Пам'яті моїх батьків
і всіх тих, хто, як і вони,
несхитно вірили в Бога й Україну,
але не дочекалися її свободи

У Книгу меценатів
видавничої фірми "ВІДРОДЖЕННЯ"
у 1996 р. внесені:

БОРЕЦЬ Юрій,
колишній булавний УПА, громадський діяч і письменник
(Австралія)

ДАВИМУКА Степан,
начальник Фонду державного майна у Львівській області
(м. Львів)

РОМАНЕНКО Олег,
президент концерну "Оріана"
(м. Калуш).

Фірму "ВІДРОДЖЕННЯ" підтримують:

Бориславське підприємство ВАТ "Галлак"
(директор Богдан БУГАЙ)

Бориславський експериментально-ливарний механічний завод
(Іван УДОВЕНКО)

Бурштинська ДРЕС (Василь БЕНДАСЮК)

Львівська книжкова фабрика "Атлас" (Вадим НИЧКА)

Львівське підприємство ЗАТ "Галка" (Борис ДУБОВИЙ)

Львівський головний залізничний вокзал (Зеновій ФУРТІЯН)

Підприємство "Львівтрансгаз" (Іван ПАЛЦАН)

КОЛЕКТИВИ ПIДПРИЄМСТВ м. ДРОГОБИЧА:

ВАТ "Галол" (Ярослав ГАРУН)

ВАТ "Дрогобицький долотний завод" (Теофіль ІЛИК)

ВАТ "НПК–Галичина" (Роман МАТОЛИЧ)

Підприємство електричних мереж (Йосип КУЦЬ)

ТзОВ "Солонсько" (Анатолій ЛІХИЦЬКИЙ),

а також

Олег ІЩЕНКО – депутат Верховної Ради України

Юліан КОНЕЧНИЙ – народний лікар-цілитель.

Я. Радевич-Винницький

ДРОГОБИЧ
Видавнича фірма
"ВIДРОДЖЕННЯ"

1997

ББК 81.2 УКР
Р19

У книзі розглядаються історіософські, соціально-політичні, культурологічні, етнопсихологічні та ін. проблеми буття нації крізь призму мови як домінантної ознаки етнічних і етно-політичних спільнот. У широкому світовому контексті екзистенції цих спільнот висвітлюється центральне питання книги: "Який сенс має існування українців як нації у світі?"

Видання адресоване науковцям, викладачам і студентам, політикам, усім, хто цікавиться національними проблемами і долею України.

Художнє оформлення Ігора Бабика

Радевич-Винницький Ярослав
P19 Україна: від мови до нації.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1997.– 360 с.
ISBN 966-538-013-3
ББК 81.2 УКР
_Р 0302030900-04 _{Без оголошення}
97 © Я. Радевич-Винницький, 1997.
ISBN 966-538-013-3 © Видавнича фірма "Відродження, 1997.

ЗМІСТ

НАРИСИ З ЛІНГВОНАЦІОЛОГІЇ

• Вступ

• МИ і не-МИ

• Етнічні "МИ"

• Назва етносу

• Територія етносу і його мова

• Нація етнічна – нація політична

• Нації державні і бездержавні

• Етнічний і державний націоналізм

• Чому і як бездержавні (неісторичні) народи стають державними (історичними)?

• Космополітизм (інтернаціоналізм) і проблема мови

• Чому "коммунисты Украины" не українські комуністи

• Шовінізм і мова

• Мова і держава. Державність мови

• Рідна мова і національна ідентичність

• Церква і мова

• Двомовність – двокультурність – двонаціональність

• Національна ідея і національна мова

• Геноцид – етноцид – лінгвоцид

• Національна ментальність – національний характер – національна свідомість і національна мова

• Антиномія "культура – цивілізація": доля мов і перспективи націй

• Замість висновків

• Цитування

СТАТТІ

• Якою мовою говорять "карпатороси"?

• Кому належить Юрій Дрогобич?

• Останній аргумент за останню імперію

• Чи ощасливить Україну федералізація?

• "Просвіта" й українська національна ідея

• Мова як фактор політики

• Права людини і мовне протистояння в Україні

Нариси з лінгвонаціології

Вступ

Задум написати цю книгу виник у розмові з одним університетським викладачем з півдня України. Він сказав, що мою працю (у співавторстві з В. Іванишиним) "Мова і нація", яка тоді щойно вийшла 4-им виданням, краще було б назвати "Мова і народ", бо слово "нація" у його колег і студентів викликає підозру і небажані асоціації. Якби російською, то ще могло б бути "Язык и нация", а от українською...

Говорив він це небезпідставно. Надто довго і агресивно радянським людям втовкмачували в голови догми про націоналізм й інтернаціоналізм, дружбу народів, згуртованих старшим братом, розквіт соціалістичних за змістом і національних за формою культур, взаємозбагачення мов тощо.

Безмежне багатство і розмаїття світу спрощується в мові, перетворюючись у порівняно невелику кількість лексичних значень і граматичних категорій. Але ще більше, часом до невпізнання, спрощується світ у системах стереотипів, накидуваних людям у суспільствах з керованою свідомістю. Тоталітарній державі треба мати підданих, які завжди і безпомилково знають, що добре, що погано, кого належить прославляти, а кого проклинати.

У Радянському Союзі – країні "соціалістичної демократії", "соціальної справедливості", "розв'язаного національного питання" – все російське оспівувалося, описувалося і змальовувалося як загальнолюдське, інтернаціональне, позначене печаттю величі і непоборної сили з вектором у майбутнє.

Коли якесь явище означувалося лексемою з основою "русск-", то це слово було не просто означенням з національно-територіальною семантикою – воно було епітетом-кваліфікативом. "Русский народ", "русская держава", "русское поле", "русские просторы", "русские березы", "русская культура", "русская душа", "русский характер", "русская речь", "русское чудо"... Все це звучало високо і натхненно, величаво і сильно, як дзвони в заключних акордах опери М. Глінки "Жизнь за царя" ("Иван Сусанин"). Що ж до "націоналів", які зуміли зберегти дещо із своїх національних вартостей, то їхні ампутовані культури і мови теж іноді згадувалися, але як бутафорія, котра мала відтінювати "богатство, мощь и величие" російського і, як писав Євген Сверстюк, бути "місцевою приправою" до нього.

Глорифікація всього російського, привілеї для його носіїв, послідовний курс на нівеляцію національного, тобто неросійського, і т. ін. іменувалося пролетарським інтернаціоналізмом і радянським патріотизмом, мудрою ленінською національною політикою, а "конвульсивний зойк під колесами руcифікації,– за словами того ж Є. Сверстюка,– розквітом національних культур" [1].¹

Національне (неросійське) кваліфікувалося як націоналістичне, а націоналістичне – як антирадянське. На "внутрішньому ринку", тобто в самому СРСР, вчення марксизму-ленінізму про націоналізм (шовінізм) пануючої нації і націоналізм пригноблених (місцевих) націй не застосовувалося. Воно було призначене на експорт.

За марксистсько-радянською наукою, "націоналізм – буржуазна ідеологія і політика в національному питанні" [2]. Отже, за визначенням, у Радянському Союзі через відсутність буржуазії націоналізму принципово бути не могло. Проте це ніскільки не бентежило ні радянських учених, які провадили невпинну боротьбу з українським, литовським, грузинським та ін. націоналізмом, ні, того більше, каральні органи – українськими націоналістами завше були наповнені концентраційні табори, тюрми і психіатричні лікарні. Під буржуазний націоналізм,– пише Олександр Руденко-Десняк,– "в цій імперії можна було підвести що завгодно, аби воно мало хоч якийсь національний відтінок..." [3]. Відомий соратник Й. В. Сталіна Л. М. Каганович вважав навіть тополю націоналістичним деревом.

Першою ж, а часом і єдиною ознакою "націоналізму" було "національне" (неросійське) мовлення. Цього було достатньо, аби потрапити в поле уваги "компетентних органів", як називали таємну поліцію.

Люди боялися і встидалися спілкуватися рідною мовою. Вона перестала звучати в урядових установах, на підприємствах, у закладах не лише в офіційному, а й у побутовому спілкуванні. Вона ставала "немодною", другосортною і виходила навіть із домашнього вжитку.

Проте не тільки страх перед репресіями позбавляв людей рідної мови. Вона стала непрестижною; нею не можна було користуватися в соціально важливих сферах комунікації: у промисловості, в державному апараті, в армії, міліції, в науці, у вищій і середній спеціальній освіті...

Українське мовлення було контрольоване і конвойоване, а несвобода, насильство, несправедливість завжди призводять до активізації злих людей і злого в людях, породжують цинізм, безнадію, втрату орієнтирів, спідлення і запаскудження людських душ. Відмова від рідного починає сприйматись не як вияв ницої безхребетності, а як уміння жити, що, своєю чергою, дає підставу дивитись зверхньо і вороже на тих, хто цього не зробив.

Справа, однак, не закінчується на мовленні. Воно є лишень найбільш помітним явищем у статусі і соціальній поведінці людей. Це тільки вершина айсберга. Під нею – ментальність, національний характер, національна свідомість, духовність, культура... А за ними – історія народу, його земля, національна ідея, соборність і державність нації, її доля і шлях у майбутнє.

"Спочатку було слово" – записав св. Євангеліст (Іван, 1:1). Від мови починається народ, бо не виник би окремий народ, не створивши окремої мови як вияву етнічної реальності. Формування етнічних відмін людей відбувається одночасно з формуванням систем знаків комунікації – їхніх мов. Народ, етнос як суб'єкт культури й історії – це передусім мовна спільнота. З часом вона або розчиняється в іншій спільноті чи спільнотах, або формується в націю, що змагає до цілісності, завершеної власною державністю.

Нація-держава прагне жити щасливо і вічно, залишаючись сама собою, тобто зберігаючи свою культуру й мову. В цьому втілюється прагнення до вічності, яке живе в кожній людині, в родині і роді.

Народи, як і окремі люди, мають свій характер, а значить, і свою долю. Одні пішли далеко вперед, збагативши людство своїми досягненнями в культурі й цивілізації, про інших мало що відомо світові; одні розбудували потужні імперії, інші ніколи не мали власної держави і завше були підневільними, не знаючи свободи і не відчувши повноти життя. Одні над усе цінують свою національну належність і національну гідність, інші соромляться своєї національності, зневажають свою мову і своє походження.

Проте етнічно-політична мозаїка світу постійно змінюється: одні народи вмирають, не доживши до національної зрілості, інші сходять з кону історії, витративши свої сили на досягнення облудних цілей, ще інші на наших очах формуються в нові нації, набираючи розмаху в історичній ході. Йде інтенсивна державна розбудова націй – політична структура світу чимраз більше наближається до його етнічного поділу. Світ від багатонаціональних імперій переходить до національних держав як форми організаційного пристосування суспільства до породжених науково-технічним і культурним прогресом потреб людини і нації. Коефіцієнт корисної дії цієї форми державності на сучасному етапі розвитку людства виявляється вищим.

Але яка сила провадить світ у цьому напрямку? Що сприяло відновленню державності української нації – одного з найбільших народів Європи, який стільки століть був об'єктом безоглядного гноблення і безпощадного винищування? Як Україні забезпечити собі краще майбутнє, ніж було у неї минуле? У який спосіб подолати спричинену колоніальною залежністю розінтегрованість – етнічну, регіональну, мовну, релігійно-конфесійну? Як відродити і зміцнити кращі ментально-характерологічні риси українців: патріотизм, солідаризм, жертовність, працьовитість, моральність, естетизм,– послабивши натомість негативні властивості і позбувшись прикмет, прищеплених поневолювачами?

Усі перелічені та чимало інших запитань фокусуються в одному: який сенс має буття української нації у світі? За китайською народною мудрістю, мільйон невігласів – усе одно, що нічого. Основою всякої доброчинності і моралі є знання. А рівень розуміння в Україні національних проблем, заборонюваних, замовчуваних, спотворюваних більшовицько-радянською владою в СРСР, не може бути високим. Надто велике число людей дивиться на такі поняття, як нація, національна ідея, національна держава, культура, мова і т. д., крізь призму стереотипів, штампів і ярликів, якими воно було "оснащене" в період "реального соціалізму". Для таких людей із стереотипізованим мисленням українське минуле – це не безперервний ланцюг змагань за незалежність після її втрати через князівські міжусобиці, боярську зарозумілість і козацькі "вольності" ("свобода – від Бога, вольності – від диявола"), а боротьба за здійснення "споконвічної мрії українського народу" – возз'єднання з "великим російським братом", дарма, що московити-росіяни як окремий етнос сформувалися значно пізніше за русичів-українців і котрих під час "возз'єднання", у XVII столітті, було принаймні на третину менше, ніж українців.

Дивуватися чи обурюватися тут недоречно. Навіть у науці, як писав відомий американський фізик Ф. Дайсон, "старі ідеї ще довго потім залишаються мовою, якою думає вчений" [4]. Що тоді говорити за побутове мислення!

Тільки правда історії і правда життя може змінити погляди людей, зняти полуду стереотипів з їхніх очей. Варто пам'ятати теж, що все має сенс, якщо воно в той чи інший спосіб пов'язане з майбутнім. Коли б нація,– писав іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґасет,– мала лише минуле і сучасне, ніхто б її не захищав від нападу. Візія майбутнього спонукає людей

здобувати,
хоч синам, як не собі,
кращу долю в боротьбі.
І. Франко

Тому, щоб позбавити нації їхнього майбутнього, людям обіцяли безнаціональний рай на землі, не вдаючись у пояснення того, чому написи на райських кущах мають бути зроблені не інтернаціональним, точніше безнаціональним, волапюком, есперанто чи інтерлінгвою, а таки російською мовою.

У нації не відібрати майбутнє, як, до речі, і минуле, якщо не знищити її мову. Бо мова є тим річищем, яким історія народу пливе з минулого в майбутнє. Коли річище зруйнувати, історія "розпливеться", а народ увіллється в чуже річище, стане частиною іншого народу.

