Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі,
Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту.
Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля,-
Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе.
Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви,
Що на роздоллі кипить, якщо сам ти – у повній безпеці.
Верх насолоди, однак,- до ясної піднятись будівлі,
Що мудреців непохитним ученням оснащена добре.
Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку
Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає:
В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду,
Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують,
Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади.
О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі!
В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає –
Скільки там є його – смертних життя! А природа тим часом
Це ж очевидно цілком! – одного вимага від людини:
Тіла щоб біль не діймав, а душа – щоб ніколи не знала,
Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям.
Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї,-
Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання,
Те може їй водночас чималою приємністю бути.
Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!),
Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли –
Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають,
На цілонічні забави гучні проливаючи світло;
Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило,
Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням.
Інші й не дбають про те: на м’якій розпростершись травиці
Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом,
Без особливих затрат насолодою душу втішають,
Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року
Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.
Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того,
Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі
Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині.
Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава
Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть,-
Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні.
От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі
Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні
Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота,
Де не сама тільки зброя однакова – рівне завзяття,
Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш,-
То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним,
Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю?
Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши?
Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись.
Ну, а насправді супутники наші – страхи та турботи –
Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї,
До владарів приступають зухвало, дають собі раду
З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски,
Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова.
Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила.
Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі?
Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе,
Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає
Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись,
Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.
Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні
Не ясносяйного сонця провісники – промені-стріли,
Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд.
Нині про те, який рух родотворних матерії тілець
Різні породжує речі довкіл, а який – розкладає,
Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій
По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно,
Мову вестиму, а ти – ні на мить не послаблюй уваги.
Певним є те, що матерія – це не сама тільки щільність,
Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,
Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість
їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.
Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.
Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю
Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу
Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість – щось інше,
Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.
Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.
Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються – інші,
Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:
Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.
Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть
І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити,-
Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.
Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні
Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,
В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті
Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же
В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може
Рвучко податись назад – у вазі, як і в твердості, першим?
Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний
Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт
Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця
Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,
Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,
Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.
Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця
Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній –
Все вони в русі постійному, різноманітному русі:
То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,
То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.
Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,
І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,
Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,
Творять могутливі корені скель; саме з них виникають
Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.
Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,
Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких
Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,
Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.
По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,
Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи
Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.
Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива
Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.
Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло
В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою,
Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі
Грають роями вони, пориваються в напрямках різних,
Наче в одвічній війні, нескінченні зав’язують битви,
Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій
То наче в купу збиваються, то розбігаються знову.
Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх
Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться.
Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу,
Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати.
Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба
До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь,
Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ
Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором.
Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто
Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову,
Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить!
А починається та блуканина від первісних тілець.
Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки,
Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились
І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче,
Тілець удари відчувши невидимі,- вже клубочаться
І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху.
Так, від начатків речей починаючись, рух поступово
Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння
В промені сонячнім – вічний неспокій дрібних порошинок,
Хоч початкових ударів – джерел того руху – не видно.
Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість,
Що споконвіку властива матерії первісним тільцям.
Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора
І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство,
Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря,-
Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце
Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом;
Кожного дня те видовище маємо перед очима.
Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні,
Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі
Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість.
Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають
Жару частинки – суцільними зграями линуть, роями,
Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди
Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість.
Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні,
Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.
Та й одні одних, частки свої в ціле з’єднавши, не барять –
В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму,
Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись.
Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду,
Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні
В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.
Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця,
Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає.
Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять,
Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа
Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку:
Порами року рядити весь час і хліба нам ростити,
Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода –
Богоподібна життя провідниця, та все зазиває
їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях,
Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували
Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду,-
Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.
Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця,
Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись
Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда
В жодному разі для нас не збудована й не видається
Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.
Тільки про них тобі викладу, Меммію, дещо пізніше.
Зараз до того вернусь, що про рухи сказати лишилось.
Саме тепер, як гадаю, пора довести, що не може
Тіло само по собі піти вгору, піднятися вгору.
Тут тебе збити могли б найрухливіші полум’я тільця:
Щойно зародяться – роєм уже пориваються вгору.
Так свого росту сягають хліба, виростають дерева
Попри вагу свою: все ваговите-бо гнеться додолу.
Бо, якщо крівель високих торкнувшись, вогонь язиками
Жадібно сволоки лиже та крокви, то це ще не значить,
Що поступає він так самовільно, без поштовху ззовні.
Так от і кров, коли жилу надрізати, з нашого тіла
Високо струменем б’є, розсіваючи бризки багряні.
Не помічав ти, з якою напругою виштовхнуть може
Балку якусь чи колоду вода? Хоч би як заповзято
Не натискали ми зверху на них, щоб занурити глибше,
Ще заповзятіше їх вивергатиме сила глибинна,
Поки стрімливо не випірнуть більше ніж наполовину.
Ну, а самі по собі – тут і сумніви зайві, гадаю,-
Всі ці тіла порожнечею вниз будуть падати зверху.
Полум’я – теж: пробивається вгору крізь товщу повітря
Тільки від натиску знизу; вага ж його власна при тому,
Хай невелика вона, скерувать його прагне додолу.
Чи смолоскипів не бачиш нічних у високому небі,
Як вони стрімко летять, залишаючи стежку вогненну
В напрямі тому, куди їм летіти веліла природа?
Не помічаєш, як линуть на землю зірки та світила?
Сонце з верхівки небес навсібіч випромінює жар свій
І на поля, й на луги, мов сівач, розсіва своє сяйво.
Значить, і пал, яким сонце охоплене, рине на землю.
Навскіс у млі дощовій пролітають вогні блискавичні:
Хмару то тут розчахнувши, то там вириваються грізні
Стріли – й удар громовий раз у раз потрапляє у землю.
Щодо тих рухів, таке ще знання тобі прагнемо дати:
Первісні тільця, коли в порожнечі летять прямовисне,
В силу своєї ваги в якусь мить і в якомусь там місці
Під час падіння свого відхиляються так непомітно,
Що наче й слова нема, щоб цей порух якось описати.
