1. Мовна політика – загальні зауваги
Поняття “мовна політика” зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем — мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.
В цілому ж у найбільш загальному вигляді можемо дати таке визначення мовної політики:
Мовна політика — це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.
Які цілі ставляться зазвичай перед мовною політикою?
Історично найранішим було, вочевидь, прагнення влади до забезпечення суспільної однорідності: мовна політика виступала як інструмент централізації, боротьби з “місцевим сепаратизмом”, — як-от у Франції, починаючи ще з кінця 18-го сторіччя, у бісмарківській Німеччині, та й у царській, а згодом і радянській Росії, починаючи ще з перших заборон Петра І на друк української книги, і закінчуючи жорстокою кампанією за “покращання вивчення російської мови” наприкінці 70-х — наприкінці 80-х років 20 сторіччя.
Натомість у багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот (як-от у сучасних Швейцарії, Канаді, Бельгії), а в державах із значними етнічними меншинами — засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика “багатокультурності” в тій-таки Канаді, чи політика, скерована на емансипацію іспаномовного населення в більшості штатів півдня США).
У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність. За найхарактерніший приклад може правити Алжир, де протягом першої половини шістдесятих було відроджено коранічну арабську як мову офіційного життя та повсякденного спілкування (до того освічені верстви спілкувалися французькою, а серед простолюду побутували місцеві арабсько-берберські “мішанки”).
Немалого успіху в відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого “російськомовного населення” (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов’язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та кар’єри, так звані “російськомовні” масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською.
Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно однорідних та від незапам’ятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно — для боротьби з “американським культурним імперіалізмом”. Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно “Закон про мову” з огляду не лише на загрозу “американізації”, а й “германізації”.
У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус “світових мов” ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року “Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини”. Основною ідеєю хартії є “необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин”. Хартію було ратифіковано Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, — на жаль, у вигляді, який у майбутньому дасть змогу говорити не так про порятунок реліктових мов на кшталт караїмської чи кримчацької, як висувати чергові аргументи про “утиски” в Україні мови російської (про це я ще говоритиму згодом).
Підсумуємо цей короткий вступ запитанням: які ж з вищенаведених цілей мовної політики особливо актуальні для України? Як відповідає цим цілям реальна мовна політика держави? Які створено для цього законодавчі механізми? Які — тільки належиться створити?
Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, таких, як кримськотатарська, гагаузька, караїмська та багато інших.
Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. Назву тільки один промовистий приклад. За відсутності формальної дискримінації українців у колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 % від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни — 40 % (при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.
В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім’я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві.
Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше — національної) українців.
Отже, від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.
Нижче розглянемо стан сучасного мовного законодавства України.
2. Історія мовного законодавства сучасної України
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:
“Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.
Статус української мови як державної після сторіч царських заборон, короткого періоду відродження в добу Визвольних змагань і так званої “українізації” та подальших десятиріч радянської русифікації було встановлено 27 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР “Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР”, виклавши ст. 73 Конституції УРСР з редакції:
“Державною мовою Української Радянської Соціалістична Республіки є українська мова.
Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР.
В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з державною мовою і інші національні мови.
Українська РСР виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки.
Порядок застосування української та інших мов в Українській РСР визначається законом”.
Наголосимо — ці зміни до Конституції, ухвалені ще фактично призначеною ЦК КПУ Верховною Радою XI скликання, стали першою суттєвою серйозною поступкою партійного керівництва УРСР українському національному рухові, що дедалі більше набирав тоді сили. Знаменно, що першою легальною незалежною масовою всеукраїнською організацією, яка постала в лютому 1989 року не за вказівкою “згори”, а з широкої народної ініціативи, стало Товариство української мови ім.Т.Шевченка. Трохи згодом воно стало “парасолькою” для всіх новостворених демократичних організацій.
Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” було ухвалено наступного дня, 28 жовтня 1989 року. Його ухваленню передувала велика підготовча робота. Проект закону, підготовлений у надрах тодішнього ідеологічного відділу ЦК КПУ, у річищі тогочасних установок на “гласність і демократизацію” було винесено на всенародне обговорення, в ході якого було висловлено 23967 пропозицій і зауважень. Цей показник наочно свідчив — проблема справді сколихнула українське суспільство. При цьому 13,3 % відгуків схвалювали проект закону в цілому, 4,6 % містили негативні оцінки, 77,2 % містили конкретні доповнення й пропозиції. З них у 16 % відгуків містилася пропозиція запровадити дві державні мови або в усій республіці, або в окремих її регіонах (Крим, Донбас), а в 2,9 % звернень містилася вимога забезпечити використання в усіх сферах суспільного життя лише однієї, української мови. До Президії Верховної Ради УРСР надійшло й чотири альтернативні законопроекти: від Львівської обласної ради Товариства української мови, інтернаціональної групи Дніпропетровська, колективу Львівського поліграфічного інституту та від групи київських науковців. Три з цих проектів орієнтувалися на радикальну “українізацію”, один (дніпропетровський) — на консервування “статус кво”.
Всі пропозиції було розглянуто й узагальнено робочою групою на чолі з депутатом, директором Інституту філософії АН УРСР, академіком В.Шинкаруком, який і доповідав доопрацьований проект на сесії Верховної Ради УРСР. В ході обговорення на сесії з ініціативи депутатів (найбільше — Г.Крючкова, тоді першого секретаря Одеського обкому КПУ) було прийнято ряд поправок до закону, які формально додатково гарантували права російської та інших національних мов, а практично — намагалися стримати фактичне утвердження мови української. З урахуванням цих поправок закон було прийнято в цілому, і він досі лишається нормативним документом, що регламентує разом із ст. 10 Конституції України мовну політику в державі.
3. Закон “Про мови в Українській РСР” – загальна характеристика
Закон “Про мови в Українській РСР” складається з преамбули та шести розділів.
Преамбула проголошує, зокрема, що “українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності”.
Розділ І “Загальні положення” (ст. 1 — ст. 9) регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної; гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлює обов’язок службових осіб володіти українською та російською мовами; визначає основні положення щодо охорони та захисту мов; покладає організацію виконання Закону на Раду Міністрів УРСР, а контроль за його виконанням — на Ради народних депутатів УРСР.
Розділ II “Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій” (ст. 10 — ст. 24) регламентує вживання української мови як державної в актах вищих та місцевих органів влади та управління; у документах, що засвідчують статус громадянина УРСР: у судочинстві, провадженні справ про адміністративні правопорушення, нотаріальному діловодстві, юридичній допомозі; в прокурорському нагляді; в міжнародних договорах та угодах. При цьому в ряді випадків напряму застерігається рівний з українською статус російської мови: акти найвищих органів державної влади та управління публікуються українською і російською мовами (ст. 10); офіційні документи (паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтва про народження, одруження, смерть особи) виконуються українською і російською мовами (ст. 14); проектна і технічна документація виконується українською або російською мовами (ст. 13) — отже, останнє формулювання дозволяє взагалі не користуватися в цій сфері державною мовою. В інших випадках застерігається право користуватися “іншою мовою” або “мовою, прийнятною для сторін” — тобто фактично російською.
Розділ III “Мова освіти, науки, інформатики і культури” (ст. 25 — ст. 32) визначає використання державної та інших мов у дошкільних закладах, у середній школі, в професійно-технічній, середній спеціальній та вищій освіті, в сфері науки, культури та інформатики. Найважливішою в розділі є стаття 25, яку було ухвалено в редакції, запропонованій Г.Крючковим:
“Вільний вибір мови навчання дітей є невід’ємним правом громадян Української РСР.
Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання та одержання освіти національною мовою.
Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ і шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами”.
Ідеологія цього розділу початково була така: вільний вибір мови середньої освіти й україномовна фахова та вища освіта. Проте вже в ході ухвалення закону було зроблено суттєві відступи на користь російської мови. Принцип рівності української та російської мов закріплено тим, що вивчення цих мов в усіх загальноосвітніх школах є обов’язковим (ст. 27), що інформатика в УРСР здійснюється на основі української та російської мов (ст. 31), а результати науково-дослідних робіт оформлюються українською або російською мовами (ст. 30) — отже, використання державної мови в сфері науки так само не є обов’язковим. Фактично єдиною однозначною гарантією на користь державної мови, що встановлює цей розділ, є вимога складання вступного іспиту з української мови абітурієнтами, які вступають до вищих та середніх спеціальних навчальних закладів (ст. 29) — хоча й тут зроблено суттєві застереження на користь тих, хто не вивчав української мови в середній школі.
