Дивлюсь, а він знімає одну
руку, вішає її на цвях, знімає
другу руку, кладе її так
недбало… і… і… І спокійнісінько
знімає з себе голову!
О.Грін, “Блистающий мир”
1.
Джеремі дуже хвилювався, але незважаючи на це, а також на неабиякий для свого тіла вік крокував впевнено і твердо. Його хода була може навіть занадто твердою, проте він навмисне тупав так гучно: хай чують, це знак для них.
Леле! В такий радісний день один з них навіть не підозрює, що очікує не старезного родича, а майже кам’яного гостя. Якби один з них тільки знав! Якби відав… Він тікав би не оглядаючись на край світу від Джеремі. А поки що він цілком щасливий у своєму невіданні.
Три останні кроки старий зробив, високо задираючи ноги й опускаючи на начищений до блиску дубовий паркет минулого сторіччя спочатку витягнутий носок, потім каблук: ту-туп, ту-туп, ту-туп. За дверима зашикали. Керолайн голосно мовила: “Йде”.
Правою рукою Джеремі взявся за бронзову лапу лева, що, виблискуючи, щирив ікла з дверної ручки, лівою звичним недбалим рухом поправив краватку, пригладив комір старомодного сюртука, сиві вуса, розкішну гриву волосся — і миттю заспокоївся. Ледь натиснув на левову лапу.
Кімната зустріла його лявиною яскравого світла, хвилею предивних пахощів (та жалюгідна луна пахощів, що просочувалася за двері, не йшла ані в яке порівняння з такими багатющими реаліями) та одностайним хором:
— Happy birthday to you,
Happy birthday to you!
Happy birth-day, Jere-mi-a,
Happy birth-day to you-u-u!
Годі й казати, такого вісімдесятиріччя він не зустрічав ніколи. І, мабуть, ніколи більш не зустріне… Джеремі не засмутило навіть те, що з величезної поваги до нього родичі назвали його повним ім’ям, а не коротко “Джері”, як годилося.
— Happy birthday to you!
Happy birthday to you!
Happy birthday,
happy birthday,
Happy birthday to you!
Найкращий його приятель Саймон стояв трохи осторонь, його дружина Лорі відступила на півкроку і немов сховалася за плече чоловіка. Вони являли досить цікаву пару: обидва такі маленькі, згорблені й висохлі, що мимоволі кортіло сказати: висушені, немов в’ялені яблука.
Сини Джеремі, його онуки та онучки зі своїми жінками та чоловіками вишикувалися навкіс від святкового столу до дверей. Маленький Джорджі опинився тому ближче від інших. Старий бачив, що малюка буквально роздирають три протилежні бажання: по-перше, йому весь час кортіло залізти на коліна до прадідуся і погладити його пишні вуса ( між іншим, коли Деніел був маленьким, він теж любив це робити); по-друге, йому кортіло якомога швидше опинитися за столом, і щоб Керолайн до того ж негайно подала хоча б бісквіти, а не щось менш солодке; й по-третє, він щосили намагався поводити себе пристойно, підкоряючись безсумнівно суворим інструкціям, які йому заздалегідь дала Лінда. Джеремі затримав погляд на Джорджі трохи довше, ніж на інших, і його посмішка на кілька секунд зробилася м’якішою та лагіднішою. В сірих очах малюка зблиснула радість, і він заходився співати ще старанніше. Старий ледь чутно позіхнув й відігнав тривожні думки, які виникли в мозку.
Джеремі простував повз цих людей, а відтак уздовж довгого столу до стільця з високою різьбленою спинкою, де на нього чекав сповнений гідности Флетчер, настільки ж архаїчний, як і сам винуватець торжества, та Саймон з дружиною. Служник приготувався, посунувши стілець, закутати ноги хазяїна улюбленим картатим пледом. Був готовий зразково зіграти звичну роль, відрепетирувану роками. А втім, думав Джеремі, доброзичливо киваючи у відповідь на поздоровлення, що сипалися звідусіль, всі вони грають свої ролі на цьому дні народження, що по суті є церемоніяльною виставою, фарсом. Томас та Керолайн, Уолтер та Саймон з Лорі вже неодноразово грали такий спектакль років двадцять-двадцять п’ять тому. Коли Деніел був дитиною. Тоді вони очікували, що шістдесятирічний Джеремі ось-ось хибнеться розуму. Та диви, таки переборов себе, переступив через проклятий його предками поріг! Гадали, все, витримав…
Гадали — і знов чекають. Страхаються: наступної секунди станеться жахливе. Але сьогодні разом з ними подумки здригається сам Деніел, а також Сьюзен, Меггі, Мьюріл, і особливо Лінда. Хьюго та Джастін дивляться на нього без почуття страху, але з певною цікавістю, як і належить справжнім джентельменам, яких нещодавно прийняли в лоно сім’ї. Флетчер та Керін тримаються незворушно, як і належить слугам.
Єдиний, хто нічого не підозрює, як і Деніел років зо двадцять тому — це маленький Джорджі. Він єдиний живе, а не грає. І саме над ним нависла найбільша небезпека.
Так! Джеремі дивиться понад головами на важку старовинну люстру, переводить погляд на усміхнені маски добрих акторів — а його вухо все’дно ловить голосок маленького Джорджі. Єдиного справжнього його спадкоємця. Спадкоємця по плоті.
Адже робити це стає з кожним разом усе важче і важче. Взяти малу дитину…
***
…Зачувши запах свіжої крові, десь на дальньому кінці цвинтаря моторошно завив здичавілий собака, і він отямився.
Побачене було настільки неймовірним і жахливим, що волосся на голові стало дибки, дихання урвалося, і він завмер із розкритим на кшталт свіжовиритої могили ротом:
просто над його лицем було розстелене дебеле полотно,
на якому стояла кругла дерев’яна тареля з його власною
головою!
Мертві очі, засклянілі, вирячені, здавалось, заглядали у найпотаємніші куточки його душі, рясно змочене кров’ю руде з сивизною волосся злиплося мов голки їжака та й засохло так, лілово-сині губи різко окреслили вищир великих зубів. Величезний місяць щедро проливав на моторошну тарелю, до половину залиту блискучою чорною рідиною (це також була кров!), яскраве біляве сяйво, котре запалювало таємничі блакитні вогники у гранично розширених зіницях, вигравало на різцях та іклах, надаючи порослим півдюймовою щетиною щокам оманної прозорости свічного воску, що її можна постерегти біля самісінького гнотика, на кінчику котрого застиг крихітний язичок полум’я.
— Присягаюся ключами святого Петра… — пробурмотів він нарешті незвично високим голосом. І тієї самої миті нічну цвинтарну тишу знов порушили два хори різних звуків:
завила тепер вже ціла зграя диких собак;
ліворуч заголосили, залементували діти.
А позаду хтось заплескав у долоні і з захватом протягнув: “О-о-о-о!..”
Потім почувся бас Годфрі:
— Ну що, благородний сер Кларк, з вашої ласки очуняли?
Незрозуміло, звідки виходив цей голос: чи то зверху, чи то звідусіль; тим не менш виходив він з певно існуючого, хоча й невловимого джерела, немов звернений до юного Самуїла Глас Господа. Тоді він, благородний сер Кларк, спробував підвестися на рученятах, що несподівано виявились такими коротенькими та слабенькими. Проте повітря спалахнуло і сповнилося пасмами диму, земля негайно увігнулася слизькою вирвою, за поверхню якої як не чіпляйся, на край не виповзеш. Жахлива тареля з його власною головою розмазалася по стінці вирви перестиглою сливою, що впала з самої верхівки дерева, потім нахилилась, густа кров у ній збурилася, завирувала, й кілька чорних краплин, зірвавшись з вінця тарелі, впавши на полотно, розповзлися потворними бридкими плямами, на цілих чотири ярди.
— Дайте йому заспокійливого.
Це вимовив сер Вольдемар, і сер Кларк чомусь одразу ж зрозумів, що захоплено гукав та плескав у долоні не хто інший, як Гарві.
За мить губи обпекла холодна сталь кинджала. Підкоряючись їй і могутньому зусиллю невидимої руки, його зведені судомою щелепи розціпились, і їдка рідина потекла в нутро витверезним крижаним водоспадом. Він ледь не захлинувся, забухикав, замахав рученятами. Втім, бажаного ефекту було досягнуто: слизька земляна вирва щезла, перетворившись на нерівний грунт, розмитий учорашнім дощем, але добряче втоптаний силою-силенною ніг; пасма диму стали легким вогким туманом; місячне сяйво зблідло; дитячі зойки перейшли в плач та жалібне скімлення; завивання собачої зграї направду виявилося несміливим скавучанням; величезна тареля з відрубаною головою зменшилася до нормальних розмірів і перестала жахати — тепер вона викликала тільки огиду; таємничі сині вогники в глибині мертвих очей й виблиски світла на вищирених зубах згасли…
Ба голова як і доти лишалася його власною!!!
Тоді благородний сер Кларк нарешті усе пригадав і зрозумів, що саме сталося. Тої ж миті з’явилося відчуття нового, проте вже власного тіла. І ще він побачив за тареллю ноги сера Вольдемара, заковані в чорну сталь поножів. Лівий наколінник був трохи зім’ятий (очевидно при падінні з коня), а самі поножі геть заляпані брудом та засохлою кров’ю.
Отже, сер Вольдемар не мав часу навіть скинути обладунок та перевдягнутись у щось легше. А квапитися він міг тільки через нього! Так, тут дійсно не слід було баритися. Цікаво, скільки часу він був мертвим…
Але тоді він більш не благородний сер Кларк!
