще більше. Бо на часі прийняття нових двигунів – реактивних. Авіація, і найперше військова, ось-ось зробить якісний ривок. І старі методи боротьби – з допомогою зенітних гармат – з нею вже не годяться. До того ж, зенітна артилерія і зенітні кулеметні установки ніколи не були ефективним засобом боротьби з літаками…

– Яке рішення буде перспективним? – Крутень зупинив преамбулу, час говорити про основне.

– Перспективним буде почати розробку керованих засобів ураження повітряних цілей. Оскільки управляти зенітним снарядом можливо тільки з допомогою радіоприладів, гармата не годиться. Перевантаження під час пострілу занадто великі, щоб його могли витримати крихкі радіодеталі. Для цього підходить ракета. Чи є у нас такі розробки? Є! Сергій Корольов почав ще два роки тому свої роботи по метеоракетам. На антарктичній станції щорічно в середньому запускають до ста таких ракет, досліджуючи Ближній Космос. В них завантажують до ста кілограмів радіоапаратури для дослідження верхніх шарів атмосфери. Південний Машинобудівний Завод в Дніпропетровську освоїв серійний випуск таких ракет, отже, є напрацьовані технології, є потрібні розробки, є зацікавлені люди, які знають проблему і зможуть її вирішити швидко і ефективно. А, головне, ці люди хочуть займатися такою справою, як створення зенітних ракет. Ось вони. – І Дмитро дістав з теки кілька аркушів. – Тут список необхідних мені працівників.

– Коли б я тебе не забрав до нас, ти б, Дмитре, став би мільярдером! – Широко усміхається генерал. – Але ти і так ним станеш, обіцяю. Тільки знати про це буде дуже обмежене коло людей. Продовжуй…

– Товаришу генерал, мені знадобиться дуже багато спеціалістів ракетної техніки. – Усміхається у відповідь Дмитро. – У Сергія Корольова всі по Місячній темі працюють, їх мені ніхто не дасть. А ще на нову справу потрібно дуже багато грошей…

– Про гроші не турбуйся. Ми їх з нашого кінофонду виділимо. Даремно чи що, наші по всяким Африкам та Азіям мотаються. В цьому плані проблем не буде. А от з людьми… – Генерал задумливо дивиться на Дмитра і вже не посміхається. – З людьми складніше. Ти маєш рацію, з Місячної програми ніхто тобі не дасть жодного чоловічка. Сергій Корольов тому й призупинив розробку власної зенітної ракети, що людей на все у нього – навіть у нього, якому нічого не шкодують! – не вистачає. Тому наказую тобі зібрати дані по всіх, хто по близькій темі працює, всіх аматорів, хто цікавиться такою роботою…

– Товаришу генерал, я такі дані зібрав. Ось вони… – Дмитро скромно так поклав на генеральський стіл прозору пластикову теку. – Мені потрібен ваш дозвіл на роботу з випускниками ось цих вузів…

…Євграф Миколайович Крутень був фанатом військової авіації. В роки Великої війни він став чи не найкращим льотчиком-винищувачем Російської Армії. Але доля склалася так, що закінчення війни він зустрів на госпітальному ліжку. І по всьому виходило, що судилося йому бути навічно прикутим до інвалідної коляски. Але він був бійцем за натурою і прийняв цей виклик долі. Цілком могло статися так, що той виліт 6 червня 1917 року мав би стати для нього взагалі останнім, що довелося відчути в житті. І Євграф Миколайович не ремствував на свою долю.

Навіть прикутий до ліжка, він знаходив у цьому свої переваги. З’явився, нарешті, час щоб узагальнити власний і чужий досвід, практику застосування військової авіації підкріпити теорією. А що роботи для бойових авіаторів непочатий край, говорили події, які відбувалися на просторах колишньої Російської імперії. Більшовики, захопивши владу в Росії, несли полум’я “пролетарської революції” на землю новостворених держав, яким вдалося відкололися від метрополії. “Експорт” революції в національні окраїни колишньої імперії йшов вдало і тільки з Україною та Балтією у комуністів вийшов збій. Але ніхто з вищого керівництва Української держави не мав сумнівів, що тоді, коли Радянський Союз матиме досить сил, кремлівські мрійники неодмінно повторять спробу “совєтізувати” ще раз землю України разом з жителями.

(Євграфа Миколайовича завжди дивував цей історичний парадокс. Були часи, коли Україна, Грузія прагнули потрапити під владу православного царя. Але з плином часу, лиш тільки у російського монарха длань предержаща слабшала, всі прийняті в лоно Російської держави окраїни якомога скоріше намагалися відділитися і не мати з колишньою метрополією нічого спільного. І більшовикам-комуністам Леніну та Троцькому, щоб знову зібрати до купи втрачені під час розпаду імперії Романових території, доводилося силою, багнетами Червоної армії заганяти непокірних в “союз нерушимий”. Часом для цього використовували метод “криголама”: створювали маріонетковий уряд, який скидав національних керівників і вже за маріонетками приходила Червона Армія з комуністичними правителями в обозі. Так було чи не зо всіма новоствореними республіками на теренах колишньої імперії. І з Україною комуністи також спробували утнути цей кунштюк, коли Винниченко і компанія підняли заколот проти Гетьмана. Але тоді минулося…)

Діяльна натура Євграфа Миколайовича вимагала активних дій. Але що може прикутий до ліжка колишній авіатор? Колишній? Ні! Крутень залишався бійцем навіть зараз. Коли він не може літати, то він має змогу передавати свій досвід щодо розвитку бойової авіації іншим авіаторам, донести свої думки до керівників держави. В двадцятому році в Києві вийшов перший примірник нового авіаційного журналу “Авіація і час[11]”. Журнал став тим центром кристалізації, навколо якого гуртувалися фанати авіації. Звісно ж, видання створювалося тими і для тих, хто пройшов через полум’я Великої війни. Тому в журналі друкувалися в першу чергу статті військової тематики. Тут обговорювалися і перевірялися нові ідеї повітряної війни. Зокрема, ідеї італійського генерала Дуе. Свої думки і погляди на майбутнє авіації висловлювали такі видатні авіатори і конструктори літаків, як Ігор Іванович Сікорський, Олександр Прокоф’єв-Сєвєрський, Олександр Картвелі, Костянтин Калінін. Проте не одні тільки старі заслужені авіатори публікувалися на сторінках журналу. Основними авторами і читачами авіаційного часопису стала молодь. Саме для них і створювався новий авіаційний журнал. І їм тут “скрізь була дорога”.

Викладаючи свої погляди на майбутню війну з “червоними”, Євграф Миколайович добре розумів, що основна роль в ній відводиться ударній авіації – бомбардувальникам і штурмовикам. І хоч був асом-винищувачем, але розумів, що призначення винищувальної авіації в досягненні перемоги буде виключно допоміжне. Винищувачі повинні тільки забезпечувати роботу основних видів і родів Збройних Сил: піхоти і танків, а також бомбардувальників. Бо коли танки, піхота і артилерія не рвуть і не проламують оборону ворога, коли фронтові бомбардувальники не завдають ударів по ближніх оперативних тилах противника, а важкі дальні бомбардувальники не руйнують вузли зв’язку, промислові об’єкти і транспортну систему в глибокому тилу неприятеля, тоді всі блискучі і ефектні перемоги винищувальної авіації не мають жодного сенсу. Розумом Крутень це розумів, але його душа винищувача страждала. І справа з новим видом зброї – зенітними ракетами, – таким чином дозволила йому повернути втрачену душевну рівновагу. Крім того, Євграф Миколайович був фанатом керованої зброї, ще з тих часів, коли ознайомився з першим проектом керованої авіабомби, запропонованим в часи Великої війни сином великого Мендєлєєва. Те, що на той час майже всім здавалося нестримною фантазією, зараз, наприкінці тридцятих років, ставало реальністю.

Саме це – можливість втілювати в життя свої ідеї – і дало йому сили перебороти своє каліцтво, а потім, на початку тридцятих, перенести десяток важких операцій і знову стати на ноги. Але в другій половині двадцятих, коли він починав свою роботу в Науково-Технічному Управлінні Головного Штабу Військово-Повітряних Сил, Крутень навіть приблизно не уявляв той об’єм роботи, що його доведеться виконати для створення сучасної авіації в Україні. Проблем, які поставали щоденно, було сотні і тисячі, і для вирішення кожної потрібні були генії. В прямому розумінні слова.

І поставало законне питання, а де ж узяти цих геніїв. Коли Україна тільки-тільки викараскалася з чергової Руїни. Коли розвал Російської імперії зруйнував те, що створювали віками своїм трудом і генієм всі народи, які населяли її неозорі простори. Коли на півночі точив сокиру – і це зовсім не літературна гіпербола – вусатий дядько, щоб у зручний для себе момент всадити її по самісінький обух в спину сусіда.

А й справді, де беруться генії? З досвіду віків відомо, що у татусів та матусь, які самі по собі дурні дурнями, з’являються раптом дуже нетривіальні дитинчатка. Можна заперечити, що людину формує не тільки генотип, але й середовище проживання. І це абсолютно вірно. Так само, як те, що учні вряди-годи перевершують свого вчителя, причому в його ж сфері діяльності. Тут теж дає взнаки це саме середовище.

Тому справа отримання геніїв впирається в створення відповідного середовища в суспільстві. В Україні цю задачу було успішно вирішено. Яким чином? Це можна пояснити на прикладі. Ось потрібно для країни, щоб з’явився математик рівня Лобачевського. Для цього необхідно навчити основам математики всього-на-всього десять-двадцять, чи більше мільйонів людей. Вищій математиці необхідно вивчити не менше мільйона осіб, а не менше ста тисяч повинні мати суто математичний розум. Ось тоді неодмінно на вершині засяє оте математичне світило.

А інакше – ніяк. Оскільки це саме середовище затре навіть генія від народження, і він змушений буде шукати кращої долі десь інде. Доля Юрія[12] з Дрогобича дуже показова в цьому плані.

Вище керівництво України це розуміло дуже добре. Вже в двадцятому році вийшли Укази Гетьмана про приоритетний розвиток вищих і середніх учбових закладів, які готували педагогів. І сам Павло Петрович, і його оточення добре пам’ятали слова Бісмарка, що “франко-прусську війну виграв шкільний учитель”. До двадцять п’ятого року інститути всіх губернських і крупних промислових міст випустили понад двісті п’ятдесят тисяч тільки педагогів. Керівники України прекрасно розуміли, що вкладати кошти потрібно в її майбутнє, а воно, це майбутнє, на час прийняття такого доленосного рішення ще тільки з пелюшок виборсувалося. Та одного тільки рішення про підготовку педагогічних кадрів було мало. І випуск певної кількості їх не значив нічого. Як державі, так і суспільству потрібно було, щоб кожна дитина могла себе повністю реалізувати в дорослому віці. Ось тому необхідна була самовіддана праця вчителів, від того самого дня, коли вперше з окремих літер складається слово, до останнього шкільного дзвоника, коли молода людина вступає в самостійне життя. Потрібно було зробити так, щоб було економічно вигідно насамперед самим педагогам випускника “направити на путь істинний”. Цю задачу також було успішно вирішено. На протязі першої половини двадцятих років Гетьман видав відповідні Укази, які потім були закріплені законами, що їх прийняли Народні Збори – парламент відродженої в 1917 році Української Держави.

Віддача стала відчутною вже на початку тридцятих років, коли молоді люди почали своє самостійне життя. А в середині тридцятих і в кінці десятиріччя вони вже впевнено брали в свої руки важелі керівництва економікою, наукою і культурою країни. І в політичному житті країни також з’явилася перспективна молодь, яка посунула з перших місць політиків, що формувалися ще за часів царату і визвольної війни проти російських комуністів, а отже, вже починали відставати від вимог сучасного життя…

…Саме ця попередня робота – збоку непомітна і копітка – зробила можливим появу того центру наукового і технічного розвитку, який був широко відомий у вузькому колі української науково-технічної і політичної еліти, як “Копальні царя Соломона”…

…Роботи над зенітним ракетним комплексом “Дністер” – а розробити і прийняти на озброєння Української армії потрібно було не тільки зенітну ракету, але й системи виявлення повітряних цілей і наведення на них ракет, розробити контрольно-вимірювальну і перевірочну апаратуру, тренажери для навчання розрахунків ЗРК, пускові установки і транспортні та транспортно-заряджаючі машини і ще багато-багато чого – розпочалися негайно. В Києві зареєстрували нову фірму – науково-виробниче об’єднання “Укргеометеорологія”, яка займалася дослідженням верхніх шарів атмосфери, і робота закипіла…

Постановою Уряду за Указом Гетьмана Скоропадського в грудні тридцять шостого року почалася розробка першої вітчизняної стаціонарної зенітно-ракетної системи для протиповітряної оборони Києва від масованого нальоту важких висотних бомбардувальників типу ТБ-7. Постанова була доповнена резолюцією Гетьмана: “Ми повинні отримати ракету для ППО на протязі року”. Відповідно до початкового проекту система “Б[13]” – “Беркут” – складалася з кількох підсистем і об’єктів: два кільця (дальнє і ближнє) радіолокаційного виявлення на базі радіолокаційної станції “Світязь”; два ешелони станцій наведення зенітних ракет; зенітні керовані ракети з дальністю ураження 50 км, і висотою досяжності 20 км.; літакових станцій апаратури “свій-чужий”; повітряного комплексу перехоплення в складі літака-перехоплювача “Грифон-2” з керованою авіаційною ракетою “повітря-повітря” – дальність досяжності 10 кілометрів на висотах до 12 тисяч метрів – і літака дальнього радіолокаційного виявлення і наведення на базі важкого бомбардувальника Костянтина Калініна К-36. Система включала в себе угрупування зенітно-ракетних комплексів із засобами виявлення, керування, забезпечення, бази зберігання ракетної зброї, транспортні шляхи, військові містечка для офіцерів та особового складу. Взаємодія всіх елементів системи мала здійснюватися через Центральний Командний Пункт (ЦКП) протиповітряної оборони Києва по спеціальним каналам зв’язку.

Вже навесні тридцять восьмого року були проведені перші стрільби. Одночасно почалося велике будівництво на 50-кілометрових рубежах на північ і схід від Києва бойових позицій зенітно-ракетних дивізіонів, кільцевих шляхів для підвозу ракет з баз зберігання, житлових масивів у військових містечках.

Перша модифікація ракет системи “Б” мала – по результатах заводських, військових і державних випробувань – дальність в 48 кілометрів і висоту досяжності у 18000 метрів. Тому, ледь вони були прийняті на озброєння, негайно почалася модернізація і удосконалення самих ракет, станцій виявлення повітряного противника і наведення ракет. Коли перша модель рідиннопаливної ракети Р-301 була одноступеневою і мала вагу в три з половиною тонни, то вже друга була двоступеневою: перша ступінь – пороховий (твердопаливний) прискорювач вагою в дві тисячі чотириста кілограмів – і друга ступінь з двигуном на рідкому паливі вагою в дві тисячі сто кілограмів. Ракета Р-302 мала дальність в 160 кілометрів і висоту досяжності майже в 40 тисяч метрів. Пороховий прискорювач розганяв власне ракету до 840 метрів на секунду, а вже маршовий двигун доводив швидкість до тисячі ста метрів на секунду. І далі ракета летіла по інерції.

Серійне виробництво ракет почалося в 1939 році на Дніпропетровському Машинобудівному Заводі (ДМЗ). Там же, на ДМЗ, випускали і станції наведення ракет. Виробництво станції розвідки і цілевказівки почали в Запоріжжі, на заводі “Іскра[14]”, навчання майбутніх офіцерів зенітно-ракетних військ велося в Дніпропетровському радіотехнічному інституті на військовій кафедрі та Житомирському військовому інституті військ Протиповітряної оборони. Особовий склад – сержантів та молодших спеціалістів для ЗРВ готували в учбових полках Центрів Бойового Навчання “Десна”, “Широкий Лан”, “Яворів”.

Поставки системи у війська почалися в 1941 році. В березні на більшості об’єктів проводилося налагодження апаратури, доводка вузлів та агрегатів комплексів. На початку квітня 1942 року закінчилися випробування всіх комплексів по протиповітряній обороні Києва і Система була прийнята на озброєння. В кінці липня, на початку серпня 1942 року Систему мали поставити на бойове чергування. Для її експлуатації була створена Окрема Армія Військ Протиповітряної Оборони під командуванням генерал-майора Шептицького[15]. Вона складалася з трьох зенітно-ракетних дивізій, двох зенітно-артилерійських дивізій, п’яти зенітно-артилерійських полків МЗА, бригади літаків-перехоплювачів, окремої радіотехнічної бригади, ракетно-технічної бази зберігання, окремих транспортних підрозділів і підрозділів забезпечення.

На озброєнні зенітно-ракетних частин – комплекс “Беркут”; авіаційної бригади – перехоплювачі П-40 “Беркут”; зенітно-артилерійських дивізій – гармати калібру 127, 105, 90 міліметрів, полків МЗА – автомати калібру 40 міліметрів “Бофорс” і 20 міліметрів “Ерлікон” та великокаліберні зенітно-кулеметні установки і прожекторні батальйони; радіотехнічної бригади – РЛС типу П-8, П-10, П-30…

Дивізії займали рубіж оборони: перша – по правому березі ріки Тетерів від Радомишля до впадіння в Дніпро, друга і третя – по дузі від Косачівки на Дніпрі, через Остер, Бобровицю, Яготин до Переяслава. Зенітна артилерія Окремої Армії ППО мала “знімати” ворожі літаки з середніх та малих висот: нижня межа досяжності становила для ракет типу Р-301 – 3000 метрів, для ракет типу Р-302 – 1500 метрів.

Кожна дивізія мала п’ять зенітно-ракетних полків, полк складався з п’яти зенітно-ракетних дивізіонів. Основною одиницею системи був зенітно-ракетний дивізіон. Він мав шість стаціонарних пускових установок на бетонній основі розташованих колом навкруг станції наведення ракет – кабіна К-1. Пускова установка мала круговий обстріл, ракета стартувала з похилої направляючої під кутом в 45 градусів до горизонту. Перезаряджання здійснювалося двома перезаряджаючими машинами ПМ, які ховалися в залізобетонному укритті, здатному витримати тонну фугасну бомбу, кожна. В тому ж укритті зберігалися по п’ять ракет на кожну ПМ в незаправленому стані. Дивізіон міг обстрілювати по дві цілі одночасно з наведенням на кожну ціль по дві ракети. Тобто, зенітно-ракетні дивізії могли одночасно обстріляти – і збити з вірогідністю 95 відсотків – сто п’ятдесят ворожих літаків. Відразу після пуску кожна ПУ перезаряджалася і наступний залп дивізіон міг видати за дві-три хвилини. І так до повної витрати всього боєкомплекту ракет.

Зенітно-ракетний паркан такої висоти і щільності зводився з однією метою – перетворити в алюмінієві уламки, сосново-березові тріски та перкалеве дрантя нескінченну масу радянських бомбардувальників типу ТБ-7, ДБ-3Ф та інших, які в один недобрий ранок покладуть початок Великого Визвольного Походу Червоної армії несподіваним вторгненням в повітряний простір Української Держави, і вийдуть на периметр оборони Києва заздалегідь відпрацьованими ешелонами. Слід було враховувати, що комуністи кинуть у бій одночасно відразу тисячу або й більше крилатих машин з бомбовим навантаженням…

Однак немає меж досконалості.

Зенітний комплекс “Беркут” ще тільки розроблявся, випробувався і приймався на озброєння, а на зміну йому ішов новий – мобільний комплекс. Рішення про створення мобільного комплексу було прийняте після перших випробувань нової керованої зброї. Ініціатором стала “фірма” Сергія Корольова, який ще на початку 1936 року висунув ідею створення керованої зенітної ракети. Але після прийому в Гетьмана, як прийняли Місячну програму, її здійснення відійшло на другий план. І лише успіхи “Укргеометеорології” Дмитра Біленкіна змусили Корольова згадати, хто перший висунув і хто почав втілювати в життя цю ідею.

А чого б не втілювати, народні обранці про захист столиці від повітряного супостата потурбувалися, грошей на цю справу відпустили силу-силенну: і на радіолокатори, і на системи попередження про повітряний напад, і на будівництво командних пунктів та сховищ, непробивним залізобетоном захищених, і на нові ракетні та радіозаводи, де все це добро вироблятися буде. Це ж скільки робочих місць! Це ж скільки техніки та матеріалів! А їх поставка – нові робочі місця відповідно! У всіх, хто в цих великих діяннях участь прийме, грубі гроші з’являться. І будуть вони купляти нові дома та квартири, і легкові автомобілі будуть купляти, і холодильники, і пральні машини, і телевізори, і меблі, і зручний красивий одяг та взуття, та ще багато-багато чого… А це, відповідно, знову ж нові робочі місця і нові забезпечені громадяни з немалими грошенятами в кишені та планами придбання нових будиночків, квартир і модних унітазів…

Однак бюджет Української Держави був все-таки не бездонним і витрачати гроші на такий самий комплекс, нехай навіть із кращими характеристиками, ніхто б нікому не дозволив. І Сергій Павлович вдало використав недоліки системи “Беркут”. А їх було немало, з огляду на те, що цей комплекс був першим.

Характер військових дій передбачався маневреним, на відміну від позиційної м’ясорубки Великої війни. І стаціонарні комплекси, навіть надвеликої досяжності, в бойовій обстановці, яка швидко змінюється, забезпечити оборону території України не могли. Більш того, стаціонарні комплекси не мали змоги обороняти навіть крупні об’єкти при виникненні загроза з нового стратегічного напрямку. І до цього додавалася велика вартість комплексу “Беркут”. Таким самим “зенітно-ракетним парканом” захистити Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Кримський півострів, Вінницю, Львів, Житомир і Брест-Литовський з огляду на обмежені кошти неможливо. Тому вже на початку 1938 року було прийнято рішення перейти на мобільні зенітно-ракетні комплекси. Це дозволяло, крім того, вирішити ряд нових тактичних задач, наприклад, здійснювати вихід з-під удару противника шляхом зміни позиції, діяти із засідок, висувати ЗРК на нові напрямки, змінювати резервними виведені з ладу комплекси.

Ще однією чеснотою такого мобільного комплексу була можливість проводити виготовлення і комплектацію нової техніки в заводських умовах, а також остаточно налагоджувати апаратуру централізовано на спеціальній базі, без виїзду цивільних спеціалістів в бойові частини, які експлуатували комплекси.

В ініціативному порядку Корольов організував конструкторське бюро з молодих інженерів, які й зайнялися зенітними ракетами. Вже в кінці тридцять восьмого року був готовий проект, а в 1939 проведені перші пуски ракет мобільного комплексу К-75. Ракета цього ЗРК так само, як і ракета Р-302 ДМЗ була двоступеневою, однак мала вдвічі меншу дальність – 75 кілометрів, і висоту досяжності – 20 тисяч метрів.

Основною тактичною одиницею мобільного ЗРК так само був зенітно-ракетний дивізіон. Він складався з радіотехнічної батареї – станції наведення ракет (кабіна К-1), станції розвідки і цілевказівки (К-2); стартової батареї з шести пускових установок; дизель-електричної станції; транспортної батареї.

Оскільки новий комплекс міг одночасно обстрілювати тільки одну ціль – був одноканальним по цілі, хоча й міг її обстріляти відразу трьома ракетами, то кожен зенітно-ракетний полк мав командний пункт (К-9) для керування вогнем п’яти-восьми дивізіонів. Кожен командний пункт – кабіна К-9 – має власний локатор для виявлення цілей – П-14 “Парус”. Таким чином, бригада двополкового складу з десяти дивізіонів може обстрілювати одночасно до десяти повітряних цілей, збити їх, перезарядитися і обстріляти наступні десять цілей. І так до витрати всього боєзапасу в десять ракет на кожну пускову…

…Машина генерал-лейтенанта Крутеня подолала чверть круга кінцевої дороги і звернула праворуч, на Брест-Литовське шосе. Ранок ще не починався і шосе було порожнє. На великій швидкості чорний лімузин проминув невелике сільце, промчав ще кілометрів десять і звернув ліворуч на бетонну трасу.

– Не жени так, Вікторе Івановичу… – Сказав тоді Євграф Миколайович водію. – Встигнемо.

Водій, молодий парубок двадцяти двох років, кивнув і слухняно збавив швидкість.

Через чотири кілометри під’їхали до КПП. Звідси починалася територія, яка примикала до аеродрому спеціального призначення. Черговий пізнав по номеру машину генерала, але все одно довелося зупинитися для перевірки документів, – караульну службу тут несли, не зважаючи на звання та посади відвідувачів, – і тільки після перевірки дав сигнал відчинити ворота.

Лімузин під’їхав до будівлі наземної прив’язки повітряного командного пункту. Біля під’їзду стояли два офіцера в повсякденній льотній формі і ледь машина зупинилася, попрямували до генерала. Один був командиром повітряного корабля, другий – начальником бойової зміни літаючого КП.

– Як готовність екіпажу, товариші полковники? – Запитав Євграф Миколайович, потискаючи руки і обом офіцерам. – Як “Топаз”? З завданням всі ознайомлені?

– Що йому станеться… – Посміхнувся командир корабля. Далі доповідав цілком за статутом. – Передполітний огляд закінчено, корабель готовий до польоту, товаришу генерал-лейтенант.

– Бойова зміна готова до виконання завдання. – Доповів другий полковник. – Чекаємо наказу.

– Добро. – Крутень попрямував до входу. Він наперед смакував те задоволення, яке отримував від польоту на “Топазі” чи його, поки нечисленних, “сістершипах”. – Тоді віддавайте швартови. І… повний вперед! – На борту повітряного командного пункту була в ходу морська термінологія.

На сьогодні було призначене тренування по відпрацюванню бойового зв’язку з наземними командними пунктами протиповітряної оборони української столиці. В певний момент часу давалася ввідна: потенційний противник завдав повітряного удару по Києву, в результаті втрачено управління військами та країною. Ось тоді на себе брав керування генерал Крутень, який в момент удару знаходився в повітрі.

– Люди вже в “Топазі”. – Повідомив командир корабля.

– От і добре. – Генерал повернувся до свого водія. – А ти, Вікторе Івановичу, відпочинь, поки ми літаємо. Не будеш нудьгувати?

– Я з собою почитати нову книгу взяв. Фантастика. – Посміхнувся водій. – Володимир Владко новий роман випустив, “Аргонавти Всесвіту” називається.

– Непогана книжка, – погодився Євграф Миколайович, – добрий письменник цей Владко.

Втрьох вони ввійшли в приміщення, яке було кабіною ліфта, що підіймав чи опускав пасажирів прямо в гондолу повітряного корабля чи на поверхню. “Поїхали…”, командир корабля натиснув кнопку і двері ліфта нечутно закрилися.

На “Топазі” вони розділилися. Командир корабля разом з генералом піднявся у кабіну пілотів, а начальник бойової зміни залишився у відсіку операторів. Генерал сів в командирське крісло, надів навушники з ларингофонами, і подумав, що в цьому немає особливої необхідності: тут така тиша, що можна обійтися звичайним мікрофонним зв’язком.

– Ввімкнути магнітофон. – Скомандував командир корабля. “Магнітофон ввімкнено!”, доповів радист. – Екіпаж полковника Тищенка, борт нуль третій, завдання вісімнадцять, двадцять четверте квітня. Проводжу контроль функціонування. Бойовим постам доповісти про готовність до польоту. Перший?

– Екіпаж на місцях. – Доповів другий пілот. – Системи в нормі, корабель готовий до польоту.

У відсіку посту повітряного спостереження і керування оператори наведення і спостереження один за одним вмикали апаратуру і екрани починали світитися м’яким зеленим світлом.

– Другий до польоту готовий. – Доповів командир бойової зміни. – Апаратура працює нормально.

– Третій до польоту готовий. – Доповів командир групи зв’язку.

– Четвертий готовий… Сьомий… – Доповіді йшли одна за одною. Останнім доповідав командир вогневих установок. Тищенко обернувся до Крутеня. – Товаришу генерал, корабель до польоту готовий!

– Приймаю командування. “Обсерваторія”, я – “Топаз”, прошу дозволу… – Промовив Євграф Миколайович. Почув відповідь керівника польотів з КДП[16]. – Зліт дозволили. Почати наддув сфери.

З вишки побачили, як раптом там, де в м’яких сірих сутінках височів на фоні нічного неба невисокий пагорб, вкритий ніжною молодою травою, з’явилася довжелезна, метрів двісті п’ятдесят, тріщина. Частина пагорбу поповзла вбік і тріщина збільшувалася все швидше, перетворюючись в темний провал.

– Починаю наддув сфери. – Доповів командир корабля і по його команді потужні насоси почали заповнювати газовою сумішшю оболонку дирижабля. Вона швидко набирала робочих обрисів, горбато здіймаючись над верхнім дахом ангара, замаскованого під вкритий травою пагорб.

– Є позитивна плавучість. – Доповів бортінженер. Тепер дирижабль утримували тільки електромагнітні захвати. Їх називали “страусами”, від абревіатури “ему”: електромагнітні утримувачі.

– Відключити магніти. – “Вимикаю магніти.”, доповів бортінженер.

Зникла енергія, що живила ЕМУ, і “страуси” відпустили корабель, що пружно рвався вгору. “Топаз” повільно сплив над ангаром і ті, хто спостерігав з вишки за його появою, не могли стримати захопленого зітхання, хоч не вперше спостерігали за стартом повітряного командного пункту. Дирижабль завис над своїм притулком, ніби даючи можливість помилуватися собою. Потім корабель здригнувся – запрацювали силові установки – і, розвернувшись на “п’ятачку”, поплив, набираючи швидкість і висоту на схід…

…Генерал Крутень подивився на годинник. За широким склом пливла і зникала в легких хмарах земна поверхня. За тридцяти хвилин мало початися тренування і начальник бойового розрахунку літаючого командного пункту доповів, що зв’язок зі штабами і командними пунктами протиповітряної оборони встановлений. “До початку ще є час, потрібно обійти пости…”, Євграф Миколайович підвівся з крісла, кивнув командиру корабля: дививсь, мовляв, тут сам, – і вийшов з пілотської кабіни дирижабля.

Відразу за салоном, який був одночасно і командним пунктом, починався відсік операторів бортової радіолокаційної станції. Вісім операторів вглядалися в екрани, простежуючи обстановку в своїх секторах. Кожний з них займався своєю справою і тільки бічним зором вони відмітили, як генерал пройшов через їхній відсік-зал і зник за протилежною переборкою. Там знаходився просторий хол з м’якими кріслами, телевізорами і екраном для демонстрації кінофільмів. Навіть два акваріуми з рибками прилаштувалися вздовж панорамних ілюмінаторів. Звідси можна було піднятися на другий поверх, де знаходилися каюти екіпажу і бойової зміни ПКП[17], камбуз і кают-компанія. Вище знаходилася прогулянкова палуба. Загальна площа житлових і робочих приміщень становила понад тисячу квадратних метрів. Така розкіш була не примхою замовників чи конструкторів, такий комфорт для екіпажу був суворою необхідністю. Бойове чергування в повітрі тривало не менше десяти діб, а в середньому становило до двох тижнів, тому зручні умови життя екіпажу і бойового розрахунку (три зміни по дванадцять операторів і інженерів обслуговування кожна) були запорукою тривалого чергування повітряного командного пункту…

…Мабуть, бажання заглянути за горизонт властиве всім полководцям всіх часів. Не дивно, що найпершим застосуванням аеропланів у військовій справі стала розвідка. А стрімкий розвиток авіації потребував прийняття дієвих заходів для зменшення ймовірності раптової появи літаків противника над своєю територією. Тридцяті роки ставали передднем нової Великої війни, що задумувалася як Великий Визвольний Похід Робітничо-Селянської Червоної армії. І Україну комуністичні верховоди поставили першою в списку на “визволення”. Від української держави це вимагало удосконалення сучасних систем озброєння, передусім оборонних, зокрема, систем виявлення і попередження про повітряний напад. Північний і східний напрямки були найбільш ймовірними, звідки над територією України могли з’явитися важкі бомбардувальники зовсім не умовного противника. Але прикрити лінію кордону довжиною понад дві з половиною тисячі кілометрів мережею постів повітряного спостереження було дуже важко. Крім того, візуальне виявлення літаків мало суттєвий недолік: коли бомбардувальники ворога перетинали кордон, повідомлення про напад було вже запізнілим. Потрібна була принципово нова система виявлення повітряних цілей. Вихід знайшли в застосуванні такого нового засобу, як радіолокація. Прийняття на озброєння в кінці тридцятих років наземних радіолокаційних станцій виявилося справжньою революцією в цій справі.

Українські науковці в кінці десятиліття досягли великих успіхів в розробці радіолокаторів, особливо в діапазоні надвисоких частот – до 30000 мегагерц. В СРСР же змогли створити радіолокатор в діапазоні до 300 мегагерц. Тільки в тридцять дев’ятому і сороковому роках в Україні на розробку радіолокаторів витратили понад два з половиною мільярди гривень – на 20 відсотків більше, ніж на розробку важкого дальнього бомбардувальника К-36. В результаті наземні радіолокатори, розроблені в Україні, мали вдвічі більшу дальність виявлення – вісімдесят кілометрів проти сорока у радянських РЛС. Експериментальні ж станції мали дальність дії в двісті кілометрів. А невдовзі з’явилися і літакові РЛС. Радар, який “висів у повітрі”, продемонстрував значні переваги над наземним, тому що йому менше заважав рельєф земної поверхні. Ці переваги швидко оцінили українські військовики, замовивши науковцям і промисловості перші спеціальні літаки дальнього радіолокаційного виявлення. Були створені індикатори кругового огляду на базі нових кінескопів. І перші ІКО встановили на патрульних літаках вже в травні сорок першого року. А в кінці сорок першого року науковці Дніпропетровська і Харкова для важких дальніх бомбардувальників створили літаковий радіолокатор для точного бомбометання в умовах поганої видимості і вночі. Він забезпечував точність влучання до ста метрів з висоти семи кілометрів. В свою чергу ці розробки привели до створення на початку сорок другого року дослідної РЛС раннього попередження, яка забезпечувала виявлення цілей на дальності в двісті сорок кілометрів і могла вести до п’ятдесяти цілей. Станція стала основою для створення системи раннього попередження, яку розгортали в північній і східній частині країни.

Але шляхом розгортання суцільної мережі традиційних наземних засобів і наземних радіолокаторів протиповітряної оборони прикриття північного і східного напрямків повністю не вирішувало задачу попередження про повітряний напад. Це було дорого і вимагало багато часу. Вихід бачили в створенні мобільних систем дальнього радіолокаційного виявлення, розміщених на літальних апаратах. Крім очевидних переваг над стаціонарними комплексами в грошах і термінах створення, мобільні засоби обіцяли підвищену бойову стійкість і незрівнянно більшу гнучкість застосування завдяки можливості передислокації на найбільш загрожувані дільниці. Ще одним важливим достоїнством була значно більша дальність виявлення повітряного противника завдяки підйому радіолокатора на висоту.

Тому в 1938 році перед авіаційними КБ була поставлена задача створити літак дальнього радіолокаційного виявлення, призначений для дій в системі протиповітряної оборони країни. Літак і його радіолокаційний комплекс створювалися в руслі радикального вдосконалення всієї системи ППО, одночасно з розробкою авіаційного комплексу дальнього перехоплення – важких висотних винищувачів з авіаційними керованими ракетами класу “повітря-повітря”. Авіаційний комплекс ДРЛВ мав відповідати таким вимогам: тривалість польоту до 12 годин; стеля – 8000-12000 метрів, дальність виявлення повітряних цілей типу винищувача до ста кілометрів, середнього бомбардувальника – до двохсот кілометрів; дальність передачі інформації до тисячі двохсот кілометрів. Систему потрібно було передати на льотні випробування до кінця сорокового року. В якості одного з варіантів носія станції спостереження за повітряною і морською обстановкою розглядався важкий транспортний літак Костянтина Калініна, який мав бути створений на основі нового важкого бомбардувальника К-36. Станцією мала стати перспективна РЛС “Світязь”. Однак дослідження, проведені в Центрі випробування авіаційної техніки показали, що для розміщення на борту всього обладнання комплексу і забезпечення нормальних умов його функціонування, а також роботи льотного і обслуговуючого апаратуру екіпажа комплекс “Кристал” – таку назву отримала нова система – доцільніше створювати на базі повітроплавних кораблів – дирижаблів напівм’якої схеми. Вони мали значно більший об’єм і розміри приміщень, крім того, були не так залежні від наявності палива на борту і дозволяли повітряному кораблю значно довше знаходитися в повітрі.

Повітроплавний корабель спроектували з урахуванням розміщення екіпажу і обслуги РЛС в кількох відсіках і спальних купе, а також з урахуванням кількох варіантів розміщення корисного навантаження. Для цього спроектували герметичний фюзеляж великого об’єму діаметром дев’ять з половиною метрів. Він мав три палуби: на верхній розмістили приміщення для відпочинку екіпажу і обслуговуючого персоналу, на нижніх – службові і побутові приміщення. Для патрулювання на висотах понад десять кілометрів у нового корабля було дві оболонки в двох корпусах довжиною понад двісті двадцять і діаметром понад п’ятдесят метрів. Це дозволяло дирижаблю підніматися на висоти понад дванадцять кілометрів і перебувати там на протязі місяця. Вибір дирижабля для розміщення станції дальнього виявлення дозволив вирішити відразу багато проблем. По-перше, вся апаратура добре розміщувалася всередині великої гермокабіни. По-друге, вирішувалася проблема великої ваги апаратури. По-третє, відпала проблема зручності обслуговування РЛС і її огляду. Нарешті, стало можливим взяти на борт три повні зміни радіоекіпажу (оператори і інженери, які працювали в польоті з радаром та бортовим обчислювальним комплексом) по дванадцять осіб кожна, що було вельми бажаним з огляду на велику тривалість польоту. Немаловажним було і те, що завдяки наявності надлишкових об’ємів в фюзеляжі у випадку необхідності можна було нарощувати склад цільового обладнання. Однак довелося вирішувати немало проблем, які виникли при розробці самого повітроплавного корабля, апаратного комплексу і його оптимального розміщення на борту. Попри все до кінця січня 1940 року загальний вигляд системи “Кристал” на базі висотного дирижабля був затверджений і почалося його проектування. До цього часу з’явилася і реальна бортова РЛС “Діана” – літаковий варіант наземної станції П-30, яка мала стати основою всього комплексу ДРЛВ. Основні роботи проводили Радіологічна Лабораторія Харківського Технологічного інституту, конструкторське бюро Київського дослідного авіазаводу, а також студентські КБ радіотехнічного інституту і Державного Університету в Дніпропетровську та Дослідна Лабораторія військового інституту військ Протиповітряної оборони в Житомирі.

Вибрана для встановлення на висотний дирижабль РЛС “Діана” стала справжнім чудом радіолокаційної техніки. Згідно заявленим даним, вона дозволяла виявляти повітряні цілі на відстані від ста до трьохсот п’ятдесяти кілометрів залежно від їхніх розмірів. Морські цілі типу крейсер – на дальності чотириста кілометрів. Бортова телекодова апаратура повітряного командного пункту могла передавати отримані відомості на відстань майже в дві тисячі кілометрів.

Робота над радіолокаційними станціями надзвичайно стимулювала розробки в області електронних обчислювальних машин. В Києві закінчили розробку радіорелейної обчислювальної машини, в Харкові і Львові повним ходом йшли роботи по цифрових обчислювальних машинах на базі обчислювача Z4 німецького інженера-винахідника Конрада Цузе і його колеги з Австрії Гельмута Шраєра. Їхній програмно-керований пристрій базувався на бінарній системі обчислення. Але в самій Німеччині навіть після антигітлерівського перевороту інтересу до винахідників і їхнього дітища не виявили. Зате на нову цифрову обчислювальну машину звернули увагу в Україні. Кілька таких машин широко застосовувалися для розрахунків, пов’язаних з конструюванням літаків. Однак це були спеціалізовані машини: дві з них допомагали при оцінці аеродинамічних характеристик літальних безпілотних апаратів. Машина Цузе і Шраєра використовувала електронні вакуумні лампи і це в тисячу разів пришвидшило її роботу в порівнянні з електромеханічними обчислювальними машинами, які в цей час створювалися в Сполучених Штатах і Великій Британії. Діловий світ України негайно зацікавився обчислювальними машинами німецьких інженерів.

Але найбільше такої техніки потребували конструктори радіолокаційних станцій. Для того, щоб відбитий ціллю і прийнятий антеною РЛС сигнал можна було зрозуміти, необхідно було спочатку цей сигнал обробити і вивести на екран, де відображалася навколишня обстановка. І цифрові машини використали для обробки сигналів РЛС. В ПКП це робив бортовий обчислювальний комплекс. Унікальну обчислювальну машину для нього створили в Києві на фірмі електронних машин “Електрон”. Більш просту машину для керування зенітною ракетою на замовлення фірми Сергія Корольова зробили і для мобільного ракетного комплексу К-75. Обчислювальна машина також узгоджувала інформацію від радара з даними про навколишню обстановку, які поступали від інших джерел.

Широко йшли роботи також і в області телебачення. Та ж сама київська фірма “Електрон” в тридцять сьомому році створила нову трубку (кінескоп), яка мала значно більшу чіткість зображення, ніж у іконоскопа, який використовувався до цього. Для військових цілей швидко вдосконалювалися електронно-променеві трубки, які використовувалися в екранах РЛС, гідролокаторів, апаратури раннього попередження і т.д. Головне ж полягало у тому, що військові розробки негайно знаходили широке використання в цивільних сферах. Більшість з них було розсекречено і поставлено на комерційне використання. Зокрема, радіолокатори для аеропортів стали забезпечувати польоти цивільної авіації, а морські РЛС керували рухом суден. Вони широко використовувалася для радіолокаційного картографування. Покращилася якість радіомовлення, грамофонних записів. Активно впроваджувався в життя українців такий німецький винахід, як магнітофон. Надвисокі частоти стали запроваджувати не тільки в промисловості: сушка тканини, деревини, термообробка гуми, розігрів пластмас; але й в побуті. В 1937 році була випущена київською фірмою “Електрон” перша мікрохвильова піч. Звичайно, коштували перші зразки нової побутової техніки недешево і не всі могли собі дозволити таке задоволення, але в масовому виробництві вироби швидко здешевлювалися. Випуск побутових магнітофонів в 1941 році переступив рубіж в мільйон штук на рік.

Було вирішене питання розподілу радіочастот для невійськового телемовлення. В усіх крупних і середніх містах почалося бурне впровадження кабельного телемовлення. З 1938 року шість телекомпаній почали свої передачі в Києві, Севастополі, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові. Йшли роботи по створенню кольорового телебачення. В 1940 році в країні вже працювало більше мільйона телеприймачів.

…Але не тільки радіолокаційна станція була на озброєнні “літаючого спостерігача”. Для виявлення повітряних цілей вперше застосували тепловий пеленгатор, який дозволяв виявити запалений сірник на дальності в десять кілометрів. Двигун літака, автомобіля, танка теплопеленгатор брав на ще більшій відстані. Тепловий пеленгатор використовувався для виявлення низьковисотних повітряних цілей – радіолокатор ще не навчився “брати” цілі на фоні земної поверхні. В парі з теплопеленгатором працювала станція оптичної розвідки з телевізійною апаратурою спостереження. Унікальна телевізійна і інфрачервона техніка спостереження дозволяла повітряному дозорцю відслідковувати не тільки повітряні цілі на фоні земної поверхні, але й контролювати переміщення наземних військ: танків, артилерії, автомобільних колон.

Згідно проекту, кабіна екіпажа розміщувалася на середній палубі і була взята без суттєвих змін від бомбардувальника К-36. Нижня палуба була розбита на три відсіки. В першому розташовувалася бортова обчислювальна машина, місця операторів і частина блоків “Діани”. За ним розміщувався гардероб, потім – другий відсік, це був резерв для додаткового обладнання. В третьому розміщувалися робочі місця двох стрільців: дирижабль мав шість дистанційно керованих гарматних установок, кожна мала дві гармати калібром 27 міліметрів, прицільну РЛС “Ксенон” і телевізійний приціл. На середній і верхній палубах знаходилися місця відпочинку. На верхній палубі монтувалися блоки станції “Діана” і радіотехнічної системи “Кристал”. В кормі дирижабля розміщувалися агрегати антенного блоку РЛС. В носовій частині знаходилася оптична станція спостереження, а прийомні пристрої теплопеленгатора – по периметру корабля.

Дирижаблі дальнього радіолокаційного виявлення використовувалися в стратегічній ланці управління, для оперативно-тактичного керування бойовими діями потрібен був спеціально розроблений літак. Його розробку для потреб флоту почали конструктори і інженери Київського механічного заводу. Дослідний зразок нового літака ДРЛВ планувалося здати на початку літа сорок першого року…

…Дирижабль “Топаз”, зробивши поворот, на швидкості в двісті кілометрів переміщався в західному напрямку. Під кораблем, нижче на дванадцять тисяч метрів, в досвітніх сутінках пливла земля Чернігівщини. Комплексне тренування по управлінню командними пунктами і штабами частин протиповітряної оборони столиці мало початися за чверть години. Тренування йтиме на досить великій території Чернігівщини, Київщини і Житомирщини. Начальник бойового розрахунку повітряного командного пункту вже доповів генералу, що зв’язок з усіма учасниками встановлено і про їх готовність до бойової роботи. Сьогодні в якості “противника” працювали дві бомбардувальні бригади, штурмова і винищувальна. Їм протистояли полк винищувачів-перехоплювачів, зенітно-артилерійська дивізія і два зенітно-ракетні дивізіони.

Рівно у визначений час прийшов сигнал початку тренування. Згідно задуму відпрацьовувалися дії протиповітряної оборони початкового періоду війни. Оператори, кожен з яких відповідав за свій напрямок, уточнювали обстановку. При цьому припускалося, що основні командні пункти ППО можуть бути знищені. Саме на цей випадок й існував “Топаз”, щоб у разі необхідності взяти командування на себе. Коли були зібрані і опрацьовані дані на бортовій обчислювальній машині, генерал визначив порядок подальших дій.

А обстановка тим часом стрімко змінювалася. Оператори працювали в напруженому ритмі, доповіді йшли одна за одною. І ось вже злітають ракети, а перехоплювачі виходять на рубіж атаки колон бомбардувальників. Щоправда, ракети злітають умовно – бойові пуски призначені на пізніший час. Але винищувачі виходять в атаку цілком реально і результати їхніх дій будуть зафіксовані кінофотокулеметами. Ну й, на папері, звичайно, для наступного розбору тренування і роздачі всім учасникам слонів.

“Молодці, – думав Євграф Миколайович, – справляються…” Він приймав донесення операторів і згадував ще зовсім недавні часи, коли водив у бій винищувачі. Та хіба можна зрівняти з сучасними “беркутами” чи “грифонами” дерев’яно-полотняні “ньюпори”. А зенітні ракети навіть порівнювати немає з чим…

Євграф Миколайович зітхнув. І було від чого, генерал згадав про передовиці центральної комуністичної газети “Правда”, де все частіше стали з’являтися прозорі натяки про необхідність повернення в лоно РСФРР[18] земель, які належали до більшовицького перевороту Російській імперії…

Він повернувся до полковника Тищенка і хотів його спитати про щось, коли пролунав низький зумер бойового зв’язку. І від цього низького звуку серце генерала гостро кольнула голка тривоги.

– Слухаю! – Враз захриплим голосом промовив Євграф Миколайович. – Генерал Крутень.

На зв’язок викликав один з наземних пунктів протиповітряної оборони. В навушниках спокійно, ніби говорив бездушний автомат, пролунало:

– “Топаз”, я – “Ігрек-три”. Ціль. Квадрат …, о шостій дванадцять з боку СРСР державний кордон перетнув літак. Висота – одинадцять тисяч метрів, швидкість п’ятсот вісімдесят кілометрів, курс – на Київ!

Судячи з даних, отриманих від наземної станції виявлення, в напрямку столиці прямував висотний розвідник. Останнім часом такі польоти з боку радянського сусіди стали частими. Однак раніше розвідники літали над прикордонними районами, а сьогодні літак-порушник йшов у напрямку столиці.

– Вас зрозумів. – Полковник Тищенко не чекав команди генерала. – Всім постам. Бойова тривога!

…Ранок для зенітників п’ятого ракетного дивізіону, яким командував майор Максим Білоус, почався з бойової тривоги. Дивізіон ніс бойове чергування на тимчасовій стартовій позиції за 240 кілометрів від Києва. Потрібно сказати, що бойові тривоги весною сорок другого року оголошувалися щоранку. Сусід вів себе дуже неспокійно, з березня його літаки-розвідники майже щодня перетинали кордон. Літаки супостата були висотними і швидкісними, винищувачі, які піднімали з аеродромів на перехват, встигали побачити тільки хвіст повітряного шпигуна, коли той вже втікав на свою територію. І хотіли б перехоплювачі дати чосу “червоним” нахабам, на жаль, перетинати кордон пілотам винищувачів суворо заборонялося.

Напередодні дивізіони зенітно-ракетної бригади[19] вийшли з ППД[20] і облаштувалися на тимчасовій стартовій позиції. В готовності до бойових дій дивізіон провів на чергуванні всю ніч з 23 на 24 квітня. Настав світанок, однак все було спокійно, РЛС повітряних цілей не спостерігали. Тільки ж нерви у всіх напружені до крайності, давалася взнаки і втома від безсонної ночі. О п’ятій годині прийшла шифровка – перейти на чергування скороченими розрахунками і відкривати вогонь тільки по команді з БКП[21]. Командир бригади повідомив, що з офіцерами штабу йде поснідати і відпочити. Дивізіону дозволялося виходити в ефір, вмикати станції. Всі відчували, що можливий інцидент. Приблизно о шостій годині по лінії радіотехнічних військ на КП отримали сигнал, що в напрямку кордону рухається висотний літак-розвідник – ціль номер сто три. “Ось він і летить, супостат…” – пробурмотів оперативний черговий бригади. Підполковник взяв в руки мікрофон і скомандував черговому дивізіону (на бойовому чергування був п’ятий дивізіон):

– П’ятий дев’ятому, – ОЧ[22] бригади знаходився в кабіні К-9, – готовність номер один!

І ввімкнув сирену. Потім викликав командира бригади і повідомив про порушення кордону…

…Отримавши повідомлення, що черговому зенітно-ракетному дивізіону оголошена готовність номер один, Євграф Миколайович ніби наочно побачив, що зараз там відбувається. (Звичайно ж, там почався маленький гармидер, який за хвилину-другу вгамується: бойові тривоги часта річ у зенітників.)

Однак Крутень помилявся, гармидеру не було – до тривоги були готові. Бойова тривога п’ятому дивізіону 17 зенітно-ракетної бригади була оголошена одночасно з усіма бригадами і полками Окремої Армії ППО Києва. Привести дивізіон в готовність – хвилина. Степінь готовності – найвища. Все робиться швидко, без поспіху чи квапливості. Оператор в кабіні К-2 радіотехнічної батареї підтвердив отримання команди і дав команду на стартову батарею: “Третя другій – готовність номер 1, п’ята п’ятдесят сім” (час тобто). Цю команду з розвішаних по всій позиції динаміків чують інші члени ЧБЗ (чергової бойової зміни), їм дається 60 секунд, щоб прибути на свої робочі місця. Оператор РТБ (радіотехнічної батареї) тим часом вмикає всю апаратуру (всі кабіни) РТБ і поки на місце не прибігла решта обслуги, він починає почергово вмикати індикатори на всіх трьох пультах (бо електронно-променеві трубки індикаторів потребують деякого часу для прогріву). В цей час на стартовій батареї черговий оператор в К-3 отримав сигнал і підтвердив його отримання: “Друга третій – прийнято”, транслює команду по гучномовному зв’язку на весь старт.

Оператор дизель-електричної станції стрімголов біжить в свою кабіну і кнопкою електростартера або стисненим повітрям запускає свій дизель. (Потрібно відмітити, що розміщені в населених місцевостях ЗРК постійно живляться від промислової електромережі, а при переводі в готовність номер один завжди виконується перехід на живлення від власних енергозасобів.)

Оператор в К-3 (стартова батарея) вмикає свою апаратуру і видає живлення на пускові установки. Стартовий розрахунок, в свою чергу, почувши сигнал, біжить до ПУ[23], кожний номер до своєї, заздалегідь визначеної пускової установки. Там стартовик відкриває лючок на станині ПУ, вмикає живлення – починається прогрів апаратури головки самонаведення ракети. Потім він з допомогою лебідки стягує маскувальну сітку з ПУ і ракети, доповідає про виконання по ГМЗ в К-3, закриває лючок і біжить в укриття.

Взагалі, ЗРК, який працює, видає зовсім негероїчні звуки. Якщо сторонній і необізнаний спостерігач раптом опиниться на позиції ЗРК, то почує таке: з одного боку гуде, ну, скажімо так, величезний пилосос – це працює РТБ зрдн[24], з іншого боку “стукотить кістками” висотомір, з характерним дзвенячим шурхотінням крутиться П-14Ф, РЛС кругового огляду, з третього боку монотонно на одній ноті ревуть дизель-електричні станції на старті і на КП. І всі ці звуки зливаються в характерну “пепеошну” какофонію.

На РТБ всі на місцях і техніка ввімкнена. Бойовий розрахунок на місцях в К-2. Перше, що робить стріляючий офіцер, запитує у чергового оператора: “Час?” Записуючий вже сидить на місці і заносить час і назву сигналу, який поступив, в журнал. Записуючий має три предмета: магнітофон, фотоапарат і журнал – засоби об’єктивного контролю. Сенс заняття – “для прокурора”. Магнітофон підключений до мережі ГМЗ і пише всі перемови між кабінами. Фотоапарат на спеціальному штативі прямо проти пульту офіцера пуску.

Проходить хвилина і розрахунок К-2 сидить на місцях, техніка ввімкнена, час зафіксовано. СО[25] дає команду “Світло в кабіні”, верхнє світло гаситься, залишається ввімкненим тільки нижнє освітлення. Бойова робота зазвичай ведеться тільки в темній кабіні. Втім, насправді там не так вже й темно: світяться екрани і табло. Взагалі, кабіна в цей час нагадує новорічну ялинку: переморгуються сотні різнокольорових лампочок. Особливо, все це схоже на новорічну іллюмінацію в момент ввімкнення апаратури.

Наступне, що робить розрахунок, це проводить контроль функціонування апаратури. Суть КФ в тому, що розрахунок перевіряє настройку і працездатність апаратури ЗРК, проводячи (в спрощеній формі) всі ті маніпуляції, що й при бойовій роботі. В процесі КФ СО отримував від офіцера старту доповідь про перехід від мережі на дизель-електричну станцію і про маніпуляції з ПУ. В принципі (в форс-мажорних ситуаціях), бойову роботу можна починати і без КФ. На старті ракети відразу ж ставляться на підготовку – це сигнал “Прискорена готовність”.

Після проведення КФ СО робить відповідну доповідь оперативному черговому: “П’ятий в готовності номер один трьома каналами, КФ проведено, апаратура діє.” Все це займає десь шість хвилин. Тепер зенітно-ракетний дивізіон готовий до бою.

Після отримання доповіді про перехід в готовність номер один ОЧ у вільній формі доводить ситуацію: “Ціль курсом на державний кордон. Ймовірно, висотний розвідник. Дальність двісті п’ятдесят км.” У оператора наведення два екрани (один з них виносний індикатор кругового огляду), вони мають приємний помаранчевий колір. Інші, у офіцера пуску і оператора захвату, смарагдово-зеленого кольору. Але відмітки від порушника поки немає. За чверть години станція виявила його.

Після того, як ціль заходить в зону ураження чергового зрдн, ОЧ дає команду: “П’ятий – виявити ціль, азимут 270, дальність 120”.

Після чого оператор наведення може вручну відпрацювати цілевказівку, для цього у нього є органи управління азимутальним приводом і приводом по куту місця кабіни К-1: два круглих штурвальчика – правий азимутальний, лівий – по куту місця – сельсин-приймачів. Повертаючи штурвали, ОН[26] може встановити антенний блок К-1 по азимуту і по куту місця. Сельсини забезпечують дуже “гострий” зв’язок з приводами К-1. При сильному вітрі на штурвалі відчувається сильний опір – у К-1 парусність здоровенна. Можливий варіант, коли йде ЦВ з автоматичної системи управління і приводи відпрацьовують ЦВ автоматично, без втручання оператора. Первинні дані на наведення отримані через кабіну К-9, яка в свою чергу, використовує інформацію від станції кругового огляду П-14. Над кунгом[27], змонтованим на тривісному всюдихідному КрАЗі здіймається на решітчастій щоглі щось подібне до здоровенних граблів. Така бандура вже однією своєю величиною викликає повагу. Вона здатна засікати до ста п’ятдесяти повітряних супостатів одночасно, півсотні супроводжувати в авторежимі і розподіляти всю цю масу приречених на знищення поганців по п’яти дивізіонах. “Дев’ятка” й займається розподілом цілей в групі дивізіонів. Керує групою, в якій наявні, на даний момент, п’ять дивізіонів. Через неї проходить командний ланцюжок на вищі щаблі командування, а також узгодження даних повітряної обстановки з приданими групі засобами розвідки.

Відаючи азимут і дальність, дуже просто розвернути радіолокатор підсвічування цілі в потрібну точку. Після того, як ОН відпрацює приводами антен координати цілевказівки, СО дає команду про вибір режиму пошуку, тип сканування при пошуку і його розмір, наприклад, “Ввімкнути секторний пошук – чотири на чотири”, ОН все це виконує і підтверджує виконання доповіддю, після чого СО дає команду ввімкнути передавач на випромінювання: “Ввімкнути високу…”. Поряд з К-1 досить забавно спостерігати, як багатотонна махина дрібним бісом смикається туди-сюди на кут всього в кілька градусів (зигзагом при секторному пошуку). Недосвідченому спостерігачеві здасться, що у радіолокатора почалися корчі.

Щоб обнишпорити ділянку неба шириною чотири на чотири градуси знадобилися секунди. Після того, як ОН в результаті сканування виявив ціль, в справу вступає оператор захвату. Його задача – спочатку взяти ціль на ручний супровід, а потім на автоматичний. Для цього у нього є кнюппель – ручка керування. З його допомогою ОЗ[28], дивлячись на свій індикатор, суміщає відмітку цілі зі стробами, потім натисканням відповідних кнопок проводить ручний захват, а потім автоматичний і доповідає СО: “Є АС!”. Після чого СО давав команду офіцеру пуску: “Зробити запит державної приналежності”. ОП на своєму пульті натискував кнопку апаратури запиту. Дивлячись на свій екран, ОП доповідає: “Ціль на запит не відповідає”. По результатам СО доповідає К-9: “Ціль виявлена, на автосупроводі, дальність дев’яносто, швидкість 160 м/сек, на запит про державну приналежність не відповідає.”

Пускові установки, які знаходилися за кількасот метрів від К-1, слухняно повторюючи разом з антеною локатора рух в напрямку повітряної цілі, відпрацювали заданий розворот по азимуту і підняли ракети на фіксований кут пуску. В самих літаючих трубах, що на вигляд залишалися пасивними, вже щосили клекотіло електронне життя. Сховані під на вигляд міцним, насправді радіопрозорим коком антени ракет почали вловлювати відбиті радіопромені рідного локатора, що подолали дистанцію до цілі і назад. Все було готовим до пуску.

Саме так все і відбувалося на позиції чергового зенітно-ракетного дивізіону.

Крутень прийняв рішення збити літак-порушник зенітною ракетою – винищувачі могли в черговий раз піймати облизня. Іншим разом будуть гордовито задирати в небо носа, подумав генерал, а нині доведеться їм стерпіти приниження від літаючих труб, переповнених смердючим окислювачем і пальним.

…На запит “свій-чужий” відповіді не отримали. Висота – одинадцять тисяч метрів.

В очікуванні команди застигли командир дивізіону, командир радіотехнічної батареї, офіцер наведення, оператори. Взяли ціль на ручний супровід, ось вона – на межі зони пуску. В кабіні повна тиша. Тільки неголосно гудять вентилятори охолодження. Це в К-2 в куточку скромно так притулилася цифрова обчислювальна машина “Маковій”, штуковина розміром десь з шафу разом з антресолями. Вона цілком може впоратися з розрахунком траєкторій ракет, її шістдесят чотири тисячі операцій в секунду вистачає, щоб вивести на екран потрібну кількість міток: “ціль”, “зона пуску” , “зона ураження” , “точка зустрічі”… Це верх технічної думки і апогей технології. Одним словом, “Маковій” безупинно перетирає оті шістдесят чотири – з хвостиком – тисячі операцій в секунду і впевнено творить свою справу по розстановці точок на екрані оператора пуску. Тишу перериває голос майора Білоуса: “Що робити? Стріляти? Сплять вони там, чи що?” Він через К-9 тримав зв’язок з повітряним КП, ось і запитав, коли буде команда на знищення. У відповідь: “Чекайте, команда поступить…” І за хвилину: “Знищити ціль сто три, трьома, чергою.” Це означало, що три ракети повинні піти одна за одною з інтервалом в шість секунд.

(Коли КП прийняв рішення збити супостата, то К-9 дає СО відповідну команду. Для цього над кнопкою апаратури запиту є два маленькі табло – зелене і червоне. На червоному написано “Заборона пуску”, на зеленому, відповідно, дозвіл. Оператор К-9 повідомляє: “П’ятий – знімаю заборону пуску”, після чого гаситься червоне табло і світиться зелене. СО дає команду офіцеру старту: “Ракети на підготовку” (при пришвидшеній готовності ракети ставляться на підготовку відразу при проведенні КФ) На пульті ОП розміщені кнопки пуску і відповідна світлова сигналізація. Кожна ПУ має свою персональну кнопку пуску, вона прозора і починає підсвічуватися, коли ракета готова. Холості кнопки закриті кришечками – в мирний час на бойовому чергуванні (БЧ) зрдн стояли чотири ПУ з шести, що були в наявності. Після отримання доповіді про готовність ракет СО дає ОП команду: “Чергою, три ракети, перша, друга, четверта – пуск” По цій команді ОП натискує відповідні кнопки ПУ, після старту ракет він же, дивлячись на мітки на своєму індикаторі, періодично доповідає СО (взагалі ракета на максимальну дальність летить досить довго – не менше двох хвилин). В цей час періодично фотографуються показання приладів і індикаторів на пульті ОП. Потім, коли ракета проходить не далі шістдесяти метрів від цілі, спрацьовує радіовибухівник і ОП доповідає СО: “Перша – є підрив, друга – є підрив, третя…” При підриві БЧ ракети екрани всіх індикаторів в К-2 короткочасно засвічуються. СО доповідає К-9, що ціль обстріляна трьома ракетами і більше не спостерігається. Принаймі, так повинно було бути.)

А вийшло інакше…

– “Перша” – “дев’ятій”! Знищити ціль 103 за азимутом… – В К-9 не сплять і по ГМЗ поступає сигнал. Комплекс К-75 починає працювати по справжній, цілком реальній цілі.

Офіцер наведення скомандував: “Перша – пуск.” Стартувала перша ракета. Повітряне середовище доносить до К-2 звук стартового вибуху – в цьому плані старт бойової ракети і вибух ідентичні – ракета сходить з направляючої ривком, з ревом та скреготом. Прямо на очах набирає швидкість і біла голка хвостового полум’я зникає в сіро-блакитному світанковому небі з затухаючим виттям паяльної лампи.

В момент сходу ракети пускова установка отримує солідну віддачу. Пускова установка – це така шеститонна залізяка на чотирьох станинах – удар переносить доволі легко, незважаючи на те, що сама ракета має масу близько трьох тонн. Але її початкова маса починає швидко зменшуватися. Пороховий прискорювач викидає геть назад через свої дюзи чотири потужні струмені полум’я. Рев, дим, вогонь і через три з половиною секунди прискорювач відстиковується від ракети. На це йдуть долі секунди і він валиться кудись в гальмуючий вітровий потік, продовжуючи по інерції рухатися навздогін за мамкою-ракетою.

Перша ступінь відвалюється, а ракета продовжує невпинно рватися до цілі. По-перше: її нестримно манить сигнал від супостата, який вловлюється носовою антеною; по-друге: ракета продовжує прискорюватися і втрачати масу. Розпочав свою роботу рідкопаливний двигун, товсте жерло його дюзи-сопла щедро розтринькує окислювач – звичайну азотну кислоту, – та паливо – назву його й не вимовити простому чоловіку, щось на штиб “триетиламіну-ксилідину”, в просторіччі – тонка-250[29], в кормі ракети. РРД[30] має регулятор тяги і може розтягувати задоволення розгону до сотні секунд. Максимальна тяга чотири тисячі кілограмів і поступово зменшується. В камері згоряння в ці секунди бушує найсправжнісіньке пекло – дві з половиною тисячі градусів по Цельсію: обійми окислювача з паливом вельми жаркі. На момент повного вигорання палива швидкість становить більше шістисот метрів на секунду і далі ракета мчить по інерції. А потім просто доїть оту, даровану законами фізики інерцію, поки у нутрощах не перерветься життя бортового джерела живлення. БДЖ – це така турбінка, яка крутиться зі швидкістю в тридцять шість тисяч обертів на хвилину. Це в найгіршому разі. В найкращому – отримати від датчика радіовибухівника омріяні шістдесят метрів до цілі: датчик тупий, як корок, але всілякі відстані вимірює на подив точно.

Є захват. Проти ракети комплексу К-75 Сергія Павловича Корольова важко встояти. У непростих нутрощах Р-750 закладені два режими роботи: коли ціль не далі, як за тридцять кілометрів і йде на висотах від двохсот до трьох тисяч метрів ракета падає на супостата зверху, ніби дамоклів меч; коли ціль на середніх і великих висотах, ракета звалює вражу душу з небес донизу потужним аперкотом; коли потрібно стрельнути на максимальну дальність, то прискорювач швиденько піднімає ракету в стратосферу, в рідну стихію, де легко ріжеться холодне розріджене повітря. Тут швиденько можна розігнатися до двох “махів[31]”, залишивши в приземних шарах атмосфери дитячі штанці прискорювача і далі полегшуючись, перетворювати паливо з окислювачем в швидкість рукотворного боліда. Без прискорювача ковзати в прозорій холодній сині високості до біса приємно. Ракета рухається не в космічній пустоті, тому свій політ може підправляти крилами. Отож не має значення, що паливо з окислювачем закінчилося. Є крила і інерція, цього досить. І ніхто не вбережеться від падаючої з двадцятикілометрової висоти півторатонної самонавідної довбні. У носі, під радіопрозорим ковпаком – приймальна антена. Вона поділена на дві рівні і незалежні частини. Це як дві ніздрі хорта-гончака, що чують запах дичини, яка ширяє у піднебессі. Здобичі не втекти, будь який перепад в чутливості каналів відразу компенсується стерном. Автопілот, змайстрячений для примітивних поршневих літаків, сприймає неузгодженість двох половинок, як зубний біль. Цього болю автопілот може позбутися, загнавши прийомний сигнал точнісінько посередині. І кожну секунду він наближає ціль на шістсот метрів, плюс-мінус її власна рухливість. Але при зближенні сигнал буде тільки наростати.

Від ракети Р-750 втекти супостату неможливо, але він може спробувати, коли набив руку в небесній акробатиці. Однак нинішній порушник повітряного кордону України слідкував зовсім не за небом…

Знову тиша, чути навіть дихання операторів. Її порушує голос офіцера наведення: “Ціль – зустріч…” По закінченню ста двадцяти секунд польоту за сорок метрів від порушника повітряного кордону спрацював радіовибухівник, ініціюючи осколково-фугасну бойову частину ракети. Шістдесят кілограмів високоякісної вибухової речовини наповнюють навколишній простір 25000 (двадцяти п’ять тисяч) сталевих роликоподібних уражаючих елементів: 14 з половиною тисяч вагою в три з половиною грама і 10 з половиною тисяч вагою в два грами. Вони розлітаються в круговому конусі сто двадцять градусів зі швидкістю в тисячу сімсот метрів на секунду. В конус розльоту потрапив фюзеляж і кабіна пілотів, права площина з двигуном була рознесена на друзки, а хвіст просто-на-просто відвалився.

Але… ціль летить.

І тут командир дивізіону похопився, що замість трьох ракет пустили одну. Виходило, стріляли одиночними. Захопилися поєдинком. Стартує друга ракета. На екрані радара видно, як зближуються дві точки – ракета і ціль. Ось вони зливаються в одну, і нова доповідь офіцера наведення, на цей раз – радісна: “Друга – підрив, азимут 272, дальність 20 кілометрів…” (Дзвінку фразу “Ціль – знищена” придумали меткі журналісти, для красоти. Тому, що дідько його відає, що там з цією ціллю на висоті одинадцяти з лишком тисяч метрів стало. Ракети до цілі полетіли, потім бойові частини спрацювали, був підрив і відмітка від цілі зникла. Отже, будемо вважати, що хана настала супостату.) Аналіз потім показав, що літак, – висотний розвідник Пе-2Р, – був підбитий першою ракетою о шостій двадцять сім, але ще продовжував плануючий політ. Від другої ракети він просто розвалився на шматки.

…А “Граф” – “брат Чорномора” таки дійсно викликав Дмитра Біленкіна на третій день його самостійної роботи…

 

 

 

Шлях воїна*

 

Що таке шлях воїна: рух до смерті, довжиною в
життя чи дорога честі?

Перемогти страх – перший крок на шляху воїна

 

За вікном сутеніло. Старовинний годинник в кутку кабінету мелодійно пробив вісім разів. Довгий маятник ось уже який рік не зупиняв свій рух. Федорчук підвівся з крісла, підтягнув блискучі, сяючі золотом полірованої бронзи гирі, запнув важкі, темно-синього оксамиту, штори на високих вікнах і ввімкнув торшер в кутку. Кабінет залило м’яке зеленувате світло. Іван Остапович втомлено сів у глибоке шкіряне крісло поруч з торшером, відкинувся на спинку, розслабивши м’язи. Сон чи не сон? Буття чи небуття? Десь глибоко в підсвідомості б’ється думка, але вона так далеко, що не зрозуміло, звідки долітають її ледь чутні імпульси: із глибини єства?.. із зовнішнього світу?.. Таку здатність абстрагуватися від свого “я” Іван Остапович виробив давно, під час своїх мандрів по світу в молодості. Кілька хвилин самовідключення і Федорчук зовсім інший, ніби після кількох годин міцного сну: голова свіжа, думка працює чітко і ясно.

Він багато років перебував далеко від України, в Африці, Китаї, Японії, островах Полінезії, Південній Америці, Канаді. Не дивно, що в його робочому кабінеті, ніби в етнографічному музеї, було немало речей, згадка про минулі подорожі в екзотичних країнах: ритуальні маски чаклунів, порцелянові вази, розмальовані драконами і чаплями, старовинні бронзові статуетки буддійських божеств, різьблені дрібнички з слонової кістки, скриньки червоного та чорного лаку, інкрустовані перламутром. На спеціальній підставці між книжковими шафами під склом зберігався самурайський меч. Над шафами розміщені були його мисливські трофеї – роги оленів, бивні словнів, ріг носорога. Для будь-якого колекціонера – безцінні скарби…

А головний скарб кабінету був захований в цих масивних книжкових шафах. Більше трьох тисяч томів з різних напрямків людської діяльності було зібрано за склом на дубових полицях. Потяг до книг у малого Івана пробудився давно, в дитинстві, коли малолітнім хлоп’ям пас гусей на березі річки. З того часу багато води утекло в тій річечці до синього моря і далекого океану, проте любов до книг у Івана Остаповича не пройшла. В цих шафах рідко який том мав менше дюжини його поміток і півдесятка закладок. З кожною книгою він працював, кожну вивчив, кожну так чи інакше використовував у своїй роботі. Ще більше книг було зібрано у його приватній бібліотеці на першому поверсі будинку. Там було ледве не два десятки тисяч томів. Бібліотека регулярно поповнювалася новими томами і науковими журналами, які надходили за замовленнями Івана Остаповича з багатьох країн Європи, Азії та Америки. Тільки її книжками Федорчук користувався за потребою, хоч часто книги з бібліотеки займали місце в кабінеті.

Федорчук дістав з сейфу течку з документами і сів до письмового столу. Переглядаючи зібрані в ній папери, в яких містилися звіти про темпи зростання випуску промислових товарів, Іван Остапович відчув, як його охоплює ота нетерплячка діяльності, адміністративне свербіння, що передувало шаленому спалахові енергії, яка запалювала й інших. Звичайно, коли це траплялося, Федорчук працював цілодобово, навіть на сон витрачаючи не більше чверті години сім-вісім разів на добу. Потім спалах згасав і ритм його роботи входив в звичайні рамки. Але він давав поштовх підлеглим, спрямовуючи їхню діяльність у потрібний бік. Не заважаючи їм працювати, Іван Остапович тільки контролював діяльність помічників, втручався лише в разі крайньої потреби і робив це, як правило, непомітно. Втім, бували винятки, і тоді летіли зі своїх посад недбалі чи не надто ініціативні виконавці, і часом падали дуже низько.

Сейф у кабінеті не один. І папери в течках не тільки з переліком того, що випустила і в якій кількості українська промисловість. Хоч працює Федорчук у Секретаріаті Гетьмана України. І посада його зветься буденно і нецікаво – радник Гетьмана з економічних питань. Радників у Павла Петровича Скоропадського десять, у кожного своє поле діяльності. За яке кожен і відповідає. А Іван Остапович відповідає за все – він генератор нових ідей, він задумує те, що потім втілюється в “українське економічне чудо”. Бо назвати інакше те, що він зробив в Україні за минулих двадцять з лишком років, було просто неможливо.

Новий, 1940 рік почався добре: скінчилася громадянська війна в Іспанії. Тільки-тільки відгриміла. І завершилася вона повним розгромом комуністів. Мета сталінської політики в Іспанії полягала в тому, щоб змусити Францію і Англію відмовитися від умиротворення Гітлера та Муссоліні і стати на шлях активної протидії Німеччині та Італії. Той, хто хоч трошки в політиці тямить, розуміє: спроба товариша Сталіна підпалити Європу з-за Піренеїв провалилася. А отже, в близькому майбутньому товариш Сталін спробує підпалити Європу з іншого кінця. Тим більше, що Радянському Союзу вдалося погасити пожежу біля своїх східних кордонів, розгромивши японські війська на річці Халхін-Гол в минулому тридцять дев’ятому році. Результатом тієї неоголошеної війни стала жахлива поразка, якої ще не траплялося у всій попередній історії Японії. Правда, був ще прикордонний конфлікт у тридцять восьмому році на озері Хасан. Дуже дивний конфлікт, після якого помінялося керівництво Далекосхідного фронту. Конфлікт, що раптово почався, і так само раптово згас. І коли цей прикордонний конфлікт на Хасані був не досить успішним для Червоної Армії, то розгром 6-ї японської армії в Монголії мав для Радянського Союзу стратегічні наслідки: японська агресія в північному напрямку була зупинена і повернута в інший бік. Федорчук має певні відомості – уряд Країни Сонця, що сходить, спрямує свою експансію не в Сибір і Примор’я, він звернув свій погляд на країни Південно-Східної Азії. А отже, коли Сталін в майбутньому потрапить в критичну ситуацію в Європі, японські генерали, пам’ятаючи отримані на Халхін-Голі уроки, не зважаться напасти на Радянський Союз.

Ту операцію Червоної Армії в монгольських степах ретельно вивчали українські генерали і офіцери. Висновки насторожували: те, що червоні маршàли обговорювали в середині двадцятих років, в кінці тридцятих радянські полководці застосовували на практиці. Недоліки кривавих бойовищ Великої війни були враховані і набутий досвід втілився в теорію “глибокої операції”. Халхін-Гол – це перша в двадцятому столітті блискавична війна, “бліцкриг” в чистому вигляді. Це перше в історії правильне застосування крупних мас танків для удару в глибину. Тут вперше артилерія мала небувалу концентрацію на вузьких ділянках фронту. Це зразок абсолютної раптовості нищівних ударів – за півтори години з початку бою японська артилерія не зробила жодного пострілу і жоден японський літак не здійнявся в повітря.

Так само, як і в Іспанії, в далекій Монголії перевірялися теоретичні викладки і відпрацьовувалися на практиці операції майбутньої війни. І коли порівняти те, що говорилося в Радянському Союзі в двадцятих роках з тим, що відбувається в кінці тридцятих, виникає питання, до чого готуються товариші комуністи? До оборони своєї країни? Від кого? В трудах радянських політичних і військових вождів коли про оборону і йшла мова, то тільки про оборону особливого роду: несподівано завдати удару по території противника і цим захистити себе і справу Світової Революції. І до цього заздалегідь готують радянських людей.

В газеті “Правда” кожна передовиця говорить про війну, майже кожна стаття закликає міцнити оборону, тільки про війну оборонну – ні слова. Коли про оборону і йде мова, то лише в тому розумінні, що Червона Армія завдасть превентивний удар і блискавично перенесе бойові дії на територію противника. І не тільки в газеті “Правда”, література, музика, кіно – все спрямоване на підготовку населення Радянського Союзу до війни. Навіть в книжках для дітей присутня війна. У того ж Гайдара світ – це низка безперервних воєн. Війна у нього або вже йде, як у “Р.В.С.” або десь на периферії, як у “Блакитній чашці”…

І поставало питання: хто той противник, на території якого наступного разу застосують свої знання і вміння сталінські маршàли? Такий от неспокійний сусіда виявився в України…

Іван Остапович дістав іншу теку з сейфу. В ній зібрані відомості про стан в Радянській Росії. Події двадцятирічної давнини змусили українців з особливою увагою ставитися до свого північного сусіди. Не одна та коротка війна була причиною недовіри та пильної уваги. Прикордонні конфлікти, які йшли аж до середини двадцятих і стихли в двадцять шостому році, не давали сподівань на мирне співіснування…

Весною цього, сорокового року, пройшов вісімнадцятий з’їзд ВКП(б). Ось папка зі стенографічним звітом цього з’їзду. Минулого тридцять дев’ятого року закінчилася друга п’ятирічка, але плани на наступну були затверджені комуністичним толковищем тільки цього року. Чому так, можна зрозуміти з матеріалів цього з’їзду. Коли попередній, сімнадцятий з’їзд, можна назвати з’їздом розстріляних, оскільки він проходив перед чисткою і більшість його делегатів було знищено, то нинішній з’їзд сталінських висуванців можна назвати з’їздом воїнствующих. З аналізу промов можна зробити два висновки: по-перше, глибоке задоволення від закінчення чистки, як завершального етапу побудови соціалізму в одній окремій країні, і, по-друге, особливо сильне бажання делегатів перенести соціалістичне будівництво в інші країни.

Промова Сталіна була миролюбною. В цій промові були намічені основи зовнішньої політики на найближчі кілька років. Комуністичний вождь говорив про успіхи в справі будівництва соціалізму і висловлював побоювання, що Радянському Союзу буде важко продовжувати свій мирний творчий труд, оскільки нова імперіалістична війна стала фактом. М’яко покартавши агресорів – Італію, Німеччину та Японію – і осудивши їх, суворо засудив Англію, Францію і США за їхню політику невтручання, яка дозволяє агресорам творити свою чорну справу. Вождь світового пролетаріату звинуватив “буржуазні демократії” в бажанні натравити агресивні країни на Радянський Союз, заохочуючи тишком-нишком їх до нової європейської війни, щоб потім, коли всі досить ослабнуть, виступити зі свіжими силами і продиктувати ослаблим у взаємній прі свої умови. “І дешево, і мило!” – закінчив цей огляд радянський лідер. Фактично в своїй доповіді Сталін намітив основи зовнішньої політики СРСР на найближчі роки, звично приписавши свої наміри іншим. Нова війна в Європі не за горами, такий можна було зробити висновок

Але хто почне її? Італія загрузла в Ефіопії, ледь-ледь виплуталася з “маленької переможної” війни в Іспанії і розпочати серйозну колотнечу в Європі не зможе. Японія в Азії, її дії в Китаї на європейські справи не вплинуть. Німеччина втратила свого агресивного лідера під час Судетської кризи, коли німецькі офіцери, злякавшись нової війни, здійснили замах на Гітлера і все вище керівництво НСДАП було знищене… Там зараз не до війни, соратники “коричневого єфрейтора” ділять владу в країні. Та й рано Німеччині воювати, німці ще не оговталися від Версальських обмежень. На що тоді розраховують комуністи?

А промовами і самою атмосферою з’їзду Сталін та його соратники дали зрозуміти партії і країні: Радянський Союз готує велику війну. Отже, скоро повинно початися практичне втілення в життя ідей та лозунгів цього комуністичного толковища. Ніби немає того, хто знову розведе пожежу війни в Європі. Що ж, довго чекати не доведеться. Скоро визначиться новий претендент на роль підпалювача війни.

Іван Остапович добре знав чим закінчилася Германська війна для Російської імперії Романових. І не останнє значення в тому фіналі мала непідготовленість промисловості до війни. Снарядний і патронний голод привів до мільйонних втрат, здачі ворогу Королівства Польського і Прибалтики. Знадобилися жахливі поразки перших років, щоб промисловість почала працювати на потреби війни. Переводити на воєнні рейки її довелося після поразок в чотирнадцятому і п’ятнадцятому роках, коли дух війська був підірваний, а бацила революції роз’їла імперію зсередини. Відомо, чим скінчилося для государя-імператора подібне нехтування забезпеченням армії. Чи входить такий фінал в розрахунки товариша Сталіна? Напевно, що ні.

Громадянська війна і післявоєнна розруха підірвали російську промисловість. Сотні тисяч спеціалістів, на власній шкірі відчувши принадність комуністичної влади, покинули Радянську Росію, багато їх осіло в Україні. Не стало людей, які могли і вміли будувати великі кораблі, паровози, сталеплавильні печі, вугільні шахти і залізниці. Без них пішло прахом те, що було створене раніше. Тому важку промисловість в Радянському Союзі комуністам довелося створювати заново. В СРСР проведені колективізація і індустріалізація. Для чого потрібна колективізація? Для індустріалізації. Індустріалізація куплена великою ціною. З Радянської Росії потоком пливли титанічні запаси золота, платини, алмазів. На продаж пішло все, що нація створювала і накопичувала протягом століть. Продавалися і зараз продаються на закритих аукціонах ікони і коштовні книги, картини майстрів Відродження і колекції діамантів, скарби музеїв і бібліотек, церков і монастирів. На експорт з Країни Рад йде ліс та вугілля, нікель та марганець, нафта і бавовна, ікра і хутро. І ще багато, багато чого. Однак всього цього не досить для створення потужної промисловості і тоді Сталін зважується на криваву колективізацію. Селян силою, кулеметним вогнем Червоної армії заганяють в колгоспи, щоб потім забирати даром у них хліб. Весь хліб. Комуністи назвали цей грабунок “перекачка коштів з сільського господарства у важку індустрію”. В черговий раз з часів Великої Смути над Росією на повен зріст постав привид людоїдства. А Сталін в цей страшний час продає за кордон мільйони тонн хліба.

Для чого потрібна радянській владі ця індустріалізація? Для чого потрібні комуністам мартени, конвертори, коксові батареї, прокатні стани, глиноземні заводи? Для чого зводять американські інженери авіаційні, автомобільні і тракторні заводи, для чого арештовані конструктори проектують в “шарашках[32]” літаки і підводні човни? Може комуністи на чолі з товаришем Сталіним хочуть підняти життєвий рівень радянських людей? Зовсім ні, цей рівень опущено нині так низько, яким він не був з часів, мабуть, монголо-татарської навали. Зате зростає випуск зброї, новітньої зброї. У великих кількостях і дуже високої якості. На початок першої п’ятирічки у комуністів було лише дев’яносто два танки, на кінець – більше чотирьох тисяч. За дві п’ятирічки одних літаків випущено понад двадцять чотири тисячі. Бойових, в основному.

