Суржик для iнтeлiґeнцiї

Мацюк Роман

Суржик для iнтeлiґeнцiї

Що це є таке – „інтеліґентний суржик“

 

Коли з тобою говорять як із твариною, ти нею становишся.

 

(з екрану „Національного“ ТБ)

Хоча завжди бракуватиме уваги, яка приділяється в нашому суспільстві ділу очищення та правильного розвитку щоденної побутової мови, я не розважатиму на тему „утюгів“, „стірок“, „сєльодок“, „пици“ (піцци, піци), „різини“ (ґуми). Такий суржик, хоч і небезпечно поширений, є, зате, очевидним. За прихильної уваги читача, подумаємо над явищем більш підступним: проникнення чужомовних психолінґвістичних, гносеологічних, світоглядних, етимологічних, структурно-лінґвістичних засад до лексики та до стилю мовлення української інтеліґенції – ЗАКОНОДАВЦЯ нашої мови. В часі, коли укладався світогляд Автора, людиною вченою називали кожного, хто закінчив щось більше від підставової школи чи реального училища. За рівнем освіченості, зокрема, культури усного та писаного слова, такі люди стояли вище в?алових випускників підсовєцьких університетів. Їх можна-би назвати „інтелектуалами“. Нині-ж, особливо в Галичині, склалася кумедна ситуація, коли кожен, хто за повищим „австріяцьким“ поділом мав-би право не належати до народу простого, сиріч „невченого“, поспішає, з гучною пихою порожньої дині, зарахувати себе до „інтеліґенції“. Ми побачимо, що серед цієї „інтеліґенції“ людей: справді освічених; свідомо, незалежно, ВIЛЬНО, критично і, особливо, САМОКРИТИЧНО мислячих; охайних думкою і словом; вимогливих ДО СEБE, – таких людей, інтелектуалів, є мізер. Вища школа за Других Совєтів постачала переважно інтелектуальних простюхів, і ця спрощена „інтеліґенція“ вже тепер, за влад?и Перших Демократичних, з успіхом продовжує у достатньо свійських умовах „незалежности“ плодити собі подібну. Зараза бундючности, безгрішности, недоторк?аности – спільна хвороба неотесаних вискочок в усіх краях і на різноманітних посадах. Лишень, що в Україні воно зветься „еліта“ і, силою руйнівної простоти власного невігластва, нищить рештки п?итомо-української мови, які іще збереглися завдяки сталінсько-хрущовським „українізаційним“ залицянням (і всупереч сусловсько-брежнєвським русифікаційним потугам).

Твоя мова: кохана половина чи брудна повія?

Тому звертаюся до читача, який готов вслухатися не лиш у чужу, але і у свою ВЛАСНУ мову, та відкрити у ній бруд, чи навіть просту неохайність ЗВИЧНИХ спотворень, відчути пекучу внутрішню потребу їх усунути. А також застановитися над тими непомітними, і тому особливо небезпечними, запозиченнями чужих для рідної мови: стилю в?исловлення, семантики, лексики, словотворення, – які по краплі віднімають від нашої мови те цінне, що робить її українською, а заступають його тим запозиченим, що перетворює її в різновид мови чужої. Кожному видко, що „сєльодка“ є вульґаризацією нашого оселедця. Та чи підраховував читач, як часто сам він уживає, наприклад, безвольно-пасивного виразу „в мене є“ (рос. у меня есть), а як часто – емоційно-розпорядчого „я маю“ (англ. “I have”, фр. «J’ai», нім. „Ich habe“, пол. „Ja mam“)? Чи вловить читач присмак ницости в корені р?осийського слова снискать (пор. никати, шастати в пошуках; рос. заискивать, искать), в противагу до його українських перекладів – здобувати, заробляти, набувати, стягати до себе, придбати, надбати, набути, зажити (слави)…? Чим різняться асоціяції, викликані словами обильный, изобилие, обилие, від чуттів, породжених такими словами, як рясно, рясний, достаток, достатній, гойний, броснатий, сім’янистий, рясота, ряснота, буйність, розкіш, л?асівка. Свою надію покладаю на тих співвітчизників, кому не жаль часу застановлятися на довше над певними прихованими тонкощами психології мови, як от: чому для Українця слово „воля“ означає ще і „свободу“ – чи не тому, що Українцю потрібна не р?осийська „вольница“, не свобода задля „произвола“, а потрібна власним розумом керована ця сама свобода з метою втілення його приватної організованої волі?