З мов почалося формування нових європейських націй у середньовіччі. З мов почалося пробудження й відродження підневільних європейських націй у XIX столітті. Мови були останніми цитаделями національного духу в псевдоінтернаціональній російсько-комуністичній імперії. Боротьба за мови не вщухає і сьогодні у світі, бо це боротьба за право бути самим собою, боротьба за існування.

Жорж Помпіду якось сказав, що мовна проблема є найскладнішою з усіх політичних проблем. Ілюстрацією до цих слів президента Франції може служити і сьогоднішня мовна ситуація в Україні.

Тому різні аспекти екзистенції української нації ми розглядатимемо у цій книзі крізь призму мови і, так би сказати, з мовної платформи.

Ми і не-Ми

Найбільша потреба – у спілкуванні.
Поль Брегг

Відколи існують люди, відтоді відоме протиставлення "МИ – не-МИ", яке в певному сенсі являє собою розширену опозицію "Я – не-Я".

Людина, за окресленням, відомим із часів Аристотеля,– zoon politikon "тварина суспільна". Це, крім іншого, означає, що, попри весь її органічний егоїзм, людина наділена не лише інстинктом свободи, а й інстинктом спільноти, точніше, належності до спільноти, в якій вона могла би почувати себе "своєю", бути частиною МИ, що складається з Я і "таких, як Я". Для номінації такої спільноти в науці іноді вживається термін "колективне Я".

Існує велика кількість ознак і аспектів належності, отже, й багато розмаїтих МИ, з якими ідентифікують себе людські індивіди. Це – сім'я, родина, група (мала – велика, відкрита – закрита), верства, стан, клас; це – стать, покоління; це – одновірці, прихильники певних ідеологічних концепцій, політичних систем і т. д. Різним МИ властива неоднаковість ідентифікації індивідуальних Я, що входять до цих МИ, різний ступінь спільнотної солідарності, тривалості, толерантності-агресивності щодо різних не-МИ тощо.

Одні МИ мають, так би мовити, природний, спонтанно-органічний характер, інші створюються під дією зовнішніх сил, породжуються специфічними обставинами, вольовими зусиллями людей із не-МИ і т. ін. Прикладами неорганічних МИ, поява яких була зумовлена цілеспрямованим насильством, можуть слугувати в'язні гітлерівських концтаборів або "нова історична спільність людей – радянський народ".

Необхідною, хоч і недостатньою умовою існування будь-якої спільноти людей, будь-якого МИ є наявність певної системи знаків, за допомогою яких відбувається спілкування й ідентифікація всіх приналежних до МИ і відрізнення або й відокремлення від усіх не-МИ. Іншими словами, серед ознак кожної спільноти людей є і знакові прикмети.

Наприклад, націю, американський учений професор Колумбійського університету Олександр Мотиль розглядає як "громаду чи групу людей, які пов'язані семіотично" і які "є свідомі того" [5]. Наявність семіотичної (знакової) пов'язаності властива не лише людям, а й іншим живим істотам та їх відмінам, які мають і свої "мови" і навіть "діалекти".

Не вимагає доведення, що серед систем знаків, необхідних для творення й існування МИ, найважливішою з огляду на її універсальність, глобальність та безпосередню пов'язаність із психікою людини є природна звукова мова. Мовна свідомість є однією із форм інтеграції всіх форм суспільної свідомості, їх базою і водночас складовою частиною.

Мова забезпечує процес спілкування між людьми. Цей процес належить до найбільш ранніх соціальних потреб – потреби в іншій людині. Однак спілкування – це не лише міжособистісний, а й соціальний феномен, оскільки учасники процесу комунікації перебувають не в ізоляції, а всередині певної мовної спільноти. Перефразовуючи відомі слова німецького філософа Вільгельма фон Гумбольдта, можна сказати. що мова постійно нагадує людині, що вона (людина) не більше, ніж частинка спільноти. Мова забезпечує суспільну діяльність, суспільні взаємини людей.

"Комунікація у сфері духу,– писав Карл Ясперс,– є творення із суспільної субстанції ідеї цілого. Окремий індивід усвідомлює себе на своєму місці, що має особливий сенс внутрі цілого і визначається останнім. Його комунікація – це комунікація окремого члена з організмом. Він (індивід) відрізняється від усіх інших, але творить з ними одно, що їх охоплює" [6]. "Одно" являє собою МИ – спільноту, народ, націю, державу.

Етнічні "Ми"

Люди знаходять свободу тільки серед природних груп.
Альбер Камю

Людство в горизонтальному вимірі диференційоване етнічно, тобто згруповане в різні етноси. Етногенез є виявом природної самоорганізації, структурування людства. Етнічні спільноти є водночас мовними спільнотами. Доволі часто на означення мови і етносу вживається одне слово. Коли в церковнослов'янському перекладі Біблії читаємо: "Съ нами БОГЪ – разоумhите, языци...", то слово "языци" означає тут не "мови", а "народи".

Етнос – категорія історично змінна: з плином часу він трансформується. Здебільшого розрізняють чотири історичні форми етносу.

Рід, як говорить сама назва, це природна спільнота людей, пов'язаних кровно (генно) і мовно. Збільшення чисельності членів роду має наслідком його поділ і відокремлення нових родів, які успадковують гени і мову. На кровно-мовній основі (часто в пов'язаності з агамією – забороною вступати в шлюбні стосунки в своєму роді) роди об'єднуються в племена, а ті, своєю чергою,– в народності.

Звичайно, до складу племені, а тим більше, народності можуть потрапляти й іноетнічні елементи, але протягом довшого чи коротшого часу вони мовно і значною мірою також генно уподібнюються. "Розподіл генів на диво добре погоджується з поширенням мов",– пише Луїджі Лука Каваллі-Сфорца. "Чому генетична і лінгвістична еволюції так тісно пов'язані між собою? Відповідь треба шукати не в генетичному детермінізмі, а в історичному процесі: мови не контролюються генами, тільки обставини народження визначають, якою саме мовою буде розмовляти та чи інша людина. Лінгвістичні відмінності можуть викликати або посилювати генетичні бар'єри між популяціями, але самі собою вони навряд чи є основною причиною кореляцій. (...). За відсутності спеціальних бар'єрів генетичні і лінгвістичні варіації утворюють безперервний континуум" [7].

Народності переростають у нації, які, таким чином, теж є кровно-мовними спільнотами, і коли іноді говориться, що нація – це велика родина, надродина, то таке найменування не є просто гіперболічною метафорою. Це та "сім'я велика", що є одним із ключових понять Шевченкового "Заповіту".

Однак кожній із перелічених історичних форм етносу властива не лише фізична (кровна, генна), а й духовна спорідненість, яка маніфестується передусім у мовній субстанції (фольклор, передання, вірування, система виховання, звичаї, обряди і т. д.). Історичний шлях від роду до нації позначений поступовим зменшенням ролі органічної (кровної) і, відповідно, збільшенням ролі духовної спорідненості як основи почуття солідарності, що її окремі дослідники вважають найбільш певною і важливою ознакою нації.

Генетична спільність відходить на задній план, але вона залишається жити в словах і виразах типу рідний народ, земля предків та под. Каталізатором, що прискорює перетворення солідарності за кров'ю в солідарність за духом, часто є переслідування на етнічному (національному) ґрунті, як це, наприклад, спостерігалося в СРСР, зокрема, щодо євреїв [8].

Із збільшенням духовної спорідненості збільшується і кількість напрямків, за якими відбувається об'єднання Я і "таких, як Я" в одному етнічному МИ. "З усіх колективних ідентичностей,– пише сучасний англійський учений Ентоні Д. Сміт,– що їх тепер поділяють люди, національна ідентичність, мабуть, найважливіша й найповніша" [9].

Нація настільки повніша від інших форм етнічних спільнот, наскільки національна мова повніша від мови народності, племені, роду. Нація настільки універсальніша від різних її стратумів і субетносів, наскільки універсальнішою є її мова (код) від субкодів, уживаних цими субнаціональними спільнотами (сакральний, військовий, науковий, технічний, дитячий, побутовий, жаргонний, локальний, діалектний та под. субкоди).

Нація являє собою не просто кровно-мовну, а культурно-історичну спільноту, тобто МИ із спільним історичним шляхом (долею, спадщиною), культурою, ментальністю, національною ідеєю, усвідомленням усіх або значної частини індивідуальних Я своєї приналежності до МИ-нація. У нації множинність МИ стає цілісним МИ.

У суспільному розвиткові людства відбуваються різні, часто протилежні за своїм характером і наслідками процеси. Одні спільноти розпадаються, деградують, зникають з кону історії – інші, навпаки, розростаються, зміцнюються, поглинаючи дрібніші чи слабкіші об'єднання людей. Усе це стосується і спільнот етнічних. "Будучність,– писав Микола Сціборський,– може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснювалися у вигляді запровадження світової однозгідної і одномовної космополітичної комуни... Одвічні побудники життя залишаються тими самими!" [10].

Європейські політики і соціологи не сподівалися, що в Азії й Африці можуть виникнути нації. Але так сталося і так продовжує ставатися. Радянсько-комуністична ідеологія і політика всіляко підтримували національно-визвольні рухи, вважаючи їх одним із важелів боротьби зі світовим імперіалізмом. "Перед нами,– писав ще в 20-тих роках Н. І. Бухарін,– епоха світових воєн і держав, що перебувають у періоді розпаду, які треба за ніцшеанським правилом "підштовхнути". Для того, аби їх підштовхнути, треба підтримати всі елементи розпаду цих тіл, сепаратизм колоніального, національного руху, тобто всі ті руйнівні сили, які послаблюють міць того залізного державного обруча, тієї держави, яка являє собою найбільш могутню і раціональну організацію буржуазії" [11].

Однак цим московська імперія рубала сук, на якому сиділа і сама. Вожді імперії твердили, що національна проблема в СРСР розв'язана остаточно, що створено нову історичну спільність людей – радянський народ і що соціалістичний табір – це майбутній Радянський Союз розширеного зразка, в чому вони знаходили цілковиту підтримку комуністичних лідерів типу кубинського диктатора Фіделя Кастро. Проте імперія не витримала власної ваги і тріснула саме по національних швах. Вона являла собою надто велику і надто жорстку систему, аби бути життєздатною.

Нагадаємо, що нація є природною формою МИ, з якою органічно пов'язана використовувана нею універсальна система знаків – мова. Всі атрибути нації, всі особливості її перебування в часовому і територіальному просторі, всі прикмети її ментальності, масової свідомості й колективного підсвідомого знаходять своє відбиття в національній мові. Мова найбільш повно й адекватно виражає розум, дух і душу нації в усіх їхніх виявах, з усіма відтінками й тонкощами. Вона забезпечує тяглість і цілісність нації у часі і просторі, є засобом самоорганізації і консолідації національної спільноти.

Концентровано кажучи, мова виконує націотворчу роль, позаяк соціалізація, тобто перетворення біологічних істот у соціальні, відбувається в атмосфері (аурі, ефірі) національної мови, що надає людині ознак соціально-національної істоти, члена національно-мовної спільноти. З цієї причини у визначеннях нації у більшості дослідників наявний мовний компонент, а в ієрархії атрибутів нації мові відводиться домінантне місце – поруч із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови.

Надзвичайно важливою є роль мови у відродженні націй і народностей, поверненні їм їхнього минулого, реставрації ментальності, ліквідуванні деформацій у національному характері, віднайдені духовних орієнтирів та ідеалів. Мова є обов'язковою, хоч і недостатньою умовою національного ренесансу. Не менше значення має органічно поєднана з мовою самосвідомість нації, особливо тоді, коли мова цілковито або значною мірою нацією втрачена.

1827 року В. фон Гумбольдт писав: "Нація – це охарактеризована конкретною мовою духовна форма людства, індивідуалізована щодо ідеальної тотальності" [12]. У праці, написаній через півтора століття, читаємо: "Нація – це етнічна група, яка об'єднана спільними звичаями, релігією і мовою і яка усвідомлює свою співналежність (belonging together)" [13]. А в книзі Ахії Базієва і Магомета Ісаєва, опублікованій 1973 року, послідовно проводиться думка, що "мова – найбільш очевидна і важлива ознака нації, так би мовити, ознака номер один" [14]. Спираючись на факти та матеріал наукових досліджень і, зрозуміло, вправно жонглюючи цитатами з праць "класиків марксизму-ленінізму", в тому числі і Й. В. Сталіна, автори переконували читачів: "Не випадково національно-визвольні рухи завжди пов'язані з мовною проблемою. Після їхньої перемоги звичайно поновлюються права повсталих народів. Це зрозуміло, тому що свободу народу не можна уявити без свободи користуватися рідною мовою" [15].

Друкувалося це в час апогею політики "злиття націй" і шаленого наступу на мови неросійських народів СРСР та безоглядного російщення "нацменів" імперії. Хто вмів читати між рядками, той у таких твердженнях знаходив підмогу в боротьбі за рідну мову. А боротьба ця точилася в основному на невеличких ділянках культури мови – за окремі слова й граматичні форми, за вимову якогось звука чи за місце наголосу. Проте і така "політика малих справ" вимагала мужності, оскільки вболівання за чистоту, скажімо, української мови вважалося одним із виявів українського буржуазного націоналізму, викликало підозру партійних органів, бралося на облік відповідними службами. Зрештою, як націоналізм кваліфікувалося українське мовлення загалом. Для цього не обов'язково мовець мав бути українцем. Так, одним із звинувачень проти відомого кінорежисера вірменина Сергія Параджанова було те, що він "спілкувався з бандерівцями петлюрівською мовою" [16].

