ШАГ – 1) Срібна монета Польщі (з 1528) і Литви (з 1546) вартістю в три гроша. У Речі Посполитій карбували з 1579 до 1794, особливо багато у 1618-24 за короля Сигізмунда III Вази. З 1766 карбували з міді. У другій пол. 17 ст. – першій чв. 18 ст. у Лівобережній Україні LU. дорівнював трьом польським грошам або двом копійкам. Згодом назва поширюється на гріш – монету вартістю 1/2 копійки. 2) Розмінно-грошовий паперовий знак періоду Української Народної Республіки. Введені в обіг законом Української Центральної Ради від 18.4.1919. Випускалися паперові грошові знаки у вигляді поштових марок номіналом 10, 20, ЗО, 40, 50 Ш. Один Ш дорівнював 1/100 гривні або 1/200 карбованця. Автором проекту Ш. був відомий художник Г.Нарбут.
Р. Шуст (Львів).
ШАГІН-ПРЕЙ (рр. н. і см. невід.) – претендент на кримський престол, брат кримського хана Мохамеда Прея III. У 1624-28 Ш.-Г. разом з братом правив Кримським ханством. Очолював політичні сили, які виступали за ліквідацію турецького протекторату над Кримом. У липні-серпні 1626 запорозькі козаки, за деякими дан., за попередньою домовленістю з Ш.-Г., здійснили три успішних морських походи на Стамбул. 24.12.1624 Ш.-Г. підписав із запорозькими козаками договір, який носив міжнародний характер. Для ведення переговорів із запорожцями Ш.-Г. приїжджав на Січ. Весною 1628 Ш.-Г. відновив союз із запорожцями. Навесні 1628 козаки під проводом гетьмана М.Дорошенка на заклик Ш.-Г. вирушили в похід у Крим. У бою під Бахчисараєм загинули гетьман М.Дорошенко і О.Голуб. Під час облоги козаками Кафи ворогуючі татарські партії примирилися і, об’єднавшись, напали на запорожців. Проте козацькі загони зуміли вирватися з оточення, з боями пройшли весь Крим і повернулись на Січ.
І. Підкова (Львів).
ШАЙБЛЕ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (18.1.1878-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у м. Акермані. Німець за походженням. Закінчив Кишинівське реальне училище, Київське піхотне училище (1900). Служив у 2-му піхотному Софіївському полку. Після навчання у Миколаївській академії Генерального штабу (1907) призначався на посади старшого ад’ютанта штабу 8-ї Сибірської стрілецької дивізії, старшим офіцером для доручень штабу 3-го Сибірського армійського корпусу. Напередодні Першої світової війни 1914-18 – старший ад’ютант штабу Іркутського військового округу, підполковник (1913). У роки Першої світової війни 1914-18 – на Південно-Західному фронті, начальник штабу 602-ї піхотної дивізії, полковник (1915). Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до української армії. У лютому-квітні 1918 – старшина Головного управління Генерального штабу УНР. За Гетьманату – член Військово-наукового комітету, Комісії з утворення військових шкіл і академій України. З квітня 1919- начальник Головного управління Генерального штабу УНР, один з авторів Закону про старшинські ранги (схвалений у червні 1918 Радою Міністрів Української Держави). За ініціативою Ш. відновлено скасовані Центральною Радою і Директорією УНР старшинські ранги, зокрема введені звання генералів. У дивізіях створено атестаційні комісії, на які покладено розгляд питань про підвищення старшин у ранзі. У 1920 входив до складу Ставки Головного Отамана, другого квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАЙНОХА КАРОЛЬ (20.11.1818 -10.1.1868)-польський історик, письменник та публіцист. Н. у Комарно (тепер Львівська обл.). У 1836-37 був учасником польського таємного руху, перебував в австрійському ув’язненні. Згодом працював учителем у Львові. Співпрацював з польськими періодичними виданнями “Dziennik mod Paryskich”, “Tygodnik Polski” (1848), “Dziennik Literacki” (1852). 3 1853 -заступник кустоша Народового закладу ім.Оссолінських у Львові (див. Оссолінеум). На цій посаді працював до 1858. Впродовж 1856-57 редагував “Rozmaitosci”. Літературна діяльність Ш. розпочалася з публікації поезій, новел та драм історичного змісту. Після перших історіософських спроб став прихильником методу наративного опису історії. Твори Ш., незважаючи на критику ряду положень, зокрема цивілізаційну місію Польщі на Сході Європи, стали популярними і мали значний вплив на польське суспільство. Головні праці: “Болеслав Хоробрий” (1849), “Ядвіга і Ягайло, 1374-1413” (т.І-З, 1855-56, рос. переклад,1880-82), “Szkice historyczne” (T.1-4, 1854-69). “Lechicki poczatek Polski” (1858), “Dwa lata dziejуw nascych (1646-48” (T.1-2, 1865-69).
Р. Шуст (Львів).
ШАЛМАТОВ СИСОЙ (1720 – 1789/90) -український різьбяр і скульптор 18 ст. Росіянин за походженням. Н. в Осташковій Слободі поблизу Твері. Освіту здобув у Твері. У 1749 переїхав до Курська. З 1752 жив в Охтирці на Сумщині, де відкрив майстерню. З помічником виконав іконостаси для Троїцького собору в Курську (після 1754), Знаменської, Богоявленської, Петропавлівської церков Знаменського монастиря (1754-64), соборні церкви в Охтирці (1755-60), Спасо-Преображенської церкви Лубенського Мгарськоґо монастиря (1763), собору в Лохвиці (1767). У 1768-73 Ш. на замовлення кошового отамана П.Калнишевського створив величний різьблений іконостас і статуї для Покровської церкви у Ромнах. Виконував іконостаси для собору у Полтаві (1772), церкви на Засуллі у Ромнах (тепер Сумська обл.), скульптури для Троїцької церкви у Чоповичах (1774-75; тепер Малинський р-н Житомирської обл.).
В. Александрович (Львів).
ШАМАНЕК АЛЬФРЕД (1883 – 1920) -український військовий діяч, полковник УГА. Н. у Львові, За походженням німець. Навчався у Віденській військовій академії. З 1914 служив у діючій армії. Під час Першої світової війни 1914-18 воював у Галичині, згодом -на італійському фронті й у Сирії. Потрапив в англійський полон, звідки через деякий час утік. З поч. листопада 1918 перейшов на службу в Українську галицьку армію. Наприкін. листопада 1918 підполковник Ш. став начальником штабу групи “Схід” під командуванням М.Тарнавського. З квітня 1919-начальник штабу ІІ корпусу УГА. У червні 1919 відзначився під час Чортківського наступу 1919, а в серпні 1919- у наступі об’єднаних українських армій на Київ. У липні-листопаді 1919 очолював штаб Начальної команди УГА. В листопаді 1919 виконував обов’язки начального вождя УГА під час з’єднання з Червоною армією (з 10.11.-27.11.1919). 310.2.1920 Ш. знову призначений начальником штабу УГА. В квітні 1920 під час спроби перейти на бік Арміїї УНР убитий. Похований у с.Пороги поблизу м.Сороки (тепер Молдова).
І. Підкова (Львів).
ШАНДРУК ПАВЛО (28.2.1889-15.2.1979)-український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий армії УНР. Н. у с.Борсуках Крем’янецького повіту на Волині. У 1911 закінчив Ніжинський історико-філологічний ін-тут ім. князя О.Безбородька, у 1913- Олексіївську військову школу в Москві. У роки Першої світової війни 1914-18 -штабс-капітан російської армії. Учасник українських національно-визвольних змагань 1917-21. Воював у складі військових підрозділів Армії УНР. З квітня 1920 – командувач бригади Армії УНР. В еміграції перебував у Польщі: один із співзасновників військового журналу “Табор”. З 1938 – офіцер польської армії. Напередодні Другої світової війни 1939-45 закінчив військову академію Генерального штабу Збройних Сил Речі Посполитої. Під час німецько-польської війни 1939 командував 29-ю польською бригадою. У березні 1945 Ш. очолював Український національний комітет, який виступав за створення Української національної армії. У квітні 1945 призначений командувачем Першої Української дивізії УНА (див. Дивізія “Галичина”). У кін. квітня 1945 Ш. вжив заходів для виведення дивізії з бойових дій на Західному фронті, чим врятував сотні украинских вояків від загибелі. Після закінчення війни жив у Німеччині, а з 1949 – у США. Помер у Трентоні. Автор праці з воєнної історії “Arms of Valor” (“Армія звитяги”, 1959) та редактор збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).
А.Боляновський (Львів).
ШАНКОВСЬКИЙ ЛЕВ (Дзвін, Мартович; 9.9.1903 – 25.4.1995) – український політичний діяч, журналіст, історик війська. Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Н. у Дулібах біля Стрия на Львівщині. Був членом “Пласту” в Стрию. Під час визвольних змагань 1917-21 служив в Українській галицькій армії та Армії Української Народної Республіки. У 1919-20 брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У 1920-30 роках навчався у Львові та Варшаві, працював учителем у середніх школах. У роки Другої світової війни 1939—45 – учасник руху Опору. З 1943-в Українській повстанській армії. У 1943-44 співпрацював у референтурі зовнішніх зв’язків. У січні 1944 обраний головою ініціативної комісії для створення Української головної визвольної ради. У липні 1944 взяв участь в установчих зборах УГВР. Був членом делегації на переговорах з румунською армією у Кишиневі. У післявоєнний період – член Закордонного представництва УГВР у Німеччині І США, 3 серед. 1950 років мешкав у Філадельфії (США). У 1957-61 -співробітник українського аналітично-видавничого центру “Пролог”, редактор журналу “Prologue” у Нью-Йорку та в 1968-76 – газети “Америка”. Останні роки життя присвятив науковій діяльності як історик українського війська. Автор праць: “УПА та її підпільна література” (1952), “УПА” (у виданні “Історія українського війська”, 1953), “Похідні групи ОУН” (1958), “Українська повстанська Армія в боротьбі за державність” (1958), “Українська галицька армія” (1974). В Україні побачили світ його праці “УПА проти гітлерівської Німеччини” (1991) та перероблений розділ “УПА” для другого тому “Історії українського війська” (1996). Помер у Філадельфії.
К.Бондаренко (Львів).
ШАПОВАЛ МИКИТА ЮХИМОВИЧ (26.5.1882 – 25.2.1932) – український громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист. Н. у с.Сріблянці Бахмутського повіту на Донеччині (тепер село Артемівського р-ну Донецької обл.). Навчався у Харківському унті та Київському комерційному ун-ті. У 1901 вступив до Революційної української партії, брав активну участь в українському національному русі. Після нетривалого перебування на військовій службі заарештований, кілька місяців перебував в ув’язненні у варшавській цитаделі. У 1909-14 Ш. видавав і редагував у Києві журнал “Українська хата”. У квітні 1917 став одним з ініціаторів створення Української партії соціалістів-революціонерів, а з липня 1917- член Центрального Комітету УПСР 3 березня 1917 Ш. входив до складу Української Центральної Ради, з липня 1917 -Малої Ради. Після проголошення Української Народної Республіки (20.11.1917) призначений міністром пошти і телеграфу Генерального Секретаріату УНР. Поряд з М.Грушевським і В.Винниченком розробив один з проектів IV Універсалу, брав участь у виробленні спільної редакції цього історичного документа. У листопаді 1918 -січні 1919 Ш. очолював Український національний союз. З 26.12.1918 до 11.2.1919 -міністр земельних справ в уряді В.Чехівського. З лютого 1919 перебував у Галичині. У 1919-20 працював секретарем дипломатичної місії УНР у Будапешті, пізніше жив у Празі. Очолював УПСР в еміграції. Разом з Н.ГригоріЇвим пропагував принцип “диктатури трудових мас”; рішуче засуджував діяльність “закордонної делегації” УПСР у Відні, яка відстоювала ідею перетворення УНР на “радянську республіку” та пошуку шляхів примирення з більшовицькою Росією. У 1921 Ш. разом з Н.Григоріївим та М.Ґалаґаном виступили ініціаторами організації Українського громадянського комітету (діяв до 1925). Керована Ш. організація спричинила до заснування, за підтримки чехословацького уряду, Української господарської академії у Подебрадах (1933) та Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1923). У 1922-28 Ш. видавав і редагував журнал “Нова Україна”. Помер і похований у Ржевницях біля Праги. Автор численних публіцистичних праць, зокрема, “Революційний соціалізм на Україні” (1921), “Стара і нова Україна” (1926), “Міжнаціональне становище українського народу” (1934), “Гетьманщина і Директорія” (1958), поетичних збірок (“Сни віри”, 1908; “Самотність”, 1910; “Лісові ритми”, 1917), нарисів (“Жертви громадської байдужості”, 1910; “Шевченко і самостійність України”, 1917; “Листки із лісу”, 1918).
ШАПОВАЛ МИКОЛА ЮХИМОВИЧ (1888-1948)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Брат Микити Шаповала. Н. у с.Сріблянці (тепер Артемівський район Донецької обл.). Закінчив Бахмутську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1910). У роки Першої світової війни 1914-18 – поручник, командир піхотної роти російської армії. У 1915 потрапив у полон. У таборі для військовополонених у Раштаті організував серед українців товариство “Запорозька Січ”. Брав участь у роботі Союзу визволення України, який діяв у Відні. За дорученням Союзу в січні 1917 очолив групу із 27 старшин та козаків і поселився у Білій Підлясці, що стала місцем перехідного табору військовополонених українців, які поверталися з Німеччини. Ш. сформував 1-й Запорозький полк ім. Т.Шевченка (див. Синьожупанники). Одночасно очолив українські установи Підляшшя – Українську громаду та Шкільну раду для організації українського шкільництва, діяльність яких охоплювала повіти Біла Підляхка, Володава, Парчів Дорогочин, Кобрин. Ш. був співзасновником першого українського часопису на Підляшші “Рідне слово” (видавався з червня 1917), в якому було опубліковане звернення до уряду УНР, де висловлювався докір за “залишення цієї етнічної української смуги поза межами Української держави”. Після повернення наприкінці 1917 в Україну призначений командиром 18-го Стародубського полку, який брав участь у боях з військами М.Муравйова. У січні 1918 Українською Центральною Радою включений до складу делегації УНР на переговорах у Бересті. З лютого 1918 представляв УНР при штабі 45-ї німецької дивізії. Навесні 1918 очолив 1-й полк ім. Т.Шевченка (1200 багнетів) Синьої дивізії, що формувалась у Ковелі. У 1919 командував 7-ю піхотною дивізією Подільської групи Армії УНР у боях на більшовицькому фронті, був начальником Спільної юнацької школи, створеної в лютому 1920 в Кам’янці-Подільському. З його ініціативи до викладання в школі залучено освічених генералів С.Кульжинського, О.Пороховщикова, В.Сигаріва, Ю.Єльчанінова. Був інтернований з частинами Армії УНР на територію Польщі. Став засновником ряду громадських організацій у таборі No10 Каліша, а також видавництва “Чорномор”, де випускали табірні журнали, мемуари командирів української армії. Після розпуску таборів і створення у Каліші української станиці тут продовжували видаватись книжки та збірник матеріалів з історії українського війська “За державність”, підготовлені до друку діючим при Українській Станиці Українським воєнно-історичним товариством. Ш. був одним із засновників Товариства допомоги вихідцям з України у Калішському таборі. Невдовзі виїхав до Чехословаччини. З 1925 жив у Франції, де очолював Українську громаду, редагував українські періодичні видання у Парижі. Помер у м.Сошо (Франція).
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАПОВАЛ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ (1888 – 1972) – український військовий діяч, генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1918 служив в українській армії, командир Богданівського полку Запорозького корпусу. Член Української партії соціалістів-самостійників. У 1918 Ш. командував Запорозьким ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотним полком, який перебував у складі Запорозького корпусу. В квітні 1918 Ш. призначено губернським комендантом Харківщини. Брав участь у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР – командувач Правобережного фронту Армії УНР. З 13.2.1919 до 9.4.1919 Ш. – міністр військових справ Директорії УНР, з вересня 1919 – начальник закордонного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР. В еміграції у Чехословаччині, пізніше – у США. Редагував журнал “Січ”. Похований у м.Річмонді (США).
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАРАЇВСЬКИЙ НЕСТОР (1865 -29.10.1929) – український православний церковний діяч, проповідник, архієпископ УАПЦ. Н. у Чигиринському повіті Київської губ. Закінчив Київську духовну семінарію і академію. Деякий час був членом “Клуба русских националистов”. У 1917 активно включився в український національний рух. 7.3.1917 делегований до складу Української Центральної Ради учасниками пастирських зборів м.Києва. Влітку-восени 1917 Ш. входив до складу організаційних комітетів із скликання Всеукраїнського православного церковного собору, а також Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), що з листопада 1917 стала на чолі автокефального руху. Виступив одним із фундаторів “Братства воскресіння Христа”, яке об’єднало прихильників автокефалії та популяризувало ідею національного відродження української церкви. Брав участь у роботі першої і другої сесій Всеукраїнського Собору (січень, червень-липень 1918). 22.5.1919 Ш. брав участь у першій відправі служби Божої із вживанням української мови в Миколаївському соборі у Києві, а 10.7.1919 – у відправі першої літургії цілком українською мовою. Був священиком при Миколаївському соборі у Києві. Влітку 1920 обраний головою Київської губернської церковної ради. 22-26.5.1921 – товариш голови Українського православного церковного Собору Київщини. У жовтні 1921- делегат Всеукраїнського православного церковного Собору, що довершив організаційне створення Української автокефальної православної церкви. 24.10.1921 висвячений на єпископа УАПЦ. Отримав сан архієпископа і посаду заступника митрополита Київського і всієї України, яку обіймав до другого Всеукраїнського Собору (17-30.10.1927). Водночас був духовним керівником Київської (сільської) церковної округи, членом Президії ВПЦР. У 1922-27 – завідувач перекладового відділу ВПЦР. За його участю підготовлені до друку тексти служби на Страсний Четвер, П’ятницю і Суботу та Великодень, Мінеї, Панахидник, Апостол, Псалтир. Активний співробітник журналу УАПЦ “Церква і життя”. Після арешту митрополита В.Липківського, голови ВПЦР В.Потієнка та зоборони діяльності ВПЦР з серпня 1926 Ш. здійснював фактичне керівництво УАПЦ. З 1927 – голова Передсоборної комісії другого Всеукраїнського Собору. Невдовзі усунений від керівництва церквою. Помер у Києві. Похований біля храму св.Софії. Надгробну плиту зруйновано бл. 1934.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ШАРАНЕВИЧ ІСИДОР (16.2.1829 -4.12.1901) – український історик, громадський діяч і педагогу Галичині. Н. у с.Козарі Галицького повіту. Працював учителем Перемиської і Львівської гімназій. У 1871 став доцентом, а в 1873 – професором Львівського ун-ту. Був дійсним членом Академії наук у Кракові, почесним доктором Київського ун-ту. Досліджував головним чином історію Галицько-Волинської Русі. Автор праці “Історія Галицько-Волинської Руси від найдавніших часів до року 1453” (1863). Ш. дослідив окремі сторінки життя галицького духовенства, загальні проблеми церковного життя 16-18 ст. (питання унії, східного патріархату та ін.). Вивчав також історію галицьких міст і містечок, етнополітичні питання життя міського населення, діяльність Успенського братства. З ініціативи Ш. розпочались археологічні розкопки в Галичині, які проводилися у 1882-90. Брав участь у роботі Львівського синоду 1891.
О .Сухий (Львів).
ШАРВАРКИ (від нім. Scharwerk – спільна робота) – додаткова до регулярної панщини повинність селян працювати на будівництві й ремонті доріг, мостів, гребель тощо. У 16-серед. 19 ст. існувало у Польщі та на українських, білоруських і литовських землях, які входили до складу Речі Посполитої, а з кін. 18 ст. – Російської імперії. На території Запорожжя та Лівобережної України Ш. скасовані гетьманом Б.Хмельницьким під час національно-визвольної війни. Продовжували існувати у Правобережній Україні до серед. 19 ст. Розмір Ш. не був постійним. За виданими у 1847-48 царським урядом інвентарними правилами у Правобережній Україні встановлено 8 т.зв. “будівельних днів” з селянського двору. Після селянської реформи 1861 Ш. називали повинності, які виконували сільські громади для ремонту доріг.
М. Крикун (Львів).
ШАРИЙ ІВАН (1894 – 1930) – український політичний діяч, повстанський отаман. Н. у Береміївці (тепер Полтавська обл.). У 1917 закінчив Київський ун-т. У січні 1918 брав участь у бою з російськими більшовицькими військами під Крутами. Член Української партії соціалістів-революціонерів. У січні 1919 був учасником Трудового конгресу України. Після встановлення більшовицького режиму в Україні продовжував боротьбу. У 1920-23 Ш. під псевдонімом Іван Чорний очолював повстанський загін, якій діяв на Чигиринщині й базувався у Холодному Яру (тепер Черкаська обл.). У 1920 роках викладав українську мову в навчальних закладах. У 1929 заарештований і згодом розстріляний.
ШАУЛА МАТВІЙ (р.н. невід. – п.1596) – український гетьман, один із керівників національно-визвольного повстання під проводом С.Наливайка. Заможний міщанин з Київщини, тривалий час перебував на Запорожжі. Влітку 1594 у складі козацьких загонів на чолі з Г.Лободою брав участь у боях проти польської шляхти на Брацлавщині, потім – на Подніпров’ї. Восени 1595 загін запорожців на чолі з Ш. здобув Київ і вирушив у Білорусь на допомогу козацькому війську С.Наливайка. В січні 1596 запорожці повернулися з Білорусі у Правобережну Україну. В березні 1596 козаки, зрозумівши, що Г.Лобода уникає з’єднання з військами С.Наливайка, скинули його з гетьманства і обрали гетьманом Ш. Під Білою Церквою 2.4.1596 загін Ш. приєднався до повстанців. 23.5.1596 в бою з польськими військами поблизу урочища Гострий Камінь Ш. було тяжко поранено (ядром відірвало руку). Замість нього гетьманом обрали С.Наливайка. Разом з повстанським військом Ш. потрапив в оточення в урочищі Солониця неподалік від Лубен. 28.5. (7.6.)1596 під час бою Ш. разом з С.Наливайком та Шостаком було підступно схоплено зрадниками і видано польському коронному гетьманові С.Жолкевському. Страчений у Варшаві.
