Бог змішав мови людям у Вавилоні, щоб вони не могли збудувати вежу. Так говорить Біблія, і вона ж стверджує, що Святий Дух зійшов на апостолів пізніше, щоб вони проповідували різним народам нове вчення їхніми рідними говірками. Біблія не уточнює, скільки мов з’явилося при Вавилонському стовпотворінні; не вказує вона й того, скількома мовами спілкувалося людство в час зішестя Святого Духа на апостолів (вочевидь, цей день можна щороку відзначати як професійне свято перекладачів).
Скільки мов сьогодні у світі? Скільки їх було при початках людської історії, якщо взагалі є резон шукати розмаїття у ще не народженій якості? З того, що “в почині було Слово” і “усе через Нього постало”, випливає теза, що її підтверджено наукою: людину й людство створила мова. Власне, як продукт діяльності мова сама є пам’яттю, вмістищем усієї історії, усіх людських шляхів, перехресть, розгалужень, об’їздів, переправ, глухих кутів, стежок і магістралей. При цьому всякий етимологічний словник вказує ще й на синтез мов, є історією перекладу та недоперекладу і свідчить про характер міжнародних контактів та непорозумінь – за участю тлумача чи без.
Скількома мовами говорив світ у ту чи іншу добу, наприклад, за Ісуса Христа чи 500 років тому? Таке питання цілком має сенс і тим більшу вагу, чим пильніше ми вдивляємося у вселенський поступ цивілізації і зокрема пробуємо осягти рух культури, який би був просто немислимий без перекладачів – зв’язківців і посередників, будівничих мостів взаєморозуміння, бджілок консолідації і співпраці.
Принципове значення для теорії і практики перекладу має також прогноз. Яка кількість мов функціонуватиме на планеті Земля через два покоління, через 100, 300 і більше років? Адже самй визначення перекладу залежить від того, як ми розуміємо окремішність мови. А останнім часом воно дедалі більше впирається у проблему її цілісності. Виявляється, що з’ясувати сутність перекладацького покликання не можна без урахування повноти ресурсу, структури й функцій мови, прискореної її зміни й розгалуженості на місцеві, професійні, стильові та соціальні підсистеми. А також без огляду на те, яким є тезаурус (фонові знання) носіїв мови перекладу. Скажімо, вся Ісландія чудово володіє англійською мовою. І хоча жоден ісландець не дійшов того стану самозречення, щоб говорити нею з іншим ісландцем, вона є частиною свідомості учасників діалогу, яка визначає обсяг і особливості розуміння ними багатьох речей.
Певна річ, тут є ширший інтерес, на який відгукується наука і до якого дуже чутлива журналістика. Так чи інакше, відомості про чисельнісь мов, що були, є і будуть у вжитку, вельми суперечливі. Зокрема, ось яка картина постає з чергового щорічного звіту про стан мов у світі, оприлюдненого розташованим у Вашингтоні Інститутом світового стеження: “Кількість мов, якими розмовляють люди нашої планети, протягом останніх століть постійно зменшується. А сучасна глобальна цивілізація ще й прискорює цей процес. Протягом останніх п’яти століть зникло від 4 до 9 тисяч мов. Причиною були війни, масові винищення цілих народів та окремих етнічних груп, міграція населення та асиміляція національних меншин. На цей час населення нашої планети розмовляє 6800 мовами. За прогнозом Інституту, до кінця ХХІ століття від 50 до 90 відсотків цих мов зникнуть. …Протягом століття мають шанси вижити лише 600 мов світу, які вивчають в школах, на курсах тощо… Найпоширенішою на планеті є китайська мова мандарин, якою розмовляють 885 млн. осіб. За нею йде велика трійця: англійська (514 млн.), гінді (496 млн.) та іспанська (425 млн.)”.
Прикметно, що кількома тижнями раніше доскіплива газета, з якої наведено цей виклад1, подала зовсім іншу оцінку стану й перспектив лінгвосфери: “На цей час у світі існує п’ять тисяч мов. Вважають, що за 50 років половина з них вимре (передусім на користь англійської). Тобто щороку на землі зникають 50 малих мов… Носіями англійської на цей час є 1,5 млрд. мешканців нашої планети… Англійська стала глобальною мовою. Нею спілкуються навіть найзапекліші противники глобалізації”. Мови подібні до живих істот, серед них іде природний відбір: “Одні відмирають, інші зміцнюються та поширюються, домінуючі мови світу поглинають малі… На думку приходить озеро, в якому щука поїдає окуня, а окунь – меншу рибу і так далі”. Проте надщерблена мова, а потім її рештки (субстрат) тривалий час чинять опір асиміляції і в суржику, хай то буде англійсько-китайський чінглиш, афро-американський ебонікс абощо. Суржикізація і злиття мов супроводжуються розгалуженням і креолізацією: “Словник світової англійської мови нараховує 3,5 млн. слів і виразів. Далеко не всі вони англійські. Глобальна мова лише створюється на базі англійської. Якщо вже окремі англійські фільми з огляду на місцеві діалекти Британських островів доводиться демонструвати в Сполучених Штатах з субтитрами, то важко очікувати, що англійська мешканців Малайзії буде цілком зрозумілою британцям”2.
Ще інший образ лінгвосфери подало те ж видання кількома місяцями раніше, спираючися на думку члена-кореспондента НАНУ В.Акуленка: “На початку ХХ століття до світових мов належали французька, німецька, іспанська і частково російська. Після Першої світової війни почали домінувати французька і англійська. А після Другої світової війни поступово створився світ, де домінує одна мова – англійська”. Вона “вже проходить етап певної декультурації, тобто перетворюється на мову, за якою немає окремої культури… В усьому світі сьогодні існує кілька тисяч мов. Точно визначити кількість мов неможливо – вважається, що їх налічується від 3 до 5 тисяч”3.
Утім, лінгвістика якраз любить точність і дедалі більше математизується. З чого ж росте коріння скепсису?
Понад шість мільярдів землян спілкуються 6-7 тисячами мов – наполягають у відділі сучасних мов Ради Європи, нагадуючи, що з тих тисяч тільки десь 225 (3%) – власне європейські (хоча услід Америці Європа жовтіє і чорніє; приміром, у домівках Лондона лунає понад 300 мов). Кожен другий на Землі говорить однією з кількох мов, 96% мов світу рідні лише для 4% людства, а другою мовою, крім своєї, так чи інакше володіє від половини до двох третин населення планети4. Остання обставина може примусити нас докорінно переглянути усталене поняття про природу і завдання перекладу, адже на місці другої мови дедалі упевненіше тіснить суперниць мова глобальна.
