Дайджест за 2001-й рік – Круглі столи журналу

КРУГЛІ СТОЛИ ЖУРНАЛУ “Схід”

КРУГЛИЙ СТІЛ: РОЗВИТОК УКРАЇНИ, СПРОБА ПРОГНОЗУ

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ, д.т.н., шеф-редактор журналу “Схід”, Донецьк,: На різних рівнях влади, різні партії, рухи, аналітики як в Україні так і поза її межами при спробах визначення геополітичної ролі нової України, якій вже минуло більше семи років, сьогодні послуговуються доволі стереотипними уявленнями. Так чи інакше, вони частіше всього зводяться до пошуку відповідей на питання “З ким Україна?”. Спектр варіантів відповідей доволі широкий, але вже загальновідомий – з НАТО, Європою, Росією тощо. Тобто, Україна свідомо чи підсвідомо “прив’язується” до того чи іншого “воза”. Спробуймо запропонувати і проаналізувати альтернативні варіанти, зосередивши головну увагу на ще не використаних можливостях.

1. Геополітика і ядерне самороззброєння України. Позбувшись ядерної зброї ми практично не використали своє унікальне становище першої в світі ядерної країни, яка добровільно відмовилась від цієї зброї. При вмілій дипломатії, відповідній постановці питання ця непересічна ініціатива, яка не має аналогів, дає моральне право Україні стати промотором нового світового руху за ядерне роззброєння, створити і очолити новий клуб неядерних країн з ядерним минулим. Безперечно, в перспективі це виграшна позиція, яка не тільки надає привабливого іміджу нашій державі, але й ставить її на вістря світової уваги. Міжнародний авторитет та геополітичний вплив України за рахунок такої сміливої і чітко відмінної від інших країн позитивної ролі в сучасному світі повинні зростати. Зрозуміло, що реалізація цієї ідеї можлива тільки при вмілій дипломатії, цілеспрямованій і стабільній зовнішній політиці. Думаю, що Україна як країна-лідер ядерного роззброєння може і повинна зайняти місце в Раді Безпеки, мати відповідну оборонну доктрину і створити своє коло країн-прихильників та послідовників, ставши на чолі їх.

2. Геополітика та регіональна політика. Один з механізмів підвищення геополітичної ролі України в Європі – ініціація створення Києвом разом з сусідніми країнами господарсько-політичних утворень на кшталт відомих єврорегіонів. І в першу чергу Київ повинен ініціювати створення цих нових організмів із залученням земель на яких проживають етнічні українці – це Кубань, Подоння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, Закерзоння та ін. Згідно двосторонніх угод з країнами-сусідами ці області долучаються до відповідних прикордонних областей України, утворюючи нові єврорегіони. Мова при цьому не йде про які б то не були територіальні претензії. Але історична спільність, господарська взаємопов’язаність, екологічна й культурна подібність сусідніх областей в кожному з таких регіонів, нарешті родинні зв’язки населення обумовлюють можливість тісних взаємовигідних контактів з країнами-сусідами, суттєве підвищення геополітичної ролі Києва.

3. Геополітика та економічна ніша України. Млявість якщо не відсутність системного пошуку та аналізу оптимальних економічних ніш для сучасної та майбутньої України, а ще більше – відсутність практичних кроків у цих напрямках зводять майже нанівець можливість підвищення геополітичної ролі України як однієї з можливих країн-лідерів у XXI ст. Між тим, правильний вибір своїх економічних ніш (скажімо, аграрної, інформаційних технологій, космічної галузі тощо) і відповідне досягнення рейтингових, а можливо й домінантних (в Європі чи світі) позицій в цих галузях суттєво вплине на геополітичну вагу всієї держави. Не латаючи діри в старому уламку радянської економіки, що дісталася у спадок, а тільки визначившись з новими економічними пріоритетами й зреалізувавши свій потенціал в своїх оптимальних економічних нішах Україна зможе стати новим “економічним тигром” з відповідним піднесенням геополітичної ролі.

4. Освіта, наука та геополітика. Один з визнаних суттєвих складників геополітичного впливу і ваги старої Русі-України – її непересічні освітні можливості (Острожська, Києво-Могилянська академії, численні колегіуми). Сучасна Україна ще має один з найпотужніших у Європі науковий потенціал. Якщо зупинити процес вимивання наукових кадрів (а науковців зі вченим ступенем щороку виїздить за межі держави до 30-32 тис.), то після реформи системи вищої освіти й НАН цілком реально перетворити Україну в одну з країн-просвітниць, навчаючи у вузах значну частку іноземних студентів та аспірантів. Зрозуміло, що й тут є свої рейтингові й домінантні спеціальності, в яких українська наука має непересічні здобутки. Саме по ним Україна є цілком конкурентоспроможною на європейському ринку вищої освіти. Загалом же цілком можлива геополітична місія України як країни-університету до сьогодні, на жаль, майже не береться в розрахунок.

5. Нова історична доктрина та нова геополітика України. Нова геополітична лінія України повинна у всіх вимірах виходити з принципової історичної тези: сучасна Україна – спадкоємиця Київської Русі. До сьогодні політика України в цьому плані доволі неактивна. І справа не в тому, чи не тільки в тому, щоб внести відповідні поправки у підручники інших країн, повернути і вкорінити цю тезу в думках провідних закордонних авторитетів тощо. Справа перш за все в тому, щоб сучасна українська еліта в усіх вимірах – політичному, економічному, бізнесовому, науковому, релігійному і тд. – мислила і діяла як речники, представники Русі-України, тобто могутньої, сильної держави, а не країни-васала.

6. Нова роль української діаспори. Майже втративши з виникненням самостійної України свою стару роль – хранителя української культури, носія і борця за українську ідею – українська діаспора не знаходить нової ролі і переживає жорстоку кризу, асиміляційні процеси різко пришвидчилися. Україна повинна системно й селективно підійти до цієї проблеми й раціонально використати порив і потенціал своєї діаспори як на Сході, так і на Заході для свого проникнення в світ.

7. Що стосується військових блоків та впливових союзів країн, то універсальним і головним повинен стати принцип дотримання в першу чергу власних національних інтересів. Будь-які емоції (типу “спільної історичної долі”) тут не повинні мати місце. Одночасно слід опрацювати доктрину нової Центральної Європи, активізувати дії по Балто-Чорноморському союзу. Геополітична роль України бачиться не як буфер мід Росією і Заходом, а як країни-лідера Центральної Європи, країни, яка разом, можливо з Польщею і Чехією створить і очолить новий регіональний центральноєвропейський блок пострадянських країн. Тобто ідея не в тому, щоб самому хилитися в той чи інший бік, а стати тією силою до якої прихиляються інші.

При сучасному стані економіки все викладене тут тезово може бути розцінено як велика мрія, але без великих мрій не буває великих справ. Майбутнє України значною мірою залежить від того чи будуть її лідери вести дійсно якісно нову, динамічну й незакомплексовану політику, чи будуть весь час озиратися на сильних світу цього й покірно нести тягар меншовартості, пострадянськості, євразійства тощо.

Підсумовуючи викладені тези можна резюмувати, що нова геополітична доктрина України повинна вирізнятися непересічністю рішень, самостійністю і оригінальністю підходів, наявністю власного “я” без будь-яких відверто “фарватерних” дій та рішень. Це повинна бути не розмита, а чітка й послідовна, органічно єдина й узгоджена у всіх своїх вимірах система керівних принципів, яка базується на новій національній українській ідеї – відновлення на якісно новому рівні і в новому часовому вимірі центрально-європейської держави-лідера з організмом нової української політичної нації й розкриттям для кожного українця можливостей багатого (матеріально і духовно) солідарного суспільства.

Ігор Сорока, д.е.н., проф, ректор Донецького дердавного університету економіки і торгівлі: Говорячи про вибір оптимальних економічних ніш для майбутньої України я б хотів зробити декілька порівнянь з європейськими країнами, наприклад, з Ірландією. Справжня економіка – це економіка здорового глузду та простих істин. Вона складна в деталях, а в моделях економіка проста, тому й працює. Ірландія тривалий час була під тиском Великобританії(Україна – під тиском Росії), але сьогодні вона переживає економічне піднесення. І однією з домінант ірландської економіки обрано виробництво програмного забезпечення ЕОМ. Відтіснивши навіть Японію Ірландія зайняла друге місце після США з програмного продукту. На це працює американський капітал(інвестиції) та ірландські мізки. А вони, до речі, нічим не відрізняються від українських. Таким чином, Ірландія зробила прорив у галузі програмного забезпечення, знайшовши тут свою нішу, і, що важливо, екологічно чисту, яка не тільки вирішує проблему безробіття, але й забезпечує пристойний заробіток як для чоловіків, так і для жінок. Це – прогрес.

Важливо підкреслити, що багато хто в Україні чомусь весь час пише і говорить про відновлення роботи промислових підприємств, промисловий бум як очікувану панацею, хоча ми живемо в епоху постіндустріалізму. На мою думку, треба вести мову не про промисловий, а про економічний бум. А це дві великі різниці. Сучасний економічний бум в Ірландії, яку ми взяли для прикладу, базується, зокрема на виробництві програмного продукту. Україна тут теж має конкурентноспроможні напрацювання і відповідний потенціал – візьмімо хоча б продукцію фірми “Інтеркомп’ютер” або Інституту штучного інтелекту (Донецьк). Без сумніву, з нашими ресурсами, а вони більші, ніж в Ірландії, ми б теж могли широко вийти на міжнародний ринок програмного продукту. І, думаю, навіть успішніше, ніж Ірландія.

Друга ніша, яку зараз активно займає Ірландія – а це колишня “околиця Європи” – це міжнародний туризм. Україна, як і Ірландія, має тут великі потенційні можливості завдяки древнім непересічним і самобутнім культурним витокам, збереженню архітектурних пам’яток далекого минулого, зокрема, храмів.

Ще одне джерело економічного буму в Ірландії – це аграрний сектор, причому не новий, штучно створений, а той, що історично склався, – розвиток тваринництва. Переваги цієї країни тут дуже суттєві за рахунок виробництва екологічно чистого м’яса, молока тощо. І знову проведемо паралель з Україною, яка повинна зайняти аграрну нішу в Європі. Я не розумію, нащо в Україні випускати, скажімо, “запорожець”. В Ірландії, що сьогодні стрімко розвивається економічно, не випускають своїх автомобілів – тут дороги запруджені іноземноми машинами високого класу – “тойотами”, “мерседесами”, “фордами” тощо. Зрозуміло, що “запорожець” ніколи, навіть за жорстоких митних правил та протекціоністської політики щодо ЗАЗу, “Вольво” не обійде – це 100% істина, якою б прикрою вона не була. Зате такою ж 100% істиною є надзвичайно високі можливості України в аграрному секторі, і це не тільки і не стільки наша оцінка – це думка провідних аналітиків Заходу (зокрема, ЦРУ – згадаймо 1989-90 рр.). Україна в галузі продуктів сільського господарства може легко потіснити її традиційних виробників у Європі і світі. Про це знають і цього побоюються західні виробники сільгосппродукції. Ось де треба зосередити свій економічний і економічний запал майбутній Україні.

Ігор Козловський, начальник відділу у справах релігій управління у справах національностей міграції і релігії Донецької облдержадміністрації: В прогнозних оцінках майбутнього України, які тут прозвучали, майже зовсім не заторкнуто питання її “духовного обличчя”, проблеми моно- чи поліконфесійної моделі суспільства. Тому я зупинюся головним чином саме на цій грані майбутнього нашої держави.

Україна є однією з наймістичніших країн світу. Її містика має свою логіку, що коріннями своїми іде від її геополітичного положення, від її землі, надр, від загадковості української душі. І вона приречена бути містичною, яку не вхопити, не спіймати, не спрогнозувати. Розвивається вона за містичною логікою і коли за Україну починають боротися – дуже часто програють, а коли не чекають перемоги – вона наче б то падає з неба. Тому можна сказати лише, що Ураїна до чогось містично приречена.

Вона приречена бути між Сходом і Заходом, як між Сциллою і Харібдою.

Росія – це реальність, яку Україна повинна враховувати, як і враховувати таку домінанту російської масової і політичної свідомості, як українське питання. Росія завжди буде відчувати певний комплекс відносно України і комплекс цей завжди буде комплексом хворобливим. Росія не може існувати психологічно без України. І цей фактор Україна буде постійно враховувати як з точки зору формування внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Але і Захід через певний час зрозуміє, що місце України в Європі є одним з центральних. І це поступово змінить орієнтири Заходу, які будуть обумовлювати входження України в світове співтовариство. А це означає, що вже зараз ми повинні залишатися національно своєрідним явищем і розвивати цю своєрідність, вчитися бути європейцями, будувати своє суспільство на загальнолюдських засадах: громадянське товариство, відкрите суспільство, правова держава з домінантою прав і свобод кожної конкретної людини, мирне співіснування і толерантні відносини до інших етнокультурних та світоглядних систем.

Україна приречена бути поліконфесійної державою. Ми маємо 22 тисячі релігійних організацій, які належать до 75 конфесійних напрямків. Продекларувавши, що Україна є державою деідеологізованою, яка поважає всю повноту прав і свобод людини, ми маємо проблему постійного ускладнення світоглядної картини на рівні свідомості пересічного громадянина. А це означає, що першим і головним завданням українського суспільства є: виховання тотальної толерантності; підвищення правової культури; відкритість культурним впливам інших етнокультурних систем.

Як це не дивно, але вже зараз Україна має один з найдемократичніших законів у світі щодо світоглядного вибору людини – Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”. А це означає, що під ідею утворення державної церкви у майбутньому закладено правову вибухівку. Поліконфесійна європейська Україна, якщо вона хоче увійти у світове товариство демократичних цивілізованих держав, ніколи не допустить будь-якого приорітету тієї чи іншої конфесії. Тим більше, що найбільша конфесія в Україні – православна – є водночас і найскладнішою проблемою, яка впливає не тільки на релігійну, але й на політичну, мовну, загальнодуховну та інші ситуації в Україні. Поєднання православних є процесом складним, довготривалим і найближчим часом малоімовірне. Прийняття умов поєднання, на яких наполягає керівництво УПЦ Московського Патріархату – спочатку поєднання, а згодом прохання до Москви про автокефалію – за сучасних умов призвело б до подальшого розколу в автокефальному русі.

Надання будь-якій з існуючих сьогодні в Україні церков де-факто статусу державної не відповідає її державним інтересам, хоча б яку модель української державності – східну, територіальну, національну чи галицьку – мати на увазі. У разі національної моделі побудови Української держави Україна опиняється перед фактом як мінімум двох національних церков – Автокефальної Православної та Греко-Католицької. Жодна з них не може претендувати на роль державної одноосібно. За реалізації територіальної моделі перевага надається УПЦ Московському Патріархату, що означало б підштовхування до розколу України. Реалізація концепції державної церкви в Україні не відповідає її національним інтересам як сувереної держави. Тим більше, що і серед деяких протестантських рухів є тенденція бачити себе національними церквами! Тобто Україна в майбутньому приречена бути поліконфесійною європейською світською державою, в якій до кінця проводиться лінія на відокремлення церкви від держави і однакові правові норми життя всіх релігійних напрямків і течій (від православних до мусульман та іудеїв). Україна приречена бути Україною!

Володимир Кіпень, доцент, канд. філософських наук, Донецьк: Ми зараз займаємося не прогнозуванням, а, радше, передбаченням, чи, навіть передчуттям. Адже наукове прогнозування є верйозна, конкретна професійна робота, пов’язана із застосуванням відповідних технологій науки прогностики. У нас є лише можливість коротко висловити своє бачення майбутнього, бажаних, чи навпаки небажаних сценаріїв розвитку та їх результатів для України. Цінність такого підходу полягає скоріше у пропонуванні для обговорення орієнтирів довгострокового розвитку, деяких шляхів їх реалізації та в попередженні відносно видимих нині небезпек.

Розвиток країни може раелізуватися в рамках не одного, а багатьох об’єктивно можливих сценаріїв. При прорахуванні їх здійсненності потрібно враховувати історичний досвід нашого суспільства, наявні тенденції розвитку, глибинні історичні ритми та глобальні цивілізаційні зміни, соціальні, економічні та політичні сили, що стоять за різними сценаріями майбутнього України, а також ймовірність оптимального (не найкращого, а реально можливого прогресивного) сценарію, котрий міг би отримати найбільш широку соціальну підтримку. Такий прогностичний сценарій став би об’єднуєчою здорові сили українського суспільства метою поступу. А отже противагою іншим, згубним для України реваншистсько-тоталітарним та колабораціоналістсько-кримінальним сценаріям, чи безнадійно утопічним програмам стрімкого ривка України до вершин соціального та матеріального благополуччя.

Віри в диво у мене немає. Водночас дуже не хочеться вірити в те, що Україна піде по одному з тупикових напрямків. Хоча об’єктивно оцінюючи тягар минулого та низку теперішніх тенденцій стану політичного та соціально-економічного життя держави слід віддавати собі звіт про велику імовірність реалізації одного з небажаних сценаріїв майбутнього України.

Треба чітко зрозуміти, що гарантованого благополуччя для України (як і будь-якої іншої країни) через 5, 10, 20 років просто не існує. Є лише можливості його досягнути, вибравши і реалізуючи проект розвитку, в якому національні інтереси розбудови дійсно демократичної, правової, соціально згуртованої, багатої, впливової і динамічної держави, були б синхронізовані з перспективними загальносвітовими процесами. Найбільш важливими серед останніх вважаються тенденції глобалізації, демократизації, регіоналізації, зміна імперативів економічного і технологічного розвитку від індустріального до інформаційного суспільства. Перспективу матимуть ті суспільства, які забезпечують стійкий розвиток. Людський потенціал, його якість визначатиме раальні багатства і впливовість країни. На моє переконання тільки цей шлях може привести Україну до бажаного майбутнього.

Реалізувати цей шанс звичайно непросто. Адже для цього потрібні не лише модернізація політичної, економічної та соціальної системи. Це зробити можна відносно легше і швидше. Необхідна глибинна трансформація способу мислення людей, системи цінностей, менталітету. А такі зміни відносяться то так званих довгих історичних ритмів. І це справа нового покоління. Тому майбутнє України твориться заразі буде творитися надалі в школах та вузах. Коли головними пріоритетами стратегії розвитку стане система освіти, науки і виховання та їх реформування у відповідності з вимогами майбутнього, тоді і тільки тоді Україна і її народ матиме достойне майбутнє.

Микола Лісовенко, власкор “Урядового кур’єра” по Донбасу: Якщо уважно придивитися до історії європейських держав, то з усією певністю можна сказати, що їх майбутнє завжди було обумовлене минулим. Україна – не виняток. Відтак, коли вона ще за Київського князя Володимира обрала для себе християнську доктрину, як шлях до цивілізації, минуло понад 1000 років. Практично всі вони були тяжкими, неначе той кипарисовий хрест, якого ніс на Голгофу наш Спаситель.

Так, містики можуть знайти дуже багато спільних рис для нашого автохтонного народу та Ісуса Христа – незлобивість, доброта, любов до ворога. Гарно? Так, але… На жаль, Україна, як на мене, ще й досі через ці риси не звільнилася від колонізаційної залежності. Мудрі політики західного світу допомогли увійти до НАТО Польщі, Угорщині, Чехії (теж, доречі, християнські країни, що не заважає їм рухатися вперед у своєму розвитку – прим. ред.) але не подбали про найбільшу після Московії слов’янську державу.

Отож не треба бути пророком, щоб сказати, що коемлівські шовіністи протягом ближчих років робитимуть все можливе і неможливе, аби тільки не випустити із своїх “братських обіймів” нашу Україну. Вони не дозволять нам поставити державні кордони (мається на увазі на сході – прим. ред.), вони й далі час від часу будуть маніпулювати нафтогазовим зашморгом, вони будуть постійно під’южувати свою діаспору (росіян в Україні) на спротив українській ідеї. Тяжко стає на душі, коли бачиш, що ота сама діаспора, де-факто діє на шкоду і нашим, і власним інтересам. Вона підсилює імперські амбіції однієї з найогидніших правонаступниць золотоординщини і тим самим гальмує ходу демократії та й взагалі цивілізації у світі. На даль, агресивне й розбещене московство, яке свого часу бездумно рушило за Леніним та Троцьким, у будь-яку мить може посунути за популістським блазнем Жириновським. А на кого першого піде задурманений плебс? Тільки на безборонну, безядерну, безнаціональну Україну.І знуву може постати імперія, знову євродемократи тремтітимуть перед атомною довбнею особистих друзів Хусейна, а наші лагідні та роботящі українці поїдуть давати лад на Камчатці та в інших регіонах, занехаяних московськими гегемоністами.

Тож висновок один: Україна й надалі йтиме шляхом свого Бога-страдника, а євроглядачі будуть уважно відслідковувати цей процес. Можливо тільки після остаточного розпаду Московської імперії на три десятки самоврядних країн і нам засвітить шанс, нарешті, створити Державу Українського Народу. Таку як Франція, Італія чи навіть Ізраїль. Але буде це років через 15-20.

Валентин Фінагін, д.е.н., заступник директора інституту економіко-правових досліджень НАНУ, Донецьк: Слід розрізняти суб’єктивні та об’єктивні фактори, які сьогодні обумовлюють прогностичні оцінки майбутнього України.

До суб’єктивних слід віднести, по-перше, політичну боротьбу різних партій, верств населення. По-друге, це відомі нам міжнародні сили, які свідомо, виходячи з конкурентних інтересів, прагнуть принизити роль України в міжнародному розподілі праці. Саме суб’єктивні фактори значною мірою обумовили складну ситуацію всього соціально-економічного комплексу держави.

До об’єктивних факторів, які визначають майбутній розвиток України, слід віднести той потенціал України, яким вона володіє. Це обєктивно дуже значний потенціал в аспектах важкої промисловості, аграрного сектору, наукового інтелекту та рівня урбанізації. Зупинюся на цьому докладніше.

Мало хто в світі знає, що Україна – це держава з розвинутим міським комплексом. В нашій країні мешкає більше 50 млн. чол. , це еквівалент населенню таких держав, як Франція, Німеччина. За питомою вагою міського населення деяких регіонів України (Донецька, Дніпропетровська, Луганська області) вона займає одне з перших місць в світі – тут біля 90% міського населення. Всього в міському секторі держави мешкає біля 70% населення і на цю долю припадає також 70% вартості основних виробничих фондів.

Не важко зрозуміти, що від рівня розвитку міст залежать всі інші сфери та сектори економіки нашої держави, включаючи сільське господарство. Тому закономірно зробити висновок по те, що від подальшого розвитку міст залежить майбутнє України.

Що ж треба зробитити для розвитку українських міст? Сьогодні для всіх господарських комплексів міст головною проблемою є існуюча дуже важка податкова система. Якщо її демократизувати, то це дасть змогу за короткий термін значно підвищити ефективність виробництва, а це безумовно приведе до зростання національного доходу. Слід відзначити, що діюча податкова система виступає гальмом становлення та розвитку всіх проявів бізнесу і що вона суперечить розвитку продуктивних сил держави. Про свідчать елементарні розрахунки. Другим значним напрямком у вирішенні проблем міст є планування їх соціально-економічного розвитку. Колись Донецька наукова школа була провідною в цьому напрямку. Але хтось з урядових керівників нав’язав ідею, що ринок зробить все сам, автоматично. Сьогодні сві бачать помилковість цієї позиції. Та й досвід розвинутих країн світу свідчить про необхідність державного регулювання економікою. Тому надзвичайно актуальним є повернення до практики планування розвитку міст, але на принципово новій ринковій основі. Вчені Донеччини готові прийняти в цьому активну участь.

Ігор Пасько, професор філософії, керівник Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України:

Хоч пророкувати майбутнє справа завжди невдячна, ми часто охоче впадаємо у футурологічні прогнози, видаючи свої бажання за необхідність самої історії. Найчастіше ми помиляємося, рідше визнаємо свої помилки. І все ж ризикну висловити декілька думок.

Здається, що останнім часом тенденції подальшого розвитку України простежуються досить зримо. Усвідомлення цих тенденцій не надає ні оптимізму, ні крайнього песимізму.

По-перше, сьогодні вже немає ніяких сумнівів щодо необхідної економічної і політичної орієнтації України. Суворі реалії доводять, що майбутнє України пов’язане з Європою, ЄС, європейським ринком. Україна як така може здійсунитись тільки як складова частина європейської цивілізації. Об’єктивні інтереси України можуть бути задоволені лише шляхом інтеграції в європейський ринок, а не епізодичними бартерними операціями з східно-периферійними державами СНД. Це текож стосується Росії і Беларусі. Україні необхідні добрі економічні і політичні стосунки з цими країнами, але вони можуть бути плідними для України тільки в тому разі, якщо вони здійсюватимуться на підставі загальноцивілізаційних економічних і політичних норм та принципів. Усі об’єктивні чинники українського буття схиляють саме до такого варіанту перебігу подій. Це надає оптимізму.

Шлях до Європи у будь-якому разу буде довгим і тернистим, але він надзвичайно ускладнюватиметься суб’єктивними моментами нашої дщійсності. Ментальність значної частини українського суспільства психологічно орієнтовано зовсім на інше. Радикально зарадити справі могла б тверда, збалансована й інтелектуальна влада, яка б була здатна пояснити народові його об’єктивний інтерес і сподіватися на його розуміння та підтримку. Але такої влади ми не маємо і найближчим часом не будемо мати. Наша влада не здатна визначитись і тільки робить вигляд, що йде вперед, дивлячись переважно в минуле.

Нам не загрожує комуністична реставрація. Комунізм ніхто свідомо не руйнував. Його ресурс вийшов і він не підлягає ремонту, навіть капітальному. Інша справа, комуністична еліта. Вона як була при владі, так і залишається при ній. Її чомусь називають зараз посткомуністичною елітою. Але йе перебільшення. Ми дійсно маємо посткомуністичне суспільство, яким керує комуністична еліта. Наслідки цього керування і його кваліфікованість видно неозброєним оком. Наша державна еліта прагматична, цинічна і бездарна. Її неможна назвати монолітною, бо вона розпадаєтьсяна декілька конкуруючих кланів, але в межах клану вони нагадують альпіністів, що йдуть в одній зв’язці. Вона інтуїтивно відчуває деяки імперативи нашої сучасності, але ефективно керувати суспільством в наших умовах вона принципово нездатна, бо була сформована в інших умовах і для інших завдань. Маємо парадоксальну ситуацію: еліта нездатна до модернізації суспільства, суспільство нездатне до оновлення еліти. На сьогодні жодна з опозиційних партій не може скласти владним структурам реальну конкуренцію. Наочний приклад – КПУ. Скільки б голосів не отримали б комуністи на вибораїх, вони ніколи не просунуться далі парламентської зали. Переважна більшість сьогоденної, так званої, комуністичної партії – це політичні маргінали, що не змогли пробитися в еліту за радянських часів. Зараз вони намагаються взяти реванщ у своїх більш вдалих суперників. Але й сьогодні за своїми професійними якостями вони значно поступаються старій еліті. Популізмом та російською ідеєю в комуністичному забарвленні можна дурити голову народові, але не владному олімпу. Тому, по великому рахунку, байдуже, який клан з політичної еліти прийде до влади. Будь-який з них буде намагатися балансувати між Росією і Європою, не вирішуючи кардинальних історичних завдань і на бачачи справжніх перспектив, а концентруючи зусилля на власному збагаченні, поділяючись на “ленінців”, які вважають, що влада веде до грошей, та на “марксистів”, гадаючих, що грощі ведуть до влади. І так буде досить довго, поки ця еліта не самознищить себе. Так що в найближчий перспективі Україна приречена бути “банановою республікою”.

Вихід у нормальну перспективу пов’язаний з духовним оновленням народу. Криза великих імперій завжди супроводжувалась в історії моральною втолмою і деградацією суспільства, але з-під уламків імперії вибиралися лише морально оновлені народи, просвітлені ідеєю нового буття. В період краху Римської імперії такою ідеєю стала ідея християнства, а в Новий час – національна ідея. Не маючи ідеї неможна рухатися вперед. Повернути назад нам не дадуть об’єктивні історичні обставини. Рухатись вперед нам не дає власна бездуховність.

Зараз точаться дискусії про перспективи етнічної чи політичної української нації. На мою думку, нація це не етнос і не держава. Нація – це культура. І поки не маємо єдиної, інтегруючої все населення України високої і універсальної культури – культури власного способу життя на своїй землі і власного способу спілкування, власного художно-мистецького, релігійного і світоглядного ставлення до світу – ми не маємо майбутнього. Це чудово розуміють наші сусіди. Але тільки не ми. Духовна колонізація наша триває.

Наші економічні негаразди – то наша драма. Наша культурна ситуація – то наша трагедія. І не від економіки до культури треба йти, а навпаки. Тільки якщо ми захистимо і створимо умови для розвитку національної культури ми отримаємо українську націю з новою елітою, здатною змінити на краще економіку і соціальні умови нашого життя.

Аналітично-інформаційний журнал “СХІД” (Донецьк) тел. (062) 337-04-80

При передруку посилання на журнал “Схід” обов’язкове!

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

(КРУГЛИЙ СТІЛ журналу “СХІД”)

Питання, винесені на круглий стіл журналу “Схід”: 1. Теорії еліт та їх застосування в умовах України. 2. Інтелектуальний потенціал української нації: стан та перспективи. 3. Технічна, господарсько-фінансова, політична, духівнича, літературно-мистецька та медична еліти України.

Круглий стіл веде доктор технічних наук ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ (Донецьк)

В.С.Грицевич (Львівський державний університет ім. Ів. Франка):

“Формування національної інтелектуальної еліти безумовно є багатокомпонентною, комплексною справою, але вважаю за необхідне виділити в ній наступні моменти.

1. Найголовнішим є пропаганда інтелектуальності, пропаганда примату духовного над матеріальним.

2. Важливим є повернення на Батьківщину того інтелектуального потенціалу , який з різних причин опинився за її межами.

3. Дуже ефективним засобом виховання майбутніх елітних кадрів є проведення інтелектуальних конкурсів, як професійних так і популярних. Це справа наукових кіл, національного телебачення і преси.”

Л.А.Шаповал(Харківський автомобільно-шляховий технічний університет):

“В Україні нова національна еліта повинна бути незалежною від системи. Головним же критерієм її фомування мають бути не аби які індивідуальні здібності. При формуванні еліти, того, що має бути кращим, талановитішим, професійнішим у державі, більш значним повинна бути не національність, яку має кожен, а видитні здібності – дар Божий. Саме ті, хто обдарований здібностями і хто зумів розвинути їх ц собі, повинен у першу чергу складати національну еліту. Все краще і нам треба залучати, а не відштовхувати за національною ознакою. Таким чином еліті українського суспільства зовсім не обов’язково бути виключно національною за складом, але обов’язково вона повинна бути національною за своїм духом”.

В.Й.Здоровега(Львівський державний університете ім. Ів.Франка):

“ Відродження нації означає формування еліти, здатної мислити небанально. Проблема багатоаспектна, оскільки включає у себе пошук і визовання талантів. Їх високу вимогливість до себе ( за Ортегою-і-Гасетом до еліти відноситься той, хто вимагає від себе більше, ніж інші і бере на себе нові труднощі й обов’язки), а також вміння творчо мислити, аналізувати, прогнозувати”.

В.М. Шилов(Сумський дежавний університет):

“Конкуренція націй являє собою конкуренцію національних культур. Еліта нації – це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. В силу цього саме модернізаторські зусилля еліт забезпечують виживання, конкурентноспроможність націй. Іншими словами, конкуренція націй значною мірою являє конкуренцію національних еліт. Недостатність конкурентноспроможності української еліти пов’язана з рядом обставин : відтоком кращих представників української еліти до колишньго союзного центру, тим, що українську інтелігенцію складають здебільшого інтелігенти першого покоління, як правило, виходці з села. На сьогодні ситуація не стала кращою. Криза суспільства викликала погіршення умов життя еліти, що провокує відтік її за межі держави. Скорочення асигнувань на освіту і науку продовжує зниження якості інтелігенції. Яка є головним ресурсом формування еліти. Національна еліта України потребує термінового посилення та подолання згубних внутрішніх протистоянь, у тому числі і за мовним принципом, причому, ситуалія склалася така, що рахунок іде не на роки, а на іх місяці, Історія безжалісна до слабких і повільних”.

Г.О. Дичковська(Український державний лісотехнічний університет, м.Львів):

“Національний визвольний рух 20-30-х років приходить до розуміння того, що формування еліти повинно містити три засадничі напрямки: сила, мораль і високий інтелектуальний рівень. Сила, а як її виразник – воля, це та якість, яка дає змогу організувати на свою підтримку більш пасивну масу, протистояти руйнівним тенденціям. Мораль – це та основна риса, яка відрізняє “войовничого грабіжника” від аристократа духу. Високий розвиток інтелекту – необхідність, без якої жодна особа чи група не здатна піднятись над масою, не в стані організувати її, не зможе перейти від сьогочасних тактичних завдань до далекосяжних стратегічних планів. Для витворення аристократичної верстви слід сприяти становленню власної національної еліти із представникі усіх прошарків населення, а також залучати аристократів духу із зрусифікованого середовища та діаспори”.

М.І.Погорілець(Інститут регіональних досліджень НАН України, Львів):

“Специфіка становлення національної еліти в постколоніальний Україні детермінована боротьбою за функціональну єдність національної та суспільної еліти”.

Л.Г.Чорна(Інститут психології АПН України, Київ):

“До поняття “еліти” відноситься : а) високий статус особи у суспільстві оба деякій суспільній групі; б) впливове положення особи у певній сфері людської діяльності; в)формування зазначеного статусу на основі певного виду обдарованості і високих досягнень особи; г) неофіційне присвоєння даного статусу особі, на відміну від її професійного статусу, як оцінка важливості, високої якості, оригінальності діяльності особи.

Процес відбору до еліти має проходити не стихійно, а на основі наукового забезпечення: використання валідних і надійних психологічних методик для відбору дітей в навчальні заклади нового типу, підготовка ускладнених програм навчання для обдарованих дітей, надання умов для спілкування обдарованим особистостям одне з одним, створення концепції виховання обдарованих дітей, філософсько-етичних основ формування еліти в суспільстві, піклування при неї держави.”

Г.І.Лук’янчук (Львівський державний медичний інститут):

“Весь комплекс характеристик еліти можна визначити поняттям “пасіонарність”, як “її органічна здатність до наднапруження”(Л.Гумільов). Еліта служить своєму народові, керуючись ідеальними вартостями, вищими цілями: Бог, Вітчизна, Земля, Слава…”

М.П.Войнаренко(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Корея за час проведення реформ збільшила кількість учбових закладів у 23 рази, а кількість тих хто навчається – у 94 рази. Китай за перших п’ять років реформ створив 400 нових університетів та ще десятки тисяч спеціалістів направив на перепідготовку в кращі університети світу. Результати такиї політики нині відомі у світі, що ще раз підтверджує необхідність зміни пріоритетів в оцінці суспільної праці при реформуванні вітчизняної економіки на користь розумової, як основної умови майбутнього формування інтелектуального потенціалу української нації”.

Н.П.Гончарова(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Становище в галузі формування і розвитку інтелектуального потенціалу надзвичайно загострилося. Це підтверджує лише один приклад. За кількістю зареєстрованих патентів, в розрахунку на чисельність наукових працівників, Україна приблизно в 15-30 разів відстає від середніх показників США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції. У зв’язку з відзначеним необхідно, на нашу думку забезпечити не тільки збереження інтелектуального ядра, але і його подальше відтворення. Пріоритет слід надати переспективним програмам з сучасних інформаційних технологій, дослідженням в галузі фізики, високих енегрій, термояденому синтезу, геному людини.

Формування національної еліти – це насамперед проблема виховання особистості. А особистість виростає в певному духовному середовищі, при створенні особливого естетичного і морально-психологічного поля. Представник інтелектуальної еліти є, як правило ідеалістом у високому значенні цього слова, для якого велике значення мають такі поняття, як сенс життя, добропорядність. Виховання еліти на національній традиції закладає основу морального імперативу особистості: не зловживай службовим становищем, не зраджуй інтереси суспільства, піклуйся про добробут держави”.

Т.В.Іванова(Сумський державний університет):

“На даному етапі розвитку людства реальними суб’єктами взаємодії з навколишнім середовищем можуть стати порівняно невеликі соціальні групи – нова еліта суспільства. Психологічні особливості цієї групи – інтелект як спроможність прогнозувати наслідки будь-яких соціальних перетворень; відповідальність за свої дії, що можуть мати вплив на долі багатьох людей; активність, тобто з одного боку, розвиток власних внутрішніх потенцій, з другого – потреба до співучасті в подіях зовнішнього світу. Постійне підживлення національними традиціями – умова збереження елітою здібності до саморозвитку та творчості. З іншого боку еліта повинна мати спроможність вести діалог у всепланетному масштабі. Українська еліта, як свідчать історичні факти, спроможна опанувати інформаційним кодом інших культур і саме тому – взяти на себе місію організації діалогу між іншими народами”.

Ю.М.Канигін(НАН України, м.Київ):

“Є такі кардинальні “певісні” проблеми організації науки в тій чи іншій державі, як широта фронту досліджень та його структура. Чи повинна Україна забезпечити дослідження по всьому фронту, чи може вона в цьому відношенні зрівнятися, наприклад з США, Японією або, скажімо, з Росією? Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити(свою) широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби та пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути тільки один – загальнонаціональні інтереси, становище, яке склалося та перспективне становище України у світовому науковому суспільстві, її цілі в історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. Мова йде, по суті, про новий – “холістський” підхід до науки, відповідно якому вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її “головою”, “мислячим органом” (поряд з освітою, інформатикою та управлінням). В цілому мова йде про перехід від загально-союзного наукового комплексу до національно-українського, котрий, безумовно повинен бути оптимально “вписаний” у європейську та світову наукову системи”.

С.О.Цапок(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Становлення української політичної нації, формування її інтелектуального потенціалу вимагає вирішення цілого ряду проблем, включаючи лінгвістичну. Вирішення цієї проблеми вбачається не в “упованні” на можливе в майбутньому підвищення самосвідомості люмпенізованих мас, а в затвердженні на найвищому держаному рівні адекватних цілям державотворення і обов’язкових для всіх регіонів країни лінгвістичного планування і лінгвістичної політики.”

О.М.Білик(Бердянський педінститут):

“Як і в більшості постколоніальних країн, еліта України в багатьох регіонах є компрадорською та у великій мірі денаціоналізованою. Справі державотворення заважають також комуністичні ілюзії деяких груп населення. Потрібен час і копітка робота.”

Г.Д.Гулянович(Інститут національних відносин і політології НАН України, Київ): “Довгий період існування УРСР зробив можливим виховати у наших громадян не лише територіальний патріотизм, навіть якщо він не національний (на початку століття це був патріотизм в рамках окремих регіонів України, а не в цілому), але й підготував міцний шар партійно-бюрократичної верхівки, яка підтримала прагнення до незалежності. Проте ця бюрократія не зуміла провести економічні реформи, в наслідок чого саме зі сфери економіки існує небезпека існуванню держави. На арену вийшло нове покоління національної еліти, яке не така ура-патріотична, проте більш прагматична. Формування молодої еліти буде дуже далеким від принципів соціальної справедливості. Але ступінь компромісу в цій галузі буде залежати від того, яким чином пройдуть економічні і політичні реформи в нашій країні”.

Л.М.Щетиніна(Миколаївський обласний інситут улосконалення вчителів):

“Формування еліти – складна і копітка справа. У багатьох країнах світу є усталені програми відбору, виховання і навчання талановитої молоді. Скажімо, у США у 1972 році засноване федеральне управління з питань виховання обдарованих дітей. До того ще 14 недержавних установ, з’єднанаих асоціацією, займаються цією ж справою. Підтримка талановитої молоді здіснюється на всих вікових етапах: дитина – школяр – студент – фахівець. Відбирають дітей за допомогою тестування. Дослідження показують, що 94-96% дітей здібні, а 2-3% талановиті.

Виховання майбутньої еліти слід вести на засадах патріотизму. При цьому держава повинна не тільки забезпечити добрі умови для навчання і виховання талановитих дітей, але дати їм впевнеість, що вони завжди будуть мати гідні умови життя. Треба створити національний фонд підтримки талановитої молоді, щоб не заглядала вона у благодійні фонди на зразок Соросівських”.

В.І.Яременко(Технологічний університет Поділля, м.Хмельницький):

“Українську елітність варто сприймати передусім в морально-духовному сенсі, без фахової чи виробничої диференціації. Під це визначення не повинні потрапити сучасні нувориші або інтелігенція як така, Основні критерії – вірність українській традиції, висока моральність, конгеніальність. Провідна верства не структурується, а поступово організується у формі періодичних, авторитетних форумів і відкритих клубів, за допомогою яких спрямовується громадська думка. Динамізм має стати сутнісною ознакою елітизації українського суспільства та основним аргументом на доказ суспільної значимості процесу”.

М.В.Шаповаленко(Харківський державний політехнічний університет):

“Найважливішою функцією еліти є функція вироблення зразків людської поведінки, на які повинні орієнтуватися всі члени суспільства. Без соціальної еліти, яка дає зразки такої поведінки, розвиток суспільства стає непердбачуваним і нестабільним.

Традиційні суспільства формували свої еліти за статусом спорідненості. У відкритому суспільстві еліти формуються на основі престижу, професіоналізму і конкурентності. Але і в традиційному, і у відкритому суспільствах ядром формування є культурні традиції.

Сучасне українське суспільство, яке опинилося в “транзитній зоні”, “зоні вибору”, і нагадуючи за багатьма економічними і технологічними показниками країну “третього ешелону модернізації”, шукає свою еліту. Одним з векторів цього пошуку є зруйнування радянської традиції, зміна стереотипів і спроба сконструювати свою “дискретну” спадкоємність”.

Ж.В.Поплавська(Державний університет “Львівська політехніка”):

“Правомірним є, на наш погляд, використання філософського підходу Хосе Ортеги – і – Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.

Найважливішою фазою правління будь-якої системи економіки є прийняття рішення про цілі такої системи і стратегії їх досягнення, в основі якого лежить вибір. Зміст стратегічного вибору в реальних ситуаціях полягає в пошуку і формуванні альтернатив економічного розвитку, що і здійснює еліта.

Головна елітарна риса – це самодисципліна, тому еліта – це “шляхетно дисципліновані душі”. Феномен еліти це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші”.

О.В.Стяжкіна(Донецька державна академія управління):

“За радянських часів поняття “культурна еліта” офіційно не існувало, але до нього зараховували себе в першу чергу керівники і чиновники від культури, тобто все та ж партійна еліта. Ця штучна культурна еліта протистояла справжній культурній еліті, що існувала в напівлегальних умовах, зберігала і вдосконалювала дійсні цінності культури (так, професор філології, шановний критик, член Спілки письменників І.Стебун виступав свідком на процесі О.Тихого в м.Дружківці Донецької області)”.

О.В.Караванський(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Розглянемо питання про інтелектуальний потенціал України, як базу для формування еліт різних напрямків людської діяльності – політичної, військової, економічної, наукової, освітянської, медичної, сільськогосподарської, духовної тощо, у двох аспектах. По-перше, зробимо спробу охарактеризувати наслідки імперської політики Росії і СРСР щодо України у формуванні її інтелектуального потенціалу в національному плані. По-друге, оцінити освітній рівень українства (на прикладі галузі науки) у порівнянні з народами інших націй колишнього СРСР.

В 1989 році в Україні за результатами перепису на тисячу працюючих українців вищу освіту мали 117 чоловік, а на тисячу росіян – 201 чоловік, серед міського населення, відповідно: 154 і 218 чоловік. Працююче населення корінної національності в Україні в усіх галузях народного господарства складало 71,8%. Однак в тих галузях, де зосереджено інтелектуальний потенціал, частина українців є значно меншою. Так, їх частка в галузі освіти складає 70,4%, в охороні здоров’я – 68,9%, в промисловості – 69,3%, в культурі і мистецтві – 68,7%, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні 64,4%, в галузях науки і наукового обслуговування – лише 59,1%. Проте в сільському господарстві, де переважає важка рутинна праця, українців зайнято 84,3%. Для порівняння наведемо аналогічні дані по Росії, де частка росіян, працюючих в усіх галузях народного господарства складає 81%. В галузях значного інтелектуального насичення частка росіян виглядає так: в галузях науки і наукового обслуговування – 87,8%, інформаційно-обчислювальго обслуговування – 86,1%, промисловості – 84,5%, охорони здоров’я – 81,6%, культури і мистецтва – 80,9%, народної освіти – 80,2%. Проте в сільському господарстві Росії росіян зайнято лише 69,4%.

Зупинимося детальніше на національній структурі наукових працівників колишнього СРСР, кількість яких поряд з іншими критеріями, є мірилом науково-технічного розвитку крани, інтелекту нації. Українців-науковців на початок 1988р. на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен – 71, грузин – 68, росіян – 71, естонців – 62, латишів – 51, литовців – 44, а євреїв – 430. Науковців з вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадало в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів – 32, вірмен – 28, росіян – 22, естонців – 31, латишів – 23, литовців – 21, азербайджанців – 16, а євреїв – 219. Отже, як бачимо, українська нація за насиченістю науковцями і вченими з науковим ступенем значно відстає від багатьох націй СРСР. Що стосується ситуації з докторами і кандидатами наук України, то слід зазначити, що насиченісь України спеціалістами з науковим ступенем досить низька у порівнянні з іншими країнами, які утворились на базі республік колишнього СРСР, не кажучи вже про більш розвинені в економічному і науково-технічному плані держави. На 10 тис. зайнятих у народному господарстві тут(в Україні) припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії – 56, Грузії – 53, Росії – 49, Азербайджані – 39, Латвії – 40.

Слід зазначити, що теперішнє відношення керівництва України, як уже суверенної держави до науковців і творчої інтелігенції в цілому може призвести до незворотньої руйнації інтелектуального потенціалу. В недавній доповіді Світового банку відзначалося, що внесок освіти в економічне зростання, як показують статистичні оцінки, може досягати 33% загального приросту ВНП. Ці резерви економічного зростання поки що належно не використовуються”.

В.П.Кирилюк(Львівський даржавний університет ім. Ів.Франка):

“Сучасний поділ науки на “академічну”, “вузівську” і “галузеву” відповідно до фінансування з єдиного державного джерела через різні відомства є штучним і не відповідає ні інтересам науки, ні держави в цілому. Стратегічний шлях розвитку науки в Україні, як підказує світовий досвід і дії деяких країн СНД, полягає в поєднанні всіх її відгалужень між собою і з вищою освітою”.

О.Ф.Коновець(Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України, м.Київ):

“Нині, як свідчать факти, плинність наукового інтелекту загрожує стати національною катастрофою для України. Досить сказати, що лише в 1992 році з Національної Академії наук України виїхало за кордон понад 350 вчених, з них близько половини – на постійне проживання. У 1993р. Кількість науковців-емігрантів, які не повернулися на Україну, ще збільшилася маже вдвічі. Якщо за останні 5 років число спеціалістів всіх категорій у сфері науки зменшилася в Україні на 15%, то молодих дослідників – на 30%. Отже, відбувається швидке “старіння” дослідницьких колективів. Є цілком очевидним, що процеси еміграції українських вчених будуть посилюватися. Адже бюджет на науку в Україні невпинно скорочується, фізично і морально старіє її технологічна база, а на оновлення не вистачає коштів. Де ж вихід? Можливі дві позиції суспільства: або стратегія невтручання, або стратегія активних дій, активної регуляції процесу. Нині готуються до прийняття Верховною Радою України ряд актуальних Законів: “Про статус наукового працівника і наукової організації”, “Про науково-технічну інформацію”.

Д.Д.Зербіно(Львівський медичний інститут):

“Пропонується така градація наукової еліти: 1. Вчений-енциклопедист. Це вчений-читач, епізодичний дослідник. Він дає ідеї і теми для співпрацівників, які народжуються в нього як екстраполяція прочитаної літератури. Наукову роботу провадить час від часу. Відомі вчені-енциклопедисти, що підготували десятки кандидатів і докторів наук, але не створили своєї наукової школи. Не було великих ідей, гіпотез. Розкид тем, методів був досить значним. Це – дерево науки, але зі слабким нерозвиненим корінням. 2. Вчений-дослідник. Все його життя сконцентроване на пошуку, експериментах, дослідженнях. Це справжній вчений. Він постійно працює, шукає, досліджує, сумнівається, породжує гіпотези, будує концепції, створює теорії, висуває ідеї. Це – вчений-лідер, який працює в одному-двох фундаментальних напрямках. 3.Вчений-філософ. Прагне до узагальнень, нерідко на основі конкретних досліджень, що провели інші. Він добре аналізує, синтезує і пише, добрий теоретик, може запропонувати гіпотези, теорії, концепції. 4. Вчений-адміністратор повністю переходить на адміністративну роботу, але любить науку, людей науки. 5. Вчений-викладач. Його робота зосереджена в основному на педагогічній діяльності”.

