УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (УГКЦ) – Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних – греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше – Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.
Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з’єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.
В історії церкви виділяють два періоди -Київської православної митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза (1596-99), Іпатій Потій (1600-13), Йосиф Веніамин Рутський (1613-37), Рафаїл Корсак (1637-40), Антон Селява (1641-55), Гавриїл Коленда (1656-74), Киріан Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Зелевський (1694-1708), Юрій Винницький (1708-13), Лев Кишка (1714-28), Атанасій Шептицький (1728-46), Флоріан Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762-78), Лев Шептицький (1778-79), Ясон Смогоржевський (1780-88), Теодосій Ростоцький (1788-1805).
Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620 православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський запропонував об’єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636-37, 1680 робилися спроби порозуміння між православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським “укладом” Владислава IV Вази від 1.11.1632 від Київської з’єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по 4 у Вільні і Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному митрополитові П.Могилі. За Андрусівським перемир’ям 1667 відійшла ще Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692; Львівська, 1700; Луцька, 1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський монастир (1721) перейшли на унію з Римом. У 1720 відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засуди церкви і наблизив їх частково обрядово і організаційно до латинської.
У 1743 всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об’єднані у Руський чин св. Василія Великого на чолі з єдиним архімандритом. У серед. 18 ст. Київській з’єднаній митрополії підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.
Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити І.Лісовський (1806-09), Г.Коханович (1809-14), Й.Булган (1817-38) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12.2.1839 цар Микола 1 підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз’єднання її з православною церквою. На Холмщині Греко-католицька церква була ліквідована в 1875.
На відміну від російського царизму Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У 1649 була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, в 1699 -Трансільванська унія в Семигороді. У 1808 у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської митрополії. У 19 ст. УГКЦ очолювали митрополити Антін Ангелович (1807-14), Михайло Левицький (1816-58), Григорій Яхимович (1860-63), Спиридон Литвинович (1863-69), Йосиф Сембратович (1870-82), Сильвестр Сембратович (1882-98), Юліан Сас-Куїловський (1899-1900).
В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 була створена Станіславська єпархія.
Ціла епоха в історії церкви пов’язана з іменем митрополита А.Шептицького (1900—44). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ А.Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин студитів (1904); Станіславська (1906) і Перемиська (1907) духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923) і Богословська академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін.У вересні 1914 після захоплення Галичини російськими військами митрополит А.Шептицький був інтернований і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, Суздалі. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о.Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.
У міжвоєнний період А.Шептицький, як і все керівництво УГКЦ, обстоював ідею незалежності та соборності України. УГКЦ засуджувала окупацію Польщею Галичини, насильну полонізацію краю та антиукраїнську національну політику польського уряду.
Митрополит А.Шептицький неодноразово наголошував на необхідності об’єднання всіх християн України навколо Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Після смерті А.Шептицького (1944) його наступником став Йосип Сліпий.
Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована. 11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки “Ініціативна група” на чолі з Г.Костельником була визнана “єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ”. 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і “возз’єднання” УГКЦ з Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Бл. тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.
У 1956 en. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ’я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єп. Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В.Величковського. У 1963 з ув’язнення звільнено митрополита Й.Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 И.Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єп. В.Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.
З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз’єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 – кардинал).
У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.
Нині на території України нараховується бл. 3200 греко-католицьких громад, 2,5 тис. священнослужителів, 55 монастирів, виходить 23 релігійних видання. УГКЦ в Україні представлена сімома єпархіями західних областей: Львівською, Самбірсько-Дрогобицькою, Тернопільською, Зборівською, Івано-Франківською, Коломийською, Чернівецькою і Мукачівською. Парафії інших територій України підпорядковані Києво-Виноградській Екзархії на чолі з владикою Любомиром Гузаром. 4-10.1996 у Львові проходив помісний Патріарший собор УГКЦ, на якому були представлені всі єпархії з України і діаспори.
У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.
О.Киричук (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНСЬКИХ УГОД (Українська гельсінська група; УГГ) -перша легальна правозахисна організація в радянській Україні, створена 9.11.1976 у Києві. Продовжила правозахисні традиції Української робітничо-селянської спілки та Громадського комітету захисту Ніни Строкатої (створений 21.12.1971; голова – Вячеслав Чорновіл). Діяльність УГГ грунтувалася на Загальній декларації прав людини ООН (10.12.1948) і гуманітарних статтях Заключного Акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1.8.1975), який був підписаний СРСР. Засновниками УГГ виступили письменники Микола Руденко (керівник) та Олесь Бердник, учителі О.Мешко та О.Тихий, юристи Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, генерал-майор Петро Григоренко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович і мікробіолог Ніна Строката (Караванська). УГГ стала другою в СРСР після Московської гельсінської групи (МГГ; заснована 12.5.1976; Литовська виникла 25.11.1976, Грузинська – 14.1.1977, Вірменська – 1.4.1977). Декларація УГГ проголошувала головною метою діяльності організації ознайомлення урядів країн-учасниць гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушень прав людини на території України. УГГ зазначала, що керується у своїй діяльності не політичними, а гуманітарно-правовими мотивами. Відкритим листом “До людей доброї волі” (14.11.1976) УГГ, задекларувавши готовність співпраці з Московською гельсінською групою, заявила про свій автономний статус. Представником УГГ у Москві став П.Григоренко. Група зробила кілька марних спроб зареєструватися як громадська організація.
У програмному Меморандумі No 1 “Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості на Україні” (6.12.1976) викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, голодомор 1933, політичні репресії 1930 років, винищення УПА та мирного населення (у т.ч. чекістами, переодягненими у “повстанців”), русифікація, розгром УРСС та шестидесятництва. У Меморандумі відзначалася конституційна правомірність можливого виходу України з СРСР, а боротьбу за права людини пропонувалося вести доти, “доки ці права не стануть щоденною нормою життя”. Наприкін. подавався список українських політв’язнів у таборах та спеціальних психіатричних лікарнях. У меморандумі No 5 “Україна літа 1977-го” (15.2.1977) існування опозиції визначалося як атрибут цивілізованої держави, висувався принцип: “Не людина для держави, а держава для людини”, ставилися вимоги вільного виїзду з країни та в’їзду до неї, безперешкодного поширення ідей, створення неконтрольованих державою об’єднань, ліквідації цензури, звільнення політв’язнів, скасування смертної кари. До кін. 1980 УГГ оприлюднила ЗО меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетнів (видавалися з лютого 1978).
У відповідь на створення організованого правозахисного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Політбюро ЦК КПРС, вирішивши розправитись із гельсінським рухом, за поданням Генпрокурора СРСР Р.Руденка та голови КДБ Ю.Андропова дало згоду на арешт М.Руденка, лідерів Московської групи Юрія Орлова і Олександра Гінзбурга та лідера Литовської групи Томаса Венцлова. Протягом 1977 заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув’язнення М.Руденка (після його арешту групу очолив О. Бердник), О.Тихого, М.Мариновича, М.Матусевича, Л.Лук’яненка. У 1977 в УГГ вступили Петро Вінс, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Калиниченко, Леонід Плющ і Василь Стрільців, а в 1978 – Василь Січко, Петро Січко, Ю.Липівин, Надія Світлична, Володимир Малинкович, Михайло Мельник, Василь Овсієнко. Протягом 1979 в УГГ вступили Святослав Караванський, Оксана Попович, Богдан Ребик, Василь Романюк, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич, В.Чорновіл, Иосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, І.Сокупьський, В.Сіпус, Микола Горбаль (частина з них уже перебувала у таборах або на засланні). У 1979 внаслідок широкомасштабних репресивних акцій більшість членів УГГ опинилася в ув’язненні. Комуністичний режим фабрикував справи проти членів УГГ не лише за “політичними”, а й за суто кримінальними статтями, намагаючись дискредитувати їх в очах громадськості, створити їм репутацію звичайних кримінальних злочинців. За правозахисну діяльність засуджені О. Бердник (керівником УГГ з 6.3.1979 стала О.Мешко), Й.Зісельс. В.Калиниченко, М.Литвин, В.Овсієнко, П.Розумний, В. та П.Січки, В.Стрільців і Я.Лесів. У 1980 на 15 років, тобто посмертно, ув’язнили хворого В.Стуса, який з осені 1979 очолював УГГ. В жовтні 1980 заарештовано і засуджено до 6 місяців таборів і 5 років заслання 75-річну О.Мешко. До в’язниць потрапили З.Красівський, В.Чорновіл, М.Горинь, Раїса Руденко, Я.Лесів, О.Гейко-Матусевич. Після арешту у березні 1981 І.Кандиби УГГ в повному складі опинилася у таборах або на засланні.
Внаслідок репресивних заходів влади у 1982 оголосила про припинення діяльності МГГ, а незабаром й інші групи в СРСР. З усіх гельсінських груп, що існували в СРСР, тільки УГГ перенесла діяльність у табори, де члени групи продовжували виступати за право людини на свободу слова, відстоювали право на існування незалежної Української держави.
В умовах жорстокого політичного терору в УГГ продовжували вступати нові члени. У 1982 у таборі в Кучино в Групу прийняли Михайла Гориня, іноземними членами організації стали естонський правозахисник Март-Олав Ніклус та литовський Вікторас Пяткус; у 1983 в УГГ вступив В.Марченко, у 1985 -Петро Рубан. Водночас продовжувався погром правозахисників. У 1982 засудили Ю.Литвина (15 років), 1983 – В.Марченка та В.Овсієнка (по 15 років), повторно – О.Гейко-Матусевич, В.Калиниченка та В.Січка (по 3 роки), 1984-Й.Зісельса, 1985-П.Рубана (13 років), М.Горбаля та повторно І.Сокульського.
Продовжувало діяльність і Закордонне представництво (ЗП) УГГ у складі Л.Григоренка, Л.Плюща, Надії Світличної (емігрувала у жовтні 1978) та Ніни Строкатсї-Караванської (емігрувала з чоловіком 30.11.1979). ЗП УГГ видавало українською та англійською мовами “Вісник репресій в Україні” (1979-85).
У радянських концтаборах загинули члени УГГ О.Тихий (1984), Ю.Литвин (1984), В.Марченко (1984) та В.Стус (1985). Вчитель Михайло Мельник під загрозою арешту 9.3.1979 покінчив життя самогубством. Діяльність УГГ отримувала підтримку демократичних організацій різних країн, зокрема, Міжнародної амністії (Лондон), Вашингтонського Комітету гельсінських гарантій для України (ств. в листопаді 1976), організації “Американці в обороні людських прав в Україні” (США, 1980) та ін. Резолюцією No 205 від 21.6.1982 Конгресу США 9.11.1982 оголошено днем вшанування УГГ. Відповідну заяву виголосив Президент США Рональд Рейган. Подібну резолюцію Конгрес США прийняв і на відзнаку десятиріччя УГГ (1986), в якій пропонувалося Президенту та Держсекретарю США наполягати на негайному звільненні з ув’язнення членів Української та ін. гельсінських груп.
Діяльність УГГ, яка у своїй боротьбі з комуністичним режимом опиралась на гельсінський Заключний Акт, поставила національно-визвольну боротьбу українського народу на міжнародну правову основу, ввела її у контекст світового демократичного процесу. Звільнені з ув’язнення члени УГГ у грудні 1987 відновили діяльність групи, а редколегія “Українського вісника” (В.Чорновіл, В.Барладяну, М.Горинь та П.Скочок) проголосила часопис органом УГГ. У липні 1988 УГГ було реорганізовано в Українську гельсінську спілку.