Директор Лінгвістичного музею Київського університету ім. Т.Шевченка професор К.Тищенко виокремлює 2500 мов (причому 1300 з них на островах між Азією та Австралією), вважаючи, що більші числа включають або діалекти (одних тільки мов банту називають 1500), або мертві мови, або те й інше разом, і підкреслюючи при цьому, що Біблію перекладено 2017-ма мовами, а довідник “Народы мира” визнає тільки 1111 мову. За даними музею, в одній тільки Південній Америці внаслідок колонізації в XVII-XX ст. зникло 1400 мов, у Північній Америці “цивілізаційні процеси” обернулися знищенням у XVIII-XX ст. 170 мов, в Австралії в XIX-XX ст. щезло 375 мов. У Радянському Союзі за сімдесят літ “братерства народів” загинуло 70 мов. Не зайве тут нагадати, що кожна мова, хай і найдрібніша, – то унікальний спосіб світобачення і набуток усього людства. На жаль, мови продовжують зникати щомісяця.
Укладач “Кембриджської енциклопеції мови” Д.Кристал зазначає, що у більшості довідників згадуються 5-6 тисяч мов, хоча оцінки варіюються у межах 3-10 тисяч. Чверть мов світу має менше, ніж по 1000 мовців, половина – менше 10000 (на думку вченого, за 50 років більшості з них не стане), а близько тисячі мов (їх і подано списком в енциклопедії) – понад 100000. Скільки ж мов узагалі знала історія людства? Десь 150 тисяч, вважає Д.Кристал, відзначаючи, що діапазон оцінок тут від 30 тисяч до півмільйона5.
Однак складність обліку мов не лише в тому, що їх щоразу доводиться заново перераховувати, а передусім у критеріях того, що ми вважаємо окремою мовою. Як бачимо, розбіжності в підрахунку мов сягають тисяч одиниць. Сам діапазон оцінок значно ширший за найскромніше число. Очевидно, що одним з критеріїв того, що мови різні – і чи не найголовнішим – є потреба у перекладі. Але й ця потреба має свої кількісні і якісні виміри. Та й поняття перекладу доводиться щораз уточнювати якраз з огляду на те, що ми називаємо окремою мовою, як розуміємо її іншість. Тобто два поняття можна визначити одне через одне, але тільки разом у сукупності. Складність тут саме у боротьбі протилежних процесів уніфікації та урізноманітнення лінгвосфери. Було б також нелогічним нехтувати тим очевидним фактом, що за останні століття у багато разів примножилося населення Землі, тобто кількість ідіолектів, і залишати без уваги те, що лексикон окремої людини чи певної спільноти (групи людей) не може зростати так різновекторно стрімко й безмежно, як розростається й употужнюється словник усієї мови, надто мови глобальної. Власне, якщо в давні часи кожна доросла людина знала ледве не всі слова своєї мови, то в нашу добу це править за ознаку примітивності її та її соціуму, а охопити все лексичне багатство розвиненої мови не годний жоден лексикограф чи перекладач.
Чверть людства тепер англомовна. При цьому для 1,1 млрд. носіїв глобальної мови рідною є інша. Англійська, за деякими оцінками, – “своя” для 400 млн. землян. Але й щодо цих 400 млн. (чи згаданих вище 514 млн.) дедалі частіше говорять не про мову, а про мови як окремі узаконені територіальні варіанти. Нікого вже не дивують книги М.Ґерлаха під назвою “Englishes” і “More Englishes” – “Англійські мови”. Дослідник “нових англійських мов” Д.Кристал відзначає суперництво двох протилежних тенденцій у панівній мові світу: роздрібнення її на множину цілісних національних різновидів і синтез останніх у міжнародні регіональні при збереженні особливостей місцевого вжитку. Згадує він і Ukrainian English (вочевидь, належний діаспорі)6. Зважмо на те, що в англійській мові продовжують своє життя слова зі 150 мов, тисячі нових слів реєструють лексикографи щороку. Це при тому, що англійська мова є офіційною у 54 країнах. Одна тільки програма, за допомогою якої на комп’ютері пишеться цей текст, підтримує 13 варіантів її правопису. Стільки ж – французької, 20 – іспанської, 16 – арабської, 6 – німецької, 5 – китайської. Досить порівняти тлумачники англійської, видані в різних країнах і на різних континентах, щоб знайти там чимало такого, що й не снилося корінному англосаксу. Втім, дедалі більше простору в кращих тлумачниках відводиться з’ясуванню місцевих розбіжностей і міжрегіональним відповідникам, чим такі словники уподібнюються до двомовних.
Якою ж мовою перекладати? Для кого? Чи всі, крім англобританських перекладів, слід називати бодай англійськомовними, коли буденний опис англійцем автомобіля на дорозі доводиться розтлумачувати американцям, бо не всякий янкі годен зразу утямити, що boot – це насправді trunk (багажник), silencer = muffler (глушник), aeriel = antenna (антена), wing (mudguard) = fender (крило), windscreen = windshield (вітрове скло), gear lever = gear shift (важіль/ручка перемикання передач), mileometer = odometer (лічильник відстані), sump = oil pan (піддон картера), dynamo = generator (генератор), bonnet = hood (капот), number plate = licence plate (номерний знак), exhaust (exhaust pipe) = tailpipe (вихлопна труба), wing mirror = rear-view mirror (дзеркало заднього виду), reversing lights = back-up lights (ліхтар заднього ходу), indicator = turn signal (сигнал повороту), sidelight = parking light (боковий ліхтар), petrol = gas (бензин), goods lorry = freight truck (вантажівка, ваговоз), tipper lorry (tipper truck) = dump truck (самосвал), breakdown truck = wrecker, tow truck (аварійний тягач, буксир), dustbin lorry = garbage truck (сміттєвоз), van = delivery truck (доставочний фургон), artic (articulsted lorry), juggernaut = tractor-trailor, semi (великий ваговоз, тягач з довгим причепом для далеких перевезень), convoy = caravan (автоколона), caravan = trailer (будинок-фургон на причепі), dormobile, camper van = mobile home, camper (хата на колесах, автохижка, пересувна дача), saloon = sedan (седан), estate (estate car) = station wagon (авто з кузовом у салоні і дверцятами позаду), pantechnicon (removing van) = moving van (фургон для перевезення меблів), moped = motorbike (мопед), motorbike = motocycle (мотоцикл), petrol station (filling station) = gas station (автозаправочна станція), motorway = freeway, superhighway (автострада, магістраль), lights = stoplight, stop signals, traffic signals (світлофор), central reservation = median strip (роздільна смуга), fly over = overpass (шляхопровід, естакада), car park = parking lot (автостоянка), overtake = pass (обганяти), outside (overtaking) lane = inside (passing) lane (швидкісна, обгінна смуга), inside lane = outside lane (тихохідна смуга), slid road = ramp (дорожній схил, естакадний спуск чи підйом), junction (interchange) = intersection, exit (перехрестя, роздоріжжя, шляхове від/розгалуження), traffic filter = turn lane (розподільча смуга), filter in = merge (в’їжджати на смугу, пристроїтися в ряд), cat’s eyes = reflectors (дорожні рефлектори), road = pavement (бруківка, дорожнє покриття, проїзна частина вулиці), pavement (footpath) = sidewalk (тротуар), lay-by = pull-off (придорожня зупинка), roundabout = traffic circle (кільцева транспортна розв’язка), dual carriageway = divided highway (автострада з двостороннім рухом), car-boot sale = swap meet (ринок, де речі продають прямо з багажників) тощо? Британсько-американські, американсько-британські та інші подібні словнички – вже не новина, як і переклади під приводом чи під маскою адаптації. Зрештою, римляни доби Юлія Цезаря не перекладали одне одного з латини латиною – це їхні нащадки перекладають з однієї романської мови на іншу романську.
