Юзич Іван: Інна, або Революція з піснями на устах – 1

ЧАСТИНА ПЕРША

Неквапно обертаючись, вiдпливають удалину одноманiтно пласкi, наче випрасуванi, естонськi поля. Кволий шар озимої зеленi ледь прикриває нужденнiсть їх раптової безснiжної наготи. Сюрреалiстично, горами черепiв, бiлiють пiрамiди вручну вибраного льодовикового камiння. Як примудряються на цих виснажених грунтах iще й отримувати завиднi для шостої частини свiту врожаї?

Умиротвореними, безживними, немов поснулими виглядають недiльної днини нечастi, пильно виметенi, педантично впорядкованi людськi поселення.

Оманливий супокiй завiконного краєвиду дощенту руйнують контрастнi, щоразу несподiванi вкрапини. Рiзновеликi новiсiнькi прапори лiпляться до стовпiв електропередач, розвiваються над адмiнiстративними будiвлями, визирають з-пiд дахiв сiльських хат. У бентежних, незвичних, синьо-чорно-бiлих полотнищах цих – виклик, протест, порив до Свободи.

Ось пiд нерiвними подмухами весняного вiтру затрiпотiли такi ж чистенькi, з бiлою поперечною смугою, бордовi.

Отож, за вiкном уже – Латвiя.

Пропiрнувши негусту сутiнь чергового соснового гайка, “Iкарус” плавно розвертається неподалiк моря. Нарештi можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свiжого повiтря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши iнтерес до двох непоказних, з сердечками на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлiнивiшi, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дiстають термоси й бутерброди. Дехто заглиблюється у голий, завмерлий – розкрились лиш очка перших весняних квiточок “жiбутє” – лiс. Бiльшiсть спускається до моря i, поодинцi чи вкiлькох, розтiкається пустельним пляжем.

Море – хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помiтному горизонтi iз завжди готовим на дощ каламутним прибалтiйським небом, зцiлює своєю неосяжнiстю натомленi очi, грiзним могутнiм ревом розбурхує застоянi сили.

Зволоживши гiркуватою водою долонi й обличчя, виконавши кiлька розминочних махових вправ, вiдчуваю настiйне бажання пробiгтись – поклик остаточно не вивiтреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухiв. Вогкий збитий пiсок м’яко вминається пiд кросiвками. Туго переповнюючи легенi, густе солонувате повiтря хвилями п’янкої свiжостi розкочується по тiлу, лоскотно бадьорить м’язи.

Як приємно!

Пейзаж видається уже не настiльки тьмяним. Навiть набрякле похнюплене небо мiсцями начебто згодне впустити сонячнi променi.

Непомiтно здолавши пристойний вiдтинок, мушу вертатись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останнi екскурсанти вже статечно, неквапом пiдтягаються до автобуса.

На березi затрималось лише двiйко, що теж затiяли бiганину, дiвчат. Як видно одразу, одна з них – богатирської статури, з тугим вузлом зачiски на потилицi – лише пiдiгрує, втягнута у розвагу. А от iнша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано забавляється з прибоєм, якомога далi здоганяючи вмираючу хвилю i з перебiльшеним жахом рятуючись вiд наступної, то невимушено перелiтає через широченький, прозорий лiсовий потiчок, то, не турбуючись пiском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчатi кучугури.

Ось лукаво пiдманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, вiялом дрiбних бризок i кинулась навтьоки – розмаявши буйне свiтло-горiхове волосся, захлинаючись переливчатим смiхом неприборканої юностi. Серiєю карколомних вихилясiв вiдiрвалась (що було, далебi, не просто) вiд переслiдувачки, переможно здiйснила ще кiлька вiльних, немотивованих вискокiв i, зненацька, простягаючи зняту через голову невеличку “Смену”, опинилась впритул мене.

– Зробiть нам, будь ласка, слайд! – видихнула лунко, кинувши викличний i водночас помiтно нiяковiючий погляд великих темно-синiх очей. Вiдсахнувшись, примирливо обняла захекану, гнiвну партнерку, що саме, сторожко поглядаючи у мiй бiк, наблизилась.

Прикинувши композицiю – край моря, смужка пляжу, кiлька хирлявих прибережних сосон, – я зафiксував двi фiгурки: одна затвердiла, статична, виструнчена, iнша – примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелi.

– Дуже дякую. А тепер – вам! – дiвчина рвучко, так що вiдчув дотик мокрих холодних пальцiв, вихопила фотоапарат. Не чекаючи згоди, припала на колiно й клацнула. Так само рвучко пiдвiвшись, схопила за руку подругу, аби бiгти на посадку.

– Коли ж буде слайд? – жартома кинув я навздогiн.

– А ми ще зустрiнемось, – всерйоз зреагувала незнайомка i, обернувшись, вже здалечку, вигукнула: – Мене звуть – Iнна!

Нiби забувши про моє iснування, дiвчата вистрибом вiддалялись – водiй уже натискав на клаксон. Ще раз iз жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнiлий, берег, поспiшив вслiд за ними i я.

У цю минаючу коротку мандрiвку до естонської столицi я подався не задля iсторичних її пам’яток. Уникав знайомств, майже не контактував нi з ким iз сформованої у Вiльнюсi за оголошенням, здебiльша литовської групи. Та увiбрала чимало, здається, непересiчних особистостей, мiж ними i вельми звабливих дiвчат, але менi, всуцiль сконцентрованому на своєму, було не до них.

… Квiтневий 1989 року Таллiнн, що не так давно самоствердився долученням до назви другого “н”, зустрiчав, нашорошившись передвиборчими – до Першого з’їзду Народних депутатiв – плакатами, листiвками, крикливою настiнною агiтацiєю. Нервова напруженiсть начебто – разом iз всепроникною сiруватою мжичкою – зависла у повiтрi. Непримиренне протистояння засвiдчувала навiть мiська панорама: самотньо трiпотiв на голчастому шпилi Довгого Германна триколiрний прапор, оточений незлiченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонiя першою iз радянських соцреспублiк вiдмовилася коритись союзному Центровi. Тут, у Таллiннi, одне за одним приймаються нечуванi в своєй зухвалостi рiшення, викликаючи скрегiт зубiв у московського керiвництва i пробуджуючи надiї нацiональних окраїн.

Не обiйшли бурi полiтичних пристрастей i гiда – молочно-бiлу, середнього вiку блондинку зi слiдами миловидостi на м’якому, круглому обличчi. Одразу застерегла, що є прихильницею нечисленного радикального угруповання.

– Менi не довiряють туристiв з Москви або Ленiнграда, – сильно розтягаючи голоснi, повiдомила, – то хоч iз вами, литовцями, вiдведу душу!

Професiйнi, квалiфiкованi коментарi за програмою екскурсiї супроводжувались iмпровiзованими доповненнями:

– Отам височiв монумент. Не стало, як з’явились мiгранти.

– А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мiгранти.

– Плавали в басейнi лебедi. Бiгали пiд ногами, – як їх по-росiйськи? – їжаки. Пiдлiтали до причалу, безбоязно кормилися з рук величезнi бiлi чайки. Усе потрощили, зжерли, рознесли, хай їм грець, мiгранти!

Хоч звучало це украй смiливо, шокуючи часом навiть витриманих литовцiв, та швидко надокучало.

Вiдiрвавшись вiд групи, добряче покружлявши брукованими провулками (естонцi, чиї обличчя здаються замкнутими й непроникними, довго, коли з’ясовую дорогу, розпитують, наскiльки готова пiдтримати їх Литва), знаходжу дитячий клуб “Кодуллiнн”. Могутнi стiни його донедавна служили прихистком Палацу пiонерiв. Вицвiлi портрети вождiв пролетарiату у фойє сусiдять зi свiжими пластилiновими вилiпками колоритної, нiби створеної для шаржiв, постатi лiдера Народного Фронту.

А iз просяклого вогкiстю напiвпiдвалу чутно слабкi звуки щемно знайомої мелодiї. Тiсно скупчившись навкiл розшарпаного роялю десятка з пiвтора жiнок розучують гагiлки – пiснi, покликанi вiтати прихiд весни, славити оновлення природи.

Але чому до радостi у тонких голосах вплiтаються туга i смуток? Чи не хочуть зродитись веселощi удалинi вiд Батькiвщини?

По репетицiї, довiдавшись, хто я i звiдки, хористки оточують гамiрним кiльцем:

– Ну, як життя у Литвi? Як поводяться мiсцевi? Ви ближче до України, що чувати звiдтам? Чим займається, ваше Товариство?

Вдовольнивши їхню цiкавiсть, вiдправляюсь навiдати голову Земляцтва: вiн саме занедужав.

Керiвник виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблiдлий, але бурхає енергiєю. Розповiдає, що встигли таллiннськi українцi, бiльшiсть яких, з’ясовується, гостює сьогоднi у фiлiї в Тарту: органiзацiя свят, концертiв, виставок, прийом гостей з України, виходи в радiо- i телеефiр, акцiї на пiдтримку Народного Фронту.

Кумедно чути в устах дружини – типової, “з глибинки”, росiянки – захiдньоукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловiкового дитинства, говiрку. У мовi трьох дочок – сумiш неймовiрних акцентiв.

Поки сидимо за чаєм, телеекраном – фiнська програма – розгулює голий чолов’яга. Чи мислиме таке iще десь у закупореному, цнотливому Союзi?

– Ну як, балакав iз нашими? – ворушачи запорозькими вусищами, цiкавиться господар. – Вони розгубленi, не знають, куди прихилитись. Естонцi переживають грандiозне духовне пiднесення, ітимуть – я певний – до кiнця. В той же час дали нечуванi можливостi нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згуртуємось, його би просто взяли на глум!

Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскiльки послiдовним вiн буде надалi?

Сам я вiрю естонцям, не сумнiваюсь у їх миролюбностi: навiть дiтям забороняють бавитись iграшковою зброєю. Жити мiж них можна – треба лиш по-людськи поводитись. Намагаюсь переконувати у цьому iнших, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають – в Литвi, думаю, те ж саме? – постiйнi суперечки про полiтику. “Iнтери” проводять серед некорiнних шалену агiтацiю. Пiдiграють їм естонськi “крайнi”. Але, якщо ми хоч трiшки задумуємось про справедливiсть, про Україну, – мусимо пособити Народному Фронтовi!

Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорi чотирикiмнатної квартири насамотi, лiдер Земляцтва раптом зовсiм по-дитячому береться випитувати:

– Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Якщо, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народнi Фронти, – нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам – то нашим дiтям, не дiтям – то онукам. Адже ми – вiдламана галузка!

– Я за неповний рiк, – продовжує, – виснажився, нiби за п’ять. Зi здоров’ям серйознi проблеми. Маю ж стiльки зацiкавлень. Мiг би, наприклад, конструювати веломобiлi, – з гордiстю демонструє триколiсний пристрiй. – Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи варто?

Мене гризуть схожi сумнiви. Близько пiвроку тому i моє життя, навально увiрвавшись, пiдпорядкувала й переорiєнтувала нова, небувала справа – об’єднання українцiв Литви. I подався сюди радше шукати вiдповiдей, анiж давати їх. Проте запевняю якомога бадьорiше:

– Мабуть, що варто. Хiба годится в такий час вiдлежуватись? Робитимем, що пiд силу, а там – побачимо!

– Доступнi мiгрантки зманюють естонських парубкiв, – подiлилась, припалюючи сигарету вiд сигарети, гiд у невеличкому, рiзномовно гомiнкому кафе, куди заглянули перепочити пiсля походiв музеями. – Через це, – сумовито виповiдаючи цiлком земнi витоки непримиренного радикалiзму, додала, – естонкам нi за кого виходити замiж.

Найцiннiший, що везу iз Таллiнна, сувенiр – ось вiн, приколений на куртку. Крихiтний, у виглядi прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвiчi вужча блакитна, смужки. Придбав у кiоску в самiсiнькому центрi Старого мiста. Певне, уперше в Союзi у вiльному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трiшки схибив – та чи багато кому вiдомо, як виглядає український прапор?..

Крутячись туди й сюди на тiсному передньому сидiннi (прибувши на посадку останнiм, застав незайнятим лише його, хоч бiльш полюбляю заднi), вражаюсь, як добропорядно поводяться, куняючи в крiслах, литовцi. Рiдко коли хто скинеться, поцiкавившись упiвголосу, скiльки ще їхати. Нашi – думаю – не витерпiли б, давно влаштували гармидер, принаймнi затягли пiсню.

Оскiльки сон у транспортi бере мене погано, нiщо не заважає, вiдкинувшись на м’яку спинку, напiвзаплющивши очi, надалi вiддаватися спогадам.

… Опинився я у Литвi, як, певно, i бiльшiсть нетутешнiх, цiлковито з волi випадку. Вiдбухавши чобiтьми – серед тих, хто не мав хисту вiдкараскатись, – “почесний обов’язок”, виявив, що за два з лишком роки лейтенантства комп’ютери, до роботи на яких готував iнститут, перетворились на доiсторичних чудовиськ. Отож подався на курси переквалiфiкацiї до Києва, куди пiдоспiв iз рiдного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум’ям величезних, як помаранчi, кульбаб, неприродньо м’ясистим листям каштанiв, щоденними викидами жахних суперечливих чуток, iстерично-веселих куплетiв i анекдотiв. Розсудливiшi з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблiв з вологою ганчiркою. Спритнiшi утворили стовпотворiння на вокзалi. Вирiшивши не спокушати долю, накивала п’ятами й половина слухачiв курсiв. Менi ж було лишень цiкаво: хiба здатне що, пiсля радянської армiї, налякати?

Тривоги, спричиненi аварiєю, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дiвчини-одногрупницi з Литви. Музеї, виставки, вернiсажi, найдефiцитнiшi фiльми, спектаклi й концерти – усе до наших послуг. Проблем iз квитками, оскiльки переважна частина потенцiйних глядачiв або знаходилась далеко вiд Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкань, не iснувало.

Я пiдтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджувався її вишуканiстю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежiночому логiчному розумовi та прибалтiйському вiльнодумству. Бiлим туфелькам цiєї рафiнованої вихованки мiської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскiльки часто до мiкроскопiчних деталей спiвпадають нашi судження про той чи iнший витвiр мистецтва, i як протилежно можуть розходитись погляди на щось основне, визначальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїздi через лiси й болота Бiлорусiї поповнювати ряди “емiгрантiв кохання”.

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплення – лiтератури. Найбiльш вiдомий i перекладаний iз литовських поетiв – Межелайтiс – належав до числа улюблених. З-пiд нав’язливих iдеологiчних нашарувань його творiв проступав вiрш “на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий”, сузiр’ями зблискували то акварельно-свiтлi, то iнтелектуально ускладненi, часто фантасмагоричнi образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, янтарно-озерно-лiсовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?

Омитий щойно вiдшумiлим дощем Вiльнюс стрiчав золотом сяючого на сонцi тополиного листя, смарагдом живої iще трави, багряним вилиском черепичних дахiв. Пiсля запущеного, метушливого Львова мiсто дивувало доглянутiстю, чистотою, розмiреним темпом буття.

Чи не найяскравiше iз перших вражень: пiшоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопанi, навiть при вiдсутностi машин, очiкують зеленого сигналу.

Оскiльки вчувались уже повiви майбутнiх потрясiнь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

– Ну, iз таким дисциплiнованим народом впоратись запросто! Досить ввiмкнути попереду червоне свiтло – й нiхто не зрушиться з мiсця.

Гай-гай, аби пересвiдчитись у нездарностi, хай пiвсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.

Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програмування, я звикав потроху до нових умов. Литовцi, з якими стикався, виявлялись, звичайно, цiлком доброзичливими, хоча й дотримувались при спiлкуваннi деякої дистанцiї. А що менi не довподоби характернi для пiвденнiших широт вияви панiбратства: заглядання iзблизька в очi, нав’язливi розпитування, безцеремоннi поплескування по плечу, – то такi взаємини повнiстю задовольняли.

Полiтичний клiмат, порiвнюючи з Україною, рiзнився м’якiстю надзвичайною. Комунiстичну iдеологiю тут впроваджували без звичної оскаженiлостi. На рок- чи бардiвських концертах, лiтературних вечорах, у театрi лунало таке, вiд чого голова моя йшла обертом. Опальнi московськi чи ленiнградськi дiячi знаходили у Вiльнюсi царину для фронди i вдячну аудиторiю.

Коли народилось малятко, нам iз дружиною пощастило отримати сiмейний гуртожиток – кiмнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусiв-вуликiв, що їх натреноване око умить вiдрiзнить од звичайних будiвель, – як сироту з притулку вiд дитини, котра зростає дома. Коротають поруч вiк сотнi родин: лисiють батьки, цiлуються на пожежних сходах вирослi чада, до кровi зчiпляються на спiльнiй кухнi сусiдки, iнодi хтось викинеться з вiкна, – а звiстки про отримання державних квартир надходять рiдше, анiж бравурнi репортажi про чергове пiдкорення космосу.

Але як тiшились ми з окремого, в десяток квадратних метрiв, житла!

Нелегко далась втрата мовного середовища.

Було якось, впiймав себе на тому, що не пам’ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаючий оно з-пiд даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати нi про що iнше, прокручував у мозку варiант за варiантом, поки, дiставшись до гуртожитку, не випорпав з-помiж книжок словника. Одразу вiдлягло, полегшало. Звiсно ж, бурулька!

Зринув спомин.

Засипана снiгами сiльська, пiд вишневим дахом, хата. Впритул пiдступає до неї густий триповерховий лiс: внизу – суцiльне брунатне плетиво гiлок мiшаної поростi; вище – яро-зелений, з блiдими стрiлочками новонароджених пагонiв, прошарок сосон; над ними – вивчений за довгi зимовi мiсяцi напам’ять графiчний узор дубових, помережаних воронячими гнiздами, крон. I моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм’яклим повiтрям, вискочив на порiг, розриваюча дитинна радiсть вiд споглядання усього цього, а головне – поважно звисаючих з-пiд ринви, величезних, рубцюватих, що ввiбрали до iменi i дзвiн веселкової зливи крапель, i пiднебесний скрип довгожданого жайворонка – бурульок! Хiба мислимо змiняти їх на ту ж, скажiм, тривiальну “сосульку”?