Г.Швидько (Дніпропетровськ).
ШАФАРИК ПАВЕЛ ЙОЗЕФ (13.5.1795 -2р.6.1861) – чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського і словацького національного відродження. У 1819-33 працював учителем і директором гімназії у м.Нові-Сад. У 1834-35 редагував журнал “Свєтозор”, а в 1838-43 -“Часопис чеського музею”. З 1841 – хранитель, а з 1848 – директор бібліотеки Празького ун-ту. У 1848 виступив одним з організаторів Слов’янського з’їзду 1848 у Празі, в якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні наукові праці: “Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями” (1826), “Про походження слов’ян” (1828), “Слов’янські старожитності” (тт.1-2, 1836-37, рос. перекл. 1837-48), “Слов’янська етнографія” (1842, рос. перекл. 1843), в яких досліджував етногенез слов’янських народів, їх мови, фольклор та історію. Один із перших європейських учених, який науково об’єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу й обгрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що у той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Ш. підтримував широкі зв’язки з ученими і діячами культур слов’янських та ін країн, у т. ч. з українцями О.Бодянським, І.Вагилевичем, Я.Головацьким, М.Максимовичем, І.Срезневським. Публікував праці українських учених у своєму журналі. Т.Шевченко присвятив Ш. поему “Єретик”. Помер і похований у Празі.
Ф. Стеблій (Львів).
ШАФОНСЬКИЙ ОПАНАС (Афанасій) ФИЛИМОНОВИЧ [13(24). 12.1740-27.3.(8.4.)1811]-український лікар та історик, один із засновників епідеміології в Російській імперії. Н. у Сосниці (тепер Чернігівська обл.) у сім’ї сотника Чернігівського полку. Протягом 1756-63 навчався в ун-тах міст Галле й Лейпцига, де одержав дипломи доктора права і філософії. У 1763 у Страсбурзі захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. Після завершення навчання працював військовим лікарем у російській армії, з 1769 – старший лікар Московського генерального сухопутного госпіталю. У 1770 першим розпізнав епідемію чуми у Москві й разом з Д.Самойловичем вів боротьбу з цією небезпечною хворобою. Описав цю подію у творі “Описание моровой язвы, бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 год…” (1775; за ін. дан.-1774), який було перекладено на кілька іноземних мов. Підготував медико-топографічний опис Москви (1782). Ш. був членом таємної комісії у справі О.Пугачева. У 1781 повернувся в Україну. З 1782 – радник, пізніше – голова кримінальної палати Чернігівського намісництва, генеральний суддя. У 1786 Ш. склав “Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено” (використав матеріали, зібрані українським істориком Д.Паценком), який видано у Києві в 1851. У праці Ш. подано цінні відомості про географію й історію України (част. 1 ) та про право, побут, населення, господарство Лівобережної України, зокрема Чернігівської губернії другої пол. 18 ст. (част. 2). Помер у с.Якличах (тепер Сосницького р-ну Чернігівської обл.).
І.Підкова (Львів).
ШАФРАН ОЛЕКСА (рр. н. і см. невід.) – запорозький полковник. Учасник морських походів запорожців проти Туреччини і Кримського ханства. Під час одного з боїв потрапив у турецький полон, де пробув сім років. Служив на галері кафського воєводи. Організував повстання невільників у Балаклаві, з якими захопив турецький корабель і дістався на Дон. Прожив на Дону бл. 18 років. У 1625 (за ін. дан. – 1626) Ш. очолив спільний морський похід запорожців та донців, під час якого козаки здобули і зруйнували турецьку фортецю Трапезунд (тепер Тробзон). За даними Д.Яворницького, Ш. у 1625 брав участь у невдалому поході запорозьких і донських козаків на Синоп і Трапезунд. Під час походу козацька флотилія була розбита турецьким флотом під командуванням адмірала Редшід-паші III у битві при Карагмані. Ш. побував у Москві. Подальша його доля невідома.
І.Підкова (Львів).
ШАХ СТЕПАН (3.1.1891 -16.9.1978)-український педагог, просвітній і громадський діяч. Дійсний член НТШ (1954). Н. у Куликові на Львівщині. Закінчив гімназію у Львові та філософський ф-тет Львівського ун-ту. У роки національно-визвольних змагань – поручник Української галицької армії. З 1920 – вчитель класичної філології Академічної гімназії у Львові, 1925-29 – державної гімназії у Сокалі. У 1920-32 – секретар Головного відділу тов-ва “Просвіта”. З 1931 обіймав посаду директора української чоловічої гімназії в Перемишлі, яку очолював до 1939. Завдяки зусиллям Ш, Перемиська гімназія стала центром українського молодіжного національно-культурного життя у Посянні. Ш. організував навчання лемківської молоді, створив освітній осередок для дітей із Східної України. У 1944 виїхав на Захід. Викладав класичну філологію у німецьких гімназіях. Згодом жив у Австралії. В еміграції – член Українського богословського наукового товариства, Спілки українських журналістів, голова товариства “Рідна школа”, заступник голови Ради українського християнського руху. Римським Папою Павлом VI відзначений титулом Лицаря-Командора Ордену св.Сильвестра Папи за працю для Української католицької церкви. Протягом усього життя займався видавничою і редакторською діяльністю. Написав та опублікував ряд статей з історії шкільництва та педагогіки. Автор “Популярної історії товариства “Просвіта” (1932, під псевд. С. Перський), спогадів “Львів – місто моєї молодості” (1955-56), “Між Сяном та Дунайцем” (1960). Помер і похований у Сіднеї.
А.Середяк (Львів).
ШАХ ЯКІВ (рр. н. і см. невід.) – козацький гетьман (1576-77). Побратим Івана Підкови. У 1577 запорозькі козаки на чолі з Ш. допомагали Івану Підкові у боротьбі проти ставленика Туреччини, молдовського господаря Петра Мірчича. 11.11.1577 об’єднаний козацький загін (2 тис. чол.) під проводом Ш. та І.Підкови вирушив на Волощину. У ході боїв козаки розгромили військо П.Мірчича і зайняли Ясси. Після цього Ш. із запорожцями повернувся на Січ. У 1577 Ш. напав на ханського посла, який повертався з Москви. Татари помстилися за це набігом на Південну Волинь.
ШАХМАТОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (5(17).6.1864-16.8.1920)-видатний російський філолог, історик, академік Петербурзької Академії наук (з 1897). Навчався у Московському ун-ті, який закінчив у 1887. З 1909-професор Петербурзького ун-ту. У 1906-20 очолював Відділення російської мови та словесності Петербурзької АН. Ш. – автор праць з порівняльного мовознавства, літературознавства, історії російської мови, граматики слов’янських мов. Ш. виводив давньоруську і сучасну йому російську літературну мову з церковнослов’янської мови шляхом перетворення давньоболгарської за походженням писемної мови у російську літературну (“Дослідження в галузі російської фонетики”, 1893; “До історії звуків російської мови”, 1896-1903; “До історії наголосу в слов’янських мовах”, 1898; “Курс історії російської мови”, ч.1-3, 1909-11). У численних мовознавчих працях Ш. розробляв питання фонетики та граматики української мови (“Як у малоруській мові зникла палаталізація приголосних перед е та і”, 1903; “Пам’яті К.П.Михальчука”, 1914; “Короткий нарис історії малоруської (української) мови”, 1916), відгукувався низкою позитивних рецензій на дослідження Б.Грінченка, Є.Тимченка, А.Кримського. Ш. брав участь у виданні збірника наукових праць “Український народ в його минулому і сучасному” (1916). В умовах заборони офіційною владою українського друкованого слова Ш. разом із Ф.Коршем, П.Фортунатовим та ін. російськими вченими виступив на захист української мови та літератури. Листувався з В.Гнатюком, підтримував кандидатуру [.Франка під час обрання його дійсним членом Петербурзької АН. Світове визнання одержали праці Ш. з історії (“Найдавніша доля руського племені”, 1919), текстології та джерелознавства (“Розшуки про найдавніші руські літописні зводи”, 1908; “Києво-Печерський патерик і Печорський літопис”, 1897; “Про так званий Ростовський літопис”, 1904). Ш. уперше застосував порівняльно-історичний метод у дослідженні літописів, який базувався на доказі існування самостійних зводів, попередниками яких були давніші протографи, що зазнали пізнішого редагування. Відстоював південне походження “Слова о полку Ігоревім”, у якому вбачав книжну обробку дружинної билини. Багато наукових положень, сформульованих Ш., зберігають своє значення і в сучасній науці.
О. Мазур (Львів).
ШАХОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (бл. 1690 – 1737) – російський державний діяч, князь, сенатор, генерал-аншеф. У 1734-36 Ш. – фактичний голова “Правління гетьманського уряду”.
ШАХРАЙ ВАСИЛЬ МАТВІЙОВИЧ [літ. псевд. В.Скоровстанський; ЗО.1(11.2.)1888-1919] – український політичний діяч. Н. у с.Харківцях Пирятинського повіту Полтавської губ. (тепер Полтавська обл.). Навчався у Феодосійській учительській семінарії, пізніше – в Інституті вищих комерційних знань в Петербурзі. Деякий час належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1913 став членом більшовицької партії. Учасник Першої світової війни, прапорщик російської армії. З літа 1916 викладав у Віденському військовому училищі. Після Лютневої революції активно займався організаторсько-революційною діяльністю, був делегатом першого Всеросійського з’їзду Рад. Вважав, що Росія не готова до соціалістичної революції, відстоював ідею зміцнення завоювань Лютневої революції. Підтримав 1 Універсал УЦР, домігся його підтримки Полтавською організацією РСДРП. Навіть після жовтневого перевороту в Петрограді полтавські більшовики під впливом Ш. та С.Мазлаха декларували свою лояльність до УЦР, заявили про її підтримку. Погляди Ш. на національне питання суттєво відрізнялися від поглядів лідерів більшовиків в Україні, зокрема Київської та Катеринославської більшовицьких організацій. У грудні 1917 був учасником Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві. Разом з іншими більшовиками покинув з’їзд і переїхав до Харкова. Взяв участь у роботі першого Всеукраїнського з’їзду Рад, був обраний членом ЦВК України та першого більшовицького уряду -Народного Секретаріату. У грудні 1917-лютому 1918 – народний секретар військових справ. На поч. 1918 входив до складу делегації харківського більшовицького уряду на переговорах у Бересті з представниками країн Четверного союзу. У лютому 1918 Ш., зрозумівши, що всі важливі питання вирішуються тільки у Петрограді і не бажаючи виконувати суто декоративну функцію, подав у відставку. У березні 1918 знову обраний до складу Народного Секретаріату, очолив секретаріат земельних справ. У 1918-19 працював у Саратовському політвідділі Українського відділу Наркомату РРФСР у справах національностей. Автор праць, в яких розроблено теоретичні основи українського комунізму. У роботі “Революція на Україні” наголошував, що національне питання потребує власного вирішення, а твердження, що соціалізм автоматично розв’язує національне питання, е помилковим. У своїй праці “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною?” (1919, співавтор С.Мазлах) зазначав, що вирішення “…національних рухів є одне: повна демократія. А повна демократія означає організацію національних держав”. Підтримував ідею соборності українських земель, підкреслюючи, що “найгіршим результатом для України був би її новий поділ”, виникнення нових перешкод до об’єднання Наддніпрянщини та Галичини. Рішуче виступав як проти російського, так і проти польського імперіалізму. Висунув ідею створення Української комуністичної партії (більшовиків), яка 6 очолила національно-визвольну боротьбу українських робітників та селян за створення власної держави, вільної від соціального та національного гноблення. Після опублікування книг Ш. разом з С.Мазлахом були виключені з більшовицької партії. Постановою ЦК КП(б)Уїм заборонялося працювати у державних установах, пропонувалося виїхати з України, а книги вилучалися. Під час окупації України білогвардійськими військами перебував на Кубані, де був схоплений і розстріляний денікінцями (за іншою версією-знищений більшовиками). Ш. поклав початок зародженню і розвитку національного комунізму як ідеології, політичної течії не лише в Україні, але і в світі. Творчість Ш. створила теоретичну основу, на якій базувався і розвивався український комунізм у 1920 роках.
Т.Андрусяк (Львів).
“ШАХТИНСЬКА СПРАВА” (Шахтинський процес; офіційна назва – “Справа про контрреволюційну організацію інженерів та техніків, що працювали в кам’яновугільній промисловості СРСР”) – перший політичний процес в СРСР, під час якого засуджено велику групу керівників вугільної промисловості Донбасу. Проходив 18.5-6.7.1928 у Москві. Судову справу розглядав спеціальний склад Верховного Суду СРСР (голова – прокурор СРСР А.Вишинський, члени – М.Васильєв-Южин, В.Антонов-Саратовський, М.Курченко та С.Кисельов). Державними обвинувачами були М.Криленко та Г.Рогинський, громадськими – Г.Гринько, С.Шейн, Крумін та Осадчий. Захищали підсудних 15 відомих московських адвокатів. Хід процесу висвітлювало 120 журналістів. Підсудні (53 інженерно-технічних працівники вугільної промисловості, серед яких – керівники “Донвугілля”, Управління нового будівництва Донбасу, 5 директорів шахт та рудоуправлінь, 5 головних інженерів шахт, чотири німецьких спеціалісти та ін.) були звинувачені у приналежності до “контрреволюційної організації”, що діяла в 1922-28 у Шахтинському (звідси і назва справи) та ін. районах Донбасу, у Харкові та Москві.
ОДПУ пред’явило обвинувачення підсудним у намаганні зруйнувати вугільну промисловість Донбасу – найважливішої паливної бази СРСР і таким чином зірвати індустріалізацію СРСР. їх було звинувачено, що вони під керівництвом т.зв. паризького центру (“Об’єднання колишніх гірничопромисловців Півдня Росії”) та “Польським об’єднанням колишніх директорів і власників вугільних підприємств у Донбасі” здійснювали акти шкідництва і саботажу (висаджували у повітря і затоплювали шахти, підпалювали електростанції, псували устаткування тощо).
Справа готувалася заздалегідь. Про неї було відомо вищому керівництву Компартії України (зокрема, генеральному секретарю Л.Кагановичу). Початок “розробки” справи пов’язаний з кар’єристськими претензіями повноважного представника ОДПУ по Північно-Кавказькому краю Ю.Євдокимова. З санкції Й.Сталіна Ю.Євдокимов провів масові арешти спеціалістів, начальників рудоуправлінь, співробітників трестів. 13.3.1928 у газеті “Известия ЦИК и ВЦИК” було надруковано офіційне повідомлення Прокурора Верховного Суду СРСР, в якому, зокрема, йшлося: “На Північному Кавказі, в Шахтинському районі Донбасу органами ОДПУ при прямому сприянні робітників розкрито контрреволюційну організацію, що мала собі за мету дезорганізацію та руйнування кам’яновугільної промисловості цього району. Керівний орган цієї організації, що підтверджується безперечними даними слідства, знаходиться за кордоном і складається з колишніх капіталістичних власників і акціонерів кам’яновугільних підприємств Донецького басейну, що мали тісні зв’язки з окремими агентами деяких німецьких промислових фірм та польською контррозвідкою… Слідством встановлено, що робота цієї контрреволюційної організації, що діяла на протязі кількох років, виявилася в злісному саботажі та прихованій дезорганізації діяльності, в підриві кам’яновугільного господарства методами нераціонального будівництва, непотрібних витрат капіталу, зниженні якості продукції, підвищенні собівартості, а також в прямому зруйнуванні шахт, рудників, заводів тощо…”
Під час судового слідства “визнали” свою провину повністю 20 обвинувачених, частково – 11, не визнали – 22. Вирок оголошено 5.7.1928: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу, трьох -до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна, двадцять одного – на термін ув’язнення від 4 до 8 років, десять – від 1 до 3 років. Четверо були засуджені умовно та четверо (німецькі спеціалісти) – визнані невинними. Згодом підсудним М.Березовському, О.Казаринову, Ю.Матову, С.Братановському, Г.Шадлуну та М.Бояршинову вищу міру покарання замінили позбавленням волі на 10 років з суворою ізоляцією, обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна. 9.7.1928 були розстріляні завідувач підвідділу механізації “Донвугілля” М.Горлецький, старший інженер проектного відділу УНБ М.Кржижановський, технік-консультант з експорту антрациту в Парижі А.Юсевич, М.Бояринов та С.Будний (посади яких у вироку не зазначені).
Сталінський режим використав цей процес для розгортання масової кампанії переслідування “буржуазних” фахівців за “шкідництво” та придушення будь-якого опору авантюристичним темпам індустріалізації країни. Зокрема, під час проведення слідства та суду над шахтинцями співробітники Артемівського та Сталінського окрвідділів ДПУ розпочали кримінальні справи на кілька десятків спеціалістів вугільної промисловості (т.зв. “шахтинські справи”) і спрямували їх на закритий розгляд Особливих нарад при колегіях ОДПУ СРСР та ДПУ УРСР.
В.Нікольський (Донецьк).
ШАШКЕВИЧ ВОЛОДИМИР (7.4.1839 -16.2.1885) – український письменник, перекладач, публіцист, громадсько-політичний діяч народовецького напряму в Галичині. Н. у с.Нестаничах (тепер Радехівський р-н Львівської обл.). Син М.Шашкевича. Після смерті батька виховувався у діда, о.Феодора Крушинського. Навчався у домініканській школі в Жовкві, “домініканській” та “бернардинській” гімназіях у Львові. Восени 1861 вступив на юридичний ф-тет Львівського унту. У 1865 навчався у Віденському ун-ті, де слухав лекції відомого словенського славіста Франя Міклошіна. У 1869 склав іспит і здобув диплом юриста. Літературна та громадсько-політична діяльність Ш. припадає на 1860-70-ті роки. У 1860 у львівському альманасі “Зоря Галицька яко альбум на год 1860” вперше опубліковано три поезії Ш. У 1860 роках поетичні твори Ш. друкувалися у львівських часописах “Слово”, “Вечорниці”, “Русалка”, “Правда”, петербурзькій “Основі”, віденському “Віснику”. В 1863 у Львові вийшла друком збірка поезій і перекладів “Зільник”, наступного року – драма “Сила любові”. Ш. був активним діячем раннього народовецького руху, обстоював національну самостійність українського народу, виступав за введення фонетичного правопису в літературну мову. Разом з Ф.Заревичем, К.Климковичем, Д.Танячкевичем та ін. сформував у Львові першу народовецьку громаду. Спочатку належав до редакції першого народовецького часопису в Галичині “Вечорниці” (1862-63)т а з лютого 1863 був його редактором. У 1864 пробував видавати гумористичний журнал “Дуля” (вийшов тільки перший номер), у січні-березні 1866 видавав літературний часопис “Русалка”, у 1867 був членом редакції політичного часопису “Русь”. Член товариства “Просвіта”, редактор двох читанок для селян “Зоря” (1871-72). З 1869 Ш. перебував на службі у фінансово-адміністративних установах Львова, Тернополя, Коломиї, а з 1876 – Західної Галичини, Тарнова (тепер Польща). У другій пол. 1870 років Ш. відійшов від літературного та громадсько-політичного життя. Після виходу у відставку в 1883 повернувся до Львова, де і помер.
О.Середа (Львів).
ШАШКЕВИЧ ГРИГОРІЙ (1809-18.8.1888)-український громадсько-політичний і церковний діяч, греко-католицький священик. Вивчав теологію у Львівському ун-ті, закінчив греко-католицьку духовну семінарію. До 1848 був священиком у с.Угринів неподалік від Станіслава. У 1848 став співзасновником і заступником голови Станіславської окружної руської ради – філії Головної руської ради, послом до австрійського парламенту (райхстагу). У 1845-65 – радник міністерства освіти у
Відні, керував департаментом галицького шкільництва, був цензором шкільних підручників. У 1852 – канонік, згодом архієпресвітер капітули в Перемишлі. З 1858 – ректор греко-католицької духовної семінарії у Відні. У 1867 став послом Галицького сейму. Відомий як активний поборник національної незалежності українців, поділу Галичини на дві адміністративні провінції (українську і польську) за етнічною ознакою, пристрасний оборонець народної мови та противник москвофільської тенденції в письменстві, автор меморандуму, спрямованого проти проекту латинізації української писемності (1859). Зібрав цінні документи до історії “Азбучної війни” в Галичині, які опублікував І.Франке (“Українсько-руський архів”, т.8, 1912). Був автором однієї з перших граматик української мови для народних шкіл (1862) і “Німецько-руської правничої термінології” (1851), виданої у Відні у співавторстві з Я.Головацьким та Ю.Вислобоцьким.