Не слід гадати, що в Україні не створюється своєї англійської мови. Піджин під назвою Intourist English разом з анекдотами про нього ходив вулицями Києва ще за радянської доби. Незалежна Україна широко відчинила двері новим впливам у багатьох сферах, помітною стала своя англійськомовна преса. Вона зразу встановила свій “табель про ранги мов”. Приміром, столична газета “Kyiv Post” зовсім не друкує реклами та оголошень українською чи російською мовами, але значну частину українських власних назв перекладає з російської, – ніби за сумнозвісною секретною інструкцією Головліту, яка за радянських часів забороняла перекладати імена й назви з мов СРСР безпосередньо, а вимагала спершу їх русифікувати. Маємо, отже, в одній газеті дві столиці: Kyiv і Kiev. Остання назва, попри її поширеність в Інтернеті, багатьма в Україні сприймається як підступна великоімперська ідеологема – так само, як і додавання в англійську мову при написанні українських прізвищ ще й російського закінчення (Kovalskaya, Serebryanskaya). При цьому до уваги не береться, чи потрібні чужій мові у прізвищах якісь закінчення взагалі і чи можна прирівнювати наймення роду до географічних назв чи товарних логотипів. Шляхом перейменувань ведеться жорстока боротьба за чи проти самобутньої цілісності й незалежності України. Пор.: Південноукраїнське – Южноукраїнськ (так навіть в українськомовних атласах) – Yuzhnoukrainsk, Чорнобиль – Chernobyl замість Chornobyl. У тій самій вервечці – Oktiabrskoye, Pervomaiskoye, Kharkov, Nikolaev, Dnepropetrovsk, Krimskoye, Stolichnaya. Не зайве тут нагадати, що єдність різноязикої Індії сьогодні тримається значною мірою завдяки місцевій незаанґажованості мови її колишнього колонізатора. Глобальна мова може також загладжувати ідеологічні суперечності, даючи уніфікований переклад. Так, різнобій у написанні імені Папи Римського під час його візиту в Україну в травні 2001 р., спричинений конфесійними чварами (Іван Павло, Йоан Павло, Іоан Павел), цілком укладався в один відповідник – John Paul. Пор. також: Donbass і Donbas з нейтральними Donets Basin і Donets coal-fields.
Хоч інше передбачено законом, державні установи тулять на стінах англомовні вивіски, як-от Ministry of Justice of Ukraine – State Department for Nationalities and Migration. Або Ministry of the Environment and Natural Resources of Ukraine – свіжа вивіска під потьмянілою Высший Арбитражный суд Украины. Або State Committee for Information Policy, Television and Radio Broadcasting of Ukraine. Або Ministry of Agricultural Policy of Ukraine. Суцільні посольства чужої Держави слова, як сказав би поет і перекладач М.Орест. Хоча й кожна Держава слова тримається своїм непорушним законом. Візьмімо останню назву, котра на Хрещатику сусідить з Національним радіо. Вона є буквальною копією місцевого канцеляриту, де половина слів зайва, і відбиває особливості пострадянського менталітету, а в іноземців, для яких англійська мова рідна, викликає лише подив і бажання спитати: яка ж іще країна може розмістити в Україні своє міністерство і чим взагалі, крім політики, може займатися тут подібна установа?
Офіційно МЗС та Мін’юcт запровадили в закордонних паспортах жіночий рід для написання англійською мовою прізвищ, хоча така практика не знаходить розуміння, а тільки ускладнює нашим громадянам перебування, наприклад, у Великій Британії та США, де наймення родини (family name) традиційно є непорушним для обох статей і де відмінність прізвища бодай на одну літеру означає повну його зміну. За логікою мови, яка не має граматичного роду, Mr Rudy and Mrs Ruda не можуть бути подружжям чи братом і сестрою, чи батьком і дочкою, чи сином і матір’ю, бо разом Mr and Mrs Rudy не тотожні Mr and Mrs Rudа. Жодного нотаріуса або чиновника в Англії чи Америці не переконає запевнення, що Даніель Казанова зветься ще й Казанов, а Моніку Левінскі можна записати як Levinska!
Плекаємо, отже, укрлиш, а разом з руслишем ще й укруслиш, – з місцевим синтаксисом, незбагненним в англомовних країнах, де він годен викликати хіба що кривотлумачення. Ось знову приклад з офіційного життя. У День Конституції України 28 червня 2001 р. Києво-Могилянська академія урочисто вручила своїм випускникам 508 двомовних дипломів, де було 508 помилок в англійському тексті лише через запис імен після прізвищ, а накинення роду (Popova Oxana замість Oxana Popov) траплялося де тільки могло. В англійській мові смисл визначається твердим порядком слів: ім’я ніколи не ставиться після прізвища – це робиться хіба що в бібліотечному каталозі, де їх розділяє вельми значуща кома. Коли ми кажемо і пишемо John Brown, це означає, що чоловік на ім’я Джон має прізвище Браун – і ні в якому разі не навпаки. Правило суворе й незбориме нічим, як нашим тяжінням до свого. На жаль, в Україні ця помилка дуже поширена і вже типова, зокрема в авторефератах дисертацій та наукових виданнях, де заведено англомовні анотації. Але коли помилка у мові переходить у загальну звичку, старе правило відступає перед новим і часто саме розцінюється як помилка.