Розпочата в тридцять сьомому році, завершується Велика чистка. Саджають і стріляють менше, навіть випускають тих, хто був посаджений раніше. В кінці тридцять восьмого завершилося велике партійне кровопускання. Кровопускання йдуть на користь, видалена гнила кров з тіла ВКП(б), і партія комуністів процвітає. Сталін змінив верховне керівництво і розквітла партія вступила в новий етап свого існування. Він почався вісімнадцятим з’їздом і самі комуністи назвали його з’їздом підготовки до війни.

Великої “Визвольної” війни Радянського Союзу проти капіталістичних пригноблювачів.

Сталін повністю підкорив країну своїй владі. І нині головний його інтерес зосереджено поза межами Радянського Союзу. Про це свідчить передовиця “Правди” – звична манера кремлівського диктатора оголошувати свої плани на весь світ, щоправда, приписуючи їх іншим. Але щоб в його планах розібратися, потрібно розуміти, що відбувається в Росії. Тільки мало хто хоче цим займатися, все заплутано, все дивно, простіше оголосити кремлівського диктатора божевільним кривавим маніяком, то ж ніхто їм не вірить, тим розумникам, не до того Європі. Ніколи, час не чекає, бізнес робити потрібно.

Починаючи з кінця двадцятих років чисельність Червоної Армії почала непомітно, дрібними кроками, рости. До кінця 1938 року всі дивізії стали кадровими. Проте до рубіжної межі – одного відсотку від чисельності населення РСЧА ще не сягала. Цей Рубікон Сталін переступив на початку нинішнього, сорокового року. Дев’яносто шість стрілецьких дивізій – це більше, ніж у самий пік Громадянської війни, коли комуністичний режим боровся за своє існування. Лідер Радянської Росії явно на щось зважився. А взявшись за справу, цей “кухар гострих страв” – за висловом більшовицького вождя Леніна, – йтиме до кінця. Як ішов у справі підкорення російського села, що багатіло і чим далі, тим більше виходило з-під контролю. І тоді в тридцятому Сталін вирішив покласти цьому край. За три роки колективізації він поставив мужика на коліна. Переломив хребет російському селянству, але довів задумане до кінця. Далі навіть і нікуди.

І озброїти військо було чим. Червона Армія швидко насичувалася новою, сучасною зброєю. Нові гармати і гаубиці, танки і бронемашини, літаки і кораблі розроблялися в другій половині тридцятих років, були прийняті на озброєння в кінці тридцятих і випускаються промисловістю на початку сорокових. З тридцять дев’ятого року Червона Армія отримала від промисловості більше сорока тисяч новітніх артилерійських гармат і мінометів. Замість ветеранів: мосінської трилінійки і “максима” радянська піхота отримала автоматичну зброю, яка не поступалася, а часом і перевищувала іноземні зразки. І відновлена воєнна промисловість була здатна випускати цю сучасну зброю у великих кількостях і високої якості. А якість цієї продукції довела війна в Іспанії, куди російські комуністи поставляли літаки і танки, кулемети і гармати, автомобілі і військове спорядження. Високий рівень радянської зброї підтвердили далекосхідні конфлікти. Але для великої європейської війни зброї потрібно значно більше, накопичені запаси витратяться швидко.

Отже, комуністам ще необхідно провести мобілізацію промисловості і перевести її на режим воєнного часу. Потрібно створити резерви робочої сили, які будуть в тилу виробляти зброю, потрібно створити умови, щоб ця зброя була високої якості. Останні донесення розвідки, військової, та з боку СБУ і МЗС, про підготовку нових указів радянського уряду свідчать про те, що таке переведення вже почалося.

На початку цього, 1940 року в СРСР у всіх підрозділах партійної структури від ЦК союзних республік до райкому створені воєнні відділи. А структура комуністичної партії – це структура управління радянською державою. Через ці відділи партія взяла під свій контроль процес підготовки країни до війни. Воєнні відділи повинні направляти і контролювати процеси накопичення запасів, переведення промисловості, сільського господарства і транспорту на режим воєнного часу. Через ці відділи комуністи будуть керувати складним і важким процесом підготовки населення до війни. В РСЧА все більше комуністів, на початок року їх близько півмільйона. У Військово-політичній академії РСЧА проходять перепідготовку партійні лідери. І в Центральному Комітеті партії військових також більшає. Партія керує військовим будівництвом, а в самому ЦК засідають лідери армії, флоту, військової промисловості. Дивина, та й годі…

Федорчук закрив течку в сейф і задумався. Хто першим стане жертвою кремлівських мрійників? Проти кого нагострив нині свою сокиру товариш Сталін? Проти країн Балтії? Фінів? Маньчжурія, Китай – на ці території претендують японці і ведуть там безперспективну війну. Застрягли, як у болоті, і борсаються. Афганістан? В двадцятих роках комуністи вже пробували прорватися через цю країну до теплих морів, щоб вмочити копита червоних коней у води Індійського океану. Тоді не вийшло. Навряд чи вийде зараз. А може Іран спробують “совєтізувати” спадкоємці Маркса-Леніна? Можливо. Тільки це не вирішить внутрішніх проблем комуністичної влади. Приклад процвітаючої України, ось він, поряд, не дасть спокійно спати кремлівським мрійникам. Тим більше, можна спокусити сусідів: румуни і поляки не забули двадцятий рік, коли отримали одкоша, спробувавши захопити Бессарабію і Галичину. І досі мріють про реванш…

Він підійшов до свого письмового столу. На ньому була тільки одна прикраса – велика рожева мушля на письмовому приладді з білого мармуру. Цю мушлю Іван Остапович колись підняв з дна океану, там виловив і велику чорну, грушовидної форми перлину. Перлина була подарована дружині, а ось мушля знайшла притулок на його робочому столі. Вона нагадала Івану Остаповичу роки, коли мандрував далеко від України, пройшовши в своїх мандрах мало не весь світ, від Кейптауна до Аляски…

Полтавська земля здавна давала світові могутніх людей. Іван Піддубний, неперевершений силач і борець родом з села Красенівки, між Лубнами і Золотоношею, яке зовсім недалеко від рідного села Івана Остаповича. Коли шістнадцятирічний Іван покинув рідну домівку, Піддубний вже гримів на просторах Російської імперії, був живою легендою серед борців не тільки Росії, але й Європи. Бог Івана Федорчука, звичайно, також здоров’ям не скривдив, під два метри ростом, заввиграшки гнув, скручував і зав’язував вузлами залізні шворні. (Якось Івась спересердя – щоб зігнати злість за несправедливу покару – зламав підкову – нічого іншого під руками не трапилося, хоча в його роду гнути підкови було не зовсім пристойним. Дід його того разу навіть побив, щоб не займався чортзна-чим і не ганьбив рід дурними витівками.)

Отож, зовсім зеленим юнаком покинув домівку Іван і пішов у великий світ. Спочатку працював у порту, вантажником. Одеські амбали прийняли молодого селюка, але у славному Чорноморську Федорчук затримався ненадовго. Зманив його один капітан, приваблений великою силою хлопця. Два роки ходив по Середземному морю Іван, потім потрапив до цирку, став так само, як і Іван Піддубний, борцем. Трапилося це у Франції, спокусив його директор того цирку швидкою і гучною славою. Зманив, як потім виявилося, на свою голову. За рік набрався досвіду і вміння Іван Федорчук, заввиграшки клав на обидві лопатки своїх супротивників. Але був гарячий та швидкий на розправу, норов мов у молодого бугая хлопець мав шалений. Спробував обманути його той директор і зопалу зламав йому карк молодий силач. Довелося Івану Остаповичу тікати з Франції. Так він потрапив до Африки. Мив золото на копальнях, полював на слонів і носорогів, набирався уму-розуму. Бурська війна застала його в Капській колонії.

“Трансвааль, Трансвааль, ти весь гориш у вогні…” Так Іван Остапович вперше потрапив на театр воєнних дій. На тій війні Федорчук зустрівся з молоденьким гімназистом, який втік допомагати бурам воювати за свою свободу. Пилип Петровський прагнув захищати свободолюбові республіки, начитавшись романів Купера і Буссенара. Іван Остапович до того часу вже викинув рожеві окуляри, але лишитися осторонь тієї боротьби не зміг. Вони потоваришували. Після поразки бурів доля закинула їх на острови Полінезії, потім в Австралію. Були вони рибалками, добували перлини, потім потрапили на американський китобій. В дев’ятсот третьому Пилип Петровський повернувся на Батьківщину, а Іван Остапович подався на будівництво Панамського каналу. Там швидко став з простого землекопа майстром, мав швидкий і гострий розум, за два роки зробив непогану кар’єру. Потім подався до Північно-Американських Сполучених Штатів. Вчився і працював, працював і вчився. Основним його учителем було і залишалося життя, бо навіть всі професори університетів давали менше знань, ніж найменша практична робота. Потім Іван Остапович приказував, що найдовше він заробляв свій перший мільйон, а всі інші він просто додав до першого. Звичайно, це був тільки жарт. Але пару десятків мільйонів доларів він зміг заробити досить швидко і законним шляхом. Несподівано виявилося, що має Іван Остапович неабиякий хист до управлінської діяльності, саме здатність приймати правильні, хоча не очевидні, а часом і парадоксальні, проте доцільні рішення допомогла йому зробити в “країні рівних можливостей” кар’єру “правильного мільйонера”, от тільки починалася вона не від маленького ящика чистильника взуття, а з гвинтівки Маузера в пропаленому жарким південним сонцем африканському буші і лопати землекопа в Панамі. Здавалося, йтиме він і далі торованим шляхом…

В дев’ятсот сьомому Федорчук побував на Батьківщині і той візит його не надихнув на повернення до рідних пенатів. Навпаки, там, в “країні жовтого диявола”, в Америці, він вже вкусив тієї свободи, після якої не з’явиться безглузде бажання терпіти владу та сваволю безвідповідальних чинуш-бюрократів. А Іван Остапович був ще зовсім молодим, щоб мучила ностальгія. Тому й не думав Федорчук тоді про своє повернення додому і побувати ще раз на Батьківщині не сподівався. Правда, одружився на дівчині зі свого села і разом з молодою дружиною повернувся в Чикаго, де розпочинав свою діяльність Генрі Форд, даючи початок автомобільному бумові. Новий Світ навально сунув стовповою дорогою прогресу і така його хода енергійній і амбітній людині – а Іван Остапович Федорчук був амбітним і енергійним – була до вподоби.

Правда, дорога була одна і досить вузька, на цьому шляху Новий Світ неодмінно мав зіткнутися зі Старим. Слабший мав поступитися сильнішому своїм місцем на Олімпі, двом там місця не було. У Європі ж великих держав було більше, ніж дві, і на її Олімпі вже давно стало затісно. А що краще знесилює великі держави, як не Велика війна? І відчуття війни носилося в повітрі Європи. В двадцяте століття світове співтовариство вступало в готовності почати воєнний конфлікт, який не баченою ще пожежею охопить всю планету. Чому так сталося? Можна сказати, що причин війни було чотири: над Британською імперією не заходило сонце, кайзера Вільгельма не пускали в Париж, Бісмарк посварився з Росією, а президент Рузвельт дав привід газетярам зображати себе у вигляді садівника, який саджає “дерево імперіалізму”.

Протиріч між імперіями Старого світу назріло стільки, що Велика війна між ними мала спалахнути неодмінно. Жадібність англійської еліти, зарозумілість французької, бездарність російської і особливе становище американського капіталу були повитухами жахливого планетарного конфлікту. Німецький рейх і німецький капітал також приклади руку до його створення, але у своїх діях по відношенню до зовнішнього світу вони були найбільш переконливі, а отже, найменш винні. Бурська війна, якою почалося двадцяте століття, стала провісником великого континентального кровопускання, до якого європейські держави готувалися, починаючи з двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого століття.

Федорчук це розумів і тому поспішив залишити Європу, яка стала чужою. Початок Великої війни застав його в Канаді. Те, що Російська імперія встряла у цю бійку, здивувало Івана Остаповича несказанно. Вже після заворушень дев’ятсот п’ятого всім було зрозуміло, що нова війна принесе потрясіння ще більші, ніж Японська. Логічно було сподіватися, що російський імператор зробить все можливе, аби уникнути для своєї країни нового випробування. Однак, однак, однак… Велика війна, яка стала прологом всього двадцятого століття, стала й початком загибелі великої імперії Романових. І участь Росії у цій війні не обіцяла династії нічого доброго. Що ж, коли Бог хоче когось покарати, подумав тоді Федорчук, він позбавляє нещасного розуму. (А злі язики казали, що останній російський імператор його взагалі не мав.)

Однак Іван Остапович – попри свої переконання бути подалі від європейських розборок – повернувся в Україну ще до того, як загриміли гармати. Тут він зустрівся зі своїм старим приятелем, Пилипом Петровським, який обрав собі кар’єру військового. Їм не було чого критися один від одного, обоє сходилися на тому, що нічим добрим нова війна для імперії не скінчиться. Але коли Петровський був прибічником незалежної і сильної української держави, то Іван Остапович притримувався більш поміркованих поглядів, вважав, що Російська імперія силою обставин в ході цієї війни перетвориться в федеративну державу. Мандруючи по закордонах, він бачив, як живуть українці в Європі, в Америці, і порівнював з тим, як живуть його земляки по обидва боки Дніпра. І це порівняння було не користь Російської імперії. Причиною цього Іван вважав державний устрій Росії, який по своїй природі не давав розвинутися талановитим людям. Проте він розумів, що змінити щось на краще без докорінного зламу всієї російської держави буде неможливо.

Природний плин подій розставив все на свої місця.

Зрозуміло, влади більшовиків у Росії ніхто не бачив навіть у моторошних снах, але вжиті ще при Центральній Раді Петровським та Федорчуком заходи дали згодом свої плоди. Центральним питанням в сімнадцятому році стало земельне питання. Іван Остапович вірно передбачив, що селяни – більшість населення України, – підуть за тим, хто забезпечить їм право користуватися землею і плодами своєї праці на цій землі. Звичайно, в смутні часи селяни не проти того, щоб пограбувати, прихопити те, що погано лежить, така вже в них психологія. Але тільки до того моменту, коли це для них безпечно. Проте своє, кровне селяни будуть захищати до останнього. Федорчук зробив на це ставку і не помилився.

А коли скінчилася війна і вдалося загасити конфлікти на кордонах України – на українські землі було багато бажаючих, від польських панів і румунських бояр до російських більшовиків – постало питання, яке місце займе Україна в післявоєнній Європі. Аграрна, зі слабкою економікою, така країна нікому там не потрібна, вона тільки створюватиме проблеми своїм сусідам, своєю слабкістю буде спокушати на новий розподіл між сильнішими, опиниться на задвірках прогресу, стане тягарем, якого прагнуть позбавитися. Це Федорчук розумів краще за інших в українському уряді. Там все ще витала ейфорія від здобутої нарешті незалежності, від об’єднання всіх українських земель в одній державі. Але вже в двадцятому році нагально постала необхідність закріпити здобуту незалежність економічно, вийти на самозабезпечення країни необхідними для розвитку промисловими товарами. А як це практично зробити, ніхто не знав.

Найпершою постала задача забезпечення країни продовольством. Для того, щоб розвивати важку промисловість потрібні були люди. А де їх взяти, коли при такому примітивному сільському господарстві одного городянина могли прокормити тільки три селянина? Комуністи вирішили проблему геніально просто, загнавши селян в колгоспи. Сільське господарство радянської Росії було поставлене на промислову основу і міста забезпечені робочою силою. Однак навіть таким чином комуністи вирішити проблему забезпечення населення Радянського Союзу продовольством все одно так і не змогли. А для демократичної України шлях нового закріпачення селян був неприйнятим. Потрібні були інші рішення цієї проблеми.

Іван Остапович знайшов рішення. Народними Зборами був прийнятий закон про мінімальну платню найманих працівників, а особливо, сільськогосподарських робітників. Бо який сенс в економіці, коли вона організована так незугарно, що не може створити для всіх, хто в ній приймає участь, гідного людини існування. Високі ставки заробітної плати є найвигіднішим діловим принципом. Це був один з уроків, які Федорчук отримав, працюючи у Форда. Поденна платня була достатньо високою, щоб батраки у заможних господарів, – яких комуністи в сусідній Росії назвали куркулями і яких винищували, як клас, тобто, в пень, до ноги, – не мали приводу для невдоволення. І одночасно економічними важелями змушували селян вводити на селі машинну працю. Звичайно, стрімкого ривка не відбулося, та на нього ніхто й не розраховував. Одночасно за ініціативою Івана Остаповича створювалися державні машинно-тракторні станції, з допомогою яких була проведена механізація сільського господарства. На перших порах ці “емтееси[33]” були збитковими, але ж вони не для прибутку створювалися! Станції поставили на науково-промислову основу сільське господарство. Це відразу позначилося на кількості і якості сільськогосподарської продукції. Разом з МТС почалося велике будівництво транспортної інфраструктури: доріг з твердим покриттям, технічних станцій обслуговування. Відразу знайшлася робота для неледачих, це, по-перше, зняло соціальне напруження, яке могло виникнути з появою зайвих рук – бо на селі почали відмовлятися від примітивної ручної праці наймитів і батраків, машини обходилися дешевше і якість продукції була вищою. Ну, а по-друге, так колишніх селюків привчали до ритмічної – не на ривок, як віддавна звикли на селі, – щоденної праці.

Одним з китів економічного плану Федорчука була свідома спрямованість на автаркію – самозабезпечення – України. Країна могла і повинна була утримувати себе сама. Іван Остапович виходив з того, що ставити залежність розвитку своєї економіки від попиту і пропозиції в інших країнах недоцільно. Попит в своїй країні можна організувати збільшенням грошей у покупців, в інших країнах цей найбільш ефективний спосіб розвитку неможливий. Давши гроші людям – у вигляді високої зарплати – Федорчук різко підвищив доходи селян, чим збільшив товарообіг між селом та містом, і дав поштовх розвитку спочатку сільськогосподарського машинобудування, а за ним і важкої промисловості. В часи Великої депресії, користуючись моментом, а економічну кризу Іван Остапович передбачив заздалегідь, щороку Україна ввозила більше мільйона станків для нових підприємств важкої індустрії. Тільки нових державних підприємств – в основному військової промисловості – було створено близько тисячі. До середини тридцятих років Українська Держава зробила гігантський ривок і ввійшла в першу десятку промислово розвинутих країн світу. Сільське господарство було досить розвинуте, природних ресурсів достатньо, щоб прокормити багатомільйонну націю, і грошей в українських громадян для виконання будь-якої роботи було досить. Потрібно було тільки правильно використовувати наявні природні, промислові і фінансові ресурси країни. Але Федорчук зібрав у свою команду потрібних для виконання далекосяжних задумів людей.

Промисловий розвиток села вивільнив чимало робочих рук. Ті, хто виявився зайвим на селі подалися в міста, де була високооплачувана – про це команда Івана Остаповича особливо подбала – робота. Тут було де розвернутися кмітливій і не ледачій людині, заробити чесною працею собі і на хліб, і до хліба, і на все інше, що необхідно людині для щасливого і незалежного життя. Економічна свобода, вільне підприємництво принесли свої плоди. В двадцятих, тридцятих роках стрімко росли українські міста і разом з ними росла промисловість, наука, культура, ріс добробут людей. Вже через чотири роки після початку реформ, в двадцять сьомому, в українських містах жило майже сорок відсотків населення країни і це був тільки початок процесу. Київ, Харків, Катеринослав, Луганськ, Донецьк, Одеса, Житомир, Львів вже до початку тридцятих років перейшли мільйонний рубіж населення або наближалися до нього. Міста-мільйонники стали не тільки індустріальними, але й науковими центрами. За десять років незалежності тільки новостворених університетів в Україні з’явилося більше, ніж їх було у всій Російській імперії.

Федорчук торжествував: його розрахунок справдився – праця людей на самих себе робила чудеса! Позбавлені бюрократичного батога над собою, без страху за те, що плоди їхньої праці відберуть, люди працюють з задоволенням і охоче, працюють добре. І, що найважливіше, вільна людина, працюючи на себе, завжди творець нового, її робота завжди творча. Підневільний виконавець, який, до того ж, позбавлений плодів своєї праці, вибирає завжди перший-ліпший варіант чи спосіб, а вільна людина завжди буде шукати найкращий. Завжди, це закон! І моральний стимул – свідомість того, що ти можеш зробити те, чого інші не можуть, – також немаловажний фактор. А ще усвідомлення того, що ти робиш інших – найперше, своїх ближніх, – щасливими, завжди приносить людині щастя. Щаслива ж людина працює з натхненням, – а з натхненням погано працювати неможливо в принципі, – і підноситься в своїй творчості до висот неймовірних. А от без творчості людина гірша за худобу, оскільки худобині важливо тільки не бути останньою в стаді. Людині ж потрібна мета в житті.

Але саме для цього і потрібна державна влада! Без влади нічого зробити не вдасться!

Цінності в суспільстві створює тільки робота. Тільки робота, труд виводить людину на дорогу до здоров’я, щастя, багатства. Її – скільки завгодно, важливо тільки, щоб людина, яка бажає і в змозі працювати, отримувала в повній мірі відшкодування за свій труд. Тому державна влада повинна бути такою, щоб у більшості людей не відбирали продукти їхньої праці. Всяка погоня за наживою – зло! Це причина, як не дивно, низької заробітної платні. Без високої платні не можна очікувати на хорошу роботу і навпаки, без хорошої роботи не можна платити високу винагороду за труд. І задача людини – виробляти не для наживи і спекуляції, яка є тією ж крадіжкою, а для споживання. В цивілізації немає місця для дармоїдства. Коли кожен окремий індивід нічого не дає суспільству, то і вимагати щось від суспільства він не має права. Ніколи не буде нестачі роботи для того, хто хоч би щось уміє робити, але у більшості воля до творчості частіше за все відсутня. І часто не вистачає рішучості і наполегливості у вивчені своєї роботи. Але всякий працівник, який думає про наполегливий труд, про найкраще виконання своєї роботи, досягне успіху. От тільки для більшості людей необхідність мислити дуже важка кара, для таких ідеальною є робота, яка не потребує творчого інстинкту. Робота, яка вимагає мислення в поєднанні з фізичною силою, рідко знаходить охочих – тому постійно потрібно шукати людей, які люблять діло за його трудність. Середній працівник, на жаль, шукає роботу, яка не потребує від нього напруження фізичного, а особливо, розумового. Той, хто чинить навпаки, в очах більшості є очевидним дурнем. Однак, незважаючи на це, зовсім не так погано бути дурнем в ім’я справедливості. Втішає те, що такі дурні живуть досить довго, щоб довести, що вони не дурні і їхня робота доводить, що мета їхнього життя вибрана правильно. Людина, яка усвідомила мету у житті, зможе досягти всього, що собі намітила. Але коли немає доброї волі, її надбання мізерні…

Такими були принципів Генрі Форда, у якого вчився Федорчук. На цій практичній основі – на вірі в людину, її силу і здатність творити нове – і базувався розрахунок Івана Остаповича.

Банкіри, які набрали в промисловості непомірно високу владу, є бідою для підприємців. І це свідчить про те, що в економіці щось гниє. Така фінансова система зовсім не найкраща. Реформа – або вірніше, створення нової, на нових засадах, – фінансової системи було одним з тих китів, на яких базувалася українська держава. Створення цієї нової системи Федорчук без зайвої скромності приписував собі. Банкіри в промисловому підприємстві бачать лише засіб виробництва не товарів, потрібних людям, а грошей. Вони перетворюють населення в фабричний матеріал, яке утримує купку багатіїв. Економіка починає вдовольняти потреби мізерного відсотка населення, зневажаючи інтереси всієї країни. Тому позбавлення банкірів керівних вершин в економіці дозволило повернути промисловість обличчям до людей. Ці погляди Івана Остаповича розділяв його колега по роботі в уряді Гетьмана Скоропадського Михайло Терещенко. Разом вони і провели реформу банківської системи України, яка забезпечила швидкий ріст промисловості.

Бажання отримувати прибуток часто веде до нехтування і на збиток роботі – все спрямовано на те, щоб заробити якомога більше грошей і робота опиняється на останньому місці. Тут на першому місці опиняються гроші, вони поставлені попереду труда, хоча прибуток виникає тільки з праці людини. Всі шукають найкоротшу дорогу до грошей і обходять найпрямішу – ту, що веде через труд. А коли всі помисли людини не спрямовані на роботу, то вона не може бути зроблена добре. Досвід свідчив, що це відбувається тільки через те, що людину – творця матеріальних благ – позбавляють результатів власного труда. Отже, постала здача захистити людей від таких зазіхань. Створена на нових засадах банківська система разом з реформою державної влади і призвана була для того, щоб захистити працівника від зазіхань на результати його праці. І створити таку систему можна було зробити тільки маючи в руках владу в державі. Власне, держава, як форма самоорганізації людей, і призначена саме для того, щоб: по-перше, захистити своїх громадян і, по-друге, створити такі умови, щоб вони охоче і з задоволенням працювали.

Державний устрій, який був у Російській імперії цієї задачі не виконував. Потрібна була реформа влади. Реформа кардинальна, революційна по своїй суті. Нова форма державного управління повинна була взяти все найкраще від монархії, диктатури, демократії… Потрібно було поєднати непоєднуване. Федорчук знайшов рішення. Воно полягало у заміні бюрократичних відносин відносинами ділократичними.

Всі, досі існуючі, форми влади мали одну основу – бюрократичну. Тобто, і в монархічній імперії, і в демократичній республіці, і у східній деспотії люди перебували під владою начальника, бюрократа. Але навіть при найдемократичнішій формі правління державна бюрократія не несе ніякої відповідальності за свої дії. Ну, не можна ж вважати покарою необрання якогось державця на наступний термін!

А оскільки в Конституції України сказано, що єдиним носієм влади в країні є народ, то потрібно цю владу українському народу дати. А влада – це зовсім не красиві звання і пишні титули, влада – це можливість заохотити і покарати. А саме цього і був позбавлений народ навіть в найдемократичніших країнах. І тому в Конституції України Закон про владу мав положення про Суд народу, який відбувається одночасно з виборами народних обранців. Гарантом цього принципового положення Конституції стали Гетьман України, як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил, і Територіальна Армія Оборони України.

Українці – народ терплячий. Вони можуть довго терпіти і бездарну владу, і нікчемних базік, які ніби виражають його споконвічні прагнення і думи. Тільки народне терпіння не безмежне, у нього є здатність лопатися. А коли терпець в українців урвався, тоді дістається всім – і винуватим, і просто тим, хто під гарячу руку підвернеться. Приклад вісімнадцятого-двадцятого року, коли ледь не почалася Громадянська війна на землі України, був досить переконливий для Народних Зборів, щоб вони ухвалили Закон.

І однією з корисних властивостей Закону про відповідальність влади є спрямованість вибуху народного терпіння – не на оточуючих, не на міщан чи інородців, особливо багатих, яких зазвичай при всіляких заворушеннях ріжуть і вішають на вулицях просто за те, що відрізняються від юрби, а на справжніх винуватців – на тих, хто має нагоду змінити ситуацію в країні – на депутатів і Президента України.

Реформу розпочали ще в двадцять першому році. І проводили її поступово протягом семи років. Основним стержнем цієї реформи була відповідальність державної влади перед українським народом, як основним носієм влади. А такого взагалі ніколи не було в Російській імперії, в цій країні влада споконвіку була непідконтрольна народу і не відповідала перед ним за свою діяльність. (Аж поки терпець російського народу досяг критичної маси і у вісімнадцятому році за всіх російських бюрократів відповів останній імператор Микола Другий Романов, скінчивши свої дні і підвалі Іпатіївського будинку. На жаль, разом з ним відповіла і його сім’я.) Держава Україна будувалася на демократичних засадах і відповідальності влади за свою діяльність. Демократія і парламентаризм, яких, ніби чорт ладану, так боялися царські чиновники, забезпечили той рівень свободи, якого так не вистачало Україні ще з часів Хмельниччини. Демократія, з її пропорцією незалежних властей “законодавча-виконавча-судова” – це свого роду “золотий перетин державного устрою”. Неефективність інших політичних устроїв (або використання під маркою “демократії” її абсолютної протилежності – “соціалістичної демократії”, коли фактично цей перетин був “0:1:0”) доведена часом. І чи є життєдайний державний лад з більшою ефективністю?

Спочатку реформували владу на місцевому рівні. Тепер виконавча і законодавча влада на місцях несла – через вибори, коли громадяни оцінювали роботу “слуг народу” – повну відповідальність за свої дії. Українці отримали механізм, який давав змогу оцінювати ефективність роботи тих, кого вони обрали. І ця оцінка починалася з самого нижчого рівня – з селищних і міських Рад народних депутатів, а закінчувалося депутатами Народних Зборів – українського парламенту та Кабінетом Міністрів. Формування влади також йшло знизу вгору. А контроль за виконанням рішень виборців – покарати державців за зниження життєвого рівня чи нагородити за його стійкий ріст – виконував Гетьман. І мав для цього інструмент – ТАОУ[34]. Це була ще одна задумка Федорчука – поставити Гетьмана понад владою, зробивши його довічним монархом.

Оскільки було проведено і реформу судової системи, і признано, що утримування злочинців недоцільне, як наслідок, був відроджений стародавній козацький звичай стовпової кари, то поставлені на державну службу чиновники тепер відповідали власним життям і статками за якість своєї роботи. Вже за п’ять років – після двох виборів на місцевому рівні, – результати такої системи державного управління далися взнаки. Життєвий рівень стрімко зростав разом з ростом міст і розвитком промисловості. Тепер кожен губернатор прагнув мати якомога більше людей на території, за яку відповідав. Від цього прямо залежали його доходи – вони формувалися знизу вгору, на відміну від того, що було раніше, коли центральна влада забирала все, а потім виділяла місцевій владі дещицю від забраного. Чим більше було працюючих на його території, тим більше йшло в губернаторську скарбницю, і з цієї ж скарбниці платили безробітним. Тому губернатори підтримували всі починання, які зменшували безробіття на території, за яку він відповідав. А оскільки в сільській місцевості можливості розвитку обмежені, це було можливим тільки за умови стійкого росту населення міст. Звідси постійний будівельний бум в містах…

Світовий досвід свідчить, що найкращі вкладення грошей – це вкладення в майбутнє, тобто в виховання і освіту дітей. Ні Скоропадський, ні Федорчук від цього досвіду не відступали.

Велика і Громадянська війни зробили сиротами мільйони дітей. Рятуючись від воєнних лихоліть, майже мільйон їх опинився в Україні. В двадцятому році в Полтаві знайшовся подвижник виховання безпритульних дітей – Антон Макаренко. Увагу Федорчука звернули на цього здібного педагога і вже через рік Макаренко створив школу-комуну в Харкові. Основою свого методу Макаренко поставив принцип не просто засвоєння певної кількості знань, а вміння творчо їх застосовувати. Це була школа, де вчили практичній справі, де виховували творців. І сотні таких невдовзі виникли по всіх губерніях України. Серед безпритульних було немало тих, кого сиротами зробили комуністи. Ненависть до “червоних” палала в їхніх серцях, як колись палав в серці Пилипа Петровського вогонь Трансваалю. Після тридцять другого року таких дітей, які змогли втекти з країни людоїдів, стало ще більше. Хлопці знайшли притулок в кадетських корпусах, а дівчата в жіночих ліцеях. В таких закладах навчалися і діти керівників української держави.

Вкладаючи гроші у виховання дітей, Федорчук дбав і про майбутні кадри для створеної ним державної машини. Найкращі закони – ніщо, коли їх не виконують люди. І потрібно, щоб вони виконували закони не тільки через страх покарання – будь який закон можна обійти, а й мали ідею.

Сталін – вождь комуністичної Росії – це розумів, як розумів і те, що опиратися на “стару гвардію вірних ленінців” в майбутньому недоцільно і нерозумно, з огляду на бюрократичну суть комуністичної Радянської влади. В тридцять п’ятому році він почав кадрову реформу, провівши Велику чистку. За п’ять років він майже поголовно змінив свої керівні кадри. До цього, сорокового року, зі 170 тисяч студентів, які отримали вищу освіту у роки першої п’ятирічки, керівні пости займали 152 тисячі, з 370 тисяч інженерів, які закінчили вузи в другу п’ятирічку, – 266 тисяч. Тобто, кожен другий отримав призначення на керівну посаду через три роки роботи. Радянська влада була для них “своєю рідною владою”. На тернистій дорозі до успіху ці молоді сталінські “висуванці” без зайвих сентиментів рвали горлянки один одному – строчили доноси і виступали з “критикою” на партзборах. Так само завзято вони готові були зустріти та розтерзати всякого зовнішнього ворога, який би замахнувся на їхнє світле майбутнє…

Знадвору почувся приглушений склом і шторами шум автомобіля. “Хто б це міг бути в таку пізню пору?…” – Іван Остапович відірвався від паперів. А за хвилину в коридорі вже лунав веселий дитячий гамір. Двері кабінету розчинилися і з шумом-гамом вбігла його шестирічна онука Гануся.

– Дідусю, ми приїхали! – Дитина безцеремонно повисла на дідовій шиї.

…Під ранок сон найсолодший. Це відомо всім, а найкраще це знають командири учбових взводів.

– Рота, підйом! – в цю секунду відчайдушно мрієш про те, щоб крик цей виявився кошмарним сном. Ще ось-ось, і ти розплющиш очі в своїй кімнаті, знайомій до останньої плямочки на шпалерах, і полегшено засмієшся…

– Ро-о-ота-а… Підйом!!! – Крик днювального змушує підтягти коліна до підборіддя і різко кинути їх від себе. Ковдра відлітає, і Віталій – зовсім сонний, на автопілоті, – зіскакує з ліжка. В казармі обвальний гуркіт, гул. За вікном ще темно, на тумбочці блимає підсліпувато лампочка днювального, а всі з гарячкової поспішністю одягаються.

Руки діють самі по собі, автоматично хватаючи штани, чоботи. Секунда, і штани натягнуті, онучі самі собою намотуються на ноги і чоботи ніби й не знімалися ще з вечора, а куртку можна накинути вже на ходу, біжачи на вихід. Учбова рота сиплеться вниз сходами, шикується на асфальті плацу. Фельдфебель Нараєвський стоїть з запаленим сірником в дверях казарми, а мимо нього несуться в шаленому темпі вісімнадцятилітні хлопчаки, кандидати в солдати. Свіже, настояне на хвої повітря зустрічає їх на виході.

Командирами відділень були призначені курсанти сержантської учебки, відділенню Федорчука дістався стрункий здоровило на прізвище Лермонтов. На відміну від російського поета в погляді майбутнього сержанта геть-чисто була відсутня меланхолія і, на їхню біду, хлопець виявився майстром спорту з легкої атлетики. “Тільки мертві не впрівають, всі інші у мене вмиваються потом…” – цей кондовий армійський афоризм салаги з його допомогою в перший же день засвоїли дуже міцно.

– Підйом команда була! – Гуркоче над самим вухом осоружний і підбадьорюючий, немов крижана клізма, рик сержанта. – Шикування через три хвилини!.. Дві хвилини!.. Одна! Відділення!.. Р-р-ряйсь!

Остаточно прокидається Віталій вже на плацу. Найвищий у взводі, він правофланговий. Правда, до командира взводу Віті Нараєвського – так звуть поза очі курсанти ЦБПСВ[35] “Десна”, – Віталій не дотягує однаково. Той навіть у двері казарми проходить боком, уродився такий чолов’яга – ведмідь ведмедем!

Ранок, незважаючи на останній день травня, випав сирий, прохолодний. Від цієї сирої прохолоди Віталій вже остаточно й проснувся. Як приємно все-таки відчувати себе сильним і дужим!

– Ну, кандидати в захисники Батьківщини, добровольці для ранкової зарядки є? – Нараєвський на зіщулених від прохолодного вітерця хлопців дивиться згори вниз. – Бажаючі можуть вийти зі строю.

Оце, ніби запрошення фельдфебеля, своєрідний психологічний бар’єр, завжди, коли щось потрібно зробити важливе, мусиш спочатку на це зважитися. От у хлопчаків, вчорашніх школярів, і виховують рішучість. Ту, яка колись в єдину потрібну мить кине бійця в контратаку через бруствер окопу…

Позаду хтось важко зітхає. Віталій розуміє це зітхання. Вийдеш зі строю і весь день потім, як ломовий кінь, бігаєш з двадцятип’ятикілограмовим ранцем за спиною. А варто залишитися на місці – і підеш в теплу казарму досипати. А під сірою ковдрою так хороше, такі гарні сни під ранок сняться… Тим більше, що його ніхто за це не покарає, а потім сядеш в автобус і до вечора будеш вже вдома, у мами…

Але дзуськи! Не для того він два місяці проходив КМБ – “курс молодого бійця”, карантин, як його частіше називають, – щоб в останній день здатися. Всі “втрати” взвод поніс ще в перші дні. Ті, хто цього хотів, вже відсіялися. Тепер вони майже повноправні курсанти Центру Бойової Підготовки. Ну, майже… А “втрати” поїхали додому, до мами. Не кожному по душі муштра. Вірніше, вона всім не до душі, але не кожен здатен її терпіти. Для цього і видуманий карантин, дев’ять тижнів до початку військової служби і прийняття присяги. Це щось на зразок чистилища, фільтра, останній шанс задуматися, прислухатися до себе і вирішити – а воно тобі, хлопче, треба? І встигнути зістрибнути з підніжки вагончика, який вже набирає швидкість, не створюючи проблем ні собі, ні іншим. І працює це чистилище – будь здоров!

– …Але спочатку була вовча атака. Що воно таке? Ну, слухай. Три дні, ще у військкоматі, ми спали лише по 2-3 години на добу, все кудись тягли нас, все якусь марію мусили робити. – Розповідав потім Віталій друзям-приятелям, які лише готувалися піти до війська. – Селепків[36] просто доводили до перевтоми. Рішення дуже розумне: купа молодих хлопців може наробити таки лиха, а незнайомі з муштрою, селепки скоріш ніяк не відреагують на сержантів. Ну, а ті вже тут крутилися, справжні тобі вовки довкола “кошари” з салагами. Нарешті всіх загрузили у величезні вантажівки з лавками всередині. Набили мов оселедців до бочки. Мішки з повним комплектом та свої валізи (в тих ідіотів, які їх не повикидали заздалегідь) треба було тримати в руках. Наприкінці до того критого фургону вліз здоровенний, як шафа, фельдфебель і наказав всім запхати писки до своїх мішків і почати молитися, бо: “Ви тепер їдете до мене додому, і нехай пан Бог змилосердиться над злиднями, бо вас усіх чекає дуже болісний капець, руки-ноги вам всім поламаємо, щоб знали, дурні, як ходити де не треба і як підписи свої ставити де попало!” З того всього, та ще згадавши всі кіно про військо, я вже й собі повірив, що конкретно влип. У голові промовляв “Отче наша” і “Vater unser-а”, на випадок, якщо на небі вже встановилася влада цісаря. А фургон віз нас вже добрі три години. Як потім виявилося, учбові касарні були за рогом, але треба було нагнати мандражу. І того мандражу нагнали якісно, бо вантажівки добряче покружляли по колу. Фургони загальмували перед залізничними складами. Двері відчинилися і фельдфебель вигнав всіх на вулицю, де вже крутилися його сержанти. Криком вишикували у шеренгу і загнали до складу, де якісь цивільні козли з таким самим криком видали нам шоломи, наплічники, протигази, лопати, ну й інше жовнірське барахло. Можете собі уявити, скільки весь той крам важив для публіки, яка перед тим хіба шкільний портфель півгодини 10 метрів тягала. Загнали назад до фургонів. Знову “моліться, зара вам всім квітка!”. Ще хвилин 15 і вантажівки стали перед учбовими касарнями. І отут почалося… – А у приятелів вже очі сім на вісім від страху і це Віталію жах, як подобалося. – З усієї бази стягнули майже всіх сержантів. Так, що на одного селепка іноді накидалося одразу троє. Очманілих селепків, нав’ючених барахлом, ганяли корпусами, так що ті падали на сходах і по них бігли інші. Двох одразу відвезли до шпиталю: їм потовкли писки чоботи майбутніх коллєжків. Заставляли падати й віджиматися. Хто не міг, мусів стирчати в “упорі лежачи” до повної відмови м’язів. А його не так і важко отримати, якщо більярд був основним видом спорту до війська. На моїх очах в одного селепка випала рука з суглобу плеча. В такий оригінальний спосіб, сержанти влаштовують додаткову медкомісію: якщо “товар” дефектний, то ліпше відсіяти заздалегідь, аніж витратити купу часу і коштів на навчання селепка, який потім візьме, та й скопититься… Під кінець дня нас нарешті відпустили спати. О небесна розкіш! Нам того разу дали на сон аж цілих вісім годин. Хвилина в хвилину! Проте це був перший й останній раз такого розслабону. Оце дійство й називається вовчою атакою…

Але сьогодні останній день карантину. Сьогодні ще потрібно витримати, ввечері присяга, а потім аж два дні відпочинку – благодать! Взвод, як один, рубає стройовим два кроки вперед…

Деякі наївні люди думають, що біг по вранішньому лісу збагачує легені цілющим киснем і додає масу позитивних емоцій, а тому виключно корисний для здоров’я. Цих недоумків слід відловити на їх улюбленій лісовій стежині, витрусити з кросівок і поставити в саму середину курсантського строю. А краще – в останню шеренгу, щоб як слід зрозуміли помилковість своїх переконань. Коли перед тобою мчить табун пітних коней, здіймаючи копитами хмари пилу та піску, і по ходу справи позбавляючись від газів, що накопичилися за ніч, в кишечнику, легені насищаються чим завгодно, тільки не киснем. А хочеш ковтнути свіжого повітря – роби неможливе: додай швидкість і через не “можу” виривайся вперед, не звертаючи уваги на онучі, які збилися, і стерті в кров ноги. До речі, стосується це не тільки ранкових кросів…

…Піт, перемішаний з пилом, роз’їдає очі, десантний ранець-рюкзак з протигазом в металічній коробці разом з важенним МП-18 метляються на спині, заважають бігти. Колона біжить спочатку вроздріб, а потім потрапляє в один ритм і ось вже десятки чобіт дружно гахкають по бетонці шосе. Колона в своєму швидкому, але мірному рухові ледь хитається: праворуч – ліворуч, праворуч – ліворуч… Піддаватися цьому розхитуванні десятків людей приємно, так не втомлюєшся. Віталику навіть батьків-командирів стає шкода, Нараєвського з сержантами, які хоч і біжать в ногу з усіма, але осторонь, на узбіччі.

Колона звертає на лісову стежину і хтось позаду з жалісним схлипуванням падає і негайно лунає лютий рик фельдфебеля: “Двоє останніх, взяти пораненого!” Віталій на бігу оглядається – двоє, які й так ледь-ледь пленталися позаду, з лайкою підхоплюють бідолаху, який упав. Той намагається вирватися і бігти самостійно, але фельдфебель ударом свого безрозмірного чоботиська підчіплює невдаху і той зі всією амуніцією знову розтягується на стежині. Двоє наступних курсантів хапають під руки небораку, тягнуть по маршруту марш-кидка. З лютого виразу їхніх облич видно, зараз вони згадують всіх родичів цього “пораненого” до сьомого коліна такими словами, які зазвичай пишуть на парканах.

Такі марш-кидки фельдфебель влаштовував щоденно з першого дня, явно насолоджуючись своєю владою над курсантами. “Швидше, дармоїди, веселеньку нічку я вам гарантую!” Спочатку рота розтягувалася на кілометр, зараз біжить компактною щільною масою. Ніхто не хоче опинитися останнім – Нараєвський вмить оголосить такого “пораненим” і тягти слабака доведеться всім по черзі. А потім рота змушена буде половину ночі тренуватися в “…сорок п’ять секунд, підйом-відбій…”, – фельдфебель майстер досягати того, щоб у підрозділі відстаючих більше не було. Зате засинали миттєво, і у снах до світанку крутилися ці лісові стежини, смуга перешкод, стрільбище, плац під весняним вітерцем і променями травневого сонця.

Ліс, ліс, ліс кругом… Важенний, з колись воронованим, а тепер витертим до білого кожухом ствола, МП-18 боляче б’є під ребра і Віталій перевішує його на шию. Так ніби легше бігти. Він біжить всередині колони, хоч і не найперший, але й не останній. В цьому лісі вони вчилися ходити по азимуту, вести розвідувальний пошук, долати водні перешкоди… Передні двоє чомусь зупиняються і Віталій просто втикається носом їм у спину. Попереду рівчак з ручаєм на дні. Курсанти стоять, важко, запалено дихають.

– Ну, чого стали? – Нараєвський підходить легкою, пружною ходою, ніби не біг разом з усіма з таким же ранцем і старим потертим МП-18. – Стрибком вперед! Ну! Стрибком!

Взвод стоїть на обривистому березі ручаю, кожен швидким поглядом міряє його ширину… Два метри з лишком… Ні, не під силу…

– Наказую стрибати! – Розлючено повторює Нараєвський.

Робити нічого, Віталій разом з Федором Литовченко, колишнім вантажником, обоє цибаті, довгоногі, стрибають першими. Відходять назад, розбігаються і… підошви чобіт лиш ковзнули по трав’янистому схилу протилежного берега… з хлюпанням звалюються у воду. Видираються на протилежний схил рівчака, хапаючись за кущі, геть мокрі і в грязюці. Слідом за ними наступні двоє теж не можуть перестрибнути двометровий рівчак. За три-чотири хвилини рота все-таки перебирається на протилежній бік, всі забрьохані, мокрі-мокрісінькі. На тому боці височить, як башта, один тільки фельдфебель. Він легко, без усякого розгону, м’ячиком перелітає через рівчак. На докір всім, він чистенький і чепуристий.

– Ну, чого стали! – Такій лютості характеру можна тільки позаздрити. – Вперед, бігом. Марш!

І знову тупотять чоботи по лісовій стежині, а кущі і дерева обабіч зливаються в зелену смугу.

– Рота! В напрямку окремої сосни на пагорбі, в лінію, направляючий перший взвод! До бою! – На пагорбі належало окопатися і зайняти кругову оборону. Віталій біг поруч з Клімовим, у чоботях хлюпало, довга трава чіплялася за ноги. Добігли, впали, гострі леза малих піхотних лопаток вгризлися в ґрунт…

Правда, сьогоднішній день можна вважати найлегшим за весь час перебування новобранців у війську. З першого ж дня їх занурили з головою у важкі, для вчорашнього школяра і студента, навіть надмірні випробування. Інструктори на чолі з фельдфебелем Нараєвським ганяли молодиків[37] ніби чорти грішників у пеклі. Перший тиждень так і називався – “пекельним”. Ці випробування почалися з першої ж хвилини, як вони потрапили за ворота Центру. Від КПП[38] – відразу бігом в розташування. А це п’ять кілометрів лісом. І через кожні два “звичайних” тижні знову йшов “пекельний”. По дев’яти тижнях для них, молодих новобранців, ці п’ять кілометрів вже була не відстань, пробіжать заввиграшки і не помітять, як пробігли.

А тоді Вітя Нараєвський вишикував захеканих, в новеньких, але вже мокрих від першого бойового поту, одностроях молодиків і ласкавим, майже прохальним тоном промовив:

– Ну, як скуштували першої тяготи військової служби? Кому сподобалося, може зробити три кроки вперед. – Ласкавий голос фельдфебеля змінився на грізний рик розлюченого лева. – І тоді вам безсонна ніч забезпечена. А також відсутність елементарних зручностей, холод і голод, біль від ран і смертельна небезпека в майбутньому. А хто не бажає цього, може залишитися на місці. Ну, на який ляд вам здалася ця служба? Чи не краще буде сидіти десь в теплій місцині в спокої і безпеці?

Віталій не піддався на провокацію. Він знав – задача в інструкторів така, психологічно розкласти новобранців, з першої ж хвилини зануривши у важкі випробування. І нерідко їм це вдавалося.

Заняття. Досвідчені сержанти знають – посади зараз курсанта в клас – після кросу, та й після сніданку – так він тут же і засне, мерзотник. Власне, в перші місяці молодий боєць у будь-який час заснути готовий, так чого дарма учбовий час на сидячі заняття переводити? Все одно не в коня корм. Ось звикнуть, адаптуються трошки соколики, тоді й до серйозного навчання черга дійде. А поки – на плац кроком марш! На стадіон! На стрільбище! На штурмову смугу і смугу перешкод! Вперед! Бігом, бігом! Марш!..

– Відпрацювання стройового кроку по розділеннях! Роби… р-раз! Роби… два! Носки тягнути!

– Згинання і розгинання рук в упорі! Роби… р-раз! Роби… два! Всі разом роблять!

– Вогневий рубіж два метри попереду – до бою! Роби… р-раз! Роби… два! Куди дупу виставив?!

Деякі не витримують – пишуть рапорти і йдуть. Як правило, перші “дезертири” з’являються вже до кінця першого тижня карантину. А всього за перші два тижні карантину відсівається в середньому двоє-троє з відділення. Проводжають їх з показним презирством і прихованою заздрістю.

Сержанти не тільки ганяли майбутніх солдатів, як чорти грішників у пеклі. Інструктори спокушали курсантів теплом, коли було холодно, коли годинами мокли в болоті чи повзли по мокрому піску берегом Десни. А інструктори-сержанти йшли і голосно пропонували теплий чай і каву, сухий одяг і м’яке ліжко. Кожен курсант мав невід’ємне право відмовитися від цих тортур і негайно отримав би все, що обіцяли інструктори. А потім, – і це знав кожен курсант, – такий слабак був би негайно відправлений назад, до того військкомату, який призвав його на службу. Ніякі виправдання в малодушності до уваги не бралися. З молодих новобранців тільки кожен третій – за статистикою – проходив жорсткий, часом навіть жорстокий відбір під час двомісячного курсу молодого бійця. І попереду на цього “щасливця” чекали ще два роки важких, виснажливих тренувань, пройшовши які, можна стати справжнім солдатом…

Причиною такого великого відсіву кандидатів у солдати були не фізичні навантаження – учні старших, випускних класів в школі під час занять з початкової військової підготовки отримували не менші, а психологічна капітуляція людини, страх. Головний об’єкт тренувань не тіла новобранців, а дух, воля і свідомість молодих воїнів. Призваний на військову службу хлопець за ці два місяці повинен досягти глибин самопізнання, повинен відчути, що його тіло лише оболонка в якій знаходиться його воля, його свідомість. За час служби він повинен абстрагуватися від тіла-оболонки, фізичного болю, несприятливого зовнішнього середовища і піти вглиб себе, дивитися на навколишній світ, як на вороже середовище, ніби крізь ілюмінатор. Лише тоді воїн зможе виконати бойову задачу будь-де, зимою і літом, в болоті і горах, тундрі і пустелі. Боєць повинен бути спроможний перепливати з повною бойовою викладкою широкі ріки, без спочинку йти десятки кілометрів в лісі, тайзі, через болота та буреломи, годинами лежати в смердючому болоті, коли тіло судомить від холоду і нещадно їдять комарі, ховатися в камінні, чекаючи свого часу, миттєво виконати поставлене завдання і відійти живим. Таке по силам тільки обраним…

Віталій оглядівся – щось не видно інструкторів-сержантів. Потрібно бути напоготові – молодиків учили діяти в підрозділі, коли виконання бойової вправи чи нормативу визначалося не для кожного бійця особисто, а по останньому в групі. Часто на марші інструктори “брали в полон” якогось бевзя-роззяву і коли група вчасно не помічала “пропажі” бійця, негайно не зупинялася і не кидалася на допомогу – покара була неминучою. Не здаватися ворогу і не залишати своїх поранених і тіла убитих товаришів – кодекс честі бійців Української Армії. Особливо це стосувалося тих, кого бійці обирали своїми командирами…

Але сьогоднішній день особливий, по традиції навантаження будуть великими, але не надмірними і до таких специфічних форм бойової підготовки в цей день зазвичай не вдаються. Ага, відмітив про себе Віталій, дійсно інструктори-сержанти бігли попереду групи, їх майже не відрізнити від решти курсантів, хіба що по легкому і вільному руху, ніби немає в кожного з них важенного ранця і такого самого набору зброї, як і в їхніх підлеглих. Взагалі кожен інструктор, сержант, фельдфебель чи офіцер, наочно показував до чого повинен прагнути молодий курсант, якого рівня кожен має досягти у бойовому навчанні. Перш ніж стати хорошим фахівцем військової справи, новобранець повинен стати хорошим солдатом. Тому перед навчанням його військової спеціальності необхідно закріпити засвоєні на заняттях по початковій військовій підготовці основи. Це було покладено в основу бойового індивідуального навчання. Упор робився на кроси та вогневу і тактичну підготовку, на уміння користуватися засобами хімічного захисту, орієнтуватися на місцевості, правильно вибирати маршрут, маскуватися і тому подібне. Об’єм задач весь час зростав, кожне наступне навчання починалося повтором пройденого. Тому марш-кидки інструктори здійснювали з такою самою викладкою, як їхні курсанти, послаблення не було нікому. Вони стріляли з такої самої зброї. Командири учбових підрозділів були лідерами, за якими йшли призвані на військову службу новачки, учили власним прикладом. Тут діяв закон: роби так, як я роблю, а не так, як я кажу.

За проходженням марш-кидка батьки курсантів та запрошені на урочисту церемонію присяги спостерігали на великих екранах телевізійних проекторів. Деснянський Учбовий Центр взагалі устатковувався по останньому слову техніки, але такого обладнання ще не було навіть і в дослідних центрах столичних університетів чи в Академії Наук. Генерал Петровський, перший начальник Центру, з самого початку поставив справу так, що в “Десні[39]” проходили випробування найновіші зразки техніки. Навіть такої, що не мала ніякого відношення до Збройних Сил. А що вже казати про комунікаційну техніку: дротові телефонні апарати, радіостанції, телевізійну апаратуру, до якої у Пилипа Степановича був постійний і незгасаючий інтерес. Це за підказкою Петровського отримав державну підтримку Зворикін і зміг в короткий час створити діючі зразки телевізійних передавачів і приймачів. Не залишилися глухими до слів генерала і підприємці, акціонерні товариства вклали кошти в нову галузь і в середині тридцятих розпочали серійний випуск телевізійної техніки заводи в Києві, Сімферополі та Львові для державних закладів і потреб населення.

По всьому маршруту було встановлено до двох сотень телекамер і запрошені на власні очі бачили, як проходять початковий курс навчання їхні діти. “Охів” і “ахів” чулося достатньо від особливо чуйних матінок. Батьки переймалися менше, свого часу вони також проходили подібний курс і бачили – їхні чада показують себе гідними продовжувачами справи батьків. Та й то: за два попередні місяці всі слабаки вже відсіялися, тут лишилися тільки ті, хто фізично і духовно був готовий до важких випробувань військової служби. Батьківські почуття виражалися у кожного по-різному, але ніхто не був байдужим.

І коли хтось з курсантів упав, тихий стогін-зітхання вихопилося у всіх присутніх. Хвилину-дві на лісовій стежині борсалася куча мала, нічого розібрати на екрані не можна було: ранці, стволи, чоботи… Все змішалося разом. Ті, що бігли позаду, оминали невдах, а потім розсоталася і та купа, лишилося тільки троє. І один явно щось зламав двоє товаришів накладали пов’язки, білий колір бинта викликав здавлене схлипування матінки, яка впізнала свого синочка. Ті схлипування негайно було припинені грізним шипінням тата того небораки. Втім, схлипування стихли, але не припинилися. Начальник Центру, який був присутнім, зняв трубку телефону і щось запитав, а потім тихим голосом повідомив рідним, що один з курсантів зламав ногу і йому надали першу допомогу. Нічого страшного, здоров’ю і життю курсанта травма не загрожує, запевнив присутніх полковник, курсант відмовився від евакуації і буде проходити іспит до кінця…

Від стрільбища до учбового поля по прямій було кілометра два, але хто ж в Учбовому центрі бігає навпростець? Фінальна частина марш-кидка проходила заболоченим берегом Десни по бурелому, для курсантів це був іспит на виживання. Добре, хоч тички, які визначали межі броду, встановили заздалегідь. Забрьохалися в болотній твані по самі вуха. Останні сто метрів марш-кидка проходили по асфальтованій ділянці шосе. Бігти відразу стало легше. Пораненого – курсанта, який зламав ногу десь за кілометр від фінішу, – несли на саморобних ношах з двох плащ-наметів, і носії змінювалися кожні п’ятдесят метрів. Тому колона рухалася швидко, а близький фініш, що відкрився після повороту, додавав хлопцям сили. За огородженням тіснилися люди і для курсантів бачити барвисті вбрання замість польового однострою на учбовому полі було дивним. За два місяці всі начисто відвикли від звичних прикмет цивільного життя.

“Он вони, он, вже близько!..” – і всі, хто щойно купчився біля екранів разом розвернулися в бік фінішу, ніби металеві стружки, до яких піднесли магнітик. Запрошені на церемонію прийняття присяги батьки курсантів і гості Центру потяглися до білої смуги на шосе, яка означала кінець марш-кидка…

Он в темряві народилася ще темніша пляма, яка поволі наближалася. Ось уже видно окремі фігури. Когось несуть на імпровізованих ношах в голові колони. У багатьох куртки і штани польової форми подерті, крізь дірки у декого навіть видніються бинти. І всі без винятку у болотній твані, брудні і заморені. Але очі у курсантів блискають жваво, колона рухається доволі швидко, незважаючи на ноші з пораненим.

– Ну навіщо така жорстокість! – Дружина Івана Остаповича відвернулася, нишком витерла сльозу. Двоє її синів вже пройшли через це випробування, але вона ніяк не може звикнути. – Вони ж ще діти!

Федорчук тільки високо здійняв брови – він вважав якісь дискусії з цього приводу зайвими. Бо ще в двадцять другому році за його, Івана Остаповича, ініціативи Народні Збори прийняли Закон про громадянство. Тільки той отримував право стати громадянином України, хто довів готовність виконувати свій громадянський обов’язок. І старший син, Трохим, був серед перших, хто проходив таке випробування. Бо для будь-якої країни найперший обов’язок її громадянина – готовність захищати свою країну зі зброєю в руках і віддати життя за честь і незалежність Батьківщини. А ті, хто таку перевірку не пройшов, вважалися всього лише підданими Гетьмана України без права вирішувати долю України в парламенті та уряді.

Втім, жінка, зрозуміло, у них таке м’яке серце, і як завжди, зовсім не тоді, коли це потрібно! І тому Іван Остапович сердито промовчав. Він був вище жалісних бабських сліз. А старший син не стримався.

– Мамо, ти не розумієш! Цих дітей тут вчать захищати Батьківщину. Захищати від цілком певного противника. – Трохим махнув рукою в напрямку півночі. – Он там! Рано чи пізно, але звідти, з Московії, на нашу країну нападуть комуністи, які робитимуть тут те, що вже зробили там, у себе. Ці діти, як ти їх називаєш, знають, що воювати будуть проти сильного, сміливого і вмілого ворога. І ця війна не буде легкою. Або вони знищать всіх, хто зазіхатиме на нашу землю, або ж російські комуністи знищать Українську Державу і її громадян. Третього не дано! Їх навчають вбивати ворогів швидко, надійно, ефективно. І війна – це не кіно, де піднявся, витер бутафорську кров, і знову живий-здоровий. Війна вимагає напруження всіх сил, ставить на межу життя та смерті, і щоб на цій межі встояти, вони повинні бути готові до граничного напруження всіх своїх сил і волі. І слабкі повинні відсіятися з самого початку, щоб потім не підвести інших, хто на них покладатиметься, як на кам’яну гору. Саме для цього вони тут набивають собі гулі і калічаться на штурмових смугах! – Вже сердито закінчив старший син свою філіппіку.

І за кожним з цих молодих хлопців спостерігали ті, з ким їм доведеться служити надалі в бойових частинах в складі підрозділів, екіпажів, розрахунків. Старші вояки визначали, годиться майбутній воїн для нелегкої військової служби, чи краще йому пошукати якусь іншу професію. До присяги зазвичай доходити лише ті, хто був гідний стати поряд зі старшими вояками…

Курсанти тим часом подолали фінішну лінію. І тільки тоді до пораненого кинулися лікарі. Пролунало здавлене жіноче схлипування – видно чиясь мама вболівала свою дитину. Іван Остапович бачив таке не раз, але ніколи новобранці не скаржилися на тягар військової служби, навпаки, кожен пишався тим, що пройшов це випробування і тепер залучений до когорти обраних. Що проти цього відчуття якісь втома, біль від нікчемних ран і травм! Відчуття надлюдини, коли ти в своїх можливостях рівний богам!

Кінець марш-кидка зустрічав роту яскравим полум’ям смолоскипів. Поминувши широку білу смугу, яка визначала кінець іспиту, багато курсантів без сил просто валилися на траву. І здавалося ніяка сила не в змозі підняти їх на ноги. Але – через півхвилини, щоб віддихалися, – пролунав знайомий всім командний рик Нараєвського:

– Рота, підйом! Шикуйсь! – Поволі, без всякого рівняння, але за хвилину рота вишикувалася.

Курсант з поламаною ногою стояв, спираючись на плечі своїх бойових товаришів. Кожен з курсантів відчував: ми, п’ятдесят кандидатів у захисники Вітчизни, вишли вранці на це випробування, і ми, незважаючи ні на що, всі до одного, всі п’ятдесят, стоїмо тут. Як у майбутньому не повернеться наша доля, але ми не зрадимо своєму бойовому братству і будемо повертатися з бою всі, живі і мертві, або не повернеться ніхто. Так є і так буде надалі. А зараз ми готові принести присягу нашому народу, нашій країні…

Командир роти прийняв рапорт фельдфебеля Нараєвського, кинув оком вздовж строю і під його поглядом курсанти мимоволі підтягувалися. А раптом когось з них визнали недостойним честі стати захисником Батьківщини?

– Товаришу полковник! – Ротний чітким стройовим кроком підійшов до начальника Центру. – Друга учбова рота в кількості п’ятдесяти бійців для прийняття присяги на вірність Україні вишикувана.

– Товариші курсанти! – Полковник говорив без всякого мікрофону, але його командирський голос чути було в найдальшому кінці поля. – Поздоровляю вас з успішним завершенням курсу молодого бійця…

Смолоскипи осявали невеликий, з втоптаним піском, майданчик. Три дерев’яні столи були поставлені за огородженим товстими, з червоного оксамиту, шнурами прямокутником. На столах тьмяно відсвічували чорними воронованими стволами новенькі карабіни – їх вручатимуть після складання присяги…

Після доповіді командира роти начальнику Центра пролунала команда “Розійдись!”. Молодим хлопцям давалася остання можливість зважити всі “про” і “контра” цього важливого кроку в своєму житті. За ці два місяці вони отримали уявлення про те, чим є військовий обов’язок. Подальша їхня служба буде не легшою. Прийнявши присягу, вони брали на свої плечі нелегку ношу відповідальності за долю України, за майбутнє своєї Батьківщини. І зараз у них остання можливість відмовитися. Можливо, вони вже все вирішили і ця можливість їм не потрібна, але армія повинна надати їм таку можливість.

Хлопці витратили її по-своєму. Ледь пролунала команда: “Розійдись!”, вони змішалися веселою юрбою – в строю не так багато можливостей виразити свою радість. Але тепер можна і пострибати від радощів, що пройшов перше випробування, що довів всім, а найперше самому собі, що ти Людина!

– Діти, які вони ще діти! – Осудливо качав головою Трохим. – Пустуни…

Але в його голосі не було й тіні осуду. Навпаки, гордість за цих хлопчиків. Сам же був таким.

– Рота! – Майор, командир учбової роти, вийшов вперед. – Для прийняття присяги… Шикуйсь!

Першим вийшов зі строю, спираючись на милиці, хлопчина, який зламав ногу. Можливістю лягти в госпіталь він знехтував – бойове братство понад усе! Блідий, спираючись на милиці, він взяв теку з текстом присяги, стискуючи зброю, голосно прочитав:

– Я, громадянин України, присягаю на вірність Батьківщині і українському народу і урочисто клянуся бути хоробрим, дисциплінованим, чесним воїном…

В невірному світлі смолоскипів неможливо було розрізнити слова, але кожний знав їх напам’ять. Чорні і червоні тіні метушливо скачуть по обличчях молодиків. Чорні і червоні тіні, ніяких переходів, ніяких компромісів. Летять в чорне нічне небо іскри, лоскоче ніздрі дим смолоскипів. По одному виходять курсанти зі строю, голосно і чітко вимовляють слова військової присяги, дають клятву на вірність в своєму серці. Попереду у кожного все життя, важка і непроста служба захисника Вітчизни. Вона буде неймовірно важка, це кожен відчув за дев’ять тижнів, що передували цьому урочистому дню. Безліч разів кожного з них ставили на межу його можливостей, аби відчули власною шкірою, яку відповідальність беруть на себе.

– …коли ж я порушу цю мою клятву, нехай мене спіткає сурова покара українського закону, ненависть і презирство моїх товаришів.

Кожен з них міг відмовитися від цього непосильного тягаря. Не відмовився ніхто.

Церемонія прийняття присяги не забрала багато часу. Пролунала команда і учбова рота, чітко карбуючи крок, пройшла перед бойовим прапором під звуки урочистого маршу. Це традиція. Так, закінчивши битву, після втрат, проходили переможці перед полководцем, з своїми пораненими і покаліченими побратимами на ношах, і полководець віддавав честь своїм бійцям, живим і загиблим, які здобули перемогу. А ці хлопчаки сьогодні справжні переможці.

А потім радісні і схвильовані гості обіймали і вітали своїх дорогих синочків, що стали воїнами. А їм не до привітань і обіймів, їм би встигнути змити піт та бруд цього останнього марш-кидка, переодягтися в давно приготований парадний однострій, щоб отримати заповітний берет і знак бійця Української армії.

Заключна частина церемонії включала не тільки вручення берету і нагрудного знаку, кожен новий боєць отримував бойову зброю. Тепер, на протязі всієї строкової служби, вояк буде нерозлучним з нею – військовий однострій і зброя невіддільні один від одного. Взагалі, озброєний солдат – звичайне видовище на вулицях українських міст і сіл, він не викликав ніякого ажіотажу, наочно втілюючи лозунг “Народ і армія – єдині!” Військо предмет особливої гордості українців, бути воїном Української армії – почесно.

Особливо раділа Гануся – дуже вже їй кортіло потримати в руках справжнісінький карабін. На її радість, часу це забрало не багато. Після того, як рота пройшла маршем, пролунала команда “Розійдись!”, і молодих вояків знову оточили рідні і знайомі. А що наступні два дні припадали на вихідні, то після виснажливого двомісячного муштрування сорок вісім годин були казковим подарунком для молодиків. Не всім так щастить. Звичайно після закінчення КМБ[40] кожен новобранець негайно відбував у ту частину, де мав надалі проходити строкову службу. Але вже на третій день дійсної військової служби він отримував триденну відпустку для поїздки додому, благо, в Україні це не займало багато часу. Нові залізниці працюють з точністю швейцарського годинника, і електропотяги, їх випускає Луганська компанія транспортного машинобудування, мчать про рейкам швидкісних залізниць з стоп’ятдесятикілометровою швидкістю. А для військовиків проїзд – безкоштовний. Хоча отримує новобранець сто гривень першого внеску на кредитну книжку. А навіщо йому такі великі гроші (Пара черевиків – гривня, добрий костюм – сім гривень, а авто середнього класу – тисяча.), коли кормлять-поять-одягають вояків коштом держави? Тільки на тютюн та морозиво і тратиться вояк. (Раніше й тютюн видавали, але потім вирішили батьки-командири не труїти молодих вояків власними руками.)

Втім, Віталію до домівки батьків добиратися залізницею немає потреби, батьківський “майбах” домчить за якісь чотири години. Благо, широкі автостради простяглися Україною від Полісся і Слобожанщини до самого Чорного моря, і від Донбасу до Галичини…

 

 

 

Удар і захист*

Поїзд скрипнув гальмами і остаточно зупинився. Провідник у відчинених дверях відпустив металевий лист і, витерши поручні, по східцях зійшов донизу. Слідом за ним і Захар Слюсаренко ступив на бетонні плити залізничної платформи. Маленька залізнична станція Південно-Західної залізниці нічим особливим не відрізнялася від десятків таких самих станцій по всій Україні. На таких зазвичай поїзди не зупиняються, а коли й зупиняються, то всього на три, щонайбільше десять хвилин. Ось і цей поїзд стоїть ці самі короткі три хвилини. Сама будівля станції знаходилася по той бік колії, а з цього боку за півсотні метрів в наступаючих сутінках темніли дерева вітрозатримуючої лісопосадки. Майору довелося трохи почекати, поки потяг рушить далі, до Львова, щоб перейти по переходу на той бік, до будівлі вокзалу.

Захар оглядівся. За чверть кілометра, за привокзальним сквером, виднілися чепурненькі хатинки села – там двічі зблиснула і засяяла рожево-синім неоновим світлом модернова вивіска якогось магазину. На самій станції ліхтарі ще не вмикали, очевидно, тутешній залізничний начальник був скнаристим дядьком і не хотів даремно витрачатися на електричне освітлення перону, мовляв, і так видно. Майор підняв з платформи свою невеличку валізу і рішуче ступив на бетонні плити привокзального майданчика.

Поруч з двоповерховим цегляним будинком – мабуть тут жили працівники залізниці, подумав Слюсаренко, досить миловидна жінка набирала у відра воду з колодязя.

– Тітонько, а не підкажете, як мені добратися до … – Майор назвав селище випробувачів.

Жінка поставили на землю повні відра і уважно глянула на Захара.

– Ви на танковий полігон? – Запитанням на запитання відповіла вона. – За двадцять хвилин має бути рейсовий автобус, то на розвилці зійдете, а там самі знайдете, племінничку. По звуку…

Ще раз глянула на майора, усміхнулася чи то грайливо, чи насмішкувато, Захар не второпав, підчепила відра коромислом і пішла, похитуючи стегнами. Захар тільки головою похитав: ох, і звабна, зараза!

Втім, чекати автобуса йому не довелося. Тільки Захар підійшов до автобусної зупинки, як біля її низенького паркану з шиком – тобто, хмарою куряви та виском гальм і колісної гуми – загальмував новий повноприводний “луаз”. Новим, правда, він був лише в тому розумінні, що Луцький автомобільний завод зовсім недавно розпочав випуск таких повноприводних позашляховиків. А так це вже була досить добре побита дорогами і жорсткою експлуатацією машина. Заслужений автомобільний ветеран, так би мовити.

– Товаришу майор, ви часом не майор Слюсаренко будете? – водій у чорному танкістському комбінезоні з особливим вивертом підніс долоню до козирка свого польового кепі.

Майор похмуро глянув на парубійка. Розв’язність водія йому не сподобалася.

– Часом буду. – Буркнув Захар. “Струнко його поставити, чи що?”

– Полковник Кошовий наказав зустріти вас і привезти. – Витягнувся водій. Представився. – Сержант Сєдих. – І додав по хвилі роздумів. – Панкрат Пантелеймонович.

Хлопчина був досить кумедним у своєму намаганні виглядати значним і Захара це розвеселило.

– Добре, Панкрате Пантелемоновичу, поїхали. – Засміявся Слюсаренко.

Селище випробувачів Слюсаренку сподобалося. Не так вже й далеко від Києва, а потрапляєш ніби у інший світ. Сосновий ліс, за високим зеленим парканом кілька житлових одно і двоповерхових будинків, танкові бокси, ремонтні майстерні. За потрійною огорожею з колючого дроту – кільце випробувальної траси, по ньому з ревом і риком рухаються броньовані “звірі”. Правду казала молодичка, по звуку він легко знайшов би танковий полігон. Поряд, за стіною кремезних ялин та сосон танкова директриса. Мовчки кивають верхівками високі сосни, спостерігаючи, як порскають полум’ям танкові гармати, а від сталевих, залитих бетоном мішеней летять іскри. На території селища, за високим парканом, все, необхідне для життя і військової служби: казарма, будиночок штабу, приземкуваті склади. Доріжки і тротуари обсаджені молодими деревцятами і посипані чистим піском. Скрізь на території містечка чистота і зразковий порядок. “Луаз” загальмував біля двоповерхової будівлі з написом “Військовий гуртожиток”.

– Полковник наказав віднести ваші речі в готель, а вас підвезти до штабу. – Водій схопив неважку валізу майора, той не встиг навіть рота розкрити, і зник за дверима готелю.

– Людмила Василівна віднесе ваш чемодан у номер. – Сержант з’явився за півхвилини.

Начальник випробувального полігону полковник Кошовий чекав на майора в своєму кабінеті.

– Вітаю вас, Захаре Карповичу. – Полковник міцно потиснув руку майору. – Кажуть, гора з горою не сходяться, а ми, як бачите, зустрілися. З Києва подзвонив Родіон Якович, а я все думав: ви чи не ви?

Вони пройшли в кабінет. Ніякої надмірності, відмітив Слюсаренко, два столи буквою “Т”, книжкова шафа, два масивних, фарбовані білим, сейфи, приставний столик з телефонами. Ось і все.

– І вам доброго здоров’я, Петре Кириловичу. – Схилив голову у вітанні Слюсаренко.

Вони не бачилися давно, з тридцять шостого року, коли в далекій Іспанії спалахнув заколот генерала Франко і сотні добровольців всякими правдами і неправдами прагнули потрапити за Піренеї, щоб допомогти іспанському народу відстояти свою свободу. Як не дивно, але соціалістичні по суті уряди Німеччини та Італії стали на бік диктатора Франко, а радянський уряд диктатури пролетаріату, навпаки, надав допомогу демократичному уряду Дієго Кабальєро. І на вузьких стежинах в далекій Іспанії зійшлися у двобої італійські фашисти і німецькі націонал-соціалісти з добровольцями Інтернаціональних бригад і батальйонів з різних країн Європи і далекої Америки. Були в Інтербригадах і українські вояки. Спочатку, як добровольці, а потім, як інструктори бойової техніки, яку Україна продавала Іспанській республіці.

Одним таким інструктором став капітан Слюсаренко. Йому, як і іншим українським військовикам, що зголосилися добровольцями на війну в Іспанії, довелося піти з війська – українські закони забороняли військовим воювати поза межами країни. І вже тоді, як абсолютно вільна цивільна людина, він зміг прийняти участь у громадянській війні в далекій середземноморській країні. Там він воював на радянських танках БТ-5. Воювати за свободу іспанців Захар пішов не від одного тільки бажання боротися за справедливість. Він був військовиком, а там, в Іспанії, мала відбутися перша сучасна війна, війна моторів. А який же професіонал відмовиться вдосконалити свої знання, нехай навіть це й пов’язано з ризиком для життя. Тим більше, що цей ризик був складовою частиною його професії. Професії захисника Вітчизни.

Там, за Піренеями, багато українців побувало, дехто і голову склав, воюючи за свободу іспанців. Але не всім бажаючим вдалося потрапити на “іспанський полігон”. Кошовому, наприклад, не вигоріло.

– Давно вас відновили у лавах? – Запитав полковник. – В тридцять шостому ми були капітанами…

– Тільки місяць, як повернувся. – Тоді, в тридцять шостому, вони закінчили академію і були в однакових званнях. А нині Кошовий уже з трьома полковницькими зірками на погонах. – Через Францію…

В березні, всього три місяці тому, Іспанська республіка ще трималася. Захар залишався до останнього дня на Каталонському фронті і на власні очі бачив агонію республіки. Катастрофа наближалася давно. Більше третини Каталонії знаходилося в руках заколотників-франкістів. Після втрати Мадриду в жовтні тридцять дев’ятого, республіканський уряд перебрався до Барселони. Відрізані від інших республіканських районів, менше ста тисяч солдатів-республіканців билися з двомастами тисячами солдат Франко, один солдат проти двох, один танк проти чотирьох, одна гармата проти п’яти і один літак проти двадцяти. Та ще слід додати патронний і снарядний голод, нестачу продовольства і палива у республіканців, і надмір цього добра у франкістів. На початку сорокового року фронт було прорвано на двох напрямках і корпуси Франко та італійські дивізії на початку березня вже підходили до Барселони. Танкіст Слюсаренко бився і бився добре, якби погано не йшли справи на фронті. Він не поїхав на Батьківщину, коли республіканський уряд вирішив відізвати останніх інтербригадівців з фронту, – щоб врятувати їх від поголовної загибелі або неминучого розстрілу у випадку полону, – за три з лишком роки він полюбив цю землю і іспанців, гордий і благородний народ, за свободу якого варто було битися. Взагалі не слід було б і приїжджати сюди воювати, коли б іспанці не були хорошими хлопцями. Хоч було б неправдою казати, що він бачив одне хороше…

А після того, як перейшов разом з останніми захисниками республіки прикордонний місток у Перпіньяні, Захар багато чого побачив за два місяці у фільтраційному таборі Аржелес… Не хотілося б повторити щось подібне в Україні. А до цього явно йшло. Добровольці з Радянського Союзу натякали про це майже в очі: мовляв, братський народ, потрібно жити разом, а в світі он що робиться, одному тут ніяк не встояти, та й куди ви від нас дінетеся, а гуртом і батька добре бити. В такому от плані…

– Як там, в Іспанії було?

– Як було? – Захар стенув плечима. – По різному, Петре Кириловичу, по різному. Ось, наприклад, танковий розгром в Брунетте… Наші танки тоді прорвали оборону заколотників і до кінця дня увірвалися в це іспанське місто. Але за містом танки були зупинені гарматами франкістів. “Рейнметали”, невеличкі такі гарматки в тридцять сім міліметрів, легкі, гарматний розрахунок всього три людини. Поки таку гарматку побачиш, удар – і танк горить… Другий, третій… Вони били з чагарників бронебійними снарядами. Я ледь встиг вискочити зі свого БТ. Там ми, і не тільки ми одні, на власному досвіді дізнавалися, що мав на увазі німецький танковий теоретик Гудеріан. Експериментували на своїй власній шкірі, так би мовити, визначаючи, що таке танк і для чого він потрібен. Власне, мене тому й направили до вас, щоб втілити в наукову теорію ті перші несміливі експерименти, а найперше, у військову практику…

– Ну, військова наука пішла вже далеко від тих несміливих, як ви кажете, експериментів. – Мовив Кошовий. – Радянські танкісти в монгольських степах справою перевірили теорію “глибокої операції”, яку той Гудеріан у “червоних” маршàлів позичив. Оскільки німецькі танкісти, і Гудеріан теж, навчалися азам танкової війни у Радянському Союзі. А потім перевіряли свої теоретичні знання на іспанському полігоні.

– Невже? – Здивувався Слюсаренко. – У його книзі, “Танки, вперед!” про це ні слова.

– У нашій бібліотеці є книги радянського теоретика Тріандафілова, які лягли в основу теорії “глибокої операції”. Почитайте, наприклад, доповідь маршала Єгорова “Тактика і оперативне мистецтво РСЧА на сучасному етапі”, “Тимчасові вказівки по організації глибокого бою” Головного Штабу РСЧА, розіслані у війська, як офіційне керівництво, Тимчасовий Польовий Статут РСЧА ПУ-36, прийнятий ще в 1936 році, коли в Німеччині ніяких танків, гідних уваги й гадки не було, і ви побачите схожість задумів Гудеріана з думками Тріандафілова, Єгорова, Будьонного, Шапошникова. – Полковник глянув на круглого електричного годинника на стіні кабінету. – Вже пізно, а ви з дороги, Захаре Карповичу. На сьогодні закінчимо, а завтра зранку оглянете наш парк. Обіцяю, потрібного матеріалу для теорії і практики буде досить. Тут зібрані кращі броньові машини всіх країн Європи і учбовий танковий батальйон буде до ваших послуг…

…Завідуюча готелем-гуртожитком Людмила Василівна Кравець, миловидна блондинка, поселила майора в одномісному номері на другому поверсі. Власне, це була звичайна однокімнатна квартира, правда, без кухні, але у номері був бар з чималим вибором напоїв. А на першому поверсі можна було провести час після закінчення робочого дня, пограти в шахи, більярд, чи подивитися кінофільм у невеличкому залі.

Але, з сумним зітханням сказала майору Людмила Василівна, віддаючи ключ до номера, всі постояльці звихнулися на танках та інших броньованих машинах і тепер вона, цивільна жінка і сугубо мирна людина, знає про них більше, ніж перший-ліпший генерал у Києві. Але Слюсаренко був сама люб’язність і твердо пообіцяв, що говорити з нею буде виключно про прекрасне…

Технічна база полігону дійсно була багата. Тут були і чеські танки, і угорські, німецькі “панцеркампфвагени”: дві “трійки” з гарматами в тридцять сім та п’ятдесят міліметрів, “четвірка” з куцим стволом-недопалком сімдесятип’ятиміліметрівки, англійські танки, крейсерський і піхотний, експортний “віккерс-6 тонн”, радянські БТ-5 і Т-26, навіть один БТ-7, поява якого була загадково-таємничою. Були і вітчизняні зразки. Одним словом, матеріалу для пошуків найкращого зразка для майбутнього крупносерійного виробництва було досить, лише б вистачило часу. А його було дуже і дуже мало. Наказ Головного Управління озброєнь ЗСУ був суворим і категоричним: до кінця року представити на випробування діючі зразки мінімум двох танкових КБ. Отже, на вироблення тактико-технічних вимог осталося два-три місяці…

(Не можна сказати, що танкове виробництво в Україні було відсутнє. Ще з кінця двадцятих років на найбільш потужному машинобудівному заводі, – Харківському паровозобудівному, – було виділене окреме танкове виробництво. Там же, на ХПЗ[41], вироблялися ліцензійні дизель-двигуни та промислові трактори. Згодом в середині тридцятих з ХПЗ виділився тракторний завод та завод важких транспортних машин. Взагалі, в Харкові була зосереджена чи не третина промислового потенціалу України. Неофіційно Харків був промисловою столицею країни, хоча з ним за пальму першості в цій галузі змагався колишній Катеринослав, нині Дніпропетровськ. В столиці Придніпров’я швидко розвивалися два флагмани промисловості: ВАТ[42] “Південний машинобудівний завод”, де розгорнулося виробництво легких сільськогосподарських тракторів, вантажних автомобілів, та ВАТ “Дніпровський машинобудівний завод”, основним профілем якого було виробництво радіотехнічних комплексів для авіації і флоту. З тридцять дев’ятого року ці два товариства – ВАТ “ДМЗ” і “Південний завод” – створили авіаракетний концерн і розпочали випуск зенітних ракет для нового виду військ протиповітряної оборони країни. Але Дніпропетровськ виробником бронетанкової техніки ніколи не був, тут була тільки розвинута ремонтна база броньових машин.)

Крім відсутності зразка, була ще одна проблема. Ні у конструкторів, ні у військових не було єдиного погляду на танк, як зразок принципово нової зброї. Не стихали суперечки, для чого він, власне, призначений? Як новий вид бойової техніки класифікувати: за вагою, за озброєнням, за призначенням? Погляди були різні. Локальні конфлікти в Іспанії та у Монголії тільки позначили напрямок, але не дали чіткої і ясної відповіді на питання якими повинні бути танки. А помилка тут недопустима, вона буде коштувати Україні великої крові і великих втрат. Що не викликало суперечок і що всім було зрозуміло, це те, що нова війна потребуватиме нових, революційних машин. Дехто бачив такими радянські танки серії БТ, дехто німецький Pz III, оскільки саме в СРСР та Німеччині були розроблені найкращі на цей час танки.

В Україні також вели розробки своїх моделей, але немало високих чиновників в керівництві держави і її Збройних Силах схилялися до того, щоб розпочати ліцензійне виробництво німецького танка. За оцінками експертів це мав бути Panzer IV. Війна була на порозі і Радянський Союз цього не приховував.