Розділ ІV “Мова інформації та зв’язку” (ст. 33 — ст. 36) визначає мову засобів масової інформації (українська, а також мови інших національностей), пошти і телеграфу (закріплено рівний статус української та російської мов), оголошень і повідомлень, маркування товарів (у двох останніх випадках — здійснюються українською мовою та дублюються, в разі потреби, іншими мовами).
Розділ V “Мова назв” (ст. 37 — ст. 39) регламентує мову назв державних, партійних і громадських органів і організацій (подаються українською мовою, в разі потреби дублюються іншою мовою); мову топонімів і картографічних видань (топоніми утворюються українською мовою й іншими мовами передаються в транскрипції); мову власних імен (громадяни користуються правом іменуватися згідно з національними традиціями).
Заключний розділ VІ (ст. 40) “Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР” декларує прагнення УРСР опікуватися національно-культурними потребами українців, що проживають в інших республіках Союзу РСР та за кордоном.
Одночасно з Законом було ухвалено Постанову “Про порядок введення в дію Закону Української РСР “Про мови в Українській РСР”. Згідно з нею Закон набув чинності 1 січня 1990 року. Проте для окремих положень Закону був встановлений тривалий період набуття чинності: від З—5 років до 10 років (останнє — щодо ст. 25 — ст. 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Водночас Раді Міністрів УРСР доручалося розробити та ухвалити до 1 липня 1990 року “Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року”, в якій, зокрема, передбачалося конкретизувати по регіонах терміни впровадження окремих положень Закону.
Слід відзначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст. 6 встановлює, що “незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому в прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків”. Проте конкретного терміну для цього не встановлено, а, отже, службова особа може “оволодівати мовою” аж до виходу на пенсію за віком.
4. Інші нормативні акти, що регулюють мовну політику України
Окремі положення Закону “Про мови в Українській РСР” було деталізовано (або просто дубльовано) низкою інших законодавчих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР “Про освіту” в редакції від 23 травня 1991 року проголошував, що “мова освіти визначається законом УРСР “Про мови в Українській РСР” (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер — ст. 7) було доповнено словами “визначається Конституцією України…” (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є в Законі України “Про інформацію” (від 2 жовтня 1992 року): “Мова інформації визначається Законом “Про мови в Україні”, іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною”. У Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (від 16 листопада 1992 року) вказується, що “друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами” (ст. 4).
Один з найвідоміших документів “романтичної доби” становлення українського законодавства, “Основи законодавства України про культуру” (від 14 лютого 1992 року), декларує:
“Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.
Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України” (cm. 4).
Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України “Про телебачення і радіомовлення” (від 21 грудня 1993 року):
“Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.
Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.
Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою” (cm. 9).
Аналогічний запис зроблено і в Законі України “Про рекламу” (від 6 липня 1996 року):
“Мова реклами визначається законами України “Про мови в Україні”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, іншими законодавчими актами України в ції сфері, міжнародними договорами та угодами.
Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитись мовою оригіналу” (ст. 6).
Нарешті, Закон України “Про видавничу справу” (від 5 червні 1997 року) встановлює:
“У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України “Про мови в Україні” та інших законодавчих актів України.
Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою.
Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні.
Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади”.
Варто відзначити, що останній з ухвалених Верховною Радою законів щодо регулювання сфери культури — “Про кінематографію” — взагалі не містить посилань на Закон “Про мови в Українській РСР”, обмежуючись загальною декларацією: “Застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до статті 10 Конституції України” (ст. 6). В принципі, ця стаття разом зі ст. 22 Закону, що встановлює квоту демонстрування національних фільмів у 30 відсотків національного екранного часу, могли б гарантувати відповідний статус державної мови на екранах — проте навряд чи ця вимога є на сьогодні здійсненною з огляду на реальний стан, в якому перебуває сьогодні національне кіновиробництво.
Нарешті, згідно з Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” в редакції від 27 травня 1997 року (ст. 26, п.50) до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: “вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях”.