Але, як не борсайся, не протився, мова вивiтрюється, мертвiє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрiнути знайомця – давно забуте рiдне слово. А скiльки їх вiдходить нечутно, навшпиньки, пропадає безвiсти, як невiдомi вояки на фронтi?

Тим часом сигнали перемiн, що докочувались iз Москви, дедалi переконливiшали.

Слiдкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не мiг не завважити, що i з нею щось коїться. В мiсцевих газетах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час вiд часу коротеньких замiточках про “окремих екстремiстiв”, котрi влаштували десь “антирадянську витiвку”, яка, зрозумiло, зазнала невдачi, тобто “не знайшла пiдтримки широкої громадськостi”.

В останньому писаки не надто вiдхилялись вiд iстини.

– Як вам подобаються теперiшнi подiї? Чи не вважаєте, що треба б якимсь чином включитися особисто? – приблизно так часом запитував я кращих, довiрених знайомих зi свого, в основному iнженерно-службового, оточення.

– Нема дурних пхатись, куди не слiд! – лунала переконана вiдповiдь. – Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручнiше виявити потенцiйних бунтарiв, а, прибравши їх, знов затягти гайки!

Пересiчний литовець, сповiдуючи таку фiлософiю, мало рiзнився вiд нелитовця.

З яким, пригадую, смiшним, незрозумiлим зараз острахом, ставили пiдписи пiд безневинною екологiчною, проти нафторозробок на Куршськiй косi, вiдозвою!

Моя “активнiсть” теж не заходила далi передплати пiвдесятка товстих журналiв, де прорвали греблю заборон немислимi досi лiтературнi публiкацiї.

Ознаки ж зрушень щодень вiрогiднiшали. Полiтика вставала у центр уваги, витiсняла iншi теми з виробничих курилок, товариських застiль, подружнiх постелей. Загуляли по руках таємнi протоколи до пакту Молотова-Рiббентропа, частiшали повiдомлення про несанкцiонованi владою акцiї. Розчин, досягаючи критичної насиченостi, вимагав лиш центру кристалiзацiї.

– Чув, що утворився “Саюдiс”? – збуджено вбiг iз новиною юний поет і перекладач з литовської, студент унiверситету, – один iз небагатьох вiдомих менi українцiв у Вiльнюсi. – Декого, хто збирався в Академiї наук, я знаю, – вельми достойнi й шанованi люди!

Вiдтодi подiї посунули лавиноподiбно. Стотисячнi людськi моря затопили спiвоче поле парку Вiнгiс. Впевнено, наче самi собою, з’явилися красенi – нацiональнi жовто-зелено-червонi прапори. Виникли i вiдкрито розповсюджувались неформальнi газети, стрiмко долаючи шлях вiд жовтуватих, з ледь проглядаючими бляклими текстами, листочкiв, до багатосторiнкових, уповнi респектабельних видань.

Масовi заходи, завдяки органiзацiйному хисту литовцiв, проходили велично, злагоджено, у святковiй, пiднесенiй атмосферi. Хоча мiтинги були, зазвичай, виразом протесту, радiснi почуття брали верх над гнiвними. Виник i вмить закрiпився термiн – “спiвуча революцiя”. Вiн не лише фiксував, що велелюднi зiбрання неодмiнно супроводжувались пiснею, а й влучно передавав сам їх настрiй.

Кожен новий успiх розтоплював, здається, цiлi крижанi поля страху. Прибалтика щобiльш перехоплювала iнiцiативу вiд Москви. Сюди, до нас, змiщувався епiцентр демократичних перетворень.

Протидiя мiсцевих, змушених iти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. “Саюдiс”, як i Народнi Фронти Латвiї та Естонiї, використовував ухильнi формулювання типу: “створювати соцiалiстичний ринок”, “разом iз партiєю поглиблювати перебудову”. Але не пiдлягало сумнiву, що це лишень фiговий листочок, – справжнi ж плани сягають значно далi.

Оточення моє зазнавало разючих змiн. То той, то iнший вчорашнiй збайдужiлий спостерiгач, здолавши боязкiсть i сумнiви, ставав зацiкавленим учасником. Але якщо литовцi, за рiдкiсними винятками, захоплено ловили усе, чинене “Саюдiсом”, то решта населення розшаровувалась. Беззастережно пiдтримували новонароджений рух одиницi, основна ж маса сприймала його рiст з побоюванням i недовiрою. У цьому середовищi не дивина було стрiтися з чутками про пiдступнiсть “мiсцевих”, котрi лиш вичiкують зручного моменту для розправи iз нами, чужаками.

I ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибiчникiв, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя робився людиною наснаженою, спрямованою до вищого, – наче отримував якийсь додатковий орган. Той же, хто виступав проти, навiть при солiдному iнтелектуальному багажевi, ставав нецiкавим, дрiб’язковим буркотуном.

Мiй попереднiй життєвий досвiд не полишав мiсця iлюзiям щодо наявного суспiльного устрою. Литовцi антипатiї чи побоювань не викликали – отож те, що дiялось, мiг лише вiтати.

Про назрiлiсть перемiн свiдчила хоча б i робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної технiки, може, як нiкому, помiтна була неспроможнiсть iснуючої системи. Навколо трудилося безлiч обдарованих програмiстiв, та жорстка, всепронизуюча регламентацiя душила творчi пориви, приводила до безнадiйного вiдставання вiд Заходу на цьому магiстральному напрямку технiчного прогресу. Iнiцiатива суворо каралась, плоди багатомiсячної працi нерiдко летiли в смiття.

Такий же невiдрадний стан справ мiг спостерiгати, буваючи у численних службових вiдрядженнях.

Якось, повертаючись iз росiйської провiнцiї, де, контрастуючи з ентузiазмом Литви, панував не зовсiм тверезий скепсис, я побачив вулицi Вiльнюса незвично спустiлими. Не один з-помiж нечисленних перехожих, нiби захищаючись вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з’ясувалася дома: пряма трансляцiя Установчого з’їзду “Саюдiса”!

Коли пiсля чергового вибухово-смiливого виступу багатотисячний зал Палацу Спорту пiдхоплювався, громово скандуючи: “Лєтува! Лєтува!” – здавалося, земля прискорює оберти, виникає щось небувале, незвiдане, даюче початок iншiй епосi.

Увiйти до iнiцiативної групи для заснування в Литвi української органiзацiї? Якою приголомшливою стала ця пропозицiя бородатого, зосередженого молодого чоловiка!

Української???

Усвiдомлення того, що належу до не цiлком звичайного народу навiдало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.

… Сонячний лiтнiй день. Зелений морiжок невеликого стадiону, де ми, безжурнi хлоп’яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпiонату свiту, що саме проходить у ФРН, намагаємось копiювати їхнi фiнти, манеру поведiнки.

– Я – Лято! – самозабутньо волає юний форвард.

– Я – Беккенбауер! – технiчно вiдбираючи м’яча, пiдхоплює суперник.

– Ми – збiрна Бразiлiї! – вiртуозно перепасовує команда.

– А ми – Голландiї! – завзято розгортає контратаку iнша.

– Стiйте! – зненацька скрикує один iз гравцiв – непоказний, занехаяний хлопчисько. – Якi ще, до дiдька, Нiдерланди? Та ми – українцi!

Вигук приголомшує настiльки, що м’яч котиться убiк, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвiнких iноземних прiзвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої “зiрки” гризе думка: “Хто ж ми такi, усiма забутi, що не можемо вдостоїтись навiть збiрної?”

“Свiдомим” же українцем я став, як не дивно, за кордоном.

Коли, ще в часи суцiльних заборон, гостював у родича, польського iсторика, той, наче ненароком, пiдклав до тумбочки бiля лiжка раритетне лейпцiгське видання “Iсторiї України” Аркаса. Пошарпана, зi штампиком якоїсь Громади Кубанцiв у Чехiї, книжка запам’яталася виразнiше, нiж визначнi мiсця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактiв, дiаметрально протилежне трактування вiдомих, а, головне, безкомпромiсно самостiйницький дух справили незгладне, переворотне враження, вiдкрили велич i трагедiю нашого народу. Зародилось усвiдомлення, що зробити хоча би що-небудь для його користi – не найгiрше застосування сил.

Органiзацiї???

Досi, через неодмiнну їх протруєнiсть iдеологiєю, я цурався активностi в будь-яких органiзацiях. Формою спротиву нав’язливiй системi обирав неучасть, заповзятливим пiонерсько-комсомольським вожакам прислужився хiба що як негативний приклад.

В Литвi???

Iз землякiв, що зрiдка стрiчались, бiльшiсть вважали за краще не афiшувати своє українство, а якщо й згадували, то ухильно, наче винувато. Чи здатнi будуть ворухнути хоч пальцем заради нього?

Сумнiвiв, одне слово, вистачало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, i не спробувати?

У той момент доля здiйснила крутий вiраж.

В iнiцiативнiй групi нас семеро – мiнiмальна за законом кiлькiсть для реєстрацiї.

Зустрiчаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботi, розробляємо проекти документiв. Жадiбно, як суха губка воду, вбираємо iнформацiю.

З’ясовується: тiльки у Вiльнюсi українцiв тринадцять з гаком тисяч, а всього в Литвi – сорок чотири.

О-го-го яка маса!

Високий i рiвень освiченостi – тут ми другi серед народiв республiки (пiсля, звiсно, євреїв). В Каунасi мiж вiйнами уже iснувало Товариство. Видавало часопис, провадило радiопередачi, ставило “Наталку-Полтавку”.

Отже, маємо навiть традицiю.

Упоравшись iз паперами, запрошуємо всiх, хто вiдомий з особистих контактiв, вiдгукнувся на оголошення.

I от вони – українцi Литви – зринають iз мороку, матерiалiзуються.

Хто ввалюється розв’язно, по-хазяйськи, а хто закрадається, нiяковiючи, довго не зважуючись переступити порiг.

Хто вiртуозно володiє мовою, сипле приповiдками, хто у муках виколупує з атрофованих запасiв слово за словом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.

Дома звикли розмовляти литовською, росiйською, польською – дуже рiдко українською.

Наскiльки вiдмiнно може звучати наша, принесена з далеких мiж собою регiонiв, понавбиравши акцентiв, мова!

А яке розмаїття професiй! Що не людина – новий рiд занять: iмпозантний актор, червонолиций обвiтрений колгоспник, юна школярка, бiлоголовий священник, штурман, вчителька, музика, столяр, фiлолог, квiтникар, бухгалтер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фотограф, лiкар, вiйськовослужбовець… Найгустiше ж технарiв, iнженерiв. Є кандидати наук, володарi кiлькох вузiвських дипломiв.

Дуже багато хто, наобiцявши з сiм кiп, щезає. Але частина затримується, проявляє цiкавiсть, береться потихеньку до працi.

Коли люб’язна господиня запросила на вечорницi, переконуємось, що жiнки на чужинi нiяк не розгубили кулiнарного хисту. Гамiрне застiлля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно i вокальнi здiбностi.

Трапляється й така (анонiмний телефонний дзвiнок) реакцiя:

– Що затiяли, недобитки?! Заждiть-но, поскручують вам в’язи! Я теж, мiж iншим, українець, знаю вiд батька, як розбиратися з бандерiвщиною!

Що ж, i таке не дивина.

Перша спiльна справа благодiйна. Об’єднуємо членськi внески, щоб переказати їх потерпiлим од страхiтливого землетрусу в Вiрменiї.

Нiхто, зрозумiло, не має жодного досвiду. Аби запозичити його, часом вибираємось поглянути на iншi, паралельно створенi угруповання. Тi, кому пропаганда навiшувала жахнi ярлики “бiлоруських нацiоналiстiв”, “латвiйських фашистiв”, “сiонiстiв” i тому подiбне, виявляються цiлком, начебто, порядними, миролюбними людьми.

Просуваємось уперед зi зривами, навмання, часто покладаючись лише на iнтуїцiю. Зате як окрилює кожен, хоч найдрiбнiший, здобуток! Як манливо рухатись у незвiдане, ступати неходженою землею, вiдчути себе, замiсть “гвинтика” тоталiтарної машини, дiяльним iндивiдуумом!

Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустрiч випускникiв iнституту, опиняюся в iншiй – гнiтючiй, задушливiй – атмосферi. Як далеко встигла вiдiрватись за останнi мiсяцi Прибалтика!

Тьмяним, непроникним смогом зависли над мiстом страх i безнадiя. Мiсцева партократiя мертвою хваткою затисла неформальнi прояви. Мiтинги заборонено з лiта. Про альтернативнi засоби масової iнформацiї нiчого й казати.

З млявою недовiрою сприймають мої свiдчення про демократичний поступ Литви знайомi, родичi, колишнi однокурсники.

Перед Оперним театром застаю спробу мiтингу. Ледь розпочала промови охоплена мiлiцейським кордоном жменька вiдчайдухiв з Гельсiнської спiлки, раптовий снiговий шквал звiв видимiсть до нуля. Через хвилину-другу, коли бiла завiса розсунулась, на місці виступаючих зяяла порожнеча.

Випадково дiзнаюсь, що вiдзначатиме рiчницю Товариство Лева, яке, зародившись пiд егiдою комсомолу, поряд з охороною довкiлля зайнялось нацiональним вiдродженням.

Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрапляю в рiзко контрастуюче зi щойно баченим на вулицях силове поле ентузiазму, мистецьких пошукiв.

У залi – кiлькасот, переважно молодих, людей. Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналiзують iзроблене, визначаються на майбутнє.

Моє коротеньке, пiд кiнець зборiв, повiдомлення про реєстрацiю у Вiльнюсi українського товариства i пропозицiя, в обмiн на культурну пiдтримку, допомогти у друковi, викликають несподiваний фурор. Веселi, енергiйнi юнаки та дiвчата, взявши у полон, провадять на неофiцiйну частину – святкування “Андрiя”.

А тут, у модерному, на мiськiй окраїнi, клубi, стiльки цiкавинок, талантiв – голова паморочиться!

Менi вiддають почестi, яких нiяк не заслуговую. Про литовськi подiї мушу переповiдати ще i ще i ще раз – iнтерес викликають найменшi подробицi. “Атгiмiмас” (“Вiдродження”) – газета “Саюдiса” – виявляється найкращим, безцiнним подарунком. Блокнот заповнюю прiзвищами, адресами, контактними телефонами. Кишенi набиваю грiшми – замовлення на передплату литовських газет, пересилку пiдручникiв з мови.

Для бурхливого, з символiчною дозою алкоголю, застiлля, iгор, пiсень, танцiв, вiдтворення старовинних обрядiв, короткою виявилась груднева нiч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гостi, друзiв.

Оскiльки тяга до заснування осередкiв iснує в кiлькох мiстах республiки, товариство назвалось Громадою українцiв Литви.

Зустрiчi у Вiльнюсi проходять по недiлях, коли видiлив невеличку залу Палац профспiлок.

Майже щоразу загальну увагу вiдтягає якась несподiванка. Чи то з’являється свiжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цiкавий гiсть з України.

Обговорюючи найрiзноманiтнiшi – вiд вузько-громадських до всепланетних – теми, важко укластися в рамки вiдведених двох з половиною годин. Iнколи дискусiя саме у розпалi, коли її перериває чекаюча за дверима бiлоруська “Сябрина”. Тодi можемо спуститися в кафе i, зсунувши столи, продовжити за фiлiжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спiлкуватися рiдною мовою!

Атмосфера зiбрань зазвичай напружена. Найсуперечливiший, що робить її вибухонебезпечною, пункт – полiтика.

Здавалося б, iз самого початку акцентувати на нiй недоцiльно. Iнакше отримаєш замiсть задекларованого широкого об’єднання українцiв Литви крихiтну, вузькоскеровану групку.

Беззастережно пiдтримувати “Саюдiс” готовi одиницi. Чимало землякiв пiдпало пiд вплив органiзацiї “Вєнiбє-Єдiнство-Єдносць”, що, як тiнь, намагаючись протидiяти всiм його крокам, виникла слiдом за “Саюдiсом”. А багато хто полiтики сахається, як вогню, i, почувши ризикованi вислови, може вiдiйти назавше.

Та лiдер наш, керуючись, вочевидь, благородними замiрами, настiйно прагне розвернути стерно на вiдверто просаюдистський курс. Наполiг також, аби статус учасника Громади узалежнити вiд рiвня володiння українською мовою. При такiй лiнiї вiн, як ведучий засiдань, доволi часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Iнодi, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши дверима. Було, що з цiлком надуманого приводу – рiзного ставлення до зiткнень у Закавказзi – покинуло збори пiвтовариства.

Менi, котрий мав спершу намiр якнайретельнiш приглянутися з тiнi, доводиться часом, для порятунку становища, втручатись, перехоплювати iнiцiативу.

Брати слово – адже все лишень налагоджується – пробує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадовго. Я теж попервах мимрю, червонiю, не одразу знаходжу, як звернутись до кiлькох десяткiв майже незнайомих, таких у бiльшостi солiдних людей. Але, оскiльки пом’якшувати напруження начебто вдається, в конфлiктнi миттєвостi уже завважую спрямованi у свiй бiк погляди.

Занепад пануючої в суспiльствi iдеологiї спричинює рiст впливу релiгiї.

Щойно заснувалося товариство, до нього почали вчащати священики: то сивий, ветхий, з десятирiчним табiрним стажем, то молодий, з екстравагантною борiдкою, вельми обiзнаний у сучаснiй фiлософiї.

