МОВА І НАЦІЯ

Тези про мiсце i роль мови
в нацiональному вiдродженнi
України

Видання четверте, доповнене

Дрогобич
Видавнича фірма
“ВІДРОДЖЕННЯ”

1994

ББК 81.2УКP
І 19

У наш час у свiтi спостерiгається масовe зацiкавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Українi, особливо у схiдних її регiонах. Люди свiдомо чи, здебiльшого, iнтуїтивно вiдчувають життєву важливiсть вирiшення цих проблем для перспектив нацiонального розвою.

Численнi публiкацiї на мовну тематику в пресi мають переважно полемiчний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагiднi i фрагментарнi у своiй масi, часто перенасиченi плаксивою емоцiйнiстю та обережною поблажливiстю, вони не надто сприяють формуванню свiдомого патрiотизму й активної позицiї в питаннях нацiонально-мовного буття. Певнiй частинi публiкацiй властива псевдонауковiсть, нерiдко в отруйному поєднаннi з антиукраїнським пiдтекстом.

Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов’язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

Вона допоможе читачевi визначити своє мiсце в боротьбi за утвердження української мови, за нацiональне вiдродження.

Адресована членам Товариства “Пpосвiта”, учителям, студентам, усiм, кому не байдужа доля рiдного народу i його мови, хто цiкавиться гуманiтарними науками.

 

За загальною редакцією Я. Радевича-Винницького

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький.

І19 Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.

ISBN 5-7707-5898-8

Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов’язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

ББК 81.2УКP

 

© В. Іванишин, 1994
© Я. Радевич-Винницький, 1994

ISBN 5-7707-5898-8 © “Відродження”, 1994

 

Зміст

Від видавців

Передмова до четвертого видання

Передмова до третього видання

Передмова до другого видання

Вступ

1. Лінгвоцид

1. • лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)
   • лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови
   • лiнгвоцид через оголошення мови непpиpодною
   • лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною
   • лiнгвоцид через “зближення” i уподiбнення
   • лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови
   • лiнгвоцид через освiту
   • лiнгвоцид через демографiчну полiтику
   • лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
   • лiнгвоцид через “свободу вибору” мови
   • лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови
   • лiнгвоцид через “розквiт” мови
   • лiнгвоцид через боротьбу iз “засиллям української мови”
   • інші форми лiнгвоциду

2. Що таке мова
3. Науки про мову
4. Функції мови
5. Взаємодія мов
6. Престиж мови
7. Українська мова серед інших мов світу
8. Перспективи розвитку мов
9. Мова і етнос
10. Рідна мова
11. Двомовність
12. Мова в суспільстві
13. Мова і територіальні діалекти
14. Мова і культура
15. Мова та ідеологія
16. Мова і політика
17. Мова і держава
18. Мова та історія
19. Назва нашої мови
20. Походження нашої мови
21. Українізація
22. Мова і школа
23. Культура мовлення
24. Мовні обов’язки громадян

Вiд видавцiв

У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забирали мало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання “Мови i нацiї”, аби встигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням “подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня” контрольнi примipники всього, що дpукувалося без дозволу “обллiту” (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права, одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.

Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpимали весь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзі з’явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попиту на книжку воно не спинило.

Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значно доповнене видання “Мови і нації”. Сподiваємось, що читачам знадобляться й наступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiонального Вiдpодження наpостає.

 

Передмова до четвертого видання

Останніми роками про українську мову з’явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.

А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цього є доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, який аж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.

Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах. У масового читача зростає зацікавленість нею у зв’язку із запровадженням “Закону про мови в Україні”, проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.

Ще одна причина зацікавлення книжкою – це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.

Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.

Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивно прагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке може прислужитися йому в цьому, прислухається до слів політиків національно-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовні проблеми в Україні вже розв’язані або що зараз не до мови, оскільки “політика сьогодні – це передусім економіка”. А мова, звісно, негайних прибутків не приносить.

Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови – це боротьба за державність української нації.

Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що і це, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду української державності.

Грудень, 1993 Автори

 

Передмова до третього видання

Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття. Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнi доктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як таке зневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу i пiдганяв iнших до “свiтлого майбутнього”.

Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починають гарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi, без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, а безсенсовнiсть iснування – вiдчутнiшою.

Остаточно втрачають кредит довiр’я концепцiї та теорiї про iсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи. “Неiсторичнi” стають iсторичними, “недержавнi” здобувають державнiсть, “вiдсталi” за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють “передових”. І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.

Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається з колiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений – вiн здiймається на повен зрiст, щоб “у народiв вольнiм колi” знову оголосити на весь свiт: “Ще не вмерла Україна!”

“Ще не вмерла i не вмре!”

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, наша iсторiя, наша єднiсть i однiсть.

Живе наша мова – i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменники i вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.

Живе наша мова – i з нами 15-мiльйонна дiаспора.

Живе наша мова – i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.

Бо наша мова – це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, наша надiя, наше майбутнє.

Бо наша мова – це ми, українцi, – добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колиска iндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.

Бо наша мова – це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, не здатний чинити неспровоковане зло iншим народам.

Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й iсторiю, поширюймо, пропагуймо її.

Пiзнання мови – це пiзнання народу, його єства, його душi, його витокiв та iсторичних шляхiв– усього того, чим народ цiкавий для iнших народiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише до того, хто являє собою особистiсть– своєрiдну й неповторну. Годi розраховувати на пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови, зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?

Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, яка вперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмога бiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.

Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись два попереднi видання “Мови i нацiї”, та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це й спонукає нас видати книжку втретє.

Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу “Лiнгвоцид” та блоку роздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами. Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрi вiдбулися пiсля другого видання книжки.

Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, що необхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребою просвiтити народ, а в XX столiттi – романтичним iнтересом до мови як вияву народної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, її прапора, хоча “За нормальних умов мова не потребує мотивацiї” (Юрiй Шевельов. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900–1941). Стан i статус. – Сучаснiсть, 1987.– С. 260–262).

Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, поки воно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, i нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.

“Вiк науки й технологiї” зовсiм не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українським не лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мови вiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов i втратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а й усякими способами “втiлювалось у життя” з сатанинською послiдовнiстю i настирливiстю.

Як би не назвати те, що робить українцiв українцями,– дух народу, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, – ясно, що воно якнайтiснiше пов’язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не з якоїсь лiнгвоксенофобiї – ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втратив своє “я” i розчинився в iншому народi.

З огляду на це i рацiонально-об’єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка “Мова i нацiя” написана з метою протидiяти цiй небезпецi.

Липень, 1992 Автори

 

Передмова до другого видання

Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.

Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:

– Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?

– Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?

– Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з “Божественної комедiї” Данте Алiг’єрi – першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?

– Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?

– Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?

– Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим “так уже iсторично склалося”?

– Чому сказав апостол: “Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить”?

– Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?

– Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?

– Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?

– Чому за свiдченням газети “Известия” (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?

– Чому людина, що розмовляє росiйською мовою,– росiянин, людина, що розмовляє польською, – поляк, а людина, що розмовляє українською, – “нацiоналiст”?

– Чи завжди “хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається” (П. Тичина)?

– Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова – перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?

– Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i “велич”) своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?

– Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? (“Україна”, 1990, No 33, с. 15).

– Чому втрата мови веде до зникнення народу?

Таких “чому?” можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi – у полiтику, економiку, культуру…

Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду – системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна – для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.

Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.

Книжка вже “працює”. Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка “Просвiта”, її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об’єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.

Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.

Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови (“Мова є найважливiший засiб людського спiлкування” – В. І. Ленiн) та про зв’язок мови з мисленням (“Мова є безпосередня дiйснiсть думки”, “практична… дiйсна свiдомiсть” – К. Маркс i Ф. Енгельс).

Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi–за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.

Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354–430 рр. н.е.): “Те суб’єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об’єктивне творить чи керується ним, пов’язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб’єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем”.

А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: “І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй – у всьому словi твоєму, i все слово твоє– в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно”.

Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв’язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати – означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.

І на закiнчення – стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.

Червень, 1991 Автори

 

Вступ

Нацiя – це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi, Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?

Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам’ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї – вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.

Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.

XIX–XX столiття – епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.

Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густо поросла вона бур’янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як “хлопську”, “колхозну” чи навiть “курдупельну”, i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм’я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її “небувалий розквiт” завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе. “Не вмирає душа наша!” Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об’єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства– розвитком нацiй i народностей.

Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об’єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.

Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) “Просвiта”, породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.

До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.

Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини.

Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних проблем i окреслити їх суть.

Сказано ж бо: “Пiзнайте iстину – i вона порятує вас”.

 

I. ЛІНГВОЦИД

Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року – 114 млн., 1989 року – 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї – СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.

В. Радчук

“… На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – велика мова великого народу”.

М. Горбачов

Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше – схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?

П. Кононенко

1. Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид – лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.

2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам’ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя – поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.

3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.

У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.

В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.

4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон’юнктурних мiркувань до уваги не брали.

5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров’ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.

 

6. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою).

– 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив “кіевскія новыя книги” С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них “проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо”.

– 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно “для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було”.

– 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.

– 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського “Букваря”.

– 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу “голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію”. Те ж саме було заведено і в школах України.

– 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.

– 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

– 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.

– 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл – безоплатних, для навчання дорослих.

– 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети “Мета”.

– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.

– 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур “малоросiйським нарiччям”, заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких “не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису”. Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.

Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів “з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень” (С. Шелухин).

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету “Слово” – “для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей”. (В. Міяковський).

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав “порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам”.

– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті “Малорусское слово” (“Вестник Европы”, 1881, No 1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою “скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви … якесь вороже ставлення до духовенства”. Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.

– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

–1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, “хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)”.

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим “вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки” (П. Стебницький).

– 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо “може викликати наслiдки, що загрожують спокоєвi i безпецi”.

– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства “Просвiта”, гонiння на Українську Церкву.

Бобринський – губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і “великополяками”, що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: “Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки”.

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

А річ у тому, що “Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом”, як писала газета “Киевлянинъ” у 1914 році.

– 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30–їх залишилось 749.

– 1938 р. Постанова “Про обов’язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР”.

– 1958 р. Положення про вивчення другої мови “за бажанням учнiв i батькiв”. Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов’язково, а українську – хто як захоче. “Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал” (Є. Сверстюк).

– 60-тi – 80-тi р.:

– Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.

– Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

– Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi “українець”, румунський уряд запровадив ще iншi “офiцiйнi нацiональностi”: “гуцул”, “русин”, “хохол”.

– Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.

Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм – доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами – i геноцид.

“Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі” (Л. Кіпніс).

 

7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови.

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона “писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською”. Це все одно, що назвати “варварською” італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

“… Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя”, – писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

“Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч – намагаються зробити нарiччя мовою”, – обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман “Мать” українською мовою.

Коли так оцiнювали нашу мову “свiточi” братнього народу, то чого можна чекати вiд “тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?” (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?

“Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок”, – писав у минулому столiттi М. Костомаров. “Вы говорите серьезно или по-украински?”–демонструвало свою дотепнiсть “русскоязычное население” радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що “всяка власть от Бога”, батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у “вищих сферах” – науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.

Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.

І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть “курдупельна” (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.

З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: “Це наша нацiональна мова, а росiйська – це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи – з боку iталiйцiв”.

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: “… але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує … лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі”. Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій – теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: “Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку”.

Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була “високоякiсною”, то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.

Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу “украинский язык” вживає (очевидно, для “сатиры и юмора”) українське слово “мова”. Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть “коммунистическая партия” просто “партия”, чи тому, що по-росiйськи “язык”–це не тiльки “мова”, а й “рухомий м’язовий орган у порожнинi рота”? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, –справа безнадiйна. Недарма сказав поет:

 

Мов поганих не існує в світі, Є лише погані язики.
(А. Бортняк)

8. Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною.

Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ – польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували “дружбу народiв”), бо українська мова є “породою московської”. Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росiї теж була поширена думка, що українська мова – дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова – це нарiччя росiйської, зiпсоване польськими впливами.

Щоб дискредитувати це “нарiччя”, яке вперто завойовувало мiсце серед слов’янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.

Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово “українці” вони принципово не вживали) – це вияв “загарбницької інтриги” німців і австрійців.

Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лише бiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славному письменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.

 

9. Лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.

У серединi минулого столiття з’явилась “погодiнська теорiя”, за якою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров’я до татаро-монгольської навали заселяли “великороси”, котрi були частково винищенi, а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. “Етнiчний вакуум”, що утворився таким чином у Середньому Надднiпров’ї, згодом був заповнений вихiдцями з басейну Карпат – малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiй iсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, яким нiби-то Україна належала i в минулому:

Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…

Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з “надмiрної пристрастi до фантастичних побудов” (“Словарь Брокгауза и Ефрона”), його “теорiя” отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова i фiлологiчну – в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував: “великороси” заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське “наpiччя” за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.

Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином, “прийшлою”, то вона не має “iсторичного права” на iснування в цiй частинi України. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерського мислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiї Погодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне – фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович, академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця “теорiя” й донинi затуманює мозок не одного “ревнителя росiйської словесностi i вiтчизняної iсторiї”. Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А. Солженiцин у палкому бажаннi “облаштувати Росiю” договорився до того, що заперечив iснування української мови навiть там, звiдки, за Погодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок– у районi Карпат. На його думку, це вже зовсiм недавно тут було “вирощено спотворену українську ненародну мову” на “спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови”.

А коли так, то i тут треба: “Вашу Україну з України – геть!” (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

 

10. Лiнгвоцид через “зближення” i уподiбнення.

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. “Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…” (І. Огієнко). У п’єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, “єрижкою”. Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду “язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих” (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки “доля утопії – у служінні цинізмові” (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент “злиття мов”. “Зливали” саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на “блiду й незграбну копiю росiйської мови” (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.

Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали “валiза”, а не “чемодан”, “фотель”, а не “крiсло”, “вiд дня народження”, а не “з дня народження”, то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, “дорога”, “вода”, “ліс”, а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: “Україна”, “Київська Русь”, “козак”, “Запорізька Січ”, “рідна мова”, “українська нація”. Не прийнято було вживати і слова типу “денаціоналізація”, “асиміляція”, “русифікація” тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. “Перед війною редакція “Комуніста” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, яких уживати” (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була “редукована до газетного словника, як музика – до маршiв, а живопис – до портретiв вождiв”(О. Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою “виключаються такі слова, як “козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя”.

Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi – шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР – i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал – до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. “Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин” (В. Маяковський).

“Зливання” мов призвело до розквiту мовної химери–суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:

Говорила баба дєду:
–Ти купи мiнє “Побєду”,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?

Ученi теоретики “дружби мов”, зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:

Спочатку так: немов пiдкова,
в руках у тебе гнеться, бiдна,
а потiм раптом – мова! мова!
Чужа звучить менi, як рiдна…
І позичаєш тую мову
в свою – чудову, пребагату…

(П. Тичина).

З часом “позичене” починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на … росiйськi. Ці словники називають “могильниками української лексики”, що “збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління” (С. Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

 

11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови.

За статтю “О педагогическом значении малорусского языка…” М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. “Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа” (А. Вінценз).

Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на “мiсцях” дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):

“1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.

2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)

7. …на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.

8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.

9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…

…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).

12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом”.

У підросійській Україні директори гімназій мали обов’язок давати кураторові шкільної округи таємну “референцію” про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: “Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи”.

Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, “пожовтневi”, часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть” (“Культура i життя”, 1991, 29 липня).

 

12. Лiнгвоцид через освiту.

Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”,– писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.

“Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу”, – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці “загинули з освітою”, тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, “значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня”. Звертаємо увагу читача на слово “нинішнього”: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – “на сміх” (!) – єврейською. “Але українцям і на сміх не схотіли позволити” (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що “українські селяни самі не просять української школи”. Нині, майже через дев’яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П. Струве писав, що “створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення”. “Населення” ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що “відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму” (С. Сірополко). Тому “населення” вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів “перевів” до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет – це “загальнодержавна інституція” і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали “паралелізувати” до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

“Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним”,– пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.

У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п’ять рокiв “перебудови” прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським “Законом про освіту” обов’язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься “за бажанням”. Задовольнити це “бажання” можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав “русскоязычного населения”! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді “хто терпен – той спасен”?

Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за … права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, “за пропорцiйнiсть мов”.

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з “молодших братiв”. І мало хто з синiв “старшого брата” вбачав у цьому несправедливiсть. “У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно” (А. Стрєляний).

До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. “В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого “малоросійства”, національної “неповноцінності”, національної закомплексованості. … Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності” (М. Турчик, учителька). Може, і не “саме тут” корені нашого малоросійства, але що і “тут теж” – то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову “Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”, у 1983 р. (травень) вийшла постанова “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”. У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи” писалося: “У національних школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у II–XI(XII) класах на вивчення російської мови”. На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.

“Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто – і антиукраїнську) освіту” (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.

 

13. Лiнгвоцид через демографiчну полiтику.

Демографiчна полiтика щодо нашого народу здiйснювалась за принципом, вiдомим iз фольклорного гасла: “хай живе москаль на Українi, а хохол на Сахалiнi”.

Зараз захисники прав “русскоязычного населения” вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з’явилися в основній масі зовсім недавно.

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян – “великороссийских торговых людей”.

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар “вон из Крыма”. У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).

У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: “… Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах”. Сьогодні ж нам доводять, що Харків – “исконно русский город”, що до Одеси “понаехало хохлацкое быдло” (“Голос України”, 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року “В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…”. Це була плата за русифікацію. “І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…”,– писав у 1918 році І. Огієнко.

А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1 % українців і лише 26,1 % росіян. Решту біля 10 % становили інші народи. У 1939 році українці становили 59 %, а росяни – 31 %. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м’якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7 %, а росіян – 43,6 %. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4 %, натомість кількість росіян зросла на 17,5 %.

Про етапи i наслiдки демографічної полiтики в Радянськiй Українi дає уявлення така статистика:

 

Рік	Населення	Українців	Росіян	Інших
1926	29019747	23218860	2677166	3123721
		80%	9,2%	10,8%
1959	41869046	32158493	7090813	2619740
		76,8%	16,9%	6,3%
1970	47126517	35283857	9126331	2716329
		74,9%	19,3%	5,8%
1979	49609333	36488951	10471602	2648780
		73,5%	21,1%	5,4%
1989	51452034	37419053	11355582	2677399
		72,7%	22,1%	5,2%

 

У 1926 роцi в Радянськiй Українi (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської i Рiвненської областей, без української Буковини i Бесарабiї (пiвденної) та без Криму) спiввiдношення росiян до українцiв становило пропорцiю 1:8,7, тобто на одного росiянина припадало майже дев’ять статистичних українцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк – 1:4,5, 1989 – 1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користь корiнної нацiї.

І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб ( у 4,2 раза), а українське – пiсля всiх возз’єднань!– з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30–40–50 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім’я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: “План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%”. Оперзведення йшло під грифом: “Срочно. Секретно”. Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, “не було таємниць від народу”, боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

 

Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті “чистки” за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що “члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою” (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували “дети разных народов”.

Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого “старшого брата”.

Так, на “схiднi креси”, тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919–1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50 % землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.

Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя “Вiсла”) на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували “врозсип” мiж поляками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип “етнiчної однорiдностi Польської держави” (В. Мокрий).

У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi “загубили матiрну мову”, мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими “румунами” вважались українцi.

На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). “Заносилося на перспективу чехiзацiї краю” (Ю. Шевельов).

А ось приклад з територiї, що тепер належить до “схiдної дiаспори”. У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, “Українське слово”, 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.

 

14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв.

“Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi.– В.I., Я. Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити” (“Огонек”, 1990.– No 52.– С. 13). А хiба в Українi було не так?

Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: “Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона “не є державною” (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова ?” Бач, чого етiм хахлам захотiлось!

Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.

Не лише у нанайцiв “молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!” (“Огонек”, 1991.– No 4.– С. 17). Не лише iжорець Гур’єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре (“Литературная газета”, 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.

Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. “Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть “iнтернацiоналiзмовi” читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири” (“Правда”, 1990, 11 лютого).

Сумнiвно, щоб “один iз перших керiвникiв республiки” запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було “рекомендовано”. А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за “українофiльство” зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева “калбаса”, задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.

 

15. Лiнгвоцид через “свободу вибору” мови.

Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де “неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей” (Ю. Мушкетик).

У життi мов теж спостерiгається “воля до влади” (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.

Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього “вибору” теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам’ятають, що в ній одним із ключових було слово “добровільно”. “Добровільно” неросіяни відмовлялись від своїх “національних” мов, “добровільно” на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: “На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою”. Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. “Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора” (Л. Кіпніс).

Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi – англiйської i французької) мови?

“Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiд громадян, аби розмовляли з вами “по-человечески”, тобто лише вашою мовою… І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi – французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки на “человеческом языке” (І. Драч).

“Свобода” вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.

 

16. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови.

Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише “поп i хлоп”, за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. “Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало “руським”. (В. Винниченко).

“Несамовитий Вiсарiон” (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури “незрозумiлi простому народовi”. Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається “публiка, котра читає”, “переросли малоросiйську мову” i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: “що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях” (М. Костомаров).

Знав “шалений Вiсарiон”, чому i як вiдбувалось “переростання малоросiйської мови” вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику “батога i пряника” рiдної “татарсько-нiмецької московщини” (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово “гуманнiсть”, яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – “Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим” (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: “Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених” (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв’язку мiж окремими суспiльними верствами. Це “прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико)росiйської для iнтелiгенцiї” (М. Грушевський).

Така “двомовнiсть” часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: “…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська” (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її “народністю”, тобто тим, що вона була мовою простолюду: “Емансипація української мови пов’язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції” (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

 

У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови “нижчої культури села” змаганням супроти “вищої культури мiста”, отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод “українiзацiї” у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому “просторі” українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була “національною” мовою. Якщо вже входити у якийсь “простір”, то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

“Другосортність” української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. “Хохлов у науку не пущать”– золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не “проістєкало” (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України “по вертикалі”, “заєдинщики” намагаються зараз зробити це “по горизонталі” – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – “по-двуязычному”, тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і “оградить” населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

 

17. Лiнгвоцид через “розквiт” мови.

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. “Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова”, – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

“І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… “русифiкацi Украни”. (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв”,– картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що “лiнгвiстика повинна робитися чистими руками”, про всяк випадок заховались за псевдонiмом “Марiя Тарасюк”.

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР “щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я. Р.-В.) етнiчних груп” (“Коммунист”, 1988, No 15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: “Могила давно вже викопана. Й “iнтернацiоналiсти”-могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями,– закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб “от етих хохлов” не лишилося й згадки” (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. “М. Тарасюк” може це потвердити…

 

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз “засиллям української мови”.

Із “засиллям” української мови боролись пiд час “українiзацiї” i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-“гвалтiвниця” ледве дотягла до розпаду iмперiї “дружби народiв – єдностi мов”.

Зараз, пiсля прийняття “Закону про мови в Українськiй РСР”, знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У “Зверненнi” iнiцiативної групи “Руху на захист прав росiйського населення Донбасу” серед iншого ставиться вимога “пропорцiйного розвитку мов”. На перший погляд, можна подумати, що “пропорцiйностi” вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у “Зверненнi” йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: “Ловiть злодiя!” Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон “Просвiтi” i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: “Молодогвардієць” (від 1939 р.) і “Прапор перемоги” (від 1946 р.). “Тепер нема жодної”, – сумно констатує журнал “Україна” (1991.– No 20.– С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне (“Огонёк”, 1993.– No 25–26.– С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. “Нiжно” вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще “погвалтованими, нiж українiзованими”, у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: “Огонек”, 1991, No 48, стаття “Одесса: языковые баталии”).

Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб “провансальська” терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.

 

19. Інші форми лінгвоциду.

Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що “розминулась з духом i з душею народу” (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.

Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч “були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в’язницях, концтаборах або психушках” (Ю. Шевельов).

Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. “Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути” (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:

Дома в мене мова –
Засіб спілкування.
А на службі мова –
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?

Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця “продукцiя” здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.

“Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції” (Г. Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? “Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це “медленно, но верно”; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя” (“Літературна Україна”, 1993, 31 березня). 1992 року газета “Друг читача” зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.

“Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом” (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. “А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з’їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров’я, випирають із неї Дух”(Ю. Олешковський).

Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.

20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi, Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстю свiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови i нацiї. “В свой хатi й своя правда, i сила, i воля” (Т. Шевченко).

21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки з позицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законами вона живе, яка її роль у життi людини i народу.

 

II. ЩО ТАКЕ МОВА

Мова займає одне з найвищих мiсць на шкалi нацiональних вартостей.
У. Вайнрайх.

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує не сама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас мова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд’ємна ознака таких спiльнот, як рiд, плем’я, народнiсть, нацiя.

2. Мова iснує у свiдомостi членiв суспiльства, реалiзується в процесах мовлення i “консервується” в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.

3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi, немає нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цими комбiнацiями скривається величезний свiт значень – фонетичних, лексичних, граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання народу– носiя мови – про свiт, його структуру, ставлення людей до нього. “Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова” (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.

4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає свiт безпосередньо, “таким, як вiн є”. Насправдi наше сприйняття свiту вiдбувається крiзь призму нашої мови. “Світ просіється крізь сито слів” (К. Кравс).

Пiдкреслимо, що в кожного народу “мовна картина свiту” – своя, неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки, якi є в нашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать зовсiм iнакше.

Весь свiт ми “розчленовуємо” i “сортуємо” так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх поколiнь рiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамiнима втрата, яка збiднює людство в цiлому.

Мова – засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiх її виявах. “Мова – дім духу” (М. Гайдеггер).

“Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть” (В. фон Гумбольдт).

5. Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мова має унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками, тодi як жоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi з мовою.

6. Мова – це засiб формування, оформлення та iснування думки: без називання нема думання, осмислення реальностi. “Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля” (Х. Ортега-і-Гассет).

7. Мова – система знакiв, матерiальних за своєю природою i соцiальних за змiстом та функцiями. Кожен елемент мови має свою значимiсть лише в єдностi та взаємозв’язку з iншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мовi в цiлому.

8. Мова – явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе i функцiонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв’язок: не лише загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови веде до зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинник цiєї iсторiї: не тiльки об’єкт, а й суб’єкт iсторiї.

9. Формою iснування мови, свiдченням її життєздатностi є мовлення, тобто використання цiєї мови людьми в комунiкативних актах у всiх сферах громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.

10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

11. Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, iнтонацiя. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто вiдсоткiв. Засвоєння це починається в ранньому вiцi: мелодику мовлення та деякi iншi iнтонацiйнi елементи людина засвоює ще в станi ембрiона, звукотворення формується в основному до двох рокiв. Бiльше того: навiть перший крик немовляти має нацiонально-мовний характер. Фонетичнi навички реалiзуються автоматично, а тому опанування фонетикою iншої мови чи повернення до рiдної вимагає певних зусиль.

12. Лексика – це сукупнiсть слiв мови. Ця сукупнiсть внутрiшньо органiзована, упорядкована: слова об’єднуються в класи (частини мови), словотвiрнi гнiзда, стилевi шари, синонiмiчнi ряди, антонiмiчнi пари i т. iн.

Словниковий склад рiзних мов неоднаковий: найбагатшим вiн вважається в англiйськiй мовi. У нещодавно перевиданому “Великому Оксфордському словникові” зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонiї не перевищують двох тисяч слiв.

Словниковий склад – найбiльш мiнливий, нестiйкий компонент мови. Вiн безпосередньо вiдображає життя народу i чутливо реагує на будь-якi змiни в ньому.

Словниковий склад – найбiльш вiдкрита мовна пiдсистема, сюди легко проникають слова з iнших мов. Саме тут найвиразнiше вiдчувається чужомовна експансiя, яка призводить до “розмивання” мови. Чужi слова тягнуть за собою чужi звуки, чужi словотвiрнi елементи, навiть граматичнi форми.

Пiклування про мову, її захищенiсть слiд починати саме iз захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володiє одним вiдсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вiльно розмовляти iноземною мовою. Що стосується рiдної мови, то, очевидно, на такiй кiлькостi слiв зупинятися не слiд. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині необхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її “алгеброю” є граматика. Вона найчiткiше виявляє нацiональний характер мови, її своєрiднiсть. Граматика – це ситема правил поєднання слiв у мовленнi (словосполучення, речення, текст), їх змiнюваностi, що обумовлена потребами цього поєднання.

На вiдмiну вiд словника, граматика характеризується бiльшою непроникливiстю для чужомовних впливiв. Однак порушення граматичної будови бiльш боляче вiдбивається на мовi, нiж проникнення в мову чужих слiв.

Граматичний стрiй мови достатньо опанувати на п’ятдесят-девяносто вiдсоткiв, щоб бути зрозумiлим. Граматикою рiдної мови, ясна рiч, треба оволодiвати досконало.

14. Мова – головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетворення бiологiчної iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь у твореннi людини.

15. Мова – це генетичний код нацiї, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi.

 

III. НАУКИ ПРО МОВУ

1. Не таємниця, що в бiльшостi людей уявлення про мову та науку про неї пов’язанi зi спогадами про уроки мови в школi, якi справляли приємнiсть хiба що для запеклих вiдмiнникiв.

Через це чимало людей скептично ставляться до цих питань i їх дивує те, що на сторiнках преси так часто сьогоднi розглядаються мовнi проблеми.

2. Мiж тим мовнi проблеми мають широкий вихiд у соцiальну, економiчну, полiтичну, науково-технiчну, культурологiчну та iншi сфери суспiльного буття. Звiдси – величезне значення мови i, як наслiдок, цiла низка наук про неї.

3. В iнтересах суспiльства наука намагається розглянути феномен мови з найрiзноманiтнiших площин.

4. Кошти, вкладенi у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспiльству дивiдендами у виглядi здобуткiв науково-технiчного прогресу, змiцнення соцiального i нацiонального миру, пiдвищення культури i духовностi народу, його освiтнього рiвня, матерiального добробуту.

5. Вивченням мови займається власне лiнгвiстика, а також цiла низка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з iншими науками.

6. Лiнгвiстика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду її походження, розвитку i функцiонування в суспiльствi.

7. Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалi, як вона побудована, як пов’язана з позамовними явищами, якi бувають мови, як вони розвиваються, взаємодiють тощо.

8. Часткове мовознавство концентрує свою увагу на вивченнi якоїсь окремої мови чи групи спорiднених мов: українiстика, арабiстика, славiстика i т. iн.

9. Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження та розвитку.

10. Описове мовознавство з’ясовує будову мови та її функцiонування на певному промiжку часу.

11. Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмислення мовознавчих проблем.

12. Прикладне мовознавство спрямоване на вирiшення практичних потреб суспiльства, пов’язаних з використанням мови.

13. Внутрiшньо наука про мову членується залежно вiд того, якi складовi частини мови та в якому аспектi вивчаються:

– фонетика – наука про звукову сторону мови;

– семантика – наука про значення мовних одиниць;

– лексикологiя – наука про словниковий склад мови;

– дериватологiя – наука про способи творення нових слiв;

– морфологiя – наука про будову та граматичнi форми слiв;

– синтаксис – наука про сполучуванiсть слiв, словосполучення та речення;

– стилiстика – наука про стилi мови та їх функцiонування.

14. Кожна з цих наук, у свою чергу, подiляється на вужчi науки. Тут нема змоги перерахувати їх. Обмежимось одним прикладом: лексикологiя подiляється на ономасiологiю, семасiологiю, етимологiю, лексикографiю тощо.

15. Мова – настiльки складний, багатоаспектний феномен, вона пов’язана з такою кiлькiстю позамовних явищ, потреб суспiльства та окремої людини, що її вивчення лише в межах лiнгвістики не може бути нi вичерпним, нi достатнiм: потрiбне кооперування наук, особливо коли йдеться про так званi порубiжнi, стиковi зони.

16. У XX ст. навколо мовознавства сформувалась цiла сiм’я iнтердисциплiнарних наук:

– соцiолiнгвiстика – наука про функцiонування мови в суспiльствi;

– психолiнгвiстика – наука про взаємозв’язок мови з психiчною дiяльнiстю людини;

– нейролiнгвiстика – наука, що концентрує свою увагу на мовленнi людей з вiдхиленнями у психiцi;

– етнолiнгвiстика – наука про нацiоналну специфiку мов;

– iнтерлiнгвiстика – наука про спiлкування в багатомовному свiтi;

– лiнгвогеографiя – наука про ареальне розмiщення мов та дiалектiв;

– паралiнгвiстика – наука про засоби спiлкування, що використовуються поряд з мовою (жести, мiмiка, неканонiчна фонетика…);

– iнженерна лiнгвiстика – наука, що вивчає мову з метою застосування її для потреб науково-технiчного прогресу…

17. Однак i цей перелiк не вичерпує кiлькостi наук, що займаються вивченням мови. Треба б додати сюда кiбернетику, семiотику, теорiю комунiкацiї, теорiю iнформацiї тощо, не кажучи вже про такi старовиннi соратницi лiнгвiстики, як фiлософiя, логiка, психологiя, герменевтика, лiтературознавство.

18. Ідеї, методи, навiть цiлi концепцiї мовознавства справляють значний вплив на характер наукового мислення взагалi. Так, структуралiзм, започаткований великим швейцарським лiнгвiстом Ф. де Соссюром, згодом проник не тiльки в етнографiю та лiтературознавство, але й у фiлософiю, полiтекономiю, математику.

Недарма роль мовознавства в гуманiтарних науках прирiвнюють до ролi фiзики в природничих науках.

19. Як може пiдсумувати читач, значення мови, наук про неї не обмежується задоволенням професiйного iнтересу мовознавцiв. Воно диктується потребами життя сучасного цивiлiзованого суспiльства.

Нацiя не може претендувати на мiсце серед передових народiв, не дбаючи про свою мову, її розвиток, функцiонування та науки про неї.

20. Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тим бiльше, тiльки для науковцiв. Її призначення – бути наукою для народу, його сьогодення i його прийдешнього. Цим iдеалам повинна вiдповiдати кожна наукова праця.

За дослiдження мови повиннi братися люди з чистим сумлiнням, iз серцем, нагрiтим бажанням добра рiдному народовi i повагою до iнших народiв.

 

IV. ФУНКЦІЇ МОВИ

1. Жодне суспiльство, на якому б рiвнi розвитку воно не знаходилось, не може iснувати без мови. Це стосується всiх народiв, усiх шарiв i прошаркiв суспiльства i кожної окремої людини.

2. Обслуговуючи потреби суспiльства, мова виконує цiлу низку функцiй, життєво важливих для цього суспiльства, окремих груп i кожної людини.

3. Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для iнформацiйного зв’язку мiж членами суспiльства. Ця функцiя є надзвичайно важливою як для суспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині. Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.

“Людина має схильність спiлкуватися з собi подiбними, тому що в такому станi бiльше почуває себе людиною” (І. Кант). Є й iнший бiк цього процесу: найбiльша розкiш на свiтi – це “розкiш людського спiлкування” (А. де Сент-Екзюперi).

Спiлкування – найважливiша функцiя мови. Їй так чи iнакше пiдпорядкованi всi iншi функцiї.

На шляху поступу людство винайшло чимало засобiв обмiну iнформацiєю: транспортна сигналiзацiя, символiка науки, знаки спортивного суддiвства тощо. Однак мова продовжує займати чiльне мiсце.

Усi позамовнi знаковi системи є похiдними вiд мови, без неї їх не можна було б нi створювати, нi вивчати, нi використовувати.

У вiдношеннi до iнших засобiв спiлкування мова має унiверсальний характер: нею можна передавати ту iнформацiю, носiями якої вони є, але навiть усi разом вони не спроможнi замiнити мову.

Для повноцiнного функцiонування мови i її розвитку вона повинна використовуватись у всiх сферах комунiкацiї – у науцi, технiцi, виробництвi, дiлових стосунках, освiтi, культурi i т.д., а не лише в побутi чи художнiй лiтературi.

4. Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним засобом вираження внутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть перетворити внутрiшнє, суб’єктивне в зовнiшнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. “Говори – i я тебе побачу”, – стверджували мудрецi античностi. Кожна людина – це цiлий неповторний свiт, сфокусований у її свiдомостi, у сферах iнтелекту, емоцiй, волi. Але цей свiт скритий вiд iнших людей, i тiльки мова дає можливiсть розкрити його для iнших. Чим досконалiше володiєш мовою, тим виразнiше, повнiше, яскравiше постаєш перед людьми як особистiсть.

Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.

5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але, додамо, – тiльки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих. Спiлкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носiї цiєї мови. Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї, ототожнення в межах певної спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i в часовому, i в просторовому вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, що жили задовго до нас i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, в iнших краях.

У XVIII столітті великий німецький учений Й. Г. Гердер (саме він пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Україні майбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди, щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсь спільноти. “Бути людиною – означає почуватися десь як дома”, – коментує Гердера І. Берлін. Однак, щоб “почуватись”, необхідно спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою.

Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова як консолiдуючий засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадниками еллiнської єдностi – “єдностi кровi i єдностi мови” (Геродот).

Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна, релiгiйно-конфесiйна приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всi знають), а iнодi навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський, письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О. Бургардт), вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський архикнязь Вiльгельм фон Габсбург), полiтичний дiяч В’ячеслав Липинський, педагог-просвiтитель Софiя Русова та багато iнших – не мали в собi нi краплини української кровi, але українська мова кровно поєднала їх з нашим народом i його духовнiстю.

Кожен iз нас має свiй “портрет”, мовний “паспорт”, у якому вiдображено всi параметри нашого Я – нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi, духовнi, вiковi.

Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостi бути своїм для своїх.

6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам’яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершується і мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв’язок. Людині нiколи не треба починати пiзнання свiту “з нуля”. Досвiд суспiльства закодовано i зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а за наявностi письма також – у деталiзованому виглядi – у текстах. Пiзнаючи мову, людина пiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї мовної спiльноти.

“Межi моєї мови означають межi мого свiту” (Л. Вiтгенштейн).

Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсь iз них збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.

Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї, накопиченнi досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснування думки. Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов’язковим чинником. Філософи говорять про принципову неусувальність, невідривність, постійну доповнюваність мови стосовно процесів і результатів пізнання. Роль думки i мови в пiзнаннi свiту нагадує прокладання тунелю: думка у мовнiй формi вгризається в породу невiдомого i застигає у виглядi крiплень, без яких тунель обвалився б.

7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення, понятiйне, – це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матерiалом.

Вислiв “обмiнюватися думками” абсурдно розумiти дослiвно. Якби люди обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один одного i не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi люди обмiнюються мовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат мовлення не завжди адекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що адресант (мовець) не завше вправно закодовує їх. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.

Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови, здебiльшого тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процес мислення має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характером мови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г. В. Ф. Гегель: “Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”. І мав рацiю Г. Брох: хто вбиває дух – вбиває слово, а хто оскверняє слово – оскверняє дух, бо вони нерозривнi.

8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурних цiнностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр, пiсня тощо – усе це дає пiдстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її робiтня, її храм.

У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування, комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови – образотворення, ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв художнього твору вiдбувається акт “спiлкування” митця з читачем, слухачем.