Простір для дальшого утвердження статусу української мови відкриває Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року у справі щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України стосовно застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування й використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України. Це рішення встановлює:
” 1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, згідно з яким “державною мовою в Україні є українська мова”, необхідно розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади й органами місцевого самоврядування (мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також у інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України).
Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і в порядку, які визначаються законами України.
2. Виходячи з положення статті 10 Конституції України й законів України про гарантії використання мов в Україні, в тому числі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладів є українська мова.
У державних та комунальних навчальних закладах поряд із державною мовою згідно з положеннями Конституції України, зокрема, частини п’ятої статті 53, і законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися й вивчатися мови національних меншин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим для виконання на території України, остаточним і оскарженню не підлягає”.
Принагідно відзначу — це рішення Конституційного суду викликало надзвичайно жорстку за тональністю ноту МЗС РФ від 28 січня 2000 року. Нею вказано, що “у Російської Сторони викликає серйозну стурбованість дальше посилення адміністративних та інших заходів, які застосовують в Україні проти збереження й розвитку російської мови”. Ця нота викликала низку обурливих заяв з боку політичних партій державницького спрямування. Відреагувала на неї й УНП “СОБОР”. У Заяві Президії Центральної Ради партії рішуче заперечується проти того, що “Органи влади та посадові особи Російської Федерації, російські ЗМІ в неприпустимих за тональністю заявах намагалися втручатися у внутрішні справи України, зокрема, спонукали нашу державу ревізувати свою мовну й оборонну політику”. 12 лютого на ноту відреагувала й МЗС України, в якій звинувачення російської сторони на фактах кваліфіковано як необґрунтовані, а натомість звертається увага на “складну мовну ситуацію, в якій перебуває українська діаспора в РФ”. Проте показово й дуже небезпечно, що російську офіційну позицію повністю підтримали нечисленні, але галасливі організації, які прагнуть сьогодні виступати від імені всіх етнічних росіян України.
Не можу проминути тут ще однієї обставини, суттєвої для дальшого формування мовної політики України. Як уже говорилося, 24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила Закон України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин”. Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова де-факто отримує в межах цієї одиниці статус офіційної.
Зауважимо — остання норма не є нормою самої Хартії, а була виписана власне українськими законодавцями. Причому нечіткість її формулювання дозволяє різнотлумачення: чи йдеться про 20 % представників саме національної меншини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областях сходу й півдня), чи йдеться про 20 % тих, хто говорять цією мовою (тоді російська мова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за винятком хіба що Галичини).
Зрозуміло, що ця норма викликала протести серед державницьких партій та організацій — на жаль, запізнілі. Слід визнати, що ці партії та організації просто “проґавили” момент ратифікації Хартії в Верховній Раді. Нагадаю — Хартію було ратифіковано за день до створення УНП “СОБОР”, то ж ми, як організована політична сила, вплинути на перебіг подій ще не могли.
Ще одного підводного каменя закладено в пункт 5 Закону, який проголошує: “при застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, в функціонуванні яких використовуються мови національних меншин”. Нечіткість цього формулювання, покликаного начебто захистити мовно-культурні потреби меншин, на практиці може використовуватися проти дальшого розширення мережі україномовної середньої освіти.
Відтак УНП “СОБОР”, не виступаючи проти Хартії як такої й підтримуючи її положення, скеровані на захист культурної і мовної самобутності меншин, водночас у перспективі наполягатиме на перегляді норм вказаного закону з метою приведення їх у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року.
На завершення цього розділу відзначимо ще одну суттєву обставину. Знаменно, що досі держава майже не робила спроб сприяти розширенню сфери вживання української мови суто економічними, не-адміністративними методами. Чи не єдиний виняток було зроблено в пункті 1 статті 5 Закону “Про оподаткування доходів підприємств та організацій” у редакції від 21 лютого 1992 року, де, серед іншого, звільнялися від сплати податків “доходи видавництв, що здійснюють випуск літератури українською мовою та малотиражних видань мовами національних меншин, якщо ця література становить не менше 70 процентів загального обсягу їхнього виробництва”. Проте цю норму було скасовано вже з 1 січня 1993 року Декретом Кабінету Міністрів “Про податок на прибуток підприємств і організацій” від 26 грудня 1992 року (декрет підписав тодішній прем’єр Л.Кучма “з подачі” тодішнього віце-прем’єра В.Пинзеника). Подальші спроби запровадити подібні заходи на підтримку українського книговидання й періодики неодмінно торпедувалася “лівими” в Верховній Раді.
