НОВІ ЧАСИ
І. Початки відродження
Російська влада. Під кінець XVIII ст. більшість українських земель попала від владу Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя, Російська імперія за чергою здобула такі частини України: в 1772 р. за першим поділом Польщі — трикутник між Дніпром та Сожем;
в 1774 р. згідно з миром у Кучук-Кайнарджі—трикутник між Дніпром та Богом і побережжя Озівського моря від Берди по Міус; в 1783 р. — Таврію, Крим і Кубанщину; в 1793 р. за другим поділом Польщі — Правобережжя від Дніпра по Пінськ і Кам’янець; в 1795 р. за третім поділом Польщі — західну Волинь по ріку Буг; в 1812 р. — Басарабію; врешті в 1815 р. — Холмщину. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі — Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до монархії Габсбургів. Україна ввійшла знову в період бездержавності і мусила пристосуватися до життєвих форм, які накинули їй чужі імперії. В Росії найвищого розвитку дійшов царський деспотизм. І химерний Павло І*, і зовнішньо ліберальний Олександер І*, і “деспот з природи” Микола І*, кожний на свій спосіб, але всі однаково завзято заводили безоглядну абсолютистичну систему, ламали кожний живіший виступ, придушували всі опозиційні течії, за допомогою жандармерії і таємної поліції держали в важкому ярмі всі покорені народи. В Україні царат проводив колоніальну політику ще сильніше, як за часів Петра І і Катерини II.
Передусім царат намагався затерти сліди давньої автономії. Територію України поділено на генерал-губернаторства і губернії, а місцевій владі доручено всіма засобами з’єднати українські землі “з загальною сім’єю корінних російських губерній”. За часів Миколи І цю політику проводили особливо гостро київський губернатор Бібіков*, чернігівський — Долгоруков* і новоросійський — Воронцов*. Згадував їх Шевченко, як грізних сатрапів. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх. Тоді заведено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав також служити відкритий в 1834 р. Київський Університет ім. св. Володимира. Микола заявив: “Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо покажеться, що він не відповідає своєму призначенню і добрим планам уряду. А призначення університету — поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній західній
253
Роси”. Університетські правила рекомендували поліційний нагляд над студентами, їх помешканнями, релігійними поглядами тощо. Абсолютизм вникав у життя громадянства щораз глибше. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1843 р. заведено обов’язкові пашпорти. В 1847—48 р. учбові округи віддано під владу генерал-губернаторів. Як знаряддя до русифікації мала правити також православна церква, яку піддано під нагляд і керівництво політичної влади. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки уніі. Одночасно почалося переслідування сектантів.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що доходила ста тисяч. Це незвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов’язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і в усьому допомагати військові. Олександер І в 1816 р. почав закладати військові поселення, де солдати мали займатися хліборобством і одночасно відбувати військову службу; в південній Україні осаджено тим способом кількадесят тисяч людей. Микола І збільшував далі військові сили в Україні, а в Києві побудував фортецю.
Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії була забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар,— це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над протоками стало одним з найважливіших питань європейської політики.
Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браніцькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині — понад 800, на Катеринославщині — 1.100, на Херсонщині — 1.200, в Таврії — 3.500, а бували і велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55.000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штігліц.
254
Уряд роздав панам багато державних селян, яких переводили з далеких сторін на нові оселі. На порожніх землях осідали також чужоземні колоністи — німці, болгари, серби, греки, що надавали чорноморському побережжю характеру міжнародної мішанини. Держава давала цим переселенцям деяку допомогу, але недостатню, так що багато їх гинуло з злиднів та голоду. В умовах цієї незвичайної колонізаційної гарячки одні дороблялися незвичайних багатств, а інші пропадали в безнадійних обставинах. Знову, як за перших часів козаччини, появилися постаті підприємливих осадчих, що стягали так само статечних господарів, як і людей невідомого походження “з чужими волами, з чужими жінками”, закладали на недавніх пустинях нові оселі, дикі поля перетворювали на родючі ріллі,— але прибутки з їх праці загортали нові плани.
Коли приступ до Чорного моря став уже безпечний, перед хліборобством України відкрився шлях до небувалого розвитку. Західні країни потребували щораз більше збіжжя, і Україна ставала для Європи справжньою житницею. Щоб добитися більших врожаїв, поміщики намагалися підняти рільництво, переходили від екстенсивного до інтенсивного господарства, заводили багатопільну систему, розводили кращі роди збіжжя, наприклад, пшеницю єгипетську і арнаутку, садили кукурудзу, цукрові буряки, тютюн. Поширилося краще знаряддя і хліборобські машини. Одним із перших поступових поміщиків в Україні був Василь Каразин* на Харківщині, прихильник господарських реформ. Він писав: “Ми живемо і вживаємо по-європейськи, але доходи для життя добуваємо по-скитськи”. Він заснував 1811 року в Харкові “Філотехнічне товариство”, що пропагувало нові винаходи в господарстві і мало на Лівобережжі 100 членів. При хліборобстві піднялося також скотарство. На степових просторах почато на широку міру годівлю овець-мериносів, яких привезено з-за кордону. Українська вовна забезпечувала місцеві і російські фабрики і великими транспортами йшла на захід. Велку роль в панському господарстві мало гуральництво; в половині-XIX ст. в Україні було понад 7.000 гуралень, що виробляли коло 30.000 гектолітрів горілки річно. В 1820-их роках появилися перші цукроварні; коло половини сторіччя було їх уже до двохсот; деякі постачали річно до 10.000 кг рафінаду. Нове господарство переживало часи своїх успіхів і невдач. В 1820—1830 роках понадпродукція збіжжя викликала спад цін, так що деякі поміщики прийшли до руїни; знову в 1840-их роках упала ціна на. горілку, і багато гуралень мусило .зменшити свою продукцію наполовину, а то ще й нижче. Про хиткість сільського господарства свідчила велика заборгованість земельної власності: наприклад, в 1848 р. на Київщині дві третини поміщицьких маєтків було заставлених, так само половина селянських.
Промисловість. Одночасно з розвитком хліборобства зростала також промисловість. До її розвитку немало спричинилася наполеонівська континентальна блокада: через те, що імпорт західноєвропейських виробів припинився, місцеві підприємства мали
255
змогу скоріше здобути успіхи. На першому місці стояло суконництво, що знаходило збут для своїх виробів у російській армії, далі залізні майстерні, салотопні, шкіряні майстерні, виробництво свічок і мила, скла та ін. Ці “мануфактури” бували різної величини:
деякі — невеликі, інші мали по кілька сот робітників. Промисловість спочатку була виключно в руках поміщиків; через те, що хліборобство давало нерівні доходи, великі землевласники пробували здобувати кращі прибутки з фабрик. Пізніше до промисловості почали проникати капіталісти-купці. Вони опанували наперед дрібні підприємства, а далі стали заходитися коло великих. Це були здебільша росіяни, але наростали також українські капіталісти. їх представниками були брати Яхненки* і зять одного з них, Симиренко*. Вони були кріпаками, але добилися майна на оренді баштанів та шкіряній промисловості, викупилися на волю, орендували млини, вели торгівлю збіжжям і так збили собі капітали. Згодом у їх руки дісталися різні роди промисловості — мотузяна, суконна, скляна, а також млини, цукроварні, тютюнництво. В 1840 р. Яхненко і Симиренко побудували у Млієві велику цукроварню, а також фабрику, що продукувала сільськогосподарські машини, пароплави та ін. Ці багаті люди були характеристичними постатями нової економічної сили, що зароджувалася — капіталізму.
Коло половини XIX ст. купці-капіталісти вже цілком перемогли поміщиків у промисловості: в їх руках було вже понад 90% заводів. Занепад поміщицької мануфактури вийшов з того, що вона була гірше устаткована технічно і випускала гіршу продукцію. На панських заводах роботу виконували селяни-кріпаки, що працювали без ніякої плати, неохоче і недбайливо, а при такій праці добрих результатів не можна було досягнути. Натомість купці, не Маючи кріпаків, брали до своїх фабрик вільнонайманих “батраків”, з яких формувалися кваліфіковані робітники, що краще опанували техніку і давали кращі вироби.
В 1840-их роках місце давньої мануфактури почала займати фабрика з уживанням машин. Машини спершу приходили з Заходу та з російських заводів,— поки не виросли українські машинобудівні заводи у Києві, Луганську, Катеринославі, Ромнах, Білій Церкві. Але хоч Україна мала перед собою широкі перспективи розвитку, все-таки, в порівнянні з Росією, ішла вперед дуже повільно. Причиною цього була політика російського уряду, що вважав Україну ринком збуту для російської промисловості і не допускав до свобідного розвитку її економічних сил. Через ці обставини занепала, наприклад, українська текстильна промисловість, що спершу розвивалася дуже швидко.
Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Показником цього був розвиток українських ярмарків — у Києві, Бердичеві, Ромнах, Ніжині, Кролівці, Харкові, Сумах тощо. Вони дійшли небувалого розвитку: на київські “контракти” приїздило до 5.000 купців; на роменському іллінському ярмарку, що тривав два місяці, оборот товарів у 1840-их роках рахували на 20 мільйонів карбованців. Промислові вироби приходили найбільше
256
з Росії,— сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; натомість російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. На використовування української торгівлі Росією звернув увагу вже Каразин 1810 року, жалкуючи, що Україна мусить платити великі бариші російським купцям. Посередниками в торгівлі були так звані скупники — дрібні купці, що скуповували від селян за безцінь їх продукти або міняли їх за промислові вироби, звичайно гіршого сорту.
Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для чужоземного імпорту. Під час континентальної блокади через Одесу в одному 1808 р. привезено на 100 мільйонів карбованців бавовни, кави і цукру. В 1819—1859 рр. Одеса була вільним портом, і через неї ішов імпорт без мита, що незвичайно спричинилося до зросту міста. Щодо збіжжя, то річно вивозили його до трьох мільйонів центнерів. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше також цукор.
Транспорт стояв дуже низько: були тільки грунтові дороги, биті шляхи поширювалися дуже повільно. Перевозом збіжжя та інших продуктів до морських портів займалися чумаки,— вертаючися назад, вони привозили сіль. Чумацькі промисли захопили в свої руки багатші селяни, що мали значне число возів і волів;
вони платили погоничам по 25 карбованців на рік, а самі заробляли по кілька тисяч за одне літо. В 1823 р. на Дніпрі появився перший пароплав, що був побудований у Мошнах на Київщині; в 1835 р. зорганізувалася пароплавна компанія, що возила камінь на будування київської фортеці. В 1850 р. поміщики із Слобожанщини заснували перше товариство для спорудження залізниці, яку проектували на шляху Харків—Феодосія, але не змогли зібрати потрібних коштів. Все-таки інші компанії по недовгому часі почали будувати залізничні шляхи; Київ дістав першу залізницю в 1866 р.
Селянство. З розвитком економічного життя зростала сила поміщицтва, що мало в своїх руках землю, а ще більше буржуазія, яка захопила всю промисловість та торгівлю і громадила дедалі значніші капітали. Цей зріст вищих класів відбувався у великій мірі коштом поневоленого селянства і робітництва.
Вже наприкінці XVIII ст. зникли рештки вільних селян; навіть у південній Україні, де селянство було вільніше, заведено обов’язкову панщину, а данини в натурі замінено на грошові. Звичайна норма панщини була три дні на тиждень, але уряд не мав контролю над поміщиками, і вони збільшували селянські роботи і податки, як хотіли. Наприклад, на Поділлі, в деяких маєтках, селяни працювали цілий тиждень, не маючи навіть вільної неділі. Дуже важка для селян була так звана урочна система, коли пан призначав роботу на термін, без огляду на те, чи міг селянин за короткий час справитися з своїм завданням. Деякі пани відбирали від селян усю землю і ніби брали їх на своє утримання,— приміщували по кілька родин в одній хаті і за це вимагали робити всією
257
сім’єю. Панщину відбували також жінки — і на полі, і в панських дворах, навіть дітей брали до послуг як двірських “козачків” (Шевченко), полоти тютюнові плантації тощо. За невиконання обов’язків селян карали різками, замикали їх, накладали кари грішми чи продуктами; деякі пани мучили селян з вишуканим садизмом — як про це оповідає в своїх записках граф Стаженський і Поділля. Серед цих важких обставин селяни жили в крайній нужді, голодували, хворіли і вимирали у великому числі.
Проти зростаючого поневолення селяни пробували оборонятися збройними виступами. Ці виступи не мали характеру організованої боротьби, а виникали тільки як реакція проти особливо гострих надуживань поміщиків та уряду. Такий селянський рух постав на Катеринославщині в 1799 р. як протест проти роздавання земель панам; селяни із зброєю в руках намагалися пробитися на Дін. В 1807 р. вибухли заколоти серед селян, яких уряд притягав до земського ополчення і висилав у молдавський похід. В дальших роках часто повторювалися різні рекрутські ворохобні. Одночасно мали місце селянські виступи проти кріпацтва: селяни відмовлялися робити панщину, покликалися на якісь царські маніфести, гостро ставилися проти панів,—лише військовими експедиціями, арештами та засланнями можна було ці рухи приборкати.
Народним героєм того часу був Устим Кармалюк*,.селянин з Головчинець на Поділлі. Пан за якусь провину віддав його в солдати, але Кармалюк утік з полку, зорганізував селянський загін і почав грабувати панів. Кілька разів його ловили і карали, то різками, то засланням, раз навіть засудили його на смерть, але він завсіди вмів видобутися на волю і далі вів боротьбу проти панів,— рахували до тисячі його нападів. Незвичайна енергія, витривалість, фізична сила і ненависть до поміщиків єднали йому симпатію і допомогу селян — в його виступах брало участь до 20 тисяч селян. Врешті в 1835 р. один шляхтич убив його з рушниці.
Селянські рухи не вгавали і пізніше. В 1840—1851 рр. зареєстровано сто кількадесят виступів у різних околицях. Особливо гострі розрухи виникли з причин т. зв. інвентарної форми генерал-губернатора Бібікова (1848 р.). Він оголосив про нові “інвентарні правила”, згідно з якими забезпечували селянам їх землі, касували всі данини в натурі і докладно визначали дні панщини для різних категорій кріпаків. Інвентарі мали на меті обмежити самоволю поміщиків і дати деякі пільги селянам; але уряд не мав змоги проводити контроль своїх постанов, і в дійсності все залишилося по-давньому. Селянство, розчароване наслідками, почало хвилюватися: рух охопив усю Київщину, селяни не хотіли приймати “робочих книжок”, а найбільше завзяття виявило село Жаботин, де були ще гайдамацькі традиції,— і щойно військо приборкало повстанців.
Ще гірше було становище робітників, число яких з розвитком промисловості безнастанно зростало. Праця на фабриках не була врегульована ніякими законами: робочий день тривав 12—17 годин, до роботи притягали також дітей від 8—9 року життя. Звичайною формою оборони були втечі з фабрики. Але починалися вже і страйки — перший у печерській друкарні в Києві 1805 р. Але і втечі,
258
і відмова від праці вважалися злочином, і непокірних робітників карано різками, тюрмою, засланням.