У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгається вiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення роблять текст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною передумовою лiтературної творчостi є досконале оволодiння мовною нормою – щоб знати чи вiдчувати, вiд чого i якою мiрою допустимi вiдхилення.

Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичного потенцiалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються перед нами глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово – це “малий твiр мистецтва” (Г. Глiнц).

Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мови художньої лiтератури.

Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, а також досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при сприйняттi ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.

Виховання вiдчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

9. Культуроносна функцiя. Мова – носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами може бути поверховим (“туристським”) i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв’язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею – i наш народ. Так за допомогою мови вiдбувається “переливання” духовних цiнностей, транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.

Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiд поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв’язок поколiнь, тим багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв’язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови – це водночас боpотьба за рiдну культуру.

Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi. Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i обов’язок кожного, i водночас – надiйний показник реального, а не лише декларованого патрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi страху, для вигоди чи внаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру своєї нацiї або навiть свiдомо зрiкається її сам i вiдриває вiд неї своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiсть i повагу серед своїх, не становить вона вартостi й для iнших – хiба як робоча сила чи знаряддя здiйснення чужих iнтересiв. Мова – мати народу. А “… хто матip забуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi люди пpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому” (Т. Шевченко).

10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, “омовленням” свiту.

У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так, гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.

“Отримати ім’я – значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність” (І. Мардов).

За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості, відбувається розумове освоєння світу.

Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, “злiпком” реального свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, у нас одне слово “снiг”, а в ескiмоськiй – кiлька десяткiв слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури. Найчастiше це трапляється з “непрестижними” мовами, якi не мали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини, лiнгвалiзованi “престижними” мовами. Ідеться передусiм про сферу науки, технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.

Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, – обов’язок не тiльки i не стiльки мовознавцiв.

Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері, навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у прозі важко “самовиразитись” київським рекетирам і міліціянтам, повіям і номенклатурним бонзам”. З цього деякі “русскоязычные” критики роблять висновок, що українська література “без’язика”, хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.

Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе частинкою народу, – до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, – повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.

11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.

Фатична, або контактовстановлювальна, функція – звертання на себе уваги, “підготовка” потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична функція. “Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві” (М. Бердяєв).

Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу такі слова, як відьма, упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама дійсність сприймається ближчою, реальнішою, коли її фрагменти названо словами. Вона стає більш чітко окресленою, розумово і чуттєво більш присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосу явищ, воно допомагає людині оволодівати часом і простором. У ньому відбувається містерія перетворення скороминущого у вічне.

Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні засекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українськомовної спільноти.

Демонстративна функція – підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, на вулицях колись німецькомовної Праги чеські студенти та молода інтелігенція голосно, з викликом розмовляли по-чеському, виражаючи в такий спосіб і своє ставлення до засилля німецької мови на їх рідній землі, і свою відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиції є й Шевченкове “вмію, та не хочу” щодо вживання російської мови.

12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її використання.

“… Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі” (Л. Вайсгербер).

Мова – явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долi народу.

 

V. ВЗАЄМОДІЯ МОВ

1. Жодна мова не iснує iзольовано: мови контактують і взаємодiють мiж собою. Найбiльш поширеним видом i результатом цiєї взаємодiї є проникнення елементів однієї мови до іншої.

2. Запозичуються слова, словотворчi моделi та елементи, синтаксичнi конструкцiї i навiть звуки.

Так, російська мова запозичила з української слова борщ, хата, кожух, девчата, хлебороб, повстанцы, позавчера, самостийный; за зразком українських назв типу Полтавщина росіяни почали говорити Смоленщина, Орловщина і т.п.

Запозичення мовних одиниць відбувається паралельно з запозиченням позамовних реалій. “Українці принесли з собою (у Московщину.– В. І., Я. Р.-В.) свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на літературі і навіть на самій московській мові” (І. Огієнко).

3. У перiод пробудження нацiональної свiдомостi з’являється бажання повнiстю очистити свою мову вiд iноземних впливiв. Такий пуризм свого часу пережили чехи, угорцi, румуни, якi тисячами i навiть десятками тисяч викидали чужорiднi слова зi своїх мов. Вiдомо, з яким запалом передовi росiйськi письменники виступали проти “низькопоклонства перед Заходом”, проти iншомовного засмiчення росiйської мови.

В українськiй мовi є близько десяти вiдсоткiв чужомовних за походженням слiв. Оцiнювалися вони по-рiзному. Донедавна вважалося, що українську мову росiйськi слова збагачують, а iншомовнi – засмiчують. Виняток робився хiба для тих чужомовних слiв, якi потрапляли в українську мову через росiйську.

У період українізації були спроби запровадити рідномовну термінологію, очистити мову від іншомовних запозичень. Наприклад, пропонувалось замінити “екватор” на “рівник”, “конус” – на “стіжок”, “сектор” – на “витинок”, “штепсель”– на “притичку” і т.ін. Зрозуміло, що подібні ініціативи були гостро засуджені як націоналістичні, а ініціатори відправлені в більш холодний клімат або й туди, де нема “ні печалі, ні воздиханія”. А ось В. Даль, який свого часу замінив “гімнастику” на придумане ним “ловкосилие”, “дуэт” на “двоицу”, “автомат” на “живулю” і “самодвигу”, продовжував і в радянський час уважатись за великого російського патріота.

4. Запозичення – це природне явище в життi мов, воно властиве навiть найбiльш розвиненим iз них.

5. Неприродним, протиприродним є такий стан, коли елементи однiєї мови витiсняються елементами iншої, коли одна мова весь час розвивається в “тiнi” iншої мови. Тодi вона втрачає здатнiсть до саморозвитку, покiрно наслiдуючи те, що вироблене iншою мовою. У такiй ситуацiї “змiшуваною виявлятєься якраз своя, а не чужа мова” (Є. Вiндiш).

6. Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй.

7. Свiдченням реальностi такої перспективи для української мови є iснування так званого суржика – безсистемної сумiшi української та росiйської мов, потворного гiбридного “дiалекту”, яким послуговується значна частина населення України.

Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Це дає підстави деяким “теоретикам” стверджувати, що на Півдні України живе якийсь новий, але, звісно, не український народ. “У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II (академік, навіть радянський, міг би трохи краще знати історію. – В. І.,Я. Р.-В.), формується нове етнічне утворення. (…). І не суттєво, що у них записано в паспорті – українець, росіянин, молдаванин, – усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах” (Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. – “Коммунист”, 1988, No 8, с. 57). Тут відсутня дуже важлива деталь: цей “дах” посилено будувався з російського матеріалу імперськими майстрами, але таки залишився недобудованим.

8. Однобiчна взаємодiя мов спричиняє втрату мовою нацiональної своєрiдностi, мова перестає бути виразником нацiонального свiтосприймання, свiтогляду, культури, духовностi.

Позаяк між національною мовою і національною свідомістю існує нерозривний органічний зв’язок, то мовна асиміляція спричиняє деформації в національному самоусвідомленні.

9. Осередки “Просвіти”, кожна людина, якiй не байдужа доля української мови й української нацiї, повинні глибоко усвiдомлювати закономiрностi взаємодiї мов i те, що боротьба за свою мову в цiй сферi – це боротьба за майбутнє свого народу, його культуру, його духовнiсть, його обличчя серед народiв свiту.

 

VI. ПРЕСТИЖ МОВИ

1. Престиж мови – це її авторитет у мiжнацiональному та мiжнародному спiлкуваннi. Вiн залежить вiд багатьох чинникiв, домiнуючим серед яких є iнформативнiсть мови, тобто застосування її як носiя найновiшої та найважливiшої iнформацiї.

Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема, тим, що зараз більше 75% наукової продукції світу друкується цією мовою, тобто із кожної тисячі наукових статей або книг 760 виходять англійською.

2. Престиж мови не перебуває у прямiй залежностi вiд кiлькостi людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє бiльше мiльярда землян, але вона не входить до числа найпрестижнiших. Далеко не завжди престиж мови визначається мiлiтарною потугою її носiїв. Інодi престиж мови має не загальний характер, а забезпечується її функцiонуванням в однiй iз сфер. Так, у музицi вже декiлька столiть найвищий престиж у свiтi має iталiйська мова.

Престиж мов часто пов’язаний з їх сакральним використанням: санскрит в Індії, латина і церковнослов’янська мова в Європі, арабська – у країнах мусульманського світу.

Вiдлучення мови вiд функцiй, що надають їй престижу, наприклад, вiд ролi державної мови, знижує її авторитет i зменшує опiр проникненню в неї чужомовних елементiв.

3. Престижними можуть бути навiть мертвi мови, якщо вони характеризуються високим рiвнем окультурення i ними закодована велика кiлькiсть важливої iнформацiї. За приклад може служити латина.

4. Престиж мови – величина змiнна. В iсторiї вiдомо чимало випадкiв пiднесення i падiння мов. Зрозумiло, що це залежить не вiд самої мови, а вiд суспiльства – носiя мови, його мiсця та ролi в загальнолюдському прогресi.

5. Є два способи забезпечити статус престижностi для своєї мови. Перший – через всебiчний розвиток суспiльства на шляху прогресу. Другий – шляхом утиску iнших мов полiтичними, вiйськовими, економiчними засобами. Наприклад, у франкiстськiй Іспанiї були офiцiйно забороненi всi мови, крiм кастiльської (iспанської). Зрозумiло, що другий шлях може привести тiльки до тимчасового успiху.

6. “Мов з абсолютними перевагами не існує. Можна говорити про досконалість, яка дає тільки часткові переваги” (В. фон Гумбольдт). Не гріх хвалити свою рідну мову – гріх зневажати інші.

7. “Мова долає своїх суперниць не завдяки якимось своїм внутрiшнiм якостям, а тому, що її носiї є бiльш войовничими, фанатичними, культурними, пiдприємливими” (А. Мартiне). Наскiльки двi останнi риси були притаманнi губителям української мови, читач поiнформований достатньо.

8. Престиж мови приносить не лише моральне задоволення її корінним носіям, але й неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови щорічно приносить шість мільярдів чистого доходу. На долю Англії припадає два мільярди, що являє собою шосту статтю її національного доходу.

9. Дбати про престиж мови свого народу – святий обов’язок кожного з нас, щоб поет не мав пiдстави писати:

Де наша мова? В домовинi
Об вiко б’ється! Вiдчини!
Але замiшанi на глинi,
Вiд рабства й самогонки синi,
Мовчать її глухi сини.
(Д. Павличко).

10. Про престижність української мови в минулому свідчать, наприклад, такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві (ця “руська” мова була спільною для українців і білорусів); як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворі польських королів спілкувались коли не латиною, то руською (українською), цією ж мовою бахчисарайські хани листувалися з турецькими султанами.

11. Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з’являються в багатьох країнах світу. Цей процес набиратиме на силі із утвердженням міжнародного авторитету української національної держави, розвитком економіки, науки, культури українського народу.

 

VII. УКРАЇНСЬКА МОВА СЕРЕД ІНШИХ МОВ СВІТУ

А знаєте ви, що за сила в тiй мовi?..
І. Франко

1. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов.

2. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.

3. Українська мова належить до схiднослов’янської пiдгрупи слов’янської гiлки iндоєвропейської сiм’ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших мов Європи.

4. Найближчою до української мови із східнослов’янських мов є білоруська, із південнослов’янських – сербохорватська, із західнослов’янських – сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови. “Лiнгвiстична близькiсть до сусiднiх народiв – великоруського i польського не раз давала привiд навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурний i полiтичний розвiй українського народу” (М. Грушевський).

5. Має вона і дещо інакше тлумачення: “Мовна близькість слов’янських народів породила ідею слов’янської солідарності, що надихнула наших предків на боротьбу за возз’єднання України з Росією…”, – пише В. Журавльов. Насправді ж на цей крок Хмельницького “натхнула” хижацька політика польської держави, а не мовна солідарність. Як відомо, Хмельницький шукав допомоги проти польської експансії і в країнах, мовно далеких або й зовсім чужих: у Швеції, Семигородді, Криму, Туреччині. А чи бралась до уваги мовна солідарність, коли за Андрусівським миром 1667 року Україна була роздерта навпіл і поділена між Польщею та Росією?

6. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiсть налiчує понад тисячу рокiв.

7. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями (закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв.

8. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.

9. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi особливостi української мови.

10. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах.

11. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989 року).

12. Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із них повернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі. “Український з походження і московський з виховання інтелігент починає звертатись до українського слова”, – констатував у 1918 році М. Зеров. А коли в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою – ковбасою, то українською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі цього демонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М. Горбачова у Донбасі заявив, що, якби від української мови стало більше ковбаси, то він би заговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на нараді партгоспактиву у Львові твердив, що не бачить різниці між “ковбасою” і “калбасой”– головне, аби вона була).

13. Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки.

14. Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мови своєї нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й до тiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина залюбки перейде на третю мову або й повернеться до рiдної.

15. Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв.

16. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї “престижної мови” здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення та користуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

17. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi слов’янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови – хоча б на Українi.

 

VIII. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОВ

Вавилонська вежа планувалась як унітарна.
Це мала бути одна велика споруда, що сягала б неба, з однією мовою для всіх. Господу це не сподобалось.
І. Берлін

Ми, звичайно, не уявляємо собi, наскiльки кожен iз нас вiдповiдальний за те,
якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малiй дозi.
Ю. Шевельов.

1. Питання багатомовностi завжди цiкавило людей. Трактувалась вона по-рiзному: i як “одно з найбiльших нещасть буття” (Вольтер) – покарання за гординю (вавiлонське стовпотворiння), i як божий дар – зiшестя Святого Духа на апостолiв i одержання ними здатностi проповiдувати рiзними мовами.

2. Обидвi думки мають право на слушнiсть, i може бути знайдено чимало доказiв правильностi кожної з них.

Багатомовнiсть створює бар’єри мiж народами, що iнодi мiцнiшi за державнi кордони, – мова виступає як фактор розмежування, вiдчуження. Можна зрозумiти теоретикiв, якi хотiли ощасливити людство, лiквiдувавши цi бар’єри. Так виникла теорiя злиття мов, якою вправно маскувалася полiтика на знищення всiх мов задля однiєї.

3. Незадовго перед тим, як приступити до знищення української мови і її носіїв – українського селянства та інтелігенції, – Й. Джугашвілі (Сталін) на XVI з’їзді ВКП(б) говорив: “У період перемоги соціалізму в світовому масштабі, коли соціалізм укріпиться і ввійде в побут, національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, яка, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось новим”.

4. Воно й справдi було б непогано, якби всi люди свiту розмовляли однiєю мовою. Уявiть собi, якi були б вигоди у шкiльництвi, на транспортi, у науцi, у засобах масової iнформацiї тощо.

А чому б для повноти “щастя людства” не домогтися, спираючись на передову науку, щоб усi люди були однакового кольору шкiри, зросту, статури, мали однаковий розмiр ноги та однаковий апетит?.. Як спростилось би виробництво одягу, взуття, продуктiв харчування i т. iн.!

5. Для “органiзацiї життя”, може, достатньо й однiєї мови – якщо пiд “життям” розумiти двi потреби: не голодно їсти й плодитись. Якщо народ довести до стану, коли цi потреби стають єдиними i визначальними, то нiчого дивуватися, що вiн вiдмовляється вiд рiдної мови.

6. Одномовнiсть була б не тiльки бажаною, але й можливою, якби були однаковими клiматичнi та географiчнi умови, економiка, праця, вiдпочинок, культура, iсторична спадщина, а вся Земля – гiгантською казармою.

Бо ж навiщо туареговi Сахари знати десятки назв рiзновидiв снiгу, вiдомих ескiмосовi? Навiщо iннуїтовi з Аляски пам’ятати пастушу термiнологiю бедуїнiв? І як витлумачити мешканцям тропiчного поясу всi емоцiї європейських лiрикiв, пов’язанi зi змiною зими на весну, а лiта на осiнь, коли такi явища їм не вiдомi?.. А куди подiти iсторiю кожного з народiв, його пiснi, легенди, мiфи, традицiї? Невже це все треба вiдкинути, щоб позбутися одного з “нещасть буття”?

7. Якщо вже й шукати шляхiв подолання мiжмовних бар’єрiв, то аж нiяк не в одномовностi, коли за засiб вселюдського спiлкування нав’язується мова одного з народiв. Це завжди буде викликати нацiональнi заздрощi, протидiю iнших народiв, впадання одних у шовiнiзм, а iнших – у грiх “буржуазного нацiоналiзму”. Недарма у сучасному свiтi преса стiльки пише про лiнгвiстичний iмперiалiзм, конкуренцiю престижних мов, а держави приймають закони, спрямованi на захист своїх мов. У 1975 роцi це зробила навiть Францiя.

8. Бiльш гуманними, людяними були спроби запровадити для вселюдського спiлкування штучнi мови, наприклад, есперанто. Однак цi спроби виявились марними – передусiм через спротив сильних свiту цього, якi не мали й не мають намiру поступатись i своїми мовними iнтересами. Мова – могутнiй канал впливу одного народу на iншi, канал iнформацiйної, а значить– культурної, економiчної i полiтичної експансiї.

9. Скорiш за все проблема мiжмовних бар’єрiв буде розв’язана завдяки успiхам науково-технiчного прогресу– шляхом створення пристроїв, здатних перекодовувати iнформацiю з одної мови на iншу i навпаки. У цьому напрямку в розвинених країнах уже зроблено чимало.

10. Таким чином, мови iснуватимуть i розвиватимуться й надалi, без чого немислимий розвиток як кожного з народiв, так i всiєї людської спiльноти, а вивчення чужої мови залишатиметься свiдченням високої культури людини, її бажання проникнути в глибини духовностi iншого народу. Вислiв “Скiльки мов ти знаєш – стiльки разiв ти людина” не втратить своєї актуальностi нiколи.

І дуже сумнiвними виглядають твердження про власний iнтернацiоналiзм тих людей, що звинувачують у нацiоналiзмi знавця кiлькох мов, а самi не вважали за необхiдне оволодiти мовою народу, серед якого живуть десятки рокiв…

Такий собi традицiйний “одномовний iнтеpнацiоналiзм”…

11. Інтернацiоналiзм – це не бажання допомогти iншому позбутися своєї мови, а навпаки, бажання i вмiння бути корисним у розбудовi його мови, розширеннi сфер її вживання, її розквiтi. Адже iнтернацiональне не iснує само по собi як ненацiональне, наднацiональне чи антинацiональне. Воно iснує тiльки в нацiональному як загальне в окремому, як його частина. Отже, чим багатше i рiзноманiтнiше нацiональне, тим глибше i змiстовнiше iнтернацiональне. А тому доля кожної мови, хай найменшої i найекзотичнiшої, має бути об’єктом турботи не тiльки носiїв цiєї мови, але й людства в цiлому i кожної порядної людини зокрема.

12. Рушійними силами мови, які забезпечують її життєздатність і еволюцію, є потяг до самозбереження та успадкування. Дія цих сил створює мовну екологію, сприятливу для існування і розвитку мови в певному етнічному середовищі. Перша сила забезпечує її тотожність протягом століть, друга – її пристосування до потреб життя, що перебуває у вічному русі.

Спрямованість у майбутнє – це сенс існування мови. Коли вона перестає дивитись у дзеркало майбутнього, відбувається руйнування її екології, сповільнюється її хода або й припиняється зовсім. Чи не тому радянські ідеологи та науковці свідомо оминали питання про перспективи української мови?

 

IX. МОВА І ЕТНОС

… А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ.
І. Огієнко.

Із слова починається людина,
Із мови починається мiй рiд.
Нiна Рiй, 14 рокiв,
с. Гнiдин на Київщинi.

1. Етнос (народ) – це замкнута система дискретного типу iз власним органiчним й оригiнальним свiтоглядом, здатна до саморозвитку i досягнень у рiзних галузях духовної та матерiальної культури.

2. У своєму розвитку людство пройшло низку форм об’єднання в етнiчнi спiльноти: рiд, плем’я, народнiсть, нацiя. На кожному з цих етапiв мова забезпечувала цiлiснiсть спiльноти, була засобом передавання набутого досвiду в пiзнаннi свiту, ставала одним iз основних об’єднуючих факторiв при твореннi спiльноти вищого рiвня.

3. Доля кожного етносу (народу) органiчно переплетена з долею його мови. Iсторiя засвiдчує численнi приклади того, що iз зникненням мови зникає i етнос. Мова є органiчним атрибутом народу. Без мови нема народу.

4. Мова забезпечує єднiсть етносу, розчленованого державними кордонами, роздiленого простором, розмежованого соцiальними, полiтичними, релiгiйними чинниками. Хiба не вона єднає стiльки столiть розпорошених по свiту українцiв, курдiв, вiрменiв?..

5. Для єдностi народу значення мови – зразу за значимiстю кровi. Адже для життя людського суспiльства пiсля генетичного коду (генна пам’ять) найбiльше значення має мовний код (соцiальна пам’ять) – збереження iнформацiї.

6. Зараз учені світу інтенсивно досліджують проблему ізоморфізму цих кодів та їх взаємопов’язаності. “Гени не впливають безпосередньо на мову, але те, якою мовою ви оволодіваєте, залежить від місця вашого народження і вашого оточення, сім’ї та соціального середовища. Якщо якась група ізолюється від інших, відбувається розходження як генетичного фонду, так і мови. Таким чином, історія генів та історія мови багато в чому єдині” (Л. Каваллі-Сфорца).

“Існує бiльш живе свiдоцтво про народи, нiж костi, зброя i могили: це – мова” (Я. Грiмм).

7. Мова є тим бар’єром, який стримує змiшування етносiв i виникнення негармонiйних етнiчних поєднань– “химер” iз деструктивною, руйнiвною практикою та iдеологiєю, котрi “ссуть кров iз здорових етносiв” (Л. Гумiльов).

8. Чим вища форма органiзацiї спiльноти, тим бiльше зростає роль мови в напрямку розширення її соцiальних функцiй та консолiдацiї членiв спiльноти. Народнiсть ще може розпастися на рiзнi етноси, нацiя – нi. І одним iз наймiцнiших iнтегруючих, цементуючих засобiв виступає мова.

9. Нацiя – найвища природна форма об’єднання людей.

“Об’єднання людства, його розвиток до всеєдності здійснюється через важке, болісне утворення і боротьбу національних індивідуальностей і культур. Іншого історичного шляху немає, інший шлях – абстракція, пустота або суто індивідуальний відхід углиб духу, в інший світ. Доля націй і національних культур повинна збутися до кінця” (…) “Можна й слід сподіватися зникнення класів та примусових держав у досконалому людстві, але не можна сподіватися зникнення національностей. Нація – це динамічна субстанція, а не минуща функція; корінням своїм вона вростає у таємничу глибочінь життя. Національність є позитивним збагаченням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життя в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман– прагнути творити будь-що поза національністю” (М. Бердяєв).

Мова забезпечує нормальне функцiонування нацiонального органiзму в усiх його виявах – полiтичному, економiчному, культурному та iн. Мова– головна ознака нацiї.

10. У загальносвiтовому процесi розвитку людських спiльнот, який окреслюється формулою “вiд народу – до нацiї”, мовi належить першорядне мiсце.

11. Знищення мови (лiнгвоцид) є найважливiшою передумовою етноциду – знищення народу як культурно-iсторичної спiльноти, його асимiляцiї iншим народом.

Це розумiють усi завойовники. Лiнгвоцид є завжди їхньою стратегiчною метою. Рiзними бувають тiльки тактика лiнгвоциду та його форми.

12. Існує думка, що мова не є найважливішою ознакою нації. Хоч дивно, її надибуємо навіть у деяких прихильників української національної ідеї. Так, В. Антонович стверджував, що мова – це “зверхня ознака” і що національність “охоплює всі функції душі чоловіка”, а не залежить виключно від мови. Як приклад він наводив ірландців, яких англійці мучили мало не 700 літ, засуджували на смерть за тримання у себе ірландського вчителя або священика, але домоглись лише того, що три чверті ірландців перейшли на англійську мову, залишившись при цьому непримиренними ворогами англійців. Д. Донцов з неприхованою солідарністю цитував Ф. де Кулянжа: “населення, людську юрбу єднає в націю не спільність мови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинник духовної природи”. А наш сучасник В. Мороз пише: “… України справжньої найбільше не в слові, не в мові, а далеко за мовою, в тих глибинах, куди не досягне жодна русифікація. (…). Так, мову треба цінити, але не треба робити це головним чинником у національному житті, бо тоді ми стаємо дуже вразливі, тоді ми робимо головним те, що найлегше зруйнувати”.

Знати б, що це за глибини і як вони існують поза мовою і без мови! Цього не знають, мабуть, і асимілятори. І тому не шукають цих глибин та Морозових “біо- і етнопсихологічних моментів, що визначають націю”, а беруться передусім за мову, усвідомлюючи чи інстинктом хижака відчуваючи, що, зруйнувавши мову, вони доберуться до “глибин” і знищать там “моменти”.

13. У цьому легко переконатися, побувавши на тих теренах Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулося своєї рідної мови. Що залишилось українського в колишніх русинах на північ від лінії Дебречин–Мішкольц? Хіба що деякі релікти греко-католицького обряду. Якщо приклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадати русифікованих угро-фінів, онімечених слов’ян і т. д.

Коли ж уважати, що Франція – це в етнічному плані те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія– це стародавня Дакія, а Єгипет – той самий, що при фараонах, бо у рухах регулювальників на вулицях Каїра впізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба з іноземними загарбниками за свою державність, за свою національну незалежність, нема що й говорити. Навіщо боротись, коли й так залишимось тим, ким були? Он єгиптяни, творці однієї з найперших і найвеличніших цивілізацій світу, після арабського завоювання перейшли на іншу релігію і іншу мову, але залишились єгиптянами! Але це на так.

14. Мова – це не “зверхня ознака”, яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишившись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важливий складник єства людини, а тим більше тієї спільноти, що об’єднана мовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого і підсвідомого. “Мова – дім духу” (М. Гайдеггер), у тому числі й того, що робить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками. Мав рацію великий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Ілларіон) стверджуючи: “… А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ”.

15. Ті, що не вважають мову за одну з найважливіших етнічно-національних ознак, здебільшого оперують двома прикладами: ірландці і євреї. Зауважимо, що ірландці зробили найбільший внесок у європейську цивілізацію і культуру саме тоді, коли вони ще користувались своєю мовою, а пізніше славились хіба тим, що постачали для англійської культури і науки, так би мовити, ірландських Гоголів і Остроградських. Домігшись незалежності, вони оголосили ірландську мову державною і роблять усе, щоб вона повернулась у всі сфери мовної комунікації.

Що ж до євреїв, то вони справді впродовж своєї історії користувались чужими мовами (арамейською, сірійською, ладіно, ідишем та ін.), але вони ніколи не відмовлялися від івриту – мови своєї релігії – цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв. Майже 2500 років ця мова вважалась мертвою, але саме її було відроджено і вдосконалено до рівня сучасних мовних стандартів. Сьогодні це мова воскреслої єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на “дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення” (О. Потебня). Цікаво було б провести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток українськомовних та неукраїнськомовних злочинців в Україні. Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку аргументацію на користь українізації України.

16. Мова – головна етнiчна ознака людини. Не існує іншого способу бути людиною, як бути якоюсь людиною, – англійцем, росіянином, турком, юкагіром, греком, калмиком і т.д. “Людей взагалі” не існує і не існуватиме, бо це було б смертю людства. “Сьогодні всім зрозуміло, що етнічність у технологічному суспільстві кінця двадцятого століття забезпечує зміст життя людини” (Г. Астер, П. Потічний). А робить людину “якоюсь”, тобто приналежною до певного етносу, саме мова, бо без неї людина не могла б бути нормальним членом етнічної спільноти, членом суспільства.

17. Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже – етнiчної спiльноти. Тiльки в окремих випадках асимiляцiя мовна i асимiляцiя нацiональна – не одне i те саме.

“Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського” (О. Потебня).

Проте не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому – з почуттям українськості. Через рiзнi обставини люди часто не володiють рiдною мовою, однак при цьому зберiгають щирi почуття до України. Чимало з них використовують найменшi можливостi для оволодiння мовою свого народу, залучають до цього iнших i працюють в iм’я українського народу.

18. Кожен iз нас мусить пам’ятати, що, iгноруючи свої рiдномовнi обов’язки i поступаючись своїми мовними правами, вiн тим самим ослаблює вiдпорнiсть, живучiсть народу, до якого належить.

 

X. РІДНА МОВА

Микито, рiдний брате!.. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…
Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав,–а не по-московському.
Твiй рiдний брат Тарас Шевченко.

… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.
15 листопада 1839 р. С.-Петербург.

З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.
Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,
Заклятий для сусiднього хижацтва.
Вона твого життя мiцна основа,
Певнiша над усi скарби й багатства.
П. Кулiш

1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв, яка пов’язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовними надбаннями. “До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активне володiння рiдною мовою” (У. Аммон).

2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однак специфiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху i холуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, а тому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частина українцiв повертається лише у зрiлому вiцi – якщо взагалi повертаєьтся…

3. Що ж до двох “рiдних мов”, iдея яких так iнтенсивно донедавна насаджувалась серед неросiйських народiв, то друга “рiдна” мова – явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.

Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремих змiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тут залишається одна мова.

4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзними мовами (наприклад, швейцарцi – нiмецькою, французькою, iталiйською, ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою (наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi, аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджує правило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.

5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона i тiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нацiї. “Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема” (В. Сосюра).

6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як на Українi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть з українською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнути повної денацiоналiзацiї – власної i своїх дiтей, – цi люди перш за все мають оволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв’язку з рiдним народом, його культурою та устремлiннями.

7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовного розвитку нацiї: словник – це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те , як вона про цей свiт говорить.

Знати, берегти i примножувати це знання – обов’язок кожного українця. Прислухаймося: “Я грузин, тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру, iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших” (Акакiй Церетелi).

8. Зацікавлення рідною мовою, історією, “малою батьківщиною”, таке характерне для цивілізованих націй у наш час, – це бунт людини проти засилля стандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Я проти тотальної знеособленості і бездуховності.

9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiд культурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв’я, перед нею зачиняє дверi мистецтво рiдного слова.

Не будучи носiєм цих надбань, такий “українець” серед своїх трактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути “повпредом” свого народу, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як до неповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марно чекати пошани до чужого, а тим бiльше – вiрностi йому. І дарма такому вдавати палку любов до “престижного”: кого зiгрiє захоплення лакея?.. “Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе” (О. Гончар).

10. “… Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського” (І. Берлін).

11. Вимагає уточнення теза про “космополітизм” науки. “Не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені” (Л. Пастер). Учений контактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен з цим народом говорити його мовою – не лише на побутові, а й на наукові теми. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надається рідна мова.

12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, не може розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос не звучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.

13. Без мовного зв’язку з рiдним народом нема повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: “Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить” (св. Павло).

14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу, його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів для ілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий стан речей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад, писав у XVII столітті Міколас Даукша: “Але я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об’єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із того сну!

Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння? Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?

Тільки через занедбання рідної батьківської мови”.

Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського і українського “возз’єднаних” народів і їхніх мов.

Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідної мови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацьких письменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактувалась ними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. “Минуле покоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійського щастя”, – нарікав слов’янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.

15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови – вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.

 

XI. ДВОМОВНІСТЬ

“Україна не давала права Корнійчукові ні Білодідові говорити, що український народ – двомовна нація”.
В. Сосюра.

1. Двомовнiсть (бiлiнгвiзм) – досить поширене явище в багатьох країнах свiту. Воно полягає в масовому використаннi двох мов у процесах щоденного спiлкування, коли людина змушена переходити з мови на мову в залежностi вiд того, де i з ким вона спiлкується.

2. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї – 666, у Нігерії – 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.

3. Двомовнiсть нiколи не буває симетричною, оскiльки мови нiколи не бувають рiвними за обсягом функцiй та соцiальним престижем.

4. Двомовнiсть бiльшою мiрою поширена серед народiв, що не мають власної державностi.

5. В окремих країнах (Канада, Бельгiя та iн.) двомовнiсть (i навiть багатомовнiсть) закрiплена в державних законах – iз збереженням рiвних прав для кожної з мов, жоднiй з яких не надається переваг.

“Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною” (О. Теліга).

6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.

7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженим становищем української мови. Для прикладу: “науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова” (“Україна”, 1990, No 45, с. 19).

8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв i навiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, у всякому разi – гiдною зневаги i заборони.

9. Доки основу населення України складало селянство i мова обслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiсть вживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови – попри всi заборони – великої загрози не було.

10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коли вiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мова виявляється “неконкурентноздатною” внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованих обмежень її застосування.

Достатньо пригадати, чим закiнчилась “українiзацiя” 20-х рокiв, куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови, бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчної лiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв її вивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладає обов’язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови та науки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майже поголовно.

11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою серед українцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можна десятилiттями жити в Українi, не будучи “двомовним” – достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн. мовою корінної нації республiки не володiли.

Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйний вакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузей суспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деяких регiонах–цiлковито, навiть у побутi.

12. У такому станi речей винна не мова, вiн – наслiдок шовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй: “суржиковий iнтернацiоналiзм” у дiї…

13. “Суржикізація” української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисником Олексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили “рецензії” на укладений ним “Словник покручів української мови”.

14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державна самостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови в умовах української нацiональної держави.

15. Обов’язком осередкiв “Просвіти” є, по-перше, боротьба за усунення передумов вимушеної двомовностi, передусiм – за перехiд установ, пiдприємств, закладiв тощо на державну мову республiки; по-друге, за те, щоб у випадках двомовностi провiдну роль вiдiгравала українська мова.

16. Обов’язком кожного українця є оволодiння рiдною мовою, використання її не тiльки в побутi, але й у своїй професiйнiй дiяльностi, у дiлових стосунках, максимальне розширення сфери вживання рiдної мови.

17. Двомовнiсть i багатомовнiсть – це в певних аспектах позитивнi явища, однак нiколи чужа мова не повинна застосовуватись там, де має звучати рiдна мова народу.

Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається “перемиканням коду”) досить часто є виявом так званої меншовартості українців, свідченням їхньої психічної слабкості. Достатньо приглянутись хоча б до мовної поведінки багатьох кореспондентів українського радіо і телебачення, які негайно переходять на російську мову, ледь зачувши російське слово у мовленні своїх співрозмовників (не йдеться тут, ясна річ, про тих, хто прибув з Росії чи інших країн колишнього СРСР).

18. Слiд чiтко розрiзняти двомовнiсть корiнного i некорiнного населення, двомовнiсть панiвних i поневолених нацiй, двомовнiсть як полiтику держави i як природне явище у спiвжиттi рiзних етнiчних спiльнот. Усяке змiшування i сплутування цих понять та спекуляцiя ними обертається трагедiєю для слабшого.

19. Не лише бажаною, але навiть обов’язковою є двомовнiсть українцiв за межами України. Вони мають знати мову своєї нової батькiвщини, щоб бути її повноправними громадянами. Водночас їм треба знати рiдну мову, аби не втратити зв’язкiв зi своєю нацiєю.

Те ж саме можна сказати про представникiв нацiональних меншин в Українi. Вони повиннi знати рiдну мову i володiти державною мовою народу, серед якого живуть.

Для багатьох “русскоязычных” їхня переконаність у тому, що саме російську мову повинні знати всі, а їм як носіям цієї мови ніякої іншої знати не треба, стала невід’ємним атрибутом ментальності, нав’язливою ідеєю. Одна колишня громадянка колишнього СРСР, проживши декілька років у Нью-Йорку, обурювалась: я вже три роки, як приїхала сюди з Одеси, а вони (нью-йоркці) ще й до тепер не вивчили російської мови. Може, цей випадок придумав гуморист, але в його життєвість важко не повірити.

Певна частина “русскоязычного населения” Ізраїлю ставить питання про надання російській мові статусу другої державної у цій країні. “А поки що в Ізраїлі, за спостереженнями очевидців, з Богом спілкуються івритом, між собою – ідишем, пишуть – англійською, а лаються – російською” (“Огонек”, 1993, No 25–26, с. 32). Лаятися російською, напевно, будуть і надалі. А ось щодо вимог оголосити російську мову другою державною мовою, то цю ідею здадуть у музей зразу ж, як тільки зійде зі сцени покоління, котре прибуло на землю предків разом із рудиментами “радянського способу життя” та ознаками “нової історичної спільноти людей”. Наступні покоління не матимуть ні цих рудиментів, ні сентиментів щодо мови, якою колись їхні діди співали:

Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.

Співали і тоді, коли громили “кремлівських лікарів”, цькували “безрідних космополітів”, переслідували тих, хто вчив іврит.

20. Формування особистостi в ранньому вiцi має вiдбуватися тiльки рiдною мовою свого народу, нею повинен здiйснюватися навчально-виховний процес у всiх ланках народної освiти.

21. У багатомовнiй країнi найбiльше страджають вiд примусової двомовностi народи зi слабким мовним iмунiтетом, зокрема тi, чия мова близькоспорiднена з домiнуючою. А тому саме вони в першу чергу мусять дбати про державний статус своєї мови i його неухильне утвердження в усiх сферах суспiльного життя.

22. Боротьба на цьому полi за утвердження державностi української мови – це боротьба за те, щоб українська мова для українцiв в Українi стала самодостатньою, а двомовнiсть – засобом спiлкування з представниками iнших країн, виявом мовного етикету, а не засобом брутальної денацiоналiзацiї та русифiкацiї.

Державна двомовність, яку хотіли б запровадити захисники “русскоязычного населения” в Україні, суперечить принципові національної єдності українського народу, протидіє розвиткові національної державності, культури, науки. У часи М. Грушевського вона загрожувала розколом української нації в соціальному плані (низи суспільства українськомовні, верхи – російськомовні), нині вона загрожує розколом у територіальному плані (Захід і Центр – українськомовні, міста Півдня і Сходу– російськомовні).

Вимагати обов’язкової двомовностi вiд українцiв, якi живуть вдома, в Українi, – це зневага їхньої нацiональної гiдностi i порушення елементарних прав людини.

 

XII. МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби – це нацiя, котра не має Слова,
Тому й не зможе захистить себе.
О. Пахльовська.

1. Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен iз цих стратумiв має свої мовнi iнтереси, бiльше того, намагається виробити власну систему спiлкування. Виникають соцiальнi дiалекти, жаргони, арго, у лiтературнiй мовi iснують рiзнi стилi.

Усi цi рiзновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявнiсть таких субкодiв – цiлком нормальне явище в життi мови, вони є свiдченням природностi її розвитку: неоднорiднiсть суспiльства вiдображається в його мовi. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в її субкодах.

2. Мова без усiєї сукупностi таких субкодiв, властивих розвиненим мовам на сучасному етапi, не може належним чином задовольняти комунiкативнi потреби суспiльства, його стратумiв, що знецiнює її в очах чужинцiв i власних носiїв, особливо молодi. А це має наслiдком використання в українському суспiльствi не тiльки певних субкодiв чужої мови, але й чужої мови взагалi.

Хiба не свiдчать про це епiтети “колхозний”, “курдупельний”, “рагульськiй язик”, якими надiляють нашу мову її “доброзичливцi”?