5. Досвід реалізації положень Закону “Про мови в Українській РСР”. Проблеми мовної політики України
Досягнений у жовтні 1989 року “мовний компроміс” до певною етапу демонстрував свою дієвість. “М’яке” мовне законодавство (суттєво ліберальніше від багатьох як пострадянських, так і західних зразків), разом з ухваленими Верховною Радою “Декларацією прав національностей” (1991) та Законом “Про національні меншини в Україні” (1992) дозволили уникнути суттєвої напруженості на мовно-національному ґрунті, наслідки якої могли б виявитися для України 1992—93 років непередбачуваними.
В цілому Закон “Про мови в Українській РСР” став, як говорилося, наслідком політичного компромісу між тими, хто обстоював повсюдне впровадження української мови як необхідну передумову справжнього унезалежнення України та тими, хто де-факто захищав збереження і надалі двомовного характеру українського суспільства (де українській мові було б відведено другорядну функцію), фактично прагнучи тим зберегти підпорядкований щодо Москви статус України.
Суттю компромісу стало те, що формально проголосивши, вслід за Конституцією, українську мову єдиною державною на всій території республіки, закон де-факто надав російській мові статусу другої офіційної мови, закріпивши низкою статей (ст. 6, 10, 13, 14, 25, 27, 30, 31, 34) абсолютно рівний формальний статус російської та української мов у багатьох важливих сферах, і застерігши право громадян користуватися будь-якою мовою в усіх випадках спілкування з державними органами, в судочинстві, при одержанні юридичної допомоги тощо.
Знайдена тоді формула компромісу була зумовлена особливостями часу, коли ухвалювався закон. Не спішімо таврувати сьогодні його тодішніх авторів. Попри очевидні сьогодні недоліки, вироблений ними компроміс виявився для того часу чи не єдино прийнятним. З одного боку, формальне закріплення в законі статусу російської мови як другої державної (а це було вельми реально — ще в лютому 1989 року сам відповідальний за розроблення Закону Л.Кравчук схилявся до такого варіанту) фактично прирекло б українську мову й далі перебувати в дискримінованому становищі, в якому вона опинилася внаслідок багатовікового колоніального становища України. Такі процеси спостерігаємо сьогодні в Республіці Білорусь, де панівне становище посідає одна з двох формально рівних державних мов — російська, а другу “державну мову” — білоруську — фактично витіснено з живого вжитку. Зрозуміло, що таке становище викликало б гострий опір значної частини суспільства (особливо в західних та центральних регіонах, де україномовні громадяни за даними соціологічних досліджень складають близько 78 % населення). З іншого боку, намагання різко змінити вже наприкінці 1980-х pp. лінгвосоціальну карту держави неминуче наразилися б на не менш гострий опір південних та східних регіонів держави (де україномовні громадяни складають незначну меншість — лише 16 %населення). Та й не допустили б тоді цього “союзні органи”, які фактично контролювали ситуацію в Україні.
Тому, попри половинчастість і непослідовність, рішення Верховної Ради XI скликання від жовтня 1989 року мали величезне історичне значення — адже вперше за багато десятиліть українська мова набувала (нехай формально) державного статусу.
“М’який” компромісний характер закону на певному етапі певною мірою полегшив впровадження української мови в різні сфери суспільного життя (хоча й уповільнив темпи такого впровадження). Проте сьогодні цей закон практично себе вичерпав. Він уже практично нездатен захищати дальшого розвитку української мови, її утвердження в усіх сферах суспільного життя. Більше того, протягом останнього часу намітилися тривожні тенденції до повного згортання сфери вжитку української мови.
Виходячи з цього, логічним є ухвалення цілком нового закону “Про державну українську мову”, який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність.
При цьому державна підтримка мов національних меншин могла б регулюватися окремими законодавчими актами (нагадаю — їх і сьогодні маємо вже чимало, і великих проблем тут не існує).
М.Стріха,
доктор фізико-математичних наук,
письменник, член Президії УНП “СОБОР”