А не було б цього поруху вбік, то з прогалин бездонних
Падали б тільця краплистим дощем,- невідхильно та мірно;
Що таке поштовх, не знали б тоді, не бувало б ніяких
Зіткнень,- природа в умовах таких не створила б нічого.
Може, подумає хтось, що стрімкіше в порожняві линуть
Важчі тіла й, набігаючи зверху на тих, котрі легші,
Поштовхів їм завдають, що й приводить до різноманітних
Рухів – джерел усілякого творення,- той манівцями
Сам себе змушує йти, від здорового глузду далекий.
Всі-бо тіла, що в воді чи в рідкім опадають повітрі,
З різною швидкістю звершують рух до ваги відповідно;
Це через те, що води густота й легковійність повітря
Чинять тілам, які линуть крізь них, неоднаковий опір:
Тим, що ваги в собі більше несуть, поступаються швидше.
Та не така порожнеча: ніколи, ніде і ніякій
Речі вона не спроможна опертись; постійно давати
Місце, щоб тіло пройшло, вимагає сама її сутність.
Тож у порожняві все – ваговитіше й менше вагоме
З рівною швидкістю без перешкод буде мчати додолу.
Отже, ніяк не змогли б на легкі з висоти налітати
Важчі тіла й завдавать їм ударів, які в свою чергу
Змінюють рухи, що з них усі речі виводить природа.
Ще раз і ще раз кажу: відхилятись тілам – необхідно,
Тільки на віддаль цілком незначну, щоб тобі не здавалось,
Що, очевидному всупереч, бачимо скісним падіння.
Незаперечним-бо, явним є те, що тіла, котрі мають
Певну вагу, з висоти прямовисне верстають додолу
Шлях свій, а не навскоси, що людині підказує око.
Спостерегти, однак, те, що цей шлях на якусь волосинку
Від прямовисності вбік одхиливсь, чи могло б наше око?
Врешті, якщо б усі рухи були переплетені тісно,
Й завжди новий виникав із старого в несхитнім порядку,
Й не відхилялися б первісні тільця, щоб дати початок
Іншому руху, що міг би, порушивши приписи долі,
Ланку якусь розірвати в одвічнім причин чергуванні,-
Звідки створіння земні свою волю тоді могли б мати?
Звідки ж то, вирвана в долі, питаю, взялася б та змога
Йти, куди власне бажання веде нас, і змінювать рух свій
Не в якусь точно встановлену мить, не в окресленім чітко
Місці, а там, де скеровує нас передбачлива думка?
Кожному тут його воля – відкинемо сумнів – до дії
Поштовхом служить, приводячи в рух тоді все наше тіло.
Ти помічав, як у цирку розсунуть нараз загороду,
Коні ж іще якусь мить не зриваються з місця; не може
Жадібна міць стрепенутись так швидко, як дух того хоче:
Вся, яка є тільки в цілому тілі, матерії маса
Зрушитись мусить, щоб, рухом усі переповнивши члени,
Ринути разом туди, куди дух пориває стрімливий.
Рух, як ти сам те побачив, бере свій початок од серця;
Спершу він шириться, збуджений волею духу, а далі
Все заполонює – кожен віддалений закуток тіла.
Це – протилежність до того, коли, якийсь поштовх одчувши,
Силу сторонню якусь, несемося кудись мимоволі:
Адже тоді всього тіла матерія – це ж очевидно –
Вже незалежно від нас поривається, поки на неї
Воля не вдягне вуздечки, пориву того не зупинить.
Глянь-но довкіл, і побачиш, скількох ота сила стороння
Змушує йти то сюди, то туди, мов бичем понукає,
Стрімголов часто жене. Але є щось таке в наших грудях,
Що має змогу рішуче опертись їй, протистояти,
Є щось таке, на чий розсуд сукупність матерії мусить
То розпливтися по тілу всьому, то, розлившись по ньому,
Знов одступити назад, щоб на місці старому осісти.
Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних,
Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину,
Звідки й у кожного з нас – природжена волі властивість,
Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає.
Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,-
Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях
Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає,
І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,-
Це через те, що начатки речей відхиляються дещо
Під час падіння свого в невідомому часі та місці.
Щодо матерії, то не могла вона бути ніколи
В масі своїй ні щільніша, ані розпорошена більше:
Кількість її не зростала ні разу, але й не спадала.
Отже, який і сьогодні речей усіх первісні тільця
Звершують рух, у такому й колись вони перебували,
Так і в майбутніх віках своїм звичаєм рухатись будуть;
Те, що родилось, те й буде родитись у тих же умовах,
А народившись,- і жити, й рости, і вбиватися в силу
Все буде в межах своїх, відповідно законам природи.
Отже, змінити сукупність речей жодна сила не зможе,
Місця ж такого немає ніде, куди всесвіту частка
Якось могла б утекти, ні такого, де сила стороння
Мала би змогу зрости й відтіля, увірвавшись у всесвіт,
Рухи його розладнать, докорінно природу змінити.
Тут, коли мова зайшла про таке, здивуватися можеш,
Як це при тій ненастанній рухливості первісних тілець
Їхня сукупність цілком непорушною нам видається
(Я не кажу про тіла, котрі власним наділені рухом),
Це через те, що начатки речей усіх, їхня природа,-
Ген поза межами наших чуттів; і, якщо ми не годні
Бачити тілець самих, то що вже казать про їх рухи?
Таж і доступне для нашого зору не раз цілковито
Рухи свої на значній од нас віддалі може ховати.
От на зеленому схилі, бува, тонкорунні пасуться
Вівці; бреде собі кожна, куди так заманливо кличуть,
Росами, наче перлинами, граючи, вранішні трави,
Там і ягнята, напасшись, вистрибують, ріжками б’ються.
Все це немовби зливається й здалеку нам видається
Білою латкою, що наліпилась на пагорб зелений.
Так і тоді, коли збройні війська на бігу заполонять
Марсове поле і створюють образ завзятої битви,-
Там аж до неба йде блиск, а земля палахкоче довкола
В сяйві сліпучої міді; могутня хода легіонів
Будить далеку луну; озиваються й гори сусідні
Гомоном бою, і крики аж ген до зірок підбивають.