О.С.Чмир(Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ):

“Україна має більше, ніж 1300 науково-дослідних установ (114 академічних, 148 навчальних та 970 галузевих), в яких працювало понад 650 тис.чол. в тому числі 7 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Науково-технічний потенціал має різнопрофільну орієнтацію і конкурентноспроможні розробки в дуже багатьох галузях, зокрема в таких традиційних для світового наукового суперництва, як ядерна фізика, космічні дослідження, порошкова металургія, біологія і медицина. Але фінансування науки з держбюджету постійно зменшується, заробітна плата науковців становить у перерахунку за поточним ринковим курсом 85-120 доларів США на місяць, відплив дипломованих спеціалістів за кордон складає 30-35 тис. чол. на рік. Все це призводить до зменшення елітного інтелектуального прошарку нації.

Серед ефективних шляхів припинення дії таких загрозливих для безпеки України тенденцій – створення науково-технічних зон (НТЗ). Світовий досвід показує, що за рахунок діяльності НТЗ, незалежно від їх форми та території, різним країнам вдавалося не тільки сконцентрувати науково-технічний потенціал, але і створити максимально сприятливі умови для його закріплення і самореалізації. НТЗ в Україні можуть мати різні форми – технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів (регіональні іноваційні центри) , технологічних, дослідницьких, промислових парків (науково-виробничі парки), інкубаторів та опорних іноваційних центрів.

Найбільш підготовленими для створення науково-технічних зон в Україні є міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса”.

В.С.Грицевич (Львівський державний університет ім. Ів. Франка):

“Формування національної інтелектуальної еліти безумовно є багатокомпонентною, комплексною справою, але вважаю за необхідне виділити в ній наступні моменти.

1. Найголовнішим є пропаганда інтелектуальності, пропаганда примату духовного над матеріальним.

2. Важливим є повернення на Батьківщину того інтелектуального потенціалу , який з різних причин опинився за її межами.

3. Дуже ефективним засобом виховання майбутніх елітних кадрів є проведення інтелектуальних конкурсів, як професійних так і популярних. Це справа наукових кіл, національного телебачення і преси.”

Л.А.Шаповал(Харківський автомобільно-шляховий технічний університет):

“В Україні нова національна еліта повинна бути незалежною від системи. Головним же критерієм її фомування мають бути не аби які індивідуальні здібності. При формуванні еліти, того, що має бути кращим, талановитішим, професійнішим у державі, більш значним повинна бути не національність, яку має кожен, а видитні здібності – дар Божий. Саме ті, хто обдарований здібностями і хто зумів розвинути їх ц собі, повинен у першу чергу складати національну еліту. Все краще і нам треба залучати, а не відштовхувати за національною ознакою. Таким чином еліті українського суспільства зовсім не обов’язково бути виключно національною за складом, але обов’язково вона повинна бути національною за своїм духом”.

В.Й.Здоровега(Львівський державний університете ім. Ів.Франка):

“ Відродження нації означає формування еліти, здатної мислити небанально. Проблема багатоаспектна, оскільки включає у себе пошук і визовання талантів. Їх високу вимогливість до себе ( за Ортегою-і-Гасетом до еліти відноситься той, хто вимагає від себе більше, ніж інші і бере на себе нові труднощі й обов’язки), а також вміння творчо мислити, аналізувати, прогнозувати”.

В.М. Шилов(Сумський дежавний університет):

“Конкуренція націй являє собою конкуренцію національних культур. Еліта нації – це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. В силу цього саме модернізаторські зусилля еліт забезпечують виживання, конкурентноспроможність націй. Іншими словами, конкуренція націй значною мірою являє конкуренцію національних еліт. Недостатність конкурентноспроможності української еліти пов’язана з рядом обставин : відтоком кращих представників української еліти до колишньго союзного центру, тим, що українську інтелігенцію складають здебільшого інтелігенти першого покоління, як правило, виходці з села. На сьогодні ситуація не стала кращою. Криза суспільства викликала погіршення умов життя еліти, що провокує відтік її за межі держави. Скорочення асигнувань на освіту і науку продовжує зниження якості інтелігенції. Яка є головним ресурсом формування еліти. Національна еліта України потребує термінового посилення та подолання згубних внутрішніх протистоянь, у тому числі і за мовним принципом, причому, ситуалія склалася така, що рахунок іде не на роки, а на іх місяці, Історія безжалісна до слабких і повільних”.

Г.О. Дичковська(Український державний лісотехнічний університет, м.Львів):

“Національний визвольний рух 20-30-х років приходить до розуміння того, що формування еліти повинно містити три засадничі напрямки: сила, мораль і високий інтелектуальний рівень. Сила, а як її виразник – воля, це та якість, яка дає змогу організувати на свою підтримку більш пасивну масу, протистояти руйнівним тенденціям. Мораль – це та основна риса, яка відрізняє “войовничого грабіжника” від аристократа духу. Високий розвиток інтелекту – необхідність, без якої жодна особа чи група не здатна піднятись над масою, не в стані організувати її, не зможе перейти від сьогочасних тактичних завдань до далекосяжних стратегічних планів. Для витворення аристократичної верстви слід сприяти становленню власної національної еліти із представникі усіх прошарків населення, а також залучати аристократів духу із зрусифікованого середовища та діаспори”.

М.І.Погорілець(Інститут регіональних досліджень НАН України, Львів):

“Специфіка становлення національної еліти в постколоніальний Україні детермінована боротьбою за функціональну єдність національної та суспільної еліти”.

Л.Г.Чорна(Інститут психології АПН України, Київ):

“До поняття “еліти” відноситься : а) високий статус особи у суспільстві оба деякій суспільній групі; б) впливове положення особи у певній сфері людської діяльності; в)формування зазначеного статусу на основі певного виду обдарованості і високих досягнень особи; г) неофіційне присвоєння даного статусу особі, на відміну від її професійного статусу, як оцінка важливості, високої якості, оригінальності діяльності особи.

Процес відбору до еліти має проходити не стихійно, а на основі наукового забезпечення: використання валідних і надійних психологічних методик для відбору дітей в навчальні заклади нового типу, підготовка ускладнених програм навчання для обдарованих дітей, надання умов для спілкування обдарованим особистостям одне з одним, створення концепції виховання обдарованих дітей, філософсько-етичних основ формування еліти в суспільстві, піклування при неї держави.”

Г.І.Лук’янчук (Львівський державний медичний інститут):

“Весь комплекс характеристик еліти можна визначити поняттям “пасіонарність”, як “її органічна здатність до наднапруження”(Л.Гумільов). Еліта служить своєму народові, керуючись ідеальними вартостями, вищими цілями: Бог, Вітчизна, Земля, Слава…”

М.П.Войнаренко(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Корея за час проведення реформ збільшила кількість учбових закладів у 23 рази, а кількість тих хто навчається – у 94 рази. Китай за перших п’ять років реформ створив 400 нових університетів та ще десятки тисяч спеціалістів направив на перепідготовку в кращі університети світу. Результати такиї політики нині відомі у світі, що ще раз підтверджує необхідність зміни пріоритетів в оцінці суспільної праці при реформуванні вітчизняної економіки на користь розумової, як основної умови майбутнього формування інтелектуального потенціалу української нації”.

Н.П.Гончарова(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Становище в галузі формування і розвитку інтелектуального потенціалу надзвичайно загострилося. Це підтверджує лише один приклад. За кількістю зареєстрованих патентів, в розрахунку на чисельність наукових працівників, Україна приблизно в 15-30 разів відстає від середніх показників США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції. У зв’язку з відзначеним необхідно, на нашу думку забезпечити не тільки збереження інтелектуального ядра, але і його подальше відтворення. Пріоритет слід надати переспективним програмам з сучасних інформаційних технологій, дослідженням в галузі фізики, високих енегрій, термояденому синтезу, геному людини.

Формування національної еліти – це насамперед проблема виховання особистості. А особистість виростає в певному духовному середовищі, при створенні особливого естетичного і морально-психологічного поля. Представник інтелектуальної еліти є, як правило ідеалістом у високому значенні цього слова, для якого велике значення мають такі поняття, як сенс життя, добропорядність. Виховання еліти на національній традиції закладає основу морального імперативу особистості: не зловживай службовим становищем, не зраджуй інтереси суспільства, піклуйся про добробут держави”.

Т.В.Іванова(Сумський державний університет):

“На даному етапі розвитку людства реальними суб’єктами взаємодії з навколишнім середовищем можуть стати порівняно невеликі соціальні групи – нова еліта суспільства. Психологічні особливості цієї групи – інтелект як спроможність прогнозувати наслідки будь-яких соціальних перетворень; відповідальність за свої дії, що можуть мати вплив на долі багатьох людей; активність, тобто з одного боку, розвиток власних внутрішніх потенцій, з другого – потреба до співучасті в подіях зовнішнього світу. Постійне підживлення національними традиціями – умова збереження елітою здібності до саморозвитку та творчості. З іншого боку еліта повинна мати спроможність вести діалог у всепланетному масштабі. Українська еліта, як свідчать історичні факти, спроможна опанувати інформаційним кодом інших культур і саме тому – взяти на себе місію організації діалогу між іншими народами”.

Ю.М.Канигін(НАН України, м.Київ):

“Є такі кардинальні “певісні” проблеми організації науки в тій чи іншій державі, як широта фронту досліджень та його структура. Чи повинна Україна забезпечити дослідження по всьому фронту, чи може вона в цьому відношенні зрівнятися, наприклад з США, Японією або, скажімо, з Росією? Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити(свою) широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби та пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути тільки один – загальнонаціональні інтереси, становище, яке склалося та перспективне становище України у світовому науковому суспільстві, її цілі в історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. Мова йде, по суті, про новий – “холістський” підхід до науки, відповідно якому вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її “головою”, “мислячим органом” (поряд з освітою, інформатикою та управлінням). В цілому мова йде про перехід від загально-союзного наукового комплексу до національно-українського, котрий, безумовно повинен бути оптимально “вписаний” у європейську та світову наукову системи”.

С.О.Цапок(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Становлення української політичної нації, формування її інтелектуального потенціалу вимагає вирішення цілого ряду проблем, включаючи лінгвістичну. Вирішення цієї проблеми вбачається не в “упованні” на можливе в майбутньому підвищення самосвідомості люмпенізованих мас, а в затвердженні на найвищому держаному рівні адекватних цілям державотворення і обов’язкових для всіх регіонів країни лінгвістичного планування і лінгвістичної політики.”

О.М.Білик(Бердянський педінститут):

“Як і в більшості постколоніальних країн, еліта України в багатьох регіонах є компрадорською та у великій мірі денаціоналізованою. Справі державотворення заважають також комуністичні ілюзії деяких груп населення. Потрібен час і копітка робота.”

Г.Д.Гулянович(Інститут національних відносин і політології НАН України, Київ): “Довгий період існування УРСР зробив можливим виховати у наших громадян не лише територіальний патріотизм, навіть якщо він не національний (на початку століття це був патріотизм в рамках окремих регіонів України, а не в цілому), але й підготував міцний шар партійно-бюрократичної верхівки, яка підтримала прагнення до незалежності. Проте ця бюрократія не зуміла провести економічні реформи, в наслідок чого саме зі сфери економіки існує небезпека існуванню держави. На арену вийшло нове покоління національної еліти, яке не така ура-патріотична, проте більш прагматична. Формування молодої еліти буде дуже далеким від принципів соціальної справедливості. Але ступінь компромісу в цій галузі буде залежати від того, яким чином пройдуть економічні і політичні реформи в нашій країні”.

Л.М.Щетиніна(Миколаївський обласний інситут улосконалення вчителів):

“Формування еліти – складна і копітка справа. У багатьох країнах світу є усталені програми відбору, виховання і навчання талановитої молоді. Скажімо, у США у 1972 році засноване федеральне управління з питань виховання обдарованих дітей. До того ще 14 недержавних установ, з’єднанаих асоціацією, займаються цією ж справою. Підтримка талановитої молоді здіснюється на всих вікових етапах: дитина – школяр – студент – фахівець. Відбирають дітей за допомогою тестування. Дослідження показують, що 94-96% дітей здібні, а 2-3% талановиті.

Виховання майбутньої еліти слід вести на засадах патріотизму. При цьому держава повинна не тільки забезпечити добрі умови для навчання і виховання талановитих дітей, але дати їм впевнеість, що вони завжди будуть мати гідні умови життя. Треба створити національний фонд підтримки талановитої молоді, щоб не заглядала вона у благодійні фонди на зразок Соросівських”.

В.І.Яременко(Технологічний університет Поділля, м.Хмельницький):

“Українську елітність варто сприймати передусім в морально-духовному сенсі, без фахової чи виробничої диференціації. Під це визначення не повинні потрапити сучасні нувориші або інтелігенція як така, Основні критерії – вірність українській традиції, висока моральність, конгеніальність. Провідна верства не структурується, а поступово організується у формі періодичних, авторитетних форумів і відкритих клубів, за допомогою яких спрямовується громадська думка. Динамізм має стати сутнісною ознакою елітизації українського суспільства та основним аргументом на доказ суспільної значимості процесу”.

М.В.Шаповаленко(Харківський державний політехнічний університет):

“Найважливішою функцією еліти є функція вироблення зразків людської поведінки, на які повинні орієнтуватися всі члени суспільства. Без соціальної еліти, яка дає зразки такої поведінки, розвиток суспільства стає непердбачуваним і нестабільним.

Традиційні суспільства формували свої еліти за статусом спорідненості. У відкритому суспільстві еліти формуються на основі престижу, професіоналізму і конкурентності. Але і в традиційному, і у відкритому суспільствах ядром формування є культурні традиції.

Сучасне українське суспільство, яке опинилося в “транзитній зоні”, “зоні вибору”, і нагадуючи за багатьма економічними і технологічними показниками країну “третього ешелону модернізації”, шукає свою еліту. Одним з векторів цього пошуку є зруйнування радянської традиції, зміна стереотипів і спроба сконструювати свою “дискретну” спадкоємність”.

Ж.В.Поплавська(Державний університет “Львівська політехніка”):

“Правомірним є, на наш погляд, використання філософського підходу Хосе Ортеги – і – Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.

Найважливішою фазою правління будь-якої системи економіки є прийняття рішення про цілі такої системи і стратегії їх досягнення, в основі якого лежить вибір. Зміст стратегічного вибору в реальних ситуаціях полягає в пошуку і формуванні альтернатив економічного розвитку, що і здійснює еліта.

Головна елітарна риса – це самодисципліна, тому еліта – це “шляхетно дисципліновані душі”. Феномен еліти це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші”.

О.В.Стяжкіна(Донецька державна академія управління):

“За радянських часів поняття “культурна еліта” офіційно не існувало, але до нього зараховували себе в першу чергу керівники і чиновники від культури, тобто все та ж партійна еліта. Ця штучна культурна еліта протистояла справжній культурній еліті, що існувала в напівлегальних умовах, зберігала і вдосконалювала дійсні цінності культури (так, професор філології, шановний критик, член Спілки письменників І.Стебун виступав свідком на процесі О.Тихого в м.Дружківці Донецької області)”.

О.В.Караванський(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Розглянемо питання про інтелектуальний потенціал України, як базу для формування еліт різних напрямків людської діяльності – політичної, військової, економічної, наукової, освітянської, медичної, сільськогосподарської, духовної тощо, у двох аспектах. По-перше, зробимо спробу охарактеризувати наслідки імперської політики Росії і СРСР щодо України у формуванні її інтелектуального потенціалу в національному плані. По-друге, оцінити освітній рівень українства (на прикладі галузі науки) у порівнянні з народами інших націй колишнього СРСР.

В 1989 році в Україні за результатами перепису на тисячу працюючих українців вищу освіту мали 117 чоловік, а на тисячу росіян – 201 чоловік, серед міського населення, відповідно: 154 і 218 чоловік. Працююче населення корінної національності в Україні в усіх галузях народного господарства складало 71,8%. Однак в тих галузях, де зосереджено інтелектуальний потенціал, частина українців є значно меншою. Так, їх частка в галузі освіти складає 70,4%, в охороні здоров’я – 68,9%, в промисловості – 69,3%, в культурі і мистецтві – 68,7%, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні 64,4%, в галузях науки і наукового обслуговування – лише 59,1%. Проте в сільському господарстві, де переважає важка рутинна праця, українців зайнято 84,3%. Для порівняння наведемо аналогічні дані по Росії, де частка росіян, працюючих в усіх галузях народного господарства складає 81%. В галузях значного інтелектуального насичення частка росіян виглядає так: в галузях науки і наукового обслуговування – 87,8%, інформаційно-обчислювальго обслуговування – 86,1%, промисловості – 84,5%, охорони здоров’я – 81,6%, культури і мистецтва – 80,9%, народної освіти – 80,2%. Проте в сільському господарстві Росії росіян зайнято лише 69,4%.

Зупинимося детальніше на національній структурі наукових працівників колишнього СРСР, кількість яких поряд з іншими критеріями, є мірилом науково-технічного розвитку крани, інтелекту нації. Українців-науковців на початок 1988р. на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен – 71, грузин – 68, росіян – 71, естонців – 62, латишів – 51, литовців – 44, а євреїв – 430. Науковців з вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадало в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів – 32, вірмен – 28, росіян – 22, естонців – 31, латишів – 23, литовців – 21, азербайджанців – 16, а євреїв – 219. Отже, як бачимо, українська нація за насиченістю науковцями і вченими з науковим ступенем значно відстає від багатьох націй СРСР. Що стосується ситуації з докторами і кандидатами наук України, то слід зазначити, що насиченісь України спеціалістами з науковим ступенем досить низька у порівнянні з іншими країнами, які утворились на базі республік колишнього СРСР, не кажучи вже про більш розвинені в економічному і науково-технічному плані держави. На 10 тис. зайнятих у народному господарстві тут(в Україні) припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії – 56, Грузії – 53, Росії – 49, Азербайджані – 39, Латвії – 40.

Слід зазначити, що теперішнє відношення керівництва України, як уже суверенної держави до науковців і творчої інтелігенції в цілому може призвести до незворотньої руйнації інтелектуального потенціалу. В недавній доповіді Світового банку відзначалося, що внесок освіти в економічне зростання, як показують статистичні оцінки, може досягати 33% загального приросту ВНП. Ці резерви економічного зростання поки що належно не використовуються”.

В.П.Кирилюк(Львівський даржавний університет ім. Ів.Франка):

“Сучасний поділ науки на “академічну”, “вузівську” і “галузеву” відповідно до фінансування з єдиного державного джерела через різні відомства є штучним і не відповідає ні інтересам науки, ні держави в цілому. Стратегічний шлях розвитку науки в Україні, як підказує світовий досвід і дії деяких країн СНД, полягає в поєднанні всіх її відгалужень між собою і з вищою освітою”.

О.Ф.Коновець(Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України, м.Київ):

“Нині, як свідчать факти, плинність наукового інтелекту загрожує стати національною катастрофою для України. Досить сказати, що лише в 1992 році з Національної Академії наук України виїхало за кордон понад 350 вчених, з них близько половини – на постійне проживання. У 1993р. Кількість науковців-емігрантів, які не повернулися на Україну, ще збільшилася маже вдвічі. Якщо за останні 5 років число спеціалістів всіх категорій у сфері науки зменшилася в Україні на 15%, то молодих дослідників – на 30%. Отже, відбувається швидке “старіння” дослідницьких колективів. Є цілком очевидним, що процеси еміграції українських вчених будуть посилюватися. Адже бюджет на науку в Україні невпинно скорочується, фізично і морально старіє її технологічна база, а на оновлення не вистачає коштів. Де ж вихід? Можливі дві позиції суспільства: або стратегія невтручання, або стратегія активних дій, активної регуляції процесу. Нині готуються до прийняття Верховною Радою України ряд актуальних Законів: “Про статус наукового працівника і наукової організації”, “Про науково-технічну інформацію”.

Д.Д.Зербіно(Львівський медичний інститут):

“Пропонується така градація наукової еліти: 1. Вчений-енциклопедист. Це вчений-читач, епізодичний дослідник. Він дає ідеї і теми для співпрацівників, які народжуються в нього як екстраполяція прочитаної літератури. Наукову роботу провадить час від часу. Відомі вчені-енциклопедисти, що підготували десятки кандидатів і докторів наук, але не створили своєї наукової школи. Не було великих ідей, гіпотез. Розкид тем, методів був досить значним. Це – дерево науки, але зі слабким нерозвиненим корінням. 2. Вчений-дослідник. Все його життя сконцентроване на пошуку, експериментах, дослідженнях. Це справжній вчений. Він постійно працює, шукає, досліджує, сумнівається, породжує гіпотези, будує концепції, створює теорії, висуває ідеї. Це – вчений-лідер, який працює в одному-двох фундаментальних напрямках. 3.Вчений-філософ. Прагне до узагальнень, нерідко на основі конкретних досліджень, що провели інші. Він добре аналізує, синтезує і пише, добрий теоретик, може запропонувати гіпотези, теорії, концепції. 4. Вчений-адміністратор повністю переходить на адміністративну роботу, але любить науку, людей науки. 5. Вчений-викладач. Його робота зосереджена в основному на педагогічній діяльності”.

О.С.Чмир(Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ):

“Україна має більше, ніж 1300 науково-дослідних установ (114 академічних, 148 навчальних та 970 галузевих), в яких працювало понад 650 тис.чол. в тому числі 7 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Науково-технічний потенціал має різнопрофільну орієнтацію і конкурентноспроможні розробки в дуже багатьох галузях, зокрема в таких традиційних для світового наукового суперництва, як ядерна фізика, космічні дослідження, порошкова металургія, біологія і медицина. Але фінансування науки з держбюджету постійно зменшується, заробітна плата науковців становить у перерахунку за поточним ринковим курсом 85-120 доларів США на місяць, відплив дипломованих спеціалістів за кордон складає 30-35 тис. чол. на рік. Все це призводить до зменшення елітного інтелектуального прошарку нації.

Серед ефективних шляхів припинення дії таких загрозливих для безпеки України тенденцій – створення науково-технічних зон (НТЗ). Світовий досвід показує, що за рахунок діяльності НТЗ, незалежно від їх форми та території, різним країнам вдавалося не тільки сконцентрувати науково-технічний потенціал, але і створити максимально сприятливі умови для його закріплення і самореалізації. НТЗ в Україні можуть мати різні форми – технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів (регіональні іноваційні центри) , технологічних, дослідницьких, промислових парків (науково-виробничі парки), інкубаторів та опорних іноваційних центрів.

Найбільш підготовленими для створення науково-технічних зон в Україні є міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса”.

С.І.Губар (Черкаський інженерно-технологічний інститут)

Утворення і становлення української державності в вирішальній мірі визначаються наявністю досить потужної і кваліфікованої управлінської (менеджерської) еліти. Але, як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме менеджерська еліта є однією з найслабкіших ланок в системі творення нації, держави. Це—результат як жорстокого колоніального насильства над Україною з боку сильніших сусідів, так і певних, в даному випадку неконструктивних, рис менталітету українців—надмірного індивідуалізму і анархізму, слабкої національної гоноровості, безкрилого користолюбства і прагматизму.

Вивчаючи історію нації, вкрай важливо вивчити не тільки героїку і поетику минулого, але і корінні причини поразок українства і на цій основі виховувати молодь. Ми повинні більш критично оцінити роль козацтва в історії України, і особливо роль менеджерської козацької еліти—старшини. Крах УНР теж в значній мірі визначався слабкістю українських менеджерів—політичних, громадських, військових.

Сьогодні ми теж бачимо як новороджена українська держава мало не конає в руках сучасної управлінської еліти.

В.П.Петренко (Івано-Франківський державний технічний університет нафти і газу)

Тривала, неконструктивна і некомпетентна кампанія критики “адміністративно-командної” системи, “бюрократів” і “апаратників” замість виваженої політики реформування управлінських структур всіх рівнів і сфер діяльності продовжує негативно впливати на формування національної еліти господарсько-фінансового спрямування.

Господарсько-фінансова еліта повинна оцінюватись державою як інтелектуальний ресурс стратегічного характеру, який потребує мобілізації і розвитку, відповідних інвестицій і мотивацій, а не як робоча сила, затрати на яку необхідно мінімізувати. Тільки при цій умові може бути створена еліта ринково-орієнтованих керівників.

С.В.П’ясецька-Устич (Ужгородський державний університет)

Нинішній якісний склад працівників АПК викликає велику занепокоєність. Соціологічні обстеження фермерських господарств показали, що більшість їх власників за рівнем технічних, технологічних та економічних знань не відповідають не тільки перспективним, але й сучасним вимогам виробництва.

