Леонід Нефедьєв & Веле Штилвелд
Під редакцією Ірини Діденко

Де ж той Ван Ванич?

(народний роман)

 

Присвячується “поколінню
двірників та сторожів”…

Замість передмови

Розставило Життя навколо Ван Ванича зовсім не шахові фігури, а власне життю не навчило. Ледь убік зробить крок В. Ванич, так відразу ж йому і Мат!..

Але недовго засмучувався наш герой, і став відбирати по життю тільки фігури упереджені, коряві і такі ж, як він, В. В., воістину марні… І ті почали аплодувати своєму новому кумирові від світанку і до полудня. А від полудня попадали під ослінці й у калюжі околишні, і вже не плескали у долоні, а усе більше в сльотах грязьових хлюпалися та плавали… З цього все і почалося…

 

Оповідка перша,
від того не менша

Малина відійшла, ожина — у дорозі… Ноги гудуть. До Пташки — 10 кілометрів. До них додай ще й 50 копійок… Власні ноги дешевше…

Биківня. Лінія електромережі… От і стежка. Стезя блаженства.

Учора ввечері вийшов на Лоходром¹. Постояв-покурив із дружбанчиками. На Полі Дурнів жнива. Орють без вихідних. Спритність рук — і ніякого шахрайства. По десять-дванадцять гривень на пику, себто два бакси. При такім нервуванні не густо. Наперстки пропили, склянки — теж… Тепер сухий закон! Як у ДАІ… Запах ледь — із бригади геть! Робота…

У дев’ять вечора зустрілися в “Буратіно”². Мені — кава, трудягам — пиво… Горілка, сухар, коньяк. Сухар не простий — Мартіні… Горілка проста.

Увечері в нашу крамничку заскочила Валентина. Очі сірі, губи бузкові, кіски дугою. Підкидав до стелі аж до закриття… Прощаючись зі мною, схопила мамку-ляльку за великий палець і гордо заявила, що у понеділок йде в перший клас, а у вівторок — у другий. А я так і залишився в першому… Діти дотепніше дорослих, тому приємніше спілкуватися з дітьми.

Продавщиці розбіглися по нірках, розлетілися по гніздечках. Сиджу як Цербер за сталевими дверима із заґратованим віконцем. Замість ланцюга — телефонний шнур. І так усю ніч…

У дитинстві дуже любив мріяти, дурно втупившись у вікно. Уже п’ятдесят чотири… Знову впав у дитинство. Плутаю день із ніччю. А за вікном те саме, що і раніше… Чорним-чорно!

Я людина легковажна. Близнюк! Стихія повітря. Тому і веселий… навіть у могилі. Хоч і кисню не вистачає.

Узяв у Сашка Мікушева перший том нелюбимого мною Боргеса і насилував усю ніч, доки остаточно не полюбив. Сила солому гне — у цьому суть Любові… І все ж таки, Боргес вторинний, як будь-який поважаючий себе книжковий хробак. Саме тому він не Ар/г/ес, а Боргес… Мені органічно до дупи безпристрасна пристрасність боргесовського класицизму. Тому мені миліше забрехкуватий Віктор Пелевин і парадоксальний Милорад Павич, не говорячи вже про Іллю Ільфа і наймилішого Володимира Петрова…

Кихака³ наказала нікому не відчиняти по ночах, навіть міліції. Це, мовляв, не державна крамничка, а приватний магазин. Коли що — дзвонити їй прямо у постіль…

Сиджу яки Цербер біля воріт у рота. Безпритульні алконавти⁴ різноманітної статі пливуть крізь ніч, чіпляючись розбовтаною кормою об виступи моїх скелястих стін. Хрипко хихикаючи, матюкаючись і завиваючи, п’яні в цицьку сирени сумно стогнуть, благаючи пустити в напівпідвальний рай на годинку, на ніч, на все життя, що залишилося. Тіла їх гойдаються на ослінцях у Воріт і під ослінцями — на пожухлій траві.

Вуличний ліхтар, ліхтар двору мертвотним світлом освячує святкове, вічно святкове, непотребство…

Якщо не мати відповідних зносин з коханою жінкою занадто довго — рік, два, сто — вона перетворюється в тінь на стіні. В хитку тінь на хиткій стіні.

Цієї ж ночі Ікс відторохкав у парадному марудну Ігрешку, ранком Альфешку, удень Каротинку, увечері беззубу, але язикату Гаму. І весь наступний день живописав усім, хто зустрічався, свої еротичні подвиги. Знайомі дружно дивувалися сухотному вигляду його неапетитної потенції і єхидно цікавилися, на якому смітнику він знайшов свої яйця.

Це не щоденник. Це нічна ваза з квітковим бордюром. Навколо неї відбувається неминуще: горді представники Нової Дегенерації дивляться з презирством на представників попередньої.

Судячи з повідомлень київської преси, Підпільна Боротьба з алкоголізмом продовжується. У продажу з’явилися нові сорти “смаленої” 30-градусної горілки: “Староруська”, “Давньокиївська”, “Гайдамацька” і навіть “Дамська”. Горілка нова, але етикетки і ціни старі — гепкоградусні… Якість життя падає, кількість теж…

Голова у напівказках. Писати їх легко, коли вони вже написані… Життям.

Одного разу у Петра Олексійовича продірявився лівий башмак, і він подарував його Меньшикову. А правий не подарував. Пошкодував.

Так і ходить тепер Олексашка в одному черевику…

А тим часом золота осінь наказала довго жити. Усі мої знайомі бомжі у двох і в одному черевику, чунях, штиблетах, кросівках, кедах і капцях залишили спустілі присадибні ділянки й оселилися до весни на Ленінградській площі. У парадних під’їздах.

Зустрів учора Ван Ванича, те пак Борисича. Схуд, згорбився, обріс щетиною. Попрохав обмивок, щоб поголитися. Плащ пристойний, але на риб’ячому хутрі. Уже не гріє… Але все-таки бадьорий Борисич, бадьорий і веселий, як пташка в ополонці.

Стукаючи зубами і задихаючись від збудження, повідомив радісну звістку: у благодійній їдальні на “Вулкані”⁵ дають усім бажаючим у якості доляпки до безкоштовної каші не півсосиски весняної, на дві третини літньої сосиски, а велику цілу і зовсім зимову. Одне погано: доводиться стояти в черзі не півгодини, як улітку, а цілих три. Запросив постояти разом. Я відмовився, посилаючись на хворобу матері. Раз у рік пожерти люблю, але страшенно не люблю черг…

Люблю Сина, але не вірю в Бога-Батька. Хоча, який же син без батька? У матір — вірю! А от Люципер і Янголи Його даремно оббрехані людьми, що роблять свій маленький бізнес на злісних марновірствах юрби.

Люблю алконавтів. Вони не люблять юрби, хоч і ходять юрбами в безкоштовну їдальню на “Вулкан”. Одного разу і я відвідав із В. Ваничем нашу місцеву церковну ресторацію. І продав душу дияволові… Отому, оббреханому… Чи точніше — Господові! За тарілку сочевичної юшки.

Тільки трошки під`їли, як Ван В. відкрився мені, бідолаха: якось призначили його Батьком Нації. І зобов’язали в дев’ятимісячний термін погасити заборгованість по аліментам… усій цій нації бомжів і бичів<sup>6</sup>, п`яниць і сівачів на Полі Чудес у Країні Дурнів…

А от Веле Штилвелда так ніким і не призначили. Трапилось, дали по шапці, а нового мундира не зшили. Ото і нотує свої “Фантасмагорії”… На його прохання — вичитував. Дуже кльово, але Володьці Петрову не подобаються. Що ж… На усіх не догодиш — не треба і колотитись. А як тільки почнеш колотитись, чого тільки не привидиться…

Якось і В. Ваничу примарилося, що він не Ван В., а Іван Грозний. Перехрестився тричі, та не допомогло — так і залишився Грозним! Довелося викликати на килим Малюту Скуратова, “поставити ракла”, всипати “гарячих” і призначити Генпрокурором Росії.

І якщо це не рукопис, то я не Буратіно. Ах, якби ще знати, які права має цей рукопис?.. У вогні не тонути? У воді не горіти? До вітру не ходити?.. Хрін знає, та не швидко скаже.

 

Оповідка друга,
у чорно-білу смугу

От і прибило Ван Ванича до “Буратіно”, та таким чином, що сам він, Ван В., ледве не став дерев’яним. Він би і став, але мав бурхливу біографію.

Якось, приміром, грав Ван Ванич із Буратіно в шахи. І виграв Мальвінку і двох Барбі… І тоді Ван В. зрозумів, що ніякі кафки йому не наказ. Захлопнув книгу і пішов на тарганячі перегони.

Поставив на себе і виграв гривню. Отут і виграна Мальвінка не втрималася й попрохала у Ван Ванича його друга. На півгодини. І він їй його дав, попросивши друга бути другом і не пручатися. І той погодився, а за це запросив Ван В. до себе в гості на дачу.

Тут вже Ван Ванич постарався й піймав у друга в городі козла. Але незабаром з’ясувалося, що це не козел, а коза — така собі білява містечкова Барбі. Одним словом, козлиха. Довелося вибачитися й відпустити…

І зрозумів Ван В., що не в щасті щастя. І плюнув на це статеве життя. Але знову промахнувся…

Як отут не помітити, що наші рожеві слони легко долітають до Місяця, пробиваючи бивнями надувне сонце і “захоплюючи споконвічним” селявок⁷… Хоч за цим споконвічним і криється запекле авторське:

От вам стило! “Стиліть” собі самі! — рідко хто починає дряпать, а ще менше — “стиліть”.

В основному дряпаються за дверима у надії втрапити в теплий напівльошок, хоч і без полотна з вогнищем під драбинкою, але зате з постіллю на шухлядах з-під Оболонського пива…

Коли я втрачу і голос, і стиль, від мене залишиться лише кістяк. Та й то не мій, а Ваньчин. І що тоді йому Ваньку валяти?

От і Ван Ванич одного разу Ваньку зваляв, та так Ванькою і помер. Але на похорон не пішов. Вам треба — ви й ходіть, і нема чого отут Ван В. не по-гарному крити!

А ось колись Ван Ванича так довго поливали матом, що на його могилці виріс будяк. Їм і занюхували фанфарики⁸ поминальні алконавти із селявками. А поминати було чого…

У юності Ван В. так жагуче жадав самореалізації, що ледве не народив божественну дитину. Але обмежився тим, що народив себе.

А один раз Ван Ванич усю ніч займався розумовою працею. І з кожною годиною ставав усе духовніше й духовніше. І до ранку остаточно озвірів… А ранком одна юнка-поетеса прийшла до Ван В. в гості і за півгодини прочитала йому себе від кірки до кірки. А м’якушку з’їла.

Але Ван Ванич — не дурень, порожніми її кірками та засушеними підкірками не довго давився, а взяв і “дежавьювся”, та так, що знову спіткнувся на рівному місці і вкотре розкроїв собі голову. І тоді він остаточно зрозумів, що усе для нього у житті вже було і нічого нового не буде. Амінь!

Ха!.. Якби тільки це за ним водилося, то виріс би на могилці у Ван В. дрібний бур’ян, а не будяк у цілий рокитовий кущ! Подивувалися алконавти із селявками і здригнулися…

Як колись переконався Ван Ванич на власному досвіді, життя після смерті є, а горілки — немає. І воскрес! Отут уже всі разом перепились, оскільки і помирав Ван В. не густо, і воскресав Ван Ванич не часто…

Учорась був у Петрова. У черговий раз пили “Масандру”. Давно це було. Ільф уже помер…

Тоді-то ми з Петровим про Ван В. і поговорили. І домовилися до того, що дурість людська не знає меж, але і Розум теж гарний: ні хрону толком не знає…

От, приміром, якось усе той же В. Ванич довго роздумував про те, що ж жене усіх нас слідом за Голою істиною: похіть, голод, спрага прекрасного?..

Розум за Розум закидав, звивинами тряс-потрясав, думав-думав, аж так нічого путнього і не придумав. І погнав слідом!..

І підкрутилася отут В. Ваничу любовна оказія. І він нею скористався на всі сто! А здачу собі залишив. Тому, як вирішив: у світла немає кінця, а тому фалосів більше, чим зірок!

Але одного разу Ван В. зустрів людину, чокнуту на статевому ґрунті. Потім зустрів другу, третю… Чокнутих не переробити, зірок на небі не злічити, і вирішив Ван Ванич поміняти ґрунт.

А на новому ґрунті щось не склалося, і купив тоді Ван В. собі мудру книгу і всю ніч читав-складав її по складах, а вона нерозумно хихикала й вимагала прискорити процес.

Але тим часом Ван Ванич почув плач. По безневинно убитим. І теж заплакав. Але сліз не було, оскільки не було цибулі. А, занюхуючи голівкою селявки, сліз багато не вичавиш…

Хіба що згадаєш, як раптом одержав Ван В. великі бабки, природно, у гривнях, від чого і став ворогом трудового народу. Трудовий народець бабок тих давненько не бачив, і Ван Ванич із цим відразу ж погодився… Як і з тим, що пролетаріату немає особливого сенсу одурманювати себе любов’ю. І перейшов відразу на шнапс. Отут і оточили Ван В. омоновці і запропонували скласти зброю. І Ван Ванич відразу її склав…

А коли “Массандра” скінчилася, отут і прийшли ми з Петровим до спільного висновку, що байки із мораллю гарні лише для тих, хто два слова з гріхом навпіл зв’язати ще може, а як три, то вже ні.

Тут уже і В. Ванич поскаржився, що ніколи не міг зрозуміти жінок. А коли міг — був занадто п’яний і вже ні на що не здатний. А усе через те, що в дитинстві Ван Ванич був дуже сором`язливим. І занадто соромився цього факту, через що остаточно впав у дитинство, і згадав, що раніш він, Ван В., ніколи не страждав аноргазмією. Пізніше — теж… Але околишні селявки його просто задерли. І тоді В. Ванич уклюкався до стану Чебурека.

— Не у Чебуреках щастя! — заявив Чебурек, дивлячись на виделку. Виделку перед собою тримав безумовний хмир, слиняво обіймаючий свою селявку.

— Поховаю! — злобливо пообіцяв Ван Ваничу цей хмир. Але Ван В. з переляку сам поховав оцю погань. Але потім дуже шкодував про свій учинок, тому що до нього лазневим листом приклеїлася начебто нічия селявка. І тоді В. Ванич заприсягся їй, що він не марновірний, але вірний, хоч і не цій селявці. Пся кревь!.. Оскільки народився — ік! — у рік зеленого собаки… зі зміїним хвостом. Нічийна селявка “втислась у довіру”, і Ван В. “розчепірив їй душу”:

— Друзі в мене якісь дивні… Вічно дорікають у відсутності присутності. Але і я, звичайно, гарний… Так! Гарний! І не приховую цього.

— Ти любиш Україну? — запитала селявка.

— Так, — відповів Ван Ванич, — не люблю. І не бажаю, на відміну від вас, насилувати ні її, ні себе… Солоденькою псевдолюбов`ю… Я — є народ! А народ-богоносець — він і в Африці богоносець, а народ-боговидець — і в клініці Філатова — боговидець. А в Україні на Початку було Слово, а наприкінці — хреново… Хто любить, той і насилує… І вже навіть без слів. А Батьківщина, як відомо, мати. Одна на всіх. А ми — усі на одного. Усім народом, усім кодлом — на одного! Так і перебили себе по одному…

И побрів сумний Ван В. по набережній Москви-ріки — і що він бачить?.. Куди не плюнь — усюди Київ. Перелякався В. Ванич і перестав плювати. А що плювати на ліжко, коли воно з ґратчастої тари з-під Оболонського пива?..

— Мудра ненависть і є свята любов… — вступив у полеміку з В. Ваничем самоїд Штилвелд, та тільки хіба поженешся за легендарним героєм? Хоч землю рий, а не додумаєшся до його дум-думних рішень…

От задумав якось Ван Ванич вступити в Партію Асенізаторів. Але вляпався по коліно. І тепер завжди дивиться куди вступає, і тому вже не кличе усіх у Партію Здорового Глузду. А нащо кликати, якщо вляпатися по коліно для інших — сенс життя, а для інших — просто політичне кредо?

Тому перестав Ван В. вступати в різні партії і захопився астрологією. Отут-то В. В. зі здивуванням і довідався, що він — Близнюк. Близнюк Христа! Як, утім, і всі інші…

І якось В. Ванич усерйоз задумався про те, чого йому не вистачає? І тільки через тридцять років зрозумів, що не вистачає йому сущої дрібниці, а саме: життя! І зажадав Ван Ванич потрясти світ! І тряс його зі всіх сил добрих тридцять років. Але так нічого з цього дитячого брязкальця не витрусив…

І тоді Ван В. остаточно зрозумів, що усвідомив ще в дитинстві: не соромно бути ідіотом, будучи їм. Амінь! Ось тоді і задумався В. Ванич про природу свого таланта. І зрозумів, що ніякого Таланта в нього нема, але Природа є!.. І перестав її насилувати.

 

Оповідка третя,
швидша за Петю

Одного разу Ван Ванич обертався у вищих сферах. І одержав свинцевою сферою по кумполу. І усвідомив, що людина він місцями сильна, а місцями гарна… І переконавшись, що його голова місцями ще ціла, мудро вимовив:

— Не бачу причини, що заважає кожному учитися у бовдурчини — у самого себе — місцями сильного, місцями, ви вже знаєте… — і В. Ванич гепнувся з вищих сфер…

І його прийняла Природа. І хоча наша Будда-природа не має з Природою Будди нічого спільного, окрім поверхневих устремлінь наших порожніх, як дірка від бублика, тіл… Ван В. відважно став у позу і почав чи то повчати Будду, чи то його Природу:

— Ти повинна навчитися на кожне питання знаходити дві “взаємовиключних” відповіді. А потім вибирати ту, котра тобі емоційно ближче, ніколи не забуваючи при цьому, що відповідь, яка сподобалася тобі, не є Абсолютною істиною, й існує інша “відповідь”, не менш щира.

На що Будда-природа тільки вийшла із себе і похмуро помітила:

— Ієрархія Світла?.. Яка гидота! Нема числа жагучим аматорам вішати всім бажаючим на вуха фігурну локшину різноманітних ієрархій… манну небесну духовного ширвжитку. Що ж… Природне бажання знайти хоч яку-небудь стійкість у цьому страшенно невлаштованому світі…

— Але ієрархії — не єпархії, — знітився В. Ванич, — що мені до них?..

Після настільки серйозної розмови Ван В. потягнуло під гастроном. Час вимагав розрядки. Духовні раунди з Будда-природою занадто напружували В. Ванича… Раптом прямо в гастрономі він зіштовхнувся з нарум’яненою кралею і від чистого серця запропонував їй 100 грам горілки й хвіст оселедця. Але вона виявилася непитущою і погодилася за так… І отут В. В. осінило, що Любов — це оса, повна млека і меду, котру неможливо з’їсти, але на котру можна сісти…

— Ах, не про те ти, Ван В., — занудьгувала селявка. — Ти мені от що, Ваньку, краще скажи: чи правда, як стверджують психологи, що кожен оргазм — мов спалах яскравий, шлях до Світла та інше?..

— Правда! — брякнув В. Ванич. — Для сліпоглухонімих…

— Ваші випадкові рими, — п’яно заперечила краля, яка отримала винний рум’янець, — не підкреслюють і не підсилюють вашу думку — наливай! — а навпаки, послабляють її, скидаючи в абсолютний нуль. Одним словом, брик з копит і повний відпад…

— Так! Саме цього я і домагаюся. Бездумності!

— От і прекрасно… Але чи варто для цього так перенапружуватися?!. Вже краще, давайте-но, перемінимо тему і позу…

Але Ван В. уже досяг стадії алкогольного Абсолюту і тому вимовив:

— Коли ваша Істота перетворюється на Речовину, так про що говоримо?.. Це Істотно-Речове неподобство вам уже не підвладно… Від гвинта!.. Що тобі ще сказати, моя дорогенька?.. Ця іржава каламуть ламаної гривні не варта. Будь-яка “безодня в його очах” припускає: він здійснює недіяння… І все спокійно собі йде, доки той чи інший перезрілий духовний плід не звалиться до його ніг. Ти свого коханця занадто ідеалізуєш тому, що любиш надто духовною любов’ю, що, звичайно, дуже морально, але не дуже корисно для емоційного й інтелектуального здоров’я…

— Додай, що для фізіологічного здоров’я найважливішим для нас є оргазм…

— Не для нас, а для тебе, моя дорогенька селявко…

— …А от Він використовує улюблених Учнів як одушевлені знаряддя свого самовдосконалення…

— От і ти, В. Ванич, удосконалюйся — використовуй мене, використовуй…

— Та перегодь ти… А той факт, що у свою чергу “знаряддя”, які самовдосконалюються, частенько чи ламаються, чи робляться непридатними, Його зовсім “не …”, як він сам, не соромлячись, виражається в присутності сотень Учнів.

— Аксцись, окаянний, у мене фізіологічний надрив, а ти про що мені?..

— Про канібалів, дівчино, про канібалів… Його канібальське кредо:

“Майстер вище за Бога; ти можеш залишити Бога,
але не можеш проникнути в Майстра.”

— Так і я про те ж… Проникнув би ти, Ван Ваничу, у мене!..

— … типово, у тій чи іншій формі, для всіх тоталітарних сект…

— Не сектантка я, просто на дворі холодно дуже. Там вітер, холоднеча…

— …від Аум Сенрике до Білого Братерства включно. Залишається сподіватися…

— І не сподівайся, нікуди я до ранку не піду!..

— …що він виявиться трохи розумнішим і злегка нормальнішим від Юрія Кривоногова і Марії Деві Христос…

— От і ти будь просто нормальним, і постарайся одержати максимум задоволення…

Удень взяв у Майї “Любиш-не-любиш”. Щемлива ностальгія за минулим, сьогоденням і майбутнім, що швидко стає минулим. “Стареча проза” — зневажливо помітив Лимонів. Так уже, так вже… Едічка, звичайно, і сам не слабак, але Тетяни все-таки слабкіше. А напівказки, як і раніше, лозина… адже вони вже написані… Життя.

Якось Катерина II лягла в постіль з Петром III. А ранком наказала гвардійцям його задушити. Але потім не втрималася і ще раз лягла…

От і В. Ванич просто приліг на ослінчик і його через п’яну справу ледве було не зґвалтували. А йому усе горе — не біда: звалилася собі під ослінчик і лежить. Шукали його, шукали, але так і не знайшли… Зґвалтували ослінчик!

Так би і лежав собі під ослінчиком, якби не вкусив його енцефалітний кліщ. Від цього укусу Ван В. занедужав і видужав, а от кліщ занедужав і помер.

А у Ван Ванича катастрофа: дружина зрадила! А може, не дружина. А може і не зрадила… Усе одно дурка! Катерина II, дружина Ван В., а може, й не дружина. Просто одна знайома емпатка… Вона і заявила В. Ваничу, що їй зовсім байдуже, коли він помре, де помре і з ким… Хоч би і з самою Катериною II… Ван В. подякував їй на доброму слові, разок смикнувся і помер… У її жарких обіймах відривної селявки — те, що треба!..

Очуняв Ван Ванич тільки у в’язниці. Не помітив тільки, як туди втрапив… У тюрязі В. В. було ой як не солодко. Цукор був відсутній — і в чаях, і у крові… І Ван В. дуже зрадів, коли його випустили. Але незабаром з’ясувалося, що в раю годують ще гірше, точніше, зовсім не годують. І В. Ванич каменем звалив на грішну землю — у рідне місто, рідну в’язницю, рідну державу, що розвалися на запчастини…

І один раз уночі В. В. помітив, що мораль і моральність дуже сильно залежать від психо-фізичного стану: якщо Ванько-повстанько стоїть — мораль одна, якщо лежить — зовсім інша. І вирішив Ван Ванич стати нарешті високоморальною людиною… І перестав уставати навіть до вітру. А замість цього став при нагоді жувати незжарені котлети. Як канібал.

І от якось, коли В. Ванич жував таку котлету, з неї випав золотий зуб. І більше Ван В. котлет не жував. Ні сирих, ні прожарених… І пригадав з туги Ван Ванич, що і його самого колись зачали в пробірці. І з тих пір він не вірить ні в матір, ні в батька, ні в перехожого молодця. Але вірить у науку. У науку виживати і догоджати себе потроху…

А ще прочитав якось Ван В. в одному науково-популярному журналі, що в мозку і пацюка, і мавпи, і людини існує, виявляється, центр задоволень. Прочитав і страшно зрадів. І почав той центр шукати. І незабаром знайшов. Але не в мозку, а в пивному барі.

Там він і зустрів Іванчика-дурника, той попрохав у нього копієчку на їжу. “Дурнів немає!” — подумав В. Ванич. І не дав. А надерся сам на ту копієчку невіддану, поки не побачив справжню Жар-птицю. А як побачив, хваць її за хвіст! Заверещало пернате нелюдським голосом:

— Відпусти, Іване Царевичу, душу на покаяння, будь-яке бажання виконаю!

Думав Ван Ванич, думав, але так нічого і не надумав… І відпустив Жар-пташку… А хвіст залишив. Так ніякого задоволення від цього так і не дістав. І тому остаточно набридло В. Ваничу це життя… І він вирішив його віддати… Але за що?.. За ідею?.. Можна, звичайно, і за ідею. Але де ж її взяти?..

І знову думав Ван В., думав, але так нічого путнього і не придумав. І вирішив не віддавати. Залишити собі. Як вирішив, так і зробив, і пішов на риболовлю. На Київське водоймище. Прив’язав до волосіні гаманець, закинув — і піймав СНІД. А трипер не піймав. Не з нашим щастям.

Зате познайомився незабаром В. В. з чарівною німфеткою, дуже чуттєвою, доброю і брехливою істотою. Але не встиг як слід роззнайомитися, як вона повідомила, що уже вагітна. Довелося женитися, але вже без гаманця і з пійманим колись СНІДом…

Та напали тут на Ван Ванича три п’яні баби. Він їх бив, бив, усі ноги відбив, а вони усе нападають і нападають. А в того вже і СНІД, і молода дружина, і безгрішшя… Одним словом, вирвався й утік додому. До усьому, що є в нього і чого вже немає. Які ж там напівказки… Геть з напівказок!.. Швидше за святого Петра, похапцем у життя!

 

Оповідка четверта,
життям протерта

Планетарій. Зоряний зал. Тантричний танок закінчено. На сцені сидить Майстер у подарованому Учнями халаті і читає свої метавірші. Уже не смішно… Зал благоговійно слухає. Пауза… Питання з залу:

— Чим відрізняється Майстер від Афериста?

Відповідь Майстра:

— Усі майстри — аферисти. — Бурхливі і тривалі оплески, що переходять в овацію. Питання з залу:

— Ви доктор психнаук?

Відповідь Майстра:

— Я вважаю себе Доктором усіх Психнаук, Доктором усіх психологій, тому що лікую психологів. — бурхливі овації, що переходять у мляві оплески.

— Якщо питань більше немає, продовжу читання віршів. Ніколи раніш віршів не писав, але місяць назад сів і написав. Хочу їх видати окремою книгою.

Вигуки з залу: “Не треба!”.

Шум, ремство Учнів…

Питання з залу:

— Загальновідомо, що божа іскра є в усіх, яскрава чи тьмяна, але є. Питання наступне: чи може відносно талановитий філософ стати абсолютно бездарним поетом?

Радісний гул у залі…

Ошелешений Майстер відповідає питанням на питання:

— Самі ви хто?

— Колишній поет, теж бездарний.

— Чому теж?

— Тому, що вважаю Вас абсолютно бездарним поетом, хоча Ваша Ошо-істська книга мені подобається.

— От і читай мою книгу!..

Ніколи. Яка там книга — вона прочитана колись. Вночі в “Буратіно”.

Зараз мене несе через вихід метро “Дрогожичі” у клуб “Будiвельник”. Тут священнодіє Аркадій Ровнер. Нью-Йорк-Москва-Київ. Скажено розумний, скажено талановитий, скажено чарівний, скажено інтелігентний, а на тлі околишніх чортів — просто божественний. Чимось нагадує Віктора Євдокименка, що теж не живе в Києві, а шкода… Для більшості Київ так і залишився творчим полустанком… Така собі метафізика — вона начебто і гарна щука, але щука смачніше. І їдять її нині все частіше не в Києві, а в Москві та Нью-Йорку…

Приїхав з Черкас кульгавенький Бе і, подзвонивши — якому там Ван Ваничу?! — просто Веве, почав полоскати йому мізки доморослою метафізикою, звинувачуючи в стереотипності мислення і недостатній чуйності до великих, як усе просте, ідей.

— Я все життя ламав стереотипи, свої і чужі, — боязко виправдовувся Веве.

— Цілки ти ламав, а не стереотипи, — злобливо викривав його Бэ.

— Сам ти Бе!.. — образився Веве.

— Я тобі не Бе, я — Єбе! — образився у відповідь Єбе.

На тім і зійшлися в думках…

— Залишаю вас з вашою думкою і пропоную побути з нею наодинці, — радить Веломайстер.

Не думайте, що я Майстер! Ні! Майстер — це ви, — докоряє заблудлих Телемайстер Ікрам. І лозина, лозина Майстра, що жадібно бажає душ учнівських.. Тому що будь-який Майстер — не мати, але матриця, що штампує учнів по своєму Образу і своїй Подобі. Але лише з тих, хто споконвічно подібний Майстру. Інші штампуванню не підлягають. І їх запрошують слухати метавірші… Після чого ті, що не підлягають штампуванню, природно, підлягають тільки відсіванню… тому що “Висівок багато, а Учнів мало”.

— Я залишаю лише тих Учнів, що люблять мене і яких люблю я. Інших “виганяю”. Утім, вони ідуть самі. І я не перешкоджаю, тому що не можу залишати нелюблячих… Вірніше, можу, але не хочу. Не хочу обманювати їх, тому що кожний повинен жити в любові, а любов їм, тим що ідуть, дати я не можу. Та й вони не можуть її взяти: і нічим, і нікуди…

“Учителів багато, а Учнів мало.
Кожен Учень може і повинен знайти свого Вчителя”.

Так і бредуть по життю вічні учні, а серед них і бідолашний Ван Ванич… З напівказки в напівказку, з напівреальності в Життя…

Якось Ван В. відчув себе сексуально заклопотаним і дуже здивувався. І подзвонив у районо. Там знайшовся розумник і поспівчував В. Ваничу, мов, одних при цьому тягне в бордель, а інших — у райські кущі. Зважив В. В. усі “за і проти” і від райських кущів навідріз відмовився. Поки до них доберешся, то пройдеш і реанімацію, і морг, і власний похорон… Яка вже там сексуальна заклопотаність, яке вже там лібідо…

Але життя його обернулося по-іншому, і потрапив Ван Ванич, як півень у борщ, у рай бездумний. І безіменні янголи зварили з нього славний бульйон…

Отак дісталося В. Ваничу, сильніше за Хармса. Наші маститі літератори дотепер нудно повторюють, що Данило Хармс не любив дітей, особливо в сирому виді. Нахабний наклеп! У Хармса був прекрасний шлунок.

А от Орина Родіонівна дуже любила по вечорах розповідати страшні казки. На те вона була велика Майстриня! Траплялося, Санько уже третій сон бачить, а вона усе розповідає і розповідає. А інколи до того сама налякається, що на піч, трясучись, підхопиться, матрацом голову накриє й усе розповідає та розповідає, зупинитися ніяк не може…

На Лоходромі інші персонажі…

Приміром, афганець, що був полковником, пенсія 370 — у фантиках, за курсом — 70 баксів на місяць (на такі ж бабки Україна утримує трьох інвалідних бабусь — кожна казковіше нікуди!). Кличка в афганця — Полковник. З вічно опухлою пикою, що поросла жовтуватою, як у бджоли, м’якою щетиною. Тихо бубонить собі під ніс свої нескінченні вірші. При зустрічі задирає:

— П’ятдесят чотири? Дитина!

— А тобі скоко? Шістдесят?.. Сам дитина!..

Поки сходив у хлібний, він уже валяється під ослоном. Довоювався… Спи спокійно, дорогий товаришу!

Самий час розповісти ще йому напівказку… Як один раз В. Ванич знайшов целофановий пакет, повний фальшивих карбованців, учора ще номінальних, і як чесна людина здав їх державі. Нехай придушиться!..

Сам же Ван В. усе життя працював над собою. І одного разу ледве було не заробив тридцять копійок. Але так і не заробив. І працювати над собою перестав. А почав працювати над іншими. Поки один раз не вичерпав власний потенціал. І почав черпати чужий. Так і черпав, поки не помер. Але на похорон не пішов. Багато честі!..

Коли дзвонять сусіди з четвертого, я затикаю вуха, тому що живу на другому… Стіни картонні, рами дерев’яні, а стелі взагалі немає. Суцільна підлога… Наші хрущоби — ваші хрущоби. Електрику уже відключили, але опалення ще працює. Столиця! Куди не кинь — гривню вийми… Гранчак до гранчака — будь напоготові! Як у ЧеКа.

Але трапилось Ван Ваничу тяпнути зайвий гранчак… і потрапив він у медвитверезник. І в нього в голові сформувалася нова концепція Світобудови. Але через добу В. Ванича випустили і з’ясувалося, що хоча концепція дійсно нова, та власне Світобудова до відрази стара. І усе в ній буцімто на місці.

Але одного разу побачив Ван В. курку. Зовсім общипану. Та вона його, на щастя, не побачила. Покудахкала над розбитою долею: ті ж картонні стіни, той же Курник… І пішла собі далі…

А В. В. згадав, що до першого розводу він думав, що життя прекрасне і дивовижне. Але лише після другого зрозумів, що життя дійсно прекрасне. І це дивно… І отут уже вирішив В. Ванич від надлишку почуттів, що нахлинули на його, стати скульптором і ліпити, ліпити і ліпити…

І з доброго дива виліпив Колоса Родоського⁹. А ознаки статі не виліпив. Мабуть, не маленький. Нехай сам собі зліпить.

А в молодості працював В. В. на сталеплавильному заводі. І вийшовши на пенсію, написав книгу:

“Страждання молодого конвертера”

І його прийняли до Спілки Металістів. Але до Спілки Письменників так і не прийняли… Не та мова, не той стиль, не та країна, не той конвертер. З тих пір Ван В. не раз долав нестаток: то писати, то говорити, то мовчати…

Але якось той нестаток так здавив В. Ванича у своїх ведмежих обіймах, що він перестав ссати лапу і став ссати самогон… До того доссався, що стали Ван Ваничу траплятися на кожнім кроці і вічно живі, і мертві…

Так і зустрів один раз Ван В. Аполона Бельведерського, але не довідалося: чоло скошене, череп розколотий, шви — назовні…

“Ага, — подумав В. В., — теж із травматології!”

І вирішив тоді Ван Ванич стати нарешті хоч чимось: богом, чи дияволом хоча б. Але так і не став ні першим, ні другим. І засмучена дружина прийнялася із самого В. Ванича нитки сукати і в’язати червону шапочку. Ван В. терпів, терпів і пішов. До іншої дружини. Така собі абстрактна казочка…

А чим абстрактніше казка, тим інтимніше.

Так я і склав один раз дуже сумний, але соковитий афоризм. І усі подумали, що це іронизм. І дуже сміялися. Що не одні вони життям притерті…

 

Оповідка п’ята,
як пушка сорокоп’ята

Розум не філософа — це проміжний розум, недоумкуватий, розум для тих, хто щодня щось прикидає усього лише половинкою розуму, що потопає у феноменологічній каші в ім’я каші насущної. Ще б пак! В ім’я цієї ж каші інші і по фені ботають¹⁰. І нічого. І обходяться без ерудиції. А що даремно цвірінчати по-горобиному, коли не тільки проти пернатих сорокоп`ятки заряджені. Але ж ця ерудиція, як писав Єжи Лец, не більш ніж “пил, витрушений із книг у порожній череп”. Це ж треба через це наводити пушки на черепушки!..

Розум — інша справа. Розум — Діалектичний Розум, уміння вичленовувати з інформаційного Хаосу істотні категоріальні зв’язки і перетворювати абстрактний зміст у суперечливе, як усе живе, що саморозвивається в ціле.

Ніч у “Буратіно” тільки вибралася за північ. Так що почнемо вичленовувати й абстрагувати від півночі до третіх півнів… Використовуючи філософські категорії: тези, сези й сизи¹¹… в ім’я виявлення абсолютно голої істини, голої до непристойності…

“Толстой, як більшість романістів із талантом,
гарний художній прилад, а зовсім не художник…
Творчості в ньому не більше, ніж у калюжі,
що відбиває місячний вечір, тільки бруду значно більше.”

Ще більше, ніж у калюжі, над якою п’яна в цицьку селявка сміється і плаче нам алконавтом, що гепнувся у бруд. Ще б трохи і була б вона в його теплій квартирі чи хоча б у прикритому від вітру парадному. Нажаль, — той лох! — не догріб, бо підвела його дурна безтурботність.

“Дурна безтурботність” незліченних “тут” і “тепер”. Ще не вечір… Дурна нескінченність безштаньків безтурботних… І точно, ще не всі перепилися й угамувалися під і над ослінцями, ще не прикрита крамничка-напувайка на Лоходромі, а алконавти борознять і борознять стежини обітовані…

Тягне їх, мабуть, у “Буратіно”, але в цей час тут і тепер підльошок замкнений на ключ. Отож і впадають у тихий сон ті, хто не дійшов, не доплив, — прямо в кущах. Листя облетіло, його спалили і навіть підстелити під бочок чогось — зась! І все ж таки засинають. Чи як говорив незабутній Ван Ванич:

“Життя — вічний сон, і смерть нам тільки сниться”.

Раби із-під ослінців подертих, раби парадних і горищ призволящих сплять… І бісик їм сниться… А сам В. Ванич, трапилось, вичавив із себе раба, як пасту з тюбика. А кістяк заповідав Нацакадемії Меднаук. Уже без печатки в паспорті, як у колишні совкові часи, коли він не тільки двічі встиг заповідати свій кістяк, але тричі продати і пропити! Яких тільки мудрих бесід вони з кістяком у ті часи не вели:

— Чому, Ван В., люди — не птахи, чом-чом не літають? — глузував п’яно кістяк із свого заповзятливого хазяїна.

— Зад великий, — беззлобно відповідав на поставлене запитання Ван Ванич.

Але один раз В. Ванич їхав на легковику й урізався в Камаз. І вилетів у віконце. І полетів як пташка. Летів, летів, але так до раю не долетів. І тепер їздить в інвалідному возику, підстерігаючи черговий Камаз.

— Не убивай його! Пошкодуй дурня… — волає жалісливий кістяк.

— А нас хто пошкодує? Поховаю гада! — ремствує Ван В. рішуче.

Але отут уже втрутилася дружина і зв’язала В. Ваничу теплі шкарпетки з ангори. Весь кістяк не прогріють, але до підкірок доб’ють. До тих, на яких тепліють худі окости.

Натягнув В. В. обновку і пішов до сусідки. Зняв ті шкарпетки разом із капцями й одяг на себе сусідку. Попаплюжив, попаплюжив і зняв. Знову одягнув весь посаг і повернувся до рідної жінки. Бо вже дуже до неї тричі проданий на благо Науки кістяк приліпився душею.

А сам Ван Ванич уночі після тих відвідин раптово зневірився. Проте відразу знайшов Надьку . І вже тискав її до самого ранку…

У Бога не вірю. Хоча, звичайно, з Вірою жити легше. І приємніше. Увесь час оргазмує та оргазмує. І від того з нею не нудно. А то одним нудно на білому світі, хоча іншим і в раю нуднувато. Зовсім заїлися… А від зажерства до пияцтва, як водиться, один тільки гранчак. Одним простий, іншим же — гранчак незмірний. Щоб зовсім нахлюпатися і вже не цвірінчати між своїх щелеп чорно-сорокоп’ятих…

Бо такі роти не кожний і зрозуміє.

Підходить якось дочка куховарки і запитує:

— Що це таке? Велике і чорне? Невже тарган?

— Ні, — відповідаю, — це жук.

Утручається мати дівчинки і говорить стомлено:

— Не обманюйте дитини, це тарган… Прусак! Страх їх скільки… Ну просто діти Чорнобиля.

— Ні, — говорю, — це ми — діти Чорнобиля!

— Ми не діти, — сміється дівчинка, — ми давно вже дорослі…

Краса стилю мене цікавить замало. Мені важливо донести відповідну думку до відповідного лона. А там — хоч трава не рости…

Ван В. куди як простіше. Приміром, він ніколи не любив “крутих”. А вони його чомусь любили. І щоб зробити йому приємне, вічно варили один одного у крутому окропі. І поїдали без солі й цибулі, навіть не відаючи, що сповідають життєвий канібалізм: жуй ближнього свого…

А от сьогодні ввечері я познайомився з чарівною дівчиною… Веселою, розумною, енергійною… Не канибалкою. Правда, енергійнішу за мене раз у двадцять… Грали в схованки, попередньо посьорбавши “некрутий” цибульний суп. І випивши повний гранчак.

Коли вона в п’ятий раз сховалася в шафу, я її вже не знайшов. І на самоті зайнявся цікавою стереометрією… З якої довідався, що квадрат гіпотенузи дорівнює кореню квадратному з двох стегон механіка Гаврилова, точніше, його дружини. А худі стегна не-канибалки усе ще похрустують десь у шафі. Раз, два, три, чотири, п’ять — і навіщо їх шукать?..

В один такий день, якого й не було, напередодні дня всіх не святих народився Ван Ванич… З цього б і почати, але мати п’є ліки: капторес з аспаркамом, а я нічого не п’ю, окрім горілки. І до того допився, що слабість у всіх членах страшна… Мабуть, не вистачає кальцію. А на курагу не вистачає грошей. Який уже там кураж… Був би В. Ваничем — умер би, щоб народитися вдруге. А поки не вмер — уже не п’ю. Кинув! Діабетичне похмілля занадто ідіотично…

На ґаночок вийшла дівчинка років шести. З льоха вийшло кошеня і сіло на сходинку. Щасливі горобчики з жовтим дитячим пухом на сідницях стрибали біля калюжі, пили і весело цвірінчали. Вони ще не дотягли до віку, коли і по них почнуть палити з гармат. З того дива вони і блаженствували. Поруч стрибав товстенький Шпунтик і голосно гавкав на товсту неповоротку муху.

“От і золота осінь прийшла”, — подумав Ван В., наступивши на сонну муху. Гримнув грім, пішов дощ, потім сніг… Кволий Романов помер наступного ранку, а Кіндрат лише через місяць. Драган помер ще учора, а Жура сьогодні. Наші ряди рідіють.

“Не наші, а ваші”, — як справедливо помітив Ван Ванич, відхрещуючись від малопитущих. З тим і вступив у нові сутінки, як маленька конячка у власні великі каштани…

“Ознакою глибокої нездатності сприймати нові аргументи взагалі можна вважати таку ситуацію, коли намагаються побачити в них лише те, що уже відомо, тобто помітити саме те, що не складає їхнього змісту”

В. Хесле.

“Твердість переконань — частіше інерція думки,
аніж послідовність мислення”

В. Ключевський.

Інертність мислення засліплює погляд звичним світлом божественної благоглупоти, і на Розум опускаються Життєві Шори… Нівелюючи звичне, вступаємо в незвичайне, як вільний мустанг, що несеться геть, розбиваючи на шкамаття вузьке стійло в стайні Країни Дурнів…

Невдовзі остаточно зав’яжу з Великою і Малою Літературою. Займуся, нарешті, чистою філософією, чистим самовтішенням чистого духу. Але дотепер превалює рефлекс Мети — хочеться все-таки додрукувати свою торішню дребедень, що складається з розсипів думок. Усяка виголошена думка є неправдою, не виголошена — неправдою у квадраті… Мовчати в ганчірочку я більш не має наміру. Навіть в ім’я Чистого Духа.

— Бабуся, — почім цибулю брали? — буркоче Юрко Дикий, ляснувши чергові сто грам.

— Яка я тобі бабуся?! Мерзотник! Геть з моєї хати!..

— Проїхали, — ремствує той. І шукає участі інших селявок. Таке воно СЕ ЛЯ ВІ…

А тим часом селявки сповзаються до В. В. косяками… Одна з них така маленька, що навіть ставши на ходулі не змогла б дотягнуться до сигарети залицяльника. Подивився на неї Ван Ванич, плюнув із туги і кинув курити. Ледве подумав — і заодно кинув і пити, і жити. А чого тут тужити? І зовсім було помер, але на третю добу воскрес. І знову по новій прийнявся за своє — жити, пити, курити і від косячків із селявками кайф ловити…

Під хирлявим деревцем у кіоску з жуйками солодко спав Лесик, бомж років тринадцяти, в обійму з рудою дворняжкою, що поклала передні лапи йому на груди. Страшенно цвірінькали горобці, радуючись життю. Із сорокоп`яток у них уже ніхто не стріляв!..

До крамнички підійшла бабуся і запитала:

— Це що, ваша птахоферма? Тепер зрозуміло, чому баби за кутом продають яйця розміром із наперсток.

На ослінці сидів Кіндрат і пив пиво. Поруч лежав Драган і збирав порожні пляшки.

— Так, — буркнув Кіндрат, — це мої кури. Несуться прямо в лотки. — І в’яло кинув у цвірінькаючу стаю порожню пляшку… Горобці обурено зацвірінчали і випарувалися.

Шпунтик, уздрівши кошеня, кинув ловити ледачу жовтневу муху і з радісним вереском кинувся до кошеняти. Кошеня вигнулося дугою, невміло, по-дитячому засичало й полізло на найближчу тополю.

— Боже, яке красиве кошеня, — захопився Кіндрат, — типово смугасте.

— А в Шпунтика вітаміноз, зад зовсім обліз, — із жалем помітив Драган, виповзаючи з-попід ослінця з двома порожніми пляшками з-під пива.

— Не вітаміноз, а ааавітаміноз, — виправив Кіндрат.

— Я і говорю: вітаміноз! — крикнув Драган уже у двері склотарки. — Трави треба побільше жерти, а не за мухами котячими ганятися.

— Сам жери! — буркнув Кіндрат, ліг на ослінець і заснув. А отут і сонце встало. Але незабаром знову сіло.

І знову я ввійшов у напівльошок “Буратіно”. Стерегти, не мудруючи лукаво, чужу хілософію¹² життя з усіма її премудростями й вивертами. Не вища начебто б математика, а рейтинг серед завсідників Лоходрома тримає…

Як отут не додуматися, що вища математика відрізняється від нижчої не кількістю знаків, а їхньою якістю. Що ще там?.. Ага!

“Філософія — це музика, записана не нотами, а словами”

Фрідріх Незнанський

Знав би про це Ван Ванич, сказав би, що Ніцше…

Але не до того було Ван В. Він увесь свій час заповнював чимось сурйозним. Поки один раз познайомився з незайманою дівчиною… До п’ятої чарки Ван Ванич ще слабко пручався, але потім справа пішла на лад. А ранком прочухався — ні речей, ні дівчини. От така тобі Мат’-Матика. Хоч в бубон бий, хоч виттям вий… Куди не кинь — усюди клин… Содом?.. Камора! Київ?! Батьківщина кондова!!!

 

Оповідка шоста,
аж ніяк не доросла

— Знання н-е-п-е-р-е-д-а-в-а-н-і, — товкмачив якось Г. В. Ф. Гегелю Аристотель.

— Ну так вже… — хмикнув Аристотель.

А Ван Ванич нічого не хмикнув. Не до того було. Він не готувався докинути дотепності і вигадував на цей рахунок таке собі скромне алібі… Оскільки на банківському рахунку не мав аж ні дулі…

“Дотепність у мисленні — те ж, що пряність у харчуванні: вона робить смачною їжу, але псує і смак, і травлення”

В. Ключевський

“Дотепна ж рефлексія — скажемо тут і про неї —
складається в схоплюванні й висловлюванні протиріччя…
і тим самим дає їх поняттю просвічувати
крізь це протиріччя”

Гегель “Наука логіки”

Дотепне протиріччя може і зовсім позбавити апетиту, і тоді перед очима виникне образ із недавнього хілософського Минулого…

І згадав Ван Ванич, як плутаючись у категоріях, як у соплях, увійшов побілений сивинами діаматчик¹³ і строго запитав:

— Діти, хто взяв мій “Діамат”?

І відповіли хором діти:

— Мати! Мати!! Мати!!!

Отут-то у В. В. і полилися з душі сповідні рядки:

“Перші мої афоризми були опубліковані в журналі “Москва” у 1969-ому, останні — у Київській газетці “Хохма” у 1999-ому. За минулі тридцять років давно на “Волгу” гонорарами заробив, але так і не купив. Дундук! Що отут попишеш?.. Не люблю “заліза”. Тим більше, що нині на “дерев’яні” — гривні, карбованці, зайчики та інші містечкові тугрики навіть і самоката не купиш…

Ось від того і життя не в радість, і смерть не в кайф. Таке собі “ганьба-лайф”… Усе інтелігентство — згубне! Але дуже солодке. Солодше за горілку… Та й сам я практично здоровий, хоча й теоретично — труп. Допоки не вип’ю. Дай гривню!..

От один мій знайомий вирішив стати вегетаріанцем. І став. І стояв цілий місяць. Але один раз побачив шматок м’яса, затрясся весь і закричав диким голосом:

— Немає в Зитті Сястя, як у борщі м`ясця! — схопив із прилавка шматок — і ходу! Посадили, звичайно. А там — усі вегетаріанці. Хоча, звичайно, і сухотні трапляються. З крислатими формами сухоти…

Але Ван Ванич бувало їв і холодну телятину, і парну свинину. А бувало, й не їв… І від того частенько споглядав Голу Істину. Але одного разу побачив В. В. голу бабу. Не зовсім, звичайно, голу… Голих жінок, як відомо, у природі не буває. Голу до пупа. І нижче… І вона теж його побачила. І не встиг Ван В. оклигатися, як усе було скінчено. І більше Ван Ванич на нудистський пляж не ходив. Воно йому треба, ці переживання?..

Увімкнув собі телевізор — і дивися на голих бабів скільки влізе. А то в житті яких тільки бабів не зустрінеш…

Якось одна така бой-баба вирішила стати чоловіком і обрізала усе, що можна було обрізати, і пришила усе, що можна пришити. А один мужчинка, навпаки, вирішив стати жінкою й обрізав усе, що тільки можна було пришити, і пришив усе, що можна було обрізати…

Не швидко казка розповідається, але швидко справа робиться. Зустрілися вони в хірурга і полюбили один одного. Але потім розлюбили. Пішли і пообрізали все зайве, а пришивати нічого не стали. Набридло… Отут би і казочці кінець, так кінець обрізаний…

І від того переживає Ван Ванич, ремствує… Мов, людина щаслива споконвічно. У дитинстві! А наприкінці життя не дуже. Та ніхто в тім начебто не винний. Тому що якщо Бог є, гад він яких мало, а якщо ж Бога нема, то всі ми гади, яких багато. Хто цар на троні, хто злодій у законі, хто не приший кобилі хвіст…

От у мене є дружок, злодій у законі. А я не злодій, але теж у “законі”. Працюю на півставки третейським суддею злодіїв у законі. Робота не курна, але відповідальна. Так що суспільне навантаження: тримаю общак на похмілля. Сам-бо ж я нині непитущий, тому і довірили. Поки харчуватися йшли. Сліпі слідом за глухими, та життям у бруд опущеними…

Та що нам бруд? Куди там Брейгелям та Босхам?!. Кишка затонка. Їм і в п’яних кошмарах такі лики не привидяться. Безкоштовне приборкування благодіючих безкоштовних їдалень “Вулкана” і “Еммануеля”¹⁴. Уже звик і навіть не здригаюся. Люди є люди, навіть якщо виглядають як ті боги, яких забули зняти з хреста.

А от і перше принесли… А от уже і компот! Що ще?.. Нічого!

Смерті ніколи не боявся. Власної смерті… Страх за матір. Страх похорону. Страх і відраза… Якесь живе почуття залишилося лише до доньки. Та й то йде відчутно на збиток. Вода життя йде крізь нирки, перетворюючись в урину…

Старію, — сили вже не ті. Але за правду-матку пащі порву. І стервочкам, і стервотипам, оскільки ще здраствую на цьому стервозному, але милому світі…

Якось раз одна розумна людина занедужала і незабаром померла, а я занедужав і незабаром видужав. Це зайвий раз доводить, що горе — від розуму, а здоров’я — від чогось іншого… Від чого б тільки довідатися — від чого?

Київське море обміліло… А алкоголікам море по коліно, та й горілка — по яйця. За гранчаком гранчак — і яєць уже не бачиш. Ні вдень, ні вночі. Хоч по ночах яйця на що? По ночах нині нічні чергування…

Четверта Нічна… Від хронічного недосипання п’яний без вина. А від горілки нудить. Тому третій місяць у рот не беру… Немає ні здоров’я, ні грошей. Зате життєрадісності повні штани. Навіть пукаю ендорфінами¹⁵. Оптиміст бо! І в кого такий виродок вродився? У себе, чи що?.. По ночах я стаю розумним до непристойності. От вам прямий результат вічного безсоння в холодній постелі. Поруч ні куховарки, ні бабарихи, ні жодної простої селявки з-під облетілих кущів. У далеко не Болдинську осінь…

А от у Болдинську осінь Олександр Сергійович якось до болю чудово розмовляв французькою мовою! Проте вірші — у піку всім! — писав російською. І тому так і не став великим французьким поетом як Артюр Рембо, і не пив подвійний бурбон, як Ален Делон. Йому вистачало і плодово-ягідних настойок з-під Саратова. А щодо двірських дівок — без числа в серці своєму млоїв…

От і я прийняв її в серце своє, як багатьох… багатьох і багатьох, але вона прийняла мене за экс-гібіціоніста. І дала — від гвинта! Так і пішла від мене непізнана, як НЛО і незбагненна, як Масонська ложа…

З тих самих пір хочу знати усе про усіх, кого люблю. А люблю — усіх! Але досьє на усіх — багатопудові вериги мої… Ні, не мої… Штилвелда! Аматора пудових вериг.

А як же ота, незбагненна?..

Усі дорікають їй, що вона вічно щось приховує. Крім себе. Така вона цяця! Тільки я її бачу наскрізь. Адже мені на роді було написано стати психотерапевтом. А я усе переписав, увесь божий план зіпсував — і впали вавілонські стіни, і возридали блудниці Вавілонські… Дурна кров пішла. Усоталася в сухий пісок. У камені в нирках. Ні в кого не викликавши екстазу…

Екстаз юрби, божественний екстаз колективу однодумців (з однією думкою на усіх) мені далекий. Ні мітинги, ні футболи, ні колективні медитації найблагороднішого штибу нітрохи не цікавлять. Стадний інстинкт атрофований з роду-віку… Такий собі філозофістий “Буратіно”…

Не дуже люблю папу Карло, але дуже люблю папу Жору (Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля). Люблю за нечасті, але солодкі миті спільного метафізичного оргазму. Інші — з цієї ж причини — люблять чи Бога, чи Диявола… Себе. Кожному своє… Хоча, звичайно, хочеться і чужого. Ось тому-от кожен поступово перетворюється в когось іншого…

— У що ти перетворюєшся? — якось строго запитала В. Ванича його рідна дружина. — Корисна з тебе буде тварина, чи навіть на базарі не продаси?.. Ні Гегелю, ні Гоголю, ні навіть гоголь-моголю…

А Гегелю що? Гегель — геній, а всі ці Канти — полугенїї-напівталанти. Доблесні лицарі Розуму… А всі, що Розум мають, те пак розумові, ссуть життєві соки з книг… Ссуть таємно…

“Ім’я цьому змістові — таїнство…
тому все спекулятивне — таємниця для розуму”

Г. В. Ф. Гегель

З цього випливає, що:

• Бог — істота, що існує; ідіот — істота, що не існує. Я ідіот (без дурниць!), тому в Бога не вірю.
• Віра — питання вибору, а потім уже звички… Віра не є питання логіки. Як говорив Аквінат: “Вірую, бо абсурдно!”
• Наші звички нам дорого коштують. Зникнемо ми — зникнуть і наші звички. Проте народяться традиції…
• Чи є істота, величчю рівна до Бога? Зрозуміло, є… Це кожний з нас, сліпонароджений, але видатний…

От і поговорили… У таку нічну нісенітну годинку чарівний Гегель розв’язує безсонні роздуми і пудрить мізки, раз у раз підкидаючи то одну, то іншу думку для обсмоктування в недомислі тлінному…

“Свідомість — матеріал,
у якому реалізується поняття бога”

Георг Вільгельм Фрідріх — сам!

Може, це і справедливо, але дуже прикро, коли за власне життя маємо розплачуватися… власним життям. При цьому є усвідомлення, що ніякий Рятівник нас не врятує, але віра врятує й утішить. Порятунок ілюзорний, але розрада більш ніж реальна… Тому що в кожного є іскра божа. Ця іскра і є Бог. Нехай безособовий і немилосердний, але Бог…

Кожному — по Вірі його…

 

Оповідка сьома,
хілософія від “Буратіно” відома

Один мудрець йшов, йшов і два яйця знайшов. І підклав їхній індичці. І незабаром вилупилися два мудреці, прості, як два яйця. І обізвали його ідіотом.

А одному знаменитому психіатрові було на роді написано стати ідіотом, але він — усупереч Долі! — народився психіатром. Наша доля — у наших руках. У руках психіатрів! Кому, коли не їм, копирсатися в наших фобіях…

Один заявить: “Не люблю євреїв — вони мені когось нагадують”, але не подивиться на себе в дзеркало. І не зрозуміє, за що він любить єврейок. Особливо блакитнооких… І тоді почне копатися у своєму генеалогічному древі. На якому і “Буратіно” — позашлюбний син Дон Кіхота, і сам я — духовний нащадок самого папи Жорка…

Якось зустрілися Гегель і Буратіно:

— Займемося гегельянством? — запропонував Гегель.

— Тільки за дерев’яні! — рубанув Буратіно…

У генезисі кожного інтелігента має місце національна фіброміома і літературна літургія… А об’єктом Вічної літератури є Вічне життя, тоді як суб’єктом — будь-який вічно живий… Я!

На всьому білому світі немає нічого цікавішого за іншу людину. Я — інший! Тому — пишу про себе. На всьому білому світі немає нічого цікавішого за себе. Про те саме мені товкмачить і вічно живий… Ван Ванич.

Якось В. Ванич смажив молоду картоплю. Смажив, смажив і нарешті зрозумів, що хоча любов не картопля, але щось у ній є… Таке феміністичне… суккубо¹⁶ картопляне… Інший з молоденькою картоплею злопав би й осетра… інший би і сьомгою не погидував, інший би і з таранькою, а я — моральний виродок: люблю “чудовисько обло”, що “пустотливо, стозевно й лайя”. З ним і йду столуватися до пастирів “Еммануеля”. Харч — він харч і у врат Пекельних, і в храмі Господнім…

Поки рознощиці щось розносять, худенький пастор “Еммануеля” метає за допомогою мікрофона громи і блискавки в окремих несвідомих чад божих, що привласнили олов’яні ложки. Я не слухаю… Затиснувши в обох руках по ложці, злегка повертаю їх, милуючись скороминущими відблисками вищого світла — зеленого, жовтого, жовтогарячого… танцюючими між чорно-білих бугрів прель-металу.

Сусідам по столу від тридцяти до сімдесятьох. Гострі білячі зуби, тонкі вивернуті губи, викочені білки (і жовтки), мудрі напівпосмішки, що перемежовуються м’ясоїдним оскалом гастрономічної хтивості… Зовнішність оманна. Аж ніяк не ідіоти. Хіба що ідіотки… Безневинні жертви горбатої Перебудови і Незалежності з “кравчучками”…

Гасло осіннього безсезоння:

“Уря-я-я!.. Україні голодних і знедолених…
без одноразових політиканів, але з Дідом Морозом!”

У останнього: віртуальних подарунків — повні штани. Реально — ті ж фікуси на люмпенських грядках… Усі ті ж нестрункі колони злиденних і сірих через їдальні “Вулкана” і “Еммануеля” бредуть безпорадно, у байдуже ХХI-ше століття…

Вересень 2000-го. У Баренцевому морі піднімають трупи підводників. Кремировати?.. Але де і в ім’я чого?!. На планеті людей, в ім’я перевантаженої скорботою пам’яті? У планетарному атомному борделі, що летить у Всесвітній порожнечі і балакучій безмовності…

Виходить, що єдиний Бог елітних російських підводників і київських бомжів глибокий, як окаянна океанська калюжа. І круглий, як сама досконалість. Як добірно виразився один наш знайомий аспірант, лежачи в холодній березневій калюжі:

“Так, воістину, Бог глибокий і круглий, як колобок… Від нього відслизають чада нелюбимі і покійні, і залишаються одні тільки чада при виконанні. Але і ці незабаром зісковзують у відому порожнечу й сльоти земні…”

Поруч із ним на мокрому ослоні сидів п`яненький літній старшина, і щось буркотів… Ще недавно охороняв Бабу з мечем. Одержував триста сімдесят гривень. Скоротили. Набрали цивільних — по вісімдесят гривень. От і лишається відставному старшині вибирати між “Вулканом”, “Еммануелем “… і калюжею.

Лісовий масив. Кафе “Миколаїв”. Євангельські християни. Святковий… щоденний обід для усіх віруючих і невіруючий, минулих Пасторський Контроль. Черговий проповідник — брат (у Христі) Володя… Містечковий Перун із мікрофоном… Віщує:

— Не той християнин, хто добрий, не той, хто молиться, але лише той, хто знає Христа як Бога Живого… У нього благочестиві справи й слова. Йому і Віра дається за просто так… Одному дається, а іншому — ні. Благодать безпричинна! Амінь!

Така от божественна Лотерея…

За право бути людиною, а не задерев’янілою безсловесною худобою треба платити. Власним життям. Власною смертю. Власне, кому і за що?..

Якби ж було чим, теж платив би. Але “поки ти живий, смерті нема, а коли вмреш — тебе не буде”… А я як усі. Люблю жити.

Люблю миловидих. Але визначальним є колір очей. І Голос… солодко співаючий за здоров’я життя і верескливо паплюжуючи саме його… І все-таки ніколи не розумів тих, хто лягає під потяг. Якщо зажадаю покінчити собою, то зроблю це приємним для себе й інших способом: за допомогою чарки й пляшки. Між іншим, подібним чином відійшов у грудні 1987 року батько Штилвелда, висмоктавши сімнадцять фаустів¹⁷ “Лідії” у переддень зимового Миколи. Йому було п’ятдесят сім років… Як передавала сусідка, цвинтарна бабця з Предславінської:

— І понесли його санітари, обхезаного, на небо до янгелів, прости мене Господи, тільки вранці. А до того пив цілу добу і гримотів, ірод, розбитим посудом. Жодної скляночки для склотарки бабусі не приберіг. З тим і помер, амінь!..

Планомірне винищування спізнілих на Свято Життя йшло у всякі часи в угоду Господові немилосердному… А Життя після Смерті… триває дуже довго. Утім, тривалість “тут” дуже суб’єктивна, а “тепер” — ще суб`єктивніше.

А тому я знову вибираю Життя з його чарувальницями й селявками, і їхніми симбіонтами…

В однієї такої симбіонтки¹⁸ із шиночка “Еммануеля ” на щоках чарівні мушки, а в ногах жук-чревоточець. Точить і точить. І немає їй спокою. І мені аж ніяк не легко. Адже сьогодні вже п’ятдесят чотири, а вчора було чотири! А що в проміжку? Та нічого! Життя точить і точить. Таке воно капосне!.. А Бог — склеротик. І взагалі, жалюгідне видовище. Яка вже там вічна пам’ять, коли в Божих мозках склоріз. Склерозом кличуть. Вічна пам’ять? Аллі? Луйя?.. Саме воно!..

Атеїсти не праві. Теїсти теж. Правий лише Господь. Він і виявляє Себе в повсякденному хаосі людському. Безмовно волаючи до заблудлих:

— Треба примиритися з думкою про те, що нічого не буде потім. А там, дивишся, чавось і буде?..

Пекло, Рай, Астроплан… Драйв, план, косячок… Дожився до того, що всіх шкода. Навіть себе.

А от Ван Ванич уторощив якось пикою у бруд. І Бруд подав на нього в суд за злісне хуліганство. Розмова з Бруднищем вийшла у В. Ванича чисто тілова. Тілом до тіла:

— Упав у бруд, полежи. У нас лежачого не б’ють. А у вас?

— У нас теж. Який сенс лупити труп?

— Який труп? Цілком живий, але вимагає трепанації черепа!

От так сенсація! Пересадження кісткового мозку в голову. Хоч хилером, хоч… шептуном. Для хилера¹⁹ скальпель хірурга — ніж гострий, а торець долоні — лазерний промінь найтонший. Хоч і мова шептуна не шип аспідний, покаяний…

Нічна зміна No5. Читати ліньки, писати ліньки, жити ліньки. Пишу… Для власного самозадоволення. Але тому що нічого власного в людини в сутності немає — пишу для усіх. Тут уже без Ван Ванича не обійтися.

Якось Ван В. півроку лабузнився перед Народом. Але люб’язним СБУ так і не став… Хоч і писав, і говорив, і грубіянив, і лабузнився, і хрюкав. Не стільки патріот, скоко трибун… Скок-скок… Не стільки трибун, скоко письменник. Один із тих, кому несть числа…

Письменники…

Вони безневинні як діти. Грають собі словами, як немовлята гениталіями. Однак сам Ван Ванич до письменників строгий. Як і до художників.

— Художник повинний мовчати в ганчірочку! — запевняє всіх мудріший В. Ванич. — Багатоликий співавтор сам добачить, додумає, доридає. І висякається… Якщо тільки не шланг.

— Гей, Шланг!

— Сам ти Шланг! — буркнули Граблі…

З тих пір і возлюбив Ван Ванич ближнього свого як самого себе, і любив доти, поки той не запросив пощади…

Творчі страждання — це нонсенс, творче блаженство — абсурд. І проте — оргазм за оргазмом!..

Опівнічна творчість здоров’я не зміцнює. Зате зміцнює душу. Укрупнює її.

Будучи підлітком, Ван Ванич дуже любив займатися ексгібіціонізмом, хоча і не знав, що це таке. А коли довідався, було вже пізно змінювати професію. І він не почав манірничати, а просто задушив одного разу з п`яного ока улюбленого кошеняту Васька. І з тих пір любив лише щенят і свій власний професіоналізм. А от чоловічка так жодного і не задушив. Сильоньок не вистачило… Щиросердечних…

Ох, які дивні часи!.. У будь-якого Буратіно Гегель у зубах, та не будь-кому по зубах… От і тужить Г. В. Ф. на хмарцях духовних і розглядає в Діалектикоскоп усіх нас, Буратин, як простих комашок… і тільки зрідка голосить:

— Яка запекла людинища! Центнера півтора… Ні! Врятуй, боже, улюблених мною від моїх компліментів… А компліментарність духовної сутності вони як-небудь переживуть…

У кожнім із нас талант убогий… Від Бога! Одне тільки гегельянство від Гегеля. Та й той нині в Бога за пазухою, тоді як ми в постолах… Порох від пороху його ступнів… Дивимося на життя Вічне то як на вир нірвани, то як на прозорість дощової краплі, то як на кубок громокипящий, з якого великий Гегель чуйний відсьорбнув, і знати б, що нам, земним, залишив…

 

Оповідка восьма,
як чумовим мохом поросла

Самореалізація закінчена. Залишилося нанести лише кілька штришків на благовидне обличчя трупа. І гірко поскаржитися… Тому що один раз мені подарували цілий світ. Цілу планету. А упакувати забули…

У голові вже зліпились у клубок солідаристи із соліпсистами упереміж. Солідаристи зазавжди солідарні з усіма, хоч би і з трупом, аби ще був не в плямах і не при запахах… А соліпсисти мають тягати власний світ на власному горбі. (Богам і тим легше — і безмовні за все ними вчинене, і не уподібнюються павликам-равликам…). От і Ван Ванич сам собі кочума… Кучум Батийський із Гіреєм Занзибарським та й баста!..

Якось Ван В. віддав своїй колишній дружині останній обов`язок. А подружній не віддав. І все одно отримав сім років… А всіх тюремних сиднів не пересидіти, як і всіх ступенів волі при житті не випробувати…

Та все-таки Ван В. намагався. І досяг такого ступеню волі від матеріалу, що натхнення вже йому не було потрібно. Нічого не було потрібно… Навіть матеріалу!..

Е-хе-хе-х, кожний із нас і матеріал, і закрійник, і подільник самого Добродія Бога!.. Крім професіоналів, що працюють на чужому матеріалі…

Було тільки упокоритися з думкою про неминучість власної смерті, як відразу ж із Небесної Канцелярії прийшло офіційне запрошення на урочистий обід… Креміровати — і ніяких цвяхів!.. У кришку труни.

Околишні бариги продають фальшиві коштовності. Брюлик²⁰ чистої води коштує рівно стільки, скільки коштує: третину ціни. Відразу після Громадянської війни дід Веле Штилвелда продавав брюлики другої і третьої води — грановані скалки білого і кольорового пляшкового скла. Брюлики йшли нарозхват і навіть дід Наум відхопив вісім років сталінських таборів…

Ще й досі на Полі Дурнів я частий гість: то закопую себе, то відкопую… Працюю, не покладаючи рук. Трудоголик проклятий!.. Трудоголики заздрять ледарям, а ледарі нікому не заздрять: ліньки! Хіба що Небесне Воїнство як і раніше ще заздрить земним мужикам і селявкам, та й то з часткою їдкої іронії:

— Глобальний антропоцентризм ваших є…них органів смішний, але часом дуже приємний. — Тому і прагне кожен з Небесної Раті опинитися в земній психушці — у секс-розкріпаченій палаті…

Бо що дозволено Єрофєєву, дозволено і бикові. Не говорячи вже про тюльок, китів, пінгвінів та камбал із двома вічками на одному боці… До вас, безсловесних янголів, бочком, бочком — а Бог їх у служиве Преднебесся — сачком…

За знаком я — Близнюк, по пиці — Батько, фактично дід. Але по суті — не Дід, не Дон, не Кіхот і навіть не Буратіно. Тому і Ван Ванич свідок. Оскільки зі мною поруч на Полі Дурнів потішається… Така ж дурачина… Без щастя і чина.

Один раз уночі закопав себе Ван В. на Полі Дурнів. Але ранком викопав. Глянув разок, плюнув і закопав знов. З тих пір над ним ні єдиної гілочки не проросло, і тим більше ні бакса не проклюнулося…

Колись я хотів усе знать, а зараз нічого не хочу!.. Захочу вночі… Скільки часу загублено даремно… Роки і роки… а втім, не даремно! На рази-потяги вічного часу не шкода… От і мій тричі пропитий і багаторазово порушений кістяк стане коли-небудь експонатом і зможе розважати екскурсантів. Але вони вже і зараз лізуть звідусіль:

— Дорогі екскурсанти! Пам’ятник В. Ваничу руками не торкати! Ей ти, дебіл у камуфляжі! Кому говорю, руками не торкати! Неможливо працювати…

Ніяких нервів не вистачає. Всі мацають мене і розглядають. А сам я нікого розглядати не люблю. І найбільш не люблю розглядати оголених жінок: усе поверхневе мене дратує. Інша справа — напівголі дами: від верхівки по груди і нижче. У таких є на що подивитися. Ось від того вони глибоко змістовні… Їх можна навіть помацати…

Пишу усе, що на розум впаде. Не перечитую, не редагую. Чиста радість творчого процесу. Чтиво малокалорійне, але їстівне і легко засвоюване, як дієтичне м’ясо, якого не бачив здавна. Ні білого, ні червоного, хоч сам я давно вже спресувався в недієтичні пресерви²¹ — сонячно-радіозольні консерви на власних ногах… Про такий київський делікатес не мріяв ще жоден канібал. От і лади! Обійдуся як-небудь і без них. Ми із самоїдів, колишні інтелігентні люди: бічи і бомжі тутешні. Самі себе створили, самі і виведемо… У славу нашої збіднілої Батьківщини — України…

Уночі знову не спав: писав напівказки. Від них аніскільки не нудить, а от від горілки нудить. Якщо інтелігент — носи свій діабет, а то і сухоту за пазухою…

Чехов помер від сухоти, а нас і СНІД не бере. Тому як спідометри спрацювалися і бадьорі бешкетні малявки проносять повз нас свої Снідоносні спідоли²² на шустрих ногах. І за це їм велике спасибі!…

А от ранком прийшов змінник і навіть спасибі не сказав за мою безсонну сумлінну працю. Його мої проблеми не труть. І навіть більше — не чешуть! От і почухав я кволо додому. Але вдень теж не спав. П’яний без вина. Така от пиятика! Сам на сам із життям…

У цьому житті хто тільки поруч не треться, хто тільки в небо не рветься, кого тільки поруч немає. Є і дурки, і дундуки, і кури, і півні…

А якось один геніальний півень знайшов у купі перлів велике гнойове зерно. І так голосно закукурікав, що сонце встало на годину раніш…

А інший геніальний півень живописав цей випадок у своєму романі й одержав Шнобелевську премію. Але шнобель виявився в нього зовсім маленький, от і всієї премії — макове зернятко на паперовій тарілочці. Бідне створіння! Багате духовно… Отрутне таке багатство. До одних пристає, а іншим не в коня корм! Хоч тепер і книг не пиши, а тільки цвірінчи-каркай по-страусячому. Адже воно зі шнобелями в страусів якось не склалося…

У приблудлої селявки стався конфуз. Кинулася і свій шнобель розглядати — прямо в калюжі, без дзеркала!

— Не бійся, дорога! Геніальність тобі не загрожує. Вона не заразна. Вона навіть не передається статевим шляхом. Краще візьми з шафочки немиті гранчаки, обмий і маршируй до столу говорити за народ. За всю нашу кволу постчорнобильську популяцію. Їй і точно дісталося… А, ти не про те? Так про що ж, бовкни!..

Любити Народ?.. Звільніть! Це якесь дике перекручення. Тут на одну людину моці ледь вистачить. Чого, дурко, ревеш: не про тебе мова! Греби на диван, догоджу… Ні?!. Тобі твій народ шкода? Це того полковника відставного подослінного, чи Драгана покійного, чи того хмира, що благає, щоб ложки з “Еммануеля” не тягали? В ім’я Добродія нашого… Та припини ти ревіти! Хочеш, я тобі знову що-небудь тепленьке про Ван Ванича розповім…

— Угу…

— Тоді слухай…

В. Ванич завжди по-наплювацьки відносився до смерті. Але щоб не шокувати навколишніх, завжди був присутній на власних похоронах. А от тіла свого в труні ані разу з будинку не виносив. На що йому спотикатися об всяку мертвячину? Уже краще не хілософствовати над вічнопокійним до часу, коли мертвий прокинеться… — Інших справ багацько.

Наливай! Тому що зусилля наші на зміну чого-небудь зазавжди будуть даремні. У рідному нашому Бандитостані порядні люди — в найглибшій нірвані…

От і Ван Ванич якось переконався в марності людських зусиль. І пішов з життя. Але незабаром, чортихаючись, повернувся. І більше без дозволу нікуди не виходив. А навіщо? Коли його і так викинули з рингу життєвого. Щоб, по-перше, не об’ївся всіх радостей життя, а по-друге, щоб ними не захлинувся. — Вистачає на фонфарик і добре. А що ще до того знайдеться-приблудиться — це уже від везіння.

Одного разу В. В. йшов, йшов і знайшов дівчину своєї мрії. Вона лежала, п’яна в цицьку, на бруківці. В. Ванич зітхнув і ліг поруч. А за що йому, власне, цю дівчину ненавидіти, коли лежить вона довірлива і тільки шепотить:

— Бери мене, Ванько! Твоя я…

І дістав тоді Ван В. московське видання “Щоденника психопата”, двохтисячного року, і по складах прочитав:

“Єрофєєв! За що ви ненавидите жінок?
Жінок треба любити! На те в них і п…”

— І не токмо, — погодився В. В. — У них ще і все таке інше є… Про що і сказав би, та звичайних слів не вистачає, а незвичайні проковтнув разом із зубами, коли падав на бруківку поруч із селявкою… Так що нічого отут не попишеш. Адже щоб думати, говорити і писати як усі, треба пестити і плекати свого внутрішнього цензора. Він — один на всіх! І роботи в нього — прірва.

Сам же В. Ванич, лежачи в калюжі, перетворився в субпродукт суспільної свідомості. Його присутність усвідомлювали і жваво переступали через нього. Ван В. захоплено відчував, що мочиться прямо на бруківку, під лежачу поруч селявку. І начебто навіть не писає, а пише… Пише, як говорить… А говорить як пише — без проблиску думки. І п’яна в цицьку селявка відповідає йому взаємністю…

Тільки голі прагматики мислять штампами (шлакоблоками), і тільки голі естети — кахельними плитами скам’янілого Ідеального. “Риючись у сьогодняшньому Скам’янілому”… до якого Голій істині немає ні найменшої справи. Не звертає Гола істина уваги ні на які гасла… Ні до чого їй усі ці пропагандистські онучі, якими голий зад не прикрити…

Україна без своїх і закордонних здирників народних?!. Бідна сиротинонька… Але кому потрібна ця правда? Мені не потрібна. А вам? Особисто я вболіваю за гасло Ван Ванича:

УКРАЇНА З ВАН ВАНИЧЕМ!

З ним, зі мною, з тобою, із усяким, хто дорогий Україні і на ній зростав ціле життя, як колосок хлібний. Тому що життя вимагає ситості, а думка — відкритості. Ну і нехай собі будь-який Пан-Володар, та тільки не на один доляр на місяць за догляд безстрокового інваліда першої групи в постчорнобильському кліматі. З’їжте на п’ять гривень шістдесят копійок місячну пайку не у в’язниці, а на волі і відкрийте для себе особливу правду: Україна без Ван Ванича… І на ляд тоді город городити?

— Що є Правда? — запитала Кривда і гірко заплакала.

— Дурка, — звично заспокоїла її Правда. — Моя правда — твоя кривда. Ти не горюй, а тільки частіше дивися на себе в дзеркало. Там у дзеркалі, не токмо себе побачиш, а і Ван В. з президентом, і Распутіна з Путіним… Один — на гірку, інший — з гірки, а третій від щастя п’яний, як “білка”…

Справжній Письменник — Дзеркало, Справжній Художник — пляшка. Тому художники мені любіші. А вони від мене не лізуть у пляшку, а зовсім навпаки: прямо з пляшки — у Життя! Так і живуть, хліб жують, візуалізуючи Світ навколишній. І чим бридкіша Натура, тим прекрасніше Культура… А огида — це форма страху, від якого зиску немає.

Люблю Кінга за його відкритість, за найтонший, нехай навіть і нудотний психологізм… Свої слова витрачати ліньки. Вони не відновлюються. Тому хочу сказати про Стивена Кінга словами Міранди Фаулз:

“Ця вічна мужича жорстока пристрасть до правди…”

Колись я був колекціонером. І не зрекаюся цього. Мене теж часто колекціонували. А я — всіх і все потроху… І можу тепер заявляти: “Царствена чорна дитина” Малевича дивно плоска. Але жива… як не дивно. І предметна!.. Голі естети обожнюють милуватися Голою Красою на безпечній естетичній відстані. Не гвалтуючи, але зате нічим і не ризикуючи. У такий же спосіб Голі провидці із найзабитіших країн насолоджуються, приїжджаючи сюди, своєю новою батьківщиною — Україною, смакуючи по ранках власну урину в ім’я переливки патріотичної жовчі…

— Люблю Леонефа, — уставив свої повсякчасні п’ять копійок Веле Штилвелд, — люблю за його безбоязку шибайголовість, відкритість… І випито і проспівано чимало, а все йому мало… Його вічний герой Ван Ванич — жертва аборту. Його героїня — київська селявка — се-ля-ві — жертва героя…

Я ж бо не смакую. Зранку піднімаюся з півнями, але прокидаюся пізно. Вештаюся сомнамбулою по квартирі, подаючи мамані горщики, пиріжки і тарілки з геркулесом. Крутячись при цьому дрібним бісом, поки остаточно не прокинуся вже десь у сусідньому дворі біля столика із шахами, де поруч звично розривають асфальт. Буває, і розпушують минулі надовби. Самі вони надовбні!.. Але я не дивуюся. Осінь — пора ремонтних муніципальних робіт.

Мені пофіг! Руки задубіли від холоду, ноги — ще ні. Тому і виграю. Партію за партією… У шахи Життя, відносячи себе до членів партії Всесвітнього Здорового Глузду… Але перемоги не радують. Тіло слабкіше за Розум — розум його гвалтує почім даремно. Але ж кістяк уже тричі проданий і незліченну безліч разів пропитий!.. Так що “…будьте як діти”! А що ще нам залишається, безмозким?.. Для споглядання Бога розум не потрібний. Для контакту — теж… Особливо, якщо ти вже ужрався до стану Будда-в-Собі! Мити гранчаки, селявко, і спати! Від заходу до Зря-плати…

 

Оповідка дев’ята,
життям підім’ята

Що таке геніальна оповідка?..

Я ніколи не писав геніальних оповідок. Але колись треба ж починати! Сів і в один присід написав. Вона перед вами. І не одна. Ось, читайте і мене не лайте!

Зробив справу — гуляй рано! Тепер хочеться побалакати про конгеніальне…

У нас, на жаль, майже не залишилося великих борців із тавтологією, тонких стилістів великої й могутньої української мови. Проте залишилося два сорти масла: масло масляне, котре можна їсти, й масло бутербродне, котре можна намазувати….

Це масло для геніїв.

Одного разу і Ван Ванич зрозумів, що він — Геній! Але нікому про це не сказав. Чекав, поки самі зрозуміють. Але ніхто так і не зрозумів…

А учора я й сам побачив генія. Пика синя, зуби жовті, а язик білий, як вареник. І чорт мене смикнув глянути в дзеркало! Подумаєш, геній — теж мені щастя…

Щастя…

Одні думають, що не в грошах щастя — брешуть, напевно, — інші взагалі нічого не думають. Тому нема ні грошей, ні щастя…

А я думаю, що щастя — у кульбабах. Дунув разок — летять і у вус собі не дують.

Якось і Ван В. пішов купувати собі щастя в сучасний бутік. А там щастя — хоч завалися. Та все іноземне…

І купив би собі на вибір, але з цінами не розібрався. Уже занадто вони були подібні до десятирозрядних товарних кодів… Почухав своє вухо В. Ванич, плюнув на такі ціни і безмовно вийшов у нещасливе повсякденне життя…

Така, як видно, доля.

Доля таланта…

Один раз я закопав свій талант у землю. Але дружина зажадала його викопати, гарненько відмити і “загнати” — хоча б і за червонець… Та ти ба! Покупців у наявності не виявилося. Бачачи таку справу, дружина зібрала платтячка і пішла. А талант залишився. Сидить собі в кутку, як бобик, і мовчить у ганчірочку.

А колись Ван В. пив з Петровим-Водкіним квас. А від горілки категорично відмовився. Та все одно потрапив у витверезник. Доля!..

Про себе…

Одні плутають мене з Хармсом, інші з Леніним. Так і говорять: “Геній Людства!” А я не ображаюся. Що з дурнів узяти? Я це я, а вони — теж я. Розуму палата. Одна на усіх… Шоста.

Але, нажаль, не в розумі щастя. А я, на щастя, теж дурень. Свій серед своїх…

Сиджу собі в куточку і слухаю суперечку двох поетів. Один говорить:

— Я пишу ямбом, як Пушкін!

А інший відповідає:

— Я пишу рукою, як Гоген!

Один говорить, другий говорить, обоє говорять:

— Іа, іа!

І раптом — хрясь один одного по морді. Ямби з очей так і посипалися, а в одного навіть китиця відвалилася…

Дивлячись на такі пристрасті, вирішив В. Ванич зайнятися сироїдством. Але отут до нього в гості завітала знайома лаборантка. І прихопила з собою спирт-сирець. Цілу колбу. І почали вони займатися сироїдством разом, але випивши, Ван В. утратив життєвий стрижень. І більше сироїдством не займався.

А я займався. Але не завжди на тверезу голову…

Тому напівп’яні називають мене Аликом, напівтверезі Льончиком, а непитущі-некурящі Леонідом. Але це рідко. Хіба що в Будинку Вчених. Та й там вічно плутають — то з Кучмою, то з Кравчуком.

А що воно таке Леонід?.. Переможець, давньогрецькою… Чи єврейською… Утім, яка різниця? Греки — теж євреї, тільки прізвища позмінювали. Навіть Адам, здається, був євреєм. Не говорячи вже про авраамів, іісусів і всіх інших… іоанів, тобто Ваньків!..

Ну і що отут такого? Усі євреї! Я і сам єврей. Але більше, звичайно, росіянин. І мати в мене росіянка, і бабка росіянка і прабаба, проте батько єврей. До сьомого коліна і нижче…

Так, згадав, Адам точно був євреєм. За це його і викинули з раю. Разом із Раїсою. Ні, плутаю, з цією, як її… Євою! А Змія залишили. Ну і нехай сам жере яблука! Не усім же бути євреями.

Деякі не знають, що я єврей і говорять: “Хитрий француз!” Це коли я в них виграю в азартні ігри. А деякі взагалі називають мене Івановичем. Та називайте хоч Сигизмундовичем!

Я — це я, а ви — теж я, тільки вовною назовні. Я усіх “себе” люблю, усі свої “я” люблю… Націоналістів — у собі! — і тих люблю! І російських, і єврейських, і українських…

Люблю всіх навіжених, особливо навіжених на національній ідеї. І люблю, і жалію. Ледве рот відкриють — піна на губах. Начебто на плечах у них не голова, а пивний кухоль з пивом, що прокисло. Ні, прокислого пива не люблю.

Люблю тих “себе”, що полюбляють горілку. Вип’ють тихо і лежать. Якщо ж хто стоїть — обійду боком: що з дурня взяти? П’яний, а стоїть!..