Слухаючи їх не без iнтересу, я, однак, не здатен був перейнятися мiстичним, що дозволило б прилучитись до проповiдуваного, почуттям. Найпереконливiший доказ упертий мозок стрiчав десятком контраргументiв. Зрослому в помiрно вiруючому середовищi перешкаджало пiзнiше, що зумовило свiдомий вiдхiд вiд будь-якої релiгiї, пiзнання свiту.

Немало ж слухачiв виявляють бiльшу податливiсть. Чи не найлегше перехiд дається схильним до вiри: вiд комунiстичної до християнської, схоже – лише крок. I ще, помiчаю: досить зачепити релiгiйну тематику – нiзащо не виплутатись до кiнця зiбрання.

Зрозумiло, не оминули таку компанiю, як наша, фiлери iз всемогутнього, нарощуючого, подейкують, незважаючи на перебудову, штати, КГБ. Як до цього поставитись?

Менi, хоч нiтрохи не вiльному вiд страху, вiдкрите його виказання здається надмiрною розкiшшю. Оскiльки усiх непроханих гостей на чисту воду нiяк не виведеш, краще, аби не загострювати становища, про них i не згадувати: адже сумнiватись треба б у кожному порiвну. Чи не шкiдливiше вiд стукача – розповсюдження взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну дiяльнiсть, пiдозр.

Схильнi до подiбного теж, на жаль, вiднаходяться.

Але, незважаючи нi на що, якийсь здоровий, досить несподiваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестiйкому ще, колективовi неухильно просуватися вперед, долати усi труднощi.

У випробуваннях поступово виламується кiстяк Громади. З вiдходом слабких лишаються тi, хто ладен працювати, не жалiючи себе.

Ми робимо розвiдку про вiльнюськi мiсця проживання Шевченка. Вiдшукуємо могилу iншого українського велета – Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зiбраннях iсторичнi доповiдi. Звикаєм до нових слiв “емiгрант”, “дiаспора”, “iмперiя”. Зустрiчаємось як iз литовськими, так i заїжджими з України митцями, найперш лiтераторами. На Рiздво приголомшуємо Вiльнюс небаченими тут убраннями прибулих зi Львова вертепiв.

Проводимо, аби сповiстити про утворення Громади ширше коло землякiв, кiлька концертiв.

Згадку про один iз них пiд час останньої зупинки оживила випадкова попутниця. I в образi, й у поведiнцi її вчувалося щось незвичне: не тiльки те, як смiливо й безпосередньо, – що не зовсiм характерно для її народу, – звернулась, вiдрекомендувавшись першою (в Литвi можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак вiдповiдного приводу, незнайомими). Звуком iменi – Iнна (вимовила саме так, хоча литовською – “Iна”) – не здогадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.

“О, панно Iнно, панно Iнно!”

… Ледь зiп’явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зi Львова естрадний театр пiснi. Вiн об’єднав творчi особистостi настiльки яскравi, що спiвпрацю їх в одному гуртi уможливив хiба що той нечуваний, свiтанковий час.

Художнiй керiвник театру, широко вiдомий, за переказами, як неперевершений виконавець народних пiсень i талановитий композитор, при особистому контактi виявився чи не найскромнiшим, найiнтелiгентнiшим серед артистiв. Середнього зросту, кремезний, старiючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, вiн, коли ми перед виступом показували гостям мiсто, спроквола, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдженою головою, доброзичливо, але вкрай лаконiчно, вiдповiдав на питання.

Концерт привабив глядачiв, рiзними вiтрами, у рiзний час вирваних з України. Декотрi встигли достатньо потинятися свiтом, iншi тут, у Литвi, народились. Хтось визначився активним прибiчником нацiональних вiдроджень, а хтось пiдiйшов безпосередньо з промосковського мiтингу.

Щедро обдарованi, хвацькi, iронiчнi хлопцi виконували перед ними власнi пiснi, музику, читали пародiї, розiгрували скетчi.

Чудовi, проникливi, високохудожнi твори змушували будь-кого – навiть тих, хто, може, свого часу покинув Україну з прокляттям на устах, – вiдчути себе живою, невiд’ємною її часткою. Та приявнi у декотрих номерах гострi, вихопленi прямо з жаровнi львiвських полiтичних баталiй, пасажі частина публiки стрiчала “на ура”, а частина – насторожено, ледь не вороже. Формальна розкутiсть нерiдко епатувала законсервованi смаки дiаспорника. Iнодi, як вияв напруження мiж сценою й залом, в шаленiючi оплески вривався злостивий, недоречний вигук.

Так тривало, допоки iз-за кулiс, з розкiшною дванадцятистрункою на широкому ременi, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим i апатичним – невпiзнанно молодий, високий i ставний, казковий лицар. Шляхетна хода, переможний погляд, замрiяна усмiшка вмить прикували загальну увагу.

Ледь забринiли понад зачаєною тишею негучнi, все наростаючi перебори, пролунали вступнi, молитовно вимовленi слова: первородне, вiдновлене пiсля довголiтнiх пiдмiн, “панно”, трепетне, нiби крильця метелика, “Iнно”, – а вже виникло щось таке, вiд чого присутнi наче знялись над землею, зависли у невагомостi.

О, панно Iнно, панно Iнно!
Я – сам. Вiкно. Снiги…
Сестру я вашу так любив,
Сестру я вашу так любив –
Дитинно, злотоцiнно.
Любив? – Давно. Цвiли луги…
О, панно Iнно, панно Iнно,
Любовi усмiх квiтне раз,
Любовi усмiх квiтне раз,
Любовi усмiх квiтне раз – ще й тлiнно…

Нi, так проспiвати можна тiлькипо-українськи!

Розбуджена мелодiєю лiрична перлина юного, ще не зламаного, Тичини, милозвучнiсть асонансiв i алiтерацiй “солов’їної” мови, неперевершена майстернiсть, знавцем народного мелосу, виконання, змусили випадково зiбраних, нашорошених блукальцiв i страждальцiв, забувши незгоди й суперечностi, перетворитися на єдину, безтiлесну, вдячну й сприйнятливу iстоту, а коли завмер останнiй акорд – божевiльно, до водяних пухирiв, розтовкати долонi, недовiрливо, новонароджено роззираючись довкола.

Скромно, нiяково, нiби повернувшись iз iншого, витвореного мистецтвом свiту, всмiхався автор. Посеред талановитих, яким нiчим дорiкнути, артистiв вiн примудрявся пiднятись на голову.

Для мене ж той випадок став найвищим, найчистiшим, з яким доводилося стрiчатись, виразом кохання – самозреченого, довiрливого, боязкого, безнадiйного, – а iм’я невiдомої, раптово явленої з безоднi часу Iнни – його символом…

Остогидле, навiжене – трапився автобус iз невiдлагодженим глушником – ревiння моторa, тягучi, нескiнченнi кiлометри.

Давно вже насунулась темрява, позаду лишилась поблимувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!

… Якось пiд вечiр звертається голова Громади – чи не згоджусь термiново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?

Заснiженими провулками примандровуємо з ним у двiр нiчим не примiтного особняка. Усерединi ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Рiзко на мить обiрвавшись, запальна багатоголоса розмова спалахує заново.

Вияснивши, що тип доставленого пристрою нiкому не знайомий, мене просять пособити iще й друкуванням.

Влаштувавшись на двох стiльцях у закутку, де менший бедлам i поряд цокоче iнша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: “Звернення до iнтелiгенцiї Радянського Союзу”. Заглядаю у довгий, на цiлий аркуш, список пiдписiв. Овва! Перелiк органiзацiй, найм’якший офiцiйний прикметник до яких – “екстремiстська”, а навпроти – вiдомi iз зарубiжних радiоголосiв прiзвища дисидентiв. Сам текст лишає далеко позаду теперiшнiй бар’єр дозволеного.

Тамуючи зрадливий лоскiт пiд грудьми, берусь, редагуючи по ходу форму деяких зворотiв, до працi. Одночасно пильно, напружено всотую навколишнє.

З кiмнати в кiмнату стрiмко снують кiлька десяткiв середнього вiку, сухорлявих, переважно невисоких, чоловiкiв у темних, дiлових, наче з чужого плеча, костюмах i при краватках. Волосся у декого, схоже, ще не встигло як слiд вiдрости. Бадьорi, сп’янiлi вiд свободи голоси, мiж яких видiляються хриплуватiстю кавказькi, сиплють правозахисною термiнологiєю, дiляться тюремними, табiрними історіями, згадують друзiв, що лишаються в мiсцях вельми вiддалених.

Є i земляки. “З українцiв, – чую, – походять найлютiшi гебiсти, але й наймужнiшi полiтв’язнi”.

Взаємини мiж присутнiми надзвичайно сердечнi. Кожен, виявляючи потрiйне, небачене в повсякденнi лицарство, прагне поспiлкуватись iз кiлькома, теж знайомими з допитами й пересилками, прибалтiйками. Певно, жiнки цi вартi поклонiння.

Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забiгає на кухню, користується, iгноруючи нiж та виделку, тiльки ложкою. Бравада, чи дiйсно невикорiнювана арештантська звичка?

За пiвнiч проводжаємо до вокзалу кiлькох краян. У них передчасно потемнiла шкiра обличчя, розложистi вуса, добрi, навiть наївнi, очi. Навперебiй захоплюються “найвiльнiшим мiстом Вiльнюсом”, де змогли так безперешкодно зiбратися й провести дводенну зустрiч.

Вiд початкової моєї наcтороженостi не лишилось i слiду. Приглядаюся до супутникiв iз захватом та шанобою. Простi, дотепнi, незлобивi, аж нiяк не геройськi з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.

Пiд час армiйської служби я стрiчав непiдробних, готових без вагань пiдставити вiдчайдушну голову пiд кулi, смiливцiв. Та хоробрiсть їх, випробуваних вогнем, водою й Афганiстаном, безслiдно розвiювало наближення особiста.

Цi ж учорашнi зеки про “гебню” говорять з презирством, заради переконань готовi хоч завтра вернутись за грати. Не чути вiд них i скарг на жорстоку, що вiдiбрала найкращi роки, долю. Швидка, жвава мова позбавлена вироблених радянськими часами замовчувань, натякiв, евфемiзмiв.

Вражаючись на диво рiзностороннiм (коли тiльки встигли набути?) їхнiм знанням, можу, проте, зауважити в тих досаднi прогалини. Один iз всесвiтньовiдомих противникiв комунiзму не знайомий, виявляється, з “Бiсами” Достоєвського.

Рвуться у бiй дисиденти несамовито. “Нам би газетку тиражем тисяч десять – умить перевернули б Україну!” Легко спалахують, готовi змагатися за дрiбничку. Побажання “Сiдай за мемуари!” прибирає в їх устах глузливого вiдтiнку.

Перед розставанням я достеменно закохуюсь у цих людей. Поряд з ними цiкаво, окрилююче i – незатишно: усвiдомлюєш власну нiкчемнiсть. Мабуть, що дворушницька, наскрiзь просякнута брехнею, попередня дiйснiсть могла готувати мiсце для них хiба що у казематах.

А передруковуванi звернення вже назавтра можу почути в “Голосi Америки”.

… Чалапаючи розмоклим снiгом попри закличнi зблиски вогникiв пивбару, довжелезними сходами здiймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, збирається Рада Вiльнюського осередку.

Клишоногий дiдуган, вахтер Палацу профспiлок, довго комизиться, поки знайде ключа. Для старого це форма спiлкування, спосiб виказати власну значущiсть. Трапляється, що кiмнати усi зайнято, – тодi присядемо на стiльцях у фойє чи навiть у гардеробi.

Поволi, один за одним, стягуються члени Ради, пiдходять просто зацiкавленi. Зморенi пiсля робочого дня обличчя, запаленi очi, глухi голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Дома полишено важливi справи, некормленi сiм’ї. А як приємно б розслабитись перед телевiзором, полистати книжку!

Починаєм обмiрковування невiдкладних громадських заходiв, розподiл обов’язкiв.

Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотнi бiлети, замовить залу, напише статтю, “проб’є” її в газету? Хто розповсюдить квитки, розклеїть афiшi, роздасть запрошення? Хто зустрiне артистiв, розважатиме їх, проведе на нiчний поїзд?..

Все це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрiбниця може легко перерости в нерозв’язну проблему: мiсць у готелях нема, мiжмiський телефон не з’єднує, залiзничнi квитки давно розпродано. А скiльки часу i сил вiдбирає соцiалiстичний, з тотальним дефiцитом, побут! Доводиться набувати десятки нових навичок, вiдкривати притлумленi досi здiбностi.

Той, хто звик уникати роботи, знайде привiд ухилитись вiд неї й тепер. Перевантажений звалить на себе ще один тягар.

Поступово розмова розкручується все ширше. Якого iще вiдомого митця запросити? Якими українськими акцiями подивувати Вiльнюс? Чим розворушити вперто дрiмаючих, пасивних краян?

Iдеї, бiльшостi з яких не судилося здiйснитись, так i вилiтають з розпалених голiв. Плани сягають фантастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємнi непорозумiння. Дiлову рiч пересипають жарти, приповiдки, потiшнi житейськi iсторiї. Ми – друзi, брати, однодумцi, богатирi: штурмуєм захмарнi висоти. Мета, що об’єднує нас, така благородна!..

Виходимо пiзно вночi, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.

Завершальне речення уривається на пiвсловi з дверей пiвпустого останнього тролейбуса.

Вдома намагаюсь якнайтихше вiдчинити дверi, беззвучно прошмигнути спiльний для двох кiмнат крихiтний коридорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлювання сусiдiв. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кiмнати, навпомацки оминаю дитяче лiжечко, якомога обережнiше, аби не звалити що-небудь, роздягаюсь.

– Що там трапилось таке нагальне? – крiзь сон видихає дружина. – Чи не пожежа?

– О, багато всього! Зажди, розповiм наранок.

… А от просаюдистське крило Громади рушає на черговий, лiк яким Литва уже, певно, згубила, мiтинг.

Нас набагато, але прапор, самотужки сшитий з блакитного й жовтого ситцю, трiпоче високо, притягує всi погляди. Почуваючись акторами на сценi, крокуємо, розправивши плечi, гордо пiднявши голови. Дiставшись до мiсця, куди пiслягрозово збiгаються людськi потоки, проштовхуватимемось, аби бути помiтнiшими, ближче до центру. Там тiсний натовп захистить од вiтру, палкi промови зiгрiють на холодi.

А поки йдемо, час вiд часу природня цiкавiсть котрогось мiсцевого, що довго приглядався збоку, смiливця бере таки верх над цивiлiзованою стриманiстю:

– Атсiпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)

Почута вiдповiдь змушує хапати, нiби риба на сушi, повiтря, ошелешено перепитувати:

– Ук – ра – i – нє – чю???

Радiсть вiдкриття безмежна:

– Українцi – мають символiку! Оце ж бо так! Молодцi! За нашу i вашу свободу!

Спроба додати щось по-нашому кiнчається, найчастiш, спотвореним: “Здоровенькi були!”

Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвiнеї.

Ех, несолодко належати до недержавної нацiї…

До весни життя Громади ще iнтенсивнiшає. Особливо широко – з приїздом найвiдомiшої виконавицi народної пiснi, спектаклем молодiжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил – вiдзначили Шевченкiвськi днi.

Щобiльш засмоктуюча дiяльнiсть поглинала усе моє дозвiлля, вiдривала вiд сiм’ї, гальмувала професiйний рiст. Потреба вiдмовлятись вiд усталених звичок i уподобань викликала внутрiшнiй спротив, породжувала душевну кризу. Чи не покинути, поки не пiзно, усе це, вернутись до розпорядку спокiйнiшого та впорядкованiшого?

Саме у цi вихiднi, коли проводиться черговий захiд – концерт популярних на Українi братiв-кобзарiв – я поклав собi не брати участi в його пiдготовцi, а, вирвавшись iз неперервностi справ, осмислити становище, i, поглянувши заодно, до чого прийшло трiшечки “старше” українське Земляцтво в Естонiї, прийняти, можливо, рiшення.

Проте, чим ближче пiд’їжджаємо до Вiльнюса, тим яснiш усвiдомлюю: шляху назад нема, всi помисли нерозривно прикутi до Громади.

Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?

Коли посеред ночi автобус розкидав екскурсiйну групу по притихлому Вiльнюсу, я, вийшовши в числi перших, поспiшав додому з переконанням, що вже назавтра знову занурюсь у виснажуючу, нескiнченну, таку уже невiддiльну вiд мене, громадську круговерть.

Прагнучи закрiпитись на паперi, розмаїття подiй у Громадi оформляється в iнформацiйний вiсник. Невеличка газетка, що друкується на машинцi, а розмножується ксерокопiюванням, має успiх i в Українi. Я, окрiм постiйного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом i макетувальника.

Добиваємось, хоч коротких i лише двiчi на мiсяць, регулярних українських передач на литовському радiо. Першi випускаємо, затрачуючи неймовiрну кiлькiсть нервiв. Надалi ж, освоївшись, вчорашнi аматори виходять в ефiр уповнi фахово.

А яка Громада без недiльної школи? Дiти зiбрались насупленi, недовiрливi, дуже рiзного вiку й пiдготовки. Та молодий, метикуватий вчитель вмiє дати собi раду. Литовськi властi готовно допомагають iз примiщенням.

На початку травня, узявши частину вiдпустки, вирушаю до Львова.

Полiтичнi процеси тут, хоча й вiдстаючи вiд прибалтiйських десь на пiвроку-рiк, помiтно просунулись.

За нацiональну символiку, що у Литвi пробилась так миттєво й невимушено, точиться боротьба не на жарт – повсякденна, запекла, багатопроявна.

Окремi смiливцi вiдкрито носять синьо-жовтi значки, налiпки, кокарди з тризубами. За певних обставин цi несанкцiонованi, що продаються в мiсцевому Гайд-парку – “на клумбi”, а виготовленi переважно прибалтами, символи можуть накликати неприємнощi.