У дослідженнях з націології звертає на себе увагу значна "розкиданість" поглядів на ознаки нації, їх число та значеннєву ієрархію. Від широко відомої лекції Паскуале Станіслава Манціні "Про націю як основу права народів" (Турін, 1851) здебільшого атрибутами нації вважають (само) назву, мову, самосвідомість, територію, ментальність, національний характер, культуру, релігію, спільну історію (долю), державність, расові прикмети. Ці атрибути не є рівнозначними ні одні щодо інших, ні стосовно різних етнічних утворень, що кваліфікуються як нації, ні навіть щодо однієї нації в різні періоди її історичного буття. Коли, наприклад, для євреїв упродовж віків домінантними ознаками (само)ідентифікації були релігія (включно із священною мовою – івритом) і самосвідомість, то через відомі причини територія і державність мали не так екзистенціальне, важливе для сучасного буття ("у євреїв державність була факультативною, а часом і не бажаною" [17]), як ідеологічне значення – втраченого в минулому і того, що належить повернути в майбутньому. Різне значення мала, скажімо, мова для чехів (завдяки відродженню мови відродилася нація) і для ірландців (для більшості з них вона й нині, через 70 років після здобуття незалежності, не є мовою щоденного спілкування, і, за поширеним серед ірландців твердженням, вони володіють англійською краще за самих англійців).

Відсутність деяких атрибутів використовувалася і використовується як аргумент проти визнання певних етносів націями.

Зацитувавши "одного з найвидатніших марксистських теоретиків" К. Каутського ("Євреї перестали існувати як нація, немислима без певної території") та "радикала" А. Наке ("Хоч я і народився євреєм, ... я не визнаю єврейської національності... Народ повинен мати територію, на якій він розвивався б, а потім у наш, принаймні, час, поки світова конфедерація не розширила ще цього базису, народ повинен мати спільну мову. У євреїв немає вже ні території, ні спільної мови"), В. І. Лєнін зробив висновок: "Цілком неспроможна у науковому відношенні ідея про окремий єврейський народ є реакційна щодо свого політичного значення" [18]. Доводячи цю тезу Лєніна, радянська пропагандивна наука до відсутності у євреїв спільної території і мови додавала ще відсутність спільного господарського життя, у зв'язку з чим "абсурдно говорити про "єврейську всесвітню екстериторіальну націю" [19].

Нині "теоретики" різних антиукраїнських політичних та громадських угруповань в Україні намагаються довести, що російськомовні українці не є українцями, бо не користуються українською мовою, а з цього робиться далекосяжний висновок, що українці не можуть бути визнані в Україні титульною нацією [20].

З іншого боку, культивування окремих атрибутів нації застосовувалося для свідомого творення штучних націй, а точніше, для асиміляції політично й економічно залежних етносів. Так, Габсбургська монархія намагалася сформувати нову австрійську націю. Проте чехів, хорватів, словенів, рутенів (західних українців) та ін. не вдалося переплавити у німецько-габсбургському котлі. Нічого путнього не вийшло і з творення "нової історичної спільності" в Радянському Союзі, хоч тут уже була і єдина назва – "радянський народ" (за кордоном – "росіяни", "совєти"), і обгороджена колючим дротом єдина територія ("велика зона"), і єдиний народно-господарський комплекс, і єдині закони та соціалістичний спосіб життя, і єдина радянська ментальність та свідомість, і єдина релігія-ідеологія (марксизм-ленінізм), і єдина соціалістична за змістом культура, і єдина мета (комунізм), і єдина державна мова, і найпотужніший за всю історію світу державно-партійний апарат. А головне, не було національної буржуазії, лише вірнопіддана зрусифікована номенклатура. Проте національна історія, національна ідея, ментальність, самосвідомість, мова підлеглих народів виявилися сильнішими і розсадили зсередини так інтенсивно створювану нову радянську, тобто російську, націю. Вона за першого ж подуву вітерця свободи розсипалася, бо творилася неприродним шляхом, як і її попередниця – вавилонська вежа: "І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу" (Буття: 11, 3).

Назва етносу

... та й сотворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі.
Буття: 11, 4

Групова власна назва належить до найважливіших атрибутів етнічної спільноти. За нею відбувається етнічне ототожнення та самоототожнення людей. (У циганів немає спільного власного етноніма, зате є назва для всіх нециганів – "gadje"). Назви етносу, його мови і держави мають спільний корінь, але в поліетнічних державних утвореннях вони не збігаються: немає швейцарської, бельгійської, пакистанської, американської мов; не було і радянської мови.

У стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загладу. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдавалися і вдаються до заборони власних етнічних назв. У царській Росії "Україна, Малоросія, Гетьманщина визнавалися нецензурними. (...). ...вилучаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" [21]. У "демократичній" міжвоєнній Польщі офіційно було заборонено вживати слово "Україна" і його похідні: "українець", "український" та под. Це виглядає особливо парадоксально на тлі того факту, що незадовго до того в Росії, якій належала більша частина Польщі, цю країну було переіменовано в "Привіслянський край".

Королівським декретом від 21 липня 1919 року у загарбаній Румунією Буковині було змінено всі назви населених пунктів, аби "повернути" їм "давні історичні румунські імена". Ще інтенсивніше ця політика проводилася, коли Румунія 1941 року окупувала 60 тисяч квадратних кілометрів української території (Північна Буковина, Південна Бесарабія, Трансністрія – 10% території України). У кожному з трьох утворених на українській землі губернаторств був створений директорат румунізації ("direktoratul de romanizere"), який румунізував назви, імена і прізвища, запроваджував румунську мову в освіті, церкві, а також займався переселенням румунів на окуповані землі. Особлива увага приділялася Трансністрії (Задністров'ю), куди звозили з інших територій циганів, росіян і євреїв.

Політику назв Росія провадила від Петра I, почавши, звісно, з України. "Перетворення Московії на Російську імперію відбувалося не лише шляхом приєднання України до московської держави, а й привласненням назви Київської Русі під гаслом "росіянства" обох народів і "російського братерства" [22].

Підданці Київської Русі – більшою або меншою мірою асимільовані інородці – називали себе "русскими", тобто належними до Русі, аби відрізнити себе від неасимільованих угро-фіннів та тюрків, що оточували їх і ще не були колонізовані. Інакше, чому б назвою росіян мав бути прикметник ("русский"), а не іменник ("русич", "русин", "руснак"), як це мало місце на Україні? "Північне плем'я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до "руських" підданих і, посилаючись на династичні зв'язки своїх князів з київською династією, привласнило назву Русь і для новопосталої московської держави. Так закріпилися і поширилися назви південна і північна Русь, Мала Русь – Малоросія і Велика Русь – Великоросія. Внаслідок цього дві різні національно-культурні формації покривалися однією руською назвою, і творилася ілюзія історичної національно-культурної єдності двох народів" [23]. У Європі "гібридними" народами є румуни, французи, англійці та ін., проте тільки росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори і взяли участь у сформуванні на основі місцевого угро-фінського населення нового етносу: за даними об'єктивних російських учених, зокрема академіка М. Н. Покровського, "в жилах теперішніх великорусів тече принаймні 80 відсотків фінської крові" [24].

Показовим у цьому плані є і такий історичний факт: "Християнство швидко запанувало у Києві, насилу – в Новгороді і дуже повільно в Ростові і Муромі, де слов'янське населення було незначною меншістю" [25].

Чи ж дивно, що українці, у яких відбирали і забороняли власну назву, ще в середині XIX ст. називали себе просто людьми? "Малоросійські простолюдини на питання: "Звідки ви?" будуть відповідати: Із такої-то губернії; але на питання: "Хто ви? який народ?" не знайдуть іншої відповіді, як тільки: "Люде, так собі народ та й годі". "Ви русскіє?" – "Ні".– "Хохли?" – "Якії ж ми хохли?" (Хохол – слово лайливе, і вони його відкидають).– "Малоросіяни?" – "Що то за Маросіяне? нам його й вимовить трудно" (Малоросіянин – слово книжне, і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені..." [26].

Самоназви типу "тутейші", "православні" тощо іноді свідчать про низький рівень або й повну відсутність етнічного самоусвідомлення, на якому ґрунтується "воля членів нації належати до неї", в чому деякі теоретики (Е. Ренан, Л. Ле Фюр, Р. Жоанне та ін.) вбачають суть нації [27].

Через півстоліття становище в Україні не надто змінилося. "Головна біда цієї доби,– писав колишній Голова Секретаріату Центральної Ради Михайло Єремеїв – була та, що українці ще не мали загально засвоєного спільного національного імени. В Галичині вони ще часто називали себе руськими, або русинами, на Закарпатті руснаками, а на Наддніпрянщині раз-у-раз просто ніяк. Наддніпрянець, який гостро відчував свою відрубність від москалів, казав про себе: ми "тутешні", або ми "наші", на Полтавщині та Київщині були "козаки" [28].

Спільний етнонім був для українців надзвичайно потрібен. Однак приживався він з великими труднощами, і цей процес тривав доволі довго. В підавстрійській Західній Україні ініціаторами переходу з назви "русини" на назву "українці" були народовці. "А щоби зазначити, що і в австрійсько-угорській державі в Галичині, на Буковині й Угорщині і в Росії на Україні живе той самий наш нарід, окремий від народу польського і росийського, воно (покоління народовців.– Я. Р.-В.) почало називатися Українцями, а наш нарід – українським" [29]. Москвофіли ж стали "вмовляти в нарід, що Українці – се його найбільші вороги, видумані поляками на народну згубу" [30], а польські газети хвалили москвофілів – "порядних людей", що не бунтують народу, як "українські гайдамаки" [31].

У радянський час назва "Україна" за інерцією від Української Народньої Республіки була залишена, але вона поступово втрачала національний зміст, перетворюючись на географічне найменування типу якогось Поволжя чи Приамур'я та будучи, як писав відомий український учений Роман Смаль-Стоцький, лишень "фонетичною назвою" батьківщини українців.

Боротьба навколо назви "Україна" та її похідних ("українець", "український", "українство", "українськість") була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово – це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енергія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі. Як стверджують історики, слова лотарингської пастушки "La Belle France" принесли перемогу Франції у Столітній війні. Поширення назви "Україна" на субетнічні частини нашого народу мало наслідком те, що нині існує незалежна країна Україна і охоплює, за відомими винятками, майже всі етнічні українські території.

Політика назв провадилася не лише щодо України, українського народу і його частин, а й стосовно української мови. Винятково показовим у цьому аспекті є розпорядження начальникам поліції Київської губернії від 23 березня 1913 р.: "За наявними в Департаменті Поліції відомостями в межах Південно-Західного Краю ставлять на сценах п'єси не малоросійською, а українською мовою. З огляду на це пропоную Начальникам Поліції зробити розпорядження про те, щоби в межах довірених їм районів п'єси не малоросійською, а українською мовою до постановки не допускалися" [32].

Як відрізняв віце-губернатор Б. Кашкаров і підлеглі йому поліцейські чини українську мову від малоросійської, залишається загадкою. Однак і нині трапляються "фахівці", які, не володіючи українською мовою, переконують, що вона загрожена "галіцкім язиком".

Регіональні відмінності мови, менталітету, національної свідомості – улюблений мотив усіх антиукраїнськи налаштованих учених, політологів і політиків: від російських чорносотенних шовіністів до деяких українських демократів. У 20–30 роки на Закарпатті, яке в той час належало до Чехословаччини, "Москвофіли, використовуючи назву "руський", туманили зручно нарід, що, мовляв, українці хочуть викинути "руську" мову зі школи та завести московську. Це виявилося найяскравіше ще в часі т. зв. шкільного плебісциту, який придумали чехи, йдучи на руку москвофілам та мадяронам (мадяризованим українцям.– Я. Р.-В.). Збаламучені селяни дуже часто голосували за "руською" (московською) мовою навчання у школі та за московськими підручниками, за московським букварем та за граматикою помосковщеної мови Сабова, думаючи, що та "руська" мова – це їх рідна, народня мова, мова українська" [33].

Політика назв застосовується також для номінального, отже, потенційно і реального подрібнення етносу. Так, у Румунії, Польщі, Словаччині було (та й є) чимало "етнополітиків", які, крім українців, у нашому народі на цих теренах бачать ще такі "нації", як "русини", "гуцули", "галичани", "лемки", "бойки". Бухарестський професор Джордже Мунтяну, українець по матері (україножерам – напівукраїнцям варто би присвятити спеціальне дослідження), намагається довести, що гуцули – українізовані румуни (даки) або скіфи, але в жодному разі не українці. У Румунії створено "Союз гуцулів" – щось на кшталт сумнозвісного "Союзу русинов"².

Мета такого "націотворення", як і будь-який інший вияв шовінізму, цілковито зрозуміла. За даними Об'єднання українців у Польщі, в цій країні проживає до 500 тисяч осіб української національності. Проте польська офіційна статистика подає їх чисельність у межах 150–200 тисяч. Виявляється, польські урядовці не вважають за українців 100 тисяч лемків, а також поліщуків, гуцулів, бойків. Особливо смішно виглядає справа з бойками, адже до цієї гілки українського народу належали, скажімо, не лише Юрій Дрогобич, Іван Вагилевич, Іван Франко, а й такі борці за самостійність і соборність України, як Президент Закарпатської України Августин Волошин, Державний Секретар ЗУНР, а потім Президент УНР в екзилі Степан Витвицький, провідники ОУН Андрій Мельник і Степан Бандера. Проте полякам, мабуть, краще відомо, хто українець, а хто ні.

На проведення II світового конгресу русинів у 1993 році уряд Польщі виділив 10 млн. злотих, урядові представники, вітаючи учасників конгресу, засвідчили визнання "русинського народу" і приналежність до нього лемків.

Красномовним є і такий факт. Російські шовіністи українців за окремий народ не визнають, а ось "русины не разновидность, а народ",– пише "Литературная Россия" [35].

