Роман
Джерела М Київ — 2003
УДК 821.161.1 — 312.4
ББК 84.4 УКР6 — 44
Є 11
Є, Євген. ГРА НА РОЗДЯГАННЯ-2. Роман. — К. Джерела М, 2003. — 288 с.
Конкурс серед ведмежатників триває! Хто візьме банк, той отримає… У кожного своя мета. Але правила залишаються старими: програв — роздягайся.
Ніколи не зберігайте гроші в банку. Ніколи не довіряйте гроші жінкам. А довірили — начувайтеся. І ще одне: накрали купу грошей — сидіть нишком. Головне — не вкрасти, головне — зберегти.
Цього не знав герой “Гри па роздягання”, і саме тому з’явилося продовження. Євген Є знову радує нас своїми шпаркими вигадками та напруженою інтригою.
Ви залишилися вдягнутими після першої книжки? То роздягнетеся зараз!
© Євген Є, 2003 © ТОВ “Джерела М”, художнє оформлення, оригінал-макет, виключна ліцензія на видання, 2003
ІSBN 966-7831-41-8
Розділ 1
Три роки я був забутий світом. І це було чудово — жити так, немов тебе немає.
Три найпрекрасніші роки ми з Лялею прожили у власному будинку на три поверхи.
Колись, здається в минулому житті, ми приїхали сюди подружжям Яневичів, вклеївши у нові паспорти свої справжні фотографії в першому ж готелі після митниці.
— Шукайте нас, — сказав я. — Шукайте, скільки вам буде завгодно.
“Я тепер Ляля Яневич?” — запитала вона.
— Так. Убийвовк більше немає.
Вона притиснулася щічкою до мого плеча:
“Максиме Яневичу, я завжди буду любити тебе”.
У Києві наші паспорти не викликали жодних питань. Ми найняли номер, і три тижні я присвятив тому, що шукав людей, які погодилися б перетворити мої мільйони на гроші.
І хоч я втратив на цьому майже шістдесят відсотків, тепер міг бути спокійним:
— На моїх банкнотах номери украдених грошей?! Не відаю, як це сталося. Четвертий Транснаціональний банк?! Уперше чую про такий.
У нас залишилося п’ять мільйонів — цілком достатньо для двох закоханих. Ми довго колесили¨ путівцями, чимдалі від Києва, поки не натрапили на глухе сільце з мальовничим озером край лісу. Тут хотілося жити.
Ми придбали землю і побудували дім. Потім купили джип, яким зрідка вибиралися в місто. Ми ходили в театри, закуповували на кілька тижнів харчів, книжок і касет, вечеряли в ресторані та поверталися додому.
Сусіди постачали нам молоко і городину. На Новий рік їхні діти збиралися на нашому подвір’ї під старим горіхом, прикрашеним сотнями схожих на світлячків лампочок, і ми влаштовували для них свято з феєрверками і подарунками. Перші півтора року ми були щасливі [5] як ніколи. Принаймні я вірив, що це так.
А потім Ляля почала їздити в місто сама. Додому поверталася з якоюсь винуватою усмішкою, і відразу заходилася поратися по хаті, так ніби не хотіла, щоб я запитував, де вона була.
І я не запитував. Майже півтора місяця. Я возився з комп’ютерами, читав біля каміна¨, безперестанку курив, і коли вона, нарешті, приїжджала, говорив їй:
— Привіт, цей дім був порожній без тебе.
Але якось осіннього вечора я все-таки запитав:
— Так де ти була?
Вона злякалася, але я заспокійливо посміхнувся:
— Якщо хочеш, можеш не відповідати.
“Ти не будеш лаятися?”
— Не знаю, — я не збирався влаштовувати сцену. –Не буду.
“У друзів”, — відказала Ляля.
— У яких друзів?
“У своїх близьких друзів”.
— Наскільки близьких?
“Дуже…” [6] — вона осіклася¨.
— Ти розповіла їм про нас?
Вона промовчала, і я усе зрозумів.
— Ти розповіла їм про нас.
“Тільки те, що ми приїхали здалеку, і що ти дуже розумний і славний”.
— Так. — Я підвівся. — Ми ж домовлялися. Ти розумієш, що як мене знайдуть, то я сяду вже назавжди?
“Тому я і не хотіла, щоб ти знав про це”.
— А якщо вони комусь розкажуть?
Але всі слова були вже марні. Я думав про те, що тепер треба купувати нові документи, змінювати імена і знову їхати світ за очі.
— Не журися, — втішив я. — Ми побудуємо новий дім, і там буде так само тепло і затишно. Тож нехай розповідають про нас кому завгодно.
“Вони нікому не розкажуть. Нікому”.
— Авжеж, — погодився я. — Але ми все одно поїдемо звідси.
” Вони не розкажуть!” — її очі налилися слізьми.
— Заю, — я пригорнув Лялю до себе, — усе нормально.
Вона випручалася з обіймів:
“Ти [7] думаєш, я не боюся за тебе?! Гадаєш, я не старалася бути обережною?! Я ж не хочу…”
¯ї друзі з’явилися в нас наступного ранку. Ляля привезла їх — зніяковілих, мовчазних і погано одягнених. Двоє чоловіків і три жінки.
“Це мої друзі”.
— Привіт, — я старався бути приязним.
Вони заусміхалися, закивали, підносячи руки до грудей. Я зрозумів, чому Ляля була упевнена, що вони нічого нікому не розкажуть, — її друзі були глухонімі. Такі самі, як і вона.