На це необхідно звернути увагу тому, що за експертними оцінками протягом наступних 3-5 років в Україні можуть виникнути до 40 тисяч фермерських господарств, ефективність господарювання яких в значній мірі залежатиме від професійно-кваліфікаційного рівня майбутніх фермерів.

Д.І.Пона (Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці НАН та Міністерства праці України (м. Київ)

Згідно перепису населення колишнього Союзу у 1970 році, в Україні на 1000 жителів республіки віком 15 років і більше мали вищу і середню (повну та неповну) освіту 552 особи, в т.ч. вищу—45, середню повну та неповну—507 осіб. В ті часи Україна за відповідними рівнями освіти займала з-поміж 15 союзних республік десяте, сьоме і дев’яте місця. Щодо перепису населення в 1989 р., то Україна посідала вже дванадцяте, дев’яте і одинадцяте місця. В цілому, за загальноосвітнім рівнем Україну випереджали: Вірменія, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Туркменистан, Киргизстан, Латвія, Казахстан, Таджикистан, Російська Федерація та Естонія. Щодо вищої освіти, то населення України, в пропорційному відношенні поступається: Грузії, Вірменії, Естонії, Латвії, Російській Федерації, Білорусії, Литві та Азербайджану. Таким чином, чим довше Україна перебувала в освітній системі Союзу, тим більше потенційно втрачала в інтелектуальному розвитку. Діяв так званий, механізм “вирівнювання”, за яким більш розвинену в інтелектуальному відношенні Україну влада “підтягувала” за межі нижчого рівня менш розвинених республік. Відповідно статистичним показникам у 1960 р. в Україні нараховувалось 37,7 тис. загальноосвітніх шкіл, а через три десятиліття, у 1992 р. їх кількість становила 22,0 тис., скорочення сягнуло 41,7%.

Щодо конкурсної системи відбору абітурієнтів, то вона вказує на втрату престижу професій вищої кваліфікації. Якщо в 1980 р. конкурс заяв в цілому у вузах України складав 203 на 100 запланованих місць, то в 1993 р. лише 168. Неймовірно, але факт, що в умовах становлення ринкових відносин конкурс на опанування професіями в галузі економіки і права не зростає, а різко зменшується: з 267 у 1980 р. до 173 у 1993 р. Навіть традиційно престижні професії в галузі мистецтва та медицини не викликають зацікавленості у молоді, конкурс на які зменшився у 1993 р. відповідно до 1980 р. на 33,6 і 16,1%. Зменшення конкурсу у вузи України відбувається одночасно з абсолютним скороченням загальної чисельності студентів (з 447,2 тис. чол. у 1987 р. до 383,0 тис. чол. у 1992 р.). Домінуючим чинником такого стану формування інтелектуального потенціалу є економічна невідповідність рівня оплати праці рівневі витрат інтелектуальної праці, яка на протязі радянської доби, а також в часи державності України оцінюється значно нижче межі її відтворення і коштує дешевше простої праці. Рівень оплати праці в науці та науковому обслуговуванні у 1993 р. сягав лише 76,8% середньої заробітної праці в промисловості, а у вугільній промисловості в 1992 р. цей показник був майже втричі вищий стосовно науковців. Такий стан оплати праці наукової еліти є загрозливим явищем і веде до вимивання інтелектуального потенціалу країни. Щоб ліквідувати цей процес, необхідно відмовитися від спотвореної державної концепції оплати праці, у відповідності з якою складна творча праця оцінюється значно нижче, ніж проста, а механізм стимулювання праці спрямований на зведення заробітної плати до її максимально-мінімального рівня, тому що безумовно цей економічний нонсенс зруйновує підвалини формування інтелектуального потенціалу України.

І.І.Топішко (Львівський сільськогосподарський інститут)

Фінансово-промислова еліта в розвинених в економічному відношенні країнах світу є продуктом довготривалого, навіть в історичному аспекті, періоду їх розвитку. Вона є як наслідком, так і необхідною передумовою функціонування ринкової системи господарювання.

Становлення фінансового капіталу і фінансової еліти України грунтується на принципах, які не завжди і не в усьому вписуються в загальносвітовий контекст цього процесу, а також на принципах, які не відповідають як загальнонаціональним, загальнодержавним інтересам, так і інтересам переважаючої частини населення.

По-перше, процес становлення вітчизняної фінансової еліти відірваний від трудової основи. Праця, за твердженням Адама Сміта, є основою всякої власності взагалі. У нас же формування підприємницьких структур відбувається на розподільчій і перерозподільчій основах. В Україні, як і в деяких інших постсоціалістичних державах, ми спостерігаємо сьогодні ренесанс меркантилізму. Причому меркантилізм вітчизняного зразка кінця XX століття є регресом навіть порівняно з меркантилізмом зразка XVII ст. Процес первісного нагромадження капіталу в Європі, не будучи ідеальним явищем, в якому були широко розповсюджені елементи прямого піратства і розбою, був підпорядкований все ж таки розвитку національної економіки. Піратство ж в українському варіанті кінця XX століття спрямоване на пограбування власного народу і підпорядковане інтересам і потребам іноземного капіталу.

По-друге, формування національної фінансової еліти відбувається в значній мірі на основі широкого паразитування комерційного сектору на підприємствах державного сектору економіки. Приватні комерційні і банківські структури перекачують з державних і кооперативних підприємств непомірно високу частку суспільного багатства.

По-третє, процес утворення фінансової еліти відбувається за рахунок зубожіння основної маси народу. Різка поляризація суспільства веде до соціальної і політичної дестабілізації суспільства і ставить під загрозу реформи взагалі.

По-четверте, формування фінансової еліти відбувається в значній мірі на компрадорській основі. Значна частина вітчизняного капіталу через ряд об’єктивних і суб’єктивних обставин перекачується за кордон.

По-п’яте, цей процес відбувається на фоні не розвитку, а руйнації створених тяжкою працею попередніх поколінь продуктивних сил. “Прибуток,—стверджував Г.Форд,—завжди повинен іти за виробництвом, а не випереджати його”. У нас же на фоні тотального зниження виробництва, його повної деградації спостерігається бум у формуванні приватного капіталу.

Уникнути багатьох негативних проявів в процесі формування підприємницьких структур можна на основі активного використання важелів суспільного і державного регулювання, перш за все дієвого, гласного контролю.

Б.Р.Кияк (Державний комітет України з питань науки, техніки і промислової політики (м.Київ)

У галузі науки у 1994 р. працювало близько 300 тис. осіб, але у порівнянні з 1989 р. чисельність зайнятих у ній скоротилась більше, ніж у два рази. В Україні мешкають і працюють понад 79 тис. науковців, які мають ступені докторів і кандидатів наук, проте постійно займаються науково-дослідною і дослідно-конструкторською роботою лише половина (4,2 та 29,5 тис. осіб з відповідними ступенями).

О.Гринів (Інститут народознавства НАН України (м.Львів)

Проголошення незалежної України в 1991 році відкривало нові можливості для формування національної еліти, усунення від влади компартійно-імперіалістичної еліти. Недосвідченість і схильність до ейфорії нової еліти спричинились до гальмування цього процесу. Компартійна еліта вдалась до мімікрії, віддавши незначні, другорядні посади в уряді націонал-демократам. Інша її частина змінила тактику, вичікуючи слушного моменту. Вже на парламентських виборах 1994 року вона пішла в наступ. Як наслідок було обрано парламент, в якому посіла більшість місць еліта з комуністичної люмпен-інтелігенції. В Україні виникає під різними назвами модернізована компартійна еліта, а економічні важелі захоплюють компрадорські сили.

Формування нової національної еліти не завершено. Цьому не сприяє розпорошеність національно-патріотичних сил і дріб’язкові міжусобиці політичних організацій. Нові перспективи пов’язуються з радикальними економічними перетвореннями, народженням верстви власників, які втілюють матеріальну силу, моральні чесноти й національно-патріотичні традиції.

Л.П.Нагорна

Щоб не збочити знову на манівці тоталітаризму, незалежна українська держава має докорінно змінити ставлення до свого інтелектуального потенціалу. Байдуже, зверхнє ставлення до нього загрожує не лише “відпливом умів”, але цілковитою соціально-культурною дегенерацією соціуму. Такий перший урок, що випливає з сумного досвіду 20-20-х рр.

Другий урок. Суспільство, що хоче йти шляхом демократії, не повинно боятися наявності опозиційної контреліти. Значно більше його має непокоїти апатія, зневіра в суспільстві, політична байдужість. Саме на такому грунті виникають найкращі умови для застосування насильства і, відповідно, найгірші—для ефективного формування громадянського суспільства. Не випадково деякі політологи вже сьогодні констатують неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні.

Третій урок вимагає обережного поводження з самими поняттями “еліта”, “інтелектуальний потенціал” тощо. В умовах слабкості держави, яка не зуміла забезпечити своєму народові більш-менш пристойний рівень життя, категорія “еліта” у масовій свідомості асоціюється із некомпетентністю, “прихватизацією”, корупцією та іншими соціальними юідами. Мабуть, не дуже багато важить і інтелектуальний потенціал нації, якщо він не тільки не може допомогти владі зупинити сповзання країни у прірву, але й виявився нездатним уберегти себе від втрати перспективи, постійних принижень. Не створювати нові соціальні міфи, а дбати про політичну освіту народу, його політичну культуру, суспільну злагоду—найвище призначення інтелігенції.

О.І.Романюк (Харківський державний інститут культури)

Будь-яке суспільство має власну політичну еліту—сукупність осіб, що приймають політичні рішення, визначаючи стратегію діяльності державної влади. Специфікою владних відносин в Україні є те, що політична еліта дісталася незалежній державі в спадщину від попереднього режиму. В Українській політології виникло поняття “партія влади”, під якою розуміється неформальне об’єднання колишньої компартійної номенклатури, яка після заборони діяльності КПУ-КПРС консолідувалася на грунті сталих соціальних зв’язків і спільного інтересу в збереженні свого панівного статусу в суспільстві й сьогодні контролює політичну владу в Україні.

“Партія влади” є прагматичною політичною силою, позбавленою будь-яких високих ідеалів.

Перша спроба створення демократичної контреліти, спроможної вибороти в компартійної номенклатури владу, була пов’язана з діяльністю Народного Руху України в той період, коли він виступав як сила, що інтегрувала усі демократичні й партійні елементи українського суспільства. Провідним чинником консолідації демократичної контреліти в межах Руху були політичні змагання з КПУ-КПРС. Заборона останньої негативно вплинула на процес формування контреліти, бо, замаскувавши себе, компартійна номенклатура перехопила з рук Руху ініціативу державотворення. Вустами лідера “партії влади”, колишнього Президента України Л.М.Кравчука, Рухові було запропоновано співпрацю заради розбудови незалежної української держави. Співпраця з “партією влади” стала проблемою, яка розколола Рух і обумовила дезінтеграцію демократичної контреліти.

В той же час під впливом кризи відбулося розшарування в рядах “партії влади”. Одна її частина (переважно радянська та аграрна еліта) вирішила повернутися до дещо модернізованих комуністичних ідеалів. Завдяки їй була відновлена діяльність КПУ. Інша (здебільшого представники директорського корпусу) обрала для себе ідеали ліберального суспільства. Лідером цієї частини є теперішній Президент України Л.Д.Кучма. Запропонована ним концепція радикальних економічних реформ може стати ідейною основою, на якій відбудеться об’єднання усіх демократичних сил суспільства. Створення широкої демократичної коаліції на підтримку реформ дасть можливість плебісцитним шляхом впровадити президентську систему правління і, таким шляхом, суттєво оновити еліту.

І.Я.Тодоров (Донецький державний університет)

Досить мала політична активність і результативність української політичної еліти, незавершеність процесу рекрутування нової еліти, і в той же час першорядне значення цього кроку для державотворення і якісного оновлення посттоталітарного суспільства робить проблему політичної еліти особливо актуальною.

Висока політична ідентифікованість народів країн Центральної і Південно-Східної Європи дає вже перші плідні результати у виході зі скрутного становища. В Україні, на жаль, ситуація інша. Лише невелика частина політичної еліти Галичини та Києва має такі самі орієнтири, що й еліта наших західніх сусідів. Навіть ліберальна частина політичної еліти Сходу, Півдня, Центру нашої країни вважає за доцільне поповнення більш тісного співробітництва з Росією та СНД, не говорячи вже про реваншистські комуно-імперські сили.

Але прихід до влади нової верстви політиків післякравчуківського періоду попри всі негаразди дає сподівання на ліпше майбутнє нашої держави. Базою цих сподівань може бути лише послідовний курс на ринкові реформи та розбудову правової держави і громадянського суспільства.

Б.Т.Личко (Харківський державний університет)

Щоб знайти вихід з глибокої економічної та соціальної кризи, в якій опинилася Україна, потрібна нова політична еліта, що за своїм інтелектуальним потенціалом переважала б колишню.

І.М.Варзар (Український університет харчових технологій (м.Київ)

Сутнісні субстрати і якісні рівні політичної еліти викристалізовуються в призмі закону етноісторичної генези. Суть закону: кожний народ-етнос проходить 4 стадії соціоцивілізаційної зрілості—рід, плем’я, народність, нація. Кожна за “родом” стадія являє собою синтез мінімум двох племен—в народність і т.д. На кожній стадії етномасив народу створює “своє суспільство” і свою політичну громадскість, котрим адекватні свої моделі демократії і політики: на стадії роду створюється джінтільне суспільство з ординською демократією і “військовою” політикою; на стадії племені—попораційне суспільство з вождівською демократією і охлократичною політикою; на стадії народності—попораційне суспільство з популістською демократією і патерналістською політикою; на стадії нації—національне суспільство з загальнонародною демократією і консенсусною політикою.

Політична еліта і є ферментом отих суспільств і вектором еволюції поліетнічних суспільств. Незінтегровані етнічна і політична еліти в контексті поліетнічних суспільств—це перманентно готовий розкритися “ящик Пандори”, а зінтегровані на базі загальногромадянської злагоди (консенсусу)—запорука розбудови в суспільстві цивілізованої громадськості і правової держави.

В.Ю.Васильєв (Вінницький педагогічний інститут)

З кінця XIX—початку XX ст. в середовищі української інтелігенції активно формуються національні політичні партії. Тим самим було покладено початок виникненню української політичної еліти або “національної аристократії”. На Заході і Сході цей період зародження еліти завершився виникненням відповідно Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР). Політична еліта трансформувалась у правлячу верхівку національних держав.

Вдруге за якусь третину століття структурується національна контреліта, репрезентована Організацією Українських Націоналістів (ОУН). Напередодні та в ході Другої світової війни саме лідери ОУН намагались проводити курс політичної незалежності на теренах Західної України всупереч прагненням тоталітарних режимів в СРСР та Німеччині. Однак правлячою елітою Організації Українських Націоналістів стати так і не вдалось завдяки нонконформізму її радикальних керівників в умовах нацистської окупації (1941-44 рр.) та перманетної боротьби з комуністичною системою.

Утвердження в 1920 р. на території центральних і східних українських земель УСРР було не лише політичною поразкою національної еліти, але й передднем її практично поголовного винищення сталінським режимом. Жирну риску під суперечками всередині національного руху часів Української революції підвели табори ГУЛАГу.

З 30-х рр. про себе заявила українська радянська політична еліта (якщо взагалі можна вживати такий термін), що виникла в надрах ВКП(б) КПРС у формі денаціоналізованої політичної бюрократії. Після смерті Сталіна, на рубежі 50-60-х рр., вона зайняла міцні позиції в істеблішменті СРСР. Окремі її групи, наприклад, “дніпропетровська” на чолі з Л.Брежнєвим, проривалась на верхівку політичного Олімпу.

У 60-х рр. в середовищі української інтелігенції починає виникати національна контреліта. Політичне оформлення вона одержала лише в рамках нечисленних груп та протопартій, нещадно гнаних владою. Виникнення незалежної держави—України і вибори останніх років у її представницькі органи викликали циркуляцію політичних еліт. Таким чином відбулось формування структури, яка одержала назву “Партія влади”.

Подібний політичний симбіоз, на наш погляд, продуктивно досліджувати з допомогою класичного у політології підходу Н.Маккіавеллі. Представники “радянської еліти”—це типові “леві” з притаманним їм сильним консерватизмом мислення і опорою на силові методи. Вихідці з “національної еліти” вимушені наслідувати інший тип—”лиса”, оперуючи майстерністю політичних комбінацій. Подібна класифікація досить умовна, однак дозволяє аналізувати внутрішню структуру сучасної політичної еліти України.

О.О.Зарубінський (Вінницький педагогічний інститут)

Саме визначення еліти в сучасній політології та соціології досить неоднозначне. Видатні вчені, і серед них Етціоні, Фройнд, Ортега-і-Гасет, Міхельс, Моска, Парето, Боден, Тойнбі, висувають різні точки відрахунку для формування цього поняття.

Для нинішньої української еліти більшість визначень, запропонованих західними дослідниками, не підходить. Це пояснюється суттєвою відмінністю механізму формування еліти у розвинених країнах Заходу і в Україні, і як наслідок, кардинальною різницею у якісному складі даного прошарку населення.

На нашу думку, визначення сучасної української політичної еліти як найбільш активних у політичному відношенні людей, орієнтованих на владу, організовану меншість суспільства (Москва) або як людей, що володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціальне життя (Дайч).

Л.О.Швець (Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури).

З часу проголошення незалежності України пройшло чимало часу, але проблему визначення пріоритетної національної моделі розвитку все ще не можна вважати скільки-небудь вирішеною.

Ситуація, що склалася в Україні з політичною елітою, обумовлює незвичайний характер реформаційних процесів, що відбуваються лише за тактичними програмами та неясними соціальними гаслами при відсутності чіткої національної моделі суспільного розвитку, яка була б спроможною перетворювати стратегічні цілі. Лише якісні зміни в еліті та суспільстві здатні установити природний стан речей.

М.М.Мацях (Львівський державний університет ім.Ів.Франка)

Широке застосування терміну “військова еліта” досить часто призводить до плутанини, оскільки не завжди зрозуміло, який зміст вкладає той чи інший автор в дане поняття.

Здебільшого під поняттям “військова еліта” розуміють офіцерський корпус армії і флоту.

Не менш поширеним розумінням “військової еліти” є визначення її як добірної групи старших офіцерів (генералів і адміралів), що знаходяться на вищих командних постах, тобто здійснюють реальне управління Збройними силами.

Крім того, військову еліту можна визначити як групу найкращих фахівців у своїй галузі військової діяльності.

Еліту можна визначити також як добірні військові зєднання або роди військ. Тоді елітою можна вважати наприклад, війська столичного гарнізону, аеромобільні війська, національну гвардію тощо.

Кожне з вищенаведених трактувань має свої підстави і свій певний глибокий сенс. Виходячи з цього, очевидно, не можна говорити про військову еліту як щось стале і чітко визначене. Військова еліта, виходячи з самого розуміння поняття “elite”, є добірною частиною Збройних сил.

Т.Б.Жеплинський (Державний університет “Львівська політехніка”)

Елітою вважається не той, хто заради своєї популярності заграє з народом і готовий вволити будь-яку його волю, а хто заради інтересів держави може виступити проти опінії несвідомої більшості і відстояти свою думку. Ледарі і боягузи, навіть високоерудовані, ніколи не можуть бути елітою, бо лише здатність до боротьби є основним її критерієм.

О.О.Волинець (Державний університет “Львівська політехніка”)

З часів проголошення Володимиром Великим християнства урядовою вірою Української держави (988 р.) духовна і світська еліта очолила боротьбу за утворення незалежного патріархату української Церкви. Сюди ще можна зачислити старання княгині Ольги, яка була обізнана з встановленням патріархату в Доростолі (Болгарія) й прагнула мати верховного Пастиря у Києві. За часів Ізяслава II було обрано митрополитом українця Клима Смолятича (1147 р.).

По від’їзді митрополита з Києва і заснування Московського патріархату (1589 р.), що стало причиною підписання Берестейської Унії (1596 р.), в Україні почалася релігійна боротьба і тоді знову церковні та державні діячі висунули ідею українського патріархату. Такий стан речей залишався до початку XX ст.

В 1975 р. Йосиф Сліпий приймає титул патріарха, проголошуючи патріархат нашої Церкви на основі патріарших прав Верховного архиєпископства, визнаних канонічним правом. Проте, ми до сьогоднішнього дня чекаємо підтвердження цього патріархату Апостольським Престолом.

М.Г.Тофтул (Житомирський педагогічний інститут ім. Ів.Франка)

У різні історичні епохи у відповідності з соціальним замовленням на авансцену життя нації виходять елітарні групи різних сфер життєдіяльності суспільства—то політична та військова (зокрема в умовах національно-визвольних війн), то культурна, то релігійна тощо. А буває, що подібну місію виконують і знамениті спортсмени. Важко, наприклад, переоцінити роль легендарного Пеле в справі консолідації бразильської нації. Аналогічні приклади можна було б продовжити.

Т.Г.Гаджієва (Донецька Державна Академія Управління)

Для того, щоб національна еліта існувала, її треба навчати, виховувати, пестувати. Дитина змалку повинна сприйняти світ у сплаві загальнолюдської і рідної культур, а ми мусимо запобігти спрощенню її свідомості, мислення, почуттів…

Зараз в нашому суспільстві існує декілька тенденцій щодо культурної еліти. Частина її давно або не зовсім зосередилася за кордоном (Чехо-Словаччина, Польща, США, Канада), підтримуючи вогонь національної спадщини. Небезпечніше те, що частина еліти, що залишилася в країні, стає іншою культурною елітою. Наше завдання утримати національну еліту в Україні, тому що тільки поряд зі своїм народом, своїми традиціями еліта стає духовним потенціалом нації, її суттю, коренем, душею і серцем, як сказав би Г.Сковорода.

В.П.Коцур (Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди)

Стара українська інтелігенція зробила важливий внесок у розвиток української культури, подолання катастрофічної розрухи. Але більшовиків більше не влаштовувала праця інтелігенції на грунті культурного відродження України і водночас при збереженні нею політичного “нейтралізму”. Оскільки ж українська національна еліта не пішла на “співпрацю” з тоталітарним режимом, який здійснював геноцид проти власного народу, вона сама стала об’єктом переслідування влади і зазнала масових репресій. Розвінчуючи справжні наміри ДПУ УСРР, львівська газета “Діло” писала 7 березня 1930 року: “Заарештовується і розстрілюється мозок українського народу, його найсвідоміша частина—інтелігенція. Усе це робиться для того, щоб “відвернути увагу” пролетарської спільноти” від пекельної картини лиха… і реабілітувати себе і свій авторитет в очах голодної та обдертої маси…

Г.І.Щерба (Інститут регіональних досліджень НАН України (м. Львів)

Зараз, коли втрачено зв’язки поколінь, коли зруйновано моральні принципи, особливо гостро постає необхідність переосмислення інтелігенцією позицій щодо традиційної культури. Ця необхідність диктується духовною потребою українського народу. Тому відродження регіональних традицій—це основоположне завдання відродження України.

І.М.Сурмай (Державний університет “Львівська політехніка”)

Історія еліти українського народу—та галузь знань, що в сучасній науковій думці належить до найбільш занедбаних.

Особливий інтерес мають дослідження, що стосуються визначення статусу козацтва як елітарного, провідної “політичної нації” на новому витку української історії. Козацтво прагнуло довести історичну законність своєї влади на основі тяглості національної традиції, утвердженням спадкоємності “козацької політичної нації” від “руської нації”. Література, мистецтво, історіографія тієї доби засвідчують трансформацію нової концепції національної історії.

О.О.Ковалючук (Інститут археографії НАН України (м. Київ)

Внаслідок специфіки української історії проблема формування еліти є ключовою. Предметом особливого інтересу постає п.п. XVIII ст., коли питання еліти вирішується в умовах хоч і зредукованої, але державності. Саме в цей історичний час, пройшовши час становлення, народжується справжня українська еліта. Виокремлюється як суспільна група, тобто вивищується не тільки економічно, але й за рахунок усвідомлення своєї окремішності, історичної тяглості й своєї державотворчої місії. Сформоване протягом десятиліть відчуття відповідальності за долю держави, змушувало козацьку старшину знову і знову, не дивлячись на криваві розправи царату, поставати на її захист (акції І.Мазепи, П.Полуботка).

За умов тотального знищення української державності, коли вже стало неможливо застосувати традиційний для українських політиків мілітарний засіб відстоювання державності, козацька старшина приходить до глибокого осмислення проблем державотворення. Інтелектуальні пошуки XVIII ст. дали декілька концепцій:

—це, перш за все, запропонована П.Орликом конституція, що перша в Європі окреслила модель демократичної держави;

—концепція П.Полуботка-Д.Апостола з відбудови автономії шляхом нарощення економічного потенціалу краю;

—не позбавлена польського впливу, але цілком оригінальна концепція розбудови держави, запропонована козацькою верхівкою за часів гетьманування К.Розумовського.

Особливістю української еліти було її постійне перегрупування у відповідності до панівної концепції державотворення й її постійне розширення за рахунок усіх суспільних верств. Так, в часи гетьманування І.Мазепи—це кастова еліта (на зразок польської), тоді як П.Полуботок і Д.Апостол поповнили її представниками середнього козацтва (представниками полкової і сотенної старшини), сприяли виокремленню купецької та міщанської еліти.

Досвід української держави XVIII ст. повинен стати матеріалом для вивчення ролі елітних структур в житті нації, для осмислення життєвої необхідності у витворенні й утриманні власної державної еліти. Поки існує історично виправдана й відібрана група людей, що вибирає шлях розвитку суспільства, орієнтуючись на майбутнє, доти суспільство розвивається на користь своїх членів. Як тільки еліту примусово ліквідовують або позбавляють національних ознак, суспільство завмирає й перестає опиратися впливу чужих соціальних організмів, поступово переймаючи модель держави-агресора. Так, прирівнявши козацьку старшину до дворянства й знищивши політичні особливості Гетьманщини, Катерина II легко змогла нівелювати й соціальні особливості, прирікши українське суспільство на десятиліття кріпосництва й національного поневолення.

У.Я.Садова (Інститут регіональних досліджень НАН України (м.Львів)

Стабільними критеріями елітарної принадлежності всіх класових суспільств можна назвати:

1. Інтелектуальний рівень особи;
2. Рівень доходів, достатку людини;
3. Лідерство (навіть формальне) у своїй сфері діяльності та високий соціальний статус.

Критерій інтелекту, як здатності особи продукувати нові знання, ідеї поєднує в собі високу духовність та морально-етичні якості. В цьому розумінні еліта як інтелектуальне ядро нації є носієм кармічного, соціального, духовного потенціалу людського прогресу.

Елітарна принадлежність в значній мірі корелює з фінансовими можливостями особи: рівнем доходів, величиною матеріального достатку. Історичні факти свідчать, що в основі елітарності завжди фігурував приватний чи корпоративний капітал.

Поняття елітарності в його суспільному вимірі обов’язково включає наявність формальної влади. Функціональний порівняний аналіз окремих сфер елітарності (еліти духівничої, політичної, військової, адміністративної, виробничої, фінансової, ін.) показує, що еліта формується виборним шляхом з осіб, які в своїй сфері за рейтингом своєї діяльності посідають чільне (найвище) місце.

Таким чином, визначення суті феномену еліти передбачає використання в єдності всіх трьох названих вище критеріїв.

10 років незалежності УКРАЇНИ: досягнення, уроки, перспективи
(КРУГЛИЙ СТІЛ)

Микола Чумаченко,
академік НАН України, почесний директор Інституту економіки промисловості НАН України, почесний громадянин міста Донецька

Наближення десятої річниці проголошення незалежності України примушує оглянутися на пройдений шлях і визначити досягнення та недоліки або втрачені можливості. І треба зразу наголосити на тому, що за цей період Україна має здобутки, які наповнюють нас гордістю за результати формування нашої державності.

У свідомості багатьох поколінь українців після часів Київської Русі, Галицько-Волинської та Козацької держави було прагнення вибороти незалежність та самостійність України. До цього неодноразово закликав пророк українського народу Тарас Шевченко, прагнення незалежності було основою української національної Ідеї. В 1917 – 1920 рр. національна ідея втілювалася в універсалах та Конституції Української Народної Республіки, проголошених Українською Центральною Радою, в діях Гетьманату та Директорії УНР, Універсал Директорії УНР про злуку Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину державу.

Але тільки проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України, першогрудневий всеукраїнський референдум (за суверенітет) та обрання першого Президента України стали початком розбудови нашої державності. При цьому не слід забувати, що незалежність України народилася раніше – 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР проголосила “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

І якщо бути об’єктивним, треба сказати, що розбудова державності України досягла такого рівня, що цей процес впевнено можна назвати незворотним. По-перше, державний суверенітет України визнаний всіма основними державами світу, Україна обмінялася з ними послами, створила в цих країнах посольства та консульства на взаємній основі.

Другим наріжним каменем незалежності України було прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою Конституції України. Ця конституція визнана зарубіжними експертами відповідною сучасним нормам демократичного суспільства. Розвитком Конституції України стала низка законодавчих актів, ухвалених Верховною Радою України. Прикладом таких актів можна назвати прийнятий в квітні цього року новий Кримінальний кодекс України, над проектом якого працювали науковці та спеціалісти всієї країни упродовж декількох років. Перший проект був обговорений ще у 1996 році в Києві на робочому засіданні експертів Ради Європи.

Прийняття відповідних нормативних актів та поточна діяльність органів виконавчої влади в центрі і в регіонах забезпечили впродовж десяти років незалежності політичну стабільність держави, відсутність етнічних конфліктів. Визнанням поступу у розвитку державності з’явилось прийняття України до Ради Європи, участі її в миротворчих процесах.

Ще в 1989 році Верховна Рада УРСР прийняла закон про державну мову, яким була проголошена українська мова. Звичайно, на сьогоднішній день ми не можемо стверджувати, що вже досягнуто широке використання державної мови у всіх регіонах України. Якщо протягом трьох століть українська мова піддавалася утискам і навіть переслідуванням, не можна досягти за десять років її повного розповсюдження. Але в кожному регіоні України відбулися суттєві позитивні зміни. Про це свідчить видання протягом шести років в серці Донбасу популярного україномовного інформацІйно-аналітичного журналу “Схід-East”. Слід також враховувати, що Україна є багатоетнічною країною і тому прийняла закон про національні меншини, хоч ще й не приєдналася до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Хочу звернутися до питань розвитку освіти та науки в Україні. При напруженості державного бюджету держава виділяє певні кошти на фінансування цих прогресивних напрямків розвитку держави. За роки незалежності практично збереглися і продовжують функціонувати вищі навчальні заклади. До цього слід додати все зростаючу кількість цих закладів колективної та приватної власності.

Продовжує функціонувати і Національна академія наук України з її науково-дослідними інститутами та іншими закладами. За роки незалежності створені державні Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Українська академія аграрних наук, Академія правових наук України та Українська академія мистецтвознавства. Певний внесок у розвиток науки дають і громадські галузеві академії наук.

Слід вказати на те, що початок державотворення України супроводжувався поглибленням економічної кризи, яка характеризувалася спадом виробництва, збільшенням заборгованості підприємств у взаємних стосунках та по заробітній платі, зростанням безробіття. Але вже в останні роки настав перелом, минулий рік характеризувався зростанням продукції у виробничий сфері та валового внутрішнього продукту. В першій половині поточного року темпи зростання виробництва продукції промисловості склали 18,5% в порівнянні з відповідним періодом минулого року, в тому числі машинобудування на 25%. Продовжують зростати внутрішні інвестиції, зростає роздрібний товарооборот в торгівлі, що свідчить про певне підвищення добробуту населення.

Отже, поступ у державотворенні України відбувся, і є всі підстави сподіватися на подальший прогрес в цьому напрямку.

Але треба на процес державотворення поглянути критично, виявити гальмуючі фактори нашого розвитку. Не буду зупинятися на всіх проблемах, торкнуся деяких з них.

Процес законотворення в Україні систематично відстає від потреб розвитку держави. Верховна Рада України завжди має велику кількість законопроектів, які не встигає своєчасно розглянути. Як це відбивається на процесі державотворення, можна побачити на прикладі судової системи країни. 28 червня цього року виповнилося п’ять років прийняття Конституції України, і в зв’язку з цим втрачають силу її перехідні положення, які стосуються цієї системи. А цілого ряду законів, які повинні вже діяти після цього строку, ще не прийнято.

Друга проблема стосується регіонального розвитку країни. Важливим у цьому розвитку має бути принцип: “Сильні регіони – сильна держава”. Україна прийняла у спадок централізовану систему управління економікою з нерівномірним розвитком регіонів. За роки незалежності ця нерівномірність поглибилася, а централізація управління підвищилася. Вкрай необхідно надати регіонам певну економічну самостійність відповідно до Європейської хартії про місцеве самоврядування, до якої Україна приєдналася у 1996 році.

Слід також нагадати про погіршення морального стану населення, який визнаний зубожінням його значної частини, втрати державою важелів впливу на позитивну ментальність народу. Важливу роль в цьому напрямі має відігравати рішуча боротьба з корумпованістю та захист свободи слова.

Вирішення цих та інших проблем буде сприяти прискоренню процесу державотворення України та входження її в Європейський Союз.

Анатолій ГРИЦЕНКО,

президент Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова

Якщо говорити про формально-юридичну сторону процесу державотворення, то Україна утвердилася в світі як суверенна держава: нашу державу визнала міжнародна спільнота, прийнято Конституцію України, створено основні державні інститути, яких не було в колишній радянській республіці.

Якщо ж оцінювати конкретні результати, досягнуті протягом 10 років, то вони не дуже вражають. Тривала економічна криза, нерозвиненість механізмів громадянського суспільства, невизначеність пріоритетів зовнішньої політики, знаходження переважної більшості громадян поза межею бідності не дають підстав говорити про надійні засади суверенітету і про стабільний розвиток нашої держави.

За даними соціологічного дослідження, проведеного центром Разумкова, переважна більшість громадян України переконані, що держава неспроможна забезпечити дотримання конституційних прав людини: 82,1% опитаних вважають, що в Україні не дотримується конституційне “право на працю і можливість заробляти на життя”; 79,9% – переконані, що порушується конституційне “право на соціальний захист”; 91,7% – вважають, що декларативним є конституційне “право на забезпечення достатнього життєвого рівня”. Отже, процес реального державотворення, з виходом на помітні якісні ознаки по суті лише розпочинається.

На жаль, на рубежі 90-х років в Україні не знайшлося яскравих і стратегічно мислячих лідерів – таких як Шарль де Голль або Конрад Аденауер, які “звели на ноги” Францію і Німеччину за подібних обставин. Не видно їх і на рубежі нового століття. За цих умов необхідно накопичувати “критичну масу” патріотично налаштованих професіоналів, просто порядних людей на всіх щаблях державної піраміди, щоб Україна вийшла на магістральний шлях розвитку і зайняла належне місце серед європейських держав.

Ми втратили можливість прискореного реформування вітчизняної економіки в 1992-1993 рр. Сьогодні ж, за менш сприятливих обставин, немає підстав очікувати стрімкого економічного зростання, який би уряд ми не призначили.

Імідж України в світі є переважно негативним, і він погіршується на фоні недолугих дій владних структур протягом останніх місяців. Якщо понад 30% українців готові залишити рідну державу й емігрувати за кордон, а це підтверджують проведені центром Разумкова соціологічні опитування, значить, нам ще не вдалося створити привабливих умов для життя і праці як своїх громадян, так і потенційних інвесторів.

Якщо не буде кардинально змінене ставлення влади до суспільства, то Україні загрожують подальша економічна стагнація і навіть міжнародна ізоляція.

В недалекому майбутньому нашу державу очікують два іспити – парламентські та президентські вибори. Дуже важливо, щоб ми зробили правильні висновки з останнього референдуму “за народною ініціативою” і провели виборчі кампанії дійсно демократично – це необхідна передумова як внутрішніх перетворень, так і відновлення дієвих взаємин України з впливовими зарубіжними державами.

Загалом розбудова України як демократичної правової держави, становлення громадянського суспільства – це досить тривалий шлях. Його неможливо пройти за кілька років, однак ми маємо можливість і повинні вчитися не лише на своїх, але й на чужих помилках і здобутках.

Олег РОМАНІВ,

президент Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова

Тема поставлена для дискусії журналом “Схід” надзвичайно широка, і для її ретельного висвітлення, мабуть, потрібно було би багато місця, в масштабах цілого випуску журналу. І тому в цьому короткому дописі висловимо лише декілька принципових міркувань до теми.

Поза всяким сумнівом, проголошення Української незалежності за умов розвалу Російської комуністичної імперії є для нас великим подарунком історичної долі. Нарешті склалися умови, за яких українському народові повернено право для національної та державної самореалізації, якого він, як здавалося, був безповоротно позбавлений в імперській системі Радянського Союзу з єдиною перспективою розчинення і російської асиміляції в конгломераті з умовною назвою “радянський народ”. Щойно тепер прийшов до нас цей шанс, який, зокрема, усі слов`янські народи, що розташовані на захід та південь від нас, отримали при розвалі імперій ще в час Першої світової війни. У нас вийшло все інакше, а утворення СРСР стало специфічною замаскованою під комуністичні гасла формою збереження російської імперії “над ста народами”, в межах 1/6 земної кулі.

Мусимо визнати, що за десять років незалежності здобутків у нас не так багато, хоча, поза всяким сумнівом, Українська держава стала історичною реальністю, стабільність якої мусять визнати наші численні неприховані недоброзичливці. Україна має істотні досягнення, насамперед на зовнішньополітичній арені, незважаючи на великі труднощі, йде реформування внутрішнього життя, міняються, хоча поволі, стереотипи мислення, виживання та праці її громадян, ментальність яких була катастрофічно травмована протягом такої довгої епохи побудови “розвиненого соціалізму”. Хоча дуже й дуже поволі, розбудовується ринкова економіка, вона потроху стає рушієм майбутнього добробуту, люди вчаться виживати, не чекаючи милостині від влади.

На жаль, ці процеси йдуть у нас дуже повільно, а побудова нового суспільства та політичної української нації на засадах європейських стандартів гуманізму, права та ринкових взаємин проходить у надзвичайно складних умовах, обтяжених численними обставинами, які не були так яскраво виражені у наших більш успішних, хоча теж недавно трансформованих, сусідів — Польщі, Чехії, країнах Прибалтики.

Хочу звернути увагу на декілька обставин, які істотно гальмують позитивні процеси формування національного організму нової європейської держави України:

1. Внаслідок злочинних експериментів “інженерів людських душ” (“революційні” чистки, багатомільйонний голодомор, депортації, винищення національної інтеліґенції та формування психології безродного, інтернаціоналістичного совка та перемішування мас населення) знищено етнічне ядро української нації, яке є основою консолідації суспільства в тій же Польщі, Чехії, Литві, Естонії.

2. На відміну від тих же держав, в Україні не усунена від влади колишня партійно-комсомольська номенклатура, яка реалізує свою владу методами кланової взаємодії, нехтуючи стандартами і нормами західного громадянського суспільства.

3. Так сталося, що формування нашої незалежності випало на етап зміни форм власності — від так званої народної (себто нічийної) до приватної, що поставило на перше місце в діях нашої переважно аморальної влади (як виконавчої, так і законодавчої) інстинкт хтивого привласнення, як правило, всупереч інтересам чи, точніше, за рахунок основної маси знедоленого народу, для якого за існуючих обставин колишня епоха, її мізерні соціальні та життєві стандарти доперебудовного періоду видаються втраченим золотим минулим.

Крім усіх названих негативів, я вірю, що Україна буде йти, хоча поволі, по шляху формування успішної, благодатної для народу ринкової економіки, а її народ, і це головне, – шляхом становлення громадянського суспільства, що реалізує свій основний механізм впливу за допомогою виборів чесної, справедливої і фахової виконавчої, законодавчої та судової влади.

Прорив відбудеться за умови формування широкого фронту національно-демократичних сил, які повинні діяти і працювати за правилами і механізмами західної демократії. Ймовірно, що лідером і символом такого об“єднання міг би стати екс-прем’єр Віктор Ющенко.

Можливо, що саме наступні парламентські вибори стануть поворотним пунктом в історії нової української незалежності, в яку я вірю як в єдиний закономірний та позитивний алгоритм розвитку території етнічних українців, що оформилася 10 років тому на карті світу під назвою “Держава Україна”.

Осип Зінкевич,

директор видавництва “Смолоскип”, голова однойменного стипендіального фонду.

1. ДОСЯГНЕННЯ:

1. Найбільшим досягненням за останніх десять років незалежності слід уважати утвердження України у світі. Україна зайняла належне їй місце в Організації Об’єднаних Націй і в багатьох міжнародних організаціях. Сьогодні майже ніхто у світі не ототожнює України з Росією. Україна бере участь в Олімпійських іграх і різних міжнародних спортивних змаганнях як окрема держава.

2. Тисячі молодих людей пішли в науку і з переконання стали свідомими українцями, у попередні десятиліття це було рідкістю.

3. Сформувалася група нових національно свідомих професіоналів, які входять у державні структури, в культурне життя, в засоби масової інформації і з переконання утверджують українськість Української держави.

4. Розпочався дуже повільний процес українізації освіти і шкільництва, пошуки нових методів навчання і структуризації навчальних закладів різних рівнів.

5. Хай малими тиражами, але виходять українські книжки: художня література, наукові видання, дослідження, шкільні підручники, в яких утверджується й ідеологічно обґрунтовується історична окремішність українського народу.

6. Розпуск колгоспів і початок реформ на селі.

7. Започаткування всеукраїнських фестивалів майстрів мистецтв і фестивалів народної творчості. У цьому задіяні тисячі представників інтелігенції, робітників і селян. Це сприяє відродженню української культури і народної творчості.

2. УРОКИ

1. Безвідповідальне десятирічне політичне життя в незалежній Україні має стати прикладом того, як не повинно функціонувати політичне життя у новоствореній і взагалі в будь-якій державі.

2. Усвідомлення феномена розкольництва в політичних партіях, започатковане розколом ОУН в 1940 році, повинно бути наукою для всіх політичних лідерів різного політично-ідеологічного спрямування. Розколоті політичні партії не зможуть нормально функціонувати і відігравати в державі позитивну роль. Вони відіграватимуть роль гальма і деструктивного чинника.

3. Державне телебачення повинно відігравати позитивну роль у будівництві держави, давати об’єктивну інформацію про діяльність президента і президентської адміністрації, уряду і законодавчого органу, а не бути антиукраїнським і антидержавним та антиурядовим чинником у державі, як державний канал УТ-1 в час урядування прем’єр-міністра В. Ющенка.

4. Той, хто під прикриттям української національної символіки проводить послідовну і планову рерусифікацію України, не є і ніколи не буде представником української влади і ніколи не зможе працювати для добра свого народу.

5. Хаотична і безконтрольна допомога української західної діаспори окремим політичним партіям і окремим видавничим проектам повинна бути уроком, як благородно задумана допомога може обернутись в чинник деморалізації ідейно переконаних працівників і зокрема молоді та стати замість підтримки засобом розбрату і протистояння.

3. ПЕРСПЕКТИВИ

1. Десять років, які утвердили у свідомості населення українську державність, національну і політичну самодостатність і окремішність від інших слов’янських народів, стали тим фундаментом державності, який вже ніколи не можна буде змінити чи знищити. Вони є запорукою переходу цієї недосконалої державності до нормальних і цивілізованих форм.

2. Старша і середня генерація різного ідеологічно-політичного спрямування, яка була при владі в останні десять років, виявилася неспроможною провести відповідні реформи в державі, забезпечити українському народові відповідний культурний рівень, забезпечити українця українською книжкою і газетою та створити умови для вільного розвитку рідної мови, тому єдиною перспективою для України є прихід до влади нового покоління, яке зуміло позбутися тягара ідеологічного й політичного минулого, того покоління, яке виростало і світогляд якого формувався вже в пострадянський період. Це єдина запорука нормального існування держави.

<p “sdendnote-western”=”” lang=”uk-UA”>

<p “sdendnote-western”=”” lang=”uk-UA”> МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЙ <p “sdendnote-western”=”” lang=”uk-UA”> Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: “Корупція, економічні злочини: шляхи подолання та удосконалення правових чинників розвитку суспільства”, 18 жовтня, 2000 р, м.Донецьк <p “sdendnote-western”=”” lang=”uk-UA”>

Олександр Махмудов,
Професор кафедри економіки Донецької державної академії управління, президент інвестиційно-промислової корпорації “Укрпром”

КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Неупереджений аналіз досягнень на шляху перетворення нашого суспільства до ринкового показує, що наші очікування як за темпами, так і за результатами не виправдалися. Ми не просто топчемося на місці, а продовжуємо здавати свої позиції, розплачуючись, з одного боку, проїданням накопиченого в минулому, а з іншого боку, попадаючи в економічну залежність через зовнішні позики, – майбутнім наших дітей.

Серед причин, які не дозволяють провести ефективні реформи, називають [1] ті, які викликані спадщиною, яка дісталася від минулого – соціалістичні традиції, негативне ставлення до приватної власності та іноземного капіталу, які формувалися роками, слабість демократичних механізмів. Ці причини загальні для всього суспільства. А є причини, які потрібно віднести до системи управління суспільством, до того, що ми в широкому розумінні називаємо гілками влади всіх рівнів. До них належать привілеї посадових рівнів, які не афішуються, відсутність механізмів відповідальності і контролю влади і, як наслідок, корупція.

Як відомо, слово “корупція” має латинський корінь і походить від “corruptio” – псування, підкуп. Показово, що латинське дієслово “corrumpo” має значення – псування, ослаблення, розбещення. Для нашої дійсності це значення більш точно виражає суть явища. Послаблюючий і розбещуючий вплив корупції на життя суспільства зводить нанівець всі зусилля по його і, що важливо відмітити, розбещує його до такої міри, що це явище сприймається населенням як саме собою зрозуміла умова суспільних відносин, що склалися, яка відтворюється у всіх аспектах економічного, соціального і політичного життя.

Корупція як явище, очевидно, є природним атрибутом механізму державного управління. Вона виявляється у всіх формах організації держави і у всі часи. Питання, з точки зору інтересів суспільства, полягає тільки лише в її розмірах. При певній величині корупції, яку можна виміряти рівнем довір’я населення до влади, суспільство, по суті, залишається без ефективного управління. Деякі дослідники встановлюють критичний рівень довір’я в 25 %, тобто, якщо більше за 25 % населення не довіряють владі, то рух такого суспільства по шляху суспільного прогресу утруднений.

У світовій практиці склалася система оцінки стану корупції в різних країнах на основі опитування різних груп населення. Так, наприклад, індекс корупції TI, який визначається авторитетною міжнародною організацією Transperency International, вимірює ступінь готовності компаній з країн з розвиненою ринковою економікою давати хабарі в країнах з ринковою економікою, яка формується для розв’язання своїх питань. Оцінку ступеня корупції дають бізнесмени, аналітики ринку і громадяни за 10-ти бальною шкалою. Далі проводиться математична обробка отриманої інформації, внаслідок якої отримуються відповідні показники, що дозволяють, зрештою, проранжувати обстежені країни за рівнем корупції.

Корупція виникає при наявності відомих умов. Сприятливим ґрунтом для неї є:

– політична нестабільність;

– кризові ситуації в економіці;

– бюрократизація держави;

– одержавлення суспільного життя;

– централізація управління;

– слабкість громадянського суспільства;

– відсутність реальної демократії;

– наявність сектора тіньової економіки.

Можливість прояву корупції визначена тим, що внаслідок свого положення в суспільстві як системи управління, влада надає різні послуги населенню і виконує обмежуючі і регулюючі функції. Як правило, влада це робить від імені народу, але за правилами, які практично не піддаються контролю з боку народу. Крім того, в певний момент часу у влади з’являються свої цілі, відмінні від цілей, які публічно декларуються як цілі суспільства. Реалізація цих цілей за рахунок ресурсів всього суспільства також є істотною передумовою корупційних дій.

Принадою для для чиновників, які представляють владу, є можливість розпоряджатися ресурсами, які їм не належать. Насамперед, це бюджетні кошти. Далі, можливість розпорядження з урахуванням суб’єктивного чинника державною або муніципальною власністю, державними замовленнями або пільгами. Важливим важелем для чиновників всіх рівнів є можливість суб’єктивного прийняття рішення про міру жорсткості контролю при виконанні обмежуючих і регулюючих функцій.

При розгляді багатогранної проблеми корупції потрібно розрізнювати два її види: корупцію низову і корупцію верхів (державну). Низова корупція майже відсутня в розвинених країнах. Вона поширена в Південно-Східній Азії, країнах СНД. Так, наприклад, за оцінками експертів російської громадської організації “Технології ХХI сторіччя” дрібні підприємці витрачають по всій країні на хабарі чиновникам всіх мастей мінімум 500 млн. доларів на місяць, що на рік складає понад 6 млрд. доларів. У нас низова корупція пронизала всі сторони життя, в якому пересічний громадянин стикається з необхідністю звертатися в держустанови, або ж навпаки, чиновник вважає за необхідне потривожити громадянина.

Низова корупця, в основному, проявляється в: житлово-комунальній сфері; контролюючих структурах; правоохоронних органах; зборі податків, митних зборах, штрафах і платежах; видачі різних дозволів і ліцензій; призові на військову службу.

Корупція верхів поширена в світі, в тому числі і в країнах з перехідною економікою. Вона охоплює ті сфери, в яких прийняття рішень має високу ціну. До них належать: сфера розподілу бюджетних коштів всіх рівнів; формування державних замовлень і закупівлі; приватизація і перерозподіл прав управління власністю; видача різних прав і пільг (в області експорту і імпорту, оподаткування, ліцензування і т.п.); банківська сфера (створення системи уповноважених банків, виділення пільгових кредитів, завищення процентів по внесках тощо); сфера забезпечення правопорядку; лобування нормативних документів або окремих замовлених формулювань в них; вибори на різних рівнях.

Суть механізму прояву корупції, її самовідтворення і впливу на управління суспільством детально розглянута в роботі [2]. Тут приведемо тільки основні елементи цього механізму.

Корупція виникає і відтворюється в системі управління всіма сторонами життя суспільства, в тому числі і економікою. Узагальнено кажучи, вона зароджується в той момент, коли людина, включений в систему управління (чиновник будь-якого рангу) підмінює в алгоритмі свого функціонування публічно декларовані цілі (ПДЦ), іншими цілями, наприклад, своїми корисливими або груповими цілями (цілі корумпованих груп – ЦКГ). Суть від цього не змінюється. Змінюється лише масштаб наслідків.

Для реалізації ЦКГ використовуються не легітимні процедури управління офіційними каналами, а тіньові процедури, які виконуються за неписаними правилами з використанням всього арсеналу подвійних стандартів і моралі, телефонного права тощо по нелегітимних каналах. При цьому виникає необхідність для суб’єктів (чиновників), включених в систему управління, в однин і той же час з використанням одних і тих же ресурсів вирішувати задачі, пов’язані з досягненням різних, часто суперечливих цілей, що викликає конфлікт інтересів. Він частіше за все розв’язується не на користь реалізації ПДЦ, а в інтересах досягнення ЦКГ.

Таким чином, система управління працює в режимі, не відповідному інтересам суспільства. Як економічний ресурс що посуває корумповані елементи на досягнення ЦКГ і стимулює їх активність в цьому напрямі можуть виступати неофіційні кошти (тіньові). Отже, наявність в економіці тіньового сектору є необхідною умовою відтворювання корупції як явища. Тому, незважаючи на всі декларації, корумпована система управління буде відтворювати і підтримувати тіньовий сектор економіки, який є її поживним середовищем. Цей зв’язок корупції в системі управління і тіньовою економікою є взаємним: з одного боку високий рівень корупції приводить до розширення тіньового сектора економіки, а з іншого, тіньова економіка сприяє зміцненню корупції на всіх рівнях управління.

Звичайно, в якийсь момент суб’єкти, які досягли найбільшого успіху в перерозподілі національного багатства з застосуванням владних повноважень, прагнуть до їх легалізації. І тоді утворюється зустрічний потік матеріальних (фінансових) ресурсів, направлений з тіньової економіки до офіційної [2].

У роботі [1] механізм мутації системи управління розглянутий в тріаді система управління економікою-економічне середовище-об’єкти управління (господарюючі суб’єкти). Вся тріада охоплена зворотними зв’язками, покликаними при нормальній роботі забезпечити стабілізацію процесу досягнення поставлених цілей. Показано, що суть ринкового управління економікою зводиться до управління станом середовища більшою мірою, ніж прямим управлінням господарюючими суб’єктами. У той же час, корумпована система управління під різними причинами прагне зберегти якомога більш сильний прямий вплив на об’єкти управління, оскільки це дозволяє легше реалізовувати ЦКГ.

Виходячи з аналізу утворення і функціонування корупції як явища, можна запропонувати такі напрями ослаблення її впливу на хід реформ:

1). Забезпечення більше дієвих і ефективних механізмів зворотних зв’язків, які дозволяють населенню як носієві влади, здійснювати повний оперативний контроль системи управління. Тобто, застосувати “зовнішнє доповнення” по відношенню до системи управління.

2). Змінити співвідношення по управлінському впливу “потужностей” каналів легітимних і тіньових процедур. Це необхідно досягати як традиційними методами, так і іншими, наприклад, структурними методами, тобто такими, які виключають саму можливість нелегітимних дій.

3). Використовувати комплексний підхід в обмеженні корупції, тобто такий, при якому одночасно б створювалися передумови згортання тіньової економіки, виступаючої як матеріальний ресурс корупції як явища.

Звідси витікають три складових розв’язання проблеми, яка розглядається: демократизація всіх сторін життя суспільства, в тому числі і економіки; реформа системи управління, що не обмежується тільки чисельними критеріями скорочення апарату, числа міністерств тощо; комплексні економічні реформи, які враховують і можливості системи управління, і наявність тіньового сектора, і необхідність зміни системи економічних відносин. І хай не здається парадоксальним, що в основі економічних реформ на нинішньому етапі трансформації суспільства треба поставити реорганізацію системи управління на всіх рівнях влади.

Демократизація всіх сторін життя суспільства виконує роль “зовнішнього доповнення” для системи управління. Її розвиток повинне йти шляхом підняття громадянської активності; правового захисту відкрито виступаючих проти корупції; розвитку і підтримки незалежних засобів масової інформації; забезпечення можливості широкої діяльності партій і громадських організацій різних напрямів; створення механізму відповідальності влади як за дії, так і за бездіяльність, яка принесла збитки; повної гласності в діях влади на всіх рівнях як у прийнятті рішень, так і у використанні суспільних ресурсів.

Реформа системи управління повинна включати безліч заходів, які будуть сприяти можливості вияву корупційних дій. До них можна віднести традиційні: розмежування функцій в органах управління і між ними; зменшення їх числа і виключення дублювання; посилення внутрішнього і суспільного контролю за державним апаратом; зменшення сфери дій за суб’єктивним рішенням чиновника; чітке дотримання процедури взаємодії службовців і громадян; постійне інформування громадян про їх права і обов’язки службовців.

Важливе місце в адміністративній реформі повинні займати структурні методи, тобто методи, що виключають можливість вияву корупційних дій. Для чого повинні бути: спрощені процедури взаємодії “громадянин-чиновник” і “бізнес-чиновник”; здійснена відмова від адміністративного втручання влади у бізнес; зроблений перехід від дозвільного порядку на заявний; прийнятий принцип відмови від створення державних органів під тимчасові функції; здійснена декомпозиція управління і передача управлінських функцій і ресурсів під них з центру на “місця”.

Загалом це все повинно знайти відображення в комплексній національній програмі боротьби з корупцією і тіньовою економікою. Ця програма як “ядро” повинна містити наступні блоки:

1. Реформа державних органів управління.

2. Реформа управління державними фінансами.

3. Виключення монополії держави у всіх сферах.

4. Дерегулювання економічної діяльності.

5. Розвиток демократичних інститутів суспільства.

6. Створення рівних конкурентних умов у приватному секторі.

7. Стимулювання роботи в офіційному секторі економіки.

ЛІТЕРАТУРА

1.Махмудов А.Г. Инвестиционная політика и управление: Монография. Донецк: “Донбасс”, 2000.- 592 с.
2.Махмудов А.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання// Схід. – No2 (33). – 2000. С.11 15.

О.Г. Кальман, к.ю.н.,
доцент Національної юридичної академії
України ім. Я.Мудрого

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Корупція і злочинність є найглобальнішими проблемами світового співтовариства. У тому або іншому обсязі вони виявляються в будь-якій державі, підкреслюючи всі зростаючі протиріччя у відносинах між громадським суспільством і державою в умовах ринкових відносин. Ці два тісно пов’язаних між собою явища є головною загрозою для розвитку сучасної цивілізації, оскільки створюють непереборні перешкоди й докорінно підривають необхідні умови для нормального функціонування і соціально-економічного прогресу суспільства на основі раціонального використання його інтелектуального, морально-психологічного, економічного і науково-технічного потенціалу. Вона охоплює собою як загальносоціальне, так і правове поле життєдіяльності суспільства.

Вивчення законодавства і практики боротьби з цими явищами свідчить, що жодна держава не має в даний час діючих засобів протистояння їм. А всі програми та заклики до їх обмеження або ліквідації зазнають, як правило, краху як в економічно розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються. Успіхи антикорупційних реформ дуже рідкісні, а провали численні. Спіраль корупції, як ракова пухлина, проникає у всі прошарки суспільства, починаючи від пересічного громадянина і дрібного службовця до високопоставленого чиновника державного апарату, оскільки економічна і політична влада поширюється на усі сфери суспільного життя.

Однією з причин такого стану, на нашу думку, є недостатньо чітке законодавче визначення поняття “корупція”. Кримінологічні дослідження, аналіз публіцистичної і наукової літератури, а також законодавчої практики України, Росії та інших країн свідчить про те, що, як правило, соціологічний і правовий аспекти цього поняття не розмежовуються. В результаті дуже часто приймаються поспішні і недостатньо продумані законодавчі рішення, які переважно спрямовані на боротьбу з незначними корупційними злочинами. А ефективність їх впливу – практично дорівнює нулю. Про це свідчить і досвід боротьби з корупцією в Україні, де діє чотири основні нормативних акти: Закон України “Про боротьбу з корупцією”, Закон України “Про державну службу”, Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. А за оцінками західних експертів, які проводили дослідження в 85 країнах світу, Україна по корумпованості органів влади й управління посідає третє місце після Камеруну та Росії.

Проведене сектором вивчення причин злочинності НДІ, вивчення проблем злочинності АПрН України, опитування громадської думки серед громадян України, які представляють різні соціальні прошарки, показало, що більш половини з них (56,7%) використовує для вирішення своїх життєвих проблем у такий засіб, як дача хабаря, а 87,9% заявили, що хабарництво і корупція – це властиве нашому суспільству явище, 77,8% респондентів визнали роботу правоохоронних органів України в цьому напрямку незадовільною.

Немаловажною проблемою є і та обставина, що в рішеннях та постановах органів влади й управління, у численних публікаціях, присвячених проблемам боротьби з корупцією, найчастіше даються рекомендації, що суперечать Конституції держави, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина, закріпленим у міжнародно-правових актах. Ці порушення стосуються, як правило, досить широкого кола загальногромадських прав і свобод: трудових, особистих, сімейних, політичних, економічних тощо. Прикладів у цьому зв’язку можна навести багато із законодавчих актів різних країн. Наприклад, відповідно до законодавства України службовці повинні повідомляти в податкові органи відомості про свої прибутки і прибутки членів сім’ї. У разі перекручення цих відомостей або їх ненадання вони несуть передбачену законом відповідальність. Але чому службовець повинен відповідати за укриття прибутків жінкою, дітьми, якщо він фактично з ними не мешкає? На це питання закон відповіді не дає.

Тому вбачається вкрай необхідним з метою більш послідовної та цілеспрямованої боротьби з корупцією провести чітке законодавче розмежування поняття “корупція” як соціального і правового явища, позначити ті ознаки, що їх об’єднують і розділяють, з тим щоб уникнути об’єктивного зобов’язання на законодавчому рівні, а боротьба з корупцією не перетворювалася б у загальносоціальний та політичний ажіотаж. Тільки при такій умові, на наш погляд, ця проблема не була б настільки нерозв’язаною, як її зображують у багатьох наукових публікаціях у різних країнах. Так, у принципі, корупцію як соціальне явище викоренити неможливо, і в цьому ми згодні з авторами, що відстоюють цю тезу. Але ефективна боротьба з корупцією в правовому змісті та перетворення її у неприбуткове й ризиковане заняття – завдання, яке може бути вирішено у демократичному суспільстві. Цей напрямок боротьби з корупцією здатний в значній мірі підірвати її соціальні корені та прояви.

Корупційні діяння багатоликі. Їх повний перелік зайняв би не одну сторінку. В узагальненому вигляді корупція як соціальне явище містить у собі сукупність діянь у системі взаємовідносин між громадянами й службовцями державного апарату і громадських організацій по наданню послуг, робіт, виконанню замовлень, задоволенню вимог з метою одержання ними матеріальних благ, послуг, пільг і переваг.

Корупція як соціальне явище являє собою складне, багатомірне явище, що охоплює усі сфери соціальних взаємовідносин між громадським суспільством та державою і посягає різноманітними засобами на блага, що охороняються законом. Крім правових, вона торкається цілої низки інших проблем: психологічних, історичних, культурних, міжособових, що, природно, викликає труднощі у виробленні її загального поняття і відмітних ознак, розробки будь-яких конкретних заходів боротьби з нею. Тому не випадково, що світовому співтовариству так і не вдалося виробити загальноприйнятне юридичне поняття корупції, хоча наповнення суті цього поняття на рівні звичайного розуміння всім добре відомо. Це корислива діяльність службовців державного апарату та громадських організацій, пов’язана зі вчиненням різноманітних правопорушень по службі в процесі реалізації своїх повноважень. Вона може мати найрізноманітніші прояви: трудові, цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові. Тобто за своєю суттю – це вся гама корисливих правопорушень, що вчиняються у зв’язку з виконанням обов’язків по службі. Проте чинне законодавство України та Росії, спрямоване на боротьбу з корупцією, недостатньо чітко розмежовує ці діяння. Адміністративно-правова корупція, як свідчить судова практика, у даний час є основним об’єктом впливу правоохоронної системи, кримінальна-правова – поза сферою її досягнення.

Корупція як правове явище більш вузьке поняття, що охоплює собою тільки ті діяння, які передбачені адміністративним та кримінальним законодавством. Проте законодавче вирішення цього питання в багатьох країнах досить умовне, особливо стосовно відповідальності за хабарництво і зловживання службовим становищем. Правозастосовча практика тут стискається з великими проблемами у вирішенні питання адміністративно-правової або кримінально-правової кваліфікації типових правопорушень.

З урахуванням викладеного, на нашу думку, настав час у кримінальному законодавстві відмовитися від поняття “посадового злочину” і замінити його поняттям “корупційні злочини” і дати, з урахуванням поширеності і ступеня суспільної небезпеки, їх вичерпний перелік у кримінальному законі. До числа таких можна було б віднести корупційні діяння, передбачені Концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. До них належать: хабарництво, зловживання владою або службовим становищем, інші службові злочини, що вчиняються для задоволення корисливих або інших інтересів службовця чи інших осіб, розкрадання державного, колективного або іншого особистого майна з використанням службового становища, незаконне одержання матеріальних або інших благ, переваг і пільг, заняття підприємницькою діяльністю з використанням службового становища, сприяння легалізації прибутків, отриманих незаконним шляхом, використання інформації, отриманої у зв’язку з виконанням службових обов’язків та інші. Не зайвою тут була б і адміністративно-правова преюсдиція.

Усі інші заходи профілактики зловживань службовим становищем повинні регулюватися іншими заходами соціально-правового впливу та відповідальності.

Такий підхід, на нашу думку, дозволить уникнути штучного роздування “монстра корупції” в суспільній свідомості, дасть легітимне визначення цього терміна, чітко позначить коло корупційних діянь, урівноважить адміністративне і кримінально-правове регулювання відповідальності за різноманітні службові правопорушення, сприятиме більш ефективному впливу на правопорушення у сфері державної служби і попередженню корупції. А в цілому – уникнути риторичних закликів до органів влади й управління покінчити з корупцією.

Головні зусилля повинні бути спрямовані на профілактику корупційних діянь. Але з урахуванням сучасної ситуації і прогнозів на найближчу перспективу щодо подальшого поширення корупції, вважаємо що успішна боротьба з нею неможлива без посилення репресивних заходів у різних сферах правового регулювання.

Нестерцов В. Д.
кандидат історичних наук
доцент Донецького інституту
економіки і господарського права
Голова виконкому
суспільного руху
“Партнерство за доброчесність”

Становленню і розвиткові демократичного суспільства в Україні значною мірою заважають безліч негативних тенденцій і процесів, які частково дісталися нам у спадщину, а частково розвилися на сучасному етапі будівництва нової держави.

Головним гальмом, яке стримує соціально-економічний розвиток країни є корупція. Знаходячись з візитом у Португалії президент України Л. Д. Кучма зазначив, що “немає підстав говорити про особливі розмахи корупції в Україні”, однак гучні політичні скандали пов’язані з корупційними діями високих посадових осіб, недосконалість законів призвели до того, що її антикорупційний рейтинг опинився на найнижчому рівні. Процеси реформування економіки, які зараз продовжуються, на жаль негативно позначаються на матеріальному рівні населення, яке стикаючись з корупційними діями посадових осіб при розв’язанні різних питань виражає розчарування і невіру в те, що держава спроможна вирішити існуючі проблеми.

Міжнародна практика показала, що одними адміністративними заходами вирішити цю задачу не можна, для цього необхідне об’єднання зусиль всіх зацікавлених сторін. У зв’язку з цим з ініціативи громадських організацій в різних регіонах України стали створюватися антикорупційні структури. Такі суспільні рухи, як “Партнерство за доброчесність”, Львівський антикорупційний Центр, Харківська антикорупційна коаліція, Луганський Центр об’єдналися і створили “Національну коаліцію за доброчесність”. Нею на сьогодні вже накопичений досить результативний досвід антикорупційної роботи, як в рамках регіону, так і на державному рівні. У зв’язку з цим особливий інтерес представляє міжнародний досвід боротьби з корупцією, який відбувається в умовах інтернаціоналізації і взаємозалежності світової економіки, складовою частиною якою є і Україна.

Сьогодні все більше коштів (за деяким даними, більше одиного трильйону доларів) щодобово перетікають з країни до країни. З небаченою раніше швидкістю інформація, ідеї, люди, товари різними шляхами рухаються між державами. У зв’язку з стрімким розвитком системи світових комунікацій йде вибухове накопичення і поширення інформації, міжнародний простір все більше і більше заповнюється новими дійовими особами, серед яких одне з перших місць займають транснаціональні корпорації, міжнародні фінансові структури, неурядові організації.

Світова глобалізація прямо впливає на країни, які розвиваються, де продовжуються процеси первинного накопичення капіталу. Сформовані планово-промислові групи, виходять за рамки регіонів і починають ділити власність з використанням процесів приватизації вже в загальнодержавних масштабів. Все це дозволяє накопичувати величезні особисті кошти на рівні масової бідності і безробіття. Так, наприклад, за даними американського журналу “Форбс” серед найбагатших людей планети названі імена керівників великих російських монополій і олігархів.

Всі ці процеси, які відбуваються на очах у всього населення, наочно демонструють відсутність нормальної законодавчої бази, а також нігілізм до існуючих законів. Вони призводять до “тотальної” корупції, до зниження життєвого рівня населення, а також розвитку тіньової економіки.

Не можна стверджувати, що ці процеси властиві країнам, які розвиваються, вони також мають місце і в розвинених країнах, які мають солідний досвід функціонування ринкової економіки і розвиненої демократії.

У зв’язку з цим значний інтерес представляють форми і методи роботи цих країн з тими негативними явищами, які заважають нормальному функціонуванню суспільства.

Дана робота ведеться у різних напрямах, серед яких на перше місце висуваються питання профілактики корупційних виявів серед державних службовців. Серед них розробка і впровадження різних кодексів, етичних норм поведінки, матеріальне заохочення і т.д.

Наприклад, у ПАР розроблений кодекс етичних норм для жержслужбовців вищої ланки, який визначає їх поведінку під час служби і після неї. Головне в ньому те, що державні діячі і політики, що залишають високі посади, не зможуть використовувати “ексклюзивну державну інформацію”, яка є в їх розпорядженні для просування у бізнесі. Тобто їм буде заборонятися після відходу у відставку пересідати до крісел членів правління приватних “профільних” компаній.

Важливу роль відіграє і контроль за отриманням і витрачанням коштів чиновниками та їх родичами. Так, зокрема у Бельгії була притягнута до судової відповідальності значна частина міністрів членів Соціалістичної партії, за сприяння в підписанні військового контракту, однак незважаючи на те що ці гроші вони передали в фонд партії, а не використали для особистого збагачення, судової відповідальності уникнути не вдалося. Під серйозну підозру попала і дружина мера Парижу мадам Тібері, яка за 36-сторінкову доповідь з проблем франкомовних держав отримала 200 тис. франків (або по 1000 $ за друкарську сторінку). У Італії колишній прем’єр-міністр Сильвіо Берлусконі у 1998 р. був засуджений до 2 років і 9 місяців за дачу хабаів офіцерам Фінансової гвардії.

Істотним інструментом у проведенні цієї роботи є соціологічні опитування, які періодично проводяться з проблем корупції в тих або інших країнах. Так 50 % іспанців в 1998 р. заявили, що для них “влада” і “корупція” ледве чи не синоніми. При цьому багато хто говорив, що ще біля 100 років тому один з фундаторів партії ІСРП Акіліно Амунатегі помітив що: “На найбільш відповідальні політичні і державні пости необхідно призначати найздатніших і чесних діячів. Потім потрібно встановити за ними найсуворіший контроль з тим, щоб не допустити їх перетворення на злодіїв”. Ситуація, яка склалася стимулювала прийняття іспанським Конгресом ряду антикорупційних законів, які встановлювали порядок використання резервних фондів, забороняли представникам адміністрації укладати контракти з підприємцями і суміщати політичні і державні посади.

Досить стрімкий розвиток корупція отримала в країнах Латинської Америки. Причому до неї причетні перші особи держави. Так, внаслідок корупційного скандалу пішов до відставки президент Бразилії Фернандо Коллер, засуджені, притягнуті до відповідальності або знаходяться під слідством колишні президенти Перу, Парагваю, Болівії, Коста-Ріки. Гватемали, Панами, Венесуели. Замішаний у корупційних справах президент Аргентини, віце-президент Еквадору, президент Колумбії, колишній президент Мексики і т.д.

Все це примушує світову спільноту шукати нові форми боротьби з цим негативним явищем. Крім вдосконалення існуючих законів, які прийняті в США і багатьох країнах Європи, Рада Європи навіть прийняла спеціальну Конвенцію про корупцію, яку 27 січня 1999 р. підписала і Україна.

Країни Латинської Америки усвідомлюючи згубність розвитку економіки, побудованої на корупції, яка привела до того, що 24 родини володіють більшим багатством, ніж всі 24 мільйони латиноамериканців, уклали “міжамериканську конвенцію про боротьбу з корупцією”, яка кваліфікує дачу і отримання хабарів як небезпечний злочин і зобов’язує державу захищати тих службовців, які були замішані в корупції, але погодилися на співпрацю з правоохоронними органами. Передбачається також конфіскація власності корумпованих чиновників. Крім цього в рамках ОАГ створений спеціальний орган, який координує діяльність всіх контролюючих структур країн, які входять до цієї організації. Він опікується питаннями розробки законодавчих актів обов’язкових для всіх держав регіону, видачі облич обвинувачених в корупції, які переховуються в сусідніх країнах.

До рішучої боротьби з корупцією закликав у Ватикані Іоанн Павло ІІ. Приймаючи групу аргентинських єпископів він заявив, що “відсутність результатів у боротьбі з корупцією породжує соціальний песимізм серед населення”.

Як показує світова тенденція сьогодні у більшій мірі схильні до корупції країни, які розвиваються, з перехідною економікою і слабко сформованою демократією, у меншій мірі до неї схильні розвинені країни. Однак парадокс полягає в тому, що саме представники розвинених країн вносять елементи корупції і “стимулюють” корупційні процеси у країнах, які розвиваються. Це наочно демонструють соціологічні дослідження проведені “Транспереті Інтернешнл” з проблеми пропонування хабарів різним посадовим особам країн, які розвиваються:

1. Китай (включаючи Гонконг) 3,1
2. Південна Корея 3,4
3. Тайвань 3,5
4. Італія 3,7
5. Малайзія 3,9
6. Японія 5,1
7. Франція 5,2
8. Іспанія 5,3
9. Сінгапур 5,7
10. США 6,2
11. Німеччина 6,2
12. Бельгія 6,8
13. Великобританія 7,2
14. Голландія 7,4
15. Швейцарія 7,7
16. Австрія 7,8
17. Канада 8,1
18. Австралія 8,1
19. Швеція 8,3

Приведена таблиця переконливо демонструє правильність висловленої тези.

Таким чином, проблема корупції – це глобальна проблема з багатьма складовими, серед обов’язковою є ефективна боротьба у глобальному масштабі. Світовий досвід свідчить, що лише творчий підхід, координація зусиль, ідей, ресурсів і дій, постійний обмін і вдосконалення форм і методів роботи дають позитивні результати у профілактиці і попередженню корупційних виявів в суспільстві.

У ході проведеного аналізу на основі результатів діяльності Управління з питань виявлення тенденцій і основних напрямів боротьби з корупцією у органах влади виділено декілька основних видів правопорушень і зловживань службовим становищем з боку корумпованих чиновників місцевих органів влади, які своїми повноваженнями впливають або можуть вплинути, в тому числі, і на функціонування бізнесу. Такими є – співзасновництво у комерційних структурах, отримання хабарів у вигляді пільг, послуг, матеріальних подарунків за створення режиму сприяння комерційним структурам, незастосування фінансових санкцій у випадку виявлення порушень, створення пільгових умов для окремих фінансових операцій.

Ця думка підкріплюється досвідом роботи по виявленню корупції згідно з вказаним законом. Покарання, передбачені за здійснення корупційних діянь, не адекватні збитку, який спричиняється корумпованими чиновником, і штрафи в розмірі 225 гривень не йдуть ні в яке порівняння з вигодою в тисячі доларів США, яку отримують державні службовці, що використовують своє посадове становище з метою особистого збагачення, а соціальна незахищеність державних службовців слугує каталізатором подібних порушень.

Лідируюче становище серед виявлених випадків корупції працівників органів влади займають порушення Закону України “Про боротьбу з корупцією” щодо поєднання державної служби і зайняття підприємницькою діяльністю в ролі засновника комерційного підприємства. Так, зі складених в 1997 і 1998 роках 60%, в 1999 році 35%, в 2000 році 50% протоколів належать до даного діяння. Другим за кількістю виявлених правопорушень є незаконне отримання матеріальних благ і послуг (ремонту автотехніки, приміщень без оплати, з подальшим незастосуванням до суб’єктів підприємництва штрафних санкцій – у 1997, 1998 і 2000 роках по 5 фактів відповідно). Також зустрічаються такі правопорушення, як неприйняття заходів до виявлених фактів корупції; втручання в роботу інших підрозділів та ін.

На основі отриманого по лінії боротьби з корупцією досвіду, аналізу виникаючих труднощів у документуванні і реалізації матеріалів вважаємо за доцільне:

1. Перед прийняттям законів ретельно провести попереднє опрацювання з метою охоплення інтересів більшої частини населення, на яке дані закони орієнтовані.

2. Внести поняття “корупція” до Карного кодексу України, передбачивши карну відповідальність за корупційні діяння.

3. Змінити термін давності правопорушень, пов’язаних з корупцією, з 2-х місяців до 1 року.

4. Передбачити у Законі “Про боротьбу з корупцією” відповідальність, адекватну збитку, який заподіює, або зискові, який незаконно отримується від корупційних діянь.

5. Внести зміни до Карно-процесуального кодексу щодо зміни перебування під слідством за посадові злочини на альтернативну.

6. Спростити процедуру реєстрації і перереєстрації суб’єктів підприємницької діяльності в органах виконавчої влади, одночасно підвищивши відповідальність посадових осіб.

7. Забезпечити стабільність правил підприємництва і оподаткування шляхом введення податкового кодексу.

8. Змінити порядок реєстрації з дозвільного (отримання ліцензій і патентів) на реєстраційний (відмітка про початок підприємницької діяльності для сплати податків).

Реальна боротьба з корупцією ведеться переважно правоохоронними органами, хоча насправді, виходячи з економічних, соціальних і етичних причин її виявів, акценти у виборі засобів боротьби з нею повинні бути розставлені абсолютно інакше. Основна робота повинна вестися у самих державних організаціях і установах, причому вона має бути спрямована переважно на попередження, а не на припинення корупційних діянь і посадових злочинів держслужбовців. Аналіз інформації, яка у нас є, показує, що керівники державних організацій і підприємств не тільки слабко займаються профілактичною роботою і рідко вживають повноважних заходів щодо припинення корупційних дій своїх підлеглих (на порушення ст. 10 Закону України “Про боротьбу з корупцією”), але також схильні покривати їх, виявляючи помилкову турботу про “честь мундира” або боячись відповідних оргвисновків відносно самих себе, причому часто вони і самі непрямо або безпосередньо причетні до здійснення подібних діянь. У поточному році, за матеріалами УСБУ, про факти посадових злочинів порушено __ карних справ, складено 21 адміністративний протокол про корупційні дії. Першоджерелом всіх цих результатів були отримані нами оперативні дані, а не повідомлення офіційних осіб держустанов. У нашій оперативно-розшуковій практиці взагалі поодинокими є випадки ініціативного інформування (у відповідності зі ст. 4 названого вище закону) керівниками державних структур правоохоронних органів про корупційні дії підлеглих.

Певна частина адміністративних порушень держслужбовців пов’язана з тим, що не всі керівники органів влади, держустанов і підприємств (особливо новопризначені на посаду) в достатній мірі ознайомлені з положеннями всіх статей Закону “Про боротьбу з корупцією”, а також з наслідками недотримання його норм. У зв’язку з цим засобом профілактики корупційних дій доцільно вважати введення до практики діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю регулярне проведення з участю працівників правоохоронних органів семінарів і “круглих столів” з метою правової підготовки керівників, які призначаються на посади. Попередженню виявів корупції і зловживань держслужбовців у перехідний соціально-економічний період сприяла б більша відкритість рішень, які приймаються органами управління: укладення великих контрактів з комерційними структурами виключно на конкурсній основі, регулярний аналіз незалежною від влади експертною комісією. На думку фахівців, які беруть безпосередню участь у боротьбі з корупцією, ефективним засобом її попередження стало б затвердження Верховною Радою України проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 1997 р. Однак розгляд проекту затягується на невиправдано тривалий час, що негативно позначається (як і недоторканість наших депутатів) на довір’ї суспільства до держави, переконаності людей у здатності і рішучості законодавчої влади вести безкомпромісну боротьбу з корупцією. У названому проекті значно розширено перелік суб’єктів корупційних дій, до нього включено також тих, хто протиправно надає пільги і матеріальні блага посадовим особам, уповноваженим на виконання державних функцій. Тим самим встановлюється також відповідальність осіб, які мають намір незаконно втрутитися в діяльність органів державного управління, обминувши закон і встановлений порядок, вирішити будь-які питання у своїх інтересах. У зв’язку з визначеним Координаційному комітетові по боротьбі з корупцією і оргзлочинністю при Донецькій облдержадміністрації було б актуальним звернутися до Верховної Ради України з приводу необхідності прискорення прийняття проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 1997 року”.

Управління СБУ в Донецькій області

Корупція, економічні злочини:
шляхи подолання і удосконалення правових чинників розвитку суспільства

С.А. Близнюков,
начальник відділу по боротьбі з корупцією УБОЗ УМВС України в Донецькій області

Сьогодні Україна сприймається на світовій арені як держава з дуже розвиненою корупцією, яка підриває авторитет демократичних інститутів, гальмує хід економічних реформ, зменшує ефективність державної влади, руйнує до неї довіру. Крім того, корупція демонструє зневагу до законних прав і інтересів громадян, негативно впливає на моральний стан суспільства. Корупція є однією з основних причин, які створюють реальну загрозу національній безпеці і демократичному розвиткові держави, вона негативно впливає на всі сторони суспільного життя, управління, соціальну і правову сфери, суспільну свідомість, міжнародні відносини. Подолання такого явища, як корупція, сьогодні є основною умовою реформування вітчизняної економіки і виходу її з кризи, зростання довіри до України з боку світової спільноти.

Економічна злочинність і корупція взаємопов’язані явища. Навряд чи викличе заперечення твердження про те, що завдяки корупції економічна злочинність і “тіньова економіка” мають сприятливі умови для широкого розповсюдження, а корупція живиться ними, базуючись на економічних злочинах. Це, в свою чергу, означає несплату підприємствами податків, а отже, і не надходження грошей до бюджету. А бюджет – це ті ж соціальні послуги населенню: медичне обслуговування, освіта, громадський транспорт, виплата пенсій і т.д. Саме це свідчить про те, що не можна вести боротьбу з економічними злочинами у відриві від громадської протидії корупції. І навпаки, корупцію вдасться викоренити лише тоді, коли протидія економічним злочинам буде більш комплексною.

Виявлення і припинення фактів корупції насамперед є обов’язком правоохоронних органів. УМВС України в Донецькій області спільно з УСБУ, ДПА, а також з органами прокуратури проводять цілий комплекс заходів по попередженню і припиненню корупційних проявів з боку державних службовців. Насамперед ці заходи спрямовані на виявлення і припинення корупційних дій держслужбовців, діяльність яких заторкує потреби держави у енергоносіях, питання виробництва і реалізації високоліквідної сільськогосподарської продукції. Також вони вживаються на тих державних органів, в яких корупційні прояви найбільш очевидні. Проводиться цілеспрямована оперативно-розшукова робота по виявленню і припиненню корупційних дій кримінального характеру з боку державних службовців, які іноді причетні до діяльності організованих злочинних угрупувань. Постійно здійснюються перевірки законності отримання пільг або повного звільнення від виплат до бюджету обов’язкових платежів комерційними структурами з метою встановлення фактів корупції з боку посадових осіб, уповноважених на вирішення даних питань. Проводяться перевірки дотримання держслужбовцями органів влади і управління Донецької області вимог Законів України “Про боротьбу з корупцією” і “Про державну службу” щодо обов’язкового подання ними достовірних декларацій про прибутки. У поточному році підрозділами УМВС області порушено 210 карних справ з ознаками корупції (УБОЗ -63, УДСБЕЗ – 147), за фактами хабарництва порушено 37 карних справ (УБОЗ – 20, УДСБЕЗ -17).

Ліквідовано 5 корумпованих організованих злочинних угруповань (ОЗУ), до складу яких входили і працівники держаної податкової адміністрації (ДПА), митниці, паспортної служби, представники органів влади й управління. Викрито 3 організовані злочинні групи, до яких входили працівники паспортної служби, рагсов, органів місцевого самоврядування, які сприяли злочинцям при вивезенні жінок за кордон. Притягуються до карної відповідальності 13 працівників митниці за хабарництво, зловживання службовим становищем і за посадову фальсифікацію. У ході проведення заходів щодо запобігання фактам протидії розвитку підприємництва з боку чиновників органів влади викрито у хабарництві заступника начальника управління архітектури і містобудування Донецької облдержадміністрації, фахівця Донецького обласного центру ліцензування спеціальних видів робіт у проектуванні і будівництві, працівників ДПА міст Донецька, Маріуполя, Слов’янська.

Сьогодні є проблема в тому, що при розгляді карних справ у судах щодо ОЗУ ми інколи бачимо необ’єктивність, а іноді і пряму зацікавленість деяких суддів при винесенні вироків, а також протиправну участь адвокатів у наданні допомоги лідерам і членам організованих злочинних угруповань. На основі цього проведено відповідну роботу, створено прецедент притягнення до карної відповідальності суддів судів різної інстанції. Притягуються до карної відповідальності за хабарництво адвокати і суддя Калінінського районного суду м. Горлівка за виголошення неправосудного вироку, суддя Центрально-Міського суду м. Горлівка, який перекваліфікував дії членів ОЗУ і незаконно звільнив з-під варти 6 чоловік.

Підрозділами УМВС України в Донецькій області в поточному році складено 115 адміністративних протоколів про порушення вимог Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Адміністративні протоколи складено відносно начальника управління машинобудування і ВПК Донецької облдержадміністрації, міських голів міст Курахове, Соледарськ, Вуглегірськ, заступників міських голів міст Димитрове, Сніжне. За здійснення корупційних правопорушень до адміністративної відповідальності притягнуті працівники виконкомів, ДПА, ФГИ, виконавчої служби юстиції та інших державних органів. Але кількість складених протоколів в порівнянні з минулим роком значно знизилася. Це викликано тим, що ми ставимо завдання уникнути дріб’язковості, не складати протоколи за фактами з формальними ознаками порушень Закону України “Про боротьбу з корупцією”, виявляти корумпованих чиновників, пов’язаних з організованими злочинними угрупованнями, а також таких, які сприяють їм і надають підтримку. Разом з тим поліпшилася якість протоколів. Якщо в минулому році за різних причин в судах було припинено розгляд 85 протоколів, то в поточному році – 30. За корупційні дії до карної відповідальності притягнуто у два рази більше осіб.

Причиною зменшення кількості складених протоколів також ми вважаємо те, що Закон України “Про боротьбу з корупцією” викладений у важкодоступній формі, містить безліч норм, які звертаються до інших законодавчих актів, ускладнюють його тлумачення. Крім того, особи, у відношенні яких складені протоколи про корупційні правопорушення, під виглядом хвороби або за іншими мотивами ухиляються від явки до суду, внаслідок чого порушуються терміни притягнення їх до відповідальності, а адміністративний розгляд за справами припиняється.

Аналіз існуючої практики розгляду матеріалів про здійснення корупційних дій в судах показує, що судами допускаються випадки звільнення винних від адміністративної відповідальності внаслідок недооцінки суспільної небезпеки корупційних дій. Допускаються випадки винесення виправдальних рішень у зв’язку з малозначимістю, хоча таке поняття в Законі України “Про боротьбу з корупцією” відсутнє.

Звичайно ж у проблемі боротьби з корупцією у органів внутрішніх справ ще вистачає проблем. Боротьба з корупцією є пріоритетним напрямом роботи правоохоронних органів, але, на жаль, виходить так, що зусилля підрозділів, які займаються боротьбою з корупцією, направлені в основному на виявлення фактів, які вже здійснилися, а не на профілактику причин і умов, які сприяють корупції. Крім того, у карному законодавстві відсутнє визначення “корупції” як діяння, що підлягає кримінальному покаранню. Це знижує ефективність заходів по усуненню наслідків посадових злочинів і комплексу профілактичних заходів, передбачених чинним Законом України “Про боротьбу з корупцією”.

Якщо розглянути стратегію боротьби з корупцією, яка виробляється правоохоронними органами спільно з органами державної влади і громадськістю, то її елементами є: широке висвітлення та інформування населення про діяльність правоохоронних і адміністративних органів, проведення спільних з громадськими організаціями семінарів, впровадження системи інформаційного зв’язку з населенням з питань боротьби з корупцією (телефон довір’я, правові консультації). Найбільш ефективними стратегіями боротьби з корупцією є ті, які орієнтовані в більшій мірі на профілактику корупції, яка передбачає реформи в державній системі, спрощення дозвільних порядків, скорочення чиновницького апарату, а не лише на діяльність силових правоохоронних органів.

У багатьох випадках як державні службовці, так і громадяни скептично ставляться до проблеми боротьби з корупцією, вважаючи, що дану проблему розв’язати неможливо. Пануючий скептицизм і песимізм формує думку, що корупція глибоко вкорінена в суспільстві і ніякі заходи правоохоронного порядку та профілактичні неспроможні їй протидіяти.

Впровадження міжнародного досвіду, здійснення комплексу науковообґрунтованих заходів, спрямованих на профілактику корупційних дій дозволить ефективно протидіяти одному з найголовніших антигромадських явищ сучасності – корупції. Тут необхідно зазначити, що, незважаючи на безліч соціально-економічних проблем в державі і, зокрема, в нашому регіоні, за останні декілька років, завдяки політичній волі керівників Донецької облдержадміністрації, зроблено значні кроки в напрямі зниження рівня корумпованості в місті і області. Враховуючи необхідність взаємодії державних органів і громадськості, в Донецькій області створено умови для масового руху, спрямованого на широку участь громадськості спільно з державними і правоохоронними органами в процесі боротьби з корупцією. Прикладом цього є також проведення цієї науково-практичної конференції.

Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

МАКОГОН Ю.В.,
д.е.н, професор,
зав. кафедрою “Міжнародна економіка”
Донецького держуніверситету

Нарощування експортного потенціалу регіону перебуває у прямій залежності від процесу вкладання в підприємства Донецької області інвестицій взагалі та іноземних інвестицій зокрема. Питома вага Донецької області у загальному обсягу іноземних інвестицій України складає 8,60% (див. табл.). У 1999 році надійшло 150,57 млн дол. США іноземних інвестицій, що в 2,5 раза більше, ніж в 1998 році (58,5 млн дол. США), в тому числі з країн СНД і Балтії 0,58 млн дол. США (0,4% до загального обсягу надходжень), з інших країн світу 149,99 млн дол. США (99,6%).

Як видно з рис. 1, в 1999 році відбувся різкий (втричі) приплив у область іноземних інвестицій (у той час як по Україні загалом за цей же період сталося його зниження) внаслідок дії певних пільг згідно з Законом “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”. Інвестування здійснювалося, головним чином, у вигляді рухомого і нерухомого майна 67,1 млн дол. США (44,6% отриманого обсягу) (в тому числі обладнано в акції 3,03 млн дол. США), коштів – 26,73 млн дол. США (17,8%) (в тому числі купівля акцій – 3,30 млн дол. США), цінних паперів 5,04 млн дол. США (3,4%). Загальний обсяг інвестицій на 1.01.2000 складав 254,44 млн дол. США. Найбільші обсяги коштів надійшли від нерезидентів з Віргінських Островів (Британія) – 109,96 млн дол. США (42,4% загального обсягу), США – 60,62 млн дол. США (3,4%), Великобританії – 18,91 млн дол. США (7,3%), Німеччини – 15,66 млн дол. США (6%), Кіпру – 14,59% млн дол. США (5,6%), Фінляндії – 4,31 млн дол. США (1,7%), Російської Федерації – 3,87 млн дол. США (1,5%), Нідерландів – 3,59 млн дол. США (1,4%), Швеції – 2,55 млн дол. США (1,0%),- Канади – 2,32 (0,9%). Див. рис. 2.

Як видно з аналізу, країни ЄС переважають серед активних інвесторів.

Пріоритетними напрямами в інвесторів стали такі галузі економіки, як чорна металургія – 106,83 млн дол. США (41,2% загального обсягу інвестицій на 1.01.00), харчова промисловість – 28,85 млн дол. США (11,1%), внутрішня торгівля – 20,88 млн дол. США (8,0%), борошно-круп’яна і комбікормова промисловість – 18,45 млн дол. США (7,1%), зовнішня торгівля – 18,44 млн дол. США (7,1%), машинобудування і металообробка – 18,13 млн дол. США (7,0%), хімічна промисловість – 8,25 млн дол. США (3,2%), сільське господарство – 7,22 млн дол. США (2,8%), пенсійне забезпечення – 6,47 млн дол. США (2,5%), кольорова металургія – 50,97 млн дол. США (2,0%), транспорт і зв’язок – 4,81 млн дол. США (1,9%), вугільна промисловість – 4,19 млн дол. США (1,6%). Див. рис. 3.

Іноземними партнерами інвестовано 301 підприємство Донецької області. Найбільші обсяги інвестицій отримані підприємствами Донецька – 173,39 млн дол. США (170 підприємств).

Тут важливо звернути увагу на такий аспект. Серед провідних країн-інвесторів – офшорні зони, такі як Кіпр, Віргінські Острови, тобто звідси надходять гроші вітчизняних підприємців-“тіньовиків”, але вже захищені статусом іноземних інвестицій. У цьому випадку необхідно знову повернутися до указу Президента про амністію певної частини тіньового сектора за умов гарантії міжнародного рівня. Ніякий зарубіжний інвестор не піде до нас, особливо у важку промисловість, якщо ми самі не будемо її розвивати. Це можливо тільки з участю держави.

Вихід у світ указу Президента і підготовка законопроекту про легалізацію прибутків, які приховуються від податків, викликав помітне пожвавлення в середовищі підприємців. Однак, на думку більшості опитаних нами експертів, заходи, передбачені цими документами, навряд чи приведуть до повернення “тіньовиків” до офіційної української економіки. Без зміни характеру відносин бізнесу і держави, поліпшення інвестиційного клімату в країні ні тіньові гроші, ні будь-які інші сюди не прийдуть. Статистика фіксує цілком певну тенденцію – найбільшими країнами-інвесторами України стають офшорні зони. Тобто національні гроші починають повертатися. Тепер головне – підтримати цей процес. І не стільки деклараціями про амністію тіньового капіталу, скільки конкретними кроками в позначених напрямах. Ну і, нарешті, треба пам’ятати, що далеко не всі тіньові гроші містяться за кордоном. Частина їх сумлінно працює в українській економіці, правда, податки з них не платяться. Проблеми іноземних інвестицій тісно переплітаються з питаннями утворення вільних економічних зон. Важливим напрямом розвитку підприємницького сектора Донецького регіону в умовах СЕЗ є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг за рахунок вдосконалення виробництва на якісно новому рівні використання сучасних технологій переробки, зберігання, пакування, транспортування і реалізації продукції машинобудування, харчової і легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту і виходу на нові. Необхідно давати державні гарантії по кредитах для участі у міжнародних тендерах, стимулювати вітчизняний машинобудівний експорт. Для мінімізації ризику неповернення державі експортних кредитів, забезпечення захисту підприємців-експортерів від комерційних ризиків потрібно створити систему страхування таких кредитів. Здійснювати послідовну роботу по вдосконаленню організаційних форм, спрямованих на підтримку і зміцнення об’єднань підприємців-експортерів, що в майбутньому дозволить перейти до підтримки, зробивши можливим координацію діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов виходу на ринку між членами таких об’єднань з метою оптимального використання кон’юнктури, дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов’язань України.

Дослідження, які ведуться нами в Інститутах НАН України – Інституті економіки промисловості, Інституті економіко-правових досліджень, Донецькому державному університеті, дозволяють запропонувати декілька напрямів прискорення інтеграції до світової системи господарювання, передусім до ЄС. Прогноз дозволяє зробити висновок, що залучення іноземного капіталу в Донецький регіон зможе не тільки посилити підприємницьку активність, але й забезпечити створення нових робочих місць, що дуже актуально в сучасних умовах, стимулювати прискорене впровадження нових технологій і розробку конкурентоздатної продукції. Вигідне геополітичне положення Донецької області, значні природні ресурси і наявність висококваліфікованих кадрів є важливими чинниками залучення іноземних капіталів.

На основі опрацьованих матеріалів авторська група прийшла до висновку, що режим ВЕЗ створює певні можливості (передумови) для різного роду економічних злочинів, порушень, зловживань і т.п. Наприклад, виходячи з досвіду експортних зон США в роки депресії, вони дозволили спростити, а отже, відчинити “двері” з країни різним непотрібним товарам, в тому числі низькосортним, з простроченими термінами придатності, що згодом повторювалося безліч разів у цілому ряді держав при збуті готової продукції, при її перевиробництві.

У тих же США створення ВЕЗ вирішило проблему подолання депресії – з одного боку, а з іншого боку, з’явилися різні варіанти злочинної діяльності – ВЕЗ стали перевалочними пунктами спиртних напоїв, наркотиків, зброї, різних видів продукції, які повинні бути під контролем держави. Таким чином, здійснюються криміногенні експортно-імпортні операції, з’являється ігровий бізнес, проституція, виготовлення та збут наркотиків і т.п. Головне порушення – відхід від податків повністю або частково. Так, ВЕЗ і офшорна зона в Панамі при правлінні генерала Норьєги перетворилася на перевалочну базу наркотиків з країн Латинської Америки в США.

Зони типу офшорних або інших “режимних” у галузі банківсько-кредитної діяльності, податків сприяють виникненню ситуацій для розвитку корупції серед чиновників. У цих же офшорних зонах створюється унікальна ситуація для відмивання “тіньових” грошей і криміногенних капіталів, які потім повертаються у вигляді інвестицій, наприклад, але вже захищених статусом іноземних (Віргінські Острови, Кіпр, Панама і т.д.).

Створення будь-якої спеціальної зони передбачає формування того чи іншого (в залежності від законодавства і традицій конкретної держави) робочого органу – керівника, контролюючого, регулюючого і т.п. у ВЕЗ. Ці органи управління комплектуються чиновниками і є апаратом. Тому при підготовці різних рішень цих Рад ВЕЗ з, наприклад, особливого статусу оподаткування; реєстрації суб’єктів госпдіяльності або особливих видів діяльності; видачі різних ліцензій; виділення пільгових кредитів, доступу до кредитних ліній і т.д.; виділення і використання бюджетних та інших цільових коштів, субсидій, держґарантій; проведення різних тендерів на будівництво, створення СП, ведення робіт, надання послуг; здавання в оренду і встановлення рівня оплати землі, будівель, споруд і т.п.; надання пільгового митного режиму, – все це створює ґрунт для зловживань службовим становищем і корупції в різних органах управління і відомствах. Особливо необхідно вказати на ситуацію з виділенням ділянок землі в залежності від розташування різних елементів інфраструктури, наприклад, транспорту, доріг, зв’язку і т.п.