Рiдше – светри, шапочки, хустинки, краватки, стрiчки у волоссi, спортивнi костюми. Можна зустрiти людей, екстравагантно виряджених з нiг до голови виключно в кольори нацiонального прапора.

I – зовсiм несподiвано: з двох, що прогулюються пiд руку, подруг одна в жовтому, друга – у блакитному платтi. Спробуй присiкатись, найлютiший ретрограде!

Упирається ж мiсцева влада шалено. Всiма засобами блокує опозицiйних кандидатiв у депутати. Пiд час традицiйної травневої демонстрацiї неформальну колону атакувала мiлiцiя – рвала з рук, топтала, шматувала знамена i плакати, жорстоко била манiфестантiв. Не один з “левенят” може показати свiжi синцi та подряпини.

У вихiднi, зливаючись з бiлим цвiтiнням садiв, розквiтає вишиванками Музей архiтектури i побуту. Це все тi ж невгамовнi юнаки та дiвчата проводять гаївки.

На соковитiй зеленi галявин – смiх, спiви, кружляння, запальнi iгри. Змагаються у майстерностi хори. Колоритнi “запорожцi” бухають iз козацької гармати. Пiсля притишених кольорiв литовських народних костюмiв – яке веселе, бучне рiзнобарв’я!

Уздовж центральної алеї – розбiгаються очi вiд картин, виробiв народних умiльцiв, писанок.

Прагну побачити якомога бiльше, що не так просто. Раз-по-раз звiдусiль гукають. Хiба одразу згадаєш кожного iз знайомих? Немало встигло побувати у Вiльнюсi, з iншими запiзнався тут, у Львовi. Мiцнi потиски рук, пружнi дiвочi поцiлунки. Серед молодi, що пiднялась у числi перших, цiлуватись у губи, надто при несподiваних зiткненнях, прийнято – це пiдкреслення особливої довiри, братства перед лицем небезпеки:

– Як прекрасно, що ми зустрiлись! Коли побачимось iще?

На заїжджого з Прибалтики поглядають iзнизу догори. Мене незаслужено огортає захоплення Литвою. Десятки разiв мушу розповiдати про останнi у нас подiї. Литва – свiточ, Литва – дороговказ!

Щоправда, часом прорветься й iнша, спiвчутлива нотка:

– Бiдолашнi ви там – такi крихiтнi, без природнiх ресурсiв. Проiснувати самим тяжко.

А якби нам, в Українi, дохопитися незалежностi – ото рвонемо!

Зав’язую все новi i новi знайомства з цiкавими, нерядовими людьми. Ще не зреагували, не встигли втертися мiж них пристосуванцi й кар’єристи. Оце щире, беззастережно вiдкрите спiлкування, миттєве зародження дружби – найцiннiше для мене у цiй веремії.

Чи багато що кращого взагалi дарує життя?

Дуже рiдко на тлi ентузiазму й доброзичливостi зрине перекошене, дисонуюче обличчя. Щоразу iнше, воно мiстить – наче вiдбиток зубного болю – ознаку ущербностi. Це карикатурний, недолугий “патрiот”. На рахунку його i сумнiвнi, начебто “за правду”, вiдсидки, i перманентнi трудовi – один проти всiх – конфлiкти, i численнi, коли ставав жертвою пiдступних, жорстоких жiнок, розлучення.

Спершу вiн привертає увагу оригiнальнiстю. У нього розшарпанi манери, найгустiше значкiв i налiпок, вiн гучно, на всi заставки, ганить усе й уся, окрiм, зрозумiло, себе та ще, може, невеликої групки. Жадаючи бути на виду, виставляється лiдером, встряє в обiцяючi популярнiсть заварушки, розписує власне минуле й сучасне низкою неперервних, дивовижних подвигiв. Навiть коли вiдкривається, що за звершеннями тими – пшик, що на руку i слово “патрiот” нечистий, вiн i на хвилю не знiчується. Пропонує навсебiч послуги, готовий з легкiстю вхопитись за будь-що – аби, звiсно, ганебно провалити. Це з нього, надаючи рисам узагальненостi, залюбки малює портрет неформала-екстремiста компартiйна преса.

Екстремiзму ж довкiл не вгледiти. Мiлiцiонери, опинившись “не при дiлi” – порядок довкола iдеальний – мимоволi переймаються настроєм свята.

– Та за це ж колись хапали, – недовiрливо похитуючи головою, придивляється лiтня, у хустцi, жiнка. – Скiлькох iз нашого села повивозили за гуляння гаївок на Сибiр!

Але юнь веселиться так азартно, так переконливо, що поступово й старече обличчя розпогоджується, засвiчується.

Кипить, вирує Шевченкiвський гай. Поблукавши мальовничими пагорбами, стежками, галявами, включившись у небачене дiйство, десятки тисяч глядачiв стають iншими, мовби обдерши мiж старовинних хаток i церковець ганебний леп страху.

У Вiльнюсi застаю наче продовження свята. Це традицiйне, чудово органiзоване “Скамба, скамба канкляй” (“Дзвенять, дзвенять канклi”), де виступають литовськi та заїжджi фольклорнi ансамблi. Заслужено привернув симпатiї хист рекомендованого Громадою молодого, але зрiлого, бувалого у бувалицях колективу львiвського.

А на цiм тлi – трансляцiя з Москви З’їзду народних депутатiв. Прибалти, отримавши безпрецедентну можливiсть впливу на багатомiльйонну аудиторiю, дають перший вiдкритий бiй Центровi: нарочито демонструючи акцент, парламентську культуру, перетворюючи кожен виступ на маленький спектакль.

Коли промовляв посланник Литви, колеги з проектно-конструкторського бюро лишали програми та креслення. Вiтаючи захопленими вигуками кожен смiливий вислiв, тiсним пiвкiльцем облiплювали телевiзор.

Спiвпереживати було чому. Один iз депутатiв повернув мандат, вiдмовившись сидiти поряд з генералом – тбiлiським карателем. Iнший вбивчою iронiєю (“Ми – Со-юз, а не Пiд-юз i не При-юз!”) змусив номенклатурникiв тупотiти вiд безсилої лютi. Громом пролунали слова третього: “Литва може вийти з т а к о г о Радянського Созу!”

Вiдчайдушно, поки не покинула урештi зал, вiдстоювала суверенiтет республiки згуртована делегацiя.

А що ж нашi? Доводилось, як кажуть, у Сiрка очi позичати, коли до трибуни добирався черговий “землячок”. Бiльшiсть, з усiх сил пiдспiвуючи Центровi, i не замислюється про iнтереси України. Заплiснявiлi нiсенiтницi, вбога канцелярська мова, озлобленi випади проти всього нового й демократичного. Особливо ж високими голосами заливаються, обгавкуючи Прибалтику, мою теперiшню Прибалтику!

Почуватися в такi хвилини українцем, – хоча оточуючi нi пiвсловом не переносили ставлення до конкретних ораторiв на весь народ, – було не надто комфортно.

Проект, у розробцi якого я брав участь, вимагав потужнiшої, анiж мало наше бюро, технiки. Її орендували в обчислювальному центрi одного з найвiдомiших у Вiльнюсi виробничих об’єднань. Час вiд часу виникала необхiднiсть сходити туди, як кажуть програмiсти, “на машину”.

Якось в обiдню перерву, заклопотано поспiшаючи широким коридором одного з корпусiв об’єднання, я вловив серед зустрiчного потоку уважний погляд чиїхось великих темно-синiх очей.

Iнно! – скрикнув спантеличено, одразу розпiзнавши.

Навала свiжих вражень останнiх мiсяцiв вiдтiснила далеко на краєчок пам’ятi поїздку до Естонiї. Та хiба могло забутись дiвоче iм’я, що назавжди, зiркою першої величини, осяватиме небозвiд української поезiї?

Таллiнн… Iнна…

– Я заборгувала вам, – дивилась вона, як i того разу, виклично, хоча не так нiяково. – Слайд готовий. Маєте взяти його.

– А як ви вгадали, що ми зустрiнемось?

– Вiрю в зумовленiсть. Не переконана щодо Бога, але часто здається, начебто хтось диригує долями.

Обмiнюючись плутаними вiд несподiванки фразами, ми пройшли до вiдносно затишнiшого мiсця – навпроти розчиненого вiкна. З нього бухали гарячi хвилi полудневого лiтнього повiтря, до духмяно липових пахощiв якого домiшувався гiркуватий чад газозварювання з розташованого поряд заводу.

Виявляється, Iнна працює тут менше року за скеруванням пiсля закiнчення вузу. Корпус її науково-дослiдного iнституту – ось, поруч, з’єднаний з заводом та iншими будiвлями системою переходiв. Як електронник – професiя скорiш чоловiча, анiж жiноча, – має справу з комп’ютерами. Знайома i з програмуванням. Слiдкує, звiсно, за перебiгом з’їзду, хоча безперервне його говорiння робиться вже обтяжливим.

Слухаючи розповiдь, я мав змогу краще роздивитися спiврозмовницю.

Легенькi, без каблучкiв, босонiжки аж нiяк не позбавляли її високого зросту: не досягала до моїх ста восьмидесяти двох хiба що кiлька сантиметрiв. Завдяки короткому, свiтлому сарафанчику, що вiльно охоплював струнку фiгуру, пiдкреслював високi груди, вiдкривалась густа, рiвномiрна засмага рук i нiг. Ледь хвилясте, куйовджене протягом, волосся почало вигорати на лiто, прибравши кольору спiлого жита.

Хоч виглядала Iнна значно дорослiше, анiж тодi, на березi моря, однак свiжiсть, затаєна, майже дитяча пустотливiсть у нiй нiяк не вписувалась у навколишнiй впорядковано-дiловий фон. Постiйний натиск внутрiшньої енергiї наче не дозволяв її тiловi вiднайти зручне, статичне положення: ледь торкаючись долонею пiдвiконня, раз-по-раз мiняла одну насторожено-грацiйну позу на iншу, таку ж тимчасову.

Та ж нестримна енергiя променилась щирою цiкавiстю з очей, переливалася грою емоцiй на чистому, без косметики, обличчi. Типовому литовському, якi часом видаються вирубаними зi шматка мiцного дерева, обличчi – у даному разi, безумовно, заторкнутому ще й натхненною рукою рiзьбяра, що витончила риси та внесла до них родзинку неповторностi.

Головне ж, що притягало увагу, бентежило i манило – лукава, притишена, то наче безслiдно поринаюча в глибину, то знов самовiльно вигулькуюча, усмiшка. Вона продовжувала непокоїти й пiсля того, як, погомонiвши хвилин п’ять-десять, ми, умовились про час та мiсце наступного побачення i розбiглись.

Де я стрiчав уже цю усмiшку? Втямив не без здивування: чи ба – Джоконда! При схожостi зовнiшнiй вельми i вельми приблизнiй – яке, начебто, спiвпадiння внутрiшнє!

Одразу виник Межелайтiс. Наскiльки часто в його вiршах i прозi згадано Мону Лiзу! Випадковiсть? Чи щось єднає таки гордовитих доньок литовських пущ з безсмертним творiнням Леонардо?

Так чи iнакше, нову знайому сприймав уже не iнакше, як в ореолi художнiх образiв.

Помiж численних проявiв українського життя в Литвi один досяг розмаху неабиякого.

Згадавши у виступi перед Товариством Лева про можливiсть органiзацiї у нас друку, я гадки не мав, як скоро передбачення збудеться.

Тепер на вiльнюському вокзалi завжди стрiнеш атлетично збудованих, неговiрких юнакiв з величезними, як скелi, сумками й рюкзаками. Побачиш їх i в штабi “Саюдiса”, де, заспанi, неголенi, нудяться чеканням по закутках.

Це – кур’єри з України. Доставлюванi ними макети видань рiзномастих неформальних об’єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом iде виготовлення книжок, брошур, летючок, плакатiв – усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.

Гостям важко до кiнця довiритись литовським легальностi й спокоєвi. Всюди ввижаються кагебiсти, пiдступ, провокацiї. Може навiть трапитись, що той, хто їде до нас уперше, сходить на однiй iз ближнiх станцiй; до Вiльнюса ж, перестраховуючись вiд арешту на перонi, добирається iншим транспортом.

Тривоги небезпiдставнi: в Українi не рiдкiсть – затримання, побиття, конфiскацiї.

Трапляються й печальнi курйози, як от. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рiдного мiста, залишивши його в автоматичнiй камерi схову, кур’єр телефоном, що прослуховувався, сповiстив замовникам номери скриньок. Тираж газети – кiлька тисяч примiрникiв – тільки й бачили.

Нерiдко житель Литви, що обслуговує ксерокс, друкує у борг чи безкоштовно – “заради святої справи”. А iнший, заламавши непомiрну цiну, годен на цiй же справi нагрiти руки.

Iнколи не вивезене вчасно, згубивши цiннiсть, створює мороку зi зберiганням, щоби, урештi, пiти в макулатуру.

Окрiм залiзничного, не забутi й iншi види транспорту: лiтак, приватнi автомобiлi. А скiльки подiбних чумацьких шляхiв веде до менших мiст Литви, в Латвiю, Естонiю? Все iще жорстко пiдконтрольнi на Українi й цiлком доступнi у нас, ксерокси стали поважною зброєю.

Моя безпосередня участь у цiй, сповненiй пригод, дещо дивнiй для кiнця двадцятого сторiччя епопеї незначна й епiзодична.

Надаю гiнцям довiдки. Час вiд часу влаштовую ночiвлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити в ролi вантажника. Бува, що телефонний дзвiнок розбудить з невiдкладного приводу посеред ночi.

Декотрi ж члени Громади сприяють кур’єрам безперервно, на постiйнiй, так би мовити, основi. Внесок їх у забезпечення України альтернативною iнформацiєю воiстину неоцiненний.

Працюючи в Громадi, вiдкриваю у собi якостi, про котрi й не пiдозрював. Те, чого найбiльш лякався, виходить краще: здатен, виявляється, непогано ладнати у колективi.

Причина, скорiш за все, у тiм, що, не народившись революцiонером, непримиренним бiйцем, сповiдникiв навiть протилежних поглядiв сприймаю не як ворогiв, не як противникiв, а, радше, як жертв.

Усi ми – продукт iснуючого устрою, всi так чи iнакше причетнi до його неподобств. Усiм треба розпрямлятись, витравлювати багаторiчний, що в’ївся у плоть i кров, налiт невiгластва й рабства. Наче в дитячiй загадцi: “Якого дерева найбiльше у лiсi? – Кривого.”

Одним перемiни останнього часу даються легко, а хтось вiдстає, запiзнюється. Почнеш дiлити на чорне та бiле – швидко опинишся насамотi, в оточеннi своїх прекрасних гасел. Хiба не абсурд – релiгiйна iдея непомильно розрiзнити пiсля смертi праведних та грiшних? У кожному намiшано всiлякого…

Сам я, може, найпокривленiший. Не почуваюся вправi будь-кого судити або проганяти з Громади. Адже тим, хто береться за вiдродження українства, доводиться мати справу з залишками нацiональних почуттiв, роздмухувати жарини, чудом вцiлiлi на попелищi.

А закинутим на чужину дiсталося особливо. Емiграцiя – стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажiмо, ставитись до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, i вже рiдну їй, мову?

– Нема серед нас нормальних, – рiзко, без манiвцiв, заявив один iз нових знайомих, схильний до крайнiх, лобових висловлювань. – Кого не вiзьми – там, у батькiвських краях, щось зрадив.

Приглядаючись до тих, хто звертається у Громаду, помiчаю, наскiльки складнi у них долi, як багато психiчно травмованих, спраглих пiдтримки. Як готовно вiдгукуються на вдалу iнтонацiю, чуйне слово! Стосовно них хотiв би стати не провiдником, а, по мiрi сил, лiкарем.

У той же час, тi, кому довелося вдосталь блукати свiтами, цiкавiшi вiд тих, хто живе осiло. Незмiрно бiльше, нiж можу вiддати, набираюся знань та досвiду вiд них, чимало що вiдкриваю й переосмислюю.

Зауважую також, як негусто здiбних i охочих терпляче пiклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрi теоретики, палкi трибуни, як дiдько ладану бояться конкретних адресатiв своїх промов та теорiй.

З трибун теж, звiсно, необхiдно. Але куди ефективнiше, нiж метати громи з пiднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, вiдповiсти на наївнi, можливо, запитання. В уражених українофобiєю – явища, малозрозумiлого iноземцевi, викликаного сторiччями гонiнь та наклепiв, – нейтралiзувати початкову агресивнiсть, постаратись хоч трiшки вiддалити вiд презирства до своєї й чужої нацiональностi у бiк поваги до них. Коли не виправити окремих осiб – хiба стане кращим суспiльство?

Якби достатньо часу – можна б, здається, “достукатись” до кожного. Тiльки де ж його вiднайти, той час?

Втрачаю розумiння iз давнiми, зi спокiйнiших днiв, товаришами. Коли чую на питання: “Чому присвячуєш дозвiлля?” – вiдповiдь: “Самовдосконалююсь” або “Перечитую Борхеса”, – дивуюсь: як можна тепер вдовольнятися лише цим?

Призначеного дня я очiкував Iнну у великому, прохолодному фойє iнститутського корпусу.

У джинсах, спортивних майцi i тапочках, збiгала вона сходами, стискаючи в руцi довгасте пластмасове поделко.

Ми вiдшукали самотню лавчину, перед якою буйно розкинув вiчнозелене листя iмпровiзований сад: олеандри, фiкуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, кадубах.

Перегляд на свiтло слайдiв виявив, що Iнна поставилась до спiльної екскурсiйної мандрiвки значно серйознiш вiд мене – пiдмiтила й зафiксувала он скiльки пейзажiв, мiзансцен, панорам Таллiнна.

– Ви майстерно фотографуєте, – не мiг не зазначити я.