Відчуття нового тіла підтвердило це припущення. Він сів (чим викликав повторні вигуки та оплески Гарві), узяв за обрідне на маківці волосся свою стару голову, яка стільки років вірно служила йому, розвернув і побачив на потилиці те, що й слід було побачити: глибоку рану. Обмацав лівою рукою нову голову, досить грубо обмотану якимось ганчір’ям, а також нове тіло. Подивився в похмуре обличчя сера Вольдемара (ох, краще б той опустив забрало шолома і не знищував його очима!). Озирнувся, побачив ззаду велета Годфрі з кинджалом в одній руці й кам’яним фляконом у другій, трьох мертвих хлопчиків біля ніг слуги (й в усіх такі самі рани на потилиці, як у старої його голови), нещодавно викопану яму і трохи осторонь під кущами вересу — Гарві, який стеріг ще чотирьох зв’язаних хлопчаків.
Від побаченого в нього почали свербіти вуха, потім шкіра за вухами. Піднісши до голови долоні, він почухав місця, що свербіли, і раптом відчув на них щось мокре, липке та смердюче.
— А ви не могли хоча б підібрати паршивця без золотухи? — спитав він, гидливо зморщившись.
— Тільки не при сторонніх, — нагадав сер Вольдемар. Довелось розсудливо замовкнути. Не очікуючи вказівок, Гарві нахилився і кількома змахами розрізав пути полонених. Захлинаючись від власного вищання, хлопчики кинулись хто куди, раз по раз чіпляючись за коріння та каміння, що стирчало з землі, налітаючи на могили, дерева та кущі. Вони спотикалися, падали, знов підхоплювались і, похитуючись, квапилися геть.
— Тре’було й соплякам дати заспокійливого, — сказав він.
— Нащо? Тепер усе побачене та почуте буде ввижатися їм хіба що якимось кошмаром, вони й дорогу сюди не знайдуть, — спокійно заперечив Гарві, застромивши за пасок ножа, і додав: — Єдиною реальністю будуть отримані їхніми батьками гроші, і якщо ці жалюгідні раби чи їхні господарі остаточно не перетворились на бидлоту, все обернеться на користь паршивців. А коли перетворилися… Що ж, гірше їм, принаймні, не буде.
Він (який нещодавно був сером Кларком) скоса глянув на мертвих хлопчаків. Годфрі перехопив цей погляд, зітхнув і філософськи завважив:
— А їм тим більш гірше не буде. Для них усе скінчилося назавжди. І взагалі зробленого не повернеш, а вчинити інакше ми не могли.
Певна річ, слуга мав рацію: чи ж варто журитись з приводу трьох нікчемних недолітніх холопів, позбавлених життя, коли навіть батьки їхні погодились обміняти голови власних дітей на жалюгідну купку монет! А скількох довкола позбавляють життя ні за цапову душу!..
Втім, він помилився: йшлося про чотирьох хлопчиків.
Очевидно, ця думка так виразно відбилася на його обличчі, що Годфрі голосно зареготав і мовив:
— Так, благородний сер Кларк, доведеться вам цього разу починати з самісіньких низів. Але в усьому винні тільки ви.
— Як мене звуть? — спитав він. Натура сера Кларка настільки пригнічувала вбогу особистість хлопчиська, що він забув навіть його ім’я.
— От вже чим не встигли поцікавитися, — Гарві винувато розвів руками. А сер Вольдемар різко сказав:
— Жиль. Чи краще Едвард. Тебе будуть звати Едвардом.
— Ви б мене ще Ланселотом чи Персивалем нарекли. Ба в найгіршому разі Роландом, — мовив він глузливо. — Підходяще ім’я для селюка, годі й казати.
— Не знаю, чом би вам не назватися Едвардом чи в найгіршому разі Жилем, — обережно заперечив Годфрі. Але сер Вольдемар поміркувавши запропонував:
— Тоді Пітер. Тільки цього разу погоджуйся. Годі базікати. Та й крім того, чому для селюка? Ми же не допустимо, щоб ти лишився холопом.
Він позіхнув і неохоче погодився на Пітера. Проте від прикрості свербіж посилився, а смердюча рідина потекла з лівого вуха немов живиця з сосни на сонці.
— І все ж тре’було золотушного хлопця лишить наостаннє, — з незадоволенням завважив він.
— А ти звернись до свого найкращого приятеля Едуарда1. Чи до найкращого ворога Генріха Недоумкуватого2. Зцілення золотухи — споконвічний привілей короля. От і перевір, котрий з цих двох істинний.
В голосі сера Вольдемара було стільки презирства, змішаного з непідробним обуренням, що нещасний Пітер понурив свою нову голову й сумно втупив очі в стару. Мало того, що сер Вольдемар пропонував назвати його на честь короля, так іще й щодо золотухи натякнув. Щось в нього характер зіпсувався…
— Ех, благородний сер Кларк! Скажіть будь ласка, ну що вам ота домашня сварка Плантагенетів? Яка різниця, що вигукувати: “Англія і Йорк” чи “Англія і Ланкастер”?! І те, й інше ревуть-горлають дужі пройдисвіти, котрі заради розваги одне одному черева на полі брані. А простолюдини, яких вони женуть на різанину, мовчать і насмілюються жалібно бекати: “Пощади! Пощади!” — тільки коли їм накинуть на шию добрячу англійську мотузку та потягнуть до найближчого дуба.
Гарві промовляв це, допомагаючи Годфрі підтягувати й кидати до ями тіла мертвих хлоп’ят. Потім відправив туди ж стару голову сера Кларка, дерев’яну тарелю, полотно й по-філософському зауважив:
— І через ваш нерозважливий вчинок ви втратили спадкоємця по плоті.
— Він не тільки спадкоємця по плоті втратив, — суворо нагадав сер Вольдемар. — Він втратив і спадкоємця, і сина з сім’єю, і дочку із зятем, і маєток, і статус — словом, геть усе. Та і мені довелося труснути калиткою, щоб викупити в ката відтяту голову і вісьмох сопляків (четверо з яких зникли назавжди) в їхніх батьків. Та ще довелося задобрити декого з мужланів, тому що наші діла вони ставлять за найстрашніше чаклунство.
— А оскільки часу в нас було обмаль (самі розумієте, благородний сер Кларк, штучка не витримає більше доби), довелось мені навіть випустити кишки одному впертюху. Такі кепські справи, — пробасив Годфрі, утоптуючи місце, де спочивали хлопчики та голова сера Кларка, тоді як Гарві розкидав довкола зайву землю. Сер Вольдемар, брязкаючи обладунком, підійшов до Пітера, взяв його за плечі, поставив на ослаблі ноги й переконливо проголосив:
— Безсмертні ніколи не повинні втручатися в авантюри людців. Нас і без того лишилось замало, щоб гинути марно.
Потім обернувся до слуг і запитав:
— Ну як, чи все готове?..
2.
— Все готове, сер.
Флетчер неначе відповідав на думки Джеремі, який застиг біля стільця з високою різьбленою спинкою. Зауваження старого служника означало: “Насмілюся доповісти, сер, що коли вже ви підійшли до свого місця, то вам належить сісти за стіл. Нащо тримати усіх на ногах?” Джеремі всміхнувся, пригладив вуса, пробурмотів:
— Так, дякую, — і зайняв почесне місце за святковим столом. Далебі, ідилічна картина: сивий як лунь поважний патріарх, який огляда чисельних домочадців, що разом із найкращим товаришем юності зібралися тут!
А п’ятсот років тому…
(Подумати тільки: п’ять століть! півтисячоліття!)
…Шалені перегони з ночі в день та з дня в ніч по охопленій кривавою міжусобицею Англії. Рідкі суворі докори сера Вольдемара. Постійна лайка Годфрі на адресу прабабусі сера Кларка, яка так нерозсудливо підмішала до шляхетної саксонської крови несамовиту шотландську, відродивши в своєму нерозумному нащадку первісний запал бритів. Надмірні похвали Гарві на адресу вчорашнього сільського хлопчика, що вправно гарцював на коні (Пітер й справді непогано тримався в сідлі, але ж тут не було нічого дивного: давався взнаки вплив особистости сера Кларка; до того ж, інакше він навряд чи переніс би таку виснажливу подорож, тому що рана на голові загоювалась занадто повільно). Довгі роки провів він потім у відлюдному монастирі в Корнуолі, де у двадцять п’ять років завдяки багатовіковому досвіду безсмертного, сильному характеру та щедрій грошовій підтримці сера Вольдемара став пріором3.
Ясна річ, він і гадки не мав про те, щоб лишитися ченцем більш ніж на одне життя: людині в сутані все ж складніше забезпечити спадкоємця по плоті, хіба що незаконного, та й 1534-й рік4 підтвердив своєчасність повернення з лона церкви в мир. При першій же нагоді молодий привабливий отець настоятель (котрому монастирське життя та харчування явно пішли на користь і в якому ніхто не впізнав би худого, мов жердина, сільського хлопчика, зарізаного однієї ночі на цвинтарі) згрішив з тихо нудьгуючою молодою дружиною дрібного дворянчика, який поїхав кілька місяців тому до Лондона висловити шанобу й відданість Генріху Тюдору5. Старий сер Вольдемар дуже допоміг Пітеру, підіславши дворянинові гінця з підробленим листом про хвилювання черні в володіннях його сусіда. Стурбований кепськими звістками, той повернувся додому якраз через пару тижнів після витівки молодого пріора, а через майже дев’ять місяців дружина потішила його міцненьким хлопчиком-первістком.
Пітер не випускав з ока це щасливе сімейство, навіть коли лишив монастир заради лілового убору єпископа. Як і слід було, в його таємного сина народився спадкоємець по плоті, котрим Пітер скористався в належний термін: єпископ, який зажадав особисто сповідати та благословити хлопчика, несподівано з’їхав з глузду, зате нащадка занепалого дворянського роду натомість благословило, здавалося, саме Небо. Талан незмінно всміхався й маленькому Роберту, і підлітку Роберту, і серу Роберту. Володіння його округлялися, друзі від нього не відверталися, вороги незмінно терпіли поразку, а заздрісники мовчали. Сер Вольдемар, який встиг на той час стати сером Бріяном, радів разом з ним такому вдалому завершенню вельми небезпечних й можливо здатних викликати непередбачені наслідки злигоднів. Раділи й колишні Гарві з Годфрі…
Ба ні, тільки не Годфрі! Не міг він радіти: владнуючи деякі справи свого господаря велетень мав необережність повернутись в ті місця, де було страчено благородного сера Кларка. Чи то одного з чотирьох уцілілих паршивців недостатньо напоїли настоянкою “відьминого кореня”, чи то сер Вольдемар витратив свого часу замало грошей, невідомо. Проте сердегу Годфрі упізнали, схопили, катували з упередженістю, в його присутності розкопали яму з напівзотлілими тілами трьох хлопчаків та відтятою головою. А далі сталося найнебезпечніше для безсмертного: звинуваченого в чаклунстві Годфрі разом з залишками його уявних “жертв” спалили на вогнищі на догоду переляканій до смерти юрбі.
