Від редакції
Традиційними для трьох останніх сторінок нашого журналу є рубрики “Телеверсії”, “В піку” та “Фейлетон”. З огляду на ювілейність 10-го випуску пропонуємо читачам публікацію, яка успішно виконує функції усіх їх разом узятих — п’єсу Леся Подерв’янського “Нірвана, або Зу шпрех Заратустра”. Тут читач знайде і поштовх до навколотелевізійних рефлексій, і незвичні дотепи, і майже філософські узагальнення сьогоднішніх реалій.
Навряд чи автор потребує особливих рекомендацій після свого хрестоматійного “Гамлєта” та іже з ним. Зазначимо лише, що “Нірвана” — найсвіжіша Лесева річ, яку він закінчив писати безпосередньо перед поїздкою до Штатів і ласкаво надав у розпорядження редакції “ПІКу”. Досі її, крім неширокого кола учасників прощальної вечірки та авторів журналу, ніхто в Україні не чув.
З поваги до автора й читача ми зберегли особливості лексики та правопису Подерв’янського, хоча розуміємо, що почасти вони не відповідають схваленим Академією Наук та Верховною Радою нормам. Сподіваємось, що ви з гумором поставитесь до такої ексклюзивності у подачі матеріалу. Переконані також, що “Нірвана” стане приємним подарунком для любителів усамітненого та колективного читання в дорослому колі.
Nirvana, або Зу шпрех Заратустра
Сюрреалістичні нутрощі котєльної, в якій, однак, затишно приваблюють погляд хазяйські полиці з кансєрвами, соліннями, маринадами, крупами, милом, макаронами та іншими необхідними при фінансовій кризі і громадянській війні речами. У кутку таємниче виблискує імпортна (і, вочевидь, поцуплена) сантєхніка з нєржавєйки, схожа на лицарський обладунок. В центрі, біля манометрів і кранів невідомого призначення, розташований убогий стіл з кришкою з блакитної пластмаси і дістрофічними залізними ніжками. Далі за столом — подерті двері, на яких де по де нашкрябані сакральні заклинання і містичні побажання, здебільше непристойного характера, а також назви футбольних команд, рок-груп і інші невідомі слова іншомовного походження. Краще за все нам видно слово “Nirvana”, яке по діагоналі перетинає двері, літерою “а” упираючись в коротке, але сильне як постріл слово “fuck”. За столом сидять: хазяїн котєльної Вєніамін, якого друзі звуть лагідно Вєніком, і його друзі Шурон, Йонатан, Вареник і Туз, і апетитно киряють самогонку, в той час коли в темному кутку приємної форми пикатий тєлєвізор “Sony” показує смішне і водночас з тим трагічне кіно. Це не Кустуріца, і не Грінуей. Це засідання Верховної Ради.
Депутат (у тєлєвізорі). Поки ми з вами отут теревеним, пенсіонери не получають пенсію, солдати патрони, газовики газ, нафтовики нафту, а в Дніпрі перевелась риба, а в коморах миші, бо нема що гризти, так що без Росії нам, товарищі і панове, повний гаплик, що не ясно? (Зал засідань погрозливо гуде).
Вєнік. Ну, оце я, хлопці, прихожу в котєльну, як всігда, дістаю півлітра, закуску, помидорчики, сало, я люблю, щоб у мене все по-людськи було, ви ж знаєте, у мене тут ядєрку можна пересидіть, наливаю собі стаканюру, і щось, знаєте, мені мішає, ну погано, тай годі. Я сюда-туда, ну наче хтось тут є і за спиною дивиться. Я тікі так різко повертаюсь всією рамою назад, йо-майо, не повірите! Отака жаба сидить і на мене дивиться. Главноє, шо інтєресно, як вона туда попала? Двері ж зачинені. Хлопці, я сразу пойняв — це щось не те… А потім мене як вдарило! Це Свєтка! Я її так взяв на лопату і думав у піч кинути, а потім думаю: “Ні-і!” Йонатан, ну сам подумай, нашо воно мені? Так двері відчинив і у двір кинув на хрін. Так Свєтку на слідуючий день паралізувало!.. (Вареник при цих словах боягузливо хреститься).
Йонатан. Цариця небесна, спасі і сохрані!
Шурон. Ми якось ідемо з Бліном, коли оце біля гастроному, шо оце на углу… Ну оце там, де Героїв космоса і Героїв труда… Взяли портвейну, ідем собі. Блін каже: “Дивись назад, тільки потихеньку…” Я дивлюсь — отакенний кіт чорний за нами іде! Ми, значить, по Ворошилова і на Зою Космодем’янську. Він за нами. Ми у двір, звідти бульваром і через Котовського на Павліка…
Вареник. Якого Павліка?
Шурон. Морозова! Іде, падлюка! Я так біля стіни стою, аж спина мокра стала, а Блін і каже:”Шурон, спакойно! Це він не по тебе, це він по мене прийшов”. Так стоїмо, а він тоже стоїть і на нас дивиться, а чорний, як ніч, страшний! А здоровий, як вєніків собака! Коли це Шаленчиха іде, і сразу до мене:”Шурон, а який же ти зробився здоровий та красівий!” Ну-ну, думаю, ще тільки цього мені не хватало! Так дулю скрутив і в кармані держу, думаю, давай, базікай!