Кінні загони гарцюють довкіл і в рішучім пориві
Ринуть уже навпростець, аж гуде під копитами поле.
Все-таки високо в горах є місце, звідкіль поле бою –
Це наче пляма якась, що блищить унизу непорушне.
Зараз, однак, поміркуймо, які ж ті начатки речей всіх,
Як між собою вони й щодо форми своєї різняться,
Й щодо самих розмаїтих фігур, у яких виступають.
Я не кажу, що начатків, подібних за формою,- мало:
Йдеться про те, що вони не цілком між собою подібні;
Та й дивуватись не слід, бо якщо аж така їхня кількість,
Що ні межі, ні завершення їй, як повчав я, немає,
То, безумовно, не можуть усі вони буть між собою
Повністю схожі ні виглядом, ні щодо форми тотожні.
Глянь лиш на рід наш людський, на німе, що у морі гуляє,
Плем’я лускою оздоблених риб, на добірні отари,
На хижаків, на всіляких пернатих – і тих, що юрмляться
Весело вколо боліт, чи озер, або десь біля річки,
Й тих, що літають усе, то туди, то сюди, над лісами,-
Можеш усіх перебрать поодинці – й у кожному роді,
В кожній особині знайдеш ознаку, лиш їй притаманну.
А не було б її – як свою матір пізнала б дитина?
Мати – дитину свою? А таки пізнають, і не гірше
Знаються всі між собою, ніж ми один одного знаєм.
Так біля вівтаря, перед ясною святинею часто
В млосному куриві ладану ніжне телятко під лезом
Падає, кров видихаючи з рани потоком гарячим.
Мати блукає тим часом, самотня, по схилах зелених;
Бачачи слід од копитець роздвоєних, пильно довкола
Всі озирає місця,- не втрачає надії, сердешна,
Згубу свою дорогу віднайти; та, в гущавину впершись,
Будить тужливу луну. Повертає до стійла раз по раз,
Місця собі не знаходить ніде, за дитям затуживши.
Ні верболози тонкі, ні окроплені росами трави,
Ні повноводі струмки та потоки – ніщо не спроможне
Втішить їй серця, давальну журбу відігнати од неї.
Інших чимало телят, що на вигонах тих же пасуться,
Наче й не бачить вона – не приносять вони їй розради:
Тільки своє вона хоче знайти – неповторне, єдине.
Та й козенята тремтливоголосі, хоч як ти змішай їх,
Кожне свою знайде матір рогату. Ягнята битливі
Знають, чия коли матір замекає. Дбає природа,
Щоб лиш до рідного вим’я спішило всіляке створіння.
Будь-яку, врешті, зернину візьми з багатьох однорідних –
Буде й вона відрізнятись од інших; і скільки б у купі
їх не було – не потрапиш на дві цілковито подібні.
Так не буває подібності повної й між черепашок,
Що вицятковують звивистий берег морський, де невтомна
Хвиля вирівнює спраглий пісок, набігаючи м’яко.
Ще раз і ще раз кажу, що й речей усіх первісні тільця
Мусять так само,- якщо їх майстриня-природа створила,
А не людини рука за зразком якимсь певним, єдиним,-
Кожне, свою якусь маючи мітку, в просторах літати.
Легко, на розум опершись тепер, пояснити, чому це
Більш проникний блискавиці вогонь, а не той, що спливає
Із смолоскипів, не той, що бере на землі свій початок.
Досить того, що вогонь блискавичний походить із неба,-
Значить, він тонший, частинки ж його набагато дрібніші,
Тож проникають у пори такі, що крізь них не пробитись
Нашим вогням – чи зародяться в дереві, чи в смолоскипі.
Ще один приклад: із рогу платівку пронизує світло,
Дощ – не проймає її. А чому? Бо дрібніші частинки
Світла, ніж ті, що з них твориться вод живодайна волога.
Легко й вино через марлю процідиш. Одначе, олія
Лиш осідає на ній: протікати, повільна, не хоче.
Може, тому, що з частинок складається більших, а може,
Більш гачкуваті вони й переплетені значно тісніше.
От через те, очевидно, й не можуть частинки олії –
Первісні тільця її – свій зв’язок розірвати раптово,
Щоб поодинці пройти крізь манюсінькі пори цідилка.
Варто додати тут, що молоко, також мед густоплинний
Пестять язик нам, приємні на смак, розпливаються в роті.
І навпаки: найгіркіший полин і центаврія дика
Гіркістю справді нестерпною нам викривляють обличчя.
Сам, отже, висновку дійдеш: із тілець гладких та округлих
Складено те, що чуттів наших може приємно торкатись.
І навпаки: що на смак видається гірким, терпкуватим,-
Те з гачкуватих утворено тілець, поєднаних цупко.
Ось чому грубо вони до чуттів прориватися звикли –
І по дорозі вражають, подразнюють органи наші.
Коротко: що для чуттів є приємним і що – неприємним,
Те й між собою різнитись повинно будовою тілець.
Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха,
З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може,
Що й переливчаста, лагідна пісня, котру на кіфарі
Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах.
І не гадай, що подібні за формою первоначатки
Входять у ніздрі людей, коли палим в огні похороннім
Трупи й коли розсіваєм шафран кілікійський в театрі,
А недалеко, на вівтарі, куряться смоли панхейські.
І не вважай, що насіння подібної форми властиве
Теплим, м’яким кольорам, на яких випасаємо очі,-
Й тим, які ріжуть яскравістю зір і витискують сльози
Чи викликають хіба що огиду бридким поєднанням.
Бо ж усе те, що нам ніжить чуття, що дає насолоду,
Первісну гладкість якусь мусить мати в собі неодмінно.
І навпаки: що пригноблює нас, неприємно вражає,-
Те виявляє тим самим шорстку свого тіла природу.