Це стосується, звичайно, не тільки глобальної мови, а будь-якої.
Українська мова переживає безпрецедентний і майже неконтрольований наплив англіцизмів – поруч з росіянізмами. На одній шпальті “України молодої” – газети, яка тонко реагує на лексичні тенденції і більше інших їх скеровує (ставкою на юнь і тиражем понад 100 тис.) – на позначення зв’язківця з громадськістю зустрічаються піарник і піарщик (хоч міг би бути зегіст від ЗГ). З того ж видання дізнаємося, що є Київський PR-клуб і кафедра PR у Могилянці, є у столиці України директор фірми “Юкрейніан соціолоджі сервіс” (слід гадати, Української соціологічної служби), а для нього, мабуть, чи на думку експертів, як тут сказано, – бігборди (рекламні панно, стенди), що їх встановив директор з розвитку бізнесу холдингу “Відео Інтернешнл Київ”7. Отже, там, де у нас директор завжди був один, тепер під тиском іншої мови директорів буде багато. А експерт, себто той “фахівець, який здійснює експертизу”8, тепер стає знавцем узагалі. Остання тирада показова ще й для новітнього синтаксису, про що розмова у нас піде далі. У тій же молодіжці надибуємо вислови “дати агріман” (згоду), “з’явитися топлес” (без ліфчика), “тішити ласий до видавищ піпл”9, де людей викинуто, щоб уникнути простоти і, як гадає дописувач, банальньності, тим самим – включитися в жаргон читача, якому близькі вирази на кшталт найсові шузи, ще й поюзані (аналог колишнім кльовим шкарам), і фейсом об тейбл (пикою об стіл). Прикметно, що журналістика експериментує з частовживаними одиницями основного лексичного фонду. “Найс пипл та гуд френд” – такий вибрик у назві статті з підзаголовком “Коротше (!), б’ютіфул дей і взагалі лайф прекрасна (воно, життя, прекрасне – В.Р.)”10 може собі дозволити ледве не кожна газета чи журнал, що має претензію на популярність і при цьому взагалі дедалі рідше вдається до окириличування чужомовних вкраплень. З сиквелом трилера і промоційною кампанією межують сингл з піснею Loverboy і фірма Sony Music11. З Бі-бі-сі – американка CNN. Виявляється, що Сі-ен-ен для письма задовге, тоді як BBC збиває з пантелику подібністю літер до українських. У Києві, що зазнав революції перейменувань і латинізації тисяч вивісок, з реклами та етикеток на нашу увагу полюють не тільки McDonald’s з нетутешнім меню й Gallina Blanca (насправді просто біла курка), але й Obolon beer, Mirgorodska, Nemiroff. Не той тепер Миргород… і Немирів не той. Згадаймо ще всюдисущі made in і high-tech (також хай-тек – високі технології), телеканал ICTV, усілякі BIZ-TV й MTV у програмах вкупі з PRO-ARTами й арт-review і поруч з ток-шоу, хіт-парадами, експрес-інформами, медіа(фітнес тощо)-клубами, телемаркетами, FM-станції і ефемізацію на радіо, e-mail і емелю в атачі (e-mail in attachment – електронний лист у додатку), Ukrnet (Укрнет), 3D-графіки (three-dimensional – тривимірні) у Windows від Microsoft (рідше – Віндоуз від Майкрософт), скорочення CD для компакт-диска і CD-ROM (вимовляється як “сідіром”), абонемент домашній Unlimited, компанії Київстар (Kyivstar) і UMC (“юемсі”), стандарт GSM (“джіесем”), провайдерів Mobtel та ElVisti, співака El Кравчука, магазин Dомотехніка в ряду Трейд лайн і тисяч схожих, рок-гурти The Вйо, Vоплі Vідоплясова і Green Gray, київську кав’ярню “OsтаNNя барикада” і под.
Схоже, що латинка стає частиною української абетки (залишаючися самодостатньою в Англії і США). Йдеться не про паралель, а про незамінний органічний елемент, давно прийнятий у математиці, логіці, геометрії, фізиці, хімії чи при переліку пунктів в українських текстах міжнародних правових актів (наприклад, у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин). Латинкою вже дублюють слово “Україна” на поштових марках і топонімію у щорічному атласі “Київ”, хоч озвучити місцеві назви тут можна тільки українською мовою, бо вони не нагадують жодної іншої: Maidan Nezalezhnosti, Zoloti Vorota, Palats sportu, Poshtova ploscha, Protasiv Yar, vulytsia Borychiv Tik, Desiatynnyi provulok і под. Тутешня вимова зрештою підтверджується і поданим в атласі українсько-англійським словничком: aleia – alley, botanichnyi sad – botanical gardens, hora – mountain, doroha – road, kladovysche – cemetery, mist – bridge, ozero – lake, ostriv – island, prospekt – avenue, tserkva – church, uzviz – descent, urochysche – ravine, shose – highway тощо12. Як бачимо, тутешні правила читання наближено до англійських. Постання на карті світу держави Україна висунуло проблему держстандарту для латинки (див. матеріали конференції 1993 р.13).
Орієнтація на іншомовні слова насаджується завзято й послідовно, що може ілюструвати динаміку падіння чутливості мовної спільноти до питомої української лексики, коли не бажання заховати або прикрасити зміст і потеленькати словом. Заміна відділів управ на департаменти адміністрацій потверджує це офіційно. Навчатися у коледжі стало престижніше, ніж у технікумі або училищі. В унісон магістру бакалавр звучить модніше, ніж спеціаліст. Хіт і шлягер (обидва слова, англійське й німецьке, первісно означають удар) потіснили пісню (пісеньку, співанку, співаночку тощо). Українські гелікоптери буцімто стали літати краще, ніж вертольоти (гвинтокрили) точнісінько такої самої будови. Хакер – вже навіть не зламувач замків, злодій чи пірат, а вигадливий пустун, удачник-герой, такий собі кмітливий і хвацький лицар, майже Довбуш чи Кармелюк, тобто, даруйте, тутешній Робін Гуд. Раніше потайливі гомосексуалісти бадьоряться тепер тим, що вони геї. Кілер не накликає на себе того осуду, на який наражається вбивця, хоча робить те саме. “Я б у кілери пішов…” – під таким заголовком цинічно, на повному серйозі, без іронії чи огуди розмірковує журналістка про “хлібну роботу”14. Всеукраїнський тижневик, друкуючи оголошення15, може бланки заяв з номера в номер називати аплікаційними формами або аплікаціями, самих заявників – аплікантами і пропонувати їм діяти нелогічно: “представити разом із аплікацією опис” і при цьому “за аплікаціями звертатися”. Адже англійською мовою application – це сама заява (прохання, звернення), яку тільки подають, а українською – це орнамент з різноколірних клаптиків паперу чи тканини або прикладання ліків до запалення на тілі16.