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УДП) – українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів УДП були С.Єфремов, Є.Чикапенко, Б.Грінченко. В 1905 опубліковано програму УДП. В ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сойму, який міг би самостійно проводити фінансову та економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні, кабінетські та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Партія відстоювала примусовий викуп приватної землі з наступною передачею місцевим органам самоуправління для розподілу їх за доступну плату серед окремих осіб та організацій. Умови викупу та продажу земель мав виробити майбутній сойм. Заводи, фабрики та інші капіталістичні підприємства шляхом викупу повинні були перейти у власність краю, а потім – у користування трудящих. Торгові та монополістичні підприємства повинні бути муніципалізовані. Ставлення ліберал-демократів до соціалізму і соціалістичного ідеалу партії яскраво характеризують слова одного з лідерів партії Є.Чикаленка: “взагалі, соціалізм я вважаю провідною зіркою, яка показує шлях, яким людство повинно йти, але ніколи не досягне його”. Соціалістичні ідеї повинні, на думку лідерів УДП, привернути до партії широкі кола суспільства. Після Маніфесту 17.10.1905 УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію “Просвіт”, українських періодичних видань. Один із членів УДП В.Шемет був обраний депутатом Державної Думи. Революційні події 1905-07 викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 УДП об’єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УДРП) – партія ліберально-демократичного спрямування, створена у кін. 1905 у Києві внаслідок об’єднання Української демократичної партії і Української радикальної партії. 30.12.1905 об’єднана комісія від двох партій (від УДП – Є.Чикапенко, Є.Тимченко та І.Шраг, від УРП – Б.Грінченко, М.Левицький) виробила програму і назву нової партії. Обрано керівний орган УДРП -Раду партії, до складу якої увійшли Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський, М.Левицький, Є.Чикаленко. Первинними осередками партії стали громади. В 1906 на 1 з’їзді партії затверджено програму, побудовану на принципах парламентаризму і федералізму. УДРП виступала за створення загальнодержавного парламенту і крайових представницьких рад для націй, що мають автономію. Оновлена держава розглядалась УДРП як “федерація рівноправних автономно-територіальних одиниць”. Автономна Україна повинна була управлятись виборною Українською народною радою (сеймом). Рада займалася б виробленням крайової конституції, яку не міг відмінити загальнодержавний парламент. Конституція України не повинна вступати у протиріччя із загальнодержавними законами. До компетенції загальнодержавного парламенту відносилися всі зовнішньополітичні, зовнішньоторгові та фінансові питання, оголошення війни та укладення миру, встановлення митних правил, формування і утримання армії. Всі інші питання знаходилися у віданні Українського сойму. В соціально-економічній сфері УДРП проголошувала боротьбу проти “всякої експлуатації”. У програмі зазначалося, що соціалістичний лад, до якого рухається людство, найкраще забезпечить інтереси громадян. Партія вважала, що земля, фабрики, заводи з часом повинні стати спільною народною власністю. УДРП відстоювала передачу всіх державних, удільних, монастирських, церковних земель у крайовий земельний фонд під управління самоурядових громад та округів. Партія вимагала насильної конфіскації всіх приватних земель і, перш за все, тих, які здавались в оренду. В цей період передача землі селянам мислилась лише за викуп. Партія виступала за гармонізацію відносин у сфері промислового виробництва. Програма створення цивілізованої системи стосунків між пролетаріатом і підприємцями передбачала запровадження 8-годинного робочого дня, упорядкування питань найму робочої сили тощо.
Близькість позицій УДРП і Конституційно-демократичної партії під час революції 1905-07 призвела до того, що багато членів партії належали до організації кадетів. Це створювало небезпеку поглинання партії більш сильною політичною організацією. Отож з’їзд УДРП у жовтні 1906 визнав неможливим одночасне членство у двох партіях.
У практичній діяльності в роки революції УДРП прагнула здійснити одну із своїх центральних вимог-автономію України і культурне самовизначення української нації. Для пропаганди ідеї автономії радикал-демократи широко використовували трибуни різних з’їздів, пресу, міські думи і земства, громадські організації. Члени партії брали участь у підготовці численних петицій проти переслідування української мови, в депутаціях до органів влади з проханням задоволення національних потреб, в обговоренні українського питання в міських думах і земствах. Зокрема, складанням записок з вимогою відміни закону 1876 займались на прохання УДРП В.Антонович та М.Сумцов. Радикал-демократи разом з іншими партіями брали участь у створенні культурно-просвітницьких організацій -“Просвіт”. УДРП мала своїх депутатів у І і II Державних Думах, які заснували окрему українську фракцію (І.Шраг, В.Шемет, П.Чи-жевський, О.В’язлов), що згодом оформилася в Українську думську громаду. Члени УДРП брали активну участь в роботі Думи, виступили ініціаторами багатьох проектів. Офіційним органом УДРП стали щотижневики “Рідний край” (1900) та газета “Громадська думка”, яку згодом змінила “Рада”. На поч. 1908 УДРП розпалася, а її члени утворили Товариство українських поступовців. На поч. квітня 1917 члени Союзу українських автономістів-федералістів тимчасово реформували його (до скликання партійного з’їзду) в УДРП, прийнявши і програму цієї партії. У червні 1917 партійна конференція перейменувала організацію в Українську партію соціалістів-федералістів.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНО-ХЛІБОРОБСЬКА ПАРТІЯ (УДХП)-українська політична партія консервативного напряму. Виникла у травні (за деяк. дан – влітку) 1917 у Лубнах. Засновники-М.Боярський, С.Шемет, В.Шкляр, В.Чигрин, І.Корнієнко, М.Макаренко. Спочатку партія мала назву Українська демократична партія. 29.6.1917 у Лубнах відбулися установчі збори партії (взяли участь 1500 селян і 20 поміщиків), на яких ухвалено основні засади її діяльності: досягнення суверенності українського народу, збереження приватної власності, вирішення земельного питання Українським соймом на основі парцеляції поміщицьких земель за викуп. На основі цих принципів члени організації В.Андрієвський, С.Шемет та В.Липинський розробили проекти програми. Офіційною програмою став проект, підготовлений В.Липинським (виданий у жовтні 1917), за пропозицією якого партія отримала назву УДХП. Програма партії передбачала досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розробку демократичного проекту державного устрою (в ім’я самостійності В.Липинський на деякий час поступився ідеєю монархізму). Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні. В економічному розділі передбачалось встановлення державного контролю за національним господарством, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння. Партія відстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. У березні 1918 керівництво УДХП вело переговори з Українською Центральною Радою про входження членів партії до її складу. УДХП сприяла приходу до влади П. Скоропадського, але згодом ставилася із застереженнями до політики гетьманського уряду. У травні 1918 УДХП увійшла до складу Українського національно-державного союзу. У жовтні 1918 учасники II з’їзду виступили проти курсу гетьманського уряду на утворення федерації з небільшовицькою Росією та схвалили рішення про встановлення контактів з Українським національним союзом. У період Директорії УНР у партії відбувся розкол. В боротьбі з більшовиками шукала підтримки у П.Болбачана і Є.Коновальця. Навесні 1920 у Відні окремі лідери партії (С.Шемет, В.Липинський, О.Скоропис-Йолтуховський) створили монархічну організацію Український союз хліборобів державників, інші увійшли до складу Ради республіки. Своїх періодичних видань партія не мала; використовувала газету “Вісник лубенського громадського комітету”. З 1920 у Відні виходив періодичний збірник УСХД з матеріалами з історії партії.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА -офіційна назва гетьманського державного устрою (Гетьманату), який існував в Україні у квітні-грудні 1918. Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів. Розпочата УЦР підготовка до виборів припинилася, а її закон про відкриття з 12.5.1918 Установчих зборів втратив силу. Удень перевороту 26.4. П.Скоропадський оголосив себе гетьманом і запровадив “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман самочинно взяв на себе роль законодавця, яку Центральна Рада відводила Установчим зборам. Успіх перевороту забезпечила присутність півмільйонної німецько-австрійської армії. Універсал (“Грамота до всього українського народу”), оголошений одночасно із законами про тимчасовий державний устрій, містив обіцянку гетьмана видати найближчим часом закон про порядок виборів до Українського сейму (парламенту). Це була єдина непевна згадка про парламент, яка не визначала співвідношення влади гетьмана і сейму. Водночас 44 пункти гетьманських законів про Тимчасовий державний устрій свідчать, що українському суспільству нав’язувалася застаріла абсолютистська монархія. Проте назвати УД абсолютною монархією не можна з двох причин. По-перше, гетьман та його чиновники на місцях цілком залежали від німецько-австрійської військової адміністрації. По-друге, за стінами гетьманського палацу вирувало життя, в якому прийняті закони не діяли. У нелегальних, часом напівлегальних умовах відбувалися з’їзди і конференції політичних партій. Нагромаджений у суспільстві революційний потенціал відновлювався в міру того, як розгорталася підпільно-партизанська боротьба з окупаційними військами. Австро-німецькі війська досить швидко відчули себе в українських містах і селах небезпечніше, ніж на фронті. П.Скоропадський оголосив про скасування усіх законів Тимчасового уряду і Центральної Ради – одночасно пообіцяв вжити заходів до викупу земель великих власників за справжньою вартістю з метою наділення ділянками малоземельних хліборобів. На практиці, однак, відбулася реставрація поміщицького землеволодіння. З допомогою окупаційної армії у селян відбирали землю і майно, передане їм земельними комітетами. Поміщики одержали право викликати для охорони маєтків військові команди. У липні 1918 прийнято закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання живого і мертвого реманенту власників, котрі “не вповні використовують його у власних господарствах”. Отже, селянські господарства фактично віддавалися у розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув’язненню. У травні 1918 в Києві відбувся з’їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків, який утворив представницький орган – Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у наступ на робітничий клас з метою знищити поступки, завойовані в революційну добу. Німеччина і Австро-Угорщина уклали з Українською Державою угоди на поставку великої кількості продовольства. Але селяни не бажали віддавати поміщикам землю, а державі – свою продукцію. В Україні розгорнулася справжня війна селян з окупантами і гетьманською адміністрацією. Політичні партії, яким не було місця у будованій Гетьманом державі, прагнули надати стихійній боротьбі тривку організаційну основу. Найбільш активну участь у ній брали більшовики, російські та українські ліві есери. У липні-серпні відбувся загальний страйк залізничників. Страйкували 200 тис. осіб. Провал соціально-економічної політики гетьманського уряду пояснювався як антидемократичною основою режиму, так і цілковитою залежністю П.Скоропадського від кайзерівської воєнної адміністрації. Однак у галузі національно-культурної політики гетьман досяг певних здобутків. Як нащадок козацького роду, П.Скоропадський вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив велику наполегливість у спробах за короткий строк українізувати державний апарат, який складався переважно з колишніх царських чиновників-українофобів. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в середній школі, створено до півтори сотні українських гімназій. Почалося заснування українських університетів. При російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918 гетьман оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 12 академіків. Були організовані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр. Можливості проведення УД зовнішньої політики обмежувалися об’єктивними причинами: світовою війною і цілковитою залежністю України від Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до України вкрай вороже. Тим не менше, П.Скоропадський проводив активну зовнішню політику. Зокрема, чинив тиск на Румунію, яка анексувала Бессарабію і Підляшшя, старовинні українські землі, окуповані Німеччиною та Австро-Угорщиною. Восени 1918 послано дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн. Влітку 1918 становище УД погіршилося. Утворився Український національний союз-антигетьманський блок політичних партій, який заявив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, обраним на демократичних засадах. Поразка Німеччини у світовій війні остаточно підірвала позиції гетьмана. У ніч на 14.11.1918 у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, на якому постав верховний орган відновленої УНР – Директорія. За місяць Директорія УНР встановила контроль над усією Україною. В ніч на 14.12 у Києві підняли повстання партійні бойові дружини. Гетьман зрікся влади і незабаром виїхав до Німеччини. УД перестала існувати.
