Не зажадай… нічого, що
є в ближнього твого.
(Вихід, 20:17)
1
Жахлива була ніч! Вітер налітав поривами, заплутувався в розкидистих кронах дубів, обурюючись на опір, починав скажено тріпати й ламати гілля, здирати й без того обрідне тьмяне листя, а звільнившись навалювався на земну твердь, розкидував купи зотлілого торішнього хмизу, здіймав хмари цього сміття у повітря, але остаточно розтративши сили в безглуздих своїх забавах зараз же впускав назад. Іноді до сміття додавалися дві-три жмені першого снігу, хоча найдрібніші крижані порошинки, що танули ледь торкнувшись до будь-якого предмета, й снігом-то назвати було важко. До того ж стугін і свист вітру час від часу заглушували інші, більш тужливі та протяжні звуки, від яких кров холонула: віддалене завивання голодної вовчої зграї.
Але що робить на вузенькій лісовій стежці в такий час зовсім молоденька дівчина? Навiщо й куди продирається вона в майже суцільній темряві? Краще б їй лишитись вдома, сидіти в теплі біля печi і займаючись якоюсь необтяжливою роботою, слухати цікаві та повчальні історії, що їх розповідає ласкава мамуня. Заради чого знадобилося їй міняти домашній затишок на небезпеки нічного лісу, монотонне хурчання прядки на ридання вітру та завивання вовків, а сповнене романтичної таємничості трепетне світло каганця на непроглядну темряву?..
Десь попереду блимнув ледь помітний вогник. Ось вона, довгоочікувана ціль ризикованої подорожі!
Побачивши іскорку світла, дівчина миттю втратила найменше самовладання. Нелегко було їй, подолавши почуття страху та забобони, відправитися одній у таке гибле місце. І вона майже дісталася… Саме майже! Невідомі й невидимі мешканці пітьми все ще могли накинутися на дівчину й враз роздерти. Гірше від того — живцем потягти у світ замогильних тіней й жахливих духів! І це незважаючи на безпосередню близкість до людського житла!!
А може навпаки — завдяки такій близкості? Адже тут живе дуже незвичайна людина… Саме так! От! От!..
Примарні істоти, що раніш ховалися за куп’ям, валунами, пнями і стовбурами дерев розправили широкі шкіряні крила, шуганули вгору, вищирили величезні ікла, розчепірили пазуристі пальці й приготувалися схопити подорожню! Зараз вона вмре…
Дівчина слабко скрикнула. Її серце забилося у грудях немов пташка в сильці, в голові запаморочилося. Не розбираючи дороги, вона кинулась напролом крізь низенький чахлий чагарник. Аби тільки встигнути вивернутися, вислизнути від страховиськ, котрі з усіх сил намагаються висмикнути з рук невеличкий кошик, хапають цупкими лапами, схожими на колючі віти за поділ домотканої вовняної сукні, за теплу хустку й за пасма світло-каштанового волосся, яке вибилося з-під нього, підставляють під ноги товсті зміїні хвости, майже невідрізнені від вузлуватих коренів…
— Хто там?
Дівчина трусонула головою, намагаючись прогнати ману, Виявилось, що вона стоїть просто перед похилившеюся, врослою по вікна в землю халупою, що притулилася однією стіною до крутого схилу пагорбка і щосили гримає кулачком у двері.
— Відчиніть, це я! — відчайдушно пискнула вона та заходилася калатати з новою силою, тому що в цю мить вітер завив особливо гучно і дмухнув так потужно, що дівчина ледь втрималась на ногах. В халупі завовтузилися, пробурмотіли: “Зараз, зараз, дай дверям спокій”. Потім пролунали тихі кроки, човгнув дерев’яний засув — і в слабко освітленому дверному прорізі окреслився чіткий силует. Дівчина відчула слабкість в колінах, хитнулася й схопилася рукою за одвірок, тому що господарка халупи була справжнісінькою відьмою в буквальному розумінні слова.
— Ну, чого стоїш? Заходь, коли прийшла, чого хату вихолоджувати…
Голос відьми не був страшним, грізним чи огидно-рипучим, хоча дівчина підсвідомо очікувала від жінки, яка спеціалізувалася на подібній діяльності, чогось огидного, грізного та страхітливого.
— Та заходь хутчіш, — нетерпляче повторила запрошення відьма і пробуркотіла собі під ніс: — Ці менi дівчата — справжня кара.
Безперечно, нічого погрозливого не було в її голосі. В ньому лише відчувалася безмежна стомленість, немов та, що говорила, несла за плечима невидимий, але непосильний тягар. А позаду сатанів вітер, ревіла й сікла сніговою крупою непроглядна пітьма, чатували жахливі чудовиська. А попереду було житло, нехай і жалюгідне, та людська істота, нехiй навiть відьма. І дівчина відважно переступила поріг, щоправда, задля вірності перехрестившися. З приводу чого хазяйка халупи глибокодумно промовила:
— Ну давай, давай, хрести ся. Всі ви перше сахаєтеся від мене! Подивлюсь он, як ти надалі з’являтися станеш.
— А що… іще треба буде приходити? — з завмиранням серця пробелькотіла мандрівниця, не насмілюючись полишити темнi сiни та увiйти у кiмнату. Відьма тихесенько мугикнула.
— Аякже, аякже: треба! Сама прибіжиш, знаю я вас, благонамірених. Либонь частенько будеш сюди бігати, наскiльки я розумію… Нумо, давай, виходь з сiней та підійди до вогнища.
— Чого се?! — миттю сполохалась дівчина. Відьма коротко позіхнула (немов вітер прошелестів в очереті на болоті) й почала заспокоювати гостю:
— Ти що, ти що, не збираюсь я тебе їсти. Це тільки в казках буває: потрапила у відьмин дім — лізь у піч. Просто я хочу краще роздивитись на тебе.
— Нащо се? — не вгамовувалась дівчина.
— Зрозуміти треба, хто і що ти є. Бо тарабанять в двері серед ночі, майже трощать її, запитуєш, хто прийшов, а тобі горлають: “Я!” Ото відповідь, годi й казати. Зрозуміти мені тебе треба, — пояснила відьма, взяла гостю за руку (від чого дівчина здригнулась), витягла на середину єдиної в домі кімнати, поставила проти вогнища і заходилася пильно розглядати. Дівчина спочатку стояла, втупивши очі у втоптану земляну долiвку, посипану дрiбнопосiченою травичкою. Проте нарештi цiкавiсть перемогла, i вона вирішила якомога уважніше придивитися до господарки халупи. Дiвчина гадала, що відьма виявиться таким собі потворним кошлатим страховиськом, одягненим в рам’я. Але всупереч її чеканням в зовнішності відьми, як і в голосі не було нічого відразливого. Навпаки, то була досить таки миловида жінка років сорока зі здоровим кольором обличчя, одягнена так, як одягаються прості селянки. Незвичайним був лише гострий погляд запалих зелених очей. Від цього погляду робилось вкрай незручно, хотілося зменшитись, мишкою забитися в найнепримітнішу щілинку й сидіти там тихесенько-тихесенько… Але зменшитися та сховатися, на жаль, не вдавалось. Доводилося витримувати цей погляд, здригаючись у душі.
— Так, я знаю, чия ти дочка. Твою матір звуть Гальшка, ба нi? — відьма посміхнулася й примружила праве око, яке було трiшечки темнiшим за лiве. — І живеш ти в невеличкому селищі, що за десять верст звідси.
— Як ви вгадали? — дівчина була вкрай здивована.
— Я тобі не циганка якась, щоб гадати, — зневажливо кинула відьма, — просто я знаю твою матір.
— Мою матусю? Та звідки ж вам її знати?
— Звідти ж, звідкiля й інших благонамірених, — відьма говорила тепер особливим чином, ледь розтягуючи слова і роблячи наголос на кожному складі, в очах же були водночас презирство, жаль та усвідомлення власної переваги. — Коли Гальшка виношувала під серцем тебе, їй було дуже зле. Мало того, що її безперервно нудило, та ще й час від часу біль, судоми та інше. Вона дуже страхалася втратити плід черева свого, все торочила про чиєсь “чорне” око та наведене прокляття. А хто допоможе чесній дружині потішити чоловіка дитиною, а гiднiй християнці полегшить страждання в дні вагітності? Може, ваш Бог?
Відьма гордовито взялася в боки.
— Аякже, чекай! Бог навпаки прокляв нашу праматір і змусив всіх нас страждати під час виношування. То ж допомогти може тільки усіма гнана відьма. Себто я. Звісно, довелось твоїй матері помучитися, а мені коло неї чимало потовктися. Зате он яка красуня виросла!
Вiдьма лагiдно посмiхнулася, оглядаючи дiвчину.
— До того ж і обличчям, й фігурою в Гальшку вдалася. Тільки… ба ні, тільки не фігурою! — вона з порозумінням всміхнулася. — Ти теж в скрутному становищі? Може, позбавитись хочеш?.. До мене ж із усяким йдуть, ні з тим, так з іншим, коли не зберегти, так навпаки… Ти тільки не соромся, все кажи, як є.
Під пронизливим відьмiним поглядом дівчина зашарiлася рум’янцем збентеження від шиї до коренів волосся і прожебоніла:
— Що ви, що ви, я ще не… незаміжня…
— Так це незаміжнім і потрібно, щоб ганьбу приховати. Заміжній-то що? Знай своє бабине діло. Та й досвідченіші вони, присплять дитину чи ще якось вивернуться… Та годі, зрозуміла я, що саме ти мала на увазi: ти не спізналася поки з мужчиною, i не про дитину мова. Так?
Дiвчина мовчки кивнула.
— Тоді у чiм рiч?