Сподіваюся, що мій шановний читач та критик (на критику особливо розраховую) – з тих, хто вміє відчути огиду від „логіки“ такого синтаксичного монстра, яким є вираз „ззаду тебе“ (укр. „за тобою“); хто зможе здати собі справу, що р?осийському „послать за тобой“ відповідає укр. „вислати по тебе“… Хотілося-б, щоб читач помітив різницю між зросійщеним „що тебе коштує…“ (зробити те-то і те-то) і укр. „що тобі шкодить…“, рос. „давай наливай“ і укр. „бери та наливай“, порівняти вульгаризм „пішли на пиво“ з правильним „ходімо на пиво“, відчути логічну відмінність між виразами „настоювати“ (траву) і „наполягати“ (на рішенні), „приймати клятву“ (від когось, або на себе – наче прокляття) і „складати присягу, присягати“(перед кимсь), між відруховим „від нього всього можна чекати“ (ожидать) і більш вишуканим „усякого сподіватися“; щоб зміг читач позбутися характерного для бездумних мавпувальників з р?осийської, а повністю безглуздого в українській мові виразу „на куті“ (укр. на розі) будинку (чи вулиці) – і ще десятків подібних недобрих виразів.

Позиція Автора не є послідовною. В першу чергу, критикуємо лиш те, що зауважили. А скільки сміття залишилось поза увагою Автора? Далі, критикуємо зросійщення, але часом не бачимо полонізмів. Навпаки, деякі дражливі для Автора полонізми свідомо замінюємо словами, що мають спільний з р?осийською мовою корінь (первень). Часом позиція Автора більш ніж толєрантна. Наприклад: чим кава з турецької філіжанки смачніша від тієї-ж кави з чашечки? Слово чашазафіксоване у словнику Грінченка чотири рази: комірка в сотах (чашечка або чарунка), чаша в загальноприйнятому значенні; чашка прядки; у вислові „чашечка – воду пити“. Візьмімо кацапізм бутилка. Зрозуміло, що він є недопустимим. Проте бутель (за Грінченком – синонім пляшки), бутлик, бутличок, бутля – правомірні слова української народньої лексики. У селі, звідки родом чоловіче начало Автора, люде пристосувалися вимовляти стакан?и з наголосом на останньому складі. А склянкою називають скляну… пляшку. Хоча мовники, якби хотіли, – могли-б перехопити ініціятиву: кубок, к?убка (посуд для бриндзи); словник Грінченка фіксує вислів „стоїть вода у кубочку). Українським еквівалентом технічного терміну стакан є сталець (гляди там-же). Блюдом часом називають ту саму кубку для бринзи. Чи є сенс суворо обмежувати себе цими дефінітивними значеннями? Розумію, що для більшости галичан блюдечко належить до лексики неприйнятної, хоча утворене згідно українських правил здрібніння з церковнослов’янського блюда. Для Автора – теж. Але… Хіба не поставите філіжанку на таріль? Можливо, ця безвихідь і змушує більшість наших господинь на учтах подавати філіжанки з кавою просто на щирий обрус, застелений, правда, цератою. А на підставках до тих філіжанок подавати торт. І хтось ще мимрить про „еліту“! З другого боку, позиція Автора в випадках непоодиноких може здатися скрайньо нетолєрантною. Людина, яка промовляє фразу „розкладка клавіатури компютера“, на мій погляд, марне тішить себе ілюзією, що ніби-то розмовляє по-українськи. Українець скаже так: „розклад клявіш м?етика“. Ось.