Є ж і такі елементи, що їх не назвеш ні гладкими,
Ні скалкуватими: гострих гачків-бо на них не буває,
Радше-кути незначні; і тому, відчуттів досягнувши,
Можуть хіба лоскотати їх, та не завдавши їм шкоди.
Осад вина віднести сюди можна й оман гіркуватий.
Врешті, пекучий вогонь і холодного інею іскри
На відчуття наші зовсім по-різному діють, зубчасті:
Досить торкнутися їх – і різницю відчуєм одразу.
Дотик-бо, дотик оцей, присягаюсь богами святими! –
Поштовх дає відчуттям, коли в тіло нам щось проникає
Ззовні, або коли щось його ранить, народжене в ньому,
Чи веселить, коли з нас виривається при родотворній
Втісі Венери; або, коли враз, між собою зіткнувшись,
Тілом насіння безладно кружляє, чуття непокоїть.
Можна хоч зараз у тім пересвідчитись: от, розмахнувшись,
Сам себе ляснути спробуй долонею будь-де по тілу.
Тож очевидно цілком, що, чуття викликаючи різні,
Мусять і виглядом буть неоднакові первісні тільця.
Зрештою, що видається твердішим, ущільненим більше,
Те неодмінно повинно складатися з більш гачкуватих
Тілець, що наче гіллям нерозривно сплелись між собою.
Серед речей, що таку мають цупкість, алмаз виступає
В першім ряду, бо не звик він ударів лякатися; далі –
Дикого каменю твердь, і жорстока заліза потуга,
Й мідь, що скрегоче, коли на засуви дверні натиснути.
Щодо рідин, котрим тіло властиве текуче та плинне,-
Всі вони з гладких, округлих частинок повинні складатись.
Зернятка маку візьми: наче воду, їх можна черпати,
Бо між собою, кругленькі, докупи збиватись не можуть,
Щойно схитнеш їх – по нахилу котяться, мовби спливають,
І наостанку, все те, що в одну якусь мить непомітну
З-перед очей нам тікає – як полум’я, дим або мряка,
Хай назагал не округлі й гладенькі в собі має тільця,
Все ж, очевидно, не можуть вони бути сплетені міцно,
Здатні-бо в тіло впиватись голками, пронизувать камінь,
Не пробувають, однак, у зв’язку. Звідси й виснувать легко:
Що на чуття наше діє пронизливо, мовби голками,-
Тільця того між собою не сплетені, всі вони – гострі.
Втім, гіркота не чужа й для рідин; попробуй, скажімо,
Воду морську. Дивуватися й тут якнайменше потрібно:
Гладкі, щоправда, й округлі її елементи, властиві
Кожній з рідин, та до них і шорсткі домішались, що будять
Гіркість; гачками, проте, ці останні єднатись не мусять.
При шорсткуватій природі своїй вони все-таки круглі,
Отже, й чуття наші прикро вражають, і котяться легко.
Щоб не було в тебе сумніву в тому, що саме ця суміш
Гладких часток і шорстких дає гіркість волозі Нептуна,
Можемо їх роз’єднати – є спосіб такий – і побачиш
Прісною воду морську: хай крізь землю вона просочиться
Кілька разів і спливе у водоймище, стане питною;
Інші частки, від яких ота гіркість гидка, відворотна,
Саме тому, що шорсткі, десь у товщі землі застрявають.
Виклавши те, маю повну підставу наступний зробити
Висновок: первісні тільця речей безконечно не можуть
Форм набувати нових – є межа різновидностям їхнім;
А не було б – то окремі насіння сягли б неодмінно
Від давнини до сьогодні направду незмірного зросту.
Бо при властивому їм таки дуже малому об’ємі
Значно різнитись не можуть вони щодо вигляду, форми.
От уяви собі зараз, що в кожному з первісних тілець
Містяться три найдрібніші частинки або навіть більше.
Спробуй тепер ті частинки у межах окремого тільця
Переставляти, місцями міняючи, справа – наліво,
Знизу ж – уверх, поки форми нової для даного тільця
Вже не доможешся переставлянням кількох тих частинок.
А забажаєш фігур іще інших – тоді доведеться
Збільшити кількість частинок у тільцеві; так буде й далі:
Адже частинок нових і нових вимагатиме завжди
Лад їх новий, коли різні весь час хочеш мати фігури.
Отже, поновлення форм неодмінно веде за собою
Збільшення тільця в об’ємі. Тому-то відкинь таку думку,
Що безконечні в своїм розмаїтті є форми начатків,
В іншому разі повинні б вони розростатись в об’ємі
Аж до безмежності, що, як я вище вказав,- неможливо.
Варварські шати тоді й мелібейський, що сяє промінно,
Пурпур, насичений соком густим фессалійської скойки,
Й пишні павині хвости, що веселкове грають-сміються
Барвами,- все це затьмарили б речі нові, дивовижні;
Мирра пахуча б утратила вартість, меди б не цінились,
Лебедя спів і пісні, що їх гомоном струн супроводить
Фебова ліра, замовкли б так само з тієї ж причини:
Щойно заблисло б одне,- вже щось інше б його заслоняло.
І навпаки: все могло б і до гіршого йти поступово,
Як от до кращого йшло, але вже по зворотній дорозі:
Швидко чергуючись, щораз прикріші для нашого зору
Й слуху, гидкіші на запах, на смак появлялися б речі.
Явищ таких не буває в житті; за накреслені межі
Речі ні в тон бік, ні в цей не виходять, отже, погодься,
Що н у матерії різноманіття фігур – не безмежне.
Врешті, від палу вогненного й до льодяного морозу –
Відстань однакова: йди хоч туди, хоч назад повертайся.
Справді-бо: холод, і жар, та всілякі між ними хитання
Саме в цих межах лежать і сукупність окреслену творять.
Отже, є грані стійкі, в яких речі різнитися можуть:
Бо, мов у вістря, в пекучий вогонь упираються звідси,
Звідти – в мороз крижаний, що ворожий теплу життьовому.