– Нiчого особливого. Просто це хобi, – ледь зашарiлась вона. – Колись мiркувала – якщо дома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зi слайдами.

Окрiм мойого захеканого, на морському березi, зображення, Iнна одразу ж запропонувала вiдiбрати на пам’ять скiльки завгодно кадрiв, що подобатимуться, обурено вiдхиливши згадку про незручнiсть чи будь-яку компенсацiю.

– Пусте. Люблю дарувати, – запевнила, процитувавши стрiчки сучасного поета: “Щобiльше вiдiрвеш вiд серця – тим бiльше у нiм зостається”.

“Ну й дивна дiвчина, – чудувався я подумки. – Хто б iще ладен був так безкорисливо, заради першого стрiчного, старатись?”

А вона дивилася спокiйно й вiдкрито – лише знайома, на цей раз трiшки задерикувата, усмiшка чаїлась у кутиках губ.

Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цiлiснiсть того, що лишиться, декiлька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.

На цьому формальний регламент невмисного зiткнення двох стороннiх людей мiг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало пiдвестись i вирушити у справах – розпрощавшись, можливо, назавжди. Нiби прикипiвши до лавчини, ми продовжували бесiду, скрадливо, мiж тим, вивчаючи одне одного.

Виявилось, що фотографування пов’язане у Iнни з захопленням, що не обiйшло й мене – гiрським туризмом.

Зрозумiло, не тим, “матрацним”, коли за оплаченою путiвкою переповненi групи натужно, пiд пильним оком iнструктора, шкандибають вiд однiєї, забезпеченої харчем i теплим нiчлiгом, бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декiлька чоловiк за картою й компасом на свiй страх i ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпiнiстам) маршрут, орiєнтирами на якому часто слугують лише обелiски ранiш тут загиблих. В такому походi, куди потрапляють, як звичайно, люди не з гiрших, навiть уявити годi якiсь претензiйнi вередування, хтивi жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера пiднесеностi й взаємовиручки.

З’ясувалося також, що свого часу ми проходили, незначно розминувшись, майже ту саму дiлянку Пiвнiчного Кавказу.

Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернацькими назвами – Чiпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кiчкенiкол, заснiженi пiки, кришталевi льодовиковi озера, заквiтчанi рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гiрським хребтом, на тлi рерiхiвських барв призахiднього неба, незрушно височать, ледь бiльшi од макових зерняток, тури, а завдяки надчистому повiтрю можна навiть розгледiти, коли котрийсь час вiд часу велично повертає голову, мiкроскопiчнi завитки рогiв.

Не забракло й бувальщин, потiшних випадкiв. Скажiмо, про безнадiйно розмочену грозою, що налетiла з-за скелi, гiтару, яку зметикували поколоти на тонкi трiсочки i використати на паливо – замiнивши музику посеред снiгу й камiння напрочуд смачним чаєм.

Або – варiант класичний – не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, пiвночi блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранцi, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного мiсця – рукою подати, кружляли поночi саме навкiл нього. Чого ж би то не смiятись, – заради таких-от вражень i подаєшся в гори!

За розмовою ми не зчулись, як годинниковi стрiлки засвiдчили, що обiдня перерва добiгла кiнця.

Почуття, наче пiднявся на пiвгодини у прекрасне, незрiвнянне нi з чим високогiр’я, нiс я пiсля зустрiчi разом iз крихiтним, в нагруднiй кишенi, подарунком.

Подiї накочуються хвилями. Якось у суботу й недiлю центр Вiльнюса потрапляє в полон бiло-червоно-бiлих прапорiв. То проводиться – за неможливiстю зiбратись у Мiнську – з’їзд Народного фронту Бiлорусi.

Iншим разом – неймовiрно! – можна посидiти на першому в Союзi офiцiйному форумi некомунiстичної партiї – Демократiв Литви.

Набирає обертiв полiтична дiяльнiсть i в Українi. Тi з членiв Громади, кому не сидиться на мiсцi, при першiй-лiпшiй можливостi, використовуючи вiдпустки, вихiднi, правдами й неправдами роздобутi вiдгули, линуть туди.

Стараюсь не втрачати таких нагод – вiдпрацьовуючи одданi громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робiт та кар’єрного просування – i я.

Найчастiше потрапляю в Захiдну Україну. Темп перемiн тут вражаючий. На органiзацiйних зiбраннях ледь проб’єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привiтанням мiж численних уславлених ораторiв.

Тут зародилися й швидко мiцнiють осередки Народного Руху.

… А от влаштовуване львiв’янами в сiльськiй передкарпатськiй мiсцевостi грандiозне, театралiзоване, – що на нього зiйшлось, збiглось i з’їхалось, схоже, усе здатне пересуватись навколишнє населення, – свято Купала.

Надриваючи голосовi зв’язки, вводить у курс древнiх обрядiв сучасний Волхв. Буйно палахкоче ватра, через яку, вхопившись за руки, iз завзятими вигуками перескакують молодi пари. Iще пронизливiший вереск супроводжує пiднебеснi польоти гiгантської переповненої гойдалки.

Щось доiсторичне вчувалося у густому, соковито цвьохкаючому хрустовi прибережних заростiв, коли багатотисячна орда посунула в темрявi униз, до рiчки. Там, вибираючи судженого, дiвчата пускають у хвилi вiночки зi свiчками. Забрiвши по колiна, а то й по пояс, у бистру воду, ловлять їх парубки.

Опiвночi ж не на жарт дiстається ближньому лiсковi: туди ламанулись шукачi цвiту папоротi.

Вiдчайдушнi, гамiрнi витiвки не вгаватимуть до ранку. А на височеннiй щоглi, пiдсвiчуване спалахами багать, безборонно, самозрозумiло розвiвається над прадавнiми iгрищами теж отримане з глибини вiкiв синьо-жовте знамено.

На рештi ж теренiв України ситуацiя рiзниться докорiнно.

Прибуваю нa Установчу конференцiю обласного Руху до великого портового мiста Пiвдня. По дорозi з аеропорту зустрiчаючi бiдкаються: “У нас стояче болото. Партократи самодурствують, як заманеться. В останню хвилю розпорядились позбавити нас ключiв вiд замовленої заздалегiдь зали. Та конференцiю проведемо будь-що!”

Покрутившись у розшуках, авто спиняється на тихiй замiськiй вуличцi. По обидва боки її – високий, зелений, зi щiльно зачиненими ворiтьми, паркан. Здається, усе довкiл завмерло, знемагаючи вiд нестерпної – особливо пiсля Литви – спекоти.

– Що робити? – безпомiчно тицяються туди й сюди, висловлюють сумнiв у правильностi адреси, проводирi.

– Вам куди? – змушує здригнутись чиєсь змовницьке, пiвголосом, питання з вершечка грушi. Там, непомiчений ранiш, чаїться голий до пояса, коричневе засмаглий хлопчина. На умовлену вiдповiдь вправно, по-мавп’ячи, спускається з протилежного боку паркана, прочинивши хвiртку, вказує стежку до дачного будиночка.

Людей у тому – як у казковiй рукавичцi. Вщерть заповнили єдину, не таку вже й велику, кiмнату, повсiдались на пiдлозi у сiнях. Розпаленi спекою, вiдчуттям таємничостi “конспiратори” стрiчають “прибалтiйського емiсара” захоплено. Вмить, розглядаючи, як дивовижу, розхапують пачку литовських брошур i газет. Розповiдь про цiлком рядовi у нас подiї сприймають репортажем з iншої планети. Дивляться округлено, недовiрливо:

– Перший секретар ЦК у прямому ефiрi з’являється на телеекранi, i кожен простий смертний може поставити йому запитання?

– “Саюдiс” має примiщення, регулярний вихiд на радiо i телебачення?

– А чи правда, – нишком цiкавиться немолода жiнка, – що у Вiльнюсi перейменовано проспект Ленiна? – На ствердну вiдповiдь приповiдає побожно:

– Ле – е – енiн. Це ж святе!..

Опiсля мого виступу дискусiя спалахує з подвоєною силою. Мiсцева iнтелiгенцiя – лiкарi, iнженери, вчителi, лiтератори – безжалiсно викривають недолiки, намагаються вказати шляхи до їх виправлення.

Прекраснi, небайдужi люди! Як хочеться їм побачити у себе добрi змiни! Жодного напруження мiж україно- i росiйськомовними. Тiльки як їх мало, наскiльки далекi вiд реального управлiння!

В перервах делегати виходять у садок, де безвiтряно й парко. Трiщить, прогинається обважнiле вiд велетенських соковитих плодiв гiлля. Вгодованими кабанами розляглись гарбузи. Куди не глянь – звисають, просяться в рот напiвдоспiлi вже, самовiльно зрослi винограднi грона.

Рай та й годi! Слухаючи ж промовцiв, ситуацiя в усiх ланках навколишнього – у виробництвi, сiльському господарствi, культурi, екологiї – бiльше, нiж невiдрадна. Населення пасивне до краю, зневiрене, що й уможливлює сваволю, перекриває дорогу будь-яким позитивним зрушенням.

Може, – прослизає думка, – ця розкiшна, надлишково щедра природа розслабила нарiд, зробила таким сентиментальним, нездатним до самоорганiзацiї? Адже так i манить розлягтися у затiнку на травичцi, попливти пiд монотонний, заколисуючий спiв комашнi на хвилях безжурної замрiї!

Та, якщо справа у клiматi, чи можна чимось зарадити?

Дивовижна конференцiя завершується успiшно. Обрано правлiння мiсцевого Руху, делегатiв на з’їзд. А я покидаю мiсто, надбавши ще кiлька десяткiв щирих друзiв.

… Рухiвцi великого промислового мiста Сходу теж не знайшли порозумiння з владою. Рятуючи становище, провели Установчу конференцiю на день ранiше намiченого.

Замiсть конференцiї потрапляю на мiтинг. Учасникiв його на площi перед українським театром – сотнi з пiвтори. Немало у вишиванках. На вiддалi кiлькох десяткiв метрiв – щiльне пiвкiльце чи не чисельнiшої мiлiцiї. Гiпнотизує невiдривним бульдожим поглядом – так i розчавив би нечисть, що каламутить тут воду! – здоровань полковник iз непомiрно велетенською головою. З-за плеча нашiптує йому вказiвки пещений, у добротному свiтлому костюмi, товстун.

Оратори ж крешуть не на жарт. Гостро, але виважено й аргументовано, промовляють регiональнi рухiвськi лiдери. Несамовито, надривно, розмахуючи в такт мiцним кулачищем, криє “комуняк” бронзоволиций сталевар. Ефектно вiдкинувши голову, сипле бездоганно вiдточеними формулюваннями анархо-синдикалiст: весь у чорному, з гострою смоляною борiдкою, – наче вигулькнув iз початку сторiччя.

Юного монархiста, адепта “єдиної й недiлимої”, освистують, стягають зi слугуючого трибуною пiдвищення. Проштовхується зафiксувати iнцидент вiдеооператор з американською символiкою на довгокозирковiй кепцi.

Один iз хлопцiв сторожко виймає з-пiд поли стос позшиваних докупи смужок синього й жовтого ситцю. Iнший роздає “древка” – тоненькi, шорсткi, прихопленi, певно, з будiвництва, реєчки. Пiд схвальний, радiсний гомiн i оплески злiтає над мiтингуючими пiвдесятка одинакових прапорiв.

Попрохавши древко, дiстаю з сумки шовкове, велике й яскраве, жовто-зелено-червоне знамено. Поява його викликає новий сплеск пожвавлення, на хвилю робить мене центром уваги. Незнайомцi оточують, навперейми знайомляться, зав’язують бесiду. Виникає черга цiлком дорослих людей – потримати литовського прапора, сфотографуватися з ним.

Кожен iз спiврозмовникiв встигає залишити незабутнє враження.

Надзвичай м’який, з тихим лагiдним голосом, редактор напiвпiдпiльного лiтературного альманаху. Важко повiрити, що за спиною цього поета й публiциста – довголiтнi тюремнi й табiрнi випробування.

Задиристий, прихильний до демократичних iдей, на завидки пiдкований полiтично росiйськомовний комсомольський лiдер.

Теж молодий, але солiдний i розважливий, голова мiського Товариства української Мови.

Дiяльний, по-селянськи добросердий, керiвник Руху одного з районiв областi.

Меткий, ще й вiльно розмовляює українською, всезнайко-малюк з азiатським розрiзом очей – мiсцевий Гаврош.

Користуючись нагодою виступити, намагаюсь накласти прибалтiйський досвiд на тутешню ситуацiю. Це не так просто. Нiяк, наприклад, не розумiють, як може литовська компартiя, йдучи на конфронтацiю з союзною, вiдстоювати iнтереси Литви. А те, що до роковин пiдписання пакту Молотова-Рiббентропа намiчено “Балтiйський шлях” – живий ланцюг Таллiнн-Рига-Вiльнюс – звучить фантастикою.

А городяни, нiби не помiчаючи мiтингу, заклопотано течуть мимо, втискаючись до трамваїв, поспiшають на дачi.

Черговий промовець ураз вмовкає. Нiби не було, розтанули десь стяги. З уст в уста перелiтає шепiт: “ОМОН за рогом”…

Першим оговтується молодцюватий, дочасно облисiлий, приїжджий дiяч Руху. Владно гукає з висоти гренадерського зросту:

– Це ще що?! Боятись на своїй землi власних кольорiв! Навiщо тодi ми зiбрались? Прапори вгору!

Команду виконують. Щойно розгубленi, люди опановують себе, присоромлено випростовуються. Мiтинг добiгає кiнця благополучно.

Щоправда, коли розходились, когось таки побили, когось поволокли в кутузку. Втiшаюся думкою, що, може, присутнiсть литовського прапора, як i американського кореспондента, вiдхилили серйознiшi неприємнощi.

День “Балтiйського шляху” приносить звичну для нашої дiяльностi “накладку”.

До критичного моменту чекали з дружиною й дочкою раптових прибульцiв з України. Тi по телефону просили узяти їх iз собою, але, забувши попередити, не з’явились.

Транспорт уже не ходить – йому б не пробитись. Що ж, слiд поставитись фiлософськи: вирушивши до призначеної Громадi дiлянки пiшки, бiльше можна побачити.

Вечiр на диво тихий, сонячний, напоєний пахощами в’янучого лiта. Тротуари й горбистi узбiччя довжелезної вулицi Укмяргес переповненi. Повсюдно – усмiшки, розпогодженi обличчя, небуденний одяг. Чимало дорослих i дiтей в нацiональних костюмах. Раз-по-раз вiтаємось зi знайомими – тут, схоже, увесь Вiльнюс. З дахiв чотирнадцятиповерхових будинкiв помахують руками пiдлiтки, фiльмують оператори.

Досада, викликана непорозумiнням, минає. Поневолi переймаємось загальним пiднесенням. Стрiчаємо ще кiлькох припiзнiлих землякiв.

А чиї це, вкрапленi мiж безлiчi литовських, прапори? Вчимось розпiзнавати: вiрменський, татарський, єврейський, молдавський…

До своїх не встигаємо зовсiм трiшки (Громада, як з’ясувалось, включилася масово й дружно).

Надходить призначений час. Люди затоплюють проїжджу частину, беруться за руки. Аби вмiстити кожного, живий ланцюжок петляє, в’ється химерними зигзагами.

Враз усе завмирає. Мить урочистої, значущої тишi.

Згадаємо несправедливiсть, вчинену пiвсторiччя тому. Вiдродимо задушену тодi свободу своїми вчинками, своєю рiшимiстю. Здолаємо зло добром.

Десь у цьому мiльйонному, скрiпленому вологим теплом долонь, ряду – знайомi з Естонiї, Латвiї, друзi, набутi у Литвi, товаришi з Громади…

За сигналом ланцюжок розпадається. З “кукурузника”, що, похитуючись, пролiтає над головами, сиплються оберемки пiдхоплюваних на льоту квiтiв. Загальний трiумф, поцiлунки, обiйми:

– Лє – ту – ва!

– Лат – вi – я!

– Ес – тi – я!

Побачивши кiлькох нас з синьо-жовтими значками й прапорцем:

Ук – ра – i – на!

Безкрає, щасливе, позбавлене суперечностей братство.

Як солодко хоча б на мить перейнятись iлюзiями!

На зухвалий вияв непокори, що рознiс вiстку про волелюбнi прагнення трьох нечисленних народiв далеко по свiту, Москва вiдгукнулась заявою ЦК КПСС “Про становище у республiках Прибалтики”. Написана в зловiсному тонi, сповнена безглуздих перекручень i вiдвертих погроз, заява вiдбивала й переляк Центру, i безнадiйне нерозумiння ним справжнiх настроїв у Прибалтицi.

Для вислову реакцiї Литви на цей документ у Вiльнюсi скликаються два мiтинги.

На першому, iнiцiйованому Мiжнацiональною координацiйною асоцiацiєю, пропонують виступити i представниковi вiд Громади. Як не пробую опиратись, товаришi покладають цю мiсiю на мене.

Часу на грунтовну пiдготовку нема. А тут iще й повна свобода, вiдсутнiсть будь-якої опiки. Про що говоритиму?

… Серед багатьох гостей, якi встигли навiдати Громаду, трапився i вельми колоритний чоловiк з Iзмаїла – невеличкий, жвавий, з чорними, пiдковою, вусами. Недавнiй фiзик-ядерник, вiн безпосередньо, втратою здоров’я, зiткнувся з реальнiстю однiєї з навислих над всiм живим загроз. Маючи, як достроковий пенсiонер, дозвiлля, додумався – не бiльш i не менш – до iдеї створення Всесвiтнього Музею Гуманiзму: позаурядової органiзацiї, яка б, накопичуючи iнформацiю, виробляла моделi порятунку людства на далеку перспективу. Вирiшив, що саме Україна, на долю якої випало – у тiм числi й за новiтнiх часiв – пройти через найжахнiшi страждання, може i повинна надати свiтовi гуманiстичного iмпульсу.

