ХХІ століття є часом інтеграційних об’єднань, часом глобального надсистемного мислення. Сьогодні на порозі третього тисячоліття жодна держава не може перебувати в повній ізоляції від інших. Навіть у порівняно невеликих, в основному однонаціональних країнах Західної й Північної Європи, крім основного народу, обов’язково проживає одна або кілька національно-етнічних меншин: у Нідерландах — фризи, в Данії — фарерці, шведи і норвежці, у Швеції — саами, в Фінляндії — шведи і саами. Держава має бути відкритою для культурних обмінів. І в той жде час вона має залишатися національно усвідомленим та історично укоріненим утворенням.
Свідомість ХХІ століття виходить за межі будь-якого часово-просторового критерію. Інформаційний вимір, який покладено в основу інфосуспільства Нового часу, не знає територіальних меж. Сьогодні європейський інформаційний час є добою історично демаркованих перспектив. Це час майбутнього. Події 2005 року довели європейцям, що Україна має право стати невід‘ємною частиною Європи, її історія та традиції стисло пов‘язані з історією Європи. Європа підтримала Україну. Цього не підтримали носії свідомості із латентними постколоніальними вірусами.
Сімдесят років українська нація, немов Святий Георгій, лежала під колесом із встромленими мечами Радянської імперії. Основні удари до 1939 року було скеровано проти української національної інтелігенції як головного носія національної свідомості і проти селянства як основного на сході України носія української розмовної мови. Після 1939 року їх було переорієнтовано на Західну Україну. Сьогодні Україна визнала штучний характер голоду 1933 року, що був насправді голодомором. Але чи визнавала фатальність власної історії Україна ще два роки тому, коли Європа говорила про Голод 1933 року як про світову катастрофу???
Практика переслідування українців як “буржуазних націоналістів” за вияви національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у містах Східної України не припинялися й у хрущовські та брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця боротьба є й дотепер, тільки в більш замаскованій формі. Не припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській мові статусу державної в реальному житті впроваджується мляво, а вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікують як “насильницьку українізацію”.
Згубні наслідки інтелектоциду, фізичного і морального винищення національної інтелігенції, призвели до занепаду національної свідомості. Спрямування соціальної ворожнечі на селян під час розкуркулювання і голодоморів, а пізніше вороже ставлення до західних українців, збройну боротьбу яких, пояснювали не як викликану сталінськими репресіями, а як наслідок “українсько-німецького націоналізму”, — усе це вилилося в поділ українського народу на “касти”, клани, тусовки. Підірвано національну солідарність. Відбулася мутація свідомості — як наслідок поява Малоросійства на всіх біопсихічних та культурно-історичних рівнях нації.
Євген Маланюк свого часу стверджував: “Малоросійство — це затьмарення, ослаблення і — з часом — смерть історичної пам’яті, це — параліч політичної волі і думки, це — національне пораженство, тобто невіра у можливість української державності, це — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне, це також явище, що тримається на систематичному, старанному впорскуванні українцям комплексу меншовартісності, на взір, ніколи не мали держави, темне селянство, глупий хохол, як і впорскуванні насмішкуватого ставлення до національних вартостей. Останнє, за Є. Маланюком, виявляється, наприклад, у систематичному висміюванні, анекдотизуванні й глузуванні з національних звичаїв, обрядів, національної етики, української мови, національного стилю, навіть національного вбрання. Знайдіть іспанця, який глузував би з сомбреро; у нас же зневага до шароварів і вишиванок — то ледь не ознака європейськості (чи, може, євроазійськості?)…
Маланюк точно поставив діагноз: малоросійство — це хвороба, спричинена кількома століттями чорної ночі бездержавності. Буде власна державність — зникне малоросійство. Євген Маланюк зазначає: “У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, а й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації . І в цім — суть проблеми. Тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторювати «моя хата скраю», або при польських конскрипціях називав себе поліщуком, як при совєтських переписах записує свою національність “руській”: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду”. Головний носій згубної хвороби під назвою “параліч національно-державної волі”, таким чином, на думку Маланюка, аж ніяк не «основна наша національна маса — селянство», а незрівнянно більшою мірою освічена верства народу.