Заходи дворянства відновити автономію. Серед цих глибоких економічних і соціальних змін українське громадянство мусило шукати нових форм для своєї організації. Вже не можна було спиратися на власну державну владу та армію,— під чужим гнітом треба було знайти інші організаційні основи. Поділ України на дві окремі окупаційні території, російську і австрійську, робив неможливим створення одного національного центру,— Західна Україна почала жити життям, відокремленим від Центральної і Східної. Абсолютистські держави ставилися вороже до всіх національних стремлінь і придушували їх усіма засобами своєї адміністрації та поліції. Важкими зусиллями, у безнастанній боротьбі доводилося творити нові організаційні осередки. Багато спроб виявилося невдалими і хибними, слабі організаційні нитки часто рвалися — і тільки після довгих зусиль пощастило надати національному життю нового напряму.
Наприкінці XVIII ст. і на початку XIX ст. найбільшу ініціативу проявляло дворянство. Це була давня шляхта і козацька старшина, що на основі “грамоти про вольності дворянства” стали привілейованим станом, здобули свободу від державної служби, мали різні особливі економічно-соціальні вигоди, а також право з’їздитися на збори під проводом виборних маршалів. У рядах дворянства шукали собі пристановища також звичайні козаки, міщани і потомки духовенства, які купували собі або підроблювали дворянські дипломи, щоб таким способом перейти до панівної верхівки. Дворянство, а особливо нащадки козацької старшини, що зберегли ще традиції активної участі в державному житті, намагались утримати своє провідне становище в громадянстві, неохоче ставилися до всяких змін, що йшли з Московщини, обороняли давній лад і культуру. Амбіції цієї аристократії виступили особливо яскраво тоді, коли російський уряд спробував відмовити українському дворянству рівних прав з московським: цей задум викликав незвичайне обурення серед українського панства, воно завзято кинулося захищати свої привілеї і вмілими заходами все-таки їх відвоювало.
Нащадки української старшини спершу мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. Роздратований безоглядною російською політикою, один гурт старшин задумав навіть шукати чужосторонньої інтервенції: в1795 р. в Берліні появився полтавець Василь Капніст*, домагаючися допомоги прусського уряду проти .”московської тиранії”. Але це були тільки винятки. Загал дворянства .спирав свої стремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своїм лоялізмом здобуде деякі успіхи. Були моменти, коли здавалося, що буде відновлена українська армія. В 1812 р., під, час походу Наполеона на Москву, цар Олександер І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Організацією займалося дворянство, між іншими також Іван Котляревський; зібрано до 20.000 охотників. Під час польського повстання в 1831 р. генерал-губернатор Рєпнін* на царське доручення зорганізував
259
8.000 охотників, а дворянство власним коштом доставило цим полкам коні та інші засоби. Під час кримської війни, в 1855 р., ще раз зорганізовано народне ополчення, і цей факт схвилював широкі маси селянства. Але російський уряд використовував ці формації для своїх потреб, не думаючи іти ні на які політичні поступки, і дворянство не змогло досягти ніяких змін.
Історичні досліди. Для боротьби з московським наступом освічене дворянство шукало собі допомоги в дослідах над історією України. Бачачи, як давні життєві форми ідуть на загибель, потомки старшини з любов’ю і замилуванням зверталися до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументів для оборони своїх “вольностей” та розради у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнялися від сірої буденщини, в якій доводилося їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі вияснити велич минулого.
Одним із перших таких ентузіастів був Олександер Безбородько*, учень Київської Академії, київський полковник, пізніше міністер і канцлер Катерини II. Хоч він пішов на службу Російській імперії, проте утримував близькі зв’язки з Україною і з любов’ю збирав історичні пам’ятки. З ним співпрацював Василь Рубан*, також вихованець Академії, секретар Потьомкіна, що перший випустив друком огляд історії України (“Краткая літопись Малия Россії”, 1777 р.). Тій самій праці віддавалися Туманський*, Шафонський*, Чепа*, Яків Маркович*, Григорій і Василь Полетики*, Ломиковський*, Берлинський*. Мартос* та інші — рідко хто з освічених людей того часу не пробував своїх сил у досліджуванні минулого. Ці досліди вони вважали своїм патріотичним обов’язком. Василь Полетика писав до Адріяна Чепи: “Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були небайдужі до справ батьківщини, служать нам нагородою… Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини. І, навпаки, ми повинні відвернути з огидою свій погляд від погубоносних зрадників батьківщини, шкідливих егоїстів”.
Найвизначнішим твором цієї епохи була “Історія Русів”. Автора її досі не вдалося відкрити напевно, хоч висловлено різні здогади (Юрій Кониський, Григорій і Василь Полетики, Безбородько). Але він походив із того гурту запальних патріотів, дослідників минулого. Від інших тогочасних істориків автор “Історії Русів” відрізняється тим, що до розгляду минулого України він приступає не як археолог і ерудит, а як політик: всі давні події він оцінює з одного погляду — державної самостійності. Україна протягом всієї своєї історії була незалежною державою і в зв’язки з іншими країнами входила тільки на основах рівності. За князів Україна була могутньою державою, але її силу зруйнували татари. Щоб оборонитися від наступу орди, Україна з’єдналася з Литвою, а опісля з Польщею. Але це не було жадне підданство: український нарід увійшов у зв’язки з сусідами як вільний і свобідний, на основі забезпечених прав і привілеїв. В обороні вольностей народу Богдан Хмельницький
260
підняв війну з Польщею і приєднався до Московщини, але цей союз знову був укладений на основі рівності і свободи. Коли царі почали ламати права України, Мазепа підняв повстання; також Полуботок заступався за давні вольності. Автор “Історії Русів” не дуже рахувався з історичною правдою, часто видумував події і ситуації, що були йому потрібні для проведення його основної тези. Але в його творі була ясна політична думка, яскрава національна свідомість. Тому цей історично-політичний трактат здобув собі незвичайну популярність. Хоч він не був своєчасно надрукований, проте поширився в багатьох відписах і мав великий вплив на скріплення самостійних традицій.
Відносини до Росії. Але ця письменницька пропаганда не могла заступити політичної акції. Самими меморіалами і трактатами не можна було змінити життєвих обставин. Сучасники відчували свою безсилість. Безбородько писав: “Знаєте, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство — що замість давніх героїчних постатей появилися кар’єристи, які шукають тільки посад та відзначень, такі, що за приповідкою “в полі не жовнір, дома не господар”. Старшинсько-дворянська аристократія не мала в собі потрібної сили, щоб утрималися при проводі. Серед змінених економічних відносин дворянство почало відступати на друге місце перед зростаючим міщанством. Воно мусіло вкладати багато енергії в те, щоб утримати свої давні позиції і не дати себе цілком знищити. Дворяни дедалі більше обмежувалися своїми особистими чи класовими справами і затрачували інтерес до ширших громадських справ. Так ця бойова колись верства зійшла з поля боротьби.
Політичні невдачі провідного стану відбились у настроях громадянства. Почування патріотизму перетворювалося на погорду і ненависть до Москви. Помічали це чужосторонні подорожники, що проїздили Україною. “Козацька нація є сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює”,— писав француз Масон на початку XIX ст. Московський турист Левшин (1816) каже: “Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян. Ти легко можеш у тому переконатися, бо часто почуєш, як вони говорять: добрий чоловік, а москаль”. Інший подорожник Сбітнєв (1830) зауважує, що селяни на Слобожанщині не хотіли навіть розуміти по-московському, а проїжджих москалів зустрічали насміхами і лайливими піснями. І. Долгорукий (1817) глибше входить у суть справи: “Оскільки я помітив, придивляючись І прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне”. Німецький дослідник Йоган Георг Коль (1841) помітив ті самі прояви: “Відраза українців до москалів, їх гнобителів, така велика, що це можна назвати ненавистю. Цяненависть радше зростає, як послаблюється”. Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися. “Нема найменшого сумніву, що колись
261
велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української Держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.
Інтелігенція. На зміну дворянству, яке не змогло підняти давньої державної будови, прийшла нова суспільна група — демократична інтелігенція. Вона походила здебільшого з міщанства, але причалили до неї освічені одиниці з інших класів — з дрібної шляхти, козаків і селян, так що вона репрезентувала різні кола громадянства. В одну цілість з’єднувала інтелігенцію вища освіта. Це був час, коли на українських землях почали діяти перші університети — у Львові (1784), в Харкові, заснований заходами місцевого дворянства під проводом В. Каразина (1805), в Києві (1834), далі ліцеї у Ніжині, Крем’янці та Одесі і цілий ряд середніх шкіл; досить багато молоді відвідувало російські університети, а дехто шукав освіти в Західній Європі. Розвинулася наукова література; не зважаючи на гостру цензуру, в Україну проникали нові ідеї з Заходу. Нова інтелігенція не відкидала давніх політичних і культурних традицій, але вважала їх за недостатні для своєї епохи і шукала нових шляхів.
Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні;
ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові. Нова інтелігенція, що не була вже зв’язана з дворянством, а часто походила з соціальних низів, прийняла такі гасла до своєї програми. Прийняла їх тим більше, що такі самі погляди набули панівного значення на Заході, починаючи від великої революції, а також романтизм поставив народну масу в центр своїх зацікавлень. Інтелігенція звернулася до народу, шукаючи в ньому джерел свідомості і національної сили.
Дослідження народної культури. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Про це писав Микола Костомарів*: “Починав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що за тих часів були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови, втручався до бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував звістки, що їх мені доставляли, і казав співати собі пісень. На все те я не жалів грошей — і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців”.
Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з’єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.
262
Народні пісні, перекази, легенди, приказки вони вважали за безцінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, відвічні елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя. З незвичайним запалом визбирували вони залишки народньої творчості Тоді ще жили старі кобзарі, як Андрій Шут* і Остап Вересай*, справжні народні барди, що пам’ятали стародавні думи і пісні; було немало талановитих народних оповідачів,— так що аматори-збирачі і наукові дослідники вертались із своїх екскурсій з багатим жнивом. Так появилися цінні збірки народніх пісень і дум Цертелєва*, Максимовича*, Срезневського*, Лукашевича*, Куліша* та ін. Для тогочасного покоління це було відкриття нового світу. Видавці і дослідники зустрічали народню творчість з незвичайним ентузіазмом. Михайло Максимович, публікуючи в 1827 р. свою збірку народних пісень, писав у передмові: “Настав, здається, час, коли вже спізнають справжню ціну народності; вже починає здійснюватися бажання: нехай утвориться поезія справді руська (українська)! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу і зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повнішого розвитку самобутньої поезії, яка зродилася на рідному грунті і яку довго заглушували чужоземні прищепи”. Другий видавець народніх пісень, Цертелев, писав у відкритому листі: “Чи знаєте, що цю просту поезію я ціню вище, як більшу частину наших романів, балад і (слухайте, слухайте!) навіть багатьох романтичних наших поем”. Народна творчість, що до того часу була в забутті і погорді, несподівано виринула як найвищий тип мистецтва, що мав бути зразком для нового письменства. І це була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з таким презирством. Але тепер настала просто мода на українську пісню і український побут. Це сконстатував молодий Гоголь у Петербурзі в 1820-их роках, де всі цікавилися етнографічними та історичними матеріалами з України; а серед польського панства виникли гурти так званих балагулів, що намагалися свою обстанову влаштувати на мужицький спосіб і захоплювалися народною піснею.
Почування української інтелігенції набрали через те барви високого ентузіазму. Не було вже мови про меншовартість українського народу — його творчість запевняла йому визначне місце серед інших народів. Але відкривалося нове завдання: цінності минулого використати для нової культури. На першому місці стояла справа мови. Давніші покоління не вирішили цього питання: вагалися між штучною “слов’янською” чи макаронічною мовою і живою, народньою. Тепер доводилося перемогти ці сумніви. Це не йшло без перешкод. Костомарів оповідає, як він з уст народу навчився української мови і почав писати по-українськи, навіть складати вірші. “Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, давнім моїм товаришам, зустрів я дуже неприхильне прийняття;
одні висміювали моє незнання і вказували на помилки, інші піднімали на сміх саму ідею писати українською мовою. Відзначу, що Амвросій Метлинський*, що сам пізніше писав і друкував по-українськи, був у числі противників моїх ідей про українське пись-
263
менство. Я не піддавався нічому і, навпаки,— огортав мене дедалі більший запал”. На допомогу прихильникам народної мови прийшли вчені філологи, насамперед Максимович і Срезневський, що науковими аргументами довели самостійність української мови і виступили проти об’єдницьких теорій Погодіна*. Але найважливішим аргументом за народну мову був розвиток письменства. Котляревський, Артемовський, Квітка поклали основи під нову українську літературу, що свідомо ставила собі завдання служити національній культурі.
Національне відродження в перші часи мало характер літературний. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти загублений зв’язок з народною масою і знайшла його в дослідах народного побуту. Вся праця йшла в тому напрямі, щоб сприйняти і привласнити собі те, що нарід створив протягом минулого. Одночасно з етнографічними і літературними дослідами ішли також історичні, яким початок дали ще освічені дворяни. Треба було довгого часу на те, щоб надбання давніх поколінь органічно вросли в новий світогляд. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народної маси. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.
Таємні організації. Революційні ідеї в Росію і в Україну переносили учасники армій, що відбували походи проти Наполеона, і досить численні російські емігранти; мала також вплив література, яка контрабандою приходила з Заходу. Під впливом ідей фізіократів і Сміта професори Харківського Університету Якоб і Шад висловлювалися проти кріпацтва; за це твори Шада спалено.
Під західними впливами поширилося в Україні масонство. Найбільша масонська ложа була заснована в Полтаві під назвою “Любов до істини” (1818); членом її був Іван Котляревський. Один з учасників цієї ложі, Лукашевич*, намагався утворити “Малоросійське товариство” з метою відірвати Україну від Росії і злучити її з Польщею, але не знайшов прихильників своїх намірів. В той же час виникла в Києві ложа “Об’єднаних слов’ян”, до якої належали здебільша польські поміщики і російська інтелігенція; менші провінціальні ложі — в Житомирі, Крем’янці, Рафалівці на Волині — мали цілком польський характер і стояли в зв’язках з польськими повстанчими організаціями. Зрештою ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільними питаннями, і тільки пізніше почали проникати туди ліберальні ідеї.
