БАЛТІЙСЬКІ МОВИ – група індоєвропейських мов, яка найповніше серед усіх сучасних мов цієї родини зберігає давню індоєвропейську мовну систему. Існує точка зору (В. Топоров), згідно з якою балтійські мови являють собою залишок давнього індоєвропейського мовлення, що зберігся після виділення з усієї родини решти індоєвропейських мов. Балтійські мови тяжіють до східних груп цієї родини – слов’янських, індоіранських, а також ілірійської та фракійської мов Балкан. Особливо близькі балтійські мови до слов’янських, щодо яких можуть розглядатися як предок, який співіснує у часі та просторі зі своїм нащадком. Таким чином це мови близьких “балтійських родичів слов’ян” (А. Непокупний).
За даними топонімії (особливо гідронімії), балтізмів у словниках сусідніх слов’янських мов, а також за археологічними та історичними даними, у 1 тис. – на початку 2 тис. н.е. балтійські мови були поширені на великій території від Балтики до Верх. Волги, Підмосков’я, Оки, на всій території Білорусі, на Чернігово-Сіверщині до р. Сейм і суміжних земель Курщини та Брянщині, на півдні – до р. Десни і р. Прип’яті. Безперечні балтизми засвідчені також і далі на південь, наявні вони й на захід від Вісли -у Помор’ї і навіть Мекленбурзі. Їх походження не завжди пояснимо, хоча у 2ст. н.е. Птолемей і показує на південному узбережжі Балтійського моря балтійські племена галіндів і судинів. Певні аналогії віднайдені в топонімічних системах Прибалтики, Панонії, Балкан і Адріатичного узбережжя. Значне поширення балтійських мов в минулому пояснює наявні в них сліди мовних контактів балтів з фіно-уграми, а також іранцями, фракійцями, ілірійцями, германцями та іншими індоєвропейськими народами. Загальна назва індоєвропейських мов Прибалтики саме як балтійських запроваджена Г. Несельманом 1845р.
Мови т.зв. зовнішнього пасу балтійської групи всі згасли у 13-18ст. (пруська, ятвязька, куршська, селонська, галіндська). У наш час залишається компактне ядро внутрішньої зони балтійської групи у складі двох мов: литовської та латиської. Обидві державні: перша – у Литві (бл. З млн. мовців), друга – в Латвії (бл. 1.5 млн.).
Фонологічні системи обох балтійських мов взаємно близькі. Литовська мова краще від інших живих індоєвропейських мов зберегла давні риси в фонетиці й морфології. Вона відрізняється від близько спорідненої латиської мови більшою архаїчністю (в цілому) і деякими інноваціями, зберігає давні k, і g, на місці латиських африкат c і dz (akys “око”, gerti “пити” – пор. латис. acis, dzert), сполуки an, en, in, un у початкових складах (ranka “рука”, penktas “п’ятий”, minti “міняти”, jungas “ярмо” – пор. латис. roka, piektas, mit, jugs). Морфологічна будова литовської мови флективна з елементами аглютинації та аналітизму. Іменники мають 2 роди (середній рід втрачено), деякі займенники, прикметники й дієприкметники мають З роди. Числа – два (в діалектах трапляється ще і двоїна). Відмінків – 6 і клична форма. Дієслівні категорії: 4 часи, 2 стани. 4 способи, 3 особи (у 3-й особі одн. і мн. форми однакові). Сполучення дієслова buti “бути”‘ з дієприкметниками утворюють систему складних часів. Широко вживані дієприкметникові звороти. Переважний порядок слів SPO. Присвійні конструкції виражаються сполученнями типу “я маю”, там де у латиській іде “в мене є”). Латиська мова під впливом фіно-угорського мовного субстрату зазнала, порівняно з литовською, певних змін. Так, наголос зафіксувався на першому складі; кінцеві голосні у багатоскладових словах скоротилися, причому, короткі (крім u) відпали; у перших складах n після голосної зникла; розвинулися зобов’язальний і переказувальний способи дієслова; дієвідміна помітно спростилася; в діалектах трапляються типові для фінських мов місцеві відмінки – алатив, ілатив, адесив. Словник балтійських мов практично єдиний, з переважанням питомої індоєвропейської лексики. Значною мірою він спільний зі слов’янським словником. Є запозичення з германських і слов’янських мов, у латиській (особливо в діалектах) помітний пласт угрофінських запозичень.
З балтійських мов до української прийшли такі слова як: баюра, блазень, валандатися, верша, вовкулак(а), гомілка, грудка, гультяй, ґеґнути, ґринжоли, джиґун, аґрус, гирун, джинжеруха, жабуриння, жужмом, заграбастати, зозуля, кавкати, капшук, кельма, кепсько, кишіти, клумба, клякнути, ковінька, копа, локшина, путря, мантачка, мул, мулкий, нетра, надра, нурт, охляп, пампушка, перга, суспиця, трощити, трям, шалапут, юшка, відлига, твань, шерхкий, зашерхнути, шула, нишпорка (шнипорка), нишпорити, кліпати, кирпатий, лупатий, клиша, клишоногий, лайдак, швендяти, карати, картати, гилити, періщити, скіпати, скабка, скибка, ледве, жлукто, жлуктати, гичка, стрюк, клуня, ремесло, мармиза, толока, скирта, садиба, стодола, шлунок, шкапа, пастка, пелька, гаразд і низка діалектних слів на зразок: мешти, пуня, шамотіти, шомратися, галасвіти, бусол, бузько, жвір, бутліти, рупити, шелюга, яжук, жудюк (див. Ю. Лаучюте та ін.).
В Україні балтійського походження назви річок Вилія, Клов, Кудрявець, Рось, Росава, Роставиця, Івотка; сіл – Солотвин, Клишки, Полошки, Обложки, Гірине, Гудове, за межами України – назви Тула, Москва, Можайськ, Жиздра. Внаслідок тривалого перебування більшої частини українських земель у складі Великого Князівства Литовського у 14-16ст. і пізніших міграцій досі трапляються литовські прізвища: Войшвіло, Бурбело, Нарбут, Дайнека, Дрига, Бутейко, Борейко, Гудович, Граужіс. Тоді ж литовська мова запозичила з української слова: kazokas “козак”, Nepras “Дніпро”, trivoti “тривати”, ulioti “гуляти”, vecerioti “вечеряти”, cerenas “черінь”, akraicas akraicikas “окрайчик”, strieka “стріха”, dieska “діжка”, kurapka “куріпка” (1579р.), anukas “онук” (за А. Непокупним).