Шановний Читач уже зрозумів, що не буде цей монолог безсуперечним. Не певен я також, чи не забракне Автору кваліфікації, а вже напевне – матиме нагоду уважний читач закинути Автору ті-ж самі огріхи, у яких Автор зарозуміло намагається звинуватити иньших. Розмовляю та пишу далеко не досконало, і то дуже. Тішуся, що маю досить глузду це визнати, і що моєї амбітности на таке визнання іще стає. Чого зичу всім. Але болить мене і є прикро, що оточення не допомагає мені робитися ліпшим. Суспільство, яке, всупереч прагненню індивідуума до самовдосконалення, з тупою завзятістю намагається перетворити його в моральному та інтелектуальному плані у лайно – таке суспільство виконує лише одну місію: підготувати добре угноєну ріллю під засів сім’ям иньшої раси. Якими засобами воно це робить, побачимо за хвилю на прикладі телевізії. Як-же протистоїть цій смертоносній „місії“ нинішнього „українського“ суспільства жертовна національно-свідома лінґвістична інтеліґенція? По-різному. Але завше в такий спосіб, аби менше було помітно. Не мріяв і не готувався я до ношення напоготові олівця та придумування, як перекласти людською мовою гидоту, котра щоденно лізе в очі та в’ялить людині вуха в „нашому“ україно-інтерівському оточенні. Маю иньшу професію і брак мені лінґвістичних знань. На щось подібного вчилися: мовники, письменники, журналісти, редактори – одним словом студенти тих факультетів, де, коли не вмів (або не хотів) брехати – пр?оста дорога у Мордву. Здавалося-б, саме час відімстити за потоптану гідність, час оправдати вимушений колябораціонізм. Час витягнути користь зі знань, здобутих під окупантом, віддати Матері задавнений борг, коштом якого куплено кар’єру; час роздмухати давно призабутий ідеалізм та повернути собі рішучість – бо чого варті десятки романів і сотні наукових ступенів, коли в Иньшому Світі, почувши волання нащадків, – „у їхній варварській вражій мові не впізнаєте голосу внуків Ваших“ (А. Міцкевич)?

За дотримання норм, за впровадження мови та її захист дбає Інститут Української мови в дусі славних большевицьких традицій. На Конґресі НТШ у Львові (жовтень 1998 р.) дехто з київських гостей бідкався, що прекрасні, вже розроблені, пропозиції, які стосувалися покращення мовної ситуації, кудись-там були подані, і – чи то згубили їх, чи якась-там Рада поклала їх під сукно. Сам?е напрошується питання: а як панове мовники бачать свою борбу нині? Чи щось-там змінилося в нутрі дітища академіка-яничара Білодіда? Чи вже вислали філологи-Українці стару Дирекцію разом з усілякими „радами“ свині пасти? Поросятам обрізання робити, а не українській мові? Бо якщо ні – то пощо було створювати Конґрес української інтеліґенції – для того, щоб здобути орґанізовану силу та захистити відмираючу мову, чи для того, щоб орґанізовано виманювати милостиві крихти від Президента? А може, готуємо малоукраїнського воза, аби гідно в’їхати до збудованого зусиллями і за гроші Iнтера евроамериканського варіянту р?осийсько-мовного „общеґо дома“ під етноґрафічно-рудиментарною кликухою „Украина“?

Прикра оця полеміка сама собою не варта виїденого яйця. Щоби щось маленьке зробити для нашої мови, я понавибирав прикладів, які мали-б допомогти: 1) документально довести злочинність кадрової політики Надзірної ради (нині вона зветься „Національна“) з телебачення та радіомовлення – як вона дбає, аби Iнтер у новий, до цього часу не практикований, спосіб паскудив українську мову 2) не просто перерахувати гидотні слова та вирази, а шляхом клясифікації показати, з яких соціяльно- та (іще важливіше) психо-лінґвістичних причин вони з’являються; 3) викликати незгоду, або навіть обурення у спеціялістів – може вони відкладуть на пізніше свої вірші, ґеніальну прозу, вишукано-софістичні, глибоко наукові екскурси, та вмочать бодай кінчик мізинця лівої ноги у гній буденної говірки всепоглинаючого плебсу, яким є МИ. Наголошую: жоден приклад не є видуманим; кожен, навіть найбезглуздіший чи найпотворніший вираз прилинув з телевізійного говорила, або вичитаний з того чи иньшого західньо-українського, по-більшости, „патріотичного“, часопису.

Що вихлюпується з наших уст

Найкумедніша, та, водночас, злочинна ситуація панує на телевізії. Щоби не склалося враження, що я навмисне закриваю очі на, самовіддану, але – при потужній тенденції до Iнтер-зросійщення – сизифову працю окремих совісних Українців, – спочатку про те, що поправилося, і – чи поправилося назавжди. Бо при поступі на однин крок до покращання, часто маємо три кроки назадгузь.