Серед війська в Україні поширилася революційна російська організація “Союз благоденствія”, відома пізніше під назвою “Південне товариство”; вона мала свої філії в Кам’янці та Василькові на Київщині, в Тульчині на Поділлі, а пізніше до цієї організації приступило “Товариство об’єднаних слов’ян”, що мало свій центр у Новограді Волинськім. Ці організації ставили собі за мету повалити абсолютизм шляхом військового перевороту і створити респуб-
264
ліку; вони домагалися знесення кріпацтва, яке вважали “справою ганебною, противною людству, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Національним питанням вони не надавали значення; теоретик цього руху, Пестель*, у своїй “Руській правді” виступав як прихильник централізації, засуджував федералізм, а населення України вважав за “истиннмх россіян”. Так само “Товариство об’єднаних слов’ян”, хоч і говорило про федерацію слов’янських демократичних республік, проте не згадувало ні про українців, ні про білорусів. У грудні 1825 р. прихильники цих товариств викликали у Петербурзі повстання, зване повстанням декабристів, яке скінчилося невдачею. До повстання приєднався також чернігівський полк, що стояв у Василькові, але інші військові частини до руху не пристали, і повстанців розбили. Ця перша революційна організація в Україні мала російський характер і не виходила поза військо, так що не набула впливів на українське громадянство. Так само не здобуло собі прихильників в Україні польське повстання 1830—31 рр.; хоч намагалося революційними кличами потягнути за собою і українців; селянство вважало повстання справою поміщиків і не співчувало повстанцям.
Але гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селянської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних рухів. Одиниці, захоплені демократичними ідеями, входять у нарід і починають вести революційну пропаганду. Одним із перших інтелігентів-демократів був Семен Олійничук*, що походив із кріпацької родини на Поділлі, без відома пана вчився у Вінницькій гімназії і з підробленими документами став учителювати. Він відбував мандрівки по цілому Правобережжі, досліджував народний побут і в своїх мемуарах змалював жахливе життя кріпаків. Він також допомагав селянам в їх справах, складаючи для них різні прохання, і поширював між народом революційні погляди. Кінець-кінцем він був заарештований і за наказом Миколи І покараний шліссельбурзькою фортецею, де й закінчив життя (1852).
Кирило-Мефодіївське братство. Першою підпільною організацією з українським характером було Кирило-Мефодіївське братство. Заснував його в Києві коло 1845 р. гурт молодих учених і письменників під проводом Миколи Гулака* і Миколи Костомарова, а далі ввійшов до нього Шевченко. Це був квіт тогочасної інтелігенції, люди з широкою освітою і науковими інтересами, перейняті ідеями романтизму і демократії. Вони свідомо поставили собі завдання дати громадянству нову політичну програму. Українську справу вони підіймали спільно з долею інших слов’янських народів, бажаючи створити об’єднання всіх слов’ян, в якому кожний нарід творив би свою державу і мав змогу вільно розвивати свою культуру. Всіх мали зобов’язувати демократичні засади рівності, свободи, релігійної толеранції. Особливий натиск клали на визволення селянства з кріпацтва. Передумовою нового ладу було знищення абсолютизму, і братство вважало боротьбу з царатом за своє перше завдання. У слов’янському об’єднанні провідне місце мала займати Україна. Літературний маніфест братства, “Книги битія українського народу”, визначав Україні месіяністичне завдання в майбутньому
265
світі: “І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде неподлеглою Річчі Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла!”
Але Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли їх заарештували і заслали. Що ідеї братства все-таки глибоко ввійшли у світогляд тогочасної інтелігенції, це була заслуга поезій Шевченка.
Шевченко. Шевченко ввійшов до Братства пізно і зберіг у ньому свої окремі, самостійні погляди. Своїм талантом він переростав інших братчиків і від початку справляв на них сильне враження своїм полум’яним словом. Те, що інші намагалися вкласти у параграфи статутів, він кидав у яскравих, огненних образах своєї поезії. Він, син селянина-кріпака, внук гайдамаки, виніс із своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і не менш жагучі бажання нової волі. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, де співали думи про Хмельницького, де ще доживали віку очевидці Коліївщини, де від непам’ятних часів ішли криваві бої,— Шевченко інстинктивно зрозумів минуле, що дозволяло йому мати свій власний погляд на давні часи і події. Для нього природний був ентузіазм щодо Запоріжжя,— так само, як ненависть до польської шляхти і нехіть до царату і нових панів. В його душі завжди єдналися в нерозривну цілість прагнення політичної волі з соціальною боротьбою. Як ніхто інший, він знав злидні, нужду і упокорення селянина-кріпака і з усією міццю своєї палкої душі домагався знищення лиха. Як спадщину по давніх героїчних поколіннях, він зберіг зрозуміння щодо активних виступів, справжньої відкритої боротьби, коли інші його сучасники готові були обмежитися самою літературною пропагандою, то він своє “кайдани порвіте” розумів дослівно. Шевченко генієм своїм випереджав епоху; його слова справді належали не тільки сучасникам, але й “ненародженим”. Він вирішував не поточні питання, а вічні проблеми, сягав до самих основ національного буття. Тому його “Кобзар” був для всіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.
II. Розвиток Наддніпрянщини
“Основа”. Заарештування членів Кирило-Мефодіївського братства розбило молодий організаційний центр, що готувався взяти провід в українському житті. Протягом десятьох років, під гнітом миколаївського деспотизму, не вдалося створити нової української
266
організації. Щойно невдачі Кримської війни, смерть Миколи І і деякі пільги, що їх мусів дати Олександер II, створили кращі обставини для організаційних заходів. Наприкінці 1850-их років українське життя почало скупчуватись у Петербурзі. Тут, у столиці Російської держави, де режим був дещо м’якший, як на провінції, осіли звільнені після заслання кирило-мефодіївці: Шевченко, Костомарів. Куліш, Білозерський*, а при них зібрався гурт письменників і публіцистів. Коштом поміщиків-патріотів Тарновського* і Галагана* устатковано українську друкарню і розпочато видавництво. У світ вийшли твори найвизначніших письменників — Котляревського, Квітки, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка та інших, перше систематичне видання українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського почала виходити “Основа”, місячник, присвячений громадським і літературним справам. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського братства: він залишив широкі, неосяжні політичні плани та мрії, а всю увагу звернув на актуальні питання, що вимагали негайної розв’язки. На першому місці стояла оборона самостійності української національності і літератури.
Національна свідомість. Петербурзький гурт намагався цю справу поставити ясно і недвозначно, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов і з російського, і з польського боку. В “Основі” надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології. Костомарів дав студію про “дві руські народності”, де доводив окремішність української культури і світогляду; він вбачав в українців сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність, демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади. Павло Житецький* дав відповідь російському публіцистові, що виступав проти літератури українською мовою: “Для нас однаково смішний як шляхетський гонор поляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи і освіченості… Доля української мови і письменства залежить від самого народу, який в міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, привласнить з російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народній його геній, з правом впливати і собі на російську літературу”. Відношення до поляків Куліш схарактеризував так: “Польське я і українське я розійшлися протягом віків на таку далечінь, що поляк при всьому намаганні не може ввійти в природу українця, а українець при всіх принадах увійти в природу польську не хоче”. Обидві сторони можуть сходитися для розмов: “Але коли вони робляться представниками своїх народів і від абстрактних розмов переходять у справжнє життя, кожен з них мимоволі мусить піти у свій табір і рахуватися одним з одним зброєю, що не сяяти їй під тим самим прапором”.
Одночасно з Наддніпрянщиною свою частинку в українську культуру вкладає Галичина. “Працюючи кожна нарізно, обидві
267
частини українського народу створюють своє письменство, як головний чинник життя”. В листі до редакції “Колокола”*, органу російських соціалістів, Костомарів писав: “У майбутньому Слов’янському Союзі, в який ми віримо і якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де нарід говорить українською мовою, з збереженням єдності (з Росією), заснованої не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності і своєї власної користі… Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми земель, заселених нашим народом”.
Народництво. Свої національні стремління “шестидесятники” ще більше, як давні романтики, бажали оперти на нарід. Тільки їх ставлення до народних мас було інакше, як їх попередників; вони не трактували народу як якоїсь імлистої, містичної сили, а бачили перед собою реальне селянство з його потребами і вимогами. Вони не брали села як предмет літературних дослідів, не проходили байдуже коло народних страждань, а намагалися ввійти в нарід і піднести його з занепаду. Вони добре розуміли вагу соціального питання.
Це “народництво” захопило не тільки тих, що самі вийшли з народу, але навіть шляхту польського походження і культури. Володимир Антонович*, один із тих, що з шляхетського табору перейшов до українських “хлопоманів”*, вияснював своє рішення так: “Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем; змалку мав я всі звички паничів і довго поділяв усі станові та національні передсуди людей, в колі яких я виховався; але коли прийшов час самоспізнання, я спокійно зважив своє становище в краю, зважив усі його хиби, всі стремління суспільності, серед якої поставила мене доля,— і побачив, що її становище морально безвихідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претензій на край та на його народність,— я побачив, що полякишляхтичі, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи: або полюбити нарід, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, повернутись до народності, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любов’ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони зробили народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів і якому ці останні платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, гідності,— або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися самому перед собою від сумного докору в тому, що, мовляв, і я також колоніст, також плантатор, що я посередньо чи безпосередньо живлюся чужою працею, заступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату заліз я непроханий, з стремліннями, йому чужими, що і я належу до табору, який намагається загальмувати розвиток тубільців, і що без вини поділяю відповідальність за їх вчинки…”
Скасування кріпацтва. Шлях до піднесення селянства народники вбачали передусім у скасуванні кріпацтва. І з загальнолюдських, і з національних причин вони вважали неволю селян за найгірше
268
зло і виступали проти неї в усіх своїх закликах, промовах і писаннях. Українська публіцистика висловилась у цій справі навіть раніше і рішучіше, як російська. Під натиском громадської опінії російський уряд почав досліди над селянським питанням; кілька років ішла боротьба між оборонцями старого ладу і прихильниками реформи, і врешті в лютому 1861 р. появився маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. Але саме проведення реформи викликало багато невдоволення між селянством, бо і наділи землі були невеликі, і селяни мусіли платити великий викуп, а повних громадянських прав не дістали.
Зріст сільського господарства. Все-таки реформа 1861 р., хоч неповна і незадовільна, була історичною подією і принесла важливі господарські і соціальні наслідки. Селянство, що творило понад 80% населення, дістало волю і стало активним чинником життя. Почав зростати новий міщансько-капіталістичний клас. Зросло і приходило до самостійного значення робітництво. Змінилися і оживилися різні ділянки економічного життя.
Зміни позначилися передусім у колонізації. Населення України почало швидко зростати. Для прикладу можна вказати на Харківщину: в 1831 р. густота населення була тут 24,0, в 1861 р. дійшла до 35,0, а в 1891 р. осягнула 52,4 мешканців на квадратний кілометр. Ще сильніший зріст показувала південна, степова Україна, що на початку XIX ст. була ще майже незаселена, а під кінець сторіччя вже належала до найгустіше залюднених областей; наприклад, Херсонщина в 1797 р. мала всього 1,1 мешк. на 1 кв. км, а в 1897 р. посідала вже 49. Середня густота людності всієї України наприкінці XIX ст. була 52. На тогочасні економічні обставини цей ріст населення був настільки великий, що селянство почувало земельний голод і почало пересуватися далі на південь і на схід, на Кубанщину і на Волгу, так що суцільна територія України значно зросла. Коли ж 1881 р. були скасовані давні колонізаційні обмеження і дозволено вільне переселення, селянські маси посунули ще далі на схід, на Сибір і аж до Тихого океану. Важко було сказати, чи це було марне розтрачування народних сил, чи творення майбутніх українських колоній.
Великих змін зазнало сільське господарство. Тут діяли вже не самі великі землевласники, як у першій половині XIX ст., але поруч з ними до активної ролі прийшли селяни. Головну ініціативу виявило багате селянство, що легко справилося з викупом землі, а маючи власні засоби, почало поширювати терен господарства і дбати про його інтенсифікацію. Найбільшого значення набули багаті селяни в степовій Україні, де найлегше можна було виявити ініціативу;
в їх руках опинилася половина селянських земель, до того ж вони орендували і купували панські землі — і так доходили дедалі більшої сили. Виробився тип селянина-підприємця, ініціативного, загребущого, безоглядного, що ставав співтворцем нової ери капіталізму. Зате малоземельне селянство, що не мало достатніх наділів, з трудом змагалося проти нових відносин, попадало в злидні, позбувалося землі та йшло в найми до панських економій або на заробітки до заводів і копалень.
269
Розвиток промисловості. В другій половині XIX ст. високо піднеслося гірництво і промисловість України. Експлуатація вугілля Донеччини почалася пізно, але в кінці сторіччя Україна постачала вже 20 мільйонів тонн вугілля річно, що давало 70% усієї продукції Російської держави. Так само швидко розвинулася металургійна промисловість. В 1867 р. Україна витоплювала ледве 0,3% чавуну, Урал—65,4%; в 1897 р. Україна досягнула 40,7%, Урал зійшов на 35,8%. На початку XX ст. українська продукція дійшла до 2,5 мільйона тонн заліза. Металургійна промисловість доставляла чавун, сталь, різні машини та інші залізні вироби і не тільки цілком обслуговувала Україну, але й давала багато продукції на експорт. Розвинулося також корабельне будівництво. Текстильна промисловість, яка мала добрі початки, не змогла розвинутися через конкуренцію російських фабрик, що мали за собою протекцію уряду. Зате природним шляхом зростала сільськогосподарська промисловість, особливо цукроварство (200 заводів), виробництво спирту, олії, тютюнництво, деревна промисловість. Головні центри великої промисловості скупчувалися на Київщині, Катеринославщині, Херсонщині, Харківщині і Донеччині. На промисловий розвиток України великий вплив мав поступ комунікації, особливо поширення залізничних шляхів, що зв’язували головні осередки і з’єднували Україну з Чорним морем. Але і тут російський уряд проводив свою колонізаційну політику, закладаючи нові шляхи в інтересах московських земель; наприклад, Київ не мав прямого сполучення з Одесою. Українська промисловість розвивалася завдяки участі чужоземного капіталу — англійського, французького, бельгійського;
майже всі прибутки української продукції йшли за кордон. Але ці, мало зв’язані з Україною чужоземні капіталісти, з часом почали відчувати невигоди від російської політики, що намагалася спиняти промисловий розвиток України, і почали єднатися для оборони своїх крайових інтересів.
Розвиток промисловості відбувався коштом упослідження робітництва. Звичайна норма праці була 12—14 годин; не була забезпечена ані охорона від нещасних випадків, ані лікарська опіка;
плата була низька і залежна від калькуляцій фабриканта. Промислові кризи, що приходили в 1870-их і 1880-их роках, позбавляли не раз праці цілі тисячі робітників. В 1880-их роках почалися перші організовані робітничі страйки, яким допомагали революційні гуртки;
також і преса почала звертати увагу на робітничі відносини. Це привело до перших соціальних реформ, але щойно революція 1905 р. здобула для робітників краще становище.