Таж це ще одна людина, що загинула через його безглуздий вибрик, подумав Джеремі. І до того ж не просто людина, а безсмертний. Годфрі. І чотири дитини, три з яких розлучилися з життям марно. Так, сер Вольдемар, Годфрі й Гарві діяли цілком вірно. Так, голови хлопчиськів не варті були й зламаного пенса, навіть усі разом. А яким-небудь лордам, графам чи герцогам, які бавилися тоді війною, навіть у страшному сні не могло привидітися, що їх будуть гризти докори сумління з-за трьох-чотирьох байстрючят…
Але ж він не який-небудь! В нього інша система цінностей, адже він безсмертний.
Струльдбруґ.
Клятий Свіфт…
***
…Отже, саме цей старий чоловік, схожий на грозову хмару похмурістю, огрядністю та чорнотою одягу і є найвидатнішим письменником-сатириком, мінливим прибічником вігів і торі, а потім підбурювачем громадської думки та ладу в Ірландії та в усьому Королівстві, котрого й досі обожнюють місцеві зайдиголови і з ласки якого п’ятнадцять років тому ледь не почалася поголовна різанина?!6
— Дивіться, сер Дуглас, дивіться як слід: он іде людина, що знеславила нас. Давайте-но підійдемо ближче та поговоримо з ним відверто.
За два з половиною сторіччя звичаї дещо змінилися, тому на відміну від сера Дугласа (дуже нерозумний нерідний предок котрого склав на пласі голову за Едуарда, Англію і Йорк) Джекоб визнав за краще проміняти високий титул нащадка сера Вольдемара на скромніше, але вельми прибуткове звання королівського відкупника, а його родовий замок — на належне теперішньому становищу житло. Тут, в Ірландії, ці двоє могли відкрито триматися разом, приязно розмовляти та плескати один одного по спині, не побоюючись роздратування, що його сер Дуглас час від часу викликав у великосвітському середовищі своїми чудернацькими витівками.
От і зараз молодий дворянин, про шлюб з яким мріяла не одна перезріла красуня і про якого подейкували, що якби він народився років на тридцять раніше, успіхи у війні за Іспанську спадщину були б більш вражаючими, дбайливо взяв під руку старого відкупника і разом з ним попрямував до похмурої фігури, котра бовваніла біля повороту дороги. При їхньому наближенні з-за дерев, що росли на узбіччі, виступили три здоровезних хлопа і завмерли в вичікувальних позах.
— Як бачите, сер Дуглас, ірландці не лишають поза увагою милого їм декана собору Святого Патріка, — глузливо процідив відкупник і як завше в мить хвилювання погладив лілову пляму над лівою бровою (попередник Джекоба дідусь Ентоні повівся з ним востаннє не дуже чемно). Огрядний чоловік озирнувся і незадоволено уп’явся в чужинців. Зрештою рішуче випнув голене підборіддя, махнув рукою, й кремезні хлопці зникли за деревами.
— Добридень, містер Свіфт, — якомога люб’язніше почав старий відкупник, коли вони наблизилися до похмурого чоловіка. — Давненько ми з вами не бачилися. Дозвольте відрекомендувати вам мого молодого приятеля сера Дугласа…
— Англійці, — пробуркотів Свіфт. — Терпіти вас не можу. Коли б я не знав вас, Джекобе, а тим більш дечого про вас, по вимові, по одежі та по чванькуватій гордовитості можна за милю розпізнати в вас англійців. А цей ваш приятель, він що, теж… — старий похмуро і недовірливо оглянув чоло сера Дугласа. Проте не помітивши там анічогісінько крім схожого на слід від удару шпагою блідого рубця з сумнівом зазирнув в очі Джекобу.
— Так, містер Свіфт, і він теж, — підтвердив відкупник, ледь поморщившись під пильним поглядом співбесідника, але зберігаючи тим не менш зовнішню гідність. — І як не дивно, причина мого приїзду до вас полягає саме в цій нашій якості. Річ у тому…
— Вам довелось подолати довгий шлях, панове струльдбруґи, — найневвічливішим чином перебив його похмурий товстун, поміркував трохи й безцеремонно повів далі в тому ж дусі: — Втім, нічого не заважає вам подолати зворотній шлях. Навіть навпаки: чим скоріше ви заберетесь геть із Дубліна, тим краще для вас, незвані англійці.
Свіфт повільно рушив по дорозі, дивлячись просто перед собою та презирливо цідячи слова крізь зуби:
— Годі Альбіону напускати отруйний туман на наші рівнини. Доволі каламутити воду Шеннона7 й Ірландського моря нечистотами Темзи. А коли ви до того ж безсмертні, то невже будете робити це повсякчас?
Наступила ніякова мовчанка. Настроєна явно вороже чорна людина крокувала попереду, сер Дуглас і Джекоб йшли слідом, поміж деревами маячіли фігури молодиків. Час від часу сер Дуглас намагався заговорити, проте відкупник кожного разу стискав його руку. Нарешті Джекоб погладив лілову пляму, поправив оббитого хутром капелюха, відкашлявся і почав:
— Містере Свіфт, скажіть відверто, нічого не приховуючи: чого ви так погано ставитесь до нас?
— До англійців? — швидко спитав той.
— До безсмертних, — цього разу сер Дуглас відповів швидше, ніж відкупник стис його руку. Свіфт кинув через плече іронічний погляд і зазначив:
— Овва, яка честь для жалюгідного ірландця: англійський дворянин забажав звернутися до нього! Чи може ви зовсім не дворянин? Може, ви такий самий штукар, як і ваш друзяка?
Обличчя сера Дугласа вкрилося темно-червоними плямами: він терпіти не міг, коли ображали Джекоба, якому він був багато чим зобов’язаний. Проте старий відкупник відчув роздратування товариша й поквапився повторити своє запитання:
— Чому ви не вірите нам, містере Свіфт?
— Ні, чому ж. Тепер от чудово бачу, що сер Дуглас насправді сер, — пробурчав товстун, побіжно озирнувшись. — Так гніватися може тільки істинний лев, аж ніяк не гієна, що тільки прикидається левом.
— Помиляєтесь, містер Свіфт. Мій приятель образився не за себе, а за мене, — відповів на це Джекоб. — Для безсмертного всі рівні. За багато сотень років ми були і дворянами, і служниками, й простолюдинами, тому в душі ми обидва, так само, як і всі безсмертні, байдужі до питань так званої честі. Крім особливих випадків, коли мова йде про чесність. Отже, містер Свіфт, скажіть зрештою, чом ви не вірите нам!
Товстун похмуро мовчав. Вітер, поривами налітаючи з моря, здіймав над дорогою куряву, розгойдував дерева на узбіччі, немов дужою рукою у гніві скубав їх за крони. У відповідь дерева обурено шелестіли листям.
— Більш того, містере Свіфт, ми байдужі навіть до націй, — повів далі сер Дуглас всупереч рукопотисканню відкупника. — Бо на власні очі бачили, як дикі орди англо-саксів винищували споконвічних мешканців цих островів, як потім змішувались з ними, як…
— На власні очі? Отакої! — чорний чоловік здавався замилованим. — Вам ще не було й тридцяти, а ви все бачили особисто, з вашої ласки! При всьому цьому були присутні!
— Ви досі не вірите?
Товстун зупинився, розвернувся на каблуках і, дивлячись просто в вічі чужинцям, відрубав:
— Хай буде відомо вам, панове струльдбруґи, я теж небайдужий до чесності. Що свого часу наочно продемонстрував Джону Партріджу8. І мушу із задоволенням зазначити: бідоласі це так не минулося… Втім, я й забув, що ви вічні! Тому якщо ви, сер Дуглас, тоді ще не могли народитися…
— Я не народився, але жив, — поправив він Свіфта. Товстун презирливо всміхнувся й докінчив:
— …то ви, Джекобе, маєте чудово пам’ятати цей скандал. І зважте: брехні я не терпів, не терплю й ніколи терпіти не буду. І якщо ви й надалі приставатиме до мене з вашими хибними вигадками, я відправлю Лємюеля Гулівера у п’яту подорож. Спеціально до Лаггнегга. От тоді тримайтеся, панове струльдбруґи! Присягаюся Ірландією!
І ще відносно вашого натяку про байдужість до націй. Я добре розумію, що вам як справдешнім англійцям байдуже безвихідне становище пригнічених ірландців. Так от, я в свою чергу ще раз прошу вас… ба ні, вимагаю: забирайтесь-но звідси геть! Негайно!
Очі похмурого товстуна грізно блиснули. Він викинув вперед руку з пухлим вказівним пальцем, спрямованим в бік невидного звідси моря, і відразу ж дужі охоронці вийшли з-за дерев.
Рука сера Дугласа лягла на ефес шпаги: в разі потреби він був готовий почастувати клинком молодиків, те, що їх більше, значення не мало. Проте Джекоб заспокійливо поплескав його по плечу й мовив:
— Не варто гарячкувати, друже мій, не треба. Нас випроваджують… Що ж! Ми прибули з миром, з миром і підемо. Ми хотіли лише просити містера Свіфта, щоб він викинув з “Третьої подорожі” главу про струльдбруґів чи принаймні переробив її…
— Викинути?! Переробити?! Та чи не збожеволіли ви часом, панове! І ви могли уявити собі таке?.. — похмура людина вперше під час розмови звеселіла. — Отже, панове брехуни, я вас серйозно вразив! Надзвичайно радий чути це.