Для деяких із цих "націй" навіть створюються "національні" мови. Так, 27 січня 1995 р. у Братиславі на конференції, присвяченій "кодифікації русинського язика", було оголошено створення "літературної мови для русинів Словаччини" – суміші бойківських говірок із південнолемківськими, напханої словакізмами, угризмами, чехізмами. Організаторів "кодифікації" щедро підтримали словацькі урядові кола, деякі діячі із Словацької Академії Наук та освітнього Товариства "Словацька матіца". "Ця політика словаків не обґрунтована ніякими науковими аргументами, а мотивується виключно політичними міркуваннями – послабити українську меншість у Східній Словаччині, щоб поступово довести до її асиміляції" [36].

Не маючи сили проковтнути шмат українського етносу, новітні асимілятори сепарують його частину, оголошують її окремим етносом, аби поступово його асимілювати. Соціолінгвістам, а напевно, і політикам добре відомо, що мова може жити, до того ж не без труднощів, коли нею користується хоча б 100 тисяч носіїв [37]. Ясно, що "русинська літературна мова", якою користуватимуться навіть не два десятки тисяч людей, не зможе функціонувати у середній, не кажучи вже про вищу школу, не буде мати застосування ні в науці, ні в інших соціально важливих сферах комунікації і, таким чином, заздалегідь приречена на неіснування. "Русини" будуть вимушені у всіх важливих ділянках суспільного життя користуватися словацькою мовою, тим більше, що в листопаді 1995 р. парламент Словаччини прийняв по суті шовіністичний Закон про державну мову, який не залишає шансів для інших мов цієї країни. (На знак протесту уряд Угорщини навіть тимчасово відкликав із Братислави свого посла).

Асимілятори і їхні прислужники з українців, використовуючи мовний чинник, дотримуються засади: що дрібніше, то краще. Платні агенти антиукраїнства типу канадського професора Пола Роберта Маґочі (Магочія) на конференції в Братиславі ще 1992 р. ухвалили "виробити" чотири (sic!) русинські мови: для Словаччини, Польщі, Закарпатської України, Югославії. Йшлося там, правда, і про русинське койне (спільну мову), але ця тема залишилась без розвитку.

Хоч як дивно, але і сама назва "Україна" та її похідні ще й донині не дає спокою не тільки шовіністам із сусідніх країн, але й перевертням із українців. 13 серпня 1995 р. російська служба радіостанції "Свобода" передавала виступ якогось московського письменника на прізвище Паламарчук. Це з тих, які говорять: "Я тоже украинец, но...", що ненавидять своє походження і своє прізвище. (Цікава історично-географічна паралель: "У час парламентських дискусій мало не добрим тоном уважалося перед антиукраїнською філіпікою виступити з твердженням: "ja też jestem usinem, ale..."" [38]). Паламарчук, як з'ясувалося з його виступу, дуже невдоволений тим, що ми відмовилися від назви Малоросія і перейшли на ймення Україна, "бо без зміни назви не вдалося б розколоти єдиний народ". А зробили це, звісно, "львовские ученые". Паламарчук міг би знати, що головним львівським ученим був Михайло Грушевський, який прибув у Галичину із Києва, що він належав до київської історичної школи Володимира Антоновича, Паламарчукові мало б бути відомо, що найбільшими теоретиками українського сепаратизму, а заодно й націоналізму були не галичани, а "малороси" – Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Фітільов (Хвильовий) та ін. І це не дивно: "східнякам" було значно видніше, які "блага" принесло російське братерство в Україну, ніж "західнякам", що вперше близько познайомилися з цим "братерством" аж у 1914 р., коли російською окупаційною адміністрацією були закриті українські школи, ліквідована українська преса, розгромлені бібліотеки "Просвіти", депортовано до Росії тисячі свідомих українських інтелігентів і т. д. Варто було б Паламарчукові задуматися, чому це, коли народ був єдиний, або, як казали чорносотенці, "триєдиний" (чи ж не містика!), чому в Росії євреям не дозволялося жити там, де проживали росіяни, а на Україні для них обмежень на проживання не було? (Пишу про це тому, що Паламарчук проти українського "сепаратизму" використовує і єврейську карту). Щоб засумніватись у цій "єдності" не обов'язково читати українських письменників (Анатолія Свидницького, Івана Нечуя-Левицького, Лесю Українку та ін.) або неслов'янських авторів (Йогана Ґеорґа Коля, Владіміра Жаботинського та ін.), достатньо, наприклад, познайомитися з тим, що писав у минулому столітті росіянин Іван Сбітнєв у своїх "Поhздкахъ въ Харьковъ": "Тубільці Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до москалів, так що навіть на заїздах не хотіли розуміти по-московському... Побачивши приїжджих (москалів), українці-селяни залишають працю, починають співати на їхню адресу лайливі і сатиричні пісні в супроводі голосного сміху і довготривалого гомону" [39]. Докладніше про різні аспекти цієї "єдності" і "троєбратія" читач може довідатись із нещодавно перевиданої в Україні книги Павла Штепи "Московство" [40].

"Політика назв" має і, так би сказати, укрупнювальний напрямок. У Галичині часів Австро-Угорщини євреї не мали права бути самими собою, тобто євреями, і їх записували поляками, додаючи, правда, прикмету релігійної ідентифікації: "поляк Мойсейового віровизнання". Коли ж єврей був іншого віровизнання або атеїстом, то вже мусив бути просто поляком.

Проте найбільшими "укрупнювачами" виявилися ті політики, що видумали назву "русскоязичноє насєлєніє", намагаючись об'єднати під цією словесною парасолею чимале число мовно асимільованих "детей разных народов". Російська мова тут наділяється унікальною магічною силою, бо, як знаємо, ні з ідеологічного, ні з політичного, ні з економічного об'єднання "дітей різних народів" нічого доброго не вийшло, хіба що, як пише професор Ігор Пасько, "імпотентна, деградована химера", а ось із мовного буцімто мало б щось вийти. Російська мова у цій ролі повинна би стати винятком, бо ніхто у світі не говорить про англомовне, франкомовне, іспаномовне та под. населення, хоча кожною з цих мов користуються люди різних націй, рас і держав. Неможливо собі навіть уявити де-небудь, крім Росії, політика, котрий заявив би, як Владімір Вольфовіч Жириновський: "Під росіянами ми розуміємо тих, хто говорить і думає по-російськи". Нікому навіть на думку не спадає "захищати" якусь частину населення в іншій країні тільки тому, що вона розмовляє тією, а не іншою мовою.

Зі слів російського письменника XIX ст. Івана Тургєнєва відомо, що російська мова "велика, могутня і правдива". Коли вдуматись у цю, як пише Б. Мінаєв [41], "філологічно-пишномовну (выспренную) формулу з присмаком шовінізму", то мимоволі виникає питання: в чому полягає сила цієї мови – у її величі, могутності і правдивості чи в агресивності її носіїв?

Мабуть, у жодній країні світу мова не була до такої міри частиною, як кажуть філософи, онтологічної істини, як це було в Радянському Союзі. Тут існував комплекс "советский-русский", обидва складники якого були основою для тверджень "про винятковість і/або перевагу суспільства, що володіє цими компонентами як своїми власними характеристиками серед подібних йому суспільств. Іншими словами, радянсько-російський мовний націоналізм виявлявся у тих випадках, коли російська мова була одним із експонентів вивищення радянської держави або ладу і коли утвердження радянського ладу як найвищого досягнення у світовому сучасному й історичному масштабі одночасно тягло за собою створення пріоритетної ситуації для російської мови як його експонента" [42].

Звичайно, цей комплекс не виник на порожньому місці. Він відображав гордощі росіян за успіхи в будівництві соціалізму, їхню авангардну роль у боротьбі світу праці зі світом капіталу, перемогу в другій світовій війні (24 травня 1945 р. Й. В. Сталін виголосив тост "за найбільш видатну націю із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу"), за створення гігантського соціалістичного табору тощо. "Росіяни були споконвічно "вибраним народом", вони за правом народження належали до вищої раси, яка стоїть вище від менших народностей" [43]. ("Тоді як Ви високі, Ви високі як Міцкевич, я високий поза ім'ям, тільки тому, що я справжній росіянин (истинный русский)",– говорив великому польському поетові російський слов'янофіл надвірний радник Ф. В. Чижов [44]).

Таку психологію їм прищеплювали правителі цієї імперії і в царські і в більшовицькі часи, розбещуючи їх безперервними завойовницькими війнами і пануванням над десятками підкорених народів. Цілком природно, що чимало представників цих народів намагалися стати росіянами і, як це буває у таких випадках, жертвували передусім своєю мовою та переходили на мову титульного народу імперії. Так було завжди і всюди в поліетнічних державних утвореннях. І завше після їхнього розпаду ще більш чи менш тривалий час діяли інерційні процеси, зокрема, у вживанні мови колишньої імперії та у збереженні різних назв, що виникли в часи її існування. Достатньо пригадати спадщину античної Римської або новітньої Британської імперії. Однак ще жодну імперію світу не вдалося реанімувати, які б позиції у мовній ієрархії світу не займала мова імперського народу цих наддержав.

Політика назв в імперіях і багатонаціональних державах – не лише щодо етнонімів, а загалом стосовно "національних" назв – є цікавою ділянкою дослідження взаємин між "центральними" та підрядними народами. Обмежимося тільки побіжними зауваженнями.

Одним із виявів цієї політики є "підганяння" назв під закони і мовні уподобання панівної, державної нації. Навіть повернення фонетико-морфологічного вигляду окремих слів сприймається як маленька перемога підлеглого народу в його боротьбі за національні права і гідність. У часи горбачовської "перебудови" неабиякий резонанс викликала ще одна літера "н", якої домоглися естонці у написанні назви своєї столиці Таллінна, заміна Молдавії на Молдову, Бєлорусії на Бєларусь і т. д. Що вже казати про назви, пов'язані з іменами царів, полководців, генсеків, поетів панівної нації, "подаровані" підлеглим народам, аби постійно нагадувати їм про те, хто на їхніх землях господар. У Криму після депортації звідти татар було перейменовано буквально всі села і містечка, аби татари не знали, куди вернутись. Комуністична партія слідкувала не тільки за назвами, а й за службовими елементами при них. Вживання прийменника "в" зі словом "Україна" у радянські часи кваліфікувалося як буржуазно-націоналістичне, і тут не допомагало посилання на авторитет "революціонера-демократа Т. Г. Шевченка", який писав:

В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну.

У тім-то й річ, що в Україні ми жили "на нашій не своїй землі". І тому не могли бути собою, як і інші народи імперії, що тепер повертаються до себе. Від квітня 1995 року указом президента Казахстану Н. Назарбаєва казахам дозволено змінити прізвища відповідно до національних традицій, відкинувши російські форманти "ов", "ова", "ін", "іна" та ін. Реукраїнізація України, безперечно, зачепить і назви, чимало з яких будуть відкинені як символи імперського насильства і колоніальної залежності.

Територія етносу і його мова

Ми задумаємось і запитаємо: а може, будь-яке справжнє творіння корениться в ґрунті своєї рідної землі?
Йоган Гебель якось написав: "Ми рослини, які – хочемо чи не хочемо це усвідомити –
повинні коренитися в землі, аби, піднявшись, цвісти в ефірі і приносити плоди.
Мартін Гайдеґґер

Рідна земля відроджує націю.
Ярослав Стецько

Територія проживання є одним із визначальних факторів етногенезу і життя етносу, про що в різний час і з неоднакових позицій писали В. Жаботинський, О. Бочковський, Ю. Липа, Є. Маланюк, Л. Гумільов, Г. Гачев та ін. Єдність території забезпечує історичну тривкість етносу, його національну приналежність, політичну й економічну цілісність, сприяє творенню нації, її розвиткові й оформленню в державу, етнічно уніфікує населення. Територія є фундаментом національної, економічної, політичної єдності народу.

Побутування на спільній території породжує спільність свідомості, почуттів і прагнень, спільність долі – географія стає історією. Територія, заселена етносом, з її степами і горами, ріками і морями, її підсонням, кліматом, ґрунтами і надрами, рослинністю і тваринним світом – усе це переходить через душу, відображається в психіці людей, що складають етнічну спільноту, і втілюється у легендах, піснях, переказах, прислів'ях, у традиціях, звичаях, ритуалах, способах господарювання, у взаєминах між людьми, у ставленні до свого і чужих МИ. Відомо, наприклад, яку велику роль у формуванні російського характеру і політики російської держави відіграв і продовжує відігравати гігантський простір, на якому поширився цей етнос, поглинувши десятки угро-фінських та тюркських народів. Ще 1805 року Жан Габріель Моріс граф де Монгаяр писав: "Величезний простір цієї імперії якимсь чином протистоїть усяким поліпшенням політичним і громадським, він сприяє більше, ніж це гадають, задержанню деспотизму влади й рабства підданих" [45]. Московський імперіалізм, за словами Юліана Вассияна, "виріс як законний син Джінгізханового духа, перейнявши у спадщині його зажерливу жагу простору і жорстоких форм панування" [46]. У 20-ті роки в Україні йшов наступ на українську культуру, що як сільська, за більшовицькою теорією, мала поступитися міській (пролетарській) культурі Росії. Проте, як писав швайцарський мислитель В. Шубарт, російська культура – це культура степу. Пролетарів у тогочасній Росії в структурі суспільства було надто мало й існували вони як клас не довго: тільки після знесення кріпацтва 1861 р. почалася справжня пролетаризація Росії. Міська, в т.ч. "пролетарська", культура була привезена інтелігентами з Заходу. Коштом України мало відбутися чергове російське самопіднесення, стимульоване чужими впливами.

Коли йдеться про фактор території народу, то важливо брати до уваги і його етнічне оточення, сусідство інших народів. Відомо, наприклад, яким чином на долі і, звичайно, на ментальності та мові англійців відбилося не лише їхнє острівне становище, а й сусідство з французами, сусідство японців – з китайцями, угорців – із слов'янами і німцями і т. д.