Я показав на мигах:
“Мене звуть Макс”.
Один із них відповів:
“Можете говорити нормально, ми розуміємо”.
— Здорово. Тоді, може, вина? Чи ви з ранку не…
— Можна, — сказав другий із чоловіків.
Ляля подивилася на мене з усмішкою недовірливої радості:
“Я приготую сніданок?”
— Авжеж, — кивнув я і звернувся до її друзів: — То як вас звуть?
“Іра”.
“Наталка”.
“Андрій”.
“Толик”.
“Аліна”.
Лялині друзі
1
Після мого “звичайно, твої друзі можуть навідуватися” вони занадилися до нас щотижня.
Наталка, Андрій і Аліна працювали в невеличкій друкарні, яка видавала збірники анекдотів і кросвордів, всілякі сонники та довідники, що їх потім такі самі глухонімі розносили по електричках. Іра в’язала светри –по парі своїх витворів вона подарувала нам. Толик працював удома, займаючись, за його словами, “то тим, то тим”.
Вони завжди були веселі, завжди знаходили про що поговорити, поступово познайомивши мене зі своїми друзями і близькими. Андрій був одружений з Наталею. Дружина Толика була старша за нього. Усі вони були глухонімі, усі жили у своєму невеличкому світі, і я розумів, чому Ляля тягнеться до них, — серед подібних собі вона почувалася щасливою.
Вони приносили нехитрі гостинці і неодмінні квіти для Лялі. Зазвичай букет підносив Толик, якому я, коли взнав його ближче, сказав:
— Зважай, приятелю, це моя жінка.
“Я більше не буду” — вдавано лякався він.
А Ляля сміялася:
“Милий, я кохаю тільки тебе. А Толя — мій друг”.
— Я знаю, чим кінчається така дружба.
Але вони справді були тільки друзями. Вони жили бідно, і Ляля допомагала їм чим могла, а я не заважав їй. Щоразу, коли вони ішли від нас, вона змушувала їх узяти пакети з харчами. Вони щиро відмовлялися, і довго махали одне на одного руками. Але Ляля обіцяла образитися, тож вони поступалися. І я знав, що в кожному з цих пакетів, крім сирів та ковбас, лежить конвертик із сотнею доларів.
І коли вони говорили мені: “Спасибі”, я щораз відповідав:
— Це до Лялі.
Адже то були її друзі.
З ними було забавно¨, тож не можу сказати, що я не був радий їм і терпів їхнє товариство винятково заради Лялі.
Та навіть те, що її друзі пили вино на килимі перед нашим каміном, ми святкували з ними їхні дні народження і влітку вони приїжджали до нас разом зі своїми дітьми, не втримувало Лялю в домі. Дедалі частіше вона залишала мене самого.
Але тепер у її очах не було остраху, і я знову вдавав, ніби так і має бути. До того дня, коли я поїхав у місто і побачив там те, що цілком змінило моє життя, враз зробивши безглуздими всі три останні роки.
2
Власне, того дня я міг залишитися вдома, але напередодні Ляля нагадала:
“У нас кінчається вино, а в суботу приїдуть…”
— Я куплю, — заповзявся я.
Я об’їхав усі потрібні мені магазини, і вже збирався додому, як біля станції метро побачив жовті троянди. Я пригальмував біля ятки.
Зблизька [11] квіти виявилися ще кращі — уявив, як Ляля їм зрадіє.
— Підберіть мені тридцять п’ять штук.
Потішена квіткарка заходилася витягати троянди з відра.
Повз нас проходили люди, поруч кричали газетярі і торгували, кавою з маленьких візків. Ледь осторонь, при виході зі станції гундосило декілька жебраків, протягуючи до перехожих руки.
— Вам загорнути? — запитала квіткарка.
— Так, — сказав я і заціпенів.
В одній зі старчих я впізнав Лялю.
Це був шок.
Я навіть не взяв квіти, тільки навіщось сказав:
— Зараз, — хоча вже не збирався повертатися.
Я кинувся до Лялі:
— Що це означає?
Побачивши мене, вона злякалася.
— Що ти тут робиш?!
Навколо нас почали зупинятися роззяви. Один із двох міліціонерів, що стояли неподалік, штовхнув свого напарника, і вони дуже пильно [12] подивилися на нас. Я зволів продовжити розмову подалі від ´аволовів і ментів.
Схопивши Лялю за плече, я шарпонув її до себе:
— Поїхали.
¯ї кишені задзвеніли дрібняками, якийсь жалісливий дядько гукнув:
— Гей, ти, лиши каліку.
— А пішов ти!
Він відразу знітився.
— Пішли, — наказав я Лялі.
Вона, одягнена в якесь дрантя, із зібраним у хвостик волоссям і зовсім без косметики, підхопила торбу і покірно подріботіла за мною, навіть не намагаючись сказати хоч що-небудь.
— Чоловіче! — крикнула мені квіткарка, коли ми проходили повз її ятку. — Ваші троянди!
— Ага, — кинув я. — Саме це мені потрібно зараз найбільше.
Я посадив Лялю в машину, захряснув дверцята, сам сів за кермо і повіз її додому.
Ми не розмовляли всю дорогу.
Удома я стягнув з Лялі куртку і витрусив її над [13] столом. Посипалася копійки і м’яті купюри. Ще пара жмень дрібняків виявилася в торбі.