Однак, багато хто вважав, що інтелектуальний і промисловий потенціал України досить високий, щоб не копіювати чужі зразки, а розробити свій власний, який би ввібрав у себе найкраще, що є в світовому танкобудуванні. (До останніх належав і Захар Слюсаренко. Разом з іншими “іспанцями”, насамперед Іваном Черняхівським, він ратував за розробку власної бойової машини. Але для цього потрібно було визначити, що саме має собою представляти так званий “український танк”. З таким завданням і був направлений на дослідний танковий полігон майор Слюсаренко.) Промисловці України вкладали в нові розробки немалі гроші. Машинобудівні фірми і корпорації розуміли, що найкращий зразок буде випускатися великою серією, тому не скупилися на витрати для науково-дослідних робіт – тим більше, що практично всі розробки знаходили застосування у цивільних областях, і ( з дозволу Генерального Штабу Збройних Сил України, звичайно) на розробку теоретичних основ застосування танків. Ділові люди України не тільки справедливо сподівалися на великі прибутки, вони захищали насамперед власне світле майбутнє.

В Харкові на танковому виробництві ХПЗ, випускалися малими серіями – по 30-50 машин аналоги польського 10ТП, скопійованого з американського танка “модель 1931 року” Джона Уолтера Крісті, революційної машини, в яку були закладені оригінальні ідеї. (Але самі американці свого генія не визнали.) Його масовим зразком стали радянські БТ-5 і БТ-7. Щоправда, як і британці для своїх крейсерських танків, харків’яни відмовилися від подвійного рушія, їхній танк був чисто гусеничною машиною.

Випускали танки не тільки в Харкові, а й (звичайно, також малими серіями) в Києві та Львові. За зразок КБ київського танкового заводу взяли класичну модель танка – заслуженого ветерана Великої війни французький “Рено FT-17”, перші два зразки якого потрапили до Української армії у дев’ятнадцятому році після боїв з румунами. Львівські танкобудівники свої моделі розробляли на основі німецьких та чеських зразків з якими у них були традиційно міцні стосунки. У німців було чому навчитися і що запозичити: нові “трійки” і “четвірки” відродженого вермахту вже поступали на озброєння новостворених “панцерваффе” і в них втілилися останні досягнення військової науки та техніки. А чеська зброя реклами не потребувала…

…Полігон був розбитий, з’їжджений вздовж і впоперек, особливо на танковій директрисі, і бойові машини погойдувалися в рідкій грязюці, як човни на хвилях. В прицілах та приладах спостереження одна туманна поволока. Він одного її вигляду в душі ставало сумно і холодно. Червень починався дощами.

Раннім ранком, сонце ще не визирало з-за горизонту, ще в низинках плавав нічний туман, машини покинули парк. Перший йшов Т-34, новий танк КБ Львівського танкоремонтного підприємства. Цей танк був подальшим розвитком “трійки” – танка PzKpfw III. Захар влаштувався на місці навідника, ліворуч від нього був масивний казенник сімдесятип’ятиміліметрівки – ліцензійної німецької гармати KwK4[43] L/48 якими вермахт планував озброїти останні модифікації танків Panzer IV та самохідних винищувачів танків. Слідом ще чотири танки: три харківські машини з паровозобудівного та тракторного заводів, і танк київського танкоремонтного заводу.

Всередині танка – як у науковій лабораторії. Під ногами немає гримкотливого заліза і металічних заклепок по куткам. Зараз всередині машини сутінок, а от в сонячну погоду на білих матових стінах грають вигадливо розфарбовані промені світла, що проходить через призми оглядових приладів. Акуратно пофарбовані в захисні, чорні, сріблясті тони прилади розташовані спереду, позаду, збоку, на стелі башти, в нішах. Попискує радіостанція, стрибають стрілки по шкалах підсвічених приладів, ледь чутне дзижчання умформерів настроює на благодушний лад, а веселе мерехтіння зелених, червоних, білих лампочок змушує забути про те, що ти всередині бойової машини…

Дорога йшла через поле до ручаю, а поблизу траси не було навіть натяку на міст. Машини натужно гули двигунами, долаючи брід і вилазячи на протилежний берег, досить крутий і розбитий попередніми заїздами. Колісна техніка тут відразу застрягла б, нічого й сумніватися – прикинув подумки Слюсаренко. За ручаєм танкова колона заглибилася в ліс і пішла по таким ямам та баюрам, що їх Захару раніше не доводилося навіть бачити. Машини то спускалися вниз, то дерлися вгору і потім відразу скочувалися в яму. Крізь ревіння двигуна Слюсаренко чув глухі удари балансирів в обмежувачі. Щоб ненароком не прикусити язика доводилося щосили стискувати щелепи і міцно вхопитися обома руками за кришку баштового люка . Побачивши його стан, сержант, командир танка крикнув прямо у вухо:

– Тримайтеся міцніше, товаришу майор, скоро траса почнеться!

“Так вона ще не починалася?” І дійсно, подолали байрак і дорога відразу стала ще гірша. Вибоїни та ковбані залишилися, але до них додалися ще й штучні перешкоди: завали з повалених дерев, бетоновані ескарпи і контрескарпи, траншеї та протитанкові рови, круті підйоми та спуски. Прямо на шляху стирчали пеньки, які скреготіли по дну, щораз траплялися глибокі балки, які долалися натужно, з останніх сил двигуна. Траса мала десять кілометрів довжини, а за день потрібно було намотати на гусениці не менше ста…

…Танк породила Світова війна, так званий “позиційний тупик”, коли воюючі сторони не могли прорвати окопну оборону один одного – була загальна думка. Танк допоміг піхоті подолати траншеї і знищити кулеметників, які засіли в окопах. І цим приніс перемогу у Великій війні країнам Сердечної Згоди.

Однак Захар Слюсаренко думав інакше. На його думку, танк своєю появою завдячує відсутності радіозв’язку між піхотою і підтримуючою артилерією, вірніше, відсутності легких портативних радіостанцій в піхотних лавах. Справа в тому, що при відповідній щільності артилерійського вогню – а в наступальних операціях на Західному фронті така щільність досягалася! – в окопах першої лінії, в “лисячих норах”, під градом снарядів калібру 150-155 міліметрів вижити не міг ніхто! Гаубиці наступаючої сторони буквально переорювали на передньому краї землю на кілька метрів вглиб. Артилерія довела, що може повністю подавити будь-яку оборону противника. При артпідготовці в першій лінії окопів гинули всі війська незалежно від кількості бійців та якості інженерного обладнання оборони. Перша лінія окопів наступаючою піхотою успішно проривалася з малими втратами! І тому протиборчі сторони дуже швидко відмовилися від розміщення скільки-небудь крупних сил в першій лінії оборони.

Але за першою лінією окопів йшла друга. І ця друга лінія знаходилася за півтора-два кілометри від першої лінії. Для європейського театру бойових дій це означало, що вона не проглядається з переднього краю. А значить, її облаштування та місцезнаходження вогневих точок абсолютно невідоме ворожим артилеристам. І ніяка авіарозвідка тут не допоможе! Тому призначення першої лінії окопів полягало в тому, щоб не дати ворожим спостерігачам розгледіти цю другу лінію оборони. А після прориву першої лінії атакуюча піхота потрапляла під вогонь кулеметів та гармат другої лінії і несла вже неприйнятні втрати. І могли б артилеристи підтримати атаку піхоти – далекобійності гармат вистачало, – але як їм повідомити куди стріляти? Ось попереду станковий кулемет веде вогонь по атакуючій піхоті і знищити його вистачить пари снарядів навіть невеликого калібру, але як повідомити на батарею координати кулемета? Всі спроби налагодити зв’язок між атакуючою піхотою та артилеристами, які її підтримували, до появи портативних радіостанцій були приречені на провал. Піхота неминуче опинялася віч-на-віч з кулеметниками другої лінії і гинула тисячами, десятками тисяч. Власна артилерія, яка обстрілювала район ймовірного розташування оборонної лінії противника, також вносила свій вклад, не знаючи місцезнаходження своїх військ. А коли наступаюча піхота понесла втрати, сторона, яка оборонялася, відновлювала становище контратакою…

І був один вихід – гармата повинна наступати разом з піхотою і знищувати вогневі точки по мірі їх появи. Котити гармату по зритій вирвами від вибухів великокаліберних снарядів поверхні неможливо, тому придумали платформу з мотором і гусеничним рушієм. Щоб захистити обслугу від ворожих стрільців необхідна броня, а щоб таке одоробло даремно не ганяти, посадили на платформу кулеметників – нехай ворожу піхоту розстрілюють. Так з’явився перший танк. Це була машина для прориву укріплених ліній оборони та штурму опорних пунктів. І що ж вона змінила, яких успіхів дозволила досягти тому, хто її застосував? Спочатку успіх був. Але потім у другій лінії з’явилися солдати з протитанковими рушницями та великокаліберними кулеметами і протитанкові гармати. А в ті часи будь-яка гармата невеликого калібру, а отже, невеликих габаритів, могла бути протитанковою! І успіхів не стало! Ніяких! Розбити німецьку армію чи хоча б змусити до серйозного відступу танк не зміг! Більш того, штурмові групи та легкі гармати на мускульній тязі виявилися кращим: дешевшим і ефективнішим, засобом для прориву оборони, ніж танк.

Танк міг вразити уяву обивателів, а кардинально змінити хід війни не зміг. І коли б у піхотинців була переносна радіостанція для коригування артилерійського вогню, танк їм взагалі не був би потрібен!

І тепер, напередодні нової війни, танк мав отримати нове народження. Вірніше, він вже народився, в танкових корпусах радянської Робітничо-Селянської Червоної армії і у відродженому вермахті нацистської Німеччини. В Радянському Союзі було багато охочих назватися батьком нового виду збройних сил, а німецький батько танкових військ був один – Гейнц Гудеріан, або “швидкохідний Гейнц”, як його прозвали німецькі солдати. Свої ідеї Гудеріан виклав у книжці “Танки, вперед!”, де ратував за створення самостійних з’єднань танків, а не просто введення танкових підрозділів у піхотні дивізії, як це робилося у арміях розвинутих європейських країн. Краще мати одну танкову дивізію з ста двадцятьма танками, ніж шість піхотних з двадцятьма танками в кожній, твердив Гудеріан. Здавалося, цим він зменшив можливості армії проривати оборонні смуги і штурмувати укріплені райони.

Це було очевидно всім, але ніхто не помітив за очевидним головного…

…Вже на п’ятому колі Захар притерпівся, пристосувався до безупинної хитавиці. Машини йшли вперед, і траса не здавалася такою вже й жахливою. Він навіть став помічати дещо по бокам: могутні ялини, що підносили в ранкове небо свої гострі верхівки, чисті й світлі полянки серед струнких мідностволих сосен. Коли минали одну з них, Захар від подиву аж ахнув: на полянці скубло травичку лосеня. Поряд насторожено підняла рогату голову лосиця. Він вказав на тварин командиру танка, але той тільки байдуже здвигнув плечима – звична картина, чого там, тут вже давно звірина звикла до ревіння броньових машин…

Ще в Іспанії Захар Слюсаренко не раз обговорював з таким же, як і він добровольцем, але з Радянського Союзу, шлях подальшого розвитку танків. Захар тоді командував танковою ротою, а співбесідник його був командиром танкової бригади. Бригада отримала радянські легкі танки БТ-5. Це були добрі танки, кращих в той час не мала на озброєнні армія жодної країни світу. Командира танкової бригади звали Дмитром Григоровичем. Після тридцять восьмого року командир бригади повернувся на свою комуністичну батьківщину, отримав звання комкора, орден Леніна і Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. У новоспеченого комкора було просте, звичайне російське прізвище – Павлов. Він очолив автобронетанкове управління Головного Штабу Робітничо-Селянської Червоної Армії…

А заколотники отримали від своїх союзників протитанкову артилерію, легкі 37-міліметрові гармати “рейнметал”. І вже скоро зійшлися у двобої танки і протитанкова артилерія. …Білі від спеки пагорби, танк БТ-5 з зяючою діркою в борту башти, ще один з розірваною гусеницею, з пробитим моторним відсіком. Очевидно було, що нова протитанкова артилерія звела нанівець можливості існуючих танків і потрібні нові рішення для виконання бойових задач. Перший раунд був за нею. Іспанія це довела остаточно…

Після того невдалого бою, коли протитанкові гарматки розбили танковий батальйон, обговорювали танкові командири з Пабло – Дмитром Григоровичем Павловим – яким має бути танк. Загалом зійшлися на тому, що це повинен бути розвиток вдалої конструкції БТ, але всі рішуче відкинули існуючий на цих танках подвійний, колісно-гусеничний хід. Двигун новий – на важкозаймистому паливі, дизель. Гусениці широкі, здатні проходити не тільки по дорогах, а й по болотах, м’якому ґрунту, сніжній цілині. Замість малокаліберної гармати в 37 чи 45 міліметрів, нова потужна калібром сімдесят п’ять-сімдесят шість міліметрів з високою початковою швидкістю снаряда. Броня нового танка – протиснарядна, здатна витримувати 37-міліметрові бронебійні снаряди. Павлов говорив, що існуючі легкі танки не можуть виконувати крупні задачі, а роль танкових військ зростає з кожним місяцем, а тому потрібні нові танки, більш потужні і рухливі. Його ідеї отримали підтримку військового керівництва СРСР, бо за них ратувало життя…

І отримавши високий пост, Павлов став втілювати свої ідеї в метал. Нові танки Т-34, створені в Коломні на паровозобудівному заводі, і КВ Кіровського, колишнього Путилівського, заводу – його дітища.

В отриманому недавно розвідувальному зведенні Слюсаренко побачив фотографії нових танків: стрімкий корпус Т-34, масивну громаду КВ. Обидва танки з довгоствольними гарматами, з широченними гусеницями, які пройдуть скрізь, обидва мають дизелі, товсту броню в сорок п’ять-сімдесят міліметрів, з раціональним компонуванням внутрішніх механізмів і агрегатів. Танки, про які танкісти мріяли в Іспанії…

…Воєнна практика свідчила: коли піхота зарилася в землю, коли вона обладнала дві, три чи більше ліній траншей, коли артилерія знаходиться на позиціях позаду піхоти, прорвати таку оборону важко. Піхоту годі тоді викурити з траншей навіть газами, вона зможе вижити під градом важких снарядів ворожої артилерії, їй не страшні танки і авіацією піхоту не дуже злякаєш. Отже, знову “позиційний тупик”?

І виникало питання, коли в обороні піхоту не здолати, навіщо ж тоді потрібні танки? На це питання дали відповідь у комуністичному Радянському Союзі, що марив Світовою Революцією, а потім і в нацистській Німеччині, яка готувалася до реваншу. В цих країнах створили потужні рухомі з’єднання: танкові корпуси і танкові дивізії з сотнями бойових машин. Це був інструмент не для прориву оборони противника, це був інструмент для знищення ворожої армії в сучасних умовах.

А як можна знищити ворожу армію? Історичний досвід давав відповідь на це питання.

Коли армії билися одна проти одної в організованих бойових порядках, втрати військ були з обох сторін порівняно незначними. А от коли одна з сторін похитнулася і почала відступати, цей відступ рано чи пізно переростав у безладну втечу. І тоді починалося побиття переможених. Для цього у полководців були напоготові загони легкої кавалерії – піхота переможців, зморена боєм, не могла догнати побите військо. Під час переслідування кіннотниками переможена армія втрачала до чотирьох п’ятих свого складу. Таким чином для знищення ворожої армії потрібно було виконати дві умови: перше, примусити ворога до втечі; друге, атакувати втікачів кавалерією. Але з розвитком зброї і організації військ ситуація мінялася. І невдовзі навіть невеликий організований загін піхоти міг відбити атаку чисельно значно більшого загону кавалерії. Тепер переслідування відступаючого противника одними лише кіннотниками стало неможливим. І вже вся армія змушена була вести переслідуванням ворога, який тікає з поля бою. Без кавалерії в деяких випадках можна було обійтися, а от обійтися без піхоти – ніколи. Так з початку дев’ятнадцятого століття, зі сходженням зірки Наполеона європейські війни стали набувати затяжного характеру.

Розбита армія залишала поле бою, зберігаючи боєздатність. Ще до двадцятого століття розвиток промисловості і транспортної інфраструктури повністю позбавив кавалерію її значення. Магазинні гвинтівки, не кажучи вже про кулемети і швидкострільні гармати, дозволяли перестріляти будь-яку кількість вершників. Всередині країни по шосейним дорогам та залізниці можна було швидко перекинути підкріплення і закрити прорив. А наступаюча піхота могла пересуватися зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, і це у кращому випадку. Отож, коли протиборчі сторони для більш-менш успішного прориву оборони мали засоби, то вести переслідування противника їм було просто нічим. Саме тому у Великій війні ситуація у військовому відношенні стала “патовою”, і нові засоби війни – гази і танки – нічого не змінили. Жодній з сторін не вдавалося розбити супротивника на полі бою. Армії гинули від внутрішнього розбрату в країні.

Ось цю проблему і вирішили військові теоретики в Радянському Союзі, а згодом і Гудеріан в Німеччині. У танкових формувань була вирішальна перевага над піхотними і всіма іншими дивізіями – жодне з існуючих з’єднань сухопутних військ не могло відірватися від переслідування танками. Частина, яка почала відхід, була приречена на повне знищення в смузі наступу танкової дивізії чи корпусу! Танк мав єдину, але вирішальну перевагу перед всіма іншими родами сухопутних військ. Тільки танк міг швидко – тридцять-сорок кілометрів на годину – пересуватися по пересіченій місцевості і вести вогонь в будь-якому напрямку з ходу чи коротких зупинок зі своєї гармати та двох-трьох кулеметів.

Коли раніше противник відступав, маючи між своїми тиловими частинами і наступаючим ворогом прошарок з бойових частин, які здатні були чинити опір, то нині ситуація стала принципово іншою. Тепер частина, яка почала відхід, знищувалася повністю. Слабке – відносно! – озброєння легких танків, БТ у РСЧА або Pz III у вермахті, та тонка броня – але куля цю броню не пробивала! – дозволяло знищувати піхоту, яка тікала. Ні автомобілі, ні кавалерія[44], ні артилерія – на кінній тязі! – не могли відірватися від танків на путівцях. І наступав розгром! Піхота, озброєна гвинтівками та кулеметами, не могла зупинити танки, а артилерія не встигала приготуватися до стрільби прямою наводкою. Єдиним засобом, здатним чинити опір і зупинити ворожі танки з відносно тонкою бронею був сам танк. Саме тому основна маса танків озброювалася протитанковими швидкострільними гарматами калібром 37-45 міліметрів.

Але серйозну оборону самі танки прорвати не могли і теорія застосування танків вимагала опорні пункти обходити! Основною задачею танкових з’єднань[45] була боротьба з тилами противника, головним фактором успіху – вихід на оперативний простір. Вийти на оперативний простір означає опинитися позаду оборонних рубежів противника, коли можна рухатися в будь-якому напрямку, оскільки йому, противнику, просто немає чим поставити заслон танкам! Можна займати мирні міста, де ще не проведена мобілізація, можна перерізати автомобільні і залізничні магістралі, можна захоплювати склади, громити аеродроми, знищувати зв’язок, штаби, артилерію… Тобто, можна безборонно знищувати тили будь-якого крупного військового об’єднання[46], позбавляючи тим самим частини на передовій можливості організованого опору.

Для цього танки мали діяти відносно великими групами – танковими дивізіями або бригадами, і мати у своєму складі піхоту і артилерію. І ось тут радянські практики танкових військ припустилися помилки. Для того, щоб успішно взаємодіяти з танками, піхота і артилерія танкових з’єднань повинні були мати однакову з танками рухливість. Німецькі практики танкової справи, і Гудеріан, і Манштейн, це розуміли і замовили промисловості відповідні машини: бронетранспортери для піхоти і самохідні гармати для артилерійських полків танкових дивізій. Радянські танкісти-практики цього кроку не зробили. Але не тому, що не розуміли значення самохідних гармат та бронетранспортерів. В цьому випадку таке рішення залежало від політичного керівництва Совдепії. Однак в СРСР квапилися якнайшвидше озброїти армію саме танками, відклавши на потім розробку і виробництво самохідних гармат та бронетранспортерів. А піхота радянських танкових корпусів зможе пересувалася і на звичайних автомобілях, вирішили в Кремлі. І значить, вона була прив’язана до доріг. А прекрасні артсистеми Червоної Армії буксирувалися тракторами і артилерійськими тягачами, які були значно повільніші танкових частин і просто те встигли б за танками при кидку в глибину оборони противника. Щоправда, піхота радянських стрілецьких дивізій, на відміну від німецьких піхотних з’єднань, мала власні танки Т-26, які допомагали їй проривати оборону противника.

Німецька піхота своїх танків не мала, але для такої роботи – прориву ворожої оборони – в кожній піхотній дивізії був батальйон штурмових гармат. З їхньою допомогою піхота могла відтіснити ворога з певної ділянки території, однак штурмові гармати не могли виконувати роботу танків – вести переслідування відступаючих частин противника. І піхотні дивізії мали забезпечувати танкам фланги прориву…

Піхота танкових дивізій вермахту на бронетранспортерах могла пересуватися слідом за танками по пересіченій місцевості і разом з ними атакувати опорні пункти противника. Броня бронетранспортерів надійно захищала піхотинців від вогню стрілецької зброї. Коли оборона була неорганізованою, піхотинці вели вогонь поверх бортів бронетранспортерів, коли ж ворог встигав укріпитися, спішувалися і атакували опорні пункти в пішому строю. Радянська ж мотопіхота таких машин не мала і змушена була б атакувати опорні пункти або на танках – і не була захищена від вогню стрілецької зброї, або слідом за танками – і не могла захистити свої танки від вогню протитанкових гармат і гранатометників, бо не встигала за ними…

…За три місяці майор кожного тижня відсилав доповідну записку в Головне Управління озброєнь про хід випробувань іноземних і вітчизняних машин на трасах дослідного танкового полігону. Разом з ним трудилися також інженери з усіх танкових КБ, яким видали завдання на проектування нових броньованих машин для Української Армії. Втім, сказати, що конструктори нових машин з’явилися тут недавно, було б неправильним, вони тут працювали з самого початку існування полігону. І Слюсаренко в процесі роботи запозичив у них багато чого корисного для себе, як офіцера-танкіста. Та й свій досвід передавав, нехай-бо потягають важелі і покрутять штурвали, нехай вдихнуть порохових газів у бойовому відділенні, нехай покрутять перископ, визначаючи куди несе нелегка доля броньову машину, нехай спробують влучити в мішень, що стрибає в прицілі, коли танк трясе і хитає на трасі, нехай замінять хоч би один трак перебитої гусениці або витягнуть машину з болота, коли над головою свистять-витьохкують кулі і гримлять по броні осколки, нехай знають, яка робота у танкістів і роблять все можливе, щоб якомога більше полегшити її.

Вечорами, зустрічаючись за шахами чи партією в більярд в холі готелю, продовжували часом досить запальні суперечки, доводячи свою правоту один одному і переконуючи у помилкових висновках…

…Спочинку від ревіння моторів не бувало навіть у вихідні дні. Але не тому, що підганяло начальство або горів план випробувань. Полігон на вихідні дні надавав свої траси для змагання позашляховиків та мотоциклістам. Повний привід і мотокрос – предмет жарких суперечок і нескінченних розмов усіх справжніх чоловіків. Електропоїздами з п’ятимільйонного Києва, а також Вінниці, кількість населення якої вже добиралося до мільйону та Житомира, де мешкало понад півтора мільйона жителів, у суботу та неділю приїжджало кількадесят тисяч глядачів подивитися на мотогонки і перегони повноприводних автомобілів. Раніше приїжджало значно більше глядачів, але після широкого поширення телебачення багато хто волів сидіти біля “блакитного екрану”. Змагання мотогонщиків та повноприводних всюдиходів були настільки популярними, що в щоденному телевізійному спортивному каналі у вихідні дні їм відводилася п’ята частина ефірного часу. Та й то сказати, по телевізору можна було побачити значно більше, ніж з трибун…

Повноприводні легкові автомобілі останнім часом набули небувалого попиту в країні, особливо у фермерів. Та й для багатьох особистостей українського істеблішменту було досить престижним з’явитися на вулицях свого міста на повноприводному всюдиході. А оскільки серійний випуск таких легковиків тільки починався, то в численних автомайстернях займалися переобладнанням звичайних автомобілів у машини підвищеної прохідності. А цивільний варіант військового “луаза” – для випуску цих армійських всюдиходів недавно був збудований завод у Луцьку – по ціні йшов нарівні з “ролс-ройсом” і “кадиллаком”.

…Звичайно, на старт виходили саморобки. Зварені з труб, вони нагадували якихось металевих павуків на широких товстих шинах. Але двигуни цих, склепаних в сараї саморобок, були під стать танковим по потужності. І серед учасників тільки й розмов було про розміри шин, паливні суміші та наддув двигуна: акустичний, механічний, з турбоприводом. Тут збиралися фанати мотокросу і автомобільної справи і далекоглядні “фірмачі” шукали і знаходили зацікавлених справою людей.

Розбита танками та іншими бронемашинами траса була досить важкою для автомобілів, нехай навіть вони і мали привід на всі чотири колеса. Тому виграти тут перегони було рівнозначним перемозі у чемпіонаті країни з футболу. А власник такого авто, та ще коли він був і переможцем, ставав майже національним героєм. Для трансляції перегонів був навіть зроблений спеціальний гелікоптер для телевізійників. Гелікоптерний завод Федора Терещенка у місті Червоному, що кілометрів за сорок від Житомира, переобладнав кілька легких машин Ігоря Сікорського для потреб Київської телевізійної компанії, яка транслювала змагання позашляховиків, авто і мотокроси та перегони на всеукраїнському спортивному каналі.

Спостерігаючи по вихідним дням за цими перегонами, Слюсаренко думав, що за три з половиною роки, проведені за Піренеями, він здорово-таки відстав від реалій своєї країни. За ті роки, що він був відсутнім на Батьківщині, тут сталися разючі зміни, відбувся значний ривок вперед у всьому, в промисловості, в науці, в культурі, в житті суспільства. Спостерігаючи навіть за такими змаганнями, він бачив, що повернувся в зовсім іншу Україну, ніби пройшло не три роки, а, принаймі, п’ятнадцять-двадцять…

А все тому, що на початку становлення Української держави була зроблена ставка на молодь. В другій половині тридцятих входили в життя ті, хто народився і вчився жити в новій, незалежній Україні. Ось навіть ці змагання позашляховиків. Тут не було нікого старшого віком тридцяти років. Це були люди, які звикли самі вирішувати виниклі проблеми, на відміну від нас, тих, хто ще прихопив принади життя під царським скіпетром, з дивним почуттям думав у такі хвилини Слюсаренко. Вони самі звикли вирішувати свою долю і не віддадуть нікому це право. І це дуже добре і для них, і для нас, таким був висновок Захара…

…Рвонувши зі старту, ніби зграя хортів, автомобілі щільною групою пірнають в байрак і негайно з’являються на пологому схилі, входять в перший поворот. Один за одним спалахують червоні вогники стоп-сигналів, виск гальм змінюється оглушливим ревінням двигунів, і машини беруть крутий віраж. З цієї юрми вириваються лідери, ревіння моторів доходить до вищої ноти: попереду пряма ділянка і потрібно збільшити розрив. Кожний гонщик веде боротьбу з найближчими конкурентами: відірватися від переслідування, самому “дістати” тих, хто вирвався вперед, використати найменшу помилку противника! Машини перелітають через гребінь пагорба, креняться, на двох колесах проходять поворот, йдуть юзом, ухиляються від зіткнення. Але побачити можна не так вже й багато – траса довга і найцікавіші епізоди відбуваються там, де глядачів немає. Хоч гелікоптер з телекамерами репортерів супроводжує машини, але всього і на екрані проекційного телевізора не побачити. А жаль! Ці різкі, стрибучі саморобки збирають немало прихильників, і з такими машинами пов’язані плани багатьох майстрів автомобільних перегонів. Авто з повним приводом справа екзотична, тут ще багато невідомого, тут все нове. І кожна машина особлива, кожна своїми руками зроблена і для себе, бо перш ніж вийти на старт, потрібно самому збудувати свій автомобіль. І кожний технічний клуб – це своя школа автобудування, свій ключ до перемог на важких трасах…

…Гуртки юних техніків у школах, клуби технічної творчості молоді тепер сторицею віддавали те, що в них так далекоглядно було вкладено десять-п’ятнадцять-двадцять років тому…

Але головне сьогодні було ще попереду. Головними діючими особами сьогодні були вісім чудернацьких машин досить незвичного вигляду: ніяких капотів, тільки зварені з труб рами, неймовірної ширини рубчасті колеса та двигуни-вісімки за сидінням водія. Машини повинні були подолати глибоке, до двох метрів, озеро на дні глибокого піщаного кар’єру, а потім дістатися по майже вертикальній стіні – нахил у вісімдесят градусів – на гору. В будні тут проходив маршрут танків і вони долали цю калюжу-озеро аж по саму башту у воді. А чудернацьким машинам-саморобкам доведеться долати цю перепону, як водомірці, ковзаючи по поверхні води. А потім видиратися по прямовисному схилу. Завдання не з легких!

Заревів потужний двигун – замість звичайного бензину тут використовувався метанол для підвищення потужності, – колеса гребнули пісок, жбурнувши його назад, а машину вперед, до озера. Швидкість обертання була така велика, що машина просто не встигала провалюватися у воду, вона ковзала по поверхні, вся у райдужному серпанку від бризок. Ось вона вибралася на сушу і тепер перед нею схил піщаної стіни. Загрібаючи пісок, так само енергійно всюдихід подерся вгору. Він подолав майже три четверті стіни. Але потужності не вистачало, швидкість падає і ось всюдихід вже валиться назад у кар’єр, перевертаючись. Дуги з труб захистили водія і той відбувається хіба що легким переляком, та й то коли це його перший в житті заїзд. Переляк швидко пройде, а задоволення від пережитого залишиться назавжди. Внизу машину підхопили болільники і майже на руках витягли її з протилежного боку кар’єру. А на старті вже був черговий претендент на лавровий вінок переможця. Знову заревів восьмисотсильний двигун…

…У великому кабінеті для нарад зібралося близько п’яти десятків офіцерів. Майже всі вони пройшли “іспанську” школу, мали чималий досвід бойової роботи. Чільне місце займав генерал-майор Малиновський, найстарший за званням серед українських військовиків, які воювали в Іспанії.

– Панове офіцери, я зібрав вас для того… – Почав було генерал, але його перебили.

– “ …чтобы сообщить пренеприятнейшее известие. К нам едет ревизор!” – Зал грохнув сміхом.

– Говіркий! – Малиновський помахав у повітрі своїм чималеньким кулаком і сміхотливі вгамувалися. – Ні, ревізор до нас поки що не їде. Але він буде, можете в цьому не сумніватися! А зібрав я вас тому, що за тиждень має відбутися Головна Військова Рада. І там будуть прийматися рішення про виробництво бронетанкової техніки, нових артилерійських систем та стрілецької зброї для нашої армії. Війна не за горами і, думаю, вам не потрібно говорити, хто виявиться нашим ймовірним противником. Отже, полковник Черняхівський, вам слово. Як і чим буде діяти той наш ймовірний супротивник.

Черняхівський встав, вийшов до столу. Один з офіцерів допоміг розвісити кольорові схеми.

– Радянська військова думка лідирує в розробці теорії маневреної війни і основного виду бойових дій – глибокої наступальної операції. Особливо яскраво це викладено в Тимчасовому Польовому Статуті 1936 року, де фундаментально і детально обґрунтовується теорія мотомеханізованої маневреної війни і застосування в ній танків. Згідно з основними положеннями в основу дій радянських військ покладена теорія “глибокої операції”. Вона полягає в одночасному придушенні оборони противника засобами ураження на всю її глибину, в прориві її тактичної зони оборони на вибраному напрямку з наступним стрімким розвитком тактичного успіху в оперативний шляхом введення в битву рухомих сил – ешелону розвитку успіху: танків, мотопіхоти, кінноти – і висадки повітряних десантів для швидшого досягнення поставленої мети. – Показав полковник указкою на схемах. – Ще з тридцять другого року в РСЧА діє інструкція по проведенню маневрів та навчань, де викладені основні положення цієї теорії в умовах маневреної війни: роль танків, прорив фронту оборони противника і введення ешелону рухомих військ для розвитку тактичного успіху в оперативний, – а це вже практичне керівництво до дії. Головною ударною силою радянських військ вважаються танки. А вогневе ураження противнику буде наносити артилерія. РСЧА зараз швидкими темпами переозброюється новими зразками літаків, танків, бронеавтомобілів, гармат, гаубиць і мінометів, стрілецької зброї. І це зброя дуже високої якості на рівні найкращих світових стандартів. Крім того, на озброєння польової артилерії прийняті якісно нові реактивні системи залпового вогню, прості і ефективні…

– Про радянську артилерію скаже майор Федорчук. – Перебив полковника Малиновський. – Ваша тема – танкові війська ймовірного противника. Ви нам про радянські танки докладніше скажіть. Прошу…

– Єсть! Танки ймовірного противника розподіляються таким чином: важкі для прориву оборони, середні для підтримки атаки піхоти в глибині оборони і легкі танки для розвитку успіху. Прорив оборони будуть здійснювати важкі танки, після того, як артилерія подавить опір противника. І офіційно вони відносяться до засобів якісного посилення при прориві довготривалої оборони. Це важкий танк Т-35. Середній танк Т-28 – це піхотний танк, що забезпечує атаку піхоти. Для цього він має досить товсту броню і потужну гармату, здатну подавити вогневі точки оборони противника, які вціліють після артпідготовки. Піхотні танки Т-26 захищені від ураження стрілецькою зброєю, але їхня броня тонка і протистояти малокаліберним протитанковим гарматам ці танки не можуть. Зауважу, однак, що при прориві оборонної смуги щільність радянської артилерії буде така, що це вже не важливо. А важливо те, що ці танки можуть ефективно знищувати кулеметні гнізда, підтримуючи атаку піхоти, яка, у свою чергу, буде захищати свої танки від ворожих протитанкових гармат та гранатометників, які вціліють на передньому краї і вглибині оборони.

Замість схем етапів прориву оборони з’явилися кольорові плакати із зображенням радянських танків. Нові машини разюче відрізнялися від старих, як молодий мускулистий боксер від ветерана рингу.

– Але особливо виділяються нові танки, прийняті на озброєння РСЧА 19 грудня 1939 року. Це важкий танк КВ, середній Т-34, легкий Т-50 і легкий плаваючий танк Т-40. Плаваючих танків, подібних цьому останньому, немає на озброєнні жодної армії світу! Ці танки створені з урахуванням боїв у Іспанії і на Халхін-Голі. Це якісно нові танки і вони вже поступають у війська. Броня важкого КВ – до ста міліметрів – на всіх дистанціях не пробивається протитанковими гарматами, які є на озброєнні наших військ…

Хочу зупинитися на організаційній структурі танкових військ РСЧА. Саме в Радянському Союзі почали створювати потужні танкові об’єднання – танкові корпуси – коли ще ні у кого в світі, особливо в Європі, не було й гадки про об’єднання танкових підрозділів у з’єднання типу дивізії, тим більше, у танкові корпуси. Це потужні інструменти для практичної реалізації теоретичних засад “глибокої операції”. І всі ці об’єднання знаходяться в європейській частині СРСР, в округах, які межують з Україною…

– Але весною цього року танкові корпуси розформували. – Зауважив Маліновський.

– Дійсно, це так. – Погодився Черняхівський. – І наш спільний знайомий Дмитро Павлов приклав до цього немало зусиль. Але зовсім не для того, щоб відмовитися від проведення глибоких розсікаючих ударів вглиб оборони противника. Висновки з іспанського досвіду були зроблені правильні. А саме: “Не потрібно бігти попереду паровоза” Просто наявна матеріальна частина танкових військ в нинішніх умовах не дозволяє виконувати ті оперативні задачі, які ставить “глибока операція”. Саме це стало причиною розробки і прийняття на озброєння Червоної Армії якісно нових танків КВ, Т-34 і Т-50. А старі організаційні структури – танкові корпуси, – не відповідали тим задачам, які будуть вирішуватися у майбутньому. Рухомі – за ідеєю – танкові з’єднання насправді такими не були через недосконалість організаційної структури.

Справа в тому, що з’явилася зброя для боротьби з танками. Це легкі протитанкові гармати фірм “Бофорс”, “Рейнметал”, ліцензійне виробництво яких розгорнулося в багатьох країнах і у нас, зокрема. І коли прорив оборони для танків проходить відносно швидко і без великих втрат, завдяки підтримці артилерії та діям піхоти, то при діях в глибині, коли своя артилерія вже не може підтримувати атаку танків і піхота відстала він них, танкова армада легко винищується мобільними протитанковими формуваннями з дрібнокаліберними протитанковими гарматами. Тонка броня абсолютно не захищає від снарядів таких гармат і легкі танки, що відірвалися від своєї артилерії та піхоти приречені на повне винищення в тактичній глибині оборони противника, коли розладнається взаємодія танків з своєю піхотою і артилерією. І радянські полководці зробили абсолютно вірний висновок з іспанського досвіду: можливість самостійних дій танкових з’єднань відкласти на майбутнє, а самим зайнялися чорновою роботою по підготовці цього самого майбутнього. Прийняття на озброєння нових танків і розробка нових штатів танкових бригад та мотострілецьких дивізій і є результатом цієї копіткої і не всім очевидної роботи. Ця робота тільки почалася…

З лінійки нових машин особливо виділяється ось цей танк, – Черняхівський торкнувся указкою плаката, де був зображений приземкуватий танк з довгою гарматою, обтічними стрімкими обводами корпуса і башти, – середній Т-34. Це універсальний танк. Він здатний проривати оборону, бо, маючи протиснарядне бронювання і великі кути нахилу броньових листів, зможе успішно протистояти малокаліберній протитанковій артилерії. У нової машини потужна гармата, яка дає змогу успішно боротися з броньованими і іншим цілями на передньому краї і в глибині оборони. Потужний дизельний двигун дозволяє цьому танку розвивати велику швидкість і разом з широкими гусеницями забезпечує йому чудову маневреність та прохідність на всіх типах ґрунтів. Це танк, здатний діяти в глибині оборони і виходити на оперативний простір. Разом з легкими танками Т-50 Т-34 повинен стати основою нових танкових об’єднань РСЧА.

Танк Т-50 відноситься до класу легких. Він повинен замінити собою легкі піхотні танки Т-26. Але в його конструкції закладено такі можливості, що ця легка машина замінить собою і танки розвитку успіху, серію швидкохідних танків БТ. Радянські конструктори на цій машині, як і на Т-34, відмовилися від колісного рушія, тому його прохідність не залежить від стану ґрунту. Це легкий танк, але в глибині оборони немає потужних опорних пунктів, а його сорокап’ятиміліметрова гармата може боротися з усіма цілями, які є в тилу ворога. У крайньому випадку, на допомогу прийде Т-34. Т-50 майже такий універсальний, як і Т-34. Він може підтримувати піхоту і успішно діяти на тилових комунікаціях противника. Радянські генерали планують зробити його основним танком в мотострілецьких дивізіях нової організації. Організаційна структура їх ще не досить досконала, але таких потужних ударних формувань моторизованої піхоти немає в жодній з провідних армії світу. Танкові та мотопіхотні бригади нашої армії на ступінь нижче, як військова організаційна структура, вони значно поступаються кількісно і якісно радянським танковим та мотострілецьким формуванням, та й організаційна структура наших бригад не є зразком досконалості.

На закінчення хочу ще раз наголосити: радянські танкові війська – дуже серйозний противник.

– Дякую. – Малиновський жестом дозволив Черняхівському сісти. – Отже, радянські стратеги планують використовувати важкі танки, при підтримці артилерії і піхоти, для прориву оборони, а легкі та середні – для дій в тилу противника. Для цього вони опрацювали на маневрах і навчаннях використання танкових бригад і корпусів і зараз вдосконалюють структуру нових великих формувань механізованих військ. Однак в арміях європейських країн відмовилися від танкових з’єднань. І наша доктрина сугубо оборонна, ми не плануємо проривів і рейдів по ворожій території. То що, нашій армії танки не потрібні? Раз ми збираємося тільки оборонятися? – Малиновський глянув у зал. – Майор Козак, вам слово…

– Танки потрібні, навіть, якщо ми й не плануємо проривати глибоко ешелоновану оборону і діяти в тилу противника. Танки – це головна ударна сила Сухопутних військ. І локальний досвід Іспанії не повинен заважати бачити перспективу. Місцевість в цій країні не дозволяла повною мірою показати можливості крупних танкових формувань. Бригада БТ-5 республіканців не мала простору для ефективної дії. А от в нашій країні її східні та південні області є прекрасним місцем для дій танкових бригад і корпусів Червоної Армії. Тому танки нам потрібні. Танкові з’єднання найкращий інструмент для контрударів і для зустрічних танкових боїв. Протитанкова артилерія, звичайно, велика сила, але протитанкові гармати позбавлені маневру і танки їх можуть просто обійти. Про це, до речі, говорив наш іспанський візаві, генерал Гудеріан, в своїй книзі “Танки, вперед!” Хоча, я не стверджую, що танки потрібні тільки для танкових боїв.

– Ну-ну… Танки з танками не воюють. Це я вже чув. – Усміхнувся Малиновський. – То які танки потрібні нашій армії? Майор Слюсаренко, ви можете сказати, які?

– Так точно, товаришу генерал! – Слюсаренко вийшов вперед.

Йому допомогли розвісити плакати з малюнками нових українських танків.

– На сьогоднішній день ми маємо два зразки танків. Один – харківський, другий створений спільними зусиллями КБ київського танкового та львівського танкоремонтного заводу. Доповідь почну з того, що ми ще не маємо єдиної системи класифікації танків. Оскільки мости у нас класифікуються за вантажопідйомністю, тому і танки ми пропонуємо класифікувати за бойовою масою. Так легше проводити розрахунки на здійснення маршів танковими частинами. Обидва танки – харківський та київський майже однакові за масою, тридцять і двадцять чотири тонни відповідно, і однаково озброєні. Почну з танка киян.

Як ви знаєте, кияни разом з львів’янами взяли за основу своєї машини ліцензійні версії німецьких танків PzKpfw III і Panzer IV. Танк Т-36 – подальший розвиток “третьої” і “четвертої” моделей цих машин. За нашою класифікацією “трійка” в індексі машини означає вагу танка – до тридцяти тонн, “шість” – означає шосту модифікацію машини. Маса танка двадцять чотири тонни, озброєння – ліцензійна німецька протитанкова гармата калібром 75 міліметрів та довжиною ствола в сорок вісім калібрів. Від своїх батьків – танків PzKpfw III і Panzer IV – нова машина взяла все найкраще на сьогоднішній день в світовому танкобудуванні: торсіонну підвіску з гідравлічними амортизаторами, сервоприводи органів управління, планетарні механізми повороту, забезпечення кожного члена екіпажу оптичними приладами, зварювання броньових листів корпуса і башти, гетерогенну[47] протиснарядну броню товщиною до сімдесяти міліметрів. Танк легко керується, механічно надійний, екіпаж працює в досить комфортних умовах…

– Щось ця машина не дуже схожа ні на “трійку”, ні на “четвірку”. – Зауважив Малиновський.

– Звичайно. – Слюсаренко досить поспілкувався з інженерами Об’єднаного конструкторського бюро Київського і Львівського заводів, щоб не “плавати” в даному питанні. – Танк задумувався, як машина з бойовою масою до тридцяти тонн, на відміну від своїх німецьких батьків: легкої “трійки” і “четвірки”, яка є проміжним класом “легкий-середній танк”. Крім того, корпус і башта танків PzKpfw III і Panzer IV технологічно складні у виготовленні, що зовсім не годиться для масового виробництва у воєнний час, тому конструкцію корпусу було спрощено для зварювання його бронеплит на автоматичних лініях, які розробляються в Інституті електрозварювання Патона, але бойові якості машини від цього стали тільки кращими.

Перша дослідна партія з десяти машин Т-30 була схожа на німецьку “трійку” і була озброєна гарматою в п’ятдесят міліметрів з довжиною ствола в шістдесят калібрів. Для боротьби з танками цієї гармати було досить, але відразу виявилася слабкість її осколково-фугасного снаряду. Вихід бачили в збільшенні калібру, а отже, це зумовило перехід до більш важкого класу, танку типу “четвірки”. Друга експериментальна партія з двадцяти машин Т-31 зберегла торсіонну підвіску, отримала більш потужний і надійний дизельний двигун Кременчуцького моторного заводу та нову башту з гарматою калібром 75 міліметрів і довжиною ствола в сорок два калібри. Танк вже міг однаково ефективно боротися з піхотними і броньованими цілями. Але корпус нової машини був технологічно складним у виготовленні, тому його замінили на більш простий, з семи бронелистів: два лобових, нижній і верхній, з нахилом відповідно шістдесят і сорок градусів до нормалі, вертикальні бортові листи, кормовий з негативним кутом нахилу, і верхній і нижній броньові листи. Корпус розроблявся, як і технологія виготовлення броні, в науково-виробничому об’єднанні “Металургія”, провідний спеціаліст – професор кафедри металографії, загальної і спеціальної металургії Київського Політехнічного інституту академік УАН[48] Іван Адріанович Фещенко-Чопівський, виготовляли дослідні корпуси в селищі Новогуйвинське поблизу Житомирі, на дослідному танковому заводі, броньові плити для них катали в Дніпропетровську. Лобова броня корпусу досягає в останній модифікації сімдесяти міліметрів, бортова і кормова – сорока, верхній і нижній бронелисти мають двадцять міліметрів товщини.

Було випробувано на снарядостійкість більше двадцяти варіантів корпусу та десять варіантів башти. Варіювалися форма, товщини бронеплит, тип броні. Результатом дослідів стало зменшення до мінімально необхідної кількості люків корпуса і башти, що дещо погіршило зручність обслуговування, але збільшило снарядостійкість. Тепер в лобових та бортових бронелистах і бортах башти люки відсутні.

Окремо зупинюся на силовій установці танка. В провідних танкобудівних країнах танки працюють на авіаційному бензині. Згідно рішення РНБО, ми відмовилися від бензину, як танкового палива, і вже з 1931 року моторні КБ в Харкові, Кременчуці, Львові працюють над розробкою дизельного двигуна.

За основу нової машини ОКБ[49] був взятий дизель, який створений по типу дизельного варіанту авіаційного двигуна Даймлер-Бенц DB-603 V3 на основі швейцарської ліцензії на дизельний вантажний автомобіль. Моторний відділ Кременчуцького автомобільного заводу, що ці ліцензійні швейцарські вантажівки і випускає, розробив спеціально для нового танка компактний V-подібний дизельний 6-циліндровий двигун КМЗ-6 потужністю двісті п’ятдесят і триста п’ятдесят і 8-циліндровий КМЗ-8 потужністю чотириста п’ятдесят і п’ятсот п’ятдесят кінських сил для танків і тягачів. Ще триває доводка моторів. Доведений більш-менш шестициліндровий КМЗ-6. Випускає його малими серіями Кременчуцький моторний завод.

З новим корпусом, баштою і двигуном з’явився танк Т-32. Але разом з новим корпусом виникла і нова проблема – з “німецькою” компоновкою машини: відділення управління, суміщене з трансмісійним відділенням, бойове та моторне. При такій компоновці внутрішній об’єм танка витрачався нераціонально. Внаслідок цього висота корпусу танка була завищена. Оскільки новий двигун – V-подібний шестициліндровий дизель потужністю триста п’ятдесят кінських сил був коротший від карбюраторного “майбаха”, його розвернули поперек корпуса і перенесли вперед, об’єднавши трансмісійне і моторне відділення. Переднє розміщення було обумовлене зручністю обслуговування і спрощення конструкції приводів управління. Крім того, тепер довгоствольна гармата не виходила за габарити корпусу і її збільшили до сорока шести калібрів. Так з’явився танк Т-33. Наступна модифікація – Т-34 – мала нову ходову частину: направляючий і шість опорних катків були однаковими за діаметром і конструкцією, передній ведучий каток мав цівочне зчеплення з дрібноланковою гусеницею. Машина вийшла досить вдалою, перекомпоновка розміщення агрегатів дозволила зменшити висоту корпусу до ста п’яти сантиметрів і вага танка відразу зменшилася до вісімнадцяти тонн. Саме прийшли повідомлення з Іспанії про можливості нових протитанкових гармат, і тому на чверть збільшили товщину броні. Вага зросла до двадцяти трьох тонн в модифікації Т-35. Остання модифікація – танк Т-36 – отримала нову башту кабінного типу, нову гармату з довжиною ствола в сорок вісім калібрів і ліцензійний телескопічний танковий приціл фірми Цейса, шкала якого дозволяє з відносною точністю визначати відстань до цілі, з наперед відомими розмірами. Хочу відмітити, що такого прицілу не мають танки жодної іншої країни. Крім Німеччини, звичайно. Але наші інженери-оптики змогли зробити кращий приціл. Пробачте, це я поквапився, про новий танковий приціл скажу трохи згодом…

Машина пройшла випробування і Київським та Львівським заводами випущена перша велика серія з ста сорока машин. Фактично це машини установочної партії і зараз вони проходить дослідну військову експлуатацію. Ними озброєно по одному батальйону в трьох учбових танкових полках.

Але більш цікавим є зразок Харківського танкового заводу. Керівник танкового конструкторського бюро Олександр Морозов закінчив Харківський машинобудівний інститут в тридцять першому році. З двадцять восьмого року працював в групі Івана Никаноровича Олексієнка над проектом середнього танку. П’ять років працював у конструкторському бюро танкового виробництва заводу, проявив себе, як здібний організатор і талановитий конструктор. Після того, як Олексієнко перейшов на Київський танковий завод, призначений керівником групи проектування танку типа Крісті. Олексієнко був проти того, щоб брати за зразок іноземний танк, тому й відмовився від подальшої роботи. Нині працює в Києві над проектами важких танків і самохідних установок. А група Морозова творчо підійшла до нового завдання і представила керівництву свій проект. Конструктори групи Морозова тісно співпрацюють з танкістами-практиками, вивчають і застосовують досвід експлуатації танків. Розробки велися по кількох напрямках, вивчалися переваги і недоліки різних моделей. В результаті з’явився дуже перспективний проект і завод виготовив на сьогоднішній день три дослідні танки. – Слюсаренко вказав на малюнок приземкуватого танка з довгоствольною гарматою. – Це Т-40. З індексу видно, що бойова маса танка розраховувалася від тридцяти до сорока тонн. Проект машини розробляли три роки. Головний інженер проекту – Микола Кучеренко. Це принципово нова машина в танкових військах, такої немає і навіть не проектується в провідних танкових конструкторських бюро світу. Машина й задумувалась, як оригінальна, не схожа на інші танки світу.

Машина має класичну компоновку: відділення управління, бойове і моторно-трансмісійне відділення. Зразком для цієї моделі слугував радянський танк БТ-5, який веде своє походження від танка Крісті. Від нього харківські конструктори взяли простий і технологічний у виготовленні зварний корпус, ходову частину з великими опорними катками, і, головне, велику питому потужність, але, так само, як і британці, відмовилися від подвійного рушія і машина пересувається тільки на гусеничному ходу. По своїм експлуатаційним характеристикам цей танк переважає навіть нові радянські машини.

В основу нової машини була покладена максимально можлива рухливість на полі бою. А це можливо тільки при наявності легкого і потужного двигуна. Моторний відділ Харківського танкового КБ взяв за основу нову розробку німецьких авіабудівників. Фірма “Хенкель” розробляла авіаційний двохтактний дизель з вертикально-опозиційним розташуванням циліндрів, але розробка для авіації виявилася безперспективною. Харків’яни закупили документацію на цей двигун і створили танковий дизель з дуже низькою висотою і високою питомою потужністю. Це якісно відрізняє двотактні двигуни від чотиритактних. Правда, доводка двигуна ще триває і, як недолік, можна відмітити, що цей двигун вимагає дуже кваліфікованого обслуговування. Але переваги безсумнівні. Бо в результаті висота корпуса танка стала всього дев’ятсот міліметрів, а моторно-трансмісійне відділення займає менше третини довжини корпусу. Загальна висота машини не перевищує двох метрів. Дизель потужністю сімсот п’ятдесят кінських сил при тридцяти тоннах бойової маси дає високу питому потужність, а значить, танк може швидко виходити з зони обстрілу і займати вигідні позиції для атаки.

Броня нового танка виконана протиснарядною. Лобовий лист корпуса має сімдесят міліметрів товщини, броня бортів і корми – сорок міліметрів, дах і днище по двадцять. Башта зварена з катаних листів з великими кутами нахилу. Товщина її передніх бронелистів по сімдесят п’ять міліметрів, борти – сорок, і кормовий лист башти сімдесят міліметрів. Оскільки висота башти невелика, кормовий лист башти з конструктивних міркувань виконаний вертикальним і має велику товщину. Дах башти має стандартну товщину бронелиста в двадцять міліметрів. Розробка корпусу і башти і для цієї машини також проводилася з участю спеціалістів НВО “Металургія” під керівництвом академіка Фещенка-Чопівського.

Основне озброєння танка – така ж гармата, як і на Т-36. Але приціл новий – стереоскопічний далекомір з базою тисяча двісті міліметрів. Це абсолютно нова розробка Ізюмського оптико-механічного об’єднання. Коли танки киян і львів’ян мають ліцензійний телескопічно-шарнірний танковий приціл фірми Цейса, то для Т-40 зробили новий танковий приціл-далекомір ТПД-40 з точністю вимірювання 3-5 відсотків на дальності чотири тисячі метрів. Це означає, що на дальності в кілометр похибка вимірювання становить 30-50 метрів. Для точного пострілу цілком достатньо. Але ще потрібно додати, що цей приціл забезпечує автоматичну установку кута прицілювання відносно дальності і автоматично враховує зміну цієї дальності і кута прицілювання для власного руху танка. Підводячи марку прицілу до цілі, навідник постійно у полі зору прицілу отримує цифрову інформацію про зближення чи зміщення цілі по фронту на кут зміщення. І якщо взяти до уваги, що найбільша прицільна дальність стрільби бронебійним снарядом три тисячі метрів, а основний спосіб стрільби – з ходу, то приціл-далекомір разом з електрогідравлічним стабілізатором озброєння у двох площинах в багато разів підвищує точність влучання.

З новою машиною ознайомилися командири і рядові танкісти практично всіх танкових бригад нашої армії. Думка однозначна – це той танк, якого так ми очікували. Оскільки це дослідний танк, ми запропонували харків’янам збільшити товщину лобової броні до ста-ста двадцяти міліметрів, використати вдалі наробки киян і львів’ян: ходову частину і башту кабінного типу, як на танку Т-36, поставити нову гладкоствольну протитанкову гармату “Рапіра” калібром дев’яносто міліметрів, якою озброюються винищувачі танків самохідних протитанкових бригад армійських груп. Звичайно, це викличе ріст бойової маси до тридцяти шести-восьми тонн, але резерв потужності двигуна дозволяє нарощувати вагу до сорока тонн.

Крім того, ми рекомендували оснастити новий танк обладнанням для підводного водіння, встановити недавно розроблені в Донецьку прилади нічного бачення і нічний приціл навідника. Взамін ми отримаємо важкий за озброєнням та бронею танк, але з вагою і рухливістю середнього.

В результаті матимемо машину, здатну діяти цілодобово у великому відриві від головних сил…

– А що ж з спільним проектом львівського та київського КБ? – Запитав Малиновський.

– Про це ми також подумали, товаришу генерал. – Підвівся Андрій Гетман. – Танк Т-36, на жаль, зроблений на межі можливостей конструкції і не має резервів для модернізації. На цій машині, без кардинальної переробки неможливо збільшити товщину броні, як це можна легко зробити на харківському танку. Ходова частина буде переобтяжена додатковою вагою і передні котки просто вийдуть з ладу. Однак ця машина ідеально підходить, як шасі для самохідних гармат. САУ в наступній війні потрібно буде ніяк не менше, ніж танків. Іспанська і монгольська кампанії показали, що грядущі війни будуть війнами моторів, броні і далекобійних гармат. А для здешевлення виробництва можна уніфікувати нові машини по двигуну, ходовій частині і приладам спостереження та радіообладнанню.

Підсумовуючи наш іспанський досвід, для того, щоб танкові з’єднання могли вести самостійно операції по прориву оборони і в оперативному тилу противника необхідно: перше, посилити броню до рівня, який забезпечує захист від вогню малокаліберної протитанкової артилерії; друге, посилити озброєння танків до рівня, який дозволить вести вогневий бій з протитанковою артилерією противника; третє, ввести в танкові частини і з’єднання підрозділи власної артилерії на самохідному гусеничному шасі; четверте, ввести в склад танкових частин і з’єднань підрозділи власної моторизованої піхоти на броньованих транспортерах, які можуть пересуватися разом з танками. Перші дві умови виконані, а дві наступні необхідно виконати найближчим часом.

– По озброєнню танків дамо слово майору Федорчуку. – Обернувся в бік Трохима Федорчука генерал Малиновський. – Що у нас з перспективним озброєнням моделей нових танків?

– Ми виходили з того, що основне призначення бойової броньованої машини – знищення ворога. Якщо коротко, то головне в танку – його здатність швидко і надійно вбивати. Для цього за нашим замовленням Українська Академія Наук провела дослідження по вогневому ураженню броньованих цілей. Рекомендації використовуються в роботах артилерійських конструкторських бюро в Києві, Чернігові, Севастополі для розробки нових танкових і протитанкових гармат. Зокрема, відділом танкового озброєння Чернігівського Державного арсеналу розроблена нова гладкоствольна гармата “Рапіра” в танковому, самохідному і буксированому варіанті. Оскільки припускається, що ймовірний противник буде мати на озброєння важкі танки з проти снарядним бронюванням і великокаліберними гарматами – ми знаємо, що Кіровський завод почав випуск важкого танку КВ-2 з 152-міліметровою гаубицею і веде підготовку виробництва танку з 107-міліметровою гарматою, то розроблена ціла лінійка таких гармат калібром 90, 105, 115, 120, 125, 140 і 155 міліметрів. Однак поки що доведена до серійного виробництва тільки одна модель, 90-міліметрова гармата “Рапіра”. Інші, на жаль, ще не відповідають тактико-технічному завданню по купності бою. Але робота ведеться і коли в Радянському Союзі почнуть серійний випуск важких танків типу КВ з бронею в сто міліметрів і 107-міліметровоюгарматою, ми зможемо переозброїти наші танки.

– Це все? – Малиновський підвівся, щоб підвести підсумок обговоренню.

– Дозвольте, товаришу генерал? – Знову підвівся майор Слюсаренко. – я хочу сказати про важкі танки. В Києві, танковим КБ Броварського танкоремонтного заводу розроблений проект важкого танка. Керівник танкового конструкторського бюро Жозеф Котін закінчив танковий факультет академії в тридцять другому році. Потім п’ять років працював у конструкторському бюро академії, проявив себе, як здібний організатор. В тридцять сьомому був запрошений керівництвом БТРЗ очолити танкове КБ заводу. В короткий термін зібрав у своєму бюро молодих і завзятих спеціалістів. Вони тісно співпрацюють з танкістами-практиками, вивчають і застосовують досвід експлуатації танків. В результаті з’явився дуже перспективний проект важкого танку і завод виготовив на сьогоднішній день три дослідні зразки. – Слюсаренко вказав на малюнок приземкуватого танка з довгоствольною гарматою. – Це Т-3. Проект танка розробляли з тридцять сьомого року. Головний інженер проекту – Микола Духов. Це бойова машина вагою в сорок шість з половиною тонн. Озброєння – нарізна гармата калібром 102 міліметра. Розробник озброєння Київське Конструкторське Бюро Артилерії. “Рапіра”, звичайно, добра гармата, але зауважу, що гладкоствольні артсистеми поки що у військах є екзотичною новинкою, яка ще не перевірена часом, а тому, для більшої впевненості, в Києві і Севастополі ведуться роботи над нарізними танковими гарматами великих калібрів для важких танків і важких самохідних установок. Так само, чернігівці, кияни і севастопольці розробляють цілу лінійку уніфікованих танкових гармат. Пропонується мати в кожному ОК важкі танкові батальйони для посилення територіальних дивізій, які не мають ніякої бронетехніки. Потужна гармата дозволить надійно знищувати ворожі танки на граничній віддалі і два-три кілометри. Конкретно для нашого ТВД це практично означає знищення танків “червоних” відразу, лише вони з’являться на горизонті. Броня нового танка не буде пробиватися навіть новими 76-міліметровими гарматами зі стволом довжиною в п’ятдесят калібрів, що встановлюють на важкі КВ з усіх дистанцій прицільного вогню. А, значить, такі танки будуть кістяком оборони піхотних територіальних дивізій. А без танків піхота “червоних” мало що зможе зробити. Наші машини повинні бути кращими, ніж у нашого ймовірного противника…

…Спостережна вишка підносилася над засніженим полем на півсотні метрів і полігон Учбового Центру Західного ОК[50] проглядався на десяток кілометрів навкруг. Широкі подвійні панорамні вікна давали змогу кругового огляду, але не дозволяли, як не старалися потужні обігрівачі, підняти температуру всередині вище десяти градусів. Початок березня сорок першого року виявився сніжним і холодним.

Зараз всередині було боляче очам від блиску золотих генеральських погонів – вище військове керівництво України разом з Гетьманом спостерігало за навчаннями експериментальних мотопіхотних частин, озброєних новими бронетранспортерами, розробленими Харківським тракторним заводом.

– Як там Остап Вишня писав: “Хукнеш, а воно пара з рота клубками вихукується…” – Потираючи долоні в шкірних рукавичках, весело промовив Павло Петрович Скоропадський, відірвавшись від стереотруби. – Добра погода для навчань, та й пани генерали трохи жирок розтрясуть, а то в декого пузо…

Гетьман глузливо глянув на генерала Малиновського, в чий город і був камінчик, і знову припав до окулярів. З проміжку в темній смузі лісу саме з’явилися темні цятки – батальйон завершував марш.

– Дозвольте доповісти, товаришу Гетьман… – Почав було Малиновський, але Скоропадський застережно підняв руку і припинив його пояснення. Починався найцікавіший етап дослідних навчань.

“Товаришу Гетьман, – хмикнув про себе Скоропадський, – це ж треба таке придумати!” Ось вже більше десяти років, як встановлено статутне звернення “товариш” між військовиками, але ніяк звикнути не можна. Однак, Народні Збори, парламент України, умовою прийняття на початку тридцятого року нових статутів поставили саме цю форму звертання. І нічого не можна було вдіяти – соціалістична більшість парламентарів була непохитною. Тоді довелося поступитися, і нині в Українській Армії звертання, як і в Робітничо-Селянській Червоній Армії, найімовірнішого противника України. Маячня, коли подумати!

…Широколобі приземкуваті машини стрімко рвали гусеницями снігову цілину. Похитуючись на нерівностях, машини пробивалися крізь глибокий сніговий покрив, давлячи його гусеницями і бронею. Як і припускав майор Панченко, в другій половині дня обстановка почала змінюватися. До цього марш проходив спокійно, коли не брати до уваги кілька повітряних атак “противника”, які були успішно відбиті. Але тепер, коли ліс залишився позаду і батальйон опинився на відкритій місцевості, його становище ускладнилося. “Противник” вживав енергійні заходи, щоб захопити гряду висот, позначену на карті, як Малі Гори. В тактичному плані вони займали дуже вигідне положення.

Щойно поступили дані, що сюди висувається авангард “противника”. Але сам авангард не дуже турбував комбата. Від гряди він знаходився куди далі, ніж батальйон Панченка. Куди більше неспокою доставляли повідомлення про зрослу активність авіації “противника”. В обстановці, яка склалася, вона могла затримати просування батальйону і перешкодити своєчасно зайняти вигідний рубіж. Зараз колона рухалася по рівнині, що давало певні переваги авіації “умовного ворога”. З’явиться вона зараз, і важкувато буде батальйону: на рівнині не сховаєшся від повітряного нападу, тут все, як на долоні.

І це тривожило комбата. Він розумів, що тепер багато буде залежати від протиповітряної оборони. Особливо покладатися потрібно було на придану батальйону зенітно-артилерійську батарею. Комбат викликав її командира по радіо:

– Третій, Третій, я – Буран! – Передав в ефір свій позивний майор Панченко і став уточнювати задачу старшому лейтенанту Сергію Іонову…

Отримавши задачу, командир батареї ЗСУ-27-2[51] “Інгулець” швидко довів її до своїх підлеглих. Примружившись, обдивився він місцевість. Морозний березневий день вже закінчувався і сонце, давно поминувши зеніт, даремно намагалося пробитися крізь вершини могутніх дерев, які густою стіною вишикувалися ліворуч дороги. Ліс “Сосновий” перетинав шлях і мотопіхотному батальйону потрібно було обігнути його північно-східне узлісся, потім повернути наліво, а там і до Малих Гір рукою подати.

До лісу і після нього місцевість була зовсім відкритою, що сприяло своєчасному виявленню і обстрілу повітряних цілей. Інша справа – лісовий масив. Його широка стіна перегороджувала рівнину, даючи “противнику” можливість нанести раптовий удар з повітря. Найбільш небезпечна ділянка маршруту батальйону проходила вздовж його північно-східного узлісся. Тут важко було вести спостереження і ще важче буде здійснити маневр в разі повітряної атаки.

Іонов відірвав погляд від карти, в далині, над горизонтом з’явилася темна точка, яка росла з кожною хвилиною. “Штурмовик!” – доповів спостерігач командиру батареї. По плутаному маршруту крилатої машини неважко було здогадатися, що ведеться повітряна розвідка. Спочатку штурмовик пройшов над лісом, потім розвернувся і пішов над його південно-східною кромкою. Потім літак раптово розвернувся, набрав висоту і зник за горизонтом. Зенітні установки вже подолали відстань до лісу і механіки-водії вели їх по глибокій колії в снігу, яку залишила головна похідна застава. “Ці дві ребристі смуги з повітря добре помітні, саме тому й повернув літак-розвідник назад. І колія добре показує, де пройде батальйон. Значить, авіація напевне ж нанесе удар в той момент, коли підрозділи батальйону будуть минати узлісся. Що ж, тоді для штурмовиків “противника” потрібно приготувати пастку саме там, де він сподівається зробити раптовий напад. На його несподіваний удар відповісти своєю несподіванкою…”

– Буран, Буран! Я – Третій. Вирішив… – Доповідав Іонов своє рішення комбату…

На високій швидкості зенітні установки випередили інші підрозділи, перетнули невеликий перелісок і вийшли на простору поляну. Дорога залишалася значно праворуч, її майже не було видно з-за дерев. За їхньою щільною стіною притаїлися бойові машини, зайнявши вогневі позиції в суворо визначеному порядку. Тут найзручніше перекрити найбільш ймовірні напрямки повітряних атак.

– До бою! – Скільки разів за цю добу зенітники виконували таку команду! – Пошук!

Бойове відділення батарейного пункту управління наповнене рівним гулом. І ось прилади зафіксували появу повітряних цілей. Літаки “противника” йшли на малій висоті з боку сонця, яке заходило. Вони знаходилися ще на граничній дальності, а стволи автоматичних гармат вже жадібно промацували небо в цьому секторі, готові вдарити по цілям лавиною вогню.

– Є ціль! – Доповів оператор радіолокаційної станції БПУ[52]. Прямо перед ним екран індикатора пошуку, а на ньому яскраво світиться зелена цятка. Це і є літак “противника”. По вигадливій кривій видно, що він здійснює протизенітний маневр. Але оператор впевнено веде ціль, не випускаючи її з поля зору. Точні і впевнені рухи на руків’ях управління антеною і ось цятка виведена на візирну лінію. Екіпаж БПУ працює чітко і злагоджено, контрольні риски вже взяли у вилку відмітку цілі. Операція, необхідна для автоматичного супроводу цілі виконана. – Автоматичний супровід!

– Буран, Буран! Я – Третій, ціль супроводжую! – Доповів командир батареї майору Панченко.

– Третій, Третій! Я – Буран! Вийшли з лісу. – Іонов в ТПК[53] ще раз оглянув установки батареї.

За їхньою бронею йшов зараз супровід цілей, обличчя зенітників освітлене зеленуватим світлом екранів радіоприладових комплексів. Башти зенітних установок наповнені короткими командами, які розуміють з півслова, клацанням тумблерів та гулом численних приладів. Отримувана від них інформація перетворюється в точні данні, які поступають в автоматичні пристрої установок. І ось наступає вирішальний момент. На пульті командира батареї загорілася зелена лампочка – цілі ввійшли в зону обстрілу.

– По штурмовикам, довгими, вогонь! – Подав команду командир батареї. І зенітні установки здригнулися від пострілів. Назустріч повітряним мішеням нісся вогненний шквал. Подолати його неможливо і літаки звертають. А потім атака повторюється знову, іще раз… Тільки кожного разу зривається, бо зенітники ведуть влучний вогонь. Коли б тут були реальні цілі, вони вже горіли б на землі…

Слідом за літаками штурмової авіагрупи йшли дві радіокеровані мішені. По ним зенітні установки відпрацювали бойовими снарядами. З вишки добре було видно, як траси снарядів прошивали літаки.

– Відбій! – Загули на високих нотах двигуни і зенітні установки одна за одною покидають вогневі позиції. І тільки широкі ребристі сліди вказують на їхній шлях…

…На вишці напружено спостерігали за перебігом учбового бою. І коли зелено-білі пласкі машини зникли за стіною чорного лісу, генерали випросталися від стереотруб і опустили біноклі. На білому снігу догорали збиті радіокеровані мішені.

– Костянтине Костянтиновичу, – звернувся Гетьман до начальника Генерального Штабу, – відмітьте в наказі особовий склад зенітної батареї. Всім особисто моя подяка. Командирів бойових машин нагородити іменними годинниками, офіцерів – іменною зброєю. Командира зенітної батареї нагородити моєю відзнакою. І преміальні за бій особовому складу батареї видати в подвійному розмірі. З мого особистого фонду. – Це Гетьман вже наказав одному зі своїх ад’ютантів. – Що ж, товариші генерали, цей бій наочно довів, що при правильній організації протиповітряної оборони удари з повітря можна успішно відбивати. –І Гетьман Скоропадський знову звернувся до генерала Морозова. – Зенітники діяли прекрасно, Костянтине Костянтиновичу. А зі “збитими” авіаторами чинити, як прийнято: службове розслідування по діям командирів групи та загону, грошове нарахування за даремно витрачене пальне, боєприпаси і ресурс бойової техніки на особовий рахунок частини. Раз програли – нехай розплачуються! Потім доповісте мені…

…Після закінчення навчань Гетьман особисто подякував особовому складу батальйону майора Панченка за рішучі та умілі дії в цьому учбовому бою. Офіцерам і сержантам – командирам бойових машин були тут же вручені іменні нагороди. Обличчя солдатів цвіли задоволеними усмішками – особиста подяка Гетьмана багато чого була вартою, у військах вона вважалася ціннішою за урядову нагороду.

Після урочистої частини командир батальйону разом зі своїми офіцерами показав Гетьману нову техніку піхоти. Основним героєм дня був приземкуватий, схожий на плаский брусок, гусеничний бронетранспортер, аналог німецької “спеціальної машини 251”. Експериментальні навчання ще не закінчилися, але вже показали високу ефективність дій моторизованої піхоти, оснащеної такими машинами.

Скоропадський знав, що нова машина розроблялася, як малий тягач для протитанкової артилерії та транспортер артилерійських боєприпасів. Оскільки тягач повинен був діяти на передньому краї, під вогнем ворожих кулеметів та гармат, він мав легке бронювання – п’ятнадцять-двадцять міліметрів – для захисту екіпажу та обслуги буксированої гармати від куль і осколків.

Машина була створена на базі снігоболотохода ГТ-Л[54], розробленого ще в тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році для Державної Прикордонної Служби України. Машина мала широкі гусениці, двигун в двісті вісімдесят кінських сил і технологічну конструкцію. Тягач-транспортер розроблявся невеликою серією для поліського краю. Але ця конструкція виявилася досить вдалою і потрібною не одним прикордонникам в поліських болотах, а практично на всій території України. Охоче її купляли і зарубіжні покупці. Через рік на її основі було розроблено плаваючий гусеничний тягач МТ-Л[55] для геологів, рятувальників, пожежних, мисливських і рибних господарств та всіх, кому потрібно пересуватися не тільки по дорогам.

Саме ця модель послужила основою для армійського броньованого тягача-транспортера МТЛБ. Машина, розроблена Харківським тракторним заводом виявилася настільки вдалою, що могла використовуватися не тільки за своїм прямим призначенням. Втім, це було закладено ще в основу самого проекту. Конструктори з самого початку розробляли вдалий проект снігоболотохода, як універсальне шасі для цілого сімейства броньованих машин: бойових, транспортних, допоміжних…

Оскільки в машині широко застосовувалися недорогі автомобільні агрегати, вона була простою в управлінні та обслуговуванні, а вартість нового тягача-транспортера була в десять разів менша, ніж у танка, то на базі МТЛБ конструктори ХТЗ розробили бронетранспортер для піхотного відділення, озброєний баштою з великокаліберним і звичайним кулеметами, а також цілу гаму різноманітних машин. Шасі МТЛБ використовувалося і як базу для спеціальних машин: інженерних, машин хімічної розвідки, це були командно-штабні машини для командирів батальйонів та бригад, командно-спостережні пункти командирів артилерійських дивізіонів та батарей, мобільні пункти управління польової і зенітної артилерії, машини передових авіаційних навідників, пересувні вузли зв’язку дивізійного і корпусного рівня, броньовані транспортери для поранених, машини зв’язку та управління. Всього різноманіття й не перелічити…

Для бойових модифікацій тягача-транспортера були розроблені башта з піхотною реактивною гарматою “Грім”, легкою піхотною мортирою калібром сімдесят шість міліметрів, 120-міліметровим мінометом, турельні установки малокаліберних автоматичних гармат і великокаліберних кулеметів для підтримки піхоти, башти з зенітними автоматичними гарматами і кулеметами, платформи з направляючими ракетних установок залпового вогню.

Саме на базі цього тягача-транспортера була розроблена зенітна самохідна установка “Інгулець” і батарейний командний пункт зенітної артилерії. В вантажному відсіку МТЛБ був встановлений баштовий модуль з автоматичними 27-міліметровими гарматами – спільна розробка німецької фірми “Маузер” та українського КБС[56] – зі стрічковим живленням і вийшла самохідна зенітна установка ЗСУ-27-2. А машина БКП була оснащена компактною радіолокаційною станцією кругового огляду та наведення з комплексом управління бойовими машинами батареї по радіоканалам…

Показ нової техніки закінчився через годину. Верталися назад вже в сутінках. Довга вервечка машин-всюдиходів швидко котила по розчищеній шляхопрокладчиками від снігу польовій дорозі.

Щорічні навчання “Карпати-41” продовжувалися…

 

 

 

Крила над морем

Коли лайнер пройшов через щілину Гібралтару, день був сонячним і небо здавалося тонким і ламким. Дельфіни біля Скелі[57] віщували удачу і ранок обіцяв бути добрим. Юне сонце спливало за кормою і Атлантика попереду іскрила, переливаючись всіма відтінками синього, блакитного, лазурного…

– Нас наздоганяє циклон. – Штурман вказав на зюйд-зюйд-вест.

І нікого не здивували вузькі довгі хмари на півдні, що дірами позначилися в прозорій запоні неба. Океан ще був відносно спокійним, але всі знали, що ці хмари – гончаки циклону. Куди вони помчать, туди нагряне й циклон, стрясаючи небо і океан, піднімаючи хвилю, яка на своєму шляху буде трощити, гнути, скручувати і зносити все, що не здатне витримати його шалений натиск.

– Принесіть синоптичну карту. – Похмуро попросив капітан штурмана.

Петлі і розірвані кільця ізобар на цій карті скручувалися в гігантське колесо, яке невідворотно котилося в бік лайнера “Княгиня Ольга”. Коли лягти на курс перпендикулярний його рухові, то на повному ходу можна ще встигнути вискочити з-під цього колеса. Більшість капітанів так і робить, обходячись малими втратами. Але коли лягти зараз на цей перпендикуляр, то відхилення від курсу буде таким великим, що ресурсів палива може не вистачити на зворотний шлях. Сподівати на дозаправку в Баренцбурзі ризиковано: Республіка Грумант мала постійний дефіцит рідкого палива. І капітан прийняв компромісне рішення: лягти на проміжний курс. Він не дозволяв зовсім вже вискочити з циклону, але хоча б вдавалося вийти з його центру і зекономити час і ресурси. Наказавши лягти на новий курс, капітан оголосив по трансляції:

– Судно по-штормовому приготувати!

…Погода зіпсувалася остаточно. Північна Атлантика зустріла “Велику княгиню Ольгу” ревінням шторму, який щойно почався. По правому борту вже мав показатися мис Сан-Вісенти, крайня точка Португалії, проте… Берега не було. Був тільки горбатий від штормових хвиль океан, що швидко темнів, майже темне небо і пуста лінія горизонту, який дрижав в лінзах бінокля. Південний шторм дув, як в аеродинамічну трубу, над океанським простором. Здиблені ним хвилі розтривожили холодну воду океану до самих глибин. Океан бунтував і ураганний вітер з хрипом і свистом ганяється за валами, невидимим батогом гуляє по їхніх горбатих спинах. Спіткнеться з усього розбігу вал, вистелиться, зупинений на всю довжину своєї важкої плоті, і здіймається дибки, ніби збожеволівши від незаслуженого болю. Оглушливий стусан, удар струшує велетенський корпус лайнера – з баку на місток валиться громаддя знесеної верхівки валу – так, в свою чергу, зриває він зло на зустрічній перешкоді. Пінна кипень гуляє по палубі, зловісно фосфоресціює в нічній темноті. Судно заривається носом в зриту ямами водну поверхню живою істотою, що шукає затишного укриття. Океан чорнів за бортом і димував водяним пилом на гребенях хвиль. Лютує стихія…

…Урагану, який вторгся на узбережжя Європи, перепинила шлях зона високого тиску. Злісно огризаючись, він змінив свій напрям і повернув назад, в Атлантику. Одряхлілий циклон, витративши сили в боротьбі з антициклоном, наближався до свого кінця. Але збаламучена Атлантика все ще штормила.

Тільки під кінець ночі шторм став поступово стихати. Він послабив свій тиск, але хвилі ще не повернули собі той живописний вигляд, який налаштовує людей поблажливо по відношенню до морської стихії, коли, лежачи на березі, вони споглядають її зелену глибину. Ранок прийшов сірий і рваний, вітер дув так само – поривами, низько стелилися хмари, і коли в них з’являвся розрив, то в нього видно було блакитне небо з осяяними сонцем верхівками хмар. Судно впевнено тримало курс на архіпелаг Шпіцберген і на лайнері для команди все починалося, як зведено: побудка, сніданок, ранкове прибирання, тільки дещо хитало і на верхній палубі з ніг валив вітер. Навкруги – тільки розсмикані кошлаті хмари і безтолкова товкотнеча хвиль Тому з пасажирів бажаючих вештатися прогулянковою палубою було мало. Зате три концертні і п’ять кінозалів були заповнені повністю. Суднові театральні трупи, незважаючи на хитавицю, яка не стихала, викладалися на повну, розважаючи пасажирів, майже третину яких становили діти.

Невдовзі після того, як розвиднилося, штормовий вітер повалився на зюйд-зюйд-ост, дув поривами, але небо стало ясним і тільки в його глибині де-не-де танули крижинки вчорашніх хмар. Однак циклон і далі продовжував тягтися за судном, як вірний пес за господарем. Але тягся ледь обабіч: лайнеру все-таки вдалося вирватися з його центру, і хоча вряди-годи хвиля все ще забрідала на палубу, але була вже не така руйнівна. І головний боцман приблизно через годину доповів:

– Пане капітан, на верхній палубі порядок!

– Єсть, порядок! – Відлуння доповіді прокотилося по судну, відновлюючи ритм нормального корабельного життя, і капітан, радісно відізвавшись, вклав весь залишок сили і втомлено опустився в крісло.

Старший помічник капітана, уважно подивившись на Салимоненка, нагадав:

– Потрібно б вам і відпочити, Максиме Михайловичу. Я тут вже якось сам впораюся.

– Так… Щось я й справді, втомився. – Винувато признався капітан.

– Ще б пак! Третю добу на ногах, на містку від самого Суецу…

Спустившись в каюту, Максим Михайлович з подивом виявив на столику піднос з двома склянками гарячого міцного чаю, з підсмаженими скибочками хліба та тонкими пластинками сиру. Все було так, як він любив. Тільки їсти Максиму Михайловичу чомусь не хотілося, і Салимоненко випив тільки чай.

І відразу відчув, як по тілу почало розтікатися тепло. Капітан зняв лише тільки черевики та краватку і приліг поверх ковдри. Біологічний годинник спрацьовував безвідмовно, варто було тільки “загадати” певний час, і Салимоненко собі на сон цього разу виділив всього лише чотири години…

В жовтні в Північній Атлантиці осінь уже закінчувалася. Сонце заходило, як і належить, не висіло в холодному небі цілодобово, і під його білястим світлом жовтіла щільна, злежана крига… Вдень в полярних широтах іскрилося, переливалося відблисками, скрізь казкові розливи світла, мерехтіння горизонтів. В широтах південніше осінь заявляла про себе непроникними косяками туманів. Ось український трансатлантик й увійшов в таку сіру запону. Нічний шторм тільки ледь підняв її над поверхнею океану.

Новий океанський лайнер “Велика княгиня Ольга” виконував свій перший рейс від Сейшельських та Мальдівських островів у Індійському океані до архіпелагу Шпіцберген, в Республіку Грумант. Чотири з половиною тисячі пасажирів в його каютах, ті, хто відпочивав від холодних крижаних вітрів та гранітних скель архіпелагу за Полярним кругом на казкової краси коралових атолах біля екватора. Але все хороше в житті рано чи пізно закінчується, закінчилася і відпустка. Тепер кілька холодних місяців остров’янам чекати на ласкаві доторки теплих океанських хвиль – в Північному Льодовитому океані вода крижана.

Сучасна історія Шпіцбергена – древнього руського Груманта – почалася в 1920 році, коли конференція європейських держав визначала долю заполярних островів. Розпад імперії Романових, здавалося, назавжди поставив крапку на прагненні руських володіти цими крижаними островами. Але перемога комуністів у Громадянській війні змусила сотні тисяч і мільйони колишніх підданих царя Миколи покинути Росію й шукати долі на чужині. І, звичайно ж, емігранти з Російської імперії ринули в Сербію, Францію, Німеччину, за океан в Сполучені Штати, створюючи проблеми чиновникам і населенню цих країн. Було багато невдоволених таким перебігом подій. Тож уряди великих держав намагалися здихатися цієї мороки.

І цим вдало скористалися певні діячі Білого Руху. Генерал Мілер, який очолив опір більшовикам на Півночі Російської імперії, висунув ідею створити на архіпелазі Шпіцберген Республіку Грумант, де б могли оселитися викинуті “червоними” геть з Росії емігранти. Тим більше, що цей проект підтримав Гетьман України Павло Петрович Скоропадський. Українцям-бо теж дуже не хотілося мати на своїй території ностальгуючих за загиблою Російською імперією “вревакуантів[58]” із збожеволілої від крові Совдепії.

Задача ускладнювалася тим, що потрібно було в короткий термін створити на заполярних островах нові міста, всю інфраструктуру нової країни. Багато хто сумнівався в можливості виконання такого колосального об’єму роботи. Але… “очі бояться, а руки роблять…”, до двадцять сьомого року, коли Гетьман Павло Петрович Скоропадський мав передати владу в Україні новообраному Президенту, основна її частина була виконана. На цей час Республіка Грумант мала досить сучасну промисловість і налічувала майже два з половиною мільйони громадян. Вільних громадян, на відміну від мешканців Радянської Росії…

…В штурманській рубці механічний жук курсопрокладника – “Велика княгиня Ольга” в мініатюрі – повзе по меридіану, ніби той слимак по стеблині. Лайнер ліг на чистий норд, курс на “нуль”, і Полярна зірка, яка ще не зійшла в зеніт, повернула на себе ніс судна. А вночі побачили перше полярне сяйво. Пасажири лайнера скупчилися на палубах, стояли на продувному вітрі і вглядалися в райдужне небо. Полярне сяйво розвернулося з одного-єдиного сполоху широко і пістряво, ніби рулончик китайської циновки.