Зовнішній світ стає частиною внутрішнього світу людей, обумовлюючи своєрідність їхнього сприйняття реальності й орієнтації в ній. Цей внутрішній світ значною мірою набуває автономності; найбільш повно він фіксується і виражається в матеріально-ідеальному інобутті духу – в мові. Цей світ безперервно отримує імпульси від рідної землі, він постійно налаштований на неї.

Рідна земля – це субстрат ментальності етносу, а відтак органічний складник самосвідомості й національного характеру. Полита кров'ю і потом попередніх поколінь, земля стає батьківщиною, а також останнім пристановищем людей, і тому вона сприймається як рідна і священна. Вона додає сил, породжує почуття патріотизму і солідарності з тими, хто на ній живе, відповідальність перед тими, хто тут жив, і піклування про тих, хто тут житиме.

Вплив рідної землі легко відчути, зіставивши спосіб життя і ментальність осілих і кочових народів, автохтонів і мігрантів. Осілим народам властива працьовитість, пошана до природи і чужої власності, громадоправство, миролюбність. Кочівники менш працьовиті, зате агресивніші, сповнені ординського духу, нетолерантні до чужих, безоглядні у використанні природи. Недоліки, як відомо, є продовженням чеснот, і тому, скажімо, супутником миролюбності є схильність до індивідуального самозбереження, до слабкого усвідомлення або й ігнорування того, що особисте може бути гарантоване лише в спільноті. "Надзвичайно укорінена осілість українця не тільки спутала його розрісно-експансивні гони,– крім чисто біологічного, розмножного,– але засудила його до вічної оборонної, отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посідання" [47]. Ця думка була висловлена Ю. Вассияном у середині 30-их років. За 60 років, що пройшли з того часу, сталися величезні зміни. Голодомори, війни, депортації, колгоспне кріпацтво фундаментально підірвали почуття "вкоріненої осілості" українців, люмпенізували їх, спричинилися до дезорієнтації у системі вартостей, деформували свідомість величезної кількості людей. Тому так важко йдуть процеси національного відродження і державотворення.

Знаний український етнопсихолог Володимир Янів уважав за найбільші "загрози" для української духовності в російсько-більшовицькій імперії "відірвання від землі селянської нації шляхом індустріялізації, порушення інтимного зв'язку з землею шляхом колективізації, знищення родини й родинного життя, змагання вбити індивідуальність одиниці й створити тип бездушної омасовленої людини, позбавлення права на приватну власність, що була б випливом індивідуальности й заповнювала б зв'язок роду, утруднення всякого творчого самовияву при допомозі постійного партійного контролю, а в разі потреби шляхом терору і навіть знищування. Тих загроз ми звичайно не усвідомлюємо, а вони є значно небезпечніші, ніж мовна русифікація" [48]. Відірвання українців від землі і позбавлення їх інтимного зв'язку з нею – було основою для решти перелічених В. Яневим "загроз", у тому числі й русифікації. Людину, тісно пов'язану з рідною землею, важко, якщо взагалі можливо, позбавити рідної мови, що виросла з цієї землі і живиться її соками. Навіть в умовах колгоспного кріпацтва і знеособлення українська мова найкраще зберігалася серед мешканців сільської місцевості.

Плодюча, "текуча медом і молоком" українська земля все ще породжує чи, точніше, викликає генетично властивий українцям "інстинкт допомоги" від Великої Матері, на яку вони так звикли покладатися впродовж століть, коли не тисячоліть. Вона, земля-мати, не дасть пропасти – захистить і нагодує, аби лишень вижити, зберегтися. Вороги як прийшли, так і підуть, а Велика Мати-земля зостанеться. Вельми показовим є спосіб, реагування, наприклад, українців Дрогобича на деяке погіршення умов життя. Вони, на відміну від мігрантів, не виявляючи соціального невдоволення і не нарікаючи на самостійність, кинулися за допомогою до тієї ж землі: скопали і засадили околиці міста включно з парковою зоною і всі вільні шматки землі в самому місті, чимало з них у нашвидкоруч змайстрованих будках почали відгодовувати свиней, кіз, домашнє птаство.

Допомога Великої Матері та "синдром трави" (коні топтали і пасли, а вона виросла, вівці пасли і топтали, а вона знову виросла і т. д.), або ж "китайський синдром" ("коли хочеш помститися ворогові, стань біля дверей своєї хати, і ти побачиш, як його понесуть на цвинтар"), рятували українців, як і китайців, століттями. Більше того, вони давали можливість українцям провадити експансію, територіально розростатись не мечем, а плугом і знову посісти великі терени, втрачені через нашестя кочівників на півдні і сході своєї ойкумени.

Але після російсько-радянського геноциду й етноциду, чорнобильської катастрофи, варварської експлуатації надр і ґрунтів, екологічно безпощадної індустріалізації України – трава перестає рости, і вкраїнській нації, аби не загинути, треба чим скоріше вилікуватися від цього синдрому, як і від комплексу потреби в допомозі. Бо допомагають собі, а не нам. Українці вже мали можливість неодноразово пересвідчитися, що вийшло з допомоги росіян проти поляків у часи Богдана Хмельницького, чи поляків проти російських більшовиків у 1920 році, чи з "допомоги" проти сталінського більшовизму і проти гітлерівського фашизму під час Другої світової війни і т. п. На жаль, Україна не острівна Англія чи Японія. Вона розташована на пограниччі між Сходом і Заходом, не має природних перепон для завойовників, а простори між Чорним морем і поліськими болотами відкриті для протягів, якими ганяло всяких заброд, ласих до чужого добра. Тому Україна "обдарована природою, але скривджена історією".

І нині, як у часи В. Липинського, південна наша смуга залишається прокляттям для України, бо там українське населення було вимордоване голодом, а на його місце завезено осілих кочівників з півночі, розуміється, півночі не української. Ними ж наводнено й міста, які значною мірою залишаються цитаделями чужинства й антиукраїнства. Причиною цього є не лише те, що закріпачені Польщею і Росією, а пізніше – паспортним режимом СРСР українці не могли селитися в містах, а й українською прив'язаністю до своєї землі та й ігноруванням міст загалом, що, зокрема, виявилося у творенні гетьманських столиць у малих містечках замість того, щоб перебувати у князівській столиці. Це в Росії "всем известно, что земля начинается с Кремля".

Величезне значення для кристалізації національної спільноти мають державні кордони; саме вони надають спільноті соборності, тривкості і, так би сказати, законності права на простір. Протягом багатьох сторіч українці кордонів не лише не мали, а й були розчленовані кордонами чужих держав. Цього радянській владі виявилося замало, і суцільність українського мовного обширу була перервана: з прикордонної смуги українців було виселено, а саму смугу заселено росіянами [49].

Українська спільнота своїх державних кордонів не мала, і межі нашого етносу визначалися мовою і культурою, а на заході також релігією (греко-католицькою).

Злита з землею українська селянська маса, майже непрониклива мовно й культурно, становила непохитну природну основу української нації, що вперто ставала на ноги всупереч шаленій політиці денаціоналізації, яку провадили поневолювачі. Становище фатально погіршилося у радянські часи, коли внаслідок трьох штучних голодоморів, депортацій, розкуркулення, колективізації, освоєння цілини в Сибіру й Казахстані та інших злочинних заходів радянської влади, українське селянство перестало існувати як клас, зменшене кількісно і перетворене у верству беззахисних наймитів, відданих на сваволю "червоних поміщиків", розбещене ними і морально попсоване. В основній масі селяни втратили любов до землі і до праці, втратили почуття господаря, а з ним і почуття гідності, пошани до традицій, до старших людей, любов до свого, рідного, зокрема до своєї мови. Хабарництво, злодійство, пияцтво, безвідповідальність, халатність і т. п.– все це породження колгоспно-соціалістичного ладу на селі.

Українські поля вкрилися виразками ерозії, а вкраїнське мовлення селян спотворене суржиком. Українська земля через нерозумне, бездумне використання хімікалій стала "наркоманкою", а український селянин-колгоспник теж не може обійтись без стимуляції алкоголем. Деформована і душа українського селянина, бо не тільки чужа ідеологія та політика геноциду й етноциду, але й спотворена земля, міжлюдські взаємини і скалічена мова викликають відповідний стан душі.

На щастя, пов'язаність українців як спільноти зі своєю землею російськомовним будівникам раю на землі не вдалося зруйнувати остаточно ні демографічною політикою (хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні), ні державним рабством (тільки на будівництві Біломорканалу загинуло – за офіційною статистикою! – 17 тисяч "розкуркулених" українських селян), ні колгоспним кріпацтвом, ні імперсько-манкуртським вихованням сільських жовтенят, піонерів, комсомольців. Будуються в селах хати і церкви, є чимало таких людей, що хочуть мати свою землю і працювати на ній. Ще не поблякла українська природа в наших казках, переказах, легендах, отже, і в українських душах, не уніфікованих до решти соціалістичною, а тепер псевдокапіталістичною цивілізацією. Ще співаються українські пісні. А головне – люди потроху повертаються до Бога, до предківських традицій, до обрядів. Усе це провадить до відродження любові до землі, почуття господаря, особистої і національної гідності, відчуття своєї закоріненості – основи національного патріотизму. Земля ж регенеруватиме національні прикмети і вартості українців.

Якщо нація не закорінена в рідній землі або коли вона втратила почуття цієї закоріненості, то вона не зможе довго цвісти і плодоносити на ній. Чи не тому так шанобливо ставляться до своїх селян у країні XXI століття – Японії? І з тієї ж, мабуть, причини у цивілізованих країнах так цінують свої "малі батьківщини" – якийсь там Тіроль, Саксонію, Ломбардію чи Кастилію з їхніми діалектами, звичаями, традиціями і т. д. Адже призначення субетносу – "підтримувати етнічну єдність шляхом внутрішнього неантагоністичного суперництва",– пише Л. Гумільов [50].

Закоріненість є особливо міцною і плідною, коли належність людини має концентричний характер, коли людина міцно пов'язана із своєю місцевістю, своїм краєм, своєю нацією-державою, скажімо: бойко – галичанин – українець. Тому в цивілізованих, культурно розвинених країнах ніхто не ставить собі за мету якомога скоріше нівелювати, розмити місцеві діалекти, не допустити до літературного вжитку локальні слова і вирази, як це робилося в Україні в часи "дружби народів – дружби мов". Ще за секретарювання в ЦК Компартії України Петра Шелеста "глава" українських радянських мовознавців І. К. Білодід писав, що затримання у мовній практиці діалектних рис є ознакою недостатнього розвитку освіти і культури, що діалектні риси залишилися тільки у мові певної частини людей старшого віку: "Розвиток української мови на сучасному етапі її історичного життя характеризується також інтенсивним процесом звуження, а в багатьох випадках і зникненням територіальних діалектів" [51]. Радянському академікові не було дано зрозуміти, що використання "діалектних рис" аж ніяк не може пошкодити володінню літературною мовою, про що свідчить багатовікова мовна практика Італії, Німечини, Швайцарії та інших країн. Він, напевно, дивився італійські кіношедеври тих часів на зразок "Розлучення по-італійськи", але навряд чи знав, а коли знав, то, мабуть, пропустив повз осмислення той факт, що сценарії тих творів були написані діалектною мовою, що не завадило їхній світовій славі.

Головне ж, чого не помітив або не схотів помітити І. К. Білодід, це те, що там, де "звузилися" чи, що більше, "зникли" українські діалектні риси, там звузилося або й зовсім зникло й уживання української мови загалом, не виключаючи й літературної форми.

І. К. Білодід не обмежився "теоретичними" узагальненнями і, коли "націоналіста" Петра Шелеста на посаді Першого секретаря ЦК КПУ Москва замінила на "інтернаціоналіста" В. В. Щербицького, повів широкий наступ на "гуцулізми", тобто на використання слів і виразів південно-західного походження в художній літературі, зокрема в перекладах.

Таке ставлення до діалектної мови було одним із напрямків політики лінгвоциду в Україні. Без діалектного підліску не ростиме ліс загальнонаціональної мови. Ця мова опиниться ніби у підвішеному стані, повисне в повітрі, втратить живу, природну прив'язаність до землі, до малих батьківщин, які живуть у людях не лише на рівні свідомості, а й на рівні почуттів.

Подібне сталося з арабською мовою, що вже нині у єгипетській школі вважається найважчим предметом і фактично витісняється єгипетською діалектною мовою з усіх важливих сфер спілкування. Необхідність змушує використовувати діалектну мову і в школі для пояснення навчального матеріалу, і в мечеті для тлумачення Корану.

Мова не може існувати у відірваності від землі, з якою її пов'язує діалектно-розмовна мова, і тому вона або виходить з ужитку, як це колись сталося з класичною латиною в Західній і Центральній Європі, або зближується з територією, аби закорінитися в ній. Останнє ж у випадку некомпактності, надто великих розмірів, різноетнічності мовців загрожує повною дезінтеграцією мови, її дивергенцією, виникненням національних варіантів з поступовим перетворенням їх на окремі мови. Так, "вульгарна" (розмовна) латина, дезінтегрувавшись, дала життя цілій низці нинішніх романських (Roma–Рим) мов: французькій, іспанській, португальській, румунській, молдавській, італійській та ін. Така ж доля, очевидно, чекає і на англійську мову, варіанти якої вже існують в Індії, Африці, США. У світі широко відомий вислів: ніщо так не роз'єднує американців і англійців, як спільна англійська мова. Деякі дослідники вважають, що англійська мова "розширилась і вибухнула зсередини" та що "вже не існує єдиної англійської мови, а є безліч англійських мов", кожна з яких "створює власну, дуже відмінну літературу, яка вільна від впливу надзвичайно міцної в Англії літературної традиції" [52].

