МОВА І КУЛЬТУРА
Згідно з тезою відомого мовознавця Бориса Ларіна, долю мови визначають три чинники: культурна вага, характер соціальної бази і втручання політичних сил.
Тривалий час третій чинник активно протидіяв функціонуванню й розвиткові української мови. І хоча асиміляція не досягла своєї остаточної мети, вона значно послабила стійкість нації і її здатність протистояти загрозливим розкладовим впливам. Це виявилося, зокрема, у неспроможності українського суспільства після здобуття незалежності повернути вектор дії політичного чинника з розкладового на оздоровчий. Внаслідок відсутності політики державної підтримки і протегування своєї мови і культури процес русифікації за роки незалежності не тільки не вдалося зупинити. Деякі важливі сфери суспільного життя російська мова активно взяла під свій монопольний вплив.
Отже, роки незалежності виявились для української мови і культури жорстокою перевіркою на життєздатність. Наслідки цього експерименту варто проаналізувати. Вони виразно показали, в чому корениться сила української культури і в чому вона виявляє слабкість.
Один з висновків належить до позитивних і обнадійливих. Він засвідчує, що найважливіший чинник, а саме чинник культурної ваги сприяє українській мові і працює на її прийдешнє утвердження на своїй землі.
Об’єднання трьох донедавна розірваних гілок української літератури — опублікованої за радянської доби, раніше не публікованої, забороненої, і створеної в еміґрації — ще не завершилось, але загальні обриси української літератури XX ст. уже окреслюються у великий материк багатої словесної культури, здатної задовольнити смаки найвибагливішого читача.
Потужна творча енергетика української мови виявляється і в активній нинішній жанрово-стильовій розбудові української літератури. Українська культура, зокрема література, зараз швидко нарощує м’язи, і те покоління літераторів, лідерами якого є Ю.Андрухович і О.Забужко, уже створило цілий масив різножанрових і цілком конкурентоспроможних творів у сфері як елітарної, так і масової літератури.
Отже, у творчому змаганні двох мов на українській території всі переваги належать тій мові, що моє глибинний просторовий і часовий зв’язок із своєю землею, зв’язок настільки сильний, що його не зміг обірвати навіть тривалий терор.
Однак українська мова програла російській інше змагання — змагання за сферу масової культури. Тут україномовна частина продукції посідає мізерну частку, пропорційно значно нижчу від реального кількісного співвідношення україномовного і російськомовного населення.
За даними загальноукраїнських передвиборчих опитувань, які враховували не тільки національність, а й мову респондентів, українською мовою говорили 39—40% опитуваних, російською — 45% і 15—16% говорили змішаною російсько-українською мовою, тобто суржиком [31].
Дещо інші результати соціологічних досліджень наводить філософ Сергій Грабовський у праці “Українська людина у вимірах XX ст.: до постановки проблеми” (К., 1997, с.101). Згідно з його даними, “приблизно третина мешканців України є україномовна, третина — російськомовна і ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім’ї, обома мовами”.
І перші, і другі дані, попри їхню приблизність, якої важко уникнути за нинішнього стану української соціолінґвістики, все ж засвідчують приблизно однакові для обох мов показники демографічної потужності, що визначаються за кількістю носіїв мови. За цим показником і українська, і російська мови посідають в Україні сильні позиції.
Водночас за соціолінґвістичним показником комунікативної потужності мови, що визначається кількістю сфер, які вона обслуговує, українська мова значно поступається російській [32].
Для прикладу можна навести результати соціолінґвістичного опитування старшокласників, проведеного у двох київських школах (No 58 і No 1.75, всього опитано 150 учнів). У групі українців з бабусею й дідусем українською мовою розмовляє 55,7% старшокласників, з батьками — 38,6%, у школі з друзями — 28,6% і поза школою — 10% [33].
Як бачимо, розширення сфер міського спілкування звужує використання української мови, і навіть діти з україномовних родин у позасімейних контактах переважно переходять на російську.
У більшості українських міст, отже, сформувалася стійка атмосфера російськомовного спілкування. Говорити українською у цій атмосфері означає постійно протиставляти себе оточенню, а це потребує певних вольових зусиль і не може не викликати почуття дискомфорту. Дуже важливо за таких умов максимально розширити вживання української мови у засобах масової інформації — на телебаченні й радіо, у масовій пресі й популярній літературі, активізуючи в такий спосіб рецептивне її сприйняття, що стимулюватиме й поступове розширення вживання державної мови в основній її функції — функції засобу щоденного спілкування.