Земства. Щоб приєднати до своєї політики дворянство і зростаюче міщанство, Олександер II завів у 1864 р. “земські установи” на виборних основах. Установчу владу мали земські зібрання, що складалися з депутатів, вибраних на з’їздах великих землевласників, міського населення і селян; виборча ординація забезпечувала більшість заможним елементам, передусім дворянству. Земські зібрання відбувалися раз на рік і не мали великого значення. Зате постійно функціонували земські управи, також виборні, але під проводом “предводителів дворянства”. В обсяг діяльності земств вхо-
270
дили місцеві справи: заходи щодо місцевої промисловості і торгівлі, щодо комунікації, освіти, народного здоров’я, суспільної опіки, тюрем тощо. Нагляд над працею земств мав губернатор і міністер внутрішніх справ, що могли кожну ухвалу припинити. Одночасно проведено реформу міських рад: вибори відбувалися в трьох куріях, на основі маєткового цензу, так що перевагу діставало заможне міщанство. До компетенції міських рад належали подібні справи, як до земств: устаткування міста, торгівля і промисловість, гігієна, освіта. Хоч ці реформи були доволі обмежені, все-таки самоврядування відіграло значну роль. Земства значно спричинилися до поліпшення гігієнічних умов, піднесли сільське господарство, дбали про устаткування доріг, заснували багато початкових і середніх шкіл. Але особливе значення мав самий факт, що громадянство було залучене до державної праці, знайомилося з різними актуальними проблемами і мало деякий вплив на їх розвиток. Земські діячі виявилися пізніше найбільш державно-творчим елементом.
Київська Громада. Серед цих змінених обставин народницька інтелігенція також знайшла змогу ширше розвинути свою працю для народу. На першу чергу прийшла народна освіта. Вже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення “недільних шкіл”. Вони були призначені для ремісничої молоді, міщанства і взагалі для неграмотних, а навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть у Київському Університеті. Учителями були здебільша студенти (м. ін., молодий Драгоманів)* та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, і тоді ж надруковано цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими “Буквар южноруський” Шевченка і “Граматку” Куліша. Дуже успішно йшло поширювання популярної літератури, так що в Україні розійшлося тоді більше народних видань, як у Росії. Серед викладачів недільних шкіл відбувалися жваві дискусії про методи і програму навчання; залежно від поглядів вони поділялися на “українців”, “слов’янофілів” та “космополітів”. Від недільних шкіл зацікавлення перейшло на ширше поле всього шкільництва.
Серед молодої інтелігенції, що брала участь у недільних школах у Києві, повстала організація, звана Громадою. Вона скупчувала в собі здебільша студентів, учителів, молодих учених; з відомих пізніше імен були в Громаді — Чубинськии*, Житецький, Антонович, Рильський*, Михальчук*, Познанський*, Орест Левицький. У зв’язках із Громадою стояло 200—300 людей. Громада спершу не мала точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми; діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам “Кобзаря”, деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з російського і польського боку. Громада почала розробляти свою ідеологію, ввійшла в близькі зв’язки з петербурзьким центром при редакції “Основи” і почала виступати як представник українського громадянства. Першим прилюдним виступом Громади була її заява з 1862 р., вміщена в журналі “Современная Льтопись”*,
271
змістом якої була оборона “українців молодого покоління” проти наклепів “малорозвиненого провінціального дворянства”. Володимир Антонович з двадцятьма товаришами заявляв, що молодь ніяк не відкидає релігії, родини, приватної власності, не веде між селянами пропаганди проти панів, не думає про відірвання України від Росії. “Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити… Єдине діло справжніх друзів народу в теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні і політичні балачки і дожидаючи терпеливо часу, коли нарід буде в стані говорити з нами про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні і непотрібні”.
Але, не вважаючи на ці політичні заяви, український рух зростав і добував щораз більшу силу. Це викликало підозріння царського уряду, а що одночасно почалася польська революційна пропаганда, то адміністрація звернулася проти української інтелігенції. В Києві та інших містах проведено арешти і значне число українських діячів покарано засланням. В 1863 р. міністер внутрішніх справ Валуєв дав наказ цензурі не дозволяти до друку шкільних підручників і видань популярно-наукових та релігійних, призначених для народу, тому що “ніякого окремого малоросійського язика не було, нема і бути не може”.
Наука. Цей погром змінив обставини праці української інтелігенції і зокрема Громади. Освітня праця, на яку народники звертали особливу увагу, стала тепер майже неможлива: шкільництво і народню освіту уряд застеріг собі як свою монополію. До того ж поліційний нагляд після польського повстання став особливо гострий, і громадянство не могло виявляти такої вільної ініціативи, як раніше. Громада мусіла перейти на конспіративне становище. На декілька років вона припинила виступи назверх*, а тим часом зайнялася внутрішньою реорганізацією. При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870-их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк*, Михальчук, Русів*, М. Ковалевський*, Подолинський*, Старицький, Нечуй-Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України — в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язків з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникала впливу на громадські справи. Вона вела
272
свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючися використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і там обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.
Між членами Громади був ряд знаменитих спеціалістів, що почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні досліди скупчувались у виданнях Археологічної Комісії, офіціальної установи при київськім генерал-губернаторі, де надрукував багато своїх праць Антонович. Але головним центром української науки став Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, відкритий у Києві в 1873 р., членами якого стали самі українські вчені і тут свобідно розгортали свої досліди. Тут опубліковано “Історичні пісні українського народу” Антоновича і Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва,— все фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських учених відбувся в Києві 1874 р. археологічний з’їзд, що дав перегляд здобутків українознавства і високо поставив авторитет української науки. Користаючися з деякого пом’якшення цензури, випущено тоді також ряд популярно-наукових видань. Одночасно Громада пильно дбала про розвиток нової культурної творчості: тоді до повного розквіту йшли Мирний, Нечуй-Левицький, Кониський*, Старицький, а Лисенко поклав основи під нову українську музику. Успіхи на культурному полі так скріпили становище Громади, що вона вирішила забирати голос в актуальних громадських справах; для цієї мети закупила собі газету “Кіевскій Телеграф”* і протягом року (1875) утримувала її як свій орган. У своїх публічних виступах члени Громади обстоювали федерацію народностей, широку самоуправу земську і громадську, проти клерикалізму в ім’я “прогресивних основ”.
Заборона українського письменства. Жива діяльність київського центру, з яким співдіяли і провінціальні Громади, викликала новий наступ царського уряду проти українського народу. Реакційні публіцисти називали український рух австрійською і польською інтригою, закидали йому замаскований соціалізм і сепаратизм, шукали його зв’язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом цих доносів у травні 1876 р. Олександер II підписав указ, яким заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно розв’язано київський відділ Географічного Товариства і припинено видання “Кіевского Телеграфа”.
Цей важливий удар не заломив діяльності наддніпрянської інтелігенції. Вже раніше, передбачаючи урядові репресії, Громада запроектувала деякі ділянки своєї роботи перенести за кордон.
273
Почалися живі зв’язки з Галичиною. В 1872 р. коштом киян відновлено львівську “Правду”, і її співробітниками стало багато наддніпрянців, як Кониський, Нечуй-Левицький, Старицький та ін. Коли ж прийшов указ із забороною українського письменства, Громада вирішила відкрити за кордоном своє власне видавництво, що мало обороняти українську справу перед трибуною Європи. З цією місією виїхав спершу до Австрії, опісля до Швайцарії Михайло Драгоманів і почав видавати в Женеві збірники під заголовком “Громада”.
Драгоманів. Драгоманів уже в Києві мав значний вплив на ідеологію Громади; він визначив основні тези київського центру у словах: “в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціальних питаннях — демократизм”. Виїхавши за кордон, він увійшов у тісний зв’язок з європейською наукою, познайомився з політичними теоріями і почав давню програму Громади в різних напрямках доповнювати і змінювати.
Драгоманів підкреслював особливо сильно, що всяка суспільна теорія повинна спиратися на наукові досліди, а не накидати життю “метафізику”. Це він закидав марксистам,— що вони “рідко коли досліджують, а просто а пріорі креслять фігури, часто зовсім фантастичні”. Він часто повторював: “неправда — не просвіта”. Українським ученим він робив закид, що вони тільки збирають матеріали, а не творять системи: “це ерудиція, не наука”. Він закликав, щоб українське письменство і наука пристали до європейських метод та напрямків і тісно зв’язалися з громадським рухом, не обминаючи політичних проблем. Як і інші члени Громади, Драгоманів був прихильником федерації України з Росією; він заявляв рішуче, що не бачить реальних сил, на які міг би спертися сепаратизм. Він передбачав скорий занепад “глупого і через те недовговічного абсолютизму” і реорганізацію Російської держави на основах автономії; особливого значення надавав він діяльності земств, що могли стати основою для дальшого розвитку самоврядування. Поки що Драгоманів закликав до більшої рухливості і сміливості в громадському житті, радив використовувати всі нагоди, щоб поширити організацію, здобувати вплив на народню масу і особливо на міста. Він проповідував ощадність національних сил: “ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна і її мужицтво тратило свої сили, мусять зректися не іти з України, мусять упертися на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”.
З таким незвичайним почуттям реалізму Драгоманів визначав політичну тактику в боротьбі за автономію. Але коли довелося говорити про дальший, остаточний розвиток громадських відносин, Драгоманів переходив на утопійну теорію, навіяну впливами Прудона*. Він уявляв собі, що автономні громади якимось способом з’єднаються в одну федерацію, знищать стару державу,— передусім знищать державне військо, замість нього заведуть громадську
274
міліцію — і розпочнеться новий період громадського життя, “безначальство”.
Розвиток культури. Коли Драгоманів проводив критику давнього народництва і проповідував соціалізм та політичну активність, наддніпрянська інтелігенція переживала внутрішню кризу. Вже перше існували в ній гуртки з різними політичними поглядами, а коли прийшли репресії уряду і треба було вирішити про нову тактику, єдність старого центру розбилася. Старше покоління втратило відвагу до боротьби; найстарший представник народництва, Костомарів, переконував земляків, що вони повинні вдовольнятися “літературою для хатнього вжитку”,— щоб український рух не уявлявся Росії грізним і вона могла з ним примиритися. Група Антоновича не йшла так далеко, але й вона намагалася надати українству аполітичного характеру і з великим обуренням зустрічала “політичні крайності” Драгоманова. Це не були принципіальні противники політичної акції, але вони вважали її несвоєчасною в тодішніх відносинах, бо вона забирала багато енергії, а не давала потрібних результатів. Доцільніше було, на її погляд, скупчувати всі сили на культурному полі і тут скріплювати українські традиції.
Поле культурної праці помалу поширювалось. Наука організувалася в університетах та в наукових товариствах, що мали російськоукраїнський характер, оживляли її археологічні з’їзди, що давали перегляд наукових досягнень. Українознавство набуло собі цілий ряд визначних представників: в археології перше місце займав Антонович, в антропології — Вовк, в етнології — Драгоманів, у мовознавстві — Потебня, Житецький, Кримський*, у літературознавстві — Петров* і Дашкевич*, в статистиці — Русів. Великого розвитку дійшла історіографія; Костомарів у своїх барвистих монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю; Куліш намагався дати критичний огляд минулого України;
Антонович, вірний своїм демократичним засадам, досліджував соціальну і економічну історію, скептично ставлячися до державницьких спроб давніх поколінь. Важливу ролю в організації наукового життя відіграла заснована Громадою “Кіевская Старина”*, що стала живим органом українознавства. На літературному полі з’явився ряд нових талантів, як Грінченко, Самійленко, Кримський, Леся Українка, Коцюбинський. Коли російська адміністрація зняла заборону сценічних вистав, почався небувалий розквіт театру, в якому блиснули імена Кропивницького, Садовського, Карпенка-Карого, Заньковецької; театр був єдиною національною установою, що діяла на маси, що вчила їх української мови, нагадувала про історичні традиції, будила пошану до української культури — і тим протидіяла русифікації, яка йшла через школи, урядові установи, військо і навіть церкву. Для піднесення національних настроїв тогочасні діячі використовували всякі нагоди: концерти, вечірки, ювілеї письменників, Шевченкові панахиди. Немале значення мали також товариські зібрання, що відбувалися в домах Антоновича, Кониського, Лисенка, Старицьких, Косачів; там, подібно до літературних салонів, сходилися і старші громадяни, і молодь, щоб обговорювати
275
актуальні громадські та культурні справи. Як організатор особливо визначився Олександер Кониський, людина надзвичайно жива і енергійна, цілком віддана національній праці; він мав зв’язки по всій Україні, умів єднати людей до роботи і надихувати їх ентузіазмом, а всім імпонував патріотизмом і безкомпромісністю.
Зріст культури привів за собою також пожвавлення політичного руху. Молодь, яка зросла вже в атмосфері ширших поглядів, засуджувала політичну бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Проявлялися два головні напрямки — соціалістично-революційний і національний. Вже в 1870-их роках деякі одиниці, зневірені щодо можливостей легальної праці, перейшли в підпілля, до російських революційних організацій, що виголошували гасла докорінного соціального і політичного перевороту. Особливе значення мала тоді організація “Народної Волі”*, що шляхом індивідуального терору намагалася знищити абсолютизм;
вона діяла також на терені України і своїми виступами спричиняла ще гостріші переслідування з боку уряду. Представники Громади, під проводом Антоновича, пробували вести переговори з народовольцями, щоб вони не втягали України в свою акцію, але не досягли нічого. Так само безуспішні були переговори з Драгомановим, щоб він відступив від своїх крайніх тез; кінець-кінцем Громада відібрала у нього свої повноваження. Але Драгоманів мав в Україні своїх прихильників, а його погляди особливо поширював Микола Ковалевський, людина цілком віддана справі боротьби з царатом, прямолінійна і непоступлива аж до сектантства. Творилися вже і невеликі соціалістичні гуртки, що пробували вести серед робітництва пропаганду.
“Свідомі українці”. Одночасно серед народників почали виступати нові групи, що поглиблювали давню ідеологію і почали підготовляти новочасний націоналізм. Вони бажали український рух з літературно-культурного перетворити на політичний. Значний вплив мала Галичина, де в конституційних відносинах життя прибирало повніших національних форм. Деякі надії подавала також міжнародна ситуація. Загострювалися відносини між Німеччиною і Росією, а в 1888 р. з’явилися статті німецького публіциста Едуарда Гартмана* про утворення самостійного Київського королівства, були здогади, що ці статті інспірував Бісмарк*. Заметушилися також польські політики і почали спроби поєднати українців та поляків у Галичині, щоб спільні сили повернути проти царату.