Нестандартна особистiсть, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудiювати рекомендовану лiтературу – зокрема, працi Римського клубу.

Чому б не скористатись цим матерiалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський пiдхiд до нацiональних рухiв? Хiба ж пригнiчуванi народи – не всезагальна небезпека, бомба уповiльненої дiї?

Крiм того, в умовах глобальних загроз порятувати людство вiд самознищення може лише сукупнiсть накопиченого досвiду виживання. Непоправна загибель однiєї унiкальної культури – крок до катастрофи планетарної: так випадiння окремої цеглинки здатне спричинити руйнацiю будiвлi.

Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невiд’ємне право кожного народу вiльно, збагачуючи свiтову мозаїку своїм, неповторним вiзерунком, розвиватись.

Надходить пора мiтингу.

Приховуючи дригiтку в колiнах, спостерiгаю, як неухильно заповнюється чаша стадiону.

Хоч, завдяки постiйним вправлянням, язик мiй за останнiй час дещо “виламався”, звернутись до багатотисячної iнакомовної аудиторiї на такому вiдповiдальному заходi – щось принципово iнше. Найсильнiш, невiдв’язно хвилює чомусь те, на якiй вiддалi слiд триматись вiд чорних, лячних, нiби жаби, подушечок мiкрофонiв.

Якби-то зараз, разом з усiма, безтурботно чимчикувати алеєю, мружитись вiд ласкавих передвечiрнiх променiв, компонувати букетик жовто-зеленавого каштанового листя!

Нарештi, початок. Довкiл височiючої капiтанським мiстком трибуни зосереджуються оратори досвiдченi, титулованi. Мене записано в числi перших, пiсля надiї Литви – лiдера “Саюдiса”.

Полiтик i керiвник це незвичайний. Округла борiдка, розслаблена фiгура, пiдкреслена iнтелiгентнiсть – протилежнiсть нiби закутим у броню фiгурам минулого. Чимало кого нестандартнiсть дратує, менi ж цей професор консерваторiї iмпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.

Неакадемiчна, з гумором, промова його змусила слухачiв звеселiти, вiдпружитись. Розминаючись позаду трибуни, ловлю короткозорий, пiдбадьорливий, напрочуд м’який, як для особи такого рангу, погляд.

Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю – западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь удалинi залепече дитина. Не часто лунала тут українська мова.

Папiрця з текстом не заготував – це видається атрибутом донедавнiх маразматичних рокiв. Живе, новонароджене слово дiє сильнiше прочитаного, хоча й ризику зiрватися не порiвняти.

Коли, через кiлька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу пiдiймається хвиля уривчатого, iнтенсивного шуму. Здогадуюсь – оплески. Отже, таки зрозумiли!

Мною опановує чудний, абсолютний спокiй. Здається, нiчого нема простiшого, анiж виступати на мiтингах, – завжди тiльки цим i займався. Замiсть суцiльної, розмитої перед тим, маси, розрiзняю окремi, з цiкавiстю спрямованi до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Упiзнаю знайомих. Бачу, хто у що вдягнений.

Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полегшити слухачам сприйняття, сповiльнюю темп, вимовляю слова чiткiше.

Окрiм намiченого, нагадую про давнi iсторичнi зв’язки литовського й українського народiв, що сторiччями успiшно жили в однiй державi.

Стверджую, що українцi Литви, якi об’єднались у Громаду, вийшли на “Балтiйський шлях” не “втягнутi екстремiстами”, як подає заява ЦК, а за покликом розуму, велiнням серця.

Пiд кiнець, вiд доброго прийому цiлковито згубивши пильнiсть, заплутуюсь у литовськiй, що нею вирiшив завершити, фразi. Дiбравшись до мiсця, знесилено, присоромлено валюсь помiж друзiв. Чую вигуки схвалення, запевнення, що виступ удався. Менi ж вiн цiєї хвилi ввижається безнадiйно зiпсованим. Найслушнiшi думки, як завжди, навiдують, коли нiчого не змiниш.

Дослухаючись, вiдзначаю, що пiзнiшi промовцi виступають у тому ж, що я, дусi. Закликають до поглиблення демократичних процесiв, злагоди всiх громадян республiки. Одностайно засуджуючи провокацiйну Заяву, пiдтримують прагнення прибалтiв вивiльнитись з-пiд московського диктату.

Закiнчився мiтинг не зовсiм стандартно. Органiзатори, помiтивши мiж слухачами журналiстiв головного кремлiвського рупору – газети “Правда”, запросили їх пiднятися на трибуну:

– Чи будете, пiсля побаченого, надалi повiдомляти, що у Литвi розпалюється мiжнацiональна ворожнеча?

Кореспонденти – двоє мiцних, немолодих чоловiкiв – вiджартовуються, обiцяють бути об’єктивними.

А назавтра, замiсть веселого рiзнобарв’я, це ж мiсце залите одним кольором – червоним. Це мiтинг “Єдiнства”, листiвки iз закликом на який розсiвали напередоднi над мiстом вiйськовi вертольоти.

Так само, як прапори, одноманiтнi й промови. Трапляються чудовi оратори – професiйнi лектори, вузiвськi викладачi суспiльних дисциплiн. Та формальна майстернiсть не рятує: виступ за виступом – нiби заїжджена платiвка. Повторення вiджилих, несумiсних з сучаснiстю, гасел: захист сумнівних завоювань соцiалiзму, залякування екстремiзмом, прославляння “дружби”, при якiй всi народи мають пiдлаштовуватися пiд один.

Як палахкочуть промовцi ненавистю! Не розраховуючи на силу слiв, з яких давно вивiтрилась енергiя, покладаються на мiць голосових зв’язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити iнакше. Нечисленнi – можна полiчити на пальцях однiєї руки – литовцi, здебiльша iдеологiчнi працiвники, клянуться вiд iменi Литви у вiрностi Союзовi.

Серед публiки – переважно росiйськомовних мiсцевих жителiв – нема й близько вчорашньої святковостi, пiднесення. Переважають збудженi, роздратованi пенсiонери. Дружним, злорадним гудiнням вiтають погрози з трибуни. Особливо схвально приймають вiйськових, з їх: “Будьте певнi, товаришi! Оборонимо! Не дамо образити!”

Нi, трапляється й молодь. В одному мiсцi неперервно, як заведенi, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкiрянках, з корчагiнською, зацепенiло-фанатичною жорстокiстю облич.

Поглянувши на все це, розумiєш, чому пiдтримуєш новопосталi рухи. Далеко не iдеальнi – та не передбачають кривавих розборiв, несуть цивiлiзованiсть, iнтелект, плюралiзм.

Невдалiк, на травичцi зеленого пагорба, розташувалася група опонентiв. Свистом, реготом, галайканням зустрiчає особливо лютi пасажi ораторiв.

Спроба приєднатися до цiєї, що хизується безстрашнiстю, компанiї закiнчується невдачею. То не близькi менi активiсти радикальних литовських угруповань. В коментарях, поведiнцi їх просковзує така ж, як у суперникiв, ненависть.

Не дочекавшись кiнця мiтингу, iду геть. Нестерпно розболiлась голова – вiд тиску децибел, лайливих iнтонацiй. Схожий ефект в усiх знайомих, що побували тут, – хто, як я, з цiкавостi, хто надiючись знайти противагу “литовському нацiоналiзмовi”.

Проглядаючи ж через день, тенденцiйну, як завжди, наскрiзь фальшиву статтю вiльнюських кореспондентiв газети “Правда”, з подивом виявляю наведене у своєму виступi прислiв’я – “Згода будує, незгода руйнує” – вкладеним в уста анонiмного учасника прокомунiстичного мiтингу.

Слушно зауважив лiдер “Саюдiса” – газета ця заслуговує, аби назву її писати тiльки в лапках!

Зустрiчi мої з Iнною – такою на диво несподiваною знайомою – тим часом тривали. Зумовлював їх, як звичайно, невмисний перетин службових маршрутiв – чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвiр’ї виробничого об’єднання, чи десь на сходах або в коридорi, чи у вiдомому вже фойє iнститутського корпусу. Не надаючи цим вибрикам теорiї iмовiрностей надто серйозного значення, я вже пiдсвiдомо готувався до них, i, нiскiльки не схильний до мiстики, часом вражався, спiткавши Iнну тодi, коли саме очiкував цього.

Кожне з побачень, мiж якими в шаленому миготiннi по вiнця заповнених днiв запросто мiг злетiти тиждень-другий, а то й мiсяць, являло Iнну новою, несподi- ваною. Одного разу вона збуджено, пiдлiтковим, схожим на бiг, кроком, кудись квапилась; наступного – чимчикувала поволi, вiдключено вiд навколишнього: тодi у ходi її проглядало щось сомнамбулiчне. Миттєво й непередбачувано: вiд жвавостi, що переповнювала, б’ючи через край, до непроникної, нiби у верби над водою, задуми – коливались настрої. Навiть випадково надибаний гороскоп, – хоч таким свiдченням я не йму жодної вiри, – пiдказував, що для її зоряного символу – Близнюкiв – саме мiнливiсть є найсталiшою прикметою.

Зустрiчi дарували менi, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорцiйна фiгура, пишна шапка золотавого волосся, тонкi, строгi лiнiї благородно подовженого, з iдеально гладенькою шкiрою, обличчя: правильний рiвний нiс, маленький рот (у котрому, як це буває у литовцiв, верхня губа, надаючи профiлевi трiшечки допитливостi, домiнує над нижньою), густi темнi брови i, довершенням достоїнств, величезнi, виразнi, кольору “переддосвiтньої синi”, очi цiлком дозволяли виступити у конкурсi “мiс така-то”, що повсюдно, грибами пiсля дощу, виникали пiсля зняття заборон. Та нiзащо не змiг би уявити Iнну учасницею гамiрного публiчного карнавалу: врода її бачилась не слiпучим блиском, не здатнiстю ефектно вiдбивати променi юпiтерiв, а прихованим, як на картинах Чюрльонiса, внутрiшнiм сяйвом.

Мушу при цiм зазначити, що знаю за собою уроджену, несправедливу вимогливiсть до жiночого племенi. Лишень поверхових, щоби надовго захопитися, рис нiяк недостатньо. Вульгарнiсть у дуже широкому розумiннi вiдштовхує, стандартнi, хоча б скiльки очевиднi, принади уваги не спиняють. Тому по-справжньому припадає до серця хтось надзвичайно рiдко, переважна ж маса представниць слабкої статi катастрофiчно швидко втрачає для надмiру перебiрливих очей всiлякий iнтерес.

Тут же почував, що маю справу з чимoсь, що вабить, iнтригує, вимагає пояснення. I з кожним наступним побаченням вiдзначав, що не схибив-таки першого разу, угледiвши в цiй дiвчинi щось особливе.

Нацiональнiсть мою Iнна сприймала, як екзотику. Про Україну, подiбно бiльшостi литовцiв, вiдала обмаль. До Львова заїжджала лишень раз:

– Було кiлька годин мiж поїздами. Встигли з друзями прогулятися центром, та й то поночi. Яка архiтектура! Певно, що й iнше в цьому мiстi настiльки ж досконале?

Я не став аж надто розвiювати її захоплення.

Свою думку мала щодо релiгiї:

– Якщо важко, звертаюсь до Бога, але такого, як собi уявляю. До костьолу не ходжу – молитись щось надто особисте, аби робити це гуртом.

Визначив я, звiсно, й ставлення Iнни до перипетiй полiтичних.

– Немало з того, що говориться зараз про злочини минулого, я знала й ранiш. Серед родичiв були репресованi. Один iз них – надзвичайно добрий, безкорисливий, наче святий, – написав спогади про заслання. Я читала рукопис – жах, що випало пережити людям!

Звiсно, як кожен, кому не байдуже майбутнє, пiдтримую iдеї “Саюдiса”. Iнколи роблю щось конкретне, дрiб’язкове (тут я пiдозрював надмiрну скромнiсть) в осередку на роботi, та не настiльки серйозно, аби вважатися “саюдисткою”.

На “Балтiйський шлях” виїжджали ледь не пiд латвiйський кордон – там, вдалинi вiд столицi, мiсцевi жителi сприймають усе так безпосередньо!

Буваю, рiдше, нiж хотiлося б – не вистачає часу – на мiтингах. Люблю декотрих ораторiв, особливо поетiв.

Але є мiж нових, що заливаються солов’ями, лiдерiв, нещирi. Почуваю це непомильно – не зношу брехнi з дитинства. Щоби всерйоз вiддатись полiтичнiй дiяльностi – потрiбна товстошкiрiсть. Це не для мене. Як i боротьба за лiдерство, iнтриги… Де полiтика – бруд, бруд неодмiнно!

– Моя воля – теж тримався б од неї на гарматний пострiл, – зауважував на таке я. – Для душi займався б хiба у “Зеленому Свiтi” чи “Товариствi боротьби за тверезiсть”. Та що зрушиться, як не чiпати полiтики? Ну, а зачепиш – хоч-не-хоч забувай, яким був незаплямленим.

Попри певнi розбiжностi поглядiв, менi подобалась невтягнутiсть Iнни у щоденно оточуючу надмiрно iдеологiзовану колотнечу. При цьому власне полiтика посiдала у наших розмовах мiсце мiзерне.

Через рiк по Прибалтицi й Україна, нарештi, дозрiває до з’їзду Руху. Групi його пiдтримки, що з лiта дiє при Громадi, надано кiлька делегатських, з правом голосу, мiсць.

Отримувавши досi про Рух – вирiшальну силу оновлення Батькiвщини – вiдомостi розрiзненi й випадковi, живемо щасливим передчуттям побачити його уповнi й на власнi очi.

Мене, окрiм того, дiймає немало запитань. Виникли вони ще навеснi, коли долинули радiснi, довгожданi вiстки про заснування перших осередкiв Народного Руху за перебудову.

Прикро, але причиною тривоги стали тi, кого, при особистому знайомствi, полюбив з першого погляду – вусачi-дисиденти. Ледь вирвавшись з-за колючого дроту, цi безстрашнi лицарi духу ринулись у борню полiтичну, яка, за природою, вимагає якостей iнших; щонайперш, – тверезого, до цинiзму, розрахунку. Хiба ж чистим рукам правозахисникiв розгрiбати гнiй полiтики?

Щось обiрвалося всерединi, коли почув, що вчорашнi полiтв’язнi увiйшли, подекуди навiть очоливши, до новостворених рухiвських органiв. Чи не закладено тут тактичної, що може стати фатальною, помилки?

Намагаючись прояснити незрозумiле, я не раз сперечався з товаришами по Громадi на зiбраннях групи пiдтримки Руху, дiймав розпитуваннями приїжджих з України. В нерiдко запеклих дискусiях виробилась чимала, хоч нiскiльки не оригiнальна, теоретична будiвля.

… Вражаюче потужний поступ опозицiйних сил Литви вiдбувався за очевидним, майже не завуальованим планом: маленька, надзвичай активна когорта вiдволiкає увагу суперника, розриває його оборону, а основнi, iнертнiшi сили рушають, закрiплюючи успiх, у пролам.

Роль першої взяла на себе Лiга Свободи Литви. В рядах її змогли уповнi проявитись найзатятiшi противники iснуючої системи, у тiм числi й тi, хто пiдтвердив стiйкiсть переконань задовго до сьогоднiшнiх подiй. В напруженi моменти Лiга без вагань iшла на ризикованi, за якi не вiзьметься хто iнший, справи, безбоязно пiдставляла себе пiд удари противника. Завдяки їй суспiльство звикало до чiтко висловлених нових – справедливих на далеку перспективу, малопридатних для негайного втiлення – гасел.

Захоплюючись прямотою й вiдчайдушною хоробрiстю Лiги, пересiчний громадянин – носiй консерватизму й тверезого глузду – приєднатись до неї, хоча би з боязнi крутих перемiн, не поспiшає.

Iнша справа – “Саюдiс”. Той загiпнотизував самим пiдбором iмен лiдерiв. Елiта литовської iнтелiгенцiї: науковцi, чiльнi фiгури творчих спiлок, визначнi фахiвцi рiзних галузей, письменники… Знайшлося мiсце й вiдомим дiячам нелитовським, i членовi ЦК Комунiстичної партiї, i навiть тому, хто вiдомий, як “полковник КГБ”.

Особи солiднi, заслуженi, вони не кидались на амбразури в недавньому минулому, до пори, до часу займаючи стосовно режиму позицiю здебiльшого конформiстську. Усвiдомивши ранiш за iнших, якi можливостi вiдкривають новiтнi часи, взялися за справу впевнено й квалiфiковано.

Почавши iз закликiв, що мало чим рiзнились од перебудовчих планiв компартiї, “Саюдiс” не спонукав, як “крайнi”, до негайного карколомного стрибка, а плавно, послiдовно провадив зi сходинки на сходинку. Чисто полiтичнi акцiї, завойовуючи симпатiї якнайширших верств населення, поєднувались iз культурологiчними, релiгiйними, спортивними, екологiчними. Супротивнi сили при вимушеному, поетапному вiдступi не зазнавали шоку, не хапались за соломинку крайнiх мiр, а, значною частиною, переливались до сильнiшої сторони.

За недовгий час вибивши грунт з-пiд нiг стагнаторiв, “Саюдiс” зрiс у вирiшальну суспiльну силу. А вiд непоступливих iдеалiстiв з Лiги, чиї гасла одне за одним переймав, не соромився, хоча б формально, вiдмежовуватись.

Схема очевидна, вiдпрацьована. У слiдуваннi їй менi бачилась полiтична зрiлiсть литовцiв, що не взялись за винахiд велосипеда, одразу подавшись торованим шляхом.

Такої ж, як “Саюдiс”, орiєнтацiї – на основну масу майбутнього електорату – слiд би, здавалось, дотримуватись i Руховi.