Коли в сімдесятих роках виникло питання про "національні" варіанти російської мови – кавказький, український тощо, ідеологи російської лінгвістики дуже гостро проти цього виступили: у дивергенції мови вони відчули загрозу російській ідеї, складовою частиною і знаряддям якої є так звана лінгвократія – мововладдя. Чия мова, того і влада. Але, крім влади мови, існує ще влада землі. "Взявши за основу слов'янську фактуру, російська мова повільно і невідворотно поміняла свою внутрішню природу, стала мовою полінаціональною, мовою зустрічного руху, мовою вічного розриву, мовою різних національних стихій і постійного струму, змінної напруги, сліпучого електричного розряду..." [53]. "Націонали", однак, не виявляли особливого захоплення "полінаціональністю" російської мови і при першій же нагоді заходилися відроджувати свої мови, які внаслідок підганяння під російські стандарти виявилися теж неабияк "полінаціоналізованими".

Люди з національною свідомістю розуміють, що зменшення закоріненості мови зменшує, послаблює закоріненість народу у рідній землі – з усіма наслідками цього небезпечного явища.

"У Сполучених Штатах Америки",– констатує Ервін Шарґафф,– людина набагато більше перестала бути єдиною з природою, ніж тепер у Європі" [54]. Це пояснюється відірваністю від землі, від мови предків, що порушує зв'язок ментальності зі світом і мовою. Своєю чергою, це має наслідком неусвідомлений потяг до мандрів, до пошуків місця, де людина почувала би себе у гармонії з землею, з довкіллям. Широковідома мобільність американців – це не лишень гонитва за кращим місцем праці і більшими прибутками.

Етнос бере свій початок на певній території, і, коли він її втрачає, то вона продовжує для нього існувати в його культурі, мові, у свідомості. За словами німецького поета єврейського походження Гайнріха Гайне, євреї мають портативну вітчизну і носять її з собою: і в Торі, і в Талмуді є ідея повернення в Палестину.

Радянська наука і пропаганда, як уже відзначалося, відмовляла євреям у праві вважатися нацією на тій основі, що вони не проживають на спільній території. Проте видається більш переконливою думка керівника представництва агентства "Сохнут" в Україні Йосифа Траупянського: "Питання єврейства не є питанням географії, а питанням етнографії" [55].

Звичайно, виникнення нації, її формування і нормальний розвиток якнайщільніше пов'язані з певною частиною чи частинкою поверхні земної кулі. Однак зв'язок із територією може здійснюватися не тільки безпосередньо, а й через її відображення у релігійних текстах, у ритуалах, обрядах, фольклорі, загалом у культурі. Таке транспонування території в культуру і її утримання від розмивання і зникнення можливе лишень у мовній формі, до того ж у формі тієї мови, що створилася на цій території, виросла з неї.

Так само беззмістовним є питання, чи належать українці діаспори до української нації, на яке, зрозуміло, радянсько-комуністична наука давала і дає заперечну відповідь. Якщо людина почуває себе приналежною до землі, де вона (чи її предки) побачила світ, якщо вона перебуває в силовому полі цієї землі, якщо ця земля присутня в її свідомості, коли людина, за словами Лео Вайсґербера, налаштована на неї рідною мовою, то нема підстав відмовити такій людині у належності до народу цієї землі, навіть коли людина належить до іншої політичної нації.

Звернімось знову-таки до єврейського досвіду. "...Ми говоримо євреям: вивчайте українську мову, будьте добрими українськими громадянами, але майте свою національну гідність, будьте євреями" [56]. Отже, можна бути політичним американцем, канадцем, естонцем, залишаючись етнічним українцем, хорватом, японцем і т. д. Таке становище є виявом "роздвоєної національної лояльності", проте з огляду на величезні маси людей у країнах сучасного світу, які в такому становищі перебувають (скажімо, ірландців, вірменів, євреїв у чужих краях значно більше, ніж у рідній країні), його можна вважати однією з нормалей нашого часу. Цілком очевидно, що це явище прогресуватиме. І не лише тому, що продовжуватимуться міграційні процеси, а й через посилення етноцентричних тенденцій у багатонаціональних країнах, зокрема в тих, де політика melting pot ("плавильного котла") виявилася, м'яко кажучи, неефективною. У США, наприклад, є не тільки етнічна преса, а й радіомовлення і телебачення (японське, корейське та ін.), наявність яких жодною мірою не сприяє "переплавлюванню" етносів.

Важливого значення територіальному факторові надавав визначний історик і мислитель В'ячеслав Липинський. Він говорив про необхідність консолідування української нації на основі "територіального патріотизму", тобто солідарності між тими, хто живе на українській землі без уваги на їхню соціальну приналежність, віровизнання, етнічне походження, національно-культурну свідомість. Загалом ця концепція відповідає моделі західної громадянсько-територіальної нації, стандартними компонентами якої є "історична територія, політико-юридична спільнота, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія" [57]. Коротко кажучи, йдеться про політичну націю.

Однак, попри всі переваги цієї раціональної моделі нації над моделлю "органічною", у ній помітна відсутність дуже важливого компонента, а саме певного етнічного осердя, етнічно-територіального центру, з якого іррадіює, випромінює ідея нації – нації французької, чеської, шведської і т. д., а не якоїсь іншої, на території, відповідно, Франції, Чехії, Швеції, бо інтернаціональних націй, тобто спільнот без етнічної, передовсім мовної, домінанти історія поки що не витворила і, мабуть, не витворить, а якщо витворить, то це вже буде історія не людей, а якихось інших істот. Складається враження, що цей компонент не береться до уваги свідомо, аби показати перевагу громадянсько-територіальної моделі нації над етнічною. Такий підхід кидається у вічі в працях і сучасних філософів, соціологів та політологів України, які обґрунтовують необхідність будувати Україну без українців.

Важливо зауважити, що не лише в територіально-громадянській, а й в етнічній моделі нації наявний територіальний компонент. Інша річ, що через різні причини, зокрема, через бездержавність, цей складник може мати інакший статус, ніж у територіально-громадянській моделі. Маємо на увазі передусім те, що поневолені нації ведуть мову переважно про свої етнічні території, тоді як державні нації майже завжди – про свої і "державно" належні їм чужі землі: англійці – шотландські, валлійські, ірландські, французи – корсиканські, провансальські та ін., росіяни – татарські, тувинські, чеченські і т. д., включно з Курилами і Східною Прусією, що звично фігурують під назвою "ісконно русская зємля".

Що ж до політико-юридичної спільності, політико-юридичної рівності, спільного уряду та однакових законів на всій території, то в умовах бездержавності ці атрибути, як, до речі, і територіальна цілісність, є лише потенційними і бажаними, а не реальними. Проте їх відсутність не може бути основою для кваліфікаційної характеристики й оцінки етнічної нації і, відповідно, етнічного націоналізму як нижчих від нації і націоналізму територіально-громадянського типу, що можна спостерегти і в теоретичних працях, і в практичній політиці.

Розвиток і першої і другої моделі нації прямує до їхнього синтезу. "Як дивитись концептуально,– пише Е. Д. Сміт,– нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з другого – етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність стає такою гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватися з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру" [58].

Саме на шляху поєднання громадянсько-територіальних і етнічно-генеалогічних прикмет українську націю чекає розріст і розквіт.

Нація етнічна – нація політична

Без етнічного родоводу нація розпадеться.
Ентоні Дж. Сміт

Виникнувши ще в античності, латинське слово "нація" пройшло чималу низку значеннєвих трансформацій і в нові часи почало вживатися на означення політично активних верхніх верств суспільства на противагу його нижнім шарам, що носили назву демосу, народу. Проте це розрізнення мало й етнічний аспект. Так, у Франції XVIII століття нацією вважали себе нащадки франкських завойовників, германців, а нащадки завойованих ними галлів до нації не мали належати. Правда, очолювані визначним просвітителем Дені Дідро автори славної "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" (1751–1780) до "нації" відносили не лишень короля, магнатів та шляхту, а й письменників та митців і навіть купців та підприємців, тобто третій стан, буржуазію. Проте аж революція 1792 року підірвала у Франції поділ суспільства на демос (народ) і націю, поширивши вживання цього слова на ціле суспільство.

Суспільство ділилося на "народ" і "націю" також у Німеччині та інших європейських країнах, в тому числі й у Польщі, політичні діячі якої відмовляли українцям у правах на тій основі, що ті не мають власних панівних верств, отже, не можуть мати і своєї держави.

У новітні часи найбільш поширеними є два тлумачення нації – етнічне і політичне, які за історично-географічною ознакою можна би назвати відповідно німецьким і французьким.

Згідно з першим із них, нація являє собою кровно-мовну, культурно-історичну спільноту, згідно з другим,– вона ототожнюється з громадянами держави чи, точніше, з державою.

У XVIII столітті на територіях, заселених німецьким етносом, існував конгломерат держав і державок, а сам етнос був релігійно розколений. Відчувалася необхідність об'єднати ці держави, державки і квазідержавні утворення в одну державу задля спільного добра всіх німців. Ця ідея в поетичній формі була висловлена ще геніальним міннезінгером Вальтером фон дер Фоґельвайде (бл. 1170 – бл. 1230), у віршах якого вперше з'являється поняття "німецька нація" і якого називають першим німецьким національним поетом. Цей термін він уживав понад феодальні кордони, на означення цілого німецького народу, поширеного "як далеко звучить німецька мова".

Уже в середині XV століття поняття "deutsche Nation" набуває значення, близького до сучасного. Об'єктом звертань в антипапських листівках Ульріха фон Гуттена були teutsche Nation "німецька нація" і Vaterland "вітчизна", яких він закликав боротися проти іноземного засилля за національну гідність і велич батьківщини [59].

На німецьку свідомість і, відповідно, на слововживання вплинуло й ознайомлення німців (починаючи від 1455 р.) з твором давньоримського історика Таціта "Германія", де німецькі племена розглядаються як єдиний народ. Ще наприкінці XVII ст. (1687 р.) відомий юрист і філософ Хрістіан Томазіус був вигнаний з Ляйпцігського університету і змушений виїхати за межі Німеччини за те, що прочитав лекцію з права німецькою мовою (німецьку мову через півстоліття запровадив у науці учень Ляйбніца Хрістіан Вольф), а 1765 року Фрідріх Карл фон Монзер уже писав про deutscher Nationalgeist "німецький національний дух". Цей дух вимагав німецької політичної єдності.

Франція ж, навпаки, була єдиною, централізованою державою, але в ній етнічні французи не становили й половини її населення. Отож провансальців, корсиканців, гасконців та ін. треба було прискорено перетворити на французів, що було неможливо зробити без єдиної мови. Після революції 1792 року французька була оголошена "мовою свободи", національною, тобто державною, мовою, яка обов'язковим чином запроваджувалася в адміністративну й судову практику, в освіту і т. д. Депутат Барер у Конвенті сказав: "Федералізм і марновірство говорять по-бретонському, еміграція і ненависть до республіки – по-німецькому, контрреволюція – по-італійському, а фанатизм – по-баскському. Розіб'ємо ці знаряддя шкідництва й омани. Монархія мала підставу бути подібною до вавилонської вежі; в демократії залишати громадян невігласами в національній мові, не здатними контролювати владу, значить допускати зраду щодо вітчизни, значить недооцінювати доброчинності книгодрукування, бо кожен друкар – учитель мови і законодавства. Французька мова стане всесвітньою, бо це мова народів. Поки що, позаяк вона мала честь служити декларації прав людини, вона має стати мовою всіх французів. У вільного народу мова має бути єдиною для всіх" [60]. Правда, у Конвент було внесено законопроект щодо скасування слова "французи", бо воно "нагадує панування однієї раси над іншими", але він, звичайно, не отримав підтримки депутатів. Французька революція на передній план висунула дві ідеї: індивідуалізм і націоналізм [61].

Французами були оголошені всі громадяни Франції, а французька мова – їхньою єдиною мовою. Всі інші мови належало поборювати як реакційні й контрреволюційні.

Доречно буде завважити, що "якобінський націоналізм", а більш правдиво сказавши, шовінізм, виник не на порожньому місці і що Барер лукавив, кажучи про вавилонську вежу монархії. Ця монархія вже від XV століття провадила політику "централізації й гомогенізації", тобто офранцуження нефранцузів. Це дуже важливо взяти до уваги з огляду на те, що чимало адептів космополітизму й інтернаціоналізму, особливо з марксистсько-ленінської когорти, стверджують, буцімто національні проблеми і націоналізм – це породження буржуазного суспільства. Зрештою, всі добре пам'ятають, що свідомих українців (білорусів, грузинів, вірменів, татарів і т. д.) в СРСР називали не просто націоналістами, а обов'язково – буржуазними націоналістами, хоча здебільшого ярликовані цим йменням люди не те, що самі не були буржуями, але ніколи й не бачили живого буржуя на власні очі. Знаний дослідник проблем нації й націоналізму Е. Сміт пише, що питання "монарших централізацій" у виникненні пізніших "буржуазних" націоналізмів "зостається відкритим" [62].

Пригноблені нації силою обставин акцентують увагу на своїй етнічності, зокрема на всьому тому, що пов'язане з мовою, що в ній фіксується, концентрується, живе. Прикмети, за якими відбувається самоідентифікація людей, приналежних до певної етнічної спільноти, і їх ідентифікація представниками інших спільнот не завжди збігаються. Так, в СРСР носії антисемітських настроїв вважали євреєм передусім того, хто має єврейську зовнішність або єврейський характер. "Самі ж євреї у першу чергу вибирають зв'язку: знання мови – дотримання традицій – релігія" [63].

Є у цьому явищі і, так би сказати, об'єктивні моменти. Представники неросійських народів – передусім інтелігенція, хоча не тільки вона,– жили в СРСР подвійним життям, розмовляючи рідною мовою, дотримуючись національних традицій і звичаїв тільки дома або у вузькому колі МИ – одноплемінників, одновірців тощо. Тому зовнішньо "етнокультурна означеність" не виявлялася у них і не могла братися до уваги. Тим не менше 33% опитаних неєвреїв заявили, що євреї виїжджають із СРСР перш за все тому, що вони хочуть жити в Ізраїлі – країні з єврейською культурою, мовою і релігією [64].

