ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
Літературне краєзнавство є важливим компонентом вивчення історії літератури. Останнім часом інтерес до письменства рідного краю помітно зростає, що є закономірним фактом. У контексті епохи національного відродження, під знаком якої ми живемо нині, література рідного краю сприймається як одне з найважливіших народознавчих джерел.
Літературне краєзнавство поступово займає належне місце у шкільних програмах. Зайве наголошувати на актуальності його вивчення у вищих навчальних закладах, зокрема педагогічного спрямування. Кожен художній твір, пов’язаний з нашим краєм, – живий документ епохи і людської свідомості. Із художньої літератури постає прекрасний і романтичний образ рідного краю, з яким єднають нас корені роду і враження дитинства. Промовистим виховним матеріалом можуть служити життєписи письменників, доля яких пов’язана з Південним берегом Криму.
Літературні традиції нашого краю мають глибоку історію. Специфіка Криму полягає в тому, що йому присвячували натхненні рядки славетні поети різними слов’янськими мовами. Південний берег Криму оспівали Адам Міцкевич польською мовою, Олександр Пушкін – російською, Леся Українка – українською, Максим Богданович – білоруською. Неодноразово видавались антології найвідоміших творів, присвячених Криму. Однак системне вивчення кримських мотивів у творчості письменників, зокрема українських, ще тільки складається.
Даний посібник з українського літературного краєзнавства має за мету частково задовольнити інтерес і потребу викладача у підручній методичній літературі, розрахований на вчителів школи та викладачів і студентів вищих навчальних закладів. Він є першою частиною задуманої праці і охоплює творчість письменників ХІХ століття. У посібнику висвітлюються кримські сторінки життя і творчості Степана Руданського, Амвросія Метлинського, Миколи Костомарова, Якова Щоголева, Олександра Кониського, І. Карпенка-Карого та інших, подаються маловідомі факти та аналізуються деякі твори. Певний інтерес складає додаток до посібника, у якому вміщені фрагменти листів, документи, окремі твори, що дасть можливість читачам безпосередньо познайомитись з ними. Слід підкреслити, що деякі з опублікованих матеріалів почерпнуті з архівів та музейних фондів Криму. Проте посібник не претендує на вичерпність окреслених тем, оскільки подає лише найсуттєвіше та найактуальніше.
Запропоновані питання та завдання, що подаються в кінці кожного розділу, можуть стати стимулом до краєзнавчої пошукової роботи студентів та школярів. Пізнаючи літературу рідного краю, ми переконуємось у глибоких зв’язках української культури і кримської землі, прилучаємось до високих морально-естетичних цінностей красного письменства і тим самим духовно збагачуємось.
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ
Ім’я поета Степана Руданського посіло в українській літературі і фольклористиці визначне місце. Довгою і складною була дорога Руданського до шанувальників українського художнього слова. Він народився 1834 року в ніч перед Різдвом у сім’ї священика подільського села Хомутинці. З дитинства батько намітив сину дорогу до когорти духовенства. Однак після закінчення Шаргородської бурси та Кам’янець-Подільської духовної семінарії юнак їде в Петербург, де, наперекір волі батька, вступає до Петербурзької медико-хірургічної академії. Всі шість років навчання в Петербурзі Степана Руданського не покидала ностальгія. На жаль, рідний батько заборонив сину писати листи українською мовою, і він знаходив відраду у тому, що мережив чисті аркуші паперу рядками українських поезій. Особливою честю для студента було побачити свої вірші, опубліковані поряд з творами великого Тараса Шевченка на сторінках першого українського журналу “Основа”, виданого 1861 року. Цього ж таки року випускник Петербурзької медико-хірургічної академії Степан Руданський отримує, згідно його клопотання (через захворювання туберкульозом), призначення в Ялту, де восени він і приступить до роботи міським лікарем.
Ялта на ту пору була невеликим містечком, де проживало 364 жителі. Молодий лікар поселився спочатку на вулиці Поштовій безпосередньо в Ялтинському лікарняному відділенні, а згодом отримав квартиру по вулиці Бульварній (тепер вул. Рузвельта). Обов’язки міського лікаря Руданський періодично сполучав з працею повітового лікаря та роботою в лікарняному відділенні. До служби відносився вельми сумлінно, що відразу оцінили мешканці міста, передусім з найбідніших верств, яким він нерідко допомагав ліками і не брав гроші за лікування. З його ініціативи в Ялті була відкрита прийомна кімната для хворих, а також виділені місця у лікарні для жінок і для незаможних хворих.
Восени 1863 року Степан Руданський додатково був прийнятий на посаду лікаря кримських маєтків князя Воронцова. Це дозволило йому трохи покращити свої статки, оскільки платня міського лікаря змушувала його жити, як і в студентські роки, впроголодь. Проте нова робота поглинала чимало часу Степана Руданського і вимагала непередбачуваних витрат. Слід відзначити, що функції лікаря маєтків князя Воронцова дозволили поету познайомитись з непересічними гостями кримського магната, хоч здебільшого ці зустрічі мали трагічне забарвлення. Серед пацієнтів С. Руданського були в останні дні свого життя видатний актор Михайло Щепкін, письменник і вчений Амвросій Метлинський, біля смертного одра якого лікар зустрівся і з Миколою Костомаровим.
З 1864 року Руданському довірили обов’язки карантинного (санітарного) і портового лікаря Південного узбережжя Криму. На цих посадах він проявляв небачену раніше в Ялті принциповість і рішучість. Збереглись десятки актів, які розповідають про тривалу боротьбу лікаря з антисанітарією в маєтках ялтинського вельможі Мордвинова. С. Руданського турбував екологічний стан міста, поширення тут інфекційних хвороб. Він виступив ініціатором влаштування загальноміського фонтану з водою, задля чого пожертвував місту свою приватну землю (про що нагадує назва Фонтанного провулка в Ялті). Громадська діяльність невтомного Руданського отримала схвалення суспільної думки. Він був одним з проектантів нового базару, створив першу медичну бібліотеку на Південному узбережжі Криму, домагався створення в місті пожежної служби, метеорологічної станції, займався вивченням таємниць археологічних розкопок. Про повагу ялтинців до Руданського свідчить обрання його почесним мировим суддею Сімферопольського Ялтинського округу. Проте недоброзичливці лікаря ще з 1867 року шукали можливості для переведення його в інше місто. Така нагода їм випала 1872 року під час епідемії холери. Генерал-губернатор Коцебу, опираючись на безпідставні доноси, які звинувачували С. Руданського у поширенні холери в Ялті, звільняє лікаря з ялтинської посади і переводить у місто Перекоп. Така несправедливість викликала рецидив захворювання С. Руданського, та він продовжував боротьбу за свою честь і гідність. Міська дума виступила на захист прав свого лікаря, але її аргументи були проігноровані.
Степан Руданський так і не покинув Ялту. 3 травня 1873 року після дев’ятимісячної виснажливої хвороби він пішов з життя у розквіті творчих сил. Його старший брат Григорій згадував, що в останні хвилини життя поет наспівував пісню “Україно моя мила…”.
Похоронили Руданського за міський кошт на кладовищі Іоанна Златоуста (нині Полікурівський меморіал). Місце на кладовищі дала йому сім’я покійного приятеля Шенебейєра.
Яким же був у житті Степан Руданський? Художник В. Ковальов на початку 70-х років написав його портрет, що став пізніше загальновідомим. Не менш цікавий і вербальний портрет Руданського, залишений Ковальовим: “Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись; карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою признакою його душі. Одягався він завсіди просто, як і жив”. Дотепинй і жартівливий, С. Руданський легко збирав навколо себе товариство. У Ялті його близькими приятелями стали священик місцевої церкви Сердюков, поштмейстер П. Падалка, агент російського пароплавного товариства Т. Сіяльський, голова міської управи Пономаренко, управитель маєтків графа Воронцова Л. М. Лазаревський, сім’я якого свого часу підтримувала тісні стосунки з Тарасом Шевченком, земський учитель Гурій Черенков, провізор Е. К. Шенебейєр та інші. У колі товаришів Руданського були люди різних національностей, сам поет зі щирою цікавістю знайомився з мовами жителів багатонаціонального Криму, зокрема вивчав грецьку і кримськотатарську мови.
Серед захоплень Руданського важливе місце посідала археологія. Ознайомившись з розкопками у Партеніті, в маєтку Раєвських, що під Аю-Дагом, С. Руданський написав статтю, яку високо оцінили спеціалісти. Допомагав авторитетному професору з Одеси П. К. Бруно скласти карту Південного берега Криму в генуезький період та визначити околиці Судака. Разом з лікарем Тобіним С. Руданський влітку 1871 року розпочав вивчати стоянку первісної людини на мисі Ай-Тодор.