Оскiльки переважна кiлькiсть виборцiв – тобто Схiд України – у даний час нiяк не пiде за гаслами, що успiшно пiднiмають захiднi областi, треба, хоч-не-хоч, пiдбирати ключi до цього затьмареноокого, багатостраждального краю. Проявляючи гнучкiсть, витримку, маскуючи намiри, пiдлаштовуватись пiд його рiвень. Плавно спинити поїзд, а не закликати на ходу перескочити на зустрiчний.

А це суперечить самiй сутi загартованих жорстким протистоянням героїв. Минуле диктує їм лiнiю поведiнки, одвiчну для радикалiв: нiяких компромiсiв, жодного спiвробiтництва з облудною, злочинною системою! Шаленим, нестямним натиском цi воїни з вiдкритим забралом замiсть терпляче ослаблювати, розхитувати, дробити табiр суперника, зцементовуватимуть його.

Позбавлений об’єктивної iнформацiї, заляканий “бандерiвцями”, “кримiнальними елементами”, “агентами захiдних спецслужб”, з ким партапарат неодмiнно ототожнить радикалiв i з ними Рух, схiдний виборець, що, як вогню, боїться “нацiоналiзму”, “голосне” за кого завгодно, лишень би проти такої загрози. При вiдсутностi iнших впливових сил перемога заздалегiдь вручається комунiстичним ортодоксам. Це зведе нанiвець користь вiд участi “крайнiх” у Русi, перекреслить i його iдею, i сенс їхнього життя. На прикладi Громади можна було спостерiгати нищiвну, розкольницьку дiю керованого найкращими замiрами радикалiзму, схильнiсть його до перетворення масової органiзацiї у жменьку змовникiв-однодумцiв. Але ж тут не Громада, а Україна!

То, видається, хай би радикали, в iм’я майбутнього притамувавши честолюбнi прагнення, зоставалися в змiцнiлих, налагоджених структурах, таких як Українська Гельсiнська Спiлка – сестра Лiги Свободи Литви. Там, не скутi обмеженнями, виявляли свої кращi, авангардовi якостi: розбурхували суспiльство, акумулювали гнiв правителiв i страхи обивателiв, прокладали маршрут помiркованим союзникам. Iсторiя переможної України згадає їх – людей, що не поступилися принципами, свiточiв, недооцiнених, як ведеться, сучасниками.

Руховi ж, для початку, прийняти б максимально м’яку, прагматичну, зрозумiлу й привабливу для широких мас (позадницьку, аморфну, боягузливу з точки зору УГС) програму. Наголосити не на нацiональних, а на демократичних, загальнолюдських, навiть, першочергових на Сходi, споживацьких вартостях. А головне – судитимуть за особистостями, а не паперами, – поступово долучати до вже сформованого з київських iнтелектуалiв ядра щонайбiльше знаних, популярних осiб, в тому числi неукраїнцiв, реформiстськи настроєних росiйськомовних, а також хистких функцiонерiв вищого компартiйного ешелону. Побоювань, що останнi вплинуть на курс, у мене не виникає: як показує досвiд, найзапеклiшими противниками iдеї стають недавнi її ренегати.

Такому “неекстремiстському”, “лояльному” Руховi було би незмiрно простiше з отриманням примiщень, заявками на масовi акцiї, висуванням кандидатiв, передвиборчою агiтацiєю… Вийшовши на засоби iнформацiї, вiн зможе робити найважливiше – активно розворушувати зачерствiлий схiдноукраїнський материк, де приверне, здається, значну частину голосуючих. Катастрофiчно низьку популярнiсть комунiстичних догм засвiдчили хоча б минулi, на з’їзд Народних депутатiв, вибори, коли Схiд з трiском провалив кiлькох секретарiв обкому.

А в разi досягнення мети – приходу до влади свiжих, реформаторських сил, змiщення безнадiйно вiджилого, консервативного на Українi, як мало де, апарату – серед завдань, що їх належатиме вирiшувати, неминуче постануть i тi, вужчi, на котрих так акцентують тепер “крайнi”. Запорукою завтрашньої радикалiзацiї є i весь хiд подiй, i постiйний тиск Заходу України.

Звiсно, з погляду абсолютної, позахмарної етики такому пiдходовi можна закинути, що завгодно: безпринципнiсть, демагогiю, популiзм. Винагорода заздалегiдь призначається не тим, хто страждав за неї у казематах, а тим, хто присягався тодi в любовi до режиму. Та хiба краща начебто благородна – але котра принесе куди бiльшi моральнi втрати: горе ж бо переможеним! – поразка? Компромiс, як вiдомо, злочин у мистецтвi, а не в полiтицi.

Що лишиться Руховi в разi провалу на виборах? Бойкоти, силовi зiткнення й тому подiбнi вияви непокори? Нащо проламувати мур, якщо є шанс увiйти в дверi? Навiщо, зайнявши крайню позицiю, свiдомо поступатись суперниковi центром?

…От i Київ. Огорнутi вранiшнiм туманом золотi куполи, п’янкi пахощi осiннього падолисту, неймовiрна кiлькiсть аляпуватих радянських символiв.

Бiля Полiтехнiчного iнституту – стовпотворiння. Щоби потрапити на реєстрацiю, проходиш, слухаючи напуття, живими коридорами усмiхнених, по-святковому одягнених людей з прапорами й транспарантами, – тих, кому не дiсталось запрошень.

У фойє i на поверхах розгорнуто вельми пристойнi художнi виставки. Кипить продаж книг, брошур, незалежної преси. Спiвають кобзарi, професiйнi й самодiяльнi колективи. Заклопотано снують журналiсти. Усе виказує iсторичну вагу подiї.

Млосне вiдчуття неймовiрностi охоплює, коли бадьорi, закличнi такти козацького маршу перебивають метушню й гамiр, а делегати, враз пiдтягшись, споважнiшавши, вливаються до величезної, чудово оформленої зали. Ще посилюється солодке запаморочення пiд час перших афектованих виступiв уславлених дiячiв, зворушливих привiтань заморських гостей, громових скандувань i овацiй залу.

Мене загальна ейфорiя несе на крилах недовго. Оскiльки спостерiгав подiбне в Литвi, злитись iз тими, хто переживає уперше, важко.Чим далi розгортається з’їзд, вiдзначаю, як багато навкiл радикалiв, як впевнено, по-хазяйськи, вони почуваються.

З мiсць, напинаючи роздутими жилами бронзових ший комiрцi вишиванок, суворо волають недавнi табiрники. Вимагають, звiсно, бiльшої крутизни рiшень. Солiдарнi з ними немало “нарваних” з найчисленнiших галицьких делегацiй. Уся премудрiсть їхньої тактики: вперед, напролом, з усiх сил, негайно!

Варто поодинокому, густо розчервонiлому, iще й нетвердо володiючому українською, “схiдняковi” спробувати остудити атакуючий запал: “Чи не досить махати шабелькою? Давайте подумаєм. Для нашого регiону чисто нацiональнi гасла – мова, гiмн, символiка – зараз неприйнятнi!” – як непримиренна частина залу засвистує, забиває оплесками, глушить насмiшкуватими реплiками.

Ще i ще раз здається: радикали й помiркованi, яких вперемiш бачу довкiл, надто, до несумiсностi, вiдмiннi. З любовi до України їм належало б розiйтись у рiзнi пiдроздiли.

В якийсь момент, коли стихiйна дискусiя укотре вихлюпує з’їзд iз намiчених берегiв, не в силах тамувати пекучi сумнiви, кидаюсь прокричати про них, про литовський досвiд, до трибуни.

Несамовито реве розбурханий зал. За кивком ведучого – славетного, плодовитого поета – юнаки з синьо-жовтими нарукавними пов’язками коректно, як i багатьох перед цим порушникiв регламенту, спроваджують зi сцени.

За хвилю, коли пристрастi вщухли, iмпульсивну, непрохану витiвку сприймаю наївним хлоп’яцтвом. Нiчого ж бо не змiнить i сотня застережливих виступiв. Склад i структура Руху давно вималювались.

Чи маю я право, не живучи в Українi, судити становище y нiй? У чому мої заслуги? Може, у тiм, що начитався колись трохи книжок?

Адже поставали цi ж абетковi питання перед зачинателями Руху. Та й у кулуарах то той, то iнший делегат, ще й куди аргументованiше, висловлює схожi мiркування. Он один iз “батькiв” Руху – ставний, довгокучерий лiтератор – вдається до образу: “Руховi необхiднi обидва крила – праве й лiве, тiльки так вiн зможе – летiти!”

“Чи не надто ризикований полiт, – думаю, – одне крило вiд пасажирського лайнера, iнше – вiд реактивного винищувача? Але може, українськiй ментальностi геройський, хай безнадiйний, порив органiчнiший, нiж планомiрна, диктована розрахунком, хода?”

Зрештою, все розвивається, як повинно. Вони надто довго й тяжко чекали свого шансу. Вистраждане нетерпiння пiдганяє: ану ж бо назавтра перекриють? Он як щедро бризкають сльози з жiночих – та й не тiльки – очей при емоцiйному пасажi чергового оратора. Куди тут до шахових комбiнацiй!

Оскiльки iншого Руху немає, лишається, вiдiгнавши передчуття, пiдтримувати цей. Анiж переживати – чи не краще насолоджуватись видовищем? Тим бiльше, що воно грандiозне, iнформативне, iнтригуюче.

Десятки промов на найвищому науковому й художньому рiвнi. Палкi поєдинки рiзних точок зору. Як багато чому тут є повчитись! У Литвi, по-моєму, таких потужних iнтелектуальних сил не набрати – надто вiдмiннi “ваговi категорiї” республiк.

Приймаються документи масштабного, неоцiненного для України, значення. Особливо тiшить те, як трепетно пiклується Рух правами нацменшин.

Може, побоювання даремнi, й становище, врештi-решт, налагодиться?

Ще впертiшi сумнiви закрадаються до теоретичних розумувань, коли з’їзд, успiшно завершивши роботу, поєднавшись з терплячими уболiвальниками, вирвався на вулицi нiчного Києва.

Обабiч людської, що скерувалась до пам’ятника Шевченковi, лави зачаїлись у провулках, пiдземних переходах, кузовах вiйськових машин тисячi й тисячi чорноформенних, озброєних, готових до кидка омонiвцiв. Нiколи не мав гадки зустрiти й десятої частки стiлькох, зiбраних разом, охоронцiв порядку. Чи можливi в у цих умовах цивiлiзованi форми протистояння? Комфортна литовська схема здатна, схоже, прикластись до України хiба що у мрiях. Може, стiна на стiну – єдиний тутешнiй варiант?

Що напевне – iнформацiї для висновкiв недостатньо.

– Забрати прапор! – гарикає люта, росiйською мовою, мiлiцейська команда. Це наша невелика, з синьо-жовтим прапорцем, група мала необережнiсть вiдбитись на десяток метрiв вiд основних сил.

Шофер таксi, яким вранцi добираюсь до аеропорту, нiчого, хоча й слухає радiо, не чув про з’їзд. Трансляцiя не велась, офiцiйнi повiдомлення скупi й тенденцiйнi.

Так, тут далеко, далеко не Литва!

Тем для спiлкування з Iнною, iнiцiатива в якому, зазвичай, належала менi, в несамовитий, неповторний час суспiльних потрясiнь, коли щодня картковим будиночком валиться щось заскарузле, десятирiччями неторкане, а звiдусiль б’ють життєдайнi, збурюючi уяву, змиваючi зашкарублий налiт олжi, струменi, бракувати не могло. Яким рiзноманiтним, цiкавим, барвистим пiсля одноманiтно-сiрих десятирiч виявився свiт! Неймовiрних донедавна перемiн виникало стiльки, що вони, не дивуючи, сприймалися, як належне, а розм’якла, податлива реальнiсть пiддавалась переформуванню чи не голiруч.

Здiйснюючи, окрiм того, часто неблизькi подорожi, стикаючись iз колоритними особистостями, осмислюючи мимовiльнi маленькi вiдкриття, я вдосталь мав чим подiлитись.

Натуру ж Iнни вирiзняв нестримний потяг до всього, що виходить за рамки повсякденностi. Дивним чином в нiй уцiлiли, вивiтрюванi, звичайно, ранiше, майже дитяча безпосереднiсть, ненаситна жага пiзнання.

Умiння її слухати смiливо можна б наректи мистецтвом. Не мало нiчого спiльного з простенькими, легко розпiзнаваними карнегiанськими фiнтами маскування байдужостi; проявлялось не робленою увагою, не поверховим солом’яним палахкотiнням, а цiлковитим поринанням у сприйняття, напружено всотуючою увагою всього єства.

Разом iз тим, якщо мене, особливо напочатку, надто заносило на манiвцi красномовства, Iнна, вловивши щонайменший елемент повiтряних замкiв, готова була безжально, наче мисливець iз засiдки, зрiзати iронiєю. Нетерплячий, безкомпромiсний погляд вимагав своєрiдного, iстинного, лакмусовим папiрцем перевiряв на нефальшивiсть. Пустопорожнiх балачок не зносила – аби не вдарити лицем у грязь, вимагалось постiйно здиратися вгору, удосконалюватись.

Виявляючи безумовний iнтерес до моїх розповiдей, зi свого боку вона обрала тактику загадковостi, уникання конкретики, вельми вибiркового посвячення в особисте.
– Нiкудiшнiй оповiдач, – таємниче всмiхаючись, ховалася за вiдмовку – безумовно, лиш хитрiсть, правило гри. Нечастi, важкопрогнозованi спалахи вiдвертостi засвiдчували умiння викладати стисло й образно.
Безжально вiдбивала ця дiвчина (“Начулася їх аж забагато!”) бажання дарувати їй комплiменти:

– Як писав класик, в людинi усе має бути прекрасним, чи не так? Виходить, щось гидке – це вiдхилення, хороше ж – норма. Пощо тодi на нiм зосереджуватись?

Трималася просто, але з надзвичайною гiднiстю.

Якось позасвiдомо, без попередження, я потягнувся рукою, аби зняти крихiтний, що бозна-коли спустивсь на її волосся, листочок. Витлумачивши жест по-iншому, Iнна рiзко вiдсмикнула голову, вiдкинулась, повищавши, i зблиснула таким кинджальним, погрозливим, як у готової до кидка змiї, поглядом, що вiн (поки перелився, коли зрозумiла безвиннiсть замiру, у вибачливо-лагiдну усмiшку) вкарбувався у пам’ять назавше. Не складало сумнiвiв, що необережна спроба перейти певну межу завершить стосунки безповоротно:

– Тим, хто вважає, що їм усе можна, даю одкоша негайно.

Стiйка iндивiдуальнiсть дозволяла Iннi нехтувати численними шпичаками житейських умовностей.

– Чи не бентежить Вас, – поцiкавився, якось, я, – що стоїте отак, вiдкрито для всiх очей, iз невiдомим, з обручкою на пальцi, чоловiком? Адже до жiночої поведiнки громадська думка особливо прискiплива.

– Звикла керуватися власним розсудом, – обурилась вона, – й не маю намiру пiд когось пiдлаштовуватись.

Запитання, певне, було зайвим. Рiдкiснiсть наших зустрiчей виступала надiйним захистом вiд пересудiв. До того ж, Iнна належала до розряду дiвчат, якi нiтрохи не втрачаючи в комунiкабельностi, самим лише видом здатнi перекрити шлях будь-яким зазiханням. Мiг мимохiть пiдмiтити, наскiльки трепетно, упокорено навiть, ставляться до неї тi, з ким бувала щоденно.

Разом iз тим, завважував, що їй не дуже-то затишно мiж людей:

– Дивуюсь, як одноманiтно, нi до чого не прагнучи, може iснувати бiльшiсть. Я так не вмiю й навряд чи коли навчуся. Видається – у мене якесь особливе, вiдмiнне вiд iнших призначення. Намагаюся вiдшукати його, але не знаходжу, – запевняла розпачливо, ледь не iз вiдчаєм.

Постання, паралельно з вiльнюським, осередкiв українства ще у п’ятьох мiстах Литви вимагало їх органiзацiйної злуки.

Лишень пiзньої осенi, коли землю торкнули паморозки, а листя кленiв всуцiль побагрянiло, завершуєм пiдготовку до Установчої конференцiї.

… Позаду сцени святково прикрашеного актового залу музичної школи iменi Чюрльонiса – вертикальнi жовто-зелено-червоне та синьо-жовте полотнища. Чи не бiльше, анiж делегатiв, прибуло гостей – з України, радянських республiк, Польщi, вiд нацiональних товариств та офiцiйних iнстанцiй Литви.

Промовляють помiтнiшi особи Громади, заїжджi її симпатики. Насиченi змiстом, – як завжди, коли усе щойно закладається, – виступи, щирi напутнi побажання, подарунки.

Обговорюємо Статут та Програму, резолюцiї.

Збереження нацiональної самобутностi. Розвиток української культури в Литвi. Вiдродження рiдної мови. Толерантне ставлення до устремлiнь литовцiв. Пiдтримка iдей Народного Руху. Допомога землякам, якi потрапили у скруту. Передача духовної спадщини дiтям.

За моїми, дещо iдеалiстичними, наполяганнями, у Програмi згадано: iзольовано розвиватися неможливо, треба знаходити час i для популяризацiї свiтових культурних досягнень.

Згiдно з Статутом – геть набридлий централiзм! – Громада стане конфедерацiєю рiвноправних осередкiв. Не без дискусiй схвалюємо переслiдувану на Батькiвщинi символiку: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, гiмн “Ще не вмерла Україна!” Оплесками вiтаємо телеграму з Києва: прийнято Закон про державний статус української мови.

Завершується офiцiйна частина в нiчнiй темрявi, при свiтлi свiчок – молебном на могилi Якова Головацького.

Наступного дня – вельми солiдний концерт. Окрiм своїх, неоднакових за рiвнем, мистецьких сил (помiтно видiляється досвiдчений сiмейний ансамбль з Мажейкяй), конференцiю вiтають дитячий оркестр музичної школи, хор ветеранiв, дiвочий квiнтет зi Львова, фольклорний, що використовує прадавнi iнструменти, колектив з Ленiнграда, окремi артисти й поети.