С. Кульчицький (Львів).
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ – перша українська вища мистецька школа. Заснована у серпні 1917 у Києві комісією на чолі з Г.Павлуцьким, створеною за розпорядженням генерального секретаря освіти І.Стешенка. Статут Академії був затверджений УЦР 18.11.1917. Урочисте відкриття Академії відбулося 5.12.1917 у приміщенні Центральної Ради. 31.12.1917 УЦР надала академії як автономній державній інституції з щорічним бюджетом 97.400 крб. право безмитно одержувати зарубіжну літературу і мистецькі твори. У січні 1918 Академія переїхала в колишню школу Терещенка. Академією керувала Рада, призначена27.10.1917 у складі: Д.Антонович, П.Зайцев, Д.Щербаківський (вчений секретар). Ректорами Академії були: В.Кричевський (1917-18), Ф.Кричевський (1918, 1920-22), Ю.Нарбут (1919-20), М.Бойчук (1920). Факультетами керували М.Бойчук (фрески і мозаїка), М.Бурачек (пейзаж), В.Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф.Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), А. Маневич (пейзаж), О. Мурашко (жанровий живопис), М.Жук (портрет), Ю.Нарбут (графіка). У цьому навчальному закладі також викладали Ф.Ернст, М.Макаренко, В.Модзалевський, Д.Щербаківський. У квітні 1919 приміщення Академії було закрито більшовицькою владою. Навчання проходило до жовтня 1919 у приватних помешканнях професорів, а згодом Академії передали в оренду приміщення кооперативного об’єднання Дніпросоюз. У 1920 скульптор Б.Кратко замінив А.Маневича. У 1921 на викладацьку роботу в Академію прийшли Л.Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В.Меллер (театральне оформлення), С.Налепінська-Бойчук (дереворит), Є.Сагайдачний (скульптура), А.Таран (мозаїка). У 1918-19 в Академії навчалося 140 студентів, ужовтні 1919-253, у 1921-22 – бл. 400. Серед студентів були Т.Бойчук, С.Колос, О.Лозовський, О.Павленко, І.Падалка, В.Седляр, Р.Лісовський, О.Довженко, В.Кричевський-молодший, С.Пожарський, М.Рокитський, О.Саєнко, М.Юнак, К.Антонович, О.Сахновсь-ка. В 1922-23 київський губернський відділ професійної освіти перетворив Академію на Київський ін-т пластичних мистецтв. У 1924 новостворений ін-т об’єднали з Українським архітектурним ін-том (існував з 1918) і на їх базі створили Київський державний художній інститут. Першим ректором ін-ту був І.Врона.
С.Білокінь (Київ).
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА – означення української національної спільноти поза політичними кордонами України. Головним джерелом утворенння у.д. стала еміграція. Масова еміграція українців розпочалася в останній чверті 19 ст. Головною причиною еміграції українців було аграрне перенаселення. Еміграція українців за океан, початок якої відноситься до 1871, була спрямована у США, де вони працювали, в основному, у промисловості й на будівництві. У 1890-х розпочалася еміграція українських селян у Канаду (у т. зв. степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину (провінція Міссіонес). Всього до Першої світової війни в Америку виїхало 500 тис. українців, з них у США-350 тис., у Канаду – 100 тис., у Бразилію і Аргентину – 50 тис. чол. На американському континенті українці створили розгалужену мережу власних релігійних, господарських, просвітницьких, громадських, спортивних і політичних організацій, які допомагали їм зберегти зв’язок з рідними землями і національну самобутність.
У.д. в Російській імперії (зокрема, в Азії), яка була переважно землеробською, мала зовсім інший характер, ніж в Америці. Після 1861 еміграційні потоки з України спрямовувались на Поволжя і Урал. В останній чв. 19 ст., коли вільних земель в Європейській Росії вже не було, українці емігрували в Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, а потім – на Далекий Схід, у т. зв. Зелений Клин. Згідно з переписом 1897 у Російській імперії в діаспорі проживало 1.560 тис. українців. У наступні роки українська еміграція постійно зростала. В результаті цього процесу в 1914 в Російській імперії поза етнічними територіями проживало бл. 3,4 млн.чол. (з них в Азії-майже 2 млн. чол.). Перша світова війна 1914-18 і поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 викликали першу масову українську політичну еміграцію. Вона поповнила існуючу Уд, свіжими кадрами політичних, наукових, господарських, культурних діячів. Головними центрами нової еміграції стали країни Середньої і Західної Європи (Чехо-Словаччина, Німеччина, Польща, Франція, Австрія, Румунія, Югославія). У післявоєнний період відродилась трудова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Кількісно вона була значно меншою, ніж до Першої світової війни. Разом уся західна Уд. налічувала 1,7-1,8 млн. чол. (США-700-800 тис. чол., Канада – 200 тис. чол., Аргентина – 100-120 тис. чол., Бразилія – 80 тис. чол., Румунія – 350 тис. чол., Польща -100 тис. чол..Франція-40 тис. чол., Югославія – 40 тис. чол., Чехо-Словаччина – 35 тис. чол., в інших країнах Західної і Центральної Європи – 15-20 тис. чол.). Чисельною була Уд. на території СРСР. За переписом 1926, поза українськими землями в СРСР проживало 3,4 млн. українців. Масштаби і географія У.д. значно розширились після 1945. Нова хвиля політичної еміграції одразу після війни опинилася в Німеччині і Австрії, у таборах для переміщених осіб (бл. 200 тис. чол.), а наприкін. 1940-х – на поч. 1950-х розпорошилася по різних континентах і країнах. Так виникли нові українські поселення в Австрії, Тунісі, Венесуелі, зміцніли існуючі общини у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї. В Європі залишилося приблизно 550 тис. чол., які утворили нову українську групу у Великій Британії, зміцнили спільноти у Франції, Бельгії, Голландії. Нині Уд. налічує у Чехії 40-60 тис. чол., Словаччині – 80-100, Польщі – 300-350, Румунії – 250-280, Сербії – ЗО, Хорватії – 6, Боснії і Герцеговині – 5, Австрії – 4-5, Німеччині – 20-25, Франції – 40-45, Бельгії – 3-5, Великій Британії-30-35, США-1250-1500, Канаді – 800-900, Бразилії – 150, Аргентині -200, Парагваї – 10, Уругваї – 10, Чилі – 2, Венесуелі – 2, Австралії та Новій Зеландії-35 тис. чол.
У середовищі західної У.д. діє значна кількість політичних, науково-просвітних, культурних організацій, учбових закладів. Однак, тільки незначна частина емігрантів готова повернутися на історичну батьківщину. Народжена в нових країнах поселення генерація вважає їх за свою батьківщину. Вона інтегрувалася в їхнє життя, а свою етнічну приналежність прагне зберегти як окрему культурну спадщину. В значно гіршому становищі перебуває східна Уд., розміщена на території колишнього СРСР. У Російській Федерації проживає 3,7 млн. чол., у Казахстані – бл. 700 тис. чол., в Узбекистані-112, у Киргизії-120, у Молдові – 507, у Білорусі – 133 тис. чол.
Чисельністю східна У.д. значно переважає решту У.д., але вона не користується ніякими гарантованими правами та інституціями національного життя. Наприкін. 1980-х – на поч. 90-х років розпочалося певне відродження українського національного життя. У 1989 в Москві утворено Товариство української мови “Славутич” (перший голова – льотчик-космонавт П.Попович), виникли українські науково-просвітницькі, культурні організації на Далекому Сході, в Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Білорусі, Молдові.
С. Качараба, Ю. Киричук (Львів).
УКРАЇНСЬКА ДОПОМІЖНА ПОЛІЦІЯ (Українська поліція допоміжна; Ukrainische Hilfs-polizei) – назва охоронних з’єднань, створених для підтримання порядку серед місцевого населення під керівництвом німецьких поліційних органів на території Генеральної губернії (у т. ч. і Галичини) та окупованій території України в роки Другої світової війни. Перші підрозділи УДП виникли наприкін. 1939 під назвою “Українська поліція” у Генеральній губернії. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 на окупованих нацистською Німеччиною українських землях за ініціативою похідних груп ОУН та місцевих мешканців і з відома комендатур німецької армії організовувались загони української міліції. Після запровадження німецького цивільного управління в Україні осередки української міліції перейменовано в УДП або реорганізовані в охоронні загони (Schutzmannschaten). Згідно з наказом райхсфюрера СС Г.Гіммлера від 27.7.1941 утворювались філіали УДП, підпорядковані керівникам СС і поліції окупованих східних територій. У Галичині підрозділи УДП створювались за розпорядженням уряду Генеральної губернії від 18.8.1941 на базі української народної міліції. УДП підпорядковувалась німецькій поліції порядку (Ordnungs-polizei – ORPO) та охоронній поліції (Schutz-polizei) і перебувала під політичним контролем нацистської служби безпеки (СД). Як і в інших окупованих Німеччиною країнах Східної Європи, чисельність такого типу допоміжних формувань німецької поліції в Україні не перевищувала 1% від загальної кількості місцевого населення. У другій пол. 1941-42 у райхскомісаріаті “Україна” і на прилеглих до нього українських територіях під німецьким військовим управлінням було приблизно 14 тис. службовців УДП, у дистрикті Галичина – бл. З тис., у Генеральній губернії – понад 5 тис. чол. У кожному повіті (районі) створено повітові команди УДП, а в багатьох селах – пости УДП. Повітові команди підпорядковувались окружним командам УДП, керівники яких, у свою чергу, підпорядковувались лише окружним комендантам німецької поліції. У великих містах діяли комісаріати і пости УДП. З метою надання УДП характеру національних органів підтримання порядку її службовцям дозволялось носити синьо-жовті нарукавні пов’язки і кокарди із тризубами на шапках. Співробітники УДП були озброєні німецькою і трофейною зброєю, в основному карабінами.
У ряді випадків гітлерівські поліційні служби залучали УДП поряд з Єврейською допоміжною поліцією до антиєврейських акцій, зокрема, облав. Такі вимушені дії розходилися з переконаннями більшості особового складу підрозділів поліції та основними функціями, покладеними на УДП, головними з яких були підтримування порядку й охорона безпеки місцевих мешканців. Весною 1943 бл. 4 тис. співробітників УДП на території Волині із зброєю в руках приєдналися до частин Української повстанської армії. Невелика частина співробітників у 1944 -весною 1945 воювала у складі дивізії “Галичина” і Українського визвольного війська. Після закінчення німецько-радянської війни 1941-45 більшість із захоплених радянськими органами безпеки службовців УДП засуджено за співпрацю з німецькими окупаційними властями до смертної кари або на тривалий строк ув’язнення у концтаборах. У 1955 ті з них, хто не брав участі в каральних акціях, були амністовані.
