Розділ ІX. Східні слов’яни
Отримана схема родинних взаємин слов’янських мов і розміщення її на певній географічному просторі суперечить деяким поширеним серед лінгвістів поглядам, таким як словацько-словенська або східнослов’янська мовні спільноти (Филин Ф.П., 1972; 1983; Широкова Ф.Г., Гудков В.П., 1977; Русинов Н.Д., 1977; Малкова О.В., 1984; Супрун А.Е., 1989). Такі погляди сформовані не тільки младограмитичними поглядами на розвиток мов, але і під впливом ідеологічних чинників, що і відбилося в затятій критиці, далекій від наукової дискусії, теорій тих науковців, котрі брали на себе сміливість послідовно висловлюватися, наприклад, як це робив Степан Смаль-Соцький, за вичленування української мови безпосередньо з праслов’янської без проміжних ланок (Smal-Stocki S., Gartner T., 1913; Смаль-Стоцький Ст., 1927). Наскільки дозволяли обставини Смаль-Стоцького підтримували також і деякі інші українські науковці (Бузук Петро, 1927, Тимченко Євген, 1930), але ідеологічний чинник, присутній в наукових роботах багатьох радянських вчених, змущував закамуфльовувати власні погляди так, що це інколи приводило до порушення законів логіки. Прикладом можуть бути наукові праці українського мовознавця Булаховського. Критикуючи Смаль-Стоцького за “націоналізм” і підтверджуючи тезу про існування особливої східнослов’янської (давньоруської) мови, він одночасно наводив особливі риси української мови, котрі цій тезі суперечать (Булаховський Л.А., 1977). З другого боку, прибічники східнослов’янської мови на підтвердження її існування мусили висувати просто сміховинні аргументи. Наприклад, такий як існування Київської Русі, об’єднання в якій всіх слов’ян, ніби, привело до утворення спільної мови. Мовні процеси розвиваються дуже повільно і для зміни мови населенням потрібні дуже поважні причини і умови, яких в Київській Русі аж ніяк не існувало. Для усвідомлення темпів цих процесів можна навести приклад кубанських українців, мова яких мало змінилася за останні 150-100 років в умовах розвинених шляхів сполучень і засобів масової інформації. В теперішньому часі слов’янське мовознавство в значній мірі звільнилося від ідеологічних пут і вчені можуть більш сміливо висловлювати свої тверезі і розважливі погляди:
“Часу, який пройшов з моменту встановлення більш-менш інтенсивних міжплемінних контактів, необхідних для розвитку мовної інтерференції (XI – XIII ст.) було явно замало для того, щоб племенні діалекти встигли зблизитися до майже повної уніфікації, утворивши “спільносхіднослов’янську мову”, яка використовувалася на просторій території, до вторинних діалектів якої, як звичайно вважається, виходять сучасні східнослов’янські мови і діалекти” (Николаев С.Л., 1994, 24).
Багато відмінних від російської мови рис української і білоруської мов науковці мусили пояснювати польськими впливами через сполонізовану шляхту, і такі впливи, дійсно, були, але не вони сформували визначальні риси української і білоруської мов. Мова закарпатських українців не підпадала під ці впливи, але тим не менше вона має основни риси української мови і це зайвий раз свідчить проти ідеї спільної східнослов’янської мови:
“Відсутність ряду давніх східнослов’янсько-західнослов’янських слів у найбільш архаїчних закарпатських говорах (а в минулому, мабуть, взагалі на Закарпатті), гадаємо, свідчить про певну ізоляцію закарпатських говорів від інших українських, а в минулому від східнослов’янських говорів. Ізоляція ця могла бути за умов , коли предки носіїв сучасних закарпатських говорів досить давно, ще в доісторичний період, відокремилися від східнослов’янського світу, перейшли Карпатський хребет і розселилися на південних схилах Карпат” (Дзендзелівський Й.О., 1969, 191).