Та найголовнішою пристрастю у житті С. Руданського, його любов’ю і болем залишалось українське художнє слово. Письменник пробував свої сили у різних жанрах, писав балади, ліричні вірші, гуморески, драми, історичні поеми, займався перекладами. Заслуговують уваги історичні поеми Руданського, у яких лейтмотивом проходить протест проти неволі України, передусім у поемах “Мазепа, гетьман український” та “Іван Скоропадський”, які довго не публікувалися. Всі ці твори об’єднує гнів до поневолювачів України і глибока певність у майбутньому воскресінні Батьківщини. Письменник свято вірив у історичні перспективи рідної української мови, яку блискуче знав і тонко відчував. Справжнім майстром слова зарекомендував себе С. Руданський у гумористичних співомовках, популярність яких серед народу можна зрівняти хіба що з Шевченковою поезією.
Більшість співомовок С. Руданського написані в Петербурзі. Опинившись в Криму, поет – прекрасний знавець фольклору – мабуть, часто згадував чумацькі пісні. З давніх-давен чумаки ходили в Крим за сіллю та іншими товарами. На основі цього матеріалу, перебуваючи під впливом драматичних творів І. Котляревського, С. Руданський вирішив написати п’єсу “Чумак”.
П’єса складається з чотирьох невеликих дій. Події відбуваються на березі моря. В основі сюжету – любов чумака Гордія та дівчини Ялини і, паралельно, трагедія життя людей, котрі обвінчалися з примусу (доля матері Гордія). Автор засуджує застарілі погляди на шлюб і всі симпатії віддає молодому поколінню, що прагне до любові щирої, без розрахунку і насилля. В драмі тісно переплетені елементи реалізму і романтизму з певними рисами мелодраматизму. Уступки сентименталізму та надмірне захоплення ефектом несподіванки не сприяли успіху п’єси. У 1871 році С. Руданський переробив свій твір, назвавши його дивоспівом. Об’єктивно п’єса нагадувала оперне лібрето, але сценічного втілення не отримала.
Найважливішою літературною справою для С. Руданського в Ялті став переклад “Іліади” Гомера. Це дійсно було подвижництво: в провінційній Ялті Руданський взявся за переклад всесвітньовідомого епосу, маючи тільки текст оригіналу. Поет знав грецьку та латинську мову і був переконаний, що публікація легендарного твору українською мовою буде сприяти входженню української літератури в лоно світового письменства. Найвірогідніше, надихнув на цей подвиг Руданського його друг Петро Ніщинський, який займався перекладами античних творів.
Школа перекладу на ту пору тільки розпочинала своє становлення. Руданський змушений був експериментувати і брати на себе відповідальність піонера у вирішенні складних проблем. Врешті-решт перекладач зупинився на поетичному розмірі, характерному для деяких українських народних пісень, хоч він не давав можливості показати велич оригіналу. Можна поставити в докір поету надмірну українізацію тексту, що було викликано бажанням поширювати свій переклад серед широких верств українського народу. Однак групою дослідників доведена висока точність перекладу, тому цей твір для свого часу є значним кроком поступу перекладної літератури українською мовою. В останні роки життя С. Руданський працював над перекладами “Енеїди” Вергілія та “Війни жаб з мишами” невідомого автора.
Свою місію – місію народного поета України – Степан Руданський відчував завжди. І коли студіював медицину у холодному Петербурзі, і коли лікував недужих під розпеченим небом Ялти. Це глибоке переконання він ховав десь на дні серця, і лише зрідка воно піднімалось на поверхню, як буває на морі під час шторму. Обурений забороною батька писати до нього листи українською мовою, Степан ще студентом пише до брата: “…не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців”. Мрія Руданського видати книжку – “що-небудь пустити у світ” – не здійснилась за життя письменника. Він неодноразово укладав рукописи до видання. У Петербурзі, наприклад, підготував збірку “Нива”. Проте київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Залишились у шухляді автора і три збірки “Співомовок Вінка Руданського” різних років: видавця не знайшлось, а власних коштів на публікацію не вистачало. У Ялті, за лікарськими клопотами, видавничі плани здавались все примарнішими.
Після смерті письменника залишились його рукописи, які передавалися з рук в руки, аж поки не примандрували на Волинь. Мабуть, як ніхто раніше, в рядках ялтинського лікаря-небіжчика Олена Пчілка відчула відчайдушний заклик: “Повій, вітре, на Вкраїну…” Саме вона дала можливість Україні почути цей голос. Упорядкувала рукописи, залучила до фінансування декого із земляків, і врешті-решт перша книжка Степана Руданського під назвою “Співомовки” побачила світ 1880 року в Києві. Кропітку працю видавця Олена Пчілка заховала під псевдонімом “Н. Г. Волинський” (що означало “невеликий гурток волинський). Так почалося тріумфальне повернення на Батьківщину Степана Руданського. До першої виданої збірки увійшло всього 28 поезій. Поступово цей невеликий айсберг завдяки зусиллям Івана Франка, Михайла Комарова, Павла Житецького, Агатангела Кримського, Василя Лукича та інших перетворився у цілий острів на карті вітчизняної літератури.
Цілителі духу, до числа яких, безперечно, відноситься Руданський, отримують право на безсмертя у пам’яті народній. Однак в самій Ялті через кілька десятиліть вже рідко хто з місцевих жителів зміг згадати жертовного лікаря Степана Руданського. Чимало шанувальників його літературного хисту з великими труднощами розшукували могилу поета в місті. Відомий одеський бібліограф Михайло Ковальов ділився ялтинськими враженнями: “…похоронили – і забули. […] І ніхто, окрім дочки Степана Васильовича, не зміг сказати, де і як найти могилу: ні хреста, ні огорожі нема над нею. […] Чи то так воно і навіки останеться?”
У 1891 році повз Ялту проїжджав одеський літератор і видавець Іван Липа, що був родом з Криму. Він захотів обов’язково поклонитися могилі Руданського, яку знайшов за допомогою сторожа під зеленим кипарисом. Відчуття пустки боляче вразило І. Липу і спонукало його написати статтю у львівському журналі “Зоря” з пропозицією до свідомих українців зібрати гроші, щоб привести могилу Руданського в порядок. Зібрані кошти дозволили замовити мармуровий пам’ятник з хрестом і встановити його на могилі. У 1968 році з ініціативи Літфонду УРСР на могилі був споруджений новий пам’ятник з бронзовим горельєфом С. Руданського (скульптор Р. В. Сердюк) і з викарбуваними рядками відомого вірша поета, що став народною піснею:
На могилі не заплаче ніхто в чужині,
Хіба хмаронька заплаче дощем по мені.
Та минають десятиліття, роки, і ім’я Руданського стає невід’ємним від сучасного Криму, зокрема Ялти, де в честь нього названа одна з центральних вулиць міста. Його ім’ям названа народна капела бандуристів при Кримському державному педагогічному інституті під керуванням заслуженого працівника культури України О. Ф. Нирка. Всекримське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка встановило премію ім. С. Руданського за вклад у розвиток української культури в Криму. Її першим лауреатом став професор Таврійського Національного університету ім. В. Вернадського Петро Киричок. Символічним можна вважати і те, що саме на вулиці Степана Руданського в Ялті була відкрита перша міська школа з українською мовою навчання.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Як ставився С. Руданський до Ялти?
2. Де проживав Степан Руданський у Ялті?
3.У яких жанрах написані твори С. Руданського ялтинського періоду?
4. Хто причетний до видання першої книжки С. Руданського?
5. Хто є автором пам’ятника на могилі С. Руданського?
6. Як вшановується ім’я С. Руданського в Криму?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Прочитати ялтинські листи Степана Руданського та обгрунтувати визначальні риси його світогляду та характеру.
2. Зробити аналіз співомовок С. Руданського, присвячених мовним проблемам.
3. Визначити оцінку С. Руданського ролі Б. Хмельницького та І. Мазепи (за його історичними поемами).
4. Порівняти “Іліаду” Гомера у перекладах С. Руданського та М. Рильського.
5. Запропонувати маршрут пішохідної екскурсії “Слідами Степана Руданського в Ялті”.
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Фольклорні мотиви в дивоспіві Степана Руданського “Чумак”.
2. Жанрове збагачення української літератури Степаном Руданським.
3. Засоби комічного в “філологічних” співомовках Степана Руданського.
4. Увічнення пам’яті Степана Руданського на кримській землі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Руданський Степан. Твори в трьох томах. – Київ, 1973.
2. Зленко Григорій. Борг Степанові Руданському // Зленко Григорій. З полону літ. Літературно-критичні нариси. – К., 1989.
3. Киричок Петро. Міський лікар Ялти. // Золоті ворота. Випуск 5. – К., 1993.
4. Колесник Петро. Степан Руданський. – К., 1971.
5. Кримський А. Ю. Слідком за Руданським в Ялті.
6. Приходько І. Ф. Українські класики без фальсифікацій. – Харків, 1997.
7. Сиваченко М. Є. Студії над гуморесками Степана Руданського. – К., 1979.
8. Рильський М. Т. Про поезію Степана Руданського // Рильський М. Т. Статті про літературу. – К., 1980.
9. Цеков Ю. І. Степан Руданський. – К., 1983.
АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ
На одному з перших засідань ялтинського товариства “Просвіта” наприкінці 80-х років ХХ століття було запропоновано присвоїти міській організації ім’я Амвросія Лук’яновича Метлинського. З історією нашого міста пов’язані долі і більш визначних українських письменників та діячів культури. Чому ж саме це ім’я стало прапором, корогвою, яка згуртувала ялтинських українців у часи перебудови? Мабуть, тому, що Метлинський був з числа перших невтомних орачів на цілині української культури, що працювали не покладаючи рук задля воскресіння слави України.
Його життєва дорога переплелась з нашою Ялтою, та, на жаль, переплелась так трагічно. Поет, видавець, фольклорист, науковець Амвросій Метлинський помер і похований в нашому місті. Але, як це не прикро, його могила не знайдена. І нині ми не можемо поклонитися праху людини, перед якою схиляв голову Тарас Шевченко. В листі до Корольова від 18 листопада 1842 року Кобзар писав: “Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському. Спасеть його Бог за його “Думки і ще дещо”; тільки і полегкості, що вони”. Ці слова не можуть промайнути легко і просто повз нашу свідомість, через віки вони пронесли незбагненну ауру, що змушує сучасників знову і знову вклонятися пам’яті Метлинського з шевченківським пієтетом.
Амвросій Лук’янович Метлинський народився 1814 року в селі Сари Гадяцького повіту на Полтавщині, в родині здрібнілого поміщика. Сучасні дослідники віднайшли родинні узи між родом Драгоманових, що дав українському письменству Лесю Українку, і родом Метлинських. Початкову освіту майбутній поет отримав у Гадяцькому повітовому училищі, у якому знайшов свого “батька по книжках” в учителі Михайлові Макаровському. Потяг до знань спонукав Метлинського продовжити навчання у Харківський гімназії, а згодом – у Харківському університеті, найбільшому на той час в Україні освітньо-культурному центрі, що служив інтелектуальним джерелом наукового, журналістського, театрального і літературно-критичного життя. До лектури Амвросія входили вершини європейської літератури – твори В. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Міцкевича, які пробуджували у майбутнього поета потяг до ідеалу свободи, рівності, справедливості. Під впливом авторитетного харківського професора Ізмаіла Срезневського Метлинський вивчив польську і чеську мови, студіював слов’янський фольклор.
Закінчивши університет (1835), Амвросій Метлинський займає посаду помічника бібліотекаря і працює над магістерською дисертацією, після захисту якої він отримав посаду ад’юнкт-професора кафедри російської словесності Харківського університету (що дорівнює молодшій науковій посаді). Після захисту докторської дисертації на тему “Взгляд на историческое развитие прозы и поэзии” він отримує посаду ординарного (штатного) професора кафедри російської словесності в Київському університеті.
Педагогічна діяльність давала можливість підтримувати студентів морально й матеріально, прищеплювати їм любов до рідного слова, народної поезії, спонукати до збирання, записування й видання фольклорного матеріалу. Та й сам він зробив чимало в царині фольклористики. Разом з І. Срезневським, М. Костомаровим Метлинський започаткував видання “Южнорусского сборника” (1848), у якому публікувались народні перекази, легенди, прислів’я, приказки, пісні. У 1852 році А. Метлинський опублікував у Києві “Байки та прибаютки Левка Боровиковського” зі своєю передмовою, а у 1854 році – велику і надзвичайно цінну збірку “Народныя южнорусские песни”.
Художня спадщина Метлинського складається з однієї збірки “Думи і пісні та ще дещо”, до якої увійшло 30 оригінальних поезій і перекладів із чеської, словацької, сербської, польської та німецької літератур. Книжка вийшла 1839 р. під псевдонімом Амвросія Могили.
Львівський професор К. Студинський у своїй книзі “Кілька слів про генезу творів Амвросія Метлинського” підкреслював книжний характер лірики поета. Ван також визначає чотири джерела впливу на поезію Могили-Метлинського, а саме – російської, польської, німецької літератур, і, безперечно, українських народних пісень, дум, повір’їв. Оцінки творчого доробку А. Метлинського досить суперечливі, але в цілому не можна не погодитись з думкою Степана Крижанівського, який називав творчість поета “професорською лірикою”.
Свої кращі поетичні твори Амвросій Лук’янович написав на схилі літ, багато з них не публікувалися за життя автора. Світогляд Метлинського, його пристрасна любов до України, уболівання за розвиток української культури червоною ниткою проходить крізь епістолярну спадщину письменника. Україна постійно асоціювалася у роздумах поета з щедрим сонячним промінням, теплим леготом. “Пишу к вам, – читаємо в одному з його листів до Срезневського, – из Украины, которая в это время смотрит совсем не Украиной: бытие мое мрачно, сумрачно, и дождь на дворе холодный…” Майже в кожному своєму посланні до друзів А. Метлинсткий з захопленням розповідає про нових талановитих літераторів, міркує над ментальністю українського народу.
Свою роботу Метлинський оцінював завжди вельми скромно. шкодував, що недуга забирає його останні сили, які б він хотів віддати на благо Україні. “У меня довольно материалов и много мыслей и предположений об разных трудах, но мало сил и здоровья, и потому с горем смотрю на то, что мог бы сделать – и не могу! Лекции утомляют неимоверно, писание тоже, и потом грудная боль и кровохарканье”, – ділився він своїм найсокровеннішим з другом Іваном Срезневським.
У листах А. Метлинського 1853 р. вперше згадується Крим як оаза, де можна набратися здоров’я і наснаги: “Советуют Крым и кумыс и прочее. Поэтому, приложивши свидетельство медика, прошусь в Крым, с удержанием жалования и двухсот рублей пособия, сверх вакации на 28 дней”. Як вважає дослідник Скрипник, у зв’язку з хворобою А. Метлинський в 1858 р. виходить у відставку і оселяється в Ялті. Є підстави вважати, що насправді в Ялту він приїжджав лише періодично. У мемуарах Костомарова вказується, що Метлинський перебуває “то в Швейцарії, то в Криму, то в Ялті”.
Найповніші відомості про смерть Метлинського у Ялті надає М. Костомаров. В червні 1870 року він також знаходився на лікуванні в нашому місті. І тут випадково довідався про трагедію: під час приступу меланхолії Метлинський застрелився. Правда, після спроби самогубства Амвросій Лук’янович ще жив “тижнів зо два” у невимовних стражданнях. Доцент Гнідан у своєму дослідженні про Метлинського уточнює, що поет в Ялті перерізав собі вени. Достовірно відомо, що розтин тіла Метлинського робив ялтинський лікар Степан Руданський. Цілком ймовірно, що Руданський намагався врятувати Амвросія Лук’яновича від смерті в ці останні жахливі два тижні.
Так сумно перетнулися дороги двох непересічних особистостей, імена котрих золотими літерами викарбувані на скрижалях історії української культури.
Побутує думка, що могила А. Метлинського не знайдена тому, що його як самогубця поховали за межами цвинтаря. Як бачимо, тема “Метлинський і Ялта” на сьогодні досліджена вельми поверхово, вона є широким полем для студіювання біографів поета, краєзнавців, студентів.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Які праці А. Метлинського стали значним внеском у розвиток української фольклористики?
2. Як оцінюють поезію А. Метлинського дослідники?
3. Як ставився до Метлинського Тарас Шевченко?
4. Хто з українських письменників спілкувався з А. Метлинським в Ялті?
5. Як завершив свій земний шлях А. Метлинський?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Прочитати вірші Амвросія Метлинського та визначити їх образну систему.
2. З’ясувати, чому А. Метлинський вибирає собі літературний псевдонім “Амвросій Могила”.
3. Визначити прикмети романтизму в ліриці А. Метлинського.
4. Розкрити погляди А. Метлинського на українську мову (за матеріалами поезії).
5. Знайти ялтинські кладовища ХІХ століття і висунути гіпотезу про місце поховання А. Метлинського.
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Фольклористична спадщина Амвросія Метлинського.
2. Фольклорні мотиви в творчості А. Метлинського.
3. Мотив рідної мови в поезії Амвросія Метлинського.
ЛІТЕРАТУРА
1. Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.
2. Крижанівський С. Амвросій Могила та Ієремія Галка // Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.
МИКОЛА КОСТОМАРОВ
Постать Миколи Костомарова (1817–1885) одна з найяскравіших на порубіжжі української і російської культур. Син воронезького поміщика і селянки-кріпачки, випускник Харківського університету, Микола Костомаров рано заявив про себе серйозними науковими працями з вітчизняної історії. Разом з тим під псевдонімом Ієремія Галка він видає дві збірки романтичних поезій українською мовою: “Українські балади”, 1839, та “Вітка”, 1840. З-під пера Костомарова вийшли також драматичні та епічні твори.