За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, що включив у дію механізм самоасиміляції, без державної підтримки україномовної культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, “працюватиме” на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору.
З цього погляду можемо констатувати посилення русифікації населення за роки незалежності, оскільки на ринку масової культури України маємо абсолютну перевагу російської продукції. Співвідношення кількості україномовних і російськомовних книжок і газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій аудиторії, не відповідає показникові демографічної потужності двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Більше того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б шанс розширити і сферу активного її використання. Це показало й згадуване опитування старшокласників київських шкіл. Серед інших питань школярі мали відповісти на питання, якій мові вони надають перевагу, обираючи телепередачі чи книжки для позакласного читання. Серед українців відповіді розподілились так: україномовним телепрограмам віддає перевагу 27%, російськомовним — 34%, найбільший же відсоток — 38—40 — належить тим, хто відповів, що обирає телепередачу і книжку за тематикою й змістом, мова ж значення не має. Навіть у групі росіян, де 60% надає перевагу російськомовній книжці й телепрограмі, 28,6% орієнтується на тему і зміст, а не на мову [34]. Загалом соціологічні опитування різних вікових і професійних груп населення України засвідчують, що до української газети й книжки звертаються рідше, тому що немає україномовних видань з тематики, яка їх цікавить.
Засилля в Україні російськомовних засобів масової інформації і продукції російського маскульту перериває зв’язок освіти з культурою і провокує небажану тенденцію до витворення диґлосної ситуації, коли функції української мови обмежуються офіційною сферою спілкування. Це може негативно вплинути на ставлення до української мови певних груп населення, передусім молодіжних, оскільки стереотипи поведінки в молодіжних середовищах значною мірою формує відраза до офіціозу.
Застереженням Україні має стати сумний досвід Ірландії, яка, здобувши в 1921 р. державну незалежність, не зуміла зупинити процес мовної асиміляції і втратила ще живу, але обмежену в побутуванні ірландську мову. Не дало бажаних результатів і введення ірландської мови в шкільну програму та в адміністративно-ділову сферу. Поразку спричинило те, що вся культура Ірландії — преса, радіо, кіно, театр, церква, торгівля — лишалась англомовною. Тісні зв’язки з Англією призвели до засилля англомовних газет, журналів, кінофільмів та іншої різноманітної інформації англійською мовою.
Помилковою виявилась також тактика пропаґанди ірландської мови й культури англійською мовою. Як зазначалось в одній із статей, написаних в оборону ірландської мови, “політична боротьба й аґітація XIX в., проваджена англійською мовою, допомогла поєднати в народній думці ідею національності з чужою мовою і тим ще посунула далі занепад ірійської мови”.
Цю статтю ірландця Френсіса Феґі свого часу переклала Леся Українка для Грінченкової “Нової громади”, де її було опубліковано в січні 1906 р. Майже століття, що минуло з часу її публікації, на жаль, анітрохи не зменшило її актуальності для українців. Загальна картина денаціоналізації ірландського життя знаходить разючі аналогії в культурі сучасної України. Можна навести хоча б такі витяги із статті Френсіса Феґі: “Загляньте в наші книгарні й часописи. Там повно сміття, виметеного з Англії, — недавно його висміяв один ірландський критик, називаючи Tits and Fits and Bits and Skits (можна це переказати по-українськи — “костриця, марниця, дрібниця, дурниця”. — Л.У.). Обраховано, що мільйони фунтів стерлінґів Ірландія видає на таку “літературу”, а тільки тисячу на свою рідну”. Майже вся інформація в ірландських газетах подається за англійськими джерелами. “А як буває що цікавого про ірландську умілість, музику, історію або індустрію, то ви се ледве відшукаєте, бо то займає кілька рядочків десь у куточку в відділі “дрібниць”. Так як вона тепер ведеться, ірландська преса єсть найбільшою силою обангличанення Ірландії”. “Ми зовсім не хочемо тут зневажити кращі форми англійського життя, звичаїв і літератури. Але ж Ірландія переймає і приймає власне найгірші форми, тим позбавляючи своїх людей сили в боротьбі на трибуні чи на кафедрі. Правду кажуть: “Ірландія вдень живе тим повітрям, яке Англія витхнула за минулу ніч”. Обангличанення Ірландії йде швидко, і спинити його можна тільки вернувшись до тої мови, що стояла в давнину на сторожі Ірландії” [35].