Слід зазначити, що польські славісти виявилися більш принциповими науковцями, ніж українські радянські, і не тільки не піддалися ідеологічному тискові Москви, але дали йому належну оцінку:
“Для російських націоналістів “руська” мовна єдність була надто важливим чинником в офіційній ідеології, аби могли дискусії про неї вважати річчю допустимою. В результаті цього у більшості російських мовознавців переважало прагнення якщо не до повногозаперечення мовних українсько-російських різниць, то принаймні до зменшення їх значення відносно до рис, які поєднували в одну цілість всі “руські” мовні різновиди ” (Lehr-Splawinski T., 1956, 5).
Лер-Сплавинський, підтримуючи тезу “спільноруської мови”, обвинувачував також і Смаль-Стоцького в “націоналізмі”, вбачаючи його в необгрунтованому твердженні українського вченого, ніби українська мова стоїть ближче до сербської, ніж до російської, але кількісно оцінити усю сукупність мовних рис практично неможливо, тому поняття “більше” і “менше” в даному випадку дуже умовні на відміну від порівнянь чисто лексичних, котрі, дійсно, суперечать думці Смаль-Стоцького. Деякі дореволюційні російські науковці теж інколи намагалися залишатися об’єктивними, хоча ідею спільної східнослов’янської мови ніколи не відкидали. Ось що писав, наприклад, видатний російський мовознавець О.О.Шахматов, котрий пройшов певну еволюцію у поглядах на походження української мови:
“Всі ці і подібні їм явища не можуть, звичайно, свідчити про існування спільноруської мови в історичні часи, скажімо в XI – XII ст.; спільноруська мова розпалася на окремі наріччя ще в епоху доісторичну в кінці VIII або на початку IX ст. Утворення руської держави, об’єднання їм під однією владоюусів руських племен не могло привести до утворення одної спільної мови, воно не встигло створити і спільної руської книжної мови” (Шахматов? А.А., 1916).
З послабленням ідеологічного пресу в останні роки радянської влади можна було натрапити і на більш поважне ставлення до мовознавців, які мали ідеї, що суперечили заідеологізованим теоріям, зокрема до Смаль-Стоцького (Малкова О.В., 1984). Однак лише в останні роки, після розвалу Радянського Союзу і падіння великодержавної російської ідеології в незалежних державах, науковці отримали можливість сміливо критикувати російських авторитетів і заперечувати факт існування спільноруської мови:
“І все ж таки головна ідея, котрою А.А.Шахматов мотивує вторинність української твердості приголосних перед i, e, полягає в тому, що всі всі східнослов’янські мови до падіння редукованих мали однаковий фонетичний розвиток. Відмінність в цьому плані української мови (діалектів) від інших сіднослов’янських видається А.А.Шахматову неімовірною. Саме для доказу давньоруської (спільноруської) єдності реконструюється без достатніх на те підстав зигзагоподібний процес зміни українського t? i, t? e ® t’i, t’e ® ti, te. Більш імовірним здається, що твердість приголосних перед рефлексами *i, *e в українській мові (діалектах) – це риса давньої відмінності праукраїнських діалектів від інших східнослов’янських. ” (Калн? нь Людмила, 1994, 125)
Однак деякі російські науковці і досі намагаються шукати “доказ неподільності і цілосності східнослов’янського діалектного ландшафту шляхом виявлення таких діалектних ознак, котрі свідчать про особливу родинну близкість свіх східнослов’янських говорів” (Попова Татяна, 1994, 276). Тим не менше, поступово все більше науковців приходять до думки, що ніякої спільної східнослов’янської (давньоруської) мовної спільноти ніколи не існувало. Всі сучасні слов’янські мови почали формуватися приблизно одночасно (в межах одного-двох століть) на територіях визначених нами ареалів, відокремлюючись від праслов’янської мови. Важливі свідчення на користь цього висновку дають дослідження давньоновгородських берестяних грамот. На основі цих досліджень О.О. Залізняк прийшов до висновку, що давньоновгородська мова має деякі відмінності від інших давньослов’янських мов, котрі виходять ще із праслов’янської епохи. Висновок Залізняка підтримує С.Л.Николаєв, який провів власні порівняльно-історичні дослідження багатьох слов’янських діалектів:
“Зазначені акцентологічні особливості є найбільш важливими свідченнями давнішої історії кривицького племінного діалекту, позаяк вони вони ніяк не могли виникнути в період після гаданого розпаду спільносхіднослов’янської мови” (Николаев С.Л., 1994, 35).