Ще доба повного ходу і Полярна зірка переповзла в зеніт, Чумацький Віз так піднявся над горизонтом, що видні вже Гончі Пси, які примостилися під ковшем. Над Скандинавією небо чисте і стоїть ясний місяць. Західні зірки в легкій паволоці полярного сяйва.

“Велика княгиня Ольга” знову у володіннях Снігової Королеви…

На третій ранок з-за горизонту з’явилися гострі шпилі гір острова Західний Шпіцберген. З океану накочувалася повільна мертва хвиля, намагалася розхитати лайнер, та його вісімдесят з лишком тисяч тонн були явно не по силам далекому відлунню минулого шторму. Майже всі пасажири були на палубі і просторий салон першого класу був зовсім порожнім; рідкі пасажири сьорбали каву чи міцніший напій. Капітан, прямуючи на місток, лише мимохіть заглянув сюди. Він постояв на правому крилі містка, неподалік від рубки, дивлячись на скелясті береги, які випливали назустріч лайнеру. Круті відкоси були нерівномірно покриті пластами снігу і це придавало їм пістряву привабливість, навіть веселість. Баренцбург попереду, як і завше виднівся з моря на подив пласким в береговій долині міжгір’я. Здавалося саме місто, висунувшись в море від скелястих масивів, само тягнулося назустріч лайнеру. Баренцбург приязно розкрив перед лайнером затишну гавань, захищену скелястими мисами .Тільки вигляд його поновився за ті три роки, що Салимоненко був тут останній раз: з’явилися нові багатоповерхові будівлі, труби заводів і кранів, модерні шпилі соборів, яких в столиці Груманта за останні місяці додалося. Чи сам капітан став іншим?

А побачив, як піняться і розбиваються об розбійницьке каміння хвилі, і пам’ять відразу поновила все, ніби розсталися вчора. Був час відливу, причали громіздко височіли над катерами і сейнерами. Від гавані, від широкого плеса перед нею, починалася горловина Іс-фіорда, з хребтинами гір, занесених снігом. Над фіордом провисало низьке небо, в ущелинах гір крутилася віхола і сірість затоки розмивалася вдалині чи то блукаючими клаптями хмар, чи то туманом хуртовини. Салимоненку чомусь подумалося, що фіорд заповзав не в глибину Західного Шпіцбергена, подалі від моря, а в сутінки полярного дня.

Хід знизився до самого малого. Лайнер “Велика княгиня Ольга” входив в гавань Баренцбурга. Біля причалу капітан відразу побачив на причалі знайомий чорний “б’юік” митної служби та вервечку помаранчевих трьохосних автобусів. Бінокль наблизив портові споруди, прожектор на майданчику перед конторою начальника порту, портові буксири і баркаси віддалік. На лайнері повернулися додому з далеких тропічних островів чотири з половиною тисячі пасажирів і майже третину пасажирів судна складали діти від дошкільного до старшого шкільного віку. Власне, регулярне морське сполучення Архіпелагу з тропічними островами здійснювалося майже сотнею пасажирських суден ще з двадцятих років. Три державні пароплавства і дюжина приватних компаній обслуговували цю пасажирську лінію. Ось і зараз біля причалів пароплавства “Полярна зірка” стояли два красеня-лайнера: “Семен Дежньов” і “Білорусь”, “сістершипи” попереднього покоління. А ще якихось три роки тому Максим Михайлович Салимоненко був повноправним господарем на капітанському містку “Білорусі”. Нині ж він капітан лайнера нового покоління…

…Історія українських пасажирських лайнерів почалася в середині двадцятих років, коли постала необхідність масових пасажирських перевезень – полярна природа Груманта виявилася надто суворою для російських емігрантів. В двадцять четвертому році уряду Республіки Грумант вдалося домовитися з французьким та британським урядами про оренду земельних ділянок на тропічних островах в Індійському океані. На корабельнях України тим часом будувалися швидкохідні пасажирські судна для майбутніх ліній.

Втім, українські корабельні вже з першого дня проголошення Республіки Грумант працювали на цю новостворену країну. Тому, що поява і подальше існування республіки було неможливе без зовнішнього країни-спонсора. І таким “спонсором” для Груманта стала саме Україна. Вже на початку тридцятих років вкладені українськими діловими людьми в суднобудування і авіацію кошти почали повертатися сторицею. Перш за все Україна стала визнаним лідером в важкому літакобудуванні, разом з німецькими інженерами українці збудували цілий флот висотних дирижаблів для транспортного сполучення з Архіпелагом. На жаль, повітряне сполучення залежить від погоди, а погода в Арктиці дуже мінлива, і основне навантаження по пасажирським і вантажним перевезенням між материком і Архіпелагом несли морські судна.

На початку двадцятих на корабельнях Миколаєва, Херсону, Одеси закладалася пасажирські судна 301 проекту, або “письменницької” серії, саме для сполучення з Архіпелагом – Республікою Грумант.

Головне судно “Іван Франко[59]” й дало таку назву всій серії. Вперше на цих суднах в якості головного двигуна використовувалася дизельна силова установка. Судна мали підвищений комфорт, кількість кают перевищувала три з половиною сотні – кожне судно різнилося співвідношенням кают “люкс”, “бізнес” і “туристського” класу. З одинадцяти палуб, з’єднаних сходами з просторими вестибулями, на семи знаходилися пасажирські приміщення. На борту лайнера були ресторани першого і туристського класу, кілька барів, кінозали, басейни для плавання. “Люксові” каюти мали кілька приміщень: салон, спальню, ванну і туалет, оснащувалися побутовими холодильниками, письмовим та обіднім столами, шафами й іншими предметами, які забезпечували комфорт та затишок під час морської подорожі. Бізнесові – одно та двомісні, та туристичні – чотиримісні, каюти мали душ та туалет. В ході експлуатації лайнерів підвищувалася комфортабельність кают, розширювалися громадські приміщення, додалися фінські бані-сауни.

На верхній палубі передбачалася закрита веранда з танцювальним майданчиком, баром на 40 персон. На третій палубі був музичний салон на 200 осіб, чотири бари, пошта, телефон, телеграф, кінотеатр на 120 місць, салон для паління, кімната для ігор, бібліотека, сувенірний кіоск, дамська та чоловіча перукарні, закритий плавальний басейн. Ресторан на 400 місць розміщувався на п’ятій, головній, палубі.

Досвід експлуатації “письменницької серії” мав безцінне значення для створення нових лайнерів.

В другій половині двадцятих років корабели Миколаєва здали шість пасажирських суден по двадцять п’ять тисяч тонн водотоннажністю і на тисячу чотириста пасажирів. Лайнери “Миколаїв” і “Полярна зірка” призначалися для перевезення пасажирів і пошти на лінії Шпіцберген – Південні острови. Потужні суднові двотактні дизелі – їхні аналоги невдовзі мали встановити на “кишенькових лінкорах”, – виробляли в Україні за німецькими технологіями. Звичайно ж, українські інженери значно вдосконалили і розвинули проект. Дизелі обертали ротори електрогенераторів, що живили енергією електродвигуни судна.

Інтерес українських промисловців до океанських лайнерів був ніяк не випадковим. В другій половині двадцятого століття океанські лайнери були найбільш дешевим видом транспорту, коли потрібно було потрапити з одного континенту на інший. Морські держави намагалися перевершити одна одну, будуючи гігантські судна і змагаючись в швидкості доставки пасажирів та вантажів. Особливо гостра боротьба йшла між країнами Атлантичного басейну: Північно-Американським Сполученими Штатами, Великою Британією, Францією і Німеччиною. Саме для Атлантики створювалися найбільш швидкохідні, найбільш комфортабельні та найбільш вартісні судна. Саме тут зародилася і розвивалася жорстка боротьба за перехідний приз “Блакитну стрічку Атлантики”. (Термін “блакитна стрічка” взяли з кінських перегонів. На щоглі судна-рекордсмена вивішувався блакитний вимпел, а команда отримувала грошову винагороду.)

Перед Світовою війною гонитва за розмірами і швидкістю породила гігантські судна. Лідером в цій царині була британська компанія “Кунард Уайт Стар[60]” – Біла Зірка, якій доводилося конкурувати на досить тісному і жорсткому ринку. Компанія володіла цілим флотом океанських лайнерів, кожен з яких був національною гордістю Великобританії. Але вона була не єдиною – французи теж мали немалий флот подібних суден. До початку Великої війни був і третій гравець – Німеччина, але її спільними зусиллями викинули геть з конкурентного поля. Велика війна призупинила розвиток океанських лайнерів. Після війни всі країни світу відчували нестачу комерційного флоту, а коштів для його відновлення не вистачало навіть у провідних держав світу. Крім того, Світова війна призупинила розвиток океанських лайнерів, особливо це відчувала переможена Німеччина. Ця країна була найбільше зацікавлена в цьому, оскільки грабіжницька Версальська угода відібрала у німців практично весь комерційний флот, який передали переможцям у Великій війні. Країни-переможці могли відновити свої торгові флоти завдяки репараціям, а от Німеччині довелося відновлювати свій комерційний флот практично заново. Після завершення Великої війни з Європи в Америку ринув широкий потік емігрантів, а з часом лайнери старіли. В першій третині двадцятого століття до Америки можна було дістатися тільки морем і трансатлантичні перевезення були крупним бізнесом. Двадцяті роки відновили і примножили економічний добробут європейських країн. На початок тридцятих років гонка між провідними пароплавствами розгорілася з новою силою. Саме німецький дует лайнерів “Бремен” та “Європа” відновив трансатлантичну гонку, коли 16 липня 1929 року “Бремен” завоював “Блакитну стрічку”. Настав золотий вік океанських лайнерів. А керівники молодої української держави в цьому побачили шанс для своєї країни. Корабельні України запрацювали з максимальним напруженням.

…Зустрічаючих на причалі було багато, ніяк не менше, ніж пасажирів “Княгині Ольги”. Ледь трапи торкнулися причального бетону, всі відразу підняли ґвалт-гамір, заговорили, почувся сміх, одні квапливо вже цілувалися-обнімалися, вірніше, чмокалися, інші з-за цих галасливих, вставши навшпиньки, видивлялися своїх. Ті ж, хто вже зустрів, вибиралися з натовпу і чимчикували в напрямку воріт морського вокзалу. Ось вже відкрилися лацпорти лайнера і веселого помаранчевого кольору електрокари потягли довжелезні вервечки візків з багажем пасажирів в тому ж напрямі – до морського вокзалу. Вихователі вели за собою довгі ланцюжки школярів – наймолодші в картатих червоно-чорних вовняних накидках, старші в формених шкільних плащах, – до автобусів, що вишикувалися на причалі. З порту їх відвезуть в інтернати, там вже чекають на своїх нащадків батьки. Зустрічати дітей, що повернулися з відпочинку на тропічних островах дозволялося тільки в закритих учбових закладах – це правило неухильно дотримувалося з самого початку існування Республіки. Нічого не поробиш – сувора необхідність існування за Полярним кругом…

Старший помічник підійшов нечутно, передав капітанові бланк радіограми – пароплавство повідомляло, що поповнити запас палива можна в Баренцбурзі – напередодні сюди прийшов загін допоміжних суден Військово-Морських Сил України, в його складі був і ескадрений танкер з десятьма тисячами тонн турбінного палива. Старпом додав, що заправку можна буде почати вже за півгодини, Салимоненко глянув в бік військового порту і побачив, як танкер – комплексне судно постачання водотоннажністю в двадцять сім тисяч тонн – виник з туманної пелени фіорду. Довгий, стрункий, він наближався до лайнера не кваплячись, гасячи інерцію ходу. На кормі назва столиці Білоруського автономного краю – “Мозир”.

– Вахтовий офіцер, по місцях стояти! До прийняття палива! – Старший помічник капітана натискує клавішу і віддає команду по селектору. – Особовому складу приготуватися до прийомки палива!

– Біля борту не палити! Не палити! – Покрикує зі шлангової палуби мозирський боцман.

Протягнули з борту на борт товсті броньовані кишки, руками не обіймеш. Пружні струмені палива наповнюють цистерни лайнера зі шлангів, які жадібно трясуться. Танкер примостився під високим бортом лайнера і терся об його величезні кранці, так, що гума повискувала, а швартові то провисали, то натягувалися до струнного дзвону, ніби норовливий кінь рвався з прив’язі.

…На лайнер “Леся Українка” Максим Салимоненко прийшов матросом. Саме в цей час лайнери “Бремен” та “Європа” Північно-Німецького Ллойду завоювали і утримували “Блакитну стрічку Атлантики”. Вже за три роки після здачі головного судна “письменницької серії” одеські корабели здали Чорноморському пароплавству головний трансатлантик “Одеса[61]” наступної серії лайнерів: Українська Держава фактично включалася в боротьбу за “Блакитну стрічку Атлантики”. Ці лайнери мали водотоннажність двадцять п’ять тисяч тонн, майже півтори тисячі пасажирів мчали по океану дизель-електричні силові установки потужністю в тридцять вісім тисяч кінських сил зі швидкість понад двадцять п’ять вузлів. На новозбудованому лайнері “Миколаїв” Салимоненко продовжив свою морську кар’єру вже молодшим штурманом.

Звичайно, лайнери типу “Одеса” не призначалися для завоювання заповітного призу, ці судна мали працювати на лінії Шпіцберген – Мальдівські острови, але вони дозволили українським морякам впритул підібратися до своєї кришталевої мрії. Саме на п’ятому лайнері, що завершив серію, робив свою морську кар’єру Максим Салимоненко, від штурмана до старшого помічника капітана судна. П’ять таких суден забезпечували перевезення майже чотирьохсот тисяч пасажирів на рік з-за Полярного кола в тропіки.

Збільшення пасажиропотоку висувало нові вимоги до конструкції лайнера. І судна нової серії мали цим вимогам відповідати. Нові лайнери забезпечували збільшений комфорт для своїх пасажирів. Майже півтори тисячі пасажирів могли відправитися в подорож Атлантичним і Індійським океанами на новому комфортабельному лайнері, де будуть подаватися найкращі морські страви. Тільки неспокійні води двох океанів створювали проблеми. Бо коли людина страждає від “морської хвороби”, задоволення мало. Бурхливі ж води Атлантики і Індійського океану робили подорож до тропічних островів не зовсім приємною. Навіть вишукані страви під час хитавиці не смакували пасажирам трансатлантичних лайнерів. І конструкторам, які працювали над лайнером “Одеса” довелося вирішувати цю проблему, зробити так, щоб судно йшло рівно і плавно. Головне судно мало заспокоювачі хитавиці, гіроскопічні пристрої, подібні тим, які застосували на лайнері “Конте ді Савойя” італійці. Завдяки дії гіроскопів нові лайнери забезпечували спокій пасажирів під час хитавиці. Ця серія трансатлантиків відразу стала дуже популярна, оскільки пасажири могли отримувати задоволення від вишуканих страв, не страждаючи від “морської хвороби”.

“Одеські” лайнери з тридцять третього року доповнила “кримська” серія – два судна заклали одночасно Севастопольський морський завод і суднобудівний завод в Феодосії. На чотирьох останніх суднах нової серії заспокоювачі були принципово нового типу – невеликі кілевидні стабілізатори, що виступали по обидва боки корпусу лайнера, їх замовили в Шотландії. Крім того, на “кримській” серії відпрацьовувалася нова технологія побудови: конструкція судна була модульною і з цих модулів, як з кубиків дитячого конструктора, складали готову конструкцію. Головне судно “Херсонес[62]” здали пароплавству в рекордно короткий термін – через чотирнадцять місяців після закладки. Другий лайнер “Кафа” Феодосійський завод здав через місяць. Наступні чотири – через п’ятнадцять-дванадцять місяців. Майже дві тисячі двісті пасажирів жили і мандрували океанами і морями в розкоші найпрестижнішого готелю. В середині тридцятих років пересічний український робітник за рівнем послуг та пільг відрізнявся в кращий бік від робітників в інших країнах Старого Світу. Профспілки України – за вимогою Гетьмана України Павла Петровича Скоропадського – створили систему відпочинку та мандрівок українських громадян. Саме для втілення цієї мети і будувалася флотилія пасажирських суден для надання дешевих і доступних мандрівок та круїзів.

На передостанньому судні цієї серії Максим Салимоненко пройшов решту щаблів службових сходинок, які залишалися йому до заповітного капітанського звання. На це йому знадобилося всього три роки. І вже в тридцять шостому він в якості капітана прийняв новозбудований лайнер “Донецьк[63]”, головне судно наступної серії трансатлантичних лайнерів водотоннажністю п’ятдесят шість тисяч тонн.

Українські корабели не зрадили своєму принципу в кожній наступній серії нових суден застосовувати нові пристрої. “Донецьк” в якості силової установки мав вільно-поршневі генератори газу: синтез двотактного дизеля і газової турбіни, і принципово нові рушії: чотири – дві поворотні – гвинтові колонки. Вони замінювали одночасно гвинт і стерно. Завдяки новому типу рушія лайнери цієї серії мали виняткову маневреність, що було надзвичайно важливо в умовах плавання в кризі і фіордів островів Республіки Грумант. І, звичайно, комфортабельність суден цієї серії була на рівні світових стандартів: заспокоювачі хитавиці, каюти класу “люкс”, підвищений комфорт кают “бізнес” і “туристичного” класу, ресторани, плавальні басейни, бібліотеки, можливість телефонного і телеграфного зв’язку для пасажирів і ще багато чого…

…З вікон ошатного будиночка на вершині сопки Максиму Салимоненко були видні і бухта з причалами, і навколишні сопки, і місто, яке розкинулося амфітеатром, і небо. Небо сліпило його. Воно здавалося легким, струмливим, зітканим з невагомих святкових кольорів. Але з “гнилого кута” – норд-весту вітер гонить хмари. І хвилі вигинають позолоченим світилом спини. Вітер зриває з них гребені, розбризкуючи піну і в водяному пилу спалахують миттєві райдуги. Море в цих краях буває зазвичай важкого сірого відтінку – лише в особливо яскраві дні наповнюючись густою холодною синню. Та не сьогодні. Невдовзі небо не дуже відрізняється кольором від моря, лише в рідкі прогалини хмар визирає золотий край сонця.

Кораблям і суднам древній Грумант подарував зручну бухту. Вона укрита від шторму червоними гранітними скелями в глибині гористого фіорду. Бухта скидається на гірське озеро, тихе, незаймане, одне з тих озер, де ще ховаються в глибині доісторичні ящери. Берег цього гірського озера окольцьований причалами і сталевою колією залізниці. В глухій чаші колись давним-давно зимували вітрильники, їх капітани вели свої шхуни туди, звідки архіпелаг здавався далеким півднем. Одні намагалися пробитися до Полюса, інші шукали невідомих земель у високих широтах, треті – повторювали шлях вікінгів на захід. Привиди їхніх кораблів, які згинули в просторах Арктики, ще й досі маячать в кризі – з білими обмерзлими реями, зі стрічками полярного сяйва замість зотлілих вітрил. Особливо це помітно довгою полярною ніччю.

Гавань – дарунок Півночі кораблям і суднам. А людям Північ не подарувала нічого, навіть клаптика землі, що годився б під фундамент будинку. Все, що їм було потрібно, люди зробили, добули, звели в цих місцях самі. Головне місто Груманта чоловіки будували самі і для себе. Бо найперше завдання Баренцбурга – зустрічати і проводжати судна, приймати їхні вантажі і пасажирів і завантажувати трюми вугіллям та сировиною, яка здобувається в глибині островів Шпіцбергена. І хоч місто будувалося суворими чоловіками, але ніде капітан Салимоненко не зустрічав так багато миловидних жінок, як тут, за Полярним кругом, в Баренцбурзі, столиці руської Республіки Грумант. Це мало цілком логічне пояснення: в Радянській Росії людьми без Батьківщини – “апатридами” – зробили представників “експлуататорських” класів, а до більшовицького перевороту обраниці заможних чоловіків завжди вирізнялися красотою. Та Громадянська війна змусила колишніх прим аристократичних салонів, перших красунь гімназій, факультетів, пансіонів йти в еміграцію. А коли закінчилася віхола кривавої ворохобні на просторах колишньої імперії Романових, острови Шпіцбергена вразили красунь півдня своїми древніми валунами та сніговими заносами. Вражало й побудоване чоловіками місто на скелях, яке нависало над морем, наче середньовічний монастир.

…Над скелями гір пливло сонце, заглядаючи в улоговини, в яких золотими розсипами стелилися північні берізки, та багряно і червоно тлів такий же тремтливий та низькорослий осичняк. Максим Михайлович дивився на ці фарби північної природи, які, здавалося, випливли з самого дитинства.

– Нічого не нагадує? – Старий знайомий Салимоненка, контр-адмірал Демченко дивився на пейзаж за вікном примруженими очима. – Дивлюся на ці берізки, і спливають в пам’яті наші поліські болота…

– А то… – Салимоненко відвернувся від вікна, в келиху на денці гойднувся коньяк: обмивали адміральські погони старовинного друга. – Зараз там мій син службу несе, в тих болотах…

– Так, я знаю, Прип’ятський загін Дніпровської флотилії. В наступному році їм передадуть першу партію нових катерів, я бачився з Сашком. Вже головний корабельний старшина, під своєю командирською рукою матиме півдюжини таких катерів, про які ми з тобою в його роки й мріяти не могли. – Адмірал напівобійняв Максима Михайловича, і вони повернулися до накритого столу. – Тривожно на кордоні…

В ошатному будиночку військово-морського аташе вперше за довгі роки зібралася компанія старих друзів, обмивали адміральство свого старого товариша Олексія Демченка, який на початку осені сорок першого року отримав довгоочікувані погони з чорними вишитими тризубами на золотому полі. Втім, було їх всього тільки троє, тих, кого доля звела майже четверть століття тому в лиху годину, коли по землі України мела кривава віхола Громадянської війни. Чорноморець і двоє балтійців зустрілися на спаленому поліському хуторі: балтійці пробиралися в рідну Керч, а чорноморець з Керчі прийшов додому, але зустріли його самі лише руїни. З того часу вони стали друзями. Воювали з “червоними” літом і восени двадцятого року в “Меотійській калюжі”, патрулювали в мілкому Азовському морі, перехоплюючи шхуни і баркаси зі зброєю та грошима для анархо-комуністичних повстанців і більшовицьких підпільників в Криму, для “зелено-червоних” партизанів Нестора Міхненка, для страйкуючих робітників Маріуполя і Бердянська.

Олексій Демченко в ті славні часи командував азовським криголамом, на якому встановили зняті з старого броненосця гармати та захоплені в боях з білими “віккерси-максими”, і назвали канонерським човном, колишній артилерійський гальванер унтер-офіцер першої статті Максим Салимоненко став старшим офіцером, а кочегар другої статті Трохим Білохатько – боцманом, господарем головної палуби.

А в листопаді двадцятого року екіпажі Азовської флотилії – Діючого Загону Чорного і Азовського морів посилили Кінний Корпус УСС, створений генералом Петровським. Моряками Азовської флотилії укомплектували мотоброньову бригаду Корпусу. Саме удар цієї бригади і поставив завершальну крапку в війні України з Радянською Росією, яку політики Заходу лукаво назвали “прикордонними конфліктами”…

Давні друзі не бачилися з тридцять дев’ятого року – навесні вони зустрілися в Києві, коли капітан другого рангу Олексій Демченко чекав вирішення подальшої долі після загибелі свого корабля – першого українського авіаносця “Гетьман Хмельницький”, капітан третього рангу Трохим Білохатько отримав призначення в Республіку Грумант, військово-морським аташе, а капітану дальнього плавання Максиму Салимоненко було запропоновано посаду капітана лайнера, який тільки будувався на корабельні Миколаєва…

…Капітан Салимоненко тільки менше року, як став на капітанський місток нового лайнера “Білорусь[64]” і про нове призначення навіть не думав. Близько сімдесяти двох тисяч тонн водотоннажністю, майже тисяча шістсот кают для понад трьох тисяч пасажирів, яких судно могло перевезти з скель полярного архіпелагу на пляжі тропічних островів зі швидкістю в двадцять дев’ять вузлів. Новий лайнер був обладнаний всіма відомими на цей час новинками: електросиловою установкою. стабілізаторами хитавиці, гвинтовими колонками, автоматичною системою управління, автоштурманом, метеорологічним радіолокатором і радіолокатором кругового огляду. Лайнер призначався для перевезення пасажирів першого і другого класу, або, за введеною з 1928 року класифікацією Українського Державного Реєстру, “люкс” і “бізнес” класу. Керченський суднобудівний завод побудував два таких лайнера, “Білорусь” для української приватної судноплавної компанії “Київська Русь” і “Семен Дежньов” для Атлантичного пароплавства Республіки Грумант. Обидва судна не поступалися за розкішшю знаменитому французькому лайнеру “Нормандія”, який в 1932 році вийшов на лінію Гавр-Нью-Йорк і навіть здобув “Блакитну стрічку”, пройшовши маршрут за чотири доби. Хоча вже в 1934 році цю престижну нагороду відібрала у нього нова королева океану – “Куїн Мері”. От з цього часу й почалася безкомпромісна боротьба між французами та британцями за звання кращого скорохода на просторах Атлантики. Українці спостерігали за її перебігом ніби безсторонньо…

Та на початку літа сорок першому році в цю боротьбу відкрито вступила й Українська Держава.

…Для капітана Салимоненко все почалося з запрошення завітати до головної контори державного Чорноморського пароплавства. Лайнер “Білорусь”, флагман приватної судноплавної компанії “Київська Русь”, саме прийшов в Одесу, завершивши черговий рейс до Північно-Американських Сполучених Штатів.

– Вітаю вас, пане капітан! – Літній, але досить міцний для своїх років чоловік, потиснув руку Максиму Михайловичу так, що у того аж пальці злиплися. – Як пройшов рейс?

Господар кабінету жестом запросив капітана влаштуватися в зручному шкіряному кріслі. Пильні очі фіксували кожен рух гостя, і, вочевидь, перше враження не розчарувало, погляд був доброзичливим.

– Дякую. – Салимоненко сидів вільно, не на краєчку, але не розвалився. – Без пригод.

– Це добре. Дуже добре, пригоди нам ні до чого. – Господар дістав з прихованого бару пузатеньку пляшечку коньяку, два келихи. – Розмова у нас неофіційна, можна сказати навіть дружня. За знайомство!

Обидва пригубили ароматний напій, хоча Максим Михайлович і не втримався, сьорбнув іще раз – коньяк був добрячий! Він тільки чемно кивав головою на зауваження господаря кабінету, чекав коли ж той розпочне розмову про головне, заради чого Салимоненка й запросили сюди.

– В Нью-Йорку ви зустріли нинішнього володаря “Блакитної стрічки”, чи не так? – Салимоненко коротко відповів “Так”, тільки, либонь, це було риторичне запитання. – Скажіть, капітане, вам не хочеться завоювати цей приз? Розмови про це, я знаю, давно точаться між нашими капітанами…

– Звичайно. – Максим Михайлович не став критися. – Але коли я запропонував правлінню компанії випробувати “Білорусь” в одному з рейсів, мені було категорично заборонено це робити. А судно могло легко тримати тридцять один вузол, що гарантувало нам перемогу в цих перегонах. Тільки…

Салимоненко сумно розвів руками, мовляв, рада душа в рай, але начальство забороняє.

– Це заборона не правління компанії, Максиме Михайловичу, а політичне рішення, прийняте свого часу Гетьманом і українським урядом. – Господар кабінету поставив свій келих на журнальний столик. – Однак час настав, і наша країна будуватиме судно, яке гарантовано стане переможцем у боротьбі за “Блакитну стрічку Атлантики”. Шість місяців тому в Миколаєві заклали новий лайнер, і я пропоную вам стати капітаном майбутнього володаря “Блакитної стрічки”. Коли ви згодні, то вас чекають в Києві…

…В Київ Максим Салимоненко прибув в той же день надвечір швидкісним електропотягом. І капітан неймовірно здивувався, коли в готелі, де для нього був заброньований номер, зустрів своїх старовинних друзів і соратників по боях з більшовиками в завершальних “конфліктах” неоголошеної війни.

В кінці березня в Києві було ще прохолодно – сніг тільки-тільки зійшов. І після теплого півдня – в Одесі весна вже забуяла на повну силу – Салимоненко в столиці в легкому форменому плащі почувався дещо мерзлякувато. Але сонце починало припікати і кияни поскидали набридлі за холодні дні шуби, пальта і шкіряні куртки на хутрі – останній писк моди, вони були схожі на елемент екіпіровки пілота і ввійшли в побут українських модників восени минулого року, – незважаючи на посірілий ніздрюватий сніг в кучугурах, які різко контрастували з яскраво-зеленою травичкою, що пробивалася на газонах обабіч тротуарів.

Демченко, Білохатько і Салимоненко повільно йшли по бетонним плитам хідника вздовж проспекту, наближаючись до готелю. З моменту їхньої останньої зустрічі пройшло майже півроку. Тоді Трохим Білохатько після закінчення Військово-Дипломатичної академії тільки отримав наступне звання капітана третього рангу, а Олексій Демченко – черговий стусан примхливої долі. В кінці вересня тридцять восьмого року під час навчань загинув новий потужний корабель Військово-Морських Сил України – авіаносець “Гетьман Хмельницький”, де капітан другого рангу Демченко служив на посаді старшого офіцера.

– Ще перед тим, як отримати призначення, – озвучив Білохатько невисловлене прохання Максима Салимоненка, – досить детально я ознайомився з цією надзвичайною подією. Але Макс, – він називав давнього друга на американський манер, скорочуючи ймення, – до грифованих військових документів доступу не має. Тому ми обоє згораємо від цікавості і просимо озвучити свою версію самому учаснику події…

– Це подія з серії “неминучих в морі випадковостей”. – Розповідав Демченко. – Дикий збіг, коли в одному місці і в один час сталися дві абсолютно несумісні події. Ланка нових швидкісних бомбардувальників йшла на морський полігон на учбове бомбометання, а наша авіаносна група саме в цей час проводила спільне маневрування в районі, що лежав якраз на маршруті їхнього польоту…

Повітря пахло весною і було чути, як вибивала дріб по дзвінкому металу весняна капель. Синіло в високості блакиттю небо і в сяйві сліпучих сонячних зайчиків ніжилися на кватирках столичні коти.

В той передостанній день вересня авіаносець йшов в супроводі двох есмінців і легкого крейсера. “Гетьман Хмельницький”, збудований у Миколаєві суднобудівним заводом “Наваль” за участю німецьких суднобудівників, всього тільки півроку, як вступив у стрій українського флоту. Екіпаж інтенсивно освоював нову техніку, основна частина корабельної авіагрупи закінчувала наземну підготовку на щойно збудованому тренажері в кримських Саках. Корабель вже готувався прийняти її на свою палубу і в жовтні вийти в Середземне море. Але втрутився випадок – на новому бомбардувальнику вийшла з ладу система електродистанційного управління і важка десятитонна машина пішла вниз по широкій спіралі. Аварійний літак був помічений службою спостереження і корабельна група збільшила швидкість, щоб вийти з зони можливого падіння бомбардувальника. Однак на таких високих швидкостях завжди можливі непередбачені події, і есмінець, значно легший за авіаносець, по правому борту просто присмоктало до більш крупного корабля. В результат удару авіаносець на кілька хвилин втратив управління, були пошкоджені цистерни авіаційного палива. На додачу аварійний літак, який покинув екіпаж, влучив прямо в польотну палубу некерованого корабля. Сталася пожежа, з якою досить успішно впоралися аварійні групи, але далися взнаки тріщини в паливних цистернах. Випари авіаційного бензину скупчилися в приміщеннях корабля і досить було найменшої іскри електрообладнання, щоб стався вибух. За чотири години корабель затонув. Добре, хоч не загинула жодна людина з екіпажів. Саме такими словами і закінчив Олекса Демченко свою розповідь…

Після вечері в номері Максима Михайловича влаштували розбір цієї надзвичайної події. Демченко приніс зі свого номеру довгу вузьку картонну взуттєву коробку від жіночих чобіток, Білохатько з Салимоненком позичили свої черевики і на килимі цими макетами розіграли всі еволюції авіаносця та кораблів супроводу. Всі троє були з плавскладу, вникали в усі тонкощі маневрування, в послідовність сигналів; за довідками по правилам спільного плавання зверталися до Салимоненка – капітан трансатлантика, як-не-як, в українському флоті, що торговому, що військовому, капітани пасажирських лайнерів були найкращими знавцями ПСП, службовим обов’язком змушені вишколювати своїх вахтенних офіцерів.

З заключним словом виступив майбутній військово-морський аташе.

– Друзі мої! – З почуттям сказав він. – Вивчаючи в академії матеріали по цій надзвичайній події, змушений зараз визнати, що цей планшет, – він показав на взуттєву коробку і черевики на пухнастому килимі, – дали більш об’єктивну, більш достовірну і більш кваліфіковану трактову такої сумної події. Дякую вам. Завтра, коли буду представлятися своєму новому начальству, мені це ой, як знадобиться…

…Максим Салимоненко знав, що новий трансатлантичний лайнер, капітанський місток якого запропонували йому, стовідсотково будувався на гроші Української Держави, на відміну від попередніх серій, тієї ж “Білорусі” хоча б, де державна доля була значною, але не цілковитою. А капітана такого судна затверджує тільки одна людина в державі – Іван Остапович Федорчук, радник Гетьмана України…

Червона килимова доріжка і сліпучий блиск полірованої бронзи. Все сяє позамежною чистотою, за таку ручку дверей взятися лячно – коли б не забруднити. Безшумний ліфт виносить на десятий поверх.

– Будь ласка, сюди. – Супроводжуючий співробітник охорони не знає, хто такий Максим Михайлович Салимоненко. Він знає лише, що цю людину запрошено до Секретаріату Гетьмана на бесіду. Охоронець веде Салимоненка по широким сходам, довгим коридором. Він холодно ввічливий. – Почекайте тут.

Перед Максимом Михайловичем широке вікно. На Майдан Незалежності дивляться високі вікна білих будівель кварталу Гетьманської резиденції, що були зведені ще в минулому столітті. Сам секретаріат знаходиться всередині, це модернові білосніжні висотки, їх з майданів та вулиць столиці майже не видно. Вірніше, вони не кидаються в очі. Але це вікно виходить у внутрішній дворик, де невеличкий фонтан, ще голі кущі бузку і дерева в липкій зелені бруньок. За вікном яскраве весняне сонце і голуби на карнизах.

Салимоненко відвертається від вікна, коридор з високою склепінчастою стелею з одного боку губиться в перспективі, з іншого – закінчується дверима вантажного ліфту. Високі – в ріст дорослої людини – дубові панелі чергуються з такими ж широкими вікнами. Навпроти – високі поліровані двері владних кабінетів. Цими коридорами ще за царату ходили київські губернатори, в сімнадцятому році в цих кабінетах утверджувала свої універсали Центральна Рада. Під цими склепіннями ходить Гетьман. Секретаріат Гетьмана України – це ціле місто, це окрема держава в самому центрі Києва. Як Ватикан у центрі Риму.

– Заходьте, будь ласка. – Офіцер охорони робить крок вбік і Салимоненко входить в кабінет.

Приміщення широке. Одна стіна – майже суцільне вікно. За ним дахи і стіни будівель резиденції. Інші стіни світло-сірі. Підлога – м’яка сіра вовна. Стіл великий, він незаймано чистий, без жодних паперів. Великий сейф. Приставний столик з телефонами. Більше в цьому кабінеті немає нічого.

– Добрий день, Максиме Михайловичу.

– Добрий день, Іване Остаповичу.

Господар кабінету розглядає обличчя Салимоненка. Мовчки і дуже уважно, ніби лікар.

– Сідайте, Максиме Михайловичу. Як справи? – Федорчук високого зросту, стрункий, міцної статури. У коротко стриженому волосі ледь пробивається сивина. Обличчя типового українця – ніс бульбою, круглі щоки, ледь помітна чуприна. Нічого особливого чи видатного. Зустрінеш на вулиці – не обернешся, не заб’ється серце схвильовано. Костюм також звичайнісінький, світло-бежевий, тонкої вовни. Пошитий, звичайно ж, справжнім майстром, з душею пошитий. Але це й все, нічого особливого. Звичайний чоловік. Але ж це людина, яка створила сучасну Україну, це йому підкоряється майже все в Українській Державі!

– Дякую, Іване Остаповичу. Добре.

– Максиме Михайловичу, зійшовши на капітанський місток “Білорусі” ви неодноразово пропонували керівництву компанії “Київська Русь” завоювати “Блакитну стрічку Атлантики”. Навіщо вам, особисто вам, “Блакитна стрічка”? Ви марнославна людина? – Салимоненко чекав почути пишномовні слова, на кшталт: “Держава виявила вам високу довіру…”, і тому не знайшовся, що сказати, тільки зтенув плечима.

– Я ніколи над цим не думав… В житті мені все вдалося, сім’я, робота, мрії… Напевне, мені тільки “Блакитної стрічки” для повного щастя й не вистачає. – Легко усміхнувся самими куточками вуст, даючи зрозуміти, що це тільки жарт. – Коли ж говорити серйозно, то мені дуже хочеться, щоб побачивши в океані наш прапор, зустрічні судна першими давали вітальний гудок. Тоді б я, дійсно, почувався щасливим…

– Що ж, ми дамо вам можливість стати щасливою людиною. – В пильних очах ні тіні усмішки. – Поздоровляю вас, Максиме Михайловичу, ви призначаєтеся капітаном нового українського лайнера “Велика княгиня Ольга”, який завоює “Блакитну стрічку Атлантики”. Успіхів вам.

…Квітень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року. Новий лайнер будувався на корабельні акціонерного товариства “Наваль” в Миколаєві, міста на півдні України. Судно вже вивели з доку, де величезний корпус складали з окремих блоків, ніби з дитячих кубиків. Збоку, особливо на віддалі, трансатлантичний лайнер виглядав цілком закінченим. Однак до виходу в море ще було дуже далеко. До моменту виходу судна з доку суднобудівники постаралися виконати всі зовнішні роботи, що ж до внутрішнього оздоблення, то багато чого ще тільки доведеться робити. І, звичайно ж, судно не пройшло випробувань.

Всередині судна панує робочий безлад, до моменту передачі лайнера лишається двадцять місяців, за які потрібно встановити і налагодити всі системи, обладнати каюти, оздобити салони та громадські приміщення. Тому величезна армія робітників працює щоденно від світання до смеркання нас новому судні.

Своїми розмірами “Велика княгиня Ольга” не поступається британському лайнеру “Куїн Мері” та французькій “Нормандії”, плавучому палацу, який є збільшеною копією розкішного “Іль де Франс”. Новий український трансатлантик не повинен боятися штормових вітрів і хвиль висотою в тридцять метрів, висота його борту становить тридцять шість метрів. Прибувши в пункт призначення судно вже через одинадцять годин має відправитися в зворотній шлях довжиною більше дванадцяти тисяч кілометрів. Побудова такого лайнера вимагала величезних капіталовкладень, це по силам тільки потужній промисловій державі.

Побудова такого лайнера, як “Велика княгиня Ольга” обійшлася Українській Державі в двадцять п’ять мільйонів гривень. Гривня – пара міцних черевиків. Три гривні – пристойний костюм. Триста – легковик “Дон-1000[65]”, тисяча гривень – двоповерховий будинок з підвалами, з кімнатами на горищі, з басейном та гаражем на три машини і шматком землі з садом. Гривня – це 0.86026 грама щирого золота. Українська золота[66] монета в десять гривень містить 8.6026 грама, точнісінько, як червонець царя Миколи Другого. Коли простіше, мільйон гривень – майже тонна золота. А двадцять п’ять мільйонів – це більше, ніж двадцять одна тонна золота 900 проби. Точніше, двадцять одна тонна п’ятсот шість з половиною кілограмів. А внутрішнє оздоблення лайнера коштувало ще більше, аж п’ятдесят п’ять мільйонів…

Потрібна була відповідна корабельня, щоб реалізувати цей масштабний проект. Потрібен достатніх розмірів стапель, щоб міг вмістити новий лайнер. Потрібен величезний обсяг будівельних матеріалів, наприклад, сто двадцять тисяч листів корабельної сталі, загальною вагою в тридцять п’ять тисяч тонн.

Конструкція нового трансатлантика розроблялася Володимиром Юркевичам, корабельним інженером, який ще в Російській імперії будував лінійні крейсери типу “Ізмаїл” в Петрограді. В роки великої війни він працював в Ревелі, будував підводні човни. В березні 1918 року капітан корпусу морських інженерів Володимир Юркевич наказом начальника Балтійського заводу призначається помічником завідуючого відділенням Балтійського заводу в місті Миколаєві. А коли закінчилася Громадянська війна і більшовики остаточно підкорили колишню імперію, він оселився в Українській Державі. В двадцяті роки Юркевич – визнаний авторитет в побудові нових пасажирських лайнерів. Це під його керівництвом будувалися пасажирські судна для роботи в Північній Атлантиці, для Груманта. Але нове судно перевершує все, що дотепер ним створювалося. Юркевич зіштовхнувся зі винятковими труднощами, будуючи нову королеву океану. Потрібно було, щоб розроблюване судно конструктивно перевершувало всіх своїх попередників.

…Тридцяті роки відмічені появою величезних океанських лайнерів. Це були гігантські судна, що перевозили тисячі пасажирів. Йшла відчайдушна конкурентна боротьба між основними європейськими морськими державами, де ставкою була національна гордість і престиж країни. Лідерами в боротьбі були Франція і Велика Британія. Першого грудня 1930 року на корабельні Джона Брауна в Клайдбенку було закладено нове судно “Виріб 534”. Його будуватиме ціла армія найкращих шотландських майстрів, а назву судно отримає тільки при спуску на воду. Нове судно мало гігантські розміри і було призначене для завоювання “Блакитної стрічки Атлантики”. Це нагорода для судна і Священний Грааль для судноплавних компаній. Вісім тижнів по тому в Сен-Назері в Нормандії заклали судно-суперник – “Виріб Т6”. Французи вирішили побудувати лайнер, який зможе перемогти основного конкурента – британську “Білу зірку”. Це судно також буде гігантським. Але найголовніше – воно має бути найшвидшим, щоб постійно завойовувати “Блакитну стрічку Атлантики”. В 1932 році “Нормандія” стала найкращим лайнером Франції, у відповідь Велика Британія закінчила побудову “Куїн Мері”. В гонитві за швидкістю величезні судна цих двох країн вперто змагалися, щоб завоювати такий жаданий приз: “Блакитну стрічку Атлантики” і вважатися найшвидшим судном, що перетинав Атлантичний океан. Настав час і Україні спробувати свої сили…

Лайнер “Велика княгиня Ольга” в довжину сягає більше трьохсот п’ятнадцяти метрів, це перевищує висоту Ейфелевої вежі в Парижі, це вишикувані в ряд тридцять шість міських автобусів. На його одинадцяти палубах в трьох тисячах ста десяти каютах могли розміститися чотири тисячі шістсот п’ятнадцять пасажирів та тисячу п’ятсот сімдесят вісім членів команди.

– Ми швидко прийшли до висновку, – розповідав Салимоненку Володимир Юркевич, знайомлячи нового капітана з судном, – що будувати судно менших розмірів, ніж “Нормандія” чи “Королева Марія” немає сенсу. Спеціально для розрахунку форми корпусу в Миколаєві збудували новий дослідний басейн довжиною понад двісті метрів, провели випробування п’ятнадцяти різних моделей. Було розроблено більше вісімдесяти тисяч листів креслень, потрачено мільйон людино-годин праці, щоб перенести проект з кульманів на майданчик корабельні. Шістнадцятого березня тридцять восьмого року був розрізаний перший сталевий лист. В Миколаїв стали поступати матеріали з усієї України…

В проектування лайнера Юркевичу допомагали й інші видатні руські інженери. Головні двигуни встановлювалися по системі інженера та винахідника в області дизелебудування В.П. Аршанова, салони мав розписувати художник Олександр Євгенович Яковлєв.

Максиму Михайловичу було цікаво дізнатися від творця нового судна, як зводився лайнер з самого першого дня. Майбутній капітан побував скрізь, на всіх чотирнадцяти складальних майданчиках, йому було цікаво бачити величну справу у розвитку, від першого прочерку на ватмані олівця, від першого зварного шва до ресторанних залів та басейнів з блакитною водою, від паливних цистерн в трюмі до кают класу “люкс” на верхній палубі, яка тільки-тільки намічалася. Новопризначений капітан хотів побачити на власні очі всі закутки судна, вивчити все від капітанського містка до розподільчих щитів у трюмі.

Потрібно сказати, що побудова пасажирських лайнерів для лінії Грумант – Південні моря дала колосальний поштовх для розвитку української промисловості. Такі судна вимагали найкращих матеріалів, в них втілювалися найновіші досягнення науки та техніки. Кожен наступний проект трансатлантика піднімав все вище і вище планку вимог, а, значить, зростала промислова могутність Української Держави.

Раніше, до побудови лайнерів “кримської” серії, судна будувалися на похилому стапелі починаючи з кіля, набору і обшивки до завершення всього корпусу. Потім вся конструкція спускалася і починалася побудова оснащення. “Кримська” серія заснувала нові методи в суднобудуванні: для зменшення витрат та пришвидшення часу побудови використовуються готові секції корпусу і “напівфабрикати” повністю зібраних на заводі кают та приміщень. Щотижня підвозилося до шести тисяч сталевих листів з металургійних заводів Дніпропетровська, Донецька, Маріуполя. В цехах корабельні провадилося точне різання на устаткуванні, спроектованому і виготовленому науково-виробничим об’єднанням “Інститут Зварювання” Оскара Патона. Метал прокатували і згинали по розробленим на найновіших обчислювальних машинах київського “Електрону” шаблонам, після чого заготовки з допомогою зварювання перетворювалися на деталі корпусу судна і його палубної надбудови. Потім ці деталі з’єднувалися в готові блоки на складальних майданчиках заводу. Генеральним планом побудови “Великої княгині Ольги” передбачалося збирати судно з сорока двох модулів, побудованих з дев’яносто чотирьох окремих блоків. Так, крок за кроком з таких величезних модулів і був побудований новий український трансатлантик “Велика княгиня Ольга”.

Четвертого вересня тридцять восьмого року, всього через півроку після того, як був розрізаний перший лист сталі, за морською традицією в кіль судна були закладена золота монета в десять гривень. Ця традиція йде з Древньої Греції, коли кидали в трюм корабля золоті монети в якості жертви богу морів Посейдону. Саме з цієї хвилини лайнер й почав будуватися. В цехах корабельні виготовляли секції, потім їх підіймали, встановлювали на складальному майданчику в потрібне місце і зварювали. Ще на початку тридцятих років українські суднобудівники відмовилися від клепаних корпусів. Модульний корпус лайнера зроблений з трьохсот тисяч окремих деталей і загальна довжина звареного шва сягає півтора тисяч кілометрів. Будувати нове судно починали з чотирьох машинних відділень. Спочатку потрібно було встановити головні механізми – вісім газотурбінних двигунів та стільки ж електрогенераторів, а також установки для кондиціонування повітря, опріснення та очистки води та інші необхідні агрегати. Кожний з них мав значні габарити та вагу. Враховуючи все це, необхідно було встановлювати їх в нижній частині корпусу лайнера. І зробити на стадії, коли цей корпус ще будується. Щоденно потрібні тисячі і десятки тисяч деталей і готових виробів. Розрахунки матеріально-технічного забезпечення такого судна були просто запаморочливі…

Нарешті настав день, відкрилися ворота цеху і “Судно номер 7901” вивели в док. Лайнер “Велика княгиня Ольга” був готовий до спуску на воду другого березня тридцять дев’ятого року. Це було свято для конструкторів, екіпажу, суднобудівників і працівників заводу. Новий трансатлантик, ще сухий, що жодного разу не скуштував солоної морської води, височів багатоповерховим громаддям над збиральним майданчиком і його чудово було видно з навколишніх вулиць і міських магістралей. На торжество спуску нового лайнера прибув і Гетьман України Павло Скоропадський разом зі своєю дружиною. Спуск на воду величезного лайнера завжди величне видовище, а спуск на воду судна такого розміру це щось разюче!

Пляшка найкращого українського шампанського з Нового Світу розбилася об борт нового судна, яке назвали “Велика княгиня Ольга”. Це був незабутній момент, коли вона розбилася. В цей момент навкруг запанувала тиша. А потім відкрилися кінгстони і вода стала заповнювати відсіки доку і ця величезна штуковина вагою в тридцять п’ять тисяч тонн вперше доторкнулася води. Судно поступово занурювалося і в той момент, коли перші хвилі Південного Бугу торкаються корпусу судна, серце починає битися сильніше. І керівники на трибуні, і запрошені гості слідкують, затамувавши подих, як судно починає занурюватися в водну стихію. Бо ж це народжується ціле місто і немає нічого схожого на нього. І кожен радіє, що створив дещо гігантське і красиве. Бо в цьому є частинка і його праці, нехай вона зовсім мізерна, але ця частка втілилася в щось величезне і кожен може оцінити його якість. На якусь мить всіма відчувається містичний зв’язок між цими людьми, вони всі згуртовуються в єдиному пориві і це є зародження нового.

Виріб “Номер 7901” з цього моменту став трансатлантичним лайнером “Велика княгиня Ольга[67]” і тепер судно очікували оздоблювальні роботи. В спорудженні судна “Велика княгиня Ольга” наступив новий етап. Оздоблення найбільшого українського лайнера потребує залучення до таких робіт тисяч працівників зі всієї України з різними спеціальностями. Сотні майстрів з Вінниці будуть встановлювати обладнання для кондиціонування повітря, житомирські майстри – обладнання камбузів, дніпропетровці монтуватимуть радіолокаційні установки, харківські спеціалісти – електричні системи управління судном, львівські – установки для очистки води, одесити – опріснювачі. Робота йшла цілодобово на всіх палубах лайнера. Групи людей тягли електрокабелі по численним каналам. Для концертних залів, кінотеатрів та ресторанів були виготовлені накладні ліпні прикраси. Сотні кают та салонів потрібно було змонтувати і приєднати до суднових комунікацій. Замовлені і виготовлені предмети декоративного мистецтва, скульптори взялися за різці, увічнюючи своє натхнення в мармурі, видатні митці створювали нові шедеври для картинної галереї лайнера. На оздоблення його салонів та інших приміщень йшли найкращі породи дерева, шовк, оксамит, стіни і стелі прикрашали картини та гобелени, а також скульптурне ліплення. Інтер’єр доповнювали величезні дзеркала, меблі з горіху та червоного дерева. Щоденно на корабельню поступали сотні і тисячі нових деталей і українські майстри встановлювали їх на судно. Вони будували плавуче місто…

Потрібно було також встановити обладнання виготовлене по інноваційним технологіям. “Велика княгиня Ольга” – перший пасажирський лайнер оснащений встановленими під кормою чотирма величезними електричними рушіями – гвинтовими гондолами, які забезпечать судну тягу та маневрування. Ці гондоли найбільші та найпотужніші з усіх, які до цього часу створювалися. Кожна повністю споряджена гондола важить двісті вісімдесят тонн – як риболовний траулер. Для порівняння: гвинти британського лайнера “Куїн Мері” важать по тридцять п’ять тонн. Для перевезення гондол спеціально проклали нову трасу до корабельні і жителі Миколаєва могли на власні очі побачити яке обладнання встановлюється на судні.

Одна з переваг гвинтової гондоли – зменшення вібрацій на корпус судна при повних ходах. А жорстка вимога замовників лайнера встановлювала рівень вібрацій для підтримання комфорту пасажирів лайнера. Ще одна деталь, яка впливає на комфорт пасажирів – стабілізатори. Їх замовили в Шотландії. На попередніх серіях лайнерів встановлювали по одній парі таких стабілізаторів, на новому судні – дві пари…

Особливу увагу приділили безпеці плавання. Всі пам’ятали трагедію “Титаніка” і для лайнера розробили нові рятувальні шлюпки, які гарантували стовідсоткове збереження життя пасажирів в разі аварії судна. Кожна була оснащена двигуном і повністю закрита, що гарантувало пасажирів від бурхливої погоди та захищало від вогню. В кожній з них могли розміститися до ста п’ятдесяти осіб, кожна мала запас води, продуктів, медикаментів та палива на десять діб. Кожна мала рятувальну радіостанцію та радіомаяк.

Крім того, судно розраховане для плавання в кризі. Корпус лайнера має льодовий пояс – броньова сталь товщиною в п’ятдесят міліметрів. До того ж, новий тип рушія – гвинтові гондоли – на шляху до Груманта дозволяє успішно долати крижані поля Північного Льодовитого океану…

Передача лайнера Чорноморському пароплавству відбулася у відповідності за графіком в кінці листопада сорокового року. Але перші рейси лайнер виконував в закритому басейні Чорного моря. Відпрацьовувалася взаємодія всіх членів команди, виявлялися і виправлялися недоліки, як конструкції, так і побудови судна. Команда та обслуговуючий персонал набували досвіду, і другого січня сорок першого року лайнер “Велика княгиня Ольга” вийшов у свій перший рейс: спочатку в Середземне море, потім Суецьким каналом в Червоне, а далі в Індійський океан. Суднобудівна компанія нагородила найкращих працівників з усієї України, які створювали лайнер, подорожжю на тропічні острови. Для кожного це була незабутня подія. Капітан не квапився, але судно показало середню швидкість в двадцять вісім вузлів, навіть враховуючи перехід Протоками і Суецьким каналом та Червоним морем. Після прибуття в кінцевий пункт кожному пасажирові Максим Михайлович та його помічники вручали іменний сертифікат за підписом капітана, який свідчив про участь в першому океанському рейсі українського лайнера.

Незважаючи на величезні розміри, “Велика княгиня Ольга” відзначалася легкістю і граціозністю, вона ковзала по океану зі швидкістю понад тридцять вузлів практично не залишаючи після себе хвиль. Це було обумовлено ідеальною з точки зору гідро та аеродинаміки формою її корпуса, честь розробки якого належала Володимиру Юркевичу. В попередніх лайнерах форма корпусу постійно поліпшувалася, досягнувши своєї досконалості в новому судні. Форма корпусу лайнера “Велика княгиня Ольга” втілювала собою сучасні вимоги до суднобудування – максимум ефективності при мінімумі затрат.

До літа сорок першого року лайнер здійснював рейси між Одесою – тільки один цей порт в Україні міг приймати судна такої водотоннажності – і островами Індійського океану. А в липні “Велика княгиня Ольга” здійснила свій перший візит в Нью-Йорк. На лайнері вперше з державним візитом прибув до Північно-Американських Сполучених Штатів Гетьман України Павло Петрович Скоропадський.

Без сумніву, для судна це був успішний рейс. Відлік почався, коли тридцятого червня 1941 року лайнер пройшов траверз маяка мису Тарифа о 6 годині 7 хвилин. Четвертого липня “Велика княгиня Ольга” дісталася американського узбережжя і о 11 годині 6 хвилин пройшла мимо плавучого маяка Нантакет. Лайнер показав рекордну швидкість в 31,49[68] вузла, подолавши Північну Атлантику за 4 доби, 4 години і 59 хвилин. При вході в гавань в останні хвилини рейсу на щоглі лайнера майорів вимпел довжиною 31 метр – по метру за кожен повний вузол швидкості. Пасажирам і команді були вручені бронзові медальйони з зображенням “Блакитної стрічки Атлантики[69]” і лайнера “Велика княгиня Ольга”.

В зворотному рейсі в східному напрямку лайнер показав швидкість 32,19[70] вузла, підтвердивши своє досягнення. В честь лайнера Монетний Двір виготовив медаль, присвячену цій події, була випущена спеціальна поштова марка, що погашалася на лайнері. Потім лайнер працював на лінії Одеса-Південні моря, доправляючи на острови Індійського океану відпускників. І до жовтня сорок першого року лайнер зробив ще два рейси з Одеси до Нью-Йорка, лишаючись володарем “Блакитної стрічки Атлантики”.

А в передостанній місяць осені “Велика княгиня Ольга”, поминувши Суец і Гібралтар, взяла курс на архіпелаг Шпіцберген і вперше прийшла в Баренцбург…

…Величезний турецький лісовоз “Трапезунд” швартується біля стінки. Поряд стрій таких же самих лісовозів в нескінченність. Гримлять ланцюги якірні, вимпели майорять на щоглах, запах океану і аромат тайги сибірської в єдиному букеті. Капають сльози соснові, дух смоляний на п’ять миль навкруги. Ліс в штабелях добрий, свіжий, не залежаний, не трухлявий. Везуть лісовози кругляки пахучі з Радянської Росії до Республіки Шпіцберген. Везуть прямо з таборів на Печорі-річці, ліс на експорт мільйонами кубів йде. І жартівники-лісоруби вряди-годи подарунки в зв’язках колод залишають: то руку якомусь зсученому відітнуть з запискою: “Протягуємо братню руку дружби пригнічуваним пролетарям буржуазного світу. Привіт від комсомольців-добровольців 17 табвідділення Усть-Вимлага!”, а то й голову, пилкою відрізану…

Скриплять крани в порту, вищать лебідки, вантажники лаються на всі заставки… Свистить маневрений паротяг, паром пихкає, тягне в хмарі вугільного диму десяток вагонів кругляка. Вивантажують крани з величезних лісовозів в’язки колод, і ватерлінії суден піднімаються над водою – вище, вище, вище… Колись тут була рівнина, тепер – гори до небес, гори ящиків, гори лісу, гори вугілля з копалень Баренцбурга, з шахти “Піраміда”, з шахти “Благодатна”, з шахти “Ізобільна”… Крани портові, ніби бусоли біля самої води, залізним рядом – вантажать, вантажать, вантажать в трюми лісовозів ящики, ящики, ящики… І пусті величезні лісовози осідають у холодну воду Північного Льодовитого океану – нижче, нижче, нижче…

З будиночка на вершині сопки порт, як на долоні. Смеркається і слізливо підморгують перші зірки. Давно наступив вечір, небо прочистилося в щільному серпанку зірок. Вони світили рівним світлом і тільки одна відчайдушна зірка сипала морзянкою прямісінько у вікно. Синь полярного смеркання підкреслює вузенька – не ширша за гори навпроти бухти – смуга вечірньої зорі. І в цьому примарному світлі гористий амфітеатр Баренцбурга, повторюючись у воді гавані, складений з двох половинок – реальної і віддзеркаленої – здається вдвічі більший, величний. Презухвалий архітектор переніс портики і колонади з берегів Еллади на гранітні скелі Шпіцбергена. І це вражає найбільше – засніжені скелі гірської тундри в просвіті арок та балюстрад. Модерні залізобетонні висотки разом з кам’яними та дерев’яними будиночками розбрелися по уступам, плато і вершинам й стояли, не затуляючи один одного – кожен на виду, окремо, – стояли гордовито, ніби під кожним не фундамент, а постамент. І не було в світі іншого такого міста – на червоних скелях біля темно-синьої води, під блакитним небом – в полярний день, в райдужних сполохах – в полярну ніч. І в оксамитових сутінках ночі, яка насувається, в ущелинах скельних кряжів переливаються, мигтять, спалахують оберемки самоцвітів – сяючі вікна Баренцбурга.

…В просторій кімнаті з каміном знаходилося троє чоловіків. Двоє були в військово-морських одностроях українських ВМС, третій – в формі капітана далекого плавання українського торгового флоту. Всі троє розміняли п’ятий десяток. Обличчя їхні були обвітрені не тільки вітрами морів і океанів, принаймі, Північної півкулі, випромінювали владну впевненість звиклих повелівати людей, виражали жорсткість характеру, рішучість, вміння йти напролом. Шрами на обличчі свідчили, що ці троє потрапляли в серйозні халепи. Важкий владний погляд видавав звичку командувати іншими представниками виду гомо сапієнс.

Білохатько підкинув з відерка трохи шматкового вугілля і поворушив в каміні коцюбкою. Вогонь весело спалахнув і по кімнаті хвилями прокотилося приємне тепло разом з димком спаленого антрациту.

…Коли пасажири “Великої княгині Ольги” зійшли на берег, капітан показав друзям лайнер. Йому приємно було бачити захоплення своїх давніх приятелів салонами і каютами українського трансатлантика. Звичайно, збудований у Миколаєві лайнер не міг змагатися у величі та пишноті з “Нормандією”. Скоріше, в порівнянні з французьким судном, яке уподібнювали з плавучим палацом, збудований українськими кора белами лайнер був сучасним модерним будинком, де все підкорялося простоті та функціональності.

Бути капітаном такого судна – “Великої княгині Ольги” – не всякому випадає, це друзі відмітили, новий трансатлантик друзі шумно схвалили і відмічати цю усмішку долі – на всі тридцять два зуби – вони почали ще в капітанській каюті Салимоненка. Заодно й оцінили майстерність віртуозів суднового камбузу.

Та не одному йому ця легковажна дама останнім часом всміхнулася. Максим Михайлович легко погодився на пропозицію заодно обмити і адміральські погони Демченка в особнячку військово-морського аташе. На службовій “Таврії-дипломаті” – ліцензійній версії “опель-адмірала”, її випускав сімферопольський завод “Таврія-Авто”, який входив до концерну “Опель”, – компанія підкотила до оселі Білохатька на початку Великого Морського проспекту, що вів прямо до порту. Спочатку розмова йшла на сторонні теми, так буває, коли гості вже зібралися, а м’ясо ще підсмажується в духовці і горілка не повністю охолола.

Господиня оселі – дружина Петра Білохатька – ще не повернулася з України, то ж стіл накривала обслуга, запрошена з посольства, страви прості, все по-пролетарськи, без зайвої вишуканості: п’ятирічної давності коньяк, сир, лимони, сідло молодого баранчика. Стіл був заставлений святковим посудом, і вся ця порцелянова розкіш була закрита скибками рожевої шинки, сріблястої буженини, блідо-червоного окосту, маринованими огірками, грибочками і солоними помідорами. Офіціанти біля столу – в безупинному русі…

Вечеря на трьох. По-холостяцьки. І розмова струмочком дзюркотливим по гірським камінчикам. Поступово й гострі камінчики траплятися почали. Про нинішню ситуацію у світі, про нові кораблі, які в Миколаєві будуються, про близьку війну, що її Радянська Росія проти України ось-ось почати має…

Офіціанти непомітно ковзають мимо, розставили, що належить і зникли всі разом, ніби їх ніколи й не було тут. На столі димувала смаженя: добре пропечене сідло баранчика, зелень продимлена м’ясом, м’ясо зволожене приправою. Новоспечений адмірал потягнувся до пузатенької пляшки, підніс її на рівень очей, глянув, поцокав захоплено язиком. Вивірено-точним рухом розлив ароматний напій по келихам.

Стіл був накритий, на залитій світлом люстри скатертині стояли тарелі з смаженею, кава, молоко, масло в кришталевій масельничці, маленькі мисочки з кисляком, посипані корицею, підсмажені скибочки білого хліба, суха шинка, яйця, прикриті серветкою, нарізаний тонкими пластинками сир, лимони…

Як випили по першій, господар, капітан другого рангу Білохатько, картинно повів рукою:

– Думки всього прогресивного людства спрямовані на наш святково накритий і зі смаком сервований стіл… – Обидва гостя реготнули. Келихи наповнилися знову. – Прошу до столу, панове офіцери!

– Добре, Максиме, що ти нині в Баренцбург прийшов. – Сказав Демченко, розливаючи по вузеньким келихам з чорної пузатенької пляшки з яскравою етикеткою, на ній між двома рядами діжок, що зникали вдалині, летіла ластівка. – Часи, як я вже казав, настали тривожні. Можливо, останній раз бачимось…

Він хотів продовжити: “за мирного часу…”, але адмірала і так зрозуміли. Тому Демченко повільно вицідив коньяк, після кожного ковтка підносячи келих до очей і милуючись вологою, пронизаною світлом настінних бра. Коньяк випився маленькими ковточками, як мінеральна вода. Демченко поваляв в цукровій пудрі скибочку лимону, пожував і посмоктав її. Відщипнув шматочок сиру і аж застогнав від насолоди. Потім наповнив спорожнілі келихи і став мовчки розглядати зміст свого проти світла.

– Повертаючись до наших баранів, – адмірал усміхнувся мимовільному каламбуру, – відмічу, що в майбутній війні нашої країни з “червоними” головним морським театром бойових дій буде не Чорне море, а саме Північна Атлантика. І твій лайнер, Максиме, витискуватиме зі своїх машин максимальні тридцять п’ять вузлів саме тут, на просторах блакитної Атлантики. А мої авіаносці будуть тебе прикривати…

– До речі. Про твої коробки… – Салимоненко наповнив келихи. – Я не розумію, навіщо потрібно було хороший трансатлантичний лайнер переробляти в поганий бойовий корабель. А чи не буде так, як на Балтиці двадцять сім років тому. Тоді цар Микола також лінкори для Маркізової калюжі побудував, “флот відкритого моря” заклали – лінійні крейсери, яким в затоці, як слону у ванні. З швидкохідного військового транспорту, в який перероблять мій лайнер, користі було б більше. Крейсерів у “червоних” на цьому театрі немає, у комуністів на Півночі найбільші кораблі – це балтійські “новіки” часів Великої війни, ну, можливо, ще пару-трійку нових есмінців, проекту “сім” чи “сім-у” переведуть з Балтики, але все одно до Груманта вони не дістануть. А від підводних човнів лайнери навіть перших серій втечуть без проблем. До речі, і таких човнів, що могли б діяти в цих водах, у росіян лічені одиниці. Хоча що я, всього-на-всього капітан цивільного флоту, ви, без сумніву, все знаєте краще за мене… – Максим Михайлович намагався стримуватися і не підвищувати голосу. – Так ні! Адміралам нашим захотілося свій “флот відкритого моря” мати!

Адмірал, зосереджено витягуючи корок з нової пляшки, усміхнувся на ці слова, а Білохатьку вони дали підставу до тосту “за світлі півкулі адміральських мізків”.

Петро Білохатько добре розумів свого старовинного друга. Чорноморське пароплавство планувало збільшити кількість суден на лінії, що сполучала Архіпелаг з Україною і південними островами в Індійському океані. Щорічний часопис повідомляв, що незадовго до спуску лайнера “Велика княгиня Ольга” в Севастополі, Феодосії та Одесі заклали ще три подібних судна. Але не пройшло і кількох місяців, як правління ЧМП[71] повідомило, що не зможе добудувати нові лайнери через збитковість рейсів. Для Салимоненка таке рішення було дивним. Він знав, що новий український лайнер, навпаки, був рентабельним. Вартість квитка в туристичному класі не перевищувала 100-150 гривень, що становило приблизно 95-140 доларів Північно-Американських Сполучених Штатів. Недобудовані корпуси майбутніх лайнерів – різного ступеня готовності – викупив український уряд, сповістивши, що судна будуть добудовуватися, як авіаносці.

Таке рішення викликало шквал запитів і обговорень у парламенті України, але розмови залишилися розмовами, а наміри уряду почали втілюватися в життя ударними темпами.

Перший авіаносець “Славутич” здали навесні сорок першого року, тоді ж спустили два інші кораблі – “Київ” і “Севастопіль”, вони ось-ось мали ввійти в стрій українських Військово-Морських Сил.

– Чим вони добрі, так це здатністю швиденько позбуватися власної дурості. – Закінчив думку капітана другого рангу, коли келихи спорожніли, контр-адмірал Демченко. – Але й адміралам волі немає…

– А тобі не доводилося… – Білохатько пом’явся, відшукуючи потрібне слово, але, здається, не знайшов його. – Як би це висловитися точніше… Ставити себе на місце адмірала, скажімо, командувача Дев’ятої[72] ескадри… Чи навіть на місце Ушакова при Корфу або Нахімова при Синопі.

– Нахімов та Ушакова – це, так би мовити, явища вчорашнього дня. Але наші походи на мінні постановки під Данциг чи в Норчепінгську бухту останнім часом я частенько обмірковую. Пам’ятаєш рейд нашого вугільного дивізіону до Віндави? – Згадав події шістнадцятого року на Балтиці Салимоненко.

– Це надто конкретно, а я кажу взагалі.

– Ні, друже мій, я взагалі мислити не привчений. Що значить мислити взагалі? Ми з вами не тендітні панянки. У мене мислення цілком конкретне.

– Жорстка ти людина, Салимоненко. – Всміхнувся кап-два Петро Білохатько.

– А ти звик, щоб з тобою в піддавки грали? – Не міняючи інтонації, спитав Максим Михайлович.

– Ні, я звик думати своєю головою. Тут такі справи починаються…

– Ну, справ у нас, коли почнеться нова полундра, і на Чорному морі буде досить…

– Чорне море – це Чорне море, коли дивитися в корінь, море внутрішнє. А тут океан, простір для флоту на всі чотири сторони. – Втрутився Демченко, повертаючись у реальність від своїх дум.

– На три, – поправив Салимоненко, – а точніше – простір тільки в один бік, а на два інші суцільна крига. Тому поменше фантазії і побільше суворого розрахунку.

Петро знайшов у цьому привід для тосту. Випили за суворий розрахунок у морській справі.

– От ми війну минулу згадали… – Невизначено сказав Салимоненко, не вдаючись в подробиці.

– Її згадуй, не згадуй, а вона ще довго буде слідом за нами йти. Таке не забути. Бо війна, як досвід людського безумства, не може бути забута чи не забута. Цей досвід належить осмислити. – З мудрою байдужістю зауважив Демченко. – А ми нею по горло ситі, відбухали повний календарний строк… Тільки ж головне не в цьому. А в тому, що велич будь-якої держави, а, відповідно, і наша з вами, буде визначатися не на внутрішніх театрах, чорноморському чи, навіть, середземноморському, а в океані. Тому давайте помовчимо, подумаємо і мовчки ж полічимо вимпели, які отримав флот за останні роки чи скоро отримає…

Вони мовчки полічили вимпели, які майоріли нині над чорноморськими хвилями, – їх набиралося чималенько, – і тут відразу всім стало зрозуміло, що вимпелам цим надто затісно буде в Чорному морі. Та й в Середземномор’ї також не дуже розвернешся. Надто велика розкіш тримати стільки кораблів на такому вельми обмеженому театрі, який відділений від океану протоками, себто вузькостями, здатними ніби корком зачинити не те що кораблі, а й ці безупинно-рухливі, безкінечні, як сам час, води. Все-таки, що не кажи, а Чорне море – море домашнє, а Атлантика – це океан, а з океаном жартувати… словом, жарти кепські.

– Ти що хочеш сказати, адмірале? Що всією цією армадою, здатною навести жах на, так би мовити, ймовірного ворога, ти будеш командувати? – Здивовано звів брови Салимоненко.

– Та що, ти! Й гадки такої не було. – Дещо театрально замахав руками контр-адмірал Демченко. Звичайно, він не проти того, щоб прийняти під свою державну десницю новозбудований кораблик, і не один. Він завжди мріяв, та й зараз мріє, очолити з’єднання. – Але мені подобається хід твоєї думки…

Звичайно, кожному адміралу хочеться мати під своєю батьківською рукою якнайбільше кораблів, але їх бажання мало кого цікавлять. Командування військово-морських сил керується більш високими поняттями і принципами, ніж бажання окремих людей, хай це навіть заслужені бойові адмірали. Тому всі їх численні бажання мають підкорятися тій одній ідеї, яка зводить збудовані кораблі в з’єднання, з’єднання в ескадри, а ескадри у Військово-Морські Сили України. Ідея ж називається військово-морською доктриною і народжена не сьогодні і не вчора, вона своїм корінням йде вглиб віків, до хвацьких походів запорожців на береги Царьграду, до адмірала Ушакова, до адміралів Лазарєва, Корнілова та Нахімова, до походів “Великого князя Костянтина” лейтенанта Макарова і молодецьких атак його мінних катерів.

– Спасибі тобі, Максе, за комплімент в адресу Олекси, але наш адмірал, як ти знаєш, до компліментів ставиться насторожено. Є в них якийсь таємний сенс. – Посміювався Білохатько, розливаючи по келихам чергову порцію коньяку. – Компліменти розбещують людину, роблять її лінивою і безвольною. А людина, тим більше, адмірал українського флоту, не може бути ні безвольним, ні лінивим. Права не має. Він повинен бути підтягнутим не стільки ззовні, як внутрішньо. Це, коли хочеш, в деякому роді, самовозвеличення. Для людини великої, яка оточена людською дрібнотою, от як ми з тобою, рости вже нікуди, тому він все-одно величний. А для людини зовсім невеличкої, завжди є куди і до чого прагнути.

– Коротше кажучи, завжди є спокуса манії величі.

Адмірал з деяким здивуванням подивився на Салимоненка, але сказав недбало, ніби до слова:

– Манія величі, безумовно, штука шкідлива, як свідчить історія. Але пересічний чоловічок нічим особливим не виділяється, хоча й поганим такого не назвеш. Велика ж людина сама по собі є благом для всіх живущих. – Тоном, якоюсь мірою глузливим, хоч мова йшла про речі досить серйозні, мовив Демченко. – Так чому б не подумати нічною порою про велич, коли і сам собі здаєшся відсутнім…

– Спасибі за науку. Але, погодься, ти кар’єрист, братику. А це вже є дещо дивним. – Усміхнувся Петро Білохатько. – Не помічав в тобі раніше прагнення до кар’єризму.

– Анітрохи. – Заперечив Демченко. – Кар’єризм – це доля слабких людців, зі слабкими нервами, підленьких і, коли хочеш, то істот для суспільства шкідливих та небезпечних. А кар’єра – категорія шляхетна. Ми з тобою Петрику, люди військові, ми маємо робити кар’єру, інакше гріш нам ціна в базарний день. А кар’єра передбачає природній рух по службовим сходинкам, для нас це просто необхідно. Звання для військового моряка йдуть за вислугою років і звання має відповідати посаді. Тільки звання йдуть ніби самі собою, а посаду, братику, потрібно заслужити. Не лестощами, зауважу, а умінням.

– І де ж ти бачиш вершину своєї кар’єри? – Запитав капітан “Великої княгині Ольги”.

– Я, братику, на главкома розраховую. На менше не згоден. От тобі далі вже рости нікуди, капітан такого лайнера, як “Велика княгиня Ольга” – це вершина кар’єри цивільного моряка. Далі вже чисто адміністративні посади йтимуть. А ти стати канцелярським пацюком не захочеш. Нам же з Петром, як морякам військовим, капітанським місток навіть такого корабля. як авіаносець “Славутич”, яким я командував донедавна, це тільки черговий щабель військової кар’єри. Є куди рости далі. Спочатку корабельною групою командувати, з’єднанням, і врешті, чим чорт не жартує, і Головнокомандувачем Військово-Морських Сил.

Пам’ять одразу підказала адміралу, як все починалося…

…Килимова доріжка ніби пливла назустріч Демченку. Бордовою смугою в зеленому обрамленні вона протяглася через весь довгий і світлий коридор, яким йшов капітан другого рангу. Попереду на півкроку – капітан першого рангу Ігор Гарченко, як і належить йти командиру та його старшому офіцеру.

В приймальні, навіть коли там збиралося чимало людей, завжди було тихо, розмовляти тут було не прийнято. Ввійшовши, Олексій Михайлович зустрівся очима з секретарем Гетьмана. Помічник Скоропадського сидів за столом в чорному кріслі з жорсткими підлокітниками, дивився на чергових відвідувачів з нетерпінням і обидва моряка зрозуміли, що їх вже чекають. Секретар піднявся з-за столу, в край якого ніби вросли три чорних телефонних апарати, і попрямував до кабінету Павла Петровича Скоропадського. Затримався він там всього на декілька секунд.

Вздовж дубової панелі стояли півдюжини жорстких стільців, біля високого вікна чекали п’ятеро чоловіків, людей в цивільному і військових одностроях, у двох – в руках блакитні пластикові теки. Вони щойно вийшли з кабінету Гетьмана. Гарченко і Демченко бачилися колись з деким – це були корабели і представники військової прийомки, обидва моряки віддалік віддали честь, лишившись стояти осторонь.

В дверях з’явився секретар і, не закриваючи їх, вимогливим поглядом запросив заходити.

– Прошу, Гетьман чекає вас. – Секретар жестом запросив моряків до приміщення.

Кабінет зустрів обох тишею. Крізь тютюновий дим Олексій Михайлович побачив Гетьмана в кінці довгого столу. Павло Петрович тримав в руці папір, уважно щось читав. В правиці щойно запалена цигарка струмувала блакитний димок вгору, до стелі. Кришталева попільниця край столу вщент заповнена недопалками. Вікно ближнє до столу відкрите і в сонячному промінні тютюновий дим випливав блакитною хмаркою у відкрите вікно, що виходило у внутрішній дворик столичної резиденції.

В Київ командира і старшого офіцера загиблого авіаносця викликали не даремно: відповідати за втрату нового корабля комусь належало в повній мірі, а хто, як не командир зі старшим офіцером відповідають за довірену їм техніку та людські життя? Одне втішало: відповідати їм доведеться тільки за мертве залізо, “неминуча на морі випадковість” не придавила тягарем людських втрат їхнє сумління. Тому обидва налаштовані були відповідати за втрачений корабель повністю, без огляду на колишні заслуги.

В кабінеті Гетьмана присутні були й інші керівники Держави і Збройних Сил. Довгий стіл, який відходив від письмового столу Гетьмана, покритий зеленим сукном, і за яким проводилися засідання, завалений листами креслень, в кінці його велика коробка. На жорсткому дубовому стільці сидів віце-адмірал Нємітц, Начальник Морської Академії. Поряд щось писав на краєчку столу генерал-лейтенант Крутень.

Вечірня благодать весняного дня наповнювала кабінет настороженою тишею і запахами близького літа. Вечір видався яскравий і сонце ломилося в приміщення медовими куснями.

– Я розумію, – сказав офіцерам Гетьман, – бувають дні, коли все йде вперекіс та шкереберть. Таке навіть в щасливі часи у дружній сім’ї трапляється, завершившись добрячим мордобоєм та биттям посуду…

Пройшло трохи більше шести місяців, як новий корабель – авіаносець “Гетьман Хмельницький” – був прийнятий в склад Військово-Морських Сил України. Попередник, перероблений в двадцять п’ятому році з вугільника авіаносець АВ-1 “Северин Наливайко[73]”, був переведений в загін учбових кораблів, що базувався на Одеську ВМБ[74]. Авіаносець АВ-3 “Гетьман Хмельницький” в мирний час мав шанси на довге життя і тривалу службу в океані. Зовсім не виключено, думав тоді старший офіцер корабля Олекса Демченко, що закружить його воєнна віхола, і саме цей корабель доповзе до рідної бази, в ранковому безгомінні ошвартується біля причалу з пробоїною в борту, пробитий осколками, зранений, але – не переможений! Саме таким ввижалося майбутнє цього корабля його командиру та старшому офіцеру.

І тут така “неминуча на морі випадковість”! Дикий збіг подій, коли фактично був знищений новий корабель. Буксири дотягли авіаносець до бази, та пошкодження корпуса були такими, що ставити його в док було справою цілком марною. З огляду на те, що відремонтувати корабель було неможливо, його використали в якості дослідного судна для визначення стійкості авіаносця до сучасних засобів ураження.

Випробувалися всі відомі засоби ураження кораблів та суден. Авіабомби, великокаліберні снаряди, бойові частини авіаційних і корабельних торпед підривалися на його палубах, в трюмах, біля бортів. Визначалася здатність опору авіаносного корабля сучасним засобам ураження, і на цій основі уточнювалися рекомендації для корабелів по конструкції бойових кораблів. Командир і старший офіцер загиблого авіаносця приймали в цих випробуваннях найактивнішу участь, використовуючи свій практичний досвід експлуатації цього, відносно нового для українського флоту типу кораблів. Однак їхня подальша доля залишалася невизначеною. І ось прийшов виклик в столицю, в Управління кадрів Збройних Сил України…

– Ви, звичайно ж, слідкуєте за розвитком дебатів у нашому парламенті відносно долі авіаносних кораблів в українському флоті? – Усміхнувшись у вуса, запитав Гетьман. Вочевидь, питання були риторичним. – Звичайно ж, слідкуєте, чого я питаю. І що скажете про ці дебати?

Дійсно, загибель корабля викликала бурну дискусію серед парламентарів і більшість депутатів була проти наявності в складі ВМСУ[75] такого типу кораблів. Як тільки не називали їх: плавучими пороховими діжками, ганили їх всіляко жалюгідні парвеню, безвідповідальні цивільні штафірки-базікали, намагаюсь задушити саму думку про крила відродженого українського флоту над океаном. І все даремно!

– Так адмірали амікошонства не терплять, з базікалами парламентськими не п’ють. – Відповів Демченко, оскільки погляд Гетьмана зупинився саме на ньому. – Тому-то вони й ганять майбутнє флоту.

– Капітане першого рангу, ви вже бували в Північній Атлантиці, бачили тамтешні штормà. – Павло Петрович так і сказав, з наголосом на останньому складі. – Погода там не балує, не мед, одним словом. Не Чорне море, Північний океан поряд. Не жаль йти? Тут все життя, а там… як ще воно там складеться?

– Чорне море, воно теж різне буває. З Чорного моря, за великим рахунком, весь флот починався, що козацький, що Російської імперії. А йти дійсно, жаль. Тільки ми вже не тутешні, якби там воно не склалося. – Висловив жаль за тим, що покидав, кап-раз Гарченко. І повторив знову. – Тут все починалося…

Піднявся віце-адмірал Нємітц, накульгуючи – рана ще з дев’ятнадцятого року – підійшов.

– В океані без авіації нині робити нічого. – Жорстко відмітив Олександр Васильович. – На наше щастя цього поки що не розуміють ні британці, ні французи, ні німці. Нині лиш в Північно-Американських Сполучених Штатах оцінили значення авіації в морській війні. І нам потрібно використати це тимчасове нерозуміння. Не всі усвідомили, що з появою літаків над морськими хвилями вмить застаріли дредноути, так само, як поява “Дредноута” робила застарілими всі існуючі броненосці. Однак зауважу, побудова одного лінійного корабля ще не стала революцією, бо один дредноут не може протистояти флоту броненосців…

…18 січня 1911 року Елі Чамберс посадив свій літак на палубу корабля – броненосного крейсера “Пенсільванія”. Мало хто тоді міг припустити, що цей експеримент, який броненосним адміралам здавався марним, ознаменував собою народження морської авіації і нового класу кораблів, що радикально змінять стратегію і тактику морської війни. Концепція авіаносця, тобто корабля, який може запускати і приймати на свою палубу літаки, така ж само стара, як і військове використання літальних апаратів. З того моменту, як перший авіаносець вийшов у море, корабельні літаки розвивалися дуже швидко. Вони втратили поплавки – першими бортовими аеропланами були гідролітаки, збільшили швидкість і дальність польоту, навчилися нести таку-сяку зброю. За роки Великої війни авіаносець вже належним чином ввійшов до складу флотів провідних морських держав, хоча й не набрав серйозного значення і все ще вважався тільки доповненням – не завжди обов’язковим, до того ж, – до важких гармат лінкорів. Але вже перші операції корабельних літаків показали, що в майбутньому авіаносні кораблі перетворяться на серйозну загрозу не тільки кораблям та суднам у відкритому морі чи океані, але й наземним цілям.

Залишалося тільки усвідомити досвід Світової війни і зробити правильні висновки.

Багато хто пропонував ввести в склад флоту авіаносний корабель. Але більшість таких пропозицій не йшло далі грубих ескізів та безпідставних розмов. До робочих креслень довели цю ідею британці і саме вплив їхніх ідей і методів досить довго відчували флоти інших країн. Королівський Флот завжди був законодавцем моди у військовому кораблебудуванні і інші флоти намагалися переймати британські новинки, тому поява авіаносців в інших флотах не забарилася. І британцям по праву належить сама ідея авіаносця. Вони першими втілили цю ідею в життя, спочатку перебудувавши в авіаносець лінійний крейсер “Фьюрієс”, і корабель спеціальної побудови зійшов зі стапелів також в Великій Британії.