Йонатан. А дулю нашо?
Вєнік. А ти шо, не знаєш? Вона ж робить! Вже двох чоловіків поховала, а зараз третього шукає! Ти думаєш, вона просто так біля цвинтаря живе? Я тобі так, Йонатан, скажу. Просто так нічого не буває.
Вареник. Точно. Мені Туз книгу читав. Називається “Бхагаватгіта”. Там тоже так написано…
Йонатан. Шо Гіта, шо Зіта — всі тьолки прастітутки.
Депутат (у тєлєвізорі). А половина депутатів, шо сидять в сесійному залі, прийшли сюди з тюрми, а ще по другій половині тюрма плаче… (У двері з написом “Nirvana” гупають).
Йонатан (злякано). Хто там?
(Зловісна тиша, чути тільки, як вільно і плавно тече самогонка по широкій горлянці Вєніка).
Вареник. А шо там у тебе таке?
Вєнік (тихо, зловісним голосом). Того ніхто не знає. Ключа загубили. Одні кажуть, що там гестапо було, а старий Кіндрат, ну шо ото від самогонки помер, казав, шо тіатр…
Туз. Це отой, шо медекспертиза написала: “Тєло прожгло діван”?
Вєнік (хрипко). Той самий.
Йонатан. Та… Шо тіатр, шо гестапо — один ху…
Шурон. А ти шо, в тіатрі був?
Йонатан. Ми з Людкою осінню в Київ їздили, нашого собаку в’язати. То Людка при..балась: “Пайдьом в тіатр, да пайдьом в тіатр”. То пішли…
Шурон. І шо?
Йонатан. Та нема на шо дивитись! Одні підараси…
Вєнік. Та, Йонатан, не пи..ди!
Йонатан. Шо, я підарасів не знаю? Одні підараси, і ще прийомчики один одному показують, оті, як їх, джіу-джітсу! А шо воно там робиться — х..й просциш… Я думав, там хоч актриси такі степенні будуть, нема жодної! Самі тільки підараси. Ну я бачу таке діло, то ломанувся в бухвет і там всю другу серію просидів. А Людці сподобалось…
Депутат (у тєлєвізорі). Нам раньше всі всігда завідували, а тепер вони з нас хотять зробити хуторян…
Вєнік. І ото, буває, вночі гупають, а потім наче собака скавчить…
Туз. То, мабуть, гестапівська вівчарка.
Вєнік. Я тут одного стрів з такою. Стою я в галантєрєї і дивлюсь собі зубні щітки, шо раньше стоїли руб двадцять три, а тепер руб тридцять сім копійок, коли оце заходе в отдєл з собакою і каже: “Покажитє мінє етот відєомагнітофон”. То я йому і кажу: “Откуда ти такой смєлий?” А він каже: “З Ракітного”. Я один раз махнув ниткою, то він одлетів на шість метрів двадцять п’ять сантиметрів. А він каже до собаки: “Джек, фас!” То я йому кажу: “Давай сюда твого собаку! Я його порву!”
Йонатан. Мені раз Шаленчиха казала…
Вєнік. Я тобі, Йонатан, так скажу, тільки потім не кажи, шо я не казав…
Йонатан. Ну шо?
Вєнік. В Шаленчихи мандавошки.
Вареник. Вона вопщє дурна. Я їй кажу:”Ходім разом на базар носки продавать. І тобі, і мені вигодно. Приходим, розкладаєм товар, а вона: “Ігор, я хочу піва”. Думаю, нехай. Купив їй пляшку. Вона випила: “Ігор, я хочу водки”. Я їй кажу: “Шаленчиха, мені так не вигодно,”— а вона: “Какой ти скучний!” Це я скучний! А вона, блядь, весела! (У двері з написом “Nirvana” гупають).
Вєнік (з п’яним роздратуванням). Ну чого б оце я гупав? (Роздратовано п..здить ногою в двері).
Йонатан. Це як у Ніцше написано. Коли ти дивишся в безодню, безодня дивиться на тебе.
Туз. А ти шо, читав?
Йонатан. Мене Людка заставляла. Вона стєнку купила і почала туди книжки складати, шо на макулатуру обміняла. Голсуорсі, блядь, про тих, про серів і серух. Так шо вона, сука, зробила, каже, шо поки всього Голсуорсі не прочитаю, вона мені давати не буде. Ну я того Голсуорсі х..йнув про серів, вона мені Ніцше. Я їй кажу: “Люда, ми так не договарювались”.
Вєнік. Я тобі так скажу, Йонатан, ті стєнки, книги — то все дурне діло. Всякій рємонт надо починати з сантєхніки.
Туз. Ти тоже, Вєнік роз..издівся, наче самий умний. Ти краще скажи, де ти дівся, коли нас з Бліном ракітнянські п..здили?