Дівчина мовчала. Відьма підштовхнула її до столу, посадила на розхитаний нефарбований ослончик, сама попрямувала в куток, де був кинутий оберемок соломи, вкритий облізлою шкурою невизначеного кольору, простягнулася на ній та наказала:
— Годі замикатися й відмовчуватися. Зуміла дістатись сюди, спромоглася мене розбудити — зумій і говорити. Почувай ся як удома. Кінець кінцем, зваж на те, що тут ти вже була… в материнськім череві! І хай не я тебе хрестила, в певному розумінні я твоя добра хрещена матінка. Так що сміливіш. Як тебе звуть?
Дівчина стріпонулася, поглянула на господарку халупи та майже вже наважилася відповісти… Але в останню мить щось все ж змусило її стриматися, і з чарівних коралових вуст не злетіло ані пари. Відьма тільки позіхнула.
— Добре, любонько, не хочеш — не кажи, справа твоя. Тільки я все’дно дізнаюся, ти особливо не розраховуй на мовчанку. А втім, помовч, либонь, так тобі полегшає.
Дівчина між тим й справді пожвавішала, заходилась роздивлятися на всі боки та уважно до всього приглядатися. Єдина кімната халупи була обставлена вкрай вбого: окрім абияк складеного з незграбно обтесаних каменів вогнища, оберемка соломи із шкурою, стола та розхитаного ослона, який хазяйка запропонувала гості, в ній був ще один трохи менший ослiнчик, і вздовж стіни з дверима тяглися в декілька рядів полиці, заставлені різноманітними горщиками, горщичками та коробочками. Стіна, біля якої було влаштовано вогнище, була насправді не стіною, а вертикально зритим схилом пагорба. З землі стирчало обрубане корiння дерев. Тут же були невеличкі дверцята — найімовірніше, то був вхiд до комори. В стіні навпроти оберемка соломи було ще малесеньке віконце, затягнуте потемнілим вiд часу бичачим міхуром.
Загалом, зсередини халупа мала такий самий злиденний вигляд, як і ззовні. І все ж той, хто перебував в хатині, відчував певну незвичайність. Як і завидiвши господиню оселі, що при досі звичайній зовнішності мала моторошно химерні, наскрізь пронизливі рiзнозелені очі й лякаючу всіх чесних людей професію. По-перше, кімнату осявало багряне світло вогнища, яке надавало господі таємничого вигляду. А оскільки в димар іноді завівав вітер, полум’я починало миготіти, і обриси предметів ламалися, мішалися з тінями. Також важко було сказати напевно, чи спить сама відьма, чи не спить, чи вишкірила зуби в посмішці, чи безгучно ридає. По-друге, в халупі було повно зілля. Не тільки глиняна підлога була посипана дрібно нарізаною травою. В усіх закуточках кімнати, під кожною стіною були звалені оберемки трав. Жмутики зілля, листя, свіжозірваного та сушеного, в’язки корінців звисали зі стелі й були розвішані по стінах. У вогнищі разом із смолкими дровинами також горіли якісь трави. Й усі ці різноманітні рослини, з яких дівчині була знайома хіба що чверть, наповнювали кімнатку абсолютно неповторними гіркувато-солодко-гострими пахощами й сумішшю чарівливості незаймано-дикої природи, безкінечної свободи і… таємничості.
Відчуття свободи розбивало останні кайдани страху. Таємничість розбурхувала розум, примушувала працювати глузд, що дрімав за умов звичайної сірої буденщини. Чарівливість природи збуджувала інстинкти. А оскiльки всі шпаринки в стінах халупи були щільно законопачені моховинням, а двері ретельно підігнані, у кімнаті було дуже тепло, майже спекотно. То ж замерзле тіло невдовзі вiдігрілося, i відтанувши душею й тілом, дівчина остаточно посмілішала, поставила на стіл кошик, який досі судорожно стискала в руках, тихо мовила:
— Так, я прийшла не через дитину, — і знов замовкла, очікуючи, що відповість відьма.
— Я слухаю, слухаю, — відказала та, коли мовчання зробилося нестерпним, — слухаю уважно. Далі.
— Та хоч я й… не пізнала мужчини, — личко й шия дівчини вдруге почервоніли, — я прийшла… саме через одного хлопця.
— Бідолашна, ти безнадійно закохалася, — відьма співчутливо зітхнула. — І не в змозі дивитись на твої страждання, твоя хрещена мати (справжня хрещена!) порадила тобі зібрати кошик дарунків та навідатися до мене.
Широко розкривши очі, дівчина уп’ялася в господарку халупи й тремтячим голосочком спитала:
— Звідки ви взяли?..
— Е-ет, облиш, усі жінки однакові, — відьма з презирством посміхнулася. — Хіба може добра любляча матуся порадити коханій донечці відправитись до лігва триклятої чаклунки?! Та її ніжне серце спершу розірветься на шматочки! Ні-ні, хто завгодно, тільки не вона сама. От її кума, а твоя хрещена мати — то інша річ. Втім, готова заприсягатися, і ця благонамірена жінка знає мене і користувалася моїми послугами. Адже я всій окрузі відома! Так що кумасі спiзналися швиденько. Тiльки переморгнулися й зрозуміли, що до чого. Так, безумовно, всі жінки однакові.
Дівчина похнюпилася. Якщо це правда… Вкрай неприємно зізнавати, що близькі та палко кохані з дитинства люди давно вже заплямовані спілкуванням з нечистою силою… коли, зрештою, це дійсно так! Але хіба вона сама краща від матусі та хрещеної?.. До того ж, як влучно відьма вгадує… Дива, та й годі!
Поринувши у власні думки, вона не звернула уваги на подальші слова господарки халупи:
— Усі ми однакові. Всі можемо безнадійно закохатися. Настільки безнадійно, що… намагаємось сховатися від клятої любові… навіть в лісових хащах. Та це не допомагає: від себе не втечеш. Душа… вона залишається. Зранена довiку, уражена виразками, що не загоюються. Що робити з ним, зі своїм болем?! Мимоволі починаєш допомагати іншим, навчати інших. Тільки сама собі допомогти неспроможна. Отака ціна!..
Відьма чи то сухо кахикнула, чи то уривчасто й гірко реготнула. Від цього шпаркого звуку дівчина здригнулася й немов отямившись від забуття, якнайм’якше спитала:
— Ох, даруйте, я не зрозуміла… Що ви сказали?
— Не зрозуміла, та й годі. Зовсім ні до чого тобі розуміти це. Не твоя то справа, — відьма рвучко скочила з підстилки, підбігла до столу, всілася на другий ослiнчик і роздратовано мовила: — Набридла мені твоя нерішучість. Або викладай усе відверто, або геть звідси на всі чотири боки! А не захочеш піти — я тобі таке влаштую…
Очі відьми хижо блиснули. Дівчина зіщулилася і трохи відсунулась від неї. Виявляється, небезпечно не довіряти відьмі. Це все одно що сунути руку в зміїне кубло…
— Так-так, влаштую, не сумнівайся. Їсти я тебе не буду, але — зачарую! На жабу оберну. Чи на рибу, на слизьку холодну рибу. На ящірку. Кролицею зроблю. Козулею! Інші з’їдять!!!
Відьміні очі налилися кров’ю й застрашливо оберталися, губи стиснулися й витягнулись в сизу лінію.
— Його звуть Микола!!! — вигукнула вкінець перелякана дівчина.
— Ага! Отак-то краще. Далi, — відьма в єдину мить перемінилася, знов зробившись привітною господинею й доброю порадницею.
— Микола, син мірошника, — дівчина потроху заспокоювалася. — Статний такий хлопець, просто красень.
— Молодший син? Старший? — перепитала відьма з нудним виглядом, немов завчасно знаючи відповідь. Дівчина насмілилася зрештою поглянути на неї — й несподівано прочитала в по-котячому яскраво виблискуючих очах справдi непідробну зацікавленість своєю історією. Відьма поквапилась відвернутися, хоча чудово розуміла, що помилку вже зроблено.
— Середній загалом… Себто, був середнім. Молодший брат і сестра померли ще в дитинстві, старший брат потонув років зо два тому, коли купався у ставку. І тепер Микола єдиний.
Дівчина невідривно слідкувала за господаркою халупи, очікуючи, що вона от-от знов обернеться.
— Отже, єдиний. Так-так…
Відьмі явно не сподобалось, що співбесідниця намагається зазирнути їй в очі. Тому вона зважила за краще повернутися на підстилку і вже звідти бадьоро сказала:
— Добре розповідаєш, просто розумниця. Далі.
— Ну от. Ми з Миколою були засватані. З дитинства. Ще до смерті старшого брата. Наші батьки домовилися… Ну, як заведено. Жодних труднощів не було. Микола, ясна річ, отримував свою частку спадщини, проте млин з часом мав відійти найстаршому з братів, от йому наречену треба було вибирати дбайливо, а молодшому…
— Так, так, все зрозумiло: найстаршому — найбiльше, молодшим — найменше. Які ж люди марнотливі! Дивишся — нема вже головного спадкоємця, зате лишається неголовний, — відьма засмучено позіхнула.
— Так, тепер мій наречений отримував усе, — підтвердила дівчина, але одразу ж похопилася додати: — Та ви не думайте, я не за це його кохала, я задарма…
— Кохала! — відьма енергійно трусонула головою й прицмокнула.
— Ми разом зростали, — мрійливо правила своє дівчина, — й усе село знало, що коли я виросту, то обов’язково вийду за нього заміж. А він неодмінно зашле сватiв та одружиться…
Дівчина запнулася, якось одразу посумнішала і додала вже зовсім невпевнено:
— Неодмінно зі мною…
— Так, зрозуміло, він тебе обдурив, — швидко промовила відьма, якій вже набридла нерішучість гості. — Микола, син і єдиний спадкоємець мірошника, взяв за жінку іншу.
— Так, Катря… — почала була дівчина, та господарка халупи знов перервала її й різко мовила:
— Катря з дитинства була твоєю найкращою подругою. А тебе звуть Одаркою.