— Скільки тут? П’ятдесят? Шістдесят гривень?
“Приблизно”, — знизала плечима Ляля.
Вона дивилася на мене, благаючи зупинитися. Але мені було байдуже.
— У нас купа грошей, — сказав я. — Ти можеш брати скільки завгодно. Я ні разу не забороняв тобі й нічого ніколи не рахував. Що це за цирк? Чи мені перестріляти твоїх глухонімих друзів?
Я не сумнівався, що це була саме їхня ідея.
“Вони не винуваті, — швидко відказала вона, а потім, ледь примружившись, додала: — А грошей у нас більше немає”.
— Що?
“У нас більше немає грошей”, — повторила Ляля.
Я закурив.
— Чудово.
“Прости”¨.
Я вийшов у сусідню кімнату, відсунув стелаж із книжками, відімкнув захований за ним сейф і підняв очі на Лялю, яка ввійшла слідом за мною:
— Це жарт?
Усі пачки лежали на місці — тут було мільйона два, не менше.
“Прости”, — повторила Ляля і, знесилено опустившись на підлогу, заплакала.
Я витяг верхню пачку. Справжні гроші. Взяв ту, що лежала під нею. Обкладений з двох боків доларовими купюрами стосик білого паперу. Як і решта.
Ми витрачали тисяч п’ять-десять за місяць. У сімсот тисяч нам обійшовся будинок, у п’ятсот — меблі і таке інше. Сто тридцять тисяч –моя і Лялина машини. Ну ще всякі дрібниці. Усього два мільйони.
— Де ще три? — запитав я.
“Я віддала їх”.
— Отим глухонімим?
Вона кивнула¨.
— Що ж, — зітхнув я, — Поздоров нас — ми злидні.
“Я хотіла як краще”.
— Я розумію.
3
Ми навряд чи зможемо продати будинок — кому він потрібний у цій дірі. Ми можемо продати лише машини і меблі, але за них виручимо не більше трьохсот тисяч. Це були непогані гроші, і якщо жити ощадливо, можна розтягнути років на п’ять.
Але я вже звик почуватися мільйонером і розумів, що ніяка економія більше не влаштує мене.
Вона брала їх по двадцять тисяч щотижня, по п’ятнадцять, по десять, і їй здавалося, що вони ніколи не скінчаться.
Я дивився на неї, і мені було байдуже, куди вона їх витратила. Грошей не було. Усе, заради чого я мусив пограбувати стільки банків, а потім три роки поводитися так, щоб світ забув про мене, пропало.
І я не знав, що мені робити далі.
Ні, я любив її навіть у цей момент. Просто мені важко було уявити себе без грошей.
Раптом Ляля підхопилася і підбігла до мене.
“Прости¨ мене, прости, прости, прости, прости…”
— Пусте.
“Ми продамо щось. Я відмовлюся від машини, — вона заглянула в сейф. — Там ще є трохи грошей”.
Вона стала збирати всі купюри, що там були, — близько тридцяти тисяч.
“Я заощаджуватиму, — говорила вона. –Усе буде добре”.
І раптом подзвонили у двері.
— До нас прийшли, — сказав я.
“Я відчиню”.
— Я сам.
Ми вдвох спустилися на перший поверх. На порозі стояв захеканий Толик.
Я відразу зрозумів, що означало те “працюю вдома” і хто саме напоумив Лялю займатися жебранням: на ньому були рвані туфлі, заляпані фарбою куці штани, з пошарпаної тілогрійки деінде вибивалася брудна вата.
— Привіт, — я вже не старався бути приязним.
“Ви не повинні лаяти її. Ні в якому разі”.
— Тобі я приб’ю тебе.
“Це не зарадить”.
— Атож. Скажи таксистові, що йому доведеться почекати.
Коли Толик повернувся до дверей, я завів його [17] в будинок і посадив поруч із Лялею перед своїм столом.
— Отже, друзі, я людина дуже добра. Але ще сьогодні вранці у мене було три мільйони доларів. Зараз їх у мене немає. Лялі я нічого не зроблю, а тобі… — я показав Толикові на свої губи. — Ти усе розумієш?
“Усе”.
— А тобі я відкручу голову, коли те, що ви розповісте, мені не сподобається. Поїхали.
“Ляля ні в чому не винувата”, — почав Толик.
“В усьому винувата тільки я”, — наполягала Ляля.
— Годі!
¯хні пальці завмерли, і нарешті, Ляля спромоглася:
“Ми хотіли як краще, а нас обдурили”.
— Тільки правду.
“Це правда”, — підтвердив Толик.
“Я думала взяти гроші, а потім повернути їх. Я не знала, що вони обдурять нас”, — Ляля заплакала.
“Принести їй води?” — запитав Толик.
— Принеси, принеси…
Я вірив їм. Радше я вірив Лялі — вона б ніколи не стала обманювати мене.
Коли вона, нарешті, вгамувала спрагу, я наказав:
— А тепер розповідайте мені усе по порядку.
4
Так, день явно вдався. Принаймні сьогодні я дізнався більше, ніж за останні три роки.
Вони познайомилися в інтернаті для глухонімих дітей, куди Ляля привезла дві торби м’яких іграшок.
Іра, Аліна, Наталка, Андрій і Толик саме фарбували там якусь гойдалку, коли, роздавши іграшки, Ляля кивнула на сказане директором дитячого будинку:
— Це теж наші друзі. Давайте я познайомлю вас.