Значною віхою в житті Миколи Костомарова стало створення разом з В. Білозерським, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими однодумцями Кирило-Мефодіївського товариства, після розгрому якого він був засуджений на рік ув’язнення в Петропавлівській фортеці в Петербурзі та заслання до Саратова. І хоч після заслання Костомаров продовжив свою блискучу кар’єру вченого, покладене на нього тавро злочинця не змили ніякі офіційні почесті, отримані ним в Російській імперії.
Миколу Костомарова можна віднести до числа визначних пілігримів Криму. Відомості про перебування історика на кримській землі можна почерпнути з його грунтовної автобіографії.
Вперше Микола Костомаров відправився у мандрівку до Криму весною 1841 року. Інтенсивна праця над дисертацією про значення унії в Західній Русі та магістерський іспит в Харківському університеті вимагали великого інтелектуального напруження. Для поліпшення самопочуття лікарі порадили вдатися до морських купань. 24-річного Миколу Костомарова Крим приваблював насамперед своїми історичними пам’ятками. Мешкаючи у поганенькому готелі у Феодосії, він чотири тижні ретельно виконував вказівки лікарів. Як нагороду за своє тривале терпіння Костомаров задумав подорож верхи на конях з провідником-татарином на Південний берег Криму аж до Севастополя. Проте задуманий маршрут обірвався в Ялті. Звідти молодий мандрівник повернувся до Алушти, а далі попрямував до Сімферополя і Бахчисараю. Найсильніше враження на Костомарова справили Чатир-Даг, численні мусульманські фонтани, ханський палац і поїздка верхи на Чуфут-Кале. З Бахчисараю він повернувся до Керчі, де оглянув боспорські могили і музей. Такою була перша мандрівка Костомарова по Криму.
Вдруге Костомаров вирушив на благословенну землю Тавриди 1852 року, отримавши дозвіл царя Олександра покинути місце заслання з метою лікування. Вибраний маршрут мало чим відрізнявся від попереднього. Спочатку в Керчі йому вдалось приєднатись до археологічних розкопок, що вели тоді художник Бегічев і одеський професор М. Н. Мазуркевич. Далі разом з товариством мандрівник направився на Південний берег Криму. Ні Феодосія, ні Ялта, що тоді ще мало чим відрізнялась від звичайного приморського села, не привернули їхньої уваги. Однак розкішним палацом та багатим квітником зачарувала Костомарова Лівадія. З цікавістю подорожні оглянули дачі Ореанди, а особливу насолоду їм подарував парк в Алупці. Письменник у своїй “Автобіографії” захоплено описує дорогу до Севастополя, а звідти – до Бахчисараю. Згодом для морських купань Костомаров обрав Феодосію, де провів кінцівку своєї подорожі.
Третя і остання поїздка М. І. Костомарова до Криму припадає на 1870 рік. У червні він розпочав свій відпочинок у Феодосії, продовжив купання в Ялті та Алупці. Тут його чекала несподівана зустріч з філологом, фольклористом і поетом Амвросієм Метлинським. На жаль, радості вона їм не принесла, оскільки Метлинський знаходився на смертному одрі, про що пізніше Костомаров написав у своїх спогадах.
Смутні думки навіював і Севастополь, який після Кримської війни справляв враження справжньої руїни. Костомаров також відвідав місця, пов’язані з сивою давниною – Херсонес, Інкерман. Втретє завітав у Бахчисарай, хоч ханський палац тоді був спустошеним. З Севастополя на пароплаві М. Костомаров направився у Євпаторію, де залюбки познайомився зі способом життя караїмів, а далі його дорога пролягла в Одесу.
Подорожні враження вченого знаходять численні відлуння у його історичних та фольклористичних працях, а також лягли в основу деяких літературних творів з кримськими мотивами. Перша подорож до Криму надихнула поета на створення трьох поезій, що були опубліковані в альманасі Бецького “Молодик”: “Аглає-Чесме”, “До Мар’ї Потоцької”, “Пантікапей”(з елементами драми). Наслідком другої поїздки на кримське побережжя у творчості М. Костомарова стала драматична поема “Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским…”, написана в Саратові 1852 року. Високу оцінку цьому величному твору дав Іван Франко, який переклав поему українською мовою.
За рік до смерті М. Костомаров опублікував історичну драму “Эллины Тавриды”, події якої розгортаються у першому столітті до н. е. переважно в Херсонесі. Можна стверджувати, що автор, працюючи на цим твором, живив свою уяву спогадами про відвідини Херсонесу 1870 року, хоч основний матеріал для створення драми письменнику дав трактат Костянтина Порфиродного “Про керівництво державою”, у якому виразно змальовується ворогування дорійців та іонійців на кримській землі періоду могутності Риму. Ця історична драма не втратила своєї актуальності. Читаючи про підступність, віроломність і жорстокість колишніх мешканців Криму, яких розділяла тільки приналежність до різних груп одного і того ж етносу, мимоволі надієшся, що два тисячоліття християнства зробили людину морально досконалішою і мудрішою.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Коли і з якою метою Микола Костомаров побував В Криму?
2. Яке враження справило на Костомарова Південне побережжя Криму?
3. Назвіть кримські твори Миколи Костомарова.
4. Яким постає Крим в історичних творах М. Костомарова?
5. Який з кримських творів М. Костомарова переклав Іван Франко?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Прочитати вірші Миколи Костомарова та визначити їх пафос.
2. З’ясувати, чому М. Костомаров вибирає собі літературний псевдонім “Ієремія Галка”.
3. Визначити спільне та відмінне в поезіях А. Метлинського та М. Костомарова.
4. Визначити головний конфлікт та композицію історичної драми М. Костомарова “Эллины Тавриды”.
5. Знайти в листах Степана Руданського згадку про зустріч в Ялті з М. Костомаровим.
6. Порівняти оригінал та переклад українською мовою драматичної поеми М. Костомарова “Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским…”
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Кримські маршрути Миколи Костомарова.
2. Історичні події в Криму крізь призму художнього слова М. Костомарова (за історичною драмою М. Костомарова “Эллины Тавриды”).
3. Кримські мотиви в українській поезії шевченківської доби.
ЛІТЕРАТУРА
1. Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.
2. Крижанівський С. Амвросій Могила та Ієремія Галка // Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. – К., 1972.
3. Костомаров Микола. Галерея портретів. – К., 1993.
4. Замлинський Володимир. Карбівничий історії. // Костомаров Микола. Галерея портретів. – К., 1993.
ЯКІВ ЩОГОЛЕВ
Ім’я поета Якова Щоголева у наші дні призабуте. Наприкінці минулого століття він видав дві поетичні збірки – “Ворскло” і “Слобожанщина”, які зайняли почесне місце в літературному процесі ХІХ століття. Я. Щоголев народився 1824 року в м. Охтирці колишньої Харківської губернії. Майбутній поет виховувався посеред чарівної природи, в атмосфері старосвітських традицій, під наглядом матері. Важливим етапом духовного розвитку Якова стало навчання в Харківській гімназії. Тут значно розширилась його лектура, яка спонукала до власної творчості. Особливо активним було літературне життя в Харківському університеті, де Яків навчався після закінчення гімназії. Саме тоді в Харкові сформувалась школа поетів-романтиків. Студентом Щоголев знайомиться з А. Метлинським, М. Костомаровим, І. Срезневським. До нього прихильно ставився ректор, відомий український письменник П. П. Гулак-Артемовський. В періодиці з’являються перші вірші Я. Щоголева, написані як російською, так і українською мовами.
Поступивши на урядову службу, Щоголев практично припинив свою літературну діяльність, якщо не рахувати чотири вірші, написані 1864 року і передані композитору Єдлічці. Його тривале мовчання, що затягнулось на цілих двадцять років, літературознавці пояснюють неоднозначною оцінкою критики, зокрема різким відгуком Вісаріона Бєлінського. З 1871 року Яків Щоголев йде у відставку і поселяється з сім’єю в Харкові, де веде замкнуте життя. Проте культурно-громадська атмосфера Харкова, мабуть, сприяла поступовому поверненню поета до літературної діяльності, і цей крок Щоголева щиро вітали його діти. Та плідна смуга у житті поета була перервана важким горем: протягом двох років він втратив двох своїх старших дітей. Однак після виходу в світ збірки віршів “Ворскла” (1883) і до останку Щоголев продовжує переливати свої думки і почуття у поетичні рядки. Друга його збірка “Слобожанщина” побачила світ через три дні після смерті автора, котра зупинила його серце 27 травня 1898 року. З життя Щоголев пішов з надією: “Тоді, як і помру, то буде чим землякам пом’янути мене”.
Самобутність поетичного стилю Якова Щоголева високо оцінив Пантелеймон Куліш, котрий писав: “…яко поет правдивий, а не підспівач, має він у своєму голосі щось праведно своє, – якусь власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не догледишся…” Ця своєрідність мала особливу вартість у пошевченківськоу епоху, коли захоплене наслідування славетного Кобзаря привело українську поезію на манівці епігонства.
Серед нових мотивів, якими збагатив вітчизняне письменство поет, є і кримські вкраплення. Для нас особливо цікавим є вірш “Ялта” – перший у ряді поетичних творів, котрі оспівали унікальність нашого міста, яке пізніше назовуть перлиною Південного берега Криму.