— Як, ви і про це знаєте?! — подиву дівчини не було меж. Відьма якось дивно подивилась на неї та одказала ухильно:
— Зважаючи на те, що мати на увазі. Ім’я твоє я… пригадала. Так, Гальшка якось забігла до мене й поділилася радісною звісткою: мовляв, уявляєш, яку прегарну доньку я народила — просто диво! Одаркою нарікли. Чудово пам’ятаю.
Коли б гостя добряче помізкувала над словами господарки, то можливо вони б видалися їй не дуже переконливими. Ба навіть підозрілими. Проте її значно більше турбувало, звідки відьма знає про Катрю. Так і не здогадавшись поєднати ці дві дивовижності, дiвчина кивнула.
— А щодо подруги й зовсім просто, — продовжувала відьма. — Стародавня мов світ історія! Все влаштовано заздалегідь. Батьки Миколи зажадали висватати для середнього сина саме тебе, твої батьки погодилися. Добрі мамуні і добрі татусі заздалегідь владнали справу — й усі заспокоїлися. Включаючи в першу чергу тебе! Гралася ти з ляльками — то були немов твої та його діти. Допомагала матері по господарству — знала, що подорослішавши, будеш поратися для нього. Танцювали ви на святах — ніхто не претендував на тебе всерйоз, тому що все село знало: Микола та Одарка — наречений та наречена. Аж із дитинства звикла ти розігрувати господиню його домівки. Отже, він був твоєю законною власністю!!! Як прядка, постіль та скриня!
Але поруч непримітно підростала подруга, яка зробилася з часом суперницею, що стиха заздрила тобі. Ніхто не визнавав її інтересів. Нікому й на думку не могло спасти, що маленька Катря здатна на таку зраду. Ви ж виросли разом, ви утрьох! Ти ж мала таку довіру до Катрi! Вона допевне була повіреною в усіх твоїх сердечних справах. І зненацька вчинити таке…
— Саме так: зненацька! — з запалом підхопила дівчина. — Микола дуже швидко перемінив своє ставлення до мене, перемінив цілковито. Всього за якихось два з половиною місяцi, уявляєте?!
— Чом не уявити, — підтакнула відьма.
— Його мов зачарували…
— Може й зачарували. Цiлком можливо, — спокійно підтвердила господарка халупи.
— Так, напевно так, — гостя остаточно утвердилась у цiй думці й нетерпляче залящала: — Микола немов заснув з розплющеними очима, а очі його виявилися прошитими сировою ниткою та прив’язаними до Катрi! Він втратив найменший сором! До мене й не підійде, й слова не кине, а все стовбчить під її вікнами чи підстерігає десь поза домівкою. Зблід навіть, змарнів. Господарство й те занедбав, на млині старий батько сам вправлявся. Той і погрожував сину, навіть сильно побив його — анітрiшки не допомогло. Що ж до Катрi… Спочатку вона немовби й нехтувала його залицяннями, незручно їй переді мною було чи що. Проте надалі вона не встояла і… і…
Губи дівчини скривилися, засіпались, з очей повільно покотилися великі сльози.
— Микола відмовився від своєї обіцянки одружитися зі мною та засватав Катрю. Не знаю як, але родичiв своїх він вмовив, батько з матір’ю його підтримали. А минулого тижня вони… побралися.
Одарка вимовила ці слова несподівано грізно, її обличчя спотворилося від люті. Відьма мовчки дивилася в вогнище, в зелених очах металися виблиски полум’я, а праве око ще потемнiшало, немов вiд нерадiсних думок.
— Наші родини посварились, та яка від цього користь! — журилася дівчина. — Микола пов’язаний тепер з іншою нерозривними узами, а мене обдурено, зганьблено, знеславлено. Все село, від дітей до старців тацяє на мене пальцями, змовкають при моїй появі, а за спиною починається шепотіння. І я знаю, про що вони говорять: “Микола обдурив Одарку! Одарка відтепер забракована!..” Хто після цього візьме мене заміж, кому я така потрібна?! Чом Катря відтяпала все, що повинно належати мені?! Я втратила геть усе: чоловіка, млин, добре ім’я, гiднiсть…
— Ви були близькі? — діловито запитала відьма.
— Хвала Богу, ні, але яке це тепер має значення! Мене забракували, розумієш, стара?! Господи, чом тільки я не вмерла?! Спаплюжена, спаплюжена!.. — у відчаї вигукнула гостя. Відьма досадливо зморщилася (вона була ще занадто молодою, щоб заслужити титул старої), одначе чудово розуміючи душевний стан відвідувачки, нічим не відповіла на цю маленьку нечемність, а спробувала заспокоїти її:
— Ну, так навiщо тужити? Знайдеться і для тебе наречений, неодмінно знайдеться. Ще кращий від сина мірошника. І дівоцтво твоє при тобі залишилося, нема чого боятися, що чоловік вижене тебе з ганьбою.
— Знайдеться, аякже, — на Одарчиному обличчі відбилося найповніше недовір’я до слів відьми, і вона продовжувала з жалем: — Всі ви доводите одне й те саме. І матінка, і хрещена мати, i батюшка, котрому я сповідалася в неділю. І тепер от ви. А я жадаю зовсім іншого!
Гостя рвучко підхопилася, спершись руками на стіл, нахилилася до відьми і заходилася уривчасто вигукувати:
— Не бажаю лишитися навічно в наречених! Не піду заміж ні за удівця, ані за каліку! І я хочу помститися! Помститись обом, Катрi і Миколi! Мене пограбували, а я маю змиритися?! Нiзащо! Ніколи й нізащо!!!
— Так, ти прийшла за помстою, — мов відлуння обізвалвся відьма. — Ось вона, твоя добропорядність. До триклятої чаклунки потягло… Що ж, викладай, в який спосіб ти бажаєш винищити колишню свою подругу?
Вона говорила із нудним виглядом, немов знала усі можливі відповіді гості наперед. Проте відповідь дівчини виявилася для неї несподіваною:
— Ні, цього замало.
— Недостатньо позбавити Катрю краси, здоров’я, а згодом і самого життя? — господарка халупи перевела погляд з вогнища на співбесідницю, в її голосі відчулася зацікавленість, що поволі пробуджувалась.
— Я завжди встигну добратись до цієї розпусниці, яка відбиває чужих наречених. І я ще доберуся до неї, з вашою допомогою чи без вас, та доберусь, будьте певні. Однак спершу я хочу, щоб вона мучилась так само, як мучуся я! Я бажаю, щоб Микола став нарешті моїм чоловіком… але спершу хай втече від Катрi до мене! Кине живу, здорову, сповнену сил жінку заради мене! Хай кається в своїй зраді, рве на собі волосся й на колінах благає мене про пробачення! От тоді я потішуся, посміюся з нього. Потім вже можна буде розквитатися і з підлою паскудою…
— Ну-у-у, зовсім непогано, — відьма помітно повеселішала, підійшла до Одарки, спробувала ласкаво обійняти її за плечі. Дівчина відхилилася й гарячково зашепотіла:
— Так, потім можна позбутися Катрi. А коли Микола одружиться зі мною, коли після смерті батька успадкує млин — змуч, знищи і його… тому що я його ненавиджу! Й ніколи вже не покохаю! Я жадаю лише помститися та одержати те, що по праву належить мені. Ось… Ось, це вам. Як задаток. Та це на перший раз. Треба буде — ще принесу. А коли зроблюся мірошничкою, будьте певні, вам теж дещо перепаде. А поки візьміть оце.
Відьма зазирнула в кошик, котрий гостя люб’язно підсунула їй зі словами: “Тільки допоможіть”. Звичайне підношення, яке могла зібрати селянська дівчина: в основному продукти, пара не дуже коштовних дрібничок. Зверху лежав манюсінький вузлик. Відьма взяла його — в долоні брязнули мідяки…
— Дякую за гостинець, — господарка халупи обійшла стіл, відчинила дверцята комори, сховала кошик. — Загалом, того, що ти принесла, за таку послугу замало, сама розумієш… Але ти мені подобаєшся.
Відьма повернулась до Одарки, спинилася поруч й підморгнувши пообіцяла:
— Згода, допоможу тобі. Після розрахуємось, поки вистачить. Та мені не тільки гостинці твої потрібні. Й зараз навіть не стільки.
— Он як? Чого ж ви бажаєте? — здивувалася дівчина.
— Чи не казала тобі хрещена мати прихопити з собою будь-яку річ, що її подарував Микола? — вкрадливо запитала відьма. Одарка здригнулася й розгублено розвівши руками, відказала:
— Радила, так, але я якось не…
— А от тре’було якраз послухатися поради тої, котра вже користувалася моїми послугами, — повчально сказала господарка халупи.
— Та не знала ж я, чи погодитеся ви допомагати мені, — спробувала виправдатися дівчина.
— Я нікому не відмовляю, — запевнила її відьма.
— Та й боязко ж… А втім, стривайте! — дівчина зняла хустину, очіпок, вправно розплела волосся й подала відьмі яскраво-блакитну шовкову стрічку зі словами: — Ось вам. Це точно згодиться. Микола привіз її з ярмарку минулої осені.
— Ага! — відьма з надзвичайною зацікавленістю оглянула стрічку, піднісши її до обличчя так близько, немов обнюхувала чи хотіла лизнути тканину. — Ти довго її носила, це і добре, й погано відразу. Та нічого, поки підійде. Просто наступного разу принеси те, що перебувало в руках Миколи досить тривалий час. А коли в тебе буде жіноче?
— Що-що? — гостя намагалась зробити вигляд, що не зрозуміла слів господарки халупи, втупилася під ноги, заходилась приводити до ладу волосся, усіляко затуляючи рукавом щоки, що знов розрум’янілися.
— Тут тобі не монастир, так що не червоній та не намагайся ввести мене в оману сором’язливістю, все’дно нічого не вийде. Коли в тебе місячне? — продовжувала допитуватись відьма.