Вєнік. Хлопці, понімаєте, тоді так срати захотілося, прямо біда. Ну їй бо, не брешу! Не вірите? Я можу гавно показать!
(Хлопці з насолодою тягнуть самогонку, переварюючи цю інформацію. І саме в цю мить входить Шаленчиха. Вона здорова і гарна молодиця, її вульгарне і неохайне вбрання пасує їй краще, ніж вишукані італійські шмотки українським поп-зіркам. З двох висказаних вище припущень: а) Шаленчиха “робить”; б) у Шаленчихи мандавошки,— ми схиляємося в бік останнього. В руці у Шаленчихи клітчата торба мандрівних “човників”, під пахвою — журнал “Парад”).
Привіт, “Компана”! Я вам почитати принесла!
Йонатан. А ти вмієш?
Шаленчиха (сідає і без зайвої церемонії наливає собі гранчака). Ти перед Людкой виябуйся, Йонатан. (Шаленчиха миттєво заливає гранчак в горлянку і смачно хрумкає огірком). От дивіться, що тут написано (розкриває журнал “Парад” і читає вголос). “Я, конєчно, нєкотороє врємя очєнь плотно тусовала. Но єслі хто думає, шо бить суперлєді лєгко, то ето ашибка”.
Вєнік. Но і трудного тоже нема ніху…
Шаленчиха. Це тобі, Вєнік, всьо лігко в жизні дається. А в жінок жізнь трудная. Осьо, дивись! (Читає). “Кстаті, благодаря опщенію з тусовкой я розширіла круг своїх інтєрєсов, а ето ізбавіло міня от снобізма в манєрє одіваться. Хотя порой, когда я надіваю Дону Каран, мінє кажется, что міня ето взросліт”.
Йонатан. А тебе зато Шаленчиха всьо молодіт, яку б ху..ню ти не наділа.
(У двері з написом “Nirvana” гупають, за дверима чути скавучання собаки).
Дєпутат (у тєлєвізорі). Росія і Біларусь — це наші брати, а брати повинні жити разом, в одній хаті, бо як сказав поет:”В одній хаті — одна правда, й сила, і воля”.
(Гупання, скавучання і депутатська промова зливаються в єдину какафонію).
Вєнік. Живу, як в дурдомі. Вчора жаба, сьогодні — ці привиди гестапівські!..
Вареник. А зуби тобі хто вибив?
Вєнік. Зуби — то ху..ня. Я того казла знайшов. Вечором прихожу, так легенько двері відчиняю носаком. В хаті його радіхони сидять. Я зразу сокиру в стіл:”Ось-ось-о тобі!” Питаю:”Де ваш казьол?”
Шурон. А вони?
Вєнік. Та нічого. Я взяв діньгами.
(Гупання в двері і скавучання собаки стали вже звичними. До цього додається ще новий звук. Це звук ключа, яким безпорадно совають у замку).
Вареник (злякано). Блядь, це німці! Пацани, точно!
Шурон (до Йонатана). Йонатан, а шо там у Ніцше про таке написано?
Йонатан. У Ніцше написано:”Не бздо в каністру!”
(Вєнік підбира з підлоги важку і гарну деталь сантєхніки, зроблену з нєржавєйки, і становиться в античній позі біля дверей. Хлопці озброюються арматурою, Шаленчиха без всяких зусиль дістає з клітчатої торби важкі тіски. Гупання, скавучання, приглушені матюки).
Шурон. Шаленчиха, а шо ти тіски з собою носиш? Шо ти в них зажимаєш?
Шаленчиха. Те, про шо ти подумав. Твої яйця!
(Під напором потойбічних сил двері з “Nirvan-ою” відчиняються. До котєльної входять істоти, котрі зникли за цими дверима хто зна коли. Це Буратіно, Пьєро, Мальвіна, батько Карло, Дуремар, Карабас-Барабас і пудель Артемон. Всі вони мають дорослий (якщо не сказати старий) вигляд. Буратіно має алкоголічні набряки під очима, червоний ніс з синіми жилками і невиразного кольору очі. В танцюючих руках він несе здоровенний золотий ключик. Пьєро схожий на Вертинського після повернення з еміграції. Мальвіна — це типова нетвереза вокзальна повія пенсійного віку. У Карабаса-Барабаса сива, як в Діда Мороза, борода волочиться по брудній підлозі. Батька Карла везе на інвалідному возику Дуремар, єдиний з усієї компанії, хто зовсім не змінився. Замикає процесію облізлий і сивий пудель Артемон).
Мальвіна (ігриво задирає спідницю, під якою виявляються неапетитні чулки та резінки). Ну что, рєб’ята, займемся аріфмєтікою?
Йонатан. Йдьош до женщіни — возьми пльотку!
Карабас-Барабас (тупо). Пльотку в сємь хвостов… Пльотку в сємь хвостов…
Дєпутат (в тєлєвізорі). Ніч іскриться і вспихуєт, як большой фонтан. І душа моя — іскрящійся фонтан…
(Кінець)