Слід нагадати, що свій міський статус Ялта отримала 1838 року, коли в невеликому населеному пункті нараховувалось лише три десятки будинків. Однак кліматичні умови та мальовнича природа обіцяла перспективи розвитку міста, що добре розумів граф Воронцов, за клопотаннями якого і почалась історія Ялти. 1861 року у руки царської сім’ї перейшла Лівадія. Поступово Ялта росте і стає курортом, на який покладали особливі надії недужі на сухоти. Цими цілющими властивостями і привабило місто поета Якова Щоголева, у якого тяжко захворіла донька. Ось що пише про це відомий літературознавець Іван Пільгук: “Восени 1878 року Щоголев повіз до Ялти на лікування хвору доньку Олександру. Там її здоров’я покращало”. Проте кліматичне лікування все-таки не врятувало дівчину. Через два роки донька Якова Щоголева померла.
Не дивно, що і вірш “Ялта”, що вперше був опублікований 1894 року в “Южном крае”, оповитий серпанком смутку. Ключовим образом твору є екзотичний цвіт, який символізує унікальність цього куточку Криму, його несхожість на звичні українські краєвиди. Композиційно поезія будується на співставленні Ялти реальної і уявної, міфологічної, яка виринає з першого ж катрену:
Казали: Ялта – Криму цвіт, –
Над нею краще сонце гріє,
І інше небо, інший світ,
І дужче листя зеленіє.
Після цього заспіву Щоголев, признаний майстер пейзажу, детально відтворює відтинок спуску з кримських гір до узбережжя, крупними мазками схоплюючи нові враження: “жовті ребра Чатирдагу”, “срібний струмінь” Салгира, “гожі татарчата” біля “убогої саклі” над дорогою. Ліричний герой поезії на власні очі переконується, що цей край дійсно дивовижний; недовіра до міфу зникає, оскільки реальність перевершує його і постає справжнім “зеленим раєм”. Поет захоплено малює перед читачем ялтинський ландшафт над безмежним морем, розмаїте багатство флори з штрихами характерної для півдня архітектури місцевих споруд.
По взбіччях гір і жовтих скель
Палати в камінь повростали,
Плющі розкинулись до стель
І ганки стіни понизали,-
Орішник широко повис:
Черешні з лаврами сплелися;
Сяга до неба кипарис,
Гілки маньолій повилися…
Але посеред цього розкішного краєвиду стискає серце хворобливий вигляд прохожих, цвіт життя яких невблаганно осипається у квітучому краї, що так оманливо обіцяв омріяне щастя. Цим дисгармонійним акордом і закінчується вірш, проте незавершеним залишається двобій між безнадією та сподіваннями тих, яких невпинно кликало до себе місто з чарівною назвою “Ялта”.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Коли і чому Я. Шоголев приїжджав до Ялти?
2. Де і коли був вперше опублікований вірш Щоголева “Ялта”?
3. Які тропи домінують у поезії “Ялта”?
4. Які синтаксичні фігури використовує Я. Шоголев у поезії “Ялта”?
5. Що ви знаєте про отримання Ялтою статусу міста?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Визначити систему образів чумацьких поезій Якова Щоголева.
2. Виписати відгуки сучасників про поезію Я. Щоголева.
3. Порівняти картини південного берега Криму в поезії А. Міцкевича, О. Пушкіна та Я. Щоголева.
4. Прочитайте вірш “Яків Щоголев” М. Чернявського. Чи погоджуєтесь ви з оцінкою таланту автора першого вірша про Ялту?
5. Знайти вірші про Ялту інших українських та російських поетів.
6. Вивчити вірш Я. Щоголева “Ялта” напам’ять.
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Південний берег Криму в українській поезії ХІХ століття.
2. Ялта кінця ХІХ століття та її зображення Яковом Щоголевим.
ЛІТЕРАТУРА
1. Щоголів Яків. Поезії. – К., 1958.
2. Щоголев Яків. Вибране. – К., 1971.
3. Каспрук А. Талановитий майстер поетичного слова. // Щоголів Яків. Поезії. – К., 1958.
4. Куліш Пантелеймон. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка. // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга перша. – К., 1996.
5. Пільгук І. Співець Слобожанщини. // Щоголев Яків. Вибране. – К., 1971.
ДНІПРОВА ЧАЙКА
Наприкінці ХІХ століття значною популярністю користувались твори Людмили Василевської, більш відомої під псевдонімом Дніпрова Чайка (1861-1927). Майбутня письменниця народилась на Херсонщині в російській сім’ї Березіних. Навчалася в спеціальній школі Одеського жіночого монастиря та Одеської приватної гімназії О. В. Пілер. Після закінчення навчання працювала в приватній гімназії Карпової (Одеса). З юних літ почала збирати зразки народної творчості, поширені в Таврії, та писати вірші. Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки вище, ніж талант Лесі Українки. Сергій Єфремов так оцінив новаторство поетеси: “Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям”. Особливою філігранністю відзначались “Морські малюнки” поетеси, якими захоплювались Михайло Коцюбинський, Максим Горький, Павло Житецький та інші видатні майстри художнього слова та його поцінювачі. Зокрема М. Горький писав у листі до Дніпрової Чайки: “Я давно познайомився з Вашими віршами в прозі. Ви могли б стати окрасою не лише малоруської літератури”.
“Морські малюнки” з’явились внаслідок поїздки письменниці до Криму, де вона тривалий час відпочивала у татарській слобідці Алма-Томак (нині с. Піщане Бахчисарайського району). Сама письменниця так згадувала той плідний творчий період: “…брат мого чоловіка запросив мене на літо в Крим, де він з своєю родиною жив. 1887 року я поїхала з лялькою та нянькою у Крим. Там уже моя ятрівка переїхала з Симферополя на беріг моря […] Гарно там було – вільно. Хоч і без особистої краси. Я однак скоро скучила за папером та пером […] Ось так і написалося дев’ять перших п’єсок “Морські малюнки” та деякі вірші”.
У своїй автобіографії вона підкреслювала важливий вплив кримської природи на її творчість: “…купаючись у морі біля Алми в Криму я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та прийшовши додому розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Колись після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза – морське серце – це мені дало казку про “Морське серце”.
Як бачимо, твори Дніпрової Чайки, написані в Криму, об’єднані образом моря і є передусім яскравими романтичними пейзажами. На думку В. Г. Пінчука, в українській літературі вона була чи не першою письменницею-мариністкою. Разом з тим її поезії в прозі є зразками розгорнутої метафори або ж алегорії, за допомогою яких вона піднімає проблеми суто моральні і возвеличує закони людяності. Скажімо, в оповіданні “Морське серце” розповідається про те, як морська хвиля закохалася у відважного хлопця, який купався у морі. Вона обняла його міцно і потягнула до себе на дно. Юнак просив допомоги у старшого брата, але той швидше поплив до берега. Хвиля втопила боягуза. Риби рознесли його тіло ущент, лише до серця ніхто не доторкнувся. Мораль твору прозора: боягузи приречені на зневагу і осуд суспільства. Тому письменниця закликає з дитинства виховувати у дітей сміливість, любов до рідних братів та сестер, навчає бути разом з ними у щасливу годину і годину негоди.
В оповіданні “Скеля” розповідається про молодих царят, які намагалися знайти собі кращої долі, ніж була у них, коли жили вони у царських палатах. Мати прокляла їх. А щоб отримати прощення, вони повинні були принести їй дарунок. Повернулися діти і сказали, що знайшли вони заморське диво-щастя, тобто кохання дівчини. Але згодом хлопці розчарувалися у коханні. Воно, як квітка: сьогодні цвіте, а завтра зів’яло. Проклинаючи своїх синів, обернулася мати у високу скелю. А коли буйний вітер дме – гора стогне: то діти благають матір, щоб зняла з них прокляття. Щастя – це така річ, яка не продається або ж купується. Велика життєва мудрість – цінувати і берегти те, що тобі дано на цьому світі. Як бачимо, кожний з “Морських малюнків” перетворюється в легенду, яка несе потужний виховний заряд.
Сім “Морських малюнків” Дніпрової Чайки були надруковані на початку 90-х років у журналах “Дзвіночок” та “Зоря” 1900 року, з додатком двох нових – у чернігівському альманасі “Хвиля за хвилею”.
Як не прикро, але успішний дебют обмежив творчі пошуки письменниці. У наступних своїх віршах та поезіях в прозі вона часто самоповторюється. Однак в цілому її твори свідчать, що Дніпрова Чайка була наділена даром тонко розуміти мову природи і передавати її в своїх “фантазіограмах” читачеві.