Досвід національної поразки Ірландії в мовно-культурному будівництві показує, як згубно впливає на долю країни неспроможність протистояти культурній експансії колишньої метрополії. Розвиток саморуйнівних тенденцій, що має вияв у нескінченній громадянській війні на релігійному ґрунті, без сумніву, спричинено й втратою мови як основи духовного життя країни.
На жаль, сьогодні Україна стала на ірландський шлях, швидко втрачаючи ті здобутки в мовно-культурній сфері, яких встигла досягти в перші роки незалежності.
Становлення суспільства на нових демократичних засадах і стихійний розвиток культури у цей перехідний період виразно виявив масштаби загрози, яку несе українській культурі викривлена мовна ситуація. Воно спричиняє небажане для повноцінного розвитку національної культури розмежування елітарної і масової її сфери за ознакою мовного вираження. Функціонування українського мистецтва обмежується елітарною сферою, тоді як масове мистецтво завозиться з Росії або ж продукується в Україні, але також переважно на російськомовній основі.
Мовний бар’єр між елітарною і масовою культурою гальмує і ускладнює процес становлення нового суспільства з кількох причин. По-перше, це позбавляє українську мову перспективи розширення сфери впливу, оскільки саме за посередництвом масової культури здійснюється контакт всіх соціальних груп і водночас вона найкраще надається до мовного врегулювання з боку держави. Це засвідчує, зокрема, вдало організований фестиваль “Червона рута”, однією з умов якого є виконання пісень українською мовою. У двох же інших сферах здійснення соціальних контактів — приватній і професійній — мовне втручання з боку держави можливе, та й то часткове, тільки в другій сфері (тому розмови про насильницьку українізацію не мають жодних поважних підстав).
Крім того, функціонування української культури в рамках обмеженого простору породжує ще одне вкрай негативне явище — воно гальмує формування її повної структури і посилює консервативні тенденції всередині її.
Функціонування суспільства відкритого типу передбачає багатостильову культуру, в якій співіснують різні ідейно-стильові течії і напрямки. Структура її багатоповерхова і розмаїта. В ній співіснують офіційні і неофіційні, елітарні і масові форми побутування. Великого значення набуває сміхова культура, що опозиційно протиставляється офіційній, критично переосмислює і пародіює її. Розвинені форми пародійної сміхової культури виконують важливу роль профілактичних засобів від хвороб авторитаризму і вождизму, до яких завжди тяжіє влада.
На зміну нормативно-одностильовій, жорстко реґламентованій мові радянської літератури й преси прийшло багатожанрове й різностильове словесне мистецтво. Змінилась і стилістика мови преси й засобів масової інформації. Від авторитарного канону радянської “новомови”, мови наказу й диктату, що виключала саму можливість зворотного зв’язку, обміну думками, дискусії, нинішні засоби масової інформації переходять до відкритого стилю подачі й обміну інформацією. . Орієнтоване на діалог слово руйнує старі соцреалістичні бар’єри, зокрема бар’єр між кодифікованою писемною і некодифікованою усною мовою. Тепер література і преса відкриті для широкого проникнення живого усного слова. Над письменником і журналістом уже не нависає сувора постать редактора-цензора з нормативним словником стерилізованої в надрах партійного апарату лексики. Рекомендації академічного курсу стилістики української мови, що ревно вичищали слово від будь-якого територіального і соціального забарвлення, можна здати до архіву.
Одним із проявів свободи слова стала леґалізація як у мистецтві, так і в засобах масової інформації всіх типів живого розмовного мовлення — від близького до літературної мови побутового міського мовлення до територіально й соціально диференційованих субмов — діалектів, сленґу, різного роду жарґонів включно з елементами злодійського арґо. Дискусійним лишається тільки питання допустимих меж вживання низьких шарів лексики — лайок і вульґаризмів.