3. У ситуацiї непаритетної двомовностi певнi субкоди формуються на основi iншої, домiнуючої мови. Так, українсько-росiйська двомовнiсть характеризується вiдсутнiстю молодiжного жаргону української мови, багатьох професiйних субкодiв, виробничо-технiчного стилю, недостатньою розробленiстю наукового стилю та його рiзновидiв (медичного, юридичного, хiмiчного, фiзичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапi домiнуючу роль у розвитку нацiональних мов вiдiграють субкоди, пов’язанi з науково-технiчним прогресом, то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названi субкоди якої або взагалi не розвиваються, або просто копiються з iншої мови.

4. Майстри слова – поети, прозаїки, публiцисти зробили i роблять чимало для функцiонування i розвитку української мови. Однак їм не пiд силу освоїти всi сфери функцiонування мови, особливо в тих дiлянках, де домiнують певнi субкоди.

Звiдси – велика вiдповiдальнiсть за мову та її майбутнє, яка лягає на науковцiв, технiчну iнтелiгенцiю, виробничникiв, адмiнiстративно-управлiнський апарат, органiзаторiв фiзкультури i спорту, духовенство тощо. Адже “iнтелектуальна дiяльнiсть i мова єдинi i невiддiльнi одна вiд одної” (В. фон Гумбольдт).

 

XIII. МОВА І ТЕРИТОРІАЛЬНІ ДІАЛЕКТИ

Така дивна одностайнiсть мови, її загальнiсть для всiх говорiв українських.
Є. Желехiвський.

1. Кожна природна мова характеризується наявнiстю територiальних вiдгалужень – нарiч, дiалектiв, говiрок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемiнного перiоду, а територiальне закрiплення пов’язане з добою феодалiзму. Недарма їх вважають “живою iсторiєю мови”.

2. Дiалектна диференцiацiя мов не однакова. Якщо в англiйськiй мовi дiалектнi вiдмiнностi не дуже значнi, то в нiмецькiй чи китайськiй вони настiльки великi, що їх носiї не завжди можуть порозумiтися мiж собою.

“Гуандун і Фуцзянь – сусідні провінції, проте мешканцям цих провінцій розпочати розмову між собою не легше, ніж із іноземцем. (…). Письменні люди користуються письмом замість усного мовлення” (Лі Цзіньсі).

3. Дiалектнi вiдмiнностi української мови не належать до надто суттєвих, у всякому разi таких, що справляли б поважну перешкоду в спiлкуваннi. Це необхiдно пiдкреслити хоча б тому, що Галичина була вiдокремлена вiд решти України шiсть, а Закарпаття – дев’ять столiть.

Якщо діалекти певної мови розмежовані державними кордонами, то це нерідко спричиняється до їх відокремлення і перетворення в самостійні мови. Так, у сучасному Єгипті місцевий діалект поступово витісняє арабську літературну мову. Він використовується в кінофільмах, спектаклях, навіть у мечетях для тлумачення догм магометанської віри і в школах для пояснення літературної мови. Розмежованість етнічно-територіального простору України теж використовувалась не на користь цілісності української мови. Ще й нині не припинились недолугі спроби створити “русинську” мову, для чого використовуються елементи бойківських і лемківських говірок української мови.

Територіально українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини, Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі. Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією: Володимир-Волинський–Луцьк–Рівне–Новгород-Волинський–Київ–Прилуки–Конотоп–рікою Сейм до межі з російською мовою.

Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини, Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів, заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.

До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя, Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону і Кубані.

Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччям проходить лінією: Коростишів–Ружин–Тетіїв–східніше Умані–Первомайськ–Миколаївка–Роздільна.

Названі три наріччя української мови показують, що поділ українців на “східняків” і “західняків”, який настирливо підкреслюють і намагаються використати з облудною політичною метою вороги соборності і незалежності України, не є органічним для українського народу. Він зумовлений передовсім тим, що землі України внаслідок певних історичних подій були розшматовані між її сусідами. За державної єдності і самостійності нашої країни цей поділ може мати лише історико-географічний сенс. Не має під собою природного грунту цей поділ ще й тому, що в Україні ніколи не припинялося взаємопроникнення та перемішування субетнічних груп корінного населення. У басейні Карпат, на теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає субетнічна гілка українського народу – відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони дали українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Франка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк – усіяна ціла українська земля. Вони “тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні” (О. Стрижак). Трапляються навіть у Криму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще від XIV століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала, наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки – чи не найкласичніші “західняки”, але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєрідним символом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про інші субетноси українського етносу. Справді, одна в нас мати – Україна, один народ, одна мова.

4. Подиву гiдна єднiсть мови українського народу на всiх територiях його розселення дає пiдстави твердити, що вона в основному сформувалася значно ранiше XIV–XVI столiть, як це офiцiйно вважається. Свiдченням цього є й фольклорнi матерiали, що сягають глибин першого тисячолiття нашої ери.

5. Територiальнi дiалекти – це тi рiзновиди мови, де вона живе, функцiонує i розвивається природним шляхом. Це тi потiчки, якi впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного рiзновиду – лiтературної мови. Пересохнуть стpумки – обмiлiє рiка. “Мова народу розчленована в дiалектах, а зiбрана воєдино в лiтературнiй мовi” (Г. Брiнкман).

6. Роль дiалектiв по вiдношенню до лiтературної мови з часом змiнюється. Так, виникнувши на середньонадднiпрянськiй дiалектнiй основi, українська лiтературна мова в другiй половинi XIX та в XX солiттi iнтенсивно поповнюється за рахунок дiалектiв пiвденно-захiдного нарiччя.

7. Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства.

Зараз у свiтi спостерiгається тенденцiя до пошанування дiалектiв – мов “малої батькiвщини”. У Баварiї 71 вiдсоток населення володiє i користується дiалектами, а в землi Рейнланд-Пфальц – 76. В Італiї, де лiтературною мовою послуговується не бiльше 8–12 вiдсоткiв населення, на дiалектах проводяться театральнi фестивалi, дiалектне мовлення звучить у кiнофiльмах, що не знижує їх естетичного рiвня та не применшує всесвiтньої слави iталiйського кiномистецтва. А з якою шанобливою турботою i пiклуванням ставляться до своїх дiалектiв японцi, фактично кожен з яких вiльно володiє англiйською мовою!

8. В Українi тривалий час пiд керiвництвом директора iнституту мовознавства iм. О. Потебнi АН УРСР академiка І. Бiлодiда велась настирлива боротьба проти “гуцулiзмiв”, тобто слiв та виразiв пiвденно-захiдного походження. Вважалося, що вони засмiчують лiтературну мову, їх вживання є виявом курсу на вiдрубнiсть української мови, вносить дисонанс у “дружбу народiв–дружбу мов”, а тому вони мають бути засудженi, як i той “-iзм”, що поєднується зi значно “небезпечнiшим” коренем, нiж “гуцул”…

9. Територiальнi дiалекти – це дiти нацiональної мови, рiднi дiти. Їх iснування не йде на шкоду лiтературнiй мовi. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом i запорукою розвитку лiтературної мови.

10. Боротися зараз проти дiалектiв означає боротися i проти загальнонацiональної лiтературної мови.

Проте вкрай небезпечним є i штучно консервований “язиковий хаос” (Є. Маланюк), який насаджувався у мiжвоєнне двадцятилiття і який дехто намагається роздмухувати i в наш час на Закарпаттi. Має цілковиту рацію П. Чучка-молодший, говорячи, що загально-національна українська літературна мова “однаковою мірою влаштовує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів’янина, але й ужгородця і іршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонів українців”.

 

XIV. МОВА І КУЛЬТУРА

Мова – це “символічний ключ до культури”.
Е. Сепір.

Мова для культури – те саме, що центральна нервова система для людини.
С. Лем.

1. Мова нацiї та її культура становлять органiчне цiле. Мiж ними не можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.

Однак “Будь-який народ хоче бути не тiльки ситим, але й вiчним… Безсмеpтя народу – в його мовi” (Ч. Айтматов).

2. Розвиток культури починається з розвитку мови. Вiдродження культури починатєься з боротьби за мовнi права, “За станом мови можна встановити стан культури” (В. фон Гумбольдт).

3. Коли мова щезає, то, у кращому випадку, можуть залишитися хiба що “трупи краси”.

4. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв’язок. Багатство національної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту і багатство мови. І навпаки: високорозвинена мова дає можливість творити цілісну, всеохоплюючу культуру. Тому всяке зазіхання на культуру ставить під загрозу мову і всякі обмеження мови є загрозою для культури. Природно, що творчі діячі культури завше і всюди намагаються вивести свій народ з-під “культурної підпорядкованості”, позбавити його “ментального колоніалізму” тощо. Не менш природним є і те, що саме вони здебільшого стають “мовними бунтівниками”, заявляючи вголос про мовні права свого народу.

5. Функцiонування нацiональної культури, її розвиток, животворнi зв’язки з iншими культурами забезпечуються тiльки вiльною i живою, динамiчною i повноправною нацiональною мовою. “Я хочу, щоб культура всiх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з нiг” (М. Гандi).

6. Створення духовного свiту i свiту нацiональної культури неможливе без творчої дiяльностi мовного спiвтовариства. У цiй творчостi спiвдiють: людство – мовна спiльнота – мовна особистiсть (Л. Вайсгербер).

Основним компонентом тут є другий, бо мова людства – це абстракцiя, а мова однiєї людини (iдiолект) – це частина мови спiльноти.

 

Отже, кожен iз нас повинен дбати про “мову спiльноти” – нашу нацiональну мову як засiб творення нацiональної духовностi i нацiональної культуpи.

7. Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов’язує культуру етносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Що мiцнiшi позицiї займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.

Наш обов’язок – змiцнювати цi позицiї, а передусiм– не допустити, щоб на нашому поколiннi обiрвався цей предковiчний мовно-культурний зв’язок поколiнь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячолiть.

8. Свiт не може мати однiєї культури, бо це було б її загибеллю: кожна культура iснує у протистояннi i взаємодiї з iншими.

“Кажуть, багато мов на островах Полінезії і Мікронезії зовсім не схожі одна на одну, так само й на Кавказі. Якщо ви гадаєте, що всі вони колись поступляться універсальній мові – не задля потреб науки, політики чи бізнесу, а щоб передавати емоційні нюанси, виражати внутрішнє життя – тоді я, здається, знаю, що може з того вийти: це буде не єдина культура, а смерть культури” (І. Берлін).

9. Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову в царині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40 % відео- і кінопродукції іноземними мовами (для порівняння: в Україні 99% такої продукції демонструється не українською мовою). В Ірландії кожен артист зобов’язаний щомісяця виступати ірландською мовою (значна кількість населення цієї країни поки що користується здебільшого англійською, а не державною – ірландською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25 %, а отримані кошти йдуть на розвиток шведської культури.

Своєрiднiсть культури, її неповторнiсть, нацiональний характер забезпечутєься передусiм специфiкою нацiональної мови.

Тому, вiдстоюючи самобутнiсть рiдної мови, ми тим самим оберiгаємо самобутнiсть власної нацiональної культури i духовностi.

10. Лише унікальність культури має справжню вартість. Ще у XVIII столітті європейська наука (Й. Г. Гердер) дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Однак не лише для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною. Важко погодитись із Бісмарком, котрий якось висловився: “Польська культура? Пару молитовників – це ще не культура”, чи з В. Соловйовим, який писав: “Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась безсилою створити що-небудь велике або хоча б просто значне”. Але не можна погодитись і з тим, що уже протягом декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.

11. У наш час вiдбувається бурхливий процес самоутвердження нацiональних культур як протидiя унiфiкацiї, стандартизацiї життя, що їх спричиняє всепроникаюча цивiлiзацiя XX столiття.

“Сплески культурно-мовного нацiоналiзму з’являються у всiх кутках планети… Чим бiльш подiбними стають нашi стилi життя, тим бiльш уперто ми дотримуємось глибинних вартостей, котрi виражаються в релiгiї, мовi, мистецтвi та лiтературi” (“Коммунист”, 1990, No 11, с. 111).

12. Мова утримує в одному духовному полi нацiональної культури усiх представникiв певного народу i на його територiї, i за її межами. Вона цементує всi явища культури, є їх концентрованим виявом. Навiть “немовнi” явища культури “мовчать” для того, хто не знає мови рiдного народу.

13. Культура є матерiалiзованим виявом духу народу, одним iз засобiв його самопiзнання. Описати дух народу, його культуру адекватно, в усiй їхнiй повнотi та всеосяжностi можна тiльки рiдною для носiїв цiєї культури мовою.

Позбувшись рiдної мови, втрачаємо можливiсть по-справжньому розумiти рiдну культуру, не кажучи вже про участь у її твореннi.

 

XV. МОВА ТА ІДЕОЛОГІЯ

1. Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови.

У пантеонах багатьох релiгiй знаходимо обожнення мови. Так, у давньоiндiйському пантеонi була богиня Вач, тобто богиня Мова. Усякi порушення правильностi мови вважалися образою для богинi, грiхом. І навпаки: “Кого Вач (Мова) любить, того вона робить могутнiм” (“Рiгведа”).

Вражає своєю фундаментальністю трактування мови у християнстві. “У святому Письмі Бог прославляється і як Слово, не тільки тому що він подавець розуму, мудрості і причина всього сущого, яка неподільно містить у собі все суще раніше його втілення в буття, але й тому, що (слово Його) поширюється всюди, досягаючи, як сказано у Письмі, меж усесвіту, а, головне, тому, що божественне Слово своєю доступністю перевершує будь-яку можливу доступність, і в той же час воно позамежне всьому сущному – через надприродну замежність. Ось це Слово і є простота, єдино існуюча Істина, на яку як на сукупність чистого і правдивого знання спирається непохитна основа віруючих – божественна віра, що стверджує як їх у незмінно самототожній Істині, так і Істину – в них, тим самим даруючи всім віруючим доступне знання Істини” (Діонісій Ареопагіт).

Якщо не обожнення, то пiєтет до рiдної мови знаходимо в усiх народiв на рiзних стадiях їх розвитку.

У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, що по-карібському можуть говорити тільки чоловіки, жінки мають користуватись іншою мовою – аравакською.

2. Шанобливе ставлення до рiдної мови досить часто супроводжується повною зневагою до iнших мов. Так, навiть на батькiвщинi демократiї – у стародавнiй Грецiї – вважалося, що всi не греки– варвари, “бурмотiння” яких не вiдрiзняється вiд мукання бикiв (одне з пояснень слова “варвар” – “той, що бурмоче”).

У цьому виразно проявляється роль мови як iдеологiчного чинника.

3. З давнiх давен, особливо з виникненням етнiчної диференцiацiї та суспiльного розшарування, мова була знаряддям i об’єктом iдеологiчної боротьби.

4. Мовний фактор використовується панiвними верствами багатьох народiв для того, щоб поставити себе над простолюдом, “вiдрiзнитися вiд бестiй”, як говорили нiмецькi дворяни два столiття тому. Для досягнення цiєї мети часто застосовується чужа мова, як свого часу в Юдеї грецька, в Японiї китайська, в Чехiї нiмецька, в Нiмеччинi та в Росiї французька.

5. Не становить винятку й Україна. За панування Польщi українське панство та бiльшiсть слуг, лакеїв, покоївок тощо говорили по-польськи, за Австрiї – по-нiмецьки, у Росiйськiй iмперiї – по-росiйськи. Ця тенденцiя не вiдмерла i в наш час.

6. Зрозумiло, що подiбнi явища завжди знаходили iдеологiчне обгрунтування: “прогресивність”,”культурнiсть”, “науковiсть”, “мiжнароднiсть” чужої мови, трактування її як необхiдного консолiдуючого фактора, засобу прогресу, прилучення до високорозвиненої культури тощо. “Аргумент сильнiшого – завжди кращий” (Лафонтен)…

Відомо, що, наприклад, під час Великої французької революції з її гаслами “Свобода, рівність, братерство!” усі мови (крім французької, ясна річ) були оголошені контрреволюційними і як такі заборонені в освітній і громадській діяльності. Не набагато нижчими ідеями керувались провідні діячі тодішньої Польщі, скажімо, Т. Костюшко, коли поставили за мету заборонити литовську й українську мови і таким чином прискорити політичну та культурну інтеграцію польської нації. Полякам, правда, не пощастило: сусіди-хижаки Росія, Прусія, Австрія виявились сильнішими і вчинили з польською мовою приблизно так само, як вони хотіли зробити з українською.

У 20-тi роки, коли в pадянськiй країнi ще було дуже популярним гасло “свiтової революцiї”, лунали голоси про необхiднiсть переходу на англiйську мову в СРСР, щоб створити передумови для об’єднання та перемоги пролетарiв усiх країн.

7. Ідеологiчне обгрунтування мало не тiльки нав’язування українському народовi чужої мови, але й цiлеспрямоване переслiдування будь-яких спроб домогтися її природного i повноправного функцiонування на рiднiй землi, а тим бiльше – у мiсцях компактного проживання українцiв за межами республiки. Ось кiлька свiдчень.

“Грузин, який забув грузинську, – не грузин. Киргиз без киргизької – манкурт. Тiльки той естонець, хто спiлкується естонською. А українець, який не забув рiдної мови? Український буржуазний нацiоналiст” (А. Крижанiвський).

“Де ще в свiтi iснувало таке диво, як “буржуазний нацiоналiзм”? У США, в Англiї, в Італiї? Буржуазiя була там, а “буржуазний нацiоналiзм” – у нас. Все, що стосувалося української мови, культури, звичаїв народу, мiтилося цим тавром” (Ю. Мушкетик).

У період після більшовицького перевороту в Росії українську мову називали контрреволюційною (Д. Соловей).

“Будь-яке неросiйське мовлення в Росiї – пiдривне. Українське i бiлоруське – подвiйно” (А. Стрєляний).

Вiдзначимо й таку дивовижу: в СРСР нiхто, нiде й нiколи не бачив росiйського буржуазного нацiоналiста i не чув про такий феномен. Про подібні явища говорилося для окозамилювання, та й то лише в перші десятиліття радянської влади. Прикладом можуть слугувати слова Сталіна на XVI з’їзді ВКП(б) у 1930 році: “ухил до великоросійського шовінізму, прихований маскою інтернаціоналізму, є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоросійського націоналізму”. Чи багато росіян та інонаціональних “радянських патріотів” понесли кару за “ухил до великоросійського шовінізму”?

Зате українськими “буржуазними нацiоналiстами” (за царя їх називали “хохломанами”, “мазепинцями”, “сепаратистами”) у всi часи були заповненi тюрми, мiсця заслання, а пiзнiше – i концтабори…

Нагадаємо також, що кара за “українськiй буржуазний нацiоналiзм” була неминучою, хоч i рiзною – вiд звiльнення з роботи до смертного вироку…

8. Перехiд на мову домiнуючого народу завжди є “сигналом” про лояльнiсть до спiвпрацi на користь цього народу. Так створювалися цілі імперії і навіть цивілізації. Давньоіндійська цивілізація пов’язується із санскритом, західноєвропейська – з латиною, середньовічна цивілізація Сходу – з арабською, цивілізація “реального соціалізму” – з російською.

9. Ідея “один пастир – одне стадо”, що пронизує бiльшiсть релiгiй та iдеологiй, цiлком природно, мусить мати i мовне втiлення. Звiдси догми або навiть “вчення” про месiанськi функцiї окремих мов у свiтi, що непогано прикривають цiлком земнi намiри та iнтереси iдеологiв i тих, кому вони служать. Так, iмперському мисленню Сталiна, очевидно, цiлком вiдповiдала “iдея росiйськомовного месiанiзму” (В. Григор’єв).