Вона сама підійшла до них:
“Мене звуть Ляля. А вас?”
Після цього вони стали ходити туди разом.
Тільки вони шестеро у величезному місті –Ляля і її нові друзі. Тринькаючи мої гроші… Мені не шкода було жодної витраченої ними копійки. Нехай… Але не так, як вони їх змарнували.
[19] А якось директор інтернату — обшарпаного будинку на три корпуси в оточенні заводських складів — сказав Лялі:
— Я знаю, що ваш чоловік дуже багатий.
“Ну не те щоб дуже”.
— Якби ми могли взяти в нього в борг трохи грошей… Зараз один дуже надійний банк проводить акцію. Достатньо покласти невеличку суму і за два місяці одержати п’ятнадцять відсотків…
І добра Ляля вирішила допомогти. Взяла гроші й віднесла їх директорові, який пообіцяв, що вже через два місяці вона одержить усе до копійки назад, а на відсотки вони зроблять в інтернаті ремонт.
Два місяці… Я не помічав підміни більше чотирьох.
“А потім банк прогорів, — сказала Ляля. –Він став банкрутом, і всі наші гроші пропали”.
— Здорово.
“Слово честі”.
— Я розумію.
Мені навіть показали зошит, у якому Ляля записувала всі витрати. Це виглядало зворушливо:
[20] “Іграшки — 200;
фрукти — 350;
сукні для дівчат — 680;
солодощі — 120;
іграшки — 98”.
Ще сторінок двадцять п’ять у такому ж стилі.
І нарешті:
“Аграрний банк — 2 мільйони 856 тисяч”
5
А потім Ляла сказала головне:
“Я хотіла народити для тебе… Але не змогла”.
Мій Боже, а я ж навіть не думав про це!
Вона хотіла дитину ще тоді, коли ми будували дім, вона справді часто говорила про це. А потім якось раптом замовкла, і я у своєму скотинячому егоїзмі навіть не зважив на це. Мені вона сама здавалася дитиною, і я навіть не замислювався, що їй двадцять чотири роки, що вона хоче бути матір’ю і плаче, закрившись у ванній, аби я не чув її.
“Я не можу мати дітей”.
[21] От із чого все це почалося. З кабінету в маленькій клініці:
— Давайте я краще напишу, — і лікар вивів на клаптикові паперу: “Безплідність”.
“Ні”, — Ляля тільки хитнула головою.
Саме тому вона так опікувалася чужими дітьми. Саме тому і пішла в інтернат для глухонімих дітей.
Банк, який їх обдурив
1
Ми довго лежали в темряві. Нарешті я загасив сигарету і ввімкнув світло, аби вона могла побачити те, що я скажу:
— Прости мене.
“Ти більше мене не кохаєш?”
— Кохаю. Як і раніше.
“Але я обдурила тебе”.
Я знав, що тривожить її над усе, а тому спробував змінити тему:
— Пусте. Гроші в нас будуть.
“Ти пограбуєш банк?!” — запитала вона.
— Ні, я поверну те, що вони вкрали у вас.
[22] Але вона хотіла говорити про інше:
“А те, що я не можу…”
Але я впіймав її пальці і, поцілувавши їх, сказав:
— Усе буде добре. От побачиш.
“Усе?” — Лялині пальці ворухнулися в моїй долоні.
— Усе, усе, усе, — прошепотів я. — Чи я коли-небудь обдурив тебе?
2
Вони приїхали до нас уранці — Толик, Аліна й Андрій.’
Я зустрів їх глузливо:
— А, місіонерська громада розорених рантьє…
“Максиме — вони називали мене так, як було написано в моєму паспорті. — Ви не повинні…
Але я перервав Аліну:
— Гаразд, гаразд… Ідіть снідати.
Ляля зустріла їх поцілунками, а тільки-но я відвернувся, вони замахали одне одному:
“Він дуже лаявся?”
“Ні”.
“Він не бив тебе?”
[23] Аби дати їм зрозуміти, що бачу всі ті маніпуляції у скляних дверцятах духової шафи, я підняв руку над головою:
— Я не бив її і не лаявся. ,Але можу це зробити, якщо ви не припините метушитися і прикидатися сиротами, а мене виставляти своїм кривдником.
Вони заспокоїлися і розсілися навколо столу. Але все одно виглядали переляканими, заскоченими за чимось дуже негарним дітьми. Навіть Ляля майже не позирала на мене, і до сніданку ніхто з них так і не доторкнувся.
Та я й не намагався розвеселити їх. Переді мною стояло важливіше завдання — повернути свої гроші. І я думав тільки про це.
По мовчазному сніданкові я сказав:
— П’ять хвилин, і ми їдемо.
“Куди?”
— До директора вашого дитячого будинку.
“Навіщо?!” — стривожився Андрій.
Я глянув на нього і посміхнувся:
— Не бійся, я йому нічого не зроблю.
Принаймні поки що.
3 [24стор]
З коридору, стіни якого були обвішані зворушливими дитячими малюнками, ми піднялися на другий поверх, до дверей із небагатослівною табличкою: “Директор”.
Я відчинив їх без стуку, і ми зайшли усередину.
Книжкова шафа без дверцят, стіл, пара стільців, вентилятор на підвіконні, кілька горщиків з квітами. За столом — лисуватий немолодий чоловік.
— Що вам?.. О, здрастуйте, це ви! — він побачив за моєю спиною Лялю.
— І вона теж, — я взяв стілець і сів навпроти нього. — А я — її чоловік.