Є, проте, одне суто українське мовне явище, експлуатація якого в теле- і радіопередачах потребує певних корективів. Йдеться про суржик.
Вище було зазначено, що суржик — це мовна патологія, мішанина з двох мов, яка виникає внаслідок намагань носія української мови пристосуватись до російськомовного оточення. Як неправильний різновид мовлення суржик становить вдячний об’єкт для глузування. Нині висміювання суржикомовних персонажів стало чи не найпоширенішою модою в сміхових програмах українського телебачення. Все населення України дружно сміється з недорікуватої балачки Вєрки Сердючки, Кроликів, Довгоносиків.
Та — прислухаймося! — чи не голосніше регоче з нас північний сусід, великий російський народ, що, до речі, охоче купує (а може, й замовляє?) саме цю продукцію українського телебачення. Адже не випадково за радянських часів шаленої русифікації й уніфікації суспільства, коли будь-яке ненормативне мовлення не допускалось у засоби масової інформації, для суржику у виконанні тарапунько-штепселівського тандему було зроблено виняток. Неграмотна українсько-російська балаканина Тарапуньки, що грав “дурника”, різко контрастувала з грамотною російською мовою “розумного” розважливого Штепселя — і цей дует, якнайкраще унаочнюючи офіційну теорію провідної ролі “старшо-братньої мови”, значно успішніше, ніж суха офіційна пропаґанда, фіксував у масовій свідомості українців стереотип сприйняття своєї мови як мови меншовартісної.
Зауважимо, що йдеться не про вимогу цілковитого виключення сміхової гри на суржику. Йдеться про те, стосовно якої нормативної мови осміюється суржик. Поряд з партнером, що говорить літературною українською мовою, використання суржику є цілком прийнятним, оскільки в цьому випадку сміхове обігрування опозиції “грамотне, серйозне” — “неграмотне, смішне” відбувається в межах однієї мови. Натомість демонстрація суржикомовності як характерної риси українця поряд із російськомовним партнером переносить акцент “неграмотності” на всю українську мову, принижуючи її, оскільки у функції правильної нормативної мови в цьому випадку виступає російська.
Розквіт тарапунько-штепселівського стилю висміювання суржику на телебаченні незалежної України є виразним показником рівня денаціоналізації українського простолюду, якого розважають ці передачі, і української еліти, яка такі програми створює.
Наведений приклад ще раз підтверджує нерозривність зв’язку мови, культури й національної свідомості. Викривлена мовна ситуація деформує й стосунки двох культур. Критично-пародійна інтерпретація суспільно-політичних і культурних явищ відбувається в Україні не з іншої ідейної чи світоглядної точки зору, як це має бути в демократичній країні, а з позиції іншої культури, що прагне домінувати, витіснивши українську. Осміювання і пародіювання української культури, що широко практикується не тільки в засобах масової інформації Росії, а й у багатьох російськомовних газетах України, має на меті затримати в масовій свідомості старий колоніальний стереотип протиставлення “малої” провінційної культури “великій” імперській. Слід врахувати і те, що російська журналістика значно вправніше, ніж українська, використовує засоби непрямої пропаґанди.
Отже, не можна не визнати очевидне. Російсько-українські взаємини в мовно-культурній сфері будуються за старою схемою. Росія виходить з позиції сильного, Україна — з позиції слабкого.
Дальшу русифікацію населення пострадянської України, яка відбувається через сферу масової культури, уможливили два чинники. Перший — це втрата українською спільнотою такої важливої риси етнічного самозбереження, як мовна стійкість, чим скористалися проросійськи орієнтовані групи міського населення Сходу й Півдня. Саме ці, менш численні у кількісному відношенні до решти українців групи зуміли прибрати до рук левину частку преси, книговидавничої справи й засобів масової інформації. У зв’язку з цим Сергій Грабовський ставить українській владі цілком слушні запитання: “А коли наспіють чи то референдум з питань Конституції, чи загальні вибори — чи не відіграють тоді, принаймні у кількох реґіонах, вирішальну роль “совкові” й іноземні мас-медіа, які, до того ж, на той час можуть уже ідейно повністю контролюватися політичними радикалами імперського ґатунку? Чи не згадають київські можновладці про необхідність створення єдиного загальнонаціонального інформаційно-культурного простору вже після того, як цей простір буде запізно створювати?” [36].