— А-а-а… вам навiщо? — Одарка все ж подолала засоромлення й подивилась прямо в очі господарці халупи.
— Тут я запитую. І не я до тебе по допомогу прийшла, а ти до мене, — суворо вiдказала відьма.
— Просто я чула… такi засоби не є дуже добрими, — обережно зауважила дівчина. Зважаючи на її нерішучість, відьма полагіднішала й спокійно пояснила:
— Нічого жахливого не станеться, просто в даному разi потрібні сильні засоби.
— А кров… не можна іншу? Я палець можу урізати, — продовжувала вагатись Одарка. Відьма лише глузливо пирхнула.
— Чи не краще од мене ти знаєш, що й як робити! Ні, зараз інша кров не підійде. Згодом може й так, але не тепер. Приходь першої ж ночі, коли сама сила. І не бійся нічого. Буде Микола бігати до тебе, як миленький. А більш м’якими засобами його зараз не здолати. Я вже знаю, — додала відьма загадково, однак дівчина знов не потурбувалася замислитись над прихованим змістом її слів.
— Тепер забирайся. Річ же нехай побуде в мене.
Відьма акуратно згорнула стрічку, поклала її в один з горщичків, що стояли рядком на полиці, та притрусила зверху якимись потовченим висушеним зiллям.
— Як же я піду тепер? Ніч вже зовсім, я й сюди ледь дісталася, — зривистим від хвилювання голоском пробелькотіла Одарка. Господарка халупи подивилася на неї спогорда.
— Хіба ти не відаєш, що стихії підвладні відьмі? Відчини-но двері.
Пiдкоряючися відьминiй порадi, дівчина із здивуванням виявила, що впродовж їхньої розмови вітер зовсім вщухнув, небо очистилося від хмар, нічний ліс залило холодне срібло місячного сяйва, а завивання вовків затихло. Вона запитливо подивилась на задоволену собою господарку халупи і нерішуче протягнула замість прощання:
— Ну-у… то мені можна… йти?
— Авжеж. До наступного разу. І дивись-но, не забудь: в перший жіночий день. Та й вклонись від мене матусі. Вона пам’ятає.
Коли двері за гостею зачинилися, відьма постояла трохи посеред кімнати в задумі.
— Дитино! Куди ж ти націлюєшся, на який шлях стаєш, — врешті вимовила вона співчутливо. І додала стиха: — Ну, чому бути, того не минути. Мабуть, така вже її доля. Дитя…
2
За декілька років, що минули з часу першого візиту до відьми, Одарка чудово вивчила шлях до лісової халупи. Вона, мабуть, змогла би дістатися сюди і з зав’язаними очима. Щоправда, зараз в цьому не було потреби. Була погожа зимова днинка, аж ніяк не темний відьмин час. Проте білий світ в очах молодої жінки померхнув, поринув в одвічний морок… у зв’язку з певною подією особистого характеру. Вона насилу могла второпати, день надворі чи ніч, вечір чи ранок. Просто їй було байдуже. Тому ледь прокинувшися, вона нагодувала худобу, діючи наосліп, майже автоматично впоралася з найневідкладнішіми господарськими справами і навіть не поснідавши як слід, попрямувала просто до лісу, хоча подібна поведінка, що вельми красномовно свідчила про певного роду інтереси, могла викликати пересуди та поговори в усьому селі. Втім, Одарку це мало цікавило. Що таке понівечена репутація порівняно з крахом усіх життєвих планів! Овва, ще одна прикрість…
Вона тривалий час стукала у двері халупи. Нарешті пролунав знайомий сонний голос: “Кого се там принесло в таку рань?”
— Відчиняй, це Одарка, — похмуро сказала жінка й роздратовано додала: — День давно, а ти все хропеш.
Дивуватися не доводилося. Мешканка халупи вела нічне життя на зразок сов та нетопирів, що вважалися її родичами. Відвідувачки бували в неї виключно вечорами та ночами, і хоча відьма бурчала: “От, знов розбудили”, — у цей час вона ніколи не спала, а дорікала гостям більше задля порядку. Тепер же, в самий розпал дня, був її справжнiй відпочинок. Одарка сердилася на чаклунку, маючи на це вагому причину, і після тривалої перерви у відвідинах навмисне обрала для візиту найнезручніший час.
Двері прочинилися, в їхньому отворі з’явилося заспане лице.
— Добре, заходь, як прийшла, — i не в змозі стримуватися далi, відьма широко позіхнула, проковтнувши наполовину останнє слово. Молодиця пройшла у кімнату, кинула в куток теплу вовняну хустку, посунула один з розхитаних ослонiв ближче до вогнища, не чекаючи запрошення мовчки сіла й простягнула руки до вогню, щоб зігрітися. Ретельно зачинивши двері, відьма наблизилася до оберемка соломи, загорнулася в шкури (з приводу зими їх було на соломі не менш ніж три), знов смачно позіхнула та спитала:
— То з чим ти завітала цього разу?
Одарка мовчала. Відьма пововтузилася трохи, перевертаючись на iнший бік, вмостилася й заговорила:
— Холодно зараз, зимно, та й день надворі. Спати хочеться. Ти йди, коли не знаєш, що сказати. Посидь, обігрійся та йди собі геть. Двері тільки зачини, дме. А в мене кісточки щось ниють. Певно, старішаю, ревматизм допікати починає, треба б спробувать мазь iз…
— Нічого, потерпиш, — обірвала її слововиливання гостя i знов замовчала. Відьма почекала, потім обережно почала:
— Ти той, не грубіянь мені. Диви, не забувай, хто тут є хто…
— Я-то не забуваю, а от ти? Ти не забуваєш? Ти пильнуєш? Наглядаєш? — Одарка спідлоба кинула погляд на господарку халупи. — Ти чуєш?
— Що я повинна чути? — відьма зробила вигляд, що не розуміє, про що йдеться. А може й справді не розуміла, хтозна! Тільки ж Одарка тепер досвідчена, її не піддуриш… Проте вирішивши більш не говорити загадками, молода жінка сказала відверто:
— Микола помер, от що.
— Помер? Микола? Ай-я-яй, шкода, шкода! — відьма цілком щиросердно засмутилася, зацокала язиком і захитала головою. — Ех, Микола, Микола! Такий здоровий чолов’яга був, хазяйновитий такий. І красень — хоч куди! Ай-я-яй, от біда, ай-я-я-я-яй!
— Точно, як-от зовсім здоровий був. І раптом за тиждень станув. Нараз, — відвідувачка повернулася до господарки халупи усім тілом, пильно подивилася їй у вічі й вимовила повільно та виразно: — Ти не знаєш, з чого б се йому помирати заманулося?
— З чого б? Гм-м-м, цікаво, — відьма знизала плечима. — Та якщо помізкувати… Ні, не збагну навіть!
— От і я не збагну, — сказала Одарка, продовжуючи невідривно дивитися на відьму. Та відвела у бік рiзнозелені очі, що враз засвітилися нахабством, i з найневиннішим, найневимушенішим видом запропонувала:
— Слухай-но, а давай я твого Миколу викличу! Сама його ото i спитаєш. Еге ж?
— Се ж як? — з іронією поцікавилася гостя, очікуючи від співбесідниці якоїсь подібної пропозиції.
— Дуже просто. Дам тобі напій. Вертайся додому, Дочекайся ночі. Міцно зачини двері, віконниці… навіть пічну заслінку, щоб вже точно ніхто не підгледів за тобою. Тоді роздягнешся, вип’єш зілля й ляжеш у постіль. І він прийде до тебе уві сні! I навiть кохатиметься з тобою. Ти ж прагнеш його любощiв, чи не так?..
— Отакої, уві сні!
Гостя відверто насміхалася. Чаклунка подивилась на неї з подивом, а Одарка вела своє:
— У вічному сні ми неодмінно зустрінемось. Ясна річ, це буде пекло. Отруєний і отруйниця, котра тепер сама вбила себе.
— Стривай-но, стривай, чом се “котра вбила себе”?
Відьма вилізла зі шкур та поволi наблизилася до відвідувачки. Її хвилювало відчуття того, що вона втрачає вплив на молодицю. А Одарка сказала в’їдливо:
— Як се не отруйниця? Хіба ж то не я поїла його всілякою гидотою, яку ти мені підсовувала? Хіба не почастувала його диво-пиріжком, запеченим на моєму попереку? Сердега Микола, йому можна тільки поспівчувати… І по-справжньому пожаліти його можемо лише ми з тобою. Ти — та я!
— А хіба було йому зле хоча б від єдного любовного напою, що я готувала? Посоромилася б мене звинувачувати, — мовила відьма докірливо.
— Маєш рацію, не було, — трохи помовчавши, погодилася Одарка, проте миттю мов заперечила сама собі: — Та не востаннє!
— А що ж трапилось останнього разу?
Гостя здригнулася.
— Отже… Ну-у… — почала вона невпевнено. — Отже, зібрався Микола знов піти до Катрi… до дружини своєї, себто. Ну, як завше я до тебе кинулася… Ну, ти ж пам’ятаєш!..
— Пам’ятаю, — спокійно підтвердила відьма.
— Лежали ми тоді… разом, — Одарка як завжди дуже зашарілася. Вона все ще не розучилася червоніти, не зважаючи на те, що за роки їхнього знайомства неодноразово відкривала відьмі найінтимніші подробиці власного життя. Побачивши збентеження відвідувачки, господарка халупи відчула остаточне повернення колишньої самовпевненості. Безсумнівно, вона як і досі мала безумовний вплив на Одарку. Й відьма сказала суворо:
— Мене не цікавить, лежали ви разом чи поодинці. Далі.
— Лежали ми разом, — мов закляття повторила гостя, — тут Микола i сказав, що вранці йде до тiєї… до жінки, отже. Відвернувся й заснув. Я до тебе: допоможи, мовляв. Ти й запропонувала спекти приворотний пиріжок.