"Держава Слова", як її називав Михайло Орест, упродовж століть бездержавності українців забезпечувала єдність українського народу, розділеного кордонами чужих держав, зберігала історичну пам'ять, живила віру у відновлення соборності і державності, була єдиним природним кордоном українців. Вона посилила "словоцентричність" української культури – культури народу поетів і співців.

Звертає на себе увагу те, що представники націй з переважанням етнічності, живучи в умовах свободи відірвано від своєї нації, виявляють значно меншу схильність до денаціоналізації, ніж представники націй з переважанням політичності. Аби в цьому пересвідчитися, можна зіставити громадян США українського і російського походження. Широко відомо, що там українськість зберігається значно міцніше й масштабніше, ніж російськість (коли ж ідеться про російську мову, то, як виглядає, більшими її патріотами в США є колишні радянські євреї, а не етнічні росіяни). Це тим більше показово, що в СРСР денаціоналізованих українців мільйони, а росіян не набереться й сотні тисяч. Політикам із Конгресу російських общин та іншим "заєдінщікам" добре відомо, що росіяни не здатні до організованого національного життя в умовах недержавності, тому ними робиться все можливе й неможливе для відновлення російської імперії, аби понад 20 мільйонів росіян "ближнього зарубіжжя" не денаціоналізувалися і не відпали від етнічного тіла російської нації. Така перспектива є цілком реальною не лише через "політичність" росіян, а й через те, що чимала їх кількість є асимільованими інородцями, а не "корінними русаками".

Правда, немало "обрусєвших" нацменів намагаються бути росіянами більшими, ніж самі росіяни. Так, член російської Президентської ради Андронік Мігранян і радник заступника Голови Ради Міністрів Російської Федерації Джохан Поллиєва доводили експертам з Ради Європи, що поняття нації треба викинути з політичного вжитку, що ніяких національних меншин не існує – це вигадка і що радянський народ – це й була нація [65]. Не диво: горбатий хотів би, аби всі люди були горбатими.

Нації розвиваються не однаково: одні проходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, українці), інші – від політичності до етнічності (французи, англійці, росіяни). Слід завважити, що в другому випадку політична нація формується не сама собою, спонтанно, а цілеспрямованими зусиллями центральної, табельної нації, яка втягує в орбіту своїх інтересів політично залежні від неї етноси. Це необхідно підкреслити, бо і в попередні епохи і нині здійснено чимало спроб довести, що імперії є космополітичними державними утвореннями, що вони забезпечують міжетнічну гармонію тощо. Проте не лише в багатонаціональних імперіях, а й навіть у багатонаціональних компаніях "усі важливі рішення приймаються тільки в одному місці, в головній штаб-квартирі фірми, і відповідають політиці одного конкретного уряду, а саме, уряду тієї країни, де зареєстрована матірна компанія" [66]. (Ці слова належать не якомусь апологетові етнічного націоналізму, а главі Римського клубу Ауреліо Печчеі). Уряд же, як відомо, зобов'язаний захищати національні інтереси. Тому в Римській імперії латинізували, в Халіфаті арабізували, в Іспанській імперії іспанізували, а в Російській – російщили...

Шлях від політичності до етнічності нації може мати різну тривалість і різні форми, але завше в ролі головного засобу "етнізації", тобто етнічної гомогенізації – набуття нетабельними (підлеглими) етносами етнічних ознак табельної (центральної) нації, їх асиміляції до неї, використовувався передусім мовний фактор. Перехід на мову табельної нації – це обов'язковий крок залежного етносу в напрямку його злиття з етносом панівним. З цього приводу засновник "політичної антропології" Л. Вольтман писав: "спільна мова – найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння" [67].

Не менш важливу роль відіграє мова і в процесі перетворення етнічної нації в політичну. Це виявляється перш за все у розширенні сфер уживання мови, тобто завоювання нею позицій у ділянках спілкування, які мають життєво важливе значення для екзистенції нації і держави: урядові установи, армія, виробництво, наука, освіта, культура і т. д. Власне, широта використання національної мови свідчить про рівень трансформації етнічної нації в політичну, або, з іншого погляду, з бездержавної нації в державну.

Формування нації "знизу вгору" (від етнічності до політичності) і "згори вниз" (від політичності до етнічності) неможливе, як ми бачили, без використання мовного фактора. За словами Фрідріха Ніцше, "та чи інша спільнота людей може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови. Своєю чергою свідоме використання мови стає можливим лише як наслідок несвідомої, інстинктивної діяльності окремих людських індивідів" [68].

Під цим кутом погляду стає зрозумілою вся облудність і підступність тих політиків і політологів, які застерігають Україну від "етнізації", тобто українізації. Річ у тім, що створення української політичної нації, "українського соціуму" не зможе відбутися без українізації, що на практиці означає піднесення мови корінної нації до рівня державної мови у європейському розумінні цього слова. Отож виходить, що, виводячи з гри українську етнічну націю, вони мають намір не допустити до утворення української політичної нації, тобто нації, що складається з українців та інших етнічних груп України. Іншими словами, ці політики й політологи намагаються загальмувати або й зовсім припинити реалізацію української національної ідеї – створення Соборної Самостійної Держави.

Наведемо для ілюстрації пасаж із статті високотитулованого автора, який, покритикувавши тих, хто слідом за В. Винниченком некоректно вживає термін "відродження (нації)", пише: "Відроджувати можна те, що було раніше. Але української нації, як державно-політичної спільноти ніколи не існувало. Що ж ми маємо намір у такому випадку відроджувати? Уразливий винниченківський термін і з чисто пропагандивного погляду. Він виразно дисонує з твердженнями, якими буквально переповнені (в оригіналі статті – наводнены) наші періодичні видання, про віковічне колоніальне становище України і її сирітську долю. Тут має бути щось одне: якщо є що відроджувати, то не все так погано було в нашій історії. Якщо ж справді погано, то навіщо нам таке відродження?" [69].

Зваживши на рівень наведених у цитації міркувань, не всякий повірить, що вони належать віце-президентові Української Національної Академії Наук. По-перше, думка про історичне неіснування українців як "державно-політичної спільноти" давно вже не нова, й академік міг би спертись на авторитети. "Малоросія,– писав 160 років тому В. Г. Бєлінський,– ніколи не була державою, отже, й історії, у точному значенні цього слова, не мала. Історія Малоросії є не більш, як епізод із царствування царя Алексія Міхайловіча... Історія Малоросії – це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Малороси завше були плем'ям і ніколи не були народом, а того менше – державою. Вони вміли хоробро битись і великодушно помирати за свою батьківщину, для них не дивовижа було перемогти сильного ворога малими засобами, але вони ніколи не вміли скористатися плодами своїх перемог. Розгромлять ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості й геройства і – розійдуться по домах пити горілку" [70]. Ще категоричніше з цього приводу висловився відомий російський публіцист М. Н. Катков: "Україна ніколи не мала власної історії, ніколи не була окремою державою... Ніколи не було малоруської мови і, незважаючи на зусилля українофілів, не виникла до нинішнього дня" [71]. Коротко кажучи, "не было, нhтъ и быть не можетъ", як це сформульовано у валуєвському циркулярі.

По-друге, відродження – це не обов'язково відновлення, реконструкція, повторення того, що було, хоч би й на якісно вищому щаблі. Достатньо пригадати епоху європейського Ренесансу XIV–XVI століть, назва якої пов'язана з "відродженням" культурної спадщини античної Греції й Риму: почали відроджувати античність, а "відродили" (насправді ж – створили) культуру Італії, Франції, Англії та ін. країн, які за час Ренесансу зробили велетенський крок у розвитку своїх націй.

По-третє, відродження нації має значно ширший засяг, ніж відродження "державно-політичної спільності". Є ще відродження культурне, економічне, духовне, моральне та ін.

Нарешті, академік міг би взяти до уваги те, що, наприклад, Хмельниччина була першою національною (в новому розумінні) війною в Європі, що метою Богдана Хмельницького було створення української держави із спадковим гетьманством, що ця мета певною мірою була втілена в автономній гетьманській державі на Лівобережжі, яка проіснувала більше як сто років, що була УНР і ЗУНР, названа після Злуки Західною Областю Української Народної Республіки.

Якщо, коли вірити авторові статті, у нас ніколи не було нації, що прагнула мати свою державу, бути державно-політичною спільнотою, то, за його логікою, її не може бути й надалі: відроджувати нема що, а створювати її нема потреби, адже у нас нема ідеї державності, існує тільки "у кращому випадку, етнічна українська ідея". Що таке етнічна ідея, автор обачно не пояснює, як і не говорить, чим вона відрізняється від національної ідеї. Але те, що українцям пропонується майбутнє аборигенів США, Канади, Австралії, до яких він, крім індіанців і ескімосів, зараховує й папуасів, то це безсумнівно. До речі, папуаси вже 30 років як мають свою самостійну державу (Папуа – Нова Гвінея), а іннуїти вважають для себе назву "ескімос" образливою, як росіяни – "москаль", а українці – "хохол", проте і це перебуває за межами компетенції автора статті. У нього інша турбота – переконати читачів "Киевских ведомостей", що українці в Україні не мають бути тим, ким є англійці в Англії, італійці в Італії, турки в Туреччині, французи у Франції і особливо нелюбі йому прибалти в Литві, Латвії й Естонії.

На потвердження своєї позиції академік готовий навіть славетного фізика й великого українського патріота Івана Пулюя "виписати" з українців як такого, що "работал отнюдь не на украинскую идею". А Георгій Філіпчук, член Президії Верховної Ради України, навпаки, стверджує, що Іван Пулюй "в умовах бездержавності своєї батьківщини гідно ніс національну ідею, обстоював рідну мову, історію, культуру" [72]. Будучи, за словами В. Формана, найвидатнішим фізиком Австро-Угорщини, Іван Пулюй об'єднав у Відні українців у Товариство "Січ", а в Празі – в "Українську громаду", переклав українською мовою Псалтир і Біблію, "самовіддано брався за написання українських підручників, створення української науково-технічної термінології, дослідних центрів, оригінальних методик, приладів, мережі національних навчальних закладів. Формуючи власні наукові школи, багато праці віддав обдарованій молоді, створював різноманітні фонди сприяння українським вченим. "Бо скільки,– як констатував І. Пулюй,– пропадає наших українців, освічених і вишколених високою наукою, між поляками та німцями, а ще більше – між москалями" [73]. Якщо це все не відоме віце-президентові НАН України, то хоча б поцікавився, чому Івана Пулюя деякі російськомовні депутати Верховної Ради України ярликують "украинским националистом".

"З отриманням Україною незалежності,– пише віце-президент НАН України,– українці ніби автоматично зайняли те становище в своїй країні, яке раніше в СРСР належало росіянам" [74]. Хоча насправді не так "зайняли", як "ніби", автор статті вважає за необхідне застерегти українців, аби вони не називали себе корінним народом, не "відлучали українських телеглядачів від російського телебачення", не вважали його іноземним і т. д. "Єдиним привілеєм українців є те, що вони дали назву країні і їхня мова визнана державною". Що ж, "и на том спасибо!". Пруси теж могли б свого часу радіти, що вони дали назву одній з німецьких країн, але не було кому виявляти подібні емоції, бо прусів було винищено, виморено епідеміями, а решту асимільовано – онімечено. Німецький історик Гайнріх фон Трайчке з цього приводу писав: "Що могли б створити в історії пруси? Перевага німців над прусами була така велика, що для них, як і для вендів, було щастям, коли їх було згерманізовано" [75]. Стільки щастя від асиміляції, а тут іще й назву асимільованих залишено! Чи ж не приклад для наслідування українцям, тим більше, що, на відміну від прусів, їх після депортацій, що почалися ще за Петра I, після голодоморів, після тотального прилучення до "високої" культури й мови он ще скільки залишилося?!

Віце-президентові НАН України навіть не хочеться зупинити думку на абсурдності ситуації, коли українцям визнають державність їхньої мови. Чи можна собі уявити подібне в Алжирі, Єгипті, Словаччині, Хорватії і т. д.? Звертає на себе увагу логічна безсуб'єкність речення "їхня мова визнана державною" (в оригіналі – "их язык признан государственным"). Автор свідомо уникає додатка, яким мав би бути виражений логічний суб'єкт,– ким визнана. Читач має здогадатися: визнана тими, котрі могли і не визнати. Зрештою, хто навіть побіжно знайомився з історією російської і російсько-більшовицької імперії, добре знає справжню вартість цих "визнань". Хіба не відсиджували в тюрмах і концтаборах дисиденти тільки за те, що домагалися дотримання "визнаних" сталінською, а пізніше брєжнівською конституцією прав?

Хоча у чомусь академік, можливо, має рацію. "Складається враження,– пише Анатолій Погрібний,– що якби Верховна Рада колишньої УРСР не проголосила 1989 року державності української мови, то незалежна Україна навпаки "цього просто не зробила б" [76].

У радянські часи, особливо в період намісництва В. В. Щербицького, словосполучення "український народ", а разом із ним відповідне поняття, було вилучене з офіційного вжитку. Натомість використовувалося сполучення "народ України", яке було запропоноване і в Проекті Конституції України 1994 року.

Комуністи, соціалісти та інші проімперські депутати Верховної Ради України доклали максимум зусиль, аби поняття "український народ" не потрапило до Конституції України. Річ у тім, що це поняття близьке або й тотожне поняттю "українська нація", а поняття "народ України" близьке або й тотожне поняттю "населення України".

Коли на одному з останніх засідань Верховної Ради, присвяченому обговоренню проекту Конституції, комуністи-депутати зрозуміли, що не тільки "український народ", а й "українська нація" таки буде в Основному Законі України, їхній лідер, Петро Симоненко, запропонував у преамбулі, де йдеться про здійснення українською нацією права на самовизначення, додати слова: "усім українським народом".