Я, наприклад, коли п’яний, лягаю собі на асфальт і відпочиваю. Діти запитують потім:

— Дядько, а чому ви вчора біля парадного лежали?

— Відпочивав, — говорю. — Чи я дурень стояти біля парадного стовпом, коли ніч надворі?!. Спокійної ночі!

А раночком ноги в руки — і в Будинок Учених! А там диспут, дим коромислом, про природу Добра і Зла:

— Добро абсолютне! — кричить один.

— Зло вічне! — волає інший.

— Злагода! — репетує третій.

Але отут у зал стройовим кроком увійшли три терористи, наказали усім лягти на підлогу і почали поливати свинцем. Поливають, поливають, а сходів аж ніяк немає. Ні розумного, ні доброго, ні вічного…

Плюнули на цю справу і пішли поливати газон.

Бачачи таке, Ван Ванич зрозумів, що в його лихах не винуваті ні євреї, ні чукчі, ні гади-німці, а винуватий він сам. Але ніхто йому не повірив…

Ван В. від засмучення занедужав і викликав лікаря. Дільничний сказав В. В., що він не жилець. І В. Ванич йому поспівчував. Доктор дуже образився і сказав, що це не Він не мешканець, а він — не мешканець. І В. В. знову йому поспівчував…

І від того Ван Ванич важко занедужав… Жалем до ближнього. І потрапив у реанімацію. Лікарі билися, билися, але нічого так і не домоглися. Довелося ампутувати його всього від нього самого.

Художник…

Одного разу мій улюблений художник узяв та й помер (від цієї справи). І його кохана вдова подарувала мені пензлики й тюбики.

Інший улюблений художник вчинив зовсім навпаки, а саме: не помер, а взяв маленьке полотно, натягнув на великий підрамник і подарував мені. От так я і став художником! Але не довго музичка грала… А фарби, насупроти, грали довго, але швидко висохнули.

Доля художника…

Якось Єрофій Палич забажав прикрасити свою холостяцьку спочивальню. Взяв у руки великий пензель і намалював велику картину. Але її купили. Що ж було робити?..

Довелося знову брати в руки пензель — і писати. Другу, третю, п’яту… Ім’я їм — легіон! Але усі скупили гади-німці і гади-голландці. І залишився бідний Єрофій ні з чим: з голими стінками, обклеєними замість шпалер нікому не потрібними стодоляровими купюрами. Занудьгував Єрофій. Зрозумів, нарешті, що не в доларах щастя, а в бабках. І раптово оженився на вдові мультимільйонера…

Рикін і Боборикін…

Якось мистецтвознавець Боборикін зайшов до водопровідника Рикіна. І дуже здивувався. На мольберті стояла картина. На картині стояла пляшка. У пляшці тіпався триглавий Змій.

— Чому Змій червоний? — здивувався Боборикін.

— Такий позував! — хмуро відповів Рикін і тріснув Боборикіна малярським пензлем по лобі.

— А-а-а… — акнул Боборикін. — Щось у цьому є. Дуже схожий на Далі. Особливо середній.

— Сам ти Далі! — образився Рикін і знову тріснув Боборикіна по лобі. Боборикін подивився в дзеркальце для гоління і зрозумів, що Рикін правий: на нього сумно дивилося в’яле, але породисте обличчя Сальвадора Далі.

Божий промисел…

Я такий бідний, а вони такі багаті. Багатше за мене на двадцять копійок. Засмутився я і повбивав їх усіх, усі п`ять мільярдів. І відразу став багатшим на 100 мільярдів ійок. А що таке ійка?.. Одиниця душі?.. Хрін її знає.

Але нудно одному на білому світі!.. І я їх усіх воскресив. І знову став бідніше усіх на двадцять копійок. Ну і хрін з ними — з цими копійками!

Рішучість…

Ще в дитинстві я вирішив стати письменником. І став. На тому і стою. На напівзігнутих.

Третє око…

Одного разу в мене відкрилося Третє око. Блакитне, як фанера над Парижем. Відкрилося — не те слово. Вилупилося! Як страусеня з яйця. І стало дзьобати все підряд: меблі, будинки, дороги, машини, перехожих… Особливо чомусь дівчат.

Заковтувало цілком. Жерло усе підряд і росло не щодня, а щогодини. Довелося взяти в сусіда пневматичний пістолет і вибити його разом з мозками. І тепер живу — не тужу. З двома очицями і без мозків.

Еволюція…

Одна амеба поділялася, поділялася і поділилася на чоловіка і жінку. Манюсіньких-преманюсіньких. Стали вони жити-поживати, та амеб жувати. І з’їли всю біосферу.

Казка про боби…

Дуже важко дістати блазня і всю ніч нічого не їсти, крім бобів; ранком устати, з’їсти в один присід перше, друге і третє — і знову нічого не їсти до самого обіду. І так — усе життя! Не життя, а суцільне недоїдання. Сором, а не життя…

Сором…

Теліпається Ван Ванич по вуличці, ледь бреде, а сором його гордо крокує попереду. Усі озираються:

— Боже, який сором!

А сорому хоч би хни… Лузає собі насіннячка, та й спльовує лушпайку В. Ваничу на кальсони. Сором, та й тільки…

Сором соромом, але якось Ван В. зрозумів, що той, хто не пережив горя, той і в радості не людина… І став цуратися радостей життя. А горе його вмить знайшло…

И вирішив тоді В. В. накласти на себе руки. Але ти ба! Різко задзвонив телефон і великий Гуру став уселяти В. Ваничу, що життя кожної людини належить усьому людству, а йому, Ваньці, видане в борг і чи ледве не за квитанцією за життя тих, хто передчасно переставився і залишив земну юдоль, хоча і жадав залишитися в рядах живих.

Зрозумів отут Ван Ванич, що пора йому змотатися в Райські Кущі і здати свої клітки на планове клонування. Але ніхто його пориву в Переднебесся не оцінив, а усі разом на нього навалилися, надавали стусанів і викинули на Землю: “Живи!”. Відтоді скільки Ван В. не вмирає, а все живе і живе…

Без Щастя, без Радості, проте — і без страху смертного, радуючи околишнє Людство, п`янь підпарканну…

 

Оповідка десята,
не така, щоб крилата

Одного разу навесні з голоду відправився Ван Ванич човником у Занзибар. Раптом назустріч йому Зим Баба:

— Що, до нас, Ван В., у гості завітав?

— Завітав…

— З чим і навіщо?..

— Кажуть, у вас апельсини замість картоплі. А все тому, що заморозків у вас з роду-віку не спостерігається. От і цікавлюся: чому?

— Та звідкіля ж в Африці холоднечі узятися?

— А відтіля! — тицьнув пальцем у бік вершини Кіліманджаро В. Ванич.

— Эх, і дурень ти, Ван Ваничу!.. Однією сніжною шапкою всієї Африки не охолодити…

І повернувся В. В. додому, до хати. І став міняти булки на хліб. Під сурйозною вивіскою:

“Заміна елементів харчування”.

До В. Ванича потяглися. Але не токмо спраглі, але і багаті наречені. На одній такій нареченій В. В. здуру оженився і на ранок став зовсім бідним чоловіком. Оскільки не по його чинах було платити щомісячну квартплату за п’ять квартир, записаних на ім’я його небідної дружини…

— Даєш Партію Здорового Глузду! — запекло завив Ван В. Але було вже пізно. Багата дружинонька купила шосту квартиру. І від звалившого на голову дефолту В. В. розлучився… Не по Саньці шапка — утримувати палаци дружини…

Та й руйнуючи крихкий світ на двох, околишній люд усякий раз намагається не звертати увагу на ті сумні наслідки, що вносять у маловмістовні душонки свої…

От і задумався Ван В. над тим, як плетивом змістів, наводячи тінь на тин, Господь плете свою павутину. І намірився влізти в Інтернет, але відразу нарвався на чат своєї багатої дружини:

“ВАНЬКО-Я-ВСЕ-ПРОЩУ!
ТІЛЬКИ ТЕРМІНОВО ПРОПЛАТИ РІЧНУ
КВАРТПЛАТУ ЗА ВОСЬМУ КВАРТИРУ!”

І усвідомив миттєво Ван Ванич, що Всевишній, зрозуміло, не дебіл, але і розумом — у нашому розумінні — аж ніяк не блищить. Оскільки Бог — метафізик No1, а Ейнштейн — фізик No2. Але й у першого, і у другого з жіночою логікою практичних земних бабів цілковиті незрозумілості…

Схоже, що під вантажем біомаси Земля збожеволіла, а ми — згепнулись з орбіт… І вирішив Ван Ванич, що з цим треба щось робити. Так прямо і заявив собі:

— Дядько, треба щось робити з цим! — І дарма. У метушні міський хіба сам себе почуєш?

Тому ось одиного разу Ван В. вийшов в астрал, і був там цілий день. Але повернувшись через три мільярди років, Землі на домовленому місці вже не застав. Здали її інопланетні вандали в Музей всесвітньої історії від Банку “Імперіал”…

І задумався В. Ванич про потяг до смерті. І усвідомив, що свідомість — смерть цього потяга. Те, що так щедро прописав йому док…

Щедрість запитала у Свідомості:

— Що ти мелеш?

— Пісок.

— Який?

— Річковий.

— Почім?

— По стусану.

— Одержуй! А здачу собі залиш. На модернізацію устаткування…

Бомж зі стажем з мудрим видом збирає під крамницею недокурки, набиває ними трубку і повільно розкурює її, поблажливо поглядаючи навколо. У радянських власна гордість. У пострадянських — тим паче… В тому велика мара життєвого відчуття. Найбільший самообман повсякденності…

Самообман від дитячих нігтів повчав В. Ванича:

— Риб’ячим жиром зміцнюється організм!

— Себе не обдуриш, — переконувався Ванечка, давлячись тим риб’ячим жиром.

— Себе не обдуриш, — журився Іван, оженившись на першій зустрічній.

— Себе не обдуриш, — сподівався Ван Ванич, розводячись утретє. Та надії пішли порохом, а Ван В. — скоком…

І знову трудяга-смерть здалася йому привабливою. І звернувся за досвідом Смерті після Життя до почтеннійших міських аксакалів. І сказав якось В. Ваничу один старий пень:

— Я живу так довго, що вже звик жити.

І виявилося, що потяг до смерті в старих відсутній вщент тільки через те, що лібідо наказало довго жити. А вони і раді старатися…

Тому що до рослинного існування звикнути дуже легко. Для цього достатньо стати рослиною…

На старості років я став Православним. Але потім раптово помолодів…

І відразу ж відхрестився! Я — сам по собі. Бог — теж сам. І теж по собі.

Віддав собі останній борг. І вже ні біса не винен — ні богу, ні чорту, ні собі…

І Біс Пихатості мене вже не мучить. І це його дратує…

У більшості чоловіків — “жорстока пристрасть до правди”. У більшості нечоловіків — “ніжна пристрасть до неправди”. Такі от колажі…

Залишилися від щастя одні тільки ріжки та ніжки безмозкого здорового глузду. І вирішив тоді я не шукати інших таких же безмозкликів і ніякої Партії Здорового Глузду не створювати! Згорнув усі гасла і прапори й спалив їх у буржуйці. У цьому вчинку і проявилися залишки мого здорового глузду… І я їм зрадів, гріючись біля печі…

Алконавт і трудоголик Ван Ванич на тлі історичного процесу тільки й знав — Ваньку валяти!.. І дотепер валяв би, та тільки настав час і В. Ванич знову одружився — утретє…

І все б нічого, але Ван В. на солодкому весільному бенкеті перекуштував молодильних яблук і перетворився на козла. Перетворитися-то перетворився, добре, хоч бараном не став — не бекає, а тільки інколи так молодуху ричить… І усе більше по-вовчому…

Зовсім озвірів… Тому що сімейне життя — це чесність. А однієї чесності на двох не вистачає… І чого, власне, ця дівчина від В. Ванича очікувала: проспиртований, обкурений і вичавлений був як лимон… Але, нажершись яблук, — ік! — помолодшав наш Ван Ванич, і стало йому начхати на всіх козлів і козлих. Не беруть його тепер ні кислотні дощі, ні громи радіоактивні…

А щодо мене, то кислотні дощі прекрасно нейтралізують лужне середовище мого шлунка. Я оптиміст, і моя склянка завжди повна, навіть коли порожня. Повна до денця! Знай тільки пий, не барись… От і п’ю щоранку каву без цукру, але мій діабет продовжує набирати обороти. Солоденькі пісеньки “нових українців” чітко доносяться до моєї хрущоби з таємних глибин Київрадіо.

Радіо “Ера”. Смішно… У кожного дрібнопомісного радіо — своя Ера. А на Хрещатику — намети і мат. Мат і намети. Благодійний розпродаж газети “Товариш”… Знову ж смішно: навіть Тамбовський вовк уже не брат і не товариш. А якщо і спробує брататися — пристрілять люди добрі на братерському кордоні…

Осінні гони. Знов вересень… Вагонетка чотирнадцятого числа ударяє вагонетку п’ятнадцятого… Обидві котяться під укіс. Під укіс зашкарублого часу.

Ніч глуха… Але хтось тихо дихає… Лежу на порожніх пластикових шухлядах з-під пива “Оболонь”, притискаючи до серця “Розанова” з “Бердяєвим”. Повальний гріх інтелекту… Робота така… Дай Боже кожному! А завтра буду лежати з Фроммом і Ключевським. Блаженство! Блаженство… жебраків… духом. Його ні за які гроші не купиш…

Дзинь-дон… День! Зустріч з “Еммануелем” на предмет пожерти. І матері взяти диєтобід додому… На ринках майже непридатні, часто з гнилизною і глистами продукти третьої свіжості в карколомних цінах. Продають вічно напівголодні бабки-дідки з чадами і домочадцями. Відбери в них їхній промисел і вони тихо загнуться…

Де Партія Здорового Глузду — просто нагодувати їх, сірих, і тим утішити?.. В усеукраїнському масштабі, розгорнувши обличчям до зубожілих польові армійські кухні і їдальні всіляких Армій Порятунку людства. Це і недорого, і мудро. Та тільки здорового глузду — йок, а один “Еммануель” на весь “общак” каші не приготує…

У самій їдальні — тиша і благоліпність. Скалки людського існування… Юля, п’ятдесятьох років. Сусідка по столику. Божевільна? Ні! Страшна, як смертний гріх, проте по-ідіотичному безпосередня. На “добре” слово, тобто на просто людське слово, звернене до неї, відгукується всім тілом. Від нервового порушення, від бажання сказати у відповідь хоч слівце, її аж б’є. Співтрапезникам доводиться відвертатися. І не з відрази, а від зайвої еммануельскої делікатності…

Злиденні самі не розуміють, у що вірять, і чи вірять узагалі… Але вірять! Гріх порожнього шлунка страшніше для шлунка за сім смертних гріхів… А вже багато хто з цих шлунків чого тільки не жував за останні місяці, за останні роки, за останнє десятиліття… Аж до дощових хробаків!.. Але на відміну від кільцеподібних хробаків, ми красені — їй-боже!.. Красунчики! А наші “пальцаті” і зовсім дитинчата ситі… Хоч за них і радісно нам!..

Бомжуватий біч Боря. Колишній мій однокласник, останній із тих, що вижили. Інтелігент до мозку кісток, що випирають із жилавого м’яса. З ним приємно говорити мовою Бердяєва:

“Буття, з яким має справу раціональна гносеологія
уже є продукт думки”.

І від себе додавати: раціональне буття — продукт думки, ірраціональне — продукт продукту… А от саме продуктів на всіх жилавих інтелігентів у країні не вистачає… От і пускає вона своїх інтелігентів у витрату, так і не встигнувши наплодити нових. І тепер їх уже не 5-7 відсотків, як у часи Совка, а всього яких-небудь півтора-два — на всю нову пострадянську українську націю…

Всесвіт філософів — велика продуктова крамниця, повнісінька неїстівних для нефілософів субпродуктів Духа. Лихо нефілософів — у недоліку раціоналізму. А недолік раціоналізму чреватий божевіллям, тоді як надлишок — тупістю і догматизмом.

І все-таки постараюся, де можна, відшукати ознаки всесвітньої гармонії. А вони: у гармонії зі світом власних снів — шукана гормональна рівновага літнього віку. Гормональна гармонія світу нутрощів із внутрішнім світом. Дохідливо і підшкірно, чи не так? Зрозуміє навіть і нефілософ, якщо тільки не довіриться ліні… Тому що Лінь — матінка, тоді як хтивість — дідусь… Ах, ця колишня хтивість… Наш паровоз назад лети! У Комуні — зупинка?..

Ми до багнета дорівняли перо, а себе — до амбразури. У юності я думав, що офіційна церква давно віддала богу душу, і тому ходив женихатися в Молельний будинок на Ямській до баптистів, адвентистів і Свідків Ієгови. Пройшло 30 років. Ортодоксальна церква живе і здраствує на всі сто, хоча молельних будинків навколо — як грибів! Їж — не хочу!.. А я і не хочу. Хоча церковні ресторації іноді відвідую.

Фанатики люблять відливати з власного лайна кулю.
І це добре!.. Лайно як бумеранг: завжди повертається.

Чим порочніше коло, тим солодше Вічне Повернення…

Світ тісний. І тіням, що його населяють, не продихнути, не повернутися… А доброзичливе відношення до всього живого і “неживого” ріднить нас з Яйцем Небесним. Одним на усіх… І гріх нам його цуратися…

Гріх Пихатості — найпоширеніший. Їм страждав навіть Господь. Називав себе сином Батька Небесного, будучи усього лише внучатим племінником…

Людська дурість і злість невичерпні. Хоч у цьому ми рівні Богам… І спираючись на цю сумнівну тотожність, ми спрямовуємося в інволюції духу. У повільну еволюцію духовного, що швидко руйнує нас у світі фізичному… З тим і живемо, уже не ремствуючи на матеріальний і соціальний маразм…

 

Оповідка одинадцята,
у стусанах чорт-знадцятих

Дитина, що прожила хоча б день на грішній Землі, — уже геніальна. З людиною складніше… Прожити життя з душею дитини здатний, на жаль, не кожен…

Наше покоління назавжди розучили сміятися. Але посміхатися натще ми ще можемо! І це конгеніально… Усякий із нас геній на життєвих вибоях…

Перечитуючи Жванецького: нічого вже не хочеться… окрім любові з першого погляду. Тому як із другого вже не зав`язується. Тьху!.. І рот до ушей, і крильця за спиною, а чогось не вистачає. Але на все свій час…

Час…

Якось В. Ванич розлучився зі своєю половиною, і це йому так не сподобалося, що він дав собі слово ніколи більше не розлучатися. А через те, що він був людиною слова, то незабаром на деякий час потрапив до буцегарні. За багатоженство!..

Сила мистецтва…

Одного разу Ван В. пішов у кіно. І вийшов іншою людиною. А в інший раз В. В. знімався в масовці. Але його убили. На його місце став інший Ван В., потім третій… До кінця фільму нікого не залишилося, проте фільм одержав першу премію. А В. Ванич нічого не одержав, крім моральної травми. І не знає тепер, на якому він світі…

Та якось знову Ван В. пішов у кіно. І повернувся лише через двадцять років… І тепер сидить у будинку. Дивиться телевізор. Тепер йому вся сила мистецтва до п’ятої крапки!.. І вам рекомендую взяти до відома мій корисний рецепт!..

Рецепт…

Як нічого не роблю — то самопочуття добре, а варто щось зробити — голова болить. Навіть цитромон не допомагає. Десять років у поліклініці не був, а черга ні на крок не просунулася: усі лізуть без черги. А я чим гірше? Гірше, гірше!

Тому встав, точніше, сів у чергу. Пропустив усіх, хто без черги, і, нарешті, потрапив у кабінет — і що ж я бачу? У кріслі лікаря сидить якась лялечка, робить мені вічка і благає показати язик. Показав їй язик — і відразу голова боліти перестала. Сказав їй про це, а вона і говорить:

— Прекрасно! Купіть велике дзеркало — і показуйте йому язика. Чи купіть мене.

Я на здоров’я рідко скаржуся, тому і грошей на нього не шкодую. Купив і дзеркало, і лікарку. І відразу видужав. Одне лихо: занадто широка вона в стегнах — не влазить у дзеркало.

Ох уже ці мені дзеркала… Інший раз подивишся, а пика на тебе відтіля вигляне просто страшна — вся в сироїжках та рижиках. Ну, їй-Богу, прямо як у справжнісінькій казці…

Казка про гриби…

Марися ніколи не чистила зуби імпортною пастою. Сказати по правді, вона їх узагалі не чистила. З цієї причини чи іншої, зовсім протилежної, один раз вранці у Марисі в роті виросли гриби. Грузді і маслюки. Вона посипала їх сіллю і з апетитом з’їла. Але увечері вони виросли знову. Незадовго до цього Марися вже повечеряла і тому вирішила залишити гриби на сніданок.

Ранком від них уже було не продихнути. Чоловік злякався, зібрав свої речі і пішов до іншої жінки. Марися зібралася із силами, але не пішла, а навпаки — запросила сусіда. Гриби збирати…

Зібрали, засолили і стали жити-поживати, гриби жувати. З порожніх пляшок дачку побудували, і багатіли не щодня, а щогодини… Бо на закуску ні копійки не витрачали. А від ситості усе більше на лежанках лежали і ні в який ліс уже не ходили, та й який там ліс — залишилися одні суки та гілки… А гриби з`їла геть радіація…

Казка про Гілку… Вийшов я на двір з природної потреби і спіткнувся об гілку. П’яна в цицьку… Ворухнулася і говорить:

— Ти, Ван Ваничу, дружка запроси. Удвох не люблю. Утрьох веселіше. І нехай спирт із роботи захопить.

Приїхав дружок, привіз пиріжок. Сидимо, п’ємо… А Гілка лежить, як корито, і чекає, поки спирт подіє. Дружок мені візьми та й брякни:

— Давай теж ляжемо, бо інакше безглуздо цю гидоту пити… Та й не спирт це зовсім, а ацетон.

Ацетон так ацетон… Лягли і горимо синім полум’ям. А Гілці хоч би хни…

Встає і говорить:

— Хто перший? !.

Але ти ба… Не на тих наїхала. Дурнів немає! Ноги в руки і ходу. Уповзли, не попрощавшись. А шкода… Спирт був добрячий. Убиває в організмі всіх злобливих мікробів, але і корисним не дарує…

З життя мікробів…

Якось один геніальний мікроб написав бездарну розповідь. А другий бездарний мікроб написав геніальну розповідь. А два талановитих мікроби билися головою об чашку Петра²³, але так нічого і не допетрили… Пізніше їм пришили політичну діяльність та інші статеві органи…

Політична діяльність…

Одного разу В. Ванич вступив у Партію Нового Типу (ПНТ), на транспаранті якої чорним по білому було написано:

“Від кожного — по здібностях, кожному — по всьому!”

І отримав по пиці. Отут тільки і дійшло до Ван В., що політичних партій у країні — прірва, а пика-то в нього одна.

Прірва…

Ми приходили до неї по вечорах і їли з неї ложками, як желе. Столовими ложками, повними ніжності і любові. Вона мовчки їла нас очима (і всім тілом), поки не з’їла цілком, із усіма нашими ложками, друшляками, чоботями і головними уборами…

Казка про ложку…

Запросив нас якось Білий у гості. Налив по 150 і замість закуски — хрясь одного, хрясь іншого по голові порожньою пластиковою пляшкою з-під “Спрайта”. І реве в усе горло:

— Нащо ти (і ти!) ложку в мене, улюблену велику срібну, украв?!.

А ми п’ємо собі й ікаємо, ікаємо і п’ємо. Набридло Білому лупцювати нас по маківках, випив він із горла свої 200, вийшов на балкон, переліз через бильце і покрокував по воздусям, як по сходах.

Вискочили ми на балкон і очам своїм не віримо: унизу, на газоні ложка наша срібна лежить, величиною з баркас, а в ній Білий лежить і вже не гребе навіть. Міліцію ми чекати не стали. Злиняли по дахах.

Бабусі-очевидці потім затверджували, що поховали його за християнським обрядом — прямо в ложці! І не брали ми її, от тобі хрест! Хрест із бриликами взяли, це було. Сам подарував!.. Але що б ложки по квартирах тягати… Тьху! Не в тім наше алкогольне щастя…

Щастя… Єрофій Павлович, сусіда В. В., що живе справа від нього, до того зубожів, що здав у комісіонку свою улюблену попільницю. Але курити так і не кинув. Зате почав пити. І пропив усі меблі. І тепер спить на підлозі, а читає в туалеті. Але вчора йому потрафило: знайшов квартирантку з кошеням. І тепер спить не один, а з кошеням. І щасливий, як зюзя. На тім з ним і попрощаємося…

Прощання…

Справа була влітку. Ми сиділи на ослінці і курили. Раптово одна бабця, начитавшись Хармса, вивалилася з віконця; за нею друга, третя… І усі — вщент! У юрбі діловито метушились санітари, відшкрябували бабусь від асфальту, потім запихували в “Швидку”.

Докуривши “Приму”, Пеца, дворовий алконавт, встав із ослінця і, розкидавши пасивних аматорів некрофільної полунички (забув згадати, що усі бабусі відправилися у свій останній політ у чому мати народила), ринувся допомагати санітарам. Труповозка незабаром від`їхала. Юрба розсмокталася.

— Що ти медика із себе корчиш, медбрат дурнуватий! Бабусь не бачив, чи що? !.

А він мені у відповідь кулак волосатий показує. А сам аж трясеться від сексуального порушення. Розтиснув кулак — а там золоте кільце червової проби. Обручився, дурень, зі смертю!.. Плюнув я в це кільце, але не влучив. І пішов, не попрощавшись…

Попрощався через 25 років. На Байковому цвинтарі. От такі бувають у житті метаморфози…

Метаморфози…

Коли В. Ваничу життя відмірило сорок, він вирішив почати нове життя. Але так і не почав… Не знав куди діти старе. Здуру пішов до знайомого хірурга і поміняв стать. На невизначену… Там і зустрів жінку своєї мрії! Але вона виявилася дівчиною. І Ван В. дуже засмутився. От така тобі життєва казка…

Казка про казки…

Якось на Петра Петровича, ще одного дружбанчика В. В., що називається, накотило… І він усю ніч писав страшні казки. А ранком прочитав їх і помер.

А одного разу вищепосадові добродії натякнули Ван Ваничу, що казка — неправда! І Ван В. перестав вірити казкам. Але вищестоящим товаришам здалося і цього мало. Неправда так неправда, та у ній натяк… В. Ванич воскрес, задумався і перестав розповідати казки. Але ніякої нагороди за це не одержав. Хоч нагородний лист на нього заповнювали, та у міліції, як і треба, протоколювали. Але нагорода так і не знайшла В. В., те пак — героя…

Помста…

Один раз уночі під вікнами Єрофія Павловича зальотні бомжі цілувалися і матюкались в усі дірки. Єрофій Павлович терпів, терпів — і подзвонив: “02”. Міліція приїхала і набила йому морду. Це ж не нагороди виписувати. Тут усе вчасно і головне — по справедливості…

Торжество справедливості…

Колись Ван Ванич потрапив у міліцію. Там у нього узяли відбитки пальців. І п’ять зелених. Відбитки потім повернули. Тому, що вони світилися радіацією, а американські бакси — ні!

Страшилка…

Настало бабине літо. Уже третє цього року. Амалія Потапівна, прудка жіночка з першого поверху В. Ваничевого будинку, від подібних капризів постчорнобильської зони зовсім отетеріла і кинулася на шию першому зустрічному, збивши того з ніг. Мужик попався боязкий, дарма що двоголовий — і був на все згодний.

Через шість місяців народилися в них триголові дитинки: півтора хлопчика і півтори дівчинки. Усі троє народилися в сорочці…. У клітинку. І в чоботях з помпончиками. І всі двоголові розумники, не говорячи вже про одноголових недоумків, страшенно їм заздрили.

Знову про себе…

Сьогодні я знову грав із завзятим гравцем Васею в шахи і виграв десять партій. Але коли почали одинадцяту, до столика підійшли друзі-картярі і запитали мене:

— Третім будеш?

— Буду, буду! — відповів я і став грати на два фронти. А за спиною вже стіна болільників виросла, зенки витріщила, щоб не пропустити, не дай Боже, штрафний удар по шулерській пиці. Болільники вболівають (чуми на них немає!), кричать, регочуть:

— Хитрий француз! Так їх! Мат! Виграв! Панти! Козирні!

А який я француз?.. Які панти? Побив я пікового туза білим конем. І мат у два ходи!

— Батько, — говорю, — у мене Ісаак був. Бабель!.. Може чули?

Не вірять. Жодним вухом не чували. Кричать хором:

— ІВаничу, позич гривню! ІВаничу, дай сигаретку! ІВаничу, дай прикурити! ІВаничу, дай десять копійок! ІВаничу, пішли по сто! Пригощаємо!

Позичив, дав, пішов… І не повернувся.

 

Оповідка дванадцята,
через грішні дверцята

Усе своє життя Ван В. винаходжував за велосипедом велосипед… І був щасливий… Несказанно. А ще траплялося, що легендарний В. В. з такою пристрастю ломився у відкриті двері, немов це були зовсім не двері, а божественне лоно…

У кожної точки зору є відблиск істини. Дискретність Істини очевидна. Інтерферентність²⁴ під сумнівом… З цим питанням графомани від метафізики тошнотворніші за писак від інфантерії²⁵. В. Ванича серед них немає.

— Живіть як хочете і з ким хочете: хочете з Богом, хочете з Прогресом… — волає В. В. до заблудлих і впущених у сльоти життєві… Тому що любить він тихих ідіотів, але не любить дебілів громокип’ячих. А ідейних психопатів так багато, що і зла на усіх не вистачає…

Ці, останні, з піною у рота “коять добро”. Що ж… Якщо вічні соплі і крики — це добре, заперечень немає. Але все-таки…

Царство Боже послуг самозванців не потребує.
І всякий “намісник” Бога на Землі завжди може
розраховувати на місце швейцара в Парадизі²⁶…

Боюся, що це абсолютна правда…

Краще страждати манією божественної величності, ніж манією незначності усього людського. Але це, В. Ваничу, твоя напівправда. Мені ж миліше інша…

І знаєш, старий, чому я не люблю мегаманіяків? Тому що сам маніяк, але мікроскопічний. А говорити неправду самому собі — найрозповсюдженіша форма неправди в ім’я порятунку… Невже ж самого мене?

Я нігіліст, індивідуаліст, агностик, по-перше… Я поет, прозаїк, мислитель, по-друге… Такого, як я, у Всевишнього ніколи не було і не буде. Це третя і четверта напівправда…

А що є напівправда?.. Четвертована Істина нашого незначного існування. А мене Ван В. усе між тим докоряє:

— Чому ти не любиш ковбасу?!

— Бо я купую таку ковбасу, що полюбити неможливо! Вип’ємо, Ван В., фізично і духовно. А закусювати не будемо!.. Хоча можна на закуску поговорити про щиру віру. Тому що лише щира віра дарує щире щастя, неістинне, утім, теж… амінь. Повік!..

Ах, ці століття канібалові!.. Двадцяте століття — найкривавіше і жлобське з усіх, у яких нам довелось жити. Та от уже стартонув на гірку вік двадцять перший, а нітрохи не полегшало… Цивілізація, що жирує на неправді, приречена на процвітання. А шкода… Було так весело!.. Хоч і животіли, але хоробрились…

Останнє відкриття Нацакадемії паранормальних наук:

Душа має форму прутня і важить тридцять три грами.

І як тільки обривається швидкоплинне людське життя, душа відправляється до зірок…

Усі ми — тільки пилюка зоряних доріг, що осіла на бронзових копитах малих подкопитків Майстра.

— Заметано, — мотнув головою після прийняття гранчака помудрілий В. Ванич, — для порошини, що танцює в сонячному промені, немає і не може бути ніяких Ієрархій… важливі тільки сперматозоїди і мікроби!

З життя мікробів-2…

Один раз один мікроб отримав від коханої в лоба. А від іншої нічого не отримав. І жахливо розлютився…

А одного разу інший мікроб вліз на предметне скельце мікроскопа і дав Господові дулю. Але Господь зробив вигляд, що нічого не помітив.

А в цей час третій мікроб вирішив одружитися. І оженився на туфельці. Її прямо в лабораторії загубила Червона Шапочка, коли грала з Лускунчиком…

Казка про Червону Шапочку…

Одного разу зовсім юна Червона Шапочка пішла в ліс і блукала там доти, доки не стала бабусею… Але вовка так і не зустріла. І стала вірити в русалок, лісовиків і драконів…

Дракон…

Коли люди були маленькими, як огірки, вони жили на грядках і харчувалися сонячним світлом. Але коли вони виросли, то стали такими великими, що проковтнули Сонце. Апетит приходить під час їжі. Проковтнули і зірки.

І тепер, сидячи в суцільній пітьмі, дорослі розповідають дітям страшні казки про Злого Дракона, що проковтнув зірки. Слухаючи дорослих, діти спалахують, як світлячки. Новонароджене світло ріже відвиклі від світла очі. Але знову прилітає Дракон, ковтає дітей — і світ, звісно, починає поглинати Пітьма.

Але і в пітьмі усе ще копошаться тіні нашого билинного минулого і ведуть нескінченні дискусії про Майбутнє, що не відбулося.. І не тільки про те…

Дискусія…

Зустрів Ілля Муромець отого Злого Дракона, що по місцевому ще Змієм Гориничем кличуть, і вирішив з ним подискутувати.

Списом у серце — р-раз! Мечем по черепушці — два!.. Копитом у черево — три!.. Дискутував, дискутував — утомився дуже. А Гориничу анічогісіньки. Двадцять сім п’ядей у чолі — і усі лісом. Роззявив пащу свою екскаваторну і реве, як дитя мале:

— Ми університетів не за-кін-чу-ва-ли! А тебе, комахо, враз скінчимо, коли не даси відповідь на задач-загадку премудру, відповідь на яку лише три мої голови відали. Але зрубали їх два гади-половці і дружки печенізькі… Коротше — скіко буде двічі по два?.. Повторюю для особливо недорозвинених… Скіко будемо мати голів? Твоя одна, моя одна і дві зрубаних?!.

Задумався Ілля Муромець, засмутився… Загадав, гад повзучий, загадку!.. Годину думав, другу думав, а на третій розгадав: “Три!”

Заревіло, загуркотіло Юдолище поганське:

— Твоє щастя, Ілюшино-комашино, розгадав-таки!

Клацнув Горинич пащакою, захлопав крилами, врубанув двигун атомного згоряння, заскрипів, засвистів лонжеронами й унісся в пурпурове піднебесся.

— Учення — світло! — подумав Ілля і, узявши спис напереваги, поскакав за зникаючим сонцем…

Лідбітер ще на початку минулого століття затверджував приблизно те ж саме, що і Воланд:

Кожний із нас — сам собі Суддя і Кат.
Кожний одержить по вірі своїй…

Кожний буде стирчати як шип в індивідуальному коконі внутрішнього світла чи внутрішньої пітьми, спонтанно діючи своєю Думкою на навколишній Світ… — від бронтозаврів до гурій. Світ вашій оселі!.. Кокон не вічний!

Істоти електромагнітних полів глупіші за кукурудзу, проте живуть вічно. По наших тимчасових мірках. А загадка Еволюції залишається загадкою, мавпа мавпою, напівлюдина — напівлюдиною…

І баста! Янгол із Переднебесся, що переступив межу, стає чортом чи чортихою, людина ж — звіром, рикаючим і оскальним…

Ціль мавпи No1 — Розум людини…

Ціль мавпи No2 — Свідомість Бога…

Ціль мавпи No3 — Безмислення. І воно завжди до її мавпячих послуг…

Нам еволюція кінець свій показала!

Еволюція — це щось неконтрольоване, щось спонтанне, що дуже нагадує полюцію молодого статевозрілого організму.

— Наша Еволюція сліпа, як кріт, точніше, як фалос — вирікає Ван В., підбадьорений другим гранчаком. — Вірив я колись, — продовжує він, — що самореалізація кожного індивіда — єдина мета Всесвіту, єдина Мета того Цілого, у якого немає і не може бути Мети… Нічого вічного немає! — вирік наприкінець В. Ванич і завалився під стіл, де його тільки і чули… коли він гучно і великотрудно засопів. Я ж продовжив свій опівнічний спіч:

— Наш антропоцентризм смішний, — додовбався я до зеленого Змія Горинича, але не більш, ніж біблійний Ізм громадянина Онана.

— О-на-ні-ст.. По-справжньому біблійне слово! — зрадів нафарширований психоаналітичними пізнаннями Змій. — Сам Фройд заплескав би в долоні від захвату…

— Людина — носій Розуму?!. — випитував з-під столу сонний дух Ван Ванича. — Ні, скоріше Розум — носій людини… Бацилоносій!

— Оце вже зась! — заперечив позеленілий від нарзану Горинич.

— Причому тут Розум?.. Кожний вартий рівно стільки, у він скільки сам себе оцінює. Якщо, звичайно, породжений під знаком Терезів. А не під знаком Нарциса.

— Для мене немає нічого святого, крім наукового А-теїзму, — глухо варнякнув з-під столу ледве просохлий Ван В. — Утім, і його вже нема, залишився лише ненауковий. От і віруєш у що підвернеться… А що не підвернулось, те на підлогу упало, згоріло в печі…

— У Ван Ванича фантазії, як у молодого: з прутнів — блискавки, з фалосів — хрести… а вже ж не хлопчик!

— Хлопчик — не хлопчик, а щодо писань псевдомаститих своя точка зору в мене мається. І от що я вам, Зміє Гориничу, скажу: усе дрібнішає… Головачове “Лігвище звіра” нижче на голову Головачового “Релікта”…

— А пішов би ти, Ванько, туди… де лежиш… Сядь і напиши за Головачова…

— І напишу!..

— Благими намірами вимощена дорога в пекло, непорядними — у дупу!

— Та, кинь ти, зелененький, свої моралі без пекторалі!.. Наш бог — не фалос… Але і не щілина комп’ютера…

І говорять, говорять… Щось не епохальне, не зоряне, але вічне… Усіх розумію, усіх жалію, усіх люблю. Навіть некрофилів. Лише шалених слов’янофілів мені не зрозуміти… І полюбити їх ніколи не зможу. Уже якщо ти труп, живий труп — лежи і не смикайся…

І пішло життя не в риму…

Оповідка тринадцята,
не шпарко великодня

Покликання… Коли Ванько був маленьким, як викрутка, батько регулярно укладав його поперек ослінця і завзято, зі сльозами на очах, поров ременем, дико скрикуючи:

— А не пиши красиво! Не пиши! І не пищи!!!

І Ванько не пищав. І не писав. Йому цілком вистачало письменника-батька. Але коли батько вмер, Ванько непомітно перетворився у Ван Ванича. І як ні скреготав зубами по ночах, як ні пручався покликанню, гени брали своє… І В. Ванич почав писати. І, що саме противне, писати красиво. І тепер уже Ван В. укладає свого Ванька поперек ослона і, стиснувши зуби, мовчки хльостає його ременем. А околишні бабці тільки охають…

З життя бабусь…

Іде бабуся по вулиці, а за нею град іде, ніяк наздогнати не може. Бабуся зупинилася, і град зупинився. Застиг на вітрі. Бабуся пішла, і град пішов. Так і йшли, поки не дійшли до універсального магазину. Бабуся в магазин зайшла, а град нікуди не зайшов. Побарабанив, побарабанив по даху і пішов собі далі…

Іде бабуся по вулиці, а на неї цеглини падають. Один упав — мимо, іншої упав — мимо! а третій — у саме тім’ячко! Зойкнула бабуся і переставилася. А інші бабусі сидять собі на ослоні і ніхто на них не падає. Нудьга смертна…

Сидять бабусі на ослоні і розмовляють. Одна щось скаже і мовчить. Інша через годину-півтора на двір вийде, щось відповість. А перша вже не чує. Давно додому пішла. Так і розмовляють. А небо яскраве, тепле, синє, як екран кольорового телевізора. І навіть ще синіше…

Сидять бабусі на дворі, загоряють. Сонце зайшло, а бабусі сидять. Сонце вийшло, а бабусі сидять. Зірки падають, а бабусі сидять. Ніч надворі, а бабусі сидять. І нема кому їх навіть додому відвести. Чи хоча б на цвинтар — могильні грядки просапати, квіточки полити й послухати…

цвинтарну казочку…

Нудно в селі без нагана. А з наганом — ще нудніше. Усім гумор подавай!.. Хлібом не годуй, дай тільки кільку смішну в червоному ковпачку і сто грам. І ще сто! І ще двісті. Захриплять, зарегочуть, затупотять, як коні перед полтавською битвою. А небіжчички лежать собі рядком і теж скаляться. Чекають черги. А на вогнепальну та холодну зброю їм уже наплювати… Вони своє відстріляли… У свій час…

З корабля на бал…

Життя — копійка… Але похорон — справа серйозна! Копійкою не відкрутишся. На сотні потягне. І тягне, тягне… А бажаючих — усе більше. Усе прибувають і прибувають… Біда та й тільки!..

Але сам я не люблю похорону. Та й за що його любити?.. І музика дурна, і пики дурні, і ціни дурні, і життя дурне, а смерть живоглотна — і того гірше… За труну плати, за автобус плати, за кадила плати, за могилу плати, за власний труп теж плати… Умерти спокійно не дадуть. І кому потрібний цей похорон?.. Небіжчику не потрібний, це точно. Йому спокій потрібний. А який отут спокій?.. Вирвуть із рота сталеві зуби — діточкам на молочко — і в кущі! Похмелятися… Гірко дивитися на все це. Тьху, чорт, ніяк знову переплутав? Знову помилочка вийшла. Це ж весілля! Гірко! Гірко! Гі-і-і-рко!..

Весілля в Малинівці…

Прийшли ми до нареченого в гості. У будинок нареченої. А нареченої немає. Поїхала мати відвідати. У сусідню область. А нам того і треба! Ми її і знати не знаємо. Ми нареченого знаємо.

Посиділи. Випили. Знову посиділи. Знову випили. Вийшли на балкон подихати свіжим повітрям. Закурили. Балкон великий. Не балкон, а суцільна лоджія. А ми маленькі на зріст, проте нас багато. Так багато, що від тісноти кіт нареченої репетує дурним напіврозчавленим голосом. Та ще і дряпається, намагаючись захистити свою чоловічу гідність. Випадково прищемили.

Подруга нареченого, кинувши сигарету, хапає кота за шкірку і скидає з балкона нашого восьмого поверху. Наречений не заперечує. Його на балконі немає. Він давно вже перебрав і спить у спальні нареченої з її тінню. А нам того і треба. Ми її і знати не знаємо. Але гуляли, як на весіллі!

Одні на балконі залишилися і там поснули. Інші в кімнатах тарілки на щастя били; канделябри міщанські псевдоромантичні у вікна повикидали.

Добре хоч скельця віконні уціліли. Розумник якийсь знайшовся, порозчиняв вікна. У січні. До ранку усіх зморив сон. Позасипали покотом, де хто на кому. А опівдні роздався страшний грюкіт, і вхідні двері вивалили. Заблудла наречена забула ключі і попросила двірника відкрити двері. Зайшла наречена у свою квартиру і сильно здивувалася. Запитує:

— Ви хто такі?

