РОМАНСЬКІ МОВИ – група мов індоєвропейської родини, пов’язана спільним походженням від латини, закономірностями розвитку і помітними рисами структурної спільності (В. Гак). Термін “романські” походить від лат. romanus (“притаманний Риму”, згодом – “Римській імперії'”). Це латинське слово в ранньому Середньовіччі означало народне мовлення, відмінне як від класичної латини, так і від германських та інших діалектів. Мовців у світі близько 600 млн. Романські мови як державні чи офіційні вживають 66 країн (у т.ч. французьку – ЗО країн, іспанську – 23 країни, португальську – 7, італійську – 4, румунську – 2 країни). Французька та іспанська, крім того, є офіційними та робочими мовами Генеральної Асамблеї ООН. Ще декілька романських мов мають статус парціальної (“часткової”) мови у відповідних країнах: галісійська й каталанська в Іспанії, ретороманська у Швейцарії. Решта романських мов є мовами хатнього вжитку без особливого соціального статусу: окситанська або гасконсько-провансальська у Франції, сард(ин)ська в Італії, аромунська – поза Румунією на Балканах.
Ядром формування романських мов є колишні землі Римської імперії навколо Середземного моря, де збереглося романське мовлення – це т.зв. “Стара Романія”. Внаслідок колоніальної експансії у 16-19 ст. романські мови зазнали світового поширення (“Нова Романія” або Латинська Америка та численні країни Африки).
Романські мови пов’язані поступовими переходами, що утруднює їхню класифікацію. Виділяють мови “суцільної Романії” (від португальської до італійської), які найповніше продовжують спільнороманський мовний тип (А. Алонсо, В. фон Вартбург). Їм протистоять, з одного боку, “внутрішня” мова – сардська з численними архаїчними рисами, а з іншого – “зовнішні” мови – французька, ретороманська, балкано-романські із значними інноваціями та більшими впливами субстрату, адстрату, суперстрату (В. Гак).
Спільні риси звукової системи – 7 голосних, найповніше збережених в італійській мові (в окремих мовах є ще носові голосні, передні огублені та середні); групи латинських приголосних зазнали в них спрощення і перетворення. Романські мови – флективні з сильною тенденцією до аналітизму. Морфологічне вираження нерегулярне. Іменник має 2 числа, 2 роди, у балк.-романських 2 відмінки; є різноманітні форми артиклів. Займенники зберігають елементи відмінкової системи. Прикметник в цілому узгоджується з іменником. Дієслово має систему розвинених форм (бл. 50 простих і складні); є 4 способи і 16 часів, 2 стани, своєрідні неособові форми, з якими утворюються перифрази зі становим значенням. Порядок слів у реченні переважно SPO. Прикметник-означення звичайно іде після означеного. Словник успадкував в основному народний лексичний фонд, є чимало запозичень з кельтських, германських, у новіші часи з класичної латини та давньогрецької (через латину); в балкано-романських – зі слов’янських мов. Письмо на латинській основі, письмові пам’ятки – від 10 ст.
Внаслідок поширення в Середні віки в Україні латини як мови шкільного навчання чимало латинських слів проникло до загальнонародного словника: піст, пава, оцет, шавлія, аркуш, літера, кімната, коляда, мур, мурувати, гармата, тортури, тополя, черешня, м’ята, конвалія, пастернак, галушка, байстрюк, келих, бурса, студент, професор, ректор, шпаргалка, халтура; ще в праслов’янський період засвоєні: болото, свиня, вино, млин; в епоху Просвіти прийшли нові масові запозичення з латини: нуль, лекція, нація, апеляція, календар, операція, екзамен, канікули, казус, кодекс, статут, пропозиція, пропорція і численні інші. Усього з латини та її нащадків – романських мов – походить до чверті словникового складу сучасної української мови (приблизно стільки ж – у багатьох інших мовах Європи).
Внаслідок історичних контактів у 14-15 ст. з генуезькими портами в Криму до українського словника проникли: скринька, шкарбун, комора, комин, барило, пляшка, олія, керсетка, стрічка, ковдра, манатки, жупан, цапка, реманент, стайня, люстро, шабля, фати, руїни, мармур, кошт, бенкет, цвинтар, решта, цить!, крейда. Значно більше італізмів прийшло згодом: фронтон, макарони, фреска, малярія, рулон, балкон, салон, каса, банк, бандит, колір, мета, фортуна, шпигун, банкрут, капелюх, палац, фортеця, окуляри, газета, кар’єра, сопрано, маестро…
У приморських говірках зберігся ще чималий пласт італізмів генуезьких часів. Це така професійна лексика моряків та рибалок як: бунація “штиль”, забунацало, тромонтан “півн.вітер”, левант “схід. вітер”, пунент “зах. вітер”, вольти “повороти”, пайоли, скалада, рашкетка, кавила, фунда, орца, бастуння, віра, майна тощо.
Через інші мови прийшли французькі запозичення: фасад, кабінет, бюро, квартира, готель, фотель, ресторан, пляж, перлина, душ, екран, пейзаж, пленер, білет, бульвар, пальто, букет, бювет, роль, жест, шезлонг, костюм, одеколон, портрет, патріот, парфуми, перукар, рояль, берет, шовініст, турист, багаж, шантаж, макіяж, альбом, серйозний, солідний, мінеральний, натуральний і сотні інших.
Романська сусідка української мови – румунська мова (та її молдавський варіант) стала джерелом таких українських слів як: кодра, царина, квасоля, бесаги, цап, ремиґати, бринза (частина цих слів вживана лише в українських діалектах навколо Карпат).
У свою чергу до румунської мови прийшли такі українські слова як: dranita “драниця”, hrisca гречка”, ceriada “череда”, hrib “гриб”, cojoc “кожух”, stiuca “щука”, crupi “крупи”, iasle “ясла”, tata “тато” й ін. (за I. Kniezsa, С.Семчинським та ін.).