10. Ця “месiанська” iдея виражалася по-рiзному. Найчастiше – у твердженнi про неповноцiннiсть та iсторичну приреченiсть “другосортних” мов. У XX столiттi вона набула вигляду теорiї “злиття мов”. Що ж, “Мета не обов’язково має бути людоїдською. Людоїдство здiйснюється на шляху до мети” (Г. Померанц).

11. Безглуздiсть та повна наукова неспроможнiсть цiєї “теорiї” очевидна. Будь-яка мова фонетично i граматично є цiлком самодостатньою. Спробуйте додати до української чи якої-небудь iншої мови ще один вiдмiнок, частину мови, якийсь звук…

12. Не мають пiд собою грунту i твердження про модернi та архаїчнi, розвинутi та вiдсталi мови, чим мотивується приреченiсть останнiх. Будь-яка мова цiлком задовольняє потреби суспiльства, що нею користується, якщо її не витiсняють з тої чи iншої сфери вживання. Крiм того, кожна жива мова здатна до стрибкоподiбного розвитку, якщо в цьому виникає суспiльна потреба (цей розвиток переважно пов’язаний iз збiльшенням кiлькостi слiв). Для прикладу наведемо той факт, що перший у свiтi словник кiбернетики вийшов українською мовою.

 

Тому дикунсько-канiбальськими виглядають твердження про неперспективнiсть мов.

13. Історiя не знає випадкiв, щоб прогрес певного суспiльства не вiдбувся лише тому, що його мова не встигала чи не змогла забезпечити розвиток цього суспiльства. Чи стала мова на завадi, наприклад, у Японiї – однiй iз найбiльш розвинених країн свiту? Вiдкрийте перспективу перед народом – i ви побачите, що мова нiколи не зрадить свiй народ.

Бiльше того, у таких випадках воскресають до повноцiнного життя навiть мертвi мови, як це трапилось iз староєврейською мовою в новiй державi євреїв Ізраїлi, де вона стала важливим фактором творення нової спiльноти людей.

14. Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, часто написанi лiнгвiстичнi гасла.

 

XVI. МОВА І ПОЛІТИКА

1. Мовна полiтика – поняття, що виникло не сьогоднi. Вона ведеться i в одномовних, i особливо в багатомовних країнах, де так чи iнакше стикаються iнтереси рiзних народiв, у тому числi мовнi.

2. Коли йдеться про багатомовнi країни, то тут простежуються двi тенденцiї. Перша – “феномен Мiтрiдата”, понтiйського царя, що володiв двадцятьма двома мовами i спiлкувався ними зi своїми пiдданими, урiвнявши їх таким чином у правах. Друга тенденцiя – “римська”. У Римськiй iмперiї панувала єдина мова – державна. Усi iншi вважалися варварськими. Виняток було зроблено з часом тiльки для грецької мови.

При Веспасiанi (1 ст. н.е.) вчителi-словесники були звiльненi вiд мунiципальних i вiйськових повинностей, а штатнi граматики i ритори стали утримуватися державою. Розумiли правителi Риму, як забезпечити у гiгантськiй державi панування латинської мови, отже, i своє панування. А хiба рiзниця в умовах працi та в оплатi вчителiв української i росiйської мов мала iншу мету?

“Але чомусь так завше виходить, що самі жителі універсальної держави неминуче сприймають свою країну не як печеру в понурій пустині, а як землю обіцяну, як мету історичного прогресу”, – писав знаний філософ історії А. Тойнбі. Поживши в “універсальній державі”, західний ліберал, напевне, дізнався б, що оте його “чомусь” розшифровується як політика “батога і медяника”.

3. Україна впродовж столiть перебувала у складi держав, чия мовна полiтика мала за зразок, на жаль, зовсiм не “феномен Мiтрiдата”…

“Заборона національної історії, заборона національної мови, заборона національної церкви – ось грізна тріада, якою століттями забезпечувала себе імперія” (О. Пахльовська).

4. У час “перебудови” мови союзних республiк одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цiлковитого витiснення цих мов на периферiю суспiльного буття. Завдання полягає в тому, щоб декларовану державнiсть мови втiлити в життя.

5. Немає “нiмих” держав. Їхнi зовнiшнi та внутрiшнi функцiї завжди реалiзуються певною мовою чи мовами. У Швейцарiї, наприклад, офiцiйнi документи публiкуються одночасно чотирма мовами, у колишнiй Югославiї застосовувався принцип ротацiї: мови союзних республiк використовувались на державному рiвнi за чергою.

6. В СРСР роль державної мови виконувала росiйська мова, хоч юридично такого статусу вона не мала. “Законом про мови в СРСР” росiйська мова була оголошена офiцiйною, що є фактично синонiмом державної. Таким чином, усi iншi мови ставали неофiцiйними, їх декларована державнiсть – примарною, а реалiзацiя цiєї державностi мов у повному обсязi – проблематичною, позаяк i надалi офiцiйна мова мала можливiсть витiсняти мови неофiцiйнi з найважливiших сфер державного функцiонування.

Не було забуто росiйську мову i в горбачовському проектi “Договору про Союз Суверенних Держав”: за нею визнавалась роль мови мiжнацiонального спiлкування, тобто, її позицiї залишились такими ж, як i в СРСР.

7. “Лінгвократія” (мововладдя) має повну паралель у вигляді “етнократії”, тобто влади народу, якому ця мова належить. Так, імперська мовна єдність в СРСР забезпечувалася мовою “центрального народу” (Л. Кіпніс).

8. Полiтика узаконеної одномовностi в союзi держав – анахронiзм: примусове запровадження однiєї мови заважає зближенню та спiвпрацi держав i народiв. Це зрозумiли, наприклад, у США, де не лише перестали вважати свою країну “плавильним котлом”, але й стали пiклуватися про розквiт етнiчних мов та культур за принципом “салату, в якому кожен складник зберiгає свiй смак i запах”.

Донедавна в нас дуже любили порiвнювати республiки СРСР зi штатами США, iгноруючи при цьому ту суттєву рiзницю, що в республiках Радянського Союзу проживало корiнне населення з вiковiчними традицiями i власними мовами та культурами, а в американських штатах – емiгранти з усього свiту. Дуже вже хотiлося iнтернацiонал-шовiнiстам влаштувати “плавильний котел” i в СРСР.

Ось як згадує про одного з них, – “несусвітнього шовініста” Суслова колишній Перший секретар Компартії України П. Шелест: “Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив “історичний термін” щодо винищення окремих націй – єдиний радянський народ… Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це– добре продумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності “старшого брата”. А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується”.

9. Засобом уніфікації переплавленої маси була російська мова. “Власне кажучи, у цьому й полягає секрет “нової історичної спільноти”, інтернаціонального братства радянських людей, за яким ми нині так дико тужимо і яке ЗВІДСИ здається нам золотим віком моральності і дружби, справжнім (хоч як дивно) здобутком смердячої радянської влади, прекрасним відблиском хрущовсько-брєжнєвського дебілізму.

Секрет – у мові…” (Б. Минаев. Русский язык.– “Огонёк”, 1993, No 12, с. 13).

 

Інтернаціонал-шовіністам пiдспiвували i допомагали яничари “на мiсцях”.

“Дотеперішнi правителi республiки дбали лише про те, щоб українцi, в цiлому свiтi й на Українi, якомога швидше забули про своє походження, про свiй рiд… Ставлення до української мови в нашому суспiльствi досi було зневажливе, зверхнє, як i до українського народу взагалi. Марксистсько-великодержавнi адепти пророкували її зникнення, i цю полiтику проводили на дiлi” (І. Ющук). Факти свiдчать, що говорити про це в минулому часi–передчасно…

10. Радянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала факт багатонаціональності як України в цілому, так і окремих її частин. Зокрема стверджувалось, що в Донбасі проживають громадяни 116 національностей. Для “національного” спілкування вони мають свої мови, а от для “міжнаціонального” спілкування є російська. Українська мова у світлі такої політики ставала однією з багатьох “національних” мов, хоча вона була рідною для більшості населення. Що ж стосується інших національностей, то їхні мови мали ще злиденніші перспективи, про що свідчить, наприклад, така статистика. У Луганській області за 30 років (1959–1989) кількість білорусів, які вважали білоруську мову рідною, зменшилась із 43,2% до 30,7%; у євреїв ці показники становлять відповідно 7,9% і 5,1%, у татар – 70,2% і 50,5%. У росіян же кількість тих, що вважали російську мову рідною, за цей же час зросла з 98,9% до 99,2%. Так формувалось “русскоязычное население”, яке у своїй значній частині до української мови ставиться вороже: мовляяв, якщо ми відмовились від своєї мови, то як ви смієте говорити по-своєму? “Над кожним родом і племенем зводилась сіра тиша” (Ч. Мілош).

11. У багатьох регiонах України, де українське населення становить бiльшiсть, i досi немає можливостi вiддати дитину до українськомовного садочка, школи; працюють у них росiйськомовнi вихователi та вчителi; часто замiсть виховання у дiтей почуття поваги й любовi до української мови цi педагоги прищеплюють їм комплекс меншовартостi, зневагу до всього українського, рiдного.

12. Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу.

Катастрофiчно не вистачає українських пiдручникiв, словникiв, довiдкової лiтератури тощо, зникають українськi газети й журнали, майже не видається українська художня лiтература, як i ранiше, не демонструються фiльми українською мовою. Не переводиться на українську мову дiловодство, сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.

Україну захльостує повiнь росiйськомовних художнiх, рекламних, iнформацiйних та перiодичних видань. Їх мета – не задоволення потреб росiян в Українi, а русифiкацiя українцiв на рiднiй землi та iнших народiв України.

13. Заходи уряду республiки не можна вважати достатнiми не лише щодо впровадження державностi української мови, але й щодо зупинення подальшої русифiкацiї України.

Тим не менше, постійно чуються крики про насильницьку українізацію, про наступ на російську мову, наміри зробити її в Україні іноземною і т.п. Мало хто має мужність висловитись об’єктивно, слідом за Г. Новодворською: ” Мені не шкода тих “русскоязычных”, які скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити своєю мовою”.

14. Нерiшуча полiтика уряду щодо впровадження української мови як державної сприяє активiзацiї антиукраїнських елементiв, якi ведуть наступ проти української культури, освiти, державностi, сiють мiжнацiональну ворожнечу. Факти – у численних публiкацiях офiцiйної та неофiцiйної преси, у пересиланнях українського радiо i телебачення. Однак жоден з них не знайшов адекватної реакцiї з боку правоохоронних органiв.

 

XVII. МОВА І ДЕРЖАВА

Кому бракує незалежності, тому бракує всього.
А. де Кюстін.

Вiд державностi мови –
до державностi нацiї.

1. Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У. Ф. Маккi).

2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам’ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.

3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.

5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття “брєжнєвської” конституції почали “приймати” конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед “ста тридцяти рівноправних” мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип “cuius regio, eius lingua” – “чия влада, того й мова”. Проте цей принцип має і зворотнє прочитання: “cuius lingu, eiusa regio” – “чия мова, того й влада”. У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов’язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому ця імперія у нові часи першою і почала розвалюватись? “Молодотурки”, прийшовши до влади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії. Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином – всі оттомани, одна нація з однією мовою. “Хіба є, ефенді, така мова – турецька?”. “Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!” (В. Жаботинський).

Аж дивно, що за прикладом “молодотурків” у державі “нової історичної спільноти людей – “радянського народу” російську мову не називали “радянською”.

6. Вiд 1 сiчня 1990 року формально набув чинностi “Закон про мови в Українськiй РСР”, який утверджує державнiсть української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретнi обов’язки стосовно забезпечення всебiчного розвитку та функцiонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цiй дiлянцi бiльш нiж скромнi. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:

Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна…

(О. Олесь).

7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови, яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал “В оборонi державного управнення i самостiйностi” української мови.

8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.

9. Свого часу говорилося: “Буде держава – буде й мова” (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби “була мова”, то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.

11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв’язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку “Просвіти”) за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки “Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами” (Ю. Мушкетик).

До того ж треба врахувати, що “Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi” (А. Мокренко).

12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники “русскоязычного населения” вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина– частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання “Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?” вiдповiв: “Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю… Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру” (“Пам’ятники України”, 1990, No 2, с. 54).

14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв’язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв’язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.

15. Держава i суспiльство мусять пам’ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров’я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.

17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.

18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українська держава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй, державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм української держави.

19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi, антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовне населення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно, вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови до стану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а не перетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе не вважає.

Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступною русифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ не дозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.

Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремих громадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.

 

XVIII. МОВА ТА ІСТОРІЯ

1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця часто повторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна – як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлювання iнших народiв.

2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам’ятi народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ без пам’ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну, безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: “та чи iнша спiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови” (Ф. Нiцше).

3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах. Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiв та успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiсть життя, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу при змiнi його iсторичних форм.

“Рiд через народження розростався в плем’я, генетичний зв’язок якого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi або племен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли до зв’язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, виховане спiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримує вираження в зв’язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженим нацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення” (В. Ключевський).

4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов’язане з розв’язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної i Середньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови мали суперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям панування одного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була “нiчиєю” i не загрожувала нiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європи боротись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови в Італiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльнилась вiд латини аж у серединi XIX столiття.

5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по суті визначальну роль відіграли “філологічні палії”, “лінгвістичні революціонери”, “мовно-культурні будителі”. Вони торували шлях “від народу до нації”. У недержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала раніше існування національних газет, театрів і шкіл. “… Ми можемо оцінювати всіх цих ранніх національних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я. Р.-В.), були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою та економікою”. (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, з їхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російської імперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли до школи і навчилися читати й писати по-польському, “їх націоналізував польський націоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чи держава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (…). Дуже подібну історію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. “(Р. Шпорлюк).

Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови, отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стільки ж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменувати інтернаціоналістами.

6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівних націй розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад’ютант граф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов’янофілів писав про необхідність оголосити “положительное высочайшее повеление”, щоб письменники і наставники “говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мову Малоросії та інших підвладних Росії племен”. Адже є українофіли, що виношують ідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, а за ними інші підвладні народи “до бажання існувати самобутньо”. Так воно є насправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю, тобто самостійністю.

7. Історiя української мови завше була не тiльки об’єктом наукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичної боротьби. З огляду на це в нiй чимало “бiлих плям”, нез’ясованих питань, навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, “побутовi” дискусiї. Все це, однак, має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.

У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.

 

XIX. НАЗВА НАШОЇ МОВИ

… Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов’янська назва території й народу: “Україна”, “український”. Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв’язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С. Шелухин.

1. Упродовж вiкiв мова, яку нинi називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскiльки цей корiнь є i в назвi мови нашого пiвнiчно-схiдного сусiда (русский язык), котрий займав панiвне становище в царськiй Росiї i посiдав мiсце “старшого брата” в СРСР (назва мови ще одного схiднослав’янського брата – бiлоруська – мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним iз нарiч “русского”, а згодом “триединого русского” народа), то висувалось твердження про iснування “общерусского языка”, нарiччям якого нiби-то є “малоруська мова”.

Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: “Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз’єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності”.

Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.

А коли так, то “…українцi повиннi триматися “общерусского” язика, себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюються поняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не “общерусский” язик, а таке саме тiльки, як i український, “нарiччя” того iдеального “русского” язика, чи схiднослов’янського, що в дiйсностi конкретно не iснує i не iснував нiколи” (М. Грушевський).

2. “Русь” – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: “руський”, “русин”, “русинський”, “руснак” та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.

 

Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX – на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя “Енеїди” І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українського народу, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам’ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з’являється слово “Україна”. Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.

А ще ранiше в “Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика” (її традицiйцно називають “Адельфотес”), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi, навiть на титульному листi написано: “Ко наказанiю многоименитому Россiйскому роду”. Вислови “россiйскiй род”, “росскiй род” неодноразово вживаються i в текстi “Граматики”. Проте йдеться тут не про “росiйський рiд” у сучасному значеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча б приклади слiв iз “Граматики”: дiвчинка, кошичок, хлоп’ятко, хлоп’яточко.

Але звiдки на Русi взялись слова “Росiя”, “росiйський”?

4. Слово “Росiя” – це слово “Русь” у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть “Польска”, а ми – “Польща”, хорвати називають свою країну “Хрватска”, а українцi iменують її “Хорватiя”. Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не “Русь”, а “Росiя”.

5. “Малою Руссю” в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – “мати городiв руських” включався в територiю Великої Русi.

Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати Великою Росiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинською державою. Потiм назва “Мала Росiя” була поширена на всю територiю України – колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєю називали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованi греками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.

“Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії” (С. Шелухин).

6. У XVII столiттi слово “Росiя” припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiй верствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйною стала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримав розпорядження: “У всiх курантах (газетах. – В. І., Я. Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською, про що й iншим по всiх дворах писано”. Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: “Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони”.

7. Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф. Міллер. Катерина II загрозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва – спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І. Гізель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почали називати “Малопольска Всходня”, українцiв “русiнами”, а їхню мову – “русiнською”. Таке ставлення до українців знайшло і “наукове обгрунтування”. Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви “Україна” і “український” – це “шовіністичні вибрики … М. Грушевського”.

Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнної Чехословаччини на Закарпаттi.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

“Ім’я “Україна” зростається з сими змаганнями i надiями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пiзнiших поколiнь стає провiдним вогнем, невичерпним джерелом нацiонального i суспiльно-полiтичного усвiдомлення, надiй на можливiсть вiдродження i розвою” (М. Грушевський).

Значеннєвими складниками слова “Україна” i для українцiв, i для їх зажерливих сусiдiв завше були три iдеї: “незалежнiсть”, “вiдродження”, “соборнiсть” українського народу. Тому й було це слово для україножерiв трiскою в оцi, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самiй Українi.

 

10. Поєднання у словi “русский” значень слiв “руський” i “росiйський” давало i дає багатьом “заєдинщикам” робити висновки подiбно до Солженiцина: “Это все – придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком”. Справдi, нi народ, нi його мова тодi не називались українськими. Але це зовсiм не означає, що вони були росiйськими, як не були росiянами члени створеної у Львовi в 1848 роцi “Головної Руської Ради”, на що натякає Солженiцин.

З таким же успiхом можна було б зарахувати до росiян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: “Я став уже паном усiєї Русi i не вiддам її нiколи”. Або ще одного Гетьмана, який підписав “Гадяцький трактат”: “Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою”. І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила.

Бо й справдi: “… Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицею Росiйської держави?” (Б. Олiйник).

Князь Юрiй Долгорукий, намагаючись оволодiти київським престолом, вирушив iз Ростово-Суздальської землi “в Русь”. Архиєпископ Нифонт теж iшов з Новгорода в “Русь”. Коротко кажучи, “лiтописцi нiде не вiдобразили назву “Русь” стосовно пiвнiчно-схiдного (тобто нинiшнього росiйського. – В. І., Я. Р.-В.) населення” (“Українська народнiсть: нариси соцiально-економiчної i етнополiтичної iсторiї”, К., 1990, с. 62). Те ж i в художнiх творах: “О Руская земле, уже за шеломянем єси”, – читаємо в “Словi о полку Ігоревiм”.

Тож хiба не ясно, якої територiї i якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хiба не зрозумiло, чому бiдкались “малороси” у XVIII столiттi: “Вiдомо ж бо, що ранiше були ми те, що тепер Московцi: уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них перейшли” (История Русовъ или Малой Росiи, 1846, с. 204).

11. До “московців” від нас перейшла і назва мови. “… Лексикальний і граматичний материял руської мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут “руський” собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, коли б великоруська мова свій московський початок і ім’я задержала” (О. Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналістів, наведемо твердження князя Н. Трубецького – видатного мовознавця і великого російського патріота, якого настільки ж можна запідозрити в проукраїнських симпатіях, як Д. Донцова у проросійських: “усім відомо, скільки бурі викликало виправлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов’янської мови подолала московську, витіснила її в старообрядницьке підпілля, і сама зацарювала в Москві…”. А ця церковнослов’янська мова, “лежить в основі і світської російської літературної мови”. Так говорив не лише Н. Трубецькой, а й інші найавторитетніші фахівці з історії російської мови.

Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і церковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову “наречием” російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін “русский” тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались московитами, а їхня країна – Московією.

12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Європи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під назвою “15-мільйонний європейський народ, забутий в історії”, де, зокрема, писав: “Рутени мали раніше ім’я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого народ-поневолювач перейняв собі ім’я переможеного народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синонімами, тоді як справді для історика вони радикально різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (…). І земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв”.

Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише: “Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім “москалі” (або ж “москальство”, “москва”, “московський” і т. ін.)”.

13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва “Україна” є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Київська Русь була потужною державою з високорозвиненою культурою. Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років пізніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. “На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії” (Я. Парандовський).

Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву “Україна” придумали для українців поляки! Саме в цьому 5 січня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має нічого спільного з власне Україною, через що Карпатську Україну необхідно ліквідувати (В. Косик).

Незважаючи на примітивну бездоказовість такого тлумачення слова “Україна”, воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вийшла польською мовою “Історія Польщі” О. Галецького (переклад з англомовного видання 1956р.), у якій читаємо, що назву “козаки” дали “важкій для означення суспільній групі, яка виникла на “Україні” , тобто на окраїнах держави Ягеллонів”.

У часи, коли вперше письмово згадується Україна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями, не те що українськими, і до останніх міг виявляти хіба що слабкий апетит. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, “знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі” (О. Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Україною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою окраїну. Як сміють українці говорити про якусь самостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і російські “заєдінщікі”. Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна – це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий читач, – Росії. Цю думку настирливо пропагував відомий російський шовініст В. Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував “слово “Україна” пояснювати як “окраїну” Російської держави в давні часи”. В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропонують альтернативу: або Україна знову приєднується до Великої Росії, або – війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії – Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської – Російської – Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприклад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву “Україна” турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїнські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один польський політик писав: “Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої”. Ідея була запозичена у чорносотенців, які говорили про “триединый русский народ”. Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви “Україна” мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт “Союза русскаго народа”. Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверджували, що її видумали “ляхи”, аби розчленувати “єдіную русскую народность”.

17. Воістину, мав рацію поет:

І на зло ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

 

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

 

XX. ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із iндоєвропейської прамови, яка розпалась не пiзнiше 2,5–3 тисяч рокiв до н.е., з її пiвнiчно-схiдної дiалектної групи, до якої входили також дiалекти майбутнiх балтiйських, германських, iндiйських та iранських мов, видiлилась слов’янська прамова. Вона проiснувала понад 2,5 тисячi рокiв i почала розпадатись десь близько третього столiття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столiттi.

2. Бiльшiсть гiпотез щодо прабатькiвщини слов’ян локалiзує її цiлком або частково на територiї сучасної України, а за географiчнi орiєнтири переважно беруться Днiпро, Днiстер i Карпати.

3. За вiдомостями, зафiксованими в пам’ятках писемностi, iсторiя схiдних слов’ян “почалась у VI столiттi на самому краю, в самому кутку нашої рiвнини, на пiвнiчно-схiдних схилах i передгiр’ях Карпат” (В. Ключевський), де утворився вiйськовий союз слов’ян, очолюваний дулiбським князем. Подiбнi форми полiтичної органiзацiї суспiльства були властивi й iншим племенам.

На думку ж М. Грушевського: “За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже ві домості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен…”.

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслiдок мiграцiйної взаємодiї людностi дулiбського та iнших племiнних об’єднань, а можливо, за певної участi й неслов’янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX столiття створив державу, вiдому пiд назвою Київська Русь.

4. Чи iснувала єдина давньоруська мова, чи населення Русi користувалось дiалектами, а за мову писемностi правила запозичена разом iз християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На цi питання немає єдиної вiдповiдi, як i на питання, коли почали формуватись українська, бiлоруська та росiйська мови.

5. “Найважливiшi фонетичнi, граматичнi та лексичнi особливостi української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у XIV–XVI ст. у своїй фонетичнiй системi, граматичнiй будовi i словниковому складi вона вже сформувалася як окрема схiднослов’янська мова – мова української нацiї, українська нацiональна мова”. Наведений пасаж iз академiчної “Сучасної української лiтературної мови” (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10–11) вiдображає офiцiйно-науковий погляд на походження української мови.

6. Офiцiйнiсть i “єдиноправильнiсть” цього твердження не випадкова. “Початок утворення росiйської мови вiдноситься до кiнця XII ст., коли на пiвнiчному сходi створюється сильне Володимиро-Суздальське князiвство. (…). Початок української мови також пов’язується з кiнцем XII ст., коли вiдбувається вiдокремлення пiвнiчно-схiдної Русi вiд пiвденної” (Ф. П. Филин. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л. 1972, с. 61). Виходить, якби не вiдокремилась пiвнiчно-схiдна частина Русi, то не почала б формуватись українська мова, а точнiше, мова, якою розмовляли на територiї Київської Русi, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.

Це рiвнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на територiї колишньої метрополiї Римської iмперiї не виникла б iталiйська мова, або, що коли б у Пiвденнiй Африцi не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нiдерландська мова, котра дала початок мовi африкаанс у XVII столiттi, так i застигла би на мiсцi…

7. Зрозумiло також, чому офiцiйна радянська наука вважала за початок iснування української мови XIV столiття: саме тодi починається трiумфальна iсторiя Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Мiклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та iн.) вважали, що українська мова виникла значно ранiше XIV столiття i бере свiй початок зi спiльнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”.

Твердження про праруську мову – непотрiбна i шкiдлива гіпотеза, котра тiльки заплутує iсторiю української мови, – говорив Є. Тимченко. “Три схiднослов’янськi мови: українська, бiлоруська й росiйська – зростали незалежно одна вiд одної, як мови самостiйнi, i т. зв. “праруської” спiльної мови нiколи не було” (І. Огiєнко).

Подiбно висловлюються й сучаснi видатнi ученi. В “iсторичнiй науцi не iснує достатнiх доказiв iснування єдиної руської народностi”, – пише iсторик-полiглот О. Прiцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – “молодший брат”?

В iсторiографiї широко вiдома думка М. Маркевича, за якою великороси – народ, похiдний вiд українцiв: український народ сформувався в незапам’ятнi часи, а великоруський виник набагато пiзнiше з переселенцiв iз територiї Русi-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н. Трубецькой у 20–30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов’янами тільки мова.

8. Твердження чи хоча б припущення про давнiсть української мови зразу отримували не тiльки науковий, але й полiтичний присуд. Ще цар Олександр I звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лiнде висловлювання Л. Гурського щодо першостi української мови серед слов’янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкiсть української мови до сербської та її походження вiд праслов’янської одержала з боку польських, росiйських, а згодом i українських радянських лiнгвiстiв епiтет “нацiоналicтично-фантастичної”.

Вiдомо, що i лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академiка-полiглота А. Кримського, нiби той “намагався довести iсторичну зверхнiсть українцiв над росiянами i вiдсутнiсть спорiдненостi мiж цими народами i мовами”. Цiкаво, що цей слiдчий iнкримiнував би знаному росiйському академiковi Н. Погодiну, який “вiдверто зiзнавався, що малоруське i великоруське нарiччя рiзняться мiж собою бiльше, нiж мiж iншими слов’янськими нарiччями, i навiть вiдмовлявся вiрити, щоб вони належали “до одного роду” (А. Кримський).

“Інородцями” спiльно з євреями та iншими неросiйськими народами трактував українцiв великодержавний полiтик П. Столипiн.

У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств “інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”.

Хоча українці зараховувались до “єдиного” чи “триєдиного” російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. “Нині, більше ніж будь-коли, – писав у 1847 році генерал-ад’ютант граф Орлов, – хочуть бути французи французами, германці – германцями, росіяни – росіянами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого – породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни – малоросіянами”. Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві Николаю I, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: “Як говорили в Київськiй Русi?” академiк В. Ключевський вiдповiдав: “Так, як говорять малороси”. За М. Максимовичем, говiр руських князiв тотожний говоровi сучасного малоруського селянина Київщини. “У Києвi XII–XIV столiть говорили по-малоруськи, але з вiдомими вiдмiнностями вiд малоруського нарiччя Волинi i Галичини; ця вiдмiннiсть нарiччя збереглась i до нашого часу”, – писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. “Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями),”– цілком слушно пише П. Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервностi на територiї Київщини вiд часу полян до наших днiв (Л. Булаховський) логiчно випливає твердження, що у майбутнiй Українi говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемностi, то всi її пам’ятки створено “українiзованою старослов’янщиною” (А. Кримський).

Ця українiзованiсть мiсцями настiльки помiтна, що М. Драгоманов мав усi пiдстави сказати: “Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни– пiсня українки”. А. Павловський з приводу iншої славетної пам’ятки писемностi зауважив: “Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьох мiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян”.

10. Мовна ситуацiя в Київськiй Русi, як i у всiй тогочаснiй Європi, характеризувалася роздвоєнiстю. Освiченi верстви населення користувались лiтературною мовою давньоболгарського походження, а решта членiв суспiльства – рiдною руською мовою, точнiше її територiальними дiалектами.

Рiзниця мiж Руссю i Захiдною Європою полягала в тому, що давньоболгарська i руська мови були близькоспорiдненими: “Словенськъ языкъ и руськыи единъ есть” (лiтописець Нестор). Це сприяло поширенню освiти, масштаби якої були на Русi бiльшими, нiж у латиномовнiй Захiднiй Європi, i проникненню до книжної мови слiв та iнших елементiв розмовної мови, тобто “українiзацiї старослов’янщини”.

11. “Українiзована старослов’янщина” – давньоруська писемна мова поширювалась по всiй територiї Київської держави. “А те, що в усiх монастирях колишньої Росiї писали цiєю староукраїнською мовою, то в цьому немає нiчого дивного, бо вся грамота у володiннi Рюриковичiв у середньовiчнi часи йшла з київських монастирiв. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столiттi росiйськi дворяни вживали французьку мову замiсть рiдної…” (Е. Ільїна).

Ця старослов’янська мова лягла в основу росiйської лiтературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйської мови та її iсторiї. “Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві” (А. Шахматов). Природно, що “українiзована старослов’янщина” на росiйському грунтi пiддавалась упливовi дiлового, розмовного та дiалектного мовлення, тобто русифiкувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б. Успенський).

12. Подiбно розвивалась книжна мова i на Русi-Українi, де “старослов’янщина” зазнавала подальшої українiзацiї. Це тривало аж до XVIII столiття, в кiнцi якого на народно-розмовнiй основi почала формуватись нова українська лiтературна мова. (На захiдноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навiть до XX столiття). Основи сучасної загальнонародної української лiтературної мови остаточно було закладено в творчостi Т. Шевченка.

А “сучасна росiйська лiтературна мова продовжує нiколи не переривану традицiю лiтературної мови Київської, удiльної i Московської Русi, тобто мови церковнослов’янської” (Б. Унбегаун).

Ось чому мова творiв давньоруської писемностi здається бiльше подiбною до росiйської, нiж до української: їх зближують старослов’янськi (давньоболгарськi) елементи. Вiдчуття “близькостi” посилюється й через те, що давньоруськi тексти здебiльшого читають, озвучуючи букви по-росiйському, тобто так, як у сучаснiй росiйськiй мовi, хоча iснує бiльше пiдстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна лiтературна мова українцiв генетично пов’язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян – з писемною мовою Київської Русi, тобто перенесеною з Болгарiї i “давньорусифiкованою” (українiзованою) в Києвi церковнослов’янською мовою.

“За пiдрахунками академiкiв А. А. Шахматова i Л. В. Щерби, близько половини елементiв сучасної росiйської лiтературної мови – за походженням книжнослов’янськi, генетично пов’язанi з пiвденнослов’янською давньоболгарською мовою. Елементи схiднослов’янськi складають її другу половину. Важко сказати, чого бiльше в цiй схiднослов’янськiй половинi сучасної росiйської лiтературної мови – українсько-бiлоруського чи власне росiйського, в усякому випадку дуже багато спiльного схiднослов’янського” (В. Журавльов).

Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважати її за “гiбридну”, “штучну”, однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомо чому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би “окрошкой с ботвиньйой”. А взагалi, називати мови “гiбридними”, “неприродними”, “головними”, “другосортними” i т.п. можуть хiба що вченi, “котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є не жерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять” (А. Кримський).

14. Останнiми роками в Українi з’являються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та iн.), за якими українська – одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ – один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом – лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор’ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар “Рігведи” (бл. 4500–2500 р.р. до н.е.) – книги давньоіндійських священних гімнів, пов’язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної пам’ятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.

З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiж українофобський штамп типу “не було, нема i бути не може”. Тим бiльше, що, як казав один славний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей, яких не могло б бути.

 

XXI. УКРАЇНІЗАЦIЯ

… Ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
П. Скунць.

1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова про українiзацiю. З цим поняттям пов’язано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивих тлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставлення до українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв. Водночас українiзацiя потребує об’єктивного висвiтлення.

2. Українiзацiя – це процес вiдродження української мови, вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiя являє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя на теренах проживання українцiв.

Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськi часи, “як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915 року” (Д. Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917 року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.

У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцем росiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувач збройних сил радянської Росiї М. Криленко видав наказ припинити українiзацiю у вiйськових частинах.

3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя – це перiод у життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, в якiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогою припинити українiзацiю.

Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:

“7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька “українізація” майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.”.

Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою за допомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате вона зобов’язувала:

“Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів “українізованих” районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов’язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників в “українізованих” районах.

15 грудня 1932 року цю постанову продублювали Й. Сталін і В. Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомам і обкомам, головам Раднаркомів, край- і облвиконкомів. Вимагалось припинити українізацію в Україні і в усіх районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані (2 мільйони), у Курській (1,3 мільйони), Воронезькій (1 мільйон) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, у Туркестані (по 600 тисяч).

4. Українцi та кращi представники iнших нацiональностей сприйняли українiзацiю як вияв iсторичної справедливостi, котрий мав на метi реалiзацiю нацiонально-мовних прав українського народу. Насправдi ж за українiзацiєю скривалось намагання бiльшовицького СРСР збурити колонiальнi країни i тим завдати удару iмперiалiзмовi, якщо вже не вдалося спалити його в пожежi свiтової революцiї.

Україна повинна була стати прикладом вирiшення нацiонального питання “для захiдних народiв” (Л. Каганович), а точнiше – українська проблема мала бути використана для дестабiлiзацiї капiталiстичної Польщi, Румунiї i Чехословаччини, де проживало багато українцiв. Уже в 1923 роцi С. Петлюра писав: “Взагалi справа українiзацiї справляє враження певного тактичного ходу з боку большевикiв…”.

5. Українiзацiя викликала несамовиту лють i злобу україножерiв усiх категорiй: вiд бiлоемiгрантiв до “керiвникiв партiї i уряду” , вiд “Иванов, не помнящих родства” до “видатних письменникiв”.

Не були винятком і комуністи-“інтернаціоналісти”. Наведемо слова видатного діяча ВКП(б), “улюбленця партії” Н. Бухаріна: “Трапляються такі шановні “господа” (у ВКП(б) – В. І., Я. Р.-В.), які запевняють, що наша національна політика, коли йдеться, скажімо, про розвиток української мови в Україні, тюркської мови в Азербайджані і т.д., означає приниження “російської культури”. Стара великодержавницька пиха, ігнорування всякої іншої нації як нації другого сорту, “інородців”,– надута, чванлива ідеологія російського “барина”. (…). На Україні ми бачимо іноді, як російські елементи нізащо не хочуть вивчати української мови. Вони бачать у систематичному проведенні українізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу “Росії”. Вони досі в душі дивляться на Україну як на “Малоросію”, котра повинна постачати вареники та “малоросійське сало”, танцювати гопака й т.п. для користі справжніх “росіян”, “Росії” і т.п. Оця “барська” великодержавницька ідеологія просочується вниз”.

Вiдлуння цього короткого перiоду (партiя приступила до здiйснення українiзацiї у квiтнi 1925 року, коли в Україну було прислано першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича) чується i нинi у зв’язку з прийняттям Закону про мови в УРСР та проголошенням незалежностi України.

6. Рекламуючи “Росiйський Союз”, А. Солженiцин обiцяв i застерiгав: “Нiякої насильницької (а не насильницької? – питає П. Кононенко) русифiкацiї (але й нiякої насильницької українiзацiї, як з кiнця 20-х рокiв)…”

Як же виглядала “насильницька українiзацiя” насправдi?

1927 року ЦК КП(б)У в заявi до Комiнтерну констатував “певний тиск на групи робiтникiв i на членiв партiї росiйської нацiоналiстичної великодержавної стихiї, що прагне на Радянськiй Українi зберегти за росiйською культурою те привiлейоване становище, що вона мала його за царизму… Це виявляється:

1) у зменшеннi значення України як частини СРСР, у прагненнi тлумачити утворення СРСР як фактичну лiквiдацiю нацiональних республiк; 2) у спробi за всяку цiну зберегти перевагу росiйської мови у внутрiшньому державному, громадському i культурному життi України; 3) у формальному ставленнi до проведення українiзацiї, що її визнається лише на словах; 4) у некритичному повтореннi шовiнiстичних великодержавних поглядiв про так звану штучнiсть українiзацiї, про незрозумiлий для народу “галицький язик” тощо…; у надто тенденцiйному розумiннi окремих перекручень пiд час проведення українiзацiї i в спробах подати їх як цiлу полiтичну систему – порушення прав нацiональних меншостей (росiйської, єврейської…)”.

7. Захисники “прав нацiональних меншостей” i “прав людини” не згадують, що паралельно з українiзацiєю йшло нечуване нищення українського народу: розгром Української Автокефальної Православної Церкви, розгром Української Академiї наук з припиненням її видавничої дiяльностi, розгром української кооперацiї, переслiдування i фiзичне знищення українських письменникiв, режисерiв, акторiв i т.д. Однак геноциду серед iнтелiгенцiї виявилось замало. У 1932–1933 роках був улаштований штучний голод, за допомогою якого було виморено мiльйони селян – стихiйних носiїв української мови. Сталін винищував українських селян передусім тому, що вони українці, а вже тоді тому, що вони селяни (Р. Конквест).

Українськомовних громадян вимордували незрiвнянно бiльше, нiж удалося “українiзувати” росiйськомовних. Та й що там тi “перегибы” українiзацiї, навiть якщо вони справдi були, в порiвняннi з агонiєю затероризованої, почетвертованої нацiї!

8. У цих умовах думати, не те що розмовляти по-українському було ризиковано. “Вiдiрвана вiд своєї єдиної потенцiйної суспiльної основи, насаджувана неукраїнською партiєю й державним апаратом, позбавлена щирости й безпосередности, постiйно врiвноважувана антиукраїнськими заходами – українiзацiя в очах пересiчного росiйського чи проросiйського мiщуха виглядала на комедiю, вряди-годи з драматичними нотками, але все-таки комедiю” (Ю. Шевельов).

“Я був невдоволений тим, як проводилась українізація; я страждав, бачачи самі тільки українські заголовки в газетах (текст російський); я чекав, коли здійсниться пророцтво Скрипника, і в українських містах заговорять по-українському”,– писав М. Драй-Хмара 1936 року в тюрмі, за декілька днів до заслання на Колиму, звідки він уже ніколи не повернувся. Так і виглядала українізація: заголовок український, а текст російський. А хто цим був незадоволений – того в тюрму або в концтабір.