Наш лексикон заполонюють слова-позички, які цілком піддаються перекладові питомою лексикою: інтенція (намір, задум), рецепція (сприйняття), суїцид (самогубство), фан (болільник, уболівальник), бренд (ґатунок), промоція і промоушн (заохочення, сприяння, підтримка, допомога), памперс (підгузник), трансформер (перекиньчик, перевертень), андеґраунд (підпілля), маркетинг (збут, вивчення ринку), кастинг (конкурсний відбір – акторів, фотомоделей тощо), пресинг (тиск, натиск), прайс-лист (цінник), дилер (посередник), трейдер (торговець), провайдер (постачальник), спічрайтер (складач промов), дайджест (оглядовий збірник), плеєр (програвач), скейтборд (дошка-самокат), котон (бавовна), степлер (спинач, скріплювач), генерація (покоління), респектувати (шанувати), джек-пот (найвища сума виграшу), бізнес-ланч (діловий обід), тост (грінка), екзит-пол (опитування на виході), шейпінг (підправка статури, догляд за поставою) і сотні подібних. Другу декаду (у значенні 10 років) драстично артикулює репліки в нараціях і дискурсах просунута топ-модель белетристики О.Забужко. Те саме роблять газети “Критика”, “Книжник-review”, “Література плюс” і чи не вся Асоціація українських письменників.
Схоже, що деякі ЗМІ узяли на себе роль підручника з іноземної мови. Коли у журналі на сотню коротких рядків слова байк, байкер і байкерський уживаються 25 разів, а мотоцикл і мотоцикліст – жодного17, то зрозуміло, що ці заклинання, від яких аж рябіє в очах, є гіпнопедичним навіюванням. Коли у газеті навчають, що “Америка – це diversity, тобто неоднорідність”, то газета править за перекладний словник18. Інша у скупому повідомленні про те, як колядує молодь, примудряється 12 разів вжити слово амбасада і лише один раз – посольство, та й то лише для пояснення, що таке амбасада. При цьому ще й переконує, подаючи embassy латиницею: не лякайтеся чужого слова – воно зі світу доброзичливості, порядності й дипломатичності19. Виходить, що своє – не таке, вже ніби й не наше, а потойбічне, з далекого світу. Коли за цією логікою йти далі, то такими очудненими у новомові і чужими для нас невдовзі повинні стати вживані тут же слова колядування, колядники, Різдво, кутя і попідтинню.
Щодалі рідше у живому мовленні ми чуємо такі питомі й корисні українські слова, як глузд, тяма, вахлак, проноза, силеча, хвижа, вщерть, допіру, здибочки, суспіль, суціль, бгати, борсатися, подейкують, репіжить (дощ, дитина), сахатися… Випадають з ужитку і замінюються одним словом цілі гнізда синонімів, як-от ніби у людей зчерствілих душею: неборак, горопаха, нетяга, сіромаха, сірома, тімаха, безталанник, бідак, бідар, бідаха, бідачисько, бідолах, бідолашка, сердега, сердешний, нещасливець, нещасник… Коли у мові як “оселі буття” (М.Гайдеґер) живе нонсенс, він тіснить безглуздя, бридню, глупство, дурницю, дурощі, казна-що, маячню, на вербі груші, недоладність, неподобність, несусвітність, ні в кут, ні в двері, нісенітницю, сон рябої кобили, таке, що й купи не держиться, тарабарщину, чортзна-що, чортибатька-що і навіть ахінею та єресь з абсурдом та абракадаброю. Коли поселяється бомж, тут уже не місце безхатченкові, блудязі, бурлаці, волоцюзі, галайді, приблуді, приплентачеві, мандрьосі, швенді і навіть бродязі. З побуту зникають пошанна множина (дід просили, щоб прийшли батько), потужне розмаїття українських здрібнювально-пестливих суфіксів, національно питома образна фразеологія. Чому? Згадаймо, що ми перекладом оновлюємо мову не тільки “Слова про Ігорів похід”, “Повісті минулих літ”, літописів Самовидця, Г.Граб’янки та С.Величка, давньоукраїнської поезії, але й ближчого до нас у часі Г.Сковороди, а “Енеїду” І.Котляревського подаємо зі словничком. Погортаймо словник Б.Грінченка, виданий у 1907-1909 роках, щоб пересвідчитися, які колосальні лексичні й духовні масиви українством уже забуто за доволі короткий період. Коли штучно прискорюється плин мови, культура змушена дедалі частіше з неабиякими втратами перекладати саму себе.
Відбувається не поповнення мови, а заміна, не розвиток, а поступове витіснення. Одному лише варваризмові імплементація в рідній говірці можна знайти понад 30 відповідників: впровадження, запровадження, втілення, втілення в життя, введення, введення в дію, виконання, здійснення, проведення в життя, перетворення в дійсність, обернення на дійсність, перетворення в життя, реалізація, матеріалізація, справдження, звершення, вживляння, законодавче установлення, законодавче втілення, законодавче запровадження, законодавче утвердження, введення в (законодавчу) практику, надання чинності, набуття чинності, узаконення, внесення змін (до закону), внесення поправок, перегляд (закону) і т.д. Проте у замітці на півсотні рядків газета під промовистою назвою “Українське слово” виставляє рахунок 7:0 на користь чужого слова, “Україна молода” – 8:0, журнал “Політика і культура” на двох своїх сторінках – 13:320. Цей останній тижневик іноді так насичено англіцизмами, що вони самі склалися у такий лист до редакції, котрий не раз озвучувало Національне радіо: “Вау! Містерове реалізатори перформенсів! Чи не тайм вже вам стопнути рейпування фолькових рутенських соулів харитативними атракціями та іншим форіновим екзистенційним нонсенсом? Упс!”21. Але найцікавіше те, що значна частина аудиторії в Україні таку дражнилку сприймає. Адже сяк-так англійську мову в краю кобзарськім опановує сила людей. Ця мова потісняє суперниць у “фольклорі”, писаному в ліфтах, на стінах споруд і парканах. Цьому, вочевидь, має сприяти й наша косоока шкільна реформа, що запроваджує чуже наріччя з 2-го класу до 12-го – ледве не на все учнівське дитинство22.