Мають місце також випадки порушень у галузі використання закритої інформації. Виникають можливості зловживань у сфері отримання дозволів на використання природних ресурсів, повторної сировини, відходів виробництва, а також передачі у вигляді “нового” виробництва явно застарілих технологій, обладнання, продукції (як це мало місце з країнами третього світу), наприклад з ДЕУ. Деякі країни мають законодавство, яке спрощує отримання “прапора” торгових суден (Ліберія, острови Греції і т.д.), що створюють можливості для здійснення незаконних операцій по перевезенню вантажів, страхуванню і ын.

В умовах ВЕЗ створюються умови, передумови і ґрунт для численних варіантів валютних спекуляцій на фондових і фінансових ринках. “Зони”, як правило, стають “сейсмологічними” точками світового фінансового ринку (1998 р.- країни Південно-Східної Азії). У ВЕЗ відсутній валютний контроль (Швейцарія) або існують норми ненадання інформації про комерційні питання іншим країнам (Гібралтар). ВЕЗ мають певні можливості створення “інфраструктури”: гральні, публічні будинки, і якщо це заборонено національним законодавством, то створюється мережа закритих клубів, масажних кабінетів і т.п.

У зв’язку з багатоваріантістю тлумачення різних підзаконних нормативних актів – інструкцій, положень і т.п. в умовах ВЕЗ виникають можливості оформлення документів (декларування вантажів, визначення цін) при реекспорті, транзиті і т.п. з різними порушеннями. У ВЕЗ створюються можливості участі в приватизації підприємств через підставних осіб іноземного підприємця, спекуляцій акціями. Відкривати і реєструвати фірми – “одноденки” для здійснення разових (як правило, незаконних) операцій, оскільки багато з ВЕЗ мають в законодавстві положення про необов’язковість надання різної звітної або конфіденційної інформації, звітні документи не зберігаються і не надаються (країни Карібського басейну), офіси компаній можуть знаходитися поза територією країни. Таким чином, в цілому будь-яка ВЕЗ створює передумови для створення криміногенної ситуації в тому регіоні, де вона функціонує. Та й сама Україна має історичний досвід ВЕЗ, точніше порто-франко в Одесі на межі 19-20 ст. Всім відома Одеса як вільне місто з укоріненим кримінальним минулим.

Все сказане є спробою узагальнити деякі аспекти можливих порушень, передусім економічного характеру, і дати юридичній науці, законодавцям напрями, в яких необхідно створити певні захисні заходи.

В.Н.Тихий,

начальник Донецького обласного управління Національного банку України

З боку правоохоронних органів нерідко звучать нарікання, що в кредитно-фінансовій системі злочини набули поширення і заподіюють значну шкоду інтересам України.

У зв’язку з цим потрібно зазначити, що за рівнем корумпованості банківська система займає одне з останніх місць і роль Національного банку та його підрозділів у запобіганні фінансовим злочинам у банках очевидна.

Інформація, яка іноді з’являється в пресі про злочини в банківській сфері, не завжди відповідає дійсності.

НБУ у свій час звернувся до Президента України і Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України з проханням доручити відповідним органам виробити єдиний підхід до статистики злочинності і правопорушень в банківській сфері, з урахуванням якої Нацбанк спільно з правоохоронними органами повинні здійснювати профілактичну роботу. Однак це питання залишається актуальним і сьогодні.

В питаннях взаємодії Національного банку з правоохоронними органами необхідно відмітити ось що. Методичними рекомендаціями про взаємодію Національного банку України з правоохоронними органами по передачі їм матеріалів перевірок комерційних банківських установ, які можуть свідчити про злочинну діяльність, чітко визначено підрозділи НБУ, які здійснюють перевірки комерційних банків і виявляють факти, що свідчать про злочинну діяльність, – це Департамент інспектування НБУ і відділи банківського нагляду територіальних управлінь. У рекомендаціях вказано, що після розгляду матеріалів письмової довідки керівником інспекторської групи готується повідомлення (з дотриманням вимог ст. 52 Закону України ” Про банки і банківську діяльність”), в якому вказуються факти, що свідчать про злочинну діяльність, і яке за підписом начальника територіального управління або заступника голови НБУ надсилається відповідним правоохоронним органам за територіальністю – МВС, податковій міліції, СБУ і прокуратурі в залежності від характеру виявлених порушень, а копії – відповідному прокурору для здійснення нагляду.

Потрібно підкреслити, що Національним банком розроблена відповідно до вимог Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” статистична звітність форми 91 “Звіт про виявлені порушення, що свідчать про злочинну діяльність”. Згідно з цією формою, протягом 1999 року загалом за системою НБУ було отримано 173 завдання спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю про проведення ревізій, перевірок і інших дій відносно контролю за дотриманням законодавства України. Здійснено перевірок і надіслано матеріалів за їх результатами – 209, передано органам по боротьбі з організованою злочинністю – 74. У першому півріччі 2000 року ці цифри склали відповідно 159, 188, 94.

Що стосується положень про відповідні структурні підрозділи НБУ, то до них включені норми стосовно взаємодії з правоохоронними органами. Зокрема, положення про Департамент інспектування банків (1998 рік) і Департамент пруденційнного нагляду (1999 рік) передбачають “координацію взаємовідносин служби банківського нагляду регіональних управлінь НБУ з правоохоронними органами про проведення спеціальних перевірок у рамках функцій і повноважень банківського нагляду і надання інформації за результатами виїзного інспектування за фактами, що містять ознаки злочину”. Положення про Юридичний департамент (1997 рік) включає “взаємодію з правоохоронними органами”. Положення про регіональне управління НБУ, затверджене постановою правління НБУ від 11.05.99 N225, відмічає, що “регіональне управління у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України і нормативними документами Національного банку України, надає консультації і відповіді на запити правоохоронних органів з питань грошово-кредитної і валютної політики, грошового обігу, банківського нагляду, бухгалтерської звітності, розрахунків і звітності, з інших питань банківської діяльності, розглядає акти перевірок правоохоронних органів, координує свою діяльність з іншими органами державної влади, які здійснюють валютний контроль (правоохоронні органи), за результатами виїзного інспектування комерційних банків аналізує і направляє інформацію про факти, що свідчать про їх злочинну діяльність і інші правопорушення, Національному банку і Міністерству внутрішніх справ.

Національним банком України підготовлено пропозиції про внесення відповідних змін в положення про територіальне управління (філіали) НБУ і Департамент валютного контролю та ліцензування.

На наш погляд, пропозиції з боку правоохоронних органів про включення в плани роботи Національного банку і його структурних підрозділів тематики перевірок комерційних банків з питань виявлення злочинних фінансових операцій є некоректними, оскільки незрозуміло, яким чином можна заздалегідь планувати виявлення злочинів. Крім того, відповідно до чинного законодавства обов’язок виявлення і кваліфікації діянь як злочинів покладено на слідчі і судові органи.

Відносно надання спецпідрозділам МВС попередньої інформації про великомасштабні операції, здійснювані фізичними або юридичними особами одноразово або протягом місяця, необхідно зазначити, що Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” зобов’язує повідомляти про великомасштабні операції фізичних і юридичних осіб саме НБУ, а не комерційні банки.

Національний банк не має права зобов’язати банки надавати інформацію про операції їх клієнтів спецпідрозділам. З метою розв’язання даної проблеми передбачено підготувати проекти відповідних правових актів, якими б визначався порядок надання такої інформації як Національним банком, так і комерційними банками.

Що стосується контрольних функцій і повноважень, передбачених ст. 7,62 Закону України “Про Національний банк України”, ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, НБУ приділяє постійну увагу питанням удосконалення валютного контролю. Так, з ініціативи НБУ було прийнято спільно з Кабінетом Міністрів України постанову від 26.12.95 N 1044 ” Про заходи по забезпеченню контролю за зовнішньоекономічною діяльністю і валютного контролю”, за якою інформація про порушників термінів повернення валютної виручки щомісяця надається Міністерству внутрішніх справ України і Службі безпеки України, які згідно з функціональними обов’язками повинні вживати конкретних заходів щодо повернення в Україну валюти, яка незаконно знаходиться за кордоном, і притягувати до відповідальності, в тому числі карної, винних осіб.

Що стосується дотримання Нацбанком вимог статей 5 і 11 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” по ліцензуванню валютних зовнішньоекономічних операцій і забезпеченню контролю в сфері валютного регулювання, потрібно відмітити ось що.

Стаття 37 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” передбачає у випадку застосування санкцій припинення експортно-імпортних операцій, зокрема непереведення валюти за межі України, і не містить ніяких обмежень відносно продовження термінів повернення валютної виручки.

Національним банком України спільно з Міністерством економіки впроваджено механізм контролю за дотриманням вимог чинного валютного законодавства. Суть вказаної взаємодії полягає в тому, що при звертанні суб’єктів підприємницької діяльності в Міністерство економіки з проханням скасування санкцій, оформлення разової індивідуальної ліцензії на зовнішньоекономічну операцію, при наявності даних, що свідчать про можливі порушення вимог законодавства, Національним банком України здійснюється ретельна перевірка дотримання вимог Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Тільки за перше півріччя 2000 року загалом за системою НБУ здійснено 14 таких перевірок, результатом яких є застосування до порушників фінансових санкцій, передбачених ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”. Крім того, варто зазначити, що Національний банк України не обслуговує рахунки суб’єктів підприємницької діяльності, це є функцією уповноважених банків, тому порушення вимог спеціальних законів Національним банком України може бути виявлене тільки внаслідок здійснення перевірки.

За останні два роки, тобто з початку дії постанови Кабінету Міністрів України N1753 від 07.11.98, індивідуальні ліцензії на продовження термінів розрахунків по зовнішньоекономічних (експортно-імпортних) операціях резидентів України надавалися виключно за рішенням Кабінету Міністрів України.

Згідно з постановою Кабміну і НБУ від 12.12.98 N1968 “Про посилення контролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів по зовнішньоекономічних операціях”, у разі застосування спеціальної санкції – індивідуального режиму ліцензування до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, уповноважені банки здійснюють розрахунки за зовнішньоекономічними договорами тільки при наявності у резидентів разової індивідуальної ліцензії, яка видається Міністерством економіки України. При цьому в положенні про порядок застосування до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України і іноземних суб’єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених ст. 37 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, затвердженому наказом Міністерства економіки України від 17.04.2000 N52, чітко зазначено, що разова індивідуальна ліцензія є основою для здійснення зовнішньоекономічних операцій суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, до яких застосовані санкції. При тимчасовому припиненні зовнішньоекономічної діяльності, для завершення розрахунків по операціях, які почалися до застосування цієї санкції, необхідно отримати індивідуальну ліцензію Мінекономіки. Тобто мають місце різні правовідносини, які регулюються різними актами законодавства: між суб’єктом підприємницької діяльності і Національним банком при отриманні індивідуальної ліцензії на продовження законодавчо встановлених термінів розрахунків, а також між суб’єктом підприємницької діяльності і Мінекономіки при отриманні індивідуальної ліцензії для здійснення зовнішньоекономічної операції.

Таким чином, ліцензія Мінекономіки повинна бути в наявності у суб’єкта підприємницької діяльності на момент здійснення зовнішньоекономічної операції.

Обласним управлінням Національного банку для координації спільних дій з правоохоронними органами по декриміналізації банківської системи в обласну прокуратуру щорічно посилається план перевірок відділу банківського нагляду управління, затверджений Національним банком України.

Для проведення оперативно-слідчих дій СБУ і УБОЗ УМВС у Донецькій області виділялися фахівці управління.

Згідно із ст. 62 Закону України “Про Національний банк України”, за результатами інспектування в банківських установах регіону застосовуються заходи реагування, адекватні встановленим порушенням банківського законодавства і нормативних актів НБУ.

За результатами інспектування керівництву всіх перевірених банківських установ надсилаються листи-попередження по усуненню виявлених порушень, встановлюється контроль за їх виконанням, проводяться наради з керівництвом комерційних банків, застосовуються штрафні санкції.

На виконання рекомендацій Департаменту пруденційного нагляду Національного банку України від 10.04.2000 р. управлінням спільно з керівниками комерційних банків області і регіональних управлінь великих банків була проведена нарада з питання виконання банківськими установами області положення НБУ “Про кредитування”, на якій була розроблена стратегія по недопущенню зростання проблемних (прострочених і сумнівних до повернення) кредитів.

З метою попередження відкриття рахунків фіктивним фірмам і незаконного переведення грошей в готівку обласним управлінням НБУ направлені листи-попередження всім банківським установам Донецької області про неухильне дотримання вимог Інструкції НБУ “Про порядок відкриття і використання рахунків у національній і іноземній валюті”; Інструкції НБУ No7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”; Постанови НБУ від 30.06.98 р. No250 “Правила здійснення депозитних операцій для банківських депозитів” – при проведенні розрахунків за ощадними сертифікатами “на пред’явника”. При проведенні перевірок в банках і філіалах на дотримання вказаних нормативних документів звертається особлива увагу.

У сфері валютного регулювання і контролю робота обласного управління спрямована на забезпечення виконання постанови від 26.12.95 No 1044 “Про заходи щодо забезпечення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю і валютний контроль”, положень Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і контролю”, інструктивних листів Національного банку України, які визначають умови і правила здійснення операцій з валютними цінностями на території України.

На виконання вимог ст. 18 Закону України від 30.06.93 р. N 3341-XII “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” управлінням в поточному році спецпідрозділам по боротьбі з організованою злочинністю Служби безпеки України і Міністерства внутрішніх справ України, податковій адміністрації, прокуратурі Донецької області надана інформація про суб’єкти підприємницької діяльності, які отримали ліцензії (дозвіл) на здійснення операцій з іноземною валютою.

Щомісяця управлінню по боротьбі з організованою злочинністю УМВС і податковій адміністрації надається інформація про зареєстровані пункти обміну готівкової іноземної валюти.

Управлінню Служби безпеки України в Донецькій області регулярно надається інформація про кредити у іноземній валюті, які отримані резидентами від нерезидентів.

На виконання вимог листа НБУ від 21.07.2000 р. N 28\111-2609 по інформуванню правоохоронних органів про отримане клопотання від суб’єктів підприємницької діяльності про видачу ліцензій на проведення операцій у іноземній валюті управління надає відповідну інформацію правоохоронним органам.

Для координації спільних дій з правоохоронними органами обласне управління з свого боку неодноразово пропонувало і знову пропонує:

– з метою обмеження позабанківського грошового обігу внести зміни і доповнення до постанови НБУ від 30.06.98 р. No250 “Правила здійснення депозитних операцій для банківських депозитів” – щодо заборони реалізації ощадних сертифікатів “на пред’явника” підприємствам юридичним особам, ця пропозиція направлена Національному банку;

– з метою запобігання фіктивному підприємництву на стадії реєстрації засновницьких документів підприємств всіх форм власності виконкомам Рад необхідно залучати правоохоронні органи до перевірок документів засновників, які підтверджують законність надання цих документів і дієздатність їх власників;

– встановити конкретний термін, протягом якого податкові органи повинні повідомляти банківським установам про взяття суб’єктів підприємницької діяльності на податковий облік;

– з метою посилення контролю за купівлею іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку для виконання зобов’язань резидентів перед нерезидентами внести зміни у правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку, якими передбачити реєстрацію в податкових органах операцій по купівлі валюти для здійснення платежів за користування авторськими правами;

– для попередження створення “конвертаційних” фірм внести зміни у відповідні законодавчі акти з метою встановлення тимчасових рамок, після закінчення яких зареєстровані підприємства одержують право здійснення зовнішньоекономічної діяльності, або встановлення певних вимог до розміру їх статутного капіталу;

– з метою виключення впливу тіньових структур на проведення валютно-обмінних операцій внести зміни до Закону України від 18.07.97 “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” щодо скасування патентування власних пунктів обміну готівкової іноземної валюти уповноважених банків.

У травні поточного року управлінням на адресу обласної прокуратури, обласних управлінь СБУ і МВС України направлено листи з пропозиціями про поліпшення дій по посиленню боротьби з організованою злочинністю в рамках покладених на Національний банк повноважень.

КОРУПЦІЯ, “ТІНЬОВА” ЕКОНОМІКА

ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Микола Григорович Бєлопольський,

Голова Донецької обласної спілки орендарів та підприємців, доктор економічних наук, професор, академік АЕН України

Ми щодня спостерігаємо численні приклади корупційних діянь. Звинувачення НБУ в незаконних операціях з валютними резервами, справи П. Лазаренка, “Укрзалізниці” та інші приклади переконливо свідчать, що таке явище, як корупція, живе та процвітає.

Через звинувачення в корупції нерідко розпадаються уряди, відомі політики йдуть у відставку.

Кризовий стан пострадянських країн значною мірою спричинено корумпованою формою капіталізму, яка перерозподіляє ресурси від економічно “здорових” підприємств до підприємств з міцним зв’язком в уряді.

Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частину внутрішнього валового продукту на інвестування, що призводить до уповільнення рівня їх економічного зростання. Він також доводить, що висококорумповані країни менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивіденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в сфері освіти та науки в Україні підтверджує цей висновок.

Деякі економісти розрізняли “добру” та “погану” корупцію. Невеликі хабарі “для змащування державного механізму”, наприклад, для отримання якоїсь ліцензії, розглядалися як прийнятні, у той час як хабарі урядовцям для реалізації за державний кошт непотрібних проектів вважалися неприйнятними.

У країні, де хабародавач знає, скільки він має заплатити, і впевнений, що він отримає те, що хоче, корупція шкодить інвестиціям менше, ніж у країнах з непередбачуваними і примхливими чиновниками.

Але, незважаючи на рівень передбачуваності, рівень інвестицій значно вищий у країнах з меншою корумпованістю.

Хабарництво дає чиновникам стимул створювати перешкоди підприємцям, і чим більше хабарів вони отримають, тим вищу ціну вимагають за свої послуги.

Корупція діє як додатковий податок на діяльність компаній та на закордонні інвестиції, причому для невеликих фірм він є більшим.

Керівники багатьох заводів “перекачували” гроші в свої приватні фірми, а збитки покривали прямими кредитами Національного банку України. Зрозуміло, що ті кредити ніхто не повертав, а надавав їх банк шляхом емісії, і наслідком цієї “політики підтримки національного виробника”, як її називали, була висока інфляція та збагачення крупних директорів та урядовців. Джерелом надприбутків для обмеженого кола осіб була також політика кількох валютних курсів, коли за заниженим державним курсом придбати валюту могли лише обрані. Уряд роздавав окремим компаніям численні пільги, зменшуючи для них ставки мита та оподаткування.

Інвестиційні проекти приймалися з політичних міркувань та фінансувалися банками, які керувалися у прийнятті рішення не економічними мотивами, а наявністю дружніх стосунків з підприємцями чи урядовцями. Банки не аналізували ризикованість та прибутковість проектів та не слідкували за виконанням бізнес-планів.

Хоча уряди й повні рішучості боротися проти корупції, але це ще не гарантує, що практика хабарництва припиниться.

Зменшення регулювання, лібералізації торгівлі та звільнення обмінних курсів – ось рецепт піднесення економіки, а разом з тим і зменшення прибутків для корупціонерів.

Боротьба з корупцією була одним із завдань уряду П. Лазаренка, якого зараз проголошено найбільшим корупціонером усіх часів та народів.

Найкращими ліками від корупції є прозорість дій державних чиновників та чітке регулювання їх обов’язків та повноважень.

Значні прогалини, що є у чинному законодавстві, не дають можливості, навіть за умови виявлення конкретних (кримінальних за світовими стандартами) злочинів у сфері ринкових відносин, притягувати до відповідальності порушників, тому сприяють груповій та особистій безвідповідальності та безкарності, що на цей час в Україні носить особливо масовий характер.

Отже, чим швидше держава буде спроможна занурити власну економіку, яка реформується, та безпосередньо всіх суб’єктів ринкових відносин у нове, достатньо розвинене та ретельно опрацьоване нормативно-юридичне середовище, тим більше можливостей з’явиться у суспільства щодо встановлення контролю за “тіньовими” процесами та подолання найбільш небезпечних кримінально-чорних складових “тіньової” економіки.

Практика засвідчує, що, доки існуватиме державна форма організації суспільного життя, а держава у той чи інший правовий спосіб впливає на економічний розвиток шляхом реалізації бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної політики тощо, доти зберігатиметься й тіньова економіка.

Склалася унікальна структура економіки, яка живиться інфляцією, нееквівалентним обміном результатів праці між суб’єктами ринкових відносин, перерозподілом і захопленням чужої власності, постійним зубожінням переважної частини населення. Ця структура перетворює корупцію та “тіньові” принципи підприємництва на реальні чинники економічного розвитку. По суті, на наших очах майже раптово сформувався найгірший різновид “ринкового” підприємництва, що існує лише за умов розквіту корупції, відвертої криміналізації господарсько-комерційних стосунків між суб’єктами ринкових відносин та домінування абсолютної та відвертої неповаги до закону.

Масштаби економічної “тінізації” швидко збільшуються внаслідок наявності потужнього фіскально-податкового преса, що є антагоністичним до інтересів та можливостей переважної більшості фізичних та юридичних осіб, які функціонують у межах існуючого законодавчого поля України; відсутності привабливої інвестиційної альтернативи щодо залучення “тіньових” некримінальних капіталів у легальну вітчизняну економіку.

Справжні, добре заплановані та скоординовані реформи, що максимально повно враховують по-справжньому позитивний світовий досвід, навпаки, значно скорочують поле корупційних інтересів та ліквідують потенційні джерела їх задоволення.

Однією з особливостей тіньового капіталу є те, що він використовується не у виробничій сфері, а переважно в посередницькій діяльності, в обігу, останнє надзвичайно ускладнює механізм здійснення необхідного контролю за ним.

Державна політика щодо “чорної” економіки може бути лише одна – максимальне обмеження аж до повної ліквідації найбільш суспільно небезпечних кримінально економічних її секторів.

У тих умовах, що склалися на цей час в економіці, навіть за бажанням виконавча влада практично не взмозі контролювати і вивчати реальні обсяги “ неврахованих тіньових” потоків. Навпаки, можна впевнено стверджувати, що на цей час уряд та інші владні структури практично не мають достатнього уявлення про справжні кількісні (тим більше про якісні) характеристики “тіньових” і особливо кримінальних перерозподільчих процесів, які мають місце в економіці на всіх фазах процесу суспільного відтворення ( у виробництві товарів та послуг, їх розподілі (перерозподілі), обміні та споживанні (як у особистому, так і виробничому).

Вкрай негативним проявом процесів “тінізації” є те, що на цей час ні у держстатистики, ні у відповідних владних структур не має достатньо репрезентативних даних щодо реальних обсягів доходів, які приховують від оподаткування як фізичні, так і юридичні особи.

Практика засвідчує, якщо оборот підпільного бізнесу перевищує 1/3 валового внутрішнього продукту, а кількість залучених до нього (у тому числі і як найманих працівників) 30-40% зайнятих, економіка втрачає будь-які можливості позитивного регулювання.

Значна роль у процесі подолання “тінізації” належатиме активній державній політиці, особливо такого її напряму, як реалізація раціонально-прагматичної та оптимально-виваженої законодавчої стратегії, що має бути вибірково-диференційовано спрямована або на легалізацію, або на обмеження, або на знищення тих чи інших проявів економічної “тінізації”, в залежності від рівня їх соціально-економічної небезпечності.

Світова практика незаперечно засвідчує, що без ефективного державного ринкового регулювання, тобто без наведення стабільного порядку, який встановлюється на юридичних нормах публічного права, неможливе функціонування сучасної масштабної ринкової економіки.

Діалектика життя засвідчує – не слід надмірно переоцінювати силові, карні та заборонні заходи, що має здійснювати держава у напрямі локалізації “тіньової” економічної діяльності. Треба враховувати, що в багатьох випадках ця діяльність є об’єктивною захисною реакцією суб’єктів на можливість існування й розвитку в рамках офіційної економіки та невиваженої правової регламентації.

Від того, чи будуть спроможні владні структури відрізняти та раціонально диференціювати “тіньові” правопорушення за рівнем їх об’єктивної соціальної небезпеки та економічної шкоди і відповідно з цим застосувати до них диференційовані санкції, буде передусім залежати створення необхідних умов для подальшої безболісної легалізації тимчасових учасників “тіньового” підприємництва. Тобто мова йде про тих суб’єктів “тіньової” економіки, діяльність яких не заподіяла справжніх збитків суспільству, на відміну від дійсно небезпечного кримінального та насильницького елемента організованої злочинності.

Від цього залежатиме не тільки успіх боротьби із злочинністю, але й суттєво підвищаться потенційні можливості прискорення економічного, соціального та духовного відродження України.