Чи працює національна ідея в Україні? В такому загальному вигляді це питання певно належить до риторичних. Безумовно працює. Доказом таму, по-перше, є хоча б те, що ми спромоглися якось усвідомити і сформулювати це питання. По-друге, там де існують нації мусять існувати й думки про них, тобто ідеї. Але проблема дійсно дискусійна і вельми складна. Про яку ідею йде мова? Як вона працює? На чию користь? Тут маємо повний пасьянс думок. Як оригінальних, так і запозичених. Як зі Сходу, так і з Заходу. Всі вони ніби претендують на відображення глибинних і сутністних інтересів нашого народу. Але по черзі- Зосередимо увагу на поширеніших з них.
Відверто невідверте ставлення до цього питання властиве сучасним комуністам України. Згідно їх поглядів, українська ідея – це лише реакційна вигадка українських націоналістів. Справжня наукова, прогресивна ідея – це ідея комунізму та пролетарського інтернаціоналізму, ідея єднання з братнім російським народом, єднання понад усе. Але у захваті полеміки наші прихильники прогресу і науки якось не дуже афішують того, що сучасною формою ідеї пролетарського інтернаціоналізму вони визнають російську ідею. Саме так, без будь-яких прикрас. В новому маніфесті під назвою “Современная русская Идея”, що вийшов з друку в редакції Г.Зюганова, читаємо: “Головне завдання… відродити Російську ідею, сформувати наукову, ідейну основу згуртування народу – національну ідею… Загальна національна доктрина мусить грунтуватися на національній ідеї, котра є найважливішою умовою усіх перетворень” (1,7).
Виникає найпростіше питання. Яке відношення мають українці до російської ідеї? На це є теж відповідь: “З точки зору національної, Росія – складна етнічна спільнота на підставі багатонаціонального ядра великоросів, малоросів і білорусів”. Витлумачити цей малозрозумілий пасаж, мабуть, мусимо так: малороси – це ті ж самі росіяни, тільки трішечки гірші, а українці – то ті ж самі малороси, тільки ті, які не зовсім впевнені, а іноді й зовсім не впевнені у цьому. Російська ідея повинна відкрити їм цю Велику Правду, та звести на належний рівень політичного та духовного розвитку. І все це майже згідно з доктриною марксизму, бо відомо, що Ф.Енгельс неодноразово підкреслював повну відсутність самостійного майбутнього у всіх слов’янських народів, їх обов’язкове, за винятком росіян і, хіба що, поляків, подальше асимілювання. Одначе прогнозів щодо можливості трансформації ідеї комунізму у російську ідею у класиків марксизму ми не знайдемо (2,172). Але хто зараз читає Маркса? Певно лише затяті антикомуністи.
Якщо дотримуватися логіки, згідно з якою прихильники української ідеї є українськими націоналістами, то комуністи є націоналістами російськими. Так воно і є. Крім них є й інші, теж відомі. Але тут все зрозуміло. Російська ідея принципово не дозволяє визнати Україну поза межами Росії. Це прикрий, але об’єктивний факт, на який мусимо постійно зважати в нашому повсякденному бутті.
Складніша справа з речниками української ідеї. Мабуть, повністю очевидно, що українська ідея не може постати на культурно-філософських засадах слов’янофільства чи євразійства. В рамках цих доктрин вона не має права на існування. Разом з тим, вона починала формуватися в атмосфері російського духовного життя і російських політичних реалій. Тому в історично першій спробі висловити українську ідею була використана російська формула. Яскравим прикладом цього є “Книга буття українського народу” Миколи Костомарова. Парадокс, що манускрипт цей, будучи парафразом і українською версією “Книг народу і пілігримства польського” Адама Міцкевича, відтворює, мабуть, мимо волі автора, саме російську парадигму національної ідеї, лише в пом’якшеній, демократичній формі. Майбутнє України постає як автономія в межах всеслов’янської федерації. Теж повністю зберігається християнсько-ортодоксальна домінанта. Понад те, на український етнос (замість російського в російській ідеї) механічно віддзеркалюються засади месіанства, есхатології (релігійне вчення про кінечні долі світу і людини -прим.ред.), чи міленаризму. Саме Україна має відродитися з політичного небуття й стати взірцем соціальної рівності, запровадивши новий, справедливий порядок, стати на чолі слов’янського світу (див.3).