Тим часом слабшають у вимові й значенні закінчення слів. Дедалі більше українців їх просто мимрить або ковтає. Ужитковий перерозподіл граматичних синонімів йде в бік унезалежнення лексики: частішає вибір варіантів більш чітко і більш чіткий замість чіткіше і чіткіший, будемо робити замість робитимемо. Заглушується і гасне огром некореневих рим в українській поезії, адже семантичний центр зміщується на початок слова. На це вказують також часта плутанка у відмінку (рос. по коням замість по конях), блукання між закликом та обіцянкою (розгляньмо – розглянемо), неграмотна правка в редакціях О.Пономарева на О.Пономаріва, І.Білозора на І.Білозіра (зі Львіва?) і той факт, що просторічне подвійне порівняння (більш яскравіший, самий найкращий) доповнилося подвійною множиною: кліпси, бакси, чіпси, памперси, ф’ючерси запозичено з характерним “с” (“s”), на яке чіпляється закінчення тутешньої множини. Хоч маємо будителів приспаного “с” у рекламі та рок-музиці (мислимо як гурт Бітлз, Ролінг стоунз, пор.: Sбей пепелs, Січ-моторз поряд з Дженерал моторз і Мотор-Січ), місцева іпостась цієї граматичної універсалії, слід гадати, буде опірнішою і тривкішою, ніж рід та відмінок. Англійська мова має рудимент присвійного відмінка з тим самим “s”. Щодо назви ресторану в Києві Б.Ажнюк зауважує: “Виникнення лінгвістичних кентаврів на зразок Ростик’с показує, що вплив глобалізації на мовну свідомість українців набуває конкретних граматичних, семантичних, стилістичних виявів”. І далі – важливий висновок: часте перемикання трьох кодів, “спорадичне змішування та значна інтенсивність міжкодових запозичень провокує моду на інтертекстуальність, що розхитує мовну норму, знижує поріг чутливості до її порушень”23. Спитаймо себе: який рід і число має безвідмінковий новотвір мас-медіа? Його граматика – це вторинний знак ЗМІ. Кажуть і пишуть: “українські мас-медіа”. Значно рідше – мас-медії (також бітли, блюзмени; у самій англійській мові, звідки родом мас-медіа, подих латини слабшає в паралельній формі множини – mediums). Ще викликає у нас усмішку таке калічення української мови іноземцем: “Їхня репортер буде подивитися, чи наша бізнесмен для спортсмен стала джентельмен”. Але вже можна прочитати в газеті, котра закликає “подолати нові виклики”: “омбудсмен повідомила”, “омбудсмен відповіла”, “Уповноважений з прав людини поділилася своєю оцінкою… Гроші на дорогу їм дала Уповноважений з прав людини”, “як для України, так і для Європи важливо, щоб вони наближалиися один до одного” (правильно – одна до одної)24. Мовна мішанина, одноманітне панування чоловічого роду в іменникових запозиченнях притлумлють саму категорію роду, тож ми дедалі частіше не торопіємо, чуючи, що десь у родині “люблять один одного”, коли щодо різних статей треба казати одне одного.
Одне тільки слово “Інтернет” (вже “інтернет”) безліччю похідних сполук активізує в українській мові невластивий їй синтаксис: інтернет-видання, інтернет-газета, інтернет-журналіст, інтернет-преса, інтернет-агентство, інтернет-ЗМІ, інтернет-сторінка, інтернет-сайт, інтернет-версія, інтернет-бібліотека, інтернет-ресурси, інтернет-огляд, інтернет-проект, інтернет-простір, інтернет-меню, інтернет-кафе, інтернет-вітальня, інтернет-центр, інтернет-пейджер, інтернет-інструкція, інтернет-мандрівники, інтернет-виробник, інтернет-бізнес, інтернет-магазин, інтернет-гроші, інтернет-зловмисники, інтернет-війна, інтернет-розборки тощо. Заснований 1993 р. Київський інтитут ім. Ґете наполягає на офіційній тутешній назві Ґете-Інститут Київ, хоча йому й доводиться для ясності супроводжувати цю нісенітницю на вивісці, бланках і в пресі словами Німецький культурний центр. Чи погодяться наші філологи, щоб за прикладом механічної копії з чужої мови Київський університет ім. Т.Шевченка мав наймення Шевченко-університет Київ? Чи, може, це лише питання часу? І ми незабаром котлети по-київському (з курки) називатимемо чикен-київ, вгадуюючи одне одного по місцевій вимові слова чікен-кіев, що вже є глобальним? Чи довго протримається в меню наша реалія вдома бодай як ознака мови давнини? Адже й прикметникове означення після іменника колись було нормою, а тепер вживається хіба що для стилізації під старовину: “Полишивши вогнища рідні, жону милу і дітей малих, вої сміливі на рать криваву ідуть”. Утім, у вислові “мова тризуба”, коли зняти контекст, друге слово прочитується вже скорше як іменник у родовому відмінку, а не як прикметник. Чи помічаємо ми, що у нашій тризубій мові синтезується і росте четвертий зуб – той, що знизу? А точніше – той, що його Міжнародні авіалінії України спрямовують своїм символом у вигляді птаха вперед у майбутнє?
Всихає відмінок – сильнішає тенденція до аналітизму. Це вже сталося внаслідок суржикізації в болгарській та македонській мовах, як і в англійській, де порядок слів у реченні був колись значно вільнішим завдяки граматичним закінченням. Думка не мінялася від перестановки слів: se cyning meeteth thone biscop (король зустрічає єпископа) і thone biscop meeteth se cyning (єпископа зустрічає король) означало одне й те саме. Але тепер така операція міняє ролі: the bishop meets the king = єпископ зустрічає короля. Функція відмінка: se cyning – thaes cyninges – thaem cyninge (король – короля – королю) – перейшла до прийменників: the king – of the king – to the king – і до місця слова серед інших, гнучкий синтаксис закостенів25.
Ознаки такої схильності можна помітити і в українській мові. З-поміж двох варіантів: не робити діла і не робити діло, нехтувати ділом і нехтувати діло – сили набуває той відмінок, котрий простішим закінченням збігається з називним. Неозброєним оком видно, що частотний перерозподіл українських відмінків у бік уніфікації підсилюється дією іншомовних чинників. Провідмінюймо дві лексичні іпостасі одного поняття: ділова жінка і бізнес-леді, порівнюючи закінчення. У бізнес-леді нема жодного ні в однині, ні в множині. Коли чуємо щось на взір Бізнес-леді М кличе бізнес-леді Н, чи питаємо себе: хто кого кличе? Оскільки перестановка М і Н: Бізнес-леді Н кличе бізнес-леді М – так само двоїста й суперечлива, система мови сама наводить у собі лад. Кажучи, що А більше Б, ми подумки випрямляємо синтаксис, нехтуючи його двозначністю (А>Б чи А<Б?), що її зрештою має і вислів А менше Б, ніби це те саме. У газеті читаємо як саме собою зрозуміле: “За цим показником Лондон випереджає Нью-Йорк”26. Коли судити строго, то так і неясно, яке ж місто попереду. Звичайно, стилісти радять уникати таких побудов і замінювати їх однозначними, але не пояснюють, що їх спричинює. А спричинюють їх якраз ослаблення і зникнення відмінка.