— Я в нього оце поклала? — спитала відьма, хутко підійшовши до полиці та знявши з неї добре знайомого Одарцi горщика.
— Як завше, — несміливо підтвердила та. І знов завагалася: — Стривай-но, може, якщо ти підмінила…
— На, нюхай! — відьма тицьнула горщика відвідувачці під ніс. Молодиця обережно принюхалася й розчаровано похнюпилася.
— Ні, ти дивись! Диви-но! Ось! І ось! I от iще, — задерши назад голову, господарка халупи вкинула у рота три пучки дрібно потовченого запашного листя, ковтнула, запила водою з дiжки, що стояла у кутку, й урочисто промовила: — Це потрійна доза. Як бач, я аніскільки не боюся. Так що, отрута була у пиріжку?
— Та хто тебе зна!!! — роздратовано скрикнула Одарка. — Раптом ти туди іще щось підмішала…
— Підмішала, аякже! При тобі все відбувалося. А тісто хто робив?
Жінка відвернулася й заговорила плутано:
— Та має ж буть яка причина тому, що сталося… Диму без вогню не бува. Інакше що трапилося з Миколою? Повернулася я досвіту, він спав іще, ясна річ. Я хутенько нових пиріжків наліпила, спекла, а твій поклала iз самісінького верху. Тільки-но Микола прокинувся — тиць йому тарелю! Мовляв, на, попоїж наостаннє, буде за що мене добрим словом спом’янути. Той пиріжок він другим проковтнув. Заплямкав іще так жадібно, очевидячки, сподобалося.
В цьому місці розповіді відьма зненацька найдурнішим чином захихикала. Молодиця з непорозумінням вп’ялася в неї поглядом.
— Нічо, се я так, — пробурмотіла господарка халупи. — Зіллячко з жучками в потрійній дозі… не так діє… Занадто сильно, — вона конвульсивно здригнулася й знов хихотнула. — Усе таке рожеве…
— Пішла б та зблювала, — процідила крізь зуби гостя. Судомна та вельми недоречна веселість чаклунки дратувала її.
— Е-е-е, ні! — відьма лукаво примружилася й погрозила співбесідниці пальцем. — Нізащо! Скажеш іще, мовляв, я не схотіла отруту перетравити. А от і перетравлю! Тобі на зло!! Тому що нема в мене отрути нiякої! Нема, нема й на нюх!..
У чаклунки підломлювалися ноги. Вона зажадала сісти на вільний ослiнчик, але схибила та гепнулася на підлогу, роздерши об куток столу лівий рукав сукні. Це безглузде падіння викликало новий напад реготу. Одарка відвернулася.
— Та ти… не звертай уваги, — зібравши останні сили ледь вимовила відьма. — Зі мною тепер ще й не таке може статися…
Відвідувачка недовірливо подивилася на господарку халупи, на обличчі якої відбилась титанічна боротьба двох духовних основ: стрімко втрачаючого міць Розуму, отруєного зiллям, і Нестримних Веселощів, що збільшувалися так само стрімко.
— Ти балакай, не… балакай… Я слухаю, — стражденно наморщившись та викривляючись, попрохала відьма. — Запізно блювати… порошок почав діяти… Балакай, мені від того легше… Хоча смішно… Ні!.. Ні!.. Не можу!.. Йому пиріжок сподобався!..
Відьма напружилася, напнулася так, що очі ледь не вилізали з орбіт. Проте, замість того щоб почервоніти, побіліла, лоб її вкрився потом.
— Дуже сподобався, — підхопила Одарка. — Йому подобалось усе, що я приносила від тебе. Все, в чому було хоч краплинка любовного зілля. Ще Микола й ті пиріжки прихопив, котрі не доїв. Казав, нехай справді лишаться на потім. Йти вже зібрався… До речі, тут він помітив, що в мене свіжий шрам на долоні. Така пильність в Миколи пробуджувалася одразу ж після того, як любовній засіб проковтне. Як хвиля насувалася. Виходить, точно з’їв. Ну, то так, трішечки зовсім, мов вітер перед грозою дмухне та й вщухне одразу, знала я це. А про поріз сказала, що так вийшло, коли пиріжки ліпила. Не могла ж я зізнатися, що навмисне кров у приворотне тісто пустила…
— Ще б пак, спробувала б ти сказати отаке! — завзято вигукнула господарка халупи й гучно пирскнула. Проте цей напад веселощiв несподiвано перейшов у апатiю.
— Отже, поцілував мене Микола на прощання, зібрав свої манатки, пиріжки у вузлик зав’язав та й пішов. Я не боялася, він уже вкотре отак втікав… Гадала, що днів за десять повернеться, не раніше. Зілля твоє все ж слабке якесь, він менш ніж через тиждень i не показувався, тоді тільки й можна було йому другу порцію дати… А тут ввечері примчав!!!
Одарка вигукнула останню фразу з усієї сили та схопилася за голову. Куняюча відьма здригнулась, розпрямилася й навіть зробила невдалу спробу підповзти до столу та видертися на ослон.
— Розумієш?! Того ж вечора!!!
Відьма чи то в черговий раз клюнула носом, чи то ствердно кивнула. А гості було тепер байдуже, слухають її чи ні. Доконечна потреба вилити душевний біль розпирала Одарку, і вона заторохтіла:
— То був Микола, та то була не людина! Не знаю, що за зілля ти підмішала до начинки, що за закляття понашіптувала, тільки в Миколу немов легіон бісів вселився. Він вдерся в дім, згріб мене мов лантух, мов сніп, кинув на ліжко, пороздирав на клапті мою одежу й наваливсь ізверху. Він був невтомним як огир і невситимий мов п’яні панськi челядники, що увірвалися в селище під час нічних гульбощів! Мене-то Бог милував, я в таких випадках завше встигала втекти, та я знаю, що тодi буває, бачила…
Відьма мугикнула у відповідь щось невиразне.
— Мислила, не знесу такого й отам же на місці вмру. І достоту, трохи не вмерла. Невиразно пам’ятаю, як він зірвав ся й вибіг з дому. Гарчав мов звір, з роззявленого рота слина тече, а очi — червонi, мов у диявола нечистого, ось тобi хрест! — Одарка рвучко перехрестилася. — А по мені як з десяток прездорових діж прокотилися, ледь з ліжка сповзла, знесилена, як от ти зараз…
— Ти б і не теє ще знесла, — відказала відьма несподівано чітко. Одарка поглянула на хазяйку і побачила, що та поступово приходить до тями. Бо ж сиділа вiдьма вже не на підлозі, а на розхитаному ослонi, до того ж досить прямо.
— Усі ми здатні знести значно більше, ніж гадаємо. Таке наше баб’яче діло, — правила своє відьма.
— Та подивила б ти тоді на мене. Ох і гарна була! — молодиця сумно всміхнулася. — Увесь живіт в саднах, груди подряпані та ще до того ж набряклі, на руках живого місця не лишилось. Ось, диви, — і засукавши рукава, вона продемонструвала чисельні бліді з рожевою обкантовкою рубчики.
— Два ребра довго скніли, аж дихнуть було боляче. Гадала, чи часом не зламані. Тепер вгамувалися. Про синці вже не кажу, днів з чотири на вулицю не виходила, бо соромно людям було показати ся.
А як вийшла, новину почула: Микола занедужав. Вдома ж він iще гірше розбешкетувався, ніж в мене: не тільки Катрю віддубасив, а до того ж стіл та лави попереламав, увесь посуд на друзки потрощив, старого батька ледь на смерть не прибив! Мати Миколи, кажуть, ледь звідтіль вирвалась, бігала як скаженна, народ скликала, щоб сина допомогли зв’язати. Ну, людям то потіха, ясна річ. Пішли вони туди, коли все скінчилося й ніякої потреби в них вже не було. Просто подивитися прийшли, з’ясувати, що й до чого. Микола зовсім заслаб та впва на підлогу прямо посеред кімнати. Його перенесли на ліжко, так він і не вставав з нього більше. Так і помер там, не приходячи до тями; без сповіді помер, мов розбійник який, хоч священик, котрого туди запросили, мало не відро святої води на нього вилив. Висох увесь, сердега, пожовк. Як побачила його в домовині — не впізнала, їй-Бо! Справжній кістяк, воском обліплений! Не впізнала я Миколу, уявляєш?! Я — Миколу — і раптом не впізнала!
Господарка халупи радісно кивнула і від збудження підстрибнула на ослонi. Здається, в неї починався новий напад нестримних веселощів.
— А вже як цей одержимий Катрю прикрасив — просто жах! В неї й лице геть в шрамах лишилося, i губу нижню він їй розтяв, дивитися просто моторошно. Я в порівнянні з нею ще легко відмоглася. Як по совісті, мені Катрю навіть шкода. В неї ж на руках Микола вмирав, не в мене. Їй і дивитись на нього щохвилі довелося.
Відьмин рот усе більше кривився, в очах скакали іскорки сміху. Здавалося, вона ось-ось не втримається, підхопиться та гукнувши: “А я знаю! Я таке знаю!..” — піде танцювати. Проте Одарка не дивилася на співбесідницю, а продовжувала щиро:
— І по заслузі їй! Бо се Бог покарав її за те, що чужого нареченого вiдбила. Не принесли їй щастя підступність та підлота. Вона чомусь теж вважала себе винною в смерті Миколи, як я вважаю себе. Я її добре розумію, та мовчу. А вона усім те товкла, уявляєш? Всьому селу! Теж як божевільна зробилася, ревла безперервно, від сліз аж розпухла. Та все кричала: “То я винна, я!..”
Відьма не втрималася. Спочатку вона хихотнула тихесенько, потім гучніше, потім ще гучніше. І от примовляючи: “Себе вважала… винною… себе…” — господарка халупи реготала вже надривно, з підвискуванням.