Виклавши те, маю повну підставу й такий ще зробити
Висновок, що з попереднього силу й довір’я черпає:
Первоначатки речей, що цілком між собою подібні,
В кількості жодних не відають меж. Бо, якщо є скінченність
Щодо їх форм, то або нескінченними ті мусять бути,
Що між собою подібні, або вся матерія світу –
В кількості власній обмежена, що неможливо, як вище
Вказано в віршах, де мову веду про матерії тільця,
Що, звідусіль напливаючи, силою поштовхів різних
Суму речей всіх, усесвіт од втрат бережуть споконвіку.
Ну, а що бачиш не раз якусь дуже скупу на потомство
І нечисленну породу тварин, то вважай, що десь-інде,
В інших місцях та країнах, оддалених закутах світу
Стільки їх є, що собою виповнюють кількість належну.
Передусім серед чотириногих тут варто згадати
Про змієруких слонів. Частоколом високим із бивнів –
Скільки там тисяч їх, годі злічити – захищено цілу
Індію, що й не пробитись у глиб її. Ось яка сила
Там розвелась тих істот, що для нашого краю – дивниця.
Врешті, й таке допустім, що живе собі десь одиноко
В роді своєму єдине створіння, й нема на всім світі,
Скільки земель не сходи, ні подоби йому, ані пари,-
Все ж поміркуймо: якби не матерії кількість незмірна,
Що породити б могла те створіння, життя йому дати,
Звідки б на світі взялось воно, як виростало б, живилось?
А припустімо й таке, що скінченні в безмежних просторах
Тільця ширяють – єства одинокого первоначатки…
Де, і коли, і яка б могла сила звести їх докупи
Серед начатків чужих, що в такім океані юрмляться?
Для поєднання, скажу, не було б у них жодної змоги.
Як під час бурі страшної не раз по запіненій хлані
Геть рознесе, розметає негода потрощені судна –
Лави, і днища, і щогли, й носи їхні, снасті та весла,
І розмальовані, різьблені корми й до берега все це
Хвилею врешті приб’є, щоб дивились на те земнородні,
Й не довіряли воді, й пам’ятали про підступи моря
Навіть тоді, коли тиша заляже й воно, яснолице,
Наче сміється й на світлу гладінь свою вабить лукаво,-
Так і начатки речей, коли б ти якісь межі накреслив
Кількості їхній, розсіятись мусили б у безбережжі
Простору й часу, підбиті бурхливим матерії рухом,
Отже, стикатися вже не могли б, не вступали б у злуку,
Не пробували б у ній, не було б у них розвитку, зросту.
Втім, очевидно цілком, що одне відбувається й друге:
Родиться все, а прийшовши на світ,- розвиватися може.
В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна
Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.
Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги
Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу,
Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи
Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.
Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним
Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.
То в них життєві підносяться сили, то їх підминають
Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі
З криком дітей, що побачили обрії денного світла.
Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі – зірниці,
Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно –
Жалібні зойки – супутники смерті й похмурих обрядів.
Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути
Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам’яті нашій:
Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,
Речі такої нема, що була б з однорідних начатків,-
Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.
Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,
Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше
Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.
Передусім різних тілець чимало земля посідає.
Деякі з них прохолодними водами рік виповняють
Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:
З-під суходолу не раз пробивається полум’я хиже.
Та найпотужніший – Етни вогонь, що раз по раз шаліє.
Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського
З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,
Б’ють живодайні струмки, наливаються соками трави,
Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.
Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика
Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.
Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.
Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї,-
Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.
Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?
Ну, а запряжені леви – ознака того, що потомство,
Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.
Вколо чола в неї – мур кріпосний: це тому, що богиня
Може й міста неприступністю гір захистити надійно.
Ось у такому вінку божественної матері постать
Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.
Різні племена за звичаєм давнім її називають
“Мати ідейська” й при днях урочистих її супроводять
Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю
Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.
Галлів іще додають – попередження в тім очевидне:
Хто божество материнське покривдить або, як належить,
Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним
Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.
Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно
Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,
Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.
Ті, що попереду, зброю несуть – передвісницю шалу,
Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний
Повнились острахом перед священною міццю богині.
Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,
І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує
Смертних юрбу,- найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:
Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає
Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.
Тут і куретів фракійських загін – так назвали їх греки –
Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров’ю,
Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,
Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.
Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті
Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали
З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,
Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,
Батько – жорстокий Сатурн – не поглинув його і тим самим
Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.
Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:
Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня
Збройне стояти велить, а батьків – не лише поважати,
Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.
Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,
Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.
Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи
Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,
В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.
Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,
Все в них – достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.
Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.
Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,
От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,
Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;
Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном
Море, Церерою – хліб, ну, а Вакхове ймення захоче
Замість буденного слова “вино” безпідставно вживати,
То дозволяєм, щоб він і на землю казав: “Це – Велика
Мати богів” – не біда! Щоб лиш душу свою він направду
Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.
Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же,-
Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,
І круторогі бики,- хоч і неба намет у них спільний,
Хоч з одного джерела у жару прохолодну п’ють воду,-
Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву
їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.
Ось яка різноманітність матерії в кожному виді
Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!
Далі. Візьмімо створіння якесь – воно складене буде
3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,
Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,
Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.
Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум’янім,
Має достатньо принаймні таких у собі елементів,
Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,
Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.
Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього
Глянь – і побачиш: у кожному з них приховалось насіння
Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки.
Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали
Запах і смак, та ще й барву. Насамперед – овочі всякі:
Різноманітні в них мусять міститися первоначатки.
Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне
Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами
Запахи й барви – начатки, як бачиш, у них неподібні.
Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки
Творять; у кожній з речей – найстрокатіша суміш насіння.
Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато
Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди,
690 Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою
Все ж відрізняються: в кожнім – свої складові елементи.
Та не тому так буває, що спільних замало там літер,
І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш –
Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання.
Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків,
Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть
Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів.
Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний,
Буйні дерева й пашня – неоднакові в складі своєму.
Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись:
Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці:
То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі,
То час од часу гілля проростало б із тіла живого,
То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні,
То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа
На неосяжній землі – всього сущого матері спільній.
Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота
Тільки від певного сім’я походить, і з певного лона
Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи.
То чи могло б відбуватися все це без певних законів?
Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла
Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись,
До життьових спричиняються рухів. А що несумісне,
Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних
Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла:
Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися
В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий.
Та не подумай, бува, що законам таким підлягають
Тільки створіння живі: геть усе довкруги – в їхніх межах.
Адже наскільки в природі своїй між собою різняться
Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки
Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні,
Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко,
Ні. Розмаїття – в доборі начатків, у їх поєднанні.
Далі. Якщо неподібне насіння,- різнитися мусять
Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари,
Врешті, й вага – тобто те, що й живі розділяє істоти,
А водночас і моря відмежовує від суходолу,
Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю.
Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці
Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків
Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною,
Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали.
Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло,
Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки
Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву.
Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір,
Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший.
Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків
Бути не може, то ти відхилився далеко від правди.
Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать
Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети,
Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають.
Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне
Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги.
Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів,
Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось.
Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з’ясувати.
Будь-яка барва спроможна змінитись у будь-яку іншу.
Первоначатки ж таких перемін зазнавати не можуть.
Мусить же щось бути завжди собою, лишатись незмінним,
В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,
Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
Не наділяй, отже, барвою тільця речей, бо інакше
Всесвіт в основі своїй поступово в ніщо б обернувся.
Втім, якщо первоначаткам речей аж ніяк не властиві
Барви, якщо їх різнить тільки форм розмаїття велике
Й саме із зміни тих форм виникає така ж переливна
Гра кольорів, якщо все тут залежить від того, з якими
Тільцями інші єднаються тільця, в якому порядку
І до яких вони рухів себе спонукають навзаєм,
То, усвідомивши те, вже неважко тобі зрозуміти,
Як це таке може бути, що річ якась, повністю чорна,
Раптом біліти почне й, наче мармур, осяйливо блисне.
Так от і море, лиш буря схитне лазурову рівнину,
Сиві знімає вали, що наслідують мармуру полиск.
Висновку можеш дійти: що сприймаємо зором як чорне,
Хай-но змішається в ньому матерія, хай перемінять
Лад свій начатки його, хай додасться, відніметься дещо,-
Те білиною сліпучою вразити може нам очі.
Ну, а коли б у безоднявих водах лише лазурові
Тільця були, чи могли б відбуватись такі переміни?
Ні. Бо хоч як би ти збовтував те, що блакитної барви,-
В колір, до мармуру білого схожий, воно не перейде.
А, припустім, розмаїте забарвлення мають начатки
Ті, що рівнині морській надають однотонного блиску,-
Як ото часто з фігур неоднакових, форм неподібних
Може постати фігура одна – квадратова, скажімо,
Й різноманітні у межах квадрату того помічати
Можемо форми,- так само й у морі чи то в однобарвній
Іншій якійсь рідині розрізняти могли б ми всілякі
Зовсім до себе не схожі тони, але ж так не буває:
Хоч розмаїття частинок – фігур складових – анітрохи
Не заважає нам правильно в той же квадрат їх укласти,
То неоднаковість барв, коли б мали їх первоначатки,
В колір один аж ніяк би не вилилась – цілісний, чистий.
Що спонукало нас, отже, всілякі приписувать барви
Первісним тільцям речей, що вело нас до хиби тієї,-
Тут же відпало, як лиш довели ми, що біле – не з білих,
Чорне – не з чорних постало начатків, а з різноманітних.
І таки справді: все те, що нам очі сліпить білиною,
З безкольорових скоріше пішло, а не з чорних начатків
Чи з яких інших, що мають свою, притаманну їм, барву.
Ну, а крім того, якщо кольорів не буває без світла,
Й первоначатки ніколи в освітленні не виступають,-
Тож очевидно, що в жодну вони не зодягнені барву.
Бо про яку може барву йти мова в пітьмі безпросвітній?
Колір, до речі, й мінятися може залежно від того,
Як він освітлений: сонцем прямим чи відбитим од чогось.
От до пір’їнок приглянься пухких, що немовби віночком
Голуба шийку вбирають,- які там тонкі переливи!
То спалахнуть вони раптом до сонця піропом огненним,
То забіліють нараз, і здається, що серед коралів
Ще й благородний смарагд випромінює сяйво зелене.
Так от і хвіст павича: хай-но сонце проллється на нього –
Тут же він, пишний, всіма кольорами веселкове грає.
Тож, коли барви ряхтять і міняться від дотику світла,
Значить, без нього вони взагалі не могли б існувати.
Далі. Якщо своєрідні удари приймає на себе
Наша зіниця, коли, як то кажуть, нам в очі впадає
Білий якийсь, або чорний предмет, чи будь-який інший,
І якщо, з другого боку, торкаючись різних предметів,
Не кольори їх, а форми сприймаємо, то, очевидно,
Первісним тільцям речей кольори взагалі не властиві:
Неоднорідність їх форм дає враження барв усіляких.
Втім, якщо між кольорами й будовою тілець прямого
Не визнавати зв’язку, якщо всі оті первісні тільця
Будь-яке можуть забарвлення мати,- чому в свою чергу
Й те, що з тих первоначатків постало, що сповнене ними,
Теж, незалежно від виду, не вдягнене в будь-які барви?
Дива б тоді не було, якби білий літав собі ворон,
Білі від пір’я свого довкруги розсіваючи зблиски.
З чорного – лебеді чорні могли б виникати насіння,
Та й з усілякого – чистої барви чи в суміші різній.
Ще й на таке слід увагу звернути: чим більше ми дробим
Річ якусь, тим очевидніше те, що все менше та менше
Кольору в ній, поки з-перед очей наче дим не розтане.
Пурпуру клапоть візьми й на шматочки діли найдрібніші:
Барви багряні, і найпроменистіша з них – фінікійська –
З кожною ниткою гаснути буде, розмиється врешті.