Від збудження товстун став навшпиньки й кілька разів хитнувся взад-вперед. Пряжки його черевиків виблиснули на сонці, немов радіючи разом з господарем.
— Ех, містере Свіфт, містере Свіфт, — відкупник болісно зітхнув, мерзлякувато кутаючись у скромний дорожній каптан. — Колись-то ви справили на мене враження людини незалежної, розумної та передової, спроможної сприйняти як безмежну мудрість наших предків…
— Ваших англійських предків, — огрядний чоловік знов похмурнішав.
— Наших спільних предків, — не здавався Джекоб. — Повторюю, як їхню мудрість, так і новітні ідеї. А ви… Даруйте, містере Свіфт, але ви як були сином дрібного стряпчого, так по суті ним і лишились.
Товстун здригнувся й витягнувся, мов Джекоб дав йому ляпаса. Дужі хлопи зробили кілька кроків у напрямку чужинців.
— Стійте, стійте, — звернувся до них відкупник а, щоб ці його слова не були витлумачені як прояв боягузства, квапливо додав: — Я лише кажу правду, а не шукаю сварки. І мій супутник не буде битися з вами. Безсмертні живуть не задля вбивства, але заради збереження пам’яті народу, і вам цього, на превеликий жаль, ніколи не зрозуміти.
— Брехун. Паскудний брехун, — проскреготів товстун. — Людина смертна. Своїми ганебними побрехеньками ви намагаєтесь уподібнитися Самому Безсмертному Богу-Творцю. Ви жадаєте Його слави, старе ви руйновище! На щастя, ви брешете, причому брешете невміло, і ваша дряхла зовнішність підказує мені: незабаром я буду мати нагоду одержати звістку про ваш похорон! От уже я повеселюся…
— В нас є засіб кожного разу починати життя спочатку, і вам він добре відомий, — нагадав Джекоб.
— Ага, от ви і обмовилися! — товстун торжествував. — Навіть якщо це правда, якщо правда саме така, ви все’дно є брудними вбивцями, причому вбивцями своїх власних вилупків. І ви, і ваш друзяка Дуглас, й усі вам подібні. І хіба не щастя, що навіть зараз ви брешете? Хіба не достойні ви найлютішої смерті за одну тільки думку про подібне злочинне діяння?!
— Це не зовсім вбивство, — заперечив старий. — Ви так нічо’й не зрозуміли, містере Свіфт. Не буду марнувати час на доведення благородства наших цілей. Зате скажу от що: ви образили всіх нас. Ви вигадали неоковирне мерзенне слово: струльдбруґ. Ви цілком безпідставно вибрали нашою основною прикметою деталь моєї зовнішності, яка насправді анічогісінько не означає, — Джекоб торкнувся лілової плями над бровою. — Ви вивели нас немічними жебраками, котрі не пам’ятають нічого крім імені монарха, який царював у дні нашої молодості — що за жалюгідне, огидне видовище! Вашими устами, містер Свіфт, ми сподівалися заявити про себе світу, а ви… ви… Ви вбили одного з нас. Рік тому Челсi не пішов на оновлення. Він впав у розпач, містере Свіфт, з вашої ласки!
— Так безсмертний може померти! — вигукнув товстун, удаваючи здивування.
— Ви надчудово знаєте, що може. І в даному випадку ви стали його вбивцею, містере Свіфт.
Обличчя товстуна перекривилося й спалахнуло апоплексичним кольором.
— Стережіться, панове англійці, — повільно промовив він. — Стережіться. Ви й досі не забралися, як я вам радив, тож оці люди можуть зараз перевірити, чи ви й самі смертні. Агов, Джеймс, Тод, Роб! Чом стоїте, ледацюги! Покажіть-но панкам, в якім боці лежить їхній клятий Альбіон, Чи не бачите: вони заблукали.
— Легше, легше, містер Свіфт, — осадив товстуна сер Дуглас, погладжуючи рукоятку шпаги і ніби знічев’я відкриваючи під камзолом застромлений за пасок пістолет. — Ми й самі підемо, якщо ви бажаєте цього так палко, що готові вибухнути немов порохова бочка. І врахуйте, крім нас є ж іще інші безсмертні.
І демонстративно повернувшись спинами до товстуна в чорному та трьох дужих молодиків, сер Дуглас і Джекоб повільно подалися у бік Дубліна. Вітер налітав поривами з боку моря, щедро притрушував їх дрібнесеньким порохом. Проте не встигли вони зробити й двох десятків кроків, як сер Дуглас вирішив, що не все ще сказав і зневажливо кинув на ходу через плече:
— Втім, в бочках ви тямите значно краще від мене, містер Свіфт. Особливо в казках, що лунають звідти9. Тільки не забувайте, що сказав з цього приводу лорд Кент10, хоч не знаю, шануєте ви англійця Шекспіра чи ненавидите.
Перевірити реакцію похмурого товстуна сер Дуглас не спромігся. В усякому разі молодики, що супроводжували Свіфта, не розпочали бійку (що могло б коштувати цим неотесаним йолопам голови). От і добре.
— Сьогодні ви поводили себе не дуже обачно, друже мій, — поскаржився відкупник, коли вони підходили до міської брами. — Але наостаннє ви напрочуд вдало збрехали щодо нашої багаточисельності, — і Джекоб приязно поплескав сера Дугласа по руці. Адже насправді на той час вони лишились тільки вдвох…
3.
— Що сталося, сер?
Джеремі здригнувся й озирнув принишкле товариство. Всі витріщились на нього з цілком однаковим здивовано-переляканим виразом на обличчях, тільки маленький Джорджі нетерпляче крутився та кліпав оченятами не розуміючи, через що, власне, сполошилися дорослі. Джеремі повільно промокнув вуса і губи серветкою, взяв двома пальцями кинуту на стіл виделку. Прискіпливо огледів кричущу пляму соусу на крохмальній скатертині. Він намагався затягнути якнайдовше цю незручну павзу, болісно розмірковуючи, що ж він сказав чи зробив. Марно! На думку не спадало абсолютно нічого. А Флетчер чекав, напружено виструнчившись позаду. Чекала і Керін. Й решта чекала, тільки Джорджі готовий був пустувати досхочу…
— Все гаразд, — видушив зрештою Джеремі й проковтнувши горла клубок, який несподівано підкотив до горла, повторив: — Все і справді гаразд. Я, уявіть собі… — і накреслив у повітрі виделкою невиразну фігуру.
— Тоді друга переміна, сер, — незворушно об’явив Флетчер і попрямував до дверей. Здавалось, цим простим рухом служник завів сховані всередині присутніх механізми, немов невидимі ключики підкрутив. Всі засміялися й загомоніли, миттю заглушивши найменші сліди збентеження. Тільки Керолайн, поважна дама п’ятдесяти трьох років подивилася на свекра так, наче мовила: “Ну от, почалось“.
Але ж вона має рацію! Сама не знає, якою мірою, але ніде правди діти… Сварливий памфлетист Свіфт, нічого не зрозумівши з необачних роз’яснень Джекоба, тим не менш виділив у житті струльдбруґів вісімдесятирічний рубіж: його герої втрачали в цьому віці право на володіння майном, їхні шлюби вимушено розривалися тощо.
На жаль, даний вік дійсно був небезпечним, і Джеремі тільки що одержав друге підтвердження цьому: його дії ставали непідконтрольними. Непідвладними мозку. І пам’ять теж підводить. Ну як можна було забути, коли спалили велета Годфрі?! І негайно дати волю потоку думок, дозволити спогадам цілковито захопити себе, втягнути в своє вирування. Не звернути жадної уваги на це перше свідчення.
Безсумнівно, мозок втрачає контроль над перебігом подій.
Треба поквапитись, інакше буде…
пізно!!!
Джеремі нерішуче подивився на маленького Джорджі, і серце його затіпалося. Ні, брехав цей нікчема Свіфт, стверджуючи, що любов до нащадків не поширюється в струльдбруґів далі онуків. У такому разі він мав би без найменших хитань та сумнівів взяти ніж… в ім’я великої цілі… в ім’я продовження шляху…
***
…Перед очима чергувалися сліпучі червоні та чорні спалахи. Якщо б тоді він був хоч на ніготь кмітливішим, він би неодмінно здивувався оцій сліпучій чорноті. А втім, ні: алкалоїди впливають на свідомість найнеймовірнішим чином, тим більш при першому прийомі. А вже жрець-друїд потурбувався, щоб всі дев’ятеро як слід напилися настоянки рослини, яку приблизно через півтора тисячоліття назвуть “відьміним корнем”.
Але заспокійливий відвар робив свою справу, і хвилини через дві спалахи позавмирали, згасли, перетворившись на сіть блідих зірочок, а невиразний стугін, що насувався й відкочувався як хвилі прибою — на окремі звуки, котрі поступово злилися в хор голосів:
— Устань, віднині безсмертний,
Залиш межі темряви,
Воскресни, щоб не вмирати!
Як побажали люди,
Сумирно чоло схиливши,
Так і зробили боги,
Хай не мине їхня милість.
Підводься ж, шостий безсмертний!..
Жерці звали не тільки вустами: йому здавалось, немов десятки рук смикають, торсають його свідомість, ваблять, владно вказують на приховану в сріблястому серпанку далечінь майбутнього. І підкоряючись цим покликам він підтягнув ослаблі руки вперед, хитко відштовхнувся, підвівся на карачки, потім сів.
Він сидів на кам’яній накривці приземкуватого, але широкого дольмена, залитій густою червоною кров’ю. Сіть зірочок, яка тільки-но стояла перед очима, якраз і була зернистою поверхнею граніту, що тьмяно полискувала в яскравому сяйві місяця: він майже досяг першої чверті. Головний жрець зробив три кроки назад, здійняв руки до неба й вигукнув:
— Шостий безсмертний устав, о боги, устав шостий безсмертний! Радійте, радійте всі!