Але звернімо увагу на те, що Маланюк спростовує кілька вельми поширених стереотипів щодо малоросійства. Він стверджує: “Всупереч популярній у нас думці, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — “шатость черкасская”, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина ІІ, це — “самоотверженность малороссийская”. І далі: “Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) — то є можливий напрям нашої національної політики… Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм”.
На думку Євгена Маланюка, москвофільство — це політична течія, що ще не є катастрофічною для української національно-державної ідеї. А ось малоросійство “як яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами будь-якої раціональної політики — взагалі”. На підставі як власного життєвого досвіду, так і вивчення архівних матеріалів Маланюк, заглиблюючись в історію, робить важливий висновок: “Майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як наявністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі — були наявні… Історію треба було тоді вже творити; владу, якою б обмеженою вона тоді не була — здійснювати щохвилини, бо час був рахований”.
І чи не це є поясненням історичної поразки національно-визвольних змагань 1918 — 1920 рр., чи не є це (хай не вичерпною) відповіддю на актуальне, мало не «вічне» запитання: чому, наприклад, Польща Пілсудського спромоглася в ті роки відновити свою незалежність, а Україна — ні? Маланюк відзначає, що в Польщі теж були вельми яскраві представники “малополяків” (і навіть називає конкретне прізвище — Роман Дмовський, відомий свого часу політик). Але пам’ятаймо, що польську націю й тоді, й згодом консолідували такі фактори: національна гордість; єдина віра (католицька) і вплив на свідомість народу костелу; традиції польської аристократії (шляхти) — не можна забувати, що національно свідома українська шляхта була частково винищена.
Євген Маланюк чітко усвідомлював, що малоросійство (що є «еквівалентом нашої окраденості») не є абстрактно-академічною проблемою. Вона “є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо пов’язаних із нашою основною проблемою — проблемою державності. Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першочерговим завданням, а для самої державності — грізним мементо”.
Маланюк виводить діагноз: “Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм”. Причини такої капітуляції (не лише національно-політичної, а й загальнокультурної) філософ О. Кульчицький, перегукуючись із Є. Маланюком, шукає в історії: “Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму…”
Сергій Грабовський у статті “Що принесла Україні Переяславська рада?” зауважує: “Впадає в око, що, критично оцінюючи малоросійство, Євген Маланюк нещадний і до Гоголя, і до Грушевського та Скоропадського, і до української інтелігенції на загал. Не слід плутати малоросійство з москвофільством, застерігав Маланюк, бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є певним напрямом національної політики, а малоросійство – це втеча і від політики, і від властиво національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним різновидом втечі від свободи, притаманним певному типу української людини”.
“Трагедія українського культурного процесу (як, певно, й історичного) полягає у бракові внутрішньої суцільно-структуральної цупкості, що мала б зцілити покалічений і пошматований організм культури, історії, нації. Тому-то органічне життя протікає в нім епізодично й фрагментарно, так би мовити, поміж ковадлом просвітянщини і молотом — у чужій руці, звичайно, — малоросійства”, — наголошував Євген Маланюк.
Феномен малоросійства цілком вписується в те, що сьогодні є предметом постколоніальних студій. Один із результатів колоніальної практики полягає в тому, що колоністи накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають вважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку, нездатними до самостійного національно-культурного і державного життя; межею їхніх прагнень виступає автономія під патронатом метрополії.
Відтак подолання малоросійства — одна із засадничих, онтологічних проблем українського топосу. Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі наголошував на тому, що людина здатна не капітулювати перед об`єктивністю, а бути собою: “Історія є драма свободи; там немає ніяких гарантій, як немає і ніякого самого по собі рушійного механізму. Це драма свободи, де кожна точка оточена хаосом. Якщо не буде напруження праці, тобто напруження свободи, яка вимагає праці, то ти з цієї історичної точки падаєш у безодню, яка оточує всі точки”.