Ф.Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН (літ. псевд. Руслан Шашкевич; 6.11.1811 -7.6.1843)- видатний український письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях України. Н. у с.Підліссі (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.) у родині священика. Навчався у гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний ф-т Львівського ун-ту та греко-католицьку духовну семінарію (1838). Священик у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки (Галичина). У студентські роки Ш. був натхненником, організатором і лідером “Руської трійці”, ініціатором її починань на засадах романтизму – збору і популяризації фольклору, створення словника і граматики живої української мови, реформування правопису (заміни етимологічного фонетичним), використання т.зв. гражданського шрифту замість кириличного, впровадження рідної мови в повсякденний вжиток інтелігенції та церковної проповіді, виступу проти спроб латинізації українського письменства тощо. У літературі визначився як поет-новатор, творам якого притаманні чітко виражеі національні мотиви, любов до рідного краю, м’які, ліричні тони, нескладна символіка (“Слово до чтетелей руського язика”, “Підлисся”, “Руська мати нас родила”, “Побратимові”). Перлиною ліричної поезії стала його “Веснівка”. Серед творів Ш. – балада “Погоня”, перші в українській літературі сонети (“До…”, “Сумрак вечірній”). У творах на історичну тематику поетизував героїчне минуле народу (“Згадка”, “Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139”, “О, Наливайку”, “Хмельницького обступлення Львова”, “Споминайте, браття милі”). Постать Б.Хмельницького особливо захоплювала поета. Він з пієтетом висловлювався про його звитяжні походи: “Ми святимо пам’ятку двохсотліттю побідного оружія русинів під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, пам’ять славних богатирів козацьких за віру і свободу павших під Берестечком”. Ш. брав участь у розшифруванні та редагуванні Львівського літопису, в якому знаходився докладний опис подій національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У 1834 для альманаху “Зоря” (заборонений цензурою) написав життєпис гетьмана та переклав з латинської його повчальну байку, адресовану послам польського короля Яна II Казимира. Ш. вславився як співавтор і видавець альманаху “Русалка Дністрова” (1837), автор брошури “Азбука і abecadio” (1836) та “Читанки для дівчаток” (1836, вид. 1850). Ш. був одним з перших перекладачів українською мовою “Слова о полку Ігоревім” та св.Письма (1842), автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької, латинської, німецької мов. Ідеї та діяльність Ш. і його побратимів мали великий вплив на розвиток літературного і громадського життя в Україні, сприяли утвердженню національної свідомості багатьох поколінь української інтелігенції, надихали її на самовіддану працю на ниві національного відродження. Помер Ш. у злиднях. Похований у селі Новосілках Ліських. У 1893 прах Ш. перевезено до Львова і перепоховано на Личаківському кладовищі. На вшанування пам’яті поета споруджено пам’ятник на Білій Горі (1911), у с.Підлісся (1962), Вінніпезі (1944), Львові (1989) та Золочеві. У 1959 створено літературно-меморіальний музей у с.Підлісся, який у 1986 перетворено у Шашкевича Маркіяна музей-садибу. У 1962 засновано Шашкевича Маркіяна Інститут-заповідник у Вінніпезі, у 1990 відкрито музей “Русалки Дністрової” у Львові. Стали традиційними шашкевичівські читання, матеріали яких публікувалися у серійному збірнику “Шашкевичіана”. Архів Ш. зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України.
Ф .Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧА МАРКІЯНА ІНСТИТУТ-ЗАПОВІДНИК у Вінніпезі – науково-громадська установа, в якій експонується, зберігається і досліджується творча спадщина М.Шашкевича та ін. діячів “Руської трійці”‘, матеріали, що відображають їх громадсько-культурну діяльність на ниві українського національного відродження, розвиток шашкевичезнавства та вшанування пам’яті поета. Заснований у жовтні 1962 за ініціативою Української вільної академії наук у Канаді. З 1972 – філіал Українського католицького університету в Римі. Влаштовує наукові сесії, виставки, презентації, концерти, маніфестації з нагоди ювілеїв М.Шашкевича, утримує багатий архів і спеціалізовану бібліотеку з шашкевичезнавства, опікується пам’ятником М.Шашкевичута парком його імені у Вінніпезі. Видавав періодичний орган “Шашкевичіана” (1963-88, 43 випуски) та “Бібліотеку Шашкевичів” (6 випусків), здійснив перевидання альманаху “Русалка Дністрова” (1987). Опублікував біобібліогра-фічний покажчик “Маркіян Шашкевич” (1989) та “Збірник музичних творів на славу М.Шашкевича” (1992). Керівництво установою здійснює кураторія, яку в різний час очолювали Я.Рудницький, О.Баран, Я.Розумний. З 1979-голова – Михайло Марунчак.
Ф.Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧА МАРКІЯНА МУЗЕЙ-САДИБА – літературно-меморіальний музей у с.Підлисся Золочівського р-ну на Львівщині, де народився М.Шашкевич. Філіал Львівської картинної галереї. Створений на базі меморіального музею поета, що існував з червня 1959. Відкритий у листопаді 1986 під час святкування 175-річчя від дня народження М.Шашкевича. Будівлі садиби відновлено на основі архівних і літературних джерел та аналогів типових садиб першої пол. 19 ст. У чотирьох кімнатах музею експонуються матеріальні речі та автографи М.Шашкевича, видання його творів, першодрук “Русалки Дністрової”, портрет поета роботи Л.Медвідя, портрети родичів, документи і матеріали, які розповідають про життя й творчість М.Шашкевича, вшанування його пам’яті. На подвір’ї садиби встановлено бюст М.Шашкевича (автор – скульптор Д.Крвавич).
Ф. Стеблій (Львів).
“ШАШКЄВИЧІАНА” – 1) Журнал, періодичний орган кураторії Інституту-заповідника Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі. Виходив двічі на рік у 1963-88. Видано 43 випуски. Відповідальний редактор – Михайло Марунчак. Публікував оригінальні статті-дослідження, повідомлення, нотатки, спогади, хроніку, бібліографію з шашкевичезнавства. Передруковував унікальні матеріали шашкевичезнавців минулого-діячів церкви, вчених, письменників. Вміщував епістолярію, поезію, рецензії на шашкевичезнавчі видання, 2) Збірник наукових праць, що е продовженням канадського видання та його новою серією. Видається Інститутом українознавства ім.Крип’якевича НАН України, Шашкевича Маркіяна Інститутом-заповідником у Вінніпезі, Шашкевичівською комісією у Львові. Вийшло два випуски (1993, 1996). До збірників увійшли наукові доповіді, виголошені на Шашкевичівських читаннях у Львові (1991) і Бродах (1994), що розкривають маловідомі або замовчувані в умовах тоталітарного режиму сторінки діяльності “Руської трійці”, М. Шашкевича та його послідовників на ниві національного відродження, релігійного та культурно-освітнього життя, творчі здобутки шашкевичезнавців минулого, традиції “Руської Трійці” в духовному житті України. Опубліковано віднайдені твори М.Шашкевича, присвячені йому сучасні поезії, рецензії на нові видання з шашкевичезнавства, хроніку Шашкевичіани. Відповідальний редактор – М.Ільницький.
Ф.Стеблій (Львів).
ШВАРНО ДАНИЛОВИЧ (бл. 1230 – бл. 1269) – князь галицький і холмський (1264 -бл.1269), великий князь литовський (з 1267). Молодший син князя Данила Романовича Галицького. Після смерті батька володів Галицьким, Холмським, Дорогочинським князівствами і Чорною Руссю. Бл. 1253 одружився з дочкою великого князя литовського Міндовга. Був прибічником об’єднання сил Литви і Галицько-Волинського князівства для боротьби проти ятвягів і Польського королівства. Допоміг великому князеві литовському Войшелкові Міндовговичу в його боротьбі проти опозиції. З 1263 Войшелк правив у Великому князівстві Литовському разом з Ш.Д., а 1267 Войшелк повністю передав йому своє князівство.
Я.Ісаєвич (Львів).
ШВАРЦБАРТ САМУЕЛЬ (Шалом; 1886 -1935)-єврейський анархіст, убивця С.Петлюри. Н. у Смоленську. Згодом з батьками переїхав у м.Балту Подільської губ. Вижив під час антиєврейського погрому у м.Балті в 1905. У 1905 нелегально емігрував до Румунії. У 1908 заарештований у Відні за спробу пограбувати ресторан. Після відбуття 4-місячного ув’язнення переїхав у Будапешт, де був заарештований за такий же злочин і висланий з Угорщини. Свої злочини виправдовував анархістськими переконаннями. У 1910-14 жив у Парижі. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив у французький іноземний легіон. У 1916 внаслідок поранення був демобілізований. У серпні 1917 повернувся у Росію. Після жовтневого перевороту вступив до Червоної армії, брав участь у військових операціях в Україні. У 1920 повернувся в Париж, де відкрив магазин для продажу годинників та ювелірних виробів. Продовжував брати участь в анархокомуністичній організації. 25.5.1926 застрелив у Парижі С.Петлюру. Судовий процес, який проходив у жовтні 1927 у Парижі, завершився виправданням Ш. (див. Шварцбарта процес 1927). У 1934 надрукував спогади “Іnеm Loyf fun Yoren” (“Життя героя”).
Д.Кушплір (Львів).
ШВАРЦБАРТА ПРОЦЕС 1927 – судовий процес над С.Шварцбартом, вбивцею С.Петлюри, що проходив у Парижі 18-26.10.1927. Розслідування обставин вбивства тривало 17 місяців. Ш. заявляв, що метою цього акту була помста за антиєврейські погроми, здійснені у 1919 в Україні нібито за наказом голови Директорії УНР. Процес Ш. відбувався у кримінальному суді Сена. Позивачами були вдова вбитого, Ольга Петлюра, та його молодший брат, полковник Олександр Петлюра, їхні інтереси представляли Сезар Кампінчі та Альберт Вілльм. Публічним прокурором був П’єр Рейнодель, головним адвокатом – Анрі Торез. Заслухано бл. 200 свідків. Стараннями оборони, що трактувала вчинений злочин як акт справедливої помсти, процес над Шварцбартом перетворився на суд над С.Петлюрою та урядом УНР, які представлялися безпосередніми винуватцями погромів. Захист наголошував на нібито германофільській орієнтації С.Петлюри та його ворожому ставленні до Франції. Звинувачувальна сторона настоювала на тому, що С.Петлюра поборював антисемітські настрої і був прихильником українсько-еврейського єднання. Серед свідків, які виступили на’ захист пам’яті С.Петлюри, були ген. Ж.Табупа полк. Анрі Фрейденберг (член французької військової місії у Києві у часи УНР). Наводилися свідчення провідного сіоністського лідера Володимира Жаботинського про абсурдність звинувачень С.Петлюри в антисемітизмі. Звинувачування, яке опиралось на свідчення колишнього члена Центральної єврейської комісії ЕліїДобковського, наполягало на тому, що вбивство С.Петлюри сплановане ДПУ і здійснене під керівництвом агента Михайла Володіна, який прибув до Парижа у серпні 1925. Однак ця версія не розглядалася судом після того, як Володін у березні 1927 зник з Парижа. Процес, хід якого висвітлювали кореспонденти провідних газет світу, викликав великий резонанс у Франції. Серед його учасників були відомі літератори і політичні діячі. Завдяки свідомому маніпулюванню громадською думкою єврейськими організаціями та лівими французькими інтелектуалами була витворена атмосфера, в якій емоції домінували над доказами та аргументами.
Суд присяжних виправдав Шварцбарта. Процес Ш. мав символічне значення для подальшого розвитку українського та єврейського національних рухів та українсько-єврейських відносин. Після суду Ш. відвідував єврейські громади різних країн, які приймали його як національного героя. Для багатьох українців суд над Шварцбартом став актом несправедливості не лише щодо самого С.Петлюри, але й до всього українського національного руху. Судовий процес призвів до наростання націоналістичних й антисемітських настроїв серед українського суспільства. Зокрема, Д.Донцов трактував його як доказ помилковості й шкідливості гуманістичної та універсалістської орієнтації в українському русі. Згідно з твердженнями деяких єврейських авторів, відплатною акцією українських націоналістів проти євреїв стали т.зв. Петлюри дні у Львові. У 1990 один із співробітників КДБ визнав в окремій публікації, що вбивство С.Петлюри було заплановане у Москві. Хоча причетність ДПУ-НКВС-КДБ до вбивства Є.Коновальця, П.Ребета та С.Бандери доведено (див. Сташинського процес 1962), досі немає документального підтвердження версії про причетність радянських спецслужб до вбивства С.Петлюри.
Я.Грицак (Львів).
ШВАЧКА МИКИТА (бл.1728~р. см. невід. )-запорозький козак, один із керівників національно-визвольного повстання проти польського гніту в Правобережній Україні 1768 -Коліївщини. Під час Коліївщини воював у повстанському війську М.Залізняка. Навесні 1768 Ш. на чолі гайдамацького загону разом із загоном А.Журби здобув Фастів і перетворив його на опорну базу повстанців. У кін. літа 1768 Ш. було схоплено російським каральним загоном під Богуславом і заслано на каторгу до м.Нерчинська. Дальша доля невідома. Т.Шевченко присвятив йому поему “Швачка”.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ШВЕЦЬ КІНДРАТ (“Зенко Зелений”, 28.9.1914 – 7.1.1975) – український політичний діяч. Н. у с.Жидичин Ківерцівського р-ну Волинської обл. у селянській родині. З 1933 – член організації українських націоналістів. За участь у національному русі засуджений під час Луцького процесу 1937 до 10 років ув’язнення. У 1939 у зв’язку з розвалом Польщі вийшов на волю. Після розколу ОУН (1940) – на боці А.Мельника. Призначений у 1941 Тереновим Провідником ОУН-М на Північно-Західних українських землях. У 1942-43 займався створенням повстанських загонів на Волині. У 1943-44 воював у 34-му батальйоні СД (“Волинському легіоні”). У березні 1944 за наказом О.Кандиби переїхав до Львова, перейшов на нелегальне становище і очолив тереновий провід ОУН-М у Галичині. Після окупації Галичини радянськими військами важко хворий Ш. емігрував до Австрії. Революційним Трибуналом ОУН-М звинувачений у дезертирстві та засуджений до смертної кари. Повернувся в Україну. У 1949 заарештований у Львові та засуджений до тривалого тюремного ув’язнення. Покарання відбував у Колимських та Карагандинських таборах. Помер на засланні.
К.Бондаренко (Львів).
ШВЕЦЬ ФЕДІР ПЕТРОВИЧ (11.11.1882 -20.6.1940)-український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-геолог. Н. у м.Жаботині Черкаського повіту. У 1909 після закінчення природничого ф-ту Дерптського ун-ту працював асистентом кафедри геології. Брав участь в діяльності студентської громади при ун-ті. Був членом університетського товариства, співпрацював у термінологічній комісії Українського наукового товариства у Києві. У 1909-16 викладав природничі неуки у Дерптській гімназії. У 1915 одержав посаду доцента кафедри палеонтології, займався геологічними дослідженнями на Керченському п-ові, Кавказі та в Криму. У березні 1917 повернувся в Україну. На з’їзді діячів українського села (6-7.4.1917) Ш. обрано членом ЦК Селянської спілки від Черкаського повіту, а також членом ЦК УПСР. У червні 1917 на першому Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Всеукраїнської ради селянських депутатів і був кооптований до Української Центральної Ради. Працював у 2-й київській гімназії, оргкомітеті по створенню Українського народного університету. У вересні 1918 призначений професором геології Українського державного університету в Києві і його першим проректором. У період Української Держави – член Українського національного союзу. 13.11.1918 Ш. як представник Селянської спілки разом з В.Винниченком, С.Петлюрою, О.Андрієвським, А.Макаренком був обраний до складу Директорії УНР. 15.11.1919 за спільним рішенням Директорії та уряду УНР Ш. І А.Макаренко виїхали з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади С.Петлюрі. 25.5.1920 постановою уряду УНР Ш. був виведений зі складу Директорії УНР. В еміграції в ЧСР – викладач українських високих шкіл. Жив у Празі. В 1923 – професор геології Українського вільного університету, а в 1924-29 -Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. У 1928-29 Ш. разом з О.Андріевським і А.Макаренком створили Українську Національну Раду, яка, на думку організаторів, мала об’єднати наддніпрянських українців в еміграції. Автор наукових праць з геології. Помер у Празі, де й похований.
Т.Осташко (Київ).
ШЕБЕЛИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1829 – виступ селян-однодвірців в окремих селах і слободах Слобідсько-української губ. проти перетворення їх царським урядом на військових поселенців. Повстання розпочалося 26.5(7.6.)1829 у слободі Шебелинці (тепер с. Балаклійського р-ну Харківської обл.). Близько 3 тис. чол., що зібрались у Шебелинці, розгромили приміщення військового управління, а його членів заарештували й обрали власне управління на чолі з селянами С.Дьоміним, К.Ведерниковим та ін. (всього 9 чол.). Повстанці направили гінців у села Милова, Лозовеньки, Петрівське, Михайлівка та ін. із закликом до селян не підкорятися поселенському начальству. Проти повсталих були кинуті загін уланів та батарея артилерії. 27.5(8.6.) між повсталими та уланами відбулася сутичка, внаслідок якої урядові війська змушені були відступити. Не принесли успіху й умовляння повстанців припинити повстання. 30.5(11.6) розпочався гарматний обстріл села, після чого повстання вдалося придушити. Загинуло 109 повстанців, 143 учасники Ш.п. постали перед військовим судом, з яких більшість відправили на каторгу, а 48 чол. – на службу в Херсонське військове поселення. Керівники повстання С.Дьомін та К.Ведерников засуджені до довічних каторжних робіт.
О .Сухий (Львів).
ШЕБЕШІ ФЕРЕНЦ (рр. н. і см. невід.)-дипломат трансільванського князя Юрія II Ракоці. У липні 1656 вів у Чигирині переговори з Б.Хмельницьким про укладення договору між Трансільванією і Україною. Переговори закінчилися підписанням диплома, в якому гетьман і старшина зобов’язалися не зв’язуватися з ворогами Юрія II Ракоці. Вдруге Ш. був у Чигирині в червні-серпні 1657, вів переговори з Б.Хмельницьким і генеральною старшиною про взаємини України з Трансільванією та Швецією. Вірчі грамоти та інструкції, дані Ш. трансільванським урядом, і щоденник про другу подорож в Україну (опубл. Ш.Сіладі в кн. “Пам’ятки історії Угорщини”, серія 1, т. 23. Будапешт, 1874) є цінними пам’ятками дипломатичної історії України.
Я.Ісаевич (Львів).
ШЕВАЛЬЄ П’ЄР (рр. н. і см. невід.) – французький офіцер, дипломат, історик 17 ст. У 1646 командував підрозділом у війні Франції проти Іспанії за Фландрію, зокрема під час облоги французьким військом Дюнкерка. У цих боях брали участь бл. 2500 козаків на чолі з Б.Хмельницьким та І.Сірком. На поч. національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького Ш. працював секретарем французького посольства у Польщі, був добре обізнаний з її причинами та перебігом подій. Ш. – автор трьох історичних нарисів: “Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження і релігію козаків”, “Розвідка про перекопських татар”, “Історія війни козаків проти Польщі”. Вперше праці Ш. опубліковані окремою книжкою в 1663 (повторно 1668, 1852) французькою мовою, у 1672 -перекладена англійською мовою. В Україні твори Ш. стали відомі наприкін. 17 ст. Відомості, зібрані у книзі Ш., використовували історики П.Симоновський, О.Рігельман, Д.Бантиш-Каменський, О.Маркевич, М.Костомаров, І.Крип’якевич та ін. Українською мовою твори Ш. вперше вийшли друком у 1960, вдруге – 1993. Праці Ш. містять різноманітну інформацію про події, видатних історичних осіб, побут і звичаї населення України другої пол. 17 ст., є цінним джерелом до вивчення історії часів Хмельницького.
О. Мазур (Львів).
ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ (25.2(9.3.)1814 – 26.2(10.3)1861) – видатний український поет і прозаїк, художник. Ідеолог та символ українського націоналізму. Н. у с.Моринці (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.) у багатодітній кріпацькій сім’ї (мав двох братів та двох сестер). Згодом сім’я переїхала у сусіднє с.Кирилівку (тепер с.Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.), де минуло дитинство поета. Правдоподібно, родовід Ш. походив із збіднілої козацької сім’ї. Від свого діда Івана, який був свідком Коліївщини, Ш. чув спогади про гайдамаків та козаків. Рано залишився сиротою. Наймитував і вчився грамоти у дяка Петра Богорського, від якого зазнав чимало знущань, і в 1826 змушений був утекти. У 1828 Ш. взяли служити “козачком” до двору поміщика Павла Енгельгардта (ад’ютант Віденського губернатора) у с.Вільшані. У 1829 разом з Енгельгардтом переїхав до Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де став свідком Польського повстання 1830-31. На поч. 1831 прибув до Петербурга, де був відданий на чотирирічне навчання до художника В.Ширяєва. Замальовуючи у вільний час скульптури в петербурзьких імперських парках, Ш. випадково зустрівся з художником І.Сошенком, який заопікувався талановитим земляком і познайомив його з відомими членами української громади у Петербурзі – Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем, російськими художниками К.Брюлловим, О.Венеціановим, поетом В.Жуковським. Друзі Ш. сприяли його звільненню з кріпацтва. Написаний К.Брюлловим портрет В.Жуковського (1837-38) було розіграно в лотерею і за одержані кошти (2500 рублів) 22.4.1838 Ш. викуплено з кріпацтва. Протягом 1838-45 Ш. навчався в Петербурзькій академії мистецтв (у К.Брюллова), яку закінчив зі званням “некласного вільного художника”. За успіхи в навчанні одержав три срібні медалі, однак відсутність золотої медалі завадила йому одержати державну стипендію для продовження навчання в Італії. У Петербурзі бл. 1836-37 Ш. почав писати вірші. У 1840 у Петербурзі вийшла збірка його поезій “Кобзар”, у 1841 – поема “Гайдамаки”. Перші твори Ш. (“Причинна”, 1837; “Тарасова ніч”, 1838; “Катерина”, 1838; “Тополя”, 1839; “Іван Підкова”, 1839 та ін.) написані у дусі романтизму і на типові романтичні сюжети – возвеличення минулого та сум за ним на тлі безславної сучасності, страждання і загибель зневаженої молодої сільської дівчини (сюжет, навіяний нещасною долею подруги дитинства Оксани Коваленко), оспівування краси природи та ін. Однак усім цим сюжетам Ш. надав глибоко національного звучання. “Кобзар” та “Гайдамаки” були зустрінуті позитивними відгуками і принесли Ш. славу поета з непересічним талантом (єдину негативну оцінку творам Ш. дав В.Бєлінський, який висміював спроби піднести українську “мужицьку” мову до рівня літературної).