Разом з флотами інших морських держав український флот, який в середині двадцятих років скоротився до розмірів Ескадри Легких Сил, також скористався наробітками британських моряків та корабелів. І першим авіаносцем українського флоту став перероблений вугільник, який будувався для Чорноморського флоту Російської імперії в Маріуполі з 1917 року. До Жовтневого перевороту в Петрограді добудувати його не встигли і корпус судна простояв до 1921 року. А в 1922 році було прийняте рішення добудувати судно, як авіаносець АВ-1 “Северин Наливайко”. Звичайно, досвіду побудови таких кораблів українські корабели ще не мали, тому добудовували його довго, більше трьох років і здали новий корабель флоту аж восени – в кінці вересня двадцять п’ятого року. Проект просто буяв всіма можливими технічними негараздами і з ними доводилося миритися або ж виправляти в ході побудови і експлуатації. Над верхньою палубою встановили польотну на тринадцяти пілерсах. З шести вугільних трюмів в першому зробили сховище авіаційного бензину, в четвертому розміщувався арсенал і механізми елеватора. В чотирьох інших зберігалися в розібраному вигляді від 30 до 40 літальних апаратів. Ангара, як функціональної частини корабля, не існувало. Палубою його були кришки вугільних трюмів, підволоком – польотна палуба. Під нею переміщувалися два трьохтонні крани, які подавали літаки на підйомник-елеватор. Єдиний елеватор у верхньому положенні складав частину польотної палуби, в нижньому – ставав частиною ангарної палуби. Були проблеми з відводом диму, щогли корабля зробили телескопічними і під час польотів вони ховалися в спеціальних колодязях палуби. Місток був зовсім не пристосований до польотів літаків і його довелося постійно переробляти і удосконалювати. Мороки було досить, але українські моряки і корабели отримали власний початковий, тому безцінний, досвід побудови і експлуатації спеціального авіаносного корабля.

На початку літа двадцять третього року старший лейтенант Олексій Демченко здав командування есмінцем “Церіго” і вступив в командування гідроавіакрейсером “Запорожець”, прийнявши його від капітан-лейтенанта Ігоря Гарченка. Попередньо Демченко закінчив школу морських льотчиків в Одесі, освоївши гідролітак М-9 Григоровича, який аж до початку двадцятих років випускав завод Анатра.

З Ігорем Гарченко Олекса був знайомий ще з двадцятого року, коли йшли бої з “червоними” в Азовському морі. Лейтенант Гарченко в ті часи очолював Авіаційний загін Морської дивізії, що входив до Морських Сил Азовського та Чорного морів, цим об’єднанням командував контр-адмірал Олександр Нємітц. На той час Гарченко був вже досвідченим пілотом, за його плечима було два роки війни в повітрі, не раз йому доводилося дірявити оболонки цепелінів та вступати в сутички з німецькими “альбатросами” в небі Балтики. Після більшовицького перевороту в жовтні сімнадцятого року, лейтенант Гарченко досить близько познайомився з тим ладом, який комуністи-ленінці встановили в Петрограді і планували встановити спочатку на території Російської імперії, а потім й в усьому світі. І він, цей лад, зовсім йому не подобався. Тому вже навесні наступного, вісімнадцятого року після укладення Берестейського миру, Ігор Гарченко повернувся в Україну. Але в ті часи Українська Держава тільки поставала і було не до авіації. Грудневий заколот Винниченка та Петлюри проти Гетьмана і зовсім поставив новонароджену українську державність на грань існування. Коли б не самовіддана діяльність соратників Гетьмана, таких, як Іван Остапович Федорчук та полковник, а потім генерал Пилип Степанович Петровський, Україні, як такій, була б вготована доля Білорусі, Сибіру, Далекосхідної Республіки, Кавказьких та Туркестанських держав, що знову потрапили в російську, тепер вже комуністичну неволю. Та доля цього разу була милостивою до України, завдяки багатьом патріотам, що не дали Гетьману проявити слабодухість, і незалежність свою країна відстояла.

Доля буде милостивою і до Ігоря Гарченка, спочатку він воюватиме з “червоними” на сухопутних фронтах України, невдовзі знову підніме в повітря спочатку один літак, потім створити з відремонтованих і зібраних буквально по частинах літаків Авіаційний загін, який і очолить. Загін ввійде в Морську дивізію адмірала Олександра Нємітца і над просторами Азовського і Чорного морів разом з кораблями Азовської флотилії його літаки будуть патрулювати водний простір і вогнем своїх кулеметів громити більшовицькі шаланди і катери, які переправлятимуть на український берег з Радянської Росії агітаторів різного штибу від анархістів до монархістів, диверсантів, зброю, вибухівку і гроші для “червоного” підпілля…

Коли старший лейтенант Олекса Демченко ще тільки навчався льотній майстерності, на одеських підприємствах “Об’єднаної авіабудівної компанії Анатра-Сєвєрський” почалася розробка та випуск перших дослідних зразків літаків для авіаносних кораблів. Конструктором цих машин та їхнім випробувачем був вже визнаний у авіаційному світі інженер і пілот, бойовий льотчик-ас Великої війни Олександр Миколайович Прокоф’єв-Сєвєрський, давній знайомий Ігоря Гарченка ще з гардемаринських часів.

Олександр Прокоф’єв-Сєвєрський, лейтенант флоту, був його однокашником по Морському Корпусу. Разом вони билися проти кайзерівського флоту восени сімнадцятого, відстоюючи Моонзундський архіпелаг. Потім, після битви за Моонзундський архіпелаг, ще зимою вісімнадцятого року Олександр Прокоф’єв-Сєвєрський виїхав до Північно-Американських Сполучених Штатів, а Ігор Гарченко на початку квітня потрапив на Чорне море. І це знайомство з одноногим льотчиком-асом стало Гарченку в пригоді, коли в двадцять першому році Прокоф’єв-Сєвєрський за запрошення Гетьмана прибув до України. Заснована Олександром Миколайовичем авіабудівна фірма об’єдналася з уже існуючим авіаційним підприємством “Анатра”. Об’єднана авіабудівна компанія спочатку випускала гідролітаки для українського флоту і поштові авієтки для цивільного ринку. Але поява в українському флоті принципово нового – авіаносного – корабля викликала нагальну потребу розробки і виробництва літаків для нього. Був оголошений конкурс і його виграла “Об’єднана авіабудівна компанія Анатра-Сєвєрський”. І перші серійні літаки для авіаносця “Северин Наливайко” з’явилися вже в двадцять п’ятому році. Це були швидкісні біплани: розвідники і винищувачі. Ще досить недосконалі, з купою дитячих болячок і недоліків, але за кульманами креслярських дощок в конструкторських бюро стояли талановиті – і молоді! – інженери, які самовіддано трудилися над тим, щоб зайняти гідне місце під сонцем. (В Українській Державі для цього – максимального використання здібностей молоді – були створені завдяки старанням Гетьмана Павла Скоропадського всі умови.)

…Ще з часів Кримської війни Чорноморський флот був закритий в глухому куті Чорного та Азовського морів. Велика війна, розвал Російської імперії, Громадянська війна, здавалося, назавжди поховали сподівання вийти за межі цього ТВД. Але молодь українського флоту свято вірила, що прийде час – і флот України протиснеться через Дарданелли і облаштується в Середземному морі, ось тоді і знадобляться флоту авіаносці. Тому охочих служити на новому кораблі було досхочу і завзяття їм було не позичати.

До осені тридцятого другого року, коли заклали другий авіаносець – АВ-2 “Іван Богун” – вже були зрозумілі і недоліки, і достоїнства авіаносця, як корабля. Проект був розроблений Державним Центром кораблебудування в Миколаєві і закладений на корабельні Товариства суднобудівних заводів “Наваль”.

Апологетом нового класу кораблів в українському флоті був адмірал Олександр Васильович Нємітц фон Біберштейн. Після того, як і 1918 році адмірал Олександр Васильович Колчак змушений був полишити пост командувача Чорноморського флоту, флот очолив Нємітц, в серпні Українською Центральною Радою підвищений у званні до контр-адмірала. Після більшовицького перевороту в Петрограді за ініціативи капітана першого рангу Остроградського контр-адмірал Нємітц направив телеграму Генеральному секретарю військових справ УНР про визнання флотом влади УНР. За такі дії більшовики викликали його до Петрограду з доповіддю про стан справ на Чорноморському флоті. 13 грудня 1917 року Нємітц покинув Севастопіль і виїхав в ставку командувача Румунського фронту генерала Д.Г.Щербачова, про що більшовицькі комісари Раскольніков і Дибенко повідомили в Петроград і Верховна Морська колегія винесла адміралу смертний вирок. Майже відразу після його від’їзду більшовики влаштували в Севастополі криваву різанину, в результаті було убито в місті більше п’ятисот морських офіцерів. Адмірал не став повертатися до Севастополя і залишився в Одесі. Коли до влади в Києві прийшов Гетьман Скоропадський, Нємітц спробував поступити на службу в Український флот, але більшість офіцерів флоту була монархічно настроєна і сповідувала принцип “единой и неделимой России”, а Нємітц зажив собі досить недоброзичливців за своє ставлення до матросів та до Української Держави, щоб йому дозволили і далі служити на флоті. Було надруковано обвинувачення, яке Олександр Васильович Нємітц не зміг спростувати і Гетьман, враховуючи думку переважної більшості офіцерів флоту (зовсім не патріотів України!), відмовив адміралу.

До грудня вісімнадцятого року Нємітц жив в Одесі, але заколот Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського збурив на території України хвилю заворушень, які от-от могли перерости в Громадянську війну. Тільки жорстка воля полковника, а потім генерала Петровського дозволила втриматися Українській Державі. Ця ж воля і привела, врешті-решт, адмірала Нємітца під знамена флоту України.

Непевні були часи. Доля України тоді трималася на волосинці.

Поразка Німеччини в Світовій війні стала справою часу – не такого віддаленого, до речі, – ще на початку 1917 року, коли Сполучені Штати заявили про вступ у війну на боці країн Сердечної згоди. Вже в листопаді 1918 року в Одесі, Херсоні, Миколаєві, в портах Криму висадилися десанти країн Антанти. Для України це означало боротьбу сам-на-сам з багатьма противниками. Одночасно з появою союзників активізувався Білий рух. Зі сходу на українські частини полковника Болбочана наступала новостворена Українська Червона армія, яка складалася з російських червоногвардійців, угорських і китайських інтернаціоналістів та повстанських загонів отаманів Зеленого, Марусі, Ангела та ще кільканадцяти дрібніших отаманчиків. Гетьман Скоропадський на той час геть втратив надію зберегти за собою владу і його утримувала від зречення тільки непорушна воля двох його найближчих соратників: Івана Остаповича Федорчука і Пилипа Степановича Петровського, який на той час був уже генералом Української армії. На півдні України румуни разом з Бессарабією захопили чималий шмат української землі. На заході Пілсудський спішно готував війська для відторгнення Прикарпаття, Галичини та Волині. Російські більшовики поки що утримувалися від прямого оголошення війни Українській державі, сподіваючись повалити Другий Гетьманат силами свого маріонеткового “уряду” в Харкові. В той час опорою Гетьмана України стали дві дивізії, які створили бійці стрілецького полку Петровського. Всю весну і літо Пилип Петровський разом з десятком вірних йому однополчан збирав розпущених ще в кінці сімнадцятого року бійців свого полку. (За що тодішній командир 1-го Українського корпусу генерал-лейтенант Скоропадський хотів віддати полковника під суд військового трибуналу.) А тепер цей нерозважний вчинок полковника рятував Українську Державу і самого Гетьмана від знищення російськими більшовиками. Отримавши уяву, що таке влада російських більшовиків, бійці Петровського і самі приходили під знамена відтворюваного війська, і приводили з собою своїх земляків-односельців та родичів. Так з одного стрілецького полку вдалося сформувати дві піхотні дивізії: Катеринославську та Житомирську. Катеринославська дивізія, утворена з повстанських загонів Катеринославщини і Херсонщини з допомогою “усусів” – Легіону Українських січових Стрільців – Василя Вишиваного, вчасно втрутилася в перебіг подій. Уміло проведена ліквідація верхівки заколотників – Винниченка, Петлюри та інших активних діячів Директорії – позбавила ребеліянтів керування. Однак та ребелія не припинилася самі собою. Надто спокусливою для багатьох була думка хоч на день, хоч на час стати царем і богом бодай на маленькому клаптику української землі. На заході і півночі України придушували заколот частини Житомирської дивізії, ядро якої становили загони Юліана Мордалевича. В одному з цих загонів аж до грудня дев’ятнадцятого воювали на сухопутті троє моряків: Демченко, Білохатько і Салимоненко…

Напередодні Різдва 1918 року Катеринославська дивізія підійшла до Одеси. Війська Антанти на той час захопили всі вцілілі кораблі Чорноморського флоту, склади і арсенали Севастополя та портових міст Криму і Причорномор’я просто грабувалися ними без оглядки на якусь місцеву владу. От саме в такий непевний час і зайняла Одесу Катеринославська дивізія генерала Петровського. На той час в містах Криму, насамперед, Севастополі, вже улаштувалися прибічники Білого руху, “єдінонєдєлімци”. В Одесі довелося відновлювати українську владу силою зброї. Ніхто не був свідком розмови генерала Петровського та адмірала Нємітца, але коли дивізія залишила Одесу, Олександр Васильович Нємітц разом з нею вирушив у невідомість. Для адмірала почалася маневрена війна на сухопутті, важкі бої по всій території України від Умані до Донецька, і від Маріуполя до Харкова з повстанцями Нестора Махно-Міхненка, отамана Зеленого, великими і малими загонами Української Червоної армії, і тривали ці бої аж до грудня дев’ятнадцятого року. Олександр Нємітц в червні дев’ятнадцятого був поранений і до жовтня лікувався в київському госпіталі. З Криму більшовицькі війська Ворошилова і Дибенка вибивала Житомирська дивізія воюючи пліч-о-пліч з частинами Запорізького корпусу генерала Болбочана. Ситуація ж на півдні була вкрай невтішною. На той час флот, як такий, в Україні був відсутнім. Кораблі колишнього Чорноморського флоту союзники віддали генералу Денікіну. Разом з кораблями до “Збройних Сил Півдня Росії” пішли більшість морських офіцерів і військово-морські сили українцям потрібно було створювати з нуля. Найголовніше, Українській державі не вистачало флотських командних кадрів. Тому після одужання адмірала Нємітца Гетьман Скоропадський доручив Олександру Васильовичу створити Морські сили Чорного і Азовського морів зі штабом в Маріуполі для Азовського моря і в Миколаєві для моря Чорного. На той час українські війська вже вигнали і “червоних”, і союзників з України. Покидаючи Севастопіль, союзники знищили майже всі дієздатні кораблі Чорноморського флоту, а деякі забрали з собою, і українському уряду тільки в кінці двадцятого року вдалося повернути кораблі – наприклад, лінкор “Воля”, крейсери “Кагул”, “Алмаз”, турбінні есмінці та інші кораблі, що їх британці відвели в Туреччину, – назад, до України. З цієї причини на Чорному морі на той час панував флот союзників і основним театром військових дій – йшла неоголошена війна Української Держави з Радянською Росією – для ворогуючих сторін стало Азовське море. В короткий термін були озброєні 40 кораблів та суден, організована і сформована морська експедиційна дивізія в чотири з половиною тисячі багнетів і шабель. В цю дивізію ввійшов Авіаційний загін з 18 літаків, створений лейтенантом Ігорем Гарченко. Вже з перших днів Азовська флотилія почала активну боротьбу зі створеною в Ростові Азовсько-Донською флотилією Північнокавказької Радянської республіки – маріонеткового утворення більшовиків для війни з Україною, Грузією, Вірменією і Азербайджаном.

Зазнавши поразки в Центральній Україні, викинуті зі східних областей разом з маріонетковою Донецько-Криворізькою республікою, більшовики розраховували добитися реваншу в степах Південної Таврії та Криму. Встановлення панування “червоних” на Азовському морі знаменувало б собою падіння Криму, а це означало втрату для Української Держави Чорного моря. Тому основна увага українців, так само, як і їхнього противника, була звернена на Азовське море, головна боротьба розгорнулася саме там.

Адмірал Нємітц блискуче впорався з поставленою задачею. Флотилія “червоних” була розгромлена у кількох боях біля Обіточної коси, Маріуполя і Кривої коси, потім заблокована мінними загородженнями в Таганрозькій затоці. Спроба більшовиків висадити десант на Арабатській стрілці і Керченський півострів була припинена активними діями Азовської флотилії, яка на той час поповнилася кораблями з Севастополя. Висаджений в Кіркінітській затоці контрдесант знищив вже висаджені частини “червоних”…

Осінь 1920 року ознаменувала закінчення активних дій на Азовському морі і кораблі флотилії зайнялися боротьбою з контрабандистами, спробами “червоних” переправити в Таврію та Крим своїх агітаторів, зброю та гроші для підпільників. І взимку адмірала Нємітца відізвали до Києва, де він створив, а потім очолив Морську академію. На протязі двох років він читав курс стратегії та оперативного мистецтва, а в двадцять третьому Олександра Васильовича направили військово-морським аташе до Великої Британії.

Саме йому належить задум основою українського флоту зробити новий вид морських озброєнь – авіаносний корабель. Вивчивши операції британського флоту, адмірал Нємітц пише “Стратегічний огляд Світової війни на морі” і “Служба штабу у флоті” для Морської академії. Це за його ініціативи був переобладнаний в авіаносець колишній вугільник. З 1928 року адмірал Нємітц очолює урядову комісію по обороні узбережжя Чорного моря і по результатам цієї роботи робить доповідь Гетьману, в якій обґрунтовує необхідність побудови серії авіаносних кораблів великої водотоннажності. Цього вимагали нові виклики для Української Гетьманської Держави, яка, подолавши післявоєнні труднощі, стрімко виходила на промисловий рівень провідних держав. Економіці України був необхідним великий торговий флот, а щоб забезпечити його надійне і безперебійне функціонування, потрібні сучасні потужні військово-морські сили…

Кожний військовий корабель має суворо цільове призначення і несе на собі стільки озброєння, скільки потрібно для виконання бойової задачі, яку він отримує, знову ж таки, відповідно табелю про ранги. В тому ж табелі про ранги все розписано і все продумано до дрібниць. Отримавши завдання на проектування корабля, конструктор перш за все розмістить на ньому озброєння, прикриє його надійною бронею і поставить такі двигуни, які забезпечать належну швидкість всій цій громадині, начиненій металом, паливом, боєзапасом і водою. Коли ж буде дотримана ця найголовніша умова, наступить черга корабельних архітекторів, які постараються знайти належні форми обводів, надбудов, щогл з таким розрахунком, щоб корабель був зручним і красивим, тому що красота в суднобудуванні не тільки категорія естетична, вона перш за все диктується доцільністю і умовами самого плавання. Пліт, при деяких умовах, остійніший за човен, проте човен набагато зручніший та морехідніший ніж, пліт, а разом зі зручністю, ще й красивіший…

Коли стати на цю точку зору, новий авіаносець був красивим кораблем. Українські корабели, ретельно вивчивши проекти – а цю можливість надала військово-морська розвідка України – провідних країн, які будували такі кораблі, внесли і свою частку в скарбничку світового досвіду. Польотна палуба нового корабля була конструктивним елементом корпусу, тоді, як на більшості це був елемент надбудови. Однак, до честі корабелів Сполучених Штатів чи Японії, потрібно відмітити, що на той час їхні авіаносці являли собою, так би мовити, військово-морських бастардів, незаконнонароджених діточок відвертого мезальянсу, шури-мури шляхетного лінійного корабля з простакуватою авіацією. Потомство, до речі, було досить чисельним. в авіаносці перебудували лінійні крейсери і в Сполучених Штатах, і в Японії, і в Великій Британії, і у Франції. Хоча “Лексінгтон” не мав нічого спільного з “Акагі”, а “Корейджес” з “Беарном”…

В Україні таких кораблів не було, та й не підписували українці Вашингтонські домовленості. Тому перед миколаївськими корабелами ніяких юридичних перепон не постало. Лишалося подолати тільки технічні труднощі. А оскільки нові кораблі проектували відносно молоді інженери, не зашорені минулим досвідом, то конструкція авіаносця мала досить багато нового, такого, що досі не застосовувалося в кораблебудуванні. Наприклад, широко застосовувалося електрозварювання. Вперше суцільнозварний корпус зробили тільки німці, будуючи серію “кишенькових лінкорів”. Застосували його і на українських корабельнях. Корпус нового корабля вийшов легшим і міцнішим, витрати часу були на порядок меншими, ніж коли б застосовували клепання. Для авіаносця в Харкові побудували дві потужні парові турбіни, з підвищеними характеристиками пара. Корпус проектував Володимир Юркевич, застосувавши розроблену ним методику проектування, що дало додаткові три вузла швидкості. Вперше було застосовано для врівноваження ваги “острова” спонсон по лівому борту. І головне, новий корабель проектувався як чистий авіаносець, тому на ньому були відсутні артилерійські установки навіть середнього калібру. Оборону здійснювали вісім 105-міліметрових універсальних гармат і двадцять малокаліберних зенітних автоматів. Правда, їх встановили аж в тридцять шостому році, коли цілком відпрацювали конструкцію нового виду зброї.

Новий корабель заклали в січні тридцять другого року і вже в лютому тридцять третього АВ-2 “Іван Богун[76]” спустили на воду, а здали готовий корабель флоту в червні тридцять четвертого року. Його командиром став капітан третього рангу Ігор Гарченко. Командир нового корабля вже мав досвід командування авіаносцем, сам був непоганим льотчиком і чудово розумів тактику використання авіації на морському ТВД. І задача перед ним ставилася цілком конкретна: накопичити якомога скоріше досвід використання і експлуатації авіаносних кораблів, оскільки перші два українські авіаносця призначалися, по суті, для навчання і відпрацювання всіх, або, принаймі, більшості питань взаємодії надводних кораблів і палубної авіації та берегових служб. Планувалося до кінця десятиріччя побудувати чотири важких авіаносця разом з кораблями супроводу. Одночасно йшла розробка і удосконалення палубних літаків. Монополістом у цій царині стала “Об’єднана авіабудівна компанія Анатра-Сєвєрський” зі штаб-квартирою в Одесі.

На початок тридцять шостого року досвід експлуатації авіаносних кораблів та навчань з їх участю був накопичений достатньо великий, щоб сформулювати нове технічне завдання для промисловості на побудову нового корабля. Спочатку за зразок для нового українського авіаносця взяли найкращий на той час проект американського авіаносця “Йорктаун”. Але проект початку тридцятих років вже не відповідав сучасним вимогам. По-перше, значно зросли вага, потужність і габарити нових палубних літаків, які розроблялися в конструкторському бюро “Об’єднаної авіабудівної компанії Анатра-Сєвєрський”. Це викликало необхідність збільшити запаси авіаційного палива і розміри польотної палуби. По-друге, належало значно посилити зенітне озброєння і протиторпедний захист. По-третє, британці почали проектування авіаносця з броньованою польотною палубою, якому український авіаносець програвав за бойовою стійкістю. Все це зумовило необхідність значної переробки початкового проекту, якому передували бурні дебати в Головному Управлінні кораблебудування – організації, що відповідала за проектування і побудову кораблів для Військово-Морських Сил України. В загальних рисах згоди досягли тільки в червні 1936 року.

На той час стало очевидним, що виконати всі вимоги технічного завдання і вкластися в стандартні 20 тисяч тонн нереально. Спочатку водотоннажність збільшили до 23 тисяч тонн, а остаточно до 26 тисяч тонн. До кінця 1936 року розробили сім ескізних варіантів проекту авіаносця АВ-3 “Гетьман Хмельницький”. Для нового корабля прийняли дизель-електричну силову установку, яка вже пройшла апробацію на трансатлантичних лайнерах. Це дозволило мати надзвичайно велику дальність плавання, до 23 тисяч морських миль. Вісім дизелів проектною потужністю в 130 тисяч кінських сил дозволяли розвинути швидкість в 33 вузли. Авіакрило нового корабля складалася з 96 літаків: 40 винищувачів, по 28 (три дев’ятки плюс машина командира групи) пікіруючих бомбардувальників та торпедоносців.

В якості ескорту планувалося мати по два-три легких крейсери з універсальною п’ятидюймовою артилерією для протиповітряної оборони авіаносця та вісім-десять есмінців для протичовнової оборони всієї авіаносної ударної групи. Крейсери та есмінці планувалося побудувати на корабельнях Херсону, Севастополя, Феодосії та Керчі. Миколаївські стапелі планувалися під серію авіаносців з чотирьох одиниць.

Командиром нового корабля ще до спуску його на воду призначили капітана другого рангу Ігоря Гарченка. Старшим офіцером після вступу авіаносця в стрій, став капітан третього рангу Олексій Демченко. Загалом, новому кораблю судилося довге і славне життя. Але доля склалася по-іншому.

Новий корабель АВ-3 “Гетьман Хмельницький[77]” вступив в стрій в лютому 1938 року, але через трагічну випадковість через півроку був виключений зі списків українського флоту…

І ось тепер його командир і старший офіцер чекали вирішення своєї долі.

– Що ж, товариші офіцери, не буду вас інтригувати. – Гетьман взяв зі столу прозору пластикову течку. – Це наказ про призначення вас, капітане першого рангу, командиром нового авіаносця “Славутич”, а вас, капітане другого рангу, старшим офіцером цього корабля. Більш детально вас введе в курс справи віце-адмірал Нємітц. Бажаю успіху, товариші офіцери! – Гарченко і Демченко вислухали слова Гетьмана, так ніби той віддавав бойовий наказ, витягнувшись по стійці “струнко”.

Павло Петрович Скоропадський міцно потиснув руки обом, це означало кінець аудієнції, можна йти, але Нємітц зробив знак почекати його в приймальні.

Обидва виструнчилися, чітко повернулися “кругом” і залишили кабінет. Чекати адмірала довго не довелося. Хвилин через сім він вийшов з кабінету і, спираючись на самшитовий ціпок, запросив обох офіцерів йти за собою. Демченко знав, що в тридцятому році Олександр Васильович важко захворів і на кілька років залишив службу. Повернувся він на флот лише через шість років, важка хвороба і рани отримані в роки становлення Української Держави досить підірвали здоров’я адмірала, він майже втратив слух і тепер змушений був користуватися спеціальним слуховим апаратом. Він займав все той же кабінет в Морській академії, яку сам і створив. Вони не встигли ще дійти до кінця коридору, як їх наздогнав генерал Крутень.

– Раз Гетьман наказав ввести вас в курс справи, зробити це буде зручніше нам обом. – Напівстверджуючи звернувся Євграф Миколайович Крутень до адмірала Нємітца. – Ви не будете заперечувати?

– Ні, звичайно. Вам краще відомий стан справ в авіації. – Вони зайшли в кабіну ліфта і за хвилину вже виходили з будівлі Резиденції. Адмірал вказав ціпком на приховану київськими каштанами будівлю Морської академії. –Ви не проти трохи пройтися? От я чудово! Подихаємо вечірнім повітрям…

Був вже пізній час і в Академії лишився тільки черговий, який при появі адмірала подав команду: “Струнко!”, адмірал підніс руку до козирка, відповів: “Вільно!”, привітався з капітан-лейтенантом за руку і жестом запросив Крутеня і обох офіцерів пройти далі, на третій поверх, де був його робочий кабінет. Повернувшись після хвороби на службу, адмірал писав за завданням Головної Військової Ради книгу “Особливості ведення бойових операцій на Морському театру військових дій в сучасних умовах”. В цій книзі він обґрунтовував необхідність мати в складі флоту авіаносні кораблі і тактику дій груп і з’єднань різних типів кораблів, типові операції флоту і стратегічні напрямки для Військово-Морських Сил України. Це був досить великий, об’ємний труд. В ньому було багато таблиць і розрахунків. Писав адмірал простим олівцем (новомодні кулькові ручки, так само, як і чорнильні, він не визнавав), маючи під рукою ластик. Працював Олександр Васильович зосереджено, годинами не піднімаючись з робочого місця.

Адмірал ввімкнув верхнє світло, жестом запросивши пройти в кабінет. Дістав з великого сейфу кілька картонних течок, поклав на письмовий стіл. Дістав з шухляди столу нову пачку цигарок.

– Перш, ніж продовжити роботу, зробимо перекур. – В Резиденції Гетьмана адмірал утримувався від паління. Демченко знав, що перекур у Олександра Васильовича був своєрідним ритуалом. – Його Ясновельможність пан Гетьман палить казна-як, без оглядки, одну цигарку за іншою. Та й ви, молоді, теж…

Адмірал осудливо махнув рукою, скрушно зітхнувши, відчинив вікно і зручно сів у жорстке дерев’яне крісло, зі смаком затягнувся. Все життя він палив суворо за часом, не більше восьми цигарок за добу. При цьому відсував від себе будь-які папери і цілком відключався від поточної роботи. Демченку, принаймі, так здавалося. Обом морякам не залишалося нічого іншого, як приєднатися до адмірала. Генерал Крутень не палив і з цікавістю розглядав модель авіаносця “Гетьман Хмельницький”.

– Ну, добре, – адмірал підвівся, загасив недопалок в попільничці і закрив вікно, – почнемо…

З великої картонної теки, в таких зазвичай зберігають листи топографічних карт, він дістав кілька кольоровим малюнків з зображенням великого корабля. Жестом запросив Олексу і Ігор Гарченка підійти.

– Ось, це ескізний проект нового авіаносця “Славутич”. Він вже закладений в Миколаєві, на новій корабельні. Ну, ви самі щойно бачили в приймальні Гетьмана Володимира Костенка і головного інженера проекту Юркевича. Нові корабельні в Миколаєві, Херсоні та Порті-Южному[78], здатні будувати судна і кораблі великої водотоннажності – до ста тисяч тонн, – це дітища Костенка. А Володимир Юркевич крім пасажирських суден курирує будівництво і нових важких кораблів. Зокрема, авіаносців. – Дійсно, ледь не ляснув себе по лобі Олекса, от чому відвідувачі в приймальні Скоропадського здалися мені знайомими! – Для широкого загалу повідомлено, що будується новий лайнер, щось на зразок “Великої княгині Ольги”. До речі, ваш давній друг, Максим Салимоненко призначений капітаном цього лайнера. Так от, оскільки існують певні труднощі політичного плану, до часу нехай всі так думають.

Командир нового авіаносця і його старший офіцер тим часом розглядали креслення і малюнки.

– “Гетьман Хмельницький”, по нашим уявленням, безумовно, дозволить встановити панування нашого флоту в будь-якому районі Світового океану. Це, так би мовити, день завтрашній. Але одночасно це, на жаль, і день минулий. Науково-технічний прогрес в наш час іде вперед семимильними кроками і будь-яка ідея старіє прямо на очах. Тому новий, для вас новий, авіаносець перестав нас цікавити, ну, так щоб не збрехати, ще коли його здавали флоту. І нічого ми з цим зробити не можемо. Поки ідея нового корабля обживається, поки готуються креслення, а вони по ходу справи уточнюються і переробляються, поки будується головний корабель, поки він доводиться до пуття, проходить досить солідний час, за який народжуються нові ідеї, а народження нової ідеї автоматично означає перш за все, моральне старіння попередньої. Коли ми закладаємо на корабельні новий корабель, він негайно, ще не спущений на воду, стає вчорашнім днем. Я маю на увазі ідеї не філософські чи соціальні, а науково-технічні, саме військово-технічні до яких я відношу і нові кораблі типу “Славутич”. Це теж ідея і народжена вона могла бути тільки в наші дні, тому, що народженню цієї ідеї передувала також народження іншої ідеї, так би мовити, попередньої…

– І що ж це за ідеї? – Не втримався від запитання Демченко, перехопивши погляд командира. Тому хотілося задати таке питання, але Ігор не бажав висуватися і виставляв на перед свого підлеглого.

– Ну, перша, звичайно, підвищення захищеності корабля. – Нємітц перехопив їхні перегляди, але виду не подав, що зрозумів. – Основна небезпека для сучасного бойового корабля у повітрі і ваш сумний випадок це, як не шкода, підтвердив. Отже, новий корабель повинен мати броньову палубу, вертикальне ж бронювання може бути зменшене, оскільки зустріч з важким артилерійським кораблем малоймовірна. Літаки авіаносця знищать будь-який артилерійський корабель ще до того, як він підійде на дистанцію залпу.

– А друга?

– Друга ідея полягає втому, що за цей час з’явилися нові літаки…

– Дозвольте мені, Олександре Васильовичу? – Вперше заговорив генерал Крутень. – За той час, поки будувався і входив в стрій АВ-3 з’явилися нові, реактивні літаки. А для них уже потрібен був новий корабель-носій. Авіаносці дуже, надзвичайно дорогі кораблі і служити мають багато-багато років. Ми не можемо міняти їх, ледь з’явиться нова, більш сучасна і досконала авіаційна техніка. Тому можна вважати, що загибель авіаносця “Гетьман Хмельницький” сталася якраз до речі… А третя ідея полягала в тому, що використовувати в якості авіаційного палива високооктановий бензин небезпечно, точніше, небезпечні його випари, вони є загрозою для корабля навіть в мирній обстановці, і ця небезпека багатократно зростає під час бойових дій, коли авіаносець будуть знищувати всіма відомими способами, що й довів ваш випадок. А реактивна авіація в якості паливо використовує важкий авіаційний гас, тому для носія літаків з турбореактивними і турбогвинтовими двигунами проблема об’ємного вибуху від випарів бензину знімається.

Генерал потягся до іншої теки, поглядом запитавши у Нємітца: “Дозвольте?”, і дістав великого формату фотографії незвичайних літаків. Ця незвичайність не відразу ставала зрозумілою, аж потім мозок відмічав її: машини не мали гвинта! Гарченко жадібно вчепився поглядом в фотознімки, видно було – його душа авіатора вже страждає, охоплена білою заздрістю до тих, хто літає на таких аеропланах. Демченко також з цікавістю розглядав незвичні літаки, але в його голові крутилися цілком практичні питання. Як то: дальність дії, швидкість, стеля, бойове навантаження окремої машини, кількість апаратів, яку можна розмістити на кораблі, і інші суто приземлені питання, на відміну від романтика неба Гарченка…

…Наступного ранку капітан першого рангу Гарченко, командир щойно закладеного в Миколаєві авіаносця “Славутич”, і старший офіцер його корабля Олекса Демченко виїхали швидкісним експресом до Одеси, звідки катером дісталися Миколаєва, вступати в командування новим авіаносцем. Тоді вони ще не знали, що Ігор Гарченко, ледве новий корабель буде спущений на воду здасть командування Олексі Демченку, а сам відзначиться в короткоплинному Суецькому конфлікті, в якому прийматимуть участь українські добровольці, отримає чергове звання контр-адмірала і в березні сорок першого року командуватиме Середземноморською ескадрою Військово-Морських Сил України. Гарченко знав, що його старший офіцер мріє стати на чолі авіаносця, як він сам мріяв очолити з’єднання. А Демченко, вже капітан першого рангу, командуватиме авіаносцем АВ-4 “Славутич[79]” тільки до вересня сорок першого року, коли отримає завдання сформувати першу авіаносну ударну групу, яка в наступному році має ввійти до складу Середземноморської ескадри. А в жовтні отримає такі омріяні адміральські погони…

…Смаженя зазивала віддати належне майстерності посольського кухаря і друзі не загаялися почати дегустацію. Демченко промив пальці коньяком, вчепився в кістки і роздер смаженю на половинки. Прожував м’ясо, ковтнув і застогнав вдоволено, показуючи вищий ступінь задоволення. Пообгризавши кістки, витер губи серветкою і наповнив спорожнілі келихи золотавою рідиною.

– Відносно кар’єри хочу сказати, що в тебе, братику, – звернувся він до Білохатька, – також повний ажур. Гетьман, вручаючи мені адміральські погони, сказав, що пам’ятає про твої заслуги і наступне звання не забариться. А твій нинішній начальник – адмірал говорив про керівника Головного Розвідувального Управління Генерального Штабу, якому підпорядковувався військово-морський аташе, – вже подав список на підпис. Тому до річниці останньої битви з “червоними” чекай на наказ…

– Щось сумно… Згадати молодість, чи що… – Адмірал зняв зі стінки гітару, взяв кілька акордів. – “…де кроком, де чвалом, де риссю, по Дикому Полю, де трави ховають коня, на Вільний Дніпро та на Січ за порогами, повертались з походу три метких куреня…**”

Демченко був самоучкою, але грав добре, струни рокотіли і голос у адмірала був чудово поставлений: “…шаблі заржавіли, візьмемось за діло, будемо брататись знову на Січі…**”

– Так, щось ми засиділися. – Салимоненко виразно глянув на напільного годинника у вигляді лицарського замку. – Пора мені вже збиратися. За годину маю вийти в море. Ну, на коня!

Ледь перехилили келихи, почувся сигнал клаксона – легковик начальника порту чекав на капітана лайнера “Велика княгиня Ольга”. Максим Михайлович вже був готовий, в чорному форменому пальті. Капітан довгі проводи не любив, тому проводжати його друзі не стали, потисли руку на прощання і все…

– А може, потрібно було натякнути, що ніякої серії лайнерів і не мало бути? – Задумливо запитав Білохатько. – Він же звик бути першим, а з ким тепер йому змагатися за першість в океані?

– Нічого, знайдеться з ким, британці якусь нову “королеву” побудують, он французи “Бретань” заклали… – Демченко глянув на годинника, наповнив келихи. – Ну, мені також пора! Будьмо!

– Чекай по весні. – Вже в дверях попрощався з другом. – Великі справи назрівають…

…Стало звичним, що після сніданку авіаносець і есмінці ескорту виходили в море відпрацьовувати задачі спільного плавання. Під вечір кораблі поверталися на базу, есмінці ставали на бочку, а авіаносець швартувався до пірсу і відразу після вечірнього чаю на кораблях крутили фільми.

А вранці знову грали бойову тривогу, і кораблі поважно проходили ворота гавані, обережно прямували довгим вузьким фарватером по сторонам якого йшли кам’янисті банки-відмілини – на цих банках погнули немало гребних гвинтів – і зникали за горизонтом. Там, за горизонтом, подалі від сторонніх очей, кораблі шикувалися в кільватер і, йдучи один за одним на відстані півкабельтова[80] – метрів близько ста – різко скидали оберти гвинтів, лягали в дрейф, робили круті повороти, словом, імітували проходження вузькими протоками, в яких могло трапитися всяке. За тиждень до загону приєдналися два легких крейсери, тільки місяць назад введені до складу Військово-Морських Сил України.

В перші дні кораблі трималися на чималій відстані один від одного, тому що ходити разом жодному з них ще не доводилося і командирам, вахтенним офіцерам, штурманам, рульовим, а в особливості сигнальникам доводилося невідривно слідкувати за діями флагмана, – в даному випадку, авіаносця “Славутич”, щоб негайно повторити будь-яку зміну його курсу. Справа, взагалі-то, не така вже й складна, щоб тратити на неї стільки часу та сил, тим більше, що таке плавання у вузькостях могло не скоро повторитися, але це вже гадання на кавовій гущі, а мореплавство, хоч і поєднане зі стихією, якій закони не писані, тим не менш наука тонка і вельми точна. В цьому сенсі його можна порівнювати лише з хліборобством.

А на початку травня нарешті вголос було промовлене слово ПОХІД, яке привело в дію весь складний і гарно налагоджений механізм кораблів. Негайно борти їх обліпили баржі і плашкоути. З ранку тяглися буксири, катери і водолії, змінюючи один одного, і в динаміках гримів голос вахтеного офіцера…

Ранок почався звичайно – тихий і ласкавий, туман впав рідкий і швиденько розсіявся, і Чорне море, вологе від нестерпно блакитного кольору, заіскрилося міріадами блискіток, які спалахували і згасали в морських брижах. Контр-адмірал Демченко прибув на підйом прапору, пройшов до себе і відразу ж запросив командира авіаносця.

– Доповідайте про готовність

– Запаси повні. Накажете готувати корабель до походу?

– Наказую, тільки без усіх цих труляля, труляля – шум, гам не потрібен. Накажіть машинній команді зайняти свої місця. І всіх інших одягніть належним чином. Проводжати нас прибуде командувач…

Разом з гюйсом – на носі – і корабельним прапором – на кормі – на стеньзі здійнявся прапор адмірала, який вступив у посаду командира загону кораблів, і відразу старшини з матросами підтягнулись, відчувши, що справа повернулася на серйозне, посуворішали молоді офіцери, зрозумівши нарешті, що весняна кампанія, польоти та стрільби являлися всього лиш прелюдією до тієї дії, котру всі тільки й чекали… Було так тихо, що авіаносець навіть не здригнувся, а, ніби він нечутно ковзав з гірки, плавно і повільно спрямував до воріт своє величезне красиве тіло, несучи його геть від кримських берегів.

Тягнув легкий бриз, рябив і синив воду, яка плескалася вздовж бортів дитячими долоньками; в небі нечутно плавилося біле сонце, і в його променях ряба синь спалахувала спиртовим полум’ям. В череві корабля, здригаючись, стримували себе головні механізми, а тут, на палубі, було тихо, навіть не вірилося, що потрібно йти кудись від цієї теплої ласкавої тиші.

І в цей час з містка побачили, як від Графської пристані, розпорюючи блакитну рябизну, відірвалися два білосніжних катери і, відкинувши косо назад щогли – так скаковий рисак в гордості своїй задирає голову, – спрямували свій швидкий біг до кораблів.

Катер командувача підвалив до борту і Адмірал Флоту України Святослав Шрамченко легкою ходою збіг по трапу. Оркестранти скинули сяючі золотом труби, офіцери взяли під козирок. Всі були серйозні і виключно уважні і в цей час з берега – така-то далина! – залетів сріблястий голуб і, покрутившись над кораблем, сів на грот-щоглу. Вахтовий сигнальник просурмив і голуб, сполоханий, здійнявся ввись і став там беркицатися.

– Поздоровляю вас, товариші чорноморці! – Голуб сів на рею і нібито став слухати командувача. – Після Великої війни ви перші виходите у відкритий океан і тим самим відкриваєте нову сторінку українського флоту. За вами слідом підуть інші кораблі і ескадри, але ви назавжди залишитеся першими. З цієї точки йшли кораблі ескадри Нєбогатова, щоб прийняти на себе весь біль і трагедію Цусіми, звідси йшли кораблі в Новоросійськ, щоб безславно затопитися, звідси йдете ви з однією метою, щоб Цусіма і Новоросійськ ніколи більше не повторилися. Слідом за вами підуть інші кораблі, але ви назавжди залишитеся першими. Щасливого плавання, товариші!

Командувач потиснув руку командиру загону, командиру авіаносця, його старшому офіцеру, іншим офіцерам, оркестр сяйнув міддю труб, командувач збіг на катер, вахтові матроси в ту ж мить завалили трап і адмірал Демченко наказав командиру авіаносця капітану першого рангу Остроградському:

– Все, накажіть лягати на курс.

Голуб на щоглі перевернувся, спланував до самісінької води і здійнявся від води вгору, а там став маленькою чорною цяткою, де потім і взагалі пропав. Швидко смеркалося…

В Протоку ввійшли раннім ранком. Накрапував мілкий дощик, сизо-сірі хмари, скрутившись валиком, висіли низько і здавалися непорушними, і вздовж Босфору дув вітер, рихлячи воду. Спочатку береги ледь проглядалися на горизонті, але Босфор наближався, береги підступали все ближче. Скоро вони стали стрімко сходитися, залишаючи кораблям і суднам протоку, рівну по ширині трьом-чотирьом рікам, таким, як Дніпро. З польотної палуби авіаносця береги – анатолійський і румелійський – було добре видно.

Поява загону кораблів в Чорноморських Протоках виявилося повною несподіванкою і спочатку ніхто не звертав на них уваги, ніби авіаносець і крейсери з есмінцями біля турецьких берегів, в Чорноморських Протоках, були справою звичайною.

Ще на підході йти Протоками вирішено було крейсерським ходом, витримуючи дистанцію не більше півтора-двох кабельтових, щоб у випадку потреби кораблі могли прийти на виручку один одному.

Демченко весь цей час провів на ходовому містку. Босфор був майже безлюдним, зустрілася брудна шаланда, котра, помітивши на кораблях український прапор, відійшла на шанобливу відстань від фарватеру. Потім кораблі догнали танкер “Донецьк”, котрий не відразу зрозумів, хто ж його обганяє, а коли второпав, радісно заревів на весь Босфор хриплим гудком, і вахтений на танкері з деяким запізненням приспустив прапор. На авіаносці негайно відсалютували прапором, а командир не втримався, насварився кулаком, мовляв, що ж ви там запізнюєтеся, і з танкера махали руками, щось кричали, але що вони там кричали – піди почуй за шумом вітру, хвилі та інших завивань, шипіння і неясного, приглушеного гуркоту.

Проминули Стамбул, береги пішли в боки і адмірал наказав прибавити обертів – в Протоці побільшало суден, стало людно і рух їхній став жвавішим, як на великій дорозі. Командир авіаносця віддав наказ підняти сигнал: “Повторюйте мій маневр” і передав в машину, щоб там додали обертів, по суті, дав повний хід. Корпус авіаносця затремтів, з-під скул вирвалися білі кучугури піни і покотилися від борту до берегів. Попереду відкрилися простори Мармурового моря і адмірал полегшено витер піт з чола.

Ближче до вечора в бузковому серпанку проплили Дарданелли, морська дорога йшла ліворуч, до Суецького каналу, а кораблі почали увалюватися праворуч, до Острівної бази, орендованої у Туреччини. На початку ночі на горизонті з’явилися вогні і звідти швидко-швидко заблимав прожектор – назустріч авіаносцю і кораблям ескорту вийшли есмінці Середземноморської ескадри. Тепер йшов не просто загін кораблів, тепер йшла ескадра. Попереду позначився мис, за яким починався поворот до бази.

– Прошу дозволу зіграти бойову тривогу! – Звернувся командир авіаносця до адмірала.

– Так-так, грайте бойову тривогу. – Суворо промовив адмірал.

І негайно вдарили дзвони гучного бою:

– Бойова тривога!

Як добре, що людина не знає, і, мабуть, ніколи й не знатиме, що з нею станеться завтра.

 

 

 

Честь і доблесть піхоти

 

Першим воїном був піший воїн. Історія виникнення і розвитку армій – це багато в чому історія бойового шляху піхоти. Дії піхоти вирішували, як правило, не тільки результат бою і битви, але й кампанії і всієї війни. А тому древня історія піхоти – це історія військового мистецтва, прояв таланта полководців різних епох.

 

Темно-зелені машини стояли навпроти розкритих навстіж воріт боксів парка. Йшло планове обслуговування техніки. Командир роти старший лейтенант Віктор Шиян підходив до однієї машини, до іншої, прислухався до роботи дизелів. Стрункий, високий красень, він без поспіху перевіряв роботу механіка-водія бойової машини, потім переходив до іншого бронетранспортера. Йому всього двадцять чотири роки, важко його ставити в один ряд з бойовими офіцерами, що пройшли Велику війну, лихоліття Смутного часу, коли на землю України зазіхали недоброзичливі сусіди, іспанську та близькосхідну війни. І все ж…

У військовому інституті Шиян вивчав вищу математику, загальну фізику і хімію, начертальну геометрію і машинобудівне креслення, теоретичну механіку, опір матеріалів, електротехніку, технічну термодинаміку, гідравліку і гідравлічні машини, двигуни внутрішнього згоряння, їхні системи, автомобілі і гусеничні машини, танки і самохідні артилерійські установки. За чотири роки довелося вивчити багато такого, про що років сім тому ніхто й гадки не мав. Ну й, звичайно, загальновійськові дисципліни: тактику, основи оперативного мистецтва, стратегії. Ціла епоха лягла між ним і заслуженими ветеранами, хоч він не набагато молодший від декого з них, всього на шість-вісім років. Пролягла епоха, але не протиставила…

…Парко-господарський день надходив свого кінця, коли замогильним голосом заревіла над боксами сирена бойової тривоги. Тривога завжди налітає несподівано, але сьогодні її не чекали. Спочатку все ніби завмерло, а потім пішло звичним порядком: екіпажі бронетранспортерів шпарко готували машини до виходу, а за сім-вісім хвилин в воротах парку затупотіли черевики піхотинців, які бігли до своїх машин.

Шиян за бійців не турбувався: сержанти роти свою справу знають. Інше непокоїло. Чому тривога? Війна? Маневри? В суботній день! Це була несподіванка, так несподіванка!

– Паб! Паб! Паб-паб-паб!!! – Не вгамовувалася сирена. Учбова тривога чи бойова? Останні повідомлення з радянського кордону були тривожними. Побачив посередника з білою пов’язкою на рукаві і відлягло від серця: навчання, отже, ще поживемо! Сирена ж не змовкає. – Паб!! Паб-паб-паб!!!

А механіки-водії тим часом вже виводили бронетранспортери, шикувалися в колону вздовж боксів, до машин підбігали піхотинці[81], вправно займали місця всередині бойових машин, сержанти доповідали командирам взводів, а ті бігли до ротного – рота до маршу і бою готова! Але цього разу покататися на бронетранспортерах не довелося: посередник вивів їх ввідною – по парку завдано повітряного удару! Ну, на те ми й піхота, щоб міряти шляхи-дороги своїми ногами. Шиян бігом вивід роту[82] з парку, а екіпажі бронетранспортерів заводили машини знову в бокси. Втім, відпочинок їм лише снився – заступник командира батальйону по технічній частині звір, а не людина, коли рота в полі, байдикувати “бойовим втратам” не дасть!

…Роту в район зосередження і далі, згідно наказу командира батальйону, вів заступник командира роти, а старший лейтенант Шиян отримував в цей час бойову задачу в рухомому КП комбата.

– От що, Вітя, – завдання комбат поставив і зараз офіційний тон вважав зайвим, – за півгодини від господарників піде машина в район зосередження бригади[83], наженеш роту. І будь обережним, обстановка поки неясна, можуть бути всілякі ввідні, посередники саме на такий випадок і придумані. Отож, щоб твої орли були готові до всього. І оборону на рубежі, – комбат показав на карті, – потрібно зайняти до ранку…

Ззовні почулися голоси і в розкриті кормові двері КШМ[84] заглянув начальник штабу батальйону. Віктор зрозумів, що розмова закінчена і підвівся.

– О дев’ятій годині чекаю на доповідь. – Закінчив настанови майор.

Коли старший лейтенант зник в ранніх сутінках вечора, командир батальйону подумав, що не помилився у своєму офіцерові: Шиян був хорошим командиром взводу і став непоганим ротним…

Розтягнувшись, як неймовірна змія-мутант, рота крокувала в учбовий центр Сільце, де був полігон. Двадцять з половиною кілометрів – багато це або мало? Хоч піші переходи для піхотинця – річ цілком звична, але коли це відбувається під час весняного бездоріжжя, по ґрунтових дорогах, які розкиснули, задоволення в цьому ніякого. Після половини шляху командири перестали щохвилини підганяти і підтягувати роту, що розтягується, немов гумова стрічка, і мовчки крокували поряд з бійцями, зі злістю видираючи ноги з в’язкого місива – дочапають, нікуди не дінуться.

– Всі люди, як люди, по асфальту гуляють, з дівчатами під ручку, – бурчав під ніс круглий і міцненький, як білий грибочок, піхотинець, оступившись і видираючи з багнюки ноги, – а ти міси грязюку…

– Весна, Мишко! Яка тут служба, коли гормони у деяких грають. – Усміхнувся сержант, теж забрьоханий по самі вуха. – Після зимової холодриги, після хурделиці та сльоти, з котушок запросто з’їхати можна. Ось тому батьки-командири, і відправляють вас, нестриманих, від гріха подалі. У ліс вас, родненьких! На стрільбище, на танкодромчик! У містечко штурмове і на поле тактичне – саме місце вам там зараз!

Сіра дорога, що розкиснула, з кожним кроком висмоктувала з солдатів останні, здавалося, сили. А вони все йшли і йшли, і кожен був упевнений, що дійде тільки до он того повороту, а потім повалиться навзнак в цей чортовий холодний бруд і – дідько з ним, хай хоч розстріляють в дупу солоним огірком, більше не зробить ані кроку. Але – поворот залишався позаду, і всі йшли далі – до наступного, а потім – ще до наступного… І лише коли хтось, не звертаючи на черговому повороті, продовжував рухатися по прямій, заглиблюючись в розкисле поле, було зрозуміло: на ходу заснув хлопець. Йде з розплющеними очима, а нічого не бачить, тільки ноги машинально переставляє. Буває…

Хлопця наздоганяли і розвертали в потрібному напрямі – до наступного повороту…

Орлами озирали довкілля тільки комвзводу-1, він же заступник командира роти (єдиний зараз офіцер), і сержант Вітька Румша, командир першого відділення, – окрім свого штурмового карабіна, РД[85] і штатної екіпіровки, тягнув на плечі піхотний ракетний гранатомет. Гранатомет він підхопив з плеча Мишка Боровика – прізвище і зовнішній вид співпадали! – на дванадцятому кілометрі шляху, точно за секунду до миті, коли Мишко готувався шпурнути це знаряддя тортур в грязюку. Не згинаючись під цією купою заліза, Вітька бадьоро місив яловими черевиками захололу багнюку, і при цьому ще вмудрявся награвати на губній гармошці – прощальному подарунку однокласників (і однокласниць), коли йшов до війська.

– Що граєш, Віть? – наздогнав його Боровик. Позбавлений від своєї клятої труби, він тільки що не підскакував – почував себе, немов у невагомості.

– Не знаю, – відірвався від губної гармошки Румша. – В кіно один солдат грав цю музику, я запам’ятав, тепер ось пробую…

– Нумо, нумо… Э, так це ж “Лілі Марлен”! Слова знаєш?

– Ні, я тільки мелодію чув. А ти знаєш?

– А то! Давай, грай! – Мишко перекинув штурмовий карабін на груди, хвацько зсунув вицвіле кепі на потилицю і, надихаючись з кожним кроком, заспівав:

Vor der Kaserne vor dem grossen
Tor Stand eine Laterne, und steht sie noch davor,
So wolln wir uns da wiedersehn,
Bei der Laterne wolln wir stehn
Wie einst, Lili Marleen[86]…

(Ну, хто сказав, що німецька мова існує тільки для військових команд і маршів? Наплюйте цьому дурню в очі – якби це було так, то не було б ні Гете, ні Шиллера.)

Потроху пісню почала мугикати під ніс решта першого взводу: До них підключилися і інші – навіть ті, хто не знав слів, але якось мугикали в такт, а вже останні рядки підхоплювали[87] всі хором. І виявилося – на превеликий подив добре крокується під цю пісню, гармошка зазвучала в повний голос. І солдати вже не засинали на ходу – краще за всякі команди і окрики підбадьорювала стара пісня про вічну солдатську тугу за своїм домом і коханою. Трошки сумна, але все одно хороша. Солдатська, одним словом…

…Роту Шиян догнав, коли вже досить смерклося. В сутінках повільно розчинялися обриси дерев, кущів, зливалися поступово в одноманітний, сіро-синій фон. Танула на горизонті вузька бордова смужка. Було тихо, і цю тишу майже не порушували приглушені команди і мірний крок десятків пар ніг.

Заступник вивів підрозділ в заданий район точно і вчасно. Ротному навіть чекати не довелося. А бійці були раді термосам з вечерею. Поки рота відпочивала і вечеряла, Шиян разом з командирами взводів і відділень обійшов район опорного пункту, визначав місця траншей і вогневих точок. Позиція була зручна для оборони і до ранку тут можна буде заритися в землю так, що виколупати роту, навіть без штатної бронетехніки, з траншей й цілому стрілецькому полку буде важкувато. Насторожувало, правда, одне: праворуч по лощині проходив виярок і по ньому могли прорватися в тил роті дрібні підрозділи противника. Тому перший взвод старший лейтенант вирішив розташувати на правому фланзі, другий в центрі, а третій займав оборону уступом ліворуч.

Тим часом рота вечеряла. Розстелили плащ-намет, нарізали хліб, один за одним підходили бійці, діставали казанки, біля термосів виникали короткі черги. Прилаштовувалися неподалік від визначених на висотці місць майбутніх опорних пунктів. В тиші подзенькували ложки і десь далеко-далеко дзижчали тихо двигуни танків. Очевидно, “противник” виводив свої підрозділи на рубежі майбутньої атаки. Найпізніше, на ранок вона і була ним призначена. Чи встигне рота обладнати позиції, стурбовано подумав Шиян.

Втім, бійці і самі добре розуміли що і до чого, ледь закінчилася вечеря, взводи почали облаштування позиції. Підганяти нікого не потрібно було, солдати енергійно працювали малими піхотними лопатками – великі саперні лопати залишилися в парку, разом з бронетранспортерами, які “потрапили під бомбовий удар противника”. За годину-півтори опорні пункти взводів почали набирати зримих обрисів. Бійці добре знали старе правило минулої війни – краще десять метрів траншей, ніж один метр могили. Приданих гранатометників командир першого взводу висунув вперед і сектори обстрілу збільшилися градусів на п’ятнадцять. Але чим більше Шиян вдивлявся в позицію роти, тим менше вона його задовольняла.

– Ти де поставив кулемети? – Ротний підкликав командира першого взводу. Лейтенант показав.

– А як би ти діяв на місці “ймовірного супостата”? – Молодий, щойно після випуску, офіцер на хвилину задумався. Шиян не став підказувати, не бажаючи нав’язувати своє рішення.

– Я б зайшов по отому вибалку. – Показав командир першого взводу. – Легко можна пройти в тил взводу і всій роті. А потім відволік би атакою з фронту, а основний удар наніс би звідси… – Ротний кивнув, погоджуючись з висновком молодого офіцера. – Тому я один кулемет перекину сюди, – лейтенант показав на схил пагорба, – а тут, –провів рукою уявну лінію, – обладнаю запасну позицію для третього відділення…

Як не дивно, але “противник” дав їм час добре обладнати позиції. Вже були вириті окопи, траншеї, хоч і мілкі, але по ним можна було безпечно дістатися від одного флангу до іншого, ходи сполучення в тил. Перед фронтом і на флангах встановили мінне поле, а підходи з тилу прикрили мінними касетами.

…“Супостат” з’явився рівно опівдні. БРДМи – нові машини для розвідки і дозору, які зимою почав випускати Миколаївський танкоремонтний завод – з’явилися на горизонті, покрутилися перед переднім краєм оборони і щезли. А хвилин за двадцять з-за гребеню висипав густий ланцюг піхоти. З боків, обходячи роту з флангів, виповзли кілька танків, до роти. Перший удар прийшовся по другому взводу, який займав позиції в центрі. Але так легко, з наскоку, з нальоту, ротний опорний пункт не взяти. Позиції взводів розташовані так, як потрібно, і обладнані за всіма правилами польової фортифікації. Це зрозумів і “противник”. Його піхота залягла, потім позадкувала і відійшла на вихідні позиції. Танки, наразившись на умовне “мінне поле”, теж відійшли.

“Ну, тепер тримайся, козаче!”, – подумав старший лейтенант і по рації віддав наказ вивести по ходу сполучення бійців на зворотні скати висоти. Зі свого КСП спостеріг, як ланцюжки відділень – видно було тільки шоломи в захисних сіро-зелених чохлах – зникали за гребенем, і майже в ту саму мить “запрацювала” “ворожа” артилерія. Звичайно, це була тільки імітація артпідготовки вибуховими пакетами, але все одно вражень вистачило. Однак, удар прийшовся по пустому місцю: в траншеях залишилися тільки спостерігачі, та ротний зі своїм зв’язковим на КСП роти. Ледь обстріл скінчився, Шиян віддав наказ взводам повернутися в траншеї. Відділення зайняли позиції вчасно: з-за висоти знову з’явився ланцюг піхоти “противника”. Але тепер вони наступали без підтримки танків, міни – і посередники – не давали броньованим машинам можливості підтримати атаку своєї піхоти вогнем. Тому з піхотою справилися відносно легко: два автоматичні гранатомети з фронту та два станкача з флангів не дали інфантерії “противника” навіть наблизитися до опорного пункту. І піхотний ланцюг знову заліг, а потім відійшов на вихідні позиції.

Цього разу передишка була більш тривалою. Але не пройшло й години, як “противник” відкрив щільний і досить сильний вогонь з 120-міліметрових мінометів і дивізійної артилерії. Бійці роти могли спостерігати за діями артилерії з першого ряду: справжній опорний пункт був зведений на сусідній висоті і саме по ній садила бойовими снарядами артилерія. За двадцять хвилин “ворожої” артпідготовки снаряди та міни переорали підготовлені саперами полігону окопи та траншеї так, що там не лишилося жодної цілої тріски, не кажучи вже про вогневі позиції. Кожен зміг впевнитися в могутності сучасного артилерійського вогню і подумати над своїми діями в такій ситуації.

Артпідготовка ще не скінчилася, а піхота “противника” вже піднялася в атаку. Цього разу перед ланцюжком піхотинців шаленів вогненний вал, вміло поставлений з допомогою вибухових пакетів тими ж таки саперами. Щоб не класти даремно бійців під снарядами, нехай і умовними, старший лейтенант віддав наказ відійти за гребінь на зворотній бік висоти, де були приготовані запасні позиції. Нехай це і були лише окопчики для стрільби лежачи, але від вогню стрілецької зброї вони рятували, а артилерія “противника” за гребенем не бачила, куди стріляти, і могла вести вогонь тільки по площі, навмання. (Роботу “ворожої” артилерії імітували – розмахнись, рука, розійдись, плече! – сапери полігону, кидаючи навсібіч вибухові пакети. І тому бійці роти Шияна похапцем поглиблювали окопчики, зариваючись в землю, і лаючи подумки старанних – щоб їм так чорти в пеклі дровець під казани підкидали! – саперів нехорошими словами.)

І знову результат бою вирішила ротна артилерія – два автоматичні станкові гранатомети. Ледь на висоті з’явилися піхотні ланцюжки, вони вдарили по “противнику”, викошуючи його щільним вогнем. Укритися на практично голому схилі було ніде, і солдати “противника” відійшли. Вслід їм довгими чергами були станкові кулемети. Командир роти подав команду, і його бійці піднялися в контратаку, щоб не дати піхоті “противника” закріпитися в траншеях ротного опорного пункту. Ледь відкинули “противника”, відразу ж запрацювали малі піхотні лопатки – учбовий бій ще раз підтвердив: хочеш жити – заривайся в землю! І бійці роти старанно поглиблювали свої окопи і траншею, не шкодуючи шкіру на долонях: краще втратити відро поту, ніж краплю крові. В разі справжнього обстрілу краплею справа не закінчилася б.

Наступна, третя від полудня, атака почалася з демонстративних дій проти другого і третього взводів. Атакуючі підрозділи “противника” залягли і почали окопуватися, тим часом частина їх повільно зміщувалася праворуч. Шиян викликав командира третього взводу, показав на це переміщення. Зустрівся з сержантом поглядом і по виразу обличчя зрозумів, що їхні думки співпали.

– Я в перший взвод! – І по мілкій траншеї, пригинаючись, ротний заквапився на правий фланг.

Командир роти не помилився: у вибалку вже накопилося досить піхоти і вона була готова до кидка. Ледь Шиян добіг до траншеї першого взводу, як “противник” стрімким кидком спробував обійти позицію першого взводу з правого флангу і вийти в тил роті. “Чому мовчить кулемет? Невже лейтенант захопився боєм і не встиг висунути його на правий фланг?” Він добрався, нарешті, до командира першого взводу і був вражений його спокоєм та незворушністю.

– Третє відділення відвів на запасні?

– Відвів, товаришу старший лейтенант. – Раз за разом тричі хлопнули постріли касет дистанційного мінування і на шляху атакуючих підрозділів “противника” було миттєво встановлене мінне поле.

– А де кулемети? – Ніби відповідаючи на питання ротного, коротко простукотіла кулеметна черга, за нею друга і третя. Потім до універсального кулемета приєдналися легкі кулемети піхотних відділень[88].

Коли б тут йшов реальний бій, то ця атака вже повинна була б захлинутися. Вже потім, на розборі навчань, по оцінці посередника атакуючі втратили понад сорок відсотків особового складу і їм нічого іншого не залишалося, як відступити. Але зараз ротний ні про що не здогадувався, але внутрішнім відчуттям вловив, що настав переломний момент, і потрібно вдарити звідси, в обхід встановленого КДМ[89] мінного загородження, не чекаючи, поки “противник” оговтається. Він легко вистрибнув на бруствер траншеї і, оглянувшись, побачив, як слідом за ним дружно піднімаються для контратаки бійці першого взводу…

Ледь Шиян повернувся на КСП, його викликав командир батальйону. Наказ був простим і важко виконуваним: його роті належало негайно залишити опорний пункт і відійти на новий рубіж оборони. Зробити це, маючи перед собою розлюченого невдачами “противника” було дуже складно. Відхід на очах у ворога завжди був, є і залишиться найскладнішим видом бойових дій. Зазвичай цю задачу вирішували, залишаючи на загибель якусь частину своїх військ. Відійти, зберігши своїх бійців, без втрат або з мінімальними втратами було практично неможливо. Однак, для тих командирів, які добре знали можливості своїх військ, зброї і тактику ворога та добре навчали бійців воювати, це була, в принципі, посильна задача.

Шиян був хорошим командиром і здібним офіцером. Та й задачі такі він проробляв в тактичному класі, на командирському ящику, на тактичних літучках, які проводив командир батальйону на місцевості, і на навчаннях не один раз, тому добре знав теоретично і на практиці, що та як робити. Не гаючись, старший лейтенант віддав потрібні накази командирам взводів і відділень. А сержанти справу знали добре.

Спочатку відійшли підрозділи важкої зброї: розрахунки автоматичних гранатометів та станкових кулеметів разом з одним із взводів. Зайнявши вогневі позиції на максимальній віддалі, вони прикрили вогнем відхід решти взводів. Так, перекатами – така тактика була відпрацьована Російською армією ще в роки другої половини дев’ятнадцятого століття в нескінченних Кавказьких війнах, – рота вийшла з-під удару “противника”. І вже на безпечній відстані відділення і взводи згорнулися в похідну колону, виславши, як і належить розвідку, головну, бічні та тилову застави. І тому удар танків “противника” не застав бійців зненацька. Танковий взвод, який азартно і навально атакував роту, – танкісти “супостат” поквапилися і напали самостійно, без підтримки своєї піхоти, – відбили з допомогою ракетних піхотних гранатометів. Цього разу посередники визнали знищеними два танки. А Шиян після бою подумав, що не заздрить своєму танковому колезі. За такі грубі промахи невдах-командирів знімали з посади і довго потім згадували на різних нарадах та в наказах по військам “незлим тихим словом”…

…Генерал-лейтенант Морозов випростався і звільнив місце біля стереотруби, даючи змогу гостю полюбуватися на роботу свого дітища. Конструктор нового станкового автоматичного гранатомета Яків Таубін схилився до окулярів, жадібно вглядаючись в картину учбового бою. В стереотрубу було добре видно, як серед мішенного поля вставали часті димні розриви. Вибухи гранат здавалися не дуже потужними, але мішені, які зображали піхоту противника, падали, показуючи, що ціль уражена. Конструктор прибув на ці позапланові навчання спеціально, щоб в реальних умовах побачити роботу свого дітища.

– Як ви оцінюєте цей вид зброї, порівняно з ротними 50-міліметровими мінометами? – запитав Таубін у генерала. – В Управлінні озброєнь Генштабу мені дорікнули, що ефективність майже однакова, а коштують автоматичні гранатомети на порядок дорожче, ніж ротні міномети.

– Я знаю, хто так каже. – Відразу спохмурнів начальник Генерального Штабу. – Цей товариш помиляється. Ваші гранатомети по своїм можливостям замінюють легкі гармати, при мобільності станкового кулемета. А від ротного міномета, калібром 50-60 міліметрів, багато не візьмеш, більш перспективними є батальйонні, 81-міліметрові міномети. Але основна тактична одиниця у нас – піхотна рота. Для неї ваші гранатомети єдиний мобільний засіб вогневої підтримки, який може постійно супроводжувати піхоту. Це ви самі щойно бачили, коли мотопіхотній роті за умовами навчань довелося діяти в пішому порядку…

…Поява нового виду озброєння – піхотного автоматичного гранатомета – була зумовлена подальшим розвитком піхотної зброї після Великої війни. В двадцятих роках у всіх промислово розвинених країнах велась інтенсивна розробка нової автоматичної стрілецької та артилерійської зброї.

“Пуля –дура, штык – молодец!” – написав у своїй “Науці перемагати” генералісимус Суворов. І мав рацію. В його часи стрельнути більш-менш точно з піхотної фузеї можна було кроків на двісті, та й то один лиш раз, бо перезарядити своє “ружжо” піхотинець вже не встигав. І коли піхотні шеренги сходилися груди в груди, в справу вступав багнет, який осічок не знав і вбивав супостата швидко і надійно. В ті славні часи жорстокої тиранії бравого молодця-багнета більшою дурепою в порівнянні з кулею була тільки граната, яку непросто було приготувати до дії, і яка могла вибухнути, коли їй заманеться. Правда, з похмурими широкоплечими гренадерами – тодішньої піхотною елітою – про це гомоніти не рекомендувалося. Аби не злити. Однак прогрес був невмолимим і в часи Світової війни статус велетнів-гренадерів стрімко зійшов нанівець – окопи їм по причині немалого росту доводилося копати довше і глибше, а кулі і осколки в них влучали частіше і більше, ніж у миршавих солдатиків звичайної інфантерії. То ж залишки колишніх чудо-богатирів звели у придворно-парадні роти для демонстрації іноземним делегаціям молодецького вигляду та нездоланної могутності держави. Та й жбурляли гранати у супостата вже не тільки гренадери. Саме напередодні Великої війни освоїли промисловий випуск гранат у потрібних для військ кількостях.

Однак справа ця – метання гранати – була не дуже проста, особливо для тих недомірків, які вціліли під кулеметним вогнем. Та ще й з положення “лежачи”. Бо рекорд метання гранати – трохи більше, ніж вісімдесят метрів. Це на стадіоні, коли ніхто не стріляє. В бою ця відстань скорочується в рази. Обвішаний спорядження та зброєю піхотинець жбурне гранату метрів на тридцять, в кращому разі, і то стоячи. І добре, коли з якогось окопу чи укриття. Частіше всього, в бою до противника можна тільки підповзти і кинути гранату теж лежачи, дуже швидко і не особливо цілячись, щоб кулею не знесло половину башки разом з шоломом. Тому реальна відстань гранатометання не перевищувала п’ятнадцяти метрів.

Ось чому на початку Світової війни почалося масове виробництво гвинтівочних гранат. Так їх назвали тому, що для метання такої гранати використовувалася гвинтівка піхотинця. Для цього на ствол гвинтівки піхотинець надівав невеличку мортирку, в неї вставляв гранату, гвинтівку заряджав холостим набоєм, приклад впирав у землю, ствол нахиляв під потрібним кутом, тиснув на спуск і – ба-бах! – граната летіла метрів на вісімдесят-сто точнісінько в окоп супостата. (Це якщо стрілець-гранатометник вдало прицілювався.) Потрібно сказати, що гранати були доволі потужними. Переваги таких гранат були очевидними і ними поквапилися озброїтися всі воюючі країни. Німеччина, яка традиційно вела перед у воєнній техніці, розробила гранату, яку можна було використовувати і як звичайну. В Російській імперії справу традиційно поклали під сукно, але в кінці війни і в царській армії все ж з’явився гранатомет Дьяконова. Правда, в масове виробництво він не пішов по причині всемогутності військової бюрократії в Російській імперії…

Саме з гранатомета Дьяконова і почалося захоплення Якова Турбіна цим видом піхотної зброї. Він познайомився з цією чудо-зброєю на полігоні Одеського піхотного інституту, де студентів-мукомолів – а Таубін навчався на другому курсі Одеського інституту технології зерна і муки – навчали початкам військової науки. Заряджання гвинтівочної мортирки було довгим, нудним і викликало у “спудеїв-мукомолів” тільки нудьгу – на одеських бульварах їм було значно цікавіше, а тепле Чорне море під боком манило до себе свіжістю і прохолодою в спекотливий серпневий день. Ну, не до якихось недолугих мортирок їм було!

Однак, студенту Таубіну прийшла думка досить далека від млинів і зернових елеваторів – він задумав зробити автоматичний гранатомет і замість бульварів та моря засів за креслення і розрахунки. Вже в кінці серпня він відіслав свій проект гранатомета в Управління озброєнь Генерального Штабу Збройних Сил України. Але там не сприйняли серйозно цей проект – студента-недоучку титуловані спеціалісти зустріли, м’яко кажучи, холодно. Як один, вони твердили, що створити автоматичну зброю при малому метальному заряді неможливо навіть теоретично. Але, на щастя Таубіна, одним з експертів, які проводили це дослідження, був провідний спеціаліст з Вінницького підприємства “Форт” – Конструкторського Бюро Спеціальної Техніки. КБСТ займався розробкою і виробництвом озброєння для авіації. Зокрема, екзотичних на той час гелікоптерів. Проект Таубіна потрапив на стіл керівнику науково-технічного відділу Штабу авіації генералу Крутеню, Штаб ВПС знаходився також у Вінниці. І Євграф Миколайович відразу зрозумів, де можна використати нову зброю. Такої зброї потребували нові літальні апарати – гелікоптери, що їх почала виробляти новостворена фірма Ігоря Івановича Сікорського на своєму підприємстві у Конотопі.

Справа у тому, що звичайні кулемети були недостатньою зброєю для машини, яка літає переважно на малих і надмалих висотах. А бомби, навіть дрібного калібру, створювали небезпеку ураження самого літального апарата власними осколками і вибуховою хвилею. Нова машина вимагала нової зброї, яка могла б стріляти боєприпасами невеликої потужності, на рівні ручних осколкових гранат, на відносно близьку відстань – тисячу, максимум, тисячу п’ятсот метрів. А призначений був гелікоптер для аеромобільної піхоти, якій також необхідний був потужний і – головне! – мобільний вогневий засіб. Нові принципи використання військ і ведення бойових дій висували нові вимоги. Цим вимогам найбільше відповідав гранатомет Таубіна. Яків Григорович розпрощався з інститутом технології зерна і муки та й переїхав працювати у Вінницю на підприємство “Форт”. І вже за два роки були створені дослідні зразки гранатомета для стрільби гвинтівочною гранатою Дьяконова. Україна втратила мукомола, зате придбала талановитого зброяра.

Перші зразки, потрібно відзначити, не являли собою шедевр зброярської думки – магазинне живлення визначало невелику скорострільність, незручний станок від кулемета Максима обмежував маневреність гранатомета на полі бою, необхідність використання металорізальних верстатів обмежувала випуск у воєнний час на неспеціалізованих підприємствах. Але це були хвороби росту, які притаманні всякі новій техніці. Їх успішно долали, тим більше, що в середині тридцятих в конструкторські бюро почала приходити талановита молодь, вона вносила у вже сталі методи проектування і виробництва свої, нові і революційні погляди. Коли в 1934 році КБ Таубіна налічувало лише п’ятдесят працівників, то вже за п’ять років тут працювали більше тисячі фахівців. І наступні зразки гранатомета ставали все більш і більш досконалими.

Спочатку визнали недоцільним використання гранати Дьяконова. Була розроблена нова граната, калібром 40 міліметрів і вагою триста грамів. Магазинне живлення замінили на стрічкове і коли початкова скорострільність не перевищувала 50-60 пострілів на хвилину, то тепер вона становила 440-460 пострілів. Хоча й одна граната в секунду – теж було немало. Використання малого заряду унітарного гранатного набою визначало малий нагрів ствола і його невеликий знос. Тому темп стрільби можна було підтримувати, поки не закінчиться стрічка з гранатними набоями. Дальність стрільби становила 1200 метрів. Були й інші зміни в самій конструкції нового автоматичного гранатомета та технології його виготовлення.

Зокрема, використання методів холодного штампуванні і точкового зварювання дозволили звести обробку деталей на металорізальних верстатах до мінімуму. Тепер такої обробки потребували тільки ствол та деталі затвора. Відмовилися від громіздкого і незручного колісного станка і замінили легкою штампованою триногою. В результаті вага автоматичного гранатомета становила не більше двадцяти кілограмів. Нові гранатомети використовували не тільки для озброєння аеромобільних підрозділів – революційно нового виду піхоти, що з’явився в сороковому році, як результат усвідомлення уроків Суецького конфлікту, – та для гелікоптерів, які цю піхоту транспортували на поле бою, але й для озброєння мобільних розвідувально-диверсійних груп військової розвідки. Автоматичними гранатометами озброювали також броньовані катери річкових: Дніпровської та Пінської, і відновленої Азовської військових флотилій.

А потім розробили принципово нову – безгільзову – гранату для ручних гранатометів. І відразу її спробували використати для гранатометів автоматичних. Ідея виявилася вдалою. Це ще більше спростило конструкцію гранатомета і зменшило його вагу. Тепер гранатомет разом зі станком міг легко переносити один боєць. І вже з початку сорок другого року нові гранатомети пішли у серійне виробництво. Саме дію цих гранатометів і спостерігали на навчаннях конструктор нової зброї та начальник Генерального Штабу…

Однак КБ Таубіна розробляло не тільки піхотні гранатомети. Піхотинець повинен вміти знищувати не тільки своїх колег на тому боці, проти нього воюватимуть не самі тільки піхотинці противника. Перш за все на його окоп будуть насуватися танки. Чи означає це, що проти броньованої машини піхотинець безсилий? Звичайно, ні! Боєць, який не може знищити ворога, нехай навіть той і за бронею, не боєць! Така була думка призначеного в сорок першому році начальником Генерального Штабу генерала Морозова. Отже, піхотинцю потрібно дати зброю, яка зрівняє його можливості у двобої з броньованою технікою ворога. Таке завдання поставив Костянтин Костянтинович перед конструкторами. Дослідні навчання виявили слабкість таких видів протитанкової зброї, як протитанкові гранати – спробуй лише всидіти в окопі, коли на тебе насувається закута в броню громадина! – протитанкові рушниці нормального та великого калібру і пляшки з запалювальною сумішшю. Піхоті потрібна була принципово нова зброя для боротьби з танками та іншими бронеоб’єктами противника. Таку задачу поставили військовики перед конструкторами зброї.

Вирішували її в багатьох конструкторських бюро країни. КБ Таубіна на базі нових розробок вітчизняних ракетних технологій фірми Сергія Корольова і німецьких колег – ті якраз закінчили розробку і почали серійне виробництво реактивних протитанкових гранат “Панцерфауст” (“Броньований кулак”) та протитанкових реактивних гранатометів “Панцершрек” (“Гроза для танків”), – розробив протитанковий ракетний піхотний гранатомет багаторазової дії. Крім ручного гранатомета був розроблений станковий ракетний гранатомет. Обидві системи використовували спільні гранати: кумулятивну для боротьби з танками та осколкову проти піхоти. Гранатомети мали просту конструкцію і запустити їх в масове виробництво можна було на звичайних цивільних машинобудівних підприємствах і навіть великих майстернях, які мали відповідну виробничу базу. На базі німецького зразка одноразового гранатомета “Панцерфауст” була розроблена реактивна граната, що мала спільний з СПГ-9 і РПГ-9[90] боєприпас. У випадку необхідності місячний випуск таких реактивних гранат міг сягати двохсот тисяч одиниць. Це було тим більш важливо, що танкові війська Червоної армії були найбільш численними на всій планеті – Радянський Союз мав танків та бронеавтомобілів більше, ніж армії всіх інших країн світу разом узяті…

Війни і військові конфлікти початку і першої половини двадцятого століття стимулювали швидкий розвиток військової техніки, давали багатий досвід застосування бойових засобів і надавали військовикам чудову можливість всебічної перевірки нових винаходів в області озброєнь. Бурний розвиток промисловості в передових європейських країнах в кінці дев’ятнадцятого століття зробив можливим масове виробництво нових озброєнь, зокрема кулеметів. І це змусило шукати нові форми ведення бойових дій, оскільки потужна і ефективна зброя вносила корінні зміни в тактику бою. Різке збільшення потужності вогню піхоти в роки Великої війни було досягнуто завдяки використанню нових видів автоматичної зброї.

В знищенні противника вогнем приймають участь різні засоби і найбільш масовим є стрілецька зброя. Насамперед, кулемети – основний засіб вогневої могутності піхотних підрозділів. Так сталося, що Україна не отримала у спадок від Російської чи Австро-Угорської імперій власне збройове виробництво, на відміну від чехів, які мали потужний воєнно-промисловий комплекс: заводи Шкода та збройові заводи у Брно. І власне виробництво стрілецької зброї, як і боєприпасів до неї, довелося починати з нуля. В цьому була і позитивна сторона – можна було разом з сучасними зразками стрілецької зброї створити і сучасну промислову базу для її виробництва. Потрібно було тільки вибрати правильний шлях розвитку, щоб не платити за помилки мирного часу кров’ю бійців на полях битв. Вивчався світовий досвід, насамперед Великої війни, і точилися дискусії в колах українських військовиків та промисловців про вибір правильного шляху розвитку зброї піхоти.

Основним вогневим засобом в ці роки був станковий кулемет. А одним з піонерів у використанні кулеметів стала Німеччина. Німецькі військовики своєчасно зрозуміли і оцінили всі потенційні можливості нового виду стрілецької зброї – кулеметів. От тільки поразка Німеччини у Світовій війні призвела до того, що рейхсвер на 100-тисячну армію мав тільки 1926 кулеметів різних типів. Обходячи обмеження Версальського договору, німецькі зброярі співпрацювали з зброярами інших країн. Звичайно, велася така співпраця і з українськими військовиками, промисловцями і зброярами. Це для України було особливо важливим, бо необхідність швидкого озброєння масової армії загострила проблему виробництва зброї. Особливістю ж стрілецької зброї є її виключна масовість в порівнянні з іншими видами озброєнь.

А автоматична зброя була менш економічною за вартістю та більшою за тривалістю виробничного процесу в порівнянні зі зброєю з ручним перезаряджанням. Це вимагало співпраці конструкторів і технологів, переводу виробництва зі спеціалізованих заводів на широкопрофільні цивільні підприємства з промисловим обладнанням загального типу, яке застосовується для виробництва невоєнної продукції, широкого використання прогресивних методів холодної штамповки і точкового зварювання: удар штампа, і деталь відразу, або після мінімальної доводки йде на складання. Німецькі, а разом з ними і українські зброярі почали вирішувати питання економіки виготовлення зброї разом з задачами спрощення конструкції, досягнення повної взаємозамінності деталей, спрощення і здешевлення методів виробництва, вироблення конфігурації деталей, які можна було виробляти на простому устаткуванні. Саме тоді, на початку тридцятих років, склалися чіткі виробничо-економічні вимоги до зброї: вона повинна бути максимально проста і дешева, для її виготовлення необхідна мінімальна кількість спеціального виробничого обладнання, малі затрати ресурсів і праці, по можливості використання дефіцитних матеріалів повинне бути зведене до мінімуму, що є особливо важливим в умовах воєнного часу.

Одночасно вирішувалися питання покращення бойових та експлуатаційних якостей самої зброї. Це досягалося шляхом створення принципово нової конструкції певного типу зброї і вдосконаленням окремих пристосувань, пристроїв, установок і розробкою нових видів боєприпасів. І до кінця тридцятих років, крім протитанкової зброї, українська піхота отримала і нові системи стрілецького озброєння.