А наречений спить. А ми — такі! Красиві, але запухлі. Почали ми з нею знайомитися. І по одному — шмиг, шмиг за двері… Кота потім жаліли. А нареченого не жаліли. Чого його жаліти?.. Сам дурень! Нас на бабу проміняв. А вона його вигнала, навіть одружитися не встиг. Вигнала! На кота проміняла. Точніше, на пам’ять про кота. От такі тобі туберози…

Метаморфози під журавлинку…

Червонодеревець Кеша жив один. Працював багато, але пив мало. Але якось, повертаючись із роботи, зіштовхнувся у власному парадному з такою очманінною гепочкою, що відразу запросив її в гості і на радощах так нажуравлився, що перетворився на табуретку. Журавлина, так звали блакитнооку дівчину, що спокусила Кешу своєю тендітною гепочкою, перетворилася на огрядну грудасту бабу, плюхнулася сп`яну на табуретку і раптово обернулася на чеський сервант.

Кешині ніжки підломилися під такою дивовижною вагою, а одна узагалі відлетіла. І тепер Кеша, скособочився, ледь шкутильгає по власній квартирі. І на вулицю виходить лише за хлібом. А у квартирі — хоч покотись.

І від серванта давно й сліду нема. Виміняв по бартеру якийсь грузин за пляшку вірменського коньяку. І відвіз у Сухумі. Тепер у порожній квартирі ні серванта, ні табуретки… Тільки двірські коти іноді по дрібній потребі забігають, а по великій і не думають. Щоб на власному посліді не підслизнутися…

Кошколюб…

Одного разу уночі від Ваньки Пасльона пішла дружина, і він вирішив любити тільки чоловіків. Але сусіди любили один одного і на Ваньку їм було, грубо говорячи, начхати. Ванько образився, і, хоча дуже не любив тварин-дармоїдів, підібрав у сусідньому дворі драного кошеняту, назвав його Мужчинкою і вирішив жити з ним. У гордій самітності!

Але ти ба… Кошеня підозріло швидко виросло й одного разу принесло Іванові купу малу щенят. Коротше кажучи, виявився сукою. І стукачем.

Іван одяг брезентову робу, поклав малят у мішок і пішов на риболовлю. Рибінспектор спіймав його на мокрому і забрав увесь улов. І тепер Ванька живе зі своєї сукою, називає її Мужчинкою і чекає не дочекається відкриття рибальського сезону…

 

Оповідка чотирнадцята,
що проясняє джерела

Якось прийшов до Штилвелда Леонеф і строго наказав:

— Веле, час! Не відволікатися… Так, на чому ми зупинилися?

— Начебто на Метагалактичних яйцях²⁷…

— Тоді погнали лебедиків… Мишка-норушка по лисині бігла, хвостиком махнула. Яйце розбила… І задала собі питання:

— Що було раніш: Курка, чи Яйце?

— Розуміється яйце, розміром із Метагалактику… Нам еволюція кінець свій показала… — зненацька засумував Леонеф. — Муки творчості переходять у метастази… Афоризми перестають тішити… Околишнє людство жадає мати Героя… І воно, можливо, його одержить… У вигляді Ван Ванича…

— А це хто?

— Так собі, типик особливий… Ні з того, ні з цього прив’язався, як лазневий лист… І пред’явив мені досьє… Як комісару Мегре… От тепер і копаюся… І віддалявся від нього, і таке інше — марно!..

— А може треба бути його послухати?

— А чому б і ні… Що ж насправді: помилився раз і відразу розстріляли? Та й дійсно, чи він був — цей бородато-лисий мужик?.. І що мені тепер із ним робити, що мені тепер йому говорити?

— А розповідай про нього усе, що довідаєшся! — запропонував Штилвелд.

— Насилувати огидно бородатих… — став в’яло відмовлятися Леонеф. — Уже краще я про В. Ванича до часу помовчу: бути лисим непристойно, але приємно…

— І все-таки, залиш мені досьє, — запричитав Штилвелд. — Чим же такий поганий твій новий герой?

— Був ідіотом, але любив сусідів… Йому закуска полетіла в пику… Колись він умів бути довгошиїм… Дитиною верещав такі речі, що навіть у б…й скипала кров!.. Ледве непогода — випадав у осад… Заздрив конкретно мавпам… Більшого я говорити про нього не беруся — слова, як камінчики, стирають зуби в пил…

— Тоді залиш хоч пару сторінок досьє, — упросив нав’язливий Штилвелд.

— Читай, ознайомлюйся… — зрештою дозволив Леонід і відправився убік Лоходрома, залишивши приятеля на базарному Мілкодромі, де вони і розсталися, перекинувшись рукостисканнями зі зграєю околишніх п’яних мутантів.

— Жахливо нерозумно бути за себе розумнішим!.. — видихнув на прощання Леонеф…

Ото ж досьє…

Колись Ван В. вирішив піти… у Велику політику. І став членом партії Аматорів Пива. Але незабаром перейшов на горілку… Поки випадково не побачив чиюсь п’яну харю в дзеркалі. І зрозумів тоді В. В., що з іміджем у нього негаразди, зате з харизмою²⁸ — о’кей!..

З того дива плюнув Ван Ванич у дзеркало і вцілив в Аполлона. Але явно не Бельведерського. І тоді В. В. розлютився і в серцях плюнув тричі… у Сонце — але воно не згасло… З горя Ван В. пішов у себе. І на Землю вже не повернувся…

Якось на голову В. Ванича сіла літаюча тарілка. І Ван В. вигукнув:

— Я в НЛО не вірю — факти сміття! — Але відразу познайомився з прекрасною людиною. Теж інопланетянином… І тоді В. Ванич почув голос крові. І став донором прибульців.

Згодом Ван В. зустрів мудреця. І вдав із себе простака. Але мудрець теж виявився не дурень випити…

Одного разу В. В. побачив себе з боку. І його ледве не вивернуло навиворіт. Виявилося, що він народився неєвреєм. Ну і що?.. Не всім же безупинно народжуватися євреями. А одного разу В. Ванич народився цапом. І завів собі цілий гарем. Овець!..

Якось В. Ванич купив на ринку коров’яче вим’я. І ссав три дні. Але телям так і не став. Хоч один професор дав В. В. в ріг. Ван В. узяв, але з тих пір не любить інтелектуалів…

Іншого разу один гнилий інтелігент заразив В. Ванич пристрастю до Голої Істини. Ван В. довго лікувався, але так і залишився інфікованим.

Колись В. Ванич довго шукав Бога. Але, зіштовхнувшись із Ним, — не впізнав. Так і пройшов мимо, не заробивши тридцять срібників.

З цього все і почалося…

А якось Леонефу приспів лист від московського метра…

“Здраствуй, Льончику, дорогенький! Дякую за лист, якому я був надзвичайно радий. Як і твоїм міні-розповідям про Ван Ванича, бідового хлопця. Ти написав, що розмножив оповіданнячка тиражем у тисячу екземплярів. Моя книга теж вийшла, як говорять, чималим тиражем — сім тисяч екземплярів. Невелика ж різниця. Книжка моя синя, досить великого формату, називається “Атлас таємниць і загадок”, на обкладинці крупно — якась лупата фізіономія, коштувати повинна за моїми підрахунками гривень сорок п’ять. На жаль, досить дорого…

Та й от ще — уклав щось на зразок сепаратного договору з… не важливо ким: поки пишу — живу, закінчу — значить, настав час іти. І, мабуть, став заручником цього договору… Такі от справи. Низько кланяюся твоїй мамані. На тім — поки усе. З повагою, Віктор Московський.”

— Ні, не все! — заявив про себе В. Ванич… Ще один письменник звалився на мою голову. Що за лихо, як тільки в них справа доходить до шлункових соків, так відразу вони ховаються за своє літературне ре-ме-сло… І тоді Ван В. плюнув на худліт(ературу). І вцілив у себе. І перестав писати… про інше!..

Одного разу Ван В. зрозумів, що кому на Русі жити добре, той і в Києві проживе. Але помилився. Київ так само схожий на Москву як Ієгупець на гангстерське містечко…

А одного разу В. Ванич хотів утілити свої мрії в життя… І потрапив у Білий дім! Але снаряд так і не розірвався. І зрозумів він, що щастя не в комуняках, а в бяках…

Але знову помилився… І побачив Ван В. у внутрішньому дворику Лубянки Дзержинського. Але це виявився усього лише Андропов. І тоді В. В. зрозумів, що нічого не боїться. І дуже злякався…

В кінець кінців В. Ванича перестали пускати в пристойні будинки. І він жахливо зрадів. І побачив життя, яким воно є. І з тих пір не бачив його жодного разу…

Якось Ван В. впав у дитинство. І твердо вирішив зберігати честь змолоду. Але швидко подорослішав. І вирішив Ван В. жити так, щоб не було надто боляче. Але нічого не вийшло: жити було болісно… весело…

— Ну і що, — не стушувався Ван В. — Одна моя знайома дама збирала листівки своїх коханців і їхні ж відверті листи в струнному відділенні піаніно. І нічого… Правда, з роками піаніно звучало все тихше й тихше — молоточкам усе сутужніше було вдаряти по струнах і одного разу піаніно замовкло. А знайома дама — начебто б нічого… Тільки стала літнішою, і шар її гриму став із характерним звуком відпадати у години інтимного дозвілля між нею і… піаніно…

Одного разу Ван Ванич довідався, що ксерокопіювання не переслідується законом. І відксерив себе від маківки до хвоста. Але потім подивився на себе в дзеркало і не впізнав… Хотів було розбити Ван В. дзеркало головою по звичці, але отут виявилося, що голова в нього тепер не своя, а відксерокопійована… А свою голову В. Ванич комусь подарував на пам’ять, та тільки вже не згадати — кому…

От такий функціонально та емоційно просунутий організм у Ван Ванича!.. А мій організм куди як слабший… Коли мій організм досяг, нарешті, проектної потужності, було вже пізно: я став старий і дуже дурний. Та й раніш за мене рідко давали копійку, частіше гривню. Лестять на кожнім кроці… І горлають один одному через вулицю:

— Як молодо виглядає… Старий пень!

— Нехай дурень, проте який розумний!

Одні при зустрічі дивуються:

— Ще не здох?

Інші благають:

— Живи вічно!

Треті шкодують:

— Шкода, коли такий розумний організм умирає. Від удару мішком по голові.

Їм шкода! А мені не жаль… Це в бджіл жало, а в мене — хрін!.. Що хрін шкодувати?.. Хрін із ним!..

Нові виростуть. Голодні й красиві… Їм, розумієш, шкода… А мені не шкода. Так нехай хоч усі скопитяться… Дурні усе одно залишаться. Я і сам навівдурень! Тому вас, недоумкуватих, вас, улюблених, не залишу. (І на тім світі не залишу!). І не сподівайтеся!..

Старість не радість, але і молодість — неабияка гидота. Особливо, друга… Усі від тебе чогось хочуть, чогось вимагають… Не організми, а якісь органчики оргазменні. Органони, одним словом… Але мій уже не такий. Хоча теж шльондра. Ледве відвернися — шмиг за двері! І спомину немає!..

Прощання було коротким, але авторитарним. Мій дорогий організм наказав довго жити! Але я не послухався. Ще чого!.. Будуть там усякі безмозклики з периферичною нервовою системою вказувати мені… з ким жити, навіщо жити і скільки… Хочу й буду!.. І ніякий організм мені не закон!..

 

Оповідка п’ятнадцята,
що ж із цього вийшло

Одного разу один професор узяв у мене детектив. І читав цілий рік. Але так і не прочитав. Я дуже образився. На наш загальний… Склероз…

Що було вчора — уже не пам’ятаю, сьогоднішнє — пам’ятаю смутно… Кудись йшов, йшов… І зайшов. До Сашка?.. І подарував йому(?) маленьку книжку, що мені подарувала Олена, моя улюблена родичка(не плутати з Оленою, моєю колишньою дружиною)… Сашко дуже зрадів і подарував мені дуже маленьку, але блакитну картину, яку йому ніхто не дарував…

Зовсім забув сказати, що Олександр Мі(?)ку(?)шев(?) — мій останній улюблений художник, інші улюблені давно померли (Магритт, Баклицький і ще один, як його… а, Шагал!)…І тому він(?) і подарував мені картину, яку йому ніхто не дарував?!. Фу… Здається, усе. А!.. Не забути написати розповідь про склероз…

А то, хоч і народився неєвреєм, а все одно іноді, все ж таки дорікають мені, що я не Русак.

— Душа в тебе занадто широка, розливна… Не душа, а море-окиян. Океан горілки! І який ти, пся кревь²⁹, єврей?! Євреї ж не п’ють.

— А Михайло Свєтлов?

— А що Свєтлов?.. Він чистокровний русак, хоча і єврей!..

Отак завжди… В одних — роздвоєння на національному ґрунті, а в мене на особистісному. Тому, як давно мені відомо, б’ють не по національності, а по пиці… А таких от пик у мене дві: Федя й Нефедя…

Заблукав Федя, а з ним і Нефедя до старого Мефодійовича на вогник, взяв у нього в борг трьохлитрівку самогону і давай діда пригощати, а той — ні в яку!..

Пити п’є, старий чорт, хльостає склянками, але не закушує. Хоч кілок на голові теши!.. До ранку й обтесали… Лежить дід під ослінцем і буркоче собі під ніс:

— То Федя, то Нефедя, то Федя, то… — захріп нарешті старий шкарбун.

А в коморці такий дух — хоч святих винось! Суцільне роздвоєння, розтроєння духу… Кришталевий дзенькіт і гул, як у танці… Федя — сто, Нефедя — сто п’ятдесят. Феді соромно… Федя — сто п’ятдесят, Нефедя — двісті. Феді кривдно.

— Наливай, — кричить, — нищак! Прорвемося! — І ще двісті! А Нефедя — триста. Федя крильцями шмиг-шмиг… Уже на небесах. Помер, бідолаха, від недонапування. А Нефеді — хоч би що… Лежить собі в реанімації й у вус не дує… А мені самому що? Однією пикою більше, однією пикою менше… Про що розмова, коли не зрозуміти, яка з їх двох преставилася: російська аль неєврейська?..

Правда, Федю-то шкода Нефеді, а Нефедю — Феді не дуже. Він тепер, Федя, в янгольських чинах і начхати йому і на земні постоли і на національні іпостасі. Сублімував Федя, і крім амбре небесного ніякої іншої духовної самогонки не п’є… А Нефеді тільки і залишається пити на Землі з місцевими чудотворцями… тому що не відають вони, що втілюють собою Чудо…

Милий Микола глухий, як тетерев. Упав із копра ще на БАМі.

— Підемо вип’ємо! — ніжно шепотить Нефедя, стоячи йому за спиною.

— Підемо! — радісно репетує Микола, різко обертаючись. І падає, як підстрелений… Уже п’яний!.. П’яний без вина. Від радості життя, що переповнює. Хоч і без любові… Тому що Любов зла…

— Хи! хи-хи… Хи? Хи-хи!.. — один косяк на трьох, і той вогкий. Але сміх — дитячий до розчулення.

— Давай!

—Немає!

—Давай!

— Немає.

—Уб’ю!..

Під балконом — мат-перемат… Упасти не дають… Одна селявка на трьох — і та не дає. Але любить!..

Принципи лю-ди-но-лю-бства?!. От і я про те саме… Не люблю чоловіків. Та й за що їх любити?.. І жінок не люблю. Дурки дурепні!.. Себе теж не люблю. Чоловік бо!. А от кошенят люблю. Просто обожнюю…

Але ледве підростуть — не люблю і все отут. Хочу і не можу. А іноді і можу, але не хочу. З принципу! Тому і доводиться щоночі крастися з повним кошиком до найближчого колодязя — топити цих огидно верещачих котів-переростків дюжинами…

Іноді і щенята потрапляють… Кішки нині зовсім одуріли: ні сорому, ні совісті. Замість кошенят усе частіше щенят приносять… Трапляються іноді і породисті… Усіх топлю! З принципу!.. Не бажаю руки мазати торгівлею борзими щенятами на Пташиному ринку… Принципи — це головне в житті! Принципи й Любов… Любов і Принципи тримають мене ланцюгами на цьому світі…

Одного разу й Ван Ванич заціпнув… Але кроликом так і не став. І його не проковтнула змія. А навіть навпаки — сплюнула в рік Змії і, злобливо сичачи, побажала успіху… На тім і розійшлися, розповзлися… Не жлоб-ствуючи лукаво…

А якось знехтувані пальцаті хлопці стали дбати про В. Ванича… А тому хоч би хни… Проходить між небідними небагатий і лапи не подає…

 

Оповідка шістнадцята,
ВеВе шерше ля фам

Сусідка Ван Ванича, Нінель Петрівна, просто обожнювала солодкі сни… Одного разу прямо уві сні вона вийшла заміж за свого шефа, але до ранку полюбила іншого. Але і він, на жаль, теж виявився козлом… От і вір після цього снам! — У постелі добре!.. Але погано платять…

— Я вас любив, але плутав із Пенелопою³⁰, — патетично вигукнув Ван Ванич, але вже більш тверезо додав: — Я вас любив на відстані жесту…

Нінель Петрівна завжди пишалася своєю аполітичністю. А що накажете робити?.. Адже за душею в неї більше не було нічого. Навіть тіла… — У полтергейста є такий звичай: спочатку пошуміти, потім роздягнутися…

— Я вас любив. Парили ми над безоднею, — став пригадувати сентиментальний В.Ванич, але відразу засумував: — Я вас любив, чіпляючись за бильця…

Одного разу уночі Нінель Петрівна згадала усе своє попереднє життя — Марії Магдалини, але нітрохи не загордилася… Та на наступну ніч Марія зізналася їй по секрету, що в попередніх утіленнях вона була Клеопатрою, а ще раніш — царицею Савською і царем Соломоном!.. І Нінель Петрівна, не витримавши моменту Істини, лопнула від захвату, забризкавши залишками Соломона всю спальню… Така доля Соломона в останній реінкарнації³¹. — Усім говорила, що була чоловіком…

— Я вас любив, не дивлячись в обличчя, — колись журився Ван Ванич, але тепер він мав право дорікати і сусідці за її настільки часті прижиттєві реінкарнації: — Я вас любив: ви не тримали пауз!..

Одного разу дружина попросила Ван В. почистити картоплю. В. Ванич чистив, чистив і зрозумів, що любов — не картопля. Кинув ніж і пішов у ресторан. До знайомої офіціантки. — Та була цнотливою, але міцніше горілки….

— Я вас любив, а ви, мадам, — горілку, — згадував опісля щемносердий Ван Ванич. І навіть здригався, коли додавав: — Я вас любив. У вас цокотіли зуби…

Якось я зустрів В. Ванича з жінкою своєї мрії. І дав йому по пиці. Але він не взяв. Оскільки був я цій дамі не чоловік, а чоловіком цієї дами був Ван В…

— Я вас любив, а чоловік стояв на охороні, — пригадав я забудькуватій красуні, але вона так і залишилася байдужою. І тоді я продовжив: — Я вас любив… Бо свідків, то як бруду!..

Одного разу Ван Ванич дуже не сподобався одній жінці. І вона, щоб остаточно зіпсувати йому життя, вийшла за нього заміж. І став Ван В. форменим камікадзе… — Від життя мерзенного… випав він в осад!..

— Я вас любив. У парадному дуже дуло… — силкувався щось пригадати зневолений життям Ван В. Але свято шануючи їх уже спільне минуле, рішуче додав: — Я вас любив. Цинізмом тут не пахло…

Коли моє кохане опудало вперше прийшло в мій будинок, воно було маленьким, худим і теплим. І спало в рейтузах. Але через місяць стало маленьким, худим і гарячим. І спало в сорочці… У якій народилося… Яке-ніяке, але придане… — Дошка дошкою, а говорили: “Фея!” Хоч я і пензляр, а воно навіть не маляр… Проте триста варок самогону з нею випито!..

Я вас любив, не мудруючи лукаво, — пригадав я. І раптово вигукнув: — Я вас любив одного разу прямо в ЗАГС’і!..

Якось дружина зажадала, щоб Ван Ванич написав про неї розповідь. Ван В. перевертався всю ніч із боку на бік, але так нічого і не написав. І ранком зажадав розводу. — Народився віником, але замітати не хоче…

— Я вас любив, звисаючи з постаменту, — буркнув Ван Ванич. І, пам`ятаючи недавнє сімейне минуле, додав уже без смутку… — Я вас любив… Згущалася атмосфера…

Одного разу В. Ванич зізнався по секрету всім знайомим, що він імпотент. Але половина, на жаль, не повірила. Прекрасна половина. — Тому що Дамські думкообрази — чарівні, але ранимі істоти… Іноді противні. До огиди…

— Я вас любив повзводно і поротно, — сказало замість Ван В. його зашорене лібідо. І тоді Ван Ванич, знявши із себе тяжкі вериги псевдопатріота й імпотента, браво викликнув: — Я вас любив! Вітчизна чекати не може!..

Пішли ми з Ван Ваничем одного разу у ліс: на прогулянку… Він по дрова, а я по гриби… Дров немає — суцільні пеньки. А замість грибів дівиці сидять у траві, капелюшками сором прикривають. Загоряють, значить… Переконували ми їх, переконували, що сором — це й не сором зовсім, а самий цимус³², принадність, значить…

П’ять хвилин витратили, поки переконали… Натягнули вони капелюшка свої на голови і чекають із нетерпінням продовження лекції. А ми люди прості, університетів не закінчували, утомилися язиками махати. Роти позакривали — і в кущі!.. А кущі далеко, аж за обрієм.

Бредемо і думу думаємо. Кожний про своє, про потаємне… А от і обрій! Повернули — і пішли назад. Знову в ліс. Прийшли, а дівиць уже немає. Як корова язиком злизнула. А корів нам не треба. Подоїли одну, попили молочка і пішли собі далі… — Щоб передати енергію любові, Творцю потрібно щось більш істотне, ніж язик.

— Я вас любив, але отут зненацька зірка впала, — із вираженням у голосі вирік Ван Ванич. І зі смутком додав: — Я вас любив, а ви знову під потяг…

Одного разу пізно ввечері прийшов я додому, роздягнувся і ліг у постіль. До дружини під бочок… Перевертався, перевертався… Ні, щось не те: бочок сильно крутий. Як окріп. Простягнув руку і зі здивуванням намацав бюстгальтер. У постелі!.. Твердий, як кінська збруя. І з трудом відковиряв негнучким пальцем… Скинулося щось біле, взбрикнуло:

— У-а-а!.. Хто?!.

— Хто-хто? Дід Пихто!

Так і познайомилися… А ранком і дружина прийшла від сусідки… А ми вже снідаємо. Одна яєшня на трьох. Поділилися, звичайно… Та й як не поділитися? Дружина — янгол! Нехай безкрилий, але янгол. Підклала в постіль подругу. І пішла до сусідки. Нарзан допивати… А в подруги ноги підламуються. І що отут поробиш?..

Пожив місяць із подругою. Ні, не те!.. Дружина дорожче. І вигнав!.. Так і пішла в ніч, навіть не попрощавшись. Та й чого, власне, прощатися, якщо потім десять років бігала по ночах, спати не давала… Так і жили втрьох, не враховуючи двох дітей і собаки… І де тепер той собака? Немає!.. І діти давно повиростали й роз’їхалися. По подругах!.. — Слабкіше жінки чоловік вагітний…

— Я вас любив, синіючи від жаги, — вигукнув я, перекидаючи з Ван Ваничем чергову склянку…

— Ти їх любив і дотепер не скінчив… — луною минулого глухо відгукнувся Ван В.

Одного разу розвилася у Ван Ванича куряча сліпота і полюбив він блакитнооку дівчину. І любив її тридцять років і ще три роки… Але якось помітив, що очі в неї не блакитні, а карі. І полюбив ще сильніше… — Любовні омани можуть гори згорнути… з правильного шляху.

От діжка дьогтю!.. Знову Любов не по шпаргалці! — уболівав ласолюбивий Ван Ванич…

— Знову йдуть одні малявки — усі разом… — поспівчував я йому…

Колись В. Ваничу зателефонувала дівчина його мрії і повідомила, що стала бабусею… І В. В. так розхвилювався, що ледве не став дідусем… — Гола Істина не любить езотериков… Ні голих, ні одягнених…

— Я вас любив, а ви колодою лежали… Я вас любив, а ви баглаї били… — гірко запричитав Ван В. над гумовими ляльками із сексшопа…

Одного разу Фіса зустрів Анфісу. Вона довго пручалася, але проти голої сили не попреш… Весілля зіграли прямо на газоні… Жили вони довго й щасливо. До самого ранку… — Будь-яке перекручення — норма! Для штопора!

— Я вас любив, але серце вже не стукало… — зітхнyв В. Ванич, побачивши околишніх селявок. І при цьому обачно додавав: — Я вас любив?.. Нехай Прокурор доведе!

 

Оповідка сімнадцята,
мікс-джи без брехні

— Рекламна пауза!.. — раптом заявив невгамовний Ван Ванич, і зажадав включити в постмодерний гіпертекст спільного доробку “Рекламний ролик горілки Миргородської”… Співавтори дружно не стали йому заперечувати… Головний герой спільного роману колись мікшировав і не таке…

Таки рекламна пауза:

— Будь простіше! — сказав Спиноза Сократові і ляснув сто грамів. Сократ ляснув його по плечу і теж ляснув сто грамів. Отут, звідки ні візьмися налетіла Клитемнестра³³ і теж ляснула сто грамів. Спиноза ляснув її по плечу, а Сократ облапив і ляснув по заду…

На радощах усі знову ляснули по сто грамів. Але отут Клитемнестра зненацька народила. Дитину поспіхом нарекли Діогеном і засунули в діжку із солоними огірками…

Усі дружно ляснули по сто грамів — за здоров’я! — і налили ще. Але собака Діоген ледве не зіпсував свято: заверещав і помер. Усі засмутилися і ляснули по ста грам. За упокій!.. Але отут Клитемнестра знову народила…

Усі поплескали дитину, що репетує, по зморщеній гепочці, нарекли Гвидоном, квапливо запхали в діжку з оселедцем і ляснули по сто грамів…

Від струсу барило упало на бочок, покотилося і ляснулося з пірса в море. Усі квапливо ляснули по сто грамів і налили ще.

Так вип’ємо ж, друзі, за тих, хто в морі! Здригнемося, будьмо, чін-чін!.. За демократію — на суші і на морі — у нашому містечковому лайнократичному плаванні!..

Одного разу Ван В. вирішив остаточно покінчити з тоталітаризмом. Зарядив Царю-пушку порохом Коби³⁴ і вистрілив у бік граду Петрового. Летів Коба, летів, але до “Аврори” так і не долетів, бахнув урною об землю і обернувся на доброго молодця. І повернувся пішки в Москву. І призначив В. Ванича Міністром внутрішніх справ… А Берію не призначив… Порох із ним!..

— Добре там, де нас немає!.. — говорить В. В. у Бутирці зацвілим тюремним стінам часів царату, тоталітаризму і неоконструктивізму всіх плутократій, які тільки можна придумати, і бутирські стіни розповідають В. В-чу про найголовніше…

Коли Київська Русь остаточно зубожіла, а Ізраїль остаточно розбагатів, багато хто з окремо узятих українців з великоросами забули геть чисто про те, що вони люди руські і згадали, що вони євреї…

І рвонули назад, але так і не зрозуміли, що там добре, де нас немає. Саме тому і добре, що нас там немає…

— А нам не добре, — сумно поспівчував перебіжчикам, які сюди чмихали, В. В., що компетентно усвідомив себе у вічному лайні…

І хоч нічого за душею в самого В. Ванича не залишилося, він зрадів волі, і пішов на чергові вибори…

Коли ж В. В. прийшов на виборчу дільницю, пожежники ще не приїхали, але урни вже були повні недокурків. Ван В. демонстративно закурив “Приму”, зайшов у кабінку і кинув недокурок в урну. Прийшовши додому, В. В. подзвонив по “01”. Але пожежники так і не приїхали…

Приїхали свіжовибрані депутати і навперебій стали запевняти В. Ванича, що в маленькій Державі легше влаштувати довгоочікуване райське життя, ніж у великій-превеликій…

І так задурили бідному В. В-чу голову, що він обома руками проголосував за незалежність Росії, України, Білорусії, Ірландії, Аляски і штату Техас…

Проголосувати-то проголосував, але через десять років зрозумів, що все це туфта. І обома руками проголосував за возз’єднання України, Росії, Польщі, Шри Ланки і Ерец Ісраеля. Але ніхто з В. В-чем так і не возз’єднався. Крім Лицарів Храму Труни Господньої. Бо воїном Христовим був, яко Син людський…

І призначили вони В. Ванича намісником Бога. І він цілий рік висів на хресті. Але Богом так і не став. І вирішив В. В. сам стати хрестоносцем. Захисником Святої Землі. І одержав орден Редьки і Великої Брукви. І оженився на Королівні Полів… Отож весело і прожив він десять років, зовсім незалежний від свого соціального і цивільного лі-бі-до…

— Даєш ностальгію! — репетував В. Ванич, сидячи в Машині Часу. — Бо облизня з’їли…

— Їли, їли, їли!.. — відповідала йому машина, поки Ван В-нич остаточно не захлинувся своїм власним минулим, що не відбулося…

І В. Ванич, нічого нового не помітивши в навколишній його реальності, взяв і викинув свій старенький телевізор на асфальтований тротуар “Матері городов руських”. І ні американського кіно, ні доморослих трилерів у його будинку не стало…

І Ван Ванич знову винайшов велосипед. Але його обломило кататися…

 

Оповідка вісімнадцята,
звісно, з “Буратіно”

Сходка алконавтів із селявками… Тари-бари-растабари… Усі тут не пани в оточенні битої тари:

— Куля — дура, багнет — молодець!.. Маяковський абсолютно правий. Мистецтво заради мистецтва — інтелігентська нісенітниця!

— Великій і могутній російській мові вісімнадцять мільярдів років. Усевишній знав лише одну мову — російську! Інших просто не існувало. Це мова основ Світобудови, мова Створення…

— А я людина російської культури. Але це не значить, що багнет-молодець мені миліше кулі-дури. Це ура-патріотів нітрогліцерином не годуй — дай тільки кинутися грудьми на дзот! Одне лихо — дзотів на всіх не напасешся…

— Та будь я хоч негром похилих років — французький би вивчив би тільки за те, що їм нам провіщував Пушкін!..

— Голий націоналізм мені огидний. Російський, український, французький — без різниці…

— Мовчи француз!

— Сам ти хранцуз!.. І в українському парламенті сто французів, і в дієтичних гастрономах столиці стали продавати жаб’ячі лапки! Сам бачив: за ціною двадцять гривень за кілограм!

— Не шукайте в моїх словах езотеричних змістів. Я відкритий, як небо над Хіросімою… Ніщо не коштує так дешево і не цінується так дорого тими, хто містечково владу тримає, як усе націоналістичне…

— Заткнувся б, глиноземе під Чорнобилем… Теж мені спец по анальним анналам³⁵… Теж мені хібакуся³⁶…

— А хiба вкусиш? Навколо одні продуктові виродки для жлобів і іногородців…

— Теж мені інтелігенція: пий, що наллють; жери, що дають… А на трансгенні продукти з-під ягнички Доллі знижка через цвинтарні вінки… на вічному приколі!..

— Шалений націоналізм свідчить про комплекс національної неповноцінності!

— Не смішно… Краще пусти гранчак по руках… І не сміши мого німба тілесного…

— А з чого ви взяли, що я вас смішити наймався?.. За які такі дулі?.. Я за оригінальністю не женуся. Женуся за банальністю…

— Те-те, французе… Мабуть, і ти усвідомив, що в житті завжди є місце… задньому місцеві!

— Добродії, ханурики!.. Нас зрадили: усі ми від народження в гепі!

— Чистоплюїв хоч греблю гати, а тих, що плюють по вітру, взагалі нікуди подіти…

— Ніхто не любить думати про неприємне. Тому мало хто любить тих, хто змушує задуматися. А я любові вже не шукаю… Шукаю себе.

— Любові всі літа покірні, але і вона, неборака, покірна усім: і маніякам, і ґвалтівникам, і скопцям…

— У кожної пори своє щастя, малозрозуміле попередній… А особисто мені приємно бути тупим як валянок, але щасливим, як стара калоша.

— А я роз’ясню зараз усім вам по-французькому: “Ейн Гот вейс³⁷!” Один Бог відає, чому нас усіх зараз так тепло і радісно посилають на…

— Злиденні, забирайтеся на Марс!

— Ш-ш-ш!.. Бог — це не стіл, не стілець, не ліжко…

— Плювати на ліжко: солодко поїв — Швидку Настю схопив!..

— Та не перебивай ти!.. Бог — це стан. Стан Любові. Отак!

— А як же ягничка Доллі? Хто її полюбить, оцю потвору?

— Цю неборачку!

— Цього безневинного монстра!.. Здійснилося!.. Ягничка Доллі не самотня — клонували вже навіть Пан Отця Небесного!

— А я купив в аптеці суідно і повільно, проте впевнено пливу до смерті. Усе щастя мудрості полягає в тому, щоб не боятися того, що буде потім. І тому жити не тільки тут і зараз, але і там!..

— Перепились!.. Геть із “Буратіно”, архари й архошмари³⁸ — шари не буде!..

Усе?!.

— Як набридла вся ця шушваль… — в’яло подумав опісля нічної зміни втомлений В. Ванич, зайшовши справити малу потребу по дорозі в елітарний Стриптиз-клуб і повільно роздягаючись під несамовиті крики нових французів.

Одного разу Єрофія Павловича розібрали сумніви, коли один жлоб сказав йому в лоб:

— Ти, дядько, — жлоб! — Але Єрофій Павлович йому не повірив… Але зате повірив мені, що велику частину доби я оптиміст. Ну і я йому побажав того ж… Але він захотів бути оптимістом цілодобово й у черговий раз зажадав:

— Наливай! — Довелося дати йому в лоба і ласкаво заперечити, що навіть заплішений дурінь не може бути оптимістом цілодобово. У протилежному випадку він не заплішений дурінь, а круглий ідіот, тобто сама досконалість.

Мене ж самого минала чаша ця… Туди їй і дорога!..

Страшні ночі, веселі дні… Уже листопад. Але Золота осінь усе триває і триває… Ковбаса з конини — десять гривень, з чоловічини — шість… У самого — замість ніг — пульсуючі недогризки, замість голови — чайник, що клекоче. Їсти подано!

— Ну і чорт! — в’яло чортихнувся В. Ванич, піднімаючи напівпорожню склянку за здоров’я прекрасних дам.

— Дам, дам!.. — пронизливо заверещала крайня, простягаючи руки, що трусились, до склянки… І В. В. дав було, але потім передумав, тому що познайомився з бомжем жіночої статі, жінкою-вамп, що працює на півставки екскурсоводом.

І вона відвела його в Маріїнський палац і показала своє ліжко. У стилі Ампір. Але Ван Ванич від продовження екскурсії відмовився навідріз. Яйця дорожче…

Від усіх цих справ кинув я пити. І не пив цілий день. Але ввечері потрапив на Презентацію. А там — по пляшці шампанського на пику. Суцільний розлад… Шампанське не люблю… Не діє. А що робити?..

Випили по пляшці. Закусили цукеркою. Боже, ще тягнуть!… А половина вже не п’є. А нам не можна презентанта кривдити. Випили ще по пляшці. І вже не закушуємо. Чекаємо продовження. А його все немає і немає. Заснули прямо в залі, так і не дочекавшись Презентації…

А Ван В. дочекався… І презентнувшись як слід, пішов у гості до знайомого художника і так нажрався, що, повернувшись додому, сам почав малювати. Томатним соусом на стінах…

А через два дні запросив гостей на свою першу персональну виставку. Вхід — пляшка… Картини гостям настільки сподобалися, що вони з’їли їх разом зі шпалерою…

Більше В. Ванич виставок удома не влаштовував. Тому що кожен, хто хоч раз п’янкий плід творчого блаженства вкусив, приречений на творення… Проблема в закусці… За нею і виходив В. В. зрідка по вечорах.

Через те і загнали В. Ванича друзяки-співпляшники в кут і довго били ногами. Але у ворота його творчої майстерні так і не потрапили…

Обмацав себе Ван Ванич і, протверезівши, вирішив:

— Психодрамою більше, психодрамою менше… Аби ребра були цілі…

І загорлав він:

— Навіщо нам Майбутнє, якщо Сьогодення наказало довго жити?.. — І переконано, але без фанатизму додав: — Смерть є чудо з чудес. Але чудо настільки неприємне, що чудом нікому не здається… І яке це чудо, якщо грошей немає навіть на ковбасу по шість гривень за кілограм? Це вже і не чудо зовсім, а нікчемна гурманська некрофілія!..

Одним, щоб жити, — необхідно у щось вірити, іншим же досить просто жити! З алконавтами і селявками, стрибаючи по калюжах і гепаючись прямо на тих, хто п’яний без вина… Просто жити! І вже нікому не заздрити!

А чого ж заздрити, коли околишніх калюж біля “Буратіно” вистачає? Вибирай собі кожну — обітовану, і розташовуйся до самого світанку… Тому що ми подібні Богам, а вони — чорт-ті кому. — Нам!.. І проповідникам нашим…

Проповідник Гоша, прізвисько Гітлерюнг³⁹. За вкрадену в їдальні “Еммануель” просту алюмінієву ложку погрожує бомжам і бічам тутешнім усіма муками пекла, аж до розстрілу… Плоть у плоть… Плоть слабка, зате Дух сильний. Стирчить, як у молодого… Слава яйцям, ЖИТТЯ продовжується!

Оповідка дев’ятнадцята,
похвала дурості й пихатості

— Математизація Дурості — сяюча вершина нашого Вищого Розуму… — мудро вирік колишній Ван Ванич, милуючись своєю яскраво інтернаціональною зовнішністю, і згадав, що з ним і не таке бувало…

Одного разу Ван Ванич побачив у метро двох мікроцефалів років тридцяти. Ні, скоріше, даунів. Чоловіка і жінку… Стоять посередині вагона і — рот аж до вух. Посміхаються, значить. І то один, то інший (інша?) ніжно і несміливо так торкається руки побратима (брата? сестри?) по нещастю біологічному і всміхається довірливо.

А на оточення — нуль на масу. Вороги не вороги — так, тло, пейзаж саморушний. Стоять у коконі жовтого світла, як свічі. Біонормальним громадянам ледь по груди.

Стоять собі і цвірінчать тихо щось незрозуміле, їм лише ясне. А інші пасажири глянуть на них разок і очі відводять: соромно усім за свою статевозрілу божественну нормальність, що випирає…

А Ван Ванич уп’явся — і очей відірвати не може: напівлюди? напівзвіри? напівземляне?.. — але пазурами не рвуть один одного, не стогнуть жагуче, не клянуться у вічній любові, але явно щось знають потойбічно-тваринне й аж ніяк не платонічне. Вросли у підлогу вагона, як замшілі скіфські баби, але без ознак жіночої статі, як, утім, і чоловічої… Застигли в коконі внутрішнього світла, як мухи в бурштині. Тримають один одного за руки і буркочуть собі під ніс щось трансцендентальне.

— Боги напівтварин — не наші боги, їм немає потреби розпинатися перед нами, — сумно подумав Ван Ванич, дивлячись на абсолютну тотожність жовтогарячої аури пасинків божих до своєї. Переступив В. Ванич з ноги на ногу, як застояний кінь, згадав раптово, що таке дихати, вдихнув на повні груди задуху вагонного повітря і твердо вирішив припинити сіяти розумне, добре, вічне… а просто взяти та й полюбити парочку-іншу сидячих поруч юних створінь із круглими, як райські яблука коліньми, персями, сідницями і всім іншим. Але ти ба… Потяг зупинився й усі вийшли. А Ван В. залишився. І в повній пітьмі поїхав у депо. У тупик…

Одного разу друзі розповіли В. Ваничу, як його винесли… чи то зі Спілки Письменників, чи то із Секретаріату адміністрації Президента… Але Ван В. друзям не повірив. Вірніше, повірив, але лише частково, тому що ніхто, виявляється, не бачив, як його туди вносили…

А своїм ходом чи міг потрапити? туди? — та ні за які пироги!.. Хіба що на автопілоті… Довго сумнівався В. В., але раптово згадав, як з’явився на презентацію книги віршів двох… Тетян…

І попросив у дворі Банківської, 3, чи то в знайомого поета, чи то в незнайомого охоронця спочатку ключ, а потім ніж — і став пити з ним прямо з горла портвейн білий, бігаючи щопівгодини в Гастроном Держдуми… За добавкою!..

Презентація йшла своїм ходом, а Ван Ванич — своїм. Бігав, бігав — і добігався… Голова розбита… На сходах Парадного Під’їзду — кров… Окуляри знову вщент… Зате очі — цілісінькі! Хоча і не бачать далі двох метрів. Але далі і не потрібно… Ні бачити, ні знати… Як і горезвісне “куі боно⁴⁰…”

Колись В. Ванич учився на філфаці, але так і не довчився. І коли його запитували, як перевести сui bono, він дуже бентежився і говорив, що залік з латинської так і не здав… А на що йому латинь, коли усі нині норовлять вивчити г’американську…

Це сталося в черговий опалювальний сезон… У цей час і потрапив В. Ванич, як півень у борщ, та не у витверезник, а в звичайну травматологію…. А було це так… Тверезий і померклий, Ван В. спробував втиснутися в переповнений п’яний трамвай, але омоновець, що стояв на передостанній сходинці, легенько тюкнув його гумовим кийком по голові.

Падаючи, В. В. склався бантиком і згрупувався так невдало, що вихитрився зачепити своєю багатостраждальною головою останню сходинку трамваю, що йшов у ніч…

У травмпункті Ван В. роздягли до підштаників і уклали на холодну клейонку в загальній камері… Справа була в жовтні й опалювальний сезон ще не розпочався… Вранці прийшов запухлий лікар у солідній роговій оправі допотопного зразка, взяв у санітара гумовий кийок і ударив В. Ванича по голові…

Прийшов до тями Ван В. уже в раю. Було холодно. Опалювальний сезон ще не розпочався… Смола на стінках казана застигла неохайними плямами і покрилася синюватим інеєм. В. Ванич із натугою виліз із казана, намацав босими ступнями холодну, як лід, коцюбу, схопив її обома руками і зі всіх сил обрушив на рогату голову замисленого біса, що шкультигав поруч.

Чортяка злегка похитнувся, підняв голову, оглянув розлюченого Ван Ванича замисленим поглядом, витяг із заднього проходу гумовий ціпок і уперіщив В. Ванича по голові… І більше Ван В. до тями не приходив…

Одного разу Ван Ваничу стало нестерпно боляче… “Жити треба так, щоб не було нестерпно боляче!..” — подумав Ван В. і помер… Лікарі його воскресили, але впертий В. Ванич знову помер. Медицина ним так зацікавилася, що тепер В. В. вмирає і воскресає щомиті. І немає в цьому ні мети, ні змісту, тому що і жити, і вмирати йому однаково нестерпно боляче…

Ван В. ніколи не втрачав почуття гумору, не втратив його і під час власних похорон… Траплялося, сидить собі на хмарині, дивиться вниз і хихикає. Але ніхто його вже не чує. Крім Добродіїв Янголів господніх, що і не таке чули…

Хоча б про того ж В. Ванича, що вирішив якось покінчити життя самогубством… І двадцять років пив сірковуглець. І синильну кислоту… І дуже зміцнів. І вийшов на пенсію… І тепер п’є самогон. І закушує нітратами… І здоровішає не щодня, а щогодини.