Безумовно, цей момент є найбільш антиісторичним в концепції кирило-мефодіївців. Цікава деталь. Для Міцкевича ідеалом майбутнього є свобода. Для Костомарова – у повній згідності з російською культурною моделлю – таким ідеалом є соціальна рівність.
Звичайно, можна було б не згадувати зараз далеку історію нашої суспільної думки, якби саме російська формула національної ідеї не мала ревних адептів у сьогоденні. Візьміть будь-який документ УНА-УНСО та “іже з ними” і під українською фразеологією вам відкриється знайома фізіономія російської ідеї, скалькований образ, де лише замість поняття “Росія” скрізь урочисто вписується миле українському серцю слово “Україна”. Той самий гегемонізм, те саме месіанство, та сама відданість православній ідеї та ідеї соборності.
Здається, а чому б і не так? Може російський культурно-історичний тип і є адекватним українській ідеї? Позитивна відповідь на ці питання буде дуже небезпечною оманою. До речі, російський тип національної ідеї постійно проходить апробацію в історичних колізіях південних слов’ян. У своїх спогадах Бісмарк якось дошкульно помітив, що південні слов’яни з великою охотою приймали підтримку білого царя у своїй боротьбі проти турецького ярма, але зовсім не палали бажанням поміняти турецького агу на російського генерала. Іншими словами, ані серби, ані болгари не сприймали російської ідеї, чи ідеї слов’янської єдності в московському варіанті, а, навпаки, прагнули максимально використати Росію з і метою втілення в дійсність власної національної ідеї, за своєю природою дзеркально ізоморфною, однотипною. Невід’ємними супутниками процесів відновлення Сербської, Болгарської чи Румунської держав стали феєричні заграви ідей Великої Сербії, Великої Болгарії, Великої Румунії. Доконечним наслідком цього ставало вороже, або, в ліпшому випадку, відсторонене їх ставлення як до Росії, так і одне до одного. Однойменні потенціали відштовхуються не тільки у фізичних процесах. Навіть в комуністичному варіанті за часів Сталіна і Тіто, російська і сербська ідеї виявилися не здатними до співіснування.
В дослідженні російського історика Сергія Романенка ‘Третя балканська війна” (див.4), слушно доводиться, що “Велика Сербія”, котра прагне постати на Балканах, безумовно буде супротивником Росії. Понад те, маю думку, що південнослов’янська міжусобиця, в яку врешті-решт виродився національно-визвольний рух у цьому регіоні, мала однією з вагомих причин великодержавні амбіції та месіанські настрої місцевих еліт. Парадоксія, але ж закономірна, що споріднені народи, з тотожними парадигмами культури, в разі надмірних політичних аспірацій стають дсржавами-ксеніями.
Україна не може сповідувати подібну форму національної ідеї, бо це було б божевіллям. Вона не може чекати надто прихильного ставлення до себе Росії, але в жодному разі не може дозволити собі ворожого ставлення до останньої, бо то було б самогубством. Тому справжня українська ідея у своїх підставах мусить з самого початку заперечувати будь-яке месіанство та великодержавність. Великою метою може бути тільки Вільна Україна, натомість гасло “Великої України” може народжуватись тільки в паранощальних мареннях деформованої свідомості.
Неважко помітити, що національна ідея російського кшталту функціонує переважно у православних спільнотах. Розбудова держави тут майже обов’язково збігається з становленням автокефальної державної церкви, котра сприймаєтья загалом як церква національна. Так було в Росії, Сербії, Болгарії. Це певний плюс, але й не менший мінус. Практика єдності держави і церкви в православі супроводжувалась повною підкорою і розчиненням останньої у державі. Тому релігія виконувала в державі функції пануючої політичної ідеології. Саме ця ортодоксальна ідеологія, у разі зведення на такий рівень, постійно надихала флюїди месіанства, винятковості, боговибраності. До речі, ідея “третього Риму” народилася зовсім не в Росії, а в Болгарії, і відтак тільки була запозичена московським кліром.