Великий вплив на подальший розвиток творчості поета мали його поїздки в Україну в 1843, 1845 та 1846. Під час них Ш. відвідав рідні місця та помістя місцевих поміщиків (Григорія Тарновського, Рєпніних, Віктора Закревського, Тетяни Волховської, О.Лук’яновича), які цікавилися культурою і сприяли її розвитку. У Києві поет познайомився з провідними українськими інтелектуалами М.Максимовичем, П.Кулішем, М. Костомаровим та ін. За допомогою П.Куліша одержав у 1845-46 тимчасову посаду члена Київської археографічної комісії. Виконуючи завдання комісії, їздив по Україні (Київщина, Полтавщина, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам’ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії “Живописная Украина”). Тяжкі картини національного і соціального гніту, які Ш. побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами пройняті поезії, що увійшли до збірки “Три літа”, зокрема поеми “Сон” (1844), “Єретик” (1845), “Великий льох” (1845), “Кавказ” (1845), “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє” (1845), вірші “Розрита могила” (1843), “Тризна” (1843), “Заповіт” (1845, покладений на музику Г.Гладким). Період “трьох літ” (1843-45) став переломним у творчості Ш., який став загальновизнаним лідером національного відродження і в своїх поезіях цього періоду піднімається до рівня соціального пророка.
Погляди Ш. на проблеми національного життя України спричинили його зближення весною 1846 з членами Кирило-Мефодіївського братства. Разом з М.Гупаком, Г.Андрузьким належав до його революційного крила. 5.4.1847 Ш. був заарештований, відправлений до Петербурга і ув’язнений у казематі “Третього відділу”. Під час слідства, що тривало півтора місяця, Ш. написав тринадцять поезій (“Ой одна я, одна…”, “За байраком байрак…”, “Мені однаково…”, “Ой три шляхи широкії…”, “Садок вишневий коло хати…”, “В неволі важко, хоча й волі…”, “Косар”, “Чи ми ще зійдемося знову…” та ін.). Ш., в якого під час обшуку знайшли альбом “Три літа”, трактувався слідчими як найнебезпечніший політичний злочинець і з усіх членів організації був покараний найсуворіше. За “сочинение стихов на малорусском языке самого возмутительного содержания”, що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30.5.1847 поета засуджено до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з резолюцією Миколи 1 “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”.
З 1847 по 1857 Ш. перебував на засланні – в Оренбурзі (червень 1847, вересень 1849-травень 1850), Орській фортеці (червень 1847-травень 1848), Новопетровській фортеці (травень 1850 – літо 1857). Був учасником Аральської (травень 1848 – вересень 1849) та Каратауської (травень 1851) експедицій. Періоди жорстокого режиму заслання чергувалися з певними пом’якшеннями завдяки підтримці окремих місцевих офіцерів. Вражені інтелектом та мистецьким талантом Ш., вони дозволяли йому покидати казарму та проживати разом з ними за навчання та малювання портретів членів їхніх сімей. Під час заслання познайомився і зблизився з ін. політичними в’язнями, у т.ч. учасниками польських національно-визвольних повстань Броніславом Залеським і З.Сераковським. Період заслання був плідним у творчості Ш. Незважаючи на клопотання у 1848—49 його друзів з України та в Петербурзі перед владою, заборона “писати й малювати” так і не була знята. Ш. продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва – “захалявні книжечки”; збереглося чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850), та малювати. На засланні написав багато віршів і поем (“Княжна”, 1847; “Варнак”, 1848: “Марина”, 1848; “Царі”, 1848; “П.С.”, 1848), чудові зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики, історичні вірші, У момент найбільш жорстокого режимного нагляду (1850) за доносом одного з офіцерів переведений під строгий режим у Новопетровську фортецю (тепер – форт Шевченко). На засланні Ш. написав 20 повістей російською мовою (з них збереглося 9) -“Наймичка” (1852-53), “Княгиня” (1853), “Варнак”, (1853-54), “Музикант” (1854-55), “Нещасний” (1855), “Капітанша”, (1855), “Близнюки” (1855-56), “Художник” (1856), “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1856-58). У 1856 створив серію малюнків під назвою “Притча про блудного сина”, де в алегоричній формі викрив жорстокість і нелюдськість російського політичного режиму. З квітня 1856 до липня 1858 Ш. вів “Щоденник” (“Журнал”).
Після смерті Миколи І (березень 1855) на хвилі деякої лібералізації режиму група українських 1 російських інтелігентів за посередництвом сестри Олександра II княжни Марії Миколаївни добилася дозволу на звільнення Ш. від військової служби (1.5.1857) та проживання у Петербурзі, однак під строгим наглядом поліції. По дорозі з заслання Ш. проживав в Астрахані (серпень 1857) та Нижньому Новгороді (вересень 1857 – березень 1858), де написав поему “Неофіти” (1857). У кін. березня 1858 Ш. прибув до Петербурга, включився у місцеве громадське й культурне життя. У грудні 1858 добився дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. У 1860 вийшло нове видання “Кобзаря”, а в 1861 надруковано “Южнорусский буквар”.
Для завершального етапу (1857-61) творчості Ш. характерне звернення до філософських тем та використання біблійних мотивів, що відобразилося у поезіях “Марія” (1859), “Ісаія. Глава 35” (1859), “Ociї. Глава 14” (1859), “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19” (1859), “Подражаніє 2 псалму” (1859) та ін. Окремі з цих сюжетів (образ Марії в однойменній поемі) у Ш. інтерпретації набули неортодоксального характеру. У травні 1859 отримав дозвіл виїхати в Україну, де мав намір купити землю і збудувати хату. У липні 1859 був знову заарештований і після допиту зобов’язаний негайно повернутися до Петербурга. Тяжке багаторічне заслання, душевні переживання за долю України та хвороба призвели до передчасної смерті поета. 26.2.(10.3.)1861 Ш. помер і був похований 28.2(12.3.)1861 на Смоленському кладовищі у Петербурзі.
Ш. належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Його поетична мова, що базувалася на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковнослов’янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Ш. нових слів, відзначалася природністю і милозвучністю. Надавши українській мові статусу літературної, Ш. тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні – і під українську національну ідентичність. Ще більшого значення набув політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в ін. українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну вину за поневолення України Ш. перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти російського поневолення. Тим самим поезія Ш. різко відкидала конформістську модель “малоросійства”, що грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до імператора і наприкін. 18-у першій пол. 19 ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини (втіленням цієї ідеї стала, зокрема творчість М.Гоголя). Великою заслугою Ш. було те, що в своїй творчості він поєднав два окремих напрями козацької традиції -простолюдну і старшинську. Ненависть Ш. до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідеологічним наріжним каменем модерного українського націоналізму.
Геніальна творчість Ш. та його мученицьке життя зробили поета одним з найпотужніших і найпривабливіших символів українського національного руху. Перевезення домовини Ш. зі Смоленського цвинтаря у Петербурзі в Україну та перепоховання на Чернечій горі біля Канева 22.5.1861 перетворилося в одну з перших масових національних маніфестацій. Елементом культу Ш. стали щорічні відзначення днів його смерті та перепоховання; ці відзначення проводилися навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 призвела до масових демонстрацій у Києві та ін. містах України. Іменем Ш. було названо багато українських громадських та політичних організацій, зокрема Братство Тарасівців, Наукове товариство ім.Шевченка та ін. Незважаючи на те, що творчість Ш. зазнавала гострої критики з боку провідних представників українського руху різних орієнтацій, які звинувачували його у популізмі (В.Липинський, О.Назарук), примітивності естетичних ідеалів (П.Куліш, М.Хвильовий), низькій освіченості (М.Драгоманов), прищеплюванні українському рухові шкідливих гуманістичних (“жіночих”) рис (Д.Донцов). Усі українські політичні групи виводять свій ідеологічний родовід від нього і трактують його як “свій” символ. У цьому, зокрема, відображається загальнонаціональне значення творчості Ш.
Використання Ш. для легітимації (усправедливлення) своєї влади було однією зі складових частин ідеологічної політики радянської влади в Україні. Перед революцією 1917 лідери більшовицької партії (В.Ленін, А.Луначарський та ін.) формально солідаризувалися з українськими відзначеннями пам’яті Ш., вбачаючи у цих заходах один із численних виявів боротьби проти російського самодержавства. У 1917-20 у період встановлення більшовицької влади в Україні портрети Ш. та видання його творів трактувалися як вияви українського “буржуазного” націоналізму і нерідко знищувалися. Однак після радянського завоювання України почалося систематичне інкорпорування образу Ш. у систему радянських ідеологічних цінностей. Ш. стали трактувати як “селянського поета”, “революціонера-демократа”, “атеїста”, “співця дружби двох братніх (українського і російського) народів”; особливо підкреслювався нібито благодатний вплив на його творчість російських “прогресивних” письменників (О.Пушкіна, [.Тургенева і навіть В.Бєлінського). На перший план висувалися соціальні мотиви творчості поета ціною заглушення, а то й замовчування національних мотивів. Нові видання творів Ш. підлягали цензурі шляхом вилучення або перекручення тих фрагментів чи навіть цілих поезій, які мали гостре антиросійське звучання. З метою підкреслення ідеологічної близькості Ш. до радянської влади, 20.5.1961 була встановлена Шевченківська державна премія, влаштовувалися офіційні святкування його ювілеїв у масштабі усього Радянського Союзу (1961, 1964 та 1979).
Боротьба за Ш. стала одним з головних напрямів опору радянській системі в Україні. Святкування Шевченкових днів 22.5.1964 у Києві завершилося зіткненням з міліцією та КДБ, а 1971 під час виступу біля пам’ятника Ш. заарештовано Анатолія Лупиноса. Мученицька доля Ш. стала зразком, на якому будувалася стійкість українських політичних в’язнів у радянських тюрмах та засланні. Творчість Ш. стала могутнім стимулом національного відродження у роки боротьби за незалежність (1987-91). Після проголошення незалежності України Ш. став одним із її центральних символів.
Творча спадщина Ш. складається із збірки його поезій під загальною назвою “Кобзар”, драми “Назар Стодоля”, фрагментів двох незакінчених драм, 9 повістей, щоденника, автобіографії, бл. 250 листів і 835 картин, малюнків та ескізів (у т.ч. 150 портретів, з них 43 – автопортрети). Рукописи-оригінали більшості творів Ш. зберігаються в Києві, в Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України (заснований у 1926). Твори Ш. перекладені 6л. 100 мовами світу. Найважливіші посмертні видання його творів: “Поезії Тараса Шевченка” (Львів, 1867), “Кобзар” (у 2 т., Прага, 1876), “Кобзар” (Женева, 1881), “Поезії Тараса Шевченка, заборонені в Росії” (Женева, 1890), “Кобзар” (1921). Існує кілька повних видань творів Ш.: у 16 т. (Варшава, 1934-38; вийшло 13 томів; у 1950 роках усі 16 т. перевидано у Сполучених Штатах); у 10 т. (К., 1939-64), у 6 т. (К., 1963-64), у 12 т. (К., 1991, не завершене). Дослідження життя і творчості Ш. (шевченкознавство) стало самостійною галуззю українознавства. Серед найбільш відомих дослідників життєвого і творчого шляху поета – І.Франко, О.Кониський, О.Огоновський, М.Комаров, Василь Доманицький, Альфред Єнсен, Павло Зайцев, С.Єфремов, Олександр Білецький, Євген Кирилюк, Леонід Плющ, Григорій Грабович та ін. У 1978 з’явилося двотомне енциклопедичне видання “Шевченківський словник”. Однак історичні дослідження у шевченкознавстві представлені досить слабо. Іншим негативним моментом у сучасному шевченкознавстві є живучість старих, популістських та заідеологізованих схем. Залишається сподіватися, що, відповідно до однієї із засад українського національного руху, лише у самостійній Україні можна дійти до справедливої оцінки життя і творчості геніального українського поета.
Д.Кушплір, А.Скоць (Львів).
ШЕВЧЕНКО ФЕДІР ПАВЛОВИЧ (2(24).8.1914-1.11.1996)-український історик, чл.-кор. АН України (з 1969), доктор історичних наук (з 1964), професор (1968). Н. у с.Дунаївцях Новоушицького повіту Подільської губ. (тепер Хмельницька обл.). У 1930 закінчив семирічну школу. У 1930-32 працював у колгоспі, у 1932-33 – на взуттєвій фабриці у Києві. У 1933-37 – студент, у 1937-40 -аспірант Московського історико-архівного ін-ту. Директор Чернівецького обл. держ. архіву (1940-41), Краснодарського крайового держ. архіву (1941), зав. архівом Раднаркому Узбекистану (1942), начальник науково-видавничого відділу Архівного управління Узбекистану (1942-43). У 1943 захистив кандидатську дисертацію на тему “Російські воєводи на Україні (Нариси взаємовідносин України з Росією в другій половині 17 ст.)”. Працював зав. кафедрою архівознавства і доцентом Київського ун-ту (1944-50), заст. голови Комісії з історії Великої Вітчизняної війни АН України (1950-52), головнім редактором “Українського історичного журналу” (1957-72), зав. відділами допоміжні історичних дисциплін (1960-63) та історіографії і джерелознавства (1963-68) Ін-ту історії АН, заступником директора цього ж Ін-ту (1964-67), директором Ін-ту археології АН України (1958-72), ст. наук. співробітником (1972-82), зав. сектором історичної географії та картографії (1982-87) і головним наук. співробітником (1987-95) Ін-ту історії АН України. Був членом редколегії ряду видань: “Українська Радянська Енциклопедія” (1959-65), “Історіографічні дослідження в Українській РСР” (1968-72), “Пам’ятки України” (1969-72, 1982-92), “Український історико-географічний збірник” (1971-72), “Український історичний журнал” (1972-88). У 1963 захистив докторську дисертацію з монографії “Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині 17 ст.” (1959). Ш. – дослідник широкого діапазону, його наукові інтереси були зосереджені головним чином на вивченні соціально-політичних проблем історії України 17-20 ст. Виховав чимало молодих істориків, всіляко підтримував ініціативи, спрямовані на поглиблене висвітлення минулого України.
М .Крикун (Львів).
ШЕДЕЛЬ ЙОГАНН-ГОТФРІД (6л. 1680 -10(21 ).2.1752) – видатний український будівничий. За походженням німець. Н. у Вандсбеку поблизу Гамбурга (Німеччина). 31713 працював у Російській імперії. Представник стилю бароко. У 1716-26 продовжував розпочате Дж.-М.Фонтане будівництво палаців О.Меншикова в Петербурзі і в Оранієнбаумі (тепер Ломоносов). У 1729-30 у Москві розпочав будівництво дзвіниці Донського монастиря. З 1730 працював у Києві. Збудував корпус Київської академії на Подолі (1732-40), велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731—45), для спорудження якої частково використав перероблений проект архітектора Ф.Васильєва. Ш. приписують також надбудову дзвіниці Софійського собору (1744-48) та спорудження муру з брамою митрополита Рафаїла Заборовського (1746-48) на території Софійського собору. Помер у Києві.
В.Александрович (Львів).
ШЕЇН ОЛЕКСІЙ СЕМЕНОВИЧ (1662 -12.2.1700) – московський полководець, боярин (з 1682), генералісимус. У 1680-81 -воєвода у Тобольську, у 1683-84 – в Курську. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689. Був головнокомандувачем під час другого спільного походу московських і українських військ на Азов (див. Азовські походи 1695-96), а потім керував укріпленням міста і відбив напади кримських татар і ногайців на Азов (1697). Під час першої подорожі Петра І за кордон Ш. був призначений головнокомандувачем московської армії та очолював воєнні прикази – Пушкарський, Іноземний, Рейтарський. У 1698 придушив повстання стрільців у Москві.
І. Підкова (Львів).
ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ ПЕТРО (20.4.1889 -р. см. невід.) – український громадсько-політичний діяч. Н. у с.Голове Косівського повіту в Галичині. Отримав початкову освіту. Був одним з організаторів і керівників січового руху на Гуцульщині. Визначний діяч Української радикальної партії. Після початку Першої світової війни 1914-18 організував набір до лав Легіону українських січових стрільців на Гуцульщині. У 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19, обраний до земельної та шкільної комісій. Член президії селянсько-радикального клубу УНРади та Селянсько-радикальної партії. Виступав на вічах на Гуцульщині та Покутті з роз’ясненням позиції Селянсько-радикальної партії щодо земельної реформи. У складі делегації ЗУНР узяв участь в засіданнях Трудового конгресу України в Києві, обраний до складу ряду комісій. Весною 1919 як член комісії оборони виїздив на фронт у р-н Вінниці. Після відходу УГА і уряду ЗУНР-ЗО УНР за Збруч працював у вінницькому ревкомі. У кін. 1919 після повернення на Покуття заарештований румунськими властями і вивезений до Бухареста, де перебував до 1920. У 1920 роках жив у Західній Україні. У 1928-30 був послом до польського сейму. У 1939 заарештований радянськими органами та вивезений до Сибіру, де, ймовірно, і загинув. Автор оповідань про опришків.
О.Павлишин (Львів).
ШЕЛЕСТ ЙОСИП (Василь, р. н. невід. -п. 1768) – запорозький козак, керівник гайдамацького загону під час національно-визвольного повстання Коліївщини 1768. Ш. сформував у Холодному Яру гайдамацький загін, який діяв проти польської шляхти на Черкащині. Восени 1768 захоплений у полон польським каральним загоном і за наказом київського воєводи Й.Стемпковського страчений у містечку Кодні (тепер Житомирський р-н Житомирської обл.). На думку деяких дослідників, Ш. помер напередодні Коліївщини.
ШЕЛЕСТ ПЕТРО ЮХИМОВИЧ (14.2.1908-22.1.1996)-український партійний і радянський діяч. Н. у с.Андріївці (тепер Балаклійського р-ну Харківської обл.) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких лідерів). Змалку працював на різних роботах у радгоспі “Уланівка” на Полтавщині. З 1923 – робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім – слюсар Харківського паровозоремонтного заводу. З 1927 Ш. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Бровського райкому комсомолу (Харківська обл.). У 1928 вступив у КП(6)У. Направлений на навчання у Харківський комуністичний ун-тет ім.Артема, згодом навчався в Інженерно-економічному ін-ті Харкова. У 1932-36 працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному ін-ті (закінчив 1935). У 1935-37 служив у Червоній армії. У 1937-40 працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на Харківському заводі “Серп і молот”. З 1940-на партійній роботі: секретар Харківського міськкому КП(6)У з питань оборонної промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45-зав. відділом оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заст. секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості. Протягом 1948-54 Ш. очолював заводи у Ленінграді і Києві. У 1954 обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З лютого 1957 – перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 – член ЦК КП України. З лютого 1957 – перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 – головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. З липня 1963 -перший секретар ЦК КП України. Своїй кар’єрі завдячував підтримці з боку М.Хрущова і М.Підгорного, хоча у 1964 разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У 1966 введений до складу Політбюро ЦК КПРС, у 1966-72 став членом Президії Верховної Ради СРСР; у 1966-72 – член Політбюро ЦК КП України, у 1963-72 – член Президії Верховної Ради УРСР 10.5.1972 звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України “у зв’язку з переведенням на іншу роботу” – заступника Голови Ради Міністрів СРСР.
Роль Ш. в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Ш., боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення “Празької весни” 1968. З іншого боку, Ш. прийшов до влади на хвилі повоєнної “українізації” партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Ш. намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” була інспірована самим Ш. і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва -припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Ш. на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Ш., Л.Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у “місництві та проявах націоналізму”. Книга Ш. “Україна наша радянська” (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал “Комуніст України”, 1973, No4) за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 Ш. був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров’я” і відправлений на пенсію. Ш. заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом. З 1974 до 1985 працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Підмосков’ї. У 1989 перервав вимушене мовчання і почав давати інтерв’ю у пресі й на телебаченні. У 1995 видав свої спогади “…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС” (1995). Помер у Підмосков’ї. 13.6.1996 урна з прахом Ш. була перепохована у Києві на Байковому кладовищі.
П.Панченко (Київ), Д. К. (Львів).
ШЕЛУХИН (Шелухін) СЕРГІЙ (літ. псевд. С.Павленко, 1864 – 25.12.1938) – український громадсько-політичний діяч, юрист і письменник. Н. на Полтавщині. Працював у судових органах різних міст України. З 1905 брав участь в українському національному русі, в 1909-14 редагував разом з М.Шаповалом журнал “Українська хата”, співпрацював з ін. українськими періодичними виданнями, зокрема, “Літературно-науковий вісник”, “Украинская жизнь”, “Дзвони”. Належав до Союзу українських автономістів-федералістів (згодом – Української партії соціалістів-федералістів). З квітня 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від Херсонщини. У лютому-квітні 1918-Генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В.Голубовича. У період Гетьманату – член Державного Сенату. На поч. травня 1919 призначений головою української делегації на мирних переговорах щодо підписання мирного договору з радянською Росією. У грудні 1918 -лютому 1919 Ш. виконував обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського. Входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. У 1921 змушений емігрувати у Чехословаччину. Викладав право в Українському вільному університеті і Українському педагогічно-історичному інституті ім.М.Драгоманова у Празі. Професор УВУ, деякий час був деканом правничого (юридичного) ф-ту ун-ту. Помер у Празі. Автор наукових праць з історико-правових питань “Варшавський договір між поляками і С.Петлюрою” (1926), “Історико-правові підстави української державності” (1929) та ін.
ШЕЛЯГ -назва срібних білонних та мідних монет, що в різні епохи перебували на грошовому ринку українських земель. У літописах згадується, що поляни сплачували данину хозарам Ш. На думку деяких дослідників, Ш. – слов’янська назва соліда або ін. золотої монети цього типу. Першими срібними монетами типу шилінга (в українських землях носили назву “шеляга”) були випуски Тевтонського ордену, поморські (померанські) та ін. емісії. Перші польські та литовські Ш. з’явилися в Україні внаслідок грошової реформи короля Стефана Баторія в 1579 (дорівнював 6 динаріям і складав ‘/д польського гроша). Маса Ш. становила 1.130 г (0.180 г чистого срібла). У 1627 карбування Ш. на монетних дворах Речі Посполитої було припинене, але на територію держави масово завозилися з Пруссії та прибалтійських володінь Швеції (у т.ч. Ш., підроблені у місті Сучава; див. Сучавська підробка). У 1659-66 відбулася масова емісія мідних Ш. (боратинок) вагою 1.3 г. Карбування Ш. (у зв’язку з наростанням інфляційних процесів) було відновлене лише у 1749 і з перервами велося до 1792. Невелика кількість Ш. була випущена у 1774 австрійськими властями для галицьких земель. У 19 ст.- народна назва російської копійки в Україні. Лічба монет велася на копи (кіпники). Одна копа дорівнювала 50 Ш. (копійкам).