А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА РАДА (УЕР) -найвищий господарський орган на території УСРР у 1920-30-х роках. Створений за постановою ВУЦВК від 28.9.1921 для узгодження, керівництва, регулювання і контролювання діяльності економічних наркоматів УСРР та уповноважених наркоматів РСФРР при Раднаркомі республіки у процесі вироблення загальногосподарського плану та його практичного втілення. При економічній раді була заснована Українська державна загальнопланова комісія (Укрдержплан). До складу УЕР входили: голова Раднаркому УСРР (голова УЕР), наркоми УСРР, уповноважені об’єднаних наркоматів РСФРР при уряді України і голова південного бюро ВЦРПС. Виконавчими органами УЕР були спеціальні планові комісії, організовані безпосередньо при раді (комісія використання матеріальних ресурсів, комісія перевезень, комісія з сільського господарства, комісія зовнішньої торгівлі, комісія з державних фінансів, комісія використання робочої сили та ін.). Після утворення СРСР УЕР у листопаді 1923 реорганізовано в Українську економічну нараду (УЕН), яка діяла на правах постійного органу Раднаркому УСРР (стару назву повернено у 1927). На УЕР покладалося здійснення єдиного господарського і фінансового плану СРСР у частині, що стосувалась УСРР, і узгодження діяльності економічних наркоматів республіки. Місцеві органи УЕР (економічні ради при губернських виконавчих комітетах) ліквідовано у серпні 1924. УЕР ліквідовано в 1936, у 1940 відновлено. Існувала до березня 1941.
В. Кульчицький (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЗАГАЛЬНОНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УЗНО) – нелегальне об’єднання національно-самостійницького спрямування на Івано-Франківщині. Утворене 7.1.1961 ус. Солуків (тепер Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) мешканцями сусідніх сіл (всього 14 осіб). Керівником організації обрано Григорія Диндина (“Воробця”), згодом – Миколу Крайника, колишнього керівника юнацької організації ОУН “Нескорені” (діяла 1951-59). Члени організації поширювали літературу ОУН, дорадянські газети і журнали, самвидав та власні видання, готували до вступу нових членів, передплачували видання українців Словаччини і Польщі (“Дукля”, “Дружно вперед”, “Нове життя”, “Наше слово”, “Український календар”). У 1962-69 члени УЗНО випускали машинописний ж-л “Прозріння”. Наприкін. 1964 УЗНО встановила контакт з Українським національним фронтом, проте організаційно продовжувала діяти самостійно, що згодом вберегло її від розгрому під час арештів активістів УНФ. Після припинення виходу самвидавного ж-лу “Український вісник” (ред. В.Чорновіл) УЗНО з 1972 розпочала випуск власного видання під такою ж назвою (виходив 1972-79). З 1975 видавала також “Інформаційний бюлетень”.
У жовтні 1975 до УЗНО увійшла підпільна група “За волю!” (створена у 1966 І.Мандриком). Керівництво організації намагалося встановити контакти з осередками ОУН 34, що діяли за кордоном. На поч. 1970-х років організація налічувала бл. 200 членів, що проживали в 11 областях України та за її’ межами.
Цілісної програми та статуту УЗНО не мала, керувалася ідейними засадами Організації українських націоналістів. Видала низку документів програмного характеру, зокрема, “Декларацію групи українських патріотів”, “Основні пункти діяльності кожного свідомого українця”, “Звернення до українського народу на Україні й у всьому світі” (підписали 35 членів УЗНО) та ін. У своїх документах УЗНО констатувала фіктивність радянської форми державності УРСР, колоніальне становище України, проведення московським центром шовіністично-русифікаторської політики, відсутність можливостей національного розвитку українців Росії, обмеження прав національних меншин в Україні (зокрема, євреїв, кримських татар, поляків та ін.), переслідування релігійного життя, ігнорування владою задекларованих Конституцією прав та свобод громадян, інформаційну блокаду населення, політичний терор тощо.
Головною метою своєї боротьби УЗНО визначила “визволення українського народу від усіх форм гноблення і побудова на українській землі суспільства загального добробуту, рівності, демократії, правди, свободи, людських прав у рамках Української Самостійної Держави”. Майбутній суспільний лад-демократичний соціалізм, встановлення якого слід досягти мирними, конституційними засобами, через згуртування державницьких політичних об’єднань як націоналістичних, так і націонал-комуністичних, з громадськими і релігійними організаціями в Український національний фронт.
УЗНО – одна з небагатьох підпільних організацій 1960-80-х років, що не була повністю розгромлена КДБ. Перші репресії почалися у червні 1962, коли заарештували члена УЗНО Миколу Кудибина (засуджений до 8 років таборів особливого режиму). У 1979-80 заарештовано і засуджено Василя Зварича та керівника організації М.Крайника (7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання). Після арешту за нез’ясованих обставин 18.9.1979 загинув І.Мандрик. Проте, незважаючи на численні арешти членів організації, УЗНО своєї діяльності не припинила. Перший легальний з’їзд членів УЗНО (УНФ-2) з участю 62 делегатів з різних областей України (50 членів організації до того часу загинули або померли) відбувся 21.1.1996 у Долині (Івано-Франківська обл.).
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ (УКНП) – політична організація, заснована у вересні 1930 у Львові; з травня 1932 – Українська народна обнова (УНО). У жовтні 1930 у “Програмній заяві” оприлюднено політичну платформу УКНП-УНО (внесено зміни у 1933). УКНП стояла на засадах католицтва та консерватизму, виступала проти атеїзму, ліберального вільнодумства, масонства та сектанства, вимагала національно-територіальної автономії для українських земель у складі Польщі. Діяльність організації поширювалась на Станіславську та Перемиську єпархії. Проте УКНП-УНО не стала партією у повному значенні цього слова: не створено розгалуженої мережі місцевих груп, не проведено жодного партійного з’їзду. Керівним органом організації була Управа (проводила свої засідання у Станіславі). З 1933 головою УКНП-УНО був І.Волянський. Провідна група діячів організації працювала в неофіційних друкованих органах партії (т. зв. новозорянська група) – католицьких газетах “Нова зоря” і “Правда”, що виходили у Львові. Станіславський єпископ Г.Хомишин посідав неофіційний пост опікуна партії. Одним із найвизначніших діячів УКНП-УНО був О.Назарук. Неофіційні пресові органи – газети “Нова зоря” (виходила 1926-39, з 1930 -орган УКНП-УНО; ред. – О.Назарук) і “Правда” (1927-39; ред. – Р.Гайдук). Представники УКНП-УНО брали участь у консолідаційних заходах, спрямованих на об’єднання українських політичних сил, зокрема, у русі за скликання Всеукраїнського національного конгресу (у 1933-36) та у діяльності Контактного комітету. На виборах до вищих законодавчих органів Польщі у 1935 і 1938 партія за згодою уряду та домовленістю з проводом Українського національно-демократичного об’єднання висувала по одному кандидатові на посла сейму та сенатора.
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (УКП, популярна назва – укапісти)-українська партія комуністичного спрямування. УКП створена на установчому з’їзді 22-25.1.1920. Стала найпослідовнішим теоретичним і організаційним оформленням українського комунізму. На відміну від інших його течій, УКП не лише обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції в Україні, але й доводила своє право на існування посиланнями на органічний зв’язок з попереднім розвитком громадсько-політичного руху: від створення РУП (1900), з якої у 1905 виділилася УСДРП, до участі УСДРП у національно-визвольних змаганнях 1917-18. У 1919 з УСДРП відокремилося ліве крило (незалежних; ставилося з застереженням до централістської політики більшовиків в Україні, але виступало за встановлення в Україні радянської влади і “диктатури пролетаріату”), яке і утворило УКП УСДРП (незалежні), організовану за зразком німецької соціал-демократії, що вважалась еталоном у світовому соціалістичному русі. Посилаючись на свій органічний зв’язок з українською нацією та її історією, УКП пікреслювала, що саме вона має право бути керівною силою революції в Україні, а не КП(б)У, яка як неподільна частина РКП(б) була чужа українській нації та її відродженню і об’єктивно стала знаряддям відновлення “єдиної і неділимої” Росії. УКП вважала, що українська революція, на відміну від революції в Росії, не могла перерости з буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, не завершивши національно-визвольної боротьби українського народу. Радянська влада не повинна стояти на перешкоді національній революції, а допомагати завершувати її державотворчий етап. На думку укапістів, на зміну самостійній Українській Народній Республіці повинна прийти самостійна УСРР, проте цей етап мають здійснити лише внутрішні сили українського народу. Представником таких сил члени УКП вважали свою партію, що зародилась у боротьбі українського народу не тільки за соціальне, але й національне визволення. Виходячи із засади “внутрішніх сил”, УКП започаткувала теорію відмітності комунізму поневоленої нації від комунізму панівної. На відміну від боротьбистів УКП не стала масовою партією (З тис. членів), що пояснювалося рядом факторів: УКП боролася за свій вплив у містах серед робітників, які у той час були дуже зрусифіковані; для агітації проти партії більшовики використали антибільшовицьке повстання “незалежників” у 1919, заперечуючи їхні радянські позиції; партія УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політичної диктатури РКП(б) в Україні, яка шляхом терору гальмувала її зростання. Проте у боротьбі з КП(б)У УКП була набагато ідейно сильнішою від боротьбистів. Це можна пояснити тим, що УКП походила із соціал-демократії і, за традицією соціал-демократичних партій, здійснювала науковий підхід до соціальних проблем. Партія надавала велике значення теоретичному навчанню, освіті партійних кадрів. Орган УКП газета “Червоний прапор” за теоретичним і публіцистичним рівнем стояла вище від усіх тогочасних видань КП(б)У. Значна заслуга у цьому відомого публіциста й ідеолога УКП А.Річинського. Найвідомішими діячами УКП були М.Ткаченко, А.Річинський, А.Драгомирецький, М.Авдієнко, Ю.Мазуренко, Ю.Лапчинський, П.Кулиниченко, О.Яворський, Й.Дідич, В.Животков, Я.Замочних, А.Симон та ін. У 1923 в УКП виникла ліва течія, яка виступала за входження партії до складу КП(б)У, мотивуючи це рішення можливістю українізації останньої. Зазнаючи постійного тиску з боку КП(б)У і не маючи перспектив в умовах наростання монополізму однієї партії, ЦК УКП у серпні 1924 подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн визнає незалежність УСРР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, то УКП самоліквідовується. Комінтерн запевнив УКП, що УСРР- суверенна держава, а КП(б)У е членом Комінтерну, тож УКП повинна самоліквідуватися, а її члени перейти до КП(б)У Укапісти розуміли всю фальшивість цих запевнень, але під тиском КП(б)У змушені підпорядкуватися рішенню Комінтерну. Значна частина її членів увійшла до КП(б)У. У 1930 роках більшість з них була репресована.
Я. Малик (Львів).