Зараз, по завершенню тієї фази суспільного буття, коли ідеологічні функції церкви були монополізовані партією, з боку деяких сил спостерігаємо активне прагнення здійснити реінверсію, від духовної диктатури певної партії повернутися до духовної диктатури певної церкви. Ця практика далека від демократії, тим паче, в нашому суспільстві вона повністю безперспективна.
У нас немає серйозних підстав трактувати Україну як монорелігійну державу. Україна є безумовно, християнською, але поліконфесійною країною. Тому релігія тут не може претендувати на роль не тільки державної, але й загальнонаціональної ідеології. Тож домагання юридичних привілеїв тій, чи іншій церкві суперечать духові української ідеї. Така політична упередженість вела б не до консолідації, а до міжконфесійного розшматування нації. Засада нейтральності держави в релігійній справі – це не дискримінація віруючих, а шлях реалізації свободи сумління. Проблема полягає не в одержавленні, а у дійсному роздержавленні всіх без винятку конфесій, у перетворенні церков у громадські організації з морально-світоглядними та культурно-виховничими, а не політично-ідеологічними функціями. Згадаймо, що консолідація німецької нації починалася з Вестфальського миру (Ї648), що поклав край тридцятирічній релігійній війні в Європі і створив реальні умови віросповідальній толеранції, тим самим відокремивши конфесійне від національного.
Останнім часом певна частина нашої демократичної публіки намагається визначитися з українською ідеєю в межах політичної царини. Звідси витоки досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об’єднання громадян незалежно від їх етнічного походження, традицій, світогляду і культури. Головним інтегруючим чинником вважається демократична держава з правами, свободами і обов’язками, що вона надає своїм підданцям. З того політичного об’єднання має буцімто постати відчуття належності до єдиного цілого як суб’єкту історичного процесу, впевненість у можливості задоволення власних потреб в такій спільності, а звідси – державний патріотизм і колективна система вартостей.
Отже маємо спробу використання у наших умовах франко-ангдійської парадигми національної ідеї. Вона, безумовно, приваблива. Але не припустимо забувати, що спрацьовувала вона тільки в певних умовах. По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави і коли переважна більшість громадянства сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично-необхідну долю. В такій ситуації була Франція доби Наполеона. В нашому побуті цього політичного чинника очевидно бракує. Значна частина російськомовного населення сприймає Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичній необхідності, з свавільних амбіцій деяких політиків. Комплекс тавра бездержавності тяжіє над українцями. По-друге, в умовах, коли нова держава надає своїм громадянам політичний статус, права і повноваження більш привабливі і широкі, ніж у попередній державі. Так було у Сполучених Штатах. Не викличе заперечення думка, що нашому люду набридло тоталітарне буття, але ще менше вії здатний вважати за найвищу вартість демократію, радше орієнтуючись на традиційно знайомі державні форми. Політична культура значної частини населення знаходиться на маргинесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті по-третє, в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.
Таким чином, можна дійти висновку, що становлення такої абстрактно] політичної нації в нашій державі допоки вельми проблематичне. Крім того, варто пам’ятати, що в будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів.
Загальновизнаною є теза про взаємну позитивну компліментарність російського і українського етносів. Вона безумовно слушна щодо міжіндивідуальних контактів українців і росіян. Але взаємозв’язок їх на рівні етносів виглядає дещо інакше. Важко кваліфікувати як позитивно компліментарні взаємини етносів, коли один з них вважає себе окремим народом, з окремою культурою і мовою, а другий -радикально заперечує це, намагаючись піддати його асиміляції.
В зв’язку з цим виникають деякі міркування щодо специфіки співіснування цих народів на наших теренах. Поширена думка, що промислові міста України є зросійщеними, а тому й російськомовними. Це не зовсім так. Промислові центри з самого початку поставали як переважно російські міста. З різних причин, як об’єктивних так і суб’єктивних, українське селянство не пішло у міста, що виникали у добу індустріальної революції. Воно воліло традиційного способу буття. Краще з землею у Канаді, чи Зеленому Клину, ніж без землі у забої, чи біля домни.