У ХХІ столітті свобода людини нерозривна зі свободою нації. Варто нагадати слова Миколи Хвильового, весь пафос творів якого спрямовано на подолання малороса в душі, тілі й ділі українця: “Українська нація виявляє свою волю протягом віків до виявлення свого організму як державної одиниці”. Отже, якщо ця державна одиниця досі не здобула беззаперечного усталення, воля до вичавлювання по краплині малороса з українського буття була недостатньою.
Український історик Микола Рябчук у статті “Від Малоросії до Індоєвропи: українські автостереотипи” зазначив: “Психологія малороса драматично розчахувалась між підсвідомим потягом до „свого” і неусвідомленою, але повсякденно засвоюваною від колонізаторів зневагою до того ж таки „свого”, ненавистю до всякого „свідомого українства”, страхом перед щоденними образами й репресіями — на рівні павловських собак, у яких за допомогою цукру й електроструму формують потрібні умовні рефлекси”. „Малоросійство” стало наслідком цього розщеплення, драматичного роздвоєння колективної психіки, коли мільйони „мєстних” уже не наважуються ототожнити себе з Україною й українством, але й не наважуються цілковито цього українства зректися, беззастережно ототожнившись із Росією і російським/совєтським народом. З цієї трагічної етнічної шизофренії власне й походить те компромісно-курйозне „ми нє рускіє і нє украінци, ми одєсіти, кієвлянє, донбасци”; звідси й ті анестезійні формули „всьо равно” і „почті одін народ”. Це комплекс меншовартості! Це — атомарне розщеплення ДНК нації і спроба клонування франкенштенів ХХІ століття.
“Під комплексом меншовартості, — пише відомий історик Кульчицький, — ми розуміємо (за Адлером) відтиснену в несвідоме, через незгідність із тенденціями до корисної самооцінки, групу почуттів, пізнань і прямувань, зв’язаних з власною недорівняністю й недостатністю супроти життєвих завдань — чи через брак власних сил, чи через надто важкі труднощі у виконанні”. Особливого забарвлення набуває комплекс меншовартості внаслідок розходження між цілком виправданою сприятливою самооцінкою власного внутрішнього світу та внутрішнього життя, що її українець завдячує своїй інтровертивній здібності й розмірному багатству внутрішнього переживання і традицією даремності збірних національних зусиль у менш цінному й для українця менш цінному “зовніщньому світі”. Комплекс меншовартості набирає таким чином забарвлення “комплексу кривди”. Малоросійство — це знижений рівень національної свідомості або ж навіть його нестача. Малоросійство, за Маланюком, є психічною хворобою. Вона зовні непомітна, не виявляється у фізичних симптомах.
Отже, Малоросія — це антитеза Україні. Це НЕ-Україна, тобто — НЕ-повновартісна, НЕ-європейська, а підмосковська, несвідома своєї місії в сучасному світі, нешаноблива до власної історії, культури, мови. Населяють Малоросію здебільшого не українці, а малороси. Малорос — це українець з деформованою національною психікою, це — “тип національно-дефективний, національно вихолощений, скалічений психічно, духовно, а в — наслідках, часом — і расово”. В Україні “цей людський тип набрав особливо паталогічного характеру, характеру хронічної хвороби, що її належить зживати довгі й довгі десятиріччя.”
Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. У той час виникло й Празьке князівство чехів. А в X столітті починається відлік державної історії поляків і мадярів. Малороси не знають історії. Не знають своєї історії лише історичні маси… У мас немає коріння. У мас є психологія, але немає свідомості.
У ХХ столітті Хосе Ортега-і-Гассет писав “Маса — це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Під масами не слід розуміти головним чином «робітничі маси». Маса — це «рядова людина». Отак проста кількість — юрба — перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої…”
За словами Ореста Ткаченка, “знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові національної свідомості, основним носієм якої є національна інтелігенція”. Проте допоки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не стала набутком усього народу, не пов’язалася зі своїм зовнішнім практичним дійовим виявом — національною солідарністю, національна свідомість мало що важить. Українська держава потребує європейськосвідомої нації із неушкодженим генотипом та історичною пам’яттю.
Невже Україна й 15-й рік своєї незалежності проживе під брутальною владою мас?
Дмитро Дроздовський,
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”