Гуртки “свідомих українців”, як вони себе звали, спершу були невеликі і без значнішого впливу. Наприклад, 1892 року на Шевченковій могилі зав’язалося “Братство Тарасівців” — з молоді, що метою своїх прагнень ставила самостійну Україну; між першими членами були Іван Липа*, Самійленко, брати Міхновські*, Черняхівський*, Грінченко, Вороний*. Ця група у львівській “Правді” проголосила своє “віросповідання”: що вони зобов’язуються “бути у всьому консеквентними українцями”, будуть дбати, щоб українська мова запанувала скрізь — у родині, в громадських зносинах, навіть у зв’язках з іншими народами; що будуть виховувати дітей по-українськи, підіймуть справу української школи, всюди будуть
276
обороняти права українського народу. Цю програму особливо послідовно проводив Борис Грінченко, що навіть уклав рукописний буквар для своєї дитини, щоб вона не потребувала вчитися з російської книжки; в живій публіцистичній пропаганді, листуванні, лекціях і розмовах він підтримував серед своїх однодумців ці непримиренні настрої, особливу увагу звертаючи на молоде покоління. Наприкінці 1890-их років почався живий рух серед молоді: не тільки в університетах, але і в гімназіях, семінаріях та інших школах творилися “громади”, що організували свої бібліотеки, вели самоосвіту, відбували свої наради і з’їзди.
Загальна Українська Організація. В 1897 р. з ініціативи Антоновича і Кониського засновано Загальну Українську Організацію, що поставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одному об’єднанні. До організації приєдналися всі Громади, що існували в 20 різних містах (Ананіїв*, Вінниця, Єлисаветград*, Житомир, Кам’янець, Катеринослав*, Катеринодар*, Київ, Лубни, Одеса, Полтава, Радивилів*, Ромни, Севастополь, Сміла, Умань, Херсон, Чернігів, а також Москва і Петербург); приєдналися до неї також студентські гуртки і окремі діячі, що жили в різних околицях. Так виникла широка національна мережа, що охопила всю територію України. Активних діячів, що вели провід, раховано тоді всього на 150. Загальна Організація заклала літературне видавництво “Вік”*, зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала маніфестаційні Шевченкові свята та ювілеї письменників, підтримувала культурну ініціативу місцевих груп, дбала про забезпечення діячів, яких переслідувала російська адміністрація, і т. д.
Але це безпартійне об’єднання не спинило творення нових організацій, особливо серед молоді, що бажала активніших виступів. В 1897 р. з’явився соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка. В 1899 р. засновано в Харкові Революційну Українську Партію* під проводом Дмитра Антоновича; вона виставила гасло самостійної України і масово поширювала нелегальну літературу, яку друковано в Галичині і Буковині. По недовгому часі виступила ще одна самостійницька група — Народня Українська Партія* під проводом Міхновського. Серед цих обставин Загальна Організація, що гуртувала в собі більш помірковані елементи, також набрала політичного характеру і 1904 р. прийняла назву Української Демократичної Партії* (пізніша Демократично-Радикальна Партія).
Всі ці організації працювали в підпіллі і не могли мати надто широкого впливу, але їх заслугою було те, що вони ширили свідомість у масах і надавали українській справі політичного характеру. Національні виступи і маніфестації, як, наприклад, відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, знаходили широкий відгомін у громадянстві; в культурних справах забирали слово навіть земства і міські ради, домагаючися навчання українською мовою; петиції про потребу скасувати обмеження українського слова здобували велике число підписів.
Революція 1905 р. В 1905 р., після невдалої війни з Японією, в Російській імперії вибухла революція, яка охопила також Украї-
277
ну. Тоді на поверхню життя виступили ті сили, що до того часу ховались у підпіллі. Це був перший перегляд того, чим тоді розпоряджалося українське громадянство. Передусім виявилися соціальні суперечності: невдоволення мас вибухло в робітничих страйках і виступах селян проти великих землевласників Цей рух підсичували різні революційні партії, українські і російські. Всі вони намагалися пристосуватися до почувань маси і виголошували демагогічно-соціалістичні гасла. Загально проявлялася ненависть до політики царату і бажання грунтовної зміни відносин. Але кожна партія вела свою окрему політику, не було ніякої спроби з’єднати всі сили в одній політичній програмі і організації. Виявилося також, якими великими засобами користуються значні землевласники, фабриканти і чиновництво: вони, незважаючи на хвилинні невдачі, не здавали своїх позицій і за допомогою уряду намагалися революцію придушити.
Українські національні прагнення виступили з більшою силою, ніж це можна було передбачати. Малі і незначні досі гуртки скоро поширювали свої впливи і здійснювали національні постулати. Самі собою впали обмеження українського слова, з’явилася українська політична преса та різнорідні видавництва. Відкрилися клуби, товариства, “Просвіти”*. Коли в жовтні 1905 р. цар Микола II проголосив маніфест про конституцію, українське життя вже мало свої організації.
Дума. У виборах до першого російського парламенту, Державної Думи, взяла участь тільки Демократично-Радикальна Партія, бо революційні партії Думу бойкотували; в одних округах самостійно, в інших на основі компромісів з російськими групами вона провела гурт визначних діячів (Шраг*, Шемет*, Чижевський*, Біляшівський*). В Думі під їх проводом зорганізовано українську думську громаду, що нараховувала 44 члени. В організації перших політичних виступів українства велику роль відіграв Михайло Грушевський*, тоді професор Львівського університету. Він намагався вивести українське громадянство з дрібного гуртківства та провінціалізму і вказати йому широкі політичні завдання. У численних статтях по різних часописах він освітлював актуальні питання, а приїхавши до Петербургу, допоміг організувати парламентарну групу, освідомлював депутатів про їх завдання, співпрацював при складанні законопроектів, допоміг заснувати орган для інформації російського громадянства — “Украинскій Въстникъ”*. Перша Дума протривала недовго, але і в другій Думі існувала українська громада з 47 депутатів, що видавала свій орган — “Рідну Справу”*. Навіть і третій Думі, в якій більшість мали дідичі, знайшлася невелика українська група. Головним гаслом українських представників у першій і другій Думі була автономія України; виготовлено також законопроекти про місцеве самоуправління, про права української мови в школі, суді тощо, про земельну справу, охорону праці. Поява української організації в Думі мала велике політичне значення: перед широким світом це був доказ, що український нарід справді існує в Російській державі і домагається для себе своїх прав.
Російський уряд остаточно переміг революцію і конституційні свободи звів до найвужчих меж. Але українське громадянство з рево-
278
люційної боротьби вийшло все-таки скріплене, з краще поставленим політичним світоглядом і ширшою організацією. Найбільше скористалося з революції селянство, з якого знято різні обмеження, а Селянський Банк почав парцелювати* між селян дідичівські землі; багато дідичів, наляканих селянськими розрухами, або продавало свої маєтки, або віддавало їх селянам в оренду.
З політичних реформ найважливіше для українців було скасування заборони українського слова. Вільніше почало розвиватися письменство, а передусім з’явилася українська преса — багато менших видань і перша щоденна газета — “Громадська Думка” (пізніше “Рада)*. Конфіскаціями, грошовими карами і нагінкою на передплатників російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва, але, не вважаючи на всі перепони, преса існувала і поширювала національну свідомість. Меценати, як Чикаленко* і Симиренко*, підтримували видавництва, а читачі тим більше дорожили забороненими газетами. Конституція дала також змогу зорганізувати товариства. Особливо популярні стали товариства “Просвіта”, названі так на знак єднання з Галичиною; головні її центри були по містах — в Києві, Чернігові, Кам’янці, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Мелітополі, Катеринодарі, Новочеркаську, Грубешові на Холмщині, Сідльці на Підляшші. їх філії-читальні існували по селах, найбільше в Катеринославщині, на Поділлі і Кубанщині. “Просвіти” були також у Баку, Владивостоці та інших містах. Місце давніх Громад зайняли клуби, в яких гуртувалася міська інтелігенція. Але російський уряд від самого початку переслідував ці огнища національної свідомости, закривав діяльніші “Просвіти” та клуби і врешті зліквідував майже всі. На початку революції в деяких школах почато навчання українською мовою, але адміністрація скоро припинила українізацію. В Харківському і Одеському університетах виклади з українознавства ведено українською мовою.
Поширилися також народні університети. Український рух проявлявся також в економічному житті, у формі кооперації, яку пропагував “артільний батько” Микола Левитський* та Василь Доманицький*; зорганізовано понад 2.000 сільськогосподарських кооперативів і товариств.
Боротьба з реакцією. Природний зріст українства зустрічав перешкоди не тільки від російського уряду, але також від російського громадянства. Цілком негативно і вороже ставилися до українського руху так звані націоналістичні або праві партії, що взагалі не визнавали українського народу і огидне їм “мазепинство” нищили всякими засобами включно до фабрикації доносів і нападів “чорної сотні”*. Але розвиток українства поборювали також російські ліберали, які в теорії заступалися за “інородців”, але в практиці вважали український національний рух небезпечним для цілості Російської держави. Російський імперіалізм намагався остаточно знищити Україну.
Серед цього ворожого наступу українське політичне життя не могло проявитися назверх сильніше; тільки деколи в Думі виникала дискусія про українські справи, наприклад, з нагоди заборони Шевчен-
279
кового свята в Києві, яка викликала велике обурення і спричинила навіть демонстрації молоді. Численні партії, що діяли в період революції, занепали або пішли в підпілля. Не існувало також колишнє об’єднання Громад, що свого часу керувало українським життям. Цей занепад українського політичного життя використовували російські ліберальні і демократичні партії, що поширювали свою діяльність на територію України. Особливий успіх мали кадети (конституційні демократи), що залучили до себе ряд українських діячів, особливо з земців. Відчувалася недостача українського національного проводу. Щойно в 1908 р. діячі давньої Демократично-Радикальної Партії дали ініціативу до організації Товариства Українських Поступовців (ТУП)*, приєднавши до нього деяких членів інших груп. Супроти щораз більшого гніту з боку російського уряду українські партії і групи прихилялися до погляду, що треба залишити дрібні суперечки і з’єднатися для спільної оборони. ТУП поставило собі за головну мету обороняти дотеперішні надбання українства і вести боротьбу за нові права. Як мінімальну програму поставлено українізацію початкової школи, введення до середніх шкіл української мови, літератури та історії, допущення української мови в усіх громадських установах, суді і церкві. В політичних виступах ТУП користувався деколи допомогою російських поступових кіл, але головну надію покладав на організацію українських сил, даючи провід у культурному, економічному і політичному житті. Це була центральна організація Наддніпрянщини аж до часу світової війни.
III. Західна Україна
Реформи освіченого абсолютизму. Галичина перейшла під владу Габсбургів як країна економічно і культурно відстала. Все господарське життя було в руках шляхти, дідичів, що використовували працю панщизняного селянства. Хліборобство стояло на низькому рівні, мало характер екстенсивний, не прищепилися ще ніякі поступові засоби. Великої промисловості не було, ремісництво ледве животіло. Режим освіченого абсолютизму Йосифа II*, що ставив собі за мету піднести господарське життя, намагався також і Галичину піднести до більшого розвитку. Він пропагував нові способи ведення хліборобства, розводив нові господарські рослини (конюшину, ріпак, плантації тютюну і цикорію), насаджував німецькі колонії, що мали давати зразки поступового господарства. Він провів соціальні реформи, щоб оздоровити суспільні низи,— скасував особисте підданство селян і дозволив селянам іти до шкіл і ремесел, дав новий устрій містам, регулював торгівлю. Багато зроблено для піднесення гігієни: засновано нові шпиталі, збільшено число лікарів, впорядковано цвинтарі. Нова система освіти, з німецькими середніми школами і університетом у Львові (1784), мала підняти культурний рівень громадянства. Але ці реформи зустріли багато труднощів, і їх наслідки проявилися щойно в пізніший час.
280
В суспільному житті — так само, як у господарському — провід належав до шляхти. Франц І* утворив шляхетську репрезентаційну установу, так званий Становий сейм*, що мав право складати цісареві петиції. Збереглися ще рештки української шляхти, але внаслідок національної несвідомості вони не відіграли ніякої ролі. Міщанство зростало повільно і не проявляло ще своїх аспірацій.
Духовенство. В житті українського громадянства провідне місце займало духовенство. Центрами церковного життя була митрополія у Львові (відновлена в 1808 р.) і перемиське єпископство. Освіту духовенства підняли нові семінарії у Відні та Львові і “Руська колегія” (Коллегіум рутенум) та богословський факультет у Львівському університеті. Духовенство творило сконсолідовану верству з давніми традиціями: багато священичих родин перебували на тих самих місцях упродовж сторіч і були глибоко зв’язані з життям своїх околиць; нові люди з шляхти, міщанства і селян тісно зживалися з старим середовищем. Місцеві і провінціальні з’їзди та візитації єпископів з’єднували духовну верству в одну здисципліновану цілість. Характеристичною рисою тогочасного духовенства був консерватизм, прив’язання до церковних традицій, церковнослов’янської мови, старого письменства. Церковна ієрархія неприхильно ставилася до нових культурних течій, а маючи в своїх руках цензуру, не допускала до розвитку літератури народною мовою. Духовенство визначалося також своєрідним аристократизмом, що проявлявся як шукання зв’язків зі шляхтою та урядовцями і у згірдливо-протекційному ставленні до селян. Цей аристократизм проявлявся і в тому, що духовенство охоче вживало польської мови і в домашньому житті, і в публічних виступах: навіть єпископи випускали свої послання польською мовою, а по церквах, особливо в містах, виголошувано польські проповіді. Але при цій зверхній полонізації тогочасна інтелігенція не почувала себе поляками і виразно відмежовувалася від польських політичних планів. Це видно було на церковному полі, де духовенство гостро виступало проти польських спроб перетягати греко-католиків на латинство; так само поборювала ієрархія польські впливи у шкільництві і в різних меморіалах до уряду висловлювалася про потребу української чи то церковнослов’янської мови в народних школах. В 1816 р. в Перемишлі заходами єпископа Михайла Левицького* і крилошанина Могильницького* засновано Товариство Священиків, що поставило собі за мету видавати шкільні підручники і популярну літературу “мовою звичайною, якої вживають по селах, та найприступнішим стилем”.
Нова інтелігенція. У третьому-четвертому десятиріччі XIX ст. серед галицького громадянства почала виступати нова група, що бажала внести зміни в культурне життя. Діяли тут економічні відносини — деяке піднесення міст, зріст промисловості та торгівлі, а ще більше розвиток освіти, який принесли німецькі школи. Нове покоління мало вже зв’язки з Заходом і почало сприймати ідеї романтизму та ліберально-демократичні доктрини. Ці впливи приходили спершу через літературу,— як німецьку, так і слов’янських народів, які тільки що пробудилися до національного життя. Але
281
виникали також революційні гуртки, що приносили ідеї рівності і волі. Особливо діяльні були польські революційні організації, що прагнули до створення польської держави і свої наміри прикривали новими гаслами. Українську молодь, що відчувала відсталість старого консерватизму, приваблювали революційні кличі, і немало несвідомих юнаків перейшло до польського табору. Польські організації мали своїх членів навіть у львівській греко-католицькій семінарії, і, що більше, деякі священики не вагалися підробляти метрики для польських повстанців.