Отримавши черговий Виклик історії – індустріалізацію – Україна не спромоглася на Відгук. Це була велика трагедія українського народу, наслідки якої він відчуватиме ще дуже довго. Але для росіян колонізація українського міста теж стала фатальною. Антитеза “російське промислове місто – українське село і містечко” не стала джерелом розвою і взаємозбагачення культур. Українська природа, культура, мова, традиції – все це було незрозуміле і необов’язкове, сприймалося як вороже і відстале, сільське і меншеваргістне. Керівна роль росіянина – чиновника, власника капіталу, просто носія пануючої мови – заохочувала до активного прагнення перевлаштування всієї української етнічної системи за російськими зразками. Але руйнуючи українську звичаєвість і мову, росіяни руйнували свої етнічні традиції, ментальність, підґрунтя культури.
Якщо скористатись термінологією і методологією Л. Гумільова, то слід визнати дві фази розвитку відносин між цими двома народами – це ксенія і химера. Поки промислове місто і решта України були відносно відокремлені, існувала ксенія — форма нейтрального співіснування двох народів, за якої зберігається їх своєрідність і відокремленість. Але разом з поступовою експансією міста на село, збільшення кількості української людності у місті, що особливо властиве для років радянської влади, постає – химера – форма контакту двох народів, при якій вони втрачають свої питомі риси. В химерах маємо повний хаос суспільних норм, смаків, поглядів і уявлень. Химера – це спільнота, що нездатна до розвою, це духовно-культурна імпотенція і деградація. Саме так (5).
На українській землі російський етнос давно став химерою, так званим російськомовним населенням, побічною гілкою свого народу, що не плодоносить, а лише животіє за рахунок соків материнської культури. І мусимо не плутати російськомовне населення з російським народом, бо російський народ – то Росія.
Хоча російське населення України майже повністю зконцентроване в її антропогенній сфері, тобто у містах, усім відома їхня загальна кількість. Вистачить на чималу державу. Але скажіть, де і коли в Україні творили справжні російські митці найвищого гатунку: письменники і поети, композитори і виконавці, художники і мислителі? Творили, але в Росії Бо тільки там є камертон російської душі. Здається, ніби та сама російська мова, ті самі суспільні реалії, але чогось невідчутного бракує. Мабуть, рідної землі, повітря, сонця, того незбагненного “російського духу”. Адже справжня культура, в тому первісному, староримському значенні, виростає на рідній землі. В іншому підсонні вона або дичавіє, або стає штучно-нежиттєздатною як кімнатна рослина.
Як то не прикро, але мусимо визнати, що українці теж є невід’ємною складовою химери. Для народження культури вистачить одного народу, для того, щоб позбавити її власного життя – необхідно мінімум двоє. Але українці наразі існують і поза химерою у природному довкіллі – українського міста і села. І хоча російськомовний українець, мешканець промислового міста, деструктивне впливає на свого родича у селі, допоки животіє те село, все ж маємо невичерпне джерело української культури, ментальності, національної ідентичності: українського способу дихати і жити. Тільки у разі остаточного винищення села і української еліти в містах можна буде поставити крапку. А доти історія народу триває…
Таким чином очевидно, що розбудова так званої української політичної нації на підмурках російської мови і культури, є повністю безперспективною справою. Саме тоді отримало б вагомий сенс питання про те, які маємо історичні, мовні та культурні підстави для самостійного існування власної держави. Відтак можна було б трактувати цю державу як нонсенс, як культурно занедбаний, штучно відірваний шматок Росії, і ставити питання про негайне повернення до рідних пенатів. В такий спосіб, поняття “Україна” повністю втрачало б будь-яке етнічне і культурологічне значення, залишаючись лише географічним тононімом. Дійсність насправді мала б відповідати сентенції, що українці – це ті ж самі росіяни, тільки трішечки гірші, бо здатні продукувати, поширювати, споживати тільки російську ерзац-культуру. Держава такого народу могла б триматися лише на політичних важілях. Варто ці важілі усунути… Такий стан речей повністю влаштував би деяких. Але це не українська ідея.