Висновок, отже, такий: свою барву втрачають частинки
Ще перед тим, аніж стануть насінням речей родотворним.
Врешті: погодишся з тим, що не кожному тілу властиво
І голоси видавати, і запахи; тож, безумовно,
Звуки та пахощі всім без останку тілам не припишеш.
Так ми й очима далеко не все помічати спосібні,
Значить, такі є тіла, котрим барви цілком не властиві,
Як і такі, що від звуків і запахів дуже далекі;
Розум чуткий розпізнає, однак, їх не менше виразно,
Ніж усе те, що так само позбавлене якостей інших.
Та не подумай, бува, що лиш барв не вділила природа
Первісним тільцям речей: ні тепла в них ніколи немає,
І не пройма їх мороз, ані жар вогнедишний не повнить.
Всюди рояться вони, та присутності їх не відчуєш:
Жодного звуку не видадуть; запаху, смаку не мають.
Хочеш, наприклад, бальзам запашний з майорану зробити,
Мирри додавши й солодкого нарду, що ніздрі нам пестить,
Наче небесний нектар, то насамперед мусиш олії
Десь роздобути такої, що запаху зовсім не має
Й не проникатиме в ніздрі твої, щоб вона якнайменшу
Тим складникам запашним, що в тонкому сплелись ароматі,
Шкоду могла принести, своїм випаром їх затруївши.
Ось чому, творячи речі, начатки їх – первісні тільця,-
Вносити в них не повинні при тому ні запахів жодних,
Ні голосів – бо й самі виділяти нічого не можуть,-
Ні будь-якого смаку, ні, з тієї ж, нарешті, причини,
Жодного холоду, ні теплоти, ні вогненного жару,
Ні чогось іншого. Все ж бо, що смертній властиве природі:
Сухість крихка, і податлива м’якість, і пористість – все це
Мусить чуже бути первісним тільцям, якщо ми бажаєм
Під усі речі стійку, несмертельну закласти основу,
Щоб забезпечити світу всьому непохитність; інакше
В тебе всі речі в ніщо перетворяться з обігом часу.
Щодо створінь, почуттями наділених,- визнати мусиш
Те, що й вони всі без винятку складені з первоначатків –
Тілець, котрим не властиві чуття. Тут сама очевидність
Жодних не висуне доказів проти, а радше за руку
Нас допровадивши, впевнить у тім, що й істоти всілякі,
3 тих, що чуттям не наділені жодним, походять начатків.
От відворотна гноївка не раз – мабуть, кожен те бачив –
Червами вся починає кишіти, як тільки розмочать
Землю сльотливі дощі і калюжі затягнуться тванню.
Так одне з одного все й виринає до обріїв світла:
Листя, і трави поживні, й струмки переходять поволі
В ситу худобу; вона, свою власну природу змінивши,
В тіло вступає людське, а від нього не раз набуває
Сили та зросту хижак і пернаті ним живляться часто.
Всяку поживу, тверду чи пливку, обертає природа
В тіло живе й відчуття з них формує, властиві створінням;
Чи не подібний закон виявляється в тім, що пожежа
Йде сушняком, що в вогонь геть усе обернутися може?
Бачиш, наскільки важливо, в яке поєднання вступають
Первісні тільця, яких зазнають вони ззовні ударів
І до яких вони рухів схиляють сусідні начатки?
Що ж таки, врешті, тебе насторожує, що спонукає
Лиш до таких міркувань, що з начатків, котрим не властиве
Жодне чуття, не народиться те, що чуттям володіє?
Певно, гадаєш: от камінь, і дерево, й землю, скажімо,
Як не поєднуй; але відчуття в них живого не збудиш.
Тут тобі ось про що слід пам’ятати: я зовсім не тверджу,
Начебто геть усе те, з чого може піти відчування,
Зразу й чуття неодмінно породить у будь-якій речі.
Дуже багато насамперед важить, наскільки дрібні є
Ті, що чуття постає з них, начатки, яка їхня форма,
Як поєднались вони, в яких рухах, порядку якому,-
Тільки ж того не побачиш у дереві, камені, скибі.
От хіба їх наче сточить дощем, то й вони, перетрухлі,
Червів народжують, бо ж родотворні матерії тільця,
Стан попередній змінивши, в нових опинившись умовах,
Лад обирають такий, що створіння готовий зродити.
Хто ж припускає, що все, відчуттям обдароване, може
З тілець робитися тільки таких, що й самі відчувають,
Той, отже, й тільцям самим неминуче приписує м’якість,
Що до загину веде. Адже де відчуття, там і тіло:
Жили, і нерви, і нутрощі – те, що м’яке від природи,
Що, як це видно з усього, підлегле знищимості, смерті.
Та припустім, що й м’які елементи триватимуть вічно.
Як тоді з їхнім чуттям? Чи своє вони мають, часткове,
Чи взагалі для живого створіння всього воно спільне?
Взяті ж окремо, частини ніяк відчувати не можуть.
Тільки в сукупності, в цілості їхній чуття полягає.
Тож ні рука, як її відітнуть, ані будь-яка інша
Тіла частина не годні в собі зберегти відчування.
Отже, начатки до цілих створінь уподібнити треба.
Тим-то повинні й вони відчувати, що ми почуваєм,
Щоб одчування живе в них повсюди збігалося з нашим.
Як же їх можна вважати речей родотворним насінням?
Бувши створіннями, як оминути їм смерті дорогу?
Чи ж не одне і те саме поняття: “живе” щось і “смертне”?
Та припустімо, що можна. А що ж то дало б їх єднання? –
От хіба мішанку різних істот, дивоглядів усяких.
Путнього рівно ж нічого б не вийшло, якби парувались
Люди, і звірі, що в нетрях живуть, і домашні тварини.
Ну, а якщо ті начатки втрачають у тілі живому
Власне чуття й беруть інше,- виходить, дається їм знову
Те, що в них тільки-но забрано?.. Тож повторю мимоволі
Думку свою: коли в нас на очах пташенята вилазять
Із нерухомих яєць, а з землі, що до споду розкисла
Після тривалих дощів, черв’яки пробиваються,- значить,
Що відчуванням наділене,- вийшло з речей нечутливих.