Р.Шуст (Львів).
ШЕМЕТ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ (1873-1933)- український громадсько-політичний діяч. Н. на хуторі Олександрівка біля Лубен (тепер Полтавська обл.). Брат С.Шемета. Активний учасник українського національно-визвольного руху кін. 19 – поч. 20 ст. Навчався у Лубенській та Петербурзькій гімназіях, потім – у Петербурзькому та Київському ун-тах на природничому ф-ті. За участь у студентському русі тривалий час знаходився під наглядом поліції. Протягом 1900-01 позбавлений права в’їзду до Київської, Чернігівської губ. та суміжних з ними міст Полтавщини. Входив до Братства Тарасівців. За участь у студентських заворушеннях висланий до Лубен. З 1902 – член Лубенської міської думи. У 1902 Ш. разом з М.Міхновським став засновником Української народної партії, яка стояла на державницьких позиціях і відстоювала ідею повної незалежності України. У листопаді-грудні 1905 видавав у Лубнах першу в Наддніпрянській Україні українську газету “Хлібороб”. У 1905 обраний депутатом І Державної Думи, де входив до складу Української парламентарної громади. За підпис “Виборзької відозви” заарештований, перебував у в’язниці до 1908. Деякий час служив інструктором із тютюнництва в Лохвицькому повіті. У 1915-16 очолював групу української інтелігенції, яка добилася відкриття приватної української гімназії у Києві. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі Ш. було обрано депутатом Української Центральної Ради від Полтавської губернії. У червні 1917 виступив одним з ініціаторів створення Української демократично-хліборобської партії. Під час Гетьманату брав активну участь у різних депутаціях до П.Скоропадського з вимогами проведення більш послідовної національної політики. Залишився на території України, окупованій більшовиками. 31919 працював в Українській Академії наук. У кін. 1920 – поч. 1930 років зазнав переслідувань від більшовицького режиму. У 1930-х репресований.
Г.Геращенко (Запоріжжя).
ШЕМЕТ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ (псевдонім Михайленко; 1882-1917)-український політичний діяч. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію, потім юридичний ф-тет Київського ун-ту. Один із найдіяльніших членів Української народної партії. У 1903-05 перебував у Швейцарії, Австрії, Франції. Видавав і перевозив зі Львова заборонену літературу в Підросійську Україну. За зберігання нелегальної літератури та антиурядову агітацію знаходився під наглядом поліції. У листопаді-грудні 1905 брав участь у виданні газети “Хлібороб”. Наприкінці 1917 покінчив життя самогубством.
Г.Геращенко (Запоріжжя).
ШЕМЕТ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1875 -1957)-український громадський 1 політичний діяч. Н. на Полтавщині. Брат В.Шемета. Закінчив Технологічний ін-тут у Петербурзі. У Петербурзі очолював Українську студентську громаду. У 1900 заснував культурне товариство “Родина”. З 1902 – провідний діяч Української народної партії. Влітку 1917 був одним з організаторів Української партії хліборобів-демократів. У квітні 1918 належав до ініціаторів скликання Хліборобського конгресу, на якому проголошено гетьманом України П.Скоропадського. У період Гетьманату виступав за українізацію гетьманського уряду, але не підтримував ідеї збройного повстання проти П.Скоропадського. З 1919 перебував у еміграції в Австрії. У 1920 разом з В.Липинським заснував об’єднання українських монархістів-гетьманців – Український союз хліборобів-державників, належав до провідних діячів гетьманського руху, У 1920-25 Ш. – співредактор журналу “Хліборобська Україна”. В еміграції Ш. – особистий секретар П.Скоропадського. Згодом жив у Австралії. Був одним із засновників Союзу українських організацій Австралії. Помер в Австралії.
ШЕМ’ЯЧИЧІ – київський рід. Нащадки Дмитра Шем’яки (р. н. невід.-п.18.7.1453)-великого князя московського (1446—47). Після смерті Дмитра Ш. його син Іван (у 1454) і вдова (у 1456) емігрували до Великого князівства Литовського, де отримали Рильськ і Новгород-Сіверський; Іван Дмитрович Ш. (р. н. невід. – п. бл. 1485). Його син Василь Ш. (рр. н. і см. невід.) у 1500 перейшов на службу до Івана III Васильовича. Отримав у володіння відвойовані у Литви Путивль і Радогощ, а також Малий Ярославець і низку волостей на р.Угрі. Брав участь у багатьох військових акціях великого князя московського, зокрема в поході на підтримку М.Глинського (1508). У 1517-18 звинувачений у державній зраді, але був виправданий. У 1523 знову схоплений за тим же звинуваченням. Помер в ув’язненні у 1529. Зі смертю його дітей рід Ш. перестав існувати.
О.Русина (Київ).
ШЕПАРОВИЧ ЕДМУНД (1889 -1967) – український військовий діяч, майор Української галицької армії. Син Фелікса Шепаровича. Учасник Першої світової війни, ротмістр австрійської кавалерії. 31918 перебував на службі в Українській галицькій армії. Очолював запасний кінний полк у Стрию, а з червня 1919 – командант першої кінної бригади УГА. З лютого 1920 командував третім Галицьким кінним полком у Червоній українській галицькій армії. На поч. квітня 1920 полк під командуванням Ш. виступив проти більшовиків і зайняв Тернопіль. Звідти Ш. разом з полком вирушив у повстанський рейд, який завершився 6.5.1920 об’єднанням з частинами Армії УНР під командуванням М.Омеляновича-Павленка. В еміграції Ш. жив у Відні, де і помер.
І.Підкова (Львів).
ШЕПАРОВИЧ ФЕЛІКС (1865-1917)-австрійський військовий діяч, генерал-майор. Н. на Стрийщині (тепер Львівська обл.). Учасник Першої світової війни 1914-18. У 1914-15 командував бригадою під час оборони Перемишльської фортеці. У 1915 потрапив у російський полон. Помер у таборі для військовополонених у Сибіру. Два сини Ш. Едмунд (див. Е.Шепарович) та Фелікс Шепарович (молодший; поручник-літун УГА; п. січень 1920) служили в Українській галицькій армії та Армії УНР.
ШЕПЕЛЬ ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (1888-р. см. невід.) – український військовий діяч, генерал-хорунжий. У 1910 закінчив піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на фронті, командир піхотних підрозділів російської армії, підполковник (1917). На службі в українській армії з кін. 1917. У грудні 1918 відряджений до Західноукраїнської Народної Республіки, де очолив бойову групу “Крукеничі” Галицької Армії. Брав участь у боях з польськими військами у складі 8-ї Самбірської бригади. У травні 1919 групу Ш. під час загального наступу польських військ було відрізано від основних сил і примушено перейти кордон Чехословаччини. Перебував у таборі інтернованих галицьких частин у Німецькому-Яблінному. Невдовзі через Карпати і Буковину нелегально прибув до Кам’янця-Подільського, де приєднався до Армії УНР. Деякий час служив у Вишколі армії, згодом – командир учбового підрозділу Спільної юнацької школи. З грудня 1919 Ш. перебував у таборах для інтернованих частин УНР у Польщі. Під час польсько-радянської війни 1920 воював на більшовицькому фронті у складі 2-ї Волинської дивізії, очолював 4-ту Сіру бригаду. Частина під командуванням Ш. особливо відзначилася в обороні Шепетівки на рубежі Збруча, де стрімким контрударом зі Скали розгромила і відкинула авангардні підрозділи Червоної армії. На поч. серпня 1920 бригада Ш. у районі Чорткова, прикриваючи відхід Волинської дивізії, відбила кілька потужних атак противника. За бойові заслуги підвищений у ранзі до генерал-хорунжого (1920). З грудня 1920 перебував у таборі для інтернованих вояків УНР у Каліші. Обирався членом правління Української станиці.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШЕПЕЛЬ ЯКІВ (1894 – 1921) – український повстанський отаман періоду визвольних змагань 1917-21. Н. на Літинщині (Поділля) у селянській родині. Мав початкову освіту. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований у російську армію. У 1917 створив повстанський загін на Літинщині, який налічував бл. 500 кіннотників. Під час Першого Зимового походу взаємодіяв з частинами Армії УНР під командуванням ген. М.Омеляновича-Павленка. 1.11.1920 загін Ш. вибив денікінців з Вінниці. У січні 1920 відмовився від пропозиції про співпрацю з денікінським полк. Переваловим. У березні 1920 загін Ш. діяв на Вінниччині, Літинщині та біля Хмельника. Згодом Ш. емігрував до Польщі. Брав участь у Другому Зимовому поході 1921 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Після його завершення повернувся на Літинщину. Убитий більшовицьким агентом неподалік Літина (тепер Вінницька обл.).
А.Пономаренко (Вінниця).
ШЕПТИЦЬКИЙ АНДРЕЙ (29.7.1865 -1.11.1944) – видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви (митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський), граф. Н. у с.Прилбичі (тепер Яворівського р-ну Львівської обл.). При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Походив з давнього українського боярського роду, який наприк. 18 ст. був полонізований. Початкову та середню освіту здобув вдома та в гімназії св.Анни у м.Кракові (Польща). Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному ф-ті Краківського та Вроцлавського ун-тів. 19.5.1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В.Соловйовим та істориком В.Антоновичем. 28.5.1888 вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22.8.1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом – магістр новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892-96), а з 20.6.1896 – ігумен монастиря св.Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер м.Чер-воноград Львівської обл.).
У 1899 імператор Франц Иосиф І іменував Ш. станіславським єпископом, а Римський папа Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.9.1899). Після смерті митрополита Ю.Сас-Кубновського Ш. 17.12.1900 був номінований галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.1.1901 у соборі св.Юра у Львові. Ш., будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 Ш. очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.
Ш. підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901 підтримав Сецесію українських студентів Львівського ун-ту 1901-01. У 1902 митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а в 1910 на засіданні палати панів вимагав створення українського ун-ту у Львові. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с.Коршів та садівничої школи у с.Миловащі. Ш. сприяв і розвитку української культури. У 1905 заснував церковний музей (згодом перейменовано у Національний музей імені митрополита А.Шептицького). Завдяки піклуванню Ш. у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О.Новаківського, а також майстерні М.Сосенка та О.Куриласа. Ш. надав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. У 1903 заснував Народну лічницю, яку згодом (1930-38) перетворили на сучасний шпиталь. Ш. був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”.
Ш. приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської Капітули. У 1901 заснував чин св.Теодора Студита, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, студиток, милосердя, св.Вікентія, св.Иосифа, священномученика Йосафата. Скликав синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. Важливою була екуменічна та унійна діяльність Ш. У цих справах він двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Ш. добився призначення єпископа для США, а 1912 і для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у Євхари-стійному конгресі в Монреалі. Ш. був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-27), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.
Після окупації на поч. Першої світової війни Львова російськими військами митрополит Ш. був 18.9.1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом – до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революці’і 1917 звільнений.
У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о.Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради.
У вересні 1917 Ш. повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28.2.1918 у палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918). З жовтня 1918-член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Під час українсько-польської війни 1918-19 митрополит був інтернований польськими властями. 16.12.1920 здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав на візитацію українських поселень у Північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західноукраїнських землях. Після повернення у кін. вересня 1923 Ш. заарештовано та інтерновано у м.Познані. Лише після особистого звернення римського папи Пія XI його звільнили, і у січні 1924 Ш. повернувся до Львова.
У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови греко-католицької церкви. За ініціативою Ш. було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з’єднання ім.митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голландського унійного апостолату, у Бельгії – східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.
В умовах польської окупації Галичини митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Ш. намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1930, Ш. неодноразово звертався до керівників Польської держави, добиваючись припинення “Пацифікації”. 24.7.1933 митрополит разом з ін. єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. 2.8.1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Ш. та ін. церковних діячів до папи римського Пія XI польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939 митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.
Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Ш. намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Ш. закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, митрополит таємно 22.12.1939 висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о.Й.Сліпого. У жовтні 1939 Ш. призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. М.Чарнецького для Волині та Полісся, о. К.Шептицького для Росії та Сибіру та ін.
На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком (лист Ш. від 1.7.1941). У 1941 Ш. очолив Українську Національну Раду, а в 1944 – Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму.
Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсканцлера Г.Гіммлера. За згодою III. значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21.11.1942 було видано пастирський лист митрополита “Не убий”, в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Ш. ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Помер митрополит 1.11.1944. Похований у крипні собору св.Юра у Львові.
Р.Шуст (Львів).
ШЕПТИЦЬКИЙ АНАСТАСІЙ (світське ім’я – Антоній; 1686 – 1746) – український церковний діяч 18 ст., митрополит Київської уніатської церкви. Походив із старовинного українського боярського роду. Н. у с.Вощанці на Самбірщині (тепер Львівська обл.). У 1703 під впливом дядька В.Шептицького вступив до новоціату отців василіян в Уневі. Богословську освіту здобув у Львівській колегії. З 1710 – священик. У 1713 іменований архімандритом в Уневі, одночасно помічником єпископа Львівської, Галицької та Кам’янець-Подільської єпархії. У 1715 став архімандритом в Уневі. У вересні 1715 митрополит Л.Кишка висвятив Ш. на львівського єпископа. Ш. дбав про освіту духовенства, утримував на власні кошти чотирьох кандидатів до священства у папській Колегії у Львові. Розпочав будівництво собору св.Юра у Львові. У 1717 заснував братство при цьому соборі. У 1728 став митрополитом. У 1732 відкрив друкарню в Уневі. Добився утворення єдиного “Руського чину св.Василія Великого”, що сприяло піднесенню василіянського шкільництва і книгодрукування. Боровся проти переходів вірних східного обряду на латинський і з цією метою добився від папи римського Климентія II булли, що забороняла ці переходи. Ш. провів розмежування єпархій Київської митрополії. Помер у Львові.
Р.Шуст (Львів).
ШЕПТИЦЬКИЙ ЛЕВ (23.8.1717 -2-І.5.1779) – греко-католицький митрополит Київський і всієї Русі. Походив із старовинного українського шляхетського роду Шептиць-ких. Навчався у Львові, а згодом – у Римі, де вивчав цивільне і церковне право. Після повернення на батьківщину вступив до чину василіян. Впродовж кількох років виконував обов’язки митрополичого проповідника. З 1743 – архімандрит у Мелечі. У 1748 став єпископом Львівським, Галицьким і Кам’янецьким. Значну увагу приділяв підвищенню освітнього рівня духівництва, планував відкрити духовну семінарію у Львові. Продовжував спорудження собору св.Юра у Львові. З 1762 – помічник митрополита Володковича, з 1768 – адміністратор у митрополії. У 1778 став митрополитом Київським, але невдовзі захворів. Помер у Радомишлі.
Р.Шуст (Львів).
ШЕРЕГІЙ ЮРІЙ АВГУСТИН (16.1.1907 -25.5.1990) – видатний організатор театрального життя, режисер, актор, драматург, історик закарпатського театру. Н. у с.Дусино (нині Свалявський р-н Закарпатської обл.). У 1926 закінчив Ужгородську гімназію, у 1930-філософський ф-тет Кардового ун-ту в Празі. Засновник, актор і режисер аматорського гуртка “Верховина” в Празі (1927-30) і театральної студії “Веселка” в Ужгороді (1931). У 1931-34 працював в аматорських театральних гуртках Хуста і Великого Бичкова. У 1934-39 – фундатор і режисер першого українського професійного театру Закарпаття, діяльність якого мала великий вплив на національне відродження народу. Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 емігрував до Югославії, де працював режисером і актором аматорських театрів русинів-українців. У 1942-43 – директор, режисер і актор української драматичної студії в Празі, у червні-серпні 1942 – головний режисер українського театру-студії у Львові. З вересня 1942 до липня 1944 – засновник і адміністративний директор “Підкарпатського театру” в Дрогобичі. Після закінчення Другої світової війни жив у Чехословаччині. Працював режисером у театрах Братислави, Пряшева (1946-58), Кошице (1947-54), Комарно. Викладав у філії акторської академії в Кошице і школі мистецтв у Братиславі. Протягом життя здійснив 255 постановок, у т. ч. майже 200 музичних вистав. У постановці Ш. йшли “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Маруся Богуславка”, “Сорочинський ярмарок”, “Ой не ходи, Грицю”, “Хмара” та ін. Виступав і в провідних ролях у своїх постановках. Автор драматичних творів “Нова генерація” (1929), “Голодний” (1934), “Слово і серце” (1934), “Рафі-Мафі -божок гніву, або з Ужгороду до Абіссінії і назад” (1935), “Часи минають” (1938) та ін. Переклав 28 п’єс і оперет на українську та словацькі мови, писав спогади, статті, рецензії. Автор “Нарису українських театрів Закарпатської України до 1945 року” (1993) -своєрідної енциклопедії театрального життя Закарпаття у міжвоєнний і воєнний періоди. Помер у Братиславі (Словаччина).
О.Луцький (Львів).
ШЕРЕМЕТЄВ БОРИС ПЕТРОВИЧ (25.4.(5.5)1652 – 17(28)2.1719) – московський полководець і дипломат, генерал-фельдмаршал (з 1701). У 1706 першим у Московській державі отримав графський титул. Н. у Москві. З 1671 служив при царському дворі. У 1684-86 Ш. брав участь у переговорах і укладенні “Вічного миру” 1686 з Польщею. Під час Азовських походів 1695-96 командував московською армією, яка діяла спільно з українськими полками на чолі з гетьманом І.Мазепою у пониззі Дніпра. У 1687-99 очолював московські дипломатичні місії до Речі Посполитої, Австрії та на о.Мальту. Брав участь у Північній війні 1700-21. Протягом 1701-05 командував військами у Ліфляндії, де здобув ряд перемог над шведською армією. У Полтавській битві 1709 здійснював командування всією піхотою московської армії. У 1710 війська Ш. захопили Ригу. Очолював головні сили московської армії у Прутському поході 1711. У 1715-17 командував корпусом у Померанії і Мекленбурзі.
І.Підкова (Львів).
ШЕРЕМЕТЄВ ВАСИЛЬ БОРИСОВИЧ (бл. 1622 – 13.11.1682) – московський державний і військовий діяч, боярин (з 1653). З серед, квітня 1654 направлений московським урядом до Києва на допомогу Б.Хмельницькому, однак прибув до гетьманської ставки тільки у січні 1655. У 1655-56 і 1658-60 командував московськими військами в Україні. Брав участь в Охматівській битві 1655. Вів боротьбу проти гетьмана І.Виговського. Влітку 1660 очолював московську армію в битві під Чудновом на Житомирщині, в якій вона зазнала поразки від польських військ під командуванням Яна II Казимира. Сам Ш. потрапив у полон до кримських татар, де пробув 21 рік. У листопаді 1681 був викуплений московським урядом.
І.Підкова (Львів).
ШЕРЕР ЖАН-БЕНУА (Йоганн-Бенедікт; 1.9.1741 – 1824) – німецький і французький історик, географ, економіст. Н. у м.Страсбурзі. Освіту здобув в університетах Страсбурга, Ієни і Лейпцига. Деякий час був аташе французького посольства в Петербурзі. У 1808-24-професор Тюбінгенського ун-ту. Автор книг “Найстаріший руський літопис святого Нестора та його продовжувачів” (1774), “Історія торгівлі Росії з поясненнями” (1778; з розділом “Торгівля Малоросії, або України”), “Анапи Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків” (1788). Праця “Анапи Малоросії” була першим у західноєвропейській науці загальним оглядом географії та історії України. Ш. з симпатією ставився до українського народу, прославляв його волелюбність, відзначав заслуги українського козацтва в захисті цивілізації від руйнівних нападів кочівників.
Я.Ісаєвич (Львів).
ШІСТДЕСЯТНИКИ – умовна назва групи молодих літераторів, митців і вчених в Україні, які на поч. 1960 років (звідси і назва) в епоху десталінізації та хрущовської “відлиги” своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.
Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм “соціалістичного реалізму”, підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Ш. відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Ш. у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.
Найвідомішими представниками Ш. були поети і прозаїки М.Вінграновський, В.Голобородько, Є.Гуцало, І.Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Л.Костенко, Б.Мамайсур, Ю.Мушкетик, М.Руденко, Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Симоненко, Г.Тютюнник, В.Шевчук; художники А.Горська, П.Заливаха, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери С.Параджанов, Ю.Ільєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш.
На поч. 1960 років діяли клуби творчої молоді – київський “Супутник” (голова – Л.Танюк) і львівський “Пролісок” (голова – М.Косів), які стали центрами громадської діяльності Ш. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам’яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.
Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Ш., насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Ш. у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Ш., закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Ш. була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.
Деякі Ш. під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Ш. не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з’являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.
Із серед. 1960 років Ш. розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.
П. Панченко (Київ), І.Підкова (Львів).