Великими зусиллями в окремих реклямах вдалося запровадити „оливи“, „мастила“ (технічні) замість ідіотичного „масл?а“ і… все тут-же повертає назад: „пожежа фунікулера сталася із-за (через) випливу масла“ (шміру, оливи) – „Хроніка дня“, 1+1, 17^го грудня 2000^го року. В описах ґеоґрафічних подорожей на телевізії зустрічаємо „мушлі“, але тут-же поруч – „ракушки“ (для общепонятности недогадливим Кацапам). Одначе про синонім „черепашки“ нема й мови. Так само у лазничці („ванная комната“) на тому місці, де чоловік сподівався зобачити мушлю, чіпляють нині раковину. Нарешті зробилося можливим почути: рушій (двигун), пласк?ий живіт (замість пл?оский), кошик (в баскетболі, але, як досі, іще не у кошиківці); Дизней(замість рос. Дісней), навиплат (рос. в розстрочку), декоративно-ужиткове (прикладне), нічні жахи (кошмари), Джек-патрач (рос. потрошитель), не викликає заперечень вираз „слухаю і скоряюсь“ – аналог р?осийського „слушаю и покоряюсь“ – в певній оголосці („рекламі“) 24^го листопада 2000^го року; один раз вдалося учути „вичавлена цитрина“ (на жаль, курка все ще з лімоном); ляда (кришка від дорожньої люки), помаранчевий (частіше, однак, апельсиновий) смак – і тут-же, в цьому-ж тексті, цього-ж самого диктора – спасательні (рятівничі) команди. Українець ТАК не вимовить. Про що це свідчить? Про те, що правильний український текст НАКИДАЄТЬСЯ р?осийськомовному Iнтерови, котрий при першій нагоді готов спаскудити лексику найнесподіванішим способом, доступним лише такій людині, яка НIКОЛИ не розмовляє українською мовою поза телевізийним говорилом. Ось чому згадувалося вище про „три кроки назад“ при одному доброму до переду… Титанічними зусиллями ОДИН раз вдалося комусь пропхати український еквівалент виразу „неправо (неправдиво, несправедливо) звинувачений“ – „брехливо звинувачений“ – у фільмі „Ренеґат“ (цей вікопомний інцидент стався 23^го вересня 1998 року) – після чого все тут-же повернулося на „круги своя“. Долаючи розпачливий опір слабописьменних чиновників („других не держим“), вдалося окремих з них, найбільш здібних, відівчити від добавленої вартости та доходу на користь доданої і прибутку (студія „Після слова“); деяких – але не керуючу силу галицьких аґраріїв в цілому. Нижче ми ще повернемось до жалюгідного феномену крутійства „вчених“ спеціялістів, які люблять вперто нас переконувати, що для такого чи иньшого терміну з р?осийським звучанням, мовляв, ніяк не вдається знайти точнісінько рівнозначного українського замінника – всього лиш з тієї простої причини, що самі-ж шановні, але напрочуд „звужені“ спеціялісти позвикали до р?осийських, слів, а рідномовний термін ніяк їм не „зазвучить“.

Що сиплеться з-під наших рук

Добре, що не крутять останнім часом англомовних фільмів з побіжним українським перекладом, в яких чітко проступає не витертий (з причини безвідповідальности, чи навмисне?) попередньо записаний такий-же синхронний р?осийський переклад. Зате характерним є недбальство щодо української пунктуації в заставках телеекрану, навіть у висиланнях Львівської студії, так само, як і в поліґрафічних продуктах, часом навіть націоналістично-культурологічного змісту. Особливо дошкуляє настирливе вживання закриваючих українських лапок (“) або, іще гірше, закриваючих англійських (”), – замість українських відкриваючих („). Отак:

“вишукана старанність” і ”пильна ретельність”.