9. Для росiйських i проросiйських партдержапаратникiв та мiщан-обивателiв українiзацiя була комедiєю. А для українцiв вона закiнчилась апокалiптичною трагедiєю.

Хочеться разом iз iсториком Я. Дашкевичем запитати: чи не була українiзацiя стратегiчним ошуканством, розрахованим на внутрiшнiй i зовнiшнiй ринок i чи не була вона широкомасштабною провокацiєю, скерованою на виявлення, а потiм на винищення нацiонально свiдомих елементiв?

10. Українізація України може слугувати ілюстрацією до відомого висловлювання, що історія перший раз виступає у вигляді трагедії, а другий раз повторюється у вигляді фарсу. Сталінська українізація завершилась геноцидом, масштаби якого перевершують будь-які масові нищення народів, відомі в історії. Нині багато хто хотів би зробити з українізації фарс. Проте вона набуває дедалі драматичнішого характеру. Під прикриттям виступів проти насильницької українізації йде ще інтенсивніший, ніж раніше, наступ на українську мову. Соціалістичний камуфляж відкинуто – припинились занудливі розмови про турботу рідної партії і чергового товариша вождя, про ленінську дружбу народів, про розквіт їхніх мов і т.д., оскільки все це не дало бажаних результатів. “Дружбою здружені”, ледь зачувши вітерець свободи, розбіглися по своїх національних квартирах і не думають повертатись добровільно в радянський гуртожиток. Отож їх беруть за горло іншими методами.

11. Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Приступаючи черговий раз до українiзацiї, мусимо врахувати гiркий досвiд наших попередникiв i зробити те, чого їм досягти не судилося. Адже українiзацiя – це звiльнення вiд атрибутiв колонiальної залежностi, це повернення народовi його нацiонального “Я”.

 

XXII. МОВА І ШКОЛА

Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
“В рідній школі рідна мова!”
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі.
О. Олесь.

1. Школi належить провiдна роль у мовному вихованнi народу. Першi в iсторiї людства школи виникли з метою викладання мови. Навіть коли ще не було писемності у давніх кельтів і аріїв, у них існували школи, де вивчались священні гімни й оповіді та тлумачилась мова цих творів.

2. Коли функцiї школи розширювалися, все одно вивчення мови займало основну частину навчального часу. У сучасних розвинених країнах на вивчення рідної та іноземних мов у середній школі відводиться більше половини навчального часу. П. Ланжевен, лауреат Нобелівської премії в галузі фізики, запропонував у Франції відвести на мовне навчання 55% навчальних годин.

3. Школа потребує нормалізації мови, її єдності і стабільності, вона є глибоким каналом поширення і закріплення мовних норм. Школа бере активну участь у збереженні цілісності мовної спільноти. Між мовою і школою існує взаємодія і зворотний зв’язок. Соціалізація людини, її становлення як члена суспільства значною мірою відбувається у школі.

4. Усi шкiльнi предмети, крiм iнших мов, в українськiй школi повиннi викладатися українською мовою, “бо наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння” (І. Огієнко).

Учені вже давно помітили, що, коли діти вчаться в школі іншою мовою, ніж розмовляють вдома, то це уповільнює їхній розумовий розвиток (Л. Блумфільд). Крім того, діти часто стають некомунікабельними, маломовними..

У 1929 роцi 97 вiдсоткiв українських дiтей вчились українською мовою. У 1991 роцi – 47,9 вiдсотка. У 2000 роцi в Києвi планують охопити українською школою 34 вiдсотки учнiв… В обласних центрах України на 264 українськi школи припадало 1414 росiйських (не рахуючи змiшаних, тобто фактично росiйських) (“Всесвiт”, 1989, No 2, с. 139).

Спроби запровадити українську мову до школи викликають брутальний, істеричний спротив російських шовіністів і їхніх національних, у тому числі й українських, манкуртизованих прихвоснів. Спалено показову українську школу на Дніпропетровщині. Розгромлено недільну школу в Севастополі. Єдина на цілий Донецьк українська школа, яка не може прийняти й десятої долі бажаючих у ній учитись, постійно знаходиться на грані закриття: місцеві шовіністи вишукують щораз нові для цього приводи. На II конгресі донецької інтелігенції не прозвучало жодного українського слова, зате було чимало ламентацій з приводу того, що “російська мова – іноземна на Україні”. Яка ж тоді рідна для ораторів з “Интердвижения”?

Нинiшня практика створення “українських” класiв у росiйських школах України замiсть вiдкриття українських шкiл – це замилювання очей громадськостi, намагання законсервувати iснуючий стан (змiнювати – не змiнюючи), зберегти систему русифiкацiї українцiв через народну освiту.

Ще гiрше становище у вищiй школi. Наприклад, у 1990 роцi українською мовою навчалися лише 7 вiдсоткiв студентiв республiки.

5. Єдиний мовний режим – обов’язковий для всiх учителiв та учнiв.

6. Кожен учитель має зразково володiти українською лiтературною мовою.

7. Боротьба за культуру мовлення – обов’язок кожного педагога, а не тiльки вчителя-словесника.

8. Боротьба за культуру мовлення учнiв має стати одним iз головних напрямкiв дiяльностi школи.

9. Уся документацiя школи повинна вестися українською лiтературною мовою.

10. Школа має сприяти всебiчному розвитковi мовленнєво-творчих здiбностей дiтей – через гуpтки декламацiї, ораторського мистецтва, театральнi студiї, видання рукописних (машинописних) лiтературних газет, журналiв, збiрникiв, альманахiв, пiдготовку екскурсоводiв у гуртках лiтературного краєзнавства тощо.

11. Не тiльки вчителi, але й школярi повиннi стати носiями мовної культури i мистецтва, пропагандистами їх серед населення.

12. Вивчення мови в школi не може зводитись лише до засвоєння правил орфографiї i пунктуацiї та елементiв граматики.

У школi, особливо в старших класах, викладання мови має бути розширене для одержання учнями системних знань про українську мову, її походження, розвиток, мiсце серед iнших мов свiту, її значення для життєдiяльностi народу, про український мовний етикет, про багатовiкову боротьбу українцiв за рiдну мову, про видатних мовознавцiв-українiстiв тощо.

Вивчення мови–це та площина, з якої починається пiзнання свiту, свого народу, його духовностi. Звiдси бере початок нацiонально-патрiотичне, моральне та й взагалi всяке iнше виховання.

13. У кожнiй школi, ПТУ, не кажучи вже про технікуми і вузи, має бути створений осередок Товариства “Просвіти”.

14. Шкiльний осередок “Просвіти” проводить свята рiдної мови, мовнi олiмпiади, науковi конференцiї, мовно-лiтературнi вечори, фольклорнi свята тощо.

15. Шкiльний осередок “Просвіти” займається збиранням i вивченням мiсцевих та соцiальних говiрок, усної народної творчостi, етнографiчною роботою, описом мiсцевих народних промислiв i ремесел i т. iн.

16. “Просвіта” контролює комплектування шкiльних бiблiотек стосовно забезпечення їх потрiбною кiлькiстю українськомовних видань та перiодики, зокрема фiлологiчних.

17. Осередок “Просвіти” школи налагоджує та пiдтримує зв’язки зi школами, класами, поодинокими особами української дiаспори.

18. Шкiльний осередок “Просвіти” повинен використовувати всi форми зв’язкiв школи з батьками (батькiвськi збори, конференцiї, унiверситети для батькiв, сiмейнi вечори тощо) для розв’язання проблем мовного характеру.

19. Шкiльний осередок “Просвіти” пропагує серед учнiв та їхнiх батькiв створення сiмейних бiблiотек, передплату українськомовної перiодики.

20. Шкiльний осередок “Просвіти” надає допомогу в мовному вихованнi дiтей у дошкiльних закладах.

 

XXIII. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

Якщо мова не є правильна, то вона не означає того, що має означати; коли ж вона не означає того, що має означати, то не буде зроблене те, що має бути зроблене; а тодi моральнiсть i всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливiсть зiйде на манiвцi – i всi впадуть у стан безладного хаосу.
Конфуцiй.

1. Культура мовлення – це система вимог, регламентацiй стосовно вживання мови в мовленнєвiй дiяльностi (уснiй i писемнiй).

2. Належна культура мовлення – це свiдчення розвинутого iнтелекту i високої загальної культури особистостi. Одним iз завдань культури мови є подолання мовних стереотипiв: стереотипи мовлення – це стереотипи мислення.

3. Тiльки через високу культуру мовлення проявляються невичерпнi потенцiї мови, гармонiя її функцiй.

4. Культура мовлення має велике нацiональне i соцiальне значення: вона забезпечує високий рiвень мовного спiлкування, ефективне здiйснення всiх функцiй мови, ошляхетнює стосунки мiж людьми, сприяє пiдвищенню загальної культури особистостi та суспiльства в цiлому. Через культуру мовлення вiдбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

5. Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативнiсть, адекватнiсть, естетичнiсть, полiфункцiональнiсть мовлення.

6. Нормативнiсть – це дотримання правил усного i писемного мовлення: правильне наголошування, iнтонування, слововживання, будова речень, дiалога, тексту тощо. Нормативнiсть – це, так би мовити, “технiчна” сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартiв. Мова наша багата, їй властива розвинена синонiмiка та варiантнiсть на фонетичному, лексичному i граматичному рiвнях. Наше завдання – розвинути в собi здатнiсть оптимального вибору мовних засобiв вiдповiдно до предмета розмови, спiврозмовника, мовленнєвої ситуацiї.

Умiй слухати себе та iнших з погляду нормативностi. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєвi помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендацiї iншим роби тактовно, делiкатно.

 

Український народ завше вiдзначався високою культурою мовних стосункiв. Так, турецький мандрiвник Ельвiя Челебi, який у 1657 роцi побував на Українi, згодом писав, що українцi – це стародавнiй народ, а їхня мова всеосяжнiша, нiж перська, китайська, монгольська.

До речi, його цiкавили лайливi слова у рiзних мовах. Так от, у цiй “всеосяжнiй” українськiй мовi йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: “щезни, собако”, “свиня”, “чорт”, “дiдько”.

А в першiй друкованiй граматицi української мови (1818) її автор А. Павловський писав: “Все бранныя Малороссiйскiя выраженiя означаютъ твердый характеръ сего народа; и оне столько сильны, что не только естеству, но даже слуху нетерпимы. Таковыя слова и речи щастливъ бы человекъ былъ, если бы Провиденiе со всемъ изгладило въ Словаре душевныхъ понятий. (…) Кто не знаетъ того, сколь многiя, и сколь сильныя выражения употребляетъ Малороссiянинъ противу кого-либо раздраженный? “Нiжъ твоему батьковi въ серце; стонадцять чортывъ твоiй матерi” и еще горшiя брани, ужасное понятие представляютъ о его характере”.

Тут варто звернути увагу на кiлька деталей. Ідеться про характер “твердий”, але не злобно-хамський. І “сильныя выраженiя”, по-перше, вимовляються таки в хвилини спровокованого кимось роздратування, а не для вульгарної орнаменталiстики мовлення та заповнення пауз, а по-друге, тепер вони, на жаль, не видаються такими вже “сильними”–на фонi численних i широко вживаних в Українi росiйських лайок.

Нинiшнiй низький рiвень мовленнєвої культури в Українi – породження її колонiального становища. У XVII столітті мандрівники, які бували в Україні, дивувались, що тут усі, навіть жінки та сироти, вміють читати й писати. У тогочасній Росії ж більше половини членів боярської Думи були неписьменними; не менший відсоток неписьменних був серед князів і графів у XVIII столітті при дворі Катерини II. Коли у 1768 році в Чернігівській губернії одна школа припадала на 746 жителів, то у 1875 році – на 6750. На початку XX століття рівень письменності серед українців Російської імперії не досягав і 20 відсотків, причому навчання провадилось нерідною для школярів мовою.

Нормативнiсть – головне забороло проти асимiляцiї при спорiдненостi мов.

7. Адекватнiсть мовлення – це точнiсть вираження думок, почуттiв, волевиявлень засобами мови, яснiсть, зрозумiлiсть вислову для адресата. Отже, адекватнiсть мовлення стосується як повноти самовираження, так i забезпечення повноти сприймання.

Пам’ятаймо, що для того, хто говорить, сказане ним завжди зрозумiле, але не завжди воно є таким для того, хто сприймає.

8. Естетичнiсть мовлення–це реалiзацiя естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцiй мови. Оптимально дiбраний темп i звучнiсть мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, рiзноманiтнiсть синтаксичних конструкцiй, доречнiсть цитати чи фразеологiзму, прислiв’я чи приказки, тропiв чи фiгур, взагалi нестандартнiсть мовлення – усi цi та iншi резерви мови i засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспiльства – це чи не найяскравiший показник стану його моральностi, духовностi, культури взагалi. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших спiвгромадян, мовленнєвий примiтивізм, вульгарщина – тривожнi симптоми духовного нездоров’я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник дiє кiлька секунд, але реакцiя на нього триває декiлька годин i навiть днiв. Як наслiдок – порушення нервової та серцево-судинної дiяльностi людини, її хвороба, а iнодi й смерть.

Тому висока культура мовлення – це не iнтелiгентська забаганка, а життєва необхiднiсть для народу.

9. Полiфункцiональнiсть мовлення – це забезпечення застосування мови в усiх перелiчених аспектах у кожнiй сферi спiлкування. Коли ж людина поставлена перед необхiднiстю вживати слова iншої мови, то є пiдстави говорити хiба що про культуру потворного суржика. А саме в такiй ситуацiї опиняються зараз мовцi в технiчнiй, виробничiй, дiловiй та деяких iнших сферах.

10. Культура мовлення несумiсна з багатослiв’ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослiв’ям, одержаними в спадок вiд радянського суспiльства. “Де багато слiв, там панує бiднiсть” (Ф. Бекон).

11. Культура мовлення – не мета, а засiб в утвердженнi правди життя. “Господь домагається вiд кожної людини трьох речей: вiд душi – щирої вiри, вiд мови – правди, вiд тiла – стриманостi” (о. Григорiй-пустельник).

12. Плекання культури мовлення – обов’язок кожного. Для багатьох категорiй мовцiв воно входить у професiйнi обов’язки. Це освiтяни, працiвники культури, державного апарату, засобiв масової iнформацiї, духовенство. Особлива вiдповiдальнiсть – на працiвниках радiо i телебачення, мовлення яких часто не вiдповiдає стандартам українськоi мови, зокрема–нормам орфоепiї. Вимагати вiд цих людей високої культури мовлення – право громадськостi i обов’язок “Просвіти”.

13. Шляхи пiдвищення особистої культури мовлення – рiзноманiтнi. Для початку слiд:

– виробити стiйкi навички мовленнєвого самоконтролю i самоаналiзу,

– не говорити квапливо – без пауз, “ковтаючи” слова,

– частiше “заглядати у словник” (М. Рильський), правопис, посiбники зi стилiстики тощо,

– вивчати мовлення майстрiв слова,

– читати вголос (особливо прозовi тексти), iз дотриманням усiх аспектiв нормативностi,

– заучувати напам’ять художнi твори, причому не тiльки вiршованi,

– оволодiвати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема дiлового мовлення,

– привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденникових записiв, сiмейної хронiки тощо,

– виробити звичку читання з “олiвцем у руках” – жоден цiкавий i вартiсний вираз не повинен бути втрачений для вас.

14. Шляхiв до мовної досконалостi безлiч. Але всi вони починаються з любовi до рiдної мови, з бажання майстерно володiти нею, з вiдчуття власної вiдповiдальностi за рiдну мову.

 

XXIV. МОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Народ гине, коли вiн свiй обов’язок замiнює на поняття обов’язку взагалi.
Ф. Нiцше.

1. Мова – запорука iснування народу. Захищаючи рiдну мову, ти захищаєш свiй народ, його гiднiсть, його право на iснування, право на майбутнє. Не ухиляйся вiд цiєї боротьби!

2. Захист рiдної мови – найприроднiший i найпростiший, найлегший i водночас найнеобхiдніший спосiб нацiонального самоутвердження i дiяльностi в iм’я народу. Маєш нагоду бути борцем за свiй народ – будь ним!

3. Володiння рiдною мовою – не заслуга, а обов’язок патрiотів. “Вони (українці) повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною” (М. Драгоманов).

4. Розмовляй рiдною мовою – своєю i свого народу: скрiзь, де її розумiють, з усiма, хто її розумiє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привiлеїв, лукавої похвали – це зрада свого народу.

5. Ставлення до рiдної мови має бути таким, як до рiдної матерi: її люблять не за якiсь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.

6. Сiм’я – первинна клiтина нацiї. Щоб вона не омертвiла i не вiдпала вiд нацiонального органiзму, її має живити культ рiдної мови. Тому розмовляй у сiм’ї мовою своєї нацiї. Не вмiєш – учись. Прищеплюй дiтям ставлення до мови як до святинi, найдорожчого скарбу.

7. Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову.

8. Нiколи не зупиняйся у вивченнi рiдної мови. “Усi головнi європейськi мови можна вивчити за шiсть рокiв, свою ж рiдну треба вчити цiле життя” (Вольтер).

9. У твоїй хатi завжди мають бути українськi книжки, журнали, газети. Не забудь i про дитячi видання. Хай звучить у твоїй хатi українське слово з теле- i радiоприймачiв.

10. Пiдтримуй усi починання окремих осiб i громадськостi, спрямованi на утвердження українськоi мови.

11. Не будь байдужим до найменших виявiв обмежень чи зневаги української мови. Стався до iнших мов так, як би ти хотiв, щоб ставились до твоєї рiдної мови.

12. Подбай, щоб у мiсцi твоєї працi (навчання) обов’язково був створений осередок Товариства “Просвiта”.

13. Бережи своє iм’я та iмена своїх близьких вiд лакейських деформацiй за чужомовним зразком. Пестлива форма власних iмен, особливо дитячих, не повинна виходити за межi української мови, нацiональної традицiї.

14. Пам’ятай: найкращi вчителi мови для дiтей – це мати i батько.

15. У наш час доволi поширенi змiшанi шлюби. Цiлком природно, що в таких сiм’ях виникає проблема вибору мови. В iдеалi тут повиннi звучати обидвi мови, однак не в якомусь змiшаному виглядi, а кожна – у своєму лiтературному варiантi.

16. Батьки в таких сiм’ях повиннi використовувати обидвi мови не просто для спiлкування, а як засiб залучення своїх дiтей до багатств духовної культури обох народiв.

17. Незнання рiдної мови не звiльняє тебе вiд обов’язку i не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої дiти i внуки мали можливiсть знати i користуватися мовою свого народу.

18. Вивчай iншi мови. Це дасть можливiсть не тiльки оволодiти ключами до скарбниць духовностi iнших народiв, але й об’єктивно оцiнити свою мову, її сильнi та слабкi сторони. “Хто не знає чужих мов, той нiчого не вiдає про свою власну” (Й. В. Гете).

Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження i розвитку рiдної мови, сприяти тому, щоб вона зайняла гiдне мiсце серед авторитетних мов свiту.

Немає кращого i легшого способу справити приємнiсть чужiй людинi, як розмовляти з нею її мовою, особливо коли це мова “недержавна”, “непристижна”, “мала”.

19. Якщо ти українець i живеш поза Україною, не дай використати себе для денацiоналiзацiї народу, серед якого перебуваєш, а тим бiльше – для боротьби з його намаганням утвердитись на шляху самостiйного розвитку.

20. Нашому поколiнню випало складне i вiдповiдальне завдання – вiдродження української мови, державностi, нацiї. За нас цього нiхто не зробить. Це наш iсторичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому свiтi. Не перекладаймо цього тягаря на плечi своїх нащадкiв, бо може бути запiзно. Дiймо. В iм’я нашого народу, в iм’я найвищих iдеалiв людства – свободи i справедливостi.