Але нові течії, що за основу брали нарід, кінець-кінцем приводили до зрозуміння і цінування свого народу. Зачумлення чужими доктринами миналося, і молодь верталася до свого громадянства. Польські повстанчі діячі в своєму національному егоїзмі і ароганції* не раз зневажали українські традиції, наприклад, церковнослов’янську мову звали мовою азіятів-монголів,— тим викликали обурення і розворушували слабо жевріючу національну свідомість. Це відродження національних почувань приходило різними шляхами: наприклад, один з молодих романтиків, Кмицикевич*, у листі до товариша оповідає, що такий переворот настав у ньому під впливом дискусій та одного сну: “Снилося мені, що я визволив русинів і дав їм незалежність,— через те попав я в таку манію, що про ніщо більше не думаю… Я маю великі плани: поляки нехай думають собі про себе, я думаю про своїх…”
Як на Наддніпрянщині, так і в Галичині молодь кинулася пізнавати нарід — на мандрівках по всій країні. Яків Головацький у своїх споминах оповідає: “Ми багато говорили, дискутували, спорили, пройшли всякі теорії і гіпотези,— нарешті прийшли до переконання, що про нарід ми знаємо тільки зі слуху, що треба нам іти між нарід, розсліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, що їх нарід ховає у пам’яті тисячами, записувати його приказки і поговірки, його повісті і перекази,— словом, нам, філософам, треба іти в нарід і учитися в нього мудрості”. І справді, під час своїх мандрівок Головацький не жалкував ніяких зусиль, щоб пізнати нарід якнайкраще. “Мандрував я не гостинцями, а сільськими дорогами, де нарід живе осібняком, більше привітний і заховав свою непідроблену народність. Я намагався все ночувати у селян, видавав себе за селянського сина, що вчиться на священика, і ніби задля недостачі засобів іду до своїх свояків на Покуття. Я все хрестився по-руськи і говорив молитви голосно, так, що мене всюди уважали за “свого чоловіка”, благословили і бажали успіху. Нарід приймав мене дуже прихильно і мені давали все, що було найкращого дома, діставали від сусідів молока, пшона, яєць, стелили у найвигіднішому місці на покутті, стократно перепрошували, що не можуть мені у всьому догодити. Я приймав все, дякував за все, запевняв, що я не “панського” роду, знаю також біду і недостаток. А тим часом мені не раз не до смаку був чорний ячмінний хліб з вістяками, прикурене молоко або що-небудь у тому роді; я почував, як твердо спати непривичному на соломі, прикритій грубою веретою, маючи замість подушки в головах складений сердак; як неприємно лежати під вонючим мужицьким кожухом. Я не раз довго не міг заснути в душній
282
хаті, на твердому ложі і замість кожуха брав свою нагортку, а під голову клав чоботи і почував, що на довгих халявах м’якше спати, чим на селянській свитці. Я пізнав незавидне життя хліборобів, що дотепер уявлялося мені у рожевому світлі, безжурною ідилією. Не дивлячися на те, я користувався довгими вечорами, розправляв про народні передання, казки, виманював пісні, сам співав деякі з них і розпитував, чи вони знають цю або другу пісню. При темному блиманні олійного каганця або при лучинах, що гасли постійно, які світив який-небудь Івась, я жадібно списував пісні, замічені у розмові пословиці, приказки або незвичайні вискази і фрази”.
“Руська Трійця”. Історичного значення набув гурток, званий “Руською Трійцею”, в центрі якого стояли Шашкевич, Головацький і Вагилевич, вихованці львівської духовної семінарії. Відзначала їх національна свідомість, здобута студіями народного життя та історії і зміцніла в дискусіях, щира прихильність до народної маси і наївне слов’янофільство. Гарячим патріотизмом перейняті “Русланові псалми” Шашкевича: “Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш,а не возьмеш милости і віри не возьмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце і віра руська”. Активність гуртка була невелика,— зовнішнім проявом його зацікавлень було складення збірничка літературних робіт, що вийшов у світ під назвою “Русалки Дністрової” (1837); але цензура не допустила його до рук читачів. Серед важких відносин пізнішого часу сили піонерів національного відродження заломилися: вірний своїм переконанням залишився тільки найшляхетніший із “трійці”, Шашкевич, але він умер молодим, в нестатках сільського священика; його товариші зневірилися — Вагилевич перейшов до польського табору, Головацький — до російського.
Політична і культурна організація. Але розбуджена національна свідомість уже не занепала. Внутрішні зміни, які переживало галицьке громадянство, пішли скорішим ходом під час революції 1848 р. Молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне. Революційні гасла виявили таку силу, що навіть консервативні кола почали перебудовувати свої погляди відповідно до тенденції часу. Ідея національної самостійності прибрала реальної форми — стремління до крайової автономії. Галицька інтелігенція поставилася рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до польської держави і створила свою політичну організацію, Головну Руську Раду у Львові. Вона складалася з ЗО членів, з кіл духовенства і міської інтелігенції; провід вів спершу єпископ Яхимович*, опісля енергійний крилошанин Куземський*. Рада поділялася на відділи для спеціальних справ, як шкільництво, селянські справи, фінанси тощо. Головній Раді були підпорядковані так звані поменші Ради (разом 45), що своєю діяльністю обіймали церковні деканати — характеристично, що стара церковна мережа стала основою для нової політичної організації. Кожна провінціальна рада мала в Головній Раді свого референта, що давав їй інформації, вів листування, одержував звідомлення,— взагалі зв’язок центру з провінцією влаштовано було добре, використавши церковну організацію. Місцеві ради скликали свої зібрання, в яких брало участь не раз по
283
кількасот людей, так що рух набирав масового характеру. Провід “поменших” рад за інструкціями з центру повинен був мати представників усіх станів в такому відношенні: 3 селян, 3 міщан, 3 шляхти, 3 дяків, 18 інтелігентів (в тому числі 10 священиків).
У своєму маніфесті Головна Рада вияснила національне становище так: “Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, з чого півтретя* мільйона замешкує Галицьку землю. Цей нарід колись був самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів,— одним словом був у доброму побуті, заможний і сильний. Через неприязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, втратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу. Такі нещастя склонили з часом багато можних панів відступити від руського обряду батьків своїх, а з ним виректися руської мови і залишити свій нарід, хоч ця зміна обряду не могла перемінити народності, і кров руська в жилах їх плинути не перестала. Нарід, залишений цим способом і чимраз більше ослаблений, став залежний від чужої волі, і все понижений, почав у всьому упадати і до такої прийшов недолі, що соромом було русином називатися… Але як все на світі з часом минає, як по зимі прикрій весна наступає, так, браття, і цей сумний стан змінився через конституцію. Це велике право, це велике добродійство,— це сонце, що як усім, так і русинам засвітило і до нового життя нас пробудило… Пробудився вже і наш руський лев і красну нам ворожить майбутність. Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте, але не до звади і незгоди, але двигнімося разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи!”
Як найперший політичний постулат. Головна Рада поставила поділ Галичини на дві окремі частини, українську і польську; петиції в цій справі мали 200 тисяч підписів. З українською Галичиною мало з’єднатися також Закарпаття. Свої політичні плани Головна Рада проводила в завзятих змаганнях з польською Радою Народовою, що намагалася перетворити Галичину на польську провінцію і здобула собі значні впливи серед міського населення, зорганізованого в національну гвардію. Щоб розбити український табір, поляки висунули від себе конкуренційний “Руський собор”, до якого ввійшло кілька польських панів, що проголосили себе “русинами”, і деякі збаламучені українські інтелігенти. Але в боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла переможцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і селянські маси, так що Собор не здобув ніякого впливу.
Борючись з небезпекою польської державності, Головна Рада шукала допомоги в союзі з династією Габсбургів. Українці йшли таким самим шляхом, як хорвати, що проти мадярських державних планів знайшли підпору в габсбурзькій монархії. Цісарський уряд виступив проти польської революції і тим допоміг українцям у їх змаганнях, але не здійснив найважливішого бажання Головної Ради — поділу Галичини, і щодо інших справ не виявив ясної позиції. Своїми власними зусиллями Головна Рада зорганізувала в деяких
284
містах українську національну гвардію, виставила батальйон гірських стрільців, допомогла зорганізувати на Підкарпатті селянську самооборону проти нападів угорських революціонерів, взагалі творила військову силу,— але в цьому не мала сильнішої підтримки австрійського уряду. Галичани шукали також зв’язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у слов’янському з’їзді в Празі;
але і тут зайшли в конфлікт з поляками і не досягнули нічого позитивного.
У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з Галичини; було між ними 27 селян, 8 священиків і 3 світських людей — склад репрезентації був характеристичний для тогочасного соціального обличчя Галичини. Найважливішою справою нарад парламенту було скасування панщини, яке і проведено цісарським декретом. Українські депутати виступали проти відшкодування панам за панщину. Особливе враження зробила промова селянина Івана Капущака*, що яскравими словами змалював страждання селян, яких пани примушували до надмірних робіт, під батогами і в найгірших обставинах.
Рік 1848 посунув також уперед культурне життя Галичини. Відбувся з’їзд інтелігенції (“Собор руських учених”)*, на якому Яків Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови; обговорено різні літературні і наукові справи, зокрема питання народної мови в школі. В той же час засновано у Львівському університеті катедру української мови та літератури і підготовлено організацію літературно-наукового товариства “ГалицькоРуська Матиця”*. Врешті “весна народів” дала також початок українській пресі в Галичині (“Зоря Галицька”)*.
Національна революція виявила великі потенціальні сили в галицького громадянства, але не була тривка. Ідейна інтелігенція, що несла на своїх плечах весь рух, була нечисленна і не могла опанувати всіх ділянок життя. До того ж значна частина її до революції пристала тільки під впливом хвилинного захоплення, не перетравивши нових ідей, а коли довелося битися з труднощами, скоро зневірилася. Врешті революція в Австрії занепала, до слова прийшла знову бюрократія і заморозила паростки нового життя.
Щойно після десятирічного антракту в державі Габсбургів розпочався знову період конституційних реформ (1860) і відкрилися можливості вільнішого національного розвитку.
Гніт польського панства. Провід в економічному житті Галичини затримала довгий час польська аристократія. Знесення панщини не пошкодило цьому могутньому класові: він скоро опанував нові відносини і серед них дійшов сили і впливів. Занепадали менші пани, але зростали великі латифундії. В 1820 р. в Галичині раховано 8.500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги;
в 1859 р. число їх поменшало до 4.500, але наділ зріс до 1.185 моргів;
врешті в 1880 р. було вже тільки 2.086 великих землевласників, але пересічна маєтність була 2.400 моргів. Одночасно із зростом магнатів ішов занепад селянства. В 1820 р. пересічна селянська власність була 15 моргів, в 1859 р. —91/2 моргів, в 1880 р. —51/2 моргів, в 1900 р. — 41/2 морги. Роздріблення селянської власності
285
пішло так далеко, що під кінець XIX ст. половина селян не могла вже вижити з свого наділу. Цей сільський пролетаріат був примушений іти на зарібки до панів, за будь-яку плату, що її визначав великий землевласник. Так селянство попадало у щораз більшу залежність від земельної аристократії. Так само і міста були під гнітом цього безоглядного класу, що все економічне життя намагався зробити залежним від себе.
Полонізація. Польська шляхта здобула також вирішальний вплив у державному житті. Вибори до віденського парламенту і галицького сойму відбувалися на основі куріяльної системи, в якій перевагу мали великі землевласники. Українці, що були селянським народом, мали в галицькому соймі 33% депутатів; опісля, коли виборчу ординацію змінили, не могли досягнути більше як 10%; а в парламенті українське представництво було ще менше. У своїх парламентарних виступах галицькі посли трималися давньої політики союзу з урядом, домагаючися за те поділу Галичини на українську і польську. Але ситуація грунтовно змінилася, коли в 1867 р. польська аристократія ввійшла в порозуміння з династією Габсбургів, зобов’язалася підпирати австрійську державну політику, а за те здобула для себе необмежену владу в Галичині — право безконтрольно розпоряджатися всіма силами країни. Польська шляхта поставила собі завдання створити в Галичині базу для майбутньої польської держави і до цих стремлінь притягла все польське громадянство, звертаючи його проти українського народу. Хоч у Галичині формально були обов’язкові австрійські конституційні закони, проте їх принатурено так, щоб полякам запевнити надзвичайні привілеї, а можливості національного розвитку українців звести нанівець. Всі публічні установи — адміністрація, самоврядування, суд — були обсаджені поляками і в усьому протегували поляків. Середні і фахові школи у великій більшості були польські, університет сполонізовано так, що ураїнці тільки з трудом добилися кількох катедр. Початкові школи, що перше підлягали духовній владі, перейшли під керівництво крайової шкільної ради, яка також проводила в них польські тенденції. Міста, внаслідок насаджування польської інтелігенції, набрали польського характеру, а державні і краєві допомоги підпирали також розвиток польської культури і науки.
Консерватори. Проти цього економічного і політичного наступу Польщі українському народові доводилося вести оборонну акцію і в боротьбі здобувати нові позиції. В цих змаганнях вихідною базою були громадянські права, які Давала австрійська конституція — спираючися на них, треба було відвойовувати те, що юридично належалося. Провід в українському громадянстві, як і в попередніх десятиріччях, мала інтелігенція, що в більшості складалася з духовенства. Ця горішня верства скоро позбулася революційних ідей 1848 р. і повернулася до давнього відсталого консерватизму. Духовна ієрархія брала національну справу однобічно, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти польського наступу. Тому що церква за давнішних часів підпала латинізаційним впливам, духовенство зайнялося “очищенням” обряду, причому не раз за зразок брало собі православну, змосковщену церкву,
286
думаючи, що вертається до давніх релігійних традицій. В літературній мові ця консервативна інтелігенція повернулася знову до церковно-слов’янського макаронізму, берегла як святощі старий правопис і знову піддавалася під російський вплив. В руках старого покоління залишилися три багаті національні установи — стара Ставропігія*, заснований в 1850-их роках Народний Дім* і Галицько-Руська Матиця*, але цей відсталий табір не зумів використати їх для культурної організації, і вони залишилися мертвим капіталом. “Тверді русини”, як їх пізніше називали, не зуміли також знайти підходу до селянства, не дали народній масі ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі з залишками панщини. Єдиною корисною акцією духовенства за тих часів була боротьба з пияцтвом і пропаганда братств тверезості. Старе покоління не витворило собі ніякої політичної програми і не вміло використати парламентарної трибуни для оборони і скріплення національних позицій, а піддавалося наївній надії, що австрійський уряд з доброї волі “зробить для нас усе потрібне”. У відносинах до поляків тогочасні депутати вели часто політику демонстрацій, то відкликаючися до польської честі і справедливості, то уладжуючи сецесії* під час голосування. Коли ж сподівання на допомогу австрійського уряду не справдилися, старий табір попав у повну дезорієнтацію. Одна частина, під проводом Дідицького * і Наумовича*, почала піддаватися під впливи російської пропаганди, почала звати себе “настоящими русскими” і в своєму органі “Слово”* проголосила національну єдність з російським народом (1866). Друга група, під керівництвом Лаврівського*, шукала порозуміння з поляками, відмовляючися від основного постулату поділу Галичини (1869).