Національна ідея – це ідея збереження і розвою народу, його культури та мови, способу існування та історичних перспектив. Вона формується з урахуванням і усвідомленням потенційних можливостей спільноти і реальної дійсності суспільного процесу, в межах якого прагне віднайти сатисфакцію нація. Якщо маємо на увазі саме українську ідею, а’ не яку іншу, то мусимо віднайти константи парадигми українського національного становлення.
Українському народові не впала від Бога така держава, яка б витворила з нього народ-месію. Як то Росія. Не дарувала йому історія й такого політичного об’єднання, щоб став він народом-демократом, понад усе закоханим “у свободу. Як то французи чи американці. Понад те, чи знаходилося йому власне місце на політичній мапі Європи? Ні. І взагалі не мав він ніби талану стати нацією. Але, попри усе, стає.
Дивна річ. Все було проти. Майже нічого за. Була здеформована свідомість народу. Стерта його історична пам’ять. Розмилися контури, розплямувався ареал. Народу ніби не стало. Пішов у небуття. Асимілювався. Але ні, то не народу не стало, то не стало його зримого, чуттєвого образу, але залишилось незнищеним його позачуттєве, невидиме єство.
Лише цим можна пояснити ту велику таємницю, що розшматований амбітними сусідами, не розчинився він відповідно у російському, польському, румунському, угорському, словацькому етносах. Не поступився сугестії, що українська мова є лише зіпсованою польською, чи діалектом великої російської. Відтворював власну. Не дав розрубати мечем Збруча Україну на два псевдонароди. Прагнув єдиного.
Та трансцендентна натура, те єство українства, причаїлося у катакомбах народної підсвідомості, під брилами руїни українського собору. Але воно весь час жило як загальноетнічне, як архетипи, як передвідчуття єдності долі і культури, пробуджувало історичну пам’ять і свідомість, карбувалося у мові і ментальних структурах повсякденності українського народу. Воно то майже непомітне, то нуртує аж через край за своїми власними, маловідомими нам законами.
Аналізуючи еволюційні катаклізми німецької нації, Карл Юнг писав: “Архетипи як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими у будь-який момент. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого напротязі багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал; чим довше тече вода по цьому каналу, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло… Життя націй – це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і знаходиться у руках Того, Хто завжди сильніший за людей…” (6,178).
Безперечно маємо певні аналогії з українською духовною історією. В фунті розвою як німецької, так і української нації лежить суперечність між свідомим і підсвідомим, раціональним та ірраціональним, суспільно-політичним та етнічним. Вона розгортається як трихотомія архетипів етнічного підсвідомого, культури етносу і суспільної цивілізації. Етнічне підсвідоме, завжди утаємничене у вигляді символів, несе у собі відкарбування пам’яті минулого свого народу. Це найбільш архаїчний фрагмент його психології, що неконтролюється свідомістю, але обов’язково виявляє себе в самий неочікуваний спосіб. Натомість, цивілізація – це нормативна суспільно-політична та морально-правнича структура, у рамках якої відбувається реальне життя етносу. Якщо підсвідоме є внутрішньою серцевиною народного життя, то цивілізація -його зовнішньою оболонкою. Зв’язок цих двох шарів опосередковується духовною культурою.
На духовну культуру покладаються функції гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації. Ось у цій площині й розгортаються майже усі драми і трагедії життя народу. З одного боку, культура є ніщо інше як процес постійного перекодовування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес “випаровування” енергії підсвідомих ваблень у вартості культури, процес перетворення ірраціонального синкретичного етносу у націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей. З другого боку, саме культура є продуктивною силою відтворення цивілізації. Саме за рецептами культури мусять створюватися і функціонувати нормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури, щодо вируючих архетипів підсвідомого, адекватність культури, щодо породжених нею соціально-нормативних структур — ідеал, мета і норма суспільного життя нації.