Перш за все, військовики і виробничники зосередилися на створенні нового піхотного кулемета. (В 1923 році за ліцензією почали випуск кулемета Максима-Віккерса на київському заводі. Але заслужений ветеран Світової війни вже не відповідав новим вимогам війни нового типу – маневреної і мотомеханізованої.) І саме для нього на озброєння був прийнятий новий потужний гвинтівково-кулеметний набій зроблений на базі гільзи маузерівського набою. (Обладнання для випуску карабінів 98К Маузера зразка 1898 року Україна з допомогою чехів купила у Німеччини разом з лініями для випуску набоїв.)

Після закінчення Світової війни та заворушень, викликаних розпадом Російської імперії, на території України зібралася сила-силенна гвинтівок-кулеметів, пістолетів-револьверів різних систем. Мосінки, маузери, арісаки, манліхери, кольти та браунінги гуляли просторами її степів та лісів, принесені “нашестям двунадесяти народів” в часи розвалу Російської імперії. Така різноманітність ускладнювала постачання всіх цих зразків боєприпасами, оскільки патронний завод був всього лише один. Луганський завод, що міг задовольнити попит на стрілецькі боєприпаси тільки для гвинтівки Мосіна, в часи Світової війни, коли лік набоям йшов на сотні мільйонів та мільярди, з задачею постачання боєприпасів не справлявся. Крім того, якість набоїв, що випускалися цим підприємством, не відповідала вимогам автоматичної зброї. Отже, постала задача створення нового сучасного виробництва боєприпасів, здатного задовольнити попит в часи війни, яка готувалася Радянським Союзом. А оскільки Україна не мала власного збройового виробництва, постало питання про вибір набою. Вибір був не таким вже й великим – російський набій зразка тисяча дев’ятсот восьмого року, маузерівський боєприпас, набій для гвинтівки Манліхера чи японський, для гвинтівки Арісака. Однак керівникам держави вистачило здорового глузду провести необхідні дослідження для того, щоб визначити, яка зброя буде використовуватися в майбутній війні, і який саме набій потрібен військам. І в результаті прийняли сміливе рішення відмовитися від існуючих гвинтівково-кулеметних набоїв.

На озброєння прийняли боєприпас для кулеметів та гвинтівок зовсім нового калібру 8.6 міліметра. Новий набій був більш потужним, ніж набої для гвинтівок Мосіна і Маузерів, отже, дозволяв уражати цілі на більших дистанціях. Це цілком відповідало військовій доктрині України і задачам оборони, тим більше, що ставилося завдання зробити новий набій, який призначався спочатку виключно для кулеметів, які ставилися на літаки та бронетехніку. Під новий боєприпас зброярі розробили і відповідну зброю, відповідно до завдання були станкові кулемети та далекобійні снайперські гвинтівки.

Випущений невеликою серією на початку тридцятих років станковий кулемет ззовні дещо нагадував чеський ZB-30 (що не було дивним, бо разом з українцями його розробляли і конструктори “Чеської Збройовки”) і призначався для озброєння танків, бронеавтомобілів, для використання в піхотних зенітних установках. Він зарекомендував себе дуже непогано під час бойових дій в Іспанії, куди український уряд продав невелику партію цих кулеметів. Звичайно, експлуатація в бойових умовах виявила і певні недоліки кулемета: занадто велику вагу, що обмежувало маневрені якості зброї, та складність конструкції і чутливість до забруднення. За результатами експлуатації в бою вирішено було для озброєння піхотних підрозділів створити новий зразок, аналогічний новому німецькому МГ-34, універсальному кулемету, принципово іншій концепції піхотної зброї, здатному виконувати задачі станкового, ручного і встановлюватися на броньованій і автомобільній техніці та мобільних зенітних установках. При цьому новий кулемет повинен був мати високу надійність і безвідмовність роботи автоматики у важких умовах експлуатації. Кулемет проектувався під новий потужний боєприпас калібром 8.6 мм, це дозволяло знищувати цілі на великій віддалі і відповідало оборонній доктрині України, але додавало зайвого головного болю конструкторам зброї.

Однак молоді конструктори технічні проблеми успішно подолали і такий кулемет був створений збройовою фірмою “Сапсан”. Ззовні новий кулемет був схожий на німецький універсальний “машінгевер” зразка 34 року, але мав інший принцип роботи автоматики. Щоб зменшити віддачу потужного набою, ввели дульне гальмо-компенсатор. Це дозволило зробити кулемет гранично легким, вагою всього вісім кілограмів на сошках. Для станкового варіанту був створений легкий станок, що був майже вдвічі легшим за кулемет, маса станка була менше п’яти кілограмів. В бойових умовах навіть станковий варіант міг легко переносити один боєць. Щоб ствол не перегрівався під час стрільби, конструктори застосували відпрацьований на кулеметі Льюїса ежекторний спосіб охолодження. В результаті тривалість безперервної черги досягала чотирьохсот пострілів. Це дозволило відмовитися від запасного ствола і значно полегшило життя обслуги кулемета під час наступального бою. Живлення кулемета здійснювалося з металічної шарнірно-ланкової стрічки з незамкненою ланкою (тобто, здатною з’єднуватися з окремих шматків), аналогічної тій, яка застосовувалася для МГ-34. Приймач з двобічною прямою подачею набою в патронник і двобічна подача стрічки дозволяли монтувати кулемет в установках будь-якого типу. Кулемет використовувався в піхотних ротах в якості ручного, а в кулеметних ротах батальйонів, як станковий. Щоб точно стріляти з кулемета на велику відстань у 2000-3500 метрів використовували оптичні – для станкового перископічний, для ручного телескопічний, – приціли. Для боротьби з авіацією на висотах до двох тисяч метрів, кулемет встановлювався на легку зенітну триногу або монтувався на зенітно-кулеметну спарену установку.

В танковому варіанті кулемет мав масивний ствол без гальма-компенсатора, були відсутні сошки і знімався приклад. А в разі необхідності танковий кулемет легко перетворювався у піхотний варіант заміною ствола і встановленням сошок та приклада, які входили в комплект спорядження танка…

…Приземкуватий всюдихід – транспортер переднього краю – вправно долав лісову дорогу. Широкі шини дозволяли легко пересуватися навіть на болотистій місцевості Поліського краю, а тут, в Причорномор’ї, машина могла пройти скрізь. Слідом за машиною генерал-лейтенанта Морозова рухався такий же всюдихід з двома цивільними – конструкторами-зброярами підприємства “Форт”. На радіоантенах машин тріпотіли білі прапорці – знак посередника. Однак сержант, командир патруля, не дуже на це зважив.

– Стій! – З-за куща з’явилася кремезна фігура в бляклому сіро-зеленому польовому однострою з штурмовим карабіном напереваги. За кілька кроків напарник бійця з легким кулеметом взяв на приціл автомобіль. Підійшов ще один з сержантськими нашивками на погонах. Невдоволено глянув на пасажирів, зітхнув з досадою, і тільки потім підніс руку до польового вицвілого від часу кепі. – Товаришу генерал-лейтенант, третє відділення виконує задачі головного дозору. Командир відділення сержант Риков.

– Добро. – Морозов вибрався з ТПК, потиснув руку сержанту і всім дозорним. – Дякую за службу, товариші бійці. Продовжуйте виконання задачі. А ми почекаємо роту тут.

Сержант віддав честь, і, махнувши рукою своїм бійцям, продовжив свій шлях. Генерал зауважив, як він підніс до губ мікрофон радіостанції, яка висіла на боці і кинув кілька слів. Отже, його командир зараз буде тут. Дійсно, за хвилину він почув тупіт на стежині і з’явився командир роти – старший лейтенант.

– Товаришу генерал-лейтенант, друга рота 52-го окремого мотопіхотного батальйону виконує марш в район …, командир роти старший лейтенант Шиян. – Він замовк і застиг по стійці струнко.

Мимо машин вже проходила у взводних колонах рота. Бійці звично несли на собі гранатомети і кулемети. Інші, озброєні штурмовими карабінами або гвинтівками, несли коробки з набоями до кулеметів та гранатометів. Ноша була важка, але вміло розташована на кожному бійцеві і не заважала рухатися.

– Вільно. – Морозов потиснув руку ротному. – Ми спостерігали дії вашої роти в обороні. Оголошую подяку вам, старший лейтенанте, всім командирам і бійцям роти. Продовжуйте марш…

…Переваги, які дає автоматична зброя для піхоти, були визнані після Бурської і русько-японської війн. У всі часи піхота була і залишиться основою сухопутних військ. Задача піхоти – зайняття місцевості і захист її від атак противника. У Великій війні кулемети відвоювали своє місце під сонцем у системі озброєнь. Але основою могутності сухопутних військ є індивідуальна зброя піхотинця – гвинтівка. Завжди з піхотинцем є його гвинтівка і часто якість саме цієї зброї відділяє поразку від перемоги. Час настійливо вимагав появи разом з кулеметами також автоматичної індивідуальної зброї піхотинця.

Із закінченням Світової війни військові керівники багатьох країн приступили до осмислення її результатів, і в першу чергу, в області стрілецької зброї. Війна піддала цю найбільш масову зброю серйозному іспиту і потрібно було проаналізувати отриманий бойовий досвід, щоб виявити основні тенденції розвитку всього комплексу стрілецького озброєння на близьку і дальню перспективу.

По-перше, скоротилася дистанція застосування вогню індивідуальної піхотної зброї. Друге, значно виросла щільність вогню за рахунок високого насичення військ автоматичною зброєю. Третє, проявилось намагання замінити ефективність прицільного вогню більшою його щільністю, широко почав застосовуватися вогонь з ходу, менше стали приділяти уваги купності бою зброї. Широке застосування автоматичної зброї було цілком закономірним і витікало з загальних тенденцій розвитку, як озброєнь, так і форм ведення бойових дій. В ході війни кардинально змінилася тактика дії піхоти. В наступі піхотинцям доводилося пересуватися під вогнем противника, в більшості поповзом та короткими перебіжками. Нові бойові порядки, що з’явилися в ході війни, були тепер розраховані на одночасне введення в дію всіх засобів озброєння. Збільшилася маневреність військ на полі бою, що привело до зменшення дальності дієвого вогню стрілецької зброї при одночасному нарощуванні потужності – внаслідок збільшення скорострільності і зменшення маси та габаритів. Всі ці зміни вимагали адекватної ситуації зброї – легкої і компактної. Тактична ситуація, яка постійно змінювалася в ході бою, вимагала ураження малопомітних та швидко зникаючих цілей шквальним вогнем з усіх вогневих засобів, тому ураження безперервним вогнем на середніх та ближніх дальностях стало однією з основних вимог до індивідуальної стрілецької зброї піхотинця. Широкомасштабне використання автоматичної зброї штурмовими групами привело до зміни поглядів на необхідну дистанцію ведення вогню з стрілецької зброї. Коли в передвоєнний період у всіх без винятку арміях намагалися її збільшити, то вже перші бої показали, що ведення вогню навіть із станкових кулеметів на дальність понад тисячу метрів вже не є ефективним. Глибина поля бою не перевищувала, як правило восьмисот метрів. Така відстань повністю перекривалася як вогнем станкових і ручних кулеметів, які щойно з’явилися, так і індивідуальною зброєю піхотинців – гвинтівками і карабінами, що використовували такий самий, як і кулемети, потужний набій, ефективний на дальностях понад дві тисячі метрів. Але гвинтівки і карабіни не давали необхідної щільності вогню, а пістолети-кулемети, які з’явилися в кінці Великої війни на озброєння штурмових груп, були ефективні на дальності не більше двохсот метрів. Крім того, надлишкова потужність гвинтівково-кулеметних набоїв в цих умовах зробила неекономічним цей вид боєприпасів в зв’язку з різким зменшенням дальності, на якій велася стрільба з індивідуальної зброї піхотинця.

В тридцятих роках ретельно вивчивши тактичні можливості стрілецької зброї і проблеми використання боєприпасів для неї, німецькі конструктори сприяли концепції “штурмгеверів” – нової індивідуальної зброї під набій зменшеної, в порівнянні з гвинтівковим, потужності. І коли пріоритет у створені основної стрілецької зброї – штурмових гвинтівок або автоматів – належить руському зброяру і конструктору Володимиру Григоровичу Федорову, то пальму першості в практичному втілені його ідей і оснащені піхоти такою індивідуальною зброєю поділяють німецькі зброярі, які освоїли і поставили на промислове виробництво перший зразок штурмової гвинтівки “Штурмгевер” відомого конструктора Гуго Шмайсера ще в сороковому році. (Тоді в Німеччині прийшов до влади уряд демократичного спрямування, який змінив диктатуру нацистів після військового перевороту в кінці тридцять восьмого року.)

В Україні конструктори зброї, намагаючись випередити потенціальних противників в підготовці до збройної сутички з урахуванням нових умов і намагаючись встигнути переозброїти свою армію перспективними зразками озброєння, уже в середині тридцятих років приступили до розробки проміжних набоїв та зброї під них. Цьому сприяло те, що вже на початку двадцятих – в двадцять першому році – при Київському Арсеналі було створене перше в Україні збройове Проектно-Конструкторське Бюро. В ньому відразу ж почалися активні роботи по розробці уніфікованої системи автоматичної стрілецької зброї для Української Народної армії. Щось подібне в ті часи проводилося тільки в Радянському Союзі, який готувався до нової війни за торжество Світової Революції, на Заході про це ще навіть не думали. Уніфікована система автоматичної стрілецької зброї задумувалася, як така, що використовує єдиний тип автоматики і єдині принципи конструкції стрілецького озброєння. Були створені основи, принципи уніфікації. І був накоплений безцінний досвід, правда, для самої ідеї єдиної конструкції негативний. Виявилося, що заснувати систему, уніфіковану для всіх видів стрілецької зброї на одному боєприпасі і одній конструкції, неможливо. В результаті в кінці двадцятих років була запропонована система, основана на двох видах набоїв: потужному кулеметно-гвинтівковому для універсальних кулеметів і снайперських гвинтівок та зменшеної потужності для автоматичних – їх назвали потім штурмовими – гвинтівок та карабінів і легких кулеметів.

Для універсальних кулеметів новий боєприпас вже був розроблений Київським арсеналом, правда, тоді він розроблявся, як набій для авіаційних кулеметів. А для штурмових гвинтівок та карабінів і ручних кулеметів за основу взяли розробки зброярів Російської армії початку двадцятого століття. Тоді Особлива Комісія, запроваджена для розробки автоматичної гвинтівки вивчала властивості двадцяти семи варіантів дослідних набоїв калібром 6, 6.5, 7 міліметрів. Після теоретичних досліджень Комісією проводилися практичні стрільби. В результаті найбільше відповідав застосуванню в автоматичній гвинтівці набій калібром 6 міліметрів з вагою кулі 7 грамів і початковою швидкістю 1000 метрів на секунду. В цих дослідженнях активну участь приймав видатний руський зброяр Володимир Григорович Федоров. Генерал Федоров був пристрасним прибічником прийняття на озброєння Російської армії автоматичної зброї, і ще в 1907 році написав фундаментальний труд “Автоматична зброя”. Він же розробив кілька варіантів набоїв для автоматичної гвинтівки і саму гвинтівку, яка потім перетворилася на перший в світі автомат. Калібр нової зброї був меншим за калібр гвинтівки Мосіна і становив 6,5 міліметра. Зменшення калібру стрілецької зброї Федоров вважав постійною тенденцією її розвитку, яка дозволяє кардинально вирішити проблему створення автоматичної зброї солдата. На практиці це означало необхідність для легкої індивідуальної зброї піхотинця створення нового набою – меншого за потужністю, ніж кулеметно-гвинтівковий.

Спроби створити автоматичну гвинтівку під потужний кулеметно-гвинтівковий набій в багатьох країнах закінчувалися невдачею. Так було з гвинтівками Токарєва, Симонова, Гаранда, Маузера і Вальтера. І в українських зброярів намагання використати гвинтівковий маузерівський набій в автоматичній індивідуальній зброї піхотинця також закінчилося невдачею.

В Україні провели великі дослідження і в результаті в другій половині тридцятих років був прийнятий на озброєння набій калібром 6.35 мм – “четвертак” – для штурмових гвинтівок та карабінів і легких (ручних) кулеметів, які складали основу озброєння піхотних і мотопіхотних відділень та взводів. Створення нового малокаліберного боєприпасу дозволило конструкторам почати розробку під нього легкої, надійної автоматичної зброї піхотинця. І в тридцятому восьмому році Головне управління озброєнь ГШ ЗСУ[91] оголосило конкурс на створення нової автоматичної гвинтівки під набій зменшеного калібру. Зокрема, передбачалися тактико-технічними вимогами до нової автоматичної (штурмової) гвинтівки її невелика вага – до чотирьох кілограмів, – та малі габарити – довжина зброї не повинна була перевищувати вісімдесяти сантиметрів. В змагання включилися вже визнані конструктори стрілецької зброї – Рощепєй, Коровін, Марголін – і ще зовсім зелені початківці в збройовому конструюванні. Та, не зважаючи на молодість, вони вже були справжніми майстрами цієї справи. З самого початку існування Української держави в освіту та навчання молоді – майбутнього нації – вкладалися необмежені кошти і тепер ці вклади давали результат.

Особливо актуальним створення нової автоматичної зброї стало для аеромобільної – повітряно-десантних, а з сорокового року і повітряно-штурмових частин, які переміщувалися на гелікоптерах Сікорського – і механізованої піхоти, які саме починали свою історію в українському війську. (Мобільна піхота Української армії вела свій початок від махновських тачанок, якими Нестор Іванович швидко перекидав своїх бійців в боях з частинами гетьманців та Білої армії на півдні України в потрібне місце і вирішував цим результат бою з супротивниками на свою користь.) Специфіка парашутних, аеромобільних та мотопіхотних підрозділів обумовила особливі вимоги до їхнього озброєння. Їм потрібна була зброя, ефективна на відстані 400-600 метрів, здатна вести автоматичний і одиночний вогонь, заміняти в тактичному плані пістолет-кулемет, карабін та ручний кулемет. Зброя повинна була мати малі габарити, бути зручною у використання в тісних об’ємах бойових машин: гелікоптерів та бронетранспортерів. В Німеччині таку зброю розробляли на замовлення новоствореного Люфтваффе, в Україні її розробку прискорили події, пов’язані з Суецьким конфліктом і першою війною між арабами та новоствореною – після воєнного перевороту в Німеччині та позбавлення нацистів влади – державою Ізраїль. В цьому конфлікті приймали участь і українські добровольці, оскільки більше третини переселенців до нової країни прибули з України.

В Німеччині розробкою нової гвинтівки зайнявся провідний інженер фірми “Рейнметал” Луїс Штанге, в Україні цю роботу виконував головний конструктор КБСТ Сергій Олександрович Коровін. Два зразка нової зброї мали багато спільного і ззовні були дуже схожі, хоч принцип дії автоматики мали різний. Гвинтівка Луїса Штанге FG40 (Fallschirmlandunsgewehr-40 – гвинтівка парашутистів-єгерів зразка сорокового року) мала газовий двигун, а автоматика штурмового карабіна Коровіна використовувала віддачу напіввільного затвору. Крім того, карабін Коровіна виготовлявся з сталевого листа методом холодної штамповки і був пристосований до масового виробництва, а FG40 вироблялася на фрезерних станках і була досить дорогою у виробництві. Ну, і, звичайно, набої обох зразків відрізнялися потужністю. Для FG40 використовували стандартний набій карабіну Маузера 98К, для зразка Коровіна – проміжний набій.

Так само, як і в Штанге, карабін Коровіна мав горизонтальний магазин на 20 набоїв, розташований з лівого боку, трохи позаду пістолетного руків’я. Одиночний вогонь вівся з закритого затвора, а автоматичний – з відкритого, і був дещо точнішим, оскільки тут використовувався накат затвора. Але військові випробування виявили незручність такого розташування магазину, і його остаточно перенесли назад з прийомним вікном знизу ствольної коробки, а ствольна коробка сумістила також функції прикладу. Екстракція стріляних гільз відбувалася вперед через спеціальний канал, оскільки штурмовий карабін мав використовуватися в бойових машинах та десантних кабінах гелікоптерів, а там зовсім не потрібні гільзи, які валяються під ногами. Та й при стрільбі з лівого плеча нову зброю стало зручно використовувати. (Така компоновка зброї була відома ще з початку двадцятого століття, її вперше запропонували британці і назвали “буллпап” – бичок.) Такому конструкторському рішенню сприяло і те, що для нового набою був розроблений і новий магазин з ударостійкої пластмаси, ємністю сорок набоїв, розташованих в чотири ряди.

За результатами військових випробувань новий карабін Коровіна був значно перероблений, він отримав змінний ствол і врешті-решт став тією універсальною системою зброї, яку задумували конструктори в рамках програми розробки уніфікованої системи стрілецької зброї. Нова автоматична гвинтівка отримала назву АУГ-40 – армійська універсальна гвинтівка зразка сорокового року. Універсальність новій гвинтівці надавала можливість трансформації. Простою заміною ствола та магазина – для цього був розроблений спеціальний чотирирядний магазин підвищеної місткості на шістдесят набоїв – зброя легко перетворюватися з карабіна зі стволом довжиною ствола 415 мм, на автоматичну гвинтівку з стволом 508 мм, самозарядну снайперську гвинтівку – з легким стволом у 621 мм або легкий кулемет з важким стволом довжиною 24,5 дюйма. Зброя мала діоптричний приціл, що значно підвищує для недосвідчених стрільців точність прицілювання у поспіху бою та в сутінках, в порівнянні із звичайним секторним прицілом.

Нова гвинтівка складалася з восьми частин: ствольна коробка і корпус-приклад, штамповані зі сталевого листа, змінний ствол, затвор і затворна рама, ударно-спусковий механізм і зворотно-бойова пружина та магазин. Зброя вийшла чудовою і набагато випередила розробки в інших країнах.

Але головний критерій оцінки зброї – її надійність в бойовій обстановці. Стійкість до ударних навантажень, жари, холоду, запиленню, вологості, протидія хімічно активному агресивному середовищу, визначають долю навіть найкращих зразків – або на полицю музею, або на самісінький верх збройової ієрархії, у війська, на озброєння армійських, спеціальних, поліцейських та інших підрозділів і формувань. І тому надійності приділяли найбільшу увагу. Замовник – армія – вигадував все нові і нові випробування брудом, водою, жарою, піском, некондиційними набоями з посиленим зарядом. Зброя стріляла під дощем, її піддавали запиленню, засипали піском, позбавляли змащування і знову стріляли й стріляли. Ці жорстокі випробування виявили всі дитячі хвороби і вже в сорок першому році почалося серійне виробництво нової гвинтівки на одному з заводів об’єднання “Південний Машинобудівний Завод[92]” у Дніпропетровську.

Але немає меж досконалості! Нова гвинтівка ще не встигла пройти належних випробувань, коли група молодих конструкторів запропонувала її модифікацію, наполовину зроблену з пластмаси. Українська хімічна корпорація (вона почала свій шлях з утилізації тирси – з неї робили акуратні полінця і продавали їх в якості дровець для камінів та квартирних грубок), на той час винайшла спосіб переробки звичайної тирси, – а її накопичилися на тартаках мільйони тонн! – в високоміцну пластмасу, яка за своїми механічними якостями могла замінити легкі метали і сплави. З неї спочатку зробили магазини для нової гвинтівки, а потім з такої пластмаси зробили корпус-приклад гвинтівки і її УСМ[93]. У військовиків це викликало шок, але на керівників оборонної промисловості слова: “економія металу” справляли магічну дію, і нове КБ “Ібіс” отримало “зелене світло” на розробку “іграшкової гвинтівки”. Гвинтівка і справді здавалася іграшковою і на оглядинах військовики крутили її в руках, а потім казали: “Ну, добре, це макет для виставки і він нам подобається. А де справжня гвинтівка?” Спочатку замовили всього п’ятдесят тисяч для повітрянодесантних і аеромобільних підрозділів – гвинтівка М-40 була на п’ятсот грамів легшою від АУГ-40, а це важливо для бійця, який діє у відриві від баз постачання і може взяти більше боєприпасів.

Нову зброю генерали оцінили не відразу. Особливо дратувала багатозоряних військовиків у “смугастих” штанях відмова від механічних, як основних, прицільних пристосувань. Але цю модель відразу оцінили самі піхотинці, ті, хто мав з нею воювати. Для нової гвинтівки розробили коліматорний приціл, який зробив прицілювання простим і інстинктивним. Новий приціл раптом виявився дуже зручним – тепер не потрібно було суміщати ціль, мушку і цілик, ростова мішень на відстані 300 метрів цілком вписувалася в кільце, більш віддалені вміщалися в його нижньому краї, що гарантувало надійне ураження на відстані шестисот метрів. На більші відстані вели вогонь вже спеціально підготовлені стрільці з допомогою оптичних чотирикратних прицілів. А в умовах поганої видимості чорне кільце краще розрізнялося, ніж звичайна мушка і цілик. Для стрільби вночі для АУГ-40 і М-40 розробили нічні приціли “Вампір” і “Циклоп”.

Застосування пластмас в конструкції гвинтівки зробило можливим масове виробництво: один пресовий автомат міг за зміну виготовити 250 корпусів-прикладів, які без додаткової обробки йшли на складання. Ствольна коробка була алюмінієва, вона виготовлялася методом точного лиття. Сталь використовувалася тільки для ствола, затвора з затворною рамою і пружин: зворотно-бойової і УСМ.

Можливість трансформації гвинтівки в карабін, автоматичну або самозарядну снайперську гвинтівку та ручний кулемет була оцінена військовиками і дуже їм подобалася. Карабін – металічний К-4 і пластмасовий М-4 – стали основним видом озброєння піхотинця, снайперські гвинтівки були у кожному відділенні, а от від модифікації АУГ-40, як ручного кулемета, у військах відмовилися.

Проте необхідність наявності легкого кулемета на озброєнні таких дрібних піхотних підрозділів, як відділення і взвод, здатного створювати високу щільність вогню, визнавалася необхідною. Такі властивості були в універсальних кулеметів нормального калібру, однак тут виникала необхідність уніфікації боєприпасів в ланці відділення-взвод по набоям. І зменшений калібр нового 6.35-мм набою надавав нових можливостей такому потужному виду піхотної зброї для дрібних підрозділів, як легкі кулемети.

Тут було три підходи. Перший: звичайну автоматичну (штурмову) гвинтівку оснастити сошкою та більш містким магазином. Другий – легкий кулемет на базі штурмової гвинтівки з більш важким стволом і більш містким магазином та зміненими органами управління. І третій – створення нової конструкції. Цей підхід дорожчий і є відмовою від уніфікації зброї в нижчій тактичній ланці, але дозволяє краще вирішити основну проблему збільшення вогневої потужності дрібних піхотних підрозділів – поєднання розмірів та маневреності штурмової гвинтівки з інтенсивністю вогню кулемета.

По цьому шляху й пішли українські зброярі. Було визнана доцільною розробка спеціального ручного (легкого) кулемета для ланки відділення-взвод. В сороковому році разом зі штурмовою гвинтівкою АУГ-40 на озброєння українського війська був прийнятий легкий кулемет РПК-40[94] “Малюк”. Він дійсно був малюком – вага без набоїв `всього п’ять кілограмів. Кулемет мав газовий двигун автоматики і мав невеликі розміри. Але найбільш примітною рисою “Малюка” було змінне живлення – стрічкове або магазинне, від штатних – стандартних або підвищеної ємності – магазинів для штурмової гвинтівки. Причому перехід міг здійснюватися миттєво – закінчилася стрічка, взяв магазин у стрільця, який поруч, примкнув до кулемета і продовжуєш стріляти! Вікна від магазина або стрічки перекривалися спеціальною кришкою в залежності від того, який тип живлення використовувався. При необхідності кулемет міг встановлюватися на шворневі установки бронетранспортерів та інших машин або універсальний станок. Випуск нового кулемета почав той самий київський завод “Маяк”, що розробив і універсальний кулемет…

…Старший лейтенант Шиян був занепокоєний і тихо злився на чергову ввідну. Посередники, ніби змовившись, раз за разом зводили нанівець всі спроби старшого лейтенанта вирватися з глухого кута, в який заганяли його роту. По всьому виходило, що шпацирували його бійці прямо в “мінні пастку”. Кожен раз, коли рота звертала з визначеного десь там, у “противника”, маршруту, посередник оголошував вибрану дорогу “замінованою”, міст “зруйнованим ударом авіації” або ще якусь чортівню. То ж було ротному від чого злитися. Йому ще не доводилося потрапляти в “мінні пастки”, але у позаминулорічному “Військовому віснику” він читав про них дуже ґрунтовну статтю капітана інженерних військ якогось Віктора Харченка, написану по гарячим слідам подій громадянської війни в Іспанії. А оскільки мінна справа у Україні за останні п’ять-сім років розвивалася досить швидко, можна було очікувати, що веде Шиян свою роту прямим ходом до загибелі. І на якомусь кілометрі цієї дороги разом спрацюють десятки мін: вистрибуючих, осколкових загороджувальних, направленої дії, дистанційних касетних, ззовні схожих на клапоть ганчірки, а не на протипіхотну фугасну міну. “Пастка” могла бути вже за наступним поворотом, кожен крок наближав його роту до неї і скільки залишалося часу до першого вибуху було невідомо. І тому ротний подумки гарячково перебирав варіанти дій, які обдумував раніше в класах тактичної підготовки та під час тактичних літучок на місцевості, коли їх проводив командир батальйону в учбових виходах в поле.

– Сержанте, – Шиян наздогнав командира саперного відділення, який йшов попереду роти, – у вас комплект “Дракона” є? Здається мені, що нас на мінне поле заганяють. Як ви думаєте?

– Отож. – Командир саперів зсунув на лоба шолом і почухав потилицю. – П’ять разів завернули… Добре, що ви, товаришу старший лейтенант, самі про це заговорили, а то я вже хотів нагадати… А “Дракон” є, комбат наказав взяти два комплекти, про всяк випадок, разом з касетами дистанційного мінування.

“Драконом” або “Змієм Гориничем” називався комплект дистанційного розмінування ПЗР-П[95], нащадок “бангалорської торпеди” часів Світової війни. Тільки замість металічної трубки з вибухівкою для “Дракона” використовувався гнучкий шланг з тканини, тонкої, але дуже міцної, щось на зразок довгої, до 25 метрів, ковбаси. Тільки начинка тут була не м’ясна, а з пластиту, пластичної вибухівки. На мінне поле цей заряд вибухівки подавався з допомогою невеличкої ракети, яка під час дії свого двигуна була схожа на казкового дракона або Змія Горинича, як його зображують у дитячих книжках. Ззовні це була направляюча з пороховою ракетою, яка тягла за собою двадцятип’ятиметровий шлаг, начинений вибухівкою, укладений в такий собі бляшаний короб з трьох ящиків. Тільки-но цей шланг потрапляв на ґрунт, спрацьовував детонатор, і піхота отримувала стежину довжиною до 25 метрів і шириною до 3 метрів, вільну від мін і дротяних загороджень. Дешево і сердито… Дуже потрібна штука при атаці на заздалегідь підготовлену оборону. Хоча, по правді сказати, розробляли “Дракона” для швидкої прокладки проходів у власних мінних полях, встановлених дистанційними засобами мінування місцевості: авіаційними контейнерами або ракетами з касетними бойовими частинами.

– Командирів взводів і відділень до мене. – Наказав Шиян зв’язковим, і ті зляканими горобцями пурхнули до своїх підрозділів. А ротний тим часом наставляв сапера. – Сержанте, приготуйтеся миттєво запустити “Дракона”. Коли нас заманять у пастку, буде у нас всього п’ять-десять секунд на все-про-все.

– Зрозумів, товаришу старший лейтенант. Зробимо… – “Десять секунд ,– думав про себе сержант, – коли за нормативом для запуску “Дракона” потрібно було дві хвилини. Але… захочеш жити, будеш крутитися!”. Поправив на плечі сумку з комплектом мінера і підтюпцем побіг навздогін за головним дозором.

Шиян встиг дати вказівки своїм сержантам дуже вчасно. Не пройшло і двадцяти хвилин, як з близької лісосмуги вдарити довгими чергами більше трьох десятків кулеметів. Але командири взводів і відділень, знали що робити і своїм бійцям віддали накази заздалегідь. І сапери також не підвели, їхні “Дракони” спрацювали миттєво і саме там, де потрібно. Ще не затихли перші черги, а в їхній бік з виттям полетіли дві ракети “Драконів” – старий закон засідки стверджує, що там де тиша, там основна небезпека, а там, де стріляють, може бути порятунок. І дійсно, ледь взводи роти кинулися по проробленим “Драконами” проходам до кулеметів “противника”, – свої кулеметники тим часом давили вогнем ворожі кулеметні точки, – як спрацювали встановлені вздовж дороги міни і вогнеметні фугаси. Але вибухнули вони майже вхолосту – рота встигла атакувати диверсійну групу “противника”. Атакували, правда, без успіху – диверсанти діяли на автомобілях і мотоциклах, вони не прийняли бою, а просто натиснули на педалі газу та й чкурнули геть. І хоч дії бійців Шияна були вчасними і доцільними, все-таки посередники – а вони завжди вболівають за противника – списали на бойові втрати більше третини роти…

…Всюдиходи тільки щойно подолали брід, і тепер водії старанно об’їжджали калабані, щоб не забруднити свої чистенькі після купелі машини. Дерева розступилися, і інспекторські “волинці” вискочили на поляну, де вишикували в лінію три десятки з лишком таких же всюдиходів та мотоциклів – ліцензійних БМВ, що їх випускав Київський мотоциклетний завод, з коляскою і без. Кожна бойова машина була озброєна кулеметом або автоматичним гранатометом, а ТПК мали їх кілька: великокаліберний і один-два кулемети нормального калібру, або “четвертаків”. Три машини мали на причепі візки з 81-міліметровими мінометами. Мобільний диверсійний загін чекав на Начальника Генерального Штабу після недавнього нападу на колону піхоти, яка перебувала на марші. Правда, заскочити піхотинців зненацька не вдалося, але втрат вони зазнали відчутних. Та й диверсантам, по оцінці посередників, перепало – піхотинці виявилися не тюхтіями, змогли відбитися. Основними героями цього нападу були міномет, великокаліберний кулемет і автоматичний гранатомет – важка піхотна зброя. І, звичайно, осколкові міни – основна зброя диверсантів.

– Товаришу генерал-лейтенант! Сімнадцятий моторизований загін шостого окремого розвідувально-диверсійного батальйону вишикуваний. Доповідає сержант Федорчук. – Широкоплечий здоровило чітко кинув руку до козирка свого кепі, стояв струнко, але поза була вільна, без всякої запопадливості. В цьому здоровані відчувалася повага до себе і – не самовпевненість, ні! – а саме упевненість у собі.

Разом з Начальником Генерального Штабу був цілий почет: начальник Розвідувального Управління і, звичайно, командир 6-го окремого РДБ, майор Харченко.

– Вільно! – Морозов потиснув руку командиру диверсійного загону. – Що, сержанте, не вдалося вам знищити піхотинців? Мабуть, думали, чого з цими тюхтіями морочитися… Так?

– Ну, хто ж знав, товаришу генерал-лейтенант, що їхній командир регулярно читає “Військовий вісник”. – Зітхнув сержант. Після закінчення навчань він встиг переговорити з Шияном і той відкрив секрет, як йому вдалося розгадати задум диверсантів Федорчука.

Диверсанти, всі, як один, в линялих, бляклих на вигляд захисного кольору куртках та штанях, з борідками, стояли струнко, але з тією ж долею впевненості у собі, як і в їхнього командира, що взагалі притаманне професії професійного військовика. Борідки – це своєрідний шик диверсантів, їхня візитна картка, так би мовити. В рейд всі вони виходять голені і стрижені, тому що навіть гребінець і бритва для диверсанта обтяжливі. Тільки за дні рейду по тилам, нехай і умовного, “противника” обростають бородами і заростають, ніби дикуни австралійські. Втім, коли суворо підходити, то бритва диверсанту і не потрібна, кинджал у нього гостріший за бритву. Але бороди свої вони не голять до кінця рейду, і поза очі отримали прізвисько “бородачі”, іспанською – “барбудос”, бо засновник першого диверсійного загону спеціального призначення, тоді ще капітан, Віктор Харченко – ветеран іспанської війни. Втім, не він один. Новий начальник Другого, Розвідувального, Управління Генерального Штабу Збройних Сил України, генерал-майор Іван Йосипович Проскуров також воював там, за Піренеями. Після Іспанії полковник Проскуров прийняв командування білоцерківською бригадою середніх бомбардувальників, але командував цим з’єднанням недовго. Його перетягнув на розвідувальну роботу Костянтин Морозов, коли Гетьман призначив новоспеченого генерал-майора Начальником Генерального Штабу. І зараз в Українському війську вони впроваджували досвід, набутий на стежинах таємної війни в Іспанії. Але в Українській армії на цьому досвіді ветерани іспанських подій не зупинилися, творчо розвинули набуті знання і вміння, і пішли вже досить далеко від тих несмілих перших дослідів і експериментів складної науки ведення сучасної війни.

А найпершим уроком стало розуміння того, що війська на передовій не можуть обійтися без тилу. І удар по тиловим частинам і підрозділам часто може звести нанівець чисельну перевагу ворога на передовій. З розуміння цієї простої істини народилися спочатку дрібні підрозділи, а потім частини та з’єднання диверсантів і розвідників, задачею яких стало виявлення і негайне знищення штабів, вузлів зв’язку, складів, удари по транспортним колонам, а також по військам на марші. Для цього диверсанти замовляли і отримували необхідну зброю та техніку, розробляли відповідну тактику і набували потрібний досвід в бойовому навчанні, на маневрах та навчаннях…

Перші диверсійні підрозділи в українській армії були створені ще на початку двадцятих, після вивчення досвіду дій подібних диверсійних підрозділів Червоної армії. В Українському війську кожний військовий округ – в середині тридцятих провели військову реформу і військові округи були переформовані в оперативні командування – мав диверсійно-розвідувальний батальйон або ескадрон. Диверсанти і розвідники десантувалися на парашутах в тил ворога і діяли на його транспортних шляхах. Основне призначення розвідників – постачати штаби необхідною інформацією, а диверсійних груп та загонів – завдати швидкого удару ворогові в несподіваному для нього місці і швидко зникнути. Диверсанти не мали змоги взяти в тил ворога важке озброєння, стандартним озброєнням бійця-диверсанта, який потрапляє в тил ворога повітряним шляхом, були ніж, гранати та пістолет-кулемет, спочатку МП-18, німецького виробництва, потім власного, сконструйованого І.К. Безручко-Висоцьким, техніком Артилерійської Академії. (Конструкція його пістолета-кулемета була на подив проста і технологічна, і вже за рік два машинобудівні заводи на півдні країни випустили більше мільйона штук цієї простої, надійної і легкої зброї.) Потім до стандартного набору парашутиста-диверсанта додалася реактивна граната. А коли на озброєння прийняли штурмові гвинтівки та карабіни, пістолети-кулемети замінили цією більш потужною зброєю. Однак проблема залишалася – позбавлені важкого озброєння диверсанти не можуть завдавати відчутної шкоди в тилу противника, їхні підрозділи не йдуть ні в яке порівняння по вогневій могутності з піхотними і танковими дивізіями. Причина була проста – бійці розвідувально-диверсійних груп і загонів пересувалися в тилу ворога так само, як і древні воїни Єгипту, Асірії, римські легіонери та скіфи в причорноморських степах – пішки. А на собі багато вантажу не понесеш! Надія була тільки на те, що вдасться захопити транспорт у ворога. Але покладатися на випадок у воєнний час – означає програти бій, битву та війну. Це добре розуміли і у військах, і в Генеральному Штабі, а тому на замовлення Збройних Сил над рішенням цієї проблеми працювали і державні заклади, і приватні фірми. Однак кінець тридцятих років приніс кардинальні зміни.

Крига скресла, коли авіаційний концерн Ігоря Сікорського приступив у сороковому році до випуску транспортно-десантних гелікоптерів. Стало можливим перекидати через лінію фронту і висаджувати в тилу ворога розвідувально-диверсійні групи, оснащені транспортним засобами – легкими автомобілями підвищеної прохідності та мотоциклами. На основі всюдихода, зробленого на замовлення Державної Прикордонної Служби України, для диверсантів розробили всюдиходи-носії зброї, аналогічні автомобілям типу “додж-3/4”, які випускалися в Сполучених Штатах на замовлення армії. Стало можливим озброїти диверсантів потужною зброєю, не позбавивши їх мобільності. Про це свідчив і власний досвід українських вояків, зокрема бойові дії Нестора Івановича Міхненка, широко відомого батька Махна. Його кулеметна тачанка була зразком тієї мобільної і потужної вогневої одиниці, яка так була необхідна сучасним диверсантам. Однак та махновська тачанка з кониками і станковим “Максимом” лишилася в минулому. Військова техніка швидко розвивалася і на сучасному етапі цей заслужений ветеран вже застарів. Але це тільки означало, що диверсійно-розвідувальні підрозділи потребують спеціальної зброї. Найпершою ж їхньою зброєю стали кулемети. Насамперед ручні, як найбільш мобільні і необтяжливі у ворожому тилу. Крім піхотних кулеметів нормального калібру для українських диверсантів були сконструйовані і великокаліберні кулемети. Згодом ця потужна зброя стала постачатися і в звичайні армійські підрозділи та частини…

Вперше великокаліберні кулемети застосували на полях битв Світової війни, як відповідь на появу перших танків та бронемашин, оскільки потужності піхотних кулеметів нормальних калібрів для ураження бронецілей не вистачало. Крім того, розвиток авіації та застосування її для знищення наземних цілей вимагав, в свою чергу, створення засобів боротьби з повітряними цілями. Артилерія протиповітряної оборони була маломаневренна і не могла боротися з низьковисотними цілями, які переміщуються з великими кутовими швидкостями. А тому задача протиповітряної оборони також була покладена на великокаліберні кулемети. Згодом в чисельних локальних конфліктах великокаліберні кулемети стали застосовуватися і для ураження вогневих засобів і групових цілей на відстанях, які перевищували досяжність стрілецької зброї нормального калібру. Перший великокаліберний кулемет був прийнятий на озброєння в Німеччині. Його поява дала поштовх, але вже після закінчення Великої війни, для конструювання цього виду зброї в арміях інших країн. Для них створювалися піхотні і універсальні станки, а також спеціальні зенітні установки, що дозволяли вести вогонь і по наземним цілям. В якості зенітних великокаліберні кулемети широко використовувалися на кораблях і катерах, а також на бронетехніці.

Розробкою великокаліберних кулеметів в Україні зайнялися після вивчення уроків громадянської війни в Іспанії та чисельних локальних конфліктів. Оскільки така зброя призначалася і для мобільних підрозділів, то завдання на проектування кулемета містило вимогу на граничну масу, яка становила всього 25 кілограмів. При цьому маса станка для піхотного варіанта не могла перевищувати двох третин маси тіла кулемета. Отже, всього кулемет важив до сорока п’яти кілограмів, що дозволяло легко переміщати його на полі бою обслузі з двох кулеметників. Він мав встановлюватися на різні станки, піхотні і зенітні.

До початку сорокового року в Україні було створено кілька зразків різними збройовими фірмами, то керівництву Збройних Сил було з чого вибирати. Для нового кулемета прийняли калібр 13.2 мм – саме цей калібр мав розроблений українськими зброярами разом з німецькими колегами в часи, коли Німеччина не могла мати подібну зброю, обмежена умовами Версальського договору, новий боєприпас для стрілецької зброї. Розробляли набій за завданням управління авіаційних озброєнь спеціально для кулеметів, які мали встановлюватися на існуючих і перспективних літальних апаратах, він був потужнішим за вже існуючі зразки таких боєприпасів в Німеччині, Великобританії, Сполучених Штатах. Оскільки вага зброї була одним з визначальних факторів, в нових збройових розробках використовувалися всі досягнення збройової думки, які дозволяли зменшити масу зброї і поставити її виробництво на потік. А коли з’явилася потреба, в короткий термін вже існуючі зразки авіаційних кулеметів доповнилися своїми піхотними варіантами.

Тільки життя диктувало нові вимоги і на досягнутому українські зброярі не зупинилися. Коли в сорок першому році в Радянському Союзі прийняли на озброєння новий набій калібром 14.5 мм для протитанкових рушниць і нових великокаліберних кулеметів, набій подібного класу, тільки трохи більшого калібру – 15.5 мм – розробили і для авіаційних кулеметів і кулеметних установок бронетранспортерів та розвідувально-дозорних, інженерних і інших спеціальних машин. Технічне завдання на новий великокаліберний кулемет становило вимогу двострічкового живлення, оскільки основним призначенням його була боротьба з легкоброньованими цілями, а спорядження стрічки набоями з різними кулями було визнано недоцільним. (Бронебійні кулі на час видачі технічного завдання мали осердя з вольфраму і були вельми дорогими. Тому двострічкове живлення було заходом вимушеним – вольфрам був у дефіциті.)

Для виробництва боєприпасів такого калібру вперше було використано роторні автомати, які згодом стали основою роторно-конвеєрних ліній. Такі лінії дали змогу виробляти боєприпаси для стрілецької зброї дійсно в масовому випуску. За добу вироблялося десятки мільйонів набоїв, що було неможливим при традиційному способі виробництва. Застосування нових методів виробництва на новостворених – державних і приватних – патронних заводах зняло небезпеку того, що війська у найскрутніший момент будуть відчувати “патронний голод”, як це сталося з Російською армією в перший же рік Світової війни…

…Командир моторизованої диверсійної групи, здоровенний гевал у бляклому сіро-оливковому комбінезоні, доповів генералу Морозову про дії своєї групи по атаці піхотної колони. Говорив лаконічно, не приховуючи, що зазнав невдачі. А на зауваження Начальника Генерального Штабу, що диверсійній групі не вдалося завдати відчутних втрат піхотинцям, відповів, що в даному разі “противник” виявився готовим до таких дій і зміг уникнути розгрому і знищення, однак, перед диверсійною групою таке завдання і не ставилося. Задача диверсантів не бої з військами противника, а дії на комунікаціях, які будуть відволікати сили ворога вже самою ймовірністю несподіваного удару. А для цього всі можливості є. Насамперед це дії снайперів по транспортним і маршовим колонам. Саме для такої роботи в екіпіровку кожної бойової машини входить снайперська зброя, насамперед, самозарядні і великокаліберні гвинтівки.

– До складу моєї групи входять вісім автомобілів підвищеної прохідності, дві транспортні вантажівки та вісім мотоциклів: чотири одиночки і чотири з коляскою. – Доповів сержант. – Кожна бойова машина має сильне озброєння, “волинці” три-чотири кулемети, і один з них обов’язково великокаліберний, станковий або автоматичний гранатомет і снайперську гвинтівку нормального чи великого калібру. Снайперів, як таких в загоні немає, всі бійці проходить відповідну підготовку і кожен може бути снайпером.

…З давніх-давен завжди і всюди цінувалися вмілі стрільці, що стрічалися – як і всякий талант, даний природою, – нечасто. У воєнне лихоліття їхнє вміння перетворювалося на грізну і страхітливу силу. Лучники перських царів, римських легіонів, англійські стрільці з великими луками, японські самураї – про них будуть пам’ятати завжди. Під час американської революції і війни за незалежність англійці використовували у своїй армії спеціальні загони найманців, які складалися з німецьких стрільців. Американці ж у своїх лавах мали пенсільванських стрільців з довгими рушницями-гвинтівками, у яких був точний і дальній бій. Наступна війна на Американському континенті – між Півднем і Північчю – принесла ще одне пристосування для вбивства на відстані – телескопічний приціл. Бурська війна відбила у супротивників звичку припалювати третім. Мистецтво снайперів розвивалося і в часи Великої війни, ніколи ще не було такої кількості спеціально навчених стрільців на лініях бойових зіткнень такої протяжності, ніколи раніше снайпери не забирали стільки людських життів, ніколи до цього так не проклинали, ненавиділи, боялися, захоплювалися і славили їхній талант убивати. Снайпери діяли в усіх арміях, які приймали участь в тій війні…

…Основне правило у роботі диверсантів – приходити нізвідки і зникати в нікуди. Засобом впливу на ворога був точний постріл. Боротися з “пострілом нізвідки” дуже важко, це вимагає відповідних навичок та вміння. Знешкодити снайпера можна ціною важких і кривавих втрат. Варто признати, що снайпер у якості самостійної одиниці воєнної машини є зброєю фатальною і застрашливою, яка сіє смерть, паніку і страх у рядах противника. Ця військова професія створена не тільки для полювання на людей, але й для морального пригнічення ворога. Уже одне усвідомлення присутності снайпера в районі бойових дій паралізує страхом ворожих солдатів, які знаходяться поблизу. Тому кожен з диверсантів був вмілим стрільцем, оскільки розвідувально-диверсійні групи могли успішно діяти лиш під потужним прикриттям снайперів…

Робота снайпера надзвичайно важка і вимагає виключної фізичної і психологічної віддачі. Підготовка снайперів в українській армії велася дуже інтенсивно і включала в себе вміння володіти зброєю та підготовку на місцевості. З початку двадцятих років діяли стрілецькі клуби та гуртки, кожен громадянин України вважав обов’язковим мати власну спортивну або мисливську гвинтівку чи карабін. Змагання стрільців проводилися по всій Україні, переможці і чемпіони славилися, як національні герої. Особливо піднявся престиж стрілецького спорту після перемоги українських стрільців на Олімпійських Іграх тридцять шостого і сорокового років, коли вони двічі поспіль привозили олімпійське золото. На початок сорокових років на сімдесят з лишком мільйонів населення в країні було більше ста мільйонів одиниць стрілецької довгоствольної зброї у приватному користуванні. І нічого в цьому не було незвичайного – озброєний народ був найкращою гарантію існування Української держави. Тому у військкоматів кадрів для вибору було більше ніж досить і проблем з кандидатами в снайпери не було.

Їх відбирали дуже ретельно і навчали володіти стрілецькою зброєю, вести вогонь з усіх положень, вмінню маскуватися, спостерігати і вести розвідку. Спеціально для снайперів були розроблені кілька моделей гвинтівок: болтових, самозарядних, великокаліберних. Закон диверсантів: чим менше шумиш – тим довше живеш. Для штурмових карабінів і гвинтівок розробили спеціальні насадки для безшумної та безспалахової стрільби. Розроблялися для диверсійних груп та загонів і спеціальні безшумні гвинтівки. Крім гвинтівок, розроблялися на новій основі і давно забуті види зброї. Для безшумного ураження цілей на великих – порівняно! – відстанях, використовували арбалети та луки, зроблені з використанням останніх досягнень по балістиці та аеродинаміки, з сучасних матеріалів. Луки і арбалети були легкі, надійні і зручні.

Для захисту від агресії з боку Радянського Союзу в Україні готувалися ретельно і зокрема для снайперів розроблялися спеціальні види стрілецької зброї і боєприпасів, експериментували з глушниками і оптичними прицілами. Не одні тільки державні, а й приватні підприємства і фірми – а це заохочувалося Українською Державою – розробляли нові і вдосконалювали вже існуючі моделі. Зокрема, для того, щоб приціли не запотівали, розробили моделі оптичних прицілів з внутрішнім заповненням азотом.

Новим словом снайпінгу стали нічні інфрачервоні приціли.

Але основною зброєю диверсантів були міни. На численних навчаннях та маневрах були відібрані найкращі зразки та типи мін і вибухових пристроїв, опрацьовані способи їхнього використання. Найбільш широко використовувалися осколкові міни направленої дії. Вони давали пучок осколків не у всіх напрямках, а у вузькому секторі, який вибирається при установці. Такими мінами можна перекривати дороги, стежини, на одну ціль можна націлити кілька мін, з гарантованим її ураженням. Спеціально для диверсійних груп, щоб забезпечити їм відносно спокійний відхід від об’єкту атаки, були розроблені касети системи дистанційного мінування – такий собі аналог пристосувань шпигунів та диверсантів древності – японських ніндзя. Потім ця система отримала розповсюдження і в звичайних піхотних підрозділах, але розроблялася вона для груп і загонів диверсантів. Касета являла собою алюмінієвий циліндр, з габаритами шестидюймового снаряда, споряджений фугасними мінами нажимної дії. Міна виглядала зовсім не загрозливо – такий собі трикутний клапоть прогумованої тканини. Два клаптика цієї тканини з’єднувалися вулканізацією, а між ними була спеціально розроблена пластична вибухівка, яка була цілком безпечна в спокійному стані. Але коли викидний заряд виштовхував міни, від поштовху вибухівка переходила в нестабільний стан і тепер навіть легенький удар чи натискання призводив до детонації. Сила вибуху була незначна, але калічила людей, розшукових собак – а саме вони ведуть переслідування диверсантів – надійно і безвідмовно. Та й невигідно убивати солдатів противника, значно вигідніше зробити ворогу якнайбільше калік, а вони вже самим своїм виглядом будуть найкраще агітувати проти війни з Україною. А щоб ці міни не створювали проблем своїм військам, вони мали хімічні пристрої для самоліквідації, в залежності від погодних умов, через шість-тридцять годин після постановки мінного загородження.

Спеціально для диверсійних підрозділів розробили багатозарядну міну, з використанням звичайних 8-сантиметрових мінометних боєприпасів: міна виштовхувалася з металічного стакана слабким пороховим зарядом і підривалася на висоті близько метра. Таких стаканів міна мала рівно сім штук, за що і отримала у диверсантів назву “мінний наган”. А оснащена спеціальним керуючим пристроєм з вібраційними замикачами, вона могла використовуватися в автоматичному режимі, оскільки пристрій настроювався реагувати тільки на певні об’єкти: окремих людей або піхотні колони, або автомобілі. Як правило, такі міни ставилися на узбіччях доріг і мали спеціальні пристрої, які робили неможливим їхнє зняття…

А в Бойові статути Української армії міцно ввійшов термін “мінна війна”.

…Коли всюдиходи з генералами зникли за деревами, майор Харченко, командир окремого розвідувально-диверсійного батальйону, підійшов до сержанта Федорчука.

– Можеш вважати, Віталію, що нині легко відбувся. – Комбат натякав на те, що кожен випадок невдалого або зірваного завдання на навчаннях або маневрах розбирався спеціальною комісією і наслідки для недбалих командирів були дуже жорсткі. – Однак на майбутнє подумаємо, як нам діяти, коли й червоні командири також читають наш “Військовий вісник”…

 

 

 

Калібр незалежності

Весняні маневри сухопутних військ під кодовою назвою “Карпати-42” почалися в перший день березня і йшли другий тиждень. Дія розвернулася на величезній території від сходу України до заходу. Були задіяні в цих маневрах танкові, мотопіхотні, артилерійські з’єднання, частини інженерних, хімічних, залізничних, радіо і радіотехнічних військ, автомобільні, шляхові підрозділи, авіаційні з’єднання і частини.

Такі маневри проводилися тричі на рік. Нинішні завершували тримісячний період навчання змішаних територіально-кадрових з’єднань двох оперативних командувань: Західного і Північно-Східного. За умовою навчань “західні” займали оборону, “східні” наступали. Війська почали рух з місць дислокації, розташованих далеко від “фронту”. Танкісти і мотопіхота здійснили марш в 600-800 кілометрів, артилерія – 500-кілометровий марш. Колони бойових і транспортних машин рухалися в нічний час. Попереду і по бокам йшли сторожові застави. Марш по весняним дорогам був нелегким. механіки-водії працювали на межі своїх сил, але незважаючи на це, в вихідні райони для атаки війська прибули вчасно. В районах очікування підрозділи займали укриття і негайно маскувалися.

Після повітряної і наземної розвідки почався наступ “східних”. Першими нанесли удар бомбардувальники і штурмовики. Літаки ще були над цілями, коли в діло вступила артилерія. Здалеку і зблизька вона нанесли свій удар по обороні “противника” ракетами і великокаліберними снарядами. Артпідготовка тривала всього кілька хвилин, але цього було досить, щоб подавити вогневі засоби противника, зруйнувати його дзоти і бліндажі. Один артилерійсько-мінометний залп зведеного армійського корпусу важив 53 тонни, хоч в кінці Великої війни його вага сягала всього тільки тисячі п’ятисот кілограмів.

Після артпідготовки танки і бронетранспортери полишили укриття і пішли в атаку. Крізь ранковий туман, що танув на очах, з командного пункту “західних” вже видно було танки і бронетранспортери “східних”, які висувалися на рубіж розгортання. Так почалися березневі маневри сорок другого року…

– Що ж, наступ “противника” почався, – сказав командир зведеного корпуса, відірвавшись від стереотруби, – і вогневу підготовку він провів блискуче. Ось тільки по пустому місцю…

Передова позиція, яку так енергійно атакували “східні”, була пуста. Вночі мотопіхотні бригади відійшли під покривалом темряви в глибину оборони. В першій траншеї зоставалися тільки невеличкі групи прикриття, які пострілювали з кулеметів і карабінів. Вони мали задачу переконати “східних”, що “західні” приготувалися до оборони і чекають атаки “противника”. І щоб розвідка “східних”, яка чатує десь поблизу, була впевнена: “західні” тут, і з ночі готові відбити атаку “противника”.

– “Каскад”! “Каскад”! Сто одинадцять! – Скомандував полковник у мікрофон. Умовний сигнал означав, що дивізіон РСЗВ[96] повинен покинути район очікування і зайняти вогневі позиції. – Приступити!

Далеко в тилу “західних”, за двадцять кілометрів від їхніх опорних пунктів по колонному шляху, прокладеному глибокому в снігу БАТами[97], здійснювали марш бойові машини ракетної артилерії. Дивізіон – двадцять чотири пускові установки – розвернувся і, давлячи широкими шинами снігову цілину, з ходу займав вогневі позиції. Метеорологічний пост, оснащений ДМК[98] був розгорнутий в районі вогневої позиції заздалегідь. Командири установок з прапорцями в руках вказували водіям місця ВП[99]…

…Злетіли в небо ракети зеленого вогню і групи прикриття швидко відійшли по ходам сполучення на нові позиції. Командир корпусу, який спостерігав з КСП[100] за ходом атаки, бачив, як вони біжать до своїх рот і батальйонів. Що ж, бійці з-під удару виведені, тепер потрібно зупинити танки “противника”.

– Командиру дивізіону ракетних установок, – віддав команду генерал-майор начальнику артилерії корпуса, – поставити мінне поле.

На вогневій позиції ракетних установок[101] “Торнадо” на бойових машинах ракетної артилерії піднялися і розвернулися в бік “противника” направляючі 330-міліметрових ракет. Дані для стрільби отримуються по радіоканалу від батарейних командних пунктів ракетної артилерії і поступають в балістичні обчислювачі кожної установки. Все виконується автоматикою – нове слово у артилерійській справі. На долю людей залишається тільки прийняття рішень на відкриття вогню і подача команди. І ця команда поступає. В кабінах ракетних установок утоплюються кнопки пуску на пультах, з дванадцяти труб кожної машини б’ють в землю вогненні струмені, здіймаючи сніговий пил і земний прах, і в небі зникають стовпи ракет. Здається, ніби зграї відьом летять за обрій на вогненних мітлах на свій відьомський шабаш. Залп ракетного дивізіону зайняв менше однієї хвилини. І відразу, без усяких команд, екіпажі бойових машин знімаються з місця і вже за хвилину на поляні залишаються тільки випалені в снігу до голої землі плями…

Дві танкові бригади – більше ста п’ятдесяти танків у кожній – наступали на фронті шести кілометрів. До батальйонних районів оборони їм потрібно було проти по відкритому полю не менше двох кілометрів – для потужних танкових дизелів це всього-на всього чотири хвилини руху.

На відкритій місцевості танки “східних” було видно чудово. Але чомусь по танкам ніхто не стріляв. Коли не зважати на кілька пострілів легких протитанкових САУ, які заднім ходом – щоб не підставляти ворожим гарматам борт і корму – негайно покинули позиції. А от танки “східних” відкрили по раніше розвіданих цілях шквальний вогонь. Танкові снаряди здіймали в небо землю і розщеплені силою вибухів колоди бліндажів і укриттів. Вибухи вирували не тільки на землі. Над полем бою раптом спухли розриви, як клапті брудної сірої вати, але розриви у висоті не привернули уваги танкістів. Вся їхня увага в цей напружений момент танкової атаки була прикута до траншей опорних пунктів “західних”.

А даремно. Бо на висоті двохсот метрів розкривалися ракетні “чемодани” і сипали довкіл пекельний вміст своїх нутрощів. Кожна 330-міліметрова ракета несла по сімдесят п’ять потужних протитанкових мін і зараз прямо перед атакуючими танками встановлювалося мінне поле. На площу розміром шість кілометрів на два з двадцяти чотирьох установок впало по вісімнадцять мін на гектар. Тобто, коли витягнути міни в лінію, відстань між сусідніми становить п’ять-п’ять з половиною метрів. Цілком досить, щоб ймовірність підриву становила 0.6 – з десяти танків, які потраплять на таке мінне поле, шість підірвуться.

І броньовані машини з ходу наразилися на нього. Під гусеницями то однієї, то іншої машини хлопали вибухи і вони огорталися жовто-помаранчевими хмаринками – спрацьовували мінні імітатори. Танки один за одним зупинялися, перетворюючись на нерухомі цілі. І негайно цими нерухомими цілями зайнялися артилеристи самохідних дивізіонів винищувально-протитанкової бригади корпусу. Серед танків та бронетранспортерів “східних” затанцювали фонтани вибухів. Сапери, які працювали всю ніч на “полі бою”, зробили свою справу добре, імітуючи удар по наступаючих. До неба тяглися клуби чорного диму, повітря стрясало ревіння потужних моторів, гуркіт тисяч пострілів – все злилося в протяжний гул бою, який змушував командирів, радистів, телефоністів натискувати на голос, передаючи команди і розпорядження…

…Появою своєю бойові машини ракетної артилерії завдячують необхідності контрбатарейної боротьби. З досвіду Великої війни і післявоєнних навчань було зрозуміло, що при відповідній щільності артилерійських стволів не зможе вціліти жодна оборона. А у східного сусіди України розробка і прийняття на озброєння нових потужних артилерійських систем, – польова, корпусна і дивізійна, артилерія РСЧА отримала прекрасні зразки артилерійських гармат, які перевищували все, що було на озброєнні армій інших країн: 152-міліметрові гаубиці-гармати МЛ-20, 122-міліметрові далекобійні гармати А-19, дивізійні гаубиці М-30, універсальні гармати Ф-22 і УСВ, – йшло повним ходом, заводи Поволжя і Уралу працювали з тридцять дев’ятого року в режимі воєнного часу. І в Генеральному Штабі ЗСУ[102] задумувалися: а проти кого “червоні маршàли” застосують цю силу. І шукали протидію загрозі, яка була зовсім не паперовою.

А в радянських настановах по прориву оборони говорилися, що щільність артилерії на напрямку головного удару повинна досягати 200-220 гармат і мінометів на кілометр фронту і тривалість артпідготовки визначалася в 1,5-2 години. При середній скорострільності одного артилерійського ствола – гармати, гаубиці, міномета – в шість пострілів на хвилину на оборону противника на фронті в десять кілометрів за півтори дві години впаде від 1080 тисяч до 1584 тисяч снарядів і мін різних калібрів! Мільйон-півтора снарядів і мін! А потім ще артилерійський супровід атаки з розрахунку дві артбатареї у визначеній смузі наступу батальйону по фронту, та авіаційна підтримка. І танки по двадцять-п’ятдесят одиниць на кілометр фронту! Після такого удару по обороні говорити про якийсь опір наступаючим військам просто смішно.

Навіть тонка броня танків супроводу піхоти Т-26 і танків прориву Т-28 і Т-35 в такому разі не має нікого значення. Бо ніякі протитанкові гармати вціліти після стодвадцятихвилинної артпідготовки такою прорвою стволів калібром три-вісім, а той більше дюймів, не зможуть, і жодного пострілу по атакуючим танкам і піхоті зробити до її закінчення нікому не вдасться! Нехай тільки спробують! Вони негайно стануть цілями для цієї маси артилерії. Ось при таких умовах піхота Робітничо-Селянської Червоної армії зможе наступати безборонно. На відміну від кривавих атак Російської армії у Великій війні.

Але українцям зовсім не хотілося ставати новими працівниками на великих будовах комунізму і потрібно було вживати якихось заходів, аби не потрапити в місця мантульні. І в дослідних навчання було зроблено висновок, що ніякі оборонні споруди, – ні польові укріплення, ні залізобетонні і броньові вогневі споруди, – встояти при таких кількостях артстволів не зможуть. І запобігти можна тільки одним: швидко, за кілька хвилин після початку артпідготовки атаки, змусити замовчати – привести до мовчання, кажуть гармаші – радянську артилерію. А оскільки район розташування артилерійських полків, дивізій і корпусів, – а в РСЧА створювалися на випадок війни саме артилерійські дивізії і корпуси прориву, – був досить великим – двісті-двісті двадцять гарматних стволів означало чотири-п’ять метрів між гарматами, при тому, що ширина пересічної гармати сягала трьох-чотирьох метрів! – то потрібно було цю площу накрити великою кількістю снарядів майже одночасно. Отож, поставала задача створення вогневого засобу, здатного за короткий проміжок – десять-шістдесят секунд – випустити велику кількість снарядів. Точність стрільби в цьому разі не має значення – район розташування артилерії буде достатньо великим. Рішенням задачі стало створення багатоствольної установки, яка стріляє ракетами. І боєприпас нової зброї повинен бути своєрідним контейнером, таким собі чемоданом, що розкривається над вогневими позиціями ворожої артилерії і висипає на голови артилеристів ворога десятки і сотні уражаючих елементів, які нищать обслугу гармат і пошкоджують самі гармати, гаубиці, міномети. Але так можна боротися не тільки з артилерією, а й з танками і піхотою противника. Коли ворожі війська знаходяться на марші, загроза раптового вогневого нальоту змушує їх розосереджуватися, щоб не понести великих втрат. І до рубежу атаки танки і піхота будуть висуватися в розосереджених передбойових і бойових порядках. Така велика ціль якраз для РСЗВ. Одночасно виникла ідея встановлювати на шляху атакуючих танків і піхоти мінні поля. Подальші експерименти довели високу ефективність дистанційного мінування місцевості ракетними залповими системами.

Завдання було поставлене одному з конструкторських бюро “фірми” Сергія Корольова, яке працювало над ракетами для метеорологічної служби цивільної і військової авіації. В результаті була створена бойова машина залпового вогню для ракетної артилерії. Нова РСЗВ отримала назву “Торнадо”. Ракета для цієї системи була створена на основі метеорологічної ракети К38. Калібр нової ракети був досить великим – 330 міліметрів, що дозволяло нести солідне бойове навантаження. Бойова частина вагою триста кілограмів несла від двадцяти п’яти до сімдесяти п’яти суббоєприпасів – бойових осколкових, кумулятивних, кумулятивно-осколкових елементів, протитанкових і протипіхотних мін. Дальність польоту ракети досягала сімдесяти кілометрів. Площа, яку накривала одна установка залпом з дванадцяти стволів дорівнювала сорока гектарам. Для підвищення точності стрільби ракета отримувала обертання від виступів на корпусі, які ковзали по нарізах в пусковій трубі і коригувалася в польоті газодинамічними рулями. Недоліком системи був двигун на рідкому ракетному паливі, що не дозволяло зберігати повністю готову до пуску ракету на артилерійських складах. Пальним для ракети РСЗВ “Торнадо” слугувала винайдена в Німеччині речовина під назвою “триетиламін-ксилідин”, або простіше – “тонка-250”, а окислювачем – азотна кислота.

Для транспортування установки на Кременчуцькому автозаводі було розроблене на базі спільного з чехами автомобіля самохідне шасі “Краз-816”. Шасі мало п’ять осей, повний привід, потужний – модифікація танкового двигуна – дизель в п’ятсот кінських сил. Розрахунок бойової машини складався з чотирьох бійців: командир, навідник, механік-водій і заряджаючий. Заряджання ракетної установки проводилося з допомогою транспортно-заряджаючої машини. В батарею входило до восьми пускових установок, на кожну пускову установку по одній ТЗМ[103] і два батарейних командних пункти: для командира і для старшого офіцера батареї, зазвичай, ним був командир першого вогневого взводу.

Ракетними комплексами РСЗВ “Торнадо” комплектувалися фронтові ракетні бригади. Кожна така бригада мала п’ять дивізіонів і налічувала до ста двадцяти установок в п’ятнадцяти батареях. Крім фронтової ланки були розроблені РСЗВ меншого калібру – РСЗВ “Тайфун[104]” калібром 220 міліметрів для армійських і корпусних артилерійських бригад і для артполків полкової-дивізійної ланки 110-міліметрові РСЗВ “Шквал[105]”. Шасі для цих ракетних установок також було створене Кременчуцьким автозаводом на базі трьохосних тягачів, які розроблялися на основі ліцензійних швейцарських вантажівок…

…Вагон рівномірно похитувався, стукіт коліс і темна смуга нічного лісу, яка стрімко спливала назад, – все настроювало на такий же одноманітний плин думок. Полковник Москаленко їхав у Київ за новим призначенням – для військової людини справою, загалом, звичайною. Тим більше, що нового призначення Кирило Семенович чекав з дня на день. Ще весною він подав рапорт про переведення у стрій і сподівався прийняти, за поданням командувача Сумської армійської групи генерала Малиновського, командування однією з артилерійських бригад Північно-Східного оперативного командування. Поки ж був цілодобово зайнятий справами бойової підготовки і технічного забезпечення артилерійських частин армійської групи.

А життя Сумської армійської групи тільки ззовні здавалося звичайним. Це як перед грозою: здається, все, як раніше – і небо, і земля, і люди, але все сповнене передчуття невідомого. Так було повсюди у військах, які перебували в українському північно-східному прикордонні весни і літа сорок другого року. Бойове навчання ще ніколи не було таким напруженим. Незвичним було і надходження великої кількості нової бойової техніки, і безперервні заняття, з якою її опановували. Тактичні навчання, водіння машин і бойові стрільби вдень і, часто-густо, вночі. Всі види бойової підготовки заповнювали весь час, не залишаючи жодної вільної хвилини. У квітні особливим указом Головнокомандувача Збройних Сил України були скасовані літні відпустки особовому складу та вихідний суботній день…

Ще сьогодні вранці Кирило Семенович був цілком зайнятий поточними справами Сумської армійської групи, артилерійські бригади якої отримували нову техніку і переходили на нові штати, що вимагало зміни і суттєвої ломки вже сталих колективів та узгоджених планів бойової підготовки, а це завжди вносить багато негативного в життя начальника артилерії армійської групи. А тут…

Наказ здати справи і прибути в Київ до начальника Головного Управління озброєнь Генерального Штабу прийшов несподівано. Нове призначення було не таким, як передбачалося. Коли полковник Москаленко повернувся до свого кабінету після наради у командувача армійської групи, задзвонив телефон прямого проводу і працівник Управління кадрів повідомив Кирила Семеновича про його нове призначення. Наказом начальника Генерального Штабу генерала Морозова полковник Москаленко мав наступного ранку, тобто завтра, п’ятого червня, прибути до Учбового Центру бойової підготовки Сухопутних військ “Десна” і прийняти командування першою винищувально-протитанковою артилерійською бригадою.

Одним словом, з чистого артилериста, до чого полковник готувався останнім часом, тепер доводилося ставали винищувачем танків. Але це не засмутило Москаленка. Сам факт створення нових потужних протитанкових формувань, спеціально призначених для відбиття танкових ударів противника, говорив про те, що його погляди на сучасне оперативне мистецтво помітили і вирішили: раз ти такий палкий прихильник крупних мобільних протитанкових з’єднань, то формуй одне з них і командуй! Радувало, що бригада мала на озброєнні нові самохідні артустановки, а це означало рухливість і маневреність в бою.

Разом з тим полковник розумів, що зміна організаційних форм протитанкової артилерії, без сумніву, пов’язана з тим, що вище політичне і військове керівництво бачило неминучість війни, яка вже нависла над Україною. Тому й прагнуло досягти якісного та кількісного посилення артилерії протитанкової оборони загальновійськових об’єднань. Досвід локальних воєнних конфліктів, навчань та маневрів, як Української армії, так і армій сусідів України, свідчив, що звичайна армія, протитанкові засоби якої розосереджені між частинами, не зможе відбити масовану атаку крупного танкового з’єднання. А в РСЧА такими з’єднаннями були танкові бригади по 258 танків у кожній. Було цих танкових бригад в Червоній Армії більше тридцяти і вони переозброювалися новими танками Т-34 і КВ. Така танкова бригада гарантовано проривала оборону піхотної дивізії на фронті в чотири-шість кілометрів. І втрати танків про прориві будуть мінімальні завдяки потужній артилерійській підтримці. А протитанковий дивізіон піхотної дивізії зупинити атаку двох з лишнім сотень танків не зможе. Крім того, з сорок першого року в РСЧА були сформовані чотири механізованих корпуси нової організації по тисячі танків у кожному.

Зупинити цю танкову лавину можна тільки в глибині оборони. Тому артилерійські протитанкові бригади повинні стати рухомим оперативним резервом командування армійської групи чи оперативного напрямку, призначеним для локалізації прориву таких броньових мобільних з’єднань “червоних”…

Швидкісний експрес Суми-Київ вже за якісь неповні чотири години домчав до столиці України і за чверть до дев’ятої вечора Москаленко ступив на кам’яні плити перону Центрального вокзалу. Тут полковника чекала приємна несподіванка – ледь Кирило Семенович вийшов з вагону, до нього підійшов молоденький стрункий сержант в польовій загальновійськовій формі з нашивкою артилериста на рукаві.

– Товариш полковник Москаленко? – Чітко кинувши руку до козирка польового кепі, запитав він.

– Так. – Ствердно кивнув Кирило Семенович: кадровик попередив, що його зустрінуть.

– Сержант Татарчук! – Представився сержант. – Наказано зустріти вас і відвезти в штаб.

…Вони сиділи вдвох у величезному кабінеті, схожому на невеличку залу для засідань. Генерал-лейтенант Яків Федоренко – господар кабінету – був начальником Головного Управління озброєнь Генерального Штабу Збройних Сил України. До великого письмового столу впритул, перпендикулярно було приставлено інший – довгий і вузький з двома рядами стільців. На зеленому сукні біліли блокноти, а з пластмасових стаканчиків стриміли вгору, ніби списи, грифелі гостро заструганих кольорових олівців.

Але господар кабінету і його гість сиділи не за столом. Вони розташувалися в кутку кабінету один проти одного у глибоких кріслах з пологими спинками, які були покриті коричневим плюшем. Світильники вгорі були погашені, лише на столі під матовим зеленим абажуром світила велика лампа.

– …коли Гетьман призначив новим Начальником Генерального Штабу не піхотинця, не кавалериста чи танкіста, навіть не артилериста, а авіатора, це багатьох, м’яко кажучи, здивувало. Всі ми потерпали, Кирило Семеновичу, що тепер традиційні засоби збройної боротьби, а також саме ті роди військ: піхоту, артилерію, а нині й танки, які роблять на війні основну роботу, буде принесені в жертву авіації. На щастя, генерал Морозов виявився на висоті своєї нової посади. Саме завдячуючи йому, вас, полковнику, помітили. І не тільки після вашого виступу на березневій нараді після маневрів “Карпати-42”. Ваші сміливі думки щодо використання артилерії в дальньому вогневому ураженні противника, особливо його танкових угрупувань, були тотожні планам нового начальника Генерального Штабу. Щодо вашого призначення командиром такого нового формування, як винищувально-протитанкова бригада, то тут вирішальну роль зіграла ваша доповідна записка про необхідність мати потужні рухомі з’єднання артилерії, які можна протиставити таким же рухомим з’єднанням танкових угрупувань, що будуть вводитися противником в прорив фронту. А також ті статті у “Військовому віснику[106]”, де обґрунтовуються способи боротьби з такими рухомими з’єднаннями та методи дальнього вогневого ураження ударних угрупувань противника. Особливо припали до душі новому Начальнику Генштабу ваші думки відносно спільного використання протитанкових рухомих підрозділів разом з таким новим засобом військової техніки, як гелікоптери, та про введення до оргштатної структури протитанкових формувань власних засобів протиповітряної оборони…

Москаленко ввічливо схилив голову. Статті, про які говорив генерал Федоренко, з’явилися в журналі рік тому, коли Кирило Семенович узагальнив досвід локальних конфліктів, де широко застосовувалися танки. І не тільки конфліктів, але й великих маневрів та навчань РСЧА, які проводилися щорічно і були побудовані по одному і тому ж, простому, але грізному сценарію: потужний удар крупних сил піхоти і артилерії з наступним проривом танкових мас у глибину оборони. Коли стаття “Боротьба з бронетанковими угрупуваннями противника” з’явилася, її помітили і саме генерал Федоренко подзвонив йому і попросив сформулювати на папері основні положення по вдосконаленню протитанкової оборони. Але полковник Москаленко не думав, що ця доповідна записка потрапить на стіл Начальника Генерального Штабу. Так він і сказав генералу Федоренку. Той усміхнувся і відповів, що слушні думки, та ще викладені на папері, потрапляють саме на такий стіл, господар якого має досить влади, щоб вирішувати будь-які питання.

Розчинилися масивні двері, оббиті чорною шкірою, ввійшов ад’ютант генерала і поклав на столик перед Москаленком течку з двома десятками листків машинописного тексту. Полковник став читати. Коли годинник пробив одинадцять мелодійних ударів, Москаленко гортав останні сторінки.

– Я зрозумів своє завдання, – перегорнувши останню, сказав Москаленко, – зробити за максимально короткий термін боєздатне з’єднання. І довести необхідність мати такі формування в нашій армії.

– Правильно. – Федоренко підвівся. Підвівся і полковник. – Знаю, важко вам доведеться з формуванням частин. Тож частіше дзвоніть, приїжджайте, труднощі долатимемо разом. Головне – не зволікаючи, згуртовувати частини і підрозділи. Всю увагу – бойовій підготовці. Бажаю успіху, Кирило Семеновичу…

…На нового командира бригади в пункті тимчасової дислокації вже чекали. Спеціально з бригади в столицю і був відряджений сержант-водій, який і зустрів полковника на вокзалі. Частини і підрозділи, які прибули на цей час, були вишикувані. Доповідав старший з офіцерів бригади, командир сімдесят першого окремого дивізіону самохідних протитанкових гармат “Рапіра-С” підполковник Самійло. Привітавшись, Москаленко обійшов стрій, з задоволенням відзначаючи відмінну виправку та акуратний зовнішній вигляд солдат і сержантів бригади. Щоправда, особовим складом бригада була укомплектована всього на третину.

Повністю був укомплектований тільки один дивізіон, ще один відбув до столиці під командуванням виконуючого обов’язки начальника штабу бригади, де отримував матеріальну частину, особовий склад інших частин і підрозділів проходив навчання в учбових частинах Навчального Центру “Десна”. І хоч формування тільки-тільки почалося, до кінця місяця потрібно було його завершити.

Сильне високорухоме вогневе протитанкове з’єднання – такою повинна була стати бригада. Вона складалася з п’яти окремих дивізіонів самохідних протитанкових гармат “Рапіра-С”, дивізіону самохідних зенітних установок, мінно-саперного і автотранспортного батальйонів, розвідувальної роти і окремих підрозділів обслуговування: роти зв’язку, медсанроти, ремонтно-евакуаційної роти і роти тилового забезпечення. Всього в бригаді мало бути 120 САУ “Рапіра-С”, 24 ЗСУ “Інгулець”, 9 гусеничних мінних загороджувачів на шасі МТЛБ, більше двохсот автомобілів різного призначення і понад п’ятдесят мотоциклів.

Засмучувало полковника те, що був відсутній мотопіхотний батальйон, про необхідність якого він особливо наголошував у своїй доповідній записці. Це значно зменшувало самостійність бригади при діях в складі рухомих загонів загородження і означало залежність від загальновійськових командирів.

Основною своєю зброєю – самохідними протитанковими гарматами “Рапіра-С” – був укомплектований тільки один, сімдесят перший окремий дивізіон бригади, але його командир запевнив полковника, що графік надходження техніки дотримується суворо, щотижня підготовлений в учбовому центрі особовий склад відбуває на київський танкоремонтний завод у Броварах, де отримує повністю техніку і до кінця тижня ешелон прибуває в пункт тимчасової дислокації на Широколанівський полігон. В кінці червня бригада в повному складі мала відбути на Миколаївщину для відпрацювання задач бойової підготовки…

Те, що перший раунд в двобої броні та снаряда виграла легка протитанкова артилерія калібром 37-47 міліметрів, стало зрозуміло після перших боїв цих гармат з танками в Іспанії. Для більш-менш тямовитого інженера, а тим більше військового професіонала, було зрозумілі подальші дії конструкторів танків – збільшення товщини броні. Так само було ясно, який хід у відповідь зроблять артилеристи – збільшать калібр протитанкової гармати. Саме таку гармату в Україні почали проектувати ще в тридцять шостому році, відразу після перших повідомлень про результати дуелей танкістів і протитанкістів. І вже наступного року з’явилася нова гармата “Стилет” – легка, калібром 57 міліметрів, вагою всього дев’ятсот кілограмів. Її бронебійний снаряд пробивав стоміліметрову броньову плиту на відстані тисячі п’ятисот метрів. Гармата була відносно легка і її можна було перекочуватися на полі бою силами обслуги, вона була низька і це дозволяло легко маскувати її в протитанкових засадах. Спеціально для транспортування гармати був розроблений малий броньований гусеничний тягач-транспортер “Універсал”. Так з’явилася ПТГ[107] “Стилет-Б” – буксирована 57-міліметрова протитанкова гармата. А через рік – її самохідний варіант “Стилет-С”, оскільки танки мали перевагу перед протитанковими гарматами в рухливості, а, значить, могли вибирати час, місце і напрям атаки. Нова протитанкова самохідка, – її називали винищувачем танків, – тепер звела нанівець цю перевагу. А оскільки висота машини була всього метр сорок сантиметрів і у неї був потужний двигун – форсована модифікація чотирьохциліндрового карбюраторного мотора, який ставили на нові луцькі всюдиходи, – то це був серйозний противник для танкових підрозділів. Мотопіхотні і механізовані бригади отримали по дивізіону таких САУ з 24 машин. Для посилення територіальних дивізій в Оперативних Командуваннях формувалися окремі винищувальні протитанкові полки цих самохідних гармат.

Однак, навіть “Стилети” проблему стійкої протитанкової оборони не вирішували повністю. Було зрозуміло, що подальше збільшення товщини броні танків не забариться, а, отже, необхідно було мати чим відповісти на передбачуваний виклик танкових конструкторів. (Тим більше, що українські танкові КБ вже почали проектування танків з протиснарядною бронею. І це був тільки початок гонки.) Пошуки нових способів боротьби з броньованими цілями не припинялися. Подальші дослідження в області ствольної артилерії привели через розробку гармат з конічним каналом ствола до появи нових ПТГ з гладкою трубою і снарядом з підкаліберним бронебійним осердям великої довжини. Потрібно зазначити, що протитанкові гармати з конічним стволом розроблялися в багатьох країнах, але від них відмовилися в зв’язку зі складністю виробництва і недовговічністю самого ствола. Переваги конічного ствола заключалися в реалізації принципу “корка і голки”. Відомо, що з точки зору внутрішньої балістики найбільш вигідний снаряд великого діаметра і малої ваги і відповідно малого поперечного навантаження. Велика площа перетину, мала інерція і низький опір рухові снаряда в каналі ствола забезпечують найбільш повне використання тиску порохових газів для надання такому “коркові” високої початкової швидкості. А для зовнішньої балістики, навпаки, оптимальним рішення є “голка” малого діаметра з довгою оживальною частиною, якомога меншою площею поперечного перетину і високим поперечним навантаженням, що зменшує втрату швидкості через опір повітря. Принцип “корка і голки” був найбільш вдало реалізований в гарматах з гладким стволом та підкаліберних снарядах з піддоном, який відділяється, і важким опереним осердям великої довжини. Нова ПТГ отримала назву “Рапіра-Б”. Але буксирований варіант був занадто важким – вага цієї артсистеми досягала майже трьох тонн і вручну обслуга гармати не могла легко переміщати “Рапіру” на полі бою, маневреність її була низькою – отже, як мобільний протитанковий засіб ця гармата не дуже годилася.