Його помічник виліз по драбині на верхівку одного з внутрішніх менгірів, кинув ритуальний кам’яний ніж на купу складеного там хмизу й запалив вогонь. Шостий стовп полум’я вдарив у зеніт, жерці затягнули хвалебний гімн, а з-за зовнішнього земляного вала кромлеху11 долинув радісний й захоплений галас натовпу людей.
Два молодших жерці підбігли ззаду, схопили його за руки та підтримуючи попід пахви зняли з вівтаря, тихенько нашіптуючи:
— Не затримуй нас, о безсмертний. Пам’ятай, боги наказали завершити дійство надання вічності, перш ніж тінь менгіра впаде на вівтар. Якщо ж ми не встигнемо, як і минулих разів, всіх вас доведеться вбити, бо ж ви будете спаплюжені мороком. Тоді ми не одержимо сьогодні жодного безсмертного. Та й ти сам, сподіваємось, волієш жити, й жити вічно, а не спати вічним сном в цьому дольмені.
Поки його відводили вбік, інші молодші жерці обдали водою і начисто вимили кам’яну накривку, насухо витерли її, поклали ниць сьомого й налягли на його кінцівки. Помічник головного жерця тримав сьомого за голену голову. Сам головний поволі наближавсь до дольмена, здійснюючи в повітрі приписані богами складні рухи новим кам’яним ножем. Слідом за ним йшли два молодших. Один з них благоговійно ніс на витягнутих руках щось на кшталт дев’ятилапого павука розміром з кулак, інший — кілька кам’яних фляконів.
Він розлігся на духмяній трав’яній підстилці поруч з іншими п’ятьма вже безсмертними і (хай се було небажано й навіть небезпечно) трохи підняв голову та, скосивши очі, стежив за тим, що відбувалося біля дольмена-вівтаря. Йому не видно було всіх подробиць дійства, проте їх неважко було вгадати. Ось головний жрець відкоркував перший флякон й омив свої руки та білу шкіру потилиці сьомого, от зробив призначенні надрізи. Молодший жрець щедро ллє рідину з другого флякона, отже, головний відтягнув шкіру скальпу. От з усіх сил напружились ті, що утримують кінцівки сьомого, отже, знято потиличну кістку. Голосніше звучить хор жерців — це наближається кульмінація.
Ось!
Головний висмикує з глибокої рани тріпотливу сіро-сизу грудку плоті — мозочок, демонструє його усім присутнім й кидає собі під ноги на кам’яну тарелю. Молодший буквально перевертає на розміжчену заюшену потилицю сьомого третій флякон, а головний швидким точним рухом опускає туди дев’ятилапого павука, потім ставить кістки на місце й розправляє шкіру скальпа. Повторно омиває потилицю сьомого вмістом четвертого флякону, а молодший жрець, що ніс павука, напуває його заспокійливим відваром з останнього.
Усе, віднині сьомий теж безсмертний.
Хор почав покликаючу з мороку пісню, решта жерців напружено виструнчилася та похитуючись взад-вперед, притупуючи на місці почала подумки покликати до вічного життя того, хто простягся на вівтарі.
Він полежав деякий час із заплющеними очима, з насолодою вдихаючи пахощі свіжозірваного зілля, квітів, листя та смолкої хвої, що їх виливала підстилка, і набираючись сили від землі. Потім ледь повернув голову і почав спостерігати за богом. Той стояв, недбало спершись на триліт12, величезний, молочно-білий від маківки до п’ят. Бог уважно стежив за дійством, проте з виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що він відчуває і про що думає. Очевидно, бог спостерігав за кволим, проте невблаганним рухом тіні менгіра, все інше його мало цікавило…
О жах!!! Хор закликав до життя лише восьмого, а лиховісне чорне вістря вже повзе по низькій стінці дольмена! Невже тінь впаде на вівтар перш ніж жерці впораються зі своїми обов’язками?! Невже на всіх них чекає смерть…
Молодші жерці перестали похитуватись, захвилювались, почали ремствувати: сьогодні всі, включаючи головного, діяли з максимально припустимою поспішністю, проте успіху не досягли. Так може боги насміхаються над ними?! Неможливо ж вкластися в такий короткий час, якщо не порушувати ритуал, просто неможливо…
— Вислухай мене, головний! Вислухайте всі.
Молодший жрець впав на коліна, впустив кам’яні флякони, та його ламкий юнацький голос звучав у повній тиші незвичайно впевнено:
— Боги звеліли завершити обряд до того, як тінь менгіра впаде на вівтар. Але якщо скласти біля його основи багаття, світло прожене пітьму. Баритися ніяк не можна. Дайте скоріш вогню! Адже боги не сказали, що саме місяць має освітлювати менгір, який кидає тінь…
Спочатку всі завмерли, вражені блюзнірським вчинком жалюгідного незначного помічника, котрий лише нещодавно перейшов з учнів у розряд молодших жерців. Але от над кромлехом загуло, заухкало, завило. То реготав бог. Реготав і могутньо плескав у долоні. А гучне відлуння виривалося з кам’яного кільця й лунало далеко довкола.
— Слава тобі, юначе, — почав главний жрець, що першим оговтався від здивування. — Слава тобі, бо ти, здається, зрештою знайшов засіб подарувати своєму народові дев’ять безсмертних. Безперечно, таке рішення підказали тобі прихильні до нас боги, які часом вибирають для досягнення своєї величної мети наймізерніших. Ти мав сміливість виконати їхню волю, твій вчинок не буде забутий, і пам’ять про нього не зникне довіку.
Молодший жрець підвів схилену до того голову. Вираз страху й відчаю поступово зник з його обличчя, мінившись майже дитячою радістю. Проте очі головного жерця тієї самої миті сказали йому те, що слідом повторили вуста:
— Але ти занадто дозволив собі, юначе. Ти втрутився в хід божественної церемонії. Немає тобі за це вибачення! Ось тобі!!!
Забагрянений кров’ю восьмого кам’яний ніж ще не перейшов до рук помічника. Оцей ритуальний ніж якраз і здійнявся над головою зарозумілого, виблиснув в місячнім сяйві — і покірний керуючій ним волі увійшов в основу шиї юнака. З перерізаної сонної артерії вдарила кров. Та не встигло ще пом’якле тіло молодого жерця торкнутись землі, як в кромлеху прогримів заклик:
— Вогню-у-у-у!!!
Миттю все, що лише могло горіти: хмиз з верхівок восьмого і дев’ятого менгірів, жмутки гілля, облиті живицею поліна, драбина, ба навіть плащі жерців — усе це було скинуто до підвалини дольмена й підпалене. Спалахнув сліпучий вогонь, тінь менгіра перелякано шугонула до триліта, на який спирався бог. Коли ж від розведеного похапцем вогнища лишилась тільки купа тліючої жарини, гостра тінь повернулася на вівтар, та не знайшла там нікого, адже повернутий з мороку дев’ятий безсмертний цього часу вже приходив до тями на трав’яній підстилці.
І тоді над кромлехом здійнявся, підхоплений юрбою за зовнішнім валом, ще тривалий час не змовкав крик торжества. Ще довго хор жерців співав хвалебні гімни. Потім урочисто ховали молодшого жерця, приєднавши його остигаючий труп до тіл спаплюжених мороком кандидатів у безсмертні, дев’ятеро з яких було вбито місяць тому, ще дев’ятеро — два місяці тому. Спалювали повиймані мозочки безсмертних. І знов лунали жрецькі гімни. Безсмертних декілька разів провели по внутрішньому колу, примусили піднятись на зовнішній вал, щоб показати зраділому народові. Коли ж процесія повернулася всередину кромлеха, бог повільно виступив з-за триліта і наблизився до них. Всі впали долілиць і благоговійно дослухалися до слів, вимовлених гучним розлогим голосом:
— Доблесні брити! Сьогодні відважний юнак, який виріс поміж вас, довів, що ви достойні безсмертя як народ. І заплатив за се найдорожчою ціною, яку тільки й в змозі платити людина і яка є власне життям. Він один викупив вас дев’ятьох. Ви ж тепер викупите решту! Віднині горді брити можуть не боятись войовничих ромеїв13, тому що ви безсмертні.
Зрозуміло, безсмертні не в усьому, проте все ж живучі більш ніж решта. Взявши собі жінок, ви народите із стегон нащадків і в кожному другому, чи при необхідності в третьому поколінні знайдете спадкоємця по плоті, готового прийняти в свою голову накопичену вами пам’ять. Жерці подбають про ваше навчання – ба — навіть допоможуть вам вперше, але в майбутньому ви цілком самостійно впораєтесь з усім цим. Нащадки не стануть чинити опір волі вашого мозку, навпаки, вважатимуть її цілком природною і гідною якнайбільшої поваги. Мозок потурбується також про те, щоб рани, що лишились після операції, загоювались якнайшвидше, і зцілення буде проходити в майбутньому значно легше. Ви навіть перестанете накладати пов’язки на голови.
Та не, ясна річ, не головне. Найвеличніша ваша ціль, в ім’я якої ви існуєте віднині — збереження пам’яті народу і самого народу. Хай ромеї навіть підкорять вас — ви перейдете в тіла людей, близьких до завойовників, а потім і в тіла самих завойовників. А якщо будете живі ви, буде живий і народ, що породив вас, бо жива буде його пам’ять, і ви потурбуєтесь про те, щоб підкорених не знищували і не пригноблювали, але щадили. Ви назавше станете таємною зброєю бритів! Вас позбавили сьогодні колишніх імен, сьогодні ж вам дадуть нові14; тіла ж ваші залишаться при вас. Так само буде і з судиною пам’яті, котра почне переходити з одного минущого тіла в інше, лишаючись нетлінною. Ви просили про це нас, своїх богів, і хай так буде доти, доки ви самі не визнаєте за необхідне обірвати цей ланцюжок.