ШИЛО СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) – сотник гайдамацького загону під час національно-визвольного повстання у Правобережній Україні – Коліївщини 1768. У червні 1768 повстанці на чолі з Ш. через відмову турецької влади видати польських шляхтичів, які знайшли притулок на землях, що належали Османській імперії, здобули міста Балту (тепер Одеська обл.). Турецький уряд використав ці дії гайдамаків як привід для початку російсько-турецької війни 1768-74. Даних про подальшу долю Ш. в історичних джерелах немає,
ШИМОНОВИЧ ЮРІЙ, молодший (Семигиновський Юрій Елеутер; р. н. невід. – між 28.2.1708 і 13.3.1711) – видатний український маляр кін. 17 – поч. 18 ст., гравер. Син Ю.Шимоновича-старшого. Н. у Львові. Навчався в Академії св.Луки в Римі, з 1682 – академік. У 1683 повернувся з Італії. З 1686 постійно працював при дворі польського короля Яна III Собєськоео у Варшаві та Вілянуві під Варшавою. Очолював місцеву малярську школу, у якій вчився ряд малярів із західноукраїнських резиденцій короля, зокрема Жовкви, Виконував різноманітні малярські роботи для численних королівських резиденцій, зокрема намалював у Вілянувському палаці чотири плафони на теми пір року та фрескову декорацію однієї з кімнат на міфологічну тематику. Ймовірно, виконав немало портретів членів королівської родини, проте достовірні роботи цього жанру відомі лише з графіки. Створив головний вівтар університетського костьолу святої Анни (1699) у Кракові, головний вівтар костьолу Святого Хреста та вівтарі святих Роха і Себастьяна у Варшаві (жоден не зберігся). З графічних робіт Ш. відомі: цикл репродукцій втрачених фресок Лазаро Бальді в палаці Одескалькі (1682), теза С.Гозія та два портрети короля Яна III Собеського (погрудний та кінний), портрет єпископа К.Бжостовського. Помер, ймовірно, у Варшаві. Ш. – єдиний тогочасний український маляр, який здобув систематичну європейську освіту і перейшов на позиції європейської мистецької традиції.
В.Александрович (Львів).
ШИМОНОВИЧ ЮРІЙ, старший (р. н. невід. -15.4.1690) – український маляр другої пол. 17 ст. Батько Ю.Шимоновича-молодшого. Можливо, вчився у Європі, тривалий час працював у різних місцях, ніде не затримуючись довго. Бл. 1648 у Львові одружився з сестрою відомого маляра Івана Корунки, внаслідок чого увійшов до середовища провідних львівських малярів. У 1651 намалював ікону Богородиці для костьолу в Чудцу біля Жешува (Жешув, костьол Різдва Богородиці), яка вказує на досконале володіння особливостями поширеного у Польщі варіанта малярства західноєвропейської традиції. У другій пол. 1660-х – на поч. 1670-х років жив у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). У 1667 виконав малюнок до гравюри посмертного панегірика (з портретом) коронного гетьмана Станіслава Ревери Потоцького (виданий 1667 у Кракові). У 1673 намалював мініатюру “Воскреслий Христос” для фронтиспіса пом’яника міської церкви Різдва Христового у Станіславі. Можливо, автор портрета короля Яна III Собеського, відісланого в подарунок великому герцогові тосканському до Флоренції. У серпні 1675 отримав титул сервітора короля Яна III Собеського й у 1680 переселився до його резиденції в Яворові (тепер Львівська обл.), де до самої смерті виконував функції війта. Ш. був першим із західноукраїнських малярів другої пол. 17 ст., чия творчість зазнала значного впливу західноєвропейської мистецької культури.
В.Александрович (Львів).
ШИНКАР МИКОЛА ЛАРІОНОВИЧ (р. н. невід. – п. листопад 1920) – український військовий діяч. Під час Першої світової війни 1914-18 – штабс-капітан 11-го Фінляндського полку 7-ї російської армії. З 1917 перебував на службі в українському війську, сотник Армії УНР. У травні 1917 став учасником 1-го Всеукраїнського військового з’їзду. Обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів, яка стала складовою частиною Української Центральної Ради. У грудні 1917 після відставки підполк. В.Павленка призначений начальником Київської військової округи. У січні-лютому 1918- головнокомандувач республіканських військ на протибільшовицькому фронті. З 22.4.1918 Ш. був губернським комендантом Київщини (пом. – отаман Андрієнко). За доби Гетьманату очолював на Звенигородщині повстанські загони, які виступали проти влади гетьмана П.Скоропадського. 30.11.1918 Ш. на чолі військового загону захопив Полтаву. Вчинив у місті погром гетьманської адміністрації, під час якого загинуло бл. 100 українських старшин. Належав до провідних членів лівої течії Української партії соціалістів-революціонерів – “боротьбистів”. Виступав за повалення влади Директорії УНР збройним шляхом. У 1919 підняв на Полтавщині повстання проти Директорії УНР. Загинув у боях з частинами Дієвої армії у листопаді 1920 неподалік від Умані.
І. Підкова (Львів).
ШИРОЦЬКИЙ (Шероцький) КОСТЯНТИН ВІТАЛІЙОВИЧ (псевд. К.Ладиженко; 26.5(7.6). 1886- 13.9.1919)-історик мистецтва, шевченкознавець. Н. ус.Вільшанка-Бершадська (тепер Крижопільський р-н Вінницької обл.) у сім’ї священика. Закінчив Тульчинську духовну школу, Кам’янець-Подільську духовну семінарію та Кам’янець-Подільську художньо-промислову школу, де навчався у В.Розвадовського. Виїхавши до Петербурга, закінчив Археологічний ін-т (1911) та історико-філологічний фак-тет ун-ту (1912). Був членом, а в 1908-09 – членом правління гуртка українознавства при ун-ті, де виступав з мистецтвознавчими рефератами, які згодом оформляв у вигляді наукових розвідок. З 1911 -дійсний член Російського Археологічного товариства. У 1913 залишений при ун-ті як професорський стипендіат. У 1914-15 читав лекції для студентів у клубі “Наша школа”, заснованому при українській громаді. Протягом усіх років перебування в Петербурзі енергійно збирав матеріали, що стосувалися української культури. Його виписки склали цінні тематичні збірки, що зберігаються в архіві Національного музею українського мистецтва. Був ініціатором розписування церкви в с.Білоусівці Гайсинського повіту, де служив на парафії його батько. У 1914 відбув у 3-місячну подорож по Італії, перервану через воєнні події. Входив до правління Благодійного т-ва видання дешевих і корисних книжок. Став одним із фундаторів видавничого т-ва “Друкарь” (1916). У 1917 був комісаром Городен-ківського повіту у Галичині від Тимчасового уряду. Виїхавши до Києва, взяв участь в організації Секретаріату освіти Центральної Ради, згодом – Міністерства народної освіти, де спочатку завідував художньо-промисловим відділом, потім – секцією охорони пам’яток старовини й мистецтва. Член Українського наукового товариства. Публікувався в “Записках” НТШ, ж-лах “Сяйво”, “Украинская жизнь”, “Искусство в Южной России”, “Наше минуле”, “Книгарь”. Автор розвідок про мистецьку спадщину Т.Шевченка: “К.Брюллов і Т.Шевченко” (1913), “Гравюри Т.Шевченка” (1914), “Т.Шевченко як ілюстратор” (1914); Г.Левицького, В.Тропініна -“Дещо з української творчості артиста-маляра Тропініна” (1914). Видав нариси з історії декоративного мистецтва України “Художественное убранство украинского дома” (1913,1914), “Буковина и ее прошлое” (1915), “Илюстрированная история Галичины” (1915), перший путівник по мистецьких пам’ятках Киева “Киев” (1917, перевид. 1994). Уже напередодні смерті закінчив курс історії українського мистецтва у 2-х томах (доля рукопису невідома). Ш. належить багато статей з історії українського і російського малярства, мистецтва українських стародруків, про писанки, архітектурні пам’ятки, археологічні розкопки тощо. Систематично рецензував поточну мистецтвознавчу літературу. Ввів у науковий обіг велику кількість цінних фактичних даних.
С. Білокінь (Київ).
ШИШМАНОВ ІВАН ДИМИТРОВ [22.6.(4.7.) 1862 – 22.6.1928] – болгарський літературознавець і фольклорист, громадський діяч. Н. у м.Свиштов (Болгарія). Закінчив педагогічне училище у Відні. Вищу освіту здобув у [енському, Женевському і Лейпцизькому ун-тах. У 1888 присвоєно наукову ступінь доктора філософії. Ш. – один із засновників Софійського ун-ту, професор ун-ту (з 1894). У 1903-07 – міністр освіти Болгарії. Завдяки його зусиллям і під його редакцією з 1889 почало виходити серійне наукове видання “Збірник народної творчості, науки і літератури”. Займався дослідженнями в галузі гуманітарних наук, зокрема фольклору, етнографії, історії літератури, психології. Значну увагу приділяв вивченню болгарського національного Відродження. Підготував численні праці, присвячені болгарським будителям -о.Паїсію Хилендарському, Н.Рильському, Н.Бозвелі, Ю.Венеліну, В.Апрілову, Г.Раковському, 1.Базову та ін. Ш. був дійсним членом Болгарської АН, член-кор. Сербської АН та Югославської АН і мистецтв, а також членом ряду наукових зарубіжних товариств. Активно займався громадською діяльністю – обирався головою Спілки болгарських учених, письменників і художників, головою Спілки болгарських читалень; очолював болгарський пен-клуб. Зі студентських років Ш. був тісно пов’язаний з українським середовищем. Був добре знайомий з М.Драгомановим, одружився на його дочці Лідії. Підтримував тісні контакти з українськими культурними і громадськими діячами – І.Франком, М.Павликом, Лесею Українкою, В.Гнатюком, К.Студинським. У наукових працях Ш. неодноразово торкався української проблематики, передусім українсько-болгарських відносин. У 1914 опублікував болгарською мовою працю “Т.Шевченко – його творчість і його вплив на болгарських письменників перед визволенням” (в перекладі укр. мовою “Роля України в болгарськім відродженні”, 1916). У 1907 обраний почесним професором Харківського ун-ту, з 1914- дійсний член НТШ у Львові. Після підписання Берестейського миру 1918 очолив болгарську дипломатичну місію у Києві. 7.5.1918 Ш. вручив вірчі грамоти гетьманові України П.Скоропадському. Після захоплення Києва більшовиками у березні 1919 повернувся до Софії. Підтримував тісні контакти з українськими політиками і вченими, що опинилися в еміграції. У 1926 обраний головою Українсько-болгарського товариства, яке очолював до кінця свого життя. Помер в Осло, похований у Софії.
В.Чорній (Львів).
ШКОЛА СІЧОВА – система навчальних закладів, відкритих і утримуваних на кошти Війська Запорозького Низового. Перша початкова Ш.с. була відкрита в 1576 (в межах сучасн. м.Новомосковська Дніпропетровської обл.). З 1602 існувала як монастирська при Самарському монастирі. Напередодні зруйнування Січі на землях Війська Запорозького існувало близько 44 початкових шкіл. У 1659 на Чортомлицькій Січі було відкрито середню школу. Вона мала назву Січова центральна. У ній навчалося 50 малолітніх і близько ЗО учнів старшого віку (молодиків). Подібні школи існували майже в усіх козацьких паланках. У 1754 на Січі була відкрита вища спеціальна школа. У ній готували полкову старшину, тлумачів, військових канцеляристів для паланок. Заслуженою славою користувалась відкрита на Січі школа “вокальної музики та церковного співу”. У ній навчалося бл. 30 учнів. Запорозькі козацькі школи носили чітко виражений національний характер. Навчання у них велося українською мовою. Вихованці вчилися читати, писати, рахувати, вивчали Закон Божий, відвідували заняття з музики і співу, оволодівали доступними для їхнього віку військово-фізичними вправами.
О.Кривоший (Запоріжжя).
ШКУРУПІЙ ГЕО (Георгій) ДАНИЛОВИЧ (20.4.1903 – 8.12.1937) – український поет і прозаїк. Н. у Бендерах (тепер Молдова) у сім’ї залізничника. Дитинство минуло на Поділлі, де його мати працювала вчителькою. У 1920 закінчив 2-гу Київську класичну гімназію. У 1920-21 вчився на медичному ф-ті Київського ун-ту, згодом деякий час студіював у Київському ін-ті зовнішніх відносин. Служив на залізниці, був редактором і сценаристом Київської кінофабрики. Літературний дебют Ш. відбувся в 1920 у літературно-мистецькому альманасі “Гроно”. Ранні поетичні збірки позначені впливом футуризму. У них Ш. маніфестував революційний розрив з усіма українськими літературними традиціями, фетишував техніку. У 1920 роках з’являються збірки поезій – “Психотези. Вітрина третя” (1922), “Барабани. Вітрина друга” (1923), “Жарини слів” (1925), поеми “Море” (1927), збірка “Для друзів-поетів – сучасників вічності” (1929). Звертаючись до суспільно-політичних мотивів доби, оперував абстрактними соціологічними образами, романтичними метафорами, вводив у текст прозаїзми тощо. Належав до “Аспанфуту”. У “Комункульті” (1927) спільно з М. Семенком пропагував пан-футуристичні погляди. Активно друкувався у періодиці (“Вир революції”, “Шляхи мистецтва”, “Глобус”, “Гроно”, “Семафор у майбутнє”, “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Літературна газета”, “Більшовик” та ін.). З 1925 виступав як прозаїк. Автор збірки гостросюжетних оповідань “Переможець дракона” (1925), “Пригоди машиніста Хорна” (1925), а також прорадянськотенденційних новел “Штаб смерті” (1926), “Січневе повстання” (1928), “Зруйнований полон”, “Страшна мить” (1930); збірки “Монгольські оповідання” (1930); романів “Двері вдень” (1929), “Жанна-Батальйонерка” (1930); повісті “Міс Андрієна” (1934). З 1930 Ш. очолював київську філію “Нової генерації”, став редактором “Авангарду-альманаху пролетарських митців “НГ”. У 1930 їздив по селах з бригадами колективізаторів. Свої враження від побаченого описав у поемі “Зима” (1934), в якій висловив своє неприйняття колективізації, засудив репресивні заходи щодо українського селянства, що згодом призвели до масового голодомору. У грудні 1934 заарештований за безпідставним звинуваченням у приналежності до київської групи української націоналістично-терористичної контрреволюційної організації ОУН. Висунуті звинувачення Ш. заперечував. 27,4.1935 на засіданні військового трибуналу Ш. засуджено на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. В ув’язненні перебував на Соловецьких островах. 25.11.1937 “особлива трійка” УНКВС по Ленінградському округу засудила Ш. до найвищої міри покарання-розстрілу. 8.12.1937 розстріляний. У 1957 реабілітований.
І. Роздольська (Львів).
ШЛЕМКЕВИЧ МИКОЛА (1894-1966) – український публіцист, громадський і політичний діяч. Н. у с.Пилявій Бучацького повіту в Галичині. Навчався у Віденському ун-ті. У 1915 вивезений російською окупаційною владою в Сибір. Під час української революції повернувся в Україну. У 1918-19 проживав у Києві, був секретарем редакції “Робітничої газети”. Після захоплення більшовиками Києва переїхав на Звенигородщину, де вчителював у сільських школах. У 1919 повернувся у Галичину, згодом продовжив навчання у Віденському ун-ті. У 1926 здобув звання доктора філософії. У 1928-29 навчався у Сорбонні. Після повернення у Галичину зблизився з Фронтом національної єдності: був членом проводу ФНЄ й ідеологом “творчого націоналізму”. З цих позицій критично виступив проти ідеології і тактики Організації українських націоналістів. Редагував двотижневик (з 1936-квартальник) “Перемога”. Після приходу радянських військ у Західну Україну навесні 1940 нелегально перебрався у німецьку зону окупації. У 1941-44 -головний редактор львівського відділу Українського видавництва. З 1945 – в еміграції: спочатку в Австрії і Німеччині, а з кін. 1940-х рр. – у США. Організатор українських політичних структур в еміграції – Українського національно-демократичного союзу (УНДС), Союзу українських національних демократів та Української національної ради. Засновник і редактор (1953-66) журналу “Листи до приятелів”, який став органом ліберально-демократичної думки серед української еміграції. Відомий як автор книжок “Загублена українська людина” (1954), “Галичанство” (1958) і “Вершки життя і творчості” (1958).
Д. Кушплір (Львів).
“ШЛЯХ З ВАРЯГІВ У ГРЕКИ” (“Грецький шлях”) – назва основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв’язував північні райони країни з південними руськими землями і Скандинавські країни з Візантійською імперією. Опис шляху є в “Повісті временних літ” і у творі візантійського імператора Константина VII Багрянородного “De administrando imperio” (“Про управління імперією”; складений у 943-953). Виник у кін. 9-на поч. 10 ст. Починався в околицях сучасн. Стокгольма, проходив Балтійським морем, Фінською затокою, по Неві, Ладозькому та Ільменському озерах, далі – по Ловаті і Зх.Двіні та їхніх притоках до Дніпра, потім по Дніпру в Чорне море, далі повз о-в св.Євферія (Березань), вздовж західного чорноморського узбережжя до Константинополя. На цьому шляху стояли міста Новгород, Смоленськ, Любич, Родня, Кічкас, Олешшя. Руські купці, які долали шлях із Києва до Константинополя за 30-40 днів, возили у Візантію хліб, ремісничі вироби, срібло в монетах, рабів, хутро, мед, віск, а також товари із Скандинавії і Прибалтики (зброю, янтар). Із півдня по Дніпру везли вина, прянощі, фрукти, дорогі тканини, ювелірні вироби, скляний посуд. Мав велике значення для розвитку і внутрішньої торгівлі, сприяв налагодженню різноманітних зв’язків окремих східнослов’янських племен та прискоренню їх державного об’єднання навколо Києва. Найбільше значення мав у 10 – першій третині 11 ст. Був зв’язаний з іншими водними шляхами Київської Русі – Прип’ятсько-Бузьким, який вів до Європи, і Волзьким, який виводив в Арабський халіфат. У 11-12 ст. внаслідок хрестових походів, які встановили зв’язки зі Сходом через Середземне море, цей шлях втратив своє значення.
О.Кривоший (Запоріжжя).
“ШЛЯХИ” – назва українських журналів. 1) Студентський журнал, орган Українського студентського союзу. Виходив у Львові з квітня 1913 до березня 1914 спочатку як двотижневик, з 1914 – як щомісячник. У виданні та редагуванні журналу брали участь Р.Заклинський, О.Когут, Ю.Охримович. Вийшло 13 номерів. Журнал стояв на позапартійних позиціях, відстоював ідею незалежності України, багато місця відводив висвітленню життя українського студентства в Австро-Угорщині, його просвітньої діяльності та матеріального становища, сприяв політичному вихованню молоді. З виданням співпрацювали М.Грушевський, С.Дністрянський, Д.Донцов, М.Павлик. Журнал став “першим професійним студентським органом”. Припинив існування через фінансові труднощі. 2) Літературно-науковий і суспільно-політичний двотижневик, з 1917- щомісячник, орган Легіону українських січових стрільців (УСС). Виходив зшитками з грудня 1915 до 1918 за фінансової підтримки Пресової квартири УСС. Редактор – Ф.Федорців. Журнал містив багато поезій, повістей, публіцистики на стрілецьку тематику, популярні стрілецькі пісні, нариси про бойовий шлях УСС. У виданні співпрацювали С. Белей, Д.Вітовський, М.Голубець, Д.Донцов, Р.Купчинський, О.Назарук.
В.Благий (Львів).
ШЛЬОЦЕР АВГУСТ ЛЮДВІГ (5.7.1735 -9.9.1809)-німецький історик, публіцист і статистик. Н. у м.Гагштадт. Навчався у Віттенберзькому і Геттінгенському ун-тах. У 1761 на запрошення Г.Міллера приїхав до Росії. У 1761-67 працював у Петербурзькій АН, ад’юнкт (1762). Почесний член Петербурзької АН (1765) та Товариства історії і старожитностей російських (1804). Ш. -один із авторів “норманської теорії”. Вів наукову полеміку з М.Ломоносовим, сприяв публікації “Історії Російської” В.Татищева. Повернувшись у Німеччину, Ш. обіймав посаду професора Геттінгенського ун-ту, викладав історію та статистику. Ш. – автор робіт з давньоруської граматики, історії, палеографії. Основна праця – “Нестор. Руські літописи давньослов’янською мовою, звірені, перекладені та пояснені А.Л.Шльоцером” (т.1-5, Геттінген, 1802-09; рос. видання СПб., 1808). В останні роки діяльності визнав і доводив автентичність “Слова о полку Ігоревім”. Праці Ш. мали великий науковий резонанс у російській та українській історіографії другої пол. 18-20 ст.
О. Мазур (Львів).
ШМІГЕЛЬСЬКИЙ АНДРІЙ (Шмигельський Андрух; 1866 – 1920) – український громадсько-політичний діяч у Галичині, селянин. Н. у с.Залужжі Збаразького повіту (тепер Тернопільська обл.). Належав до Русько-української радикальної партії. Ш. став співзасновником (1899) і провідними діячем Української соціал-демократичної партії. Один з організаторів селянських страйків у 1902 в Збаразькому повіті. У вересні 1907 обраний як кандидат від УСДП до Галицького сойму, став першим соціал-демократом у соймі. Співробітник галицьких періодичних видань – “Народ”, “Земля і воля”. У 1918-19 – депутат Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР 1918-19 від повіту Збараж. Входив до Виділу УНРади, заступник Президента, член адміністраційної та земельної комісій. У складі делегації УНРади 22.1.1919 брав участь в урочистому проголошенні Акта Злуки ЗУНР і У HP в Києві та в роботі Трудового конгресу України. Помер у Проскурові (тепер Хмельницький).
О.Павлишин (Львів).
ШНАЙДЕР АНТОН (псевд. – Сарторіус; 12.6.1825-25.2.1880)-галицький краєзнавець. Н. ус.Вільшаниці (тепер с.Велика Вільшаниця Золочівського р-ну Львівської обл.) у сім’ї німецького колоніста. Збирав матеріали до археологічної карти та до історії міст і сіл Галичини. Історичні документи, що їх зібрав 1 згрупував в алфавітному порядку (за темами і назвами місцевостей), зберігаються у відділі рукописів Львівської бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України та в державному архіві Кракова і Краківського воєводства Польщі (фонд “Теки Шнайдера”). Опублікував “Енциклопедію краєзнавства Галичини” (т.1-2, літери А-Б, 1868-74), де вміщено нариси про населені пункти Галичини, окремі вулиці j будинки Львова, етнографічні матеріали. Склав перший путівник з описом історичних пам’яток Львова (1871, 1875).
Я.Ісаєвич (Львів).