І того ж усім нам бажає!

 

Оповідка двадцята,
маршрут глобалізації: Київ – Москва

Був у Ван Ванича молодший друг, кращий за старших двох, і любив він його дуже. Може, тому і любив, що сина в нього не було, одні тільки дочки, а може тому, що вважав його генієм… А він, за той час, поки В. Ванич одружився, розлучився і виїхав у столицю нашої Химери імперської, — подзвонив рідному Ваньці перед від`їздом… І з дикою хтивістю в голосі зловтішно поцікавився, чи правда, що Ванько вже рогатий?.. Почув, напевно, про його очікуване розлучення.

— Так, — говорить В. Ванич, — один ріг уже виріс. Життя, що кобила, що бика полюбила: викидає такі колінця, що останні яйця відлітають. А за стерв’ятниками справа не стане, не говорячи вже про друзів…

Заткнув дружбанчик своє сьорбало і покотив у Москву борщ постолом сьорбати… Пройшло двадцять років… Контора по заготівлі рогів і копит давно закрита… Час і вино може перетворитися на оцет, а чоловіча дружба кришиться, але не іржавіє… І тепер раптово воскреслий друг чи ледве не щотижня надсилає В. Ваничу листи-листівки з ближнього зарубіжжя… Остання — вище даху, але нижче асфальту: відбиток босої ступні на бетонній плиті. І напис: “Залиши свій слід у житті!” На звороті — автограф друга, що розтовстів на московських хлібах: “Це з приводу Льовушки Толстого, як ти мене обізвав. Ну, можеш розуміти і так, що я — це твій слід у житті.”

З вихідних даних листівки: “Фотобанк “Береста”, 1997, Видруковано в ІПО “Лев Толстой”. Замовлення 2053 /19/

Такий от слід…

А якось, мабуть, вже вкотре, В. Ванич взяв у руки пензель, вирішивши написати картину… І з тих пір от уже сорок років він пише з ранку до вечора і з вечора до ранку, проклинаючи ту солодку мить, коли він уперше взяв у руки цей проклятий пензель… Але одного разу провалився Ван В. у Рівнобіжну реальність і намалював там абстрактну картину, повну світла і вогню. І продав її Господові за сто умовних одиниць… І накупив сосисок. І нагодував увесь світ…

А одного разу на поп-виставці Ван Ванич побачив Ліліт. І вляпався в неї з першого погляду. По вуха!.. А вона — ні… Він її в ресторан, а вона — ні!.. Він її в постіль, а вона — ні!.. Він її до ЗАГСу, а вона — ні!.. Він її туди, а вона сюди… Він її сюди, а вона — ні в яку… Так і залишився Ван В. старою дівою… Хоч і змінив з горя стать. І Батьківщину!..

Повернувся Ван Ванич одного разу додому, але нікого там уже не застав. Ні вдома, ні на вулиці, ні у державі! І родина кудись поділась… Звалила, мабуть, у найближче зарубіжжя за довгим, як комарине жало карбованцем… Озирнувся здивовано… “Ба… От ця Вулиця, от цей Будинок!” А Держава… що Держава? Машина! Не в державах щастя!..

Спіткнувся Ван В., плюнув під ноги і потяг себе по сходах… Відкрив двері — порожньо в квартирі… Усе пороздаровували, що не продали. Та й сам він, як та сорока, що все самоцвітне, блискуче в кубельце тягне, тільки навпаки — все у себе витягує, що наніс раніш… Тому порожньо в родовому гнізді, як у танку. Сміття хрумтить під ногами, сердоліки коктебельські… А зі стін картинки його олійні витріщаються оком вогненним. І репетують благим матом фарбами червоними на самого Ван Ванича, Батька рідного!.. Нудно їм у квартирі. Простору Андріївського хочеться, товкотнечі, шуму. І щоб прапори на вежах!..

Позривав В. Ванич свої витвори зі стін разом з рамами і потягнув на Узвіз. Подарувати іноземцям за гривеник!.. За гривно⁴¹, значить… Та не рубане, повноваго-срібне, а “дерев’яне” з-під продажного канадійського преса…

Палає свічка… Перо скрипить, і думка буксує…

— Усе, списалося! — скрипить перо, пробиваючись крізь товщу холестерину… До світла!

— Ау! — Немає відповіді. Вигини сірих звивин. Стеарин тече. Сюжет ремствує на розтоптаний талант… З тих пір, як одного разу один неписьменник обізвав Ван Ванича письменником… Ван В. страшенно образився і перестав писати… Відразу кинув стило і став вигострювати… стиль. Тому що почув якось В. В., що людина — це стиль і відразу став стилістом. Але потім з’ясувалося, що, навпаки, стиль — це людина. І тоді В. Ванич вирішив стати людиною… І сміливо кинув в обличчя Літраді:

Коли пишеш роман, що складається з одного афоризму,
не варто нічого розжовувати!..

Але йому не повірили… І не простили… І стали довго жувати, клацаючи вставними щелепами беззубої, але ікластої Суспільної думки, на яку В. Ваничу було просто плювати… Та тільки слини було шкода…От Ван В. на нього і не плюнув, проте Літрада отримала непереливки…

Але одного разу Ван Ванич зрозумів, що він маргінал⁴², що живе на полях тексту. І закреслив весь цей волаючий, юродивий текст… Сторінка стала порожня і незрима. І настав Перший день Створіння… Амінь!

“Привіт, Леонефе! Твої опуси з кожним разом стають усе блискучіші… Шкода тільки, що навантаження твоє настільки велике, що тобі ніколи зробити паузу й оцінити свої деякі перлини, кинуті, як щось малозначне, — навіть “інтер-да⁴³!”, на відміну від “негативного інтер-нет”(рос.), уже не знаю чи тобою складеного, — мені оте “інтер-да!”здається і дотепним, і багатообіцяючим. Утім, це те ж саме з мого боку, що розхвалювати побачений в картинній галереї лаконічний напис “ПК” (пожежний кран), що знаходиться поруч із шедеврами.

Віктор Московський.”

Так ось… Перечитую себе і дивуюся… Невже це я написав?.. Чи це написав самограй?.. Відкіля звалився у світ наймиліший образ Ван Ванича?!. Уночі читаю фентезі і пишу напівказки… Удень сплю і друкую… Друкую і сплю…

Так і продовжував би, але одного разу сам В. Ванич написав роман про кохання. І попросив мене відредагувати його… Я різав по живому, а Ван В. стогнав… Я різав, а В. В. стогнав… Паперова купа росла уверх, а Ван Ванич — униз, поки від нього не залишився лише капелюх. Від роману ж залишилася тільки одна фраза, та й та, на жаль, виявилася непридатною для друку…

 

Оповідка двадцять перша,
хилософія тризни

— Половина людей живе в радісному “завтра”, половина — у сумному “учора”. У сьогоденні — як справедливо помітив Шопенгауэр — не живе ніхто… — вирік якось В. Ванич, але уточнив: — А сміття голих фактів нам дорожче, ніж німб на пиці!.. Тому що сьогодні в нас — стан близький до нірвани. Стан вічного безгрішшя! Здавалося б, наше сьогодення — лише мить… Але ця мить давно зупинилася, а ми цього так і не помітили…

Якось Ван В. мацав булку з маком, але так і не купив. І вона дуже образилася… І тоді повідав їй В. Ванич, що ласкава телиця від двох корів ссе, а бик хоч і не ссе, але теж їсти хоче… І хоча булка сховала за вітринним склом ароматну здобу своєї душі, але більше на В. В. не ображалася…

А от одна здобна селявка образилася, сховала в слухавці ароматну квітку своєї душі і нічого йому про себе не розповіла. Але і прямо пропонувати себе В. Ваничу не стала, а тільки пахтіла на весь довірений Ван В. магазин, прориваючись крізь зумер… Представив її собі В. В. без унісекс⁴⁴-уніформи й чомусь подумав:

— Гладка сідниця, та й личко ще не зсохлося… Е! Адже охороняю магазин, а не бордель!.. — і вирішив Ван Ванич ніякої красної дівки на довірену йому територію не допускать!..

А візьміть, приміром, газети і подивіться, про що там сьогодні пишуть… І ви переконаєтеся: так усе про те саме, що і мільйон років тому… От вам, будь ласка, світська хроніка:

“Одного разу Ван Ванич знайшов у кущах мішок
зелених. І став Новим Росіянином… І купив віллу в Новій
Зеландії… Але швидко її пропив… І повернувшись у Київ,
зрозумів, що не в грошах щастя — і, виявивши
безкорисливість, віддав старчисі
останні двадцять копійок…”

Ха-а! Ви повірили?! Ну як такому, та й не повірити? Увірувати в розумне, добре, вічне — легко, здійснити важко… Знадобиться Вічність… А поки треба працювати… Працювати не покладаючи рук, працювати не розгинаючи спини!..

Працювати не розгинаючи спини весело і приємно, коли молодий. Але коли зносився — уже не весело. Але все одно приємно… Саме тому творча праця найкоштовніша. І якщо під “богом” розуміти натхнення, то я вже не боюся, що мій Бог мене залишить…

Одного разу Ван Ванич зрозумів, що творчі муки і творче блаженство солодше за секс, але гірше за кохання. І закохався в Будду, Христа, Магомета й Ієгову… Але взаємністю йому відповів лише Кришна…

І подумав Ван В., що в людей було безліч вічно живих богів і кумирів — від Ісуса Христа до Марії Деві Христос, не враховуючи В. І. Ульянова та І. В. Кобу, чия вічність супроводжувалася знищенням мільйонів душ людських…

І вирішив В. Ванич, що попереду у людства вічність, — і багато ще буде вічно живих!. З того і занедужав В. В. манією величності, і хворів так довго, що став Месією… Але ніхто йому не повірив… Тому що в ім’я нової віри він так і не знищив хоч би одну людину… Пошкодував усіх — навіть себе!.. І засумував отут Ван В.:

— Як жити з іншими?.. На п’ять хвилин у кущики?.. Але не собачка ж, не кролик, та й не хочеться вже… Хіба що кого піймати, як Муму за хвіст, і не дати йому утопнути… в морі життєвому?.. Кого піймав, з тим і жити…

Відвернувся я від В. Ванича й озирнувся навкруги… Навколо охоронюваного мною “Буратіно” всю ніч шастають відчайдушні найди папи Карло. Кожному поспівчувай: обігрій, налий, поклади на пластмасові тарниці з-під Оболонського пива і напоуми перед сном кумарним… А чого їм отут даремно кумарить? А ну пішли ж бо всі геть!.. Один тільки Розанов мене заспокоїть…

Розанова люблю за чесність і відкритість, хоча він саме тому і робить іноді враження заплішеного дурня, точніше не дурня, а дурника, тобто форменого недоумка (особливо коли він пише про Гоголя чи про євреїв) Усе рівно люблю… Люблю недоумків! Сам такий… А благоглупість Розанова безсумнівна. Ну і що?.. У нього навіть дурість геніальна, а в нас навіть геніальність тупа і безсердечна…

Займає ще і педантичний невидющий Боргес, коли не зрячно і співчутливо цитує Секста Емпірика (“…сьогодення ділене і неподільне… Виходить, сьогодення немає…), розділяючи непроглядну оману древніх мислителів про ілюзорну природу протиріччя — якщо що-небудь суперечливо, значить, його немає. Досить соромітна омана для середини двадцятого століття.. Зате живуча…

— Це ти кинь! — прикрикнув на мене строго Ван Ванич, — Хілософствуєш — хілософствуй, але запам’ятай, що скіки б протиріч у мені не було напхано від безглуздя життєвого, я є і буду живіший за всіх живих, і про мене будуть ще писати дисертації!..

— Так які ж дисертації?

— А хоч би і з життєвої хілософії. Уже її-то в мене хоч греблю гати!.. А то затяг штудії: “нове спростування часу”… Бідний час! Його раз у раз спростовують. Тоді як я — сам дитя часу, і вчинки мої колосально енциклопедичні! Я навіть впущений за спецзапрошенням в Інтернет!

— І що це за запрошення?

— Інтер-да!..

— Затямлено!.. Наливай. Самий час випити за квадратуру кола й уточнити: хто такий Ван Ванич?

— Ван Ванич — це Я! Але я — не Ван Ванич!..

Одного разу В. Ванич вирішив стати підприємцем. Припинив метати бісер і почав метати ікру. І швидко розбагатів… І вирішив відправитися в Кругосвітню подорож… Однак у порту зустрів В. В. трьох п’яних матросів і пив з ними три дні, доки остаточно не зійшов на берег… Отут-то і зустрівся йому один дефективний, і чесно сказав Ван Ваничу, що він, В.В., дефективний…

В. Ванич роздягнувся до спіднього, устав перед дзеркалом і биту годину шукав дефект… І коли уважніше придивився, то побачив В. В., що зовсім облисів. І вирішив купити перуку. Але придатного розміру в продажу не виявилося…

І Ван В. купив нову голову… А стару здав до кунсткамери… Але потім знову за нею зайшов, але так і не знайшов. Зате знайшов золоту п’ятірку… Виколоту на грудях. І продав її за червонець. І взяв цілу тару шмурдяка⁴⁵. І упився вусмерть… І забув, що він Новий Росіянин, але про те, що він підприємець — не забув…

Та якось поїхав В. В. на ярмарок… І займався там ексгібіціонізмом⁴⁶… І заробив три копійки… І тоді Ван Ванич прозрів!..

Одного разу В. В. пив сподіваної і включив радіо. Усе те саме… що Москва, що Київ… Здійснилося! Возз’єдналися, нарешті, російські націоналісти з українськими… на міжнаціональному ґрунті боротьби з Примарою голодного Комунізму, що бродить по Україні… Вибори пройшли, але Примара залишилася. І нікуди не подінеться, доки живий останній бомж, пограбований власною Державою.

 

Оповідка двадцять друга,
сімейний анабазис

Був у Веле (усе ще Штилвелда) і Ірини (усе ще Діденко). Вони так люблять одне одного (і мене заодно), що сидиш у них у гостях, як у теплій ванні і уходити не хочеться…

Одного разу і Ван Ванич прийшов у гості до коханої жіночки.

“От так сюрприз, — подумав В. В., роздягаючись у коридорі. — Чоловік теж удома”.

— Заходи, дорогенький, гостем будеш! — пролунало з кімнати. І В. Ванич зайшов… Подружжя так сильно любило одне одного, а заодно і В. В., що той зовсім знахабнів і вдягатися навідріз відмовився. Так і вискочив через півтори години голяком прямо у двір. І навіть дільничний його не пізнав. Але для порядку відвів у відділення… За агресивний нудизм. Ексгібіціонізмом називається…

“Веле, привіт! Голова в мене від Ван Ванича йде обертом. Щоб відпочити від нього, вирішив написати тобі маленьку доповідну записку. Тому що ти мій — Богом даний — співавтор, усе, що я тобі надсилаю для роману, можеш використовувати за своїм розсудом:

а) усе що подобається — уставляти,

б) усе що не подобається — викидати,

в) чи ховати в далеку шухляду…

З повагою, Леонеф.”

— Руки в тебе закороткі! — не на жарт розшустрився В. В. — Це по якому такому праву: мене й у далеку шухляду! Терміново змінюю далеку шухляду столу на площину роману, у якому я єсмь і буду!.. — розфуфирився головний герой… І пішов за пляшкою…

Отут я й вирішив убити В. Ванича остаточно: набрид гірше за гірку редьку. Але ти ба… Самого ледве не убили. Притягли друзі два цебра самогону і змусили випити з В. Ваничем на брюдершяфт… Така вона справжня дружба чоловіча…

Якось від Велемира, послідовника Хлебнікова, пішла дружина прямо до власної матері… А від Ван Ванича не пішла. Тому він сам від неї пішов. До Велемира Велемировича… І застав у нього свою дружину. І отут випередила… Редиска! (Мат… мат!.. мат!!. Шах!!!) Але не захотів гордий В.В. з ними жити. Грюкнув дверима і пішов до відповідної матері….

Але це було задовго до того, як Ван В. зрозумів, що на усіх не догодиш… Та було вже пізно: дружина пішла, коханка збігла, коханець застрелився…

Сім років проробив В. В. нічним охоронцем власної дружини. Але нічого, крім виснаження нервової системи не заробив. Й одного разу не витримав і заснув… І прокинувся зовсім неодруженим. І гірко заплакав від полегшення…

В. Ванич дуже любив пити подих молодих дівчин, ну, просто п’янів від нього!.. І до років п’ятдесятьох став хронічним алкоголіком. Але пити свій подих йому вже ніхто не давав. Довелося перейти на самогон…

А одного разу уночі В. В. зайшов у гості до коханої жінки. Сподіваючись на чарку. І тарілку супу. Але спізнився… Вона вже полюбила іншого. І з’їла весь суп… Фатальне запізнення!..

Ван В. довгесенько не одружувався. Але якось відчув себе повним сил. І оженився на першій зустрічній… Але незабаром з’ясувалося, що вона далеко не перша… І щоб наздогнати втрачене, В. В. сходу оженився на другій, третій, четвертій і п’ятій… Але так нічого і не наздогнав…

Самого його робили співавтори… Ну і що?.. Зате Ван Ванич і сам був непромах, і гарем(чик!) у нього вийшов знатний… Прямо гарем по-флотськи!.. І кого тільки в ньому не було…

Одного разу В. В. познайомився з кіллером жіночої статі… І полюбив її з першого пострілу. Але з другого розлюбив: знову промахнулася… (Хiба ж це кiлер?..)

Колись усі дружини Ван Ванича зібралися на військову раду. І воювали страшенно!.. Але потім подружилися і навіть ходили друг до друга в гості. Але В. В-ча із собою не брали… Та й кому він потрібний, якщо чесно, між нами, дівчатами?.. У такі години, залишившись, нарешті, наодинці із собою, Ван В. віддавався солодким спогадам…

Перша дружина у В. В. була писана краля, а п’ята не писана, проте чарівна. Один був недолік — любила бити горщики. В. Ванич теж любив бити горщики, але дружину любив сильніше… Тому скільки вони горщики не били, родину так і не розбили. Міцніше стала…

Перша дружина била В. В. чайником по пиці, друга — по черепу, а третя взагалі любила Ван Ванича страшенно… В. В. перелякався і пішов до четвертої… І прикинувся інвалідом статевої праці. Спокою заради… Але ти ба!.. Не на ту наїхав! Довелося взяти ноги в руки і покотитися до п’ятої… Отут би і казочці кінець, та кінець стирчить… І своє вимагає по-бабуїнському: ба-бу-би!..

І вирішив одного разу Ван В. продати свій орган і хоч трошки пожити для себе… Знайомий мільярдер орган купив, але грошей В. В. так і не одержав: бідолашний мільярдер збанкрутів… І Ван Ванич зрозумів, що утримувати подібні органи (НКВС?) — коштує чималих грошей. І виїхав у Сизрань… Але там його не чекали, і прямо на митниці загорнули назад, у Київ!..

І от якось дружина, вже і не згадати яка, побила В. В., і він викликав міліцію. Міліція приїхала лише на п’яту добу. На той час Ван Ванич устиг відповісти дружині взаємністю… Міліція зняла з дружини білизну, щоб зняти побої (на відеокамеру), а з В. В. зняли відбитки нігтів і пальців… І пригрозили зняти шкіру. І більше Ван Ванич міліцію не викликав. Воно йому треба?.. Сама приїде!..

Але одного разу і вдругоряд дружина побила В. В., і гості ложки покидали, а схопилися за виделки, і почали його підколювати… Потім насадили на тризуб і з’їли за будь здоров з хроном. І дружина, хоч і голосно ридала, але їла за трьох!..

Та через добу Ван Ванич за своїм звичаєм воскрес… Але весь у лайні… А отут ще і гарячу воду відключили. Непруха страшна!.. Що ж поробиш?.. Таке життя… загробне (Гребане!) І полетів В. В. нічним рейсом у Москву, у лазню!..

Прилетів Ван Ванич у Престольну і відразу рвонув у лазню. Але в Тушино лазенька виявилася закритою. Тоді В. В. рвонув у Сандуновські лазні… Та в цей час у Сандунах парилася мафія і парила голови російським олігархам, і п’ятьом змащеним маслиновою олією жваво припікала з півдюжини паяльних ламп… І стояли: і стогін, і сморід, — і всі місця були зайняті…

Кинувся В. Ванич туди, кинувся сюди, але нікуди його голим не пустили, навіть у Кремлівську сауну, де поспіхом організували музей ряжок-лейок… Стягнув Ван Ванич одну ряжку, прикрив лисину і пошкандибав у Збройові лазні!..

Схопив за шкірку чергового банщика, а нині чергового московського бомжа дядька Квасю, дав йому для острашки ряжкою по пиці, і попрохав потерти спинку… Бомжанутий банщик спинку В. В. не потер, але милицею по шиї накостиляв. І полетів Ван Ванич із Пречистої назад у Київ — так і не побанькавшись…

Повернувши в Київ, приземлився В. В. на поритий геть-чисто Хрещатик, і побачив, що від Української Національної Ідеї залишилися лише ріжки Тризуба та курячі ніжки Буша…

— Ну і ціни!.. — здивувався В. В. Узяв ноги в руки і деру!.. Піймали лише на фінському кордоні. Ніжки, звичайно, конфіскували, щоб так прудко з України не бігав, і дали замість них рік суворого режиму… На щастя, умовно: немає місць у місцях настільки віддалених…

Казармена дармовщинка і хозхарчі за державний рахунок не задля таких, як Ван Ванич!.. Бо ж не державний злодій!.. Так і залишився В. В. холодний, голодний, невзутий, знедолений, але зате при ряжці московській, у яку і збирає тепер милостиню на рідних київських вулицях…

Зазвичай Ван Ванич готував собі сам і любив цю справу — жах!.. Але дружина її теж любила. І вирішила раз у житті приготувати обід. В.В. не витримав і почав допомагати молодій дружині перекручувати м’ясо для котлет. І упав у м’ясорубку… Котлети вийшли, що треба, але Ван Ванич їх уже не покуштував…

Зате якось В. В. так довго був безробітним, що забув, що таке робота і з чим її їдять… І з’їв свою Трудову книжку… І вирішив відтоді Ван Ванич харчуватися тільки в гостях… І одного разу увечері знову пішов у гості… До випадкових знайомих. І його нагодували чаєм. А напоїти забули… І з тих пір Ван Ванич завжди пив у парадному. І лише потім дзвонив у найближчі двері…

А трапилось, В. В. шукав Людину. Удень з вогнем. Але так і не знайшов… Зате знайшов Жінку… Але вона виявилася селявкою… Проте “яке життя” Ван Ванич знав уже без неї… І тому він їй не повірив. А перекинув ще добрий гранчак, і вже п’яний у дупель, усю ніч шукав лю-ди-ну!… И лише під ранок знайшов… щось велике і тепле… На власному ліжку…

Одного разу Владим Владимич заявив Ван Ваничу:

— Ми обивателі! Нас узувайте ви!

Але Ван Ванич не зрозумів. А коли зрозумів, уже взули, натягнувши на діряву голову гаптований, але дірявий чобіт імпортної демократії з незграбними китицями і пластмасовими бубонцями… Смійся, паяц! І скручуй горе мотузочкою…

Від горя і недонапування Ван Ванич зварив і з’їв ляльку своєї доньки.

— Знову нажрався! — обурилася дружина і відрядила Ван Ванича в “Дитячий світ”… За новою лялькою… Але грошей вистачило лише на пляшку…

Завершувався Рік Дракона.. У середині грудня Ван В. знову чимало пив. Але не по-чорному. По півтора літра плодово-ягідного… На Різдво вже не пив. Подивився навколо тверезим поглядом — і побачив дочку. Витягнулася, схудла, покращала. На дискотеки ходить… А ще вчора в садок ходила. І в лялечки грала… І зараз грає…

Знову подарувала мишку. Розміром з кошеня. Сама зробила. Вічка-ґудзичка, вушка рожеві, чорна, але чарівна… А В. В. нічого не подарував. Ні, брешу, подарував дракона. Бузкового… Не любив Ван Ванич рептилій!..

І все одно приємно… Діти гарнішають, цукерки дорожчають. Усе дорожчає… Крім життя…

Одного разу на В. Ванича накотило… І став він писати казки. Писав, пописував, ледве було генієм не став, але вдарився здуру в реалізм. Так боляче вдарився, що аж вогники з очей блиснули… Отут уже навіть дружина його пожаліла. Покачала головою і говорить:

— Боляче ти, Ван Ваничу, у реалізм ударився.

— Боляче, — похмуро погодився Ван В.. — Душа болить!

Схопився за серце — і раптово дав дуба!.. Але дружина не взяла. І подзвонила знайомому хилеру⁴⁷. Хилер з’явився негайно… Умився, почистив зуби, поголився, прийняв душ, продезинфицирував порожнину рота, помив ноги і голими руками ампутував Ван Ваничу душу… Разом з яйцями… Отут би і казочці кінець, та кінець заважає…

Оклигав потроху В. В. і став жити-поживати, дружину жувати і з хилером-благодійником гірку хлібом закушувати… А душа — на який ляд вона здалася? Не говорячи вже про яйця… Гривня — десяток, пара — двугривенний… І до старості дружина стала обожнювати Ван Ванича. Та так інтенсивно, що він сам у себе повірив і навіть став гримотіти, як молодий бог… Але як ні гримотів, Богом так і не став. Зате встав! І стояв — будь здоровий! Як Ванько-повстанько… Щаслива старість!

 

Глава двадцять третя,
про дружбанів Ван Ванича

Казка про палець…

Одного разу Драган потрапив у лікарню. І поламав палець… Медсестри ходили довкола нього, мацали палець і дивувалися, як можна взяти і поламати такий великий здоровий палець…

— Симулянт! — вискнула старша медсестра, коли палець тицьнув її в бік, зсунувши разом зі стільцем з насидженого місця біля віконця… Але палець її не чув. Він жадав Кохання і Світла. І завзято рухався обраним шляхом, доки не проріс на півтора метра в кватирку… Тут спогади Драгана про заколотну долю власного пальця починають плутатися і двоїтися… Істина — як завжди — десь посередині. Але де?.. Немає відповіді! І все-таки…

Палець бовтався в кватирці, як лайно в ополонці… Але кльова не було… Клево був учора, коли палець був на своєму місці…

На нього сідали янголи і перелітні птахи, гадили і клювали в маківку. Але одного разу сів триколірний папуга, що злиняв з клітки Головлікаря цієї лікареньки, моторошного божевільного будинку, замаскованого під кардіологічний диспансер, і розповів очманілому від здивування пальцю багато цікавого і повчального…

Не витримавши інформаційного вибуху, палець почав зменшуватися, зсихатися… Бідолашний папуга-ерудит, утративши під собою грунт, гепнувся з висоти четвертого поверху і зламав собі шию. А палець схаменувся і благополучно встав куди треба — на призначене йому Господом і Долею місце…

Була провесна. Медсестри щось цвірінчали в палаті, але палець не чув їх, насолоджуючись щебетом птахів і спілкуванням з незайманою Природою… Йшов теплий травневий дощ, гримів грім, блискавки били в палець, як у маківку Храму, а він усе ріс і ріс, простромлюючи хмари, доки не пробив діамантовим пазуром кришталевий небозвід і не ліг привільно на Небесному престолі, змахнувши через чиюсь недбайливість з райських небес на грішну Землю улюблений канделябр Добродія Бога…

Казка про вибори…

Якось захотілося нам вибрати собі Президента… Свого, не чужого… Але варягів поперли, і вибір виявився невеликий. Один кривий, інший тупий, третій горбатий, а четвертий — взагалі в спідниці… Ну і нехай! Вирішили — вибираємо бабу! Гарна дуже, хоч і розумна над міру… Вирішили — і баста! І ледве було не вибрали…

Але отут через бугор натякнули, знайшлися доброзичливці, що висадять у повітря і її, і нас, до чортової матері! Уже, бач, і тисяча кіллерів проходить підготовку в Перській затоці. Хлопці сурьйозні… На тренуваннях половину своїх вибрали мішенями і негайно перестріляли для залякування нас, недотеп… Пожаліли ми і себе, і бабу — і вирішили не вибирати…

Вибрали мужика!.. Кривого, кульгавого, горбатого і лисого. А зате мужик хоч куди! На зріст з дулю, а із шапкою — три!.. І тепер живемо і не нудимося. Усі стали манюсінькими… Величиною з армійський чобіт… Кривенькими, лисенькими і горбатими. А коли хто і був струнким — могила виправить… І все маленьке у нас: і зарплатні, і хатки у три кути, і права громадянські (бо саме слово якесь завелике!) А чого ще маленькій людині бажати?..

А приблизно через півста років, провесною 2049 року, лежачи на смертному одрі Сан Санич у сотий раз розповідав онукам і правнукам про те, з яким апетитом він з’їв на виборах-99 великий-превеликий бутерброд із справжньою червоною ікрою, але платити навідріз відмовився… Онуки не вірили йому, затверджуючи, що справжньої ікри не буває, а правнуки дивилися йому в рот і вірили кожному слову!..

Казка про Єрофія Павловича…

Одного разу уночі, накурившись прилуцької “Прими”, Єрофій Павлович згадав усі свої попередні життя. Згадав, як був священною коровою в Індії, гетерою в Месопотамії, бізнесменом у СНД, астронавігатором у сузір’ї Великої Ведмедиці…

Але своє нинішнє життя, як ні бився, згадати так і не зміг… Оскільки Єрофій Павлович так невдало реінкарнувався, що знову народився в Эсен Ге… І знову людиною…

Коли Єрофію стукнуло сорок, його батьки відразу померли. Єрофій кинув ходити у вечірню школу й улаштувався по великому блату в кафе “Юний бармен” відразу на двох ставках: мензуркою для розливу і хлопчиком для биття… До осені Єрофіїч остаточно дозрів-знахабнів… Зматерів і став матюкати клієнтів… І безбожно пити… Поки не зустрів у галюнах такого ж безбожника…

Придивився, а перед ним сам Ленін у розливі… Розливає, розливає — і все на трьох! Поділятися, так поділятися… Одну випив, іншу випив, а третьою закусив… Порожньо в кабінеті і голо. Лише череп Миколи скалиться з полиці… Але не злякався покійного царя Єрофій і допився до синього полум’я…

І в серцях пропив усе. І залишилися в нього тільки одні сині тапочки… І синюшний організм… І задумав з горя Єрофій Павлович чаювання… І поставив коробку з рафінадом на стіл… Але зі стелі текло, і рафінад станув. Потім станув і стіл…

У підлозі утворилася діра, і в неї з натугою протиснувся сусід знизу. Викликали сантехника. Сантехник поставив заглушки на трубах з азотною і сірчаною кислотою, але було вже запізно: сусід станув, як шматок рафінаду в гарячій воді… Чаювання було остаточно зіпсоване. Єрофій Павлович вилив чай у раковину і почастував сантехника компотом…

Багато з тієї пори води витекло, горілки і чаю, поки одного разу уночі не почув Єрофійович дзвін… І пішов у церкву. Але отоларинголога там не виявилося… Зате на зворотній дорозі купив з нагоди Єрофій Павлович в антикварному магазині шпичку і на радощах поставив Богу свічку. А шпичка виявилася ні до чорта… Довелось придбати запальничку.

Але якось Єрофій Павлович кинув пити. І раптово помер. І Ван Ванич на поминках по Єрофію напився, як зюзя… А сам Єрофійович усю ніч пролежав на смертному одрі. І зрозумів, що нічого цікавого в цьому лежанні немає… І, розбудивши рідних і близьких своїх, погнав з ними в найближчу винарку⁴⁸, щоб відзначити з розмахом народження нового дня… Якщо читач беззубий — і так проковтне… А якщо зубастий — нехай жує сам!..

З листа Ван Ванича — Вікторові Московському:

“16 травня 00 р. Витюшо, привіт! Що стосується мене, — до глибокої осені іду, як завжди, у підпілля, щоб відпочити від надмірно емоційних і злегка інтелектуальних зимових літературних праць. Андріївський Узвіз (картинки), Гідропарк (теніс), двір (шахи, карти)… Така програмка. Мікродуховна сезонна розмаїтість — єдина заміна іногородніх поїздок. По-перше, немає грошей, а по-друге, нікуди вже не тягне. Інформацією культурно-пейзажно-побутовою уже перенасичений. Чого і тобі бажаю… Трудоголізму — бій! Будь здоровий і щасливий! Сподіваюся, побачимося…

Твій, В.В., а також Леонеф”

Оповідка двадцять четверта,
меморіальні зустрічі

Одного разу Ван Ванич виграв у Національну лотерею квиток на Страшний суд. Але з гальорки ні чорта не побачив… І розпивши з Вельзевулом у пекельному буфеті пляшку Вогненної води, повернувся на Землю найщасливішим гомо, останнім із сапіенсів!..

Якось у день чергових роковин від народження Пушкіна в Києві біля пам’ятника цьому поетові, звісно, у Ієгупці знаному, зібралися всі ті, кому це або ненецікаво, або ті, хто робив на цьому собі ім’я, як і на близькості до самоварної Росії — свої дивиденти останніх років української Незалежності, хай вона була б усім нам не злою мачухою…

Битися доводилося за літературно-художню пайку, не маючи інколи за спиною ні звань, ні ступенів, ні навіть гуманітарної освіти…

Отож пропоетили майже ціле життя, і якось не помітили, що на всіх них мається лише одна завушно-технічна освіта, котру мурижили ціле десятиліття в київських кулуарах Одеського інституту зв’язку або КПІ, та до того — ще міський лікнеп при міському інституті Марксизму-Ленінізму, з якого повиповзали дипломованими атеїстами…

Так що з усяким зовнішнім проявом божественного в житті у них не склалося, хоча по вірі своїй були вони або стихійними кришнаітами, або спонтанно-стоїчними іудеями, секуляристами⁴⁹, що зберігають вдома на видноті кипу, тобто єрмолку… Пушкін для них — напівбог піїтичний — отака собі пташка божа! — і вони йому через свої уподобання —малозмістовні — віддані!

Це наш народ! І він дорогий нам насамперед не з тлумачення древньої віри, що із нього не вибили за три з половиною тисячі років, а з того, що тепер уже нічим не вибити пам’ять про Пушкіна з росіян, українців, чухонців і нас — православних іудеїв усього Есен-Гов’я. За останні двісті років ця пам’ять зрослась з народною…

Одного разу А. С. Пушкін вирішив стати Професіоналом і подав заяву про прийом до Спілки Письменників. Але його не прийняли. Сказали, що немає місць, а якщо чесно — і Спілки ніякої немає.

— Проклятий царат, хваць його за ногу!.. — вилаявся в серцях Олександр Сергійович і викликав на дуель Данте Алиг’єрі… І пристрелив, як щеня…

Коли маленька людина з’являється на вулиці, виникає питання: а як живемо ми, люди, і що відбувається увесь час навколо з такими ж як і ми маленькими людьми? І чим ми їх, Господи, кривдимо? І чи прощаєш ти нас, Гошем⁵⁰?!.

Aza nizi naza⁵¹ — чарівна фраза-поліндром з фільму великого Феліні “Вісім з половиною”. Час подумати і час придумати. У цьому і сіль, з якої випливає, що головне — не тягтися на зап’ятах у Часу…

Aza nizi naza… Життя ніколи так просто не відпускає від себе тих, хто хоч одного разу потрапив у її липкі тенета…

Aza nizi naza… Чи не правда, Ван Ваничу, що Україні зараз не до тебе, як і не до таких же, як ти! Вона зараз ситенько одержує свої “нові” гроші на державну перебудову, якими їй ніколи нагодувати всіх голодних, та й недоречно їй робити таке…

До чого ж? Уже краще б усім злиденним духом одержати разом з цими “новими” грошима і яку-небудь нову липову ментальність. І замовчати про свою нездарність бути людяними одне до одного…

Aza nizi naza… Людство вічно робить помилки, раз у раз знищуючи як окремих людей, так і цілі цивілізації… У цьому світі все й усі приречені на забуття…

— Aza nizi naza… Aza nizi naza… Aza nizi naza… — навчає навіть у сні В. Ванича карлик Бом.

Урочиста кремація… Одного разу В. В. знову нажрався, вліз на трибуну і заявив що мітингує, і що йому — час жевріти, а іншим — гнити… І спалахнув на прощання синім полум’ям… Жити вічно — це нелюдяно!..

Якось раз зателефонував В. Ванич на “Просто радіо” на конкурс короткої розповіді і повідав про двох братиків-недолітків шести і дев’яти років, що стережуть місце розпиття пива місцевими бухарями-мутантами… Вирогідність отримати чергову порожню пляшку, зрозуміло, більша в молодшого, бо йому віддані симпатії приймаючих зілля алкоголіків, і тоді старший брат просто виносить молодшого братика-конкурента прямо на руках із загальної зони бізнесового підприємництва.

Молодший від горя репетує до хрипу, але перемагає в даному разі не молодість. Алконавти шоковані його вольовим прийомом і поступаються всім порожнім посудом цьому “новоукраїнському” бізнес-гаврошу… От так і виходить, що завжди перемагає той, хто хапає… Від народження і до смертного одра… Начебто в кожну дитину від народження вселяється Гаспид…

“Хресний хід” у Троєщинському храмі: “червоні” хрестини під нескінченний лемент захриплої від натуги дитини (хрестять дівчинку в червоному платтячку й у червоних пелюшках):

— Ізиди, Гаспиде!

— Іду…

— Ізиди, Гаспиде!

— Іду…

— Ізиди, Гаспиде!

— Іду….

У той же час дружина Ван Ванича молиться у ікони Миколи Чудотворця. Свічка дружини “кар’єрних” кровей. На трьох недогарках:

— Пом’яни рабу божу прудкенько п’ятдесят разів! Амінь!..

Одного разу В. Ванич випав з колиски. Прямо на рейки… І побачив світло наприкінці тунелю… І зрозумів В. В., що жити йому залишилося лічені роки… І перестав зважати на… стики на рейках років… І побрів по шпалах…

А якось знов, через багато років, Ван В. біля входу в бар зіштовхнувся з Мудрецем… І знов удав із себе простака. А мудрець на цей раз прикинувся шлангом. Так і розійшлися, не поспілкувавшись. А шкода… Та що поробиш? Розкіш людського спілкування чималих грошей коштує… І зрозумів В. В., що найсумніше — не періодична відсутність грошей, а періодична відсутність то розуму, то енергії… Вічно шляються порізно…

Билина, що є преамбулою до минулого… Йшов Добриня Никитич по лісі і натикнувся на галявинці на сніжну бабу. Зовсім змерзла!.. Пожалів її Добриня, накинув на неї ватник із власного плеча і пішов далі. А коли повернувся, вона вже станула. Разом з ватником… Ото і довіряй після цього бабам…

І минуле, що є постамбулою до ностальгії… Одного разу В. Ванич Леденцов за великі бабки (долари) поміняв прізвище. І ПМП⁵²… І тепер Ван В. (Одинцофф) стирчить за бугром, як у полі перст. Фалос, по-науковому… І жодної скіфської баби на обрії!..

Одного разу Ван Ванич довідався, що Росія — батьківщина слонів, Україна — мамонтів, а Узбекистан — узбеків. І вирішив упритул зайнятися палеонтологією, щоб дізнатися нарешті, де його доісторична Вітчизна. Але так нічого і не дізнався. Зате захистив дисертацію… І отут наснився В. Ваничу віщий сон… начебто він — це не він, а бульйонний кубик, якому сниться, що він — Ван Ванич!.. І В.В. довго кудахкав і матюкався, доки не розчинився остаточно.

 

Оповідка двадцять п’ята,
статус кво чи квазі-“Буратіно”

Сплю і пишу… Пишу і сплю… І щасливий… поки не розбуркали…

Безмежність затишна… Кожний із нас — її повноправний центр… Тоді як безпорадність стала революціонізуючим словом-комплексом дев’яностих… Але дев’яності відійшли… Безпорадність скиснула — до неї просто звикли…

Та раптом в безмежності з’явився Бог! Бог Геометрів — центр центрів, пуп Всесвіту… А ми, чоловічки Божі, тварини земні, навіть не помітили, що іноді і Всевишній тупий, як валянок. Хоч саме тоді в нього і з’являється щось людське…

Пан Усевишній! Б’ємо чолом з епіцентру всесвітньої безпорадності… Приєднуйтеся!.. Тому що ми є! Наші земні фізики давно вже довели, що є така годинка, коли ніякого часу нема, а фізика є… І буде вічно!..

А от жити вічно — нелюдяно… Так що поспішайте з кожним із нас погуторити, доки час не перетворив нас на кам’яновугільний брикет… Хоча, що вам цей брикет? Психодрамою більше, психодрамою менше, аби ребра були цілі…

А в нас тут із тілами трапляється всяке… Навіть на найвищих державних рівнях… Що не кажи, а зменшилася у нас, нинішніх, щільність вічно живих, а ми і не помітили… Але ж які були!..

Був Христос — вічно живий, був потім Ульянов В. І. Була і є Марія Деві Христос… Попереду у людства вічність — багато ще буде вічноживих… Шкода, тільки нас не буде…

Але поки ми є, оптимізму життєвого не зменьшиться: хто “у Христі”, той “нова тварь”, а хто в Ерец Ісраелі (чи в Даждь-бозі) — той стара… А то як же! Усякій тварі по парі… В ім’я доказу Буття Божого…

Дитячий белькіт — квіточки, тоді як земна юдоль⁵³ часом має і колір, і запах дитячої несподіванки… Уляпалися жидко і надовго. Можна поговорити: предметно про безпредметне… Уляпався — не цвірінчи!

“Подайте на харчі!..” — милостиню не попросиш. Тому що навчений вже, і напоумлений, і наставлений, і кинутий… На сваволю долі… На сваволю наснаги життєвої, що наснажує єдиною спокусою — ще і ще раз вижити!..

Короткий римський меч. І не меч навіть, а товстенький широкий кинджал. Бронзова рукоятка вся в рубцях. Прошу десять баксів. Ніхто не бере. Так і тягаю в газеті. А викинути шкода. Річ у господарстві потрібна. Тикнеш газетою в живіт — і ваших немає! Наших, правда, — теж…

Наші ж бо упокоїлись ще за часів Черняховської культури… Тоді такими клинками зламували грудні клітини покійничкам, щоб визволити душі померлих і відпустити їх на всі чотири боки… Аби не мучитися їм злом — ні минулим, ні майбутнім, і соплемінничків своїх не стращати…

Ох і потрудилися тоді наші містечкові костоломи, поки усіх не угамували… черняховців… чиї душі звільнені повернулися до нас, у “Буратіно”… Такі от ми… Спробуй нас дістати!..