Безсмертні підвели перев’язані голови, жерці почали перелякано перешіптуватись. Та велетенська біла фігура заколивалась у повітрі, почала зростати й зростати, затуляючи місяць, котрий сповз вже до небокраю, а коли вона нависла над кромлехом, нагадуючи таку собі сяючу хмару, люди, які поскорчувались від жаху на землі, почули загадкові слова:
— Так, визнаєте за необхідне вчинити таке! В нікчемному коротесенькому житті своєму ви марите про безсмертя. От воно подаровано вам. Та з роками приходить мудрість. А з незліченними роками –невимірна мудрість. І рано чи пізно ви зрозумієте, о доблесні, безстрашні, але дикі поки що людці, що безсмертя — аж ніяк не найкращий вихід. Одним життям можна викупити дев’ять, проте протиприродно сплачувати конечною мірою — за безмірність…
4.
Ось так і приходить ця горезвісна божественна мудрість: просто, звичайно, поміж двома шедеврами Керін (ніякі страви не вдаються їй краще ніж яблучний пудинг та бісквіти), коли ти стомився лічити прожиті тобою століття, але от зараз оточений численними близькими, які внутрішньо напружені й очікують від твого вісімдесятиріччя казна чого, чекають дійсно не опираючись, але скоряючись, як і обіцяно богом.
Чекають востаннє.
Так, мабуть востаннє…
Ким все ж таки був бог? От воістину питання питань! Жерці-друіди вчили його та інших благоговійно завмирати при самому цьому слові. Не замислюватись, не розумувати, не міркувати, а автоматично і беззаперечно підкорятись величі такої недосяжно величної істоти та поняття разом. А якось він навіть мав за честь на власні очі бачити Бога й лишитись живим, що загалом вдавалося рідко кому з непосвячених. Більш того, осяяний невитравним відбитком тої зустрічі зробився безсмертним. Хай неназавжди, але значно більше від інших. Тоді вони не були рівні самим жерцям і тим більш богам, були нижчі й від вождів. Кажучи сучасною мовою, безсмертних збирались використовувати суто в утилітарних цілях — для збереження народу. Та ось народу нема, вождів нема, жерців нема. Інші безсмертні теж зникли. Є один він, і є життя впродовж у два з гаком тисячоліття. І зрештою прийшла мудрість, яку пообіцяли зниклі боги. То має він право хоча б задати собі це питання питань?! Безперечно має.
Жерці казали: боги, серед яких про нас особливо піклується наш бог. Той самий.
Ромеї не заперечували проти місцевого культу, лише намагалися не дуже розібравшись в релігії друїдів нав’язати богові свої імена. Виходило, що це чи то Юпітер, чи то Сатурн, чи то Бахус, а мо’й Пан… Втім, ромеї так і не завоювали їх як слід: острови були занадто далекі від апенінського чобота15, що топтав світ, а брити занадто непокірні. Так що побоювання жерців та вождів цього разу не виправдалися, дев’ятеро безсмертних стали ніби й не дуже потрібними (і добре, що увага людей була відвернута від них, так значно легше було загубитись і зробитись непомітними з одного боку і стати легендою з іншого), а в чотириста сімдесят шостому році Одоакр довершив починання Атіли і Аларіха, і відтоді Вічне Місто перестало бути джерелом загрози для бритів16.
От хто вже завдав їм жару, так це англи, сакси, юти та фризи. Котрих в свою чергу добряче “поскубли” похмурі нормани. Проте мудрі безсмертні без великих зусиль утримувались щонайменше на середніх, а то й на найвищих щабелях ієрархічної структури суспільства в усі смутні часи. І більш-менш успішно робили свою справу. Навіть в епоху Вільгельма Завойовника їх лишалося восьмеро з дев’яти. Та що почалось потім!..
Великий Пан помер на декілька віків раніше від Імперії17, і люди миттю поспішили встановити на вакантне святе місце розп’ятого Христа. І якщо боги язичників-друідів не потерпали від язичників-римлян, то єпископ зробив з них огидливих чортів. Англіканці проклинали їх не гірше від католиків. Вчені скептики взагалі заперечували все на світі, так що в останні роки Джеремі не раз спадало на думку щось занадто чудернацьке, ба навіть хибне:
а чи був бог насправді?
Звісно, був! Адже бачив він велетенську білу постать біля триліту на власні очі.
Та як се на власні очі, коли ті очі належали тілу, що давно зотліло в землі. Може, йому все це просто наснилося…
Ні, кромлех залишився. Років з десять тому там навіть велися археологічні розкопки, і прочитавши коротесеньку статтю в газеті Джеремі відвідав їх, після чого пожертвував кругленьку суму в якийсь фонд (а що тут особливого? примха аристократа, що з’їхав з глузду). Розмовляв з археологами. Так, досить незвичайний кромлех, і користувалися ним, очевидно, дуже короткий час, хоча споруда в порівнянні з іншими відносно велика. Нехарактерний дольмен, незвичайний, поховання дев’ятнадцяти чоловік, більшості з яких проводили чи принаймні намагалися провести трепанацію черепа (і це в ті часи?!). На верхівках семи менгірів невідомо для чого розкладали багаття, там же знайдено обгорілі кам’яні ножі. Вогнище розводили й біля самої стінки дольмена.
А чому біля бокової стінки? Чому не перед дольменом чи не на його накривці? Чому на місці вогнища знайдені засмаглі культові речі й деталі одежі друідів? І чому в результаті, витративши стільки зусиль на зведення кромлеху й провівши незрозумілий ритуал, люди геть усе кинули і більш ніколи не повертались сюди? Суцільні загадки…
Джеремі слухав просторікування шанованого кембріджського професора, запрошеного на розкопки для надання консультацій. А сам усе кидав погляди через плече. Вони стояли саме на тому місці, де були травяні підстилки для відпочинку безсмертних. Бог очікував завершення дійства он за тим трилітом, поперечний та лівий менгіри котрого тепер впали на землю.
Джеремі знов знайшов під ногами твердий грунт тільки повернувшись до кромлеху. Бог дійсно був, і в нього в потилиці сиділа подарована ним штучка, яка тепер владно вимагала нового, молодого й здорового тіла. Якщо бог залишив настільки відчутний предмет, він не міг бути плодом фантазії “темних” друідів чи то наведеною ними масовою галюцинацією, наслідком колективного психозу або ж холодним кам’яним ідолом, якому сліпо та бездумно поклоняються і якому приносять в жертву живих людей.
То ким же він був? Пришельцем-інопланетянином? Чи пришельцем-землянином з далекої Індії, а може й з Тібету, з загадкової Шамбали?
Ким би він не був, він був — богом. Він був — мудрим. Боги завжди відрізняються мудрістю, а він обіцяв це своїм створінням — безсмертним. І здається найвищий вияв двохтисячолітнього досвіду якраз полягає в тому, щоб… вчасно піти?!
Бог теж пішов. Непомітно і вчасно. Він здіймався над трилітом, хмарою клубочів над кромлехом, був занадто помітним — а яким чином, коли й куди зник, не міг би сказати, мабуть, і сам головний жрець. Саме так йдуть зі сцени істинні мудреці. Жалібне голосіння німф чи храмова завіса, що роздерлася надвоє — пізніші вигадки жалібного до самого себе натовпу, в якого колективна душа роздирається навпіл від туги по покровителю, який покинув її сам на сам з невідомим прийдешнім.
Боги приходять та зникають, лишається — Бог.
Народи і релігії теж приходять та сходять з історичної сцени, людство ж лишається.
Безсмертних породили брити (сміховинно мала купка дикунів) за допомогою власного божка, невимірно жалюгідного в порівнянні з Богом. Та й яка, власне, різниця між бритами, англо-саксами, норманами, англійцями, а тепер ще й американцями, якщо всі вони — люди…
Безглуздо намагатись силоміць зберегти межі краплі, якщо це крапля води в океані води.
Ірвін відбув в Новий Світ одне життя тому, та так і загинув там. Тоді Джеремі, який був на той час власним дідусем Олівером, гадав, що його повсякчасний покровитель все ще не може знайти собі місця після образи, яку йому учинив Свіфт, чи просто бажає спостерігати за життям емігрантів. Тепер же Джеремі розумів: передостанній безсмертний вирішив зійти зі сцени життя подалі від батьківщини. Залишити Англію, як свого часу бог залишив кромлех. Олівер отримав тоді з Америки коротенького листа:
“Друже мій, я зрозумів: наш час настав.
Твій І.В.”
Отримав — і не повірив. Йшов з життя Ірвін. Він же відкупник Джекоб. Він же сер Вольдемар. Той, хто рятував його з усіх скрутних становищ.
Як це сталось?! Невже дійсно час іти…
Тоді Олівер не повірив наставникові…
***
…Незважаючи на те, що літо було в розпалі, в коминку тріскотіли смолкі соснові поліна. Піт градом котивсь з чола, коли старий підходив до граток і ворушив коцюбою оцупки. Вогонь зараз знадобиться.
— Дідусю, почитай про Гулівера.
Як не дивно, маленький Джері дуже любив цю прокляту всіма безсмертними книжку, а в третю подорож був просто закоханий. Олівер ніколи не тримав в своєму домі цю гидоту, а першу ж книжку “Подорожей”, куплену колись Геленою, порвав на шматки і власноручно спалив в цьому самому коминку. Але малюк так голосно та несамовито ревів, що в справу втруталася його дружина Олівія-Літиція, несправедливість перемогла, й відтепер Олівер змушений був час від часу долаючи відразу читати Джері про ліліпутів, гуігнгнмів і — гай-гай! — неодмінно про струльдбруґів.
Взагалі то була не єдина прикрість в теперішньому його житті. Прикрості були не тільки того порядку, що “світ котиться в тартарари, а державою правлять різні пройдисвіти, що невідомо як понабивали кишені дзвінкою монетою”. На це скаржилися старі люди в усі часи (що Оліверу було достоту відомо). Все йшло шкереберть в нього особисто. Починаючи з того, що він необачно зв’язав своє життя із завзятою вікторіанкою Олівією-Літицією (Олівер та Олівія: який, здавалося б, вдалий союз!) і закінчуючи самотністю, що прийшла по невдаваній смерти Ірвіна.