На схилі літ Дніпрова Чайка знову приїжджає в Крим, в Ялту, але обставини не спонукали її до творчості. 1914 року наклав на себе руки її чоловік. Особливо вона переймалася недугою доньки. “Завезла її в Крим в санаторій, – пише вона в автобіографії, – а я з унуками осталась поблизу. І от знову довелось мені бачити красу нашої Ніцци, що така сприятлива для здорових і губляча для хворих. Цілу весну і літо провели ми в Криму, але мені і в голову не клалося писати”. Отож, з травня по кінець вересня 1915 року Дніпрова Чайка знову мала змогу спостерігати за яскравими і вічно-мінливими морськими малюнками на ялтинському побережжі. Але фантазії та думки, викликані ними, на цей раз залишилися незаписаними.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Коли і де Дніпрова Чайка розпочала роботу над своїми “Морськими малюнками”?
2. Як оцінили “Морські малюнки” Дніпрової Чайки сучасники?
3. Які жанрові прикмети властиві “Морським малюнкам”?
4. В чому полягало новаторство Дніпрової Чайки?
5. Коли востаннє письменниця побувала в Ялті?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Прочитати кілька “Морських малюнків” Дніпрової Чайки. Визначити особливості системи образів цих творів.
2. Підшукати яскраві приклади розгорнутої метафори, на якій будується сюжет “морського малюнка”.
3. Дати ідейно-художній аналіз поезії Дніпрової Чайки “Слава звитязі, побореним горе!” (див. додаток)
4. Визначити, яким змістом наповнює Дніпрова Чайка образ морської хвилі у своїх творах.
5. Одну з поезій Дніпрової Чайки вивчити напам’ять.
5. Запропонувати сценічне рішення одного з “Морських малюнків” та по можливості втілити його в навчальному етюді.
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Мариністика Дніпрової Чайки.
2. Вплив творчості Дніпрової Чайки на розвиток жіночої поезії кінця ХІХ – поч. ХХ століття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Дніпрова Чайка. Автобіографія. – Центральна Наукова Бібліотека. Відділ рукописів. Фонд 10, No 34906.
2. Пінчук В. Г. Дніпрова Чайка. Життя і творчість. – К, 1984.
3. Дніпрова Чайка. Твори. Передмова О. Килимника. – К., 1960.
ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ
Посильний внесок у розвиток української літератури ХІХ століття зробив Олександр Кониський (1836-1900). Свій слід він залишив у різних видах діяльності, оскільки зарекомендував себе як письменник, публіцист, науковець, громадський діяч. Ще замолоду Кониський зазнав переслідування за писання творів українською мовою: його виключили з Чернігівської гімназії. У роки Кримської війни він відбуває військову службу, після чого мав адвокатську практику у Полтаві та Києві. Чимало сил О. Кониський віддає організації недільних шкіл та створенню для них підручників, домагається введення української мови в школах. 1863 року за поширення “малоросійської пропаганди” Кониський був висланий у Вологду, а згодом у Тотьму. Після заслання через потребу лікувати зір письменник деякий час жив за кордоном, а повернувшись на Україну, нерідко міняв місце проживання, постійно перебуваючи під наглядом поліції. У 1872 році він отримав дозвіл оселитися в Києві, де жив до самої смерті. Кониський був одним з фундаторів Товариства ім. Шевченка у Львові.
Доробок письменника напрочуд багатогранний. Відомо майже півтори сотні псевдонімів, якими він підписував свої виступи у періодиці. Свого часу користувались популярністю окремі вірші Кониського, але більше значення мали його оповідання та повісті. Особливої уваги заслуговує подвижництво О. Кониського у створенні однієї з перших біографій Тараса Шевченка, якій він присвятив останні десять років свого життя.
Слід відзначити, що над біографією Шевченка, знаною під назвою “Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя”, Кониський працював у Криму. Письменник добре знав і любив наш край. Сюди він переважно приїжджав, щоб поправити здоров’я, але ніколи не сидів без діла. Ось чому дещо з творчої спадщини Кониського тісно по’язане з Кримом. Найчастіше письменник зупинявся в Алупці, куди, ймовірно, його першим запросив Михайло Коцюбинський. У листі до Василя Лукича від 1 квітня 1896 року Коцюбинський писав: “У нас, в Криму, як вам певно звісно, проживає О. Я. Кониський. Здоров’я його поправилось. Скучно тільки йому в Ялті, от він і наважився переїхати сими днями в Алупку, до нас, чому і я радію вельми, бо так важко на чужині без своїх людей, що й не сказати”. Тільки восени 1896 року Кониський залишає Крим і повертається до Києва. У наступні свої приїзди на Кримське побережжя він також обирає місцем свого відпочинку Ялту та її околиці.
Основний прозаїчний доробок письменника увійшов до 4-томника, який він підготував за життя. Видання другого тому під назвою “О. Кониський-Перебендя. Твори” було здійснене в Ялті 1900 року, в друкарні Вахтіна, що є свідченням про друк книг української мовою у нашому місті, за умови дозволу цензури та застосування “общепринятого”, тобто російського правопису, на що О. Кониський змушений був погодитись.
У цій книзі опубліковане одне з кращих оповідань Кониського – “Ранком в Алупці”, що було написане 1896 року. Вперше воно побачило світ у дебютному виданні журналу “Літературно-науковий вісник” 1898 року під назвою “В тумані (Дійсність і галюцинації)”.
Оповідання має ряд жанрових прикмет поезії в прозі. Автор відтворює візію, котру він пережив під час напруженої роботи над біографією Шевченка. Краса природи, гірський ландшафт довкілля Алупки, могутність моря мали неабиякий вплив на відчуття письменника. Та водночас він думав і про “друге море, з берегом, политим слізьми-журбою та тугою многостраждального поета”, уявляючи біль Шевченкової душі на засланні. Втомлений працею письменник, щоб повернутись до дійсності та відпочити, кинув свій погляд в далечінь. Його неймовірно загострені відчуття дозволяють по-новому побачити розкішне і напрочуд рухливе морське плесо: “Море гралося барвами, кидалося в очі дівочістю, ніжністю, жартівливим лукавством, здавалось забіякою, що грає у ховалки”. Зачарованим поглядом автор охоплює всю панораму Алупки: густі кипариси, що навіюють сум, вежі Воронцовського палацу, мечеть, яка своїм мінаретом хоче сягнути Ай-Петрі, смуги снігу в щілинах гірських вершин, – все це заговорило, ожило, демонструючи гармонію світу, створеного для людей Богом. І раптом на очах автора здійснюється диво: з морського туману з’являється постать. Через мить він впізнає в ній самого Шевченка, який чудом подолав часові бар’єри і опинився перед ним, на веранді алупкинської домівки. Безперечно, Кониський розумів, що це була галюцинація, але уявні образи, наближені до реальних, справили на нього незабутнє враження. Шевченко немов благословив тяжку працю Кониського і разом з тим дав йому можливість побачити світ по-новому.
Отже, у оповіданні О.Кониського маємо перший художній опис Алупки в українській літературі. Особливо мальовниче автор відтворює море, в нього воно – потужна сила, що здатна наснажувати і пестити душу, що вкрай необхідно справжньому митцеві.
Морські пейзажі надихали і поетичну музу Кониського. У Сімеїзі, зокрема, були створені кілька віршів, які увійшли до циклу “З скорбних пісень” (опубліковані після видання поетичної збірки “Порвані струни” у журналі “Літературно-науковий вісник” 1898 року). Свого часу І. Франко, вказавши на суперечності світогляду та діяльності О. Кониського, підкреслив: “Одно тільки не покидало його, не змінялося у нього – почуття обов’язку працювати для України на користь її розвою”. Це життєве кредо поет висловив і в таких поетичних рядках:
Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить!
І. Запитання для учнів та студентів.
1. Які роки в житті і творчості О. Кониського пов’язані з Кримом?
2. У яких жанрах О. Кониський використовує кримські враження?
3. Яка книга О. Кониського була видана в Ялті? Де і коли її надрукували?
4. З яким українським письменником О. Кониський тісно спілкувався в Алупці?
5. Яка незвичайна подія описується письменником в оповіданні “Ранком в Алупці”?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Прочитати оповідання О. Кониського “Ранком в Алупці” та визначити його композицію.
2. Які особливості твору О. Кониського “Ранком в Алупці” дають підстави вважати його поезією в прозі?
3. Дати приклади тропів та стилістичних фігур в кримських пейзажах О. Кониського.
4. Визначити, чи наявний прийом паралелізму у кримських віршах “З скорбних пісень” (див. додаток).
5. Порівняти кримські краєвиди в творчості О. Кониського та Дніпрової Чайки.
6. Які відомості збереглися про друкарню Вахтіна в Ялті?
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Проза Олександра Кониського.
2. Робота О. Кониського в Криму над біографією Тараса Шевченка.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кониський Олександр. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К., 1990.
2. Коцюбинський Михайло. Твори в семи томах. Том. 5. Листи (1886-1904) – К., 1974.
3. Сиваченко М. Є. Олександр Кониський // Олександр Кониський. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К., 1990.
4. Смілянська В. Біограф та його хроніка // Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя. – К., 1991.