Але маємо й численні варіанти патології. Недорозвинена культура не може бути гарантом надійного цензорування підсвідомого. У цьому випадку суспільне буття етносу отримує ірраціональний, непрогнозований характер. Розвинена, але чужорідна культура, сформована на підмурках архетипів інших етносів, незалежно від того нав’язана вона народові силоміць, чи зовні добровільно запозичена, обов’язково стає репресивною культурою. Така культура замість регулювання етнічного підсвідомого замуровує його у своєму підземеллі, тим самим породжуючи ментальний дискомфорт: масове відчуття тривоги і небезпеки, апатії і агресії. Рано чи пізно підсвідоме виривається назовні, супроводжуючись каламутними потоками емоційної ненависті. Кров ллється, найчастіше, з-за фантомів, чия вартість раціональною культурою принципово не вимірюється: конфесійної належності, символіки, кумирів, ідолів та ідеалів.
Іншим варіантом є невідповідність культури і цивілізації. Ця диспозиція досягає свого апогея у поневолених народів, соціальні процеси котрих регулюються нормативними системами метрополії. Але способи вирішення цього конфлікту в історії бувають досить різноманітними. В цілому можемо зазначити, що міра адекватності структур колективного підсвідомого, культури і цивілізації обираються критерієм гармонічності між різноманітними потребами та інтересами, правами та свободами народу і усім суспільним механізмом їх задоволення та забезпечення.
Німецька історія дає нам класичний приклад усвідомлення конфліктної невідповідності архетипів германського етносу, з одного боку, і офіційної культури та суспільно-політичних структур німецького світу, з другого боку. Німці вирішували ці проблеми шляхом розбудови культури й цивілізації у формах суголосних глибинному. Відмовившись від античної спадщини, як чужинної, вони віднайшли свій власний героїчний епос, де Вотан став символом германської душі, відтиснувши не тільки Зевса, але й самого Христа. Романтичне мистецтво і некласична ірраціоналістична філософія постали на руїнах романського класицизму і класичного раціоналізму, “новий порядок” і Другий Райх відновили середньовічну імперську ідею з її політичними структурами.
Специфікою цього феномену було те, що німецький народ ніколи не був поневолений. Суперечність між підсвідомим духом германського етносу, його офіційною культурою і цивілізацією була внутрішньою проблемою самої німецької нації і не вела до зовнішніх конфліктів. Вона вимагала інтелектуальних та духовних пошуків, духовної полеміки, але зовсім не вимагала полеміки збройної. Ситуація змінюється вельми радикально лише в XX сторіччі, особливо з Версальським миром, коли Ваймарська республіка стала сприйматися народною чуттєвістю як соціополітична форма, що ґвалтовно нав’язана їм Антантою. Так поступово внутрішньонімецька дискусія перетворилася у міжнародну, що проходила з застосуванням усіх мілітарних аргументів. Так акт національного приниження обернувся всесвітньою трагедією.
Виявилося, що до гармонії між архетипами, культурою і цивілізацією німецька ідея на той час не привела. Про гармонію може свідчити лише той стан народу, коли підсвідомого ніби і не існує. ª тільки висока культура, демократична цивілізація і врівноважений пульс психічного життя нації. Так буває, коли етнос органічно розвивається на своїй власній культурі, коли він від початку відтворює культуру в збалансованій єдності з ірраціональним колективним підсвідомим, коли розвиток культури також органічно супроводжується розбудовою нормативних державно-політичних структур. Як то у французів, британців, американців… У німецькому варіанті слабкою ланкою стала культура, що виявилася фатально неспроможною регулювати раптову повінь підсвідомого. Мусимо пам’ятати цей урок історії.
Українські пошуки свого місця в історичному процесі також торуються крізь колізії сфер архетипів, культури і цивілізації. Від Руїни маємо в Україні той жахливий стан постійної невідповідності етнічного підсвідомого і пануючих у суспільстві цивілізаційно-нормативних структур. В політичній площині ця невідповідність розгортається як конфлікт поневоленого і поневолюючого народів. Конфлікт між архетипами українського етносу і чужинецькою цивілізацією, опосередкований тоненьким прошарком власної культури, нездатної загатити ірраціональні потоки лави, розігрітої гарячими почуттями агресії і страху, тривоги і небезпеки, вини і помсти, та направити їх у раціональні русла, у нашій історії з містичною закономірністю виливається у періодичні бунти, повстання, зриви.