Ми знаємо вже, прабатьківщина українців була в ареалі між Прип’яттю і Березиною. Вони залишались там, очевидно, до Великого переселення народів, спричиненого навалою гунів в кінці IV ст. н.е. Коли давні предки сучасних південних і західних слов’ян почали полишити свої прабатьківські землі, їх місце зразу ж займали переселенці з лівого берега Нижньої Прип’яті, з Березини і Сожу. І знову ж на тих самих етноформуючих ареалах, почали формуватися давньоукраїнські літописні племена дулібів, деревлян, полян і сіверян. Дуліби заселяли ареал між Бугом і Случчю, їх називали також волинянами, бо ця місцевість ще раніше називалася Волинню. Походження цієї назви досі переконливо не пояснене, але деякі мовознавці припускали, що вона має германські корені. Фасмер, наприклад, вважав, що Волинь споріднене ч. Volyne і нім. Wollin (Фасмер Макс, 1964, Т1, 347). Якщо згадати, що раніше цей ареал заселяли чехи, а перед ними – тевтони, предки сучасних німців, то зв’язок між цими словами стає очевидним. В зв’язку з цим так само і пояснення слова дуліб, подібне якому є і в чеській мові (Doudleby), може бути зроблене на німецькій основі, як це зробив Фасмер. Нагадаємо, що він етнонім дуліб (дудліб) виводив із зах.герм. Deudo– і laifs (Фасмер Макс, 1964, Т1, 551). Перша частина цього складного слова має те саме походження, що і сучасне Deutsch або назва давньогерманського племені тевтонів і виходить до і.є. * teuta “люди”. Друга частина слова походить від д. герм. *leip “решта, залишок”. Отже, ціле слово може бути перекладене як “рештки тевтонів”. Це логічно, що якась частина тевтонів, тобто предків сучасних німців, могла лишитися на своїй прабатьківщині, а на них вже пізніше нашарувався слов’янський етнос (а перед ним, можливо, балтійський) і перейняв назву автохтонного населення.
Деревляни мали свій ареал між Случчю, Прип’яттю та Тетеревом. І ця племінна назва може бути співвіднесеною з назвою іншого германського племені тервінгів, або треверів, котра теж означає “мешканці лісів”.
Поляни заселяли ареал між Тетеревом, Россю і Дніпром. Співзвуччя між назвами поляни і поляки очевидно не випадкове, якщо згадати, що прабатьківські ареали українців і поляків були по-сусідству на лівому березі Прип’яті. Напевно спочатку ці дві слов’янські гілки мали спільний етнонім, котрий поляки зберегли досі.
Сіверяни жили по Десні і по Сулі. Такі дані дає літопис. Нідерле окресює їх ареал головно на території між Десною і Сулою (Нидерле Любар, 1956, 159). На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів, одного з двох давніх південноросійських племен (другим було плем’я в’ятичів). Отже, якась частина давньоукраїнського племені перейшла Дніпро вище Десни і далі рухалась на південний схід аж до Ворскли, в той час як радимичі, залишаючись весь час на лівому фланзі, дійшли до Сейму. Племінна назва сіверян може бути співставлена з кількома етнонімами, серед яких серб, сабір, савар та з великим гніздом слів різних мов, котрі мають значення “сусіда, товариш, брат” – укр. сябер, блр. сябр, серб. себар, рос. себёр, лит. sebras, морд. шабра, алб. sёmbёr та ін. Можливо, всі ці слова походять від усіченого д.герм. *n?hwa-gabur, про що мова йшла раніше, але для нас важливішим є те що місця поселень сіверян перекривали ареал сербів. Ще Нідерле вважав, що ці два етноніми споріднені між собою (Нидерле Любар, 1956, 31), і ця спорідненість має під собою реальну підставу, оскільки прив’язані до тої самої території. Отже і в цьому випадку прибульці перейняли назву автохтонного населення.
Залишину давніми українцями територію своєї прабатьківщини зайняло білоруске плем’я дреговичів, котрі поступово опанували всю територію на правому березі Дніпра між Прип’яттю і Західною Двиною, бо давнє плем’я носіїв північноросійського діалекту теж залишило свій прабатьківський ареал і відмандрувало на північ у верхів’я Зах. Двини, Волги і далі вздовж Ловаті до озера Ільмень. На цій великій території слов’яни, асимілюваши різні місцеві балтійські та фінські етнічні групи, розділилися на окремі племена кривичів, полочан і словен новгородських. Слідом за кривичами на північний схід Білорусії проникають дреговичі, поширюючи по всій Білорусії банцерівську культуру, яка прийшла на зміну дніпродвинській, що належала балтам. Асиміляція балтів слов’янами носила, як завжди, мирний характер і продовжувалася аж до XII – XIII ст. (Зверуго Я.Г., 1990, 32-33).
Предки сучасних росіян, які говорять південноросійським діалектом, – в’ятичі та радимичі рухалися головним чином на схід, при цьому в’ятичі перші вступили в контакт з мордвою та іншими фінно-угорськими племенами, котрі були асимільовані слов’янами впродовж кількох віків вже в історичні часи. Давній фінський субстрат в значній мірі вплинув на расогенз та етногенез росйського народу (Алексеев В.П., 1974-2). Так само можна прослідкувати і мовні впливи фінського субстрату. В південному діалекті російської мови і в мордовських мовах (ерзя і мокша) є чимало взаємних запозичень, але цікаво, що наявні також і деякі лескичні збіжності між українською і мордовською мовами. Наприклад, морд. рохамс точно відповідає укр. рохати, рохкати, а морд. рямигамс “жувати” семантично близьке до укр. ремигати. В російській мові подібних слів нема, тому ці збіги можуть бути пояснені тим, що у своєму русі на схід давні українці, як і в’ятичі, досягли меж мордовської території і вступили в безпосередній контакт з мордвою. Визначити відносний час цього контакту може допомогти мордовське слово шивець “швець”. Фонетика слова добре відповідає прасл. љ ? v ? c ? , отже, запозичення сталося до падіння редукованих. На основі аналізу помилок літописців можна цілком достовірно вважати, що падіння редукованих сталося до XI ст. н.е. (Хабургаев Г.А., 1986, 52), але багато науковців висловюють думку, що це сталося між 750 і 825 рр. н.е. (Lamprecht A., 1983, 9). Щоправда, на цей час окремі слов’янські народи розселилися на широкому обшарі, тому процес падіння редукованих проходив в різних мовах не одночасно і по-різному. В зв’язку з цим можна припускати, що українська мова в силу свого центрального положення серед усіх слов’янських мов довше зберігала консервативні риси праслов’янської, і тоді джерелом запозичення морд. шивець може бути українська мова, оскільки укр. швець стоїть до мордовського слова фонетично найближче, а запозичення з праслов’янської неможливе хронологічно В російській мові відповідне слово мало поширене і має тверде кінцеве c: љ v ec , а південнослов’янські слова фонетично стоять ще далі. Очевидно, давні українці вступили в контакт з мордвою десь у кінці І тис. н.е., тобто за часів становлення Київської Русі. Те, що українці у своєму русі на схід просунулися досить далеко, можуть підтвердити українські запозичення в інших мовах сучасних народів Поволжя. Наприклад, чув. сe тел “стіл” не запозичене з російської, тому що у цьому випадку другою голосною мало би бути о. Наявність передньоязичних e і е говорить за те, що вихідною формою було укр. стіл. В Поволжі дуже поширене слово перемеч, перемяч “ватрушка”. В удмуртській мові воно має форму перепеч, що дуже нагадує укр. перепічка “коржик”. Випадковий збіг викючений, але залишається неясним шлях і час запозичення, бо подібне слово може буті в якомусь діалекті російської мови. Натомість комі слoт “дощ із снігом” не може бути запозичене з рос. діал. слота, укр. сльота фонетично стоїть ближче.