(Потрібно зазначити, що Чернігівський Державний арсенал розробив цілу лінійки таких гармат з гладким стволом. Починали з калібру 75 міліметрів, але дослідні стрільби виявили його слабкість в боротьбі з бронецілями на великих відстанях. Тому перейшли на новий калібр в 90 міліметрів. Нестандартний калібр пояснювався наявними можливостями обладнання та інструменту. І в подальшому збільшення йшло з таким кроком: 90, 105, 115, 120, 125, 140 і 155 міліметрів. Але такі потужні артсистеми поки що були не потрібні, однак все було готове для їхнього запуску у виробництво в разі появи у РСЧА нових танків з товстою бронею і сильним озброєнням. Військова розвідка ще в сороковому році добула відомості про розробку конструктором Грабіним нової гармати калібром 107 міліметрів для танків типу КВ.)

І тому ПТГ НК-12[108] “Рапіру” встановили на новий винищувач танків на шасі Т-36. Так з’явилася самохідна протитанкова гармата “Рапіра-С” – повністю закрита САУ з лобовою бронею в сімдесят міліметрів та гладкоствольною гарматою в закритій рубці. Ще одним достоїнством нової САУ було застосування механізованої боєукладки і механізму заряджання – скорострільність досягала 14-16 пострілів на хвилину, дуже високий показник, заряджаючий ледь встигав би подавати снаряди вручну. Але його замінили механізмом і екіпаж машини складався всього з трьох осіб. Однак вже перші навчання в умовах максимально наближених до бойових виявили необхідність оснащення САУ зенітною кулеметною установкою і введення в склад екіпажу стрільця – досягти в сучасній війні успіху без надійного прикриття від ударів з повітря неможливо. А протитанкові мобільні резерви – бо саме для них і розроблялася нова САУ, – повинні будуть діяти там, де не буде військ, або війська і їхні системи ППО[109] будуть дезорганізовані. Очевидно, що сподіватися в такій обстановці на надійність прикриття штатних засобів ППО загальновійськових з’єднань не можна. Більш того, теоретичні розрахунки і практичні навчання довели, що протитанковий резерв армійської групи у фронтовій оборонній операції на стратегічному напрямку ще при висуванні на рубіж розвертання буде нести втрати перш за все від ударів з повітря. А коли врахувати, що прорив танкових і механізованих з’єднань противника прикриватимуть з’єднання броньованих штурмовиків, то протитанкові резерви можуть бути знищені ще до вступу у бій. Логічний виводом звідси було введення у склад протитанкових бригад штатних засобів ППО – дивізіону ЗСУ і встановленням на кожну САУ зенітної кулеметної установки, яку спочатку обслуговував командир машини. А оскільки він мав у бою виконувати свої штатні обов’язки, то в найбільш відповідальний момент САУ залишалася без захисту. Рішення було прийнято негайно – в склад екіпажу ввели стрільця, що мав захищати машину також і від піхоти в ближньому бою…

…Генерал Федоренко останнім часом працював по двадцять годин на добу. І не один він. Весь Генеральний Штаб з квітня знаходився майже на казарменому положенні – обстановка на кордоні з Радянським Союзом складалася тривожна. В Радянській Білорусії формувалися дві загальновійськові армії, три армії формувалися на східному напрямку, в Бєлгородській, Воронезькій, Ростовській областях Радянської Росії, дві загальновійськові армії на Північному Кавказі. І все це всього за двісті-двісті п’ятдесят кілометрів від українського кордону. І кожна армія, за даними розвідки мала у своєму складі три-п’ять артилерійських полків, не рахуючи власної артилерії корпусів та дивізій. Це була дуже серйозна сила, на напрямках головного удару радянські війська могли зосередити до двохсот гармат великого калібру на один кілометр фронту. А враховуючи те, що радянська артилерія швидкими темпами отримувала від промисловості найкращі у світі гармати і проблем з боєприпасами для них – як в роки Великої війни, – у РСЧА ніяких не виникне, товариш Сталін про це потурбувався заздалегідь, з тридцять дев’ятого року промисловість СРСР працювала у режимі воєнного часу, то було над чим задуматися керівникам Української Держави.

З досвіду Світової війни і з численних дослідних навчань двадцятих-тридцятих років було визначено, що коли на кожен кілометр фронту у противника буде двісті-двісті п’ятдесят великокаліберних гармат, то ніяка оборона проти такої сили не встоїть, ні польова, ні довготривала. Шести і восьми дюймові снаряди розтрощать і примітивні траншеї з бліндажами в п’ять накатів, і залізобетонні вогневі споруди з двох і трьохметровими стінами і броньовими ковпаками. Дієвим захистом при такій щільності артилерії може бути тільки одне – не давати противнику можливості вести артилерійський вогонь. Проведені дослідження показали, що для цього потрібно мати: по-перше, добру інструментальну розвідку в артилерійських дивізіонах і полках, по-друге, дальність стрільби основних артсистем дивізій, корпусів та армій повинна досягати тридцяти-сорока кілометрів. Проведені українськими артилеристами в тридцятих роках дослідження довели, що традиційними методами досягти такої дальності стрільби важко і дуже, дуже дорого. Коротко задача для артилерійських конструкторів звучала так: новий ствол, новий снаряд, нові метальні речовини. Традиційні методи для вирішення цієї задачі не годилися. Потрібні були інші технічні рішення.

І вони були знайдені.

З середини тридцятих років почали входити в активне життя ті, хто виростав, виховувався і вчився вже у вільній, незалежній країні. Для них було природним – завдяки закладеним ще на початку розбудови Української держави підвалинам виховання і навчання молоді – самим прокладати дорогу в житті, шукати найкраще вирішення посталих проблем, бути лідером.

І ось ці молоді, однак вже впевнені у своїх силах, знаннях і вмінні здійснювати задумане ними, люди взялися за вирішення проблеми далекобійності артилерійських систем. Втім, не можна сказати, що ця проблема була новою. Однак рішення її було знайдено при розв’язанні іншої важливої проблеми.

Ще в роки Великої війни, коли гриміли позиційні бої на Західному фронті, намагалися посилити снаряди польових гармат. Традиційно це пробували вирішувати зменшенням товщини стінок снарядів, але тут виникала загроза, що внаслідок колосальних перевантажень при пострілі, стінки не витримають і снаряд зруйнується в стволі. Намагалися збільшити довжину снаряда, але снаряд не міг мати довжину більш ніж в п’ять калібрів, інакше в польоті він втрачав стійкість і летів по траєкторії, вельми далекій від розрахункової. “Винним” був ведучий поясок, який знаходився в придонній частині снаряда. У надмірно витягнутого снаряда, який опирається на нарізи цим ведучим пояском, зміщувався центр мас – звідси і невдачі.

Цими проблемами, разом з дослідниками в інших країнах, займався у Франції генерал Шербаньє. І в 1918 році йому прийшла ідея замінити ведучий поясок виступами на корпусі подовженого снаряда. Тоді при пострілі тиск припаде не на вузький ведучий поясок і таку ж вузьку частину ствола, яка з ним стикається, а на досить велику ділянку ствола і корпуса снаряда. Це повинно було забезпечити стійкість польоту останнього, оскільки поперечне навантаження у нього буде більше, ніж у звичайного, короткого.

Після виготовлення дослідних стволів і снарядів довжиною в 9-10 калібрів – вже після Великої війни – провели експериментальні стрільби. Результати були вражаючими і давали певні надії. Коли звичайна 155-міліметрова гармата системи Шнейдера могла закинути штатний, 43-кілограмовий снаряд на 22 кілометра, то нова стріляла з тим же зарядом подовженими 60-кілограмовими снарядами з готовими виступами на 32 кілометра! Крім того, гармати Шербаньє витримували без помітного збитку півтори тисячі пострілів – звичайні після такої кількості пострілів довелося б відправляти на переплавку! Результатами цих дослідів французи поділилися з англійськими артилеристами, і ті таким самим чином переробили 203-міліметрову (вісім дюймів) гармату, подовживши її ствол до ста двадцяти двох калібрів. Дальність стрільби гармати снарядом Армстронга вагою в 109 кілограмів і початковою швидкістю 1500 метрів за секунду перевищила стокілометровий рубіж і досягла 110 кілометрів! І вага цієї артсистеми не йшла ні в яке порівняння із знаменитою гарматою “Колоссаль”, з якого німці обстрілювали Париж весною сімнадцятого року, вона була значно менша 750-тонного монстра, породженого “похмурим тевтонським генієм”.

Щоправда, тут було ще одне більш суттєве “але…”.Крім переваг у далекобійності, масі снаряда і живучості стволів нові артсистеми мали значно більше недоліків, які зводили нанівець усі якісні переваги. Велика складність конструкції нових гармат, на порядок менша скорострільність в порівнянні зі звичайними гарматами, а головне, неможливість виготовляти у потрібній кількості снаряди, які мали складну форму і були значно дорожчими за традиційні. А снарядів у новій війні знадобиться дуже і дуже багато. Це було очевидно. Втім, про нову війну у Європі ніхто не бажав думати, тут ще не відійшли від минулої…

До того ж, зіграв свою роль і швидкий розвиток авіації. Зокрема, загальне захоплення доктриною італійського генерала Дуе, який вважав, що авіація впорається з усіма задачами в майбутніх битвах, включаючи і сугубо артилерійські, поклало край цим багатообіцяючим дослідам.

Одним словом, перспективну ідею в європейських арміях благополучно “поклали під сукно”. Бо політики боролися за мир, проголошуючи промови у Лізі Націй, англійці сподівалися на природний протитанковий рів під назвою Ла-Манш, французи на нову Китайську стіну – “лінію Мажіно”, а що ж до усяких там різних чехів-поляків-румунів, то вони мали покладатися на міжнародні договори з сильними країнами.

В Україні ж ситуація була принципово іншою. Неспокійний сусіда, який марив Світовою Революцією, був поряд, ось він, на півночі і сході. І українці добре розуміли, що першими під сталінську сокиру потрапить саме їхня країна. І боронитися випадає самим українцям, бо ніхто, крім них самих, не стане на захист неньки-України, європейці війни не бажали і вважали можливим “умиротворення” комуністичного монстра рахунком України, тим більш, що під боком у Франції набирала сили нацистська Німеччина, а комуністичні вожді в Кремлі поговорювали лише про повернення втрачених Російською імперією “своїх ісконних” територій. Думка людей, які на цих територіях жили споконвіків, нікого в Європі не цікавила…

Для вирішення задач по розробці нових артсистем в Чернігові був заснований Державний Арсенал – дослідний центр, наукове і виробниче об’єднання Управління озброєнь Збройних Сил України.

В Україні теж провели досліди з снарядами з готовими виступами і визнали цей напрям перспективним для розвитку польової артилерії. Для початку виготовили батарею з восьми дослідних семидюймових – 178 міліметрів – далекобійних гармат на залізничних транспортерах. Принципових недоліків не знайшли і було прийняте рішення продовжити роботи в цьому напрямку. Перед конструкторами нової артилерійської системи постали чисто технічні задачі, які можна і потрібно було вирішити. І перше рішення було очевидним: звести участь людини в обслуговуванні нової артсистеми до мінімуму. Так з’явилася механізована боєукладка і механізм заряджання, вони вивели з обслуги заряджаючого: снаряд в ствол подавав механізм, який виключав його заклинювання внаслідок не потрапляння виступів снаряда в нарізи ствола. Потім ввели балістичний обчислювач і автоматичне введення установок стрільби. І в результаті обслуговували нову гармату всього три людини: командир, навідник і оператор механізму заряджання.

Таким чином задача по створенню нового ствола і нового снаряда для майбутніх артилерійських систем була вирішена. Але вирішена частково, тільки в принципі дії. Спроби сконструювати нові артсистеми на основі традиційних схем зазнали невдачі – зразки виходили важкими, складними у виготовленні і експлуатації, ненадійним у використанні. Потрібно було розробляти нові схеми і на цій основі створювати нові конструкції. Існуючі типи вузлів і агрегатів традиційних артилерійських гармат для нових артсистем не годилися. Потрібно було заново створювати лафети і їхні вузли: противідкатні пристрої, верхній і нижній станки, механізми заряджання, потрібні були нові прицільні пристрої, нова ходова частина і т.д.

Але артилерійська гармата, якою б досконалою вона не була, сама по собі не знищує противника. Противника знищує снаряд, який вистрелює гармата. Крім традиційних, осколкових та фугасних снарядів, призначених для ураження живої сили і руйнування оборонних та інших споруд, були розроблені нові снаряди: димові, освітлювальні, касетні. Касетні споряджалися осколковими та протитанковими суббоєприпасами і були призначені для знищення площадних цілей, насамперед броньованих машин і піхоти. Новий, розроблений чернігівським Арсеналом, 155-міліметровий касетний снаряд для ураження бронетехніки споряджався тридцятьма осколково-кумулятивними боєприпасами, для ураження розташованої відкрито інфантерії він міг нести шістдесят чотири бойових осколкових елемента. Дослідні стрільби довели, що застосування таких снарядів значно зменшує кількість боєприпасів, потрібних для знищення однієї цілі, наприклад, артилерійської батареї, яка знаходиться на обладнаній вогневій позиції.

Після всіх наукових і дослідних робіт в області польової артилерії пріоритетним напрямом розвитку було визнано створення гаубичних систем, основним був прийнятий калібр 155 міліметрів, на відміну від традиційного шестидюймового – 152 міліметра. Такий перехід пояснювався можливістю використати досягнення французів в царині далекобійних гармат. Ще в кінці двадцятих років Українська армія закупила два дивізіони – 24 одиниці – найкращих гармат Світової війни GPF калібром 155 міліметрів. В 20-і і на початку 30-их років українські артилерійські конструктори, інженери і технологи намагалися вдосконалити і модернізувати цю систему. Був розроблений новий лафет з розсувними станинами, з чотирма пневматичними спареними колесами, що розташовувалися попереду. В цілому нова гармата базувалася на розробках французьких конструкторів і всі поліпшення вносилися в уже існуючу 155-міліметрову гармату GPF. Довжину ствола збільшили до п’ятдесяти двох калібрів. На вогневій позиції колеса піднімалися, а лафет опускався на піддон. Дослідні стрільби довели високу точність стрільби і стійкість нової гармати. В кінці тридцятих років був розроблений важкий артилерійський тягач для цієї гармати, а в сорок другому прийнята на озброєння важка 155-мм самохідна установка для артилерійських полків механізованих військ.

Однак основу української артилерії на 1938 рік складали знамениті російські тридюймівки, ветерани великої війни. Більшість артилерійських полків територіальних дивізій була озброєна саме такими гарматами. Їх налічувалося в військах і на складах близько двох тисяч одиниць. Судетська 1938 року криза виявила необхідність переозброєння територіальних військ новими артсистемами. На той момент в складі ТАОУ налічувалося 25 дивізій, кожен полк дивізії мав свій артилерійський дивізіон з 24 трьохдюймових гармат. Планувалося в майбутньому ввести до складу дивізії полк 105-мм гаубиць, але політична ситуація в Європі пришвидшила хід подій. Раптом виявилося, що швидко озброїти “територіалів” гаубичною артилерією неможливо. Розроблені на базі чеських і німецьких артсистем 105-міліметрові гаубиці були дорогими, низькотехнологічними. Головне ж полягало в тому, що гаубиці цього калібру потребували снарядів, які в порівнянні з боєприпасами тридюймівок були значно дорожчими. Звичайно, в разі війни з цим ніхто б не рахувався, але війни ще, на щастя, не було і гроші потрібно було рахувати. Тому після пошуків було ухвалено рішення закупити в Великій Британії щойно розроблену і прийняту на озброєння 25-фунтову (87,6 мм) гармату-гаубицю. Такий калібр робив можливим модернізацію старих тридюймівок, мав відносно дешевий боєприпас, давав можливість більш гнучкого його застосування внаслідок “напівунітарності” пострілу. До кінця 1941 року перестволили всі наявні – 1422 одиниці – 76-мм польові гармати, модернізували лафет, артилерійський хід замінили на автомобільні пневматики. Тоді ж випустили першу серію нових гармат-гаубиць по кресленням отриманим від британців. До кінця року підприємства ВАТ “Південноукраїнські механічні заводи” випустили близько двох тисяч цих гармат-гаубиць. Спроби поліпшити цю артсистему зробили відразу ж після початку серійного виробництва. Вже в грудні сорок першого року випробували три станинний лафет – він дозволяв вести круговий обстріл, що було вкрай цінним для протитанкової оборони. Довжина ствола збільшилася до 42 калібрів – в оригіналу ствол мав довжину 31 калібр, внаслідок дальність стрільби виросла з 12 тисяч до 15 тисяч метрів; було встановлене дульне гальмо.

Однак основною ударною силою Сухопутних Військ ЗСУ були танкові та механізовані бригади. Вони потребували більш потужної артилерії. І в тридцять дев’ятому році були розроблені та прийняті на озброєння Української армії легкі гаубиці калібром 105 і 155 міліметрів для піхотних і мотопіхотних[110] полків механізованих і танкових бригад і дивізій (на відміну від традиційного для російської армії калібру 122 міліметра), гармати-гаубиці калібром 155 міліметрів для корпусної і армійської артилерії. Для далекобійної артилерії РГК[111] розробили артилерійські установки на залізничних транспортерах.

Для танкових і мотопіхотних полків розробляли самохідну артилерію на базі буксированих артилерійських систем. Тим більше, що навчання виявили неможливість застосування артсистем на механічній тязі – коні, як тяглова сила, відійшли в минуле для українських артилеристів ще на початку тридцятих років, – на головних стратегічних напрямках війни: Харківському і Донецькому. Необхідним став перехід на самохідні установки, оскільки буксировані артсистеми мали низьку мобільність і не мали броньового захисту, а значить, приречені на швидке знищення штурмовою авіацією…

…Давним давно мудрий китаєць на ймення Сунь-Цзи написав у трактаті про війну: “Правило ведення війни полягає в тому, щоб не покладатися на те, що супротивник не прийде, а покладатися на те, з чим я зможу зустріти його; не покладатися на те, що він не нападе, а покладатися на те, що я зроблю його напад неможливим для нього…”. Коли якась країна має неспокійного сусіда, лідери якого марять Світовою Революцією, мають необмежені сировинні ресурси, створену з чиєюсь безкорисливою допомогою потужну військову промисловість, здатну виробляти гори озброєння, і без вагань поставлять під рушницю п’яту частину своїх підданих, тоді у цієї країни, якщо вона не хоче потрапити у “союз нерушимий”, з’являється важковирішувана проблема – необхідність мати чималу армію. А це дуже обтяжливо для економіки.

В Україні на сімдесят з лишнім мільйонів жителів кадрова армія налічувала лише двісті п’ятдесят тисяч вояків. Основну ж частину Збройних Сил складали частини, які називалися офіційно “Територіальна Армія Оборони України” чи “територіальні формування”, неофіційно ж їх звали “партизани”.

Ви хочете знати, що це таке? Будь ласка!

Пройдіться вулицями Харкова, Сум, Чернігова. Коли бачите чоловіка віком від двадцяти п’яти до сорока років, спортивної статури, з прямим жорстким поглядом, з владною складкою губ, не сумнівайтеся – перед вами офіцер запасу. Зайдіть ввечері у будь-який шинок, в робітничий клуб чи на танцмайданчик і пошукайте у натовпі спортивного хлопця з накачаними м’язами, зі значком майстра спорту, парашутиста, раліста, планериста, коротко стриженого з прямою осанкою – не майте сумніву, цей парубок унтер-офіцер або рядовий першого класу “територіального війська”. В глибинних районах України ймовірність натрапити на такого “партизана” складатиме трохи менше – відсотків так вісімдесят-дев’яносто. І коли думаєте, що “партизан” це такий собі вахлак і тюхтій, то ви, шановний, глибоко помиляєтеся. Справа в тому, що Україна відмовилася від принципу загальної військової повинності, як способу комплектування армії, і служба у війську була справою добровільною. Потрапити до війська можна було тільки після жорсткого, а часом і жорстокого, відбору і лише за власним бажанням. Сповідувався принцип: “не хочеш – не служи…”, однак, не сподівайся, голубе, що і тебе, а, головне, твою власність хтось буде захищати. Але коли ти служиш, то отримуєш достойну платню. І кадрові військовики української армії, від рядового третього класу до Головнокомандувача Збройних Сил, отримували дуже велику грошову винагороду за свою службу, нижня межа становила не менше десяти мінімальних зарплат для рядового вояка, який лише пройшов курс молодого бійця і починав свою військову кар’єру. Ті, хто відслужив строкову, переходили, в більшості, до “Територіальної Армії Оборони” і служба ця компенсувалася чималими пільгами. Це було добре, але…

Але всі військовики були найманими службовцями і обходилися державі у немалу копійчину. Тобто, це була дуже дорога армія, а тому мала за чисельністю. Такий принцип формування армії мав свої переваги. До лав захисників Батьківщини не потрапляла всяка наволоч, яка опиняється у арміях країн, що комплектується на основі загальної військової повинності. В таку армію йшло найсучасніше озброєння, така армія займалася тільки бойовою підготовкою, служити в армії було престижно, нарешті.

Ось тільки був один дуже суттєвий великий мінус…

В разі, коли супостат застосує принцип “парового котка”, така армія воюватиме дуже недовго. Бо в сучасній війні, панове, все вирішують ресурси. А тому кадрова армія становила всього тільки десяту частину від всіх Збройних Сил України. Дев’ять десятих сухопутного війська складала “Територіальна Армія Оборони України”, тобто, “партизани”. Кожен “партизан” зберігав дома особисту зброю і польове обмундирування. Кожен “партизан”, який жив у прикордонній смузі, мав у власноруч обладнаній криївці десять боєкомплектів і все необхідне для самостійного ведення бойових дій на протязі десяти діб. Кожен щотижня, в п’ятницю, проходив одноденні збори у складі свого підрозділу, а щомісяця тридобове навчання в складі загону самооборони. Кожен “партизан” у віці до тридцяти п’яти років регулярно через дванадцять місяців призивався на тримісячне навчання у складі бригади або корпусу територіальної оборони, яке закінчувалося чотиритижневими маневрами. І коли ви, панове, вважаєте, що “партизанами” були всякі недоумки, нехлюї та гультіпаки, які не змогли відкрутитися від призову, то ви, любі мої, дуже помиляєтеся. Справа в тому, що стати “партизаном” було ой, як непросто!

Хоч, звичайно, нічого хитрого тут не було. А було те, що той же мудрий китаєць Сунь-Цзи давним-давно вивів у своєму трактаті “Про війну”: “…обдуманість дій розумної людини полягає у тому, що вона обов’язково поєднує вигоду і шкоду. Коли з вигодою сполучають шкоду, зусилля можуть привести до потрібного результату; коли зі шкодою сполучають вигоду, біда може бути усунута. Тому князів підкорюють собі шкодою, змушують служити собі справою, спокушають йти в потрібному напрямку вигодою…”. А вигода у тих, хто ставав до лав “партизан”, була очевидною. Все полягало, панове, у податковому законодавстві. Кожен українець, який мав рухоме чи нерухоме майно, а, отже, був потенційним кандидатом у “буржуазні елементи” і мав у перспективі перемоги любителів спільного майна животіння у Сибіру, або кулю у потилицю в “чекістському” підвалі – про різників Харківської “чека” в Україні ще не забули! – сплачував високі податки. Але, як це ведеться, була категорія власників, які отримували неслабі пільги. Так-так, ви маєте рацію, це були так звані “партизани”! В прикордонних з СРСР районах пільги для “територіалів” складали дев’яносто, а часом і всі сто, відсотків. В глибинних районах України на кордонах з нормальним демократичними країнами – не менше сімдесяти п’яти. І кожен власник землі, будівель, засобів виробництва – а таких в Україні було дев’ять з десяти – спав і бачив себе оцим самим “партизаном”!

Тому Гетьман, підписуючи в двадцять другому році Указ про створення “Територіальної Армії Оборони України”, сказав, що її бійці знають, що вони захищають, а своє кровне українець захищатиме завзято. І, – додав Павло Петрович, поставивши підпис під Указом, – такий стан речей у державі йому дуже подобається! Тим більше, що з самого початку існували конкуренція і дух суперництва між кадровиками і “територіалами”, втім, звичайна річ у всіх арміях світу…

…До війни потрібно готуватися і готуватися потрібно довго. Готуватися потрібно так, щоб ворог нічого не запідозрив, або, принаймі, нічого не розумів якийсь час, достатній для того, щоб противник, усвідомивши, врешті-решт, що відбувається, не встигав підготуватися сам. І СРСР готувався, готувався так, як ніхто раніше. Тільки ж це не пройшло мимо очей і вух української військової і політичної розвідки. І через дуже короткий час на стіл Гетьману України Павлу Скоропадському ліг приблизний оперативний план радянського наступу – тим більше, що варіантів у “червоних маршàлів” було не так вже й багато.

Для проведення наступальної операції стратегічного масштабу потрібно скласти план цієї операції. І чим більший просторовий розмах наступу, тим план стає все більш складнішим і важко виконуваним. А планування військових операцій є найбільш важким плануванням з усіх видів планувань. Потрібно узгодити дії багатомільйонних людських мас, відпрацювати взаємодію різнорідних частин цих мас, їхніх елементів. Потрібно спланувати забезпечення військ матеріальними засобами ведення війни – від боєприпасів і палива до кальсон і онуч. І так, щоб авіаційний полк не отримав підкови і збрую, а танковий батальйон – овес з сіном. Потрібно спланувати переміщення частин і з’єднань і їхнє розташування в нових районах. Потрібно… потрібно… потрібно… І всі ці “потрібно” включають в себе десятки і сотні інших “потрібно”…

Робітничо-Селянська Червона Армія досвід такого планування мала. Численні навчання: Великі Білоруські маневри в 1936 році, Московські навчання в 1935 і 1937 роках, менші за масштабом навчання і маневри в Азіатській частині СРСР дали досвід такого планування на, фактично, континентальному, рівні.

Отже, план війни комуністичної імперії, яка вже набрала силу завдяки безкорисливій допомозі демократичних країн Заходу, проти незалежної України рано чи пізно буде створено. Яким він буде?

Весь театр майбутніх воєнних дій можна розділити на три оперативно-стратегічні напрямки і два оперативних: Білоруський (Поліські болота) оперативно-стратегічний напрямок, Чернігівський (Північний) ОСН[112], Харківський (Східний) ОСН, Кримський ОН і Азово-Донецький ОН.

Головним буде визнано Харківський оперативно-стратегічний напрямок. Тут, внаслідок танкодоступної місцевості будуть зосереджені найбільші зусилля РСЧА, її кращі рухомі з’єднання на цьому напрямку можуть наступати на широкому фронті. Від Грайворона до Кременчука всього двісті двадцять кілометрів – десять мотогодин ходу. А від Кременчука можна повернути на південь і без зупинки – природних перешкод тут немає, правий фланг ударного угрупування буде прикритий широкою водною перепоною, Дніпром, і тут є розвинута мережа комунікацій, – вийти за двадцять ходових годин до Маріуполя на з’єднання з арміями, які наступатимуть від Ростова вздовж північного узбережжя Азовського моря.

І тоді більша – і краща – частина української важкої промисловості опиниться в руках любителів спільного майна. А без оборонних підприємств Лівобережжя: без двигунів, танків і літаків Харкова, без метала і вугілля Донбасу, без автомобілів і броньового прокату Дніпропетровська (колишнього Катеринослава), без алюмінію і моторів Запоріжжя (колишнього Олександрівська), без броні Маріуполя довго українська армія не протримається. Допоміжний удар армій з півночі завершить розгром українських військ на Лівобережжі і приведе до втрати столиці України. Після цього захоплення Таврії та Кримського півострова не становитиме великої проблеми, а разом з Кримом Україна втратить основні військово-морські бази на Чорному морі і свій флот. Морська ж авіація відродженого Радянського Чорноморського флоту не дасть окремим кораблям втекти в Одесу чи за Протоки на українські бази в Середземному морі.

Другий по могутності удар буде нанесено в Білорусії через Поліські болота. Навіть коли він завершиться невдачею, дії радянської дальньої авіації паралізують роботу оборонних підприємств на правобережжі Дніпра: Волинського, Галицького, Подільського та Причорноморського промислових районів.

В українському Генеральному Штабі це стало зрозумілим після проведення РСЧА в тридцять п’ятому році широкомасштабних Московських маневрів, де було відпрацьовані ключові елементи “глибокої операції”. Випущений в СРСР фільм під промовистою назвою “Битва за Бєлгород” був закуплений українськими кінопрокатними компаніями і викликав справжній переляк в Народних Зборах – українському парламенті. Натяк східного сусіда був промовистим і народні обранці враз стурбувалися перспективою близької війни з СРСР, а отже, можливістю скінчити свої дні на великих будовах комунізму десь у Сибіру, Казахстану або на Півночі за Полярним кругом, і стали вимагати від військовиків вжити дієвих заходів у відповідь на цю загрозу і, найперше, збудувати укріплення в північному та східному прикордонні.

Так виникло таке поняття, як “лінія Скоропадського”, хоч Павло Петрович був категорично проти будівництва нової Великої Китайської стіни. Однак в тридцять восьмому році велике оборонне будівництво почалося і припинити його, як цілком безглузде закопування грошей в землю, вдалося тільки в другій половині сорокового року. А взамін непробивному щиту фортець, фортів і укріплених районів була прийнята концепція дальнього вогневого ураження противника. Тобто, захист покладався не на непробивний щит, а на довгий спис, який не допустить противника на відстань удару. Щитом повинен був стати меч.

Основна ставка робилася на артилерію. Це універсальний вид озброєнь. Артилерія використовується вже кілька століть. Для Наполеона вона була вирішальним засобом ведення війни. Артилерія в готовності до дії двадцять чотири години на добу, на будь-якій місцевості, при будь-які погоді. Вона мобільна і гнучка. Вся суть артилерії в її вогневій могутності. В кровопролитних битвах Великої війни левова частка втрат противника припадала на долю артилерії. На полях битв тієї війни втрати наземних сил від гарматного вогню досягали вісімдесяти і більше відсотків. І в майбутній війні ця доля виросте ще більше.

Одним з аспектів застосування артилерії є сама по собі її жахаюча могутність. Під час Світової війни найгіршим було те, що нікуди не можна було сховатися від вогню артилерії. Від кулеметного вогню рятували траншеї, від снайперів ховалися в окопах, але нікуди не можна було сховатися від снарядів.

Битва при Камбре відома масовим використанням танків. Але не менш революційним було і застосуванням артилерії британцями. Повітряна розвідка ворожих позицій, зосередження ста і більше стволів великих калібрів на один кілометр фронту дали неймовірний результат: дев’ять десятих німецьких батарей було знищено в ході артпідготовки і це визначило успіх атаки британців. Масове застосування артилерії – це основний, вирішальний фактор на полі бою. Не літаки, не танки, не піхота – саме артилерія. Артилерія не тільки убиває солдатів противника, вона руйнує їхній дух. Не потрібно бути вбитим чи пораненим. Досить тільки потрапити під масований обстріл, щоб бойова ефективність військ була підірвана. На бойовищах Світової війни саме психологічний вплив дії артилерії вирішальним чином впливав на здатність воювати. Той факт, що обстріл може початися несподівано, без попередження, неймовірно впливав на бойовий дух. Потім це назвали “психологічною контузією”. І цим все сказано про значення артилерії.

В кожній війні, в кожній битві командири зобов’язані правильно вибирати зброю, яка необхідна для знищення противника. За двадцять післявоєнних років українською промисловістю був накопичений величезний досвід, створена матеріальна база і у військовиків була повна можливість замовити і отримати саме ту зброю, яка дійсно потрібна і буде максимально відповідати бойовим реаліям. Розроблені, випробувані і доведені до певної досконалості артилерійські та ракетні залпові системи були прийняті на озброєння і почалася їхня масова поставка у війська. За три тільки роки – з 1939 по 1941 – нові артилерійські заводи Львова, Вінниці, Новокраматорська і Києва поставили дванадцять тисяч артилерійських гармат калібром від 87,6 до 406 міліметрів і укомплектували ракетною технікою двадцять п’ять бригад РСЗВ.

Розвиток військового мистецтва в тридцятих роках двадцятого століття характеризувався значним збільшенням ролі і місця вогневого ураження противника в досягненні цілей операції. Це було зумовлене створенням нових технічних засобів збройної боротьби – танків, авіації, ракетної артилерії – і вдосконаленням традиційної зброї, в першу чергу, артилерії ствольної. Було очевидним, що в бойових діях технічно оснащених армій чисто арифметична перевага однієї з сторін, навіть дуже значна, вже не створює вирішальних передумов для розгрому противника, коли той володіє бойовим потенціалом, який забезпечує завоювання і утримання вогневої переваги. Цей бойовий потенціал визначається кількісно-якісним станом сил і засобів, перш за все дальнього вогневого ураження, якими є далекобійна артилерія, РСЗВ та штурмова авіація. При цьому якість має перевагу над кількістю в силу того, що задачі вогневого ураження можуть бути виконані з більшою ефективністю меншим числом засобів ураження, ніж це було раніше. Таким чином тенденція до ведення бойових дій з меншими людськими втратами зі свого боку, прийнята в цивілізованих країнах, визначала зростання ролі вогневого ураження противника, перетворюючи його у вирішальний фактор, від якого буде залежати результат операції. Такий висновок – об’єктивна реальність, зумовлена появою нових засобів і способів збройної боротьби. Досліди і досвід останніх конфліктів в Іспанії, Абіссінії, Китаї, Монголії підтвердили, що загальновійськові угрупування не зможуть виконувати бойові задачі, коли для цього не створені сприятливі умови: необхідне співвідношення сил і засобів сторін, надійне ураження вогневих засобів противника, порушення управління військами, дезорганізація і придушення систем розвідки, підрив морально-психологічного стану військ противника. І тут особливу роль має система вогневого ураження противника, яка складається із взаємозв’язаних частин: власне вогневих засобів, розвідки, управління, бойового і технічного забезпечення. Ключовим елементом тут є система управління, яка об’єднує всі інші частини в одне ціле. Тим більше, що ріст динамізму бойових дій збільшує дефіцит часу, ускладнює ситуацію управління в визначальній його частині – бойовому плануванні, спрямованому на узгоджене використання різноманітних сил і реалізацію бойового потенціалу застосованої зброї. Слова Суворова, що воюють “не числом, а уміння” не втратили свого значення з плином часу. Вигідне співвідношення сил є лише передумовою для досягнення успіху у бою. Перемога досягається не стільки за рахунок нарощування сил, як ретельною підготовкою і умілим веденням бойових дій, тобто, завдяки мистецтву воєначальника. Талант воєначальника виявляється не тільки у правильному виборі напряму зосередження основних зусиль, способів та послідовності розгрому противника, але й у визначенні центрів оперативної (бойової) стійкості його угрупування, ураження яких може привести до рішучої зміни сил сторін…

Отже, ймовірний план війни СРСР проти України був зрозумілий українським генералам.

Таким чином українське командування буде прагнути не допустити прорив радянських військ на дільницях Глухів-Суми і Суми-Харків, вимотати і знекровити наступаючі з району Бєлгорода-Рильська радянські армії. Задача для наступаючих полегшувалася, а для тих, що оборонялися, відповідно, ускладнювалася тим, що двомільйонний Харків – місто, де було зосереджено більш, ніж чверть всієї оборонної промисловості України, знаходився всього за двадцять п’ять кілометрів від кордону – на відстані артилерійського пострілу і захистити його традиційними засобами було неможливо. Звичайно, тут потрібно буде тримати жорстку оборону, спираючись на укріплення Харківського УРу, не дати противнику перетнути державний кордон і заглибитися на українську територію. Але навіть суціль забудувавши проміжок між державним кордоном і містом дотами укріплених районів неможливо буде запобігти руйнуванню заводів та житлових кварталів – радянська важка артилерія перемеле Харків на купу каміння. Тому ставку в обороні робили на далекобійні артилерійські і ракетні системи і організували суцільне вогневе ураження вздовж кордону на глибину п’ятдесяти-сімдесяти кілометрів вглиб радянської території, використовуючи в першу чергу РСЗВ “Торнадо” і “Тайфун”, а також далекобійну залізничну і самохідну артилерію. І, звичайно, штурмову та бомбардувальну авіацію. Дослідні навчання показали, що в такому разі наступаючі з’єднання піхоти будуть втрачати до трьох чвертей свого складу на підході до передової ще до першого зіткнення з українськими військами. А танки будуть знищуватися масованим артвогнем ще до появи на полі бою. Досвід минулих Світової і локальних воєн, численних навчань свідчив, що найбільш сприятливі умови для нанесення вогневого ураження наступаючим створюються при виході їх з районів розташування, коли захисні властивості місцевості значно знижуються і війська стають доступні для засобів артилерійської: повітряної, наземної, технічної розвідки. Головне, щоб артилерійська розвідка не ловила ґав. А вважати артилерійських розвідників тюхтіями і неуками не було ніяких підстав: артилерійські батареї та дивізіони і підрозділи артилерійської розвідки бригад були максимально насичені різноманітною оптичною, фото і звуковою технікою і забезпечені радіо і телефонним зв’язком. Кожна артилерійська бригада – ствольна чи ракетна – мала у своєму складі авіаційну ланку легких літаків або легких двомісних гелікоптерів Ігоря Сікорського, які надходили у війська останнім часом.

А що втрати у наступаючої сторони будуть неприйнятними, видно було з можливостей середньої РСЗВ типу “Тайфун”. Калібр ракети – 220 міліметрів. Бойова машина має шістнадцять направляючих. Дальність стрільби – 35 кілометрів. Вага бойової частини ракети – 96-100 кілограмів в залежності від типу спорядження: моноблочна чи касетна. Площа ураження касетними суббоєприпасами одним залпом – сорок три гектари. Касетна БЧ ракети містить від 26 (протитанкових, вагою дев’ятсот п’ятдесят грамів) до 104 (осколкових, вагою триста грамів) суббоєприпасів. Це означає, що на дану дільницю падає тисяча шістсот шістдесят чотири осколкових боєприпаси з радіусом суцільного ураження до п’яти-семи метрів. (37-39 штук на гектар.) Дивізіон, 24 машини, при подвійному перекритті – в одну точку націлюються дві машини, а, значить, щільність осколків подвоюється – накриває одним залпом площу в п’ятсот з лишнім гектарів. Тобто, в квадраті 2,2 км на 2,2 км навряд чи залишиться хтось живим.

Основними достоїнствами систем ракетної артилерії є її висока вогнева продуктивність. За 20-40 секунд підрозділ РСЗВ може випустити по ворогу сотні потужних снарядів. Раптовість вогневого нальоту, комбіноване ураження противника осколками, ударною хвилею і вогнем від вибухів та пожеж чинять величезний моральний і психологічний вплив на ворожих солдатів, які потрапляють під такий обстріл. Залповий вогонь ракетних систем дозволяє надійно уражати навіть розосереджену на великій площі ціль, наприклад, війська які висуваються в вихідні райони в передбойових розосереджених порядках. Крім осколково-запалюваної дії бойових частин ракет, є ще одна характерна особливість залпового вогню ракетної артилерії. Вона заключається в тому, що імпульси вибухових хвиль від фугасних бойових частин ракет, які вибухають практично одночасно і на обмеженій площі, накладаються, і сумарна дія ударної хвилі значно посилюється. Навіть коли хтось і вціліє, потрапивши під такий обстріл, до бою він вже буде непридатним.

Крім ракетних залпових установок українська армія насичувалася і таким новим видом зброї, як самохідні артилерійські установки. Поєднання артилерійської гармати, двигуна і броньованого корпусу, який захищає обслугу від куль та осколків снарядів, дозволив досягти якісно нового рівня артилерії. Значно зросла мобільність артилерійських систем і це на порядок збільшило захищеність і невразливість артилерії, як основного виду збройних сил, що наносить ворогові найбільші втрати. Це відразу перевело артилерію у якісно новий вид озброєння. Нова техніка змінила і тактику застосування артилерійських систем. По своїй ефективності підрозділи САУ були на порядок вищими, ніж аналогічні підрозділи, але артилерії нам механічній тязі. Тепер потужність артилерійського вогню несподівано поєдналася з можливістю швидкого маневру, хоч цього, звичайно, ніхто не ставив, як мету, створюючи самохідну артилерію.

За результатами дослідних навчань було зроблено висновок, що самохідна артилерія повинна становити не менше половини артилерійського парка піхотних з’єднань і сто відсотків у рухомих з’єднаннях. Тому, що у сучасній війні боротьба йде не за хвилини, а за секунди. А мобільні артилерійські установки можуть знаходитися на вогневій позиції не більше, ніж потрібно для виконання вогневої задачі. І чим менший час витрачається на кожну задачу, тим більш ефективним є вогонь артилерії.

Мобільність артилерії означала, що можливий зовсім інший принцип використання гармат і гаубиць, а саме: “прийшов, постріляв і негайно вшився з вогневої позиції”. Незначний час перебування артилерії серйозно утруднив її ураження ворожим вогнем, бо зробив нереальним завчасне визначення місцеположення вогневих позицій самохідних установок і підрозділів САУ.. А оскільки виявлення артустановок найбільш ймовірне під час ведення вогню, це пред’являє виключно високі вимоги до швидкодії всіх елементів контрбатарейної боротьби – засобів розвідки, зв’язку, управління і ураження. Особливо важливим ту був зв’язок. Результати досліджень показали, що успішне ведення контрбатарейної боротьби можливе тільки в тому випадку, коли час від виявлення цілі до відкриття по ній вогню не буде перевищувати однієї хвилини, коли командири частин будуть проявляти широку ініціативу при прийнятті рішення на ураження цілей, що для РСЧА після лавиноподібного зростання її чисельності було нереальним.

Можна було з упевненістю говорити, що вогневий поєдинок з радянською артилерією українські гармаші виграли ще до початку бойових дій.

 

 

 

Неминучість

К кабінеті начальника Генерального Штабу Маршала Радянського Союзу Шапошникова ледь чутно шурхотіли своїми лапатими крилами вентилятори, але, все-таки, було задушливо. Нічого дивно: початок вересня, саме пекло, повітря застояне, асфальт, розм’якшений ніби сніг, зберігає відбитки взуття. Коли їхали з Київського, Жуков спостеріг: димлять трубами московські заводи і фабрики, котять проспектами столиці новенькі легковики, вантажівки і автобуси, торгують магазини, але на вулицях, бульварах, площах, людей мало, всі заклопотано поспішають у справах і було в них таке у поведінці, у вигляді, що свідчило: ось-ось настане переломний момент, який докорінно змінить це місто, всю цю країну, весь цей світ…

Приспущені штори на все вікно ловили в складки яскраве сонячне проміння, за цими шторами, за вікнами, шуміло-гуділо велике місто, в яке так любив приїжджати Георгій Костянтинович, і в якому сподівався осісти назавжди. Це сподівання повинно буде здійснитися невдовзі, а зараз в столиці для нього ніби пересадка – з війни в монгольських степах на війну в Європі. Що війна з націоналістичною Україною лише початок великої європейської війни, не мав сумніву ніхто з запрошених на нараду воєначальників.

Борис Михайлович, спокійно, майже по-професорському говорив:

– Несколько слов предыстории, я бы сказал, политической предыстории… Советское правительство сознает всю важность ликвидации очага войны в Европе, упрочения наших границ и видит свой долг в том, чтобы помочь народу братской Украины в его борьбе против буржуазно-националистических эксплуататоров. Мы верны интернациональному и пролетарскому долгу. Завтра, в шесть часов утра шестого сентября Советский Союз начнет Великий Освободительный Поход в имя торжества Мировой Революции.

Шапошников, трошки сутулячись – почасти тому, що давався взнаки вік, почасти внаслідок багаторічної штабної роботи, – то зупинявся біля письмового столу, то підходив до карти; в тиші поскрипували його чоботи, шум за вікнами ніби щез – так всі були поглинені тим, що він говорив. А він говорив далі, і в його голосі пробивалася командирська твердість.

– Генштаб первоначальные расчеты сосредоточения наших войск в Белоруссии и юго-западных округах, которые граничат с Украиной, сделал еще осенью тридцать девятого года. Тогда же прикинули размеры необходимых материальных ресурсов. Но после военного переворота в Германии, когда был убит Гитлер и уничтожено всё высшее руководство национал-социалистской партии, пришлось дальнейшую разработку плана отложить. Только после договоренностей в Вашингтоне, когда Рузвельт, Чемберлен и Даладье в ноябре сорок первого года дали принципиальное согласие на устранение “украинской проблемы”, машина заработала. А весной нынешнего года советскому правительству удалось договориться с немцами, итальянцами и поляками. – Маршал скупо, примушуючи себе, посміхнувся. – Хочу, товарищи, подчеркнуть: в стратегическом плане Киевская операция вряд ли имеет равных себе в военной истории…

Жуков внутрішньо напружений, а на масивному обличчі не здригнеться жоден мускул. Весь ніби втиснувся в спинку стільця. Поруч так само напружений командувач Білоруського фронту командарм другого рангу Павлов, навпроти – командувач Південного фронту командарм другого рангу Тюленєв. Вони суперники в справі майбутнього звільнення братнього українського народу від влади буржуазних націоналістів, експлуататорів-кровопивць, що гноблять братній народ день і ніч ось уже більше двадцяти років. І Георгій Костянтинович перший серед рівних. На військовій грі, яка відбулася весною, саме він довів, хто зможе найкраще виконати поставлену рідною партією і радянським урядом задачу визвольного походу…

– Против армии украинских националистов, как вы знаете, по первоначальному плану мы развертывали три фронта: Белорусский под командованием командарма второго ранга Павлова, Центральный под командованием командарма второго ранга Жукова и Южный фронт под командованием командарма второго ранга Тюленева. Главный удар наносит Центральный фронт. По результатам военной игры, проведенной весной, решено создать еще один фронт – Степной, под командованием командарма второго ранга Штерна. – Указка Шапошникова ковзнула по карті південної України.

Карта крупна, все видно: на сході, від Азовського моря до Ростова – вихідні рубежі Південного фронту, націленого на Крим. Його задача – висадити десанти на Керченський півострів і північне узбережжя Азовського моря і завдати удару вздовж узбережжя від Ростова на Бердянськ. Північніше Ростова до Валуйок рубежі Степового фронту, задача у нього допоміжна – сприяти наступу Центрального фронту. Удари фронту, спрямовані на Луганськ і Донецьк, мають задачу скувати сили націоналістів на захисті Донецького промислового району. На північному сході від Валуйок до Дніпра – вихідні рубежі Центрального фронту. Його фронту! Це він наносить головний удар, що вирішить долю війни! Головні сили зосереджені проти Харкова, його удар від Грайворона в загальному напрямку до Кременчука розсікає оборону націоналістів на всю глибину від кордону до Дніпра. Білоруський фронт діяв на півночі від Дніпра до кордону з Польщею. Його головні удари направлені на Коростень і Сарни – основні транспортні вузли Полісся.

Жуков не пропустив ні слова з того, що говорилося про дії сусідніх фронтів, але з подвійною загостреністю слухав те, що стосувалося його, Центрального, фронту. Шапошников сказав:

– На левом фланге Центрального фронта будет действовать механизированный корпус, созданный по требованию командарма второго ранга Жукова. Его возглавит комкор Алексеенко…

Перший механізований корпус створений в кінці минулого, сорок першого року за вимогою тоді ще комкора Жукова. Суперник Георгія Костянтиновича, на той час теж комкор Дмитро Григорович Павлов, був проти таких потужних механізованих об’єднань танкових і моторизованих дивізій, вважаючи їх надто громіздкими і важкокерованими у бойовій обстановці. Але Жуков наполіг на створенні принаймі одного такого об’єднання, аргументуючи особливими задачами, які воно буде виконувати…

Жуков глянув скоса на Олексієнка – той прямо впився в карту. Ось район зосередження механізованого корпусу – на схід від Рильська, за головними силами Центрального фронту. Червоні стріли першого механізованого корпусу пропорюють простір від кордону до Дніпра і впираються в міста Кременчук і Золотоноша. Який противник перед Олексієнком? Всередині синього овалу напис: “До шести территориальных дивизий и две танковые бригады”. Саме вони, танкові бригади, і являють собою найбільшу загрозу для механізованого корпусу. Дві танкові бригади, одна в районі учбового центру “Десна”, друга – в районі Сум. Але розвідка стверджує, що 28-ма танкова бригада полковника Черняхівського зараз передислокована на захід України, в район Яворівського полігону. Отже, проти більш ніж тисячі танків 1-го МК у націоналістів буде всього щось близько трьохсот-трьохсот п’ятдесяти броньованих машин. Однак корпус Олексієнка укомплектовано новими танками Т-34 і КВ. Крім того, поряд, західніше Рильська, зосереджується кінно-механізована група в складі трьох кавалерійських дивізій і чотирьох танкових бригад старої організації. КМГ також має більше тисячі танків, але її головна задача – діяти в лісах Чернігівщини, пробиваючись зі сходу до Десни і Дніпра. А у націоналістів танки – це дещо вдосконалені німецькі “трійки” і “четвірки”, що якісно втричі-вчетверо поступаються новим “тридцятьчетвіркам”, а КВ з його товстою бронею взагалі буде противнику “не по зубам”. “Хохлам” буде не під силу боротися з новими радянським танками. Але нехай навіть націоналісти завдадуть втрат танковим частинам його фронту, це пусте! Танкові заводи в Коломні і Сталінграді – найбільші в світі! – вже давно, майже рік, як перейшли на режим воєнного часу, тому радянським командирам можна буде дозволити собі розкіш розміну навіть один до одного…

Тим більше, що тільки його фронт має танків в півтора рази більше, ніж у всьому українському війську: всього понад п’ять з половиною тисяч машин – і майже три тисячі становлять танки нових типів: Т-34, КВ, Т-50! – проти трьох тисяч семисот в десяти танкових бригадах, двадцяти семи окремих полках і батальйонах УНА[113]. Та й авіації він має не менше! Кожна з чотирьох армій Центрального фронту має власну авіаційну дивізію, крім того, фронту придані чотири авіаційні корпуси: два бомбардувальних, штурмовий і винищувальний, загальна кількість літаків лиш одного Центрального фронту перевищує три тисячі машин, і більш, ніж півтори тисячі припадає на нові типи – бомбардувальники Су-2, Ар-2, Пе-2, Ту-2, штурмовики Іл-2, винищувачі Як-1, МіГ-3, ЛаГГ-3! Крім того, фронт підтримують авіадивізії АДД[114]! На напрямках головних ударів зібрано по двісті п’ятдесят артилерійських стволів на кілометр фронту. Крім того, десятки батарей і дивізіонів реактивних установок БМ-13 і БМ-8! Ніхто не зможе встояти проти цієї сили!..

Скрипуче кашлянувши – ніби проскрипіли його чоботи, – Шапошников опустив указку і вона гостро стриміла біля його плеча, немовби багнет трилінійки.

– Товарищи, общая протяженность всех четырёх фронтов – более двух с половиной тысяч километров. Задача фронтов по глубине – до шестисот километров. Для достижения целей операции – окружение, расчленение и полный разгром всех сил националистов – отводится крайне ограниченное время: не более двадцати-двадцати трёх суток. Предстоит разбить войска трёх оперативных командований, а также территориальные войска. – Пам’ять підказала Жукову, загальна довжина Західного фронту у Великій, імперіалістичній, війні не перевищувала шестисот кілометрів, Східний фронт мав менше двох тисяч кілометрів. Для націоналістів Червона армія готувала в близькому майбутньому сучасні Канни. Так він і сказав.

– Пожалуй грандиознее, Георгий Константинович, – делікатно уточнив Шапошников, – ничего подобного в современной истории ещё не было. И главная роль принадлежит вашему фронту.

За інших обставин Жуков вважав би непростимою нестриманістю свою репліку, але зараз вона дуже доречна, навіть більше! – необхідна, бо показує – Київська операція ввійде в історію військового мистецтва поряд з Брусиловським проривом. Він це розумів. Тим більше він зрозумів останню репліку маршала – кому саме він, ще недавно комкор, а нині командарм другого рангу зобов’язаний своїм призначенням, чиє ім’я віднині і назавжди ввійде в історію Великого Визвольного Походу Червоної армії.

Як воєначальник Жуков віддавав належне тим, хто розробив і підготував цей план воістину блискавичного розгрому ворога. Класика стратегії – наносяться два зустрічних удари: один з білгородського виступу силами двох загальновійськових армій і механізованого корпусу Центрального фронту, другий удар – вздовж азовського узбережжя 10-ї армії Південного фронту з району Таганрога. Наступ цих двох фронтів підтримає Степовий фронт. Це забезпечить оточення, розчленування і розгром в стислий термін головних сил націоналістів на величезній території Лівобережжя. Такого котла ще не знала воєнна історія! З’єднавшись в районі Кременчука, Золотоноші, війська двох фронтів різко змінять напрям дії і стрімко наступатимуть на південь, до Перекопу, сприяючи десанту, висадженому в Керчі. До операції по звільненню Криму підключиться і Чорноморський флот, Азовська флотилія також буде діяти… Безпосереднє керівництво моряками покладено на Главкома Військово-Морських Сил флагмана першого рангу Кузнєцова.

Центральний фронт проводитиме також і свою власну операцію по оточенню військ Чернігівської армійської групи генерал-майора Герасименка. Головний удар наносить кінно-механізована група з району Рильська на Путивль, Конотоп, Ніжин. Назустріч їй наступатимуть стрілецькі корпуси Сьомої армії з району Гомеля, Рєчиці. Здобувши Чернігів, його війська завершать розгром націоналістів взяттям Києва…

Білоруський фронт проводив свою окрему операцію, але і його війська також були націлені на Київ. Так само, як і на військовій грі, Сталін ставив двох командармів, двох суперників в умови змагання: хто з них першим ввійде до столиці націоналістичної України, кому дістануться честь і слава переможця…

Під кінець наради Шапошников повідомив, що командувачів фронтів прийме товариш Сталін…

…Кавалькада чорних “зісів” за лічені хвилини перенесла їх з вулиці Фрунзе за кремлівські стіни. А ще через хвилину командувачі фронтів входили в приймальну Сталіна. Георгій Костянтинович разом з іншими воєначальниками ввійшов у знайомий по фотографіям в “Правді” і кадрам хроніки кабінет.

І був ошелешений. Втім, не він один. Командувачі фронтів здивовано скупчилися біля дверей – вздовж стіни стояли рівною шеренгою з десяток чоловіків у військовій формі. І це була зовсім інша форма – нового покрою кітелі, штани з лампасами, нової форми кашкети, а головне – це золоті погони в залежності від роду військ: з червоним кантом – загальновійськових, чорним – танкістських і артилерійських чи блакитним – авіаційних, замість ромбів – вишиті зірки: одна, дві, три, чотири, герб і Маршальська зірка…

Сталін махнув рукою і манекенники з військового ательє в генеральській формі чітко повернулися і вийшли з кабінету. Коли воєначальники переступили поріг кабінету, Сталін повільно вийшов на середину кімнати і кивнув мовчки, повівши рукою в напрямку до столу для засідань: прошу, мовляв, сідати. Та ніхто не сів і Сталін не став повторювати запрошення. Всі залишилися стояти.

Жуков тримався стримано, контролюючи себе навіть у дрібницях: як зайшов, як зупинився; при телефонних розмовах доводилося весь час бути насторожі, потрібно миттєво і точно відреагувати на питання чи вказівку Сталіна. Навіть при розмовах по ВЧ Жуков відчував, як струми всесильної влади плинули від цього негучного, сиплуватого голосу з характерним грузинським акцентом; в цій владі – все, включаючи життя і долю самого командарма другого рангу Жукова. І не тільки його одного.

– Вот, товарищи, решил показать вам новую форму командиров Красной армии. – Підсміюючись у вуса промовив Сталін. – Товарищи Ворошилов и Шапошников предлагают ввести новые, генеральские, звания для высшего комсостава. Они считают, что наши высшие командиры превзошли по своему уровню генералов бывшей, царской России. И это нужно отметить зримо, весомо. А что может быть весомее новой формы? Борис Михайлович предлагает ввести её после завершения операций по освобождению Украины. А я предлагаю не ждать, и переодеть высший командный состав сразу после освобождения Киева. Вы сами хорошо понимаете, что Киев – это мать городов русских и его освобождение от националистов дело чести.

Шапошников промовчав, а Жуков відповів майже одночасно з Тюленевим:

– Товарищ Сталин, мы готовы выполнить ваши предначертания…

– Мы выполним любой ваш приказ, товарищ Сталин!

– Ну, приказы, предначертания… Так, указания… Всего лишь указания общего порядка. – Посмішка притаїлася у вусах Сталіна. – Не буду вдаваться в детали предстоящего. Борис Михайлович, вы уже объяснили все товарищам, не так ли? В свете последних изменений…

– Так точно, товарищ Сталин!

– Это хорошо, хорошо. – Сказав Сталін і замовк.

Він пройшовся по килимовій доріжці від столу до вікна, від вікна до дверей, потім вздовж довгого столу, біля якого стояли воєначальники; вони повертали голови услід йому, бачили то рудуватий вус, помічену віспою щоку, то пригнічену тягарем літ і неймовірної відповідальності спину, жорсткувату, сивіючу потилицю. Пройшовшись, Сталін погрозив комусь в простір мундштуком, як пальцем і сказав:

– Наступает час расплаты… Я человек старшего поколения, да и вы помните, какой была Россия. Двадцать два года мы ждали, когда Россия вернет себе утраченное во время распада империи Романовых… Надеюсь, меня не обвинят в шовинизме… – Сталін говорив тихо, розтягуючи слова і фрази. – У нас за эти двадцать с лишним лет к националистам накопились и другие счета. А счета надо оплачивать… Нынешняя война против буржуазно-националистической Украины будет иметь особые последствия. Мы не только поможем братскому народу, но и упрочим свои юго-западные границы, свою безопасность. Устранится угроза вражеского нашествия с Запада. Не так ли?

– Так точно, товарищ Сталин! – За всіх відповів Жуков.

– У меня возникла идея обратится к советскому народу по случаю возвращения исконно русских земель в лоно Родины. Крым, Южная Белоруссия, Донбасс вновь возвратятся в состав России. Я уже сейчас думаю над этим обращением. Ну, а вы, подведете, так сказать, под него реальную базу… – Сталін посміхнувся, посміхнулися і командувачі фронтів. Сталін сховав посмішку у вуса, перестали посміхатися і воєначальники.

Несподівано Сталін заговорив про те, про що, очевидно, не збирався вести мову, бо все було вже обговорено на нараді у Шапошникова. Він уточнив терміни проведення операції, склад військ, характер наступу всіх чотирьох фронтів. Йосип Віссаріонович легко оперував датами, цифрами, прізвищами, топографічними назвами, і Георгій Костянтинович, який не скаржився на власну пам’ять, подивувався виключній пам’ятливості Сталіна. Під час військової частини розмови Сталін був серйозним і суворим. На його питання відповідали чітко, коротко, ясно і Шапошников, і командувачі фронтів. Коли черга дійшла до Жукова, він відповідав вільно, але ціною величезного внутрішнього напруження, яке змушувало кров шуміти у вухах і стукотіти у скронях. На завершення розмови Сталін знову ворухнув у посмішці вусами:

– Надеюсь, товарищи будущие генералы, поторопятся с завершением подготовки, дабы мне не ударит в грязь перед советским народом… – Сказав жартівливо. – Вы воюйте, а товарищ Сталин займется мирными, трудовыми проблемами страны. Товарищ Сталин совсем не военный, он штатский человек…

Коли за командувачами фронтів зачинилися двері кабінету, Сталін ще з хвилину чи більше дивився їм вслід. Пройшов до письмового столу, сів у жорстке крісло. Відкинувся на спинку і спрямував погляд в протилежний край свого кабінету. У відкриті вікна крізь розсунуті портьєри, що спадали до самої підлоги, в кабінет вливалися вечірня духота, яка несла в собі ледве вловимий запах розімлілих під сонцем кремлівських газонів і лужків. Він встав, дістав з картонної коробки цигарку, другу, став набивати свою знамениту люльку, припалив від сірника і, тримаючи її в жмені, повільно пішов по килимовій доріжці.

В просторому кабінеті з високим склепінням і стінами, обшитими панелями зі світлого дуба, ішов по килимовій доріжці і димів люлькою невисокий кремезний чоловік в напіввійськовому френчі і чоботях. Його обличчя, його люлька були знайомі, безперечно, всім людям на планеті. Неспокійний прищур очей у важкій задумливості, сухі жорсткі губи під сивіючими рудуватими вусами. Здавалося, у тих вусах заплуталася хмарка тютюнового диму, а в очах назавжди поселилася стурбованість.

Кілька кроків від письмового столу в напрямку до дверей, вздовж другого столу, накритого зеленим сукном, за яким проводяться засідання, кілька кроків назад. Він підійшов до відкритого вікна, зсунув легку штору з кремового шовку і довго вглядався кудись у вишину. Можливо, йому бачився Урал з трубами заводів. Можливо, перед його поглядом проходили важкі залізничні потяги з новими танками, гарматами, літаками. Він заслужено може пишатися – це результат його зусиль. Золота Зірка Героя Соціалістичної праці по праву прикрашає його напіввійськовий сірий френч. Скільки разів на цей довгий стіл викладалися різноманітні зразки стрілецької зброї! Скільки перебувало в цьому кабінеті конструкторів, наркомів, зброярів, директорів заводів! І скільки суперечок, скільки сумнівів, прикрості і радості… Ось зовсім недавно в цьому кабінеті побував нарком чорної металургії Тевосян. Діяльний, здатний залучати до справи здібних людей керівник. Державного масштабу людина! Він зумів забезпечити оборонну промисловість металами найвищого ґатунку. Конструктор найкращого в світі танку Т-34 Кошкін… Професор Ємельянов – чародій броньового захисту. Він впровадив лиття броньових танкових башт… Творці зовсім невиданої зброї – реактивних установок залпового вогню! Артилеристи Грабін, Іванов, Шавирін, Петров, авіаконструктори Мікоян, Яковлєв, Лавочкін, Петляков, М’ясіщев, Архангельський, Сухой… Здібні, ділові люди роблять свою справу. І всіх цих людей знайшов, підібрав і поставив на потрібний пост він, Сталін! Товариш Сталін!

А ще товариш Сталін не тільки підібрав і розставив потрібних і здібних людей, товариш Сталін створив заново воєнну промисловість в Радянському Союзі. І тепер з кінця тридцятих років у товариша Сталіна найпотужніша в світі танкова, авіаційна, артилерійська промисловість. Радянський Союз виробляє більше гармат, танків, літаків ніж всі країни світу разом узяті. Військова промисловість Радянського Союзу вже з другої половини сорокового року повністю відмобілізована і переведена на режим воєнного часу.

У товариша Сталіна – величезні людські ресурси і можливість їх безперешкодно витрачати, не звітуючись ні перед ким. У товариша Сталіна – найбільша в світі територія, її ніякому ворогу захопити неможливо. У товариша Сталіна – всесильні союзники в особі Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції. Товаришу Сталіну у його справі не за страх, а на совість допомагатимуть німці та італійці.

В очах всього світу товариш Сталін – творець нової, соціалістичної держави, яка стрімко розвивається і всі помисли спрямовує на збереження миру в Європі та у всьому світі. Чи легко було змусити весь світ так думати?!! Але товариш Сталін з поставленою задачею справився! Чому? Тому, що довго і наполегливо працював. Тому, що не шкодував ні часу, ні сил, ні коштів. Готувався. Пустив на це золото, витвори мистецтва, надбання нації, що його російські імператори накопичували століттями. Довгі роки кормив зажерливі, забіякуваті і гонористі секції Комінтерну, особисто принаджував західних “витончених інтелектуалів”, вразливих, безкорисливих – тому завжди обтяжених боргами! – “володарів дум”, курив фіміам усіляким фейхтвангерам та ролланам. Руками своїх спецслужб розставляв тихих, непомітних клерків у потрібних кабінетах і комітетах, скупав журналістів та редакції оптом і вроздріб. І в призначений ним час вся ця зграя забігала, заверещала, застукотіла лапками по клавішам друкарських машинок. Дружний хор “прогресивної громадськості”, лівих газет і партій вимагав від своїх урядів дій, вигідних йому, Сталіну…

Товариш Сталін змусив навіть свого непримиренного ворога працювати на збільшення своєї могутності! Лев Троцький – той, хто здійснив державний переворот у жовтні сімнадцятого і захопив владу у Петербурзі, фактичний творець Червоної армії, і незмінний її керівник на протязі всієї Громадянської війни. Та вже тоді він не був найголовнішим, він ділив верховну владу з Леніним. Коли скінчилася Громадянська війна, Троцького поволі відтіснили на другі і треті ролі. Сталін посував його з вершин влади, поступово сповзання перейшло в падіння. Вже в двадцять третьому році Троцький був у меншості і очолив опозицію. А в двадцять сьомому перестав бути і членом Комуністичної партії. Його вигнали з усіх посад, позбавили всіх повноважень і звань. Убити Троцького не становило ніяких труднощів товаришу Сталіну.

Але товариш Сталін вчинив інакше! На початку двадцять восьмого року він відправив Троцького у заслання в Казахстан, а наступного, двадцять дев’ятого року вислав геть з Радянської країни. Ніхто так і не зрозумів цього вчинку товариша Сталіна. А пояснення лежало на поверхні! На десятиріччя Жовтневого перевороту Троцький випустив свій черговий опус – “До витоків нашої революції”, в якому доводив, що істинний творець революції він, Троцький! А якийсь там Сталін всього лише примазався до великої події і після узурпації влади став гробарем Великої Ідеї, Споконвічної Мрії всіх революціонерів.

Товариш Сталін ознайомився з цим опусом Троцького найпершим і оцінив його. Віднині Троцький ставав потрібніший за межами Країни Рад і Сталін вирішив випустити Троцького на волю. Всі знали, що Троцький – смертельний ворог Сталіна, то навіщо ж “чудесному грузину[115]” відпускати на волю ворога?

Коли б Троцький був для Сталіна небезпечним, він міг згинути в невідомості в своєму засланні в Казахстані, його могли зарізати, як зарізали в двадцять п’ятому році Фрунзе, він міг втонути, як втопився в Америці, катаючись у човні, Ефраїм Склянський, його міг зустріти в темному провулку чи в світлому коридорі Смольного психічно неврівноважений тип з пістолетом або ідейний борець з сокирою. Знаходячись у засланні, Троцький не міг опублікувати жодного рядка, а відпустивши його, Сталін надав своєму ворогу можливість писати і публікувати все, що завгодно, наймерзенніші вигадки про нього, Сталіна.

Та й потім, коли Троцький привільно жив на казкових островах Мармурового моря, на півдні Франції, в Норвегії, в Мексиці, Сталін тисячами розстрілював, десятками тисяч, а потім мільйонами гнав на каторгу, в табори його прихильників, а от самого Троцького не чіпав. Цього так ніхто і не зрозумів!

А все було очевидним. Троцький був фанатичним прихильником Світової Революції, весь світ пам’ятає його похід на Варшаву, йог заклик: “дайош Варшаву, дай Берлін! Дай Париж!” А товариш Сталін тоді виступав проти походу на Варшаву, на Берлін, на Париж. Товариш Сталін був “голубом миру”, а Лев Троцький – “яструбом революційної війни”. І коли Сталін посунув Троцького з вершин влади, Троцький на весь світ заволав про зраду Сталіним справи Світової Революції, він розгнівано на весь світ викривав Сталіна, всім і кожному вдуваючи у вуха про відступництво Сталіна. Троцький приспав пильність Заходу і це було те, чого потребував Сталін. З допомогою Заходу Сталін створював найпотужнішу у світі військову промисловість, готував свою армію до знищення західної цивілізації і завоювання світу. А Троцький всім і кожному виспівував свою пісню про те, що Сталін – сіра посередність, що Сталін ні на що не здатен і його режим ось-ось розпадеться сам собою. Політики Заходу пам’ятали, що Троцький – детонатор Світової Революції, але детонатор, знешкоджений Сталіним, а сам Сталін, за визначенням Троцького, таким детонатором не був. Крім того, Сталін не просто випустив Троцького зі своєї країни, він забезпечив йому рекламу на весь світ. На кожному політичному процесі в Москві згадували Троцького. Своїх противників Сталін називав тільки троцькістами, хоч міг назвати будь-як, тим самим надаючи Троїцькому вагомого політичного значення. Весь світ бачив, що Сталін з усіх сил бореться в своїй країні з прибічниками Світової Революції, отже, сам він про неї – Світову Революцію – навіть не помишляє. І весь світ з ентузіазмом кинувся допомагати Сталіну будувати соціалізм в окремо взятій країні. Це було те, чого потребував Сталін. В Країну Рад потоком пішли західні технології, новітня техніка, в Радянський Союз охоче їхали інженери з Сполучених Штатів, Британії, Франції, а найперше – з Німеччини – будувати світле майбутнє всього людства. І нехай воно зараз поки що мало не досить привабливий вигляд, повертаючись до себе на батьківщину, вони розносили по всьому світу правду про Країну Рад, саме ту правду, що була потрібна товаришу Сталіну.

(І тільки в грудні сорок першого року, коли Троцький перестав писати про те, що Сталін зрадив справу Світової революції, коли Троцький перестав бути корисним Сталіну, “полум’яного революціонера” настиг удар льодоруба. Мало того, Троцький став небезпечним для Сталіна! Коли Сталін на весь світ озвучував свої плани, їм ніхто не йняв віри, але несподівано Троцький зрозумів – Сталін не жартує! Троцький раптом став писати про те, що “Сталін живив нафтою похід Муссоліні проти Абіссінії”, що Сталін задумав розпочати нову Велику війну в Європі, спочатку “визволивши” Україну, і Троцького довелося прибрати…)

Результат – ось він, кожному очевидний. Зведені Заходом в Радянській країні і щосили димлять заводи, вони випускають найкращі в світі танки, гармати, літаки. Створена промисловість боєприпасів, яка забезпечить армію снарядами і набоями – всім пам’ятний привид “снарядного голоду” п’ятнадцятого року, тільки він вже не буде непокоїти його комбригів, комдивів, комкорів і командармів. А нова можливість стати багатозоряним генералом Червоної армії, щойно продемонстрована Сталіним командувачам фронтів, – це солодкий пряник для воєначальників після, того, як жорстоко відшмагав їх тридцять сьомого року.

Втім, не тільки своїх військовиків жорстоко лупцював товариш Сталін – посміхнувся у вуса господар кабінету. Тридцяті роки – докорінний перелом на селі і в місті. Постолова, селянська Росія не здатна була прокормити велику армію, велику оборонну промисловість, потрібну йому для здійснення Великої Мети. Індустріалізація вимагала багато коштів, а того, що вже було накопичено в Росії і що відібрали його висуванці, було недостатньо для побудови танкових, артилерійських, авіаційних, хімічних заводів. Тому він наказав провести колективізацію. Селян силою – і голодом! – загнали в колгоспи і тепер він міг забирати хліб хоч задарма, ніхто й писнути не смів. Але не тільки хліб був йому потрібен. Нажахані його рішучістю, селяни подалися в міста. Саме це йому і потрібно було. Вони зайняли місця біля станків, на новостворених заводах і фабриках, тепер було кому виробляти зброю для його армії. Колективізація дозволила впровадити на селі, крім того, промислове виробництво хліба і харчових продуктів, значно підвищивши продуктивність кожного робітника. Правда, такий самий процес відбувався і на землі України. Але там – так доповідала йому розвідка – Гетьман Скоропадський досяг кращих результатів без голоду і голодних бунтів. Ну, що ж, – посміхнувся Сталін у вуса, – тим краще, буде де взяти хліб і вояків у Червону армію для нових визвольних походів. Бо Україна – то тільки початок Великої Визвольної Війни пролетаріату…

Цю визвольну війну він готувався розпочати в будь-яку мить! Коли запалала Іспанія – і він теж висікав іскри, які призвели до спалаху цього полум’я! – з Радянського Союзу на Піренейський півострів пішли караванами судна зі зброєю та бойовою технікою для новостворюваної Народної армії Іспанії. Бо стара армія Іспанії повстала проти Республіки, проти комуністів і соціалістів в уряді. У іспанських офіцерів і солдатів був вибір, і вони його зробили, почавши війну проти них. І товариш Сталін озброїв нову півмільйонну армію комуністів і три з половиною роки постачав її всім необхідним. Сталін перекинув в Іспанію шість з половиною сотень літаків, три з половиною сотні танків, півсотні бронеавтомобілів, майже тисячу двісті артилерійських гармат, двадцять з половиною тисяч кулеметів, майже півмільйона гвинтівок.

Крім гвинтівок, кулеметів, гармат, танків і літаків в Іспанію йшли набої, снаряди, авіабомби, медикаменти, продовольство, паливно-мастильні матеріали, військове спорядження. Крім суто радянської зброї, Сталін купував танки, літаки, гармати, стрілецьку зброю, автомобілі, боєприпаси, медикаменти за кордоном: у французів, чехів, в Швейцарії, в Україні, він платив шалені гроші за доставку всього цього в воюючу Іспанію, незважаючи на морську блокаду, встановлену заколотниками. Немало транспортів, що йшли з радянських портів, перехопили крейсери бунтівного генерала Франко. Та, попри все, Сталіну вдалося перекинутим в Іспанію величезну, за будь-яких стандартів, кількість стратегічних матеріалів.

Однак бунтівний генерал Франко в лютому сорокового року взяв Мадрид і вогнище війни за Піренеями було погашене. Це був крах всіх зусиль, більше в Іспанії товаришу Сталіну очікувати було нічого.

Оскільки в Іспанії полум’я з іскри не загорілося, товариш Сталін спрямував свою увагу на Чехословаччину. Задум його був простим: стравити чехів та словаків з німцями. На боці Чехословаччини проти Німеччини повинні були виступити Франція та Британія. Радянська розвідка спрацювала майстерно, підкидаючи чехословакам інформацію про підготовку Німеччини до вторгнення, а в Берлін про підготовку розправи з судетськими німцями. Конфлікт розгорався! І тут на заваді прекрасним планам товариша Сталіна стала ця буржуазно-націоналістична Україна! Всупереч мюнхенським рішенням глав урядів Німеччини, Італії, Франції та Великобританії, Гетьман Скоропадський напередодні входження в Судети новоствореного вермахту перекинув на аеродроми Чехії сотні своїх літаків, а через Карпатські перевали в Чехословаччину пішли війська Української армії. Коли над горами загуділа армада бойових літаків, а на дорогах стало тісно від танків та бронемашин, що змогли протиставити цьому дипломати країн Мюнхенської четвірки крім пустих протестів? Перспектива повоювати не на жарт зі своїми недавніми друзями – а військовики Німеччини і України дуже тісно співробітничали – привела до військового перевороту в Німеччині і загибелі в залізничній катастрофі всієї верхівки націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини.

Війна між країнами Центральної та Західної Європи не розгорілася ні через Іспанію, ні через Чехословаччину. І товариш Сталін звернув свій погляд на Польщу. Випестуваний ним агресивний лідер Німеччини відійшов у кращий світ, а німецькі генерали не горіли палким бажанням знову кинути свою країну в м’ясорубку нової Світової війни. Ретельно підготовлений план по розпалюванні чергової європейської ворохобні пішов прахом, потрібно було готувати іншу пастку для народів Західної і Центральної Європи.

І тут допомога прийшла звідти, звідки її товариш Сталін – поклавши руку на серце – не чекав. Рівно через тридцять шість місяців після Судетської кризи посол США в Радянському Союзі попросив про зустріч спеціального представника президента Сполучених Штатів Гаррі Гопкінса з товаришем Сталіним. І двадцять восьмого жовтня тисяча дев’ятсот сорок першого року ця зустріч відбулася. В ході бесіди, яка тривала дві години двадцять шість хвилин представник президента повідомив товаришу Сталіну цілком таємні данні: Сполучені Штати розгортають флот в складі 20 авіаносців, 32 лінкорів, 100 крейсерів (деякі водотоннажністю понад 20 тисяч тонн), 400 есмінців. Готується розгортання авіації в складі більш ніж десяти тисяч літаків, сто тисяч майбутніх пілотів вже приступили до підготовки. В складі американської армії 140 тисяч вояків, але готується призов 12 мільйонів. Америка готова почати небачену у світі мобілізацію, яка перевершує навіть мобілізацію Радянського Союзу. А мобілізація – це війна. І цю потугу потрібно використовувати негайно, бо всі ці лінкори і крейсери заіржавіють і застаріють, тоді країна знову провалиться в депресію, але вже не Велику, а Величезну! Простіше кажучи, спеціальний представник президента Америки повідомив товаришу Сталіну, що Сполучені Штати мають намір найближчим часом вступити у війну і не соромлячись переманював Радянський Союз на свій бік. США знімають всі обмеження на поставки Радянському Союзу стратегічних товарів, не зважаючи на те, що Сполученим Штатам самим такі матеріали потрібні в величезній кількості у зв’язку з колосальним ривком у розвитку армії, авіації і флоту. В кінці спеціальний представник зауважив, що Європа після війни буде знаходитися у стані банкрутства і голоду, як і в 1919 році, і дуже багато буде залежати від того, яку позицію займе Америка. Тобто, радянське керівництво отримало офіційне запрошення перейти на бік США з гарантіями необмеженої військової і економічної допомоги і долі у розподілі Європи після війни. Щиро кажучи, товариш Сталін про це знав. З весни сорок першого року радник повноважного представництва СРСР в США Олексій Громико доповідав голові уряду товаришу Молотову про економічний тиск на СРСР в намаганні вплинути на зовнішню політику Радянського Союзу у відношення до інших країн, і перш за все країн Центральної і Східної Європи.

В перекладі на нормальну мову це означало: кидай гратися в пацифіста, пора починати новий переділ світу. Американці ставили питання руба: свого часу ми підтримували ваших революціонерів, ваш переворот у жовтні сімнадцятого, ми підтримували і всіляко опиралися утворенню на теренах колишньої Російської імперії національних держав (перш за все – незалежної, вільної Української Держави), потім дозволили тобі, Сталін, створити найбільшу в світі воєнну промисловість, закривали очі на передачу тобі передових – тобто, воєнних, – технологій, обладнання і найкращих зразків військової техніки, і зараз даємо тобі високоточні станки, вимірювальний інструмент, інструментальну сталь, апаратуру зв’язку, навігаційне обладнання для літаків і кораблів, перископи для підводних човнів і оптичні приціли для гармат, хірургічний інструмент, алюміній, молібден, нікель, високооктановий бензин і медикаменти, троси сталеві, паровози і автомобілі, рейки і дорожні машини, продовольство і тисячі тонн інших матеріалів. Але коли будеш і далі зволікати з нападом на Європу, поставки припинимо. Ось в цьому і виражався економічний тиск…

Сталін затягнувся і до відкритого вікна, за яким виднілося вечірнє небо, поплила хмарка сизого цигаркового диму. Згасаючий суботній день наповнював серце якоюсь тривожною радістю давно очікуваного початку здійснення великих задумів і звершення найпотаємніших сподівань. Завтра він розпочне нову сторінку в історії Європи, все говорить про те, що вона буде писатися за його бажаннями. А слідом за старою Європою настане черга і Нового Світу. Для ситої, самовдоволеної Америки, що прикрилася від нападу безкрайніми океанами, він приготує принципово нову хімічну зброю – індивідуального застосування.

Ніхто не міг цього бачити, але раптом подзьобане віспою обличчя Сталіна осяяла усмішка. Згадався подив на обличчях командармів та комкорів, коли вони побачили в приймальні манекенників в новій генеральській формі. Сказали б кому з них у Громадянську, коли ставили до стінки наволоч білогвардійську, золотопогонників, що на двадцять п’ятому році Радянської влади вони, червоні командири і комісари, самі начеплять золоті погони… Товариш Сталін знову задоволено посміхнувся в прокурені вуса.

Масивні двері нечутно відчинилися і особистий секретар тихо і безпристрасно доповів:

– Штаб Центрального фронта…

Сталін ніяк не обернувся і не прореагував на це повідомлення, і Поскрьобишев, сприйнявши мовчання за знак згоди, так само безшумно, які з’явився, вийшов з кабінету. Сталін відвернувся від вікна і підійшов до телефону, встановленого на спеціальній приставній етажерці біля письмового столу. Піднявши слухавку, почув голос в сильній мембрані, звідти, з командного пункту Центрального фронту. Командувач фронту ще не прибув, до апарату підійшов начальник штабу комкор Ватутін.

– У аппарата Николаев. Слушаю вас, товарищ… – Ватутін на мить запнувся, згадуючи сьогоднішній псевдонім Сталіна. Вождь Радянського Союзу завжди боявся, що ворожа розвідка може перехопити його накази і ставився недовірливо навіть до високочастотного зв’язку, хоча неодноразово отримував усні і письмові запевнення відповідальних спеціалістів, що перехопити і підслухати розмову по “ВЧ[116]” неможливо. Немов кремлівська лінія не забезпечується усіма наявними технічними можливостями Пересипкіна[117], усіма можливими і неможливими секретним пристроями. Чути було добре, немов з сусідньої кімнати.

– И-ва-нов, – карбуючи склади, глухувато промовив у трубку Сталін, – вы поняли меня, товарищ Николаев, – И-ва-нов. Докладывайте о подготовке операции.

З довідки Генштабу, яка лежала на столі, Сталін знав, що для проведення Київської операції в смузі наступу Центрального фронту потрібно зосередити до дванадцяти тисяч гармат, важких мінометів і реактивних установок, та понад п’ять з половиною тисяч танків. І все це потрібно буде забезпечити сотнями тисяч тонн боєприпасів, запасних частин, паливно-мастильних матеріалів. Тисячі тонн продовольства для сотень тисяч бійців і командирів, і відповідну кількість фуражу для кавалерії та гужового транспорту. Начштабу відповідав чітко і Сталін наказав Ватутіну доповісти про готовність військ фронту до початку операції. Сталін слухав комкора і думав, що чим більший масштаб операції, тим важче зберегти її в секреті і тим більш ретельними повинні бути заходи по забезпеченню її якомога більшої потаємності.

– Доложите о мерах предосторожности, как обеспечена скрытность. – наказав Сталін-Іванов.

Несподіваний дзвінок і запитання Сталіна не застали Ватутіна зненацька. Ватутін, відомий своєю вдумливістю і високою культурою штабного мислення, відповідав спокійно, лаконічно і так доладно, ніби чекав на цей дзвінок і заздалегідь спеціально підготувався.

Ватутін доповів, що зосередження частин і з’єднань у вихідних районах, яке проводилося тільки в нічний час і з дотриманням суворих заходів маскування і дисципліни, в основному закінчено. Всі лісові масиви, як маскувальні ємності, розподілені між дивізіями і полками, маршрути руху військ і техніки забезпечувалися комендантською службою, на всьому протязі обабіч доріг патрулюються парними цілодобовими дозорами і сліди гусеничних і колісних машин на дорогах замітаються волокушами. З районів зосередження військ, особливо механізованих частин – основної ударної рухомої сили фронту – відселене все цивільне населення. В оперативному тилу фронту посилена перевірочно-пропускна і караульна служба, райони розташування військових частин попередньо оточувалися і прочісувалися, залізничні станції і населені пункти цілодобово патрулюються і всі підозрілі затримуються до вияснення особи. Спілкування військовослужбовців і місцевого населення зведене до мінімуму, вся приватна кореспонденція з прикордонної смуги затримана відправкою до моменту початку наступу, який почнеться за якихось десять годин. Противник бачив тільки те, підсумував Ватутін, що хотіли йому показати радянські командири.

– Есть все основания полагать, что нам удалось ввести в заблуждение высшее руководство “украинских буржуазных националистов”. – Закінчив свою доповідь начальник штабу Центрального фронту.

– Помните, пришло время дать достойный ответ заносчивому врагу. Если этого не сделаете вы… – Повільно, майже по-складам сказав Іванов-Сталін і в голосі його комкору Ватутіну вчувалася прихована загроза. – …мы поручим это сделать другим. Где сейчас Юрьев?