Народовці. Це заламання консервативного табору викликало реакцію серед молоді і появу нової групи, що звала себе народовцями*. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Спочатку вони обмежували свою діяльність до розвитку письменства, продовжуючи напрямок Маркіяна Шашкевича; в оживленні літератури вони бачили шлях до національного відродження. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів (“Вечерниці”*, “Мета”*, “Нива”*, “Русалка”*, 1860-х рр.), що через матеріальні нестатки не доживали довгого віку, але живим ставленням культурних проблем добували широкий відгомін серед молоді. Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич*, Климкович*, Ф. Заревич*, Горбаль* та ін.
Народовецький рух підтримували студентські і учнівські організації, звані Громадами. Перша Громада виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками “Мети”. Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич*, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх органі-
287
зацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчити з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна: члени складали присягу, що не зрадять її нікому. Ввійшло в моду мрійливе українофільство, що знайшло вислів у ношенні козацьких шапок і одягу. Коли в 1863 р. на Наддніпрянщині дійшло до обмеження українського слова, деякі письменники, наприклад Куліш, Кониський, Нечуй-Левицький — почали друкувати свої писання в галицьких виданнях. При матеріальній допомозі наддніпрянців в 1867 р. засновано у Львові новий літературний місячник “Правду”, що протягом довгого часу був органом всеукраїнського єднання. Також галицький театр перейняв наддніпрянський репертуар.
Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була “Руська Бесіда”* у Львові (1861)—товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано “Просвіту”*, спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства. На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала*, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху. В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство ім. Шевченка*, завданням якого було опікуватися розвитком письменства; в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.
В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з’ясував свої погляди і випробував їх у полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичного думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили свою діяльність на політичне поле. Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, “щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу”. Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів — “Батьківщина”* (1879) для селянства і “Діло”* (1880) для інтелігенції. Душею нової організації був Володимир Барвінський*, юрист, з широким знанням економічних і соціальних питань, добрий публіцист, людина повна запалу і жертовності для громадської праці. Як редактор “Діла”, він ставив собі завдання вивести народовецький рух з літературних зацікавлень до “позитивної праці” на економічному і політичному полі;
таким робом він думав припинити партійні спори і всі сили повернути до однієї всенародної праці. З Володимиром Барвінським співпрацювали економіст Володимир Навроцький*, юрист Олександер Огоновський*, учитель гімназії Юліян Романчук*, що редагував
288
“Батьківщину”, Дем’ян Гладилович*, Олександер Барвінський* — цілий ряд молодих, талановитих людей, що віддавали своє знання для молодої преси і зв’язаної з нею політичної організації. За почином цього гурту в 1880 р. скликано у Львові перше всенародне віче, при участі двох тисяч селян, з доповідями про політичне становище, економічні справи, шкільництво і організаційні питання; це була перша вдала спроба народовців зв’язатися з народніми масами.
Народна Рада. Табір народовців довгий час не творив формальної політичної організації, а намагався утримати нормальні відносини з Руською Радою. Але в 1882 р. прийшли події, що виявили повний розклад консервативної групи і прискорили політичне відокремлення народовців. Подільське село Гнилички, не можучи добитися окремої парохії, за інспірацією посла Наумовича, заявило про перехід на православіє. Польська преса оголосила цю подію за прояв російської пропаганди і спричинила процес москвофільських діячів (т. зв. процес Ольги Грабар); судова розправа не довела державної зради обвинувачених, але виявила їх національну і політичну безпринципність. Старий табір затратив зв’язок з народом і перейшов на службу російського абсолютизму. Серед таких відносин народовці рішилися зірвати з старим поколінням, в 1885 р. заснували свою політичну організацію — Народну Раду і почали самостійно виступати в галицькій політиці. Як головні гасла поставили — не без впливу Наддніпрянщини — розвиток народності, поступ і лібералізм, демократію і федералізм.
Польський наступ. Оживлення українського життя під проводом народовців спричинило спроби сторонніх чинників добути вплив на дальше його формування. Одночасно в наступ пішли австрійський уряд, поляки і Ватікан. Ці заходи велися таємно, і спершу важко було зорієнтуватися, від кого вийшла ініціатива і в якій мірі різні тенденції співдіяли одна з одною,— але народовці мусіли одночасно відбиватися на різні сторони. Передусім почалися намагання надати українській церкві більше католицького характеру. В Галичині збільшено число єзуїтських “домів”, до Львова перенісся польський орден змартвихвстанців*, що ставив собі як особливе завдання підносити католицький дух серед української молоді, врешті під натиском Ватікану митрополит Йосиф Сембратович* погодився на реформу Василіян, яку почали проводити єзуїти. Коли ж справа Гниличок виявила зріст православно-російських впливів, Ватікан за згодою австрійського уряду усунув з митрополії Йосифа Сембратовича, як людину слабої руки. Його місце зайняв Сильвестер Сембратович*, вихованець римської колегії, прямолінійний католик, що повільною, але консеквентною працею протягом років зумів провести в галицькій церкві основні реформи (синод 1891 р.). Новий митрополит зорганізував свою пресу і розвинув політичну діяльність: у виборах до парламенту (1885) він провів своїх кандидатів. Народовці спершу гостро виступали проти втручання митрополита до політики, але згодом, бачачи його силу, ввійшли в співпрацю з ним і під його впливом погодилися на переговори з австрійським урядом і поляками.
289
Порозуміння з поляками пробував здійснити вже в 1882 р. Куліш, випустивши свою “Крашанку русинам і полякам на Великдень”. Але щойно пізніше, коли прийшло напруження між Австрією і Росією, справа замирення національних відносин в Галичині стала для австрійського уряду актуальною, і він почав акцію в цій справі. Наступник престолу Рудольф* під час подорожі по Галичині (1887) особливою ввічливістю намагався прихилити до себе українську інтелігенцію. Врешті новий намісник Галичини, Казимир Бадені*, дав ініціативу до переговорів з Сембратовичем і визначними народовцями. До цієї справи приєдналася також київська Стара Громада, до Львова приїздив Антонович і посередничав у розмовах з польськими панами. Врешті 1890 року в галицькому соймі проголошено угоду, яка дістала назву “нової ери”. Лідер українського клубу Романчук виголосив заяву про вірність галичан австрійській державі та династії і католицькій церкві і про добру волю до порозуміння з поляками, а Бадені в загальних словах обіцяв в імені уряду свобідний розвиток української національності на основах австрійської конституції і “в єднанні з католицьким світом та західною цивілізацією”. Угода принесла українцям деяку користь в адміністрації та шкільництві, утворення катедри української історії у Львівському університеті і концесію на асекураційне* товариство “Дністер”. Також вибори до парламенту проведено об’єктивніше, як колись, так що народовці добули собі більше представництво у Відні.
Але ці дрібні поступки не могли задовольнити українського табору, що розростався щораз більше і сильніше, запускаючи коріння в народних масах. Австрійський уряд не рішався провести якусь ширшу реформу, що дала б українському народові тривку забезпеку економічного і культурного розвитку,— він був залежний від поляків, що не думали зрікатися своєї влади в Галичині і всіма засобами намагалися приглушити зріст українства. В таких обставинах угода не могла утриматися довго.
Радикально-національні течії. Під натиском лівого, радикального крила група Романчука зірвала порозуміння з урядом і перейшла до опозиції (1894), нав’язуючи зв’язки з недавно заснованою радикальною партією* та москвофілами* (т. зв. консолідація). Але на боці уряду залишився дальше Сембратович і поміркована група народовців під проводом Вахнянина* і Олександра Барвінського, що повела “новий курс” під гаслом “краще щось, як нічого”, за свою підтримку добувши від уряду дрібні концесії.
Зірвання “нової ери” шляхетсько-польський табір прийняв як виклик до боротьби. Бадені заявив, що свою політику буде продовжувати і без української репрезентації. Нові сеймові вибори (1895) проходили серед таких надуживань, що більшість кандидатів “независимого комітету” не пройшла, не пройшов також Романчук, а перемогла група Барвінського. Переможені народовці, все ще вірячи в добру волю монарха, вирішили відкликатися до цісаря і вислали до Відня велику делегацію (200 людей), але зустрілися з дуже холодним прийняттям у Франца Йосифа. Невдовзі Казимир Бадені зайняв становище австрійського президента міністрів і мав спромогу політику “залізної руки” провести ще гостріше. При горе
290
звісних “баденівських виборах” 1897 р. розвинутий був такий терор, що в багатьох місцях дійшло до кривавих розрухів,— вісім селян убито, кількадесят поранено, а кількасот заарештовано.
Але ці драконові засоби не зламали українського руху, що чимраз більше набирав всенародного характеру. Проводирі опозиції заснували в 1899 р. Національно-демократичну Партію*, до якої ввійшли найактивніші представники народовців і радикалів, як Романчук, Кость і Євген Левицькі*, Володимир Охримович*, Євген Олесницький*, Будзиновський*, Франко, Грушевський. Це був гурт, що визначався політичною освітою, фаховим знанням у різних ділянках, практичним розумом, відвагою і рішучістю.
Економічні і культурні товариства. Екзекутива партії, Народний Комітет, стала осередком, що керував не тільки політичним життям, але також господарським і соціальним, спрямовуючи всі національні сили до боротьби з польським наступом. З націонал-демократами співдіяла Радикальна Партія, а деколи приходило до порозуміння з соціал-демократами (1900) та християнськими суспільниками із групи Барвінського. Зате йшло до дедалі більшого відчуження щодо москвофілів, що чимраз виразніше ставали на російському національному становищі. У своїх політичних стремліннях національний український табір спирався на тісні зв’язки з народними масами, працюючи над їх освідомленням і організацією. В той час засновано ряд економічних установ (Народня Торгівля 1883*, Дністер 1892, Сільський Господар* 1898, Крайовий Кредитовий Союз* 1898, Крайовий Ревізійний Союз * 1904, Союз молочарських спілок* 1904, Союз для збуту худоби* та ін.), що розгортали свою діяльність по цілій країні і допомагали селянству та міщанству підіймати добробут. Освіту поширювала “Просвіта” своїми читальнями, бібліотеками, курсами для неграмотних, хорами, театральними виставами та популярними виданнями. Руське Педагогічне Товариство* почало перші кроки коло організації приватного шкільництва. Самостійно творилися бурси (гуртожитки) для молоді. Фізичне виховання проводили Сокіл* (1898) і особливо популярні серед селянства Січі* (1900), організовані Кирилом Трильовським. Велику рухливість виявляли студентські товариства, що живо відгукалися на всі культурні і політичні події. Ці різнорідні установи широкою мережею охоплювали все громадянство і пробуджували в ньому небувалу активність.
Хліборобські страйки. Тогочасний політичний провід виявляв також велику увагу до соціальних рухів, що зароджувалися між селянством. Сільський пролетаріат, втративши земельні наділи, жив тільки з заробітків, які міг добути по панських дворах і фільварках. Шляхта-дідичі використовували безвихідне становище селян, даючи їм таку нужденну плату, що її ніяк не вистачало на прожиток — і сільське робітництво попадало в крайню нужду. Як реакція на такі відносини, почалися хліборобські страйки, спершу спорадичні і неорганізовані, пізніше масові. Українські політичні партії, насамперед радикальна (В. Будзиновський), зайнялися організуванням селянської маси та агітацією і відповідною літературою підтримали цей рух. Найбільших розмірів набрав страйк в 1902 р., що огорнув
291
східні, подільсько-покутські округи Галичини і з’єднав до 200.000 сільських робітників. Страйкуючі селяни виказали незвичайну солідарність і дисциплінованість, так що всі зусилля зламати страйк не вдалися і пани мусили зробити робітництву великі поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії добули собі велику популярність серед мас і свої успіхи використали на парламентарній арені для боротьби з шляхетським режимом. По недовгому часі вдалося зорганізувати виїзд сільських робітників на сезонові роботи до Німеччини, що принесло значну допомогу незаможним селянам; щорічно виїздили на тимчасові роботи до 100.000 людей. Страйки і сезонова еміграція підкопали шляхетську землевласність;
щоб рятуватися перед руїною, пани почали парцелювати землю між селян,— і протягом десятиріччя в селянські руки перейшло до 140.000 гектарів землі. Але українські селяни мало скористали з цих змін, бо пани, обороняючи польський “стан посідання”, спроваджували польських колоністів.
Політична боротьба. Одночасно ішла гостра політична боротьба. Українські партії використовували соціальне піднесення мас для політичних виступів, скликаючи масові віча; головними гаслами був поділ Галичини і національна автономія, заснування українського університету у Львові, а передусім загальне право голосування. В 1907 р. австрійський уряд провів нарешті реформу парламенту, і з загальних виборів українська репрезентація вийшла збільшена. Ведучи опозиційну тактику, вона добувала різні економічні і культурні поступки (концесії на господарські установи, гімназії, університетські катедри) і раз-у-раз ставила основне домагання — національної автономії. Фортецею шляхетсько-польських впливів залишився ще галицький сойм, зорганізований на основі старої куріяльної системи, що негативно ставився до національних потреб українців. Українські депутати спершу пробували переламати це становище демонстраційними сецесіями із сойму, пізніше перейшли на тактику голосної обструкції, припиняючи нормальний хід дебатів. Представник польського панства намісник Андрій Потоцький ще раз намагався висунути проти української опозиції москвофільський табір і шляхом виборчого терору ввів до сойму москвофільську групу, але за кров убитих при виборах селян сам заплатив головою (атентат Січинського* 1908 р.). В цих роках великого розголосу набрала університетська справа через сецесію українських студентів із Львівського Університету (1901) і щорічні студентські демонстрації (голодівка, убивство А. Коцка*).
В 1912 р. зросло напруження між Австрією та Росією, так що загрожував вибух війни. В таких обставинах зріст опозиційних настроїв в українському громадянстві міг стати небезпечний для держави, і австрійський уряд рішився дійти до компромісу з українцями. Українські господарські і культурні установи дістали більшу допомогу, складено проект заснування українського університету, і врешті шляхетська більшість погодилася на реформу виборчого права до сойму, що дала українцям корисніше становище. За те українська парламентарна репрезентація склала заяву, що на випадок війни з Росією українське громадянство стане на
292
боці Австрії. У передбаченні недалекого початку боротьби зорганізовано перші військові відділи, а великий з’їзд Січей і Соколів у червні 1914 р. був свого роду переглядом мілітарних готувань.