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
Український театр корифеїв отримав велику популярність в Криму, і зокрема в Ялті, на рубежі ХІХ та ХХ століть. Талант українських майстрів сцени, музикальність і народність вистав сприяли популярності театру в різних верствах населення України та за її межами. Ялтинський міський театр, побудований у 1908 році С. Новиковим (колишнім актором малоруської трупи), був призначений і для малоросійських вистав, які на той час сприймались, поряд з оперою і драмою, окремим видом сценічного мистецтва. Ялта зустрічала теплими оваціями ряд визначних акторів, режисерів і драматургів. Разом з героями вистав ялтинці сміялись і плакали, як це було скрізь, де гастролювали українські трупи. К. Станіславський писав у листі до А. Кримського: “Тот, кто видел игру украинских актеров, сохранил светлую память на всю жизнь. Такие украинские актеры, как Кропивницкий, Заньковецкая, Саксаганский, Садовский – блестящая плеяда мастеров украинской сцены, – вошли золотыми буквами на скрижали истории мирового искусства”.
Першою отримала визнання в Ялті трупа Старицького (1885 р.). У 1888 році тут гастролювала трупа Садовського, у складі якої була незрівнянна королева української сцени Марія Заньковецька. Через десять років Заньковецька і Садовський знову побували в Ялті, але на цей раз у двох різних трупах, сформованих після тимчасового розриву стосунків цих видатних майстрів сцени. Міська газета у своїх рецензіях найчастіше згадує такі вистави як “Наталка Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”, “Наймичка”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “Ой, не ходи, Грицю…”. Загалом наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Ялті побувало понад десяток українських труп. Місцеві жителі та гості міста мали можливість познайомитись з мистецтвом Марка Кропивницького (1840-1910), Панаса Саксаганського (1859-1940), Івана Карпенка-Карого (1845-1899).
“Батько новочасного українського театру”, як влучно його назвав І. Франко, Іван Карпенко-Карий особливо припав до серця ялтинцям. Народився майбутній класик в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград). Його батько, Карпо Тобілевич, дворянин за походженням, працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. З юних літ малому Івану довелось заробляти собі на хліб, хоч душа його нестримно тягнулась до освіти і мистецтва. Майже два десятиліття забрала в Івана Тобілевича служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Перед його очима розгортались драматичні сторінки життя представників різних верств народу. Завдяки самоосвіті І. Тобілевич всмоктав в себе визначні твори європейської літератури, соціології, філософії. І все це спонукало його, щедро обдарованого природою, до самовияву.
З вісімнадцяти років Іван Тобілевич – учасник аматорських драматичних гуртків. Отримав визнання як актор, режисер, пройшов школу керівника трупи. За перо І. Карпенко-Карий береться зрілою людиною, переживши втрату дружини і сина. За участь у нелегальному гуртку його засилають на три роки у Новочеркаськ, де він, відірваний від свого звичного середовища, написав п’єси “Бурлака”, “Безталанна”, “Наймичка” та ін. З кожним роком п’єси І. Карпенка-Карого завойовували все більшу популярність, деяким з них судилось надовго залишитись у золотому фонді українського театру.
Повернувшись із заслання, І. Карпенко-Карий опинився у бурхливому вирі театрального життя. У складі мандрівних труп об’їздив всю Україну, не раз він показував свій акторський і режисерський хист на кримській землі. Особливою віхою для ялтинського глядача стали гастролі трупи Садовського з 3 жовтня по 3 листопада 1899 року. Цілий місяць Карпенко-Карий фактично був неофіційним режисером майже 30 вистав і водночас блискуче виконував провідні ролі. Третину репертуару, запропонованого ялтинцям трупою, становили п’єси власне І. Карпенка-Карого: “Мартии Боруля”, “Паливода”, “Безталанна”, “Сто тисяч”, “Бондарівна”, “Чумаки”, “Лиха іскра”. Невідомий ялтинський рецензент у своєму дописі до “Кримського кур’єру” відзначав: “Одним из лучших авторов малорусской драмы справедливо считаем г. Карпенко-Карого. Почтенный автор – глубокий знаток малорусского народного быта, и его бытовые картины народной жизни, помимо правдивости, очень типичны и художественны. К наиболее удачным в этом смысле относятся “Чумаки”…”. Цікаво, що ялтинська поліція встановила на період гастролей трупи негласний нагляд за І. Карпенком-Карим як за особою неблагонадійною. Відомо також, що навесні 1902 року делегація українських акторів на чолі з Іваном Карпенком-Карим побувала в Гаспрі, щоб привітати великого російського письменника Льва Толстого і тим самим висловити йому свою підтримку у зв’язку з його відлученням від церкви.
На схилі літ драматург занедужав. На лікування, за порадами лікарів, приїжджав до Криму. Зокрема, провів у Ялті травень-червень 1906 року та лютий, березень і половину квітня 1907 року (про що повідомляла своїм читачам газета “Русская Ривьера”). На жаль, лікування не надало очікуваного полегшення, ревматизм спричинив ускладнення. Покинувши Ялту, Карпенко-Карий вимушений був їхати за кордон, щоб звернутись до німецьких лікарів. 15 вересня 1907 року, в Берліні, він закінчив свій земний шлях. Але творчість Карпенка-Карого продовжувала жити своїм окремим життям.
П’єси визначного українського драматурга і надалі хвилювали серця глядачів, торуючи шлях у майбуття. Важко уявити собі репертуар будь-якої тогочасної української трупи без творів І. Карпенка-Карого. На ялтинській сцені їх з успіхом відтворювали і місцеві театрали. Серед них чільне місце належить Товариству малоруських акторів під керуванням Петра Націлевича (? – 1927), яке за багатьма показниками можна вважати напівпрофесійним театром. Головні ролі у виставах товариства виконував сам режисер Петро Націлевич та його дружина Марія Азовська (? – 1920), улюблена учениця Марка Кропивницького. Окрім них, в трупі нараховувалось біля тридцяти акторів-любителів, жителів Ялти. Любов до українського слова та музики об’єднала в колективі цілу низку обдарованих ялтинців, поряд з українцями на сцену виходили росіяни, греки, євреї, татари. Серед акторів найталановитішими визнавали С. В. Любченка, К. Н. Попову, А. М. Комарову, Є. і Н. Харченків, Б. А. Малюженка, Є. Х. Бєлоглазову та ін. “Русская Ривьера” не шкодувала компліментів на адресу артистів-любителів, відзначаючи, що вони “могут образовать в Ялте постоянную малороссийскую труппу и поставить дело малорусской сцены гораздо выше, чем ставят его иногда заглядывающие к нам большей частью захудалые, провинциальные профессиональные труппы”. Спектаклі влаштовували найчастіше в Домі народного зібрання (нині там розташований кінотеатр “Спартак”), нерідко виїжджали в Алупку та Гурзуф. Театр проіснував до 1918 року. У вихорі громадянської війни П. Націлевич та М. Азовська змушені були покинути Ялту, шукаючи більш надійного притулку в Ростові, де вони мешкали до останку. У 20-их і в 30-их роках традиції українського театру в Ялті відроджувались, хоч не знайшли належної державної підтримки.
На жаль, винятковою популярністю українського театру нерідко користувались і аферисти, які організовували трупи з акторів, що мали досить сумнівне обдарування, з метою отримати фінансовий зиск, демонструючи публіці примітивні смаки і творчу безпорадність.
Українське художнє слово на ту пору було популярним настільки, що інколи ставало засобом для збору коштів на російський флот, допомогу голодуючим та інші благочинні цілі. Вельми показовим щодо популярності творчості І. Карпенка-Карого в Ялті є оголошення 1908 року в міській газеті “Русская Ривьера”: “Группой членов родительского комитета ялтинской женской гимназии устраивается в городском театре спектакль. Идет интересная малорусская пьеса из современной жизни “Суета” популярного украинского писателя Карпенко-Карого и в заключение дивертисмент “Украинские спивы”. Цель этого спектакля чисто благотворительная – собрать средства для помощи 18 учащимся старших классов, которым за невзнос платы за право учения грозит увольнение с нового года”.
Отже, Іван Карпенко-Карий своєю творчістю вніс значний внесок у розвиток української культури на південному побережжі Криму і завоював любов і вдячність численних прихильників свого таланту в Ялті.
І. Запитання для учнів та студентів.
1. З якою метою і коли Іван Тобілевич приїжджав до Ялти?
2. Які твори Карпенка-Карого-драматурга найчастіше отримували сценічне життя в Ялті?
3. Що ви знаєте про створену в Ялті на початку ХХ століття українську трупу?
4. Як оцінювала творчість І. Карпенка-Карого ялтинська преса?
5. Що ви знаєте про родину Івана Карпенка-Карого?
ІІ. Завдання для самостійної роботи.
1. Познайомитись з кримськими сторінками “Літопису життя і творчості І. Карпенка-Карого” О. С. Циганьової.
2. Визначити, які п’єси, що склали репертуар трупи Садовського та Саксаганського, яка гастролювала в Ялті 1899 р., написані Іваном Карпенком-Карим? (Див. додаток)
3. Прочитати п’єсу “Суєта” І. Карпенка-Карого. Висловити гіпотезу, чим вона привабила ялтинців, котрі поставили її 1908 року?