Справді, бездіяльність української влади, відсутність державної мовно-культурної політики — це той вирішальний чинник, що спричинив панування в інформаційно-культурному просторі українських теренів російських засобів масової інформації. У деформованій мовній ситуації для збереження за мовою колишньої метрополії панівних позицій достатньо невтручання влади у процеси мовного розвитку країни. Саме це вона успішно й робить.
Загалом відсутність мовної політики в державі також є політикою, яка призводить до витіснення тих мов, що перебувають у слабшій позиції. Найчастіше її застосовують авторитарні й тоталітарні режими щодо мов національних меншин. Драматизм нашої ситуації посилює та обставина, що в Україні подібна практика соціального дарвінізму застосовується до мови корінної на цих теренах національної більшості, яка через історичні причини опинилась у становищі мови національної меншини.
Існують сотні різних визначень культури. Але всі вони сходяться в тому, що, по-перше, культура — це те, що відрізняє людину від тварини, це характеристика людського суспільства, по-друге, культура не успадковується біологічно, а виховується, і, по-третє, в культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови. Отже, неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури.
Зрозуміло, що жодна культура не може розвиватися в ізоляції і для нормального розвитку потребує контактів з іншими культурами. Проте є межа, за якою вплив переходить у поглинання. Саме такий характер — поглинання — з відомих історичних причин мають мовно-культурні стосунки Росії з Україною, що донедавна прикривались фальшивою фразеологією “взаємодії”, “взаємозбагачення” і “гармонійної двомовності”.
Діалог двох культур можливий тільки у рівних умовах, коли кожна сторона зберігає свою інакшість, окремішність, незалежність від іншої. Окремі вияви взаємодії двох культур на елітарному рівні не тільки мають право на існування, а й за нормальних умов були б навіть бажаними як джерело взаємного збагачення. Але необхідною передумовою такої взаємодії має бути діалог рівних, а не ситуація “битий небитого везе”, як вдало окреслила українсько-російські взаємини у сфері культури Оксана Забужко. Нинішні українсько-російські стосунки становлять загрозу для самого існування української культури, оскільки нав’язане протягом попередніх століть поширення російської мови перекриває духовні канали зв’язку значної частини українців із своєю культурою.
Нині в російськомовній пресі України поширилась пропаґанда якоїсь особливої, окремої від російської, російськомовної культури України. Українські інтелектуали, психологічно готові заради уникнення конфліктної ситуації прийняти зазначену тезу за істинну, вочевидь не можуть дати собі ради з визначенням обсягів і меж “російськомовної культури” України. В одній з доповідей, присвячених цій темі, Іван Дзюба говорить: “Певна частина українських громадян різних національностей зберігатиме російську культурну орієнтацію і ґенеруватиме творення явищ російської культури в Україні. Можливо, в цьому пласті продукованих в Україні явищ російської культури спостерігатиметься наявна і нині диференціація між тими з них, які реаґують на життя українського суспільства, відбивають його чи його частини культурні інтереси і до нього адресуються, — і тими, що воліють бути частиною “великоросійської культури”. Тобто перші будуть партнером української культури, другі — реґіональною субкультурою “великоросійської культури”, а в окремих видатних досягненнях — і її повноправним складником. А втім, розмежувати ці сфери важко, вони взаємонакладаються і взаємодіють” [37].
Окреслена тут загальна схема мирного співіснування української і російської культур в Україні з поступовим розширенням впливу української придатна хіба що для мізерної в кількісному співвідношенні з усім населенням України частини інтеліґентського середовища. У застосуванні ж до всього українського соціуму, розколотого за всіма параметрами — мовно-культурним, релігійно-конфесійним, ідеологічним, — ця схема видається, на жаль, утопією.
У реальному житті взаємодія української і російської культур відбувається за своїми, соціальними, законами. Згідно з одним з них, у двомовному соціумі одна мова витісняє іншу з активністю, прямо пропорційною кількості інформації, що подається однією і другою мовами. І за таких умов кожна російськомовна газета і кожен російськомовний телеканал, свідомі цього його засновники чи ні, сприяють дальшій русифікації України, поглиблюють конфронтацію і розбрат на мовному ґрунті і заганяють справу консолідації суспільства в глухий кут.