Хто ж зауважив би, що з нечутливого може постати
Тіло з чуттям лиш тоді, як наступить якась переміна:
Після пологів, скажім, щось нове до життя виринає –
Досить би так з цього приводу відповісти й пояснити:
Мусять же зносини бути якісь, щоб дійшло до пологів,
Та й перемін не було б, якби щось не вступало в єднання.
Перша засада: ще поки створіння живе не родилось,
То й відчуття, притаманного тілові, бути не може.
Адже матерії маса – розсіяна всюди: в повітрі,
В ріках пливких, у землі та в усякому творі земному,
Тільки ж не всюди єднається так, що потому спроможна
В рухи ввійти життьові, од яких і чуття, спалахнувши,
Дбають про кожне створіння живе – сторожі всевидющі.
Далі. Якщо яка-небудь істота удару зазнає,
Як на природу її, завеликого,- зрушені, тут же
В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі,
Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець
І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві,
Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса
Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею,
Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори.
Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся,
Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує.
Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі
Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі
Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути
Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне,
Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті,
Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.
Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті,
Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога
Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину?
Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння
Діє на тільця матерії первісні – й дрож їх проймає,
Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших,
А на місця навертаються – чуєм солодку полегкість.
Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати
Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути.
В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні
Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини
їм не відомий також насолоди ласкавої овоч.
Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві.
Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають,
Що відчуттям їх начатки наділені – первісні тільця.
Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? –
Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху,
Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими,
Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову
Власного тіла – з яких воно створене первоначатків.
Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні,
Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків,
Ті в свою чергу – ще з інших якихось, і так безконечно.
Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом,
Думкою, мовою,- з тілець таких же постати повинна б.
Ну, а що все це – безглуздя, бредня, і цілкогм очевидно,
Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна,
Бути розумним і мову розумно вести, народившись
Не з красномовних, розумних часток,- то чому неможливо,
Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві,
3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?
Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій:
Спільний наш батько – це той, від якого земля всеплодюща,
В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні,
Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева,
Роду людському початок дає та всілякому звіру,
Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись,
Солодко в світі жили й піклувались про множення роду.
А через те справедливо їй надано матері ймення.
Те, що з землі народилося,- з часом вертається знову
В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса,
Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі.
Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами
Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує,
Потім – будує нові, й кожен раз новостворені речі
Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими
Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли – їх загубити.
Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому
Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,
Рухи які їм властиві, яких – зазнають вони ззовні.
‘ Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають
Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно,
То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі.
Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо,
Як і в якому порядку поєднані літери в ньому?
Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу,
Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;
Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато –
Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок.
Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни –
Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні,
Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури –
До переміни самих же речей неодмінно приводять.
Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні.
Справді нове відкриття наполегливо нині шукає
Стежки до слуху твого – по-новому поглянеш на речі.
Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається
Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось,
Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше
В нас викликає захоплення, поки буденним не стане.
Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба
Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий
Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має;
Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом
Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній,-
Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом?
Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру?
Як на мій погляд – ніщо. Задивившись, усі б заніміли.
Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить
Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..
Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку,
Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше
Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду,-
Зброю склади; на неправді спіймаєш – озброюйся знову.
Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі
Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає,-
Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути
Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?
Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший.
Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має
Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе
Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.
Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі
Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім
Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах
Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться,
Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо,
Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла!
Й то коли світ цей – творіння природи, коли самовільно
Під час того безперервного руху, стикаючись часто,
Первісні тільця речей у зв’язки випадкові вступають,
Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті,
Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно:
Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.
Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі,
Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше:
Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.
Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою,
Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина
Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно.
Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість,
Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати,
І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні
Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку,
Як вони тут погуртовані,- хоч-не-хоч визнати мусиш
Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі
Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі.
Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі
Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись,
Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути
1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння –
І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають,
Так потяглись покоління людей, так – і риб лусконосних
Завжди німі косяки, так – пернатих усякі породи.
Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває,
Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола –
Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне.
Все має певну тривалість життя – межову свою віху,
З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут,
Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях.
Запам’ятавши й осмисливши все це, побачиш природу
Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане,
Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних.
Бо ж,- присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі
Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями,-
Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці
Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно?
Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями
З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?
Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору,
Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом
Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці
Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно
Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця,
Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?
З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли
Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце,
Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало
Тих, що роями край світобудови кружляли начатків.
Саме вони дали приріст землі, а морям – повноводдя,
Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння
Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря.
Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця
Все ж не будь-де осідають – подібність веде тут розподіл:
Вогке – до вогкого йде; від землистих частинок повніють
Землі; вогонь – до вогню додається, ефір – до ефіру,
Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту
Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт,
А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві
Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає.
Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку;
Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку.
Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору,
Наче по східцях сягаючи зрілості,- більше вбирає,
Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні,
Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки
Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло
Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати.
З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків,
Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде
Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння,
Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу
Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово.
Так. Бо що тіло об’ємніше стане, коли розростеться,
Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає
Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову.
Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили,
Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню:
Надто бурхливий відплив – і скупе мілководдя припливу.
Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,
Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих.
ПІР ж і поживи на схилі життя стає менше та менше.
Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця,
Поки таки не доб’ють, не приборкають кожну істоту.
Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили,
В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу.
Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок
І відбудова, й онова бере, та пора наступає –
І не спроможні достатніми соками повнитись жили,
Не постачає й природа того, що колись постачала.
Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу,
Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра!
Стільки створінь велетенських, було, молодою родила!
Бо не з небес різні види істот на поля поспускались
На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море
Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б’ються об скелі,-
Ні! їхня мати – земля, що й сьогодні сама їх годує.
Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну –
Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду?
Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих?
Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської.
Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати,
Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? –
Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший.
От і зітха посивілий орач, і хита головою:
Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши
Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини,
Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить.
І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози,
Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає
Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди,
Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали,
Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар…
Не розуміє, що все засихає поволі й простує
Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.