Нічого, он перед ним на канапі сидить та лупає оченятами спадкоємець, котрим він зараз і скористається. І там, в новому тілі почне нове життя. “Я тобі покажу Гулівера! Ти в мене сам викинеш цю бридку книжку, маленький негідник!” — подумав Олівер, а вголос стверджувально мовив:
— Певна річ, ти хочеш послухати про відвідання Лаггнегга.
— Ну будь ласка, дідусю! — маленький Джері пожвавішав. Старий відвернувся, попрямував до вікон і заходився ретельно запинати штори. Треба було виключити щонайменшу можливість наглядання за тим, що відбудеться тут за кілька хвилин.
— Тобі подобається слухати про струльдбруґів? Чути се від мене?
— Ще й як подобається, дідусю.
В принципі все нормально. Штучка безсумнівно належним чином вплинула на спадкоємця. Джері такою мірою схожий на нього і на їхніх предків аж до Пітера зовні! І так любить дідуся Олівера. І теж мріє про вічне життя. Справжнісінька фамільна схожість! Просто він не розуміє деяких нюансів, але ж на те він і дитина.
— Річ у тім, Джері, що тут письменник висміює струльдбруґів. Вони жалюгідні, мізерні, ба навіть мерзенні істоти.
Малюк не розгубився:
— Дідусю, а якщо б вони не хворіли та не старіли, усе було б просто надчудово!
Олівер приязно посміхнувся, опустився на канапу поруч з онуком, ніжно обійняв його за плечі й дивлячись просто в очі спитав:
— Ти в цьому певен?
— Авжеж, дідусю.
Старий зсунув сиві кошлаті брови до перенісся, напустив на себе таємничий вигляд і вкрадливо запитав:
— А якщо б і справді існував засіб щоразу повертати молодість, як б ти до того поставився?
Малюкові оченятка так і засвітилися, пальчики розтулилися, і книжка про Гулівера випала на підлогу.
— Це правда, дідусю?
— Правда, — прошепотів Олівер, підвівся, пішов до сусідньої кімнати (щоб перевірити, чи немає там кого та замкнути зовнішні двері) й повернувся зі склянкою оранжаду.
— Та перш ніж вислухати мене випий-но оце, друже. Щось я перестарався з каміном, тут занадто спекотно, — мовив старий лагідно. Джері одним духом осушив склянку.
— Я трохи провітрю.
Олівер вийшов у сусідню кімнату і вдав, що відчиняє вікно. Коли ж подивився на онука через відкриті двері кабінету, малюк міцно спав.
— От і гаразд, друже. Тепер зачинимо двері, щоб ти не застудився, — голосно мовив Олівер. Повернувшись до кабінету, він замкнув на два оберти і внутрішні двері і заткнув замкову шпаринку малесенькою ганчірочкою, а ключ поклав до кишені онукових штанців. Рештки оранжаду вилив із прихопленої з собою кришталевої карафки у коминок, поворушив коцюбою оцупки і нарешті взявся за головне, діючи чітко та без зайвої поквапливості.
З нижньої шухляди масивного бюро червоного дерева витяг два великих простирадла і, розстеливши їх в кілька шарів на підлозі перед канапою, вийняв звідти рушник. З потаємного відділення видобув кілька фляконів та гострий, як лезо ланцет. Роздягнув по пояс маленького Джері, зняв з себе жилет та сорочку, охайно розклав одяг на канапі, але передумав і переніс її на стілець з високою спинкою (такі стільці йому завжди подобались), аби ненароком не забризкати кров’ю. Висунув з-під канапи тазик з водою для обмивання. Поклав онука на простирадла долілиць і сам ліг поруч.
Він зробив операцію точно, легко і впевнено, мов досвідчений хірург. І навіть значно краще та майстерніше від будь-якого хірурга в світі, оскільки діяв не дивлячись ні на потилицю малюка, ані на власну. Просто під час пересадки дев’ятилапого павука щоразу відбувалася дивна річ: в нього мовби з’являлось третє око, котре чарівним чином трималося в півметрі над підлогою та керувало рухами його рук, що лили й втирали в шкіру рідини з фляконів, орудували ланцетом, відтягували шкіру, розсовували кістки, міняли місцями частини мозку. Сьогодні він жодного разу не помилився, як не помилявся і під час минулих операцій, як не помилявся жодного разу ніхто з безсмертних.
Більш того, операція один раз зазнала ускладнення. Сталося це в похмурому чотирнадцятому сторіччі, коли двох безсмертних поспіль застигли зненацька, схопили та спалили на повільному вогні як чаклунів. А спіймали їх через те, що після пересадки павука колишній його носій гинув, хлопчики-спадкоємці не встигали добре сховати труп з розтрощеною потилицею і попадались на гарячому. На щастя для безсмертних, що лишилися в живих, Уільям придумав не спалювати вирізаний мозочок, а підсаджувати на місце павука. Що й зробив дуже вдало з маленьким Коліном. За ним теж стежили монахи (як за четвертим підозрюваним), та коли вони виламали двері і побачили поруч із живим і здоровим (як завжди) хлопчиськом також живого, але, на жаль, причинного дідугана, то розгубились від несподіванки і пішли геть піймавши облизня. Звичайно, пересадка була більш складним процесом, зате не таким підозрілим для решти людей. Надалі нею успішно користувалися всі безсмертні.
Та незважаючи на вдалу знахідку, підозра в чаклунстві час від часу падала на них. І якщо Уільям з Коліном щасливо уникнули тортур і вогнища, то їхній не дуже віддалений спадкоємець Годфрі усе ж потрапив до рук фанатичних невігласів у рясах.
Така була остання здорова думка Олівера, що народилася перш ніж павук відірвав свою дев’яту лапу від верхів’я стовбура його спинного мозку. Далі операцію вів вже маленький Джері…
5.
…Хлопчик отямився першим, як і слід було після операції. Перш за все він діловито обмацав власну потилицю і обстежив дідусеву. Не враховуючи засохлої на волоссі крові (ну, це легко усунути), на шкірі лишились тоненькі рожеві рубчики, майже в тих самих місцях, що й старі, ледь помітні тепер. Просто не збагнути, як дідусь Ентоні примудрився посадити спадкоємцю Джекобу лілову пляму на лоб, оперуючи потилицю! Далебі, він пошкодував сонного зілля, і хлопчисько почав крутитися від болю в розпалі пересадки. Інше пояснення знайти важко. Загалом у спадкоємців хоча б другого порядку рани згоювались майже миттєво. “Не те що вперше чи в сердеги Пітера!” — подумав Джері і миттю вловив себе на думці, що відчуває себе та зовнішній світ якось по-іншому. Але відповідь негайно прийшла сама собою.
— Еге, дідусю, он про яку вічну молодість ти говорив!.. — весело скрикнув хлопчик, здригнувся, трусонув головою й розсміявся. Виходило, він казав це сам собі: адже безсмертний тепер не дідусь Олівер. Безсмертний тепер він. Здорово!
Джері піднявся рачки, обережно сів навпочіпки, ще обережніше підвівся на ноги і зробив непевний крок. Павук відгукнувся слабеньким запамороченням. Хлопчик кілька разів нахилився і присів, пройшовся туди-сюди по кімнаті. Цього разу павук вів себе бездоганно. Отже, призвичаївся, прижився. Гаразд!
Тихенько насвистуючи крізь зціплені зуби, Джері підтягнув дідуся до тазу, вимив і висушив рушником його волосся (про старого належало потурбуватися перш за все, лікар може забажати оглянути його), потім вимився сам, вимив та сховав у потаємне відділення бюро ланцет і флякони. Червону від крові воду вилив у діжки фікусів, які росли біля зашторених вікон (так от чому дідусь Олівер утримував тут ці некрасиві рослини, на яких малюк непомітно обламував листя!), прибрав таз під канапу. Кинув у коминок заплямовані простирадла і рушник (полум’я, що почало потроху згасати, впоралося з вогкою тканиною і знов весело затріскотіло). Дещо згадав, імпульсивно ляснув себе по лобі (на що павук відреагував легеньким поколюванням в ділянці потилиці: мовляв, обережніше, малюче, я ще погано почуваюся на новому місці, хоч ти вже рухаєшся досить впевнено) й укинув туди ж ненависну віднині книжчину Свіфта. Одягся, одягнув дідуся, розвернув його ногами до канапи (неначе той впав з неї на підлогу). Нарешті напоїв і його заспокійливим, сховав останній флякон, витяг із замкової шпаринки ганчірку, відкрив обидві двері та прожогом побіг по коридору, галасуючи на всі заставки:
— Мамо! Маму-ню-у! Бабусю! В дідуся приступ! Допоможіть! До-по-мо-жі-і-і-іть!!!
Коли перелякана Олівія-Літиція та слуги збіглися до кабінету, Гелена намагалася вивести звідти розпатланого, заплаканого Джері, що, проте, опирався з усіх сил (такий малий облудник!), Олівер почав приходити до тями. Пересаджений йому дитячий мозочок не міг впоратися з таким незвично великим, просто надзвичайно велетенським для нього тілом, тому рухи старого були безглузді та вайлуваті. Він белькотів щось незрозуміле (пам’ять колишнього безсмертного завжди незворотньо порушувалась).
— Господи, Олівер! І ти теж, — прошепотіла тремтяча Олівія-Літиція.
***
Все-таки чому він зробив це минулого разу? Чого не послухався мудрого старого Ірвіна та перекочував у себе нинішнього? Нащо тягнув останні сімдесят з гаком років?
Жага до життя. Саме так.
Жага до життя виявилася в нього сильнішою, ніж в інших, через ту саму незаплановану пересадку павука, коли сер Кларк втратив голову, сунувши носа в безглузду бійку Плантагенетів. Що за дивовижна епоха була: назвою найкрасивішої квітки прикрили найбридкіші криваві чвари, в яких правляча династія пожерла себе саму, і навіть безсмертний устряв в справи смертних, за що заслужено наклав душею! І вирваний з небуття іншими безсмертними Пітер ніс на собі відтоді незримий відбиток епохи, за якої виживали лише ті, хто волів вижити будь-що, всупереч всьому.