— А десь із місяць тому загалом iз селища втекла і, кажуть, чи то в черниці постриглася, чи то самітницею в печері оселилася…
Це повідомлення спричинило таку бурю захвату, що гостя змушена була нарешті замовкнути. Відьма ж виснажливо, істерично реготала хвилини зо три, потiм насилу видушила:
— Бі… бідо… лашні ви мої… оби… дві… Одарка та Кат… Катря… Ла… лагід… ні… сумирні ове… овечки… дурнень-кі оби… дві… і-і-і… бі-і-і… бе-е-е…
Вона задихнулася від нового приступу реготу, потім почала бекати ти робити пальцями “козу”. Молодиця подивилась на господарку халупи так, немов бачила її вперше у житті. Повільно підвелася. Поваливши ослона, посунулася назад, відхилилася й виставили вперед руку, мов відсторонюючися чи захищаючи себе вiд небезпеки. Вона дійсно намагалася захиститися від раптово виниклого страшного здогаду…
— То ж ти… То ж ми… Ми обидві до тебе ходили, чи що?! — запитала Одарка, здригаючися в душі від огиди. Втираючи долонею сльози, що виступили на очах, відьма ствердно кивнула.
— І ти… нам обом допомагала, чи що?!
— А що ж його робить! — весело вигукнула відьма. — Ти мене знаєш, я нікому не відмовляю, всіх завше рятую. Ну, помізкуй лишень добряче: чим ти краща від Катрi?! Або чим вона краща од тебе?!
Відьма ще раз хихотнула, проте з усього було видно, що напад гарячкових веселощів знов переходить у мляву апатію.
— Та я ж прийшла до тебе першою! Як після цього в тебе вистачило безсоромності діяти проти мене?! — обурилася Одарка.
— А чом ти вирішила, що прийшла до мене перш від Катрi?
Це просте запитання цілковито збентежило молодицю. Раптом вона з особливою гостротою відчула, що недарма Микола обдурив її та оженився на іншій…
— Бачу, ти зрозуміла свою помилку, — сонним голосом забурмотіла господарка халупи. — Вірно, найкраща подруга страшенно тобі заздрила з приводу твого майбуття, а ти анічогісінько й не помічала. Любляча м’якосерда матуся була також в Катрi, не тільки в тебе. І ця жінка, як і інші благонамірениці, теж користувалася моїми послугами. Тому вона теж надчудово знала, до кого слід звернутися її доньці. Між іншим, саме матуся твоєї колишньої подруги попрохала попiклуватися про старшого брата Миколи… Ага, ти затремтіла… Не чекала? Та саме я проколола тоді отруєним шпичаком ноги воскової фігурки хлопчика — і під час купання в нього сталося судомлення. Так Микола став єдиним спадкоємцем в сім’ї, єдиним претендентом на млин. Так що не зводь на мене наклеп. Не я боролася разом з Катрею проти тебе, а навпаки: вклала з тобою союз проти Катрi.
Одарка зібралася щось заперечити, але роздумала й запитала:
— Проте виходить, ти й не збиралася перетягувати Миколу на мій бік? Не збиралася допомогти мені отримати млин і все, що належить мені по правді? Чи не так?
Відьма тривалий час не відповідала, хоч було помітно, що вона силкується зробити це. Очевидно, вона якраз проходила стадію найбільшої апатії, що була повною протилежністю безтурботно-райдужним веселощам. Зрештою, зібравшися з силами, ледь вимовила:
— А ти… як… вважаєш?
— Так чи ні?! — скрикнула обурена гостя, від збудження ляпнувши долонею по столу.
— Не лютуй, — простогнала відьма. — Бо диви… жовч розіллється.
Одарка загарчала, мов розлючена ведмедиця.
— Та ну тебе, — відьма трусонула головою, намагаючися відігнати сонливість i поступово міцніючим голосом продовжувала: — Я ще не з’їхала з глузду, аби шкодити собі ж. Першою до мене звернулася Катря, я їй допомогла відбити в тебе нареченого й зробитися мірошничкою. Можеш не сумніватися, вона мені щедро віддячила. І продовжувала віддячувати за всі послуги, надані згодом. Я вже встигла переконатися в тому, що твоя суперниця дійсно пам’ятає добро й сплачує у відповідь так само добром. Тоді як ти лише обіцяла винагороду. То навiщо мені втрачати синицю в рукаві?! Заради такої самої “синиці”, ба навіть не журавля в небі? Ставши мірошничкою, ти навряд чи дала б мені більше, ніж вже зуміла дати Катря.
Одарка невдоволено прикусила губу, визнаючи, наскільки правдивi слова відьми. Побачивши її відчай, господарка халупи бадьоро вигукнула:
— Та не впадай у розпач! Ти все ж отримала від мене незмірно більше, ніж усі інші, взяті разом.
Одарка здивовано поглянула на відьму, а та продовжувала говорити, з інтригуючим виглядом підморгуючи й дедалі збуджуючися вiд власних слiв:
— Ще коли ти прибігла до мене вперше, змерзла, перелякана, вкінець зневірившися, ще коли слідом за тим заходилася розглядати моє скромне житло, в очах твоїх спалахнула допитливість. Повір, на своєму віку я бачила чимало дiвок та жінок. Коли вони вперше потрапляли до мене, всім було цікаво, що коїться в моїй халупі та хто я така. Проте іскорка зацікавленості виблискувала в твоїх очах сильніш, ніж в інших. Одарко, схаменись, облиш вагання і зчудування та зізнайся сама собі: тебе це непереборно притягує! Всупереч твоєму бажанню! Ба навіть всупереч бажанню Бога! Що міг зробити тої першої ночі сей старезний дідуган, який розсiвся десь на далекiй хмарині? Налякати тебе вовчим виттям? Послати проти тебе пітьму й крижаний вітер? Знесилено жбурляти льодові порошинки? Ти здолала усі ці жалюгідні острахи і примчала до мене! Єдине, від чого ти не змогла тоді здихатися, так це від жалюгідної, мерзотної цілі: від твого нареченого-зрадника. Овва, велика честь вийти заміж за селюка, погладшати, наплодити йому силу-силенну вилупків, щодня зазнаючи від нього брутальності та отримуючи побої! I це зветься любов’ю, оспiваною у брехливих пiснях! Чи не так? Чи я не знаю наших хамулуватих селюків! I все заради чого? Щоб називатись пані мірошничкою? Дурниці! Я дала вам з Катрею чудову можливість вашими ж руками розбурхати звіра, що дрімав у душі Миколи!
Одарка відсахнулася од господарки халупи, а та заходилась завзято вигукувати:
— Так, ви разом розбудили його, ви спільниці! Знаєш, що сталося насправді? Я дала вам обом абсолютно однакові засоби, що збуджували рівні за силою почуття до кожної з вас! Спочатку я трошки почаклувала, і наприкінці дня Миколi чомусь закортіло забігти додому, де він отримав з рук покинутої законної дружини приворотний пиріжок. Потім Микола пішов ночувати до тебе, як і надумав. Проте зілля почало діяти, і він прийняв згубне для себе рішення: повернутися до Катрi! Тоді вже ти, не чуючи ніг, кинулася сюди і на світанку підсунула коханцю свій приворотний пиріжок. І що ж? В його грудях ростуть та зміцнюються два взаємознищуючі бажання! Одночасно! Бідолаха Микола бажає й піти від кожної з вас до іншої, й бути одруженим разом з вами обома! Але як?! Як вибере він одну з вас, якщо загалом не в змозі вибрати?! І його душа розщепилася навпіл!! Він наругався над тобою й побив тебе, потім зробив те саме з дружиною, ще й батькові мимохідь перепало!!! Ба ти й справді не помітила схожості слідів, що вiн лишив на обличчі Катрi, з нанесеними тобі побоями?! Ну, люба, тоді ти дурніша, ніж я вважала! Але се… не біда!.. Се… діло поправне!..
Відьма знов дико зареготала. Одарка дивилась на неї, мов причарована.
— Ти все ж вигідно відрізняєшся від колишньої своєї суперниці. Катря теж не зрозуміла, у чiм річ. Вона теж свято повірила, що отруїла чоловіка пиріжком… хоч ніхто його не отруював, просто серце не винесло душевної роздвоєності й розірвалося! Та увірувавши у свою винність і невиправну ганебність, Катря кинула геть усе! Вона бо дійсно втекла, щоб живцем поховати себе в крихітній хижці та найсуворішим постом й умертвленням плоті заслужити в Бога прощення за уявне вбивство! Ото дурепа!!!
Похитуючись мов сп’яніла, господарка вбогої халупки несамовито водила налитими кров’ю очима, погрожувала стиснутими до побіління суглобів кулаками низькій стелі. Раптом думка, збита з глузду зіллям, повернулася в дотеперішнє русло, й відьма кинулась до Одарки, увіп’ялася пальцями в її плечі та гарячково зашепотіла:
— Але ж ти не зробила подібної дурниці! Ти прийшла до мене, незважаючи на усі підозри та побоювання! Незважаючи ні на що. Й надалі приходитимеш сюди, тільки сюди!..
Одарка спробувала звільнитися, та господарка халупи обійняла її за плечі i продовжувала нашіптувати підступні слова:
— Дівчинко моя, люба моя Одарочко, зрозумій: я маю на тебе право! Від самого твого народження! Я допомогла тобі побачити світ, без моєї допомоги твоя матуся втратила би плід черева свого. І прийшла ти сюди одного дня не через віроломство нареченого, а за бажанням долі. Що таке наречений? Що таке чоловіки взагалi? Подруги? Вороги? Дурниці! Всі вони опиняться біля твоїх ніг, ніхто не буде вартий кінчика нігтя твого, якщо тільки побажаєш! Якщо лише зажадаєш піти до мене у навчениці!..