Командувач Центрального фронту командарм другого рангу Жуков зараз перебував на спостережному пункті разом з командувачем Дев’ятої армії. Ще на аеродромі, коли з Москви прилетів спецлітак командувача фронту, у них відбулася важка розмова. Жуков – до цього Ватутін ніяк не зміг звикнути – проломлювався у його свідомість, як важкий танк. Командувач фронту придушував чужу думку та чужу волю, нерідко після спілкування з ним Ватутін почувався хворим, розчавленим, ніким. А напередодні вони провели разом сім днів і сім ночей, завершуючи підготовку першої операції. І в цій розмові зі Сталіним таке відчуття заважало, дратувало Ватутіна , забирало душевні сили на зовсім не потрібне для близької атаки. Але вагання, нічні сумніви, програвання можливих дій за себе і противника – все позаду.

– Товарищ Юрьев в войсках. – Ватутін розумів, Сталін не в гуморі і не знаходив причини цього.

В Кремлі Сталін поклав трубку на важелі, не дослухавши останніх слів Ватутіна. Вся його зовнішня суворість до своїх полководців, як і його гостинність та привітливість – все це процедурні дрібнички, які не мають значення. Потрібно, щоб усі перемоги радянський народ зв’язував тільки з одним іменем.

Він неспішно посмоктував люльку, пихкав і позирав у вікно, де на заході підсвічувалися рожевим хмари над зубчатими кремлівськими стінами. Усі драми останніх тижнів, життя і смерть, людські долі в цьому обшитому дубовими панелями кабінеті з портретами Суворова і Кутузова в багетах маліли, переставали бути суттєвими, відходили на найдальший, мікроскопічно не значущий план. Чи скоріше не існували для його господаря з сухою лівою рукою. Він розумів одне: його волю буде виконано, його воєначальники здобудуть йому чергову перемогу.

Був суботній вечір п’ятого вересня, останній мирний день. Але це знали з повною визначеністю тільки в Кремлі і в штабах розгорнутих на кордоні з Україною фронтів. Навіть диверсанти, які нудилися в лісах від напруженого очікування, закинуті на територію України в формі офіцерів української Народної армії, працівників поліції і Державної Прикордонної Служби, точно не знали, коли настане вирішальний для них і українців час. Вони чекали умовного сигналу по радіо до початку бойових дій.

Сонце зависло на вже безпечній висоті, готуючись впасти за далекий горизонт. Закінчувався спекотливий день п’ятого вересня 1942 року і ще ніхто не знав, що народить завтрашній світанок…

***

Ліс на східному березі невеличкої річки Снов поблизу селища Стара Рудня, де розташувався штаб армійської групи генерал-майора Герасименка, нічим не відрізнявся від лісів, якими так багата земля Чернігівщини. Під густими кронами його дерев розмістилися в капонірах стандартні модулі-контейнери штабного комплексу “Редут”. З “кубиків” такого “конструктора”, що перевозилися на причепах-трейлерах, можна було швидко – всього за годину-дві – “скласти” командний пункт дивізії, армійського корпусу, навіть фронтового об’єднання, польовий вузол зв’язку, і так само швидко його “розібрати” та перекинути за десять-двадцять кілометрів або й взагалі, в іншу частину країни. Поряд з штабними модулями відриті щілини на випадок авіаційного удару. Самі модулі прикриті від спостереження з повітря маскувальними сітками. Від кожного тягнуться телефонні дроти, підвішені до стовбурів дерев або на високих тичках.

По лісовій стежині неквапливо прогулювався разом з командувачем Північно-Східного оперативного командування генерал-лейтенантом Тимошенком Гетьман України Павло Петрович Скоропадський. Семен Костянтинович доповідав Гетьману про події останніх днів на тому боці. І події були невтішні: радянські прикордонники зрізали дріт на кордоні, знімали міни і здавали свої ділянки польовим частинам Червоної армії. Про ці зміни повідомляли українським військовикам з прикордонники. Ще минулого тижня в Департамент Прикордонної Служби України з застав почали поступати тривожні повідомлення: прикордонні наряди фіксувала на протилежному боці кордону масове виселення населення з прикордонної смуги. І після цього звільнену від людей територію займали з’єднання, частини і підрозділи Червоної армії.

Те саме повідомляла штаб Оперативного Командування власна розвідка. І не лише про одне це…

Тільки з початку року побудовано 256 нових аеродромів в прикордонній смузі та поблизу неї. На кожному будувалася злітно-посадочна бетонована смуга довжиною тисячу двісті і шириною до вісімдесяти метрів. Для будівництва залучили близько трьохсот тисяч ув’язнених з таборів, засуджених до виправних робіт і арештантів з в’язниць. На новозбудовані аеродроми завозяться десятки тисяч тонн авіабомб, тисячі тонн авіаційного бензину, запасні частини для винищувачів, штурмовиків та бомбардувальників. На нові і старі аеродроми, як повідомляє технічна розвідка, вже перебазовано авіацію з внутрішніх військових округів Радянського Союзу, на деякі по сто-сто двадцять літаків. Прикордонні станції були забиті ешелонами з боєприпасами. Десятки тисяч вагонів з снарядами і набоями радянські воєначальники тримали поряд з кордоном. А в прикордонних з Україною лісах з весни зосереджувалися тисячі гармат і танків. Бойову техніку “червоні” накопичували потроху і заздалегідь, щоб не сполохати українську сторону. А в перший тиждень вересня почали прибувати ешелони з живою силою. Тільки за останню добу на Чернігівському напрямку повітряною розвідкою – це був висотний командний пункт, який вів і технічне спостереження також – зафіксовано прибуття не менше шістдесяти ешелонів. Все свідчило: ось-ось “червоні” рушать…

Саме про це і говорив Гетьман з командувачем ПнС ОК.

На повороті до блоку модулів оперативного відділу Гетьман зупинився.

– …на жаль, Семене Костянтиновичу, не передбачили ми, що більшовики розпочнуть бойові дії ще до повного зосередження всіх своїх сил. Але й зараз у них потужна армія, готова по першому сигналу перейти кордон. “Червоні” командири прекрасно розуміють головне: щоб в початковому періоді війни, в найперші її години і дні не повторився сценарій Світової війни, не дати нам змоги організувати суцільний фронт. Їхня задача полягає в тому, щоб райони бойовищ стрімко відсунути якомога глибше в тилові області нашої країни, тим самим зриваючи нашу мобілізацію, порушити стратегічні перевезення, зайняти райони, які ми готували до оборони, разом зі сховищами стратегічних запасів, важливі адміністративні, промислові і транспортні центри України. – Гетьман глянув на годинника і простягнув руку для прощання. – Але воювати потрібно. І найперше, встояти перед розсікаючими ударами танкових клинів противника…

– Мене мучить інше… – Тимошенко запитально глянув на Гетьмана і той кивнув, дозволяючи. – На військовій нараді весною, коли проводилася воєнна гра, я пропонував ударити першим, не чекати, поки “червоні” влуплять нам довбнею по голові. Мене підтримали більшість генералів. Що було б тоді? Навіть при тому, що у комуністів зберігалася б п’ятикратна перевага у живій силі і десятикратна в техніці?

– Ех, дорогий мій Семене Костянтиновичу, – зітхнув Гетьман, – я чудово розумію переваги першого удару, коли противник позбавлений ініціативи, коли його війська зосереджені впритул до кордону компактними масами, коли запаси боєприпасів, пального, спорядження максимально приближені до кордону. І все це можна не просто накрити артилерійським вогнем, знищити ударами авіації, а захопити піхотою і танками. Тим самим, позбавити свого противника необхідних ресурсів. Солодка мрія… Та в даному разі Україна знаходиться в такому становищі, що наш превентивний удар по Радянському Союзу весь світ – ви розумієте, кого я маю на увазі! – сприйме, як прояв нашої агресивності і згодом це вилізе нам боком.

– Знамениту тачанку придумав генерал-лейтенант Андрій Григорович Шкуро, він розпочав маневрену війну. Але Кінні Армії створили Ворошилов і Будьонний… Та що там казати, я сам приймав участь у створенні Кінної Армії… І ці видатні кавалеристи розуміли маневрену війну значно краще німецьких, британських і французьких генералів, які всю війну просиділи в далеких від фронту штабах і досвіду маневреної війни не мали. У них був лише досвід війни в окопах. – Тимошенко за останні дні і ночі добре бачив, як розкручується маховик радянської військової машини все швидше і швидше. – І Шкуро, і Будьонний з Ворошиловим родом з кавалерії. Шкуро створив кінний корпус, Будьонний і Ворошилов наслідували його приклад, а потім пішли далі і створили Першу Кінну Армію. А від кавалерійських корпусів і Кінних Армій, насичених кулеметами, кінною артилерією, літаками, броньовиками і бронепоїздами до танкових корпусів і армій нинішньої РСЧА півкроку. Принципи бойового застосування одні і ті ж самі…

– Танкові і механізовані корпуси є інструментами наступальної, агресивної війни. А наша армія таких сильних інструментів не має. Тобто, Семене Костянтиновичу, ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, що ми віддаємо ініціативу “червоним”. – Не зовсім ввічливо перебив Гетьмана Тимошенко. – Вони володітимуть ініціативою, а це може мати дуже погані наслідки і для перших боїв та операцій в Прикордонні, і для подальшого ходу війни. Прикордонну битву ми можемо програти. Є ризик…

– Мабуть, є якийсь сакральний сенс у тому, що сильніші і крупніші армії програють війни, маючи перевагу в силах, кращу зброю. Чи його немає? – Усміхнувся у вуса Павло Петрович. – Наполеон зібрав восьмисоттисячну армію… І де вона загубилася? Заблукала в трьох соснах, залишилася охороняти тили…

– Всі справа у агресивній манері ведення війни. – Не погодився Тимошенко.

– Чи у війні оборонній. – Поправив командувача ПнС ОК Скоропадський.

– Король Франції не міг захистити свою країну від купки скандинавських бандитів, які ходили на своїх драккарах по Сені ледь не до Парижа. Він не знав, де їх чекати. Чекати їх потрібно постійно, а вони приходять тоді, коли хочуть. Могутня Китайська імперія не раз отримувала жахливої сили вторгнення кочівників, і для оборони нічого кращого за Стіну не придумала… – Вони продовжували давню суперечку.

– Аналогічний принцип оборони діє завжди. – Сказав Гетьман. – Той, хто нападає, завжди ставить супротивника в невигідне і незручне становище. Поступово ситуація вирівнюється, але краща тактична підготовленість – за рахунок підготовки до моменту “Ч” – нападаючого буде зберігатися деякий час. При будь-якій стратегічній ситуації умови, знову ж таки, диктує той, хто нападає. Але, як каже моя внучка, йому може обломитися. – Гетьман усміхнувся. – Німецька піхота напоролася на кулемети, кавалерія на колючий дріт, а все разом на скорострільну гвинтівку Лі-Енфільда. Хто ПЕРЕМАГАВ і хто ПЕРЕМІГ?

– Шанси на блискучу перемогу, на швидкий, повний і нищівний розгром ворога в чотирнадцятому році були. “Позиційний тупик” Світової війни стався не тому, що стратеги були нездарами або ж тупаками. Просто під рукою у генералів не було достатньої кількості військ. Війна була оголошена, а жодна країна не мала відмобілізованої армії. На кордоні зійшлися передові загони і частини прикриття, а головні сили – не готові! Для германців дорога на Париж була відкрита, вони могли дійти до французької столиці в перші ж дні війни і взяти його. Фортеці вони могли обійти стороною, а дрібні заслони змести, не помітивши. Проблема була тільки в тому, що армія у них була не відмобілізована. Генералам не вистачало військ! Мобілізацію німці провели в рекордно короткий термін, але ситуація була вже не та. Обстановка кардинально змінилася. Момент був втрачений. І у Російської армії був такий же пречудовий шанс, і у французів, і в австрійців. У всіх були можливості, але всі не зуміли ними скористатися…

Віддалік пройшли строєм офіцери, очевидно, новоприбулі резервісти – штаб армійської групи поповнювався офіцерами запасу. Вони були з цивільними валізами і стандартними піхотними ранцями.

– Військові історики і видатні теоретики, зокрема генерал-лейтенант Свєчин, рекомендували зустрічати ворожу навалу обороною. Вибити танки противника, перемолоти його дивізії, дати ворогу видихнутися, розтягнути комунікації… – Гетьман також перевів погляд на офіцерів, зараз перед їхнім строєм щось говорив начальник штабу армійської групи. Обличчя їхні зарясніли усмішками, – полковник не цурався влучних, хоч не завжди літературних, епітетів, – долинув короткий сміх, начальник штабу махнув рукою і офіцери розійшлися по модулям. – …Нехай він витратить резерви, паливо, боєприпаси і тільки після цього переходити в контрнаступ. Логіка тут проста: на тебе суне лютий буйвіл, але в тебе міцний дім. То ж зачини двері перед ним, нехай він з розгону рогами в міцні дошки встромиться! Нехай застрягне! Ось тоді твій час і настане. А бігти йому назустріч з сокирою чи вилами не варто – можна нарватися. Наступати на ворога є сенс тільки тоді, коли він слабий. Або коли спить. А коли ворог сильний і готовий до удару, тоді зустрічати його потрібно обороною. Непрохідною і непробивною… Нехай на обороні він зуби собі поламає, нехай його плани підуть шкереберть! Ось тому ми навмисне віддаємо ініціативу противнику – наступайте, ми подивимося, що у вас вийде, товариші більшовики! А потім розгром вам влаштуємо…

…Тимошенко знав, що з тридцять сьомого року на столах вищих керівників Збройних Сил України і Української Держави лежав труд колишнього генерал-лейтенанта Російської армії, що після жовтневого перевороту перейшов на службу до більшовиків і після перемоги, до якої доклав немало зусиль, комуністів у Громадянській війні став комдивом Робітничо-Селянської Червоної армії, Олександра Андрійовича Свєчина “Стратегія”. Та що говорити, у нього самого ця книга була настільною!

Знав Семен Костянтинович і те, що Олександр Свєчин – молодший брат Михайла Андрійовича Свєчина, товариша по службі генерала Скоропадського. І в 1938 році Олександра Свєчина мали розстріляти за звинуваченням, як “учасника офіцерсько-монархічної організації та військово-фашистської змови”. Його старший брат, який стояв біля витоків РОВСу[118], на той час уже відійшов від керівництва цією організацією і очолював філіал Російського Банку в Баренцбурзі. З молодшим братом не підтримував стосунків через протилежні політичні уподобання – Михайло й на дух не виносив комуністів, але коли дізнався про смертний вирок, що його винесла Олександру Військова Колегія Верховного Суду СРСР, перейнявся долею молодшого брата. Тоді старший брат, Михайло Свєчин, отримав аудієнцію у Гетьмана України Павла Скоропадського і просив в ім’я їхнього давнього знайомства врятувати брата. Гетьман прохання виконав, хоч воно коштувало українській політичній розвідці дорого. Перед самим виконання вироку приреченого військового мислителя і філософа спецгрупа СБУ викрала з Лефортовської в’язниці і доправила в Україну. Врятований колишній комдив поселився в Дніпропетровську, де жив з серпня тридцять восьмого року усамітнено – його сім’ю було відправлено в табори, як “членів сім’ї зрадника батьківщини”.

А наукові праці Олександра Андрійовича Свєчина по стратегій і військовій історії публікувалися в Україні і широко використовувалися українськими генералами і політиками…

По стежині до співрозмовників прямував офіцер в повсякденній формі, однак в темно-синій пілотці льотчика. Охоронець зупинив його, проте Гетьман побачив пілота свого гелікоптера, і став прощатися.

– Війна, яку розпочинають завтра більшовики, стане моментом істини для нашої країни і для нас з вами, Семене Костянтиновичу. – Гетьман простягнув для прощання руку. – Український народ свій вибір зробив і доручив нам його, цей вибір, захищати. Тож бажаю вам виконати свій обов’язок, а верх наш буде!

– Ну, в цьому ніхто не сумнівається.

– Ось тому і буде, що ніхто не сумнівається. – Обличчя Гетьмана посвітлішало в добрій посмішці. – До нових зустрічей, Семене Костянтиновичу… і бережіть себе. Вам ще багато потрібно зробити…

Охорона щільним кільцем оточила Гетьмана – троє попереду, двоє з боків і двоє позаду: час був непевний, а комуністи напередодні війни не проґавили б можливість обезголовити Українську державу хоч на короткий час – і за кілька хвилин Тимошенко почув, як почали розкручуватися гвинти гелікоптерів…

Військовий транспортний гелікоптер, який піднявся зі злітного майданчика на лісовій галявині поряд зі штабом армійської групи, взяв курс на південний захід, до української столиці. До нього прилаштувалися ще три таких же самих гелікоптери, які піднялися в повітря раніше: дві машини з бійцями гетьманської охорони і повітряний командний пункт Головнокомандувача Збройних Сил України.

День вже схилявся до вечора і тінь гвинтокрилою машини по землі наздоганяла гелікоптер, який на двохсоткілометровій швидкості наближався до Києва. Тінь ковзала по зеленим масивам лісів, перетинала польові і лісові дороги, праворуч – майже поряд – в туманному серпанку проплив Чернігів, його ланка С-34 обігнула по широкій дузі: там ніби-то тривало звичайне мирне життя, а до початку нового, воєнного, лишалося всього кілька годин, хоч в таке в Україні ще ніхто не хотів вірити. Та приготування до можливого вторгнення вже йшли другий тиждень і з повітря Гетьман це бачив. Промайнула під черевом гелікоптера бетонована смуга автостради, замигтіли свіжою стернею акуратні прямокутники полів, вряди-годи червоніли черепичні дахи багатих хуторів. Ліворуч бігла широка стрічка автостради Чернігів-Київ і тепер гелікоптери трималися за неї, як сліпий за стіну. Ще вранці заповнена щільним потоком легковиків, вантажівок, пікапів з причепами, зараз вона опустіла. До столиці залишалося не більше чверті години польоту…

Київ зовсім не те місто, яке дозволяє вештатися в своєму небі всяким літальним апаратам, тому на борт гелікоптера Гетьмана поступали радіосигнали запитів системи “свій-чужий” і автоматична система відповіді давала кодований сигнал, так що чергові офіцери, які було насторожувалися, знову розслаблялися в своїх кріслах в кабінах радіолокаторів системи протиповітряного захисту української столиці.

І це зрозуміло. Столиця – це центр управління державою. Знищити його в перші години чи дні війни – заповітна мрія кожного агресора. А українська столиця знаходилася всього за сто кілометрів від кордону і досягти її радянські літаки могли за півгодини після злету. Тому протиповітряну оборону доводилося тримати в постійній готовності до відбиття удару, а операторам радарів пильнувати в своїх кабінах.

Однак для комуністичних “визволителів” спокуса знищити першим несподіваним ударом вище керівництво Української Держави була настільки великою, а Київ був так близько до кордону, що зневажити таку можливість було б надто безвідповідально. Звичайно, столиця була обладнана в достатній мірі бомбосховищами для вищого керівництва держави і Збройних Сил, товщина перекриття яких становила чотири-п’ять метрів фортифікаційного залізобетону і були вони обладнані всім необхідним для життя і роботи. Та й охоронялася столична резиденція Гетьмана досить надійно. Тільки для Гетьмана обладнали й інші командні пункти, які не тільки бетоном, сталлю і вартою з собаками були захищені, але й таємницею.

Саме до однієї з таких резиденцій і прямувала четвірка гелікоптерів.

Не долітаючи до столиці, гвинтокрилі машини повернули на захід. Коли перетнули Дніпро, внизу потягся ліс. Через пару десятків кілометрів зелене листя дерев доторкнулося до високого бетонного паркану за яким йшла загорожа з колючого дроту. За цією “колючкою”, за високою стіною бетонної огорожі, в густому парку – двоповерховий особняк, стилізований під старовинний замок-палац. Колись тут було заміське житло київського багатія. Але майже чверть століття тому назад сюди прийшли люди, які вважали, що несправедливо, коли у одних великий дім, а у інших – маленький. І київського багатія вони вбили. Потім у холодному листопаді вісімнадцятого року в цьому особняку розмістився штаб заколоту проти Гетьмана. Надто вже місце зручне. А після придушення тієї ребелії – штаб Катеринославської дивізії генерала Петровського, яка власне і подавила в зародку заколот Винниченка-Петлюри у грудні того ж таки 1918 року.

Ще перший власник відгородив свій палац і парк високою стіною. Спочатку ця стіна була цегляна, потім цеглу замінив бетон. Наступні власники цю стіну зміцнювали, надбудовували, доповнювали всякими штуками, щоб начисто відбити охоту через стіну перелізати. Стіна оточена густими кущами, в кущах непролазне плетиво колючого дроту. Коли придивитися, то крім “колючки” в кущах можна помітити сірий шкарубкий бетон. Це кулеметні каземати, які підземними коридорами сполучені з підвальним приміщенням варти. З середини вздовж бетонного паркану – доріжка з плит, яку обходить варта з собаками. Тому потрапити на територію можна тільки через контрольно-пропускний пункт, де теж біля воріт – вартовий.

Від самих воріт будівель не видно, до них веде дорога серед густих кущів. Ніби в тунелі іде дорога та, не звернеш. Дорога плавно завертає до особняку, схованого серед каштанів. Перед центральним входом з високим білими колонами майданчик, викладений сірими плитами і оточений кущами бузку. Далі від особняку дорога веде до сучасних одно, дво і триповерхових будинків з асфальтованими доріжками, тенісним кортом і злітно-посадочним майданчиком для гелікоптерів та легких літаків. Йдучи ще далі, можна потрапити в парк, що своєю зеленою млою приховує весь комплекс будівель. Тут в парку непримітний вхід до підземного командного пункту, спорудженого глибоко під землею і захищеного тисячами тонн залізобетону і сталі. Там, під землею – робочі приміщення, житлові кімнати, вузол зв’язку, їдальня, госпіталь, склади і все, що необхідне для життя і роботи найвищого керівного органу країни в умовах повної ізоляції досить тривалий час.

Такі самі резиденції, замасковані то під багатий хутір, то під оздоровчий санаторій в Криму чи спортивну базу в Карпатських горах побудовані також на Сході і Заході, Півночі та Півдні України.

В крайньому випадку, коли доля покаже свій оскал, командний пункт Гетьмана розміститься на двох десятках автомобілів та бронетранспортерів і розчиниться в сіро-зеленій масі підпорядкованих оперативним командуванням військ. Та й висотний командний пункт теж може стати резиденцією Гетьмана…

Гетьман сидів в зачохленому білим полотном кріслі і щойно переглянув останні повідомлення керівників військового департаменту, губернаторів прикордонних областей України, отримані по радіотелетайпу. Відклавши папери, задумливо глянув в круглий ілюмінатор. Ближче до кабіни пілотів ад’ютант і начальник охорони спостерігали за небом, де йшла трійка таких же, як гетьманська машина, гелікоптерів.

Немає, мабуть, більш болісного відчуття для людини, яка зосередила в руках величезну державну владу, ніж відчуття неможливості негайно застосувати цю владу, вжити якихось невідкладних і важливих заходів, від чого залежить найголовніше не тільки в твоєму житті, але в житті твоєї країни, твоєї держави…

Поклавши папери на столик, Гетьман віддався думкам, що не давали спокою його серцю. А збоку могло здатися, що Павло Петрович, схиливши голову на руку, задрімав. Але сон до нього не йшов. Подумки він вже був у штабах майбутніх фронтів, армій. Збуджена уява малювала стійке видіння, яке раніше, в розпеченій атмосфері боїв Світової війни і мирних навчань слухняно спалахувало в ньому, осявало думку, підказуючи прості і надійні способи вирішення оперативних задач, давало ключ до задумів противника, допомагало керувати військами, своєчасно вловлювати якимось шостим відчуттям зміни обстановки.

Спостерігаючи за білою піною хмар, Павло Петрович намагався зібрати думки. Шалений темп останніх тижнів давався взнаки і все переплутувалося і взаємно перепліталося. Події давно минулих днів накладалися на нинішні: Маньчжурія дев’ятсот п’ятого і придніпровські степи двадцятого, наступ в Східній Прусії чотирнадцятого року і неоголошена війна на прикордонні, що тяглася до двадцять шостого, огляд військ гвардії останнім російським імператором на полі Красносельського табору в липні чотирнадцятого і нинішній інспекторський політ Гетьмана України Павла Скоропадського в штаби Оперативних Командувань перед нападом Радянського Союзу на Україну. І пам’ять весь час повертала Гетьмана в переддень Великої війни. В той день, коли до Петербурга прибув на дредноуті президент Франції Пуанкаре…

…Тоді, в липні чотирнадцятого, в парадних мундирах проходила гвардія перед яскравим букетом мундирів і суконь фрейлін, що скупчилися за крупним крупом імператорського коня і лакованими крилами коляски президента Франції. Гуділо величезне поле під мірним – дев’яносто кроків на хвилину – поступом ніг. Лати і каски кінноти блищали на сонці. Шістдесят три тисячі відбірних військ, скручуючи в повороті голови, проходили перед царем Миколою і президентом Франції Раймоном Пуанкаре. Повітря наповнювали щільні звуки мідних і срібних труб, потужна хвиля їхня відкидала наляканих птахів, ніби могутнім ураганом. Цар поглядав на президента з блідою посмішкою: розкішне видовище було наповнене могутністю і блиском. Золоті лати кавалергардів і кірасирів, різнокольорові мундири піхоти, козаки, гренадери, нерозпізнавана суміш російських, австрійських, німецьких корон, перевитих слов’янськими і латинськими вензелями на золоті погон, на червоному сукні чепраків. Лати, каски, ментики, ківери, доломани, супервести, нагрудники, колети, лампаси, срібні савельєвські шпори, стокарбованцеві тимофіївські чоботи…

А за кілька тижнів грянула Світова війна. І виявилася ця війна зовсім не такою, як її уявляли і планували у високих штабах. Потрібно признати, що була вона безтолковою. Всіх країн Європи помилилися стратеги. Розгромити противника потужно і швидко нікому з них не вдалося. Замість стратегії швидкого розгрому противника війна пішла шляхом виснаження. Ніхто з стратегів Антанти чи Центральних Держав такої війни не бажав і до такої війни не готувався. Ніхто не припускав і не передбачував, що ця війна виллється в багаторічну тупу бійню, в самознищення націй, що народів Антанти, що народів Серединних держав. Бруду багато, крові багато, а толку в тій бійні було мало. Всі готувалися до зовсім іншої війни. А в тій війні, що сталася, все вирішували ресурси, програвав той, у кого вони закінчаться раніше.

Генерали і Антанти, і Серединних держав готувалися до рішучого маневру, до переможних маршів. Але після короткого періоду маневреної війни всі армії потрапили в безнадійний позиційний глухий кут. Господарем поля бою став Його Величність Кулемет. Він вивергав стільки свинцю, що міг зупинити будь-які маси атакуючої піхоти і кавалерії. Кожен, хто не встигав сховатися від його вбивчого вогню, гинув. Магазинні гвинтівки також внесли свою долю у винищення живої сили ворога. А на додачу – скорострільні польові гармати своїми снарядами розбивали і розганяли будь-які незахищені скупчення військ.

Порятунок був тільки в землі. І всі армії без будь-яких команд і вказівок зупинилися і почали зариватися в землю. Солдати рили окопи – благо, були на той час у кожного малі піхотні лопатки, окопи з’єднувалися траншеями, траншеї – ходами сполучення. Перед траншеями піхотинці разом з саперами натягували колючий дріт, в десять, двадцять, п’ятдесят рядів, за першою траншеєю відривалася друга, за нею – третя. А потім – і четверта, і п’ята. Далі – в нескінченність…

Короткий період маневреної війни змінився на чотири довгі роки тупим топтанням на місці. Всупереч прекрасним генеральським задумам. Наперекір диспозиціям полководців і наказам мудрих штабів. Прекрасні стратегічні задуми не здійснювалися, вирішальні битви розпадалися на сотні і тисячі дрібних тягучих боїв на одному місці: за горбик, за місток, за будинок лісника, за дрібну висотку…

На Західному фронті без змін, і на Східному також…

Стратегія виродилася в нескінченні сутички, в яких гинули мільйони, але нікому користі від тих сутичок не було. Та війна, що минула, велася солдатами, унтерами і молодшими офіцерами, а генералам на такій війні не знаходилося роботи: солдати рубали, кололи, різали один одного, не знаючи, що у високих штабах хтось малює красиві стрілки проривів і обхватів. Війна, по суті, йшла без участі генералів. Всі генеральські розрахунки і плани зав’язли у непролазній багнюці переритих снарядними вирвами полів…

Вже восени чотирнадцятого року перед генералами постало питання: що робити, як воювати далі, як вирватися з глухого кута позиційної війни? Здавалося, все було просто: для цього потрібно лише проломити фронт, аби війська могли вийти на оперативний простір. Але проломити фронт ніяк не виходило…

І раптом сталося чудо, на Східному фронті Російська Армія здійснила Брусиловський прорив!

Літом шістнадцятого року Південно-Західний фронт під командуванням генерала від кавалерії Брусилова проломив оборону противника на фронті в 550 кілометрів на глибину 60-150 кілометрів. Прорив Брусилова міг привести до закінчення війни, але Російська імперія вже згнила. В березні сімнадцятого, через півроку, монархія впала. На черепки розлетілася, як горщик, що з воза на бруківку гепнувся! Без якогось зовнішнього поштовху імперія розпалася і її уламки поглинув хаос Громадянської війни. У відповідності з мріями, планами і задумами Леніна і його більшовицької партії війна з імперіалістичної перетворилася на Громадянську. Громадянські ж війни завжди виділяються своєю жорстокістю. А Громадянська війна в Росії затьмарила все, що було відомо раніше. Всі жахи Світової війни невинною казкою здалися…

Слідом за Російською підкосилися ноги Німецької, Австро-Угорської імперій. Минула велич була опльована, піддана нарузі, втоптана в бруд і кров. І Франція була за крок від цього, та й у Британії не краще. Однак у вісімнадцятому їм поталанило – під самий переможний фінал у Франції висадилися американські війська і слідом за солдатами прийшли на європейський континент американські бізнесмени…

Крім того, перед тим, як відпустити французького чи британського солдата додому, у нього відбирали зброю. А російський солдат, кинувши окопи, прихоплював з собою гвинтівочку разом з набоями…

Гетьман відірвався від важких роздумів, які стали для нього звичними останнім часом. Гелікоптер завис над майданчиком і повільно став опускатися на бетонні плити. Павло Петрович зняв навушники і в світ повернулося натужне ревіння двотисячесильного двигуна.

Двигун замовк, зникла дратуюча вібрація і ад’ютант Глави Української Держави – полковник – розчинив двері кабіни. Офіцер глянув навколо, зістрибнув на бетон майданчика. Слідом вистрибнули троє бійців охорони. З овальної пройми дверей, забиваючи запах авіабензину і мастила, повіяло свіжістю дніпровського лісу. Прогриміла алюмінієва драбинка і Гетьман, не притримуючись за поруччя, легко спустився на землю. У супроводі семи охоронців Гетьман попрямував до будівлі штабного корпусу своєї резиденції.

Зустрічав Павла Петровича Скоропадського його особистий генерал-ад’ютант – він також був у званні полковника, генералів на посилках Павло Петрович Скоропадський не визнавав і біля себе таких не тримав. Ад’ютант доповів, що Гетьмана чекають Прем’єр-Міністр і Міністр закордонних справ.

– Іван Остапович? – Коротко запитав Павло Петрович і полковник повідомив: Федорчук ось-ось під’їде і просив прийняти його відразу ж. Головний радник Гетьмана України відповідав за перехід економіки країни на військові рейки і в ці останні мирні дні працював по двадцять годин на добу.

Гетьман ввійшов у кабінет. В кутку на столику стояв радіоприймач “Телефункен” – крупний полірований язик з зеленим, як котяче око, індикатором, який блимав при вмиканні. Його років п’ять тому привіз з Німеччини старший син Данило. Підійшовши до радіоприймача, Павло Петрович натиснув на клавішу. Загорівся і заблимав на панелі своїм зеленим котячим оком індикатор, з-за жовтого драпірування, яке ховало мембрани динаміків, вирвався тріск атмосферних розрядів, і через нього пробилася англійська вимова: політичний оглядач Нового Світу повідомляв про напруження обстановки у Європі. Про можливу війну між Радянським Союзом і Українською державою американець говорив, як про доконаний факт. Оберт-другий верньєра і берлінський коментатор підтвердив слова свого американського колеги. Гетьман знайшов Москву і з динаміків пролунала російська мова: чоловічий голос з характерним тенорком повідомляв про події суботнього дня, що минав. Ось диктор закінчив повідомлення з полів і цехів підприємств неозорої Країни Рад і Павло Петрович покрутив ручку верньєра, шукаючи іншу станцію. З динаміків полинула музика – Вінниця транслювала концерт, присвячений річниці корпусу УСС[119] – “…хай згину я за Аероном і кров мою лизати псам, але знамено Легіону…**” – і Павло Петрович дослухав пісню до кінця. Коли ж пролунали оплески, натиснув клавішу вимикача. Приймач сухо клацнув, ніби вистрелив.

В кабінет ввійшли Прем’єр-Міністр і Міністр Закордонних справ. Вони принесли напрацьовані МЗС проекти документів, пов’язаних з першими кроками Українського Уряду по закріпленню контактів з країнами, проти яких можлива агресія Радянського Союзу, в першу чергу – з Прибалтійськими країнами.

Гетьман стояв перед столиком з приймачем, вигляд у Павла Петровича був стомлений, обличчя потемніло від безсонних ночей.

– Надзвичайного нічого? – Запитав Скоропадський, піднявши на Прем’єр-Міністра запалені очі.

– Це від нас світ чекає чогось надзвичайного. – Глава Уряду поклав на стіл теку з документами, розкрив її. – Радянський посол, чи то пак, повноважний представник Радянського уряду з ранку відпочиває за містом, на дніпровських островах. Цілком можливо, що сьогодні все ж не останній мирний день…

– Не будемо себе заспокоювати. Прошу сідати. – Гетьман сказав урядовцям на стільці, сам сів за стіл, присунув до себе теку і став читати. Документи були викладені коротко і чітко. Багато часу вивчення їхнього змісту не зайняло. – Коли ми зможемо сісти з прибалтами за стіл переговорів?

– Посли повертаються завтра, разом з фінським послом приїздить і військово-економічна місія. Місії країн Балтії відновлять свою роботу негайно, як тільки розпочнуться бойові дії.

– Все-таки краще буде, коли вони збережуть нейтралітет. – Гетьман підвівся, підійшов до відкритого вікна, припалив цигарку і видихнув хмарку тютюнового диму. – Ледь вони виступлять на нашому боці, як будуть просто розчавлені “червоними”. А ми нічим і ніяк не зможемо їм допомогти.

Було помітно, що Павла Петровича мучили і інші неясності: зазвичай він затягувався неглибоко, і, потримавши дим у роті і відчувши його приємну гіркоту, негайно видихав. Та коли хвилювався або сердився, в ньому прокидалася колись приборкана звичка молодості, і він вдихав дим глибоко, в легені.

– Вони також сподіваються зберегти нейтралітет у можливому конфлікті. Особливо естонці, у них найбільша протяжність кордону з СРСР. Глави урядів прибалтійських країн конфіденційно повідомили нас, що з початком бойових дій оголосять про свій нейтральний статус. – Скоропадський не відповів, задумавшись, і Міністр Закордонних справ підвівся, збираючись йти. Підвівся слідом і Прем’єр-Міністр.

– Почекайте. – Сказав Гетьман, не обертаючись. – Зараз прийде перший заступник Начальника Генерального штабу з доповіддю про підготовку відсічі “червоним”. Послухаємо разом.

Прем’єр-Міністр пройшов вздовж столу і затримався біля сусіднього вікна. Порівняно молодий, висунутий на цей високий пост за ініціативою Гетьмана, він добре розбирався в економічних питаннях, за короткий час зумів підготувати промисловість України до переводу на військові рейки, але в суто військовій справі розумівся не досить і Павло Петрович тактично допомагав йому освоїти ази стратегії.

До моменту прибуття генералів Гетьман, походжаючи по кабінету, розмірковував про грядущі бойові дії. Гетьман в сірому з блакитним відтінком мундирі – військову форму він надягав, коли виїздив у війська – заклавши руки за спину і нечутно ступаючи по килимовій доріжці, походжав вздовж довгого, накритого темно-зеленим сукном столу для засідань. Досягши протилежної стіни, Павло Петрович йшов у зворотному напрямі. Військову форму нового зразка Скоропадський надягав вже третій рік, і ніяк не міг до неї звикнути. В котрий раз Павло Петрович з теплотою згадував про звичний і зручний одяг: чорну черкеску, штани, заправлені в легкі кавказькі чобітки – свій костюм, відомий українцям ще з двадцятих років. І подумав, що в його вже немолодому, майже сімдесятирічному віці міняти щось важко. Мундир нового зразка здавався важчим і заважав Гетьману, особливо, коли він був у кепському настрою чи схвильований.

А причин бути схвильованим у Павла Петровича Скоропадського останніми днями вистачало…

Після закінчення на початку двадцятих років ворохобні, викликаної розвалом Російської імперії, Україна мала виключно оборонну військову доктрину. Але неспокійний сусід на півночі і сході – Радянський Союз, що утворився на уламках колишньої Російської імперії – в силу своєї природи не міг довго існувати поряд з нормальними країнами. І тому були вагомі причини.

Люди мріяли про рівність, загальнолюдське братерство і щастя з давніх-давен. Але всі спроби ці мрії здійснити закінчувалися чомусь повальним зубожінням, загальним божевіллям і варварством, торжеством негідників та великою кров’ю. А після більшовицького перевороту в жовтні 1917 році на цей шлях стала і Росія. І негайно на неозорих просторах імперії спалахнула Громадянська війна. Завершити її комуністам вдалося своєю перемогою, але ціною неймовірних жертв, загальної розрухи і здичавіння населення.

Вже в грудні 1922 року на уламках Російської імперії здивованому світу явився Союз Радянських Соціалістичних Республік – державне утворення, яке у Декларації про своє створення оголосило війну решті країн світу і найперше своїм сусідам. Україна це відчула негайно, коли в 1922 році довелося давити спробу комуністичного перевороту і вести “неоголошену війну” на кордоні з СРСР аж до 1926 року.

Завершивши Громадянську війну, ледь-ледь відійшовши від післявоєнної розрухи, лідери СРСР розуміли, що негайно почати нову війну з сусідами з метою продовжити Світову Революцію, вони не мають змоги. Але й відмовитися від Світової Революції також вони не можуть – соціалізм в одній країні довго не проіснує. І в групі країн ніяких шансів у соціалізму не має. Його потрібно розповсюдити на весь світ.

Причин тут багато. Одна з них – економічна. В нормальних країнах економікою править жорстока конкуренція. Виживає лише той, хто виробляє потрібні товари високої якості, по найнижчим цінам і в потрібній кількості. Тому кожен власник заводу, фабрики, майстерні змушений постійно поновлювати виробництво товарів все більшої і більшої якості. Один лише раз помилився – і вилетів у трубу! А економіка соціалістичної країни – під контролем держави, тобто, під контролем бюрократів. Все належить державі, тобто, нікому конкретно і конкуренції тут не може бути в принципі, бо вона в такій країні нікому не потрібна. За неправильне рішення бюрократа можуть покарати, а можуть і пробачити, помилки не помітивши. Для бюрократа головне – відзвітуватися перед начальством. В результаті соціалістична країна дуже швидко скочується на самий низ економічного розвитку, понижується рівень життя і росте невдоволення населення, державний апарат – коли його постійно не чистити – роз’їдає корупція. В такій ситуації у вождів соціалістичної держави буде тільки два виходи. Перший: признати свій шлях помилковим, себе оголосити невігласом і банкротом. Але тоді доведеться відповідати за свої “соціальні експерименти” перед розлюченим натовпом. Другий: позбутися конкурентів. Проблема лише в тому, що в конкурентах – весь світ…

Тому з початку двадцятих років Україна жила в очікуванні “визвольного походу” Червоної армії. І через двадцять два роки його таки дочекалася. Інформацію про те, що кремлівські вожді на щось зважилися Гетьман отримав відразу з трьох джерел: від Головного Розвідувального Управління Генерального Штабу Збройних Сил України, від Першого (закордонна розвідка) і Другого (контррозвідка) Головних Управлінь Служби Безпеки України, від Інформаційної Служби Міністерства Закордонних Справ України.

Військова розвідка своєчасно повідомила про поступове розгортання Червоної армії. На початок тридцять восьмого року РСЧА мала 34 територіальні дивізії, на початок тридцять дев’ятого року не залишилося жодної – всі територіальні дивізії стали кадровими. Танкові бригади поповнювалися новою бойовою технікою, найкращі стрілецькі дивізії переформовувалися в моторизовані, а з сорокового року кількість стрілецьких дивізій РСЧА подвоїлася. І всі нові з’єднання швидко наповнювалися особовим складом і бойовою технікою. Те ж саме відбувалося з авіаційними, артилерійськими частинами і з’єднаннями.

Вже в квітні приблизний план війни Радянської Росії проти України лежав на столі Павла Петровича. Тоді ж, в кінці квітня відбулася нарада вищого політичного і військового керівництва України. Нарада проходила в цій же заміській резиденції Скоропадського, у цьому самому кабінеті…

Останніми днями – тим більше в останні години – розгортання подій стало лавиноподібним і Гетьман був вкрай занепокоєний і збуджений. По той бік українсько-радянського кордону, де останні тижні активно йшло нагромадження військ, нині стало незвично тихо. І ця тиша нагадувала затишшя перед бурею. Генерал-полковник Морозов, Начальник Генерального Штабу, в цей час знаходився у військах і викликані для доповіді його перший заступник і начальники Першого (Оперативного) і Другого (Розвідувального) Головних Управлінь Генерального Штабу прибули майже одночасно…

– Спочатку поясніть панам урядовцям основні положення плану оборони країни. – Зупинившись перед військовиками, своїм трохи глухуватим голосом попросив Гетьман. Повернувшись, він неквапливими м’якими кроками ступив ліворуч і секунди по тому вже йшов в протилежний бік кабінету. – Коротко…

– Перші відомості про розробку плану війни СРСР проти України ми отримали ще на початку весни… – Проводжаючи Скоропадського поглядом перший заступник Начальника Генштабу підійшов до великої, на всю стіну карти України, відсмикнув захисного кольору шторку і, взявши указку, почав доповідати. А Гетьман тим часом дійшов до протилежної стіни, біля панелі повернувся і пішов назад.

– …Хоч нічого особливого в здобутому розвідкою плані війни немає. – Заступник Начальника Генерального Штабу стояв біля карти з указкою в руках. – Генштаб ймовірний план дій РСЧА більш-менш точно визначив ще в двадцять першому році, відразу після врегулювання перших “прикордонних інцидентів”: бо тактика дій військ залежить від місцевості, стратегія прив’язана до районів видобутку сировини, промислових центрів і транспортних шляхів. А в сучасній війні найперші рішення по діям армій визначаються заздалегідь розробленими варіантами планів генеральних штабів. Кількість же варіантів у “червоних” командирів буде досить обмежена. – Генерал вказав на сині овали районів зосередження радянських військ і сині стріли ймовірних ударів “червоних”. –Радянські війська можуть завдати удару по Україні на півночі і на північному сході та сході. Весь ТВД можна розділити на три оперативно-стратегічних напрямки і два оперативних. Це Північний – Поліські болота – ОСН, Чернігівський ОСН і Харківський ОСН, Кримський ОН і Азово-Донецький ОН. – Вістря указки повернулося до синього овалу вище Прип’яті. – З півночі Україну прикривають Рокитнянські[120] болота і завдавати з цього напрямку головного удару радянським полководцям буде досить складно. Однак удар через болота є цілком реальною справою. –Тепер указка ковзнула праворуч, до таких самих овалів трохи вище Чернігова і Харкова. –На північному сході прикордонні області України прикриті Чернігівськими лісами. Зате на сході – відкрита танкодоступна місцевість. Промислові центри, а значить, оборонна промисловість України – Харків, Луганськ і Донецьк також знаходяться неподалік від східних кордонів і вже одна ця обставина не залишає стратегам РСЧА іншого варіанту дій, тому ми були впевнені, що головний удар по Україні Червона армія завдасть саме тут.

І розвідка це припущення підтвердила. Саме в районі Грайворона йде зосередження стрілецьких, артилерійських і танкових з’єднань Червоної армії. Сюди з весни сорок другого року інтенсивно завозяться у великій кількості боєприпаси, пальне, спорядження і інше військове майно для ударних угрупувань…

Указка легенько торкалася синіх прапорців з назвами фронтових об’єднань “червоних”.

– Основні питання оборони країни щорічно відпрацьовувалися на численних штабних іграх на картах і командно-штабних навчаннях. Остання така гра провадилася навесні. – Генерал-лейтенант зробив паузу. – Для нас в такій ситуації були можливі два варіанти дій: самим завдати превентивного удару по радянським військам, що знаходилися б в процесі розгортання і були б в цей час гранично уразливі для удару навіть такими малими силами, які мала в цей час УНА, або перейти до стратегічної оборони на східному і північному напрямках. Ще в кінці тридцятих років проаналізувавши можливі варіанти, Рада Національної Безпеки і Оборони України прийшла до необхідності зосередитися на стратегічній обороні.

Гетьман вслухався в слова генерал-лейтенанта, а пам’ять послужливо підказала подробиці…

…Такий варіант дій – оборона – для України був найкращим і для цього були всі передумови.

Минула Велика війна була моторошною, тупою, безпросвітною м’ясорубкою. Але вона дала безцінний досвід стратегічної оборони, досвід побудови непрохідних оборонних рубежів. І українські військовики цю оборону, цей досвід вивчали і робили необхідні висновки. Відкидалося непотрібне і додавалося те, чого вимагав час. Окопи і траншеї Світової війни витримали екзамен на міцність, варто було лише підсилити їх тим, що з’явилося в двадцяті-тридцяті роки: танками, авіацією, зенітною і протитанковою артилерією, мінними загородженнями. Тому на початку сорокових років в штабах української армії планувалися оборонні операції Прикордонного бойовища оперативно-стратегічного і стратегічного масштабу.

І оборона України від комуністичного агресора з півночі будувалася вже в мирний час, з використанням найсучаснішої інженерної техніки. Ще в тридцять восьмому почали будувати так звану “лінію Скоропадського [121]”, хоч сам Павло Петрович був категорично проти такого захисного заходу від комуністичної агресії, як цілком неефективного. Йому вдалося переконати парламент в недоцільності таких укріплень і в сороковому році будівництво припинили. Для такого рішення були досить вагомі причини.

Аналізуючи в двадцяті роки Світову війну, військові спеціалісти прийшли до однозначного висновку: система оборони країни з допомогою фортець, що існувала на протязі століть, в сучасних умовах виявилася абсолютно неспроможною. Жодна фортеця Російської імперії, Франції, Бельгії не витримала й двох тижнів облоги., хоч вважалося, що всяка крупна фортеця зможе оборонятися мінімум півроку. Минула війна показала, що важка артилерія калібром від 203 до 420 мм за кілька днів зруйнує найміцніші форти і примусить будь-яку фортецю до капітуляції. Поява на полі бою танків стала першим дзвіночком про те, що позиційній війні і стійкості оборони, яка спиралася на міцні фортифікаційні споруди, приходить кінець. Однак танки і літаки не встигли проявити себе на всю свою міць. Війна закінчилася.

Проте успіх оборони, яка ґрунтувалася на розвинутій системі польових фортспоруд, справив враження на багатьох військових спеціалістів. (Що вже казати про цивільних штафірок, якими були парламентарі!) В новій війні, вважали спеціалісти, коли країна зазнає ворожого нападу, армія просто не встигне створити стійку оборону. Так народилася ідея в прикордонні ще в мирний час заздалегідь створювати оборонні рубежі, тобто, смуги місцевості, в яких зводити потужні бетоновані вогневі споруди, з’єднані між собою тунелями, обладнувати міцні бетонні, зариті глибоко в землю укриття для особового складу, боєприпасів і інших матеріальних засобів. Вважалося, що з початком війни ці лінії заповнять польові війська, які швидко відриють окопи і траншеї. І така лінія стане такою ж незборимою, як і в часи Великої війни.

Зрозуміти, що з новою бойовою технікою – танками і авіацією, які мають величезні руйнівні можливості – оборона повинна бути рухомою і засновуватися не на жорсткому утриманні рубежів, а на своєчасному і швидкому виході з-під удару з наступним нанесенням контрударів, змогли далеко не всі військові спеціалісти. І в двадцяті-тридцяті роки у військовій пресі точилися жваві дискусії про доцільність побудови оборонних ліній. За взірець зазвичай брали французьке військо, найсильнішу європейську армію, яка почала будувати “лінію Мажіно”, розвиваючи і вдосконалюючи досвід Великої війни. Немало й українських військовиків трималися за власний досвід позиційної війни і признавали його єдино вірним.

Звичайно, Українська армія вивчала, вдосконалювала і керувалася досвідом позиційної оборони Світової війни. Але українські генерали і офіцери вивчали значно більш важливіший досвід Громадянської війни в колишній Російській імперії. Війни, яка принципово відрізнялася від світової бійні, яка була гігантським кроком вперед в порівнянні з усім минулим воєнним досвідом. Громадянська війна в Росії показала вихід з “позиційного тупика”, відродила у всій красі та блиску секрет маневру, який, здавалося б, остаточно і назавжди був загублений на полях Світової війни. Тим більше, що така війна пройшлася й по Україні.

І війна, яку Радянський Союз зараз готує спочатку проти Української держави, а потім і всього світу, принципово буде відрізнятися від тієї Великої війни, яку абсолютизують деякі військові авторитети. РСЧА тепер воюватиме зовсім по-іншому. На 1942 рік керівний склад Червоної армії складався з тих, хто піднявся і виріс в ході Громадянської війни, хто розумів і умів вести маневрену війну. Вищий командний склад РСЧА – кавалеристи. Після Громадянської війни кавалерія дала імпульс розвитку радянських танкових військ, Червона армія першою в світі почала формувати потужні бронетанкові з’єднання – бригади, і об’єднання – танкові корпуси, для ведення маневреної війни, для нанесення глибоких нищівних ударів.

Встояти проти такої армії можна було тільки мобільною обороною. Вище військово-політичне керівництво української держави вирішило бити наступаючу Червону армію обороною і свідомо віддавало ініціативу в руки противника: наступайте, “товариші визволителі”, подивимося, що у вас вийде. Ми вас розтерзаємо, вогнем з місця виб’ємо ваші танки, перемелемо вашу піхоту, а потім влаштуємо вам розгром!

Оскільки в РНБО вирішено було відмовитися від превентивного удару – хоча більшість генералів і старших офіцерів Української армії наполягали на ньому – і зустрічати ворога стратегічною обороною, відповідно швидкий розвиток отримали інженерні війська, які займаються інженерним забезпеченням бою.

Досвід навчань і маневрів двадцятих-тридцятих і початку сорокових років підняв розуміння вищим керівництвом країни і Збройних Сил ролі інженерних військ від повного незнання і нерозуміння до визнання і високої оцінки. Досвід цих же навчань показав, що в умовах сучасної війни стає неможливим виконання задач інженерного забезпечення бою і операції за рахунок ручної праці. При використанні ручної праці потрібна величезна кількість особового складу, швидкість виконання робіт несумісна зі швидкістю маневру військ і сильно гальмує виконання бойових задач. А нерідко й зриває їх. Результатом осмислення досвіду застосування інженерних військ в ході навчань і маневрів став бурний технічний розвиток їх в два останні передвоєнні роки. В Бойових Статутах з’являється новий термін: “мінна війна”. Війська стали вчити ретельно розробленій, обґрунтованій, цілеспрямованій тактиці мінної боротьби. Підкреслювалося, що інженерні війська відіграють таку ж саму роль у розгромі противника, що й піхота, танки, артилерія.

Особливу роль інженерні війська мали зіграти в Прикордонному бойовищі. Задум його полягав у тому, щоб мобільною обороною вимотати війська РСЧА, нанести їм великі втрати і після цього перейти в контрнаступ. Основна частина роботи у підготовці оборонних рубежів припадала на інженерні війська. Піхотні батальйони, полки і дивізії необхідним елементом бойового порядку мають рухомий загін загородження, дія якого узгоджується з діями протитанкових резервів. Вдосконалювалася також організаційна структура й самих інженерних військ. Крім саперних взводів, рот, батальйонів, що входять до складу піхотних і танкових частин і з’єднань, з початку 1942 року формуються моторизовані інженерно-саперні бригади, які входять до складу армійських груп. Крім того, кожне Оперативне Командування мало моторизовану інженерну бригаду Спеціального Призначення. Ці бригади призначалися для ведення мінної війни.

Кадри інженерних військ готувалися Дніпропетровським військовим університетом (в колишньому Катеринославі ще з початку двадцятого століття готували саперів) і інститутом інженерних військ в Кам’янці-Подільському. Вже в тридцять сьомому році була припинена підготовка офіцерів з середньою освітою і з сорокового року у війська почали приходити командири взводів з вищою освітою…

– …Не вдаючись в подробиці, необхідно визнати, що внаслідок властивостей місцевості головним буде Харківський оперативно-стратегічний напрямок. Цей напрямок, за яке відповідає Південно-Східне Оперативне Командування, ділиться на кілька ділянок. Дільниця від Харкова до Луганська, незважаючи на танкодоступну місцевість, буде утримуватися на рубежі держкордону. – Генерал, випереджаючи запитання урядовців, торкнувся указкою правої частини карти. – Це рівна степова відкрита місцевість, з одного боку, вона найбільш придатна для наступу, з другого – вона також найбільш придатна і для реалізації нашої якісної переваги в бронетанковому озброєнні. Інша трудність, з якою зіткнуться “червоні”, це необхідність штурмувати в лоб укріплені райони на лівому фланзі їхнього Центрального фронту. Нашим же військам тут доведеться вести жорстку оборону. Удар противник може завдати тільки в центрі, де знаходиться стик Північно-Східного і Південно-Східного ОК. Саме тут, в районі Грайворона і Бєлгорода Червона армія зосередить свої найкращі рухомі з’єднання – танкові бригади і моторизовані дивізії. Мета – розгром угрупувань українських військ з виходом до Дніпра. Від кордону “червоним” потрібно буде пройти всього тільки двісті-двісті п’ятдесят кілометрів, щоб досягти Кременчука і Золотоноші. Тоді у противника є два можливі варіанти дій: повернути на південь і вдарити на Маріуполь, або повернути на північний захід і вдарити на Київ. Обидва варіанти однаково заманливі. В першому випадку вони захоплюють більшу і кращу частину нашої оборонної промисловості, в другому – втрата столиці завжди означала закінчення війни.

– А коли вони спробують зробити і те, і інше? – Запитав Міністр закордонних справ.

– Цілком можливо, резервів у “червоних” на це цілком вистачить. Тільки на цьому напрямку радянські війська чекають деякі неприємності: по-перше, їм доведеться наступати на досить вузькому фронті, затиснуті в коридорі між Сумським і Харківським УРами. Нашим військам потрібно вимотати і знекровити наступаючі війська противника на ділянці від держкордону до Охтирки. Задача – не допустити виходу радянських військ до рокадної залізниці Суми-Харків. По-друге, на цьому напрямі у нас буде багатократна перевага у важкій артилерії, особливо далекобійній, і протитанкових засобах. Танки росіян будуть вибиті досить швидко і, скоріш за все, нам вдасться зупинити противника на означених рубежах. Перевага “червоних” у піхотних формуваннях буде зведена нанівець через труднощі в поповнені живою силою. Швидко вигравши на цьому ТВД битву за панування в повітрі – ракети “земля-повітря” і радіолокаційне наведення зенітної артилерії дають нам таку можливість – наша авіація буде наносити методичні бомбо-штурмові удари по військах, які наступають або висуваються з глибини радянської території. Разом з ударами далекобійної артилерії і ракетних систем залпового вогню це приведе до величезних втрат – від половини до двох третин, як показують розрахунки, – особового складу і техніки стрілецьких і мотострілецьких з’єднань ще на підході до передової. А такі втрати вже апріорі неприйняті навіть для “російського парового котка”. Спроби діяти в нічний час також не досягнуть успіху – до них РСЧА готова значно менше, ніж наші війська: приладів нічного бачення ні власного виробництва, ні закуплених у західних країнах “червоні” не мають взагалі. То ж глибина просування тут може досягти десяти-п’ятнадцяти кілометрів, після чого фронт стабілізується. Цьому значно буде сприяти скрута в постачанні радянських військ…

Роздумуючи над тим, як будуть розвиватися події, Павлу Петровичу не було потреби дивитися на карту, він знав її напам’ять. І перед очима Гетьмана поставали контури кордону, річок і лісів Сходу України. В цей суботній день Павло Петрович особисто перевірив бойову готовність Північно-Східного і Південно-Східного Оперативних Командувань. За планом, з початком бойових дій штаби ПнС і ПдС ОК ставали штабами Північного і Східного фронтів, а управління армійських груп – армійськими управліннями.

Задачею Південно-Східного Оперативного Командування була оборона Донецького промислового району. Незважаючи на те, що Донецьк і Луганськ за роки незалежності перетворилися на суцільні мегалополіси, що майже впритул межували з лінією кордону, Гетьман за цю дільницю був спокійний.

Цей напрямок прикривали три потужні укріпрайони, – дякувати все тій же “лінії Скоропадського”! – кожен протяжністю від ста двадцяти до ста шістдесяти і глибиною до п’ятдесяти-шістдесяти кілометрів. Їхні гарнізони вже майже добу, як зайняли вогневі споруди УРів. Кожен укріплений район мав від п’ятисот до шестисот залізобетонних і броньових вогневих споруд в два-три поверхи – металургійна база була поряд, тому з броньовими деталями проблем не було. З кожних трьох, дві вогневі споруди мали гарматну башту, або були гарматним капоніром з двома-трьома гарматами, – правда, в основному це були заслужені перестволені під новий калібр тридюймівки та морська артилерія початку століття, – і чотирма-шістьома кулеметами. Кожен укріплений район обороняли п’ять-шість артилерійсько-кулеметних батальйонів, або один-два окремі УРівські полки, два-три артилерійські дивізіони, а то й полк далекобійної артилерії, батальйон зв’язку, саперний батальйон, автотранспортна рота. Навіть своїми власними силами укріплений район міг вести довготривалу оборону. Але в загрожуваний період кожен УР, крім постійного гарнізону, посилювався ще й польовими військами. За двадцять років підготувалися, і зараз, напередодні нападу, двоповерхові залізобетонні капоніри були зайняті постійними гарнізонами, а між ними швидкими темпами територіальними військами зводилася польова оборона. За задумом УР ставав опорною базою одного-двох піхотних з’єднань. По плану кожен УР посилювався двома-трьома територіальними дивізіями, а проміжки між УРами займали мотопіхотні і танкові бригади, які вестимуть мобільну оборону.

За планом територіальна дивізія чи армійський корпус отримували укріплений район як опорну базу. Командні і спостережні пункти, вузли зв’язку дивізій і полків були надійно захищені і в повній безпеці. А значить, керівництво підлеглими підрозділами буде надійним, постійним і твердим. Всередині укріпленого району розташовувалися склади боєприпасів, продовольства, паливно-мастильних речовин і військового спорядження полків, бригад, дивізій, тут були розташовані підземні госпіталі та ремонтні бази.

Спираючись на укріплений район армійський корпус (його основу становили дві-три територіальні піхотні дивізії) може завдавати потужних ударів противнику далеко за межами УРу, маючи захищеними свої вразливі органи управління і тили. Бойовим підрозділам – а це в основному територіальні війська! – не потрібно багато транспорту і живити їх боєприпасами, продовольством і пальним легко, оскільки в УРі заскладовані невичерпні запаси снарядів, набоїв, продовольства, медикаментів, паливно-мастильних речовин і всього іншого необхідного військам для життя і бою. Бойові підрозділи не обтяжені громіздкими тилами і обозами, тому діятимуть швидко і несподівано для противника. Їм не потрібно тягти з собою весь свій скарб. Поранених, пошкоджену техніку і озброєння можна швидко евакуювати в добре захищені стаціонарні госпіталі і бази. А у випадку невдачі полки і батальйони можуть відійти на заздалегідь підготовлені позиції під прикриття далекобійної артилерії, перепочити в надійних укриттях і сховищах…

– …Коли дивитися на карту, то може здатися, що взяти Донецький промисловий район, – указка генерала окреслила мегаполіси Луганська і Донецька, – дуже легко і просто. Досить завдати два флангові удари потужними рухомими з’єднаннями з району Валуйок і Росоші на півночі і з району Таганрогу на півдні. Насправді не тільки не просто, а дуже навіть важко. Поясню. Прямий штурм – в лоб! – укріплених районів на лугансько-донецькій дільниці кордону неможливий. Прорватися можна, заваливши трупами смугу на фронті в двісті кілометрів і до п’ятдесяти кілометрів глибиною. А це навіть росіянам не під силу.

Охоплювати Луганськ з півночі – дурниця. “Червоні” це вже спробували зробити пізньої осені двадцятого року. Результатом тодішніх подій був розгром кращих кавалерійських з’єднань РСЧА. Урок цей комуністи запам’ятали. Та й ми за двадцять років теж не ґав тут ловили, до оборони на цьому напрямку підготувалися досить ґрунтовно. То ж нехай спробують подолати нашу оборону тут і цього разу: танки, далекобійна артилерія і авіація перетворять наступаючі з’єднання РСЧА на фарш з крові та м’яса. Коли з великими втратами вони вийдуть на рубіж Куп’янськ-Рубіжне, то впруться в Старобільський УР. Штурмувати ж його без важкої артилерії, величезних запасів снарядів, пального і інших засобів – самогубство.

На півдні їм доведеться або проводити морську десантну операцію через Таганрозьку затоку в район Маріуполя-Бердянська, або наступати під тим же вбивчим артвогнем вздовж узбережжя. І, знов таки, штурмувати в лоб Амвросіївський УР. А нові артсистеми, залізничні і на мехтязі, мають дальність стрільби до п’ятдесяти кілометрів і дістають від кордону аж до Ростова-на-Дону. РСЗВ ж дістануть ще далі.

Тепер після легкого розслаблення “в Донбасі” доведеться дещо засмутитися, бо на Чернігівському оперативно-стратегічному напрямку нас чекають певні труднощі. – Указка перемістилася вгору, до зелених плям лісових масивів. – Власне, Чернігівський напрямок можна розділити на дві дільниці: перша простягається від Лоєва на Дніпрі до Новгорода-Сіверського, друга простягається від Шостки до Охтирки. Потрібно прикласти всіх зусиль, щоб на першій дільниці каналізувати зусилля РСЧА в напрямку Чернігова. Лісові масиви вздовж кордону підготовлені до оборони і являють собою важкопрохідну місцевість без доріг з лісовими хуторами. А ці нечисленні лісові хутори з самого початку зводилися, як укріплені пункти для ведення маневреної оборони. Противнику доведеться вести важкі бої за оволодіння кожним таким хутором, втрачати час, засоби і живу силу, хоча це йому нічого не дає. Подолавши передпілля, радянські війська нарешті вийдуть до Чернігова і тут нам потрібно примусити противника до вуличних боїв у місті.

Є ще небезпека прориву противника до столиці в перший же день війни по Дніпру. Ріка ділить територію України на Правобережжя і Лівобережжя, західну і східну частини. Ось тут нам стане в пригоді Дніпровська флотилія. Її численні монітори, бронекатери і канонерські човни будуть ефективною силою.

Дільницю від Шостки до Охтирки потрібно втримати в межах державного кордону обов’язково. Для чого тут – в тому числі і за рахунок першої дільниці – сконцентровані значні сили і засоби. В першу чергу вогневі – далекобійна самохідна артилерія і ракетні системи залпового вогню. Природно-ландшафтні умови місцевості більше на нашому боці, ніж на боці противника. Вздовж кордону тут знаходяться десятки сіл, селищ і містечок. Всі вони являють собою потужні вузли оборони. “Червоним” доведеться вести за кожний населений пункт важкі виснажливі бої, що знову ж, приведе до втрати часу, сил і засобів.

І, нарешті, північна ділянка українсько-радянського фронту – Білоруська. Лівий фланг наших військ буде прикритий Брестським укріпленим районом, що нависатиме над правим флангом противника і “червоні” змушені будуть штурмувати його з усіма наслідками для себе, які були приведені раніше. Про те, щоб втримати вузьку смугу вздовж Прип’яті – більше двохсот кілометрів від Пінська до Мозира і до вісімдесяти від Мозира до Чорнобиля і глибиною до десяти-п’ятнадцяти кілометрів – мова, звичайно, не йде. Її можна безболісно віддати, тим більше, що росіянам це нічого не дасть, а ми зекономимо на довжині комунікацій. А вже південніше Рокитнянських боліт необхідно вести жорстку оборону. Проштовхнувши під турботливою увагою артилерії, авіації і мін по двох магістралях – а вони через особливості місцевості такі вразливі для ударів диверсійних груп – свої рухомі з’єднання через болота, противник опиниться перед необхідністю постачати їх всім необхідним під ударами нашої авіації, далекобійної артилерії і РСЗВ.

Підводячи підсумок наземної складової війни, потрібно сказати про характер стратегічного контрнаступу Української Армії. Зупинивши і вимотавши противника на оборонних рубежах – на 5-7 день – і стабілізувавши фронт – на 7-14 день – наші війська почнуть підготовку до великомасштабних локальних контрнаступальних операцій з метою видавити радянські війська з нашої території. Враховуючи деяку специфіку при плануванні операцій, можна очікувати також і більш значної мети, такої, як розгром і знищення деяких угрупувань РСЧА. В цілому ж, подальший хід бойових дій буде залежати від дій авіації.

Коротко про війну у повітрі. Як було сказано, панування в повітрі однозначно перейде до українських ВПС. А, як випливає з досвіду недавніх конфліктів, при пануванні противника в повітрі і при активному веденні ним авіаударів по наземних військах для протилежної сторони ніякі наступальні дії неможливі. Протиборча сторона, що немає постійної авіаційної підтримки, звичайно, може досягти деяких локальних тактичних успіхів, використовуючи несприятливі для авіації погодні умови. Але успіхів тільки локальних, тобто, непринципових. Довго погана погода протриматися не може, та й нинішні літаки залежать від неї не так сильно, як в часи Великої війни.

Абсолютна перевага українських ВПС в стратегічній і дальній авіації дає нам можливість практично безкарно наносити удари по військовим, економічним і інфраструктурним об’єктам в глибині СРСР…

…Слухаючи молодого генерала, Гетьман і далі так само нечутно ступав по килимовій доріжці. По ній він походжав зараз швидше, ніж зазвичай, що було у Павла Петровича ознакою сильного збудження: пам’ять знову послужливо нагадала йому про події двадцятирічної давності…

…Громадянська війна на неозорих просторах колишньої Російської імперії вже з весни вісімнадцятого охопила її від краю і до краю. Революційні бої йшли в Варшаві і Ризі, бойові дії сягали Хабаровська, Владивостока і Находки. Змови, заколоти і повстання гуляли неосяжними просторами від Мурманська і Архангельська до Астрахані, Баку і Батума, від Пітера до Ташкента і Бухари. Величезна імперія занурилася в хаос Громадянської війни. В ході цієї війни в конаючій імперії було зруйноване все, що можна було зруйнувати: від заводів, мостів і залізниць до освіти, державної влади і моральних устоїв в сім’ї.

На просторах найбільшої в світі імперії бушував ураган революцій, а центр його був острівцем спокою і стабільності. І центром в урагані Громадянської війни була Україна. Однак ця стабільність весною, літом і осінню вісімнадцятого року забезпечувалася багнетами німецьких військ. Та й то не завжди. На півдні, в таврійських степах вже починався спротив проти окупантів, невдоволені збиралися в загони і сам хід подій висував з повстанської маси здібних організаторів. А бойові дії явили здивованому світу військові таланти, які почали принципову іншу війну, ніж та, що завершувалася на полях Заходу Європи.

А завершилася та війна “позиційним тупиком”, на тих же рубежах, на яких армії окопалися восени чотирнадцятого року. Велика війна – сидіння на місці. Символом тієї Великої війни стала траншея. Там війна велася піхотою, піхота стала її вирішальною силою. А кавалерія ниділа в тилах і ніякого впливу на її хід і результат не здійснила. Фронти у Франції, Італії стабілізувалися приблизно в районі державних кордонів і основну територію супротивників, за великим рахунком, не зачепили. Мільйонні армії вчепилися в горлянку один одному, а позаду прифронтової смуги йде нормальне мирне життя: димлять труби заводів, гудять потяги, нічні вулиці осяяні вогнями вітрин, в ресторанах ллється рікою вино, на Пігалі крутяться крила “Мулен Руж” – червоного млина – і тілисті дівки дригають ногами, витанцьовуючи модний канкан.

Тим часом на просторах Російської імперії непомітно для світових військових авторитетів починалася принципово інша війна. Всі воювали проти всіх, і створити суцільний фронт жодна з сторін не могла. Тому війна з самого початку стала маневреною і велася вона переважно повстанською кіннотою.

Ця війна показала вихід з “позиційного тупика”, відродила красоту маневру, який, здавалося, був назавжди втрачений на полях Фландрії і Північної Франції. Кіннота повстанців від бою до бою неухильно набирала вагу, дрібні кінні загони зливалися в ескадрони, потім в полки, дивізії, кінні корпуси…

Стратеги ще з часів Олександра Македонського знали, що тільки рух приносить перемогу. Коли в Радянській Росії проти більшовиків почала боротьбу Біла Армія, на її боці виступили козаки Дону, Кубані і Північного Кавказу. Вони становили кістяк кавалерійських корпусів, які створили Шкуро і Мамонтов. І поступаючись “червоним” в кількості піхоти, Білі Армії переважали їх у кінноті, а кіннота – це рух. Генерали Білих Армій били “червоних” противників маневром. Здавалося, ще трошки – і комуністів розіб’ють.

І ось в серпні дев’ятнадцятого Донський корпус Мамонтова здійснив рейд по тилах більшовиків. Він подав приклад того, який інструмент необхідний для перемоги в Громадянській війні. (Для справедливості потрібно сказати, що донські козачки в цьому рейді захопилися грабунком – не цуралися обдирати навіть церковне срібло! – тож вдалий початок рейду для торжества Білої Справи мав ганебне закінчення. Втім, виправдати козачків можна тим, грабували вони вже награбоване більшовицькими грабіжниками.)

Звичайно, війна і в Україні в такий буремний час теж не стояла на місці. Саме в степах Таврії народилася знаменита тачанка, яка стала символом Громадянської війни в Україні. Так, славні то були часи…

…Павло Петрович задумливо йшов по килимовій доріжці, згадував не таке вже й далеке минуле. Тоді в повній мірі розкрився військовий талант його “альтер его” Пилипа Степановича Петровського…

…Після придушення повстання Винниченка-Петлюри, коли диверсійний загін генерала Петровського знищив його керівників, заколот проти Гетьмана втратив керівну і спрямовуючу силу. Кожен віднині був сам за себе і проти всіх. Коли в північних і західних областях України досить швидко вдалося встановити такий-сякий лад і порядок, в якійсь мірі налагодити мирне життя і відновити владу гетьманських державців, то на півдні – в донецьких, таврійських і приазовських степах (в кінці 1918 року війська Антанти висадилися в Одесі, Херсоні, Миколаєві і там до середини дев’ятнадцятого року в’яло тяглися переговори між делегаціями союзників і гетьманцями про передачу влади Павлу Скоропадському), – ребелія проти Гетьмана не стихала, приймаючи подеколи форм і затятості справжньої Громадянської війни.

Там, в таврійських степах вже гриміла слава селянського царя – батьки Нестора Махна. Підняв повстання отаман Григор’єв, з ним зчепився отаман Зелений. І проти обох люто билися загони Марусі…

З Кубані, вибиті більшовиками, на південь України заскакували кінні загони Андрія Шкуро – ватажка партизанського загону, знаменитої “вовчої сотні” в часи Великої війни. (Спочатку Андрій Григорович пропонував Нестору Махну спільні дії проти Гетьмана і німців, але “селянський цар” Махно відкинув геть його пропозиції і це стало підставою для непримиренної ворожнечі між ними.) Набутий досвід новоспечений генерал Шкуро застосував в умовах жорстокої Громадянської війни. Тоді відродилася знаменита тачанка – мобільна вогнева точка, винайдена ним в 1916 році, в завзятих рейдах по тилах німецьких і австрійських військ. Разом з Андрієм Шкуро до такого ж інструменту маневреної війни додумався і Махно. (Втім, невідомо, хто з них у кого що запозичив.) Не дійшовши порозуміння, Махно і Шкуро воювали один з одним затято, без компромісів, на смерть. Однак, махновці врешті-решт вибили загони Шкуро з України, і кулеметна тачанка Нестора Івановича Махна негайно з’явилася в Першій Кінній армії Будьонного…

…Так, носилися українськими південними степами кулеметні тачанки багатьох отаманів. Та все ж, наостанці лишилися дві сили: Кінний Легіон Українських Січових Стрільців генерала Петровського і Анархо-Революційна Армія Нестора Махна. Обидві невловимі і рухливі, як ртуть, обидві затяті…

Так, той досвід маневреної війни махновців і Шкуро запозичив собі й генерал Петровський – не потрібно винаходити велосипед, коли він вже є, досвідченому оку досить тільки раз його побачити – і вже зимою двадцятого року створений ним Кавалерійський Корпус Чорних Запорожців мав у кожному ескадроні по п’ять кулеметних тачанок. По суті, це була Кінна Армія, якої не так вистачало російським військам в часи Брусиловського прориву, яку можна було кинути в прорив і вийти на оперативний простір. І ось тепер була створена рухома стратегічна маса, здатна з’являтися там, де її не чекають, здатна здійснювати стрімкі пересування на сотні кілометрів. Здатна на стрімкий раптовий маневр, удар там, де противник його чекає найменше. І пізньої осені двадцятого року ця сила вирішила долю України, як незалежної держави…

А в Радянській Росії тим часом війна розгорялася. Отримавши від кінноти Мамонтова і Шкуро ряд відчутних ударів, восени дев’ятнадцятого року воєнний вождь більшовиків Троцький кинув заклик: “Пролетар, на коня!”. За сприяння і активної участі товариша Сталіна колишній вахмістр Будьонний створив кавалерійський корпус, через рік він послужив основою Першої Кінної Армії, яка стала інструментом перемоги комуністів в нищівній Громадянській війні на залишках території колишньої Російської імперії…

Так, хороші були часи! Була в Росії Червона армія. А проти неї “за единую и неделимую” воювала Біла армія. Була Зелена Армія в Тамбові. Захотів до червоних – будь ласка! Не захотів – до білих можеш перебігти. Або до зелених. Махновці, антоновці… Багато всяких було, і в Україну часто з Росії заскакували. Анархісти, комуністи, монархісти… І всі на землі України зазіхали. Були часи, були! Але пройшли!

Довго воював батько Махно проти генерала Петровського. Не тільки проти Петровського, а й проти “червоних” військ також. А потім з тими комуністами зійшовся. І даремно! Ох, даремно!

Пізньої осені двадцятого року махновська кіннота разом з “червоними” кавалерійськими дивізіями в Україну ввірвалася, буржуазних націоналістів різати. Дві дивізії Першої Кінної армії “червоні” тоді в корпус “Червоного Козацтва” Віталія Примакова влили. Потрібна була комуністам Україна, без неї важко було б відродити силу знищеної ними ж Російської імперії, щоб завоювати спочатку Європу, а потім і весь світ. Тому восени двадцятого, перед “визвольним” походом в Україну, кінний корпус “червонців” Примакова об’єднався в Революційно-Повстанську Армію України з кінними загонами союзника більшовиків Махна. І в голому промерзлому степу на північ від Луганська морозного місяця листопада зійшлися дві сили – Кавалерійський Корпус Січових Стрільців і Революційно-Повстанська Армія. Кінні Армії по суті…

Одна Кінна армія розвернулася проти другої Кінної армії. Лавина! “Червонці” проти “січовиків”!

Голий степ. Кінець листопада двадцятого року. Розвернулися кінні полки в лаву. Одна сила проти іншої! Гуркіт копит на десятки верст. Від горизонту до горизонту степ безкрайній, скам’янілий від морозу.

Назустріч махновцям і “червонцям” Примакова розвертається лавою українська кавалерія, “січовики” – Кінний Корпус УСС[122], Чорні Шлики. “Червонці” не стріляли, навіть “ура!” не горлали. І “січовики” також. Десятки тисяч шабель вилетіли з піхв і зблиснули на зимовому сонці. Одна Кінна армія пішла на іншу! Гуркіт копит! Виття і свист! Мить – і зійшлися дві сили в шабельній сутичці, коні кидаються груди на груди, не тільки уміння, а й відвага та мужність вирішують результат бойовища. Звіріють люди, звіріють коні. Змах шаблі, блиск леза – секунду-дві, цілу хвилину триває нещадна рубка. Звірі-люди, звірі-коні! Піна з них – клаптями! Свист шабель! Крижаний блиск на сталевих лезах для очей нестерпний!

Махновська кіннота обходить великим крюком “січовиків”, шляхи відходу відрізуючи, а “червонці” в лоб. Галопом. Зустрічний бій! Рубай! Рубай!! Рубай!!! Розвернув генерал Петровський свої шістсот тачанок, сімсот двадцять кулеметів сіконули махновців і “червонців” свинцевим ураганом. Шістдесят дві батареї кінної артилерії вдарили шрапнеллю по “червоній” кавалерійській лаві. А на флангах бронеавтомобілі мотоброньової бригади “січовиків” кулеметним і гарматним вогнем противника зустрічають.

Захлинулися кавалерійські дивізії “червоних” власною кров’ю. Трупів – гори! Поранених – немає. Поранених коні топчуть: йде Кінна Революційно-Повстанська Армія лавою, спалахуючи маузерними блискавками в шаленому кар’єрі. І немає їй ніякої можливості своїх поранених обходити…

А позаду махновців та “червонців” Примакова Окрема кавалерійська бригада особливого призначення полонених “січовиків” шаблями рубає, та й своїх, хто в бою не звіріє, не щадить, не милує також.

Тим часом панцирники УССів порізали з кулеметів правий фланг “червонців” Примакова і самі за спину РПАУ виходять, в тили їхні, до обозів, до штабів повстанських. Вже в тилу “червоних” застукотіли десятки кулеметів панцирних українських бронедивізіонів. Чують примаковці з махновцями стрілянину за спиною, і сповільнюється замах шаблі в руці, для удару занесеній, зростає непевність, мить – кіннота “червонців” здригнулася, повертає коней своїх, вершники, пригнувшись до кінської гриви, тікають до близького кордону, а Чорні Запорожці – “чорні шлики” – мчать навздогін, нещадно рубають тих, хто відстав…

Тоді, пізньої осені двадцятого, розгром Чорними Запорожцями повстанців Махно і Примакова зірвав плани московських правителів приєднати до “червоної” Росії ще й Україну. Сили більшовиків і так були підірвані безперервною боротьбою з народами імперії, що розпалася, і “визвольний похід” двадцятого року закінчився мирним договором між РСФРР і Українською Державою Гетьмана Скоропадського. Але бої “неоголошеної війни” продовжувалися в прикордонні аж до двадцять шостого року…

Наступна спроба комуністів завоювати Україну сталася пізньої осені двадцять другого року, коли люмпени і декласовані елементи спробували підняти заколот. Внаслідок реформ сільського господарства, розпочатих урядом Гетьмана ще на початку двадцятого року, на селі вводилася сучасна машинна праця і, як наслідок, вивільнилася значна кількість робочих рук. Склалася парадоксальна ситуація: відновлені і реконструйовані заводи і фабрики вимагали тисяч нових робітників, а в містах накопичувалися колишні селяни і не могли заробити собі на хліб звичною працею. І ось в цей вибухонебезпечний матеріал потрапили “іскри” більшовиків. Тоді тільки рішучість і жорстокість в придушенні заколоту Катеринославською Залізною дивізією генерала Петровського подавила в зародку нову ворохобню на українській землі. Друг і соратник Гетьмана Пилип Степанович Петровський прийняв на своє сумління всю кров, що пролилася в ті листопадові дні. За що й заплатив своєю свободою – цього йому не пробачили парламентські базікали…

…І звільнити його вдалося Гетьману тільки в двадцять сьомому році, коли Президентом України став Сергій Єфремов, а Павло Петрович Скоропадський добровільно пішов з поста Глави Держави…

Наступні два з половиною роки правління соціалістів на чолі з Єфремовим, лідером партії “поступовців”, знову ледь не закінчилися народним бунтом. Ще з початку двадцять першого року, коли закінчилися остаточно бойові дії на території України, Указом Гетьмана була створена Армія Територіальної Оборони України, основою її стали загони місцевої самооборони. Коли соціалісти, що прийшли до влади після перших виборів Президента України в двадцять сьомому році, спробували запровадити соціальну рівність і ліквідувати результати економічних реформ попереднього, Гетьманського, уряду, це спочатку викликали мирний опір заможних селян і міщан. Утопічні ідеї соціалістів вже за перші вісім місяців створили значний дефіцит бюджету і коли уряд Єфремова спробував покрити його, збільшивши існуючі податки та ввівши нові, піднялися майже всі верстви населення. І в тридцятому році соціалістичний уряд було скинуто. В результаті референдуму українці вирішили не переймати досвід західноєвропейських країн, а скористатися набутками Козацької доби. Віднині главою Української Держави ставав Гетьман, він обирався довічно. Щорічно парламент України – Народні Збори – виносив на обговорення питання довіри до Гетьмана. І коли народні обранці висловлювали Гетьману свою недовіру, проводився загальноукраїнський референдум, на якому українці вирішували кому віддати Гетьманську булаву – діючому Гетьману або ж іншим претендентам. За одинадцять років – з тридцять першого по сорок другий рік – всього тричі спробували позбавити Павла Скоропадського гетьманської булави. Але завдяки соратникам Гетьмана – насамперед Івану Остаповичу Федорчуку і Пилипу Степановичу Петровському – ці спроби провалилися. Іван Остапович тримав у своїх руках управління економікою, а генерал Петровський в тридцять першому році очолив Армію Територіальної Оборони України. Тому сила – і економічна, і військова – була на боці Павла Петровича. А оскільки владна вертикаль в державі формувалася знизу вгору (немала заслуга в цьому належала саме Армії Територіальної Оборони України, як основи народовладдя), то й абсолютна більшість населення підтримувала діючого Гетьмана. І після провалу в тридцять четвертому році останньої спроби позбавити Гетьмана Скоропадського влади, бажаючі перебрати в свої руки Гетьманську булаву перевелися. (Щоправда, Гетьман був главою України всередині країни. В стосунках з іноземними країнами Українську Державу, як парламентську республіку, очолював Голова Народних Зборів – лідер найбільшої фракції українського парламенту. А вибори народних достойників провадилися кожні два роки, крім того, Гетьман мав право розпустити парламент без пояснення причин, чим Павло Петрович і скористався в 1934 році.)

Тоді ж, в тридцять четвертому, коли трапилася парламентська криза і Гетьман своїм Указом розпустив Народні Збори, більшість в позачергових виборах набрала Національна Демократична партія України на чолі з Вільгельмом Габсбургом, якого в Україні знали, як Василя Вишиваного[123]. Спочатку в союзі з іншими партіями, зокрема, Народною Селянською партією – партією “хліборобів”, і Українською Трудовою партією – партією українських промисловців і підприємців, а потім, як і самостійно, набираючи на кожних виборах від половини до трьох п’ятих мандатів в парламенті. Особливо зріс авторитет партії і її лідера після так званої “битви при Бессарабці[124]”, коли були розгромлені українські нацисти і комуністи.

Так, Територіальна Армія Оборони Укра