УКРАЇНСЬКА КОНСЕРВАТИВНА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УКРП) – політична партія в Україні. Створена в 1992 внаслідок розколу, який відбувся в лавах Української республіканської партії. Після 3-го з’їзду УРП частина делегатів (т. зв. група Степана Хмари), яка не погоджувалась з “аморально-угодовською політикою” верхівки УРП, скликала 6.6.1992 “Надзвичайну конференцію УРП”. З метою розмежування з “ревізіоністами” вирішено створити нову партію -УКРП, яка проголосила себе правонаступницєю Української гельсінської спілки – УРП. Головою партії обрано народного депутата С.Хмару, першим заступником – Ю.Муратова. 21.7.1992 партію зареєстровано Мінюстом України. Офіційний орган партії – часопис “Клич”, який видається у Житомирі. На виборах до Верховної Ради України в 1994 році партії вдалося провести двох кандидатів -С.Хмару та Р.Купера (невдовзі помер). Чисельність партії – 1000 чоловік. Організації партії існують в 13 областях, найбільші – у Львівській та Тернопільській обл. УКРП складається з низових осередків, районних, міських, міжрайонних та обласних організацій. Керівні органи партії-з’їзд, Рада партії, Провід, голова партії, всеукраїнські референти. Загалом, партія створена під лідера й існує завдяки постаті С. Хмари, який, займаючи позицію “борця з мафією”, користується популярністю серед частини електорату. Пріоритетом для УКРП є українська нація. “УКРП вважає, що макроосновою держави має стати відроджена українська нація, мікроосновою – здорова, морально, фізично міцна українська родина, виплекана на національних і християнських традиціях. Міцна родина -міцна держава, здорове суспільство”. УКРП відзначається крайнім антикомунізмом і антиросійською спрямованістю. Основна мета партії – “декомунізація та дерусифікація української нації”. За методами своєї діяльності партія скоріше належить до числа праворадикальних об’єднань. У парламенті, частіше за все, позиція С.Хмари співпадає із позицією Української національної асамблеї. УКРП не має докладно розробленої економічної програми. В програмі партії міститься кілька загальних положень про необхідність функціонування економічної системи на базі ринкових відносин, “проведення справедливої приватизації державного сектору”, про заборону передачі в оренду чи продажу земель та інших об’єктів господарювання негромадянам України.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЛІНІЯ – система прикордонних укріплень, що існували у 1730-60-х роках в Україні для оборони від нападів кримських та ногайських татар. Спорудження У.л. розпочалося за наказом імператриці Анни Іоанівни у 1731 за проектом ген. фон Вейсбаха. Передбачалося збудувати систему укріплень завдовжки 700 верст. Будівельні роботи активно велися у 1731-33. У наступні роки У.л. постійно удосконалювалася, хоча повністю не була завершена і в 1740 роках. На будівництві У.л. з 1731 щорічно працювали 20 тис. лівобережних козаків, 2 тис. слобідських козаків та 10 тис. українських посполитих. На земляні роботи вони споряджалися зі своїм продовольством, зброєю, заступами, сокирами тощо. У 1736 на лінію направлено 15 тис. лівобережних козаків для обкладення валу дерном. Система оборонних укріп-пень починалася від Дніпра, проходила по правому березі р. Орілі (Орелі) та її притоки Берестової, далі – по р.Береці до її впадання у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Довжина У.л. на початок російсько-турецької війни 1735-39 сягала 268,5 верст (бл. 286 км). Складалася з 16 фортець (св. Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська, св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Білевська, св. Федора, Козловська, Ряськівська, Василівська, Лівонська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (у т. ч. у сотенних містечках Полтавського полку Царичанці та Китайгороді), зв’язаних між собою високим суцільним земляним валом. Обороняли лінію спочатку 9 полків ландміліції, які у 1736 реформовано у 20 драгунських полків (загальна чисельність бл. 22 тис. чол.). Поглинувши величезні матеріальні та людські ресурси, У.л. жодного разу не виконала свого прямого призначення – захисту кордонів від татарсько-турецької агресії, адже будувалася не на кордоні з татарськими володіннями, а по північному контуру Вольностей Війська Запорозького Низового на межі з Гетьманщиною та Слобідською Україною (опосередковано мала виконувати також військово-поліційні функції, перешкоджаючи втечам селян на Січ і вільному пересуванню запорожців у Лівобережну Україну та Слобожанщину). Татарські загони, часто прориваючи У.л., спустошували українські землі. У 1743 Воєнна Колегія підготувала доповідь Сенату про катастрофічний стан військових поселенців уздовж У.л. Збитки держави, пов’язані з будівництвом У.л., становили 5 млн. крб. У 1760 роках російський уряд намагався реорганізувати систему оборони У.л. Зокрема, з більшої частини військ сформували три корпуси, які несли службу тилу і використовувалися до боротьби проти татарських загонів, що прорвалися у глиб України. Одночасно для оборони від нападів татар і для приборкання запорожців російський уряд створив на Півдні України військово-адміністративні одиниці –Нову Сербію і Спов’яно-Сербію. Внаслідок російсько-турецької війни 1768-74 і укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 кордони Російської імперії перемістилися на південь і У.л. втратила своє стратегічне значення. На Півдні України була збудована нова система прикордонних укріплень –Дніпровська лінія.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
УКРАЇНСЬКА МОРСЬКА РАДА – керівний орган моряків-українців, створений під час роботи III Всеукраїнського військового з’їзду у жовтні 1917. До складу УМР увійшли делегати від військових кораблів, моряків торговельного флоту та військово-морських частин – всього 20 чол. Очолив УМР В.Лотоцький. Існувала поряд з Генеральним морським секретарством (створене в грудні 1917) і з Міністерством морських справ. УМР займалася питаннями українізації Чорноморського флоту, організацією моряків-українців Чорноморського і Балтійського флотів. З участю УМР розроблено проект морського українського прапора, затвердженого Малою Радою 18.1.1918. У січні 1918 УМР підготувала і провела 1 Український морський з’їзд.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ (УНП) – перша українська партія самостійницького напряму в Наддніпрянській Україні. Заснована М.Міхновським у 1902, партія об’єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної незалежної держави. До УНП увійшли національно-радикальні члени Революційної української партії і молоді представники українських громад. До провідних членів партії належали М.Шемет, С.Шемет, О.Макаренко, С.Макаренко, В.Шевченко, Г.Шевченко, О.Степаненко та ін. Програмні засади УНП викладені у брошурі М.Міхновського “Самостійна Україна”. Основними засобами досягнення поставленої мети – здобуття незалежості України партія вважала страйки та збройне повстання. Після перемоги передбачалось встановлення самостійної демократичної республіки. Партія проголосила лозунг “Україна для українців”. Виступала за шанобливе ставлення до української мови та національних традицій, застерігала українських робітників від співпраці та єднання з російськими і польськими пролетарями. УНП наголошувала, що українцям має бути байдуже, який політичний лад існуватиме в Росії, і заперечувала необхідність участі українців у боротьбі проти самодержавного режиму за свободу Росії. Під впливом революційних подій 1905-07 УНП почала звертатись до соціалістичних ідей і гасел, що знайшло вияв у партійній програмі, прийнятій у 1907. Боротьбу за національне визволення УНП розуміла як боротьбу проти панування в Україні чужих держав, так і проти капіталізму. УНП була готова прийняти також тимчасову автономію в межах Всеросійської імперії. Майбутню самостійну Україну програма УНП бачила тільки соціалістичною. У соціальній сфері висувала вимоги 8-годинного робочого дня, скорочення робочого дня на шкідливих виробництвах, заборону дитячої праці тощо. Аграрна програма передбачала націоналізацію землі шляхом позбавлення земельної власності іноземців (росіян, поляків, німців та ін.) без компенсації, а українських поміщиків – з компенсаційними виплатами. Українські селяни отримували землю в користування і наділялися такою кількістю земельних угідь, які могли обробити, не використовуючи найману працю. У 1904 у складі УНП створена бойова група “Оборона України”, яка ставила за мету досягнення політичних цілей партії збройними методами. Найвідомішими акціями групи були спроби підірвати пам’ятник О.Пушкіну в Харкові і царські монументи у великих містах України. УНП брала активну участь у кампанії за скасування закону 1876, у виборах до Державної Думи, але не здобула жодного депутатського мандату. Основні ідейні засади діяльності партії розвинуті в пропагандистських статтях і відозвах УНП: “Робітницька справа в програмі УНП” (1902), “10 заповідей УНП” (1903), “Справа української інтелігенції в програмі УНП”, “Робітниче свято 1 Мая” та ін. Матеріали УНП друкувалися за кордоном у Львові та Чернівцях і транспортувалися в Наддніпрянщину нелегальним шляхом. Пресовими органами партії були щомісячник “Самостійна Україна” (у Львові в 1906 вийшов один номер) та газета “Слобожанщина” (у Харкові в 1906 вийшов один номер). Після 1907 діяльність УНП занепала і не мала систематичного характеру. У грудні 1917 члени УНП створили Українську партію соціалістів-самостійників.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (УНР) – назва української держави у 1917-20. Утворення УНР у федеративному зв’язку з Російською державою проголошено III Універсалом УЦР 7(20).11.1917 на землях Наддніпрянської України. Після захоплення влади більшовиками і початку агресії радянської Росії проти України Центральна Рада 9-11 (22-24).1.1918 проголосила самостійність УНР. У лютому 1918 УНР уклала Берестейський мир 1918 і була визнана країнами Четверного Союзу як незалежна держава. У квітні 1918 внаслідок приходу до влади П.Скоропадського замість УНР була проголошена Українська Держава. Відновлена Директорією УНР у грудні 1918. Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки до складу УНР увійшла територія Західно-Української Народної Республіки. Перестала існувати наприкін. листопада 1920 внаслідок остаточного захоплення території УНР російськими більшовиками та виїзду голови Директорії УНР і Ради Народних Міністрів УНР в еміграцію (див. також Українська Центральна Рада, Генеральний Секретаріат УЦР-УНР, Рада Народних Міністрів УНР, Директорія Української Народної Республіки, Уряд УНР в екзилі 1920-48, Українська Національна Рада).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА САМООБОРОНА (УНС) – збройні формування українського національного руху Опору, що діяли в Галичині у 1943. Організована на базі груп українського визвольного підпілля. Формування відділів УНС викликане необхідністю захисту українського населення Галичини від діючого у цей час у регіоні радянського партизанського з’єднання С.Ковпака і терору німецької окупаційної влади. У квітні 1943 на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.) сформовано перші два курені УНС – “Сіроманці” та “Месники”. Протягом липня 1943 під керівництвом Олександра Луцького здійснено реорганізацію вже існуючих і започатковано формування нових підрозділів. Шляхом мобілізації частини українського чоловічого населення створено п’ять куренів УНС: “Чорні чорти” (“Леви”, командир Ілько Рачок, псевдо “Липей”; діяв у Яремчанському повіті на Станіславщині); “Месники” (командир, відомий під псевдонімом “Козак”; проводив операції у Долинському повіті); “Сіроманці” (командир – Д.Карпенко, діяв у Болехівському повіті); “Підкарпатський” (командир – Яцик, псевдо “Прут”; діяв на Дрогобиччині); “Галайда” (командир – Мирослав Онишкевич, псевдо “Богдан”; діяв в околицях м.Старий Самбір на Львівщині). Формування УНС поділялися на курені (бл. 1000 вояків, за розміром наближались до полків), сотні (100 і більше стрільців), чоти (30-40 повстанців) та рої (до 10 бійців). У другій пол. 1943 загони УНС провели ряд бойових операцій в р-ні м.Сколе (18.8.) та в р-ні сіл Суходолі та Липовиці Долинського повіту. Після III Надзвичайного збору ОУН СД (21-25.8.1943) збройні підрозділи українського національного руху Опору в Галичині поділено на дві групи: УНС Карпатського краю (Станіславська і Дрогобицька, а згодом Чернівецька обл.) під командуванням сотника О.Гасина та УНС Львівського краю (Львівська і Тернопільська обл.) під командуванням сотника В.Сидора. Протягом останніх місяців 1943 загони УНС не вели активних бойових дій через запровадження в Галичині (2.10.1943)системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або представника окупаційної влади. Дії УНС у цей період зводились до оборонних боїв проти підрозділів німецької поліції. У грудні 1943 УНС прийняла назву “УПА-Захід” (див. Українська повстанська армія).