На закiнчення – похiд розтягнутою на сотнi метрiв колоною, з прапорами й пiснями, до шевченкiвських мiсць. Долучаються вiльнюсцi, випадковi заїжджi земляки, кореспонденти. Це наш день, наш трiумф. Ми є, ми iснуємо, ми вже не розчинимось у навколишньому литовсько-польсько-росiйсько-бiлоруському морi!

По конференцiї Вiльнюський осередок проводить перевибори.

Перший наш лiдер здолав величезний об’єм роботи, вiдiграв основну роль у заснуваннi й становленнi товариства. Але, крiм феноменальної працездатностi, вiдзначався ще й феноменальним невiдчуттям реальних людей. Мiсiя його несамохiть завершена.

Впрягатись у гарбу головування, – встигли помiтити, з якими затратами часу i нервiв воно пов’язане, – не поспiшає нiхто.

Збори висувають двох – у тому числi й мене – кандидатiв.

За результат голосування особливо не хвилююсь: поряд – претендент iнтелiгентний, досвiдчений, повний сил. Полiглот, давнiй житель Литви, не переобтяжений сiмейними обов’язками. Я переконаний – лише йому слiд очолити осередок.

Та не встигаю оговтатись, як мушу приймати вiтання з практично одноголосним обранням.

Рiшення таке виходить за межi мого розумiння. Оскiльки нiколи не мав бажання й намiру кимoсь або чимсь керувати, перша реакцiя – категоричний спротив.

Але як вiдмовити людям, котрi дивляться на тебе з такою надiєю?

У новообранiй Радi осередку виявляюсь єдиним, кому не сповнилося ще тридцяти.

З часом ми з Iнною почали домовлятись про зустрiчi заздалегiдь.

Iнколи вона, на моє прохання, прихоплювала зi своїх невичерпних, схоже, запасiв ту чи iншу коробочку слайдiв. Щоби не тратити коротких хвилин побачення, я брав їх, супроводжених лаконiчним коментарем, з собою, аби переглянути на дозвiллi.

Одного разу добiрка могла виявитись середньоазiатською: мечетi, мiнарети, верблюди, щедротнi розсипи схiдних торговиськ. По таких звичних атрибутах – химернi блiдi солонцi, висохлi рiчища, моторошно зацепенiла, простягнута за горизонт, пустеля. На лонi цього марсiанського пейзажу – Iнна посеред яскравої зграйки жилавих, обсмалених сонцем, з прилиплим до лоба волоссям, юнакiв i дiвчат, що пригнулися пiд вагою велетенських (“всю воду тягли на собi”) рюкзакiв. Перехiд через Каракуми.

У наступнiй партiї – низько нависле небо, вкритi цупкою, приземкуватою рослиннiстю рiчковi береги, лискучi у сонячних променях (“тут просковзнули на волосинку вiд загибелi”) пороги. (“Недавно повернулась. Казкова подорож!”) – Карелiя.

Звiсно, широко був представлений, сходжений, здається, вздовж i впоперек, найпопулярнiший регiон гiрського туризму – Кавказ.

Завдяки поїздкам закордонним (у складi будзагону, до надбаних в iнших походах друзiв) виникали серед кадрiв парки, галереї, старовиннi замки Чехословаччини, Схiдної Нiмеччини, бескеття Татр.

Що ж до мiсць ближнiх – бездонна прiрва. Литва, Латвiя, прилеглi райони Бiлорусiї: незчисленнi рiки, рiчки, протоки, озера i озерця, зеленi, що ними пробираються байдарки, тунелi (“Улюблений вид туризму – водний”), темнi лiсовi нетрi, вiтрила над Балтикою, пiщанi хребти дюн, вiндсерфiнг на тракайських озерах, бiлi килими весняних анемон, неторкнутi суничнi галявини, осiння грибна розкiш, пооранi лижами заснiженi поля… Упору пiзнавати географiю в деталях.

Коли встигала ще i вчитися, працювати? Розкривши чергову коробку: нерiвнi закiпченi стiни, вихопленi з темряви вiдблисками смолоскипiв обличчя. Iнну заледве впiзнати у спущенiй до очей касцi спелеолога.

Пересичений такою розмаїтiстю, я поцiкавився:

– Iнно, а з парашутом Ви, часом, не пробували?

– Чом би й нi, – лунала удавано простодушна, супроводжувана ледь проступаючою усмiшкою, вiдповiдь. – Завжди марила небом. Жаль, – вона посмутнiшала, – скiнчити заняття в секцiї не змогла. Так склалось.

Рiдкiсна невгамовнiсть, невпиннi подорожi, змiни занять виступали формою виходу понадмiрно закладеної у Iнну незужитої енергiї:

– Хочеться якнайбiльше узнати, випробувати себе, об’їздити увесь свiт – довкiл стiльки цiкавого, стiльки краси!.. Але мешкати б могла тiльки у Литвi.

Нiхто iз моїх знайомих, тим паче, дiвчат, такого рiзноманiтно активного життя не провадив. А список далеких i близьких вилазок Iнни неухильно поповнювався. Користаючи з кожної можливостi, вона куди-небудь вирушала:

– Важко всидiти на одному мiсцi. Мушу хоч вряди-годи ковтнути простору.

Я ж, заморочений нескiнченною, без передиху, громадською дiяльнiстю, чи не важче усiх негараздiв переживав розлуку з природою. Ностальгiчно згадувались часи, коли можна було запросто, закинувши рюкзака на плечi, гайнути з безтурботною ватагою в Карпати.

Часто, вiдбувши за вихiднi одне або кiлька нервозних, шумливих, вiд котрих голова кам’янiла, зiбрань, насидiвшись потiм до мерехтiння в очах за дисплеєм, перестрiвав Iнну – вiдсвiжiлу, радiсно-збуджену, насичену чистим лiсовим духом, iнколи навiть (що засудив би прискiпливий естет) з ледь присохлими подряпинами чи й синцем на руцi чи на литцi. Зрозумiло, ми вдосталь мали про що наговоритись. Зустрiч така сприймалася, мов цiлющий ковток джерельної води, промiнчик, що потрапив у серце.

При всiм тiм я був нiкудишнiм партнером у побаченнях. Легковажив навiть рiдкiсно дарованими хвилинами. Часто Iнна лише намiрялась, здається, розкритись, сповiстити щось особливе, значуще, а вiчний, невблаганний цейтнот уже пiдштовхував, змушував прощатися й бiгти далi, навздогiн за черговими, минучими, невiдкладними, начебто, справами.

Беруся до нового обов’язку – головування – сторожко, нерiшуче. Набиваю гулi там, де людина з досвiдом керiвництва їх уникла б. Бракує, насамперед, наполегливостi у вiдстоюваннi власної думки, твердостi руки. Не вмiю наказувати: анiж доручити роботу комусь, легше виконати її самому.

Значно бiльше, окрiм iншого, тепер вимагається подорожувати бюрократичними iнстанцiями i, що особливо марудно, вовтузитися з паперами.

Стратегiя взаємовiдносин iз урядовцями така. Оскiльки українцi, сплачуючи податки, нарiвнi з усiма громадянами трудяться для блага Литви, можем законно розраховувати на якусь частку з казни i для наших нацiональних потреб. Теоретично, на високому рiвнi, це знаходить, як правило, розумiння, а от на шляху до реалiзацiї доводиться стрiчатись i з об’єктивними перешкодами, i з ввiчливим саботажем.

Та, хоч ми не завжди до кiнця вдоволенi ставленням властей, демократичнiсть прибалтiйських традицiй безсумнiвна. В Росiйськiй, скажiмо, Федерацiї, де українцiв, тiльки офiцiйно, мiльйони, про таку, як у крихiтнiй Литвi, увагу вони i не мрiють. Претензiї, у бiльшiй мiрi, маємо висувати до себе: не здатнi, як слiд, згуртуватись, домогтися свого.

Лiдерiв нацiональних органiзацiй часто запрошують на рiзноманiтнi форуми, мiтинги, зiбрання. Ледь не на кожнi вихiднi є нагода куди-небудь поїхати.

Брати участь в помiтних, iнформативних, багатолюдних подiях чи морочитись у цей час з недосконалими, мало кому вiдомими, значно менш цiкавими своїми пiдлеглими? Дилема ця, думаю, поставала перед кожним головою.

Намагаючись знаходити компромiси, – бо як пропустити, наприклад, конференцiю щодо державностi України в Юрмалi? – схиляюся бiльш до другого. Встиг помiтити, що немало “вождiв”, повiривши у власну непогрiшимiсть, захопившись масштабними начебто завданнями, погорiли на втратi контакту з рiдним колективом.

Iще перiодично дописую статейки про справи Громади до литовських, українських газет. Надсилаю й у вiддаленi – до Канади, Австралiї – краї. Друкують, зазвичай, безвiдмовно.

Iз поширенням розголосу до нас частiше приїжджають митцi, письменники, барди. Приймаємо ансамблi – i професiйний, титулований, бувалий за морями-океанами, i молодий, ледь оперений, задерикуватi учасники котрого щойно встали зi шкiльної лави.

На католицьке Рiздво знов дивуємо литовцiв вертепом. Львiв’яни не тiльки виступають перед Громадою, а й встигають, даючи фрагменти спектаклю у мiсцях скупчення публiки, здiйснити багатокiлометровий рейд святковим Вiльнюсом.

Справи налазять одна на одну, як крижини у льодхiд. В перенапруженому, що став уже звичним, ритмi, щоби зробити щось одне, доводиться вiдмовлятись вiд iншого, жертвувати малим заради бiльшого.

Майже перед кожним заходом виникає кульмiнацiйний момент, коли видається: провал, ганьба, усе зривається, летить шкереберть. Скiльки разiв подумував сам, чув вiд ближнiх: проведемо ще цей концерт (вечiр, свято), вiдпровадимо гостей – i край, нема бiльше сил, хай горить воно яскравим полум’ям!

Але щось-таки, зрештою, вдається. Щось примушує щоразу пiднiматись, продовжувати, знаходити, як на довгiй дистанцiї, друге, третє дихання.

Днi згорають, нiби в доменнiй печi, тижнi тiльки миготять. А, озирнувшися, думаєш – невже за короткий час можна стiльки встигнути?

Чого менi досi таланило уникнути – то це громадського хору. Неодноразовi запрошення вiдхиляв пiд рiзними – доїжджати через усе мiсто, невисокої думки про свої здiбностi – приводами.

Упередження до колективного спiву виробилось зi шкiльних рокiв, коли прописували розучувати щось про щастя пiд червоними зорями. Подальшi вправи не йшли далi пiдтягання при святочному столi.

Теперiшнi вмовини друзiв таки заганяють – “хоча би для кiлькостi” – на репетицiю. Почуваюсь, як i слiд було чекати, незатишно. То мугикаю пiд нiс, то перекрикую iнших. Не потрапляю у ноту, зiскакую з голосу на голос. Наражаюсь на заслуженi кпини гострих на язичок хористiв.

Але ж у репертуарi не мертвонароджена тарабарщина, а пiднесене “Боже великий, єдиний”, розлоге “Реве та стогне Днiпр широкий”, задушевне “Копав, копав криниченьку”.

Ущiльнивши й без того напружений розклад, наполегливо вiдвiдую заняття невеликого ще, малозлагодженого гурту. Урештi, несподiвано для себе, здобуваю не останнє мiж першими голосами мiсце.

Любов до української пiснi привабила до хору людей вельми вiдмiнних переконань та характерiв: вiд студентської молодi до бабусь пенсiйного вiку. Добираючи приблизно однакову кiлькiсть творiв полiтично нейтральних (нецiкавих для одних) i патрiотичних (“петлюрiвсько-бандерiвських” для iнших) вдається утримувати непростий, строкатий колектив разом.

Поряд iз дорослим, розвинувшись з урокiв музики в недiльнiй школi, виникає й спiвочо-танцювальний гурток дитячий.

Пiд лютим, несамовитим вiтром проходив гiгантський, викликаний вiзитом найвищого московського гостя, мiтинг пiдтримки курсу компартiї Литви на незалежнiсть.

Тут стрiнувся з Iнною – вона пiдiйшла, зауваживши наш прапор. Дiлячись враженнями, якийсь час вертались вiд Кафедральної площi поряд, пiдштовхуванi з усiх бокiв виром так само збуджених, дiєво-радiсних людей. Почув од неї те, що чував не раз вiд багатьох литовцiв:

– Дякую, що ви тут! Дякую, що це робите!

Iгноруючи лукавi благання й недвозначнi погрози генсека, бунтiвнi комунiсти спокiйно, неухильно, класично по-литовськи, вийшли-таки (змiнивши i самоназву) зi складу КПСС.

Вчинок цей став бiльш анiж серйозним ударом плановi “перестройки” Союзу. Зрозумiло, що вiдносини нашої республiки з Центром вiдтодi не полiпшились.

Пiд Новий рiк українська “Свобода” задумала влаштувати розмову в ефiрi осередкiв дiаспори iз Заходу на Схiд: Торонто – Вашiнгтон – Лондон – Париж – Мюнхен – Прага – Варшава чи щось у такому дусi. Запланували включити i новопосталi на територiї Союзу товариства. Вибiр припав на Вiльнюс i Москву, а серед вiльнюсцiв – на мене.

Коли призначений для сеансу зв’язку час доходив кiнця, дружина сповiстила, що вивiльнився спiльний душ. “Як не скористатися ним зараз, – вирiшив я, – то можна, чого доброго, в цьому роцi i не помитись. А з дзвiнком, либонь, щось не злагодилось”.

Ледь устиг намилити голову, почув вiдчайдушний крик: “Мюнхен на дротi!” Обмотавшись рушником, цюркочучи навсебiч водяними патьоками, рвонув до апарата. Задихано, тамуючи смiх, заволав у трубку:

– Добрий вечiр з Вiльнюса! Щиро вiтаю з Новим, тисяча дев’ятсот дев’яностим роком землякiв в усiх країнах, на всіх континентах! Бажаю…

Одним духом, кваплячись змити з очей пекучу пiну, вiдтарабанив кiлька хвилин iмпровiзованого тексту.

– Чули, чули твоє поздоровлення, – дiлилися потiм радiослухачi, в тому числi й з України. – Воно було найдинамiчнiшим.

Знати би їм, що крилось за тою динамiкою!

Якось, увiмкнувши мимохiть телевiзор, натрапив на сюжет про американськi служби правопорядку.

– Що найтяжче у Вашiй роботi? – дiймають журналiсти досвiдченого полiцейського. – Погонi, перестрiлки з гангстерами, боротьба з мафiєю? Чи проституцiя, наркоманiя, пiдлiткова злочиннiсть?

– Дурницi, – каже, натужно всмiхнувшись прямокутним обличчям, боббi. – Все це забавки. Найважче – спиняти подружнi сварки.

Так само, якби мене, керiвника осередку Громади, запитали, що вимагає найбiльших зусиль, вiдповiв би однозначно: внутрiшнi чвари. Головний ворог, виявляється, не у стороннiх посяганнях, не в прогнилих тоталiтарних структурах, а усерединi нас.

“Чи iснує на свiтi публiка, – думалось часом, – така ж схильна до розбрату, як українцi в дiаспорi?”

З енергiєю, що дала б – спрямуй її в iнший бiк – результат визначний, ми здатнi роздмухувати дрiб’язковi непорозумiння до неймовiрних масштабiв. Невдалий жарт (як трапилось на сумiсному, що стає традицiйним, святкуваннi Громадою Нового року), недоречний вислiв, косий погляд, навiть якась прихована, що не має логiчного пояснення, неприязнь, можуть стати причиною затяжного, виснажливого конфлiкту.

Тi ж, хто зробилися ворогами, несуть свої болi, образи, з усiма, iнодi найiнтимнiшими, подробицями, на суд до голови. Мусиш терпляче мирити, втiшати, розраджувати.

Неврiвноваженому, схильному до дратiвливостi, опускання рук, нiчого за таке й братись.

У тiм, що, не виключивши жодної людини, вдається уберегти Громаду вiд розколiв, вбачаю, як нi в чому iншому, свою заслугу.

Та лише той, хто сам пройшов через подiбне, може знати цiну хисткої рiвноваги.

На Українi до Дня Незалежностi й Соборностi, за зразком “Балтiйського шляху”, органiзують живий ланцюг вiд Києва до Львова.

Солiдаризуючись, накреслюємо свiй ланцюжок: вiд Шевченкiвської, на стiнi унiверситету, дошки до Кафедрального собору.

Снiг iз дощем розмиває, а вiтер безжалiсно рве плакати, що коштували декому безсонної ночi. Незважаючи на негоду, прийшли, встали зi своїми прапорами й гаслами в пiдтримку України, немало литовцiв, а також бiлоруси, молдавани.

Спершу поряд iз дошкою, потiм бiля Собору, проводимо, висвiтлюючи iсторичний бiк подiї, короткi мiтинги.

На наш подив, ця, далеко не найпомiтнiша, акцiя Громади отримала широкий, як жодна iнша, розголос. Про вiльнюський ланцюжок, поряд iз українським ланцюгом, багатократно сповiстили найрiзноманiтнiшi масмедiа.

Проблеми мої заплутались раптом у безнадiйнi, начебто, вузли, неприємнощi сипались зусiбiч, наче з рогу достатку. Згромаджене воєдино, наклавшись на задавнене психiчне виснаження, це породжувало гадки щонайчорнiшi, створило вiдчуття дна прiрви, звiдки не видно було, а, головне, не хотiлось шукати виходу.

Глухого пiзнього вечора, коли розпука досягла, схоже, краю, неждано задзеленчав телефон, i з трубки виринув знайомий, мелодiйний, змiнений шумами й потрiскуваннями, голