В нашій Чорноморській Україні (на Кубані- прим. укл.), в деяких панів, єсть мальовані запорожці. Вони всі представлені сидячими з підібганими ногами, по-козацьки. Інший держить в зубах люльку, в руках бандуру, коло нього: ріг з порохом, чарка срібна, пляшка з горілкою, шапка, лук, стріли і весь сагайдак. Вдалеці дуб, на ньому висить герб (зображені вороний кінь і ратище), гаман і шабля. Далі: кінь вороний, більш білогривий і білохвостий, в одних — прив’язаний до дуба, а в других — до ратища, вбитого в землю. На коні сідло — турецьке, багате. Сам запорожець одягнутий у парчовий кожух наопашки, сорочка розхристана, штани сині, чоботи червоні-сап’янці. На інших, окрім всього того: бандура лежить біля запорожця, а він, висмикнувши сорочку із-за пазухи, б’є нужу (воші), над таким спереду написано:
Козак — душа правдивая,
Сорочки не має.
Коли не п’є, так воші б’є:
Таки не гуляє.
Внизу, під зображенням пишуться віршовані речі, буцім би то той запорожець говорить. З таких зображень я знав чотири вірші: із них пишу тут один подробнійший, з примітками. Речі сії списані мною слово в слово, як у мальованому, щоб видно було: які слова наші письмаки вживали для вираження своєї мови. Ось вони:
Хоч дивися на мене, та ба не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть — нічичирк не скажеш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може і прізвище моє угадати.
А в мене ім’я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжиш на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає.
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назви, на все позволяю,
Аби лиш не крамарем, бо за те полаю.
Тепер, бачу: на світі біда — од мене одцурався рід!
Мабуть, як був багат, то тоді казали:Іван-брат!
А тепер, як нічого не має, то ніхто не знає.
А як розживеться голота, та загуляє,
То тоді до роду і всяк пізнає.
Відкіль родом я на світі — всяк хоче знать приміти.
Жінок в Січі немає, всяк те добре знає.
Хіба скажеш: з риби родом,
Або з пугача дід мій плодом,
Но в том собі милиш і на криво цілиш1.
В нас сугакові тільки сліди,
Дикії коні — наші сусіди,
Та Дніпрове стрем’я2 —
То наше плем’я.
Трохи ляхва угадала, що лошака дарувала.
Глянь на герб знаменитий — він висить на дубі.
Правда, як кінь в степовій волі,
То так козак не без долі:
Куди хоче, туди й скаче,
За козаком ніхто не заплаче!
Гай, гай..! Як я молод бував,
Що то в мені за сила була!
Було ляхів борючи і рука не мліла,
А тепер і вошь сильніша від ляхів здається:
Плечі і нігті болять, як день поб’єшся.
Так – то бачу: не довга літ наших година —
Скоро цвіте і в’яне, як у полі билина.
Хоча мені й не страшно на степу вмирати,
Тільки жаль, що нікому буде поховати.
Татарин цурається, а лях не приступить.
Хіба яка звіряка за ногу в байрак поцупить.
І справді, постарівшись, на Русь підти мушу,
Ачей там одпоминають попи мою душу.
Тільки мені нема чого на лаві вмирати,
Бо ще бере мене охота з ляхами гуляти.
Ачей мені що-небудь прикинуть для смерті,
Лиш жиду або ляху носа втерти.
Хоча ж мало зледащів, однак чують плечі,
Здаєься поборовся і з ляхами гречі3.
Іще б прогнав ляхви хоругов за Віслу хоч трохи.
Розсипалась би ляхва, як од пожара блохи.
Лучилось мені і не раз в степу варить пиво:
Пив турчин, пив татарин, пив лях на диво.
Много лежить і тепер на степу з похмілля
мертвих голів і кісток од того весілля.
Надія в мене певна: мушкет сіромаха,
Іще не заржавіла і шабля — моя сваха.
Хоч уже вона і не раз пасокою4 вмилась.
Таки вона і тепер як би розізлилась.
То не один католик з лобом двійним стане.
Коли втікати поквапиться,
то на спису застряне.
Та як лук натяга — бризне тятивою,
То мусить з поля тікати хан Кримський з ордою.
Гей, нуте, чи ви ,степи, горите пожарами,
Бо вже час кожух міняти на жупан з ляхами.
Та як добрий ярмарок удача покаже,
То в бариші жид з ляхом не один поляже.
Пек їм! Як наможуться, то мусиш уступити.
За шкатулку червоних і за озарознь, золотом шитий5.
Кожух струпілий скинеш їм до ката,
Аби як зцуратися упертого свата.
Да вже біжи до Січі могорича пити,
Цур їм, бодай! Як звикли нас ляхи дурити!
Гей, бандуро моя золотая!
Коли б до тебе жінка молодая!
Скакала і плясала до лиха.
Або, як заграю — не один заскаче.
А понедаше з того весілля, та і заплаче!
— — — — — — — — — — — —
Примітки :
1. «Но в том собі милиш і на криво цілиш» — «хоча ти так думаєш, але помиляєшся».
2. Дніпрове стрем’я — русло або течія.
3. Гречі — особливий вид битви з шаблями.
4. Пасока — тут :кров.
5. «За шкатулку червоних і за озарознь, золотом шитий»:
Озарознь — вид парчі, якою по – кривали польський кожух, із зеленими квітами по золотому полю.
Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками.
Оперета Я.Г.Кухаренка
Уривок
Дійові особи:
Тупиця, китишний сотник.
Іван Прудкий, козак.
Ілько, брат Прудкого.
Явдоха Драбиниха, вдова.
Маруся, її дочка.
Борис Цвіркун.
Ївга Цвіркунка.
Кабиця, козак , Незаймаївський курінний.
Кулина, його полюбовниця.
Ігнат Очкурня, робітник Тупиці.
Пріська Притулівна.
Парубки й дівчата.
Дія перша
VII
Кабиця і Очкурня, входять — під чаркою надто.
Кабиця (приспівуючи):
Ой здорова, дівчинонька! Чи ти спиш?
Ке лиш мені паляницю або книш!
Паляницю, або книш!
Паляницю, козаченьку, я б дала,
Так ще тобі м’якенької не спекла.
(Оглядається кругом)
Еге! Що за вража мати? Нема нікого в хаті! Невже так рано полягали спати?
(Підходить до дверей і пробує)
Так і є! Двері заперті. От тобі й книш! От тобі й змовини!
(До Очкурні)
А що, Гнате, як думаєш? Чи не торохнути лиш мені лобом у двері так, щоб вони на дванадцятеро розтрощились? Дивись, пак! Сплять собі та й гадки не мають, а я й досі не вмовився з дівкою.
Очкурня
Та цур їм! Нехай сплять! Ще й завтра вспієш побалакати; а то щоб стара Драбиниха не скомизилась спросоння, то й праця твоя пропаде ні за понюх табаки.
Кабиця
А що ти думаєш? І се правда! Та постривай лиш: я послухаю; може, вони ще не сплять, а базікають об чім-небудь.
(Підходить до дверей, наставляє вухо і слухає)
Еге! Сопуть!.. Ого! Драбиниха крізь сон щось забелькотала! Гм, дій його честі! Ну, нічого робити, нехай сплять.
(Одходить)
Ну, та й тяжко ж Маруся зітхає!
(Задумається)
Очкурня (про себе, глузуючи)
Від того , що любить тебе, як собака палицю.
(До Кабиці)
Ото, щоб ти знав, Харьку, вона заміж хоче, так їй і верзеться сонній про якого-небудь парубка.
Кабиця
Уже ж не про якого, як про мене, бо вона мене давно вже полюбила — ще й на тім тижні, отоді, знаєш, як ми з тобою від шинкарки Горпини музик вели, а я попереду танцював, співаючи:
По дрозі жук, жук,
По дорозі чорний, —
Подивися, дівчинонько,
Який я моторний!
А вона , як побачила мене, та тільки ких!ких!ких! А я зараз на усі закрутив та й кажу собі мовчки: оце ж, мабуть, вона в мене вляпалася небога! А в самого, голубчику, неначе, комашня поза шкурою полізла, як глянув на Марусю, та після того мов шалений ходжу; не йде з думки, та й годі, так й тягне до неї; так що ж? Стара зовсім рішила, що віддасть дочку за мене, а з молодою ще після того не бачився ні разу.
Очкурня (сам собі)
Бач, гаспидський Кабиця, як розманіживсь! Неначе молоденький! Піддрочу лиш я його.
(До Кабиці)
Ой гляди, Харьку, щоб вона іноді попоштувала тебе печеним раком!
Кабиця (здивувавшись)
Печеним раком? Як то так?
Очкурня
Сиріч, щоб одвірка тобі не показала. Ти, мабуть, ще не чув, що я й сам залицався за неї і вона мені призналася, що мене любить і піде за мене заміж.
Кабиця (згедзкавшись)
За тебе заміж? Та що се ти, гаспидів Очкурня? Та я з тебе дух виб’ю, та я тебе зувічу, як собаку! Та я тебе в три погибелі зверну, що й пір’я на тобі не останеться! Чи такому ж бридкому, як ти, женитися з Марусею? Подивись на себе, неотесо! Адже ти поганіший від…
Очкурня (покволом)
Ха! Ха! Ха! А ти хіба кращий від мене? Га, маро?
Кабиця
Так вона на тебе і плюнуть не захоче…
Очкурня
А на тебе плюне, хоч не схоче, Ха!Ха!Ха!
Кабиця
Щоб такий ледачий, як ти, одбив у мене дівку! Та я скоріше з тебе печінки вирву!
Очкурня
Побачим, чия візьме! А я вже знаю, що вона не мине моїх рук.
Кабиця
Твоїх рук? Ах ти ж, блощиця смердюча, гробак короткопузий, індик кишкатий, що отак ходить та й дметься, як індик.
Очкурня
А ти — сич витрішкуватий! Ха! Ха!Ха!
Кабиця
Рарсун коротконогий!
Очкурня
А ти бушля довгонога! Ха!Ха!Ха!
Кабиця
Свиня товстопуза!
Очкурня
А ти хортова собака! Ха!Ха!Ха!
Кабиця!
Мовчи ж , бісова худобо! Та тікай скоріше, поки не битий.
Очкурня
Сам утікай, поки чуприна ціла!
Кабиця
Так ти оце, гаспидська каракатиця, почав глузувати надо мною! Тривай, бесуре! Я тебе відучу до чужих дівок залицятися! ( Засукує рукава, налазить на Очкурню; той од його тікає і, обернувшись, хапає його заруки)
Очкурня
Та що се ти, навісний! Ти справді сказився, Харьку! Та то я глузував над тобою, а Марусі не тільки не любив, та й не бачив, яка вона.
Кабиця
Брешеш, псяюхо! Забожись, що зроду не любив і не любитимеш Марусі!
Очкурня
Єй же Богу, не любив і не любитиму! Цур їй!
Кабиця!
Що зроду і не подумаєш її сватати!
Очкурня
Та, далебі, що не думав і думати не буду! Нехай вона тобі на льоду підсковзнеться!
Кабиця
Ні, зла личино, не повірю! Забожись дужче!
Очкурня
Щоб же мені чарки горілки в вічі не бачити! Щоб мене, за живіт узяло, коли неправду кажу!
Кабиця (одступившись од нього)
Гляди ж, не збреши! Бо як удруге попадешся, пропаде чуприна! Зроблю з тебе тиркатого півня!
Очкурня
Та нехай вам халепа! Ото нагадай козі смерть!.. Нехай їм цур, сим дівчатам! Я з ними й говорить не вмію!
Кабиця
От се козак! І не говори з моєю Марусею. Ходім же тепер до шинкарки Горпини та помиримось!..
Очкурня
Та чи помиримось, то й помиримось.
Кабиця
Козак, їй-Богу, козак! Поцілуймось же, брате Гнате!
Очкурня
Чи поцілуймося, то й поцілуймося!(Поцілувались)
Кабиця
Ходімо ж тепер, брате Гнате! Уже ся ніч не куди ходила. А шкода, що не бачився з Марусею! (Ідуть обидва, обнявшись і приспівуючи)
Козаченьку гарний!
Не ходи до Ганни,
Ходи до Марушки
На білі подушки;
А в Марушки-душки
Чотири подушки,
А п’ята маленька —
Сама молоденька,
А шоста перина —
Сама чорнобрива.
Занавіса спускається