Така несподівана пропозиція подіяла на відвідувачку, як шпори на скакуна, що нерішуче тупцює перед бар’єром. Єдиним дужим поштовхом вирвалася Одарка з відьмiних обійм. А та забігала по хатинці, чіпляючися за стiл, ослони й стіни, скидаючи з полиць коробочки і горщички та приказуючи:
— Гадаєш, з усіма я така відверта? Всім показувала, що де лежить, розповідала про зілля, корінці, квіти, жучків та комашок? Чи всякій я дозволяла хоча б тісто для диво-пиріжка замісити? Тобі й тільки тобі! Дівчинко моя, дуже давно і я була молодою та недосвідченою. Як і ти, переступила я в хвилину відчаю поріг цієї халупи — та лишилась тут назавжди. Тепер твоя черга! Мені потрібна навчениця, мені потрібно передати свій досвід далі. Зробишся могутньою! Всi жiнки з навколишнiх сiл ходитимуть до тебе, i навiть шляхетнi панi не гребуватимуть. I навiть дуже могутнi люди плазуватимуть перед тобою, шукатимуть твоєї ласки — адже саме у твоїй владi буде ощасливити їх!..
— Ні!!! — скрикнула Одарка, смертельно налякана подібною перспективою.
— Так!!! — ревонула відьма. — Бо все інше в цьому нікчемному світі, крiм влади над людськими душами — омана!!! Ти вже переконалася, що любов мужчини — то є дерево без коренів: теж мені почуття, якщо воно розгоряється й згасає під впливом зілля! Микола розплатився життям за невміння вибрати одну з вас, то ж по заслузі йому!
І за Катрею не шкодуй. Маючи те саме, що й ти і навіть одержавши до того ж чужого нареченого, вона не змогла всім цим скористатися, як належить!
Не шкодуй нi за багатством, нi за станом, ані за втраченим званням мірошнички. Все це химери, сьогодні вони є, завтра нема! Вчора Катря все то мала, сьогодні вона жалюгідна самітниця, завтра ж перетвориться на труп, що живцем гниє у відлюдній печері. Таке життя: сьогоднi — золото, завтра — порох!
От і лови своє щастя та диви, не впусти! Я пропоную тобі, цього разу лише тобі одній: будь моєю навченицею та спадкоємницею! Не журись, що спадщина непоказна. Зате справжня! Справдешня! Непідробна! Я не обдурю тебе, нізащо не підману… тому що люблю тебе, дівчинко моя! Весь світ люблю, але мою Одарочку — особливо! Я спричинила тобі біль, змусивши пережити втрату Миколи? Ні, ти сама собі зранила серце!..
Відкрию тобі великі таємниці. Ти й не підозрюєш навіть, з якими людьми я зв’язана, хто ходить до мене та відвідує нічні бдіння, що я їх час від часу влаштовую в лісовій глухомані. Та порівняно з ними покійний син мірошника — та тьху, й нема!
Господарка халупи азартно плюнула на підлогу.
— Сякий такий Микола, сам селюк, син селюка — теж мені поважна персона! От і не будь дурепою! Тим більш що за допомогою деяких моїх засобiв наайнемiчнiшi, але знатнi чоловіки перетворюються на та-а-аких мужчин!..
Відьма по-звірячому вишкірила великі жовті зуби, її ніздрі хижо роздувалися.
— Люблю, всіх їх люблю! І вони мене люблять!! — зовсім несподівано зізналася вона. — Але тебе люблю ще більше! Більш від інших! Більш за всіх!!! Ти настраждалася досхочу. Микола та Катря розкраяли тобі серце, увiбгалися в твою душу як наречений та найкраща подруга, а потім зрадили тебе. Але я не зраджу ніколи! Я вже допомогла тобі помститися, так довірся мені остаточно! Поклади до моїх ніг своє розбите серце, змордовану душу — і не пошкодуєш! Я звеличу тебе! Зроблю господинею ночі, тому що діла відьми робляться в пітьмі. Станеш і господинею дня, тому що вдячні люди почнуть благословляти тебе й удень. Ти перетворишся на королеву шабаша! Там ти здобудеш стільки мужчин-козлищ, скільки душа зажадає! Звідаєш неземну страсть, пізнаєш насолоду та захват найвищої в світі влади та сили!! Тільки погодься буть моєю навченицею!!!
Дивлячись прямо у вічі Одарцi дикими зеленими очима (причому райдужна оболонка правого ока зовсiм потемнiшала, немов свинцева грозова хмара, а оболонка лiвого набула жовто-янтарного вiдтiнку), широко розставивши руки, відьма легкою котячою ходою рушила до молодиці, примовляючи:
— Я люблю тебе й увесь світ! Тільки стань моєю!.. Я пам’ятаю, тобі замало було зжити зі світу суперницю в коханні, тобі хтілося помордувати її! Так не стримуй в собі це почуття, стисни світ в кулаці, вичави з нього сік, пий та насолоджуйся!.. Я люблю тебе!..
І відвідувачка не витримала всього, що звалилось на неї цього незвичайного зимового дня. Позадкувавши, Одарка раптом розвернулася й прожогом кинулась геть з клятої халупи, навіть не підібравши теплу вовняну хустину, котра так і лишилася лежати в кутку. А відьма, розкидавши по плечах розкішне синювато-чорне волосся, впала на солому, надсадно регочучи почала качатися по шкурах і вигукувати:
— Одарко, дівчинко моя, ти iще повернешся!.. Ти прийшла сюди вдень, усі бачили!.. Отже, невдовзі ти оселишся тут та лишишся назавжди, дуже скоро!.. Ти любиш заздрити, і тобі всі позаздрять!.. I заздритимуть завжди!. Станеш моєю душею та тілом!.. Тому що я люблю тебе!.. Тебе й увесь світ!..
3
— Ave, Maria, Regina Coeli…1 — голосно загугнявив ксьондз, що ввійшов. Проте ледь двері за його спиною зачинилися, замовк, втягнув носом повітря немов гонча, що намагається взяти слід, дістав з кишені сутани надушеного носовика, висякався й не віднімаючи носовика від обличчя, тихо мовив:
— Ну й смердить тут! Гірш ніж у свинарнику, прости, Господи. Щоправда, Ісус явив ся світовi в яслах, де навряд чи тхнуло краще. Недарма волхви нанесли Йому та Богородиці благовонь…
Ксьондз відкашлявся, обвів поглядом темне сире приміщення, повернувся до прикутої в кутку відьми й філософськи зазначив:
— А втім, весь світ являє собою гігантську помийницю, хiба нi?
Відьма з ненавистю дивилася на нього єдиним уцілілим оком. Її била пропасниця, так що в суцiльнiй тиші лунав легкий передзвін ланцюгів, якими було скуто руки полонянки.
— М-да-а, мовчиш. Тепер назавжди мовчиш, — сказав ксьондз замислено і раптом майже прокричав: — Але ж сама винна! Хто тебе за язика тягнув?! От і довелося… з коренем видрати, щоб не патякала забагато!!!
Відьма розчаровано похитала головою.
— І справді, чого се я розкричався, — злякано пробурмотів ксьондз, однак потім безтурботно махнув рукою. — Е-ет, все’дно я од вищих відкупився, а місцеві і без того в курсі. Тільки… ну, якщо б ти не розповідала про мою участь в шабашах, про те, що я служив там чорну месу!.. Далебі, твій язик дотепер був би у повній цілості, побалакали б наостанку по-дружньому, а так…
Відьма криво всміхнулась, оголивши ламані темно-коричневі пеньочки, що лишилися від зубів.
— Ну, довелось видрати тобі язика, довелось, а що вдiєш! — почав виправдовуватися ксьондз. — Адже ти ганьбила Бога! Ти ображала святійшу церкву і мене, її покірного служителя! Невже ти не розуміла, що постраждаєш від цього тільки ти сама, а я відкуплюся? — додав він з докором. На обличчі прикутої з’явився вираз самовдоволення.
— Ти маєш рацію, недоторканість коштувала мені недешево, — із жалем констатував ксьондз. — Зате я цілий і здоровий! І розмовляю з тобою, скаліченою до невпізнанності та приреченої до спалення на вогнищі живцем! — скрикнув він гордовито.
Відьмі дійсно перепало в ході слідства. Вона геть посивіла, і патли брудно-білого волосся безладно стирчали на усі боки та падали на зоране глибокими зморшками обличчя. Посинілі губи запали, ніс був перебитий. Крізь жалюгідне дрантя, заляпане засохлою кров’ю та лайном, проглядало понівечене досконалими катувальними знаряддями тіло. Тільки в уцілілому лівому оці ще жевріли відблиски колишньої життєвої енергії, ще грав іноді хижий янтарний вогник.
— Проте я не просто побазікати з тобою прийшов, — діловито зауважив ксьондз. — Наш ясновельможний пан Потемковський вирiшив подбати про твою душу i дозволив надiслати до тебе сповiдальника. Себто мене. Щоправда, я католик, а ти…
Ксьондз мугикнув.
— Втiм, хiба не все одно, якого священника надсилати до служницi треклятого сатани: мене — чи то вашого православного батюшку! Тим паче, вiн вiдмовився од цього почесного i боговгодного завдання, от наш всемилостивiший ясновельможний пан Потемковський i попросив мене виконати цю мiсiю. Отож, я маю сповідати та причастити тебе, нещасну злочинну грішницю. Бо невдовзі, дуже скоро, дочко моя, постанеш ти вже не переді мною, жалюгідною негідною тварюкою, а перед Самим нашим Творцем, Котрий у милості Своїй…
Мало не впавши у звичну патетику проповіді, ксьондз осікся на півслові, помахав надушеним носовиком і мовив роздратовано:
— Однак і завданнячко ж мені припало: прийняти сповідь в німої та ще й скутої… А якщо б звільнити тобі руки? Навряд чи ти вмієш писати… Кепська справа!
Відьма співчутливо трусонула головою, ланцюги сумно дзенькнули.
— З іншого боку, таїнство сповіді, тим паче останньої — то святе, а порушувати святе аж ніяк не можна. Церква не потерпить подібного самоправства. Доведеться дотримуватися обряду!