Першим вирішив добровільно припинити існування Челсі. Він завжди не любив розтлумачувати мотиви своїх вчинків, часто відмовчувався, в той же час вибухаючи довгими тирадами. Після того як Свіфт висміяв струльдбруґів, Челсі зрозумів, що безсмертні більш не потрібні на цьому світі й уникнув омолодження. Вони з Джекобом захвилювалися, чомусь кинулися в Ірландію до опасистого понурого декана собора Сен-Патрік. А чого вони досягли? Просто сей сварливий памфлетист буквально сприйняв прощальну погрозу сера Дугласа (от іще один сплеск жаги до життя: не в звичаях безсмертних було погрожувати, крім надзвичайних випадків), став до нестями підозрілим, кінець кінцем збожеволів від неминущого побоювання бути вщент пошматованим злостивими струльдбруґами та сконав од жахливого головного болю.
Коли ж королівський відкупник Джекоб дожив до нащадка Ірвіна, він теж нарешті збагнув, що потреба в безсмертних вже давно відпала. Та на відміну від Челсі пояснив причину свого відходу з життя коротеньким листом. Олівер не повірив! Йому потрібно було побути ще й Джеремі, щоб за цим святковим столом звести докупи декотрі, здавалося б, прості істини.
Річ не в тому, що він не може вбити маленького Джорджі. Це не вбивство, як вважав клятий ірландець. Особистість Джорджі не буде пошкоджено, не буде придушено. Більше того — вона значно збагатиться, прийнявши в себе і приєднавши особистості всіх безсмертних, що жили до нього. Проте з момента пересадки життя малюка буде підпорядковане абсолютно новій цілі. З цього моменту він не зможе робити що завгодно, вчиняти будь-що просто заради власної втіхи. Він зобов’язаний буде вирости, досягти певного соціального стану, оженитись, народити обов’язково сина, в якого народиться обов’язково схожий на Джорджі онук, а в разі необхідности з’явиться і правнук, в потилицю якому треба буде неодмінно підсадити павука.
Та найбільша прикрість усе ж не в жорсткій обов’язковій програмі життя. Безсмертні і справді більше нікому не потрібні! Жерці-друїди і вожді хотіли, щоб вони не дали зникнути бритам. Що за жалюгідна ціль! Дійсно, не варто було благати в богів такої величезної милости задля такої дрібнички. Хоча така ціль цілком відповідає місцю цього племени в історії людства. Брити не зникли, вони змішалися з англо-саксами, що, в свою чергу, змішалися з норманами. Безсмертні вберегли їх від загального винищення, та не від змішування з іншими народами (від цього їх не міг, та й не зміг би вберегти ніхто). Отже, безсмертні давно вже виконали своє завдання, адже безглуздо вберегати людство від себе ж! Крапля води продовжує існувати в океані води, рівномірно розподілившись у океані. А океан сам про себе подбає, тут вже ніякі безсмертні не потрібні.
От і виходить, що Джеремі ледь не обдарував нащадка долею жалюгідного дивака, ледь не зробив з нього спадкоємця мук. Чим він сам займався все життя? Шокував establishment18 приязню зо всілякими там письменниками, хай талановитими, але безрідними? Так, він міг протегувати їм (це шляхетно), та не міг приймати як рівних у власному домі. Міг жертвувати розумні суми в фонди різних університетів та академій (це ще шляхетніше), але не міг розтринькувати сімейні капітали, адже родина… спадкоємець…
А чи багато користи з того, що, бачивши на власні очі і нещасну королеву Анну, і Річарда-Левове Серце, і Вільгельма Завойовника, і вікінгів, і римлян, і друідів, і багатьох інших, людина консультувала творців історичних фільмів та спектаклів? Що міг вдіяти він проти так званої художньої правди й лявини сценаріїв, які проходили поза його увагою! Сам же потяг до збереження традицій — риса, докорінно притаманна англійському характерові, і не потребує ніякої зовнішньої підтримки; отже, і в цій якості безсмертний не потрібен. Якщо древні розраховували вберегти старовинні звичаї за допомогою спеціальних хранителів, се теж було їхньою помилкою (втім, останню спричинила та сама пристрасть до підтримання традицій). А виявлені помилки належить виправляти, хіба ні?..
Маленький Джорджі сидить ліворуч від нього зразу ж після Уолтера. Керолайн вельми неприязно поглядає через стіл на малюка, котрий напхав повен рот бісквітами, не зважаючи на перестороги мами Лінди. Ще б пак! Онука Лінда й правнук Джорджі опинилися майже на самому почесному місці, як і вона сама, дружина найстаршого сина Джеремі Томаса. І все тому, що Джорджі тепер є улюбленцем, як колись ним був Деніел. Якби та стара печериця знала, чим викликана ота любов до спадкоємця по плоті, її б не точила заздрість. Втім, Керолайн можна і поспівчувати: відтоді як Флетчер став вдівцем, вона втратила милу серцю служницю, що їй вона звірялася в усіх своїх таємних інтрижках. А Керін на роль повірниці аж ніяк не годиться. От вже воістину варті одна одної жінки: Олівія-Літиція, Керолайн і покійна Урсула. І Флетчер мабуть так само терпів від своєї благовірної, як дідусь Олівер від своєї. Їхні долі зплелися докупи, хоча жили вони в різні часи і вийшли з різних прошарків суспільства. А це зайвий раз свідчить, що людство у своїй масі досить однорідне, а однорідні системи підтримки не потребують. Отож, час виправляти помилку предків та піти назавжди…
Піднявшись з-за столу і ні на кого не дивлячись, Джеремі коротко наказав:
— Ліндо, будь ласка, приведи Джорджі в мій кабінет хвилин через двадцять, — і попрямував до виходу. Всі миттєво замовкли й напружено завмерли (либонь подумали: справді, почалося! А от і помилилися, пані та панове, вельмишановні нащадки-домочадці, не почалось, ба навпаки все закінчується), тільки Саймон голосно мовив:
— Джері, старий, тримайся! Ти ж, далебі, виглядаєш молодечо навіть у свої круглі вісім десятків.
В кабінеті він перш за все дістав з сейфа і поклав на стіл конверт із заповітом, до якого було додано новий пункт: не проводити розтин його тіла ( в жодному разі не можна дозволити лікарям знайти павука). Десяти хвилин сповна вистачило, щоб полити фікуси безцінними рідинами з фляконів, що зберігалися в потаємному відділенні старовинного бюро.
Джеремі озирнув кабінет хазяйським оком. Тут все було як за часів дідуся Олівера. Тобто при ньому попередньому. Джорджі теж міг би зберегти обстановку, хоча тепер напевно не збереже. Кому-кому, а Джеремі була достоту відома спадкова нелюбов малюка до фікусів.
Старий зняв сюртук, жилет, краватку, обережно повісив їх на високій спинці стула, розстебнув два верхніх гудзика сорочки та приліг на канапу. Більш за все йому хотілося побачити зараз маленького Джорджі і сказати йому щось на кшталт: “Розумієш, малюк, Джонатан Свіфт дуже помилявся, коли описував своїх струльдбруґів. Це все вигадки! Просто він ненавидів дворян, а заразом і англійців, а безсмертні — то дворяни духа, та й до того ж жили вони в Англії…”
Чи просто потиснути простягнуту до нього ручечку правнука та прошепотіти нісенітницю, яка нічого конкретно не означає: “Джорджі, дружок мій маленький, тримайсь!”
Вересень — жовтень 1991,
1.1.1993, 1 год. 20 хв. після
півночі — 26.02.1993; укр.пер.
і комп’ютерний наб. —
червень — липень 1996
1 Едуард IV, ставленик партії йоркістів у війні Червоної і Білої Троянд (тут і далі — прим.авт.).
2 Генріх VI, ставленик партії ланкастерців у війні Червоної і Білої Троянд; був неспровна розуму.
3 Настоятель невеликого католицького монастиря.
4 Рік заснування англіканської церкви.
5 Генріх VII, засновник династії Тюдорів. Його сходження на англійський престол знаменувало закінчення війни Червоної і Білої Троянди.
6 В “Листах сукняра” (1723-24р.р.) Дж.Свіфт так вміло провів широку політичну агітацію, що англійський уряд насилу відвернув народне повстання в Ірландії.
7 Ріка в Ірландії.
8 Провісник і астролог, проти якого Свіфт виступив під псевдонімом “Ісаак Бікерстафф” з серією памфлетів.
9 “Казки бочки” (“Казки про бочку”) — один з памфлетів Дж.Свіфта.
10 “Гримить лиш ізсередини порожнє” (В.Шекспір, “Король Лір”, акт 1, сцена 1).
11 Ритуальна споруда, що складалася з одного чи більше кіл поставлених вертикально величезних каменів-менгірів, з вівтарем, дольменом (рід гробниці) чи менгіром всередині і обнесена ровом чи земляним валом. Широко відомі в Великобританії кромлехи — Стоунхендж та Ейвбері.
12 Два менгіри, перекриті зверху третім у вигляді літери “П”.
13 Римлян.
14 Звичай, широко розповсюджений поміж самих різних народів. Таким діянням є присвоєння людині нового імени після здійснення якогось релігійного обряду. Так Савл після хрещення став Павлом. Христос нарік Левія Матвієм, а Симона — Петром. Після укладання заповіту з Єговою Аврам став Авраамом, а Сара — Саррою.
15 Форму чобота має Апенінський півострів.
16 Тобто Західну Римську імперію було повалено; Одоакр — вождь скірів, що скинув останнього римського імператора Ромула Августула; Вічне Місто — одна з назв Риму.
17 Звістку про смерть бога Пана люди одержали в епоху імператора Тіберія, себто десь між 14 і 32 р.р. н.е..
18 Вищий привілейований світ.