Культурна праця. Рівнобіжно з політичною активністю поглиблювалася культурна робота. Наукове життя організував Михайло Грушевський в Науковому Товаристві ім. Шевченка, що гуртувало не тільки галицьких, але і наддніпрянських учених і стало фактичною академією наук. Сам Грушевський вів провід в історичних дослідах і в своїй “Історії України-Руси” та в інших роботах дав синтезу дослідів над минулим українського народу, взявши під увагу як суспільно-економічну історію, так і культурну та політичну. Іван Франко високо поставив історію літератури та літературну критику, Вовк давав зразки етнологічних і антропологічних студій, Гнатюк зайнявся збірками етнографічних матеріалів, а з ними співпрацював великий гурт молодих учених. Для розвитку письменства особливе значення мав “Літературно-Науковий Вісник”* (1898), що з’єднав усі визначні літературні сили по обох боках Збруча.
Буковина і Закарпаття. Окремим життям жила невелика Буковина, що мала коло 300.000 українського населення. В давніші часи вона була частиною Молдавії, в 1774 р. перейшла під владу Австрії, спочатку була приєднана до Галичини, а в 1849 р. стала окремим “коронним краєм”. Національна свідомість спершу стояла невисоко, так що буковинці просто вважали себе “православним народом”; сильно поширилося тут москвофільство (Гр. Купчанко). Національне відродження викликала щойно поява буковинських письменників Федьковича і Воробкевича, а національно-політичну організацію провів від 1890-их років професор Степан СмальСтоцький*. Буковинські українці з’єдналися з німцями та поступовими групами інших народів, спільними силами зламали впливи румунських феодалів і добули рівноправність у житті країни. Досить високо розвинулося тут шкільництво, преса і кооперація.
Закарпатська Україна (або Угорська Русь, як її спершу називали) до половини XIX ст. жила в досить близьких зв’язках з Галичиною і мала доволі розвинуту місцеву літературу. Під час революції 1848 р. закарпатська інтелігенція домагалася автономії для своєї країни і добула шкільництво в народній мові. Але мадяризація, що почалася в 1860-тих роках, знищила початки національного відродження і довела країну до культурного занепаду.
Висліди. На початку XX ст. чолове місце в житті України займала Галичина. Конституційний лад австрійської держави дав змогу західній вітці українського народу розвинути свої сили в різних напрямках, а що цей розвиток ішов під безнастанним гнітом з боку поляків, то він набрав бойового характеру: галицькі українці намагалися опанувати всі ділянки життя своєї країни і створити базу під майбутню державність. Російська Україна навіть після революції 1905 р. такої політичної свободи не мала і не могла створити такої широкої організації; активніша молодь не знаходила на Наддніпрянщині змоги повного розвитку і емігрувала до Галичини, скріплюючи тут національний фронт. Своє провідне місце в укра-
293
їнському світі Галичина завдячувала також широкій науковій і культурній діяльності, яку провів у Львові Михайло Грушевський спільно з Іваном Франком,— співпраця цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала основою всеукраїнського єднання.
XIX сторіччя — це епоха діяльності інтелігенції,— суспільної групи, що репрезентувала новий міщанський світ. Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступнево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет української народності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. У хвилини зневіри вона думала навіть, що українство не зможе вийти дальше поза саму культурну організацію. Але пізніше інтелігентна верхівка перейшла до освідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічних і соціальних питань. Спираючися на маси і організовуючи їх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активних виступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології.
IV. Підсумки
Національна індивідуальність. Оглянувши головні етапи минулого українського народу впродовж тисячоліття, залишається на закінчення схарактеризувати основні напрямки цього розвитку. На перший план висуваються три моменти: як розвинулась і виявилась національна індивідуальність українців; яких форм набирала організація; до яких досягнень дійшла українська культура.
Предки українського народу при першій своїй появі в історії виступають як плем’я, повне первісної енергії і сили, з стихійною життєрадісністю, з тверезим підходом до життя. Як найпомітніші прикмети їх вдачі вибиваються з одного боку войовничість, агресивність, гін до здобування, а з другого — уміння загосподарювати здобуті простори. Князівська держава зорганізувала первісні інстинкти і підняла їх до вищих форм. Природна войовничість у колах тогочасної еліти перетворилася на лицарськість, на чесноти солідарності і вірності, пошанування права, почування честі. Господарські здібності знайшли втілення в колонізаційній праці, в організації торгівлі, в службі державі. Політичні і господарські успіхи дали тодішньому громадянству почування гордості, що воно живе “не в якій-небудь землі”, а в своїй могутній державі. Тогочасний патріотизм мав характер державний, обіймав собою всю “руську землю”, як далеко сягала влада князів, радів її тріумфам, співчував при невдачах, жив державними інтересами. Хоч окремішність українського народу існувала від початку, проте вона не виступала назверх у чіткій формі, а проявлялася тільки в багатій народній культурі.
Коли князівська держава занепала, то у вищих шарах громадянства довгий час залишалися її традиції і горде переконання,
294
що “ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому народові на світі”. Наступ Польщі, що погрожувала знищенням українському народові, поширив національну свідомість у колах міщанської інтелігенції і поглибив у ній прив’язаність до давніх культурних традицій. Життя набрало характеру консерватизму, боготворення минулого: слов’янська мова, обряди, церковщина стали непорушними святощами. Але творча енергія, прихована в масах, не дала громадянству засклепитися в безрусі, а проявилася в козаччині як новий гін до змагань і боротьби. Січова школа виплекала нові елементи лицарства, героїзму, посвяти для “посполитої справи”. Громадські ідеали прибрали назву “вольностей” — стремлінь до соціальної волі і політичної незалежності, бажання з’єднати всі землі, як далеко сягала мова і віра українська. В боротьбі з Польщею і Московщиною розвинулася свідомість національної окремішності і палка любов до рідної “отчизни — милої матки України”.
З цієї бурхливої і творчої епохи український нарід вийшов із виробленою вдачею і характером. Чужоземні подорожники, що бували на Україні в перших десятиріччях XIX ст., відзначають як особливі прикмети українців вроджену інтелігентність, розвинуте естетичне почування, незвичайну музикальність, в господарському житті енергію і підприємливість, у відносинах до чужих — гостинність і ввічливість, але одночасно тактовну стриманість, незвичайну свободолюбність, нехіть, а то й ненависть до поляків і росіян. Українське життя мало свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру. “Це дуже шляхетна раса”,— висловлюється один з обсерваторів (Клерк).
Але в дальшому часі ці дорогоцінні прикмети почали занепадати, коли ослабли українські культурні центри, а до народної маси дійшли руїнницькі впливи русифікації — через місто, школу, військо, фабрики. Але своєчасно прийшла до свідомості нова інтелігенція, кинулася до студій над народним побутом і старовиною, оживила завмираючі джерела і поклала основи під нову національну культуру. Геній Шевченка з’єднав історичні традиції та нові стремління і дав українському громадянству новий світогляд, опертий на “свою правду”.
Серед незгод політичного життя, коли український нарід не міг свобідно виявляти свого національного обличчя, приходили часи кризи, коли Костомарів проповідував українство “для домашнього вжитку”, Антонович заперечував державницькі здібності українського народу, а галицька інтелігенція не могла вийти поза наївне почитання “народніх святощів”. Проти такого звуження національної програми виступив з своїм критичним словом Драгоманів і вказав українській нації шлях політичної боротьби і європейськоі освіти. І хоч він також схибив із правильної дороги, сходячи на манівці анархізму, проте криза вже була переборена, “свідомі українці” висунули ідеал самостійної України і до цієї мети повернули всі національні сили.
Форми організації. Національна свідомість виходила з організації і з свого боку впливала на її розвиток.
295
Перші початки організації вийшли із слов’янського роду, якому кревні зв’язки давали глибоку внутрішню суцільність. Спираючися на родово-племінні сили, київська аристократія, “луччі люди”, зорганізували економічні сили Наддніпрянщини, а варязька династія повела широку торгово-політичну експансію на південь і схід. Основою громадського ладу була співпраця князя з боярством. Від князя вимагали, щоб він був справедливим володарем і добрим господарем, щоб утримував зв’язок з громадою та входив у її потреби і страждання; за те громадянство відплачувало послухом і вірністю. Державна влада звертала найбільшу увагу на оборону країни від степових орд, на розвиток торгівлі, регулювала соціальні справи, визначала правні норми. Організація величезних просторів Східної Європи і утримання в них основ права і культури — це був великий осяг тогочасної держави. Під опікою своєї держави український нарід розвинув глибоке культурне життя і добув основи національної індивідуальності.
Занепад держави розбив ці надбання, і українське громадянство в довголітніх змаганнях мусило творити собі нову організаційну мережу. Українська аристократія деякий час спиралася на Литовську державу, користаючися провінціальною автономією, але польські впливи знищили ці останки державності. Сурогатом всенародної організації була також церква, але з природи речі її характер був однобічний, і вона не могла вирішувати всіх справ. Нову національну організацію провели братства. В містах вони зорганізували боротьбу проти польського наступу і оборону прав міщанства, дбали про допомогу незаможним членам, зайнялися освітою, пильнували справ церкви. Вони намагалися піддати все громадянство під один провід і скріпити національну дисципліну. Але сили братств були надто слабі, щоб опанувати цілу країну.
Почин до створення державної влади дала козаччина. Запорізьке військо спершу давало провід тільки пограничному населенню в боротьбі з татарами, але пізніше набрало гострішого соціального характеру та почало організувати народні маси проти гніту магнатів. Характеристичною прикметою козаччини була масовість, демократизм і військовий характер: все це давало Запоріжжю особливу силу і творчу енергію. Держава, утворена всенародною революцією, дала Наддніпрянщині фактичну незалежність, а Богдан Хмельницький мав у своїх руках повну державну владу, орудуючи всіма силами країни. Але політичні обставини не дозволили утримати самостійності України, і вона мусила прийняти царський протекторат. Всетаки державна влада обіймала широке поле — адміністрацію, судівництво, фінанси, оборону країни, господарське і соціальне життя, опіку над школою і церквою. Всі ці ділянки разом дали змогу опиратися впливам Росії, розбудувати культурне життя і підняти національну свідомість.
Знищення автономії Гетьманщини і Запоріжжя знову позбавило Україну організаційних основ. Знову довелося важкими зусиллями творити примітивні форми громадянського життя. На Наддніпрянщині спершу діяли таємні гуртки, що ставили собі не раз утопійні цілі (Кирило-Мефодіївське братство); реальна праця обмежувалася до наукових дослідів та письменства. Від 1860-их років центральне
296
місце добула собі київська Громада, що дала почин до творення провінціальних гуртків і в них зорганізувала інтелігенцію до культурної праці. Під кінець XIX ст. почали організовуватися політичні партії, що діяли в підпіллі, і щойно революція 1905 р. дозволила на легальну організацію політичних клубів у Думі та на заснування культурних товариств і преси. Українське громадянство намагалося також використати земства і почало широку діяльність на полі кооперації. Всі ці організаційні спроби зустрічали безнастанні перешкоди з боку царського уряду, а також від російського громадянства.
В Галичині спершу провід вела консервативна церковна ієрархія;
гуртки молоді (Руська Трійця) працювали над розвитком письменства. Під час революції 1848 р. зорганізовано першу політичну організацію. Головну Руську Раду, що сіткою своїх філій охопила цілу країну. В 1860-их роках, коли настала конституційна ера, великого значення набули товариства, що спиралися на добровільному членстві і вели культурну та освітню роботу (“Просвіта”). В 1880-их роках проти консервативних “старорусинів” виступили народовці, які оперлися на народні маси і зайнялися їх організацією. Далі розвинулися політичні партії, що боролися за впливи в громадянстві, але виступали згідним фронтом проти польського табору. Свідомість досягла вже такого рівня, що й без формальної організації громадянство єдналося в найважливіших національних справах. Також, не вважаючи на кордон на Збручі, ставали дедалі ближчими культурні та організаційні зв’язки між Галичиною та Наддніпрянщиною.
Культура. Розвиток культури залежав від господарських і політичних обставин. Від найдавніших часів особливе значення мала справа колонізації, опанування території: вся історія України — це боротьба з кочовиками і намагання добути степи та дійти до моря. За князівської епохи вдалося посунутися тільки недалеко на південь від Києва, за литовських часів були спроби піти дальше в степи,— але щойно козаччина зайняла Дніпровий низ, на Запоріжжі побудувала немов мостовий причілок і з нього повела боротьбу за приступ до моря. Врешті, наприкінці XVIII ст., упав Крим, і Україна досягла своєї давньої мети, добула природний географічний кордон. Щойно маючи в своїх руках простори родючого чорнозему, вона зорганізувала велике хліборобське господарство і стала світовим продуцентом збіжжя. Багаті зложища* вугілля і заліза на південних землях стали основою нової промисловості. Українська торгівля вже за часів Київської держави проклала собі шляхи на південь; коли пізніше завмерло Чорне море, український експорт повернувся до Балтицького моря, і щойно XIX сторіччя принесло відродження чорноморської торгівлі. Розвиток господарства і добробуту став передумовою росту культури.
В культурній творчості виявився природний талант українського народу. Народна культура з давніх часів проявляла незвичайне багатство, особливо в пісні, музиці, мистецькій промисловості, побуті. Чужосторонні впливи підштовхували культуру на вищий ступінь, проте чужі надбання не приймалися невільниче і стоплювалися з місцевою творчістю в органічну цілість. Про це свідчать хоч би
297
орієнтальні мотиви, що в українських килимах набрали українського характеру.
Особливу роль у розвитку України мало письменство. За князівських часів воно найбільше розвивалося під впливом церкви, і тільки в “Слові о полку Ігоревім” знайшло відгук тогочасне лицарство. В міщансько-братському періоді література набрала життєвих барв і дала зразки гострої публіцистики в релігійній боротьбі, а пізніше також спроби драми і лірики. В XIX ст. література стала головним проявом національного відродження і мала вирішальний вплив на розвиток свідомості та мистецьке виховання громадянства. Образотворче мистецтво в давніших епохах мало свій національний колорит, в XIX ст. перейшло час занепаду і почало шукати собі нових творчих шляхів.
Наука в давніших сторіччях мала ерудиційний характер, обмежувалася самим збиранням матеріалів; щойно на переломі XX ст. почала шукати синтези, особливо в українознавстві. Зате вже від XVI ст. Україна могла похвалитися великим розвитком шкільництва і грамотності серед мас народу. Надбання вищої культури не залишались у верхніх шарах громадянства, а переходили в народні низи. Ця демократизація знання особливо характеристична для української культури.
Роль в Європі. В історії Східної Європи Україна грала впродовж довгих сторіч роль передового чинника. Спершу вона була творцем і центром великої східноєвропейської держави, зорганізувала економічне життя, поширила культуру. Пізніше, коли політичний провід перейшов до Росії, Україна все-таки залишилася передовою культурною країною і своїм культурним впливом підняла Московщину на вищий рівень. Сила України була в тому, що вона завжди була в зв’язках з Західною Європою і звідти переймала всі живі культурні течії. Для Європи її значення було в тому, що Україна творила найдальше на схід висунутий бастіон європейської культури і що своїми зусиллями та жертвами крові вона стримала наступ диких орд Азії.
298