— Дуже приємно, — сказав він таким тоном, наче не здогадувався, навіщо я прийшов. — Що привело вас до мене?
— Що?! — перепитав я. — Гроші. Два мільйони вісімсот п’ятдесят шість тисяч. Може, пам’ятаєте: бажання зробити ремонт, двомісячні внески. Аграрний банк? Га?
— Але ж я сказав, — почав директор, — що всі гроші пропали…
— Отакої! А мені що тепер робити?
— [25] Ви можете тільки вбити мене, — він підвівся, відчинив громіздкий неоковирний сейф і витяг із нього декілька папок. Грошей у сейфі я не помітив.
Ще з десяток папок він зняв із полиць шафи, знову всівся за стіл і заходився гортати їх.
— Це сума, що нам перерахували торік, — він підсунув теку до мене, — на весь інтернат, на всі наші потреби. А це, — він узяв іншу, — наші рахунки за газ, світло і тепло. Ви бачите?
— Ну?
— Вони практично рівні. А нам потрібно ще годувати дітей.
— Я не добродійний фонд, — спробував я припинити його явно заучену¨ промову. — І мені вже нічим ділитися, я розумію усі твої проблеми, але зараз мене вони обходять найменше. Що з грошима? Куди ти їх уклав? Що ти робив, аби повернути, де був і що тобі там сказали?
Але ніби не зрозумівши мене, він продовжував:
— Декільком нашим вихованцям потрібні операції. У нас протікає дах і…
— Годі, — перервав я. — Повернемо гроші, і я оплачу усе. Де вони?
— [26] Я поклав їх у Аграрний інвестиційний банк.
— Усі три мільйони?
Це було неможливо, хоча б тому, що податкова не лишила б без уваги такої суми. А якби йому довелося сплачувати з неї податки, то ті п’ятнадцять відсотків, що їх він розраховував одержати, не склали б і половини збитків від цієї оборудки.
Знову пірнувши в сейф, він витяг коробку для дискет і висипав із неї чи не півсотні кредитних карток.
— От, — сказав він.
— І що?
— Я поклав гроші на різні рахунки. А через тиждень банк оголосив припинення виплат, і коли я спробував зняти гроші, всі рахунки виявилися анульованими.
— Цього не може бути.
— Візьміть, — сказав директор. — Можете перевірити.
Я зібрав картки, і сунув у кишеню куртки.
— Мені дуже шкода, — він, здається, нарешті втямив, хто з нас потерпіла сторона у всій цій історії.
[27] Але я перервав його:
— У тебе ще буде можливість висловити свій жаль.
Надворі я сказав Лялі та її друзям:
— Я можу підкинути вас тільки до метро.
“А ти?” — запитала Ляля.
А мені треба було відвідати ошуканський банк.
4
Але спершу я навідався до декількох банкоматів. Звіряючи картки зі списком паролів, узятим у директора інтернату, я спробував зняти з них хоч що-небудь. Та ба, усі вони писали: “Рахунок недоступний”.
— Чудово, — тепер можна було їхати у банк.
У жовтих сторінках він значився Аграрним інвестиційним банком — “відкриття рахунків під солідні відсотки”, але коли я приїхав за адресою, мені довелося паркуватися під вивіскою: “Третє відділення Вугільно-нафтового банку”.
— Так, — я увійшов у царство бузкових стін, матового скла і полірованого заліза.
……………………………………………………
[162] себе. Маша¨ ходила до нього, а потім дивилася телевізор і не про що¨ не говорила.
Напевно, у них якась халепа.
Коли я запитала, чи все нормально, Ганна Миколаївна відмовилася переказувати це Маші, сказавши, що мені краще не втручатися, а ще краще — піти до себе.
Мене замкнули в кімнаті.
Цікаво, що зараз робить Макс?”
Банк цільових інвестицій
1
Перший раунд цього безглуздого парі я вже програв. Але залишалося ще три пограбування, два з яких я мусив учинити, а одне з них, останнє, відвернути, і в мене була можливість лишити Всеволода задоволеним. Задоволеним настільки, аби після того, як я зникну, він не кинувся шукати мене.
І тому я готувався до пограбування другого ; банку набагато серйозніше¨.
Уже було зібрано матеріали про те, що робила кожна з груп при першому пограбуванні. Вивчаючи їх, я зрозумів, що мені все одно нічого [163] б не вдалося. Якби детективи не оглушили мене і ми пішли далі, то спершу стикнулися б з людьми Севастьянових, а потім і з блатними Сергєєва. Не думаю, що наші сутички пройшли б настільки гладко, що при цьому не спрацювала б сигналізація.
І тепер, готуючи пограбування Банку цільових інвестицій, я намагався вгадати, що буде робити кожна з груп. Для цього я вивчав роздруківки з їхніми бесідами, та незабаром зрозумів, що, крім мене, прослуховуванням розмов займаються і кримінальники Сергєєва.
Сказане ними: “Так, якби ці пацани не відключили сигналізації…”, свідчило про те, що вони знали плани однієї з груп на перше пограбування. А репліка: “Канадці хочуть лізти через дах, а “вуглярі” (тобто я) мовчать”, говорила тільки про те, що вони продовжують прослуховувати нас, намагаючись використати наші ідеї.
А ще я постійно стежив за прогнозом погоди, бо, побувши біля банку, зрозумів, що зможу пограбувати його тільки в дощ.
2 [164]
Канадці справді хотіли лізти через дах, точніше, через діру, яку замірилися пробити в ньому рівно о четвертій нуль-нуль. Щоб не зіткнутися з ними, я мусив потрапити в банк на годину раніше.
Що ж до блатних, то ідея канадців їм не подобалася, тому вони чекали, що придумаю я.
— А коли у “вуглярів” такий же ідіотизм? Треба придумати щось своє. Адже один банк ми пограбували.
Усі датчики, що їх я встановлював у коридорі технікуму, були точнісінько такі, як і в наступному банку.
Я возився¨ з ними, коли постукали у двері.
Толик пішов відчиняти і повернувся з Петром та Юрієм. Вони походили по коридоріу, подивилися на датчики та почитали роздруківки розмов інших груп, поки я закінчував роботу.
— Всеволод Олександрович… — почав був Юрій, та я перепинив його і написав на зворотному боці якоїсь схеми:
“Нас слухають”.
— Виходить, будемо говорити на пальцях, –посміхнувся він.
“Це нескладно, — запевнив Толик. — Я навчу”.
3
Я встановив останній датчик, повернувся до столу і розклав на ньому креслення Банку цільових інвестицій.
— Отже, добродії грабіжники, якщо нам пощастить, то до сейфа ми зможемо дістатися оцим шляхом, — вони стежили за моїми пальцем, що вів їх від підвалів до сховища на другому поверсі.
— А якщо не пощастить? — запитав Петя¨.
— Тоді попадемося десь на півдорозі.
— І ти змоделював наш шлях? — здогадався Юрій, киваючи на обвішаний датчиками коридор.
— Так. І пропоную пройти його.
— Логічно, — він підвівся і зняв піджак, який приховував під пахвою кобуру. — Що ж, спробуймо.
Я сів за комп’ютер і включив систему, та враз здригнувся від ревіння сирени.
— Щось не так, — припустив Юрій.
— [166] Певне, — кивнув¨ я.
— Давай перевіримо.
Він непогано розбирався¨ в захисних системах, зрештою, це була його робота. Ми згаяли півтори години на повну перевірку з’єднань, але не знайшли помилки, що змусила сигналізацію включитися ще до того, як нас міг засікти¨ котрийсь із датчиків та відеокамер.
— Ще раз, — запропонував Юрій.
Сигналізація знову включилася, ще до того, як ми ввійшли в коридор.
— Ще раз.
Усе повторилося достоту.
Ми не могли зрозуміти, в чому помилка. Схема, по якій ми збирали цю систему, була цілком правильна, але сигналізація все одно спрацьовувала відразу після команди “привести систему в режим чекання”.
Схоже, брати Севастьянови мали всі підстави говорити, що їхній банк було неможливо пограбувати.
— Так, — сказав Юрій. — Давай усе це знімемо і спробуємо розвісити із самого початку.
— Іншої ради немає, — я зірвав перший із датчиків.
4
Два дні Петя і Толик збавляли час, розкладаючи комп’ютерні пасьянси. Два дні ми з Юрієм закріплювали датчики, по кільканадцять разів звіряючись зі схемами і дотримуючи послідовності аж до частки сантиметра.
Два дні.
Нарешті, пізньої ночі все було готово, і я натиснув на клавішу Enter. Сигналізація завила так само з першої секунди, як і два дні тому.
— От блядь¨!!!
До пограбування залишалося три дні.
— Та годі вам, — позіхнув Петя. — Вдеремося через головний вхід, перестріляємо усіх к йобаній¨ матері, і все буде нормально.
— Ага, — кивнув я. Мені вже до всього було байдуже.
А Юрій сказав:
— Гаразд, зараз усім спати, а завтра я привезу спеців.
5
“Ти знатимеш, де вони, вже через десять днів, — сказали мені нові глухонімі друзі, які взялися знайти Лялю і директора дитячого будинку. [168] — Ми будемо тримати тебе в курсі”.
Вони зустрілися наступного ранку на квартирі одного з них. У кожного був готовий свій план, але Давид миттєво розподілив усі ролі:
“Георгію, Ігоре і ти, Іване, займетеся директором. Ми з Леонідом шукатимемо дружину Максима”.
Ніхто не сперечався.
“Тоді роз’їжджаємося”.
“А гроші?”
“Звісно, — Давид добув з кишені пачку купюр, що їх я приділив на витрати. — Це вам, –приблизно дві третини. — А решта — нам із Леонідом”.
Так що пошуком директора дитячого будинку зайнялися прудкий злодій, чемпіон зі стрільби та контужений герой афганської війни.
“З чого почнемо?” — запитав Іван, коли вони вийшли надвір.
“З дитячого будинку”, — відповів Георгій.
Адреса директора коштувала їм усього десять доларів — дешевше ніж таксі, яким вони приїхали сюди.
Директор жив за три квартали від інтернату, [169] і до його будинку вони дійшли пішки.
¯м відчинила опасиста¨ жінка, від якої тхнуло тютюном і дешевим кремом проти зморшок.
Прочитавши: “Нам потрібен Сергій Кирилович”, вона скривилася:
— Я не знаю, де він, — і стала закривати двері.
Спритний Ігор рвонув двері на себе, а контужений Георгій схопив жінку за горло і притиснув до стіни, заревівши на низьких нотах:
-У-у?!
— Я не знаю, — захрипіла жінка.
Іван показав їй папірець:
“Нам потрібен Сергій Кирилович”, а Георгій стиснув пальці ще сильніше.