Зміст цього доповнення, якщо дивитися ретроспективно, не відповідає дійсності: право на самовизначення належить політично залежним етнічним націям, і ніколи "весь український народ – громадяни України всіх національностей" не домагався здійснення права на самовизначення української нації, хоча б тому, що громадян України не було, бо не існувало такої держави (якщо не брати до уваги коротких періодів її відновлення та референдуму 1991 року). Однак цей вираз може мати сенс, якщо його розуміти перспективно, ототожнюючи поняття "український народ" і "українська політична нація", котра почала формуватися із здійсненням права української нації на самовизначення, тобто з відновленням української самостійної держави.

Нації державні і бездержавні

Перед цією російською державністю і національною ідеєю повинні схилитися й замовкнути всі інші, що бродять то там, то сям у головах давно віджилі свій вік і здані історією в архів історичні ідеї державного права Лівонії, Польщі, Вірменського, Грузинського царства, татарських ханств та ін.
Владімір Ламанський

Нації панівні, неухильно й безоглядно стверджуючи на практиці все притаманне своїй нації, асимілюючи все стороннє й напливове, теоретично проповідують якраз позитивістичне заперечення національного. (...). Так робить Росія, коли під гаслами інтернаціоналізму провадить невпинну русифікацію; проголошуючи націю знятою або зніманою категорією, вона намагається цим убити національну гордість поневолених націй, а водночас посилено асимілює їх, прищеплює уявлення про вищість російської національної культури як культури нібито понаднаціональної.
Юрій Шерех (Шевельов)

Очевидно, що всі проблеми – і економічні, і культурні, і мовні – впираються в головну проблему – державний суверенітет. Буде незалежна Білорусь – буде все, в тому числі мова і культура. Не буде незалежності – скоро не буде нічого.
Васіль Биков

Держава – найвища і найуніверсальніша форма (само)організації суспільства. Об'єднання МИ в державі має всеохоплюючий характер. На відміну від інших форм МИ тут об'єднання здійснюється не за однією-двома ознаками ідентифікації (вік, професія, віровизнання тощо), а за цілою низкою соціально важливих, домінантних ознак. Наявність держави забезпечує функціонування суспільства у різних ділянках його і його членів життєдіяльності, оберігає суспільний організм від зовнішньої і внутрішньої деструкції.

Оскільки соціальний організм не може існувати без мови, то кожна держава провадить відповідну мовну політику, спрямовану на зміцнення, вдосконалення, піднесення престижу передусім тієї мови, якою функціонує державний апарат. Відсутність у державі єдиної офіційної мови або двох чи більше функціонально скоординованих мов призводить до наслідків, відомих з яскравої і переконливої біблійної оповіді про вавилонську вежу: люди, позбавлені єдиної мови, "перестали будувати те місто" (Буття, 11:8). Аби й українці не збудували свого "міста", тобто української самостійної держави, в Україні сьогодні так настирливо реваншистські проімперські сили намагаються зберегти державність російської мови. Йдеться про збереження засобу ідентифікації українців з МИ російської імперії, яка ніяк не хоче, попри цілком очевидну історичну приреченість, прямувати в царство тіней, яка не в стані усвідомити, що "не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости", як писав Дмитро Донцов [77].

Російська мова відіграла величезну роль у формуванні російської політичної спільноти і перетворенні її на етнічну спільноту. Мав цілковиту рацію видатний російський учений князь Н. С. Трубецькой, стверджуючи, що росіяни є слов'янами лише за мовою. "Якщо з туранством,– писав він,– російський народ пов'язується переважно відомими рисами свого психічного складу, то із слов'янством російський народ пов'язаний своєю мовою. Річ у тім, що "туранство", в тому сенсі, як воно трактується у третій статті цього збірника, не є ні расова, ні суто лінгвістична єдність, а єдність етнопсихологічна; "слов'янство" ж є винятково лінгвістичне поняття" [78]. І ще одна думка Н. С. Трубецького: "Мова є єдиною ланкою, що пов'язує Росію з слов'янством" [79].

Теорії і гасла щодо слов'янськості росіян, їхньої братерської спорідненості з українцями і білорусами ґрунтуються лише на мові, тому що кровно (генно) і ментально вони не ближчі до українців ("затерялась русь в мордве и чуди".– С. Єсєнін), ніж, скажімо, до вепсів, іжорців чи навіть татар. Основна маса предків росіян, якщо колись і перебувала на території України, то, за словами видатних археологів В. Щербаківського і Хв. Вовка (Волкова), ще 10 тисяч років тому разом із мамонтами пішла на північ від цієї землі.

За допомогою російської мови "дєті разних народов" ставали спочатку російськомовними, а згодом – росіянами. Ця модель діяла впродовж усіх століть існування російської держави. За інерцією на неї покладаються надії і сьогодні. Збереження державного статусу російської мови в Україні мало б постійно нагадувати, що ця країна – клапоть Росії, що його зловорожі сили "по живому" відтяли від материка, але який знову має бути до цього материка приштопаний.

Державна двомовність України могла б стати основою і для іншого сюжету, а саме розколу України, розчленування її на українськомовну і російськомовну з наступним приєднанням останньої до Росії. Дуже показовою в подібному аспекті є реакція американського політикуму на референдум у Канаді, який відбувся у провінції Квебек у листопаді 1995 року. Відомий політик Ньют Ґінґріч заявив, що, як показали події у Квебеку, державна двомовність призводить до розколу держав, а тому в США має бути оголошена державність англійської мови. Такої ж думки був тодішній тоді лідер Республіканської партії США Роберт Доул, який висловився за необхідність внесення у 1996 році законопроекту про офіційний статус англійської мови у США.

Річ у тім, що мовний фактор у США, де проживають, зокрема, мільйони іспанськомовних громадян, загрожує цій країні дестабілізацією не меншою мірою, ніж расовий. Недарма авторитетний політолог Джордж Кеннан пропонує вже тепер зайнятися питанням дезінтеграції США, не чекаючи на катаклізми в майбутньому. Це той самий Дж. Кеннан, який наприкінці 40-их – на початку 50-их років негативно ставився до незалежницьких тенденцій підневільних народів, зокрема, в СРСР і навіть говорив, що "Україна – це Пенсильванія Росії". Як бачимо, історія таки вчить декого.

Імперські сили Росії збагнули, що, попри все, їхні дії в минулому не були потрібною мірою ефективні. "Було в загальному ясно,– пише відомий публіцист, працівник російської служби радіостанції "Свобода" Анатолій Стрєляний,– що якщо на Україні коли-небудь щось почнеться, почнеться воно з того, на що російська людина не зверне уваги, що видасться їй дрібницею. Але що насправді провіщатиме геологічне зрушення. Одного звука достатньо, аби зірвалася лавина і за декілька миттєвостей перемінила місце. Було ясно, що це і буде звук у буквальному розумінні. Звук української мови" [80]. Тепер ці сили хотіли б надолужити свій недогляд, чи, точніше, "національні ігри" радянської влади, і взятися за "бандеровский язык" по-справжньому.

З різних причин у світі завжди держав було менше, ніж етносів, у тому числі й націй. У минулому столітті з огляду на цю обставину нації поділяли на історичні й неісторичні. Цими окресленнями полюбляли користуватися, зокрема, класики марксизму. Звичайно, щодо своєї, німецької, нації вони не мали найменших сумнівів у її історичності й висловлювались цілковито у пруському дусі, до того ж покликаючись на авторитет Бога: "Усі ці безглузді чужоземні звички і люди, всі непотрібні іншомовні слова ми проженемо туди, звідки вони прийшли; ми перестанемо бути посміховиськом для іноземців і зіллємось у єдиний, неподільний, могутній і – так хоче Бог – вільний німецький народ" [81]. Уживали вони до народів і ще одну пару окреслень: революційні – реакційні. Зрозуміло, друге з цих окреслень ніколи не стосувалося німецького народу. Забувши цілковито за класовий підхід, "класики" вважали реакційними інші, зокрема, слов'янські народи.

Окресленнями справа не завершувалася: неісторичні нації, на думку "класиків", повинні якомога скоріше розчинитися в історичних, аби не плутатися в них під ногами на шляху людства до комунізму. Ф. Енгельс, озброївшись "найпередовішим у світі вченням" свого друга К. Маркса, спрогнозував долю чехів: "...помираюча чеська національність – помираюча, судячи з усіх відомих з історії останніх чотирьох століть фактів,– у 1848 р. зробила останнє зусилля повернути собі свою колишню життєздатність, і крах цієї спроби повинен, незалежно від усіх революційних міркувань, довести, що Богемія може надалі існувати тільки як складова частина Німеччини, навіть якщо б частина її мешканців протягом декількох століть усе ще продовжувала говорити не німецькою мовою" [82].

Історія ж засвідчила, що чехи і хорвати, які "зрадили справу революції задля примари національності", які "давно втратили всілякі сліди національної свідомості і національної життєздатності" [83], не були, як обіцяв їм Ф. Енгельс, "поглинуті більш енергійними народами", а домоглися державної самостійності. Навпаки, повний крах спіткав теорію і практику марксизму-ленінізму, що не витримав суперництва саме з націоналізмом. Марксистсько-ленінське МИ – штучне і криваве – виявилося слабкішим за МИ, яке виникло і живе за природними, тобто Божими, законами. Саме ці закони перетворюють "неісторичні" нації в історичні, "бездержавні" у державні. Варто зіставити з цими "етноцидними" – споглядно космополітичними, а насправді, як ми бачили, шовіністичними– поглядами класика марксизму Ф. Енгельса позицію його сучасника П. С. Манчіні, який виходив із принципу: "рівночасне співжиття націй – це перший факт права народів, це перша правда" [84] – і намагався запровадити поняття нації до міжнародного права (на місце держави) як основу цього права. Історія однозначно виявила, у чиїй позиції було більше етичності й легітимності, як і, зрештою, розуміння її рушійних сил.

Класики марксизму, крім іншого, не розуміли, "що за сила в тій мові". У Празі, що була тоді не менш німецькомовною, ніж Берлін чи Відень, у часи, коли Енгельс підписував смертний вердикт чеській нації, групи студентів ходили вулицями і з викликом голосно розмовляли по-чеському, аби задемонструвати, що чеська мова ще живе. Німці і німецькомовні обивателі були певні, що це голоси волаючих у пустелі.

Однак чеська інтелігенція, відродивши рідну мову, відродила й державу, яка, попри пророцтва наукового комуніста Енгельса, аж ніяк не підкоряла "місто – селові, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству" [85], а за короткий час увійшла до числа аграрно-промислових країн з найвищим рівнем життя у світі. Окупувавши 1939 року Прагу, краяни Енгельса, фашистські вояки, неабияк дивувалися, що тут на вулиці можна отримати з автомата не лише бутерброд, а й філіжанку гарячої кави.

Чи ж би мала українська нація залишатися бездержавною? Дивно, але, наприклад, перед папуасами нині це питання вже не стоїть. Чи не тому, що у них нема поблизу "старшого брата", який розмовляв би подібною мовою, бо був колись у складі поліетнічної держави, яку заснував "молодший брат" за сотні літ до появи на білому світі "старшого брата"?

Етнічний і державний націоналізм

Я ворог всякого неволення людей, тим то й гидую і всяким "обрусєнієм" і уважаю, що націоналізм – єдинопевний ґрунт, де може зрости й пишатись усе те, що зоветься щастям людей, націоналізм єсть ґрунт, де можливе – усяке "об'єдинєніє", зрощене і випещене волею, гуманізмом, світом і загальним добробутом людей.
Олександр Кониський

Від звірства через націоналізм до людяності.
Франц Ґрільпарцер

Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного й соціяльного питання в цілому світі.
Із Постанов Третього надзвичайного
збору ОУН. Серпень 1943 р.

Відповідно з державністю-бездержавністю націй існує бездержавний (етнічний) і державний (політичний) націоналізм. Перший із них може мати окреслення за однією із прикмет етносу: мовний, культурний, локальний тощо.

Автор однієї з типологій націоналізму Ганс Кон розрізняв "західний" – раціональний і асоціативний – та "східний" – органічний і містичний – націоналізм. Середній клас, отримавши у XVII столітті владу в Британії, Америці та ін. країнах, витворив ідеологію нації як раціональної асоціації людей, що мають один уряд, одні закони та живуть на спільній території. На схід від Рейну впливовий середній клас не сформувався, тому ідеологію націй творили нечисленні інтелектуали, які уявляли собі нації як органічну єдність з містичною душею і місією, що їх можуть збагнути тільки інтелектуали, виповнені народною культурою. Легко здогадатися, що націоналізм другого типу уявляється як "гірший", що він "неминуче відгонить настирністю й авторитарністю" [86].

Необхідно підкреслити, що етнічному націоналізмові, попри його спільні типологічні ознаки, властиві й відмінності, обумовлені національним характером, ментальністю носіїв конкретних національних ідей. У цьому сенсі можна говорити про нього у множині, тобто про етнічні націоналізми. Адже естонський націоналізм відрізняється від грузинського, шотландський – від каталанського і т. д. Тут значною мірою можна погодитися з доволі поширеною думкою, що націоналізм – це явище культури.

Ідея нації,– зазначає американський дослідник Бенедикт Андерсон,– приваблює своєю безкорисливістю; а націоналізм викликає радше почуття любові, ніж ненависті [87]. Це цілком зрозуміло, тому що і сам етнічний націоналізм, як уже говорилося, породжується з любові, з бажання вибороти своєму народові кращу долю, позбавити його від гніту. Націоналізм виростає з ґрунту, на якому починається і відбувається перетворення мас народу, яким правлять, у націю яка сама собою править.

У новітніх теоретичних працях сутності українського націоналізму саме як народозахисної ідеології і політичної практики приділяється чи не найбільша увага. Так, автор широковідомої книги "Нація. Державність. Націоналізм" Василь Іванишин, слушно завваживши, що марксистське вчення про націоналізм пригнобленої нації і нац