Можна припускати, що перші чотири українські племені з часом стали носіями окремих давньоукраїнських наріч. Сучасна українська мова відповідно до класифікацій різних спеціалістів має три або чотири наріччя (Закревская Я.В., 1978; Матвіяс І.Г., 1990). Але спочатку було дві групи діалектів. Таку думку верше висловив К.П. Михальчук, а пізніше вона була підтримана іншими мовознавцями (А.Ю.Кримський, В. Ганцов, Ф.Т. Жилко та ін.) (Німчук Василь, 1994, 26-32). До північної відносилися деревляни і сіверяни, а до південної – дуліби (волиняни, бужани), білі хорвати, уличі, тіверці і поляни (Жилко Ф.Т., 1963). Були і інші варіанти розподілу (наприклад, Г.П. Півторака), але в усіх з них фігурують племена уличів, тіверців і білих хорватів, але наскільки правомірно відносити їх до числа первинних українських племен судити тяжко, оскільки для їх формування нема чітко визначених ареалів і вони могли розвинутися пізніше на основі перших чотирьох. Свій погляд на діалектний поділ української мови Василь Німчук описує так:
“Не може бути сумніву в тому, що мова носіїв сучасних діалектів української мови є продовженням мови їхнії предків, які належали до різних південниї східнослов’янських племен, але це не означає, що сучасні українські діалектияк сукупності фонетичних, граматичних, лексичних, фразеологічних і акцентних систем розвинулись прямо на базі племінних діалектів, котрі відрізнялися невідомими нам спільностями лінгвальних явищ, і що всі нинішні визначальні диференційні елементи наших говорів доходять давниною до родо-племінних часів. Давні ізоглоси настільки витіснені або перекриті новими, що досі не визначено специфічних рис окремих південних східнослов’янських племінних діалектів як виразних систем, хоч такі існували” (Німчук Василь, 1994, 43).
Відповідно до прийнятої нами концепції пізніші ізоглоси не можуть спотворити поділ мов (діалектів), який вже стався раніше, тому питання первинного діалектного поділу української мови може бути вирішене, потрібно тільки виділити достатню кількість ознак сучасних діалектів і далі на їх основі побудувати графічну модель, але найперший поділ праукраїнської мови очевидно стався на два діалекти відповідно до поділу території української прабатьківщини на два субареали річкою Птич.
В середені І тис. н.е. в степах України відбувалися бурхливі події, перебіг яких відновити майже неможливо. Коли по смерті Атіли розпалася гунська імперія, сюди хвиля за хвилею почали накочуватися войовничі племена кочовиків різної етнічної приналежності, ведучі боротьбу між собою і з попереніми прибульцями за пасовиська та зручні шляхи для грабіжницьких наїздів на провінції Візантії, у Закавказзя та Центральну Європу. Історичні хроніки засвідчили для нас імена аварів, акацирів, барсилів, болгарів, кутригурів, савірів, сарагурів, хазарів та багатьох іншіх. Переважно це були тюркські племена, частина з яких лишалася тут ще із скіфських часів, а частина прийшла сюди пізніще із казахських степів. Однак, як ми бачили, тут мали би лишатися ще предки сучасних угорців, осетинів, а також протокурди (чи це не були кутригури ?). Не виключено, що і частина тих слов’ян, які рухалися на Балкани, відстала від своїх співплемінників і лишилася в степах, перейшовши на кочовий спосіб життя. Одним словом, ці часи потребують спеціального дослідження, але є очевидним, що в таких умовах більші маси слов’ян із Середнього Придніпров’я заселяти південні степові простори не могли, тим більше, що була можливість рухатися на захід і на схід.