Що сумно свідчить про відсутність особистого смаку, охайности в писаному слові, про зародковий стан власного індивідуального логічного мислення, брак пошанівку, зрештою, до авторитету тієї самої мови, відданість якій так завзято деклярується. Якщо машиністка (переважно протеже того чи иньшого українського „патріота“) не годиться відірвати хвилинку від часу, що тратиться на запарювання кави, плітки, та на фарбування вій, – щоб знайти відповідного ґудзика на клявіятурі заморського чудо-мізківника (компутера), спровадженого коштом марнотратно-всепрощаюче вирозумілої діяспори, або – щоб заглянути до відповідного підручника; якщо вічно поспішаючий до домашнього дрібно-галичанського вогнища „інтеліґент“-роботодавець має в носі престиж своєї продукції, або не має ні сили, ні кваліфікації, ані бажання протистояти виробничій розпусті підлеглого персоналу – тоді вся хвалена дуже свідома і дуже патріотична жертовність варта стільки, що мильна бульбашка, а „націоналізм“ такої „інтеліґенції“ підозріло нагадує зарозумілий егоїзм звичайної худоби. Здогадуємося, що на відповідну обробку спроваджених чи то з Р?осії, чи з Заходу, фільмів, устаткування, иньшого подібного, часом потрібні кошти. Залишаючись, стараннями Уряду, державою меншевартісною, Україна отримує західне устаткування – чи то через Москву, чи безпосередньо – таким, яке попередньо пристосоване до потреб р?осийськомовного користувача. Коштів, навіть найменших, справа престижу і майбутня доля укр. мови у ЦIЙ державі, очевидно, не заслуговують. Як і самовідданости. Вчених людей, спеціялістів, які коштом власного часу, без грошової винагороди, по ночах, попрацювали-б там, де „общеє добро в упадку“, – не знаходимо. При царизмі, за бабці Австрії, під Польщею, при большевиках – знаходились, при Демократії – чорт-ма.

Тепер є таке питання. Чи маю я людське право зненавидіти р?осийську мову через її пересадне поширення, – так, як кожний чоловік ненавидить мозолі на своїх ногах і намагається їх усунути? Коли на десятому році „незалежности“ мої діти змушені вивчати компутер за добротними товстелезними підручниками, написаними р?осийською мовою, і виданими, наче для насмішки, київським видавництвом? Чи маю я людське право зненавидіти своїх двох „перших незалежних“ Президентів поіменно і волати до неба о помсту? За опіку, увагу, та розпорядження коштами у нашому, до цього часу феодально-розподільчому суспільстві? Що насправді ґарантує Ґарант? А як щодо „цвіту нації“, лінґвістично-гуманітарної „інтеліґенції“. Нема заробку, що? А як щодо технічної „інтеліґенції“? Мислите, що розмовляєте українською мовою? Не дуріть себе. Глибина мовного безглуздя і твердь яничарства технічної „інтеліґенції“ сумірні хіба що з глибиною власного її самодурства, самозакоханого чванства, і нічим не обґрунтованої зарозумілости.

Разом з опікунським редактором „Поступу“ свого часу ми заповіли контраверсійне твердження. Мовляв, воно може й добре, що досі немає широко розповсюджених україномовних операційних систем. Якби з’ явилася операційна система з такою-ж „ україномовною“ лексикою, як, скажімо, в бумагах українського „казначейства“ чи „губернаторства“; такою, як при розгляді всілякого роду „спорів“ юридичного характеру, – уявляєте, на які узаконені мовні „перли“ наштовхнувся-би пересічний, але ще не зіпсутий рускоязичієм користувач зі здоровим відчуттям української мови! І це вже було-б навічно, бо редагувати операційну систему компутера–справа копітка та коштує гроші. Ґарантований серцевий напад, коли Ви щодня сідаєте за компутер, і з дня у день він до Вас белькоче, в кращому випадку – знавіснілою р?осийською, в гіршому – „ українським“ суржиком („Поступ“, число 93(537) від 30^го травня 2000^го року).

Як у воду гледіли. Нині вже існує автоматичний вибір мови спілкування з машиною як в Інтернеті так і в деяких продуктах західних фірм. Мені ближче не відомий механізм створення багатомовного продукту західними виробниками, – якими засобами вони це здійснюють, кого залучають, де беруть „знавців“ української мови. Але так виглядає, що Інтер і тут поспішив ухопити ласий заробок, випередив, як завжди, неповороткого україномовця і знову встиг першим затулити горизонт. Беремо навгад продукт. FlashGet (http://www.amazesoft.com). Версію 0.87 „з’українізував“ Сергій Босак. Читач переконається з далеко не повного переліку блудів, що мова цього продукту, а українська мова – це дві зовсім різні мови, в тім числі, і з точки зору елементарного правопису.