Розсічена брова над уцілілим оком запитально вигнулася, відьма якось глузливо замугикала.
— А от і не вгадала, от і придумав, як тебе сповідати, — заперечив ксьондз та почав задавати питання, після яких витримував ефектну паузу i з поважним виглядом висловлював самі собою зрозумілі відповіді: — Отож, дочко моя, тебе звинувачують у багатьох гріхах: у чаклунстві, відовстві, розпусті, розбещенні умів, в шануванні сатани і таке інше. Чи визнаєш ти себе винною в усіх перерахованих гріхах?.. Ну-у, дочка моя, для чого впиратися! Повторюю, чи визнаєш ти себе винною?.. Дочко моя, востаннє кажу: Господь наш Ісус Христос велелюбний та милосердий, Він віддав Себе в жертву за нас, недостойних грішників, зробившись нашим Заступником та Спокутником гріхів наших! Тим паче — Пресвята Дiва Марiя! Бери приклад з неї, дочко моя…
Ксьондз розчулився, склав губки бантиком і скоса поглянув на полонянку. Без найменших сумнівів, відьма глибоко зневажала його, та ставилася до кумедії сповіді, що розігрувалася перед її єдиним оком, вельми скептично. Гаразд, дідько її забирай, що йому до неї!.. І ксьондз правив своє:
— Отже, нещасна уперта, поглянь на пронзенні руки Господа нашого, на Його палаюче святістю серце і втретє відповідай: чи розкаюєшся ти у гріхах? Пам’ятай, Христос милосердий і пробачає усяку огуду та нечестя на Свою адресу. Якщо ти скористаєшся цим останнiм шансом та від усієї душі розкаєшся, Він негайно вибачить всі твої лиходійства і прийме тебе у святу сім’ю. А очищувальне полум’я багаття спалить всі твої мерзенні гріхи разом із паскудним тілом. Піди ж на Небо та постань перед Богом слухняною! Зробити це та пройти вогняне очищення незмірно краще, ніж несучи на серцi важкий тягар гріха, провалитися на самісіньке дно сірчаної вогняної безодні й горіти там довіку. Отож, дочко моя, якою буде твоя відповідь?..
Ксьондз пильно подивився в єдине янтарно-зелене око. Безперечно, відьма й гадки не мала про каяття. Плювати їй на Христа (прости, Господи!), на Його святі муки та на рай, що майорів десь в туманній небесній далечині, якщо шлях до нього лежить через полум’я багаття. Що ж, у такому разі воно лише передуватиме пекельному полум’ю, яке очікує її у Вічності!.. Проте час було завершувати сповідь, й завершувати тільки так, як до вподоби Богові! Тому ксьондз захоплено сплеснув у долоні та патетично вигукнув:
— Ну, нарешті, дочко моя! Я щиро радію за тебе та за твоє повернення до сім’ї Божої! Алілуя, алілуя, радій, Діво Маріє! Уславимо Христа та Богородицю за таке чудесне каяття! Слава, слава Господу Ісусу! Прийми, Боже, душу сю не грішну, та очищену! В ім’я Отця і Сина і Духа Святого владою, що надана мені представником Його святості Папи римського, відпускаю тобі гріхи твої, дочко моя. Іди до Бога з миром. Амінь.
Ксьондз вдоволено потер руки (справу зроблено, та ще й як блискуче!), з почуттям висякався й сховав носовика, зібравшись піти геть. Побачивши це, прикута несподівано захвилювалася, завовтузилася в своєму кутку, забряжчала кайданами. Ксьондз обернувся та з готовністю почав:
— Так, дочко моя, слухаю тебе ува…
Магічний хижий блиск жовтувато-зеленого ока відьми примусив його замовкнути на півслові. Око благало про поблажливість і водночас наполегливо вимагало, вгризалося в душу мов черв’як у налите яблуко…
Ксьондз замотав головою, намагаючися відігнати наслання, й рішуче мовив:
— Ні-ні, дочко моя, навiть не пробуй спокусити мене! Я особа духовна, аж ніяк не суддя, що виконує останню волю засудженого. І я не можу…
Вiн вiдвернувся, проте відьмин погляд наполегливо свердлив потилицю. Ксьондз застогнав і крізь зуби процідив:
— Дочко моя, твоє останнє бажання гріховне. Адже ти тільки-но здобула відпущення, нащо ж плямувати найсвіжішу чистоту твоєї душі найнегіднішою, найпідлішою помстою?..
Та сила волі німої прикутої була явно більшою від сили волі ксьондза. Ще трохи, і він не втерпить, зірветься, викаже таємницю… І щоб цього не сталося, ксьондз здійняв над головою стиснутi кулаки та простогнав:
— Слухай-но, але ж сюди приїхав сам єпископ! Усе йде саме від нього! Він не звичайна духовна особа, він ще й світська людина, і коли я скажу, хто доніс на тебе, мене не тільки почвертують, колесують та зварять живцем у киплячій олії, а знищать усіх моїх родичів, близьких і далеких… І будуть знищувати до десятого коліна! Розорять та зганьблять!.. Боже, що я верзу… до чого тут світськість і святість…
Ксьондз закахикав.
— Загалом… просто благаю тебе… не намагайся думати… тобто дізнатися, примусити мене сказати, хто на тебе наклепав, інакше… Вгадай сама… якщо спроможешся… А мене сюди не вплутуй, будь ласка, я тут осторонь!..
Він стрілою вилетів з камери, гучно грюкнувши дверима.
4
А відьму і справді більш нічого не цікавило. Ні брутальні солдати, котрі прийшли невдовзі, аби відвести її до місця страти, хоч вони супроводжували кожну свою дію лайкою, стусанами, штурханами й ударами. Ні чорні монахи, що оточили її та солдат щільним німим кільцем. Ні вигуки та глузування натовпу. Ні величезна важелезна свіча, котру дали їй у руки та примусили нести. Ані муки, що були попереду.
Ім’я! Саме тільки ім’я! В неї був час почаклувати, вимовити про себе дюжину прокльонів, щоб накликати на викажчика усі сили пекла.
Та що це за ім’я?!
Здається, процес було розпочато виключно заради неї. Сотні жінок з усієї околиці користувалися її послугами, тисячні юрби сходилися на грандіозні шабашi — і жодного зі співучасників не було схоплено та допитано з упередженням! Навченицю, котру вона взяла нещодавно в свою халупу і яку схопили разом з нею, наступного ж після арешту дня пустили під батоги, а потім навiсили на шию здоровезну каменюку та втопили у рiчцi. Яка швидка й вiдносно легка смерть!
Зате саму відьму катували тривало та чималою мірою. Мордували i допитували навіть по тому, як кати видрали ій язика і таким чином втратили найменшу можливість довідатись від неї будь про що. Манкуедра, “іспанські чоботи”, клини, до червоного розпечені щипці та кліщі, голки, штифти, припікання, “крiсло Юди”… Яких страждань, якої тільки муки вона не зазнала!
Та сильніш від усіх диявольських знарядь відьму пекло зсередини єдине бажання: довідатись про ім’я! Ім’я! Ім’я!..
От вона, змордована мучителями, запльована, обсвистана та обсміяна юрбою людиськів, багато з яких усього лише місяць тому боготворили її, зійшла на вершину величезної дровинниці та й лишилась стояти там біля високого дерев’яного стовпа. От вже затріскотів десь під ногами вогонь, зісподу потягло жаром, гаряче повітря здибило рештки жалюгідного дрантя, шугонув поки що не занадто рясний чорний дим від смоли, якою були пообливані дровини…
І в цю мить відьма нарешті побачила її! Викажчицю!
На високому помості, спорудженому перед вогнищем, де стояли його святість єпископ власною персоною, ксьондз, колишній відьмин приятель та компаньйон по шабашах, котрого їй так і не поталанило потягти за собою до могили, ясновельможний пан Потемковський iз дружиною та дiтьми, iншi, дрiбнiшi пани з сiм’ями, якi теж з’їхалися подивитися на зловiсну представницю пiдвладного темного народу, яку належило безжально викорiнити з життя як служницю нечистого — так от, на цьому самому помості з’явилася жінка. Відьма не бачила її вже років з п’ятнадцять, проте одразу ж упізнала і все зрозуміла.
То була Одарка!!!
Без найменших сумнівів, вона! Колишня кандидатка в навчениці…
От чия зла воля переслідувала чаклунку, от чия рука непоміченою вчасно змією підповзла до неї, вчепилася мертвою хваткою в горлянку й кинула на вируюче багаття!
Колишня селяночка дуже погарнішала. Тепер це була зріла жінка надзвичайної вроди. Судячи за її багатим вбранням, вона була дружиною якогось визначного пана…
Але як?! Чому?! Адже після пам’ятної розмови, коли відьма спрожогу ковтнула потрійну дозу любовного зілля і надміру розпатякалася, Одарка кинулася світ за очі… а навесні її очіпок виловили з річки, що протiкала неподалік… Отже, вона не втопилася! Вона всіх піддурила, i навiть відьму! Але яким чином їй все ж удалося так вигідно влаштуватися? Вона ж фактично зробилася ніким, жінкою без імені, без родини, без грошей…
Розпатлане сиве волосся на голові відьми спалахнуло, вона широко розкрила беззубого рота й страшенно заволала. А її занапасниця наблизилася до єпископа, той трохи повернув голову до Одарки, доброзичливо кивнув, щось мовив…
Мстива посмішка, що вигравала на гарненьких, кокетливо підмальованих губках Одарки, яка більш не заздрила істоті, що безсило карлючилася на вогнищі, і яка могла зрештою облишити згадки про розбитий шлюб із сином мірошника як про найбільшу трагедію молодості — ось останнє, що бачила відьма перш, нiж все довкола затягло рудо-криваво-червоною вогняно-димовою завісою. Ні чаклувати, ані проклясти підступну вкажчицю вона вже не встигла.
1995, травень 2000, Київ