“На вашому рахунку вісімдесят одна гривень шістдесят дві копійок”, – нашіптує вуху українця “неграмотний” мобільний телефон, тримаючи всю земну кулю в павутині зв’язку разом з комп’ютером, який, пропонуючи опції, формати, утиліти, макроси, файли, парадигми, логіни, сервери, сайти, Інтернет-ноу-хау й інші подібні інтернаціоналізми (точніше – глобалізми), розмовляє макаронічним суржиком, настільки невимушеним, що кирилиця й латиниця правлять тут за єдину абетку. Хто знає, може, це і є “українська” мова майбутнього, у якій пануватимуть машинна логіка та граматика, розроблювані на основі світової новомови – без родів і відмінкових закінчень? Цікаво, з якої мови і якою перекладатимуть на землі Кобзаря років через 100, 200 і 500? І чи буде хоч потреба в перекладачах?
Післяслово. Перекладати себе чи собі?
Щорічники ЮНЕСКО засвідчують, що глобальна англійська мова не утримує першості за кількістю перекладів нею, поступаючися у цій ролі іспанській, за якою йде німецька. Навпаки, з англійської здійснюється ледве не кожен другий переклад у світі. Це означає, що вона часто є посередницею, а не кінцевим осідком змісту. Сучасним Америці, Британії, Канаді, Австралії, як і Росії, не доводиться себе перекладати для України українською мовою – Україна те робить сама, хоча катастрофічно мало й не завжди вдало. Проте останнім часом дедалі більше Україна перекладає саму себе чужою мовою для тієї ж Америки й англомовного світу, який свідомий своїх інтересів в Україні, але сам майже не тлумачить нас для себе англійською. Бо нащо? Якби диво в промисловості, сільському господарстві, науці, культурі, освіті чи десь ще сталося, ми перші б про це всім доповіли. У нас для цього вже є понад десяток власних галузевих англомовних періодичних видань. І далеко не все, що в них публікується, можна знайти деінде у плоті українського слова. Росія теж вже майже не перекладає нас російською (за СРСР таке бувало) – ми традиційно робимо це за неї і навіть для самих себе. Утім, ми наївно думаємо, що зламування нами свого тину – мовного бар’єра і мовної монополії – вже саме по собі забезпечує зовнішню потребу в нас і змушує сусідів засвоювати те, що призначено здебільшого для нас самих. Чи не краще міркувати про те, чому Добрик та Пізнайко, що стали на титули журналів як Dobrik і Po(!)snayko, не мають тих самих шансів зустрітися на 5-й авеню Манхеттена в Нью-Йорку або на Оксфорд-стріт у Лондоні, що їх мають на Хрещатику в Києві Мікі-Маус із Вінні-Пухом чи кероловою Алісою, і чому Івана Купала та св.Миколая молодь за кордоном не шанує так упадливо, як обожнює наша св.Валентина й Геловіна? Дивлячись мильний серіал про життя у Санта-Барбарі, більшість ні сном ні духом не відає, що мощі святої Варвари лежать у Володимирському соборі в Києві. Тут же у Києві укладено першу енциклопедію кібернетики, що її перекладено було багатьма мовами з української. Тут і компакт-диск винайдено, але ми позичаємо своє в одежі чужого слова.
Р.Барт дуже слушно підмітив, що переклади на закордон є традицією тоталітарного суспільства. Домашня критика і внутрішнє рецензензування самоперекладів завжди зашорені й однобокі. Звідки нам відати про увесь контекст і нюанси естетичних та інших запитів іноземців? Чи годиться накидати розмаїтому і багатомовному світові своє хатнє сприйняття своїх же літературних класиків, публіцистів, філософів та й просто текстів, яке для інших країн і народів не є ані обов’язковим, ані єдино правильним? Нарешті, хіба можемо ми бути редакторами чужої мови? У кожної спільноти свої поняття, своє розуміння користі, своє бачення довкілля крізь призму слова і свої тлумачення. Недарма М.Ґумільов підкреслював: “Щоб осягти сповна якого-небуть поета, треба прочитати його перекладеним усіма мовами”27. Тому на Заході заведено перекладати для себе, а не для когось, і не довіряти тим, хто перекладає нерідною мовою.
Але Р.Барт не знав теперішньої України, щоб угледіти в пропагандистських самотлумаченнях посттоталітарний комплекс національної меншовартості й додати, що переклад на закордон може бути ознакою самозречення. Часто це самопереклад буцімто на закордон, а насправді просто для себе і самовтіхи. Адже на суспільній шкалі цінностей мова поступається суті, яку виражає, і коли нагальною є потреба в ідеї, ідея і потреба легко долають будь-які мовні перешкоди, хай би автор того і не хотів. Бо таки є краснописьменні особистості, які з усіх сил опираються, коли їх тягнуть до чужої “оселі буття”. Така – Л.Костенко. Вона не бажає сидіти в розмальованій ізбі, а волить спозирати мальви з хатнього ґанку. Цього їй досить. Чому їй так багнеться зберегти свою поезію українській мові? Тому, що переклад, коли він робиться для себе, – рушій розвитку мови, без якого вона задихається, і тим самим він благородний оборонець своєї мови, але переклад на догоду комусь, розвернутий на 180 градусів, – може бути ще й зрадником. Перекладом можна відгородити народ від мови. Можна й відгородитися від неї самому, зроду живучи на її споконвічній землі. Тож всяка мова в особі свідомих світочів своєї самобутності протидіє зраді й захищає себе від зникнення тим, що залишає у собі потребу.