З самого початку було очевидно, і про це постійно писала українська преса, що рівні ринкові умови для україномовної і російськомовної преси і книговидавничої справи знищать україномовні видання. Саме це й відбулося після зняття пільгового оподаткування українських видань. Причому загинули передусім незалежні видання. Низький відсоток української преси неухильно зменшується. Та й чи може бути інакше? У суспільстві, роз’їденому корозією асиміляції і втрати національної ідентичності, така економічна “рівноправність” створює ідеальні умови для майже біологічного експерименту на виживання більш хижої породи.
Нині російська меншина святкує перемогу. Газета “Русское собрание”, яку видає в Києві письменниця Алла Потапова, пише: “Ведь уже сейчас большая часть того, что можно назвать литературной жизнью, в Киеве происходит помимо СП (Спілки письменників. — Л.М.) и, кстати, на русском языке… И прошедший раунд великой битвы за “рідну мову” проигран вчистую” (“Русское собрание”, 1996, No 7).
Звернімо увагу на лексику. Тут немає ні “взаємодії”, ні “діалогу”. Зате є “раунд” і “битва”.
Раунд справді програно. Та й як би виграв його борець, якому щойно розв’язали руки, а перед тим суперник гамселив його усі раунди поспіль, зв’язавши йому руки і вставивши кляп до рота.
Легкість, з якою потік російського маскульту захопив наші засоби масової інформації, книжковий і газетний ринок і канали телебачення, засвідчує не слабкість української культури, а критичне ослаблення національного інстинкту самозахисту. Українська інтеліґенція борсається у пошуках розв’язання мовного конфлікту, обравши шлях компромісів і поступок російськомовній культурі, а тим часом двомовне суспільство розвивається за своїм непорушним законом — законом боротьби двох мов і культур, яка триватиме доти, доки не переможе одна з них.
В умовах, коли русифікація значної частини населення послабила почуття національної ідентичності, вихід з кризового суспільного стану, спричиненого роздвоєнням національної свідомості, може бути лише один: не компроміс між двома культурами, що продовжує процес їх злиття, а точніше, поглинання української російською, а навпаки, чітке виокремлення української культури і протиставлення її російській. Таким шляхом розвивалися всі ті нації, яким вдалося відродитись після тривалого перебування під владою сильнішого сусіди. Ті ж країни, що намагалися шукати вихід з мовного конфлікту через збереження й підтримку двомовної ситуації, не змогли вирішити проблему і за сто років. Ось як, приміром, оцінює відомий російський філолог-скандинавіст М.Стеблін-Каменський сучасну мовну ситуацію Норвегії, де не одне десятиліття намагаються знайти вихід з глухого кута двомовності шляхом компромісної підтримки співіснування обох мов — національної, так званого лансмолу, і мови, що сформувалась на основі датської, — риксмолу: “Прийняття лансмолу і риксмолу як офіційних літературних мов веде фактично до того, що єдиної літературної мови в Норвегії немає. Цей стан викликає перш за все необхідність непродуктивних витрат величезної кількості коштів, праці та енергії. Доводилося навчати в школі двох “норвезьких мов”, перекладати підручники, словники, офіційні документи на другу “норвезьку мову”; перекладати класичну норвезьку літературу з однієї “норвезької мови” на іншу, тим самим перетворюючи національну літературу на перекладну; намагатись впорядкувати орфографію, фактично приводячи її не до національної єдності, а до все більшого хаосу; намагатися подолати національний мовний розкол, в той же час фактично його поглиблюючи, весь час шукати вихід з трагічного становища, що склалось, і безкінечно обговорювати його усно і в друкові, приватно і в державних комісіях, витрачаючи на суперечки, по суті цілком безплідні, ту енергію, яку можна було б витратити на створення національних культурних цінностей” [38].
Варто нагадати, що гасло “непротиставлення” української мови російській широко експлуатувалось у ролі ідеологічного кліше радянського режиму з метою словесного прикриття реальної суті жорсткого русифікаторського курсу. А відтак зворотний процес дерусифікації українських міст має починатися саме з протиставлення, з виокремлення української культури і популяризації й поширення через засоби масової інформації усіх без винятку форм її побутування — від традиційних народних і класичних до сучасних постмодерністських, аванґардових і масових.