А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНО-РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УНРП) – українська партія ліберального напряму. Заснована у Києві в березні 1918, але з певних причин не змогла розгорнути свою діяльність. Структурна організація партії завершена у січні 1919. Керівним органом став ЦК, створено провінційні партійні комітети, опублікована програма УНРП. Лідерами партії свого часу були О.Ковалевський, В.Корольов, С.Архипенко, П.Пилипчук, К.Вронтовський-Сивошапка та ін. Висловившись за розбудову української державності, партія виступила проти федеративного зв’язку з Росією, вбачаючи головне завдання у боротьбі з більшовизмом і анархією. Програма підтримувала вирішення аграрного питання шляхом примусового викупу державою поміщицьких земель. У програмі не згадувалось про максимум землі, що не підлягала викупу. Програма передбачала забезпечення підприємствам “нормальних умов фінансово-комерційної діяльності” під час проведення аграрної реформи. 20.1.1919 ЦК УНРП прийняв резолюцію про сучасний момент, в якій містились вимоги реконструювати Раду Народних Міністрів УНР у Комітет Національної Оборони, створити міцну владу на місцях, реорганізувати армію тощо. 29.4.1919 члени УНРП спільно із соціалістами-самостійниками, заарештувавши у Рівному членів уряду УНР, здійснили спробу державного перевороту (очолив отаман В.Оскілко), який був безкровне ліквідований. Після встановлення більшовицької влади в Україні діяльність УНРП була припинена.
Г.Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНО-ТРУДОВА ПАРТІЯ (Трудова партія, Українська трудова партія, Українська народна трудова партія) – українська політична партія у Західній Україні. Назву ухвалено на партійному з’їзді у Станіславі 28.3.1919. До того часу називалася Українська націонал-демократична партія. Своїм завданням ставила боротьбу за незалежну єдину Українську державу. Як найближче завдання-добитися визнання Західно-Української Народної Республіки на території Східної Галичини, Холмщини, Волині, Полісся та Підляшшя. Як Українська національно-демократична партія виникла 26.12.1899. Її утворення було наслідком еволюції народовців, програмні документи яких ще з кін. 1870 років набули національного забарвлення. У програмі, прийнятій 26.12.1899, проголошено кінцеву мету боротьби – створення самостійної соборної Української держави. Найближче завдання – добитися широкої автономії українських земель: Галичини і Буковини з окремою адміністрацією і національним сеймом у складі Австро-Угорщини; розвивати почуття національної єдності з українцями, що знаходились у складі Російської імперії, підтримувати їхню боротьбу за перетворення абсолютистської монархії в конституційно-федералістську і надання в ній автономії для всіх народів. Щодо Угорської Руси, то програма передбачала налагодити тісні зв’язки з українцями і розгорнути там національний рух, щоб спільно з ними вести боротьбу за своє національне визволення. До активних діячів Національно-демократичної партії належали В.Охримович, Є.Певицький, В.Будзиновський, Ю.Романчук, М.Грушевсь-кий, І.Франко, К.Левицький та ін.
УНТП відігравала провідну роль в Українській Національній Раді ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 та уряді ЗУНР -Державному Секретаріаті ЗУНР ЗО УНР. Членом УНТП був президент Є.Петрушевич. Партія засудила підписання Варшавського договору 1920 та Ризького договору 1921. УНТП розцінювала польську владу у Західній Україні як окупаційну, визнавала еміграційний уряд Є.Петрушевича у Відні. У травні 1921 у Львові провела перший повоєнний з’їзд, який засудив рішення Ради послів Антанти про анексію Східної Галичини Польщею (14.3.1923), але прийняв рішення в ситуації, що склалася, домагатися територіальної автономії українських земель у складі Польщі. Проти такої позиції виступили всі українські партії, які розцінили її як капітулянтську. Автономістична течія, що виникла у партії, не мала впливу і проіснувала недовго. На наступному з’їзді у квітні 1924 резолюцію з вимогою автономії було скасовано. Однак прийняття її викликало гострі суперечки серед керівництва УНТП і стало причиною розколу партії на 3 крила: “незалежна група” (Є.Евин, О.Стефанович, І.Голубович), яка не визнавала рішення Ради послів Антанти і засуджувала будь-які спроби налагодити українсько-польські відносини, організаційно підпорядкувавши себе закордонній групі партії; група “Діла”, що виступала за проведення самостійної політики, незалежної від закордонних центрів, зокрема від Є.Петрушевича, який визнав радянську владу в Україні; група “Заграва” на чолі з Д.Донцовим, яка проголосила вищість національної ідеї над соціальною. Остання вийшла з УНТП і заснувала Українську партію національної роботи. На з’їзді, що відбувся 21.4.1924, перемогла політична лінія, яку відстоювала “незалежна група”. Це, однак, не припинило внутріпартійні суперечності. З 1924 між цими групами розпочалися переговори про об’єднання національно-демократичного руху в боротьбі проти окупаційного режиму. 11.7.1925 у Львові два крила УНТП, Українська партія національної роботи і волинська національна група Української парламентарної репрезентації утворили Українське національно-демократичне об’єднання.
І. Пилипів, Л. Стояновська (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ (УНА) – назва, під якою робилися спроби сформування української армії під час Другої світової війни 1939^5. Наприкінці війни деякі урядові кола Німеччини намагалися залучити до боротьби проти СРСР народи Сх. Європи. З цією метою у Ваймарі 12-14.1945 утворено Український національний комітет (УНК; голова – П.Шандрук, заст. – В.Кубійович та О.Семененко). 12.3.1945 німецький уряд визнав УНК єдиним представником українського народу, який “має право своє настановлення до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах проголошувати”. Подібні комітети створили й ін. поневолені більшовизмом народи – білоруси, грузини, гірські народи Кавказу, татари, туркестанці, які доручали П.Шандрукові представляти їхні інтереси перед вищим німецьким командуванням. 17.3.1945 з метою продовження боротьби за українську державність ухвалено Декларацію Українського національного комітету, яка проголошувала створення УНА. Особовий склад УНА мав бути одягнений в українські однострої, підпорядковуватися українському командуванню. Декларація передбачала, що ідеологічний і політичний провід належатиме УНК, а також налагодження співпраці з національними комітетами ін. народів. Згідно з наказом війську і флотові УНР від 15.3.1945, виданому Урядом УНР векзилі на чолі з А.Лівицьким, та постановою Президії УНК (від 8.3.1945) генерал-поручник П.Шандрук був призначений командувачем УНА. У всіх документах УНК (згодом видано відозву до українського громадянства та до українських вояків) не йшлося про жодні зобов’язання щодо Німеччини. Вирішено негайно вилучити дивізію “Галичина” з підпорядкування СС і зробити її 1 українською дивізією УНА. Незабаром розпочалося формування II української дивізії, командиром якої призначено полковника П.Дяченка. З огляду на спеціальне призначення дивізія складалася з 3 куренів загальною чисельністю 1900 осіб, а формувалася у м. Німеку під Берліном з радянських полонених-українців, які мали відповідний військовий вишкіл. Протягом 10 днів (24.3.-5.4.1945) сформовано бригаду особливого призначення (парашутну), командиром якої призначено отамана Т.Боровця. Бригаду, що складалася з 2 куренів (бл. 400 вояків), направили на вишкіл до Чехії. Проголосила про своє входження до УНА й бригада вільного козацтва під командуванням полковника П.Терещенка (350 осіб), яку теж перевезли до Чехії. Незабаром повідомили П.Шандрукові про своє підпорядкування УНА командир 281-ої запасної бригади полковник Ф.Гудима (5000 осіб; дислокована в Данії), два охоронні полки (близько 1000 осіб; дислоковані у Голландії і Бельгії). Командування УНА ставило перед собою завдання зібрати всі формування УНА в Австрії, недалеко від фронту, що його тримала дивізія “Галичина”. Щодо входження дивізії “Галичина” до складу УНА у квітні 1945 проведено переговори з командиром частини ген. Ф.Фрайтагом. Особовий склад дивізії присягнув на вірність Україні. Під час відступу на захід генерал П.Шандрук зі своїм штабом старався випередити головні частини дивізії, щоб поінформувати союзницькі командування про характер дивізії та УНА в цілому. Офіційним наказом П.Шандрука від 27.4.1945 оголошено про перехід дивізії до союзників. У травні 1945 частина дивізії була інтернована англійцями у м. Філлаху, інша – американцями у м. Тамсвензі. Після капітуляції Німеччини командир дивізії Ф.Фрайтаг покінчив життя самогубством. Українських вояків було зосереджено в околиці Шпітталю. Згодом зі Шпітталю дивізію перевели до Белярії (Італія), а звідти -до табору полонених у Ріміні. І українська дивізія УНА перестала існувати. Українські вояки отримали статус членів ворожих збройних сил, що здалися добровільно. Після розслідування прийнято ухвалу не застосовувати до них секретного параграфу ялтинських угод щодо примусової репатріації радянських громадян: дивізія складалася з галичан, які станом на 1.9.1939 мали громадянство Польщі. У 1946—47 українські військовополонені були звільнені з таборів й емігрували до Великої Британії, США і Канади.
Б. Якимович (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АСАМБЛЕЯ (УНА) – політична організація в Україні. Створена на базі Української міжпартійної асамблеї (УМА), яка виникла у 1990. УМА претендувала складати “альтернативу окупаційно-угодовській Верховній Раді” та ставила за мету об’єднати всі національно свідомі сили у боротьбі за державну незалежність України. УМА проводила кампанію реєстрації “громадян УНР” (до їхнього числа записалось З млн. жителів України) та ін. заходи, які мали сприяти поширенню національної ідеї. На самому початку існування УМА складалася з кількох невеликих політичних організацій. Провідними з них були Українська національна партія (УНП: голова Григорій Приходько), Українська національно-демократична партія (УНДП), націоналістичне крило СНУМ та деякі ін. праворадикальні організації. Органом УМА був незалежний часопис “Золоті Ворота”, який редагував Анатолій Лупиніс. У листопаді 1990 після розколу СНУМу виникає Українська національна спілка (УНС), яка скоро здобуває всі керівні позиції в УМА. За короткий термін змінено статут, структуру та керівництво організації, яку очолив відомий діяч націоналістичного руху – Р.Шухевич. Сама Асамблея перетворилася фактично на єдину партію, керівництво якої проголосило себе єдиною націоналістичною організацією в Україні. 19.8.1991 під час серпневого заколоту створена Українська народна самооборона (УНСО). У 1991 УМА трансформується в УНА. Таким чином завершилася структуризація організації: УНА – політична партія, УНС – “внутрішня партія”, УНСО – як бойові загони. Партія зареєстрована Міністерством юстиції 29.12.1994. На підставі наказу Міністерства юстиції України від 6.9.1995 за участь партії в інцидентах на Софіївській площі в Києві під час похорону Патріарха УАПЦ Володимира у липні 1995 запис у Державному реєстрі анульовано. Вищий керівний орган партії – Загальні збори, на яких обирається голова партії та його заступники. У 1994 головою партії обраний народний депутат України Олег Вітович. Члени УНСО брали участь у бойових діях у Придністров’ї (1992), в Абхазії (1993), в Чечні (1995). УНА розцінює сучасну владу в Україні як “режим, який забезпечує їм (“групам адміністративної і господарської номенклатури”) можливість безконтрольного з боку народу вивезення капіталу”, що є “основною причиною економічної деградації”. Своїм політичним завданням УНА вважає “побудову організованої і солідаризованої сили, яка зможе усунути режим, навести порядок, взяти на себе відповідальність за державу, реформи і уряд…”. У сфері економіки УНА виступає за створення за державною підтримкою сімейних, дрібних і середніх приватних підприємств та здійснення приватизації дрібних державних підприємств. Всі, раніше приватизовані підприємства, мають бути повернені державі. УНА підтримує існування на селі всіх форм власності. Видає часописи “Замкова гора”, “Українські обрії”, “Голос нації”, “Черкаська зона”, “Наша справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”. Орієнтовна кількість членів партії 3-5 тисяч. У Верховній Раді України УНА представляють 3 депутати.