Мова щезає, коли не утримує монополії на жодну сферу. Згадаймо, як за СРСР з неприхованим наміром відлучити нас від рідного слова українське телебачення показувало в російських перекладах українські казки в мультфільмах для дітей, “Лісову пісню” Лесі Українки (списавши в архів чудову українськомовну екранізацію), як затято воно нівечило нам російськомовними дубляжами зняті раніше українською мовою художні стрічки: “Спокуту чужих гріхів”, “Тіні забутих предків”, “Циганку Азу” та ін. Із занімлених вуст героїв І.Миколайчука, Б.Ступки, інших талановитих акторів злітали рідні, легко вгадувані зором звуки, а їх тут же виправляв чужий голос. Масовими тиражами поширювалися в російських тлумаченях твори українських письменників. У першому-ліпшому райцентрі від Закарпаття до Луганщини можна було придбати вірші М.Вінграновського, переспівані на свій лад і смак як “Стихотворения” (Москва, 1986). Для дошкільнят України київське видавництво “Веселка” турботливо ілюструвало гарними малюнками збірку перекладного П.Грабовського під назвою “Солнышко и дождик” (1984, тираж 400 тисяч) і “Ясоччину книжку” Н.Забіли, перетлумачену на “Ясочкину книжку” (1988, тираж 300 тисяч). Перебріхувалися для українських дитсадків вірш І.Неходи “Ми живемо на Україні” (“…и крепко любим мы ее”) і поезія В.Коломійця “Рідна земля”, що лицемірно закликала: “Люби, неси, как звездный свет, ее язык и песни”28. Утім, якраз у піснях опір української мови був нездоланним – їх мусили наслідувати транскрипцією для Росії і СРСР:
Ще й не вмэрла Украина,
Нэ слава, нэ воля,
Ще й нам, братцы, козаченьки
Усмихнэться доля”29…
А почалося відлучення від мови перекладом давно – ще до М.Гоголя і П.Куліша, навіть до Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського і Є.Гребінки. Не треба забувати про десятки кляпів-заборон і як витравлювалося з книг духовних і світських “особливе наріччя”. Не всяк міг переходити рубікон так, як Т.Шевченко чи Марко Вовчок. На перебіжки з берега на берег витрачено колосальну енергію. М.Гоголь, не знаходячи в російській мові потрібних слів, мусив збагачувати її українізмами, навіть цілий тлумачник з них для росіян склав, але його “Вечорниці на хуторі під Диканькою” і в рідномовному перекладі повертаються до нас під незрозумілою назвою “Вечори”, на що нарікав О.Кундзіч30. П.Кулішеві, котрий відмовився побратися зі знатною дамою через її нехіть до опанування української мови, самому довелося перекладати мовою імперії свою “Чорну раду”, яка в Росії в ХІХ столітті публікувалася чотири рази повністю, а ще й уривками, тоді як український варіант лежав у шухляді. Бо ж для царського режиму нашої мови, як доносив Валуєв, “не було, нема і бути не може”. Перекладаючи самого себе, П.Куліш мусив переінакшувати твір і зрештою визнати, що український дух у ньому пропадає. “Розкажи москалеві по-московськи, – нарікав він, – що се в нас слово ніжне, мальовниче, голосне, як пісня! Хочеш повіяти запашною садовиною, а йому несе квашеною капустою”31.
Плоди цього виховання ми тепер пожинаємо на книжкових розкладках “петрівок”. Щойно тут потіснила оригінал російська версія нової книжки мовозахисниці О.Забужко. Слід очікувати, що скоро віддамо гривні за напівпереклад англомовний, пишаючися своєю світовою славою і свободою мовного вибору – тією позірною свободою, яка обертається повною рабською безвихіддю і ганьбою. Коли треба знесилити народ духовно, досить роздерти його на частини за мовною ознакою, роздвоїти чи розтроїти його душу, змусити тремтіти від сіпання між мовами, позаяк мова і є душа. А щоб відсахнути плем’я від рідної мови, доволі зробити дві речі. По-перше, не впустити в його говір духовних багатств, що їх виробило людство. По-друге, перекласти і нав’язати йому чужим наріччям усе, що витворив його власний геній.
1Боровський О. Вибір між китайською та англійською. – Україна молода, 9 серпня 2001 р.
2Шиманський О. “А на сторожі поставлю слово…” – Україна молода, 17 липня 2001 р.
3Романець Д. Я б вивчив англійську тільки за те, що вчу її вже 20 років. – Україна молода, 28 лютого 2001 р.
4http://culture.coe.fr/lang/index.html; також http://culture.coe.int/lang; www.eurolang2001.org; decs-lang@coe.int.
5Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. Second Edition. Cambridge, 2000, р.286-287, 443-451.
6Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. Cambridge, 2001, p. 92-115, 299-363.
7Україна молода, 18 вересня і 17 листопада 2001 р.
8Словник іншомовних слів. Укл. С.Морозов, Л.Шкарапута. – Київ: Наукова думка, 2000.
9Україна молода, 11 і 8 грудня, 28 серпня 2001 р.
10 Політика і культура, 13, 10-16 квітня 2001 р., с. 57.
11 Україна молода, 15 і 17 листопада 2001 р.
12 Київ. Вип. 2, 1999 р., с.128.
13 Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами (міжнародна наукова конференція, Київ 7-8 грудня 1993 р.). Доповіді та повідомлення. – Київ, 1995.
14 Політика і культура, 43, 20-26 листопада 2001 р., с. 26.
15 Українське слово, див., наприклад, 39 від 27 вересня 2001 р. або те ж число за 2000 р.
16 Словник іншомовних слів. Укл. С.Морозов, Л.Шкарапута. – Київ: Наукова думка, 2000.
17 Політика і культура, 18, 22-28 травня 2001 р., с.48-50.
18 Література плюс, 8, жовтень 2001 р.
19 Салига В. Колядування попідтинню амбасад. – Столиця, 22 січня 2001 р.
20 Українське слово, 9-15 листопада 2001 р.; Україна молода, 19 січня 2001 р.; Політика і культура, 2, 23-29 січня 2001 р., с. 4-5.
21 Привід і лексичний матеріал: Політика і культура, 31, 29 серпня – 4 вересня 2000 р., с. 38-40.
22 Англійська мова. 2-12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Затверджено Міністерством освіти і науки України. – Київ, 2001.
23 Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації. – Мовознавство, 3, 2001, с.52 і с.54.
24 Україна молода, 17 і 22 березня та 30 жовтня 2001 р.
25 Ці приклади давньоанглійської мови наводить Р. Мак-Ніл у 2-й частині серіалу Бі-бі-сі The Story of English.
26 Україна молода, 11 грудня 2001 р.
27 Гумилев Н. Письмо о русской поэзии. – Аполлон, 1914, 5, с.42.
28 Край мой тополиный. – Москва, 1988.
29 Варавва И.Ф.Песни казаков Кубани. – Краснодар, 1966, с.256.
30 Кундзіч О. Творчі проблеми перекладу. – К., 1973, с.122-123.
31 Куліш П.О. Вибрані листи, українською мовою писані. – Нью-Йорк; Торонто, 1984, с.110.