ШНУРОВОЇ (Мотузяної) КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА (культура бойових сокир) – велика етнокультурна спільність пам’яток, створених племенами, які жили в Східній, Центральній і частково Північній Європі у кін. Ill – першій пол. II тис. до н.е. Виділяють близько двох десятків локально-хронологічних груп або культур, напр., саксонсько-тюрінзька в Німеччині, чесько-моравська в Чехії, злотська, межановіцька на території Польщі, човнико-подібних сокир і поодиноких поховань у Прибалтиці й суміжних районах та ін. На території України існувало кілька культур: підкарпатська (басейн верхньої і середньої течії Дністра і частково Сяну), городоцько-здовбицька (від сіл Городок та Здовбиця Рівненської обл. у Західній Волині), стрижівська (від поселення Стрижів-Стжижув у Західному Побужжі, а також Люблінщині); середньодніпровська (у середній і верхній течії Дніпра і Подесенні). Вони представлені численними поселеннями, ґрунтовими і курганними захороненнями, майстернями крем’яних знарядь і кам’яних сокир. У різних районах основою господарства було скотарство, в деяких місцях, напр., у Західному Побужжі, важливу роль відігравало землеробство. Були поширені полювання та збиральництво. У Західній Волині існували майстерні з виробництва кам’яних сокир, серпів, наконечників списів, які йшли на обмін із сусідніми племенами Центральної і Південно-Східної Європи. У племен Ш.к.к. існували розвинені патріархально-родові відносини, зароджувалась майнова нерівність між сім’ями, з’являлись дорогі привізні бронзові та срібні прикраси. В духовній культурі поширені різні традиційні релігійні вірування: культ чоловічих предків роду, культ зброї, різні форми прикладного мистецтва, зокрема шнуровий орнамент на глиняному посуді. Складним е питання походження, історичної долі та етнічної приналежності носіїв Ш.к.к. Існують різні, протилежні за змістом концепції, зокрема про початок їхнього формування в степах Східної Європи або в підгірських районах Німеччини. Населення Ш.к.к. не було однорідним за походженням. Основу його в Східній Європі склали племена ямної, середньодніпровської культур, певною мірою традиції трипільської культури, в Центральній Європі – культур лійчастого посуду, кулястих амфор. Деяка спільність в матеріальній і духовній культурі різних груп населення Ш.к.к. пояснюється занепадом землеробства, розвитком скотарства у зв’язку з погіршенням кліматичних умов і впливами зі степового Півдня Східної Європи.
М.Пвлищишин (Львів).
ШОВКУНЕНКО ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ (9.(21).3.1884- 12.3.1974)-відомий український художник, дійсний член AM СРСР (1947), Академії архітектури (1950-56). Н. у Херсоні. У 1901-08 навчався в Одеському художньому училищі К.Костанді та Г.Ладиженського, 1909-17 -в Петербурзькій AM у В.Савинського. У 1916-19 брав участь у виставках Товариства південно-російських художників. У 1926-35 викладав в Одеському художньому інституті, з 1936 – професор Київського художнього інституту, де працював до 1965. Ш. прекрасно володів технікою живопису маслом, проте віддавав перевагу акварелі. Написав портрети Г.Арбінської (1924), П.Тичини (1940), І.Ле, В.Заболотного (обидва – 1942), М.Рильського (1944-45), А.Богомольця (1945), С.Ковпака (1945), М.Литвиненко-Вольгемут(1947)та ін. Один із творців індустріального пейзажу – цикли акварелей “Одеський суднобудівний завод” (1929-30), “Дніпробуд” (1930-32), “Луганський паровозобудівний завод” (1936); краєвидів України (“Повінь. Конча-Заспа”, 1954; “Дуби”, 1953), Молдови, Башкирії, Кабардино-Балкарії.
ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (справж. прізв., ім’я та по батькові – Рабинович Шолом Нохумович; 18.2.(2.3.)1859-13.5.1916)-видатний єврейський письменник. Н, у м.Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) у родині дрібного крамаря. Дитячі роки минули у невеличкому містечку Воронкові Полтавської губ. Навчався в хедері – єврейській початковій релігійній школі, де вивчав лише Талмуд. Згодом під впливом новоєврейської просвітницької літератури займався і загальною освітою, навчався у повітовій школі. З 1876 працював домашнім вчителем у єврейського магната Елімелеха Лоєва. У 1880-82 Ш. працював громадським рабином у Лубнах. У 1887-90, 1893-1905 жив у Києві, де займався торговельними справами. Після єврейських погромів у жовтні 1905 в Києві переїхав до Львова. Ш. багато подорожував. Він відвідав Женеву, Лондон, Варшаву, Вільно, Берлін та інші міста світу, де виступав перед своїми читачами. В 1907-14 жив в Італії та Швейцарії. У 1915 переїхав до Нью-Йорка, де і помер. Літературна діяльність Ш. розпочалася наприкін. 1870 років, коли у періодичних виданнях було опубліковано кілька кореспонденцій і статей староєврейською мовою – івритом. Перші художні твори -повість “Два камені” та оповідання “Вибори” (обидва-1 883). Тоді ж уперше підписався псевдонімом Шолом-Алейхем (єврейське вітання – “Мир Вам”). Поява Ш. знаменувала нову сторінку в розвитку новітньої єврейської прози. Головні герої Ш. – бідні “маленькі люди”, які, незважаючи на важке, злиденне життя, оптимістично дивляться у майбутнє, з гумором оцінюють своє становище, вірять у справедливість та мудрість Творця. У памфлеті “Суд над Шомером…” (1888) виступив проти засилля бульварної літератури. Започаткував книжкову серію “Єврейську народну бібліотеку”. Першими книжечками серії стали романи Ш. “Стемпеню” (1888) та “Йоселі-Соловей” (1890). Перший твір присвячений фундатору нової єврейської прози Менделе Мойхер-Сфоріму, якого Ш. називає “дідусем Менделе”, а себе “онуком”. Творчий зв’язок “дідуся” та “онука” простежується у життєписі єврейської громади, у майстерному володінні сатирою, у захисті прав принижених людей. У циклі “Менахем-Мендл” (1892-1909) Ш. карикатурно показав інший світ – світ наживи, спекуляцій, шахрайства. У 1894 Ш. видав першу повість із широко відомого циклу “Тев’є-молочник” (1894-1914). Цей “сільський єврей” з грубою зовнішністю та ніжною душею стає одним із улюблених типів письменника. Герої дитячих оповідань Ш., незважаючи на безрадісні умови життя, все ж посміхаються та жартують. Життя дітей відображено в повісті “Хлопчик Мотл” (1907-16), зб. “Оповідання для дітей” (1886-1916), “Пісня пісень” (1909-11). Останнім твором своєрідного триптиха (перші два – “Стемпеню” та “Йоселі-Соловей”) з життя єврейської художньої інтелігенції став роман “Мандрівні зорі” (1909-11). Творчість Ш. забарвлена українським колоритом. У творах подано описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Ш. написав десять романів, двадцять п’єс, сотні повістей та оповідань, багато статей. Твори письменника перекладені на десятки мов світу. Перше зібрання творів Ш. у чотирьох томах вийшло в світ у 1903.3 нагоди 25-річного ювілею його літературної діяльності ювілейний комітет викупив права на видання його творів у приватних видавців і передав їх автору. У 1971-74 вийшло шість томів Ш. у вид-ві “Художественная литература”. Автор передмови – М.Бажан.
Ю.Бураков (Львів).
ШОС (Szos, від нім. Shcoss) – прямий податок, що платили міщани у Речі Посполитій, в т.ч. на українських землях, які входили до її складу у 15-18 ст. Спочатку стягувався міською владою на надзвичайні потреби міста, але бл. 1400 з’являється т.зв. шосовий збір, що йшов до королівської казни. Початкове носив характер добровільного внеску з боку міської громади на побажання короля, однак вже на початку 15 ст. Ш. перетворився у податок, що сплачувала не громада загалом, а кожний міщанин зокрема. З 1456 встановлення Ш. залежало від сеймиків чи сейму. Об’єктом оподаткування було нерухоме майно (земля, будинки, товари, гроші тощо).
М.Капраль (Львів).
ШОСТАК – назва польської срібної монети вартістю 6 грошів. Запроваджена в обіг польським королем Сигізмундом І Старим у 1528. Мала масу 12,4 г (4,63 г чистого срібла). З 1547 карбували литовські Ш. (маса 13,9 г, з них -5,1 г чистого срібла). Після уніфікації грошових систем Польщі й Литви внаслідок грошової реформи Стефана Баторія Ш. за єдиною для Речі Посполитої монетною стопою було випущено у 1580. Масове карбування монет цього номіналу відбувалося за Сигізмунда III Августа. Ш. був поширеною монетою на українському ринку в кін. 16-18 ст.
Р.Шуст (Львів).
ШЛЕТ ГУСТАВ ГУСТАВОВИЧ (7.4.1879 -23.3.1940) – філософ. За походженням поляк. Н. у Києві. Після закінчення гімназії (1898) навчався на фізико-математичному ф-ті Київського ун-ту. За поширення соціал-демократичної літератури був виключений з ун-ту. У 1901 продовжив навчання на історико-філософському ф-ті. Після закінчення студій у 1907 переїхав до Москви. Викладав у Народному ун-ті Шанявського, на Вищих жіночих курсах. У 1912-13 працював у Німеччині, Англії, Франції. У 1916 захистив дисертацію “Історія як проблема логіки”. З 1918- професор Московського ун-ту, у 1923-29 – віце-президент Російської академії художніх наук. Був організатором Інституту психології, Інституту наукової філософії, Кабінету етичної психології. Займався літературною, філософською, перекладацькою діяльністю, вільно володів 17 мовами. Ш. залишив значний науковий доробок. Зокрема, “Нарис з розвитку російської філософії” (1922), “Вступ до етичної психології” (1927); “Естетичні фрагменти” (1923) та ін. Через обвинувачення у створенні “цитаделі ідеалізму” в академії з 1927 не міг брати участі у науковій і громадській діяльності. У 1935 заарештований, звинувачений у зв’язках з нацистами. У 1937 засуджений на 10 років заслання без права листування у Томськ. Реабілітований у 1956. Свою теорію Ш. будував на грунті ідей феноменології Е.Гессерля, вважаючи позитивним його зацікавлення питаннями логіки і філософії математики та намагання створити нову філософію як систему наукових знань. Наголошував принципи реалізму. Ш. першим із феноменологів звернувся до проблеми історії. Протягом історії емпіричні думки набирають рис абстракції, укладаючи зміст філософських знань, тому аналіз свідомості потребує історичного дослідження “смислової” діяльності людини в мистецтві, науці, релігії тощо. Цікаві інтерпретації Ш., в яких репрезентоване вчення В.Гумбольдта про мову і де Ш. намагався звільнити його концепцію від псхологізмів. Як естет, Ш. випередив свою епоху і сформулював основні критерії демаркації предметів лінгвістики, поетики, мистецтвознавства. Ш. показав згубність для розвитку філософії будь-якої регламентації з боку державних структур.
С.Вільчинська (Львів).
ШРАГ ІЛЛЯ ЛЮДВИГОВИЧ (23.8.1847 -11.4.1919) – громадський і політичний діяч, адвокат. Батько М.Шрага. Н. у м.Седневі Чернігівської губ. у родині лікаря, німця за походженням, що одружився з українкою з роду Колодкевичів. Початкову освіту одержав у родині поміщиків Лизогубів. У 1865 переїхав до Петербурга, де навчався на медичному, згодом – юридичному ф-ті ун-ту . У 1869 за участь у студентських заворушеннях його було виключено з університету і вислано на батьківщину під нагляд поліції. Під впливом О.Кониського і В.Антоновича приєднався до українського національного руху. Після захисту кандидатської дисертації у Київському унті працював присяжним повіреним на Чернігівщині. Обирався на різні посади у міській думі, Чернігівській земській управі. З 1897 належав до Загальної української безпартійної демократичної організації, очолював її чернігівську громаду. У лютому 1905 Ш. входив до складу делегації, яка представила голові кабінету міністрів Росії С.Вітте доповідну записку про скасування обмежень українського слова. У 1905-06 – заступник голови Союзу автономістів. У 1906 обраний депутатом І Державної Думи від Чернігівщини. Очолював Українську парламентську громаду, яка у Державній Думі домагалася національної автономії України, був одним з авторів проекту засад автономії, винесеного на розгляд Думи. Співпрацював у часописах “Украинский вестник” (видання української фракції), “Записках НТШ”, “ЛНВ”, “Раді”. За підписання “Виборзької відозви” засуджений до 3-х місяців тюремного ув’язнення і позбавлений адвокатської практики. Повернувшись до Чернігова, став одним із засновників чернігівського товариства “Просвіта”, друкувався в “Земском сборнике” (Чернігів), “Юридическом вестнике” (Київ) та ін. часописах. Обраний мировим суддею, головою Чернігівського суду. Належав до Української радикально-демократичної партії. У 1908 Ш. разом з Є.Чикаленком брав активну участь у створенні Товариства українських поступовців (ТУП), був заступником голови організації. У 1917 обраний до виконкому Чернігівської губернської ради об’єднаних громадських організацій. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Української Центральної Ради, входив до складу комісії УЦР з розробки проекту статуту автономії України. З 9.3.1918 Ш. – почесний мировий суддя Чернігівського судового мирового округу. З червня 1917-член Української партії соціалістів-федералістів. За часів Української Держави йому була запропонована посада прем’єр-міністра, кандидатуру узгодили представники українських партій з гетьманом П.Скоропадським, однак через стан здоров’я не зміг обійняти цю посаду. Помер у Чернігові, де знаходився під домашнім арештом більшовиків.
Т.Осташко (Київ).
ШРАГ МИКОЛА ІЛЛІЧ (4.5.1894-1.2.1970)-громадський і політичний діяч, історик права, економіст. Син І.Шрага. Закінчив юридичний ф-тет Московського ун-ту. Був одним із провідних діячів української громади в Москві. У квітні 1917- один з ініціаторів створення Української партії соціалістів-революціонерів, з липня 1917 – член ЦК партії, очолював редакційну колегію партійного часопису УПСР “Боротьба”. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Української Центральної Ради від Москви, з липня 1917- членом Малої Ради. З 28.6.1917 до 29.4.1918-товариш голови УЦР. Під час відсутності М.Грушевського головував на загальних зборах УЦР, засіданнях Малої Ради. Член української делегації на З’їзді народів Росії у Києві, співголова з’їзду. Учасник Демократичної наради у Петрограді. Підпис Ш. стоїть під багатьма законами УЦР, зокрема про випуск державних кредитних білетів УНР, про порядок видання законів, утворення Генерального суду тощо. У травні 1918 після розколу УПСР належав до т. зв. центристської течії, яка відстоювала державну незалежність України. Після гетьманського перевороту був членом Українського національного союзу. У період Директорії УНР – радник дипломатичної місії УНР у Будапешті. У 1920-24 жив у еміграції, тісно співпрацював з М.Грушевським, П.Христю-ком, М.Чечелем, був одним з організаторів і діяльних членів “закордонної делегації” УПСР у Відні, співредактором газети “Борітеся-поборете”. Брав участь у створенні Українського соціологічного інституту у Відні. У вересні 1921 разом з М.Чечелем вів у Харкові переговори з головою Раднаркому УСРР Х.Раковським про повернення в Україну частини політичних діячів УПСР, науковців і легалізації партії українських есерів. У 1924 повернувся в Україну. Економіст у наркоматі зовнішньої торгівлі УСРР У 1928-31 працював у Товаристві працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву. У 1931 засуджений у сфабрикованій НКВС справі “Українського національного центру” до 6 років таборів. За деякими свідченнями -амністований під час Другої світової війни. З 1952 викладав у Харківському інституті народного господарства, з 1966 – професор на кафедрі економіки Львівського політехнічного ін-ту. Помер у Львові. Автор наукових досліджень з історії права, економіки: “Держава і соціалістичне суспільство” (1923), “Зовнішня торгівля УСРР та її ближчі перспективи” (1924) та ін.
Т.Осташко (Київ).
ШРАМЕНКО ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ (8.5.1878 – р. см. невід.) – український військовий діяч, віце-адмірал. У 1897 закінчив Морський корпус. Служив на Далекому Сході, брав участь у китайській кампанії 1900-ОЇ, російсько-японській війні 1904-05.31906 служив у Головному морському штабі, з 1911 –
штаб-офіцер для доручень морського міністра, з 1912- виконуючий обов’язки генерала для доручень морського міністра, капітан 2-го рангу. У роки Першої світової війни 1914-18 – капітан 1-го рангу Чорноморського флоту. З 1918 перебував на службі в Українському Військово-Морському Флоті. У березні 1918-начальник відділу перевезень Чорноморського флоту. У період Гетьманату працював у морському міністерстві, був головою ліквідаційної комісії у справах транспортної флотилії. З 1919- заступник морського міністра УНР, начальник організаційного відділу Українського морського генштабу.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШРАМЕНКО МИКОЛА (1891-1974) – український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР. У 1919-20 – заступник командира Київської дивізії. Учасник Зимових походів Армії УНР 1919-20 і 1921. В еміграції жив у Польщі, пізніше-Німеччині. Входив до складу Української Національної Ради, був її секретарем. Обіймав посаду міністра військових справ екзильного уряду УНР.
ШРАМЕНКО СВЯТОСЛАВ (3.5.1893 -24.6.1958) – український військовий діяч, контр-адмірал. Н. у Баку. Напередодні Першої світової війни закінчив Морський корпус. У роки Першої світової війни 1914-18 служив на Балтійському флоті. Після Лютневої революції 1917 включився у громадсько-політичну діяльність. Став співзасновником Українського військово-морського революційного штабу на Балтиці. Готував перехід на Чорне море бойових кораблів із зукраїнізованими екіпажами, зокрема крейсера “Светлана”, есмінців “Україна” і “Гайдамака”. На поч. 1918 прибув до Києва. 27.3.1918 увійшов до складу міністерства морських справ, начальник гардемаринської школи. У квітні-червні 1919- міністр морських справ УНР, згодом віце-міністр, начальник оргвідділу Морського Головного штабу. Після інтернування української армії у Польщі перебував у таборах. Згодом оселився в Ченстохові, де очолював українську громаду. З 1945 мешкав у Ерфурті (Німеччина), з 1950 – у США. Автор понад 200 праць з історії українських визвольних змагань 1917-21, Українського Військово-Морського Флоту. Помер у Філадельфії.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШТЕЙНГЕЛЬ (Штайнгель) ФЕДІР (Теодор) РУДОЛЬФОВИЧ (1870-1946)-український громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат. Н. у с. Городок Ровенського повіту. Походив з дворянського роду, барон. Навчався на природничому ф-ті Київського ун-ту. У 1902 заснував у своєму маєтку археологічно-етнографічний музей Волині, відкрив школу та лікарню, а також організував селянський кооператив. Займався археологією, досліджував могильники періоду Київської Русі у с. Студниці. У 1906 був обраний депутатом І Державної Думи від Києва і входив до складу української парламентської фракції. Після заснування в 1907 у Києві УНТ Ш. був обраний заступником голови товариства. З 1908 належав до Товариства українських поступовців, входив до складу його Ради. Ш. був членом загальноросійської партії кадетів. Під час Першої світової війни (з літа 1915) Ш. очолював комітет Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту, який надавав допомогу пораненим військовикам і біженцям із Галичини та Буковини, сприяв діяльності українських початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей, що втратили батьків, видавав українською мовою брошури практичного змісту та ін. У березні 1917 був обраний головою виконавчого комітету Київської міської думи, який фактично був найвищим органом влади у місті. У квітні 1917 брав участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу, входив до складу президії. З 1917-член Української парти соціалістів-федералістів. У період Гетьманату був призначений послом Української Держави в Німеччині. У міжвоєнний період жив у Західній Україні. Після встановлення на західноукраїнських землях радянської влади виїхав до Німеччини. Помер у Дрездені.
ШТЕРНБЕРГ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (12.2.1818- 8.9.1845) – український живописець-пейзажист і жанрист. Н. у Петербурзі. У 1835-38 навчався у Петербурзькій AM у проф. М.Воробйова. Щороку влітку протягом 1836-38 працював в Україні. У 1838 познайомився з Т.Шевченком, став одним з найближчих його друзів. У Петербурзі Ш., живучи разом з Т.Шевченком на одній квартирі, виконав кілька портретів поета. Створив фронтиспіс до першого видання “Кобзаря” -офорт “Кобзар з поводирем” (1840). Т.Шевченко присвятив Ш. поему “Іван Підкова” та перед його від’їздом до Італії подарував “Кобзар”, на якому написав вірш “На незабудь Штернбергові” (1840). У 1839-40 брав участь в експедиції В.Перовського в Оренбурзькому краї. Незабаром виїхав як пенсіонер в Італію. Серед творів Ш. – “Пастушок” (1836-38), “Переправа через Дніпро під Києвом” (1837), “Садиба Г.С.Тарновського в Качанівці” (1837), “Малоросійський шинок” (1837), “Вид на Поділ у Києві” (1837), “Свячення пасок на Україні” (1838) та ін. Помер у Римі. Твори Ш. знаходяться у Київському музеї українського мистецтва, музеї Т.Шевченка у Києві, музеях Петербурга та Москви.