4. Зібрати дані про історію театрального приміщення в Ялті у кінці ХІХ – поч. ХХ століття.
5. Зібрати матеріали про гастролі українських корифеїв у інших містах Криму.
ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт.
1. Український театр корифеїв і Ялта.
2. Крим в житті і творчості корифеїв українського театру.
3. Кримські сторінки в житті і творчості українських драматургів кінця ХІХ століття.
4. Внесок родини Тобілевичів у розвиток українського театрального мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Тобілевич І. Твори: У 3 т. – К., 1960-1961.
2. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.
3. Спогади про Івана Карпенка-Карого. – К., 1987.
4. Циганьова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). – К., 1967.
5. Чарнецький С. Театр // Історія української літератури (За загальною редакцією І. Крип’якевича). – К., 1994.
6. Газета “Русская Ривьера”, 1898, 1908.
7. Газета “Крымский курьер”, 1899.
ДОДАТКИ
Яків Щоголів
ЯЛТА
Казали: Ялта – Криму цвіт, –
Над нею краще сонце гріє,
І інше небо, інший світ,
І дужче листя зеленіє.
Як я спускався з хмар густих
По жовтих ребрах Чатирдага,
Здавалась в гранях скель крутих
Якась невідома повага.
На камінь з камня біг Салгир,
Вилась гадюкою дорога,
Де срібний струмінь падав з гір,
Де сакля виснула убога,
І з неї вибігши на шлях,
Як неприборкані орлята,
Лякались коней і в кущах
Ховались гожі татарчата…
Остався геть надхмарний край –
Оселя тиші і покою,
І я спустивсь в зелений рай
Долин Аутки й Дерикою.
І правда: Ялта – Криму цвіт, –
У ніг її без грані море;
Над нею неба інший світ
І з листом лист не так говоре.
По взбіччях гір і жовтих скель
Палати в камінь повростали,
Плющі розкинулись до стель
І ганки стіни понизали,-
Орішник широко повис:
Черешні з лаврами сплелися;
Сяга до неба кипарис,
Гілки маньолій повелися…
Сюди б спішити тільки тим,
Хто в світі все, що можна, має,
Але і тут крилом своїм
Не всіх же доля пригріває:
Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, –
Як є – захід, один захід
І з ним благання – “Жити, жити!”
Так хто ж живіт тут знайде вам,
У кого кров уже не грає?
Ні, мабуть, щастя там,
Де є той край, що нас немає.
Степан Руданський
З ЩОДЕННИКА ТА ЛИСТІВ
1 сентября [1861]
Скінчилися муки, надія не ошукала, не лягли мої кості на чужині, я знову у дорозі і залізними карбами кочуся на полудень. Прощай, Петрополю! Прощай, моє горно пекельне! не мало сили, мої рідної сили, попалилося в тобі, а гріх мені було б за тебе забути. Сировим залізом з землею та іржею попав я до тебе, ти мене перетопило, ти мене перекувало, і сухим і твердим пустило од себе. А чим-то полудень мене порадує? Чи синєє море мене загартує, чи, може, ізнову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримськії гори чи новим здоровлям, чи гробом наділять? Прощай же, мій друже, прощай, Петрополю, прощай, моя радо-порадо, прощай і ти, моя зіронько ясна, моя милая С…, вам моя дяка, вам моє серце, вам моя пам’ять довіку.
До Г. В. Руданського
Ялта, 17 сент[ября] 1863.
Тепер я дуже якось став мило дивиться на людей, бо й мені якось зробилось лучче. Кінчилося уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова, і, окрім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, ітого – 500, і я вже зможу каждий день свій обід мати. І тільки то що обід, а вечері іще за сії гроші мати не зможу – отакая-то проклятая Ялта. Ні, не проклята, хороша вона, псяюха, та дорого жити.
До В. В. Ковальова
Ялта, 15 апреля 1869.
Портрети могили покійного Тараса получив і я од брата покійного – Варфоломея; всего получив 25 штук, продаю по два карбованці (Варфоломей назначив по карбованцеві, а я продаю по два), і коли усі розпродам, пошлю йому гроші. Варфоломей писав до мене, що гроші за портрети підуть тільки на те, щоб поправить хрест на Тарасову могилу, а може, вони підуть і на що друге. Нехай їм бог на все добре помагає.
До Ялтинської міської управи
25 августа 1872 г.
До меня дошли слухи, будто бы господину начальнику губернии во время моей болезни с 1-х чисел июля на меня наклеветали и будто бы господин начальник губернии на основании клеветы желает переместить меня из города Ялты. Но я прослужил в г. Ялте более одиннадцати лет. Гг. граждане лучше всего меня знают и могут быть единственными свидетелями и ходатаями обо мне перед начальством губернии. А потому честь имею покорнейше просить Ялтинскую городскую управу настоящее мое заявление предложить на благоусмотрение Городской Думы.
Состоящий в отпуску по болезни
Городовой врач Руданский
Олександр Кониський
З СКОРБНИХ ПІСЕНЬ
Біля моря в Криму
І
Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
за хвилею хвиля цілує граніт,
гонкі кипариси байдужії сплять;
лиш кудри з Ливану в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину…
Я бачив, що з жалю тремтіли вони…
ІІ
Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри – сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Вона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила –
з розкішного парку туди б полетіла…
ІІІ
Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить
і лавр, немов журбою битий;
і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде не шолохне,
в пустім тумані все німує..
Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила,
немов сповивачем, нудьгою.
Сімеїз, 1895
Дніпрова Чайка
Слава звитязі, побореним горе!
Я в морі купалась, і хвилі
Мене на хребтах білопінних
Пестили, вбирали у перли
І далі несли безупинно.
Я в морі втопала. Зловрого
Сичали ті хвилі співучі,
Раділи вони, що за того
Настане мій час неминучий.
Вони мною тішились дико,
І марш похоронний складали,
Я чула – під тую музику
Чайки-жалібниці ридали.
Зібравши всю силу останню,
Я камінь слизький обхопила,
Я знову почулася вільна,
Воскресла з вогкої могили.
До каменя, мовби до брата,
З надією тулячись ніжно,
Вслухалась: якої складати
Тепера почнуть вони пісні.
Та диво: гекзаметром повні,
Вродливиці хвилі котились,
До каменя, наче до трону,
Облесно й покірно тулились.
І диво: в хвалебнім хоралі
Не чулось ні зла, ні ридання,
І ноги мої цілували
Вони, мов покірні піддані.
І чулось крізь плюскіт їх тихий
В їх мові, в облесній розвазі,
Що всюди побореним лихо,
І слава повсюди звитязі!
Іван Карпенко-Карий
З ХРОНІКИ газети “Кримський кур’єр” 1899 року
No 55 от 10 марта: “На октябрь месяц сего года Ялтинский театр законтрактован малороссийским товариществом под управлением гг. Садовского и Саксаганского”.
Були показані вистави:
3.Х – “Мартин Боруля”
5.Х – “Зимовий вечір”, “Запорожці”
6.Х – “Паливода” ХУІІІ століття
7.Х – “Сорочинський ярмарок”
8.Х – “Крути та не перекручуй”
9.Х – “Ніч під Івана Купала”
10.Х – “Безталанна”
12.Х – “Богдан Хмельницький”
13.Х – “Сватання на Гончарівці”
14.Х – “Вій”
15.Х – “Чорноморці”
16.Х – “Сто тисяч”
17.Х – “Богдан Хмельницький”
19.Х – “Нещасне кохання”
20.Х – “Наталка Полтавка”
21.Х – “Понад Дніпром”
22.Х – “Циганка Аза”
24.Х – “Гріх і покаяння”
26.Х – “Бондарівна”
27.Х – “Розумний і дурень”
28.Х – “Чумаки”
29.Х – “Катерина”
30.Х – “Вій”
31.Х – “Сорочинський ярмарок”
2.ХІ – “Згуба”
3.ХІ – “Лиха іскра”)
No 227 от 12 октября: “В воскресенье трупа Садовского и Саксаганского ставили драму Карпенко-Карого “Безталанна”. Драма разыграна была превосходно. Все исполнители главных ролей: г-жи Линицкая, Суслова и Шевченко; гг. Садовский, Карпенко-Карый и др. имели шумный успех”.
No 242 от 30 октября: “Одним из лучших авторов малорусской драмы справедливо считаем г. Карпенко-Карого. Почтенный автор – глубокий знаток малорусского быта и его бытовые картины народной жизни, помимо правдивости, очень типичны и художественны. К наиболее удачным пьесам в этом смысле относятся “Чумаки”.
З ХРОНІКИ газети “Кримський кур’єр” 1902 року
No 150 от 14 июня: ” В воскресенье 16 июня в зале общественного собрания любителями малороссами по общедоступным ценам представлена будет комедия в пяти действиях, соч. Карпенко-Карого, – “Мартин Боруля”.