Під час парламентських виборів у березні 1998 за програму партії у багатомандатному загальнодержавному виборчому округу проголосувало 0,39 % всіх виборців.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КОНСЕРВАТИВНА ПАРТІЯ (УНКП) – політична партія в Україні. Виникла у червні 1992 внаслідок об’єднання Української національної партії, Республіканської партії України та Української національно-демократичної партії. Установчий з’їзд партії відбувся 27.6.1992 у Києві. Зареєстрована Міністерством юстиції України у жовтні 1992. Першим головою партії став Г.Приходько. У листопаді 1993 головою обрано Ю.Восковнюка, а 6.4.1996 відомого українського економіста Олега Соскіна. Друкований орган УНКП – журнал “Український час”. На момент реєстрації чисельність партії становила 1500 членів. Основа партії -первинні організації, які об’єднуються в міські, районні, обласні. Органами УНКП є: рада партії, комітет ради партії, голова партії. Вищий керівний орган – рада УНКП, у період між радами – комітет ради. У 1994 партія брала активну участь у виборах до Верховної Ради України та місцевих Рад. Входила до складу виборчого об’єднання “Демократична Україна”. Партії не вдалося здобути жодного місця у Верховній Раді, але члени УНКП є депутатами обласних і місцевих рад Львівської, Тернопільської та Донецької обл. УНКП сповідує ідеологію “українського національного консерватизму”. “У нинішних політичних умовах перед українським націоналізмом постало нове стратегічне завдання – оволодіння соціальною та економічною сферами і прийняття конкуренційного виклику цивілізованих націй. Саме на цьому зосереджує увагу національний консерватизм. В цьому полягає його відмінність від інтегрального та демократичного націоналізму”. Головна мета партії – утворення національної влади. “Нація має відновити натуральний соціальний порядок, який стане базовим для подальшого поступу”. УНКП висуває ідею “нації золотих комірців”, тобто побудови України на засадах ієрархічності та шанування традицій. УНКП відстоює принцип конституційного затвердження інституту приватної власності, права і свободи людини, усунення патернальної функції держави щодо суспільства.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ (УНП) – єдина легальна українська політична партія, що діяла в 1927-38 на окупованих Румунією землях Північної Буковини. Керівні органи партії знаходилися у Чернівцях. Продовжувала традиції Української національно-демократичної партії у Буковині. УНП виступала проти політики румунізації українського населення, домагалася впровадження української мови в школах, церкві, а також перегляду аграрної реформи. Партія не мала постійної організації і кадрів, здійснювала свою роботу з допомогою мужів довір’я. На виборах УНП підтримувало бл. 32 тис. виборців. З огляду на румунський виборчий закон, УНП вступала у виборчі блоки з румунськими партіями (національно-цараністичною, ліберальною, радикально-аграрною). Головою УНП був В.Залозецький (посол парламенту і сенату), секретарем – Ю.Сербинюк. Від УНП до бухарестського парламенту обиралися: В.Дудчак, Ю.Сербинюк, Д.Маєр-Михальський. Серед провідних членів партії були – Л.Когут, А.Кирилів, І.Стрийський, І.Жуковський, Ю.Лисак, Р.Ясеницький, М.Вітан, М.Сивий та ін. Друковані органи, близькі до УНП: “Рідний край” (1926-30, гол. ред. Л.Когут), “Час” (1928-40, ред. В.Мегидинюк, Ю.Сербинюк, Л.Когут), “Народна воля”, “Рада” (1934-38, ред. Ю.Сербинюк). Після заборони діяльності в Румунії всіх політичних партій в 1938 УНП припинила своє існування.
Я. Серкіз (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗУНР-ЗОУНР 1918-19 (УНРада) – вищий законодавчий орган Західно-Української Народної Республіки – Західної Області Української Народної Республіки. Створена 18.10.1918 у Львові як Конституанта (Конституційні Збори) українського народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро-Угорській імперії. До складу УНРади згідно зі Статутом від 18.10.1918 увійшли: всі українські депутати обох палат австрійської Державної Ради (Парламенту і Палати Панів), крайових соймів Галичини й Буковини, по три представники українських політичних партій з цих земель. Крім зазначених у Статуті делегатів, у засіданнях УНРади брали участь представники від українського студентства Галичини. Функції президії УНРади у період львівської сесії виконувала президія Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті. 19.10.1918 УНРада прийняла постанову про утворення Української держави на українських етнографічних землях у складі Австро-Угорщини та закликала національні меншини направити своїх представників до УНРади пропорційно кількості населення. Президентом УНРади став Є.Петрушевич. Одночасно створено три делегації УНРади: виконавчу (тимчасовий уряд) під головуванням Є.Петрушевича у Відні (25.10.1918); делегацію для вирішення справ Галичини і Закарпаття у Львові (голова – К.Левицький) і буковинську – в Чернівцях (голова – О.Попович). 25.10.1918 буковинську делегацію доповнили 10 представників і вона отримала назву: “Український крайовий комітет Буковини”. Після встановлення української влади в Чернівцях та обрання О.Поповича президентом краю 7.11.1918 “Крайовий комітет” ухвалив назву “Українська крайова національна рада” (голова – А.Артимович). 9.11.1918 після окупації Буковини румунськими військами більшість її делегатів залишили Чернівці.
25.10.1918 віденська делегація офіційно повідомила створення УНРади і представила її державну програму голові австрійському уряду Гусареку й безуспішно домагалася легітимної передачі влади від австрійського уряду. 26.10.1918 Є.Петрушевич від імені УНРади вислав ноту до президента США Будро Вільсона, в якій доводив до його відома факт утворення Української держави та просив підтримки у вирішенні українського питання. 30.11.1918 у Києві О.Колесса від імені УНРади зробив офіційну заяву гетьманові П.Скоропадському про утворення самостійної Української держави на західних українських землях.
Львівська делегація УНРади, делегати якої постійно проживали у Львові, здійснювала заходи з організації української влади в Східній Галичині. 29.10.1918 утворено Центральне бюро УНРади у Львові (голова -Р.Перфецький) та Харчовий уряд (голова – С.Федак). 30.10.1918 УНРада закликала українське населення Галичини не виконувати розпорядження Польської ліквідаційної комісії та визнала Легіон українських січових стрільців як основу національних збройних сил проголошеної держави. Кілька членів УНРади були серед організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові, внаслідок якого влада у Західноукраїнських землях перейшла до УНРади. Новопризначений намісник В.Децикевич офіційно передав владу в Галичині К.Левицькому. У жовтні-листопаді 19183 участю членів Конституанти у більшості повітів Східної Галичини утворено Повітові (в Коломиї та Стрию – окружні) УНРади (їхній склад та діяльність не регламентовано). 2.11.1918 до складу УНРади повернулися представники УСДП, що вийшли з неї 19.10.1918 в знак протесту проти відмови більшості УНРади проголосити негайну злуку з Наддніпрянською Україною. 12.11.1918 до УНРади були кооптовані представники від політичних партій та війська. 9.11.1918 УНРада утворила виконавчий орган – Раду державних секретарів (див. Державний Секретаріат VHP-30 VHP), яку очолив К.Левицький. 10.11.1918 УНРада доручила Раді державних секретарів здійснити необхідні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу. 13.11.1918 УНРада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який проголосив утворення Західно-Української Народної Республіки: 16.11.1918 – Тимчасовий Закон про адміністрацію ЗУНР Після захоплення польськими військами Львова Рада державних секретарів та частина членів УНРади 21.11.1918 залишили місто і виїхали до Тернополя. Захищати інтереси українського населення у Львові було уповноважено членів УНРади Л.Ганкевича, В.Охримовича та С.Томашівського.
У кін. листопада – на поч. грудня 1918 у Галичині проведено додаткові вибори від громадських організацій повітів і великих міст. Національні меншини з свого права представництва в УНРаді не скористалися. В 1919 УНРада продовжила свої засідання у м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ), де відбулися три сесії (2-4.1,4-15.2 та 25.3-15.4.1919). Доповнена представниками від повітів та міст, УНРада номінально мала складатися з бл. 150 членів. Але в сесіях брали участь бл. 130 делегатів – частина депутатів постійно перебувала у Відні та в дипломатичних відрядженнях, ін. залишились у захоплених польськими і румунськими військами землях (частина з них була інтернована). 2-4.1.1919 створено 9 комісій УНРади: земельна, військова, законодавча, технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій; 15.2.1919-адміністративна.
4.1.1919 УНРада прийняла ряд законів, регламентуючих її компетенцію, організацію та діяльність: про Виділ УНРади; доповнюючий Статут; про спосіб оголошення законів та розпоряджень; про недоторканність членів УНРади. Пленум обрав виділ УНРади (9 членів і президент). До компетенції виділу належало: призначати членів уряду, приймати рішення про їхню відставку, амністію, призначати керівників вищих державних цивільних і військових керівників, затверджувати і проголошувати закони. Рішення схвалювалися більшістю і були правомірні за присутності щонайменше шести членів виділу. До виділу були обрані (крім президента Є.Петрушевича): Л.Бачинський (УРП), С.Вітик (УСДП), А.Горбачевський (УНДП), Г.Дувіряк (УРП), М.Новаковський (б/п), Т. Окуневський (УНДП), 0.Попович (УНДП) А.Шмігельський (УРП), С.Юрик (УНДП). Згідно із законом доповнюючого Статут УНРада вибрала Президію: (президент – Є.Петрушевич, заступники – Л.Бачинський, С.ВІтик, О.Попович, А.Шмігельський) і Секретаріат (секретарі – С.Витвицький і О.Устиянович; заст. секретаря – С.Сілецький)
3.1.1919 УНРада, затвердивши перед-вступний договір (підписаний делегацією Ради державних секретарів 1.12.1918 у Фастові), одноголосно прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, в якій зазначалося, що до часу, коли зберуться Установчі збори об’єднаної республіки, законодавчу владу на території ЗУНР виконує УНРада. 22.1.1919 делегація УНРади (36 осіб) взяла участь в урочистому проголошенні Акту Злуки у Києві. 23.1.1919 Акт Злуки затверджено на Трудовому конгресі України, в роботі якого взяла участь делегація УНРади. Члени УНРади були обрані до Президії Трудового конгресу (Т.Старух від галицьких партій, С.Вітик від українських соціал-демократів) та увійшли до його комісій (Т.Старух, І.Калинович, П.Шекерик-Доників). Після злуки ЗУНР отримала назву Західна Область Української Народної Республіки із забезпеченням повної територіальної автономії. Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР як представник Наддністрянської України, члени УНРади – А.Крушельницький, О. Назарук, Л.Цегельський, О.Безпалко, В.Темницький призначались міністрами Української Народної Республіки. Під час станіславських сесій УНРада ухвалила ряд важливих законів щодо державного будівництва ЗО УНР. Серед них: про основи шкільництва (13.2.1919); про вживання мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей та урядів, публічних інституцій і державних установ; Закон про право громадянства у ЗО УНР (8.4.1919). 14.4.1919 прийнято Земельний закон для ЗО УНР, що визначав основи земельної реформи і проголошував скасування великої земельної власності та наділення землею безземельних і малоземельних селян на правах власності. Переведення в дію закону мала здійснювати Обласна земельна комісія (Л.Бачинський, С.ВІтик, С.Данилович, М.Загульський, Т.Кормош, М.Королюк, С.Матковський, К.Трильовський, С.Юрик). 15.4.1919 УНРада прийняла закони про скликання Сойму ЗОУНР та про вибори (виборчу ординацію) до Сойму ЗОУНР. Законом визначалося загальне, без різниці статі, рівне, безпосереднє, таємне і пропорційне виборче право для всіх громадян держави, яким виповнилось 20 років. Послом міг бути обраним кожен з 28-річного віку. Обраний в червні 1919 однопалатний Сойм мав складатися з 226 послів: 160 українців (70,8% загального числа), 33 поляків (14,6%), 27 євреїв (11,9%) і 6 німців (2,7%). Для кожної національної меншини були намічені окремі виборчі округи (15 українських, 5 польських, 5 єврейських, 1 німецька). Після обрання нового Сойму УНРада мала самоліквідуватися. Події українсько-польської війни 1918-19 не дозволили провести вибори.