Процес розселення слов’ян мав би йти з певного часу безперервно так, що жодні території не лишалися порожніми, тобто у процесі свого руху окремі племена завжди залишалися у контакті між собою. У русі на захід українці йшли зразу за поляками і словаками, і цей рух продовжувався ще й тоді, коли чехи, словаки і поляки, не маючи можливості просуватися далі, зупинилися на тих землях, котрі вони заселяють і тепер. Тому якась частина української людності нашарувалася на польську і словацьку. Цим можна пояснити той факт, що українці ще до часів Київської Русі опанували досить широкі простори ген аж до Сяну і за Карпати. Євген Тимченко визначав границю українських поселень вздовж Дунаю і Пруту до Чернівців, далі на захід до Сігету на Тисі (тапер Сігету-Мармаціей у Румунії) і по південним узбіччям Карпат до р. Попрад, потім на північ Дунайцем до Тарнова і далі аж до Більська (тепер Бяльськ-Подляський у Польщі). На півночі границею між українцями і білорусами була Прип’ять від впадіння Ясельди. (Тимченко Є., 1930). Приблизно так само визначав межі української етнографічної території і Райнгольд Траутман (Trautman Reinhold., 1948, 153). Слід тільки зауважити, що границі між океремими слов’янськими територіями не були чіткими, якщо не шли природними рубежами. В русі на схід українці, безперечно, досягли Дону, а, можливо, і Волги, але визначення східної межі першої української колонізації ускладнене пізнішими переселеннями українців на Слобожанщину і в Поволжя.
Слов’янське плем’я дреговичів, предки сучасних білорусів, поступово заселило територію, котру займає тепер Білорусь, а на сході досягли Десни в районі сучасного Трубчевська, і ця річка стала границею між ними і південною гілкою росіян. Найдалі на схід білоруси просунулися вздовж Дніпра до верхів’їв Волги у районі Ржева (Там же, 135).
На час цих переселень східні слов’яни вже різнилися між собою не тільки мовою, але антропологічними особливостями, що відмічалося багатьма дослідниками (Алексеева Т.И., 1973, 13). Однак ці особливості мали би розвинутися дуже інтенсивно, оскільки займаючи спочатку периферію індоєвропейської території, далеко від шляхів великих переселень, праслов’яни мусили би зберігати однотипні антропологічні ознаки, але дослідження на гаданій прабатьківщині слов’ян дають підстави до інших висновків:
“Прослов’яни не відрізнялися чистотою антропологічного типу, їх прабатьківщина знаходилася на стику північноєвропеоїдної доліхокефальної, світлопігментованої раси і південноєвропеоїдної брахікефальної, темнопігментованої раси” (Там же, 14).
Очевидно, дослідження проводилися на широкому просторі, який слов’яни заселили у басейні Середнього і Верхнього Дніпра, де швидко втратили чистоту расового типу. Така інтенсивність антропологічних змін не може бути пояснена тільки проміжним положенням слов’янської території, оскільки перемішання расових типів шляхом межплемінних контактів іде досить довго. Скорш за все ці швидкі антропологічні зміни треба пояснювати тим, що слов’яни на нових місцях посень асимілювали числене автохтонне населення, яке вже належало до різних расових типів відповідно до різних ареалів поселень.
Розселення східних слов’ян із своїх прабатьківських ареалів вело до подальшого зростання специфічних особливостей їх окремих племен. Скажімо, деревляни складали самостійний антропологічний комплекс, разом із волинянами вони відрізнялися різко вираженими європеоїдними рисами. Поляни теж мали європеоїдну зовнішність, в той час як дреговичі і радимічі за складом були неоднорідні (Там же, 52, 55, 56, 59). Натомість найсхідніше плем’я в’ятичів, як то і можна було очікувати, мало фінно-угорську основу (Там же, 199). Таким чином, як предки українців, так і предки білорусів та росіян, вже не відрізнялися особливою расовою чистотою, але кожен з цих народів мав свої специфічні особливості. Протиставляючи українців росіянам за комплексом антропологічних рис, Алексеєва приходить до такого висновку:
“Українці – іншій антропологічний комплекс ніж росіяни і білоруси… Уся антропологічна зовнішність українського народу та його попередників свідчать про південні зв’язки, і, очевидно, нема підстав шукати йому аналоги серед груп, які включаються в коло північних європеоїдів” (Там же, 241, 242).
Таким чином, на час, коли починається писана історія східного слов’янства, воно вже суттєво різнилося між собою за мовними та антропологічними ознаками і ділилося на чотири етнічні групи, кожна з яких не була вже однорідною і не мала власної самоназви, а була поділена на окремі племена, етнічний розвиток яких визначався все більше не географічними умовами, а суспільно-політичними чинниками, котрі все більше ініціювали інтеграційні процеси між окремими етнічними угруповуваннями.