Відвідав учора “Буратіно”. “Козацький шлях”, “Старокиївська” — по червонцю і вище… Лише “Російська” — 5 гривень 10 копійок. Явна дискримінація по національно-горілочній ознаці… Відверто прийняв на грудь “російське” питання… Бо ж, зрозумійте, легше воно для гаманця, ніж націоналістичне. От і уся політика.

Гілка мене підтримала. Бо в тої запити невеликі. Усього Гілці — тридцять три роки, здавалося б, вік Христа, а має чомусь груди, як груші… Дивно, але приємно… Згорнулася калачиком і застигла в позі ембріона. Регресія в дитинство. Бездоглядність. Розмовляє як трьохлітка, але п’є як здорова дитина-тітка. До й опісля сюсюкає… Проспалася, очуняла і усе забула. Завжди забуває. Голос нормальний… І сама нормальок. Така от психотерапія… За допомогою прутня і пляшки…

Оргазмічно згадати внутрішньоутробну фазу свого розвитку відносно легко, але утримати спогади важко, майже неможливо… Це навіть не сон!.. Ништяк! Прорвемося — туди і дорога. У вічну круговерть плазми… Не століття ж себе і світ охороняти! Коли-небудь щось скінчиться — чи чергування в “Буратіно”, чи я сам, чи світ…

Те, що в інших називається натхненням, у мене називається недосипанням… Чи викликається недосипанням?.. Суцільний сплеск рефлексій з різного приводу… Здвигонути розумом можна чи можна щільно зашитися в емоційну тканину власного універсуму…

Але в емоційній тканині универсуму⁵⁴ Ван Ванича міль байдужості давно вже прогризла діру розміром з кінську голову. З діри вискочила Селявка, розгорнула зубасту пащу і заклично заіржала. Кінська голова злобливо вищерилась на Селявку, але потім посміхнілася так ласкаво, що В. Ванич з лементом очуняв. Але спізнився…

Селявки вже не було. І Голови не було. Нічого не було…. окрім Штилвелда з коржиком у руках. В. В. від полегшення застогнав, зміркувавши, нарешті, що це лише сон, та до того ж ще й чужий. І вирішив Ванько ні за які пироги в чужі сни більше не ходити… Собі дорожче. Взуття-бо, мабуть, не казенне!..

Одного разу уночі Ван Ванич вирішив почати нове життя… Міцно-преміцно прив’язав себе до обдертого, але улюбленого крісла, що стояло в коридорі, й заснув… Рано вранці В. В. із здивуванням виявив, що стоїть біля улюбленого Гастроному і у нього за плічми важкі крила.

— Зовсім здурів! — обурювалася черга. — Ще б ліжко із собою притяг.

— Мати!.. Мати!.. Мати!.. — загадково відповідав В. Ванич, протискуючись до стійки…

Пізно уночі В. В. знайшов себе в рідній квартирі. На душі було легко. Хтось щось пік. Зі здивуванням виявивши, що цей хтось — він сам, В. В. обережно обмацав свої лопатки… Крил не було. Вони були засмажені у печі. Лише жалюгідні культяпки сиротливо бовталися за спиною… В. В. із натугою віддер їх, спритно примотав себе до ліжка і солодко заснув…

А я тієї ночі, як звичайно, не спав, та й з вечора не пив ані росиночки, і зустрів В. Ванича, коли він був занадто п’яний, а я сильно тверезий. І це жахливе видовище задоволення нам обом не принесло. Сам В. В. мене не помітив, а я хоч і помітив, але не впізнав… Так і пройшов мимо… У “Буратіно”.

Усе частіше відчуваю по ранках після безсонних ночей чергування, як дерев’яніють руки, і німіють ноги. Треба, певно, стати хоч на третину просто деревинкою, дерев’яним чоловічком (як любила говорити про мого покійного дядька його кохана дружина), щоб витримати безупинне маразматичне пхикання рідної матері. Лише тепер можу зрозуміти Колю-Миколу, що повісився на огорожі Видубицького монастиря 16 років тому.

Навколо мене життєва каламуть проблем… Мати незабаром помре. Усі вмруть… Знову залишуся сам… Подібно всесвітньому ембріону-підкидьку… Жах… І взагалі не розумію, чому я повинний вас розуміти?.. Мати!.. Мати!.. Мати!

Мамані моїй вісімдесят один з копійками, але усе ще бадьора, не аполітична. Пресу читає регулярно… Учора прочитала в “Фактах” жалісливу статтю про Горбачова і юну Раїсу Максимівні, а сьогодні ранком і говорить:

— Так, Хрущев — Ромео!.. Ах, не Хрущев, а цей, як його…

— Та добре, — говорю, — яка різниця?.. Усі вони — Ромео! Тому і мруть їх Джульєти, як мухи…

Тільки сам я не муха, а Дурень із Країни Дурнів — дурень у квадраті!.. Доглядальник біля старечого одра своєї матері… Вічне життя — вулиця з однобічним рухом. Із життя — у труну, із труни — у життя вічне… Умирати треба в повній свідомості — зі склянкою горілки в тремтячій із похмілля руці. А поки… Процес усвідомлення містерії Смерті вже пішов… Гіпертрофія духу і тіла. Енергії меншає, зате мозків і предстательних залоз усе більше… Дякую тобі, Господи! За твою нелюдську доброту, ласку і досконалість…

Лихо професійних гумористів у тому, що вони, навіть страждаючи від кольок у шлунку, намагаються у що б то не було розсмішити розлюб’язну публіку… Їм так хочеться… Ну що ж, будь ласка, їсти подано! Вівсянка, сер… У житті завжди є місце… будь-якій худобині…

У правому оці завелася червоточинка. Обривок павутиння у вигляді знаку питання. Пішов до окуліста. Дівиця років тридцяти. Дуже не сподобалася. Так і розсталися, незадоволені життям і одне одним… У цьому житті так багато прекрасного й огидного, що в наступному… нічого не буде. Ліміт вичерпаний!..

— Легко жити, коли знаєш, що в будь-який момент вільний натиснути курок суїциду! — браво мовляла одна Селявка і щоночі різала собі вени. Але різала не уздовж, а поперек. І щоранку одурівший від недосипання В. Ванич терпляче пояснював їй, у чому її помилка. Але одного разу В. В. проспав. І вона перерізала йому вени так, як треба… Від цього Ван В. просто очманів! І чманів доти, поки мара не розвіялася. Тоді Ван Ванич озвірів. Поквапився В. В. натягнути вовчу шкіру, та не встиг… Оббілували…

Якось Ван Ванич гуляв по Полю Неправди, зриваючи бляклі квіточки Прописних істин… І зібрав цілий букет… І дістався до Поля Дурнів і побачив Буратіно, що закапує свій щоденник… І В. Ванича вже нема, і Буратіно кудись подівся, і поле давно заасфальтоване, а щоденник — от він…

 

Оповідка двадцять шоста,
про письменницьке ремесло розповідає гостро

Ні, ми не книжкові хробаки, ми, скоріше, жовті метелики незліченних Чжуан-Цзи⁵⁵, що безглуздо пурхають у сліпучому просторі безчасовості… Поети — великі діти, поетеси — маленькі… Від тайги до британських морів… лети, пташко, лети!.. Якщо слина капає на паркет, виходить, вас любить бульдог… Чи поет.

— Ти її розумієш?

— Ні, я її люблю!

Розуміння без любові — це щось дохле, любов без розуміння — це щось живе. Щось тваринне! Іншими словами — щось божественне… У лапках і без… Аналізувати любов? Навіщо? Це безглуздо. Її механізм куди простіше за складні пози Кама Сутри.

Зрозуміти іншого легше, ніж себе. Але він — цей інший — навряд чи погодиться з твоїм “розумінням”… Уже легше й простіше культивувати по життю… себе!.. У житті завжди є місце оргазму…

Щасливий несказанно… Пишу лише те, що хоче моя ліва
нога, а не те, чого жадає права…

У Гайдара та Польового — Син полку, у нас — син кафе, пасинок “Буратіно”… Конкретний бомж чотирнадцяти років. “Подай-принеси”. Жалісливі продавщиці щодня вдягають його від голови до ніг, дарують шуби і незліченні кросівки. По ранках Лесик, як і багато його соплемінників, спить на пожухлій траві в обіймах із собакою, скинувши з себе все зайве. Із сусідніх парадних виповзають на світло боже пом’яті сонні бомжі і з матом розфутболюють в усі боки дешеві Лесчині причандалля. У результаті весь двір вічно майорить дірявими кросівками, якими малі дітки грають у ляльки…

Доброзичливе відношення до всіх і кожного — моя єдина чеснота. Талант у мене рідкий, але такий маленький, що гонорару вистачає лише на сигарети. Точніше, вистачало… У ті далекі часи, коли гонорари ще платили… Ну який я вам, скажіть на милість, письменник?

Усе, що можу вам сказати, так це чим відрізняється книжковий хробак від могильного. Істина тут не потрібна, неправда солодше — книжковий хробак відрізняється від могильного високою духовністю. Заповідаю себе вам, дорогі хробаки мої!

І, між іншим, поки не помер, подайте, Христа заради, гроші на сто грамів та харчі хороші!.. А то і спина болить, і руки ниють. І солодке повітря передсмертних змін входить у горло із сигаретним димом… Вдих, видих, вдих… І Бобик здох!..

О восьмій годині ранку із сусідського парадного виходять три пожмаканих бомжі жіночої статі… Близької до жіночої.

— Зуби кришаться, — ремствує одна сонна Селявка.

— А в мене останній учора випав.

— Мужчинко, у вас сигаретки не знайдеться, кхе-кхе…

Відповіді немає. Немає відповіді… У самого мене половини зубів уже немає, але очі усе ще є…

Та святиться ім’я твоє, Всевидючий і милосердний, відкриваючий перед внутрішнім поглядом чертоги духовні… Не для нас, видно, небеса обітовані… Дух легко перемагає плоть, ослаблену нарзаном… Дух-переможець! Але скористатися плодами перемоги не в змозі.

Гарна міна — це міна уповільненої дії. Ван Ванич завжди робив гарну міну при поганій грі… Поки його не розірвало на шматки…

Одного разу Ван В. звинуватили у відсутності самоцензури… Повернувшись із Спілки Письменників додому, В. В. вискочив на балкон і довго поливав матом квіточки на сусідніх балконах.

В. Ванич ніколи не міг зрозуміти, як можуть жити і взагалі існувати люди, про які ніхто не пише — ні в романах, ні в газетах, ні на парканах… Але одного разу усе-таки зрозумів. І почав писати… Святе писання. Про себе!..

У дитинстві Ванчик дуже хотів стати генієм. А навіщо?.. Щоб усі його любили!.. Але його і так усі любили. А йому усе було замало, і він усе хотів і хотів, поки знову не впав у дитинство… І тоді В. В. зрозумів, що все це туфта. Не треба любити всіх! Цілком достатньо двох-трьох… Але де їх узяти?..

Коли Ванчикові показували пальчик, він реготав до упаду. Але одного разу йому стукнуло сорок, і він відчув, що подорослішав… І тепер, коли Ван Ваничу стає смутно, він сам показує собі пальчик і регоче до упаду.

Коли Ванчик був маленький, він любив потрошити свої іграшки, щоб довідатися, що в них усередині… Задовольнивши свою пристрасть, Ванчик гірко плакав: усередині нічого не було… Але коли Ванчик виріс, іграшки теж виросли. І потрошили В. В. щоночі… Але Ван Ванич не пручався…

Одного разу В. В. побачив чарівну дівчину з неврівноваженою психікою. І втратив рівновагу… Ліг поруч. І заявила Ван Ваничу ця геніальна дівчина, що він не геній. В. В. відповів, що вона теж не геній. І дівчина дуже образилася.

Якось уночі Ван Ванич стояв біля цоколя Пішохідного мосту і міркував про культуру. Поруч зупинилася патрульна машина. Вискочили два міліціонери. Один із них просипів:

— Молодий чоловіче, чому ви мочитесь в урну при жінці?

А другий нічого не просипів, лише карбованцем подарував, тобто саме його вимагав.

— Це не жінка, а дружинка, — в’яло відповів В. Ванич, застібуючи ширінку.

— А-а… — буркнули розчаровано менти. Сіли в машину і поїхали собі.

Одного разу В. В. почитав на сон прийдешній мої напівказки й, зображено засопівши, заявив, що їхня цінність дорівнює нулю. Я відповів, що його цінність як типу-прототипу дорівнює двом нулям і тому цілком природно, що цінність напівказок дорівнює нулю. Ван Ванич моїм матвикладкам не повірив, схопив арифмометр і до ранку поділяв два нулі на нуль. І лише ранком вийшов із туалету.

— Це твій хрест, тобі його і тягти! —заявив мені В.В. вранці.

— Нічого подібного! Це моя зірка! — відрізав я йому ввечері.

У кожного є своя зірка, а в деяких — ще і хвіст. Але у Ван Ванича хвоста не було. І він страшенно усім заздрив… Прийшовши до зоопарку, В. В. годину стояв біля кліток з мавпами і, йдучи, важко зітхав. Але одного разу він побачив порожню клітку, вліз у неї і закрився зсередини. Та це виявилася клітка Директора.

Бідолашний директор бігав навколо клітки і благав В. Ванича звільнити приміщення, пропонуючи хабар натурою — чи слонихою, чи жирафом. І Ван В., подумавши, згодився. Але з доплатою. І тепер сидить у клітці з мавпами. І щасливий! У нього тепер 20 хвостів. І усі — його власні…

Між іншим, одного разу одна дуже розумна мавпа регресувала, регресувала і дорегресувалась до людини… І, як на гріх, саме В. В. поталанило виявитися цією людиною…

І повернулося життя на кола свої… І побігли кола по воді… І знову заскиглила, заридала, заплакала вогка осінь… У цій історії немає ні слівця правди, але і неправди нема ані слова… Тому що Манія Величності — чудова річ, а Манія Переваги на іншими — лайнова манечка…

Якось Ван Ванич валяв Ваньку, а Ванька валяв Маньку, а Манька валяла обох… Так і валялися цілий день на дивані. А ввечері пішли в Гастроном… І всю ніч валялися в коморі. А ранком повернулися додому і валялися на тахті до самого вечора… Перпетуум мобіле… Шкода тільки, що щоденник дерев’яного чоловічка закінчується. Дерев’янкін, до дошки!..

Холодно у світі, холодно… Холодно ночувати на холодних сходах. А у квартиру ніякий маніяк на ніч не пустить. Побоїться… Та й скільки їх, тих маніяків?.. На все місто, може, з десяток і нашкребеться…

А тільки вечоріє — бомжик Лесик тріскає величезний кавун, вільготно розвалившись у червоному пластмасовому кріслі в центральному залі “Буратіно”. Усі над ним звично жартують. Лопай, мовляв, та не лопни.

А від чого отут лопнути? Ні риби, ні ковбаси не дадуть… Кавун за півгодини з’їсть і не лусне… Чергові ласощі неситого чоловічка… Кавунова дієта Лесику в ріст — від вершків третина горщика… Іноді підбіжить до нього чау-чау. Зветься Максимом. Дуже соромливий. Боїться, що з’їдять і спасибі не скажуть. От і тиснеться песик до Лесика, оскільки від того теж псиною тхне. Хоч сам чау-чау скоріше схожий чи то на левеня, чи то на ведмежа. Улюблена їжа китайських імператорів. Чау-чау дивиться на Лесика, Лесик на чау-чау…

Дві молодості, дві живності — два маленьких теплих життя в одному холодному осінньому дзеркалі. Обом, незважаючи ні на що, весело. А інакше навіщо бути молодими!..

Наше щоденне життя фантасмагоричніше за “Осінь патріарха”, та фарби не ті, не тропічні… Скоріше, трофічні…

Одного разу Ван Ванич зрозумів, що Сократ такий само дебіл, як і усі. Але потім зрозумів, що він такий само дебіл, як і Сократ. Й пішов в аптеку. Але цикути в аптеці не виявилося… Отут В. Ванич і зрозумів, що так ні біса в житті і не зрозумів… Зрозуміти-то зрозумів, але Сократом так і не став… Став коренем. Квадратним! З мінус одиниці. І стояв довго. До самого ранку.

— Мозків на вас усіх не напасешся! — заявив у решті решт В. Ваничу бідний Йорик, перекидаючи — у себе?! — стопку перцівки.

— Мовчи, безмозклику! — грубо відповів В. Ванич і, схопивши Йорика за шкірку, потягнув його в найближчий колумбарій. Але тому що шкірка фатально була відсутня, бідний Йорик упав і розколовся на тисячу малюсіньких йориків. І кожен пискляво зажадав стопарик.

І, навалившись усі разом на одного, повісили на нещасливого В. В. ярлик генія. Але цей ярлик виявився настільки замалим, що не зміг прикрити його соромітні органи. І тоді все ті ж йорики-жорики спішно повісили самого генія… За екс-гібі-ціонізм!

Одного разу Ван Ванич впав у дитинство і почав складати казки. І чим глибше впадав, тим жорсткішим ставав стиль. І зрештою, став стирчати ну просто непристойно. Проте чесно!

Якось один неписьменник вирішив стати письменником і попросив у В. В. поради.

— Пиши! — порадив Ван Ванич. — Пиши, якщо життя не шкодуєш!

А один дуже проникливий літературознавець сказав В. Ваничу, що його оповіданнячка дуже схожі на розповіді деякого Хармса… В. В. дуже здивувався і сказав, що це і є оповіданнячка Хармса, що той викинув, а Ван В. — із його дозволу — підібрав.

Одного разу Ван Ванич одержав вищу освіту… Але вона виявилося дуже неякісною. І він здав оту невченю назад. А диплом викинув у смітник.

Університетів я не закінчував, але розпочинав часто. І де я тільки не навчався… І в Соловецькому університеті, і в Соломоновому, і в Тарасовому… Розпочати почну, а скінчити — не туди дишель. Душа не стоїть. Точніше, не лежить. Так і проробив до пенсії без диплома, без папірця, значить. Але на старості років, нарешті, сподобився: привласнили Звання Народного академіка НацАкадемії всіляких Ненаук. Але Диплом не видали. Зажадали, щоб сам надрукував… Сам так сам! Нам не звикати. Ще в дитинстві в КДБ за самвидав тягали. А в СБУ руки закороткі. До пори до часу… А в нас — ще коротші. До часу до пори…

 

Оповідка двадцять сьома,
аналітична

Страшні ночі, веселі дні… Уже листопад, але золота осінь усе триває і триває.

— Будьте як діти…

— Будьмо, будьмо!…

У пишучої братії свої перекручення, у непишучої — свої. Проте тіла однакові. Тіла порожнечі… Вічність — сама по собі. Ми — теж самі. Тому нам і не по собі…

Одного разу уночі Білому зателефонувала — з того світу — кохана жінка. Білий устав, одягся, вийшов на балкон і полетів. У райські кущі!..

І самого мене проклята товариськість незабаром зажене в труну… Але і там не легше… Стовпотворіння чортів, столовертіння янголів… Хоча і на Землі, якщо придивитися, не солодко…

Усі зайняті не тим, і не так… Усі метушаться, квапляться: як все найшвидче осягти, второпати, усвідомити. Торопиги… Ох, торопиги!..

Роденівському Мислителю рекомендував би зайнятися кікбоксінгом, а аж ніяк не мисленням… Не треба буде так сильно напружуватися… Яке дивне полегшення — перестати напружуватися жити… з ким потрафило. І стати — в решті решт! — імпотентом…

— Ви ж розумна людина, — з відтінком недовіри в голосі сказала якось Ван Ваничу одна дуже розумна жінка.

— Та іноді, — нерозумно захихотів В. В., роздягаючи співбесідницю поглядом і дурніючи прямо на очах.

І дійсно, чого напружуватися? Як сказав колись комусь якийсь великий мудрець:

Мудрець не повинен засмучуватися,
а дурень повинен, але не може.

Зважаючи на все, я дурень… І нітрохи за Ван Ванича не розумніший. Пишатися чимось, як і засмучуватися, підстав немає. Подумаєш!..

Зате я щасливий! Досяг крайнього рівня розуміння. Крайнього для деревинки, Буратіно називається. Ото мені і наука: чим менше щиросердої млявості, тим більше в голові охайності… Хоча…

Наука — це одне, а Учення — зовсім інше… Наука має багато гитік, а В. Ванич мав їх мало. А хотів мати багато. Тому учився, учився й учився… Але вченим так і не став. Зате став Доктором Гонорис Резус. Але не надовго… Думай не думай — один кінець, але ж було колись два…

— Половина людей живе правильно, а половина взагалі не живе, — осінило Ван Ванича… — Прекрасна половина!.. Чи не прекрасна? Біс їх знає! Ах, якби ще знати, до якої половини віднести себе.

Одного разу В. В. полюбив одну цнотливицю. Потім іншу… І вони теж його полюбили, попередньо переспавши з усіма, кого не любили, а потім з усіма, кого любили колись… І коли черга дійшла до В. Ванича, він їх уже розлюбив. І відтоді не любить черг… Там, у чергах, поки достоїшся, устигнеш сам у себе закохатися…

Якось В. В. півтори години копирсався у своїй брудній білизні, доки не знайшов бюстгальтер. І лише тоді зрозумів, що ця білизна не його. І квартира не його… Зібрав манатки — і геть звідти! Шукати будь-що, але своє… Хоча б, як її там, Фортуну…

А колись Ван Ванич побачив у трамваї знайому, точніше, її спину. Смагляву, як кава і оксамитову, як персик. Але як ні звивався В. В., намагаючись пригорнутися до здибаної спини, як ні смикався, нічого не вийшло. Спина його не помітила. І навіть не ворухнулася. Лише родимки злегка почервоніли.

А ще колись Ван Ванич шукав Філософський камінь. Але не знайшов. Зате знайшов Майю. І позривав з неї всі одежинки. 333 покривки. І дуже утомився. Змок увесь… Але свою безцінну нижню білизну, цей чортовий мерехтливий покрівець зняти вона не дозволила. Пручалася страшно. Так і залишився В. Ванич ні з чим… І відкрив з горя свій власний секонд-хенд. І котрий уже рік торгує одежинками Майї… От такий тобі хепі енд!

Одного разу Ван Ванич взяв у знайомих еротичний детектив, щоб відпочити від себе, забувшись на пару годинок у чужому оргазмі. Але незабаром з’ясувалося, що детектив його власний, не говорячи вже про оргазм. І В. В. зрозумів, що нічого чужого на білому світі не існує. І ніколи не існувало — ні фортуни, ні тої Майї, отієї долі чудернацької, ні… Так про віщо говорити? Усе в його світі власне… Саме в його світі! Аж до чарок.

Але отут посперечалися ми якось з В. Ваничем — і всі чарки побили… Тепер п’ємо з кухлів… Пити-то п’ємо, але сперечатися кинули. Нецікаво. Занадто вже міцні ці бляшанки… Ні скалочок райдужних, ні іскріння думки… Нудьга зелена. Лише чортики розважаються, коли таргани чмихають. Але не зелені чомусь, а червоні, як прапори на вежах… Прапори так прапори. До дощу!.. На тім і зійшлися в думках…

“Вечірні вісті” повідомили радісну новину. Підкорювачами Марса будуть — з нашою допомогою — звичайні таргани. Вони можуть відкладати яйця навіть при низькому тиску… Ще і радіють, що атмосферний тиск не тисне їм на яйця… Рідної планети тарганам мало. На черзі Марс, Венера, Юпітер… Чумацький Шлях…

А отут тобі льошок “Буратіно”. Прусаки розміром з палець. Соромливо відводять погляд свій від усіх тих, що входять і виходять… Ковзають і падають на сходинках… Догори головою, слідом за тарганами, — до зірок!.. Останні стануть першими, перші — крайніми…

— Ван Ваничу, хто тут останній?

— А хрін його знає… Я крайній. Мало крайніх, але багато обраних… У Верховну раду всієї Тьма-таракані… від холодного Юпітера до полум’яної Кассіопеї…

— Беріть ближче, ласкавий В. Ваничу!.. Якщо де й існує Рай для тарганів, так це в Києві і трішки північніше — прямісенько в Чорнобильській Зоні!.. Вони там від щастя прямо світяться без електричних дротів… Та й на що їм дроти? Коли вони радіють від радіації і курсують як заводні по соленоїду: Чорнобиль-Київ-Чорнобиль…

Одного разу В. В. марно намагався відкрити зламаним консервним ножем банку консервів… Колупався, колупався і випадково відкрив давно законсервовану АЕС. На щастя, ніхто не постраждав. Крім лелек. Перестали діточок приносити в людські оселі.

А якось Ван Ванич проходив повз Чорнобильську церкву і побачив юрбу. З кадильниць замість диму валив сніг і летіли крижані сльози. “До дощу”, — подумав В.В. і потупцяв собі далі… Втратити останню волосину на голові він не боявся… Оскільки вже був остаточно лисим.

Одного разу Ван Ванич познайомився з попом-розстригою, що працює сторожем у Церкві. Через дорогу від Розливайки. Отож уточнюю: познайомився одного разу Ван В. у розливайці з попом-розстригою… І три години кряду вони азартно дискутували про чудо перетворення крові Христової у святу воду, поперемінно відсьорбуючи з чаші Грааля⁵⁶… І колишній піп подарував В. В. хрестик. І Ван Ванич його надяг. І тепер у В. В. усі груди в хрестах, а голова в кущах. З проїзної частини закотилася…

Отут і пригадав В. Ванич, як народився колись кристалом кришталю. Звичайного, гірського… І дуже дивувався, коли йому ставили за взірець претензійне кришталеве скло ширвжитку. Звичайне пляшкове скло завжди було йому рідніше і ближче.

Та от вирішив якось Ван Ванич стати Богом… Трохи напружився — і став… Через непорозуміння. Без імені, без роду, без племені… І почав богохульствовати на майданах. На Незалежному особливо. Не бог, а чорт-ті що…

Космополіт не космополіт, але запевняє, що з Космосу. Мигоче під ногами і демонстрантів із кроку збиває. Навіть тих збиває, що сидять. У лотосі!

Сидять і зарплати очікують, як чуда. А які такі чудеса можуть бути в наше освічене століття? Марновірство, та й тільки! А з марновірствами треба боротися…

Схопили Ван Ванича і розіпнули по-швидкому. Щоб не каламутив води в хмарах. І без того пітьма єгипетська. Так і висить відтоді Ван В., як тараня в посуху.

І кати поруч. П’ють пиво й у карти ріжуться. І на В. Ванича споглядають. Пробачення подумки просять. Прости, мовляв, Господи, помилочка вийшла, каємося. І більше — ні-ні!..

Ніяких розп’ять. Секір башка — і ніяких цвяхів. І спалити! Цвяхи, звичайно, не горять, але хоч мощів не залишиться людських… І то легше!

Згадав отут Ван Ванич свою легендарну молодість. Згадав, як сиділи друзі і бойові подруги цілодобово в лотосі, молоді, красиві, голені шашками наголо… Тому і красиві, що наголо… А чому саме в лотосі?.. У цій позі їсти менше хочеться. Згадав і зворушився. І теж сів. У крісло!.. Так і просидів сиднем тридцять три роки… Але не в лотосі, а в шароварах. І йому відкрилася Істина! І мудрий В. В. вирік її гучно:

— Число Звіра для України відомо точно: шість гривень шістдесят шість копійок за доляр…

Але в самого Ван Ванича в кишенях не виявилося ні цента, а гребаних на “Росіянку” вже не вистачило. І до завершення цієї оповідки так і залишився В. В. тверезий аки скельце.

 

Оповідка двадцять восьма,
пошук російських коренів

— Ох і молодець же цей Пушкін! — заволав Ван Ванич, прочитавши маленький уривок з “Майстра і Маргарити”.

— До чого тут Пушкін? — обурився екзаменатор.

— А не пішли б ви усі!.. — відповів В. Ванич.

І вони пішли… І Нац.Університет залишився без викладацького корпусу…

В. Ванич завжди думав, що йому начхати на суспільну думку. Але одного разу з’ясувалося, що і Суспільній Думці на нього теж начхати… І В. В. занедужав грипом. Інфекція російської мови в Києві непереможна, тобто не-по-ко-бе-ли-ма… І ніякій сучці, вибачайте, всіх російськогавкаючих кобелів зубами не перегризти… І зуби зітруться, і шерстку плішинки поб’ють, і хвіст відпаде…

А колись В. Ваничу наснилося, що він, потомствений ерудит, поліглот і по сумісництву живоглот, перетворився у велику книжкову шафу. І прокинувшись, В. В. з жахом зрозумів, що пам’ятає напам’ять усі 666 томів Великої Радянської Енциклопедії! Але українським Урядовцем його так і не взяли… Оскільки ґ’американського діалекту новоукраїнської мови вивчити вже не зумів… Оперативного Розуму не вистачило…

А на віртуальну офіціозну мову нової Держави старому В. Ваничу не вистачило пам’яті. Тільки і залишалися в ній уривки щоденних звісток.

З них якось почув В. В., що американці, у проміжках між ракетно-бомбовими ударами по Косово, Багдаду і т.і., жагуче борються за Права Людини в Чечні. І дуже розчулився…

А колись потрапив Ван Ванич на мітинг, присвячений Захисту Прав трудового народу на Працю. І так збудився, що заліз на трибуну… Але люб’язний народу так і не став… Сто представників ста державницьких партій нового політичного бомонду в’яло колупалися в носах… Зарубати хоч щось зі сказаного в себе на цих носах їм було не цікаво… Та й свої — російськомовні й україномовні — язики кожний тримав міцно за зубами…

Одного разу Ван Ванич зрозумів, що Бог не злий і не добрий. Узагалі ніякий… І перестав приносити йому в жертву безневинних діток… І В. Ванич ляснув Батька Рідного по плечу Великої Ведмедиці і зажадав позачергового втілення. Коромисло сузір’я Терезів здригнулося… І Світло було відділено від Пітьми, і стало хороше! Але на цьому все і скінчилося… Твердінь і Ван В. так і залишилися невідокремленими від сльоти.

А якось Ван Ванич згадав, що він був птахом.

— Гарний гусак! — каркнули небеса. По небу брели невільники зі справжнісінького Єгипту — косаки і косачки, теж космополіти, що не пристали під прапори Мойсеєві… І отут В. В. зрозумів, що вмирати йому ще не час. І ледве не вмер з нетерплячки. Але козаком чубатим так і не став. Хоча і пейси не відростив…

Так і прийшов у консульський відділ однієї дуже Іноземної держави, де його пропустили без черги через імпортну м’ясорубку. І спорудили на місці злочину Ван Ваничу пам’ятник. Із котлет… А домашню ковбасу і горілку обміняли на шанель номер п’ять… Але шинелі комівояжера⁵⁷ В. Ванич не зносив… Кишка затонка… Проте вся Україна — ринок липових акцій. От така вже у Ван Ванича липова батьківщина…

Моль проїла гривневі банкноти, і з них поповзли такі ж знедолені, як В. Ванич, людці, новітній державності ненавченні… І виявилося, що не тільки в самого Ван Ванича худі кишки, але й у всієї держави дохлий бюджет… Сунувся було туди В. В. і витягнув порожній номер! І ледве не помер… Але ти ба! Прижучили його за безквитковий проїзд і відвели в харчоблок на “Вулкані”… І видали півсосиски та півтарілки худої гречаної каші!

— Жуй та вирішуй: чи будеш платити добром Батьківщині своїй безмежній?

Стало соромно Ван Ваничу. Уліз він у ярлик штрихокодування, по якому його продавали на всі чотири боки не гади німці і не гади японці, а батьки-депутати — і стало страшно В. Ваничеві. Ні дійсної, ні навіть червоної базарної ціни ніхто йому в Батьківщині не дав, хоч і знали усі, що на ньому одному Батьківщина тримається… Хитко…

Заслали б Ван Ванича на лісоповал, та усі ліси повирубували до нього такі само безштанні В. Ваничі в ім’я процвітання тих, хто вийшов з народу тільки задля того, щоб залишити свій рідненький, гаряче коханий народ не тільки без штанів, але і без спіднього, як у часи черняхівців…

І схлипнув отут В. В., що й у нього самого був якось свій власний боговибраний і богопомазаний народ, і перед усім миром покаявся:

— Ех-хе-хе-х, був і в мене Коханий народець… Оскільки є всенародна любов, а є народна… Як зараз пам’ятаю — любив мене один народ дуже. Що за народ, не пам’ятаю, але пам’ятаю, що дуже. Та й було за що… Зовнішність у мене хоч куди: обличчя благовидне, чотирикутне, голова квадратна. Та й фалос не підкачав: три фути в діаметрі. На руках носили. Зикурати⁵⁸ споруджували мені всякі, жертовники… А я їм — то бика, то теля, то їжачка… Нічого не шкодував!

Серце своє не пошкодував, вирвав, їм кинув… Та придушиться ви, гади, не вийте тільки, що жерти нема чого. Зжерли і його в один присід і все одно виють, та так жалісливо, що і дотепер у вухах дзенькає… Хоча ж давно уже вимерли… Голод не тітка — з’їли одне одного з тельбухами. І нічого мені, богу їхньому не залишили… І все одно люблю! Приємно юність згадати. Любов першу… Хоча народець цей був, по правді говорячи, так собі…

І все рівно люблю, пам’ять люблю… Можна, звичайно, і воскресити, та неначебто нема потреби. Нових народів стільки порозвелося, що місць не вистачає. Поділяють земельку, поділяють, на шматки розтаскали — і все мало… Маленькою Земля стала. Зовсім скукожилась… А коли воскресити тих, їх — враз з’їдять, зжеруть з потрухами, навіть у Червону книгу потрапити не встигнуть. Не та в них закваска, що в нинішніх… Ні, їм спокій потрібний. Нехай сплять. Земля їм пухом. Нехай радіоактивним, але пухом! Міцніше будуть, коли проспляться, виносливіше за теперішних…

Ми — люди руські!.. Одним Богом мазані. На одній грубці життя своє людське ледве що не проспали, під одну чортову дудку відтанцювали, і, слава Богу, що в Україні є здорові сили, здатні перетворити країну — в літературному змісті — на слов’янську Швейцарію. І якщо будуть соавтори двомовними, то тільки через розвиток комп’ютерінга і наявності у дружини Штилвелда таланту перекладача на літературно-українську мову після того бездумно-дубового ком’ютерінга.

Не можна охаювати вічний Ієгупець і наполягати на своїй удаваній московськості, коли твоя духовна батьківщина — Київ — вічна батьківщина титанів, що виганяються в Замежжя ницими тутешніми ліліпутиками малодухими…

Та й самому Ван Ваничу було завжди гірко і гордо начхати на містечковий провінціалізм Москви і Києва, Берліна і Єрусалима, Лондона і Парижа, Нью-Йорка і Кацапетівки! Були на його величезній планеті міста Зурбаган і Лисс, містечко Карсилівка і багато інших прекрасних Міст і Містечок, з яких усі ми родом…

“Наша місія у всіляких провінційних столицях
загальнолюдського гуртожитку зводити форпости колись
єдиної духовної Атлантиди і відроджувати
хоча б найпростішу інтелігентність!”

— написав В.В. великими білими літерами на величезному шматку червоної тканини, яку привісив на найвишчій вежі рідного міста. І, трохи подумавши, приписав маленькими буквочками:

” …яку, до речі, ніколи не втрачав ваш милий київський
персонаж — Ван Ванич!”

 

Оповідка двадцять дев’ята,
езотерична профанація

Одного разу почув Ван Ванич по НТВ, що людей треба любити. І починати треба з себе. І В. Ванич, ніскільки не вагаючись, спробував… І ледве не завагітнів.

— Ну ти і сука! — сказав якось В. В., побачивши себе в дзеркалі.

— Сам ти сука! — відповіло Дзеркало.

Придивився В. Ванич і побачив Вершника без Голови. Але як ні напружував погляд, коня так і не вгледів…

Якось Ван Ванич зустрів товариша. І той позаздрив йому, а В. Ванич — йому… І вирішили стрілятися. Але на галявині здибали дівчину. Стріляли, стріляли, але так і не вцілили… І тоді В. Ванич заявив своєму дорогому приятелеві, що він його любить, але гомосекс йому далекий. Приятель дуже здивувався і зняв плаття. От так Ван Ванич і втратив друга… А подруга виявилася так собі…

Ми — жертви самонавіяння. Господь не виключення… Вбив собі в голову, що Він — син людський. А нам намагається вселити, що ми Діти Божі… Але кожний зобов’язаний носити власний чавунець на власних чавунних плечах.

І от одного разу Ван Ванич зрозумів, що не боїться ні Бога, ні диявола, ні себе… І вирішив, що настав час пакувати валізи… А справа вийшла так: потрапив якось В. В. на спіритичний сеанс… І зажадав викликати Дух Зла… І дуже здивувався, коли той виявився звичайнісіньким Цапом… Цапом з Великої букви…

І тоді Ван Ванич прийнявся медитувати і медитував три доби поспіль. Доки не вступив у прямий контакт із Усевишнім… З очей посипалися іскри, з ушей — пробки, з головного мозку — думки… І більше В. В. уже не медитував.

Але якось на Різдво прийшов В. Ванич у Святу землю і зустрів у Віфліємі єврея… Та це знову виявився не Ісус… А одного разу В. Ванич ввійшов у транс і побачив Бога. Але той його не помітив, тому що уважно розглядав свій сяючий пуп. “Один до одного!” — здивовано подумав Ван Ванич, глянувши на власний пуп і, полегшено зітхнувши, вийшов із трансу.

А колись В. В. три години спілкувався з Богом. Через Інтернет. Але не зрозумів ні чорта… І може тому вийшло якось, що забув Ван Ванич, що означає слово “Бог”. І довго шукав його в “Словнику езотеричних термінів”. Але так і не знайшов… Невіруючим досить внутрішнього образа Творця, тим, хто вірує — подавай Образ!..

Та Бог не дає готових відповідей: він не такий дурний, яким нам представляється… Новий завіт — благородніший зразок етичного кодування… Коли лептонна матерія буде переважати, богородицею стане будь-яка мати… Безсмертя нашої смерті не за горами. А там… хочеш — зливайся з Абсолютом, хочеш — зливай воду… Тибетське “Життя мертвих” відрізняється від нашого… Більшою життєвістю. У кожного свій Шлях на Той Світ і лише один — у зворотному напрямку… У Храмі Істини стіни зі світла, фундамент — із кісток. Велика Книга Буття — Ти + Я! І ніяких Ієрархій…

Коли Шукаючий дозрів для Учнівства, учитися йому вже ніколи: він починає учити інших:

— Працюючим над собою безробіття не загрожує! Зарплатня теж… Не їж себе поїдом. Поділися з ближнім!.. Наша Золота Стежка — між ніг… Езотеричені марення профанів безпонятійні… Неча на егрегор нарікати, коли пика крива!.. “Хліба і видовищ!” Чи хоча б хліба…

Одного разу уві сні Ван Ванич помітив, що сам не розуміє, що пише. І перестав писати на івриті… Але в Герої власної Повісті впізнав самого себе. Жарти жартами, але справа закінчилася моторошним мордобоєм…

І зрозумів В. В. Хлебнікова Велиміра Велиміровича. Зрозумів, не перечитуючи. І перестав працювати над стилем. Викинув стило в урну. А стиль… що стиль? Він потрібний лише тим, у кого немає себе.

А якось Ван Ванич навіть спробував писати лівою рукою. З метою розвитку правої півкулі головного мозку. Але нічого не вийшло. Права півкуля була відсутня. Узяла творчу відпустку. Довелося писати лівою ногою. І справа пішла на лад. Праве яйце, на щастя, ще функціонувало…

Але сам Ван Ванич прокинувся ранком на підлозі і зі здивуванням знайшов на власному ліжку пухкий зошит, покреслений від кірки до кірки.

— Ну і почерк, — подумав В. В., в’яло розглядаючи загадкові письмена. — Як курка лапою… Прийдеться на ніч міцніше замикати курник…

Одного разу Ван Ванич почав писати нову книгу… Але коли скінчив, раптово з’ясувалося, що ніяка вона не нова. І В. В. її спалив, та Гоголем так і не став… Зате із самим Гоголем зіштовхнувся на Андріївському Узвозі… І розкрив йому назустріч обійми, але промахнувся й Гоголя так і не обійняв. А полетів догори ногами по бруківці із самого верха до самісінького низу… І під час всього польоту дивувався: “Куди ж подівся цей запеклий Гоголь?!”

А Гоголь сидів у нього на закірках і дико гоготав, доки обоє, і В. В. і Гоголь, не розбилися вщент… Яєчня, у цілому, вийшла хрінова — ґоґоль-моґоль по-київськи… З тих пір як зустріне Ван Ванич Гоголя хоч на Андріївському, а хоч і на Кловському узвозі, так і переходить від гріха подалі на іншу сторону. Проте сам починає ходити гоголем… А Гоголю що? Йому за В. Ваничем тепер не поспіти. Укутається собі в Шинель і залишить черговий раз самого Ван Ванича з Носом…

— Ах, Гоголю, Гоголю, — щохвилинно обмацуючи свій власний ніс, сиротливо зітхає В. Ванич. — Де ти, Вічна людино у Вічному місті?..

А навколо ні звуку, ні пуку…

 

Оповідка тридцята,
до речі, про жінок

Тетяна Толстая. Принадність і гіркота існування. І не суєта насувається, а марність суєт і всіляка марність… Наш шлях, наш подвиг.

— Не наш, — уперто заперечила Селявка…

— Сум мій світлий, — сказав Поет.

— Сум мій світлий! — відповіла Куля. І не подивилася, що багнет молодець… Оповідочка ж бо, пардоньте, дамська…

— Усе є суєта суєт і всіляка суєта… Але часом скаженно приємна, — помітив Ван Ванич…

Сподобалася дівчина років сорока. Старію… Сорок років тому мені подобалися лише недолітки… Молодняк рве двері на себе, намагаючись ввійти в нас, як у будинок, що пустує. А ми мовчимо… Досублімувались до ручки… Не розсипай бісер перед свиньми!.. А перед ким розсипати? Перед Святим Духом?.. А як же! Наша духовність розчиняється в нашій тваринності, як крупинка солі у воді… І йдуть кола по воді… І немов усі шепотять, шепотять:

— Пізнай самого себе!..

Пізнати себе?.. А навіщо?.. Для цього існують чужі дружини… А в самого — зоряне небо над головою і сіра каша в черепі… Прекрасна пара! Зоряне небо над головою і зоряний стрижень між ногами. Моральний стрижень! На тім і стоїмо!.. А психіка жінок дуже психована. Це і приворожує!

“Туз пік — піз тук”, — любив повторювати Маяковський, граючи в карти з Кощавою… Кощава не піддавалася… Це і приворожувало…

Одного разу Ван Ванич побачив Дежав’юшку, молоду і красиву. І потяг її в кущі… Але потім згадав, що у них уже троє дітей. І дежав’ювся остаточно… І зрозумів В. Ванич, що інтелігентна лярва куди гірше за звичайну. І цілий тиждень шукав звичайну… Але так і не знайшов. І ліг спати. І спав безпробудно…

— Спить! Спить! — волала дружина. — А робота стоїть!

І В. В. устав. І стояв з останніх сил. Доки не упав…

Довідався якось Ван Ванич, що кофій змалку був чоловічої статі. Але в зв’язку із обвальною фемінізацією перемінив стать: спочатку на жіночу — тобто, “кава”, а потім на невизначену, коли позбавився кофеїну.