9.6.1919 у Заліщиках (тепер. Тернопільська обл.), перед переходом апарату влади ЗОУНР і УГА за Збруч, Президія виділу УНРади і Рада державних секретарів спільною постановою передали свої конституційні повноваження уповновласненому диктатору Є.Петрушевичу, надавши йому право виконувати всю військову і цивільну владу до моменту відкликання. Після окупації Галичини Польщею окремі делегації УНРади засідали у Відні та Львові в 1919-23.
О. Павпишин (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА (УНРада) у Львові – представницький орган українського населення Галичини, що діяв у 1941-42. У липні 1941 за ініціативою ОУН-Р у Львові була створена Рада сеньйорів (6.7.1941), яка складалася з відомих українських політичних, громадських і культурних діячів (спочатку складалася з 16, згодом – 30 осіб). 30.7.1941 Раду сеньйорів перетворено на УНРаду. УНРада задекларувала, що вона є перехідним координуючим центром української нації у Західній Україні до часу відновлення державної незалежності України і “достосовується до вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Україну”. В умовах закріплення на українських землях нацистського окупаційного режиму УНРада стала єдиним дозволеним німецькими органами влади представницьким органом населення Галичини. До складу УНРади увійшли Й.Сліпий, К.Паньківський, Ю.Дзерович, Г.Костельник, Л.Турчин, М.Панчишин, В.Сімович, Ю.Павликовський та ін. (всього 45 членів). УНРаду очолив К.Левицький. Почесним президентом було обрано митрополита УГКЦ А.Шептицького (очолив УНРаду після смерті К.Левицького в листопаді 1941). 31.7.1941 УНРада створила виконавчий орган – Генеральний Секретаріат, який очолив К.Паньківський. УНРада координувала діяльність Українського крайового комітету, сприяла відновленню українських шкіл, займалась питанням відкриття у Львові філіалу Українського видавництва (див. Українське видавництво у Кракові) тощо. Разом з тим, окремі дії УНРади свідчили про її незгоду з кроками окупаційних органів влади. Це виявилось у кількох зверненнях за підписом президента УНРади А.Шептицького до вищого керівництва нацистської Німеччини, в яких обстоювалась ідея української державності, ставились вимоги надання українському народові можливості нормального політичного, культурного і громадського життя, а також містився осуд німецької політики щодо українських земель (зокрема, їх розчленування й приєднання Галичини до Генеральної губернії). Після листа-звернення А.Шептицького до Г.Гімлера з осудом геноциду єврейського народу німецька окупаційна влада заборонила діяльність УНРади. Щоб не викликати німецьких репресій проти членів УНРади, її керівництво 27.2.1942 оголосило про розпуск УНРади. А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА – законодавчий органу системі Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі (див. Уряд УНР в екзилі 1920-48). Створена зусиллями Уряду УНР в екзилі з метою консолідації всіх українських політичних партій, рухів та середовищ, що діяли в діаспорі для відновлення незалежної Української держави. Вже на поч. 1947 за активної допомоги заокеанської української громади створено Координаційний український комітет, який розглянув питання про організацію єдиного координаційного центру політичного життя української діаспори. Підготовчу роботу в процесі реорганізації Державного Центру і створення УНРади виконала підготовча комісія, яку очолював Іс.Мазепа. Перша Сесія УНРади відбулася 16-20.7.1948 в Аугсбурзі (Баварія). В її роботі взяли участь представники таких організацій і партій: Український національно-державний союз, Організація українських націоналістів під проводом А.Мельника, Українське національно-демократичне об’єднання, Українська революційно-демократична партія, Союз земель соборної України – Селянської спілки, Української соціал-демократичної партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Організації українських націоналістів під проводом С.Бандери. В роботі першої сесії взяли участь визначні українські громадські й політичні діячі: С. Баран, В. Мудрий, Яків Зозуля, М. Стахів, Іс. Мазепа, П.Феденко, А.Лівицький, П.Мірчук, Л.Шанковський, О.Бойдуник, С.Росоха, К.Паньківський, М.Омелянович-Павленко та ін. На сесії прийнято “Комунікат Української Національної Ради” та “Декларацію Української Національної Ради”.
Правовою основою діяльності УНРади був “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру УНР” від 10.6.1948. Закон регламентував порядок діяльності та повноваження УНРади. Згідно із законом УНРада мала виконувати функції “тимчасового законодавчого представництва аж до скликання на звільненій від окупації українській національно-державній території Установчих Зборів”. УНРада створювала Виконавчий Орган і обирала президента УНР в екзилі. Робота Ради проводилася сесійно, термін каденції – 5 років. У період між сесіями частину функцій УНРади виконувала Президія, яка обиралася з членів Ради на першому засіданні.
За період існування УНРади відбулося десять сесій. Надзвичайна Сесія, яка проходила 14-15.3.1992, схвалила постанови, відповідно до яких 24.8.1992 у Маріїнському палаці відбулася передача грамоти, Заяви, президентської Відзнаки (клейнода гетьмана І.Мазепи), президентських печатки і прапора останнім президентом УНР в екзилі М.Плав’юком першому всенародно обраному Президентові України Леоніду Кравчуку.
Головами Президії УНРади були Б.Іваницький (1948-52), Іван Багряний (1952-54; 1957-61), О.Бойдуник (1954-55; 1961-65), Спиридон Довгаль (1966-67; 1972-75), Яків Маковецький (1967-71), Петро Балей (1971-72), І.Кедрин-Рудницький (1976-78), Володимир Біляїв (1979-1984), Павло Лимаренко (1984-89). Останній голова Президії УНРади Михайло Воскобійник (1989-92) разом з М.Плав’юком та Іваном Самійленком 22.8.1992 у Києві підписали Грамоту про складення повноважень і припинення діяльності Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА у Києві – політично-громадське надпартійне утворення передпарламентарного типу. Заснована 5.10.1941 з ініціативи ОУН-М. Головним організатором УНРади був член Проводу українських націоналістів О.Кандиба. Очолити УНРаду мав акад. А.Кримський, однак на початку війни його було заарештовано радянськими спецслужбами. Головою УНРади став проф. М.Величківський, першим секретарем Президії УНРади – А.Баранівський (після його загибелі – I.Дубина), другим секретарем – О.Бойдуник. Заступниками голови УНРади стали С.Сколибог, О.Корсунський та М.Капустянський. Шефом Головної канцелярії Президії УНРади призначено Я.Жуковського. УНРада змогла встановити зв’язки з усіма українськими землями, окупованими німцями, і започаткувати організацію адміністративних органів на місцях. УНРада видавала у Києві газету “Українське слово” (ред. І.Рогач) з літературним та російськомовним додатками. Членам УНРади вдалося встановити на деякий час контроль за київською міською управою і відновити культурно-мистецьке життя міста. Робилися спроби заснувати народні університети у Вінниці, Умані. У Києві створено Спілку українських письменників (голова – О.Теліга). Німецька окупаційна влада, незадоволена зростаючим впливом УНРади, з листопада 1941 розпочала акцію на її ліквідацію. 20.11.1941 німецька адміністрація в ультимативній формі зажадала припинення діяльності УНРади, а з січня 1942 перейшла до репресій щодо її членів. У таких умовах ОУН-М та М.Величківський вирішують перейти у підпілля. Діяльність УНРади відновилася у 1944. 22.4.1944 у Львові в соборі св. Юра урочисто прийнято Акт злуки трьох основних державних центрів – Львівської та Київської УНРади, а також Центральної Народної Ради Карпатської України. Акт злуки підписали М.Величківський, А.Шептицький, А.Штефан, 1.Дубина та Я.Гайвас. Внаслідок цього об’єднання утворилася єдина Всеукраїнська Національна Рада (ВУНРада). Спроби ВУНРади і Головної Української Визвольної Ради виробити засади спільної діяльності не мали успіху. ВУНРада припинила свою діяльність в еміграції в 1946.
К. Бондаренко (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ОБ’ЄДНАННЯ (УНО) – українська політична організація у Закарпатті. Засноване 18.1.1939 у Хусті для відстоювання інтересів українського населення. В УНО об’єдналися колишні члени українських політичних партій і груп (Християнсько-народної партії, Української національної селянської партії, Аграрної партії, Соціал-демократичної партії, групи націоналістичної молоді), які за розпорядженням празького уряду від 23.12.1938 було розпущено. До складу проводу УНО увійшли Ф.Ревай (голова, згодом – Ю.Перевузник), Михайло Тулик (заст. голови), Андрій Ворон (генеральний секретар), І.Рогач (секретар), Василь Гренджа-Донський (редактор друкованого органу), Володимир Комаринський та ін. У лютому 1939 на виборах до Сойму Карпатської України УНО висунуло спільний список кандидатів, до якого приєдналися і кандидати від національних меншин. За кандидатів УНО проголосували 92,4% всіх виборців, що дало можливість здобути 32 депутатські мандати у вищому законодавчому органі Карпатської України.
Депутатами від УНО було обрано А.Волошина, Ю.Ревая, М.Бращайка, Ю.Бращайка, Івана Григу, O.Адальберта Довбака, Миколу Долиная, Мілоша Дрбала (представник від чеської національної меншини), Августина Дутка, Івана Ігнатка, Володимира Комаринського, Івана Качалу, В.Кпимпуша, В.Клочура-ка, Василя Лацанича, Миколу Мандзюка, Михайла Марущака, Леоніда Романюка, Грігоре Мойша (представник від румунської меншини), Дмитра Німчука, Антіна Ернеста Ольдофреді (представник німецької національної меншини), Юрія Пазуханича, І.Перевузника, Петра Поповича, Ф.Ревая, Миколу Різдорфера, С.Росоху, Юрія Станинця, Василя Шобея, Августина Штефана, о. Кирила Феделеша, М.Тулика. Друкований орган об’єднання – щоденник “Нова свобода” (виходив 1938-39 в Ужгороді й Хусті; ред. С.Довгаль, Василь Гренджа-Донський). З окупацією території Карпатської України угорськими військами УНО припинило свою діяльність.
І .Підкова (Львів).