ШТІБЕР ЗДІСЛАВ (7.6.1903 – 12.10.1980) -польський мовознавець і філолог, славіст. Н. у Щакові біля Кракова. Закінчив слов’янське відділення Краківського (Ягеллонського) ун-ту. Учень відомих польських філологів Я.Лося, Я.Розвадовського і К.НІтша. Після захисту докторської дисертації (1929) і габілітації (1934) працював викладачем Краківського ун-ту. У 1937-45 професор Львівського ун-ту. Після війни переїхав у Лодзь, а з 1952 жив і працював у Варшаві. Дійсний член Польської академії (1945) і Польської академії наук. У 1956-73 очолював Інститут слов’янознавства ПАН. Автор численних праць з діалектології і структури польської, словацької, української, чеської, лужицької, російської, сербо-хорватської мов, а також досліджень у галузі порівняльного слов’янського мовознавства. У своїх студіях поєднував фонологічно-структурний підхід з філологічними і лінгвогеографічними зацікавленнями. Як досвідчений діалектолог, надавав особливого значення взаємовпливу і взаємопроникненню слов’янських мов, особливо на пограниччі. Головні праці – “Стосунки споріднених лужицьких мов” (1934), “Генеза ляських говірок” (1934), “Способи утворення слов’янських перехідних говірок” (1938), “Фонологічний розвиток польської мови” (1952), “Історична фонологія слов’янських мов” (1973), “Нарис порівняльної граматики слов’янських мов” (3 част., 1969-73), “Мовний світ слов’ян” (1974) та ін. Був одним із редакторів та укладачів 13-томного “Малого атласу польських говірок” (1957-70). Українською тематикою зацікавився ще в міжвоєнний період, вивчаючи східнословацькі діалекти. Підготував і опублікував чимало праць щодо діалектів лемків, бойків, гуцулів, для опрацювання яких організував кілька експедицій. Зібрані матеріали узагальнив у дослідженнях “Топономастика Лемківщини” (2 част., 1948-49), “Атлас мовдавньої Лемківщини” (8 част., 416 карт, 1956-64). У збірці “Мовний світ слов’ян” (1974) багато уваги приділив українській мові та її діалектам. В останні роки життя проводив роботу над атласом бойківських говірок, словником гуцульських діалектів, атласом суміжних білоруських і українських діалектів. Частина підготовлених Ш. матеріалів використана в “Атласі східнослов’янських говірок Білосточчини” (1980).
Л.Зашкільняк (Львів).
ШТОЛЮК МИРОМ (Штола; р. н. невід. -П.2.6.1830) – один із керівників руху карпатських опришків у 1820 роках у Прикарпатті. Н. у с.Розтоки Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). 31817 очолював опришківський загін, який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутова. У 1829 Ш. схоплено і разом з побратимами Козиком і Циганом страчено у Вижниці (тепер місто в Чернівецькій обл.). Народні легенди, перекази і пісні про Ш. зібрав і частково опублікував І.Франко в “Етнографічному збірнику” (т. 5, 1898).
ШТУЛЬ ОЛЕГ (Жданович; 1.7.1917 -4.11.1977)-український політичний і військовий діяч. Н. у с.Лопатичі Овруцького р-ну на Житомирщині. Навчався у Крем’янецькій духовній семінарії, у студентські роки вступив до Організації українських націоналістів. З серед, 1930-х підтримував дружні стосунки з О.Телігою, що спричинилося до вибору дороги у політичному житті – після розколу ОУН належав до ОУН-М. Під час Другої світової війни 1939-45 – один із найближчих соратників О.Ольжича. Брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, представник ОУН-М при спільному штабі УПА Т.Боровця. З 1942 – член Крайового проводу ОУН-М, заступник Голови Крайового проводу. Наприкінці 1943 потрапив у полон до гітлерівців. До жовтня 1944 перебував у концтаборі Заксенхаузен. У повоєнний час мешкав у Парижі, згодом – у Торонто. У 1947 на Великому Зборі українських націоналістів обраний членом Проводу українських націоналістів. З 1948 був редактором офіціозу ОУН-М “Українське слово”. Після смерті А.Мельника 1.11.1964 призначений виконуючим обов’язки Голови ПУН-ОУН, а на VI Великому Зборі українських націоналістів у 1966 обраний Головою ПУН-ОУН. Був прихильником консолідації всіх українських національних сил на базі УНРади, став одним із співзасновників Світового конгресу вільних українців. Для ОУН доби Ш. характерними були суперечності між старшим та молодшим поколіннями, боротьба стратегій, наслідком чого стала т.зв. криза Я.Гайваса. Помер у Торонто. Похований на кладовищіі Баунд-Брук у США.
К.Бондаренко (Львів).
ШУЛЬГА ІЛЛЯ МАКСИМОВИЧ (20.7.1878 -19.12.1938) – український живописець. Н. у Кропивні (тепер Золотоніського р-ну Черкаської обл.). Навчався у Київській художній школі М.Мурашка (1899), Московській школі живопису, скульптури і будівництва (1903), Петербурзькій AM у І.Рєпіна (1903-06). З 1910 працював на викладацькій роботі у Вінниці, пізніше – у Києві. З 1934 – викладач Київського художнього інституту. У березні 1938 заарештований і засланий до Казахстану. Помер у Петропавловську (тепер Республіка Казахстан). Ш. – автор бл. 100 художніх творів, серед яких полотна на історичну тематику – “Козаки пішли”, 1910; “Переїзд полковника Ф.Джалалія через Кропивну”, “Козацька розвідка” (обидві – бл. 1910-28), жанрові картини (“Водосвяття”, “Вечорниці”, “Перший трактор на селі”, “Сусідки”), пейзажі (“Перший сніг”, “Зима в лісі”), портрети Т.Шевченка, П.Саксаганського.
І.Підкова (Львів).
ШУЛЬГИН (Шульгін) ВОЛОДИМИР ЯКОВИЧ (1894-29.1.1918; за ін. дан. 30.1.)-український студентський діяч. Син Я.Шульгина. В 1913 Ш. виступив одним із засновників Української студентської громади, яку згодом і очолював. У січні 1918 загинув у бою під Крутами з російськими більшовицькими військами.
ШУЛЬГИН (Шульгін) ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (30.7.1889 – 4.3.1960) – громадський і політичний діяч, історик і публіцист. Дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с.Сохвине Хорольського пов. Полтавської губ. Походив з козацько-старшинського роду, що мав родинні зв’язки з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами, Устимовичами. Син Я.Шульгина. У 1908 вступив на природничий, в 1910-на історико-філологічний ф-тет Петербурзького ун-ту. Після закінчення у 1915 студій залишився в ун-ті для підготовки до професури. Одночасно викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Активний діяч українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Української радикально-демократичної партії (з квітня 1917- Союзу українських автономістів-федералістів, з вересня 1917-УПСФ). Член ЦК УПСФ. У 1917 делегований Українською Національною Радою до Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів і Української Центральної Ради. З липня 1917 – член Малої Ради. З липня 1917 до січня 1918-генеральний секретар міжнаціональних справ. Ш. був одним з авторів Статуту Вищого управління Україною, організатором З’їзду народів Росії в Києві. Діяльність Ш. на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бересті (див. Берестейський мир 1918). У період Гетьманату – член міністерства закордонних справ, посол Української Держави в Болгарії, голова політичної комісії української делегації на мирних переговорах з радянською Росією. У 1919 входив до складу делегації ЗУНР-ЗО УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. У 1920 – голова делегації УНР на 1-й Асамблеї ліги націй у Женеві, у 1921 -голова української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. У 1926-36, 1939-40, 1945-46 -міністр закордонних справ, 1939-40 – голова уряду УНР в екзилі. У 1929-39 – голова Головної Української еміграційної ради. У 1923-27 – професор Українського вільного університету і Українського Високого педагогічного інституту в Празі. Засновник і голова Українського академічного товарства в Парижі (1946-60). Один з організаторів і віце-президент (1952-60) Міжнародної вільної академії наук у Парижі. З 1952 – заступник голови НТШ в Європі. Помер у Парижі. Наукова діяльність пов’язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії: “Нарис новітньої історії” (1925), “Уваги до розвитку раннього капіталізму” (1930); проблемою генези нації: “Походження модерного національного духу і Жан Жак Руссо” (1937; фр. мовою), “Історія та життя” (1957; фр. мовою). Низка публіцистичних праць, присвячена історії національно-визвольного руху-“Політика” (1917), “Україна і червоний кошмар” (1927; фр.мовою), “Україна проти Москви” (1935; фр. мовою), “Без території” (1934), “Державність чи Гайдамаччина” (1934).
Т.Осташко (Київ).
ШУЛЬГИН (Шупьгін)ЯКІВ МИКОЛАЙОВИЧ (19.2.1851 -1(14).1.1911)-український історик, громадсько-культурний діяч, педагог. Н. у Києві. У 1874 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. Учень В.Антоновича і М.Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом “Старої громади”. У 1874 за участь в українському національному русі Ш. заарештовано і вислано на 4 роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. У 1899 повернувся до Києва, де викладав історію у гімназіях, співпрацював у “Киевской старино”. Ш. був дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка у Львові, членом Історичного товариства Нестора-Літописця та членом-засновником і секретарем Українського наукового товариства у Києві. Автор праць з історії Лівобережної України 2 пол. 17-18 ст. На основі документальних матеріалів глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні – Коліївщину. Основні праці: “Україна після 1654 р.” (1899), “Нарис Коліївщини за неопублікованими і опублікованими документами 1768 і ближчих років” (1890), “Правда про Коліївщину польського історика Корзона” та ін.
І.Підкова (Львів).
ШУЛЬГІН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ (1.(13). 1878-15.2.1976)- російський політичний і державний діяч, публіцист. Н. у Києві. Володів маєтностями на Волині. У 1900 закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту. У 1907 обирався до складу II і IV Державної Думи від Волинської губернії. У 1911-19 (з перервами) видавав щоденну літературну і політичну газету – “Киевлянин”, яка мала різко шовіністичний, антиукраїнський напрям. Під час Першої світової війни 1914-18 – прапорщик інженерної служби російської армії, згодом -на інтендантській службі. 2(15).3.1917 Ш. разом з О.Гучковим прийняли зречення від престолу російського царя Миколи II. У період Гетьманату жив у Києві. Належав до “Київського національного центру”, який виступав проти влади гетьмана П.Скоропадського, за відновлення “єдиної і неділимої Росії”. У листопаді 1918 видав газету монархічно-шовіністичного спрямування “Росія”. Ш. був одним з організаторів Добровольчої армії, тісно співробітничав з А.Денікіним і П.Врангелем. З 1920 перебував в еміграції у Югославії, Франції, Польщі. В 1925-26 нелегально приїжджав в СРСР, відвідав Ленінград, Москву і Київ. Згодом написав спогади про цю поїздку – “Три столицы” (1927). З 1930 років жив у Югославії. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами, вивезений у Москву і засуджений до тюремного ув’язнення. Після звільнення в 1956 жив у Володимирі, де і помер. Ш. – автор антиукраїнських і антиєврейських книг, зокрема: “Что нам в них не нравится. Об антисемитизме в России” (1929), “Украинствующие и мы”, “Дни” (1927), “Годы. Воспоминания бывшего члена Государственной Думы” (1979).
І.Підкова (Львів).
ШУЛЬЦ ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ (1900 -1983) – археолог та мистецтвознавець, організатор та керівник археологічних досліджень у Криму. Н. у Петербурзі. У 1923 закінчив Петроградський ун-тет за спеціальністю археологія та історія стародавнього світу, пізніше – аспірантуру ДАІМК. Під керівництвом Б.Фармаковського вивчав пам’ятки скіфської та сарматської монументальної скульптури. Працював у античному відділі ДАІМК, Ленінградського ун-ту, Академії мистецтв. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденом Слави та медалями. Після тяжкого поранення з 1943 працював у ряді наукових установ та вузів. З кін. 1940-х очолював відділ археології Київського філіалу АН СРСР (пізніше реорганізований у Відділ стародавньої та середньовічної археології Криму ІА АН України). Працював у ряді регіонів, але головна діяльність пов’язана з Кримом. Зробив значний особистий внесок у дослідження античних пам’ятників, зокрема таких, як Неаполь Скіфський, Кара-Оба та ін. Результати наукової діяльності викладені у 50 друкованих роботах, звітах та ін. У 1986 у Ленінграді відбулася перша наукова конференція, присвячена пам’яті Ш.
Г.Тощев (Запоріжжя).
ШУМЛЯНСЬКИЙ ЙОСИФ-ІВАН (1643 -20.8.1708) – український церковний діяч. Виховувався при дворі польського короля Яна III Собеського. Деякий час перебував на військовій службі. У 1660 відзначився у битві під Чудновим. У лютому 1667 призначений Львівським єпископом, але фактично посів кафедру в 1676. У лютому 1668 висвячений в Яссах (тепер Румунія) філіппольським митрополитом Софроном. 30.7.1677 король Ян III Собеський призначив Ш. адміністратором володінь Києво-Печерської лаври. У 1675 і 1679-1700 – адміністратор Київської православної митрополії. До 1686 Ш. перебував у канонічній єдності з константинопольським патріархом. Після підпорядкування Київської православної митрополії московському патріархатові у травні 1689 Ш. безрезультатно звертався до московського патріарха Йокима з проханням відновити Галицьку митрополію під юрисдикцією Москви. З 1696 – адміністратор Сучавської єпархії. Впродовж тривалого часу Ш. вів переговори про прийняття унії з католицькою церквою. 26.3.1681 прийняв віросповідання католицької віри у королівській каплиці у Варшаві. 16.5.1700 публічно у Варшаві прийняв унію з Римом та запровадив її у всій єпархії. У 1683 брав участь у поході короля Яна III Собеського під Відень. Ці події описав у “Думі про битву з турками під Віднем”. Підтримував зв’язки з гетьманами П.Дорошенком та І.Мазепою. Намагався впорядкувати церковне життя, склав інструкції щодо правил поведінки у церкві, запровадив ведення метричних книг.
Р. Шуст (Львів).
ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (2.12.1890-18.9.1946) – український політичний діяч. Н. у с.Боровій Рудні на Київщині у бідній селянській сім’ї. З 1908 – член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 по осінь 1919- Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 Ш. разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот з метою встановлення в Україні радянського ладу. З травня 1918 – один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 ввійшов до складу боротьбистського уряду, який користувався впливом серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові. З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнення КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв’язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919- нарком освіти в українському радянському уряді Х.Раковського, 1920 -нарком внутрішніх справ, 1921 – представник УСРР у Польщі. Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу “Червоний шлях”, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 – нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з И.Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В.Чубарем. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26.4.1926 Сталін поклав на Ш. відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Ш. був пов’язаний національний ухил – “шумськізм”. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав “помилковість” своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти у 1927 і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Справа усунення Ш. гостро обговорювалась Комуністичною партією Західної України, що призвело до її розколу на “шумськістів” та прихильників сталінської позиції. Заарештований 13.5.1933 за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) – підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ (“шумськістів”) і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала і була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-35 перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 тюремне ув’язнення замінили засланням у Красноярськ. У відповідь на це рішення розпочав голодування, добиваючись повної реабілітації. 9.10.1937 тяжко хворого Ш. знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 справу через хворобу і відсутність матеріалів, які 6 свідчили проти нього, було припинено. У роки війни продовжував домагатися реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13.5.1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією “Малороси”, текст якої знищив у липні 1946, прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.
Д.Кушппір (Львів).
ШУХЕВИЧ ВОЛОДИМИР (15.5.1849 -5.4.1916) – український вчений-етнограф, громадський діяч. Дійсний член HTLU з 1908. Дід Р.Шухевича. Н. у с.Тишківцях Коломийської округи у родині священика. Закінчив Львівський ун-т. Працював учителем у Львові, хоронителем (кустошом) Музею ім.Дзедушицьких (1902-08), в якому заснував відділ природничих наук та етнографії. Організатор і голова просвітницьких товариств – “Руська бесіда” (1895-1910), “Боян” (1891), Музичне товариство ім.М.Лисенка (1903-15); редактор журналу “Дзвінок” (1890-95), “Учитель” (1893-1905), газети “Зеркало”. Автор українського підручника з хімії (1894) та кількох навчальних посібників. Провів етнографічні експедиції на Гуцульщину, наслідком яких стала його монументальна п’ятитомна монографія “Гуцульщина” (1899-1908; окреме чотиритомне видання польською мовою у 1902-08).
Д.Кушплір (Львів).
ШУХЕВИЧ ГЕРМІНА (дівоче прізв. – Любович; 1852 – 1939) – українська громадська діячка, одна з організаторів українського жіночого руху та жіночої освіти у Галичині. Н. у Перемишлі. Була ініціатором створення перших жіночих товариств у Львові – Клубу русинок (1893), виробничої спілки “Труд” (1900-14). У 1899 разом з М.Білецькою організувала Інститут св.Ольги, очолювала раду спілки “Труд” і товариства “Українська захоронка”, яке опікувалося дошкільними дитячими закладами. Активно допомагала чоловікові В.Шухевичу в організації та проведенні етнографічно-пошукової роботи.
О.Рибак (Львів).
ШУХЕВИЧ РОМАН (псевд.: ген. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.6.1907 – 5.3.1950) – український політичний і військовий діяч, Головний командир Української повстанської армії (1943-50). Н. у Львові. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові. У 1922 вступив до юнацько-виховної організації “Пласт”. З 1923 – член Української військової організації. 31925 навчався у політехнічному інституті у Данцигу (тепер Ґданськ, Польща). У 1926 вступив на відділ архітектури Львівської політехніки. У жовтні 1926 разом з Б.Підгайним за дорученням Української військової організації вчинив замах на шкільного куратора Яна Со-бінського, якого українське націоналістичне підпілля звинувачувало у розробці й реалізації плану полонізації українського шкільництва. У 1928-29 служив у польській армії. З 1929 – член Організації українських націоналістів. У 1930 призначений керівником бойової референтури Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ). Влітку-восени 1930 Ш. організував і керував проведенням акцій протесту українського населення проти колонізації Галичини польськими осадниками (т.зв. саботажна акція), які проявилися у підпалах польських фільварків, будинків колоністів, скирт сіна, збіжжя, а також руйнуванні поліцейських дільниць. Як бойовий референт, спланував і керував замахами на Т.Голуфка (1931), комісара В.Чеховського (1932), працівника радянського консульства О.Майлова (1933). У червні 1934 за участь в організації замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького заарештований і ув’язнений у польському концентраційному таборі Береза Картузька. Під час Львівського процесу 1935 засуджений польським судом до 4 років тюремного ув’язнення. У 1935-37 перебував у польській тюрмі. Восени 1938 став одним із організаторів штабу “Карпатської Січі” – збройних сил Карпатської України. У 1939-40 – Крайовий провідник ОУН на Західних окраїнах українських земель у Генеральній губернії, член проводу ОУН С.Бандери і референт зв’язку з українськими землями. На поч. німецько-радянської війни 1939-45 – заступник бойового підрозділу “Дружини українських націоналістів” (див. “Нахтігаль”), згодом командир першої сотні та заступник командира створеного на його базі охоронного батальйону No 201, дислокованого в Білорусі (див. “Роланд”). Після розформування цього батальйону наприкін. 1942, рятуючись від переслідувань з боку німецьких карально-поліційних органів, перейшов на поч. 1943 на нелегальне становище. З березня 1943 -військовий референт проводу ОУН самостійників-державників (СД), з травня 1943 -голова Бюро проводу ОУН СД. У серпні 1943 на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН Ш. затверджений урядуючим Провідником ОУН СД в Україні. З листопада 1943 – головнокомандувач Української повстанської армії. У листопаді 1943 взяв участь у роботі І Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій було засновано Антибільшовицький блок народів. З липня 1944 – голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Головної Української визвольної ради. У 1946 Ш. присвоєно звання генерал-хорунжого УПА. У березні 1950 загинув у бою із співробітниками радянських органів безпеки у с.Білогорщі біля Львова.
А.Боляновський (Львів).
ШУХЕВИЧ СТЕПАН (1.1.1877-6.6.1945)-український політичний та військовий діяч, адвокат, письменник. Н. у с.Серафинцях Городенківського повіту (тепер Тернопільська обл.) в родині священика. У 1895 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1895-99 навчався на юридичному ф-ті Львівського унту. Відвідував лекції з історії М.Грушевського. Був активним членом студентської організації “Академічне братство”. В 1899 стажувався у Львові, з січня по червень 1901 – у Відні. З 1903 – суддя в Раві-Руській, пізніше -в Долині та Дрогобичі. 31911 Ш. займався адвокатською діяльністю. На поч. Першої світової війни 1914-18 брав активну участь в організації Легіону українських січових стрільців. У вересні 1914 призначений командиром 3-го півкуреня, а з жовтня 1914 – куреня Легіону УСС. У жовтні 1914 курінь Ш. відзначився в боях за Борислав і Дрогобич. Під час українсько-польської війни 1918-19 – отаман Української галицької армії. У 1918 призначений комендантом Одеси. У лютому 1919- командант 4-ї Золочівської бригади, пізніше – член Начальної Команди УГА. В червні 1919 очолював делегацію УГА на переговорах про перемир’я з польським командуванням. Після закінчення війни працював адвокатом. У 1921-25- професор кримінального права Львівського (таємного) українського університету. У 1920-30 роках виступав захисником під час політичних процесів над учасниками українського національно-визвольного руху в Галичині та Волині (зокрема, під час процесів над С.Федаком, Д.Данилишиним та В.Біласом, Львівського процесу 1936 та ін.). Останнім політичним процесом, на якому Ш. виступав, був т. зв. гімназійний процес на Волині у серпні 1939. Десяткам українських політичних в’язнів Ш. врятував життя, а коли йому не вдавалося захистити українських патріотів, відстоював ідею, за яку вони боролися. Крім адвокатської практики, Ш. активно займався громадською діяльністю. Був одним з ініціаторів створення та багаторічним головою Надзірної Ради видавництва “Червона калина”, яке у 1921-39 видало бл. 80 томів спогадів про національно-визвольні змагання 1917-21 та ін. патріотичної літератури. На поч. Другої світової війни 1941-45 Ш. переїхав до Кракова, де продовжував займатися адвокатською практикою, брав активну участь у діяльності українських інституцій, зокрема Українського допомогового комітету. Помер 6.6.1945 у м.Амберг (Німеччина). Автор збірки оповідань із життя січового стрілецтва (“Видиш, брате мій”, “Гіркий то сміх”, “Невідомий”) та мемуарів “Моє життя. Спогади”. Ш. готував фундаментальну працю “Велика історія українських політичних процесів у Галичині та Волині від 1922 до 1939” та працю “Невідомі Герої” (не збереглася).
Т.Андрусяк (Львів)