Довідавшись про цей волаючий факт, Ван В. теж вирішив перемінити стать: для початку — на жіночу… Але отут дві натуропатки⁵⁹ спіймали В. Ванича і три доби годували салатом із кульбаб. І Ван Ванич їх з’їв. І закусив салатом. І дуже зміцнів.

— Як добре бути тупим і гострим — тупим ззаду і гострим спереду, — подумав при цьому В. В. і знову перемінив стать. На чоловічу.

Наступного разу допився В. Ванич до ручки, випав із крісла, устав на коліна і схопив його, тобто крісло, за ніжку… Ніжка вискнула і перетворилася на сусідку. І схопила В. В. за яйця. Але яйця виявилися курячі. Сусідка обурено закудахкала і пішла. До сусіда.

І вирішив Ван Ванич чимось розрядити самотність, і купив порножурнал. Прийшов додому, сів у крісло, зняв шорти, поклав журнал на коліна і почав уважно розглядати… А журнал розглядав його. Так і розглядали один одного всю ніч. А ранком В. В. викинув його у кватирку. Але ввечері двірничка принесла його назад. І віднесла на смітник лише вранці…

Одного разу Ван Ваничу так сподобалася “Дика Роза”, що він вирвав її з коренем. А кінескоп продав сусіду. Природно, справа дійшло до суду, і В. Ванич познайомився з дуже інтелігентною жіночкою, майором карного розшуку, і зрозумів, що надмірна інтелігентність гірше за злодійство, але краще хамства… І перестав грубіянити…

Якось одна безневинна дівчина обвинуватила В. В. у гіпертрофованій парадоксальності. А інша безневинна дівчина, навпаки, не обвинуватила, а похвалила. Але, на жаль, виявилася не дівчиною, а хлопчиком… У повному смутку Ван Ванич увімкнув радіо і почув божественний голос.

— Боже, яка манірна дурка! — подумав Ван Ванич.

— Сам дурень! — відповів Голос…

А колись В. Ванич так довго виконував свій подружній обов’язок, що дружина запросила пощади, а Ван В. попросив горілки. І випив за здоров’я всіх Прекрасних Дам! А дружині не налив. Сама наллє! Не маленька…

Одного разу Ван Ванич задивився на дівчину, що тупцювала біля входу в Універсам. І вона придушилася поп-корном… І більше В. В. на дівчат не дивився… Зате став відгукуватися на кожен запах, поки якось не відчув запах Голої Істини. І задер голову догори. І завив. І вона завила у відповідь… Але з дерева так і не злізла… Побоялася забруднити ніжки болотною рідотою…

— Життя, яке воно є, таким бути не повинно, — квакала жабка, сидячи в болоті. Іван-царевич сидів поруч і теж квакав…

Коли Царівна-жаба була ще зовсім маленькою, батьки подарували їй велику-превелику корону. І жила молода спадкоємиця древньої династії в тій короні, як у теремі, доки не виросла. А отут і Ванько-дурко підріс, оперився і на полювання вийшов. Принцес постріляти. Як побачив на купині корону, хваць — і за пазуху… А жабу і Дюймовочку не примітив.

Пощастило обом… Коли Дюймовочка прокинулася, світив місяць. Три бомжі лежали поруч і свистіли в усі дірочки. Дюймовочка встала, одяглася, закурила “Приму” і, плюнувши в латаття, побрела у місто. Ну його в болото, це бомжаче життя!..

А того ж вечора сусідка В.В. Пелагея Нилівна, споглядаючи розхристане особисте життя сусіда, близько зійшлася з одним наглючим молоденьким мікробом. Вони разом каталися на човні і разом засмагали на нудистському пляжі. Пелагея Нилівна, природно, у купальнику, мікроб, природно, без… Спека стояла нестерпна. Жаби квакали, гуси-лебеді крякали, поросята хрюкали. Опинившись у які віки наодинці з незайманою природою, Елгешка так сильно змолоділа, що ще мить — і бідного мікроба могли посадити за спокушання малолітньої.

Але отут, на щастя, подув вітерець і злегка остудив палаючі внутрішності пересохлого ставка. Пелагея взяла себе в руки і відразу подорослішала. Рока на півтора… І запропонувала мікробу руку і серце. Мікроб, не вагаючись, взяв і те й інше, та від грошей відмовився навідріз…

А Роза упала на лапу Азора. Він сюди, а вона туди, він туди, а вона знову сюди. Ганьба! Суцільна розпуста… Взяв Азор ноги в лапи — і був такий. Цнотливий дуже… Та й лап уже немає — суцільні руки… А бідна Роза так і залишилася ні з чим. І прогнала Ганьбу утришия.

Реальна ж Роза — стара діва тридцяти трьох расхристаних років… Виплаканих і світлих. Вічно її недолітки в ліфтах насилували, але жодного разу до кінця так і не зґвалтували. Приходила часто до Ван Ванича по вечорах на чай і бідкалася з цього приводу в жилетку. Доки всю не проплакала… Набридла страшно!..

І одного разу В. Ванич не витримав: покликав недолітків чоловічої статі. Упхнув її з ними в ліфт і натиснув найдальшу кнопку. І більше її не бачив. Але дзвонила часто. Дякувала… І обіцяла купити Ван Ваничу нову жилетку… Але так і не купила… І це природно… В. Ванич завжди знав, що ефемерніше жіночої подяки лише жіноча духовність!..

Якось уночі Ван Ваничу подзвонила одна його дуже гарна знайома і тремтячим від духовної хтивості голосом повідомила, що їй тільки-но телефонували із Сузір’я Плеяд і попросили, щоб вона невсипно продовжувала свою шляхетну боротьбу за мир в усьому світі!

Не в’їхавши спросоння в проблему інтимних міжзоряних контактів, Ван Ванич безтактно запитав у своєї духовної подруги, чому, власне, вона так упевнена, що їй подзвонили саме з Плеяд, а не як усім пристойним людям, — з Марсіанської клініки імені академіка Павлова?.. Подруга страшенно образилася і почала крити В. Ванича всякими негарними словами. В. В. терпів, терпів — і кинув трубку. Але заснути вже не зміг. І над ранок сам подзвонив у Сузір’я Плеяд і попросив тамтешнього свого шефа, щоб більше цій дурці відтіля не телефонували…

Зателефонувала колишня восьмиберезнева дружина і войовничо говорить:

— Поздоров мене!

Потім подзвонила друга, третя… Усіх поздоровив! А себе не поздоровив. Воно мені треба?.. Не люблю свят! Вже і забув, коли останній раз день своєї смерті святкував. Чи то вчора, чи то завтра, чи торік, чи то в нинішньому році… Усі роки в грудку злиплись. І ні зазору, ні щілини. Безперервні свята! Відтоді стільки води витекло, що і перша дружина вмерла, і друга преставилася, і третя давно вже спочила… Але все їй, нещасній, нейметься. Заявиться серед білого дня, зенки вилупить і волає:

— Давай, давай!

А що давай?.. Я, звичайно, некрофіл, але не настільки ж! Та й немає в мене тієї спритності, що раніш. Сам три роки, як помер…

Одного разу одна дівчина переплутала Ван Ванича з Владим Владимичем. Але плату зажадала лише з В. Ванича. І він поцілував її у вушко. Але дівчина дуже обурилася і заявила, що не любить фамільярності. Щоб заткнути любенький рот, Ванько поцілував її в губи… І процес пішов. Але через десять хвилин скінчився. І кохана жінка страшно обурилася.

А якось чиясь кохана жінка спіймала Ван Ванича на гарячому і заявила на весь зал, що на все згодна. В. Ванич страшно перелякався, але погодився.

Одного разу одна світська дама жагуче полюбила Ван Ванича. Але через 40 хвилин розлюбила: він виявився на перевірку абсолютно бездуховним… Та отут інша жіночка ухопила В. В. за барки і спробувала зґвалтувати. Але нічого в неї не вийшло: він сам її зґвалтував… І одержав сім років… Невлаштованого сімейного побуту.

І врешті решт В. Ванич заявився до моєї коханої жінки і сунув у щілину її персонального комп’ютера дискету з моїми напівказками. Але так захопився живим спілкуванням, що витягти забув. Так і пішов із легкими руками… І тепер у мене немає ані дискети, ані жінки…

Немає совісті, а сором — не потрібний…. Немає особистого життя? Господь допоможе!.. Усе добре, Прекрасна Маркізо, але в цій позі портретист неспроможний…

 

Оповідка тридцять перша,
чи повернусь я додому?

Ох і зазнобило Ван Ванича… ЗМІ⁶⁰ повсюдні брешуть, егрегори українських жахів бродять по всьому Есен-Гов’ю і самі себе бояться… А В. В. ні чорта не боїться, тому що відчув у собі силу непомірну, знайшов проміж ніг точку опори і вирвав себе з земної юдолі з коренем. І тепер росте і колоситься в райських кущах…

А самому мені набридло нині по Лісовому масиві шустати. Захотілося духовної їжі. Чого-небудь гостренького… Поїхав у Нардом. До Ілліча! Його там, щоправда, давно вже немає. Виселили! Лише ступня величезна гіпсова залишилася… Утім, Вовочка мені зараз без потреби. Мистецтва жадаю, загальнодоступного і безкоштовного.

Зайшов до Зали No 1. Столи накриті, шампанське рікою ллється й у рот нардомовцям потрапляє. Відкрив рот, чекаю… Чекав, чекав і ледве не захлинувся. Не люблю шампусик! Люблю все наше, вітчизняне… І щоб мороз був 40 градусів! Інакше не продере до нутра…

Відплювався насилу від газування французького — і мерщій до Зали No 2! А там знайомий художник вірші свої читає. А поруч маститий поет картини свої демонструє. Знімає зі стін і усім презентує, хто необережно наблизиться на відстань жесту. Подався я назад сторожкий, щоб під гарячу руку презентанту не потрапити, оступився і полетів зі сходів…

Лечу… Вільний, як птах. Голова ясна, руки чисті… Висять, як батоги. Без картин, кульків, згортків, подарунків… Воля, одним словом! Ручна, аки тигр у Зоопарку. Лечу — і лише крильця за спиною тріпотять… Так і полетів услід за Ван Ваничем у Райські кущі!.. Долетівши, хотів устати на ніжки, але ти ба: немає ні лівої, ні правої… Дійшов, як говориться, до ручки…

А от Ван В. ніколи не боявся дійти до ручки. Хоча і знав, що коли дійде, вирвуть ручки, вставлять на їхнє місце ніжки і примусять ходити на голові на забаву відпочиваючій публіці. Ну і що?.. Якщо найостанніший юродивий цей світ не врятує, то й у самого Рятівника ніяких шансів не буде.

А В. Ваничу хоч би хни, тому що одного разу він чітко вирішив, що якщо не можна врятувати увесь світ, то треба рятувати хоча б його окремо узяту частину… По суто національній ознаці! І став В. В. затятим націоналістом, поки якось не довідався, що його метрику ще в пологовому будинку підробили гади-німці, гади-голландці та інші гади… І ніякий він, виявляється, не росіянин, а всього лише хитрий француз і трохи навіть єврей.

З тих пір Ван Ванич на дух не переносить націоналістів. Немає в них нічого за душею, окрім метрик та інтернаціональних ознак статі. Як правило, ознак вторинних… Та й ті відрізають у райських кущах, а всій скопі і кожному окремо видають одні тільки німби…

Якось Ван Ванича знову занесло в Рай… І побачив В. Ванич двох херувимів, херувимивших почім даремно один одного. І зрозумів Ван В., що херувими, щоб там про них не базікали, анітрохи не херувимніше за свиней.

— Третім будеш? — перервав міркування В. В. старший херувим.

— Буду, буду! — машинально відповів В. Ванич. І не встиг опам’ятатися, як теж став херувимом. Записали його у відлетну книгу, призначили янгольську пайку, але крил не видали. Самі, мовляв, виростуть… І дійсно, щось на третю добу в лобі виросло… Але явно не крила… Покрутив Ван Ванич обважнілою головою і спікірував назад на Землю. У кущах, звичайно, добре, але вдома краще. Звичніше якось…

От і долетів, слава Тобі, Господи! “Не хлібом єдиним…” Так, але його як раз в рідній квартирі і не знайшлося. Зібрався Ван В. за хлібом, хотів натягнути по звичці капелюх на самі вуха — що за чорт? — не налазить! Довелося В. Ваничу, скриплячи серцем і іншими запчастинами, поміняти звичний капелюх інтелігента на менш помітний… І тепер хизується Ван Ванич у грузинській кепці-аеродромі з довгим посадковим козирком. І горя не знає… І ні сном ні духом не відає, хто на цьому аеродромчику швендяє… І знову радості — повні штани. Хоча щастям і не пахне. А що поробиш? Це дурням щастя!.. І світлі спогади.

А в мене їх немає… Нічого не пам’ятаю… І що цікаво — мене ніхто не пам’ятає. Зустрінеш одного, іншого, п’ятого… І усі говорять, що пам’ятають. Брешуть, напевно… Обличчя немає… Суцільні мозки, розріджені до астрального стану, що тонший за хмарний… Тонкий світ, одним словом. Точніше, двома… Ні, ця тяга до проклятої точності з розуму зведе. Кому вона потрібна, ця точність?.. Крапкам безтілесним? Цим Хомам невірним, які не пам’ятають, звідки вони? Тьху!.. Їм одне треба — щоб любили їх навіть в утробі Небуття. А Земля… що Земля? Де Земля? Земле, гей!? Немає відповіді. Навіть луна — і та знітилась, спресувалася в абсолютну Крапку… Першовибуху? Ах, якби…

— Та не репетуй ти, — обурився В. Ванич. — роби, як я. Хіба ти не настільки ж проспиртований? А розумний який, просто до огиди!.. Та щасливий тільки уві сні. Тому і пристосуєшся незабаром і спати на ходу, і пити на ходу, і рогами підкепочними упиратися… Наша людина… Поки сто, та ще сто не вип’єш — хрін хто розбудить… Так і живеш у півсні… А кому воно треба — це вічне пильнування?.. Богу?!. Навряд чи… Йому, безособовому, що сон, що пильнування — усе єдино… Що пекло, що рай, що сарай… Один хрін! Чи три… Без різниці.

Колись Ван Ванич дуже любив коньяк. Але потім розлюбив. І полюбив горілку. Але і її розлюбив згодом. І перейшов на шмурдяк. І полюбив власну дружину. Але спізнився. Дружина полюбила піццу. І розлюбила В. Ванича. І виїхала в Італію. І тепер закушує горілочку піццею… Оскільки Комформізьм — штука серйозна і зело заразна… А В. В. із молодих нігтів був настільки азартний і дурний, що одного разу купив вівцю. За дерев’яний рупь. І потім довгі роки не знав, як її позбутися… Яке вже там золоте руно?!.. Вівця, зараза, дотепер не бекає і не доїться, а роки біжать…

І захотілося уночі В. Ваничу зупинити біг часу, але так сильно хотілося випити, що він з натугою, але встав…

— “Осклянись, мить!”— алконавт алконавтові говорить! — вигукнув В. Ванич і випив води з-під крана. А в нічний Гастроном так і не пішов. І від того жити Ван Ваничу стало не в кайф. І він кинув пити. І почав існувати. І існував цілих два тижні… Але одного разу вранці В. Ванич знову встав не з тієї ноги. І упав туди, звідки встав. І дружина викликала лікаря.

— Еге, та у вас, батечку, інсульт, — сказав лікар, бадьоро потираючи ручки.

— Сам ти Інсульт! — хрипко замугикав Ван В. — Наливай, поки цілий!

Але доктор виявився непитущим. І нічого не налив…

А якось В. В. усю ніч пив мускат. А потім весь день. А потім весь рік. А п-потом усе ж-ж-життя. Але п-п-п-прийшла Ппе-ре-будова! Виноградники вирубали… І Ван Ванич теж перебудувався — перейшов на горілку. І діабет наказав довго жити. Але В. Ванич не послухався…

І якось помітив, що пляшка його життя порожня. І пішов у нічну аптеку. І купив корвалдін. І пив усю ніч. А ранком пішов у Гастроном і набрав шмурдяка. І пив весь день, із жахом очікуючи приходу Ночі. Але вона так і не прийшла.

— Привіт, моє Світло, а також Світанок та інші частини Тіла! — радісно загорлав В. В., зіштовхнувшись рано вранці на проїзній частині з першою зустрічною. Але вона навіть не вийшла з машини. Переїхала Ван Ванича і покотила собі далі…

Маніпулюючи вогнями свого тіла, ваньчина душа залетіла в Рай. І цвірінчить біля Престолу в золотій клітці… А тіло так і залишилося валятися на бруківці. До чергової неділі!..

 

Оповідка тридцять друга,
сльоти земні

Вічність — сама по собі. Ми — теж самі…
Тому нам і не по собі…

Це я так, для повторення.

З усіх боків нас оточують такі ж, як ми… Нас пригноблюють і оточують… Але ми далекі від параної… І теж у свою чергу хапаємо, давимо, трощимо!.. Ослони, лабази, Союз непорушний…

Служив і я колись Царю і Батьківщині. Чи навпаки — батьку Вітчизни?.. Не пам’ятаю. Одне пам’ятаю: били нас страшно. З мінометів. Але платити платили. Натурою!.. Та раптом заплатили гривном. По мішку на брата. І з тих пір не служу більше Батьківщині, ні своїй, ні чужій… Сиджу собі на грубці й у вус не дую. У зв’язку з відсутністю… і вусів, і ніг. Підірвався, мішки тягаючи…

Одного разу і В. Ваничу поталанило, і він виграв купу грошей. І дуже зрадів… Але незабаром з’ясувалося, що купа дуже мала, а Ван Ванич дуже великий. У порівнянні з нею… І тоді Ван В. схопив Жар-пташку за дерев’яний хвостик і повільно засмажив на її власному вогні.

Та якось уночі подзвонили В. В. з телефонної станції і повідомили, що Смольний узято. І Ван Ванич спросоння буркнув:

— Віддайте назад! — і ліг досипати… Але вранці дуже переживав, що так і не став Вождем світового Пролетаріату. І побив усі горщики. А Надьку не побив… Що з банькуватої взяти?.. Коли і дати ні-чо-го…

Але одного разу зібрав В. Ванич усіх своїх сестер і кожній дав по сережці: і Вірці, і Надійці, і Любці… А Софочці нічого не дав: раз така премудра, нехай з кільцем у носі і ходить…

А от всемогутні постсовковські ЗМІ, зґвалтувавши багаторазово Залізного Фелікса, звернули свою прихильну увага на блакитних… А їм того і треба!.. Якось один гомік пофарбував волосся у жовтогарячий колір. І всі стали приймати його за гоміка. І приймали доти, доки він не народив двійню.

— Скажи, дядько, адже недарма…

— Не дарма, а за гроші, — сказав Ван Ванич, знімаючи трикутку Наполеона.

Сексом займаються не тому, що це народу треба, а лише тому, що це приємно. У цьому головному пункті будь-який творчий процес самодостатній і нічим не відрізняється від самого примітивного сексу. А всі ці соплі і крики про вищу Духовність йдуть, як правило, від духовних імпотентів… Ад’ютантів її величності Сірості…

Істерично-безбарвні ЗМІ продовжують вішати локшину собі на вуха. Прекрасна закусь! Дешево і сердито… Боротьба за демократію, боротьба за права людини продовжуються… Десь у світі заїжджі демократичні американці бомблять черговий печерно-авторитарний режим, поступово перетворюючи планету в розбомблені катакомби…

Слава Богу, нас не бомблять! Кому ж ми потрібні?.. Самі подохнемо… У столичному епіцентрі постчорнобильскої Зони… Нам тільки і залишився час на п’ять-сім сигарет… та трохи серотоніна і ендорфіна — псевдогормонів Щастя і Радості… Бідолашні сирітки божі…

На щастя, не в тому сирітстві щастя. Щастя — в льошку “Буратіно”.

Льошок “Буратіно”… Тут, нагадаю, пруссаки розміром з палець. Самі пруссаки, звісно, — теж божі тварі… Божі тварі — діти божі. А ми — чи то діти, чи то дебіли — переростки божі… Але наш Бог всюдисущий, як та гусінь, яка знає, що вона перетвориться на метелика, але абсолютно не знає, якого чорта їй це потрібно…

Мало званих, але багато обраних… І всі — у Верховну Раду… Навколо владної годівниці біснується більше ста політичних партій… Але чи є серед них хоч одна Партія Здорового Глузду?

Бомжі над містом повстали.
Хмари по небу пливуть.
— Де ж ти, дідулечко Сталіне?
— Ось, мої дітоньки, тут!

Я людина скоромна. Далеко не Герцен… Вийду раз на рік на естраду і відразу — хлоп у непритомність… Одні аплодують, інші іржуть і стукають копитами. Театр, та й годі! А усього ж бо, що сказати хотів:

— Даєш Партію Здорового Глузду… Чи хоча б сам здоровий глузд!..

Батьківщина-мати кличе! А Батька — і сліду нема… Батьківщина-мати?.. Мачуха бездуховності!.. Мати-істеричка, що надпогано зіграла в геополітичні шахи і поставила мат у три ходи власному народові… І все-таки… Дестабілізація влади на руку лише тим, хто рветься до влади… Я оптиміст. Вірю, що гірше не буде… Хоча і переконаний у іншому…

Купка лайна залишиться купкою лайна, якими б пишномовними словами її не називали… Купкою лайна, позбавленого елементарного здорового глузду… Та й про що говорити?! Приємно жити в Країні Лайнократів і Гепколизів. Дивишся, і нас оближуть, не дивлячись на обличчя… Та й де їх узяти, обличчя оті? Давно перелицювали… Хочеш бути люб’язний народу, не сунь йому дулю у пику!

Лише дурню приємно жити в Державі, що носиться з Національною Ідеєю, як дурень з писаною торбою… Ситий дурень! Але коли дивишся на численні медалі українських ветеранів, бачиш лише ребра…

І чуєш грізне обвинувачення Еміля Дюркгейма:

“Суїцид — це убивство людини суспільством”

І недолік серотоніна тут ні до чого. Скоріше — соціальне сирітство нової української нації, урочисто відсобороване і голосно оспіване… Кількість самогубств зростає. І це добре! У Країні Самогубців убивці залишаться без роботи… А вічно живий Сенека і взагалі нас запевняє, що “не життя є благо, а гарне життя”, та, утім, співавтори позбавлені добробуту нарівні з іншими вже друге десятиліття…

Серійного убивцю можна пізнати по почерку, самогубця — по трупу… Самої ж України ніяким експертам ситих ранньо-вісімдесятих тепер уже не впізнати… Зараз коли пересічний громадянин бідний, це не страшно. Гірше, коли багатий…

Український космополіт містечковіше за совкового: совковому шили духовний глобалізм, українському шиють — духовну совковість. Спробую заперечити… Мої юні друзі — завзяті космополіти. І тому проживають у відкритому для нас Космосі, починаючи з Мішеля Лермонта і закінчуючи Артюром Рембо, нехай і не дуже юним, зате обдарованим…

Смішно, але на масницю після спалення опудала державної Влади майданні молодики обіцяли спалити банду безродних космополітів… Знати б за що?.. І на яких нових багаттях новітніх бісноватих молодиків?!.

Талант змушений продавати себе — він не в змозі жити поза соціумом.. Генію простіше… Помер — і справі кінець! Подумаєш, геній!.. Якщо талант — жертва обставин, то геній — жертва самого себе. Наші обставини — ми самі…

Артюр Рембо не торгував талантом — він торгував рабами. Україна теж талантами не торгує, давно перетворивши їх у голодних і злиденних рабів… Але я нічого вже не страшуся: страшилка відвалилася…

Це лукавим легко зробити кар’єру… У них дві пики. І обидві однаково зручні: одна означає Обличчя епохи, інша — її Сідницю… І якщо бідність — не вада, то убогість — злочин.

Як помітив у своєму романі “Улюблена пісня космополіта” відомий український романіст Андрій Курков:

“Якби не оголосили вночі про свою незалежність,
то і продукти вчасно б надіслали…”

А то ні танків, ні фруктів…

Оповідка тридцять третя,
душещемна

Побачив я нещодавно синка свого. Два метри з чвертю, а колода колодою. І чоло, точніше, торець, злегка скошений. Не сподобався він мені дуже. Не підійшов до нього навіть. Коли останній раз його бачив — маленький був, миленький, з вершок усього… І не стирчав, як стовп, а лежав акуратним згортком поперек люльки. Але репетував страшенно. Чи то цицьку вимагав, чи то ще чого — чорт їх розбере, діток цих…

А в мене ні цицьки, ні письки — суцільні неприємності. Дружина збігла… А може, і не дружина. А може, і не збігла. Але грюкнула дверима гучно. І пішла. А дитя кинула… Плюнув я на те дитя і пішов до обриву — головою вниз! Підхопили мене янголи під брудні рученьки і віднесли в райські кущики…

Проспався — і 20 років як корова язиком злизала. І синку моєму недоношеному 21 уже, а мені все двадцять, та двадцять… Набридло таке життя. Не життя, а бляшанка з пивом імпортним. Пішов знову до обриву. А стрибати страшно. Настрій не той, та й янголів не видно поблизу. Побачив потім одного, плюнув, та не вцілив. Розлютився і стрибнув…

Лечу… І Земля летить поруч. Так і летимо вдвох. Нудьга смертна… Спогади свої про непрожите життя в записник записую, листки вириваю і вниз кидаю. А вони, гади, не вниз летять, а нагору, не до людей, а до янголяток безграмотних. Так ніхто і не прочитає моє життя від кірки до кірки. Уже легше… Лише кірка порожня в руках від записничка залишилася. Скінчилися листочки. Амба! Ну і хрін із ними, з листочками цими… Листочки, може, і скінчилися, але небо залишилося…

Одного разу В. Ванич йшов раночком по Пішохідному мосту і зіштовхнувся з Майстром дзен… І той обізвав його Ломайстером. Але В. В. нітрохи не образився. Стояв півгодини чоло в чоло з Майстром, ламаючи голову над його словами, але так і не поламав. Занадто міцна… Обмінявся Ван Ванич з Майстром прощальним рукостисканням і поламав Майстру руку. Потім ногу… Вибачився і пішов додому. У ікібусі⁶¹… Хрін із ним, з тим буддизмом!.. Покликання дорожче… На всіх люб’язних серцю буддистів павучків, тарантулів і тарганів любові не напасешься… А якщо і напасешься — сам тарганом станеш. І зіллєшся нарешті з Абсолютом!.. Зливайтеся самі. Скатертиною дорога…

— Настав час подумати про вічне, — вирік якось В. Ванич і сів у лотос. Думав, думав, але так нічого і не надумав. Отак і Вічність пройшла… І зрозумів В. В., що Першодвигуном усього Сущого є несуще… І перестав існувати. Але першодвигуном так і не став… І через те В. Ванич вирішив померти. Від діабету!.. І вмер. Але… у райських кущах жити було так огидно і нудотно, що В. В. знову вмер. І вже остаточно… Та і тут Хробак сумніву його гриз і гриз.

— Усі ми смертники, навіть бессмертники, —думав В. В., засихаючи на райському корені. Засох і більше не колосився… Але отут згадав В. Ванич, як грав у дитинстві з Богом індусів — великою-превеликою дитиною, що самозабутньо танцює на танцюючих уламках улюблених іграшок… Весь — Життя, весь — Радість, весь — Блаженство! Згадав — і вирвав себе з коренем із осоружних райських тенет! І рвонув на Землю. Але ні Шиви, ні Ями, ні Вішну⁶² не застав. Суцільні уламки… Засмутився Ван Ванич страшно.

Але раптом побачив ближнього свого. І возлюбив свого ближнього, як самого себе. І любив доти, доки той, бувало, не запросить пощади…

— Наші діти зворушливо-незахищені від своєї власної дурості, — делікатно спробував зазначити Ван Ваничу Штилвелд, але був осоромлений, тому що Янгол небесний, навіть в образі відрядженого на Землю В. В., його не почув… Він легко і просто склав минуле своє у вигляді невеликих льодяників з різним смаком і запахом в коробку з-під “Кеті-босс”⁶³, і порадив Велі зробити те ж саме… Веле спробував і страшенно здивувався, що льодяники минулого були то з кислинкою, то з гіркуватістю… Але дуже рідко із солодинкою життєвою… Та й тхнули все частіше пріллю квітневою…

Побачив одного разу Ван Ванич Владим Владимича (Маяковського) в жовтогарячій кофті і з морквиною замість краватки, згадав молодість свою футуристичну і зворушився… Випили по грамулечці, закусили морквиною і вирішили скинути Моньку Лізку з Пароплава Сучасності. Бо вже занадто набридла її самовдоволена посмішка. Сказано — зроблено… Але не встигли й оком моргнути — Мона знову на капітанському містку! І либиться в усі сторони світу: знаю, мовляв, щось таке про вашу печеню, але нікому не скажу, ані-ні…

— Так, — подумав В. Ванич, — немає нічого загадковіше загадкової французької, італійської, латиноамериканської і російсько-монгольської душі… Особливо, якщо ця душа — жіночої статі…

— Туз-пік, піз-тук, — перервав міркування Ван Ванича Владим Владимич, тасуючи колоду.

— От, чортів гравець, — зітхнув В. Ванич, — не дасть поспілкуватися з Моною Лізою по душах! Одне на розумі: революція і карти!

Глянув Ванько на Лізоньку, а вона посміхається йому все загадковіше і загадковіше… А чого, власне, їм у тих Італіях та у Флоренціях не посміхатися?.. Катаються, як сир в олії… На гондолах… Це в нас у Есен-Гов’ї ледве що, так ні пенсії, ні пеніса не знайдеш. А у них усе, як годиться — і сир люблять, і одне одного, і олію…

Дурна справа, звичайно, проте приємна. Ми теж, звичайно, катаємося… На водяних велосипедах… Але не як сир в олії, а як сир у лайні… Та й велосипеди нам увесь час ті ще трапляються — усе більше зі смітника історії. На таких і захочеш, далеко не поїдеш… Як говорив один наш маловідомий класик, граючи в класики з бідною Лізою:

— Добре нам в краї рідному, пахне сіном і лайном… — от і обговорили… У нас ледве Мона, так уже бідна, у них ледве Ліза, так відразу тобі либу давить.. у століттях!

Одного разу Ван Ваничу прийшла повістка в ЗАГС (від ще не Мони, але вже і не Лізи)… В. Ванич умився, поголився і пішов… Йшов, йшов, але поки дійшов, ЗАГС через непотрібність знесли і на його місці побудували маленький райзабезик. І Ван Ваничу оформили пенсію. Розміром з наперсток… Але зрадів В. В., що як не крути, а до пенсії дожив!.. І так сильно радів життю в присутності сторонніх, що його ледве не убили. І Ван В. дуже зрадів, що уцілів… Так зрадів, що навіть і не помітив, як життя пройшло. А коли помітив — почав його заново — у новому столітті…

Століття XXI-ше любше, ніж двадцяте!

Оповідка тридцять четверта,
сповідальна

Одного разу В. Ванич, приїхавши в Москву, відвідав ВДНГ, і з подивом виявив, що Техніка Сексу не стоїть на місці, а лежить… Там же, де лежала до нашої ери… І зажадав В. В. зруйнувати весь і всілякий стереотип. Але набіглі стерви і всілякі типи його випередили. І усі — до неподобства — професійно… І тоді вліз Ван Ванич на племінну скотинку з залізобетону, те пак на коника з павільйону колишнього союзного скотарства, і вимовив полум’яно-некомплиментару промову. І будь-хто її почув:

— Справжніх професіоналів у нас немає, як і не було зроду-віку! Зате професорів — купа мала… Велика-превелика… І усі філологи, хоча й урологи трапляються… Незалежна Україна займає перше місце у світі по кількості філологів-аматорів… І проблема букви “У” на початку речення ( це я говорю вам без жартів!), як і проблема інших комбінацій із буковок, винесена на всенародне обговорення… Калорійна духовна їжа хліб насущний, звичайно, не замінить, але черв’ячка заморити можна…

Почулись бурхливі, але нетривалі оплески московських роззяв, що несподівано з’юрмились навколо промовця. Сьорбнувши з природного джерела всенародної любові, поніс далі В. Ванич абсолютну нісенітницю:

— Бєдний Йослик! — голоси з народу підкинули красномовцю можливі варіанти: “Йорик!”, “Педик!!”, “Жорик!!!” — Нуднувато, мабуть, йому, Йорику-Жорику на берегах Стикса: ні риболовлі пристойної (усе кістячки якісь на гачок потрапляють), ні дискусій тобі задушевних про природу кирилиці і глаголиці, ні примарознавства пристойного…

І відчув раптом В. В., що і сам незабаром відкине копита і відправиться в сузір’я Альфа Кентавра. А там що?.. Зірки — усього лише пробоїни в Тілі Вакууму… А в Еволюції немає мети… І тільки в продукті Еволюції, тобто в нас, є Мета: перестати бути продуктом.

Отак непередбачено поринув наш дорогий В. В. у вир філософських роздумів.

У чому ж сенс життя?.. У безглуздості Смерті… А що від того В. Ваничу? Ван В. завжди був не приший кобилі хвіст. Але і це йому набридло. І одного разу він взяв і пришив себе до однієї молодої кобилки. І його ледве було не посадили за скотолозтво. Довелося найняти модного адвоката, що за тисячу баксів з віртуозною легкістю довів, що зоофілією тут і не пахне. Але суд був невблаганний, тому що гонарара ні прокурору, ні адвокату Ван Ванич так і не заплатив… І хоча В. В. слізно волав у залі суду класичне: “Я не я, і кобила не моя”, усе одно одержав три роки. На щастя, умовно… І тепер спілкується лише з жеребцями.

А бідолашний Йорик, гаряче любимий духовнозубожілим пострадянським людом, зустрівся якось ненароком у Червоної стіни з бідним Йосиком… Хоча сам Йосик до жаху багатий духовно, та й бідний Йорик — не бідний. І в обох вид — гарніше в труну кладуть. Проте обидва повні соціального оптимізму! По самі… е… хрестці!.. Побренькали кістяковими кістками і затіялися жбурляти один в одного своїми ж черепушками. Жбурляли, жбурляли, та й втомилися-притомилися, милі… Та занадто якось в азарт увійшли — припинити жонглювати порожніми башками вже самі невзмозі!..

Отут, на щастя, В. Ванич повз Кремлівки йшов — у момент розборонив. Одному борону дав, іншому соху, а кобилу собі залишив… Цього разу без інтимного криміналу, а на всякий хазяйський випадок… Бідний Йорик однією рукою вчепился в соху, другою ж як і раніше черепушку Йосика тримає.

А поруч Віссаріонич хронів застиг безголовий… В одній руці череп Йорика тримає, а іншою рукою борону від себе штовхає… Борони, Боже!.. Наша, мовляв, справа права… Боронити ниву духовну, кістьми засівати праведними… Перемога буде за нами!

А перемоги, вони бувають різними… Не звик сидіти сиднем Ван Ванич… Хоч і вимели його звідусіль, і вигребли, але не занедужав В. В. соціальним ідіотизмом! А зберіг активну життєву позицію. І через те випив В. Ванич у славу легендарної радянської зброї стопарик, а потім ще один… Заліз на Пам’ятник Пушкіну, між Більшовиком і Політехнічним, і почав волати:

— Ти пам’ятаєш, дядьку, адже не задарма… — але доволати так і не встиг. Миттєво приїхали пожежники, зняли В. Ванича з чавунної шевелюри Поета і передали набіглим враз санітарам…

— Це не наші кадри, — строго заявили в Дурці, розповили Ван Ванича і випустили. Самим жерти нема чого… Не вистачало ще хануриків приблудних годувати!..

Повернувся В. В. до дорогого Олександра Сергійовича і знову поліз на нього. Але не встиг і рота розкрити, як відразу ж був арештований за пост-антирадянську агітацію. Посадили цього разу разом з пам’ятником: Ванька нізащо, а Санька за мовчазну співучасть. Але незабаром відпустили… Постсовкова мара станула, як і Радянська влада… Не залишивши ні солодкого диму, ні хоча б духмяного фіміаму… Хоч і відсиділи обоє даремно на нарах Історії ціле десятиліття.

Отак завжди: одним нари, іншим — Канари, а треті самостійно перемінили нари на Канари і ні в кого дозволу не спитали.

Озирнулися Ванько та Санько, а навколо них суцільні Верховні нацкапради!.. І Сашку Гарматному, за новітнім переписом населення, колишньому Пушкіну, строго вказали на відведене йому в парку для вигулу цуциків місце, а В. Ванича відразу ж нагородили українським орденом Ярослава Мудрого. За пост-антирадянську благонадійність…

Але незабаром знову прийшли Нов-Нові Ради. І В. Ванича знову посадили. На всякий пожежний… А не прийшли б — усе одно сидів би на хлібі з водою… Про те і поговорили зі слідчим по надзвичайних інсинуаціях….

Коли В. В. вийшов, уже стемніло. Замість ліхтарів горіли якісь опудала… Поруч квапливо споруджувалися святкові барикади з порожніх пляшок… Відразу їх приймали пересувні склотарки… Революційний бенкет був у самому розпалі: домкратами-пазурами спішно виривали гранітні плитки з хрещатицької бруківки на депутатські дачі… Куди не кинь погляд — всюду пляшки порожні, а плитки вирвані.

— Знову спізнився, — сумно подумав В. Ванич. — Багато званих, та мало виряджених… — і під радісні улюлюкання п’яної юрби побрів назад у камеру, до таких же, як і він, буратін…

Дайте народу героя! Дайте! Дайте!! Дайте!!!
Знудьгувався народ…

Ван Ванич в університетах не навчався — усе більше в політехах завушничав — а я навчався. Але жодного разу не скінчив. Полюції перешкодили. Вигнали… Тому й учуся донині. Вовочка не даремно адже радив:

— Учитися, учитися і ще раз учитися!

Навчання — світло, повторення — мати! Мати в нас з В. Ваничем була одна, але от батьки різні… У мене — єврей, у нього — русак. Отже, я — росіянин, а він — єврей. Але теж росіянин… А в наших геніалогіях сам чорт ногу зломить… Байраки суцільні… І очі якісь дивні… Не даремно татаро-монгольські морди пройшли по нашим прапрашкам кінною лавою… Однією лівою і чотирма копитами під черевом кожної волохатої конячки… Цок-цок… Шпок-шпок… Цок-шпок — будь спок!…

У мене було два дідки: один піп, інший швець… Не скажу, який пиячив, як швець, а який — так собі… Обоє намагалися. А у В. В. усе було з точністю до навпаки: один дід жив під Брянськом, інший під Києвом. Зате бабка в нас була одна… Одна на всіх! Зі шляхетних… До вісімнадцяти років про таке паскудне слово як “прання” ані чутки не чувала…

Приїде бувало в Карачаєв (“карачі” — горілий ліс, по-ординські) додому з Іституту Шляхетних Дівиць, трусики брудні під застреху засуне, нові натягне — і ходу! На ґульки, на мульки накринолінені. По лугових ромашках та присадибно-дворянських левкоях. Набігається з подружками, нагуляється, звалиться на грядку, задерши спідниці і хо-хоче, як оголошена…

Отут-то її наш дідок і висмикнув, як ріпку з грядки. І Жучка не знадобилася…Був дідок мужичок міцний. До війни — піп толоконний лоб, а опісля — позаштатний рахівник суспільства “Знання”. На Півночі рахувати навчився. Але рахував усе більше до трьох… Коли нам з Ванькою по дванадцять стукнуло, привезли нас познайомитися з дідом на прощання…

Сонце шпарить у всю Іванівську, зелень лізе з усіх щілин майже субтропічна… А на дворі лежить у білих портках на ослінці сухенький дідок з хирлявою сивенькою борідкою до самого голого пупа, посміхається милостиво і бурмоче собі під ніс щось тихе, ласкаве… Признав, виходить, кровинку свою, внучат малих… А в грудях у діда лійка стирчить та мухи над тією лійкою дзижчать, і сухенька бабця (не бабка наша, не дружина дідова перша, а інша, друга) з темним нагостреним личком наливає суп з миски в лійку. Рак стравоходу…

Більше ми діда не бачили. Півтора року ще прожив, а бабка наша цілих п’ятнадцять… Красуня! Але зараза страшна… Шпиняла нас почім даремно, знущалася з наших Жучок, Соньок…

Поки не розповіла одного разу мені мати про труси та застрехи карачаївські… Як ніяк чотирнадцять уже стукнуло. Чоловік! Полки, щоправда, не водив по брянських лісах, як Гайдар-недоліток, але Соньок і Маньок у ліс по гриби водив справно. Бачачи таку справу, уклала зі мною бабка вічний мир, стала розповідати секрети стародівочі. І пішла в нас дружба та любов… А Ванько вже давно був у Києві, шустав як білка по сміттєвих шухлядах на Андріївському… Там і зустрілися… Але це вже інша повість, інший роман, інший всесвіт…

 

Оповідка тридцять п’ята,
міжстоличні побігеньки

Одного разу Ван Ванич так глибоко занурився у світське життя, що ледве не утопнув у басейні із шампанським, що прокисало… І потрапив не у вульгарний витверезник, а в привілейовану реанімацію… І все одно помер. Але його, природно, воскресили і знову кинули в басейн із прокислим шаманським…

Не будь редискою,
стрибай у холодильник!

— Мене дівчата не люблять, мене навіть Бахус не любить! — обурився одного разу Ван Ванич і виплеснув амброзію в унітаз. І налив у фужер горілки. І зрозумів В. Ванич, що ідея п’яна зрозуміла, а ідея твереза — не дуже… І перестав тверезіти…

Але якось В. В. у черговий раз кинув пити й почав писати нову книгу. Та коли скінчив, раптово з’ясувалося, що ніяка вона не нова. Навіть і не стара… І Ван Ванич її спалив. Але знову Гоголем так й не став… Те, що лежить на поверхні, приходить у голову усім. І усіх починають обвинувачувати у плагіаті. І бити по голові.

Одного разу і самого В. Ванича побили. І тепер, прийшовши на нудистський пляж, В. В. не роззявляє рота і не обвинувачує усіх у плагіаті. Роздягнеться, ляже на пісочок і мовчить у ганчірочку… Здоров’я ж дорожче!

Високопоставлені пуристи і маргінальні онаністи частенько дорікали Ван Ваничу в надмірній любові до великої й могутньої російської мови й у непомірній любові до ненормативної лексики. Це не зовсім так. Так, В. Ванич її, те пак Лексику, любив, але майже не вживав. Це вона його вживала!.. По-чорному! В усіх позах… А що попишеш, якщо йому вживати нема чим?..

Але колись В. В. написав роман про Рикіна й Боборикіна. Та у видавництві зажадали його скоротити. І В. В. скоротив… Розповідь опублікували. Праця не пропала дарма, але більше Ван Ванич романів не писав. А я писав…

І написав із Веле Штилвелдом роман про Ван Ванича. В. Ванич прочитав і страшенно образився за те, що Веле обізвав його жертвою аборту, а мене — Батьком Нації. А що поробиш?.. В. Ванич — друг, але Істина дорожче… Яка Нація, такий і Батько!..