Можемо скільки завгодно трактувати наших ребельянтів як героїв. Для цього існує достатньо підстав. Але якщо мова іде про українську ідею, то повинні зважати на думку європейського співтовариства, без підтримки котрого втілення в дійсність цієї ідеї не уявляється можливим. А в європейській опінії саме через це український народ отримав сталий імідж емоційно-ірраціональної нації, нездатної приборкувати примхи власного етнічного підсвідомого. Те українське підсвідоме методично жахає ªвропу козаччиною, гайдамаччиною, махновщиною, петлюрівщиною, бандерівщиною.
Певний раціональний сенс у такому ставленні безумовно існує. Але він полягає зовсім не в констатації емоційно-анархічної вдачі українства (такі риси притаманні підсвідомому багатьох народів, що не завадило їм віднайти шляхи державотворення), а у відсутності повновартістного механізму перекодовування підсвідомого у свідомі формули культури. Дійсно, що ірраціональний бунт не вирішує жодних проблем. Бунт може тільки руйнувати, справа ж полягає у перебудові тих зовнішніх нормативних структур відповідно внутрішньому єству нації. Тому національне рісорджіменто може мати надію тільки тоді, коли символи і фантоми етнічного підсвідомого не висуваються і трактуються як найвищі вартості, а раціонально витлумачуються у мові політичних концепцій і програм, сої некультурних систем і мистецьких шедеврів.
Таким чином, українська ідея від початку і до сьогодення постає і розгортається, перш за все, як ідея української культури. Можна постійно скаржитись на те, що Росія і Польща унеможливлювали розвиток української культури. Але то суб’єктивні українські клопоти. Об’єктивний діагноз говорить, що допоки у тому конфлікті архетипів з цивілізацією не постане культура як притомність саме української нації, майбутнє цієї нації залишається невизначеним.
Надзвичайно важливим є становлення культури адекватної структурам підсвідомого, здатної безконфліктно виконувати свої регулюючі функції.
Там, де у західних слов’ян бачимо розгорнутість у часі розвитку етносу-нації від символічних кодів міфа, через академічне його пізнання до перекодування в структури культури, в українській історії весь цей перебіг від міфа до культури може розглядатися зфокусованим у єдиній точці – Шевченковому генії. Натомість далі все навпаки – західні слов’яни в більшості створили універсальні системи культури і адекватні їм структури цивілізації. Для України проблема становлення повноструктурної національної культури залишається актуальною і сьогодні.
Україна отримала політичну незалежність, ще не вийшовши з культурницької стадії національного розвитку. Як то не парадоксально, але найбільше її досягнення за чотири роки незалежності – то громадянський мир в державі. Тим самим світове співтовариство одержало перше підтвердження здатності української культури обмежувати ірраціональні імпульси колективного підсвідомого. На часі завдання розбудови національної цивілізації, бо поки що існуюча держава не є повністю українською за змістом, не є відповідною українському менталітету і архетипу. Але цій царині поспішати треба вельми обережно. Розвиток культури повинен випереджати цивілізаційні реформи. Гармонія можлива лише там, де культура визначає цивілізацію. Там, де національна культура ще поступається за рівнем розвитку наявній цивілізації орієнтуватися можна тільки на загальнолюдські вартості і норми.
Доконечність підстав української суверенності може бути доведена лише через формування політичних, економічних, соціальних інститутів суголосних національній душі, національному характеру, національній культурі, тобто через формування громадянського суспільства народові можна нав’язати політичні структури, структури, можна нав’язати духовну культуру, але таке суспільство приречене на соціальні хвороби, конфронтацію, суспільні вибухи, бо не можна змінити підсвідому душу народу. В свою чергу шлях до соціального спокою і суспільної гармонії пролягає через культуру. Тільки культура може угамувати архетипи підсвідомого і витворити адекватну їм цивілізацію. Саме тому українська ідея є, перш за все, ідеєю випереджаючого розвитку української культури.