— Я не зна… Я скажу!
— У-у?
— Він поїхав два тижні тому.
— А? — запитав Георгій.
“Куди?” — написав на аркушику Іван.
— Востаннє він дзвонив мені з Харкова, –сказала сестра директора дитбудинку. — Це було три дні тому.
— О-о-е, — схвально промукав Георгій на прощання, що означало: “молодець”.
6 [170]
Здавалося, що нікого, крім нас, не цікавила захисна начинка Банку цільових інвестицій.
Канадці, які втратили при пограбуванні представництва “Оттава-Банку” одного зі своїх, дістали в підкріплення відразу двох місцевих спеціалістів. Англійську ті знали погано, і канадці, врешті-решт, вирішили, що будуть використовувати своїх нових партнерів лише для перенесення тягарів, а в банк проникатимуть без них.
Вони тренувалися на околиці, у недобудованому басейні. Пробивати перекриття вони навчилися безшумно й усього за сорок дев’ять секунд.
Люди Сергєєва радилися:
— Можна піти за ними. Наздоженемо їх і нейтралізуємо.
— Як?
— Наб’ємо пики, та й усе.
Комп’ютерники Севастьянових, яким тепер належало не грабувати, а захищати, проводили всі дні в банку, і невідомо було, що вони там готують для нас. Та це було і неважливо, бо Юрій привіз двох обіцяних фахівців, котрі, [171] тільки глянувши на датчики, усе зрозуміли:
— Ха, вони і будуть увесь час включатися.
— Чому?
— У них задача така. Вони працюють при нульових температурах.
Ідея захисту банку братів Севастьянових була грандіозна у своїй простоті. Вдень він охоронявся двома десятками професіоналів-стрільців, а після закриття їх залишалося усього п’ятеро. Більше й непотрібно¨ було, тому що відразу після закриття, температура у всіх приміщеннях опускалася до нуля. Саме при нулі градусів не включалася сигналізація.
Це було зручно в усіх відношеннях. Щойно грабіжники проб’ють стіну або виламають вікно, як температура відразу підніметься або опуститься, залежно від пори року. Звісно, можна було підгадати день із нульовим показником термометра, але ж людське тіло випромінює тепло, а датчики включалися при зміні температури навіть на один градус.
Так що канадці включать сигналізацію, тільки-но просвердлять у стелі перший отвір.
— [172] А цьому можна якось зарадити? — запитав Юрій.
— Ні. У тім-то й річ, що неможливо.
— Що будемо робити?
— Поки що не знаю, — відповів я.
7
Коли наступного дня блатні Сергєєва дізналися про те, що нам удалося пройти крізь лабіринт температурних датчиків і не включити при цьому жодного з них, вони заговорили приблизно так:
“Канадці будуть лізти в банк о четвертій рівно. “Вуглярі” полізуть о третій. Канадці зчинять тривогу, це майже сто відсотків. “Вуглярі” знайшли спосіб дійти до сейфа”.
“І що з цього?” — запитав Сергєєв.
“Ми йдемо слідом за “вуглярами” і прямо перед сейфом нейтралізуємо їх. Потім чекаємо четвертої години, коли канадці “нароблять” шуму і вся увага буде спрямовано на них, беремо сейф”.
— Що тут класного? — прочитавши все це, запитав Всеволод Олександрович.
— [173] Те, що В нас буде дві тривоги, — сказав я. –О третій двадцять п’ять і о четвертій.
— А хто шумітиме о третій двадцять п’ять?
— Бандити Сергєєва, — сказав Юрій.
— Ви впевнені?
— Цілком.
І це не була проста хвальба. П’ять разів ми пробували пройти крізь коридор придуманим нами способом і п’ять разів робили це від і до. Причому найбільша морока була пов’язана не з самим проникненням, а з тим, щоб зробити температуру нульовою.
— Що з дощем? — запитав у мене Юрій.
— “Вітер. Дощ. Низька хмарність”, — прочитав я в газеті.
До операції залишався один день.
8
Петя був простий чоловік і сприймав усе як звичайну роботу, за яку йому платять гроші. І цю платню він повинен відробити так само, як відробляв зарплату, прикриваючи собою Всеволода Олександровича.
Тричі він рятував від смерті хазяїна Третьо-
…………………………………………………………………………
[276________________________________ Євген Є]
Занадто багато людей тут знає, що я грабую банки.
Без мене
1
Коли я сказав Петі оте “давай”, уже через годину весь Київ дізнався про те, ш;о ми пограбували Сергєєва і вивезли з його банку всі гроші.
2
“Що?” — запитав Толик.
— Він сказав давай, — пояснив Петя.
Він увімкнув звичайну міліцейську рацію.
— Ми повертаємося, — зашипіло в динаміку.
— Гей, мусора, — сказав Петя в рацію, — хочете новину?
— Негайно залиште ефір!
— Та куди там, — реготнув Петя. — Краще слухайте новину: ми взяли Перший народний банк України. У нас шість заручників, і нам потрібні представники влади.
— Припиніть займати хвилю! — бубоніла рація.
— [277] Мені що, убити когось із заручників, щоб ти мені повірив?
Чадний “газик” з’явився біля банку хвилин через сорок. Об’їхавши навколо, патруль зупинився.
— Та немає тут нікого, — полетіло в ефір.
Петя, коли почув це, натиснув кнопку на пульті й наприкінці вулиці вибухнув сміттєвий бак. У найближчих будинках посипалися шибки.