Одного разу Ван Ванич ішов по розм’яклому від спеки київському асфальті, вминаючи туфлі в хмарну круговерть електронів, неохайно розмазаних навколо атомів вуглецю. І задумавшись про високе, задер голову догори. І ледве не осліпнув. Та зоряного неба над головою так і не побачив…

Замружився зі всіх сил — і побачив себе у Ялті… І відразу пішов до моря. На пляжі нікого не було. Тому В. Ванич роздягнувся і пірнув. Дно було чомусь догори дном. Галька то вдаряла В. В. у лоба, то свистіла кулею біля скроні. Коли Ван Ванич виринув, Ялти не було. Нічого не було, крім Бога, якого теж не було…

Але з хмарної круговерті електронів, неохайно розмазаних навколо атомів вуглецю, зненацька з’явився Берлінський мур. В. Ванич рвонув було навтьоки, але раптово носом до носа зіштовхнувся з Ніцше. Глянув Фрідріх на Ванька в притул, але не впізнав і заверещав, як свиня:

— Якщо людина залишається наодинці із собою, вона залишається в товаристві з власною свинею!

Але як тільки відгарланив, відразу опам’ятався, вийшов із трансу і мовив блаженно, тихо:

— Давай-но, Ванько, гуляти разом!

— Гуляти так гуляти! — захоплено захрюкотів Ван Ванич, схопив Фрідріха за вказівний палець і потяг у кущі. Поговорити без перешкод про розумне, про добре, про вічне…

— Стій! Хто йде?! — закричала, прокинувшись, охорона.

— Ахтунг! Ахтунг! Гутен таг! — заревіли життєрадісно за муром. В. Ванич із переляку наклав у штани. А Ніцше не наклав. Але теж присів поруч. Від гріха подалі… Зі штурмовиками жарти погані.

— Так, — сумно зітхнув В. В. — Не варто відливати з власного лайна кулю. Вона як бумеранг. Завжди повертається.

Ото поруч і сиділи задумливо до самого світанку… Але коли проспівав третій півень, мур звалився… Вибралися наші бідолахи з кущів і розбіглися в різні боки… І більше Ван Ванич носом до носа із Фрідріхом не зіштовхувався ані разу! Проте задом до заду — частенько. Але вже не під Берлінською стіною, а під Кремлівською…

І одного разу Ван Ванич помер прямо під Кремлівською стіною, але в стіну його не замурували… Відразу ж воскресили. Він знову вмер, але його знову воскресили. (Ну, то як завжди!)

Скінчилося тим, що він зовсім самостійно почав умирати й воскресати щомиті. І його заточили в Спаську вежу і прив’язали до стрілок баштового годинника. Але через три доби розв’язали й викинули геть. Дуже вже В. В. поспішав жити. За три доби годинник пішов уперед на три роки…

 

Оповідка тридцять шоста,
між двох світів

У 1952 році в Порт Артурі й у Порт Дальному щодня рили братські могили для поховання загиблих радянських воїнів-інтернаціоналістів, що склали своє життя на 38 паралелі. По декілька могил на день — розміром десять на десять метрів у периметрі і ємністю до ста убієнних… Війна в Кореї тривала рік плюс два роки “тухлого” перемир’я — понад півтори тисячі днів. На кожній могилці здіймалася скромна пам’ятна табличка:

ІВАНОВ ІВАН ІВАНОВИЧ (1926-1952 р.)

В історичній довідці про ту безглузду війну можна відшукати цифру, цинічніше якої не було за всю історію совкового кімберліту. Офіційно загинуло лише 385 радянських військовослужбовців… Іван Іваничей Іванових… До сорока тисяч радянських солдатів назавжди залишилися безіменними. Ушануємо їхню пам’ять абзацом мовчання…

 

Скорботний абзац

 

Імідж всюдисущого Івана Івановича в братерських слов’янських країнах — Росії й Україні — видатний. А вже нашому люб’язному Ван Ваничу і зовсім не загубитися… Адже до чого різноманітні на планеті Ван Ванича країни Іванові — від Росії до Франції, від України до Словенії, від Білорусії до Болгарії, від… до…

І усі вони розташовані на континенті Пінокіо і Буратін…

А життя продовжується… Інші божеволіють від скажених грошей, а інші дуріють і без грошей. І тут що характерно: іноді божеволіють самі гроші, а іноді — їхні хазяї… Часи загального злиденного благоденства… Духа і грошей уже на усіх не вистачає, як на початку п’ятидесятих не вистачало персональних могил. Тепер простіше…

В одному Іегупці п’ятсот гектарів відведено під міський некрополь. Але й у Місті Мертвих свої паритети. Хто норовить бути похованим помпезно — тому відведено Південний цвинтар, безіменним бомжам та дідкам з бабцями, яких ховають за засоби муніципальної громади, — Північний. Він нічим не відрізняється від військових цвинтарів у Порт Артурі й у Порт Дальньому… Та існують ще і колумбарії, і… просто живі люди, що не поспішають перейти сумний Рубікон смерті… “Для живих і пишеться цей роман…” — констатував В. Ванич, примірюючи собі місце на одному зі згаданих цвинтарів. Але на якому, не розповів…

Коли котишся в прірву, здається, що увесь світ біля твоїх ніг!.. То дощ, то сніг… Жити не хочеться, та й нема з ким. А шкода… Статева любов і художня творчість — два крила, що допомагають не звалити раніше зазначеного терміну в зяючу яму, що привітно роззявила свою пащу, чекаючи на тебе.

Дожити б до весни, а там — хоч трава не рости!.. По вечорах — телевізійно-кулінарний технікум. Під “Бандитський Петербург” варю вічний київський борщ, під “Місце зустрічі” — незмінну перловку… Незабутню навіть у Раю. Приємного апетиту!… Тиск 110 на 90. Розслабуха страшна. Ґоґоль-моґоль по-київськи… Хочеться усе спалити і піти в монастир. Чи в найближчу винарку…

В однієї жінки чоловік був непитущий. Ну, ні крапельки… Ні грамулечки. Хоч кілок йому на голові теши! Тесала, тесала, не допомагає. Виродок якийсь попався. Що ж… Буває в житті і таке, але рідко… А дружина була жінкою питущою. Але чоловіка любила страшенно. Що ж, і таке теж буває… Леститься до нього, бувало, і просить ласкаво:

— Налий, миленький!

А він їй грубо у відповідь:

— Наливай і пий!

Що ж… Наллє, вип’є і знову лізе пальчиками в ширінку:

— Налий, миленький!

А він знову:

— Наливай і пий! — інших слів не знає.

Осточортіло дружині таке життя. Подала на розлучення. А чоловік ні в яку… Люблю, говорить, і баста! Став як шовковий. І стояв, як стовп… Тепер ледве рота жіночка відкриє, несеться стрімголов до шафи і тремтячого рукою наливає коханій дружині сто, а собі — двісті! Хряпнуть по одній, поцілунчиком закусять — і ляля! Дружина йому:

— Налий, миленький! — а він їй:

— Будь ласка! — і ще сто. У ту ж тару… І живуть тепер — дай боже кожному. Душа в душу… Тьху! Тьху! Тьху! Хоч би не наврочити…

— Ми з тобою однієї крові, Ти і Я! — промуркотала Багіра і потягла Ван Ванича в кущі. В. Ванич пручався, але не сильно… А потім тинявся, спотикаючись, по лісопарковій зоні і волав сп’яну:

— Я не Я і Багіра не моя!.. Повія!!!

На що Багіра з кущів уїдливо промуркотала:

— Тверезого бог не береже. Нікому він, бідний, не потрібний, навіть собі. А ти, Ван Ваничу, хоч на що-небудь, лиха прикупивши, і згодився…

І вирішив В. В. стати чесним із самим собою. І всю ніч вибовкував про себе всякі гидоти. І не встиг прокукарікать перший півень, як зовсім подорослішав наш друг, а коли прокукарікав третій — зістарився остаточно… І відкрилося В. Ваничу, що він по життю дурень. І стало йому від того лепо і милостиво… Тому що бути дурнем легко і солодко. Незлобивим дурнем. Але дуркою бути ще солодше…

— Тому, — вирішив Ван Ванич, — терміново змінюю стать!

Забув, напевно, що зовсім нещодавна знов на чоловіка перетворився. Кажу ж, зістарився остаточно: пам’ять вже не та…

Ван Ванич завжди любив покопирсатися в собі, у власних нещастях. Але одного разу нещастя скінчилися. І В. Ванич залишився не при справах. І справило його щастя, як Ваньку. Але В. В. до того звик бути нещасливим, що коли щастя привалило, продовжував по інерції скаржитися на долю. Так і залишився, нещасливим, ні з чим… Не зважаючи на купу малу діамантів розміром з кінське яблуко… А на що йому ці брилики? Ними тільки горіхи колоти та кокоси кошлаті…

Від знайомих нещасть понесло Ван Ванича по знайомих маршрутах… Як настовбурчена чапля стирчав Драган на ґаночку “Буратіно”. Було в ньому щось і від підстреленої чаплі і від криничного журавля. Одним словом, милиці стояли біля стінки.

— Толик! — зраділо вигукнув В. Ванич. — А я думав, ти помер. Хлопці говорили…

— … … … їм у рило! .. .. .. .. …! Дай гривню! На поминки моєї ноги. Давай п’ять!

В. В. не дав, але пляшку взяв. Сіли на сходинках і пом’янули на всі п’ятсот безневинно убиту драганську ногу. Розм’якнув Драган, розчулився. Дістав із кишені безпечне лезо і говорить:

— Ніхто мене не люить, дружина не люить, син не люить, навіть міліція — і та не люить… Викликай “Швидку”, або сам себе зничтожу!..

Приїхала “Швидка”, упакували Толика і з прокльонами відвезли в сусідній двір, до рідного ґанку. А Ван Ванич уже там… Милиці тримає. Подивилися на нього санітари, плюнули, розвернулися і від’їхали. Драган плюнув їм услід, звалився на ослін і захріп. В. Ванич плюнув у кішку, що пробігала, але не вцілив. Кинув милиці під ослін і пішов…

Воно йому треба, відходняк співпляшника сторожити? Коли ще ті Янголи прилетять, а санітари вже пішли… Виїхали, значиться. У бомжів із бічами свої жнива, у санітарів свої. Вони, нещасні, з Янголами в шашки грають. Виграють санітари — Драган проспиться, виграють Янголи — Драган помре… А санітарам аби пограти… От і грають у піддавки з Чортом… Янголи сміються, Чорт комизиться, санітари дурять, а Драган спить. Спить непробудним сном. Спи спокійно, дорогий наш товаришу!..

Київ-Київ… Дивне місто — велике, мудре і жебраче… Але де ви ще знайдете таку SOS-чутливість, таку взаємодопомогу однаково опущених у сльоти життєві, однаково сірих і однаково піднесених людей?! Можна дорікати й ненавидіти бомжів, а можна їх просто любити, як і всіх інших, котрі ще не дійшли до ступенів донних, але так і не вирвалися на поверхню… А гірко й міцно застрягли…

 

Оповідка тридцять сьома,
на розпаді часу

Вийшов Ван Ванич на двір у великодню неділю. І не встиг підійти до столика грального, як на нього напівп’яні жбанчики й дружбанчики з поцілунками накинулися.

— Христос воскрес! Крес! Кресс! — репетують радісно.

— Чи то так, чи то ні, — тверезо відрізав В. Ванич.

— Б…, та він тверезий! — обурено загорлали приятелі-воскресавці і почали в серцях бити В. В. кулаками, ногами, пасками й крашанками.

Били, били — і вбили… Застигли над трупом, сопуть і сльози долонями нишком витирають.

Бачачи таку справу, не став Ван Ванич чекати три доби — серце все-таки не камінь — і воскрес!.. Став, обтрусився і теж застиг, аки стовп…

— Ван Ванич воскрес! Крес! Кресс! — радісно закричали однодворці і кинулися цілувати Ван Ванича в усі місця, не прикриті квітневим одягом, зокрема, чомусь у маківку…

А Христос тут як тут — перший з поцілунками лізе! Позачергово…

Розм’якнув Ван Ванич душею — свято все-таки! — похристосувався з Христом і з усіма іншими своїми вбивцями. “Бог із ними! Не відають, що коять. А якщо і відають — усе одно коять! І це правильно…”

Ісус на честь Великого свята теж із шкури вибивався: перетворив у вино баддю з дощовою водою, і почали усі сьорбати зі жмені та нахвалювати.

І В. Ванич спробував, причастився до колективу.

Винце непогане, градусів двадцять… але віддає чи то залізом, чи то ще якимсь рідкоземеллям…

Осушили баддю, поставили на попа, побарабанили по ній на повну душу, похристосались на прощання і розійшлися, розбрелися хто куди… До наступної колективної неділі…

А В. В. повернувся до себе додому і став перебирати критичні замітки Віктора Московського, знайдені випадково в поштовій скриньці.

“Просто отетерів я, Ван Ваничу, від кількості неологізмів і нестандартних порівнянь. Відразу в будь-якого читача виникне маса питань. Упаси Боже, не подумай, що я зубоскалю. Ці слова і вирази дійсно чудові і радують мене, але сьогодні, одержавши перші сторінки вашого майбутнього супер-роману, прочитав їх і, по своїй тупості, мало що зрозумів… Так, до речі, про різнобарвність мови — у романі, по-моєму, із цим перебір. Непідготовленому читачеві, мені, приміром, важко врубатися. Щось тут із мовою, кокетство від розпачу. Віктор Московський”

— Ех, ти, заум московська! — муркнув незлобливо В. Ванич. — Підсумок — один: усі ми — Ван Ваничі — і Колишні Інтелігентні Чоловічки, бичі, одним словом. Усі ми відступилися від головного свого призначення — нести у світ добре, розумне, вічне на перетині часів… От і настають для усіх нас суцільні життєві сутінки. З того і випливає, що треба нам змінюватися. Тоді й увесь світ зміниться на краще, оскільки всі ми готові порозмірковувати: кожен по-своєму, а от на перетині виникає проміннячко світла, що здатне обігріти кожного, хто відкриє наш опус, себто роман-с. У цьому і Леонеф, і Штилвелд із мною погодяться…

І побачив згодом В. Ванич, як розпався зв’язок часів. І теж розпався. Але друзі-однодворці швидко зібрали В. В. заново і засунули туди, куди і Макар телят не ганяв… У вагіну дентата! І закохався в неї Ван Ванич до втрати пульсу. А коли пульс з’явився знову, пульсувати вже було чому…

Довелося В. Ваничу терміново зганяти в сузір’я Євсея і звернутися зі своїм заповітним проханням до хилерів тамтешніх. Пришили вони В. В. віртуальними нитками перший-ліпший шланг, що потрапив під руку, і відправили назад. До ненаглядної Катиці…

— Репродуктивний період вічної жіночності приблизно вісімнадцять мільярдів років, — міркував Ван Ванич. — Якщо, звичайно, надмірна Духовність блакитних збочинців їй не перешкодить, — продовжував думати нелегку думу Ван Ванич, обертаючись навколо своєї осі і невблаганно наближаючись до коханої своєї…

А треба сказати, що В. Ванич ніколи не любив перекручень. У нього була дуже здорова природа, (як говориться, у здоровому тілі — здоровий дуб!), тому В. В. завжди цілком вистачало звичайних обертань, без усяких там сексуальних витівок. Летить собі Ван Ванич, обертаючись навколо осі й одну лише думу думає: “Скоріше б дорватися до своєї зубатенької… якої – якої – якої…” Дорвався-таки… паки-паки!..

Очуняв Ван Ванич уже на операційному столі. Підняв із натугою рильце: Боже, наперсточек якийсь пришивають.

— Що це таке?! — обурився В. Ванич.

А хірург йому відповів:

— Що залишилося на складі, те і пришиваємо. Інший і за це сказав би спасибі.

“Так, — подумав В. В., — вустами хірургів вирікає істина.”

— Спасибі, докторе! — видихнув Ван Ванич і спікся…

Оклигав уже на обідньому столі. Анестезія повна… Сидять навколо столу його бойові подруги, відрізають від В. Ванича ласі шматочки й уминають за обидві щоки. Канібалки не канібалки, але нахабниці рідкісні!.. А одна здобна вишукалася: зрізала з нехудосочних мосел Ван В. — вай ме?! — здоровенний шмат сала і запихає самому Ван Ваничеві в рот, щоб не відривався від колективу.

Давиться В. Ванич і ковтає, давиться й ковтає…

Так і проковтнув усього себе, ані шматочка бойовим подругам не залишив. І все б добре, але затрясся дрібним тремтінням просторово-тимчасовий універсум і вивернувся навиворіт! І прийшов до тями бідолашний В. В. у Вагіні Дентата рідній, у черговій дежев’юшці селявській…

Стирчать навколо чорно-білі скелі, аки списи, на які насаджені висохлі тільця автохтонів чоловічої, виходячи з усього, статі. А долинки затишні надять прилягти на шовковисту травицю і не смикатися занадто. Ван Ванич і не смикався. Воно йому треба? Завжди був ледачий, знав, що енергія смикань не відновлюється…

Розпався зв’язок часів, а В. Ванич цілісінький. Жує його планетарний Дракон Вічної Жіночності та усе ніяк не прожує: зубик на зубик не налучить. Хотів було виплюнути його Дракон, та де там: провалився В. В. знову в каверну, схопився за оголений зубний нерв, як за провід високої напруги, і засмикався, як у падучій. А бідненька Дентата реве дурним голосом, аж дуби віковічні валяться (не віковічить же їм зелененькими), і смикаються Ван Ваничу в унісон, аж земля трясеться… І боляче їм обом, і солодко.

Загубився В. Ванич у пітьмі хтонічній⁶⁴, у лабіринті тисячоріч і понесло його крізь свищ темпоральний казна-куди.

— Темпо, темпо! — скаженіє кохана В. В.

— Оральніше б трохи, оральніше!.. — дуріє ласун Ван Ванич, але з темпоральним полем не жартують. Воно то виявляє В. Ванича світу, то засмоктує в себе, розчиняючи в безчасовості… Так і загубився б В. В. у лабіринті межзоряно-жіночому, але ти ба… Ледве відпустить провід нерва любовного, як відразу його в дійсність таку-сяку і вижбурне… А вже ж там ні тобі пристрасті, ні тобі любовного ентузіазму, а так собі — життя, та й тільки.

Ледве угледить Ван Ванич світло наприкінці тунеля, ледве рвоне душу з дупла життєдайного, як пробка з пляшки із шампусиком, так відразу до нього все плотське та тваринне тягнеться… Липне, обволікає, спокушає, розмазує на асфальті життєвому…

Завив Ван В. і здійнявся ракетою вгору. І узяв В. Ванич курс на сузір’я Ведмедиці Святої Піднебесної. Досить! Набридло йому все плотське!.. Захотілося Ван Ваничу спробувати на зубок неземне, нетутешнє щастя — нехай ведмеже, але зате платонічне… Знову не туди дишель: приведмедився В. В. прямо туди, соромно сказати куди. Плюнув у серцях Ван Ванич. Вилаявся матерно на інтерлінгві⁶⁵ й жбурнув із розмаху пачку своїх щоденників у вогнедишну топку зоряного лона. І більше щоденників В. Ванич уже не писав. Вам треба — ви і пишіть!

 

Оповідка тридцять восьма,
через рефлексії повсякденності до зірок

— Потрібно вміти викривати будь-яких псевдо-розумників у їх унікальній історичній неспроможності… І давати їм належний відлуп! — дуже тверезо запропонував найдобріший Ван Ванич. — Тому що: гроші є — паплюж все не своє… Сьогодні король на троні — а назавтра голота в зоні…

Життя в оренду, життя в борг… Це не про нас! Славним співавторам подавай формулу успіху від великих світу цього…

“Людина — це система…”

Сер Артур Конан Дойль

“Світові потрібні люди з чавунними лобами…”

Альберт Швейцер

“Тому, хто дотримується своїх законів,
призначені шляхетне життя і шляхетна смерть!..”

Філіп Дж. Фармер

Глухнуть елітарні постсовковські світи, народжується міцний світ співаючих у соціальному тернику… Незлобно пишеться веселий і одночасно сумний роман…

Суїцид — великий гріх перед тими, хто хотів жити перед смертю… Але життя дароване тобі, людино, живи!.. Живи й радуйся, як алконавт і трудоголік Ван Ванич… Слухай несусвітності сторонніх, вирізьблюй своє життя як різьбяр. Ковтай по краплі з чаші людських прикростей… І пам’ятай: сімейне життя — це чесність. А однієї чесності на двох уже не вистачає…

Наш колишній звичний світ зруйновано начисто, а новий, закличний і свіжий, околишні честолюбні елітарно-воскові світи не здатні сприймати інакше, ніж помітний агресивний плакат… Як же все це бездарно, хоч і тануть усі ці світи чудово і гидотно. Як поганки на суходолі… І це засмучує, тому що новим неелітарним мистецтвом шпарко не насмішиш…

Старіють і дрібніють околишні парії і не зважають на те, що разом із ними настільки ж скукожуються і їхні опоненти — Ван Ваничі… От і вихлюпують вони, сміхотливі, перед кожним гіркоту свою…

“Ягничка Доллі пішла під ніж”,
“Розгул скотолозтва в “цивілізованому світі”,
“Жерар Депардьє може заразити норвезьких корів”,
“Клеопатра виявилася потворою”,
“Таємниця вигадки розгадана”,
“У Франції розпочалися випробування
“еліксиру життя”…

І так усю дорогу з пункту А в пункт Б. Доки не прилетів Ван Ванич у сузір’я Євсея. Глядь — навколо матінка Расея!

Озирнувся — нічого нового немає. Тільки місяць гепкоградусний, та усюди Катиці з Чумацького Шляху котяться… Усуціль восьминоги й каракатиці. Окальмарився і В. Ванич, та так і покотився. І незабаром докотився до ручки, що виявилася ніжкою. І втріскався В. В. по самі… вуха в Катьку-дев’ятиніжку. Кожна ніжка розміром із телеграфний стовп. Ну то й що?.. Планета така, клімат такий! От і полюбив кожну!.. Ніжку!

У Катьки-катиці будиночок тіла з перламутру весь та з перлів, а у Ван Ванича не будинок, а суцільні щілини. Щілепупсиком прозвали його тамтешні аборигенки… А він і не ображався. Днював і ночував у коханої Катрусі…

Грали вони з нею в любовні ігри, але якісь одноманітні дуже. Грали й у схованки: сховається В. Ванич у милої між ногами — хрін його там знайдеш… Але в Катьки-катиці не одна пара очей, а цілих три — і усі на одному щупальцеподібному носі — знаходила миттєво… Проти жіночого чуття не попереш… на напівзігнутих. На кожній ніжці у Катьки присоска розміром із супову тарілку, як на “Вулкані”… Одним словом, суцільні галюники та й годі…

Лежить Ван Ванич, рушничками вафельними під білі рученьки скручений, і матюкається на всю неврологію… Добу матюкається, другу… А все чому, за що пов’язали?.. Та тому, що навколо занадто багато пацюків розвелося, а В. Ванич, сердечний, один тільки їх і ловив. Бо інші не бачили. От так і постраждав за вчинки добрі. Але нічого, він і в скорченому стані продовжував служіння Добру.

Довго шукав потвор отих малих, тому що знав: живності тут — ловити не переловити!.. Шукав, шукав і відшукав — велику зелену жабу в себе під матрацом. Знову невидиму…

Не піднімаючи окулярів, що зсунулися на кінчик носа, черговий лікар Іван Іванович Іванцов читає діагноз, трясучи в себе перед носом історією хвороби:

— Ван Ванич Одинцов… пропускаємо… біла гарячка. Хворий! Ну, що, чи хто, в нас сьогодні? — Але мовчить В. В., він сьогодні в Расеї! Від гвинта…

Ротики в Катрусі малюсінькі — розміром з чайне блюдце, а центральний — той і взагалі розміром із Ван Ванича. Одне лихо, оченята від задоволення замружує Катруся, коли когось ковтає… Не устигне Ван Ванич вчасно сховатися — і його туди ж… Серцем любенька Катиця бачить. Одним словом, не серце, а рентген! Наскрізь В. Ванича бачить. І вічно буркоче собі під ніс, мовляв, селезінка в тебе, Ванько, збільшена, а ця штука, навпаки, зменшена. Пити, говорить, менше треба, а працювати більше!..

Працювати так працювати. Хоча скільки можна?.. Ван Ванич працювати любив, але пасивно. А Катиця-каракатиця всі його сподівання наскрізь бачить. Стисне бувало В. Ванича в обіймах і перераховує до ранку ребра. А якось одного ребра чомусь не дорахувалася.. Скандал був страшний… Куди, горлає, ребро подів? Кому віддав?

Кому-кому… Упав Ван Ванич під лікарняне ліжко, лежить собі на підлозі і все ребра перераховує, і теж одного ніяк не дорахується… Відкіля не лічи — результат однаковий… Одного нема, як із роду-віку не бувало. А медперсонал шпиталю хоч би тобі що — ніякої участі. А навколо пацюки та жаби грають. Хто ж їх ловити тепер буде?! Глас волаючий, око всевидюче, руки недіючі…

Ревнива дуже Катиця, але відхідлива. Переконав її Ван Ванич ще разок ребра перерахувати і не психувати даремно проти ночі. До ранку перерахувала раз двадцять і нарешті заспокоїлася. Усі на місці. А В. Ванич давно заспокоївся, ще ввечері…

Як тільки магнезію йому вкололи…

Краса-врода абсолютна, а околишні каліцтва — справа звички. І взагалі не пикою горщики обпалюють, а зовсім іншим місцем. Зліпила з Ван Ванича Катиця горщик трьохцеберний, непоказненький, обпекла на вогні пристрасті неприборканої і повісила на тин міжзоряний сушитися. А коли зміцнів В. Ванич та злегка затвердів, зняла його Катиця з тину і здавила в обіймах ласкавих.

— А ще говорять, що каракатиці расейські холоднокровні, — подумав мигцем Ван Ванич. — Які там, до чорта, холоднокровні… Ні, їй Богу ж, непристойно жінці бути такою гарячою! Авангард у В. В. уже закипів, ар’єргард — відсирів!.. Страшно все це, страшно! Але охота гірше неволі…

— Чи нам чекати милостей від Природи? — розпустив хвіст В. Ванич.

— Ой, лоскотно! — хихикнула Катиця. Розкрила вмить всі пащі — і не уберігся Ван Ванич…

Було ще багато всякого… Але це вже інша історія…

 

Оповідка тридцять дев’ята,
дещо кошлата

Довелося кинути пити по ранках каву: “тягне” серце. Тому п’ю вночі. Але не каву… Така гірка істина. А чим відрізняється істина від омани? Тільки відсутністю макіяжу. А нічні думки миттєві, як сни. Якщо лінь прокидатися, через секунду нічого не згадаєш. А шкода… Тому і прокидаюся щомиті. Вагітність духу чревата атрофією черева…

Артіль “Даремна праця” успішно конкурує
з артіллю “На усіх не догодиш”

Але завжди хочеться розкрити перед іншою людиною душу, а потім захлопнути. Нехай цвірінчить, сидячи усередині… Ніхто не почує! Теорія Вічного Повернення дурна, хоча Аристотель, Ніцше й Боргес далеко не недоумки. Щоб злитися з Голою Істиною в одне ціле, треба зняти своє Ять і прийняти її форму. Ну що ж, процес пішов….

Одного разу у мого унітаза виросли вуха, потім волосся, а згодом повиростало і все інше… Коло замкнулося… Учора жив від радості до радості, сьогодні від смерті до смерті. Недовго музичка грала. Довелося звільнитися до чортової матері… Прощавай, “Буратіно”!.. А мені знову жити на голу пенсію, подаючи мамуні у постіль кожні півтори години не каву з молоком, а порожній горщик…

У цьому випадку у Штилвелда процес автоматизований — біля ліжка його паралізованої Чорнобилем матері п’ятий рік не кричить і не кряче качка, бо сечоприймач… Як говорить у подібних випадках Агуся, дочка В. Ванича:

— Шкода, коли гарна людина вмирає…

Що ж… Погані теж умирають, але рідше. Їх менше… Важко повірити, але це так. Неприємних людей зустрічав, поганих — Бог милував. Можливо, їх узагалі немає…

Фахівці затверджують, що на той світ треба відправлятися з вільними руками, із ясною головою, не запамороченою ні горілкою, ні наркотиками, ні коханням… Легше, нібито, адаптуватися у такий спосіб. А, як на мене, це нісенітниця. Псуйся, не псуйся — баобабом не станеш. Бог твердий, але його клони, його соляні стовпи — теж не цукор… Повільне вмирання принизливе, хоча й евтаназія⁶⁶, на жаль, не дуже вже і корисна.

— Маестро, уріжте марш!

— Будь ласка!..

Усім нам призначено померти в третім тисячолітті, окрім щасливчиків, що застрягли в попередньому…

Знову накрапує дощ… Аспірин скінчився. Займаюся самолікуванням: друкую наперегони зі Штилвелдом останні сторінки роману. Усе гарне має кінець. Але для самоаналізу потрібна ще й мужність…. А в нігілізмі мужності мало, хоча боягузтва — ще менше. Я радію, що поквитався з життям. Рахунок: один — один. Нічия!.. Одні живуть вроздріб, інші — взасос… Кожному своє…

Якщо ви не скінчили від насолоди в перші тридцять хвилин свого життя, виходить, ви народилися скопцем… Чорт є щедрим додатком до наших статевих органів, Господь — скаредним додатком до наших мозків. Набридло бути розумнішим за себе — ні Чортові свічка ні Богові шпичка… Але Тіло сильніше Розуму… Коли судини звужені, я дурень дурнем, коли розширені — ідіот ідіотом… Те, що внизу — те і вгорі…

Світ — це пісковий годинник, з якого давно пісок сиплеться…

Спати хочеться нестерпно. Хоч усіх святих винось… до бісової матері… Проти смерті не попреш! А попреш — не збереш кісток. Це факт!.. Сумна істина нашого існування. Істина в останній інстанції… Ну і хрін із нею!.. А Всевишній Ван Ваничів — рідкісної краси жлоб, проте прекрасний, як сама досконалість… Займатися богоборством — нерозумно: нема з ким боротися. Хіба що з богоносцями… Але кому вони потрібні на сон грядущий?! Вічний сон Абсолюту…

Віктор Московський увесь час свариться епістолярно: “Рефлексії, Леонеф дорогенький, рефлексії…”

— Ясний пень! — сказав би Ван Ванич. — Рефлексії… З них виткана тканина нашого життя. Але чим вище рівень рефлексії, тим легше розмовляти з власним відображенням як рівний з рівним, тим чесніше й вагоміше кожне окреме слово. І своє власне відображення вже нізащо не поплутаєш ні з Дияволом, ні з Господом, і не жахнешся, і не впадеш у безглуздий екстаз бла-го-го-він-ня…

Отут-то і знімуть із Ван Ванича гамівну сорочку і винесуть із дурки в дійсне життя. Уперед ногами…

А в нашому, ще непотойбічному житті, — усі ми Ван Ваничі зі своїми дамами з перцем і селявками безглуздими. А вже ж люблять вони нас, як жодному В. Ваничу не снилося, тому як роблять це запекло, усвідомлюючи, що іншого разу й іншого життя не буде!.. А будемо тільки ми, сердешні: хто ні лика не в’яже, хто краватки, хто з багатотомним заумом, хто з однією кульгавенькою рефлексією, хто з цілою купою злежалої сірої речовини, а хто тільки з трьома звивинами — жерти, спати й розмножуватися… І не приведи Господь втратити хоч одного Ван Ванича з усієї сукупності!.. Не зуміє якийсь В. В. жити — навчимо, не захоче — підбадьоримо, загордиться — опустимо, упаде — піднімемо… Зажадає — знайде, відкриє наш роман — і пробуравить його від кепки до гепки… Тому що така СЕ ЛЯ ВІ…

 

Оповідка сорокова,
на еспланаді історії

Запитує старенька паралізована Тойбочка Леонефа:

— Льончику, як поживає ваша мама?

— Усе прекрасно, от тільки склероз: ранком їй сосиску даси, увечері забуває — знову сосиску просить. А лікарі забороняють.

Тойбочка розуміє. У самої ті самі проблеми. А що тут такого! Вона залюбки слухає усілякі казки… Потроху звідусіль, а головні — по телевізору.

Усі казки слухають по телевізору. Вічні казки для бабусь… А бабуле майсес…

— У масовій психоделиці, — бубонить у слухавку Леонід Барський, — емулюється⁶⁷ відмирання індивідуального “я”. Люди стають, умовно кажучи, бджолами. Життя, їхнє власне життя, проходить у соціальному катарсисі, зводячись до сенсу існування комах…

— Сутність не повинна ховатися за світом, — гугнявить із Задзеркалля покійний поет Леонід Поліщук. От уже кілька років, як він викинувся із сьомого поверху власної квартири на асфальт.

— Не слід складати всі яйця в один кошик, не слід бути рабом однієї курячої ідеї, — додає останній з Леонідів, вічно живий Леонеф. Слід погодитися… Але не слід ліпити горбатого. Ми наближаємося до розв’язки.

Я підійшов до шафи, заглянув усередину і зробив висновок, що совкова шафа зостарилася раніш за мене.

— Тому що совковість — це діагноз, — запевняє мене Льонечка Барський.

— Так-так-так, — звично вже погоджуюся з ним я, пригадуючи свого незабутнього армійського приятеля Сержика Анатолійовича Момота. (Так-так-так, — говорить кулеметник, — Так-так-так, — говорить кулемет.) Момот мовляв: у нас країна пацієнтів… А пацієнтів треба лікувати… зеленим борщем і м’ясом із чорносливом, курячими ніжками з маслинами й апельсиновим соком…

…Олім⁶⁸ Олег з ізраїльської Хайфи пересилає привіт із Лос-Анжелоса, він розм’якшений Середземномор’ям, я зворушений, хоча й поставлений на межу виживання у Ієгупецькому злиденстві…

…Учорашня моя випускниця Анка, сьогодні медсестерка, гріється на березневому сонечку. У Німеччині в неї, чорнобильського кошеняти, “намалювалася” друга родина. Батько — поліцейський комісар міста Мюнхена і мати — банківський службовець, чиїх сумарних “батьківських” почуттів вистачає рівно на один місяць у рік, щоб дотриматися бюргерської добропорядності…

Так прийнято: натомість допомоги жертвам Другої Світової, за які Німеччина несе відповідальність, спрямовувати допомогу на чорнобильських дітей, за трагедію котрих Німеччина відповідальності не несе. Винна радянська система тотальної турботливої нелюдськості… Анці це зручно… Усім іншим варто притерпітися…

…У моду входять китайські три-психи з Андріївського Узвозу. Нав’язливо-лаковане, дешеве мистецтво, і предмет самого мистецтва — київське реальне життя. Замість київських триптихів нові українці прийнялися купувати дешеві китайські три-психи… За один такий три-псих можна купити два мішки картоплі і пережити ще один неситий сезон…

Приміром, вогко-холодну весну 2001 року… Чи допитися до синього полум’я — за ту саму суму, і залишити по собі тільки капці синього кольору і холонучий синюшний органон, що перейшов у вічно горизонтальне положення… Виживають сьогодні лише підконтрольно-ситі, наплювавши на березневі холоди і духовний мезозой…

…По вечорах я вдягаю “вечірні” окуляри, настільки ж звично, як як моя дружина чергову вечірню сукню. І тільки не кажіть, що не щовечора ми з нею на прийомах. У справжньої жінки навіть для домашнього надвечір’я є свої власні люксівські вбрання… Іноді спеціально для нашого кімнатного комп’ютерного кінозальця. Коли-небудь у ньому ми побачимо фільм і про Ван Ванича…

У недалекому ще минулому в кінотеатрах нам пропонували духовно напружитися, перш ніж підвести кожному під сідницю віртуальну високу напругу і присмажити біля кіноекрана… Тепер усе тупіше й дохідливіше відбувається за тим же сценарієм коло телевізорів… Сидимо дубово, втупившись у ящик. Тут і врізати дуба ніколи. Особливо тим, хто напружується з усіх сил, споглядаючи нескінченне “Поле чудес”. А втім…

Дайте світу пару сексуально задоволених і духовно розкріпачених поколінь і на Землі припиняться війни і… ідіотські телешоу. І відшумить, відспіває ера Ван Ваничей. І на планеті наступить Рай… “Ми відпочинемо! Ми почуємо янголів, ми побачимо усе небо в діамантах!”.⁶⁹ Ми відпочинемо, дорогий дядю Ваню…

Уночі снилася Німеччина. Снився мій покійний батько — малолітній в’язень-арбайтер. Снився дядя Ваня… Снилися сплячі покотом учорашні радянські німці:

— армійські Йени і Крафти;

— шкільні Кляйнпетери і Герлейни;

— “єврейські” — Козаки і Березовські, — що пройшли крізь душу мою. Не стану брехати, усіх їх, молодих і тендітних, я дуже любив. А Німеччину як ненавидів, так і ненавиджу… І дякую Леонефові, що по його тонкому задумі Ван Ванич і народжувався, і вмирав тільки на батьківщині… Адже тільки на батьківщині Ван Ваничів можна писати про Ван Ванича. І на хрін усім нам Німеччина?! Київ-Москва-Зурбаган — от наша планида!..

За законами всесвітньої пам’яті наш час рухається за нами, змінюючи нас самих…

…Ах, це наше безглузде минуле, як бляшаночка з-під “Кеті-босс”… Який “льодяник” не посмокчи, кожний з кислуватістю, з оскомою… Ах ці слизькі льодяники часу — хоч більш ані рядка не напиши!

Ван Ванич Одинцов
1937 — 2017 р.р.

Прочитав Ван Ванич надгробний напис на свіжій могилці, здивувався, плюнув і пішов від нас усіх.

Кінець роману

9 травня 2001 р.

1 Лоходром — місцевість поміж генделиків і винарок, де збираються місцеві лохи.

2 “Буратіно” — приватний магазин на кшалт “Дитячого світу” на Ленінградській площі м. Києва.

3 Кихака — господарка “Буратіно”.

4 Алконавти — п’яниці; від слова “алкать”.

5 “Вулкан” — благодійна їдальня.

6 Біч — жарг. — колишня інтелігентна людина

7 Селявка — незалежна питуща жіночка, від фр. “се ля ві”

8 Фанфарик — пляшечка квіткового одеколону

9 Колос Родоський — одне з семи Чудес Світу, що проіснував стільки ж років, скільки проіснував СРСР через багато століть

10 По фені ботать — розмова кримінальним жаргоном

11 Тези, сези й сизи — іроніче перекручення філософських категорій: тези, антитези і синтезу

12 Хілософія — життєва філософія селявок і алконавтів

13 Діаматчик — викладач діалектичного матеріалізму у ВУЗах СРСР

14 “Еммануель” — благодійна їдальня від релігійної місії

15 Ендорфін — гормон радості, який виробляє мозок людини при певних обставинах

16 Суккуб(о) — (середньовічне) гаспидське створення чоловічої статі, яке злягалося з земними жінками

17 Фауст — (в даному випадку) на жаргоні алконавтів радянських часів “темно-зелена пляшка містськістю 0,75л., що нагадувала за формою німецьку реактивну зброю часів Другої Світової Війни

18 Сімбіонтки — напівжінки, напів соціальні ідіотки, від слова “сімбіоз”

19 Хилер — індонезійське “хірург”, що без хірургічних інструментів робить операції по вилученню і корекції внутрішніх органів

20 Брюлик — (жаргон) діамант

21 Пресерви — спресовані продукти моря і лісу в маринаді

22 Спідоли — іронічна назва легкодухих дівчат з Хрещатика, не плутати з повіями: спідоли грошей не беруть

23 Чашка Петра — посуд для хімічних дослідів, відомий з давніх часів

24 Інтерферентність — (тут) духовна недоторканість індивідуума

25 Інфантерія — (італ.) застаріла назва піхоти

26 Парадіз — (фр.)Рай

27 Метагалактичні яйця — наукова гіпотеза, згідно якій, від них виник Всесвіт. Знайшла підтвердження у 1995р. в Сузір’ї Орла.

28 Харизма — здатність окремої особистості впливати на великий гурт людей.

29 Пся кревь — польська лайка.

30 Пенелопа — дружина Одісея, яка залишалася надовго самотньою під час його мандрів.

31 Реінкарнація — переродження згідно з продавніми віруваннями жителів Сходу

32 Цимус — (ідиш) єврейське національне блюдо, в переносному значенні — найкраще.

33 Клитемнестра — дружина Сократа, надсварлива жінка.

34 Коба — справжнє прізвище І.В.Сталіна.

35 Аннали — (лат.) річні хронописи з лаконічним переліком історичних подій.

36 Хібакусі — мешканці Японії, що постраждали під час атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі, і їх нащадки.

37 Ейн Гот вейс — (ідиш) один Бог відає.

38 Архошмари — (жарг.) суперлярви.

39 Гітлерюнг — молодіжна фашистська спілка часів гітлеризму в Німеччині.

40 Куі боно — (лат.) хто краще.

41 Гривно — грошова одиниця часів України-Русі, вагою 6,1 кг. срібла, рубаної шестикутної форми.

42 Маргінал — (лат.) помітки на полях тексту, переносне — людина, що не визнає офіціальної державної культури.

43 Інтер-да — неологізм від “інтернет”, інтер-нет (рос.)

44 Унісекс — одноманітний одяг для юнаків і юнок.

45 Шмурдяк — низкьопробний алкогольний вироб.

46 Ексгібіціонізм — стан людини, що отримує задоволення від того, що ходить оголена на людях.

47Хилер — індонезійський цілитель, що робить операції по вилученню внутрішніх органів без хірургічних інструментів і розтину тіла.

48 Винарка — розливайка, заклад, трохи кращий за генделик.

49 Секуляристи — віруючі, що не відвідують релігійних закладів.

50 Гошем — (іврит) одне з 9999 імен Господа.

51 Aza nizi naza — (італійський поліндром) час вчинків наших.

52 ПМП — постійне місце проживання.

53 Юдоль — твердиня.

54 Універсум — Всесвіт

55 Чжуан-Цзи — кітайський філософ.

56 Чаша Грааля — міфічний сосуд, в якому ніби-то містилась кров Христа.

57 Комівояжер — торговець.

58 Зикурати — релігійні будови Древнього Вавілона.

59 Натуропатки — ярі привержениці нудистського руху.

60 ЗМІ — засоби масової інформації.

61 Ікібусі — японська філософська доктрина, пов’язана із спогляданнням каменів, тут — у сад камнів.

62 Шіва, Яма, Вішну — індіїстські божества.

63 “Кеті-босс” — німецькі льодяники від кашлю радянських часів.

64 Пітьма хтонічна — від Хтон — бог підземних глибин.

65 Інтерлінгва — одна з штучних мов міжнародного спілкування, н-д, еспернто.

66 Евтаназія — припинення життя тяжкохворого лікарями з його згоди.

67 Емулювання — повне перенесення параметрів функціональної системи з одного середовища до іншого.

68 Олім — репатріант в Ізраїль.

69 А. П. Чехов “Дядя Ваня”