— Мені потрібне начальство, — сказав він у рацію. — І я буду говорити тільки з ним.
По цих словах Петя розчинив скляні двері банку і виштовхнув на вулицю скутого наручниками охоронця. Той і розповів міліціонерам про те, що ми захопили їхній банк.
А незабаром навколишні вулиці нагадували ярмаркове гульбище: кордони міліції, сотні блимавок, перегук рупорів.
— Повторіть ваші умови!!!
— Літак до ПАР! — весело посміхаючись, кричав Петя крізь відкриті двері. Від снайперів він загородився скутими між собою охоронцями. — І туристичний автобус!
Сотні ´аволовів, десятки журналістів – із [278] фотоапаратами, відеокамерами та сліпучими прожекторами.
Сергєєв був приречений.
3
“Ми відразу поїдемо?” — запитала Ляля, коли ми зупинилися біля будинку, в якому прожили три останні роки.
— Відразу, — сказав я.
Я вийшов із джипа.
— Почекай, я зараз.
Мені тільки і треба було, що забрати полишений на столі пакет із документами та витягти із сейфа сімдесят три тисячі — усе, що там було.
Я повернув ключ у замку і взявся за клямку…
Вибух відкинув мене прямо на капот джипа.
Але ще до цього я був мертвий.
Цей вибух убив мене. А разом зі мною померли Пшиштовський Стрілець, Максим Яневич, Стахов, Дмитров, Сашин, Журда, Філатов –усі, ким я був за останні роки…
Вибух бомби, купленої на мої гроші…
4 [279]
Усе інше відбувалося вже без мене.
Без мене Петя з Толиком, побавившись дві години з міліціонерами та репортерами, вшилися через пролом у підлозі банку і пройшли до фургона з грошима. Без мене Всеволод Олександрович поміняв ці гроші на гарантії недоторканності, повернувши їх босам Сергєєва. Без мене убили Сергєєва.
Без мене плакала Ляля, і Маша в жалобі без мене розраджувала її.
А ще вони поховали мене — гарно, із пишними вінками. Про цей похорон писали газети. Польські:
“СУМНОЗВІСНИЙ ПШИШТОВСÜКИЙ СТРІЛЕЦÜ ЗАГИНУВ ВІД ВИБУХУ БОМБИ У ПЕРЕДМІСТІ КИЄВА”
Наші:
“ЩЕ ОДНЕ НЕРОЗКРИТЕ ЗАМОВЛЕНЕ УБИВСТВО”
Хоча що там було розкривати, коли мене убила бомба, закладена директором дитячого будинку. Так він повернув мені гроші.
5 [280]
Вони поховали мене, і я побачив їх тільки після похорону, коли усі разом, ще згорьовані, вони прийшли в палату лікарні, у якій я оклигував після п’яти операцій.
Вони в чорному, я — білий кокон із гіпсу і бинтів.
Мені пощастило, я обгорів настільки, що хірурга навіть не довелося умовляти робити мені нове обличчя і змінювати відбитки пальців. Він створював мене наново, і яким я став після своєї смерті, дізнаюся, коли з мене знімуть бинти.
Вони прийшли в мою палату: Всеволод Олександрович, Маша, Юрій, Толик, Петя і, звісно ж, Ляля.
— Привіт, — сказав Петя. — А ми саме з твого похорону.
— Бачу, — спробував усміхнутися я.
Навіть говорити мені було боляче.
— Ти будеш задоволений, — втішив він. –Пам’ятничок у тебе просто цукерка.
— Облиш, — попросила Маша.
— Та що, я нічого…
— Ну, як ви? — запитав Всеволод.
— [281] Чудово, — сказав я.
Вони пробули в мене хвилин двадцять.
6
Уже йдучи, Всеволод Олександрович сказав:
— Мої хлопці знайшли вашого директора, –при цих словах аж щока йому сіпнулася. — Але, на жаль, ваш друг не пережив зустрічі. А от, гроші вдалося повернути.
— Усі? — запитав я.
— Усі. І навіть трохи більше. Ваш друг уклав їх у бізнес і дуже вдало…
Це була неправда, але я прийняв її. Мені здавалося, що я заслужив право на це.
Р. S. Ми відбудували наш дім уже без допомоги Лялиних друзів. Тепер вони були занадто заклопотані, аби допомагати нам. Перетворивши усі свої гроші на статутний капітал Фонду імені Лялі Убийвовк, я купив п’ятнадцять гектарів землі недалеко від нашого села і побудував серед сосен дитячий будинок. Сюди я переселив усіх вихованців того самого інтернату, директор якого колись обікрав мене. Тепер [282] тут працювали і Толик, і Аліна, і Іра, і Наталка, і Андрій.
Але головним було те, що в Лялі, нарешті, з’явилося багато глухонімих дітей, і нас уже ніщо не розлучало.
Літературно-художнє видання
Євген Є
ГРА НА РОЗДЯГАННЯ-2
Відповідальна за випуск О. Жукова
Верстка П. Точилкін
Підписано до друку 12.03.2003. Формат 60×84/32.
Ум.-друк, арк 8,37. Гарнітура Ukrainian Peterburg.
Друк офсетний. Наклад 2000 прим.
Віддруковано в АТ “Коломийська друкарня ім. Шухсвича”
Зам. ¹ ____________
ТОВ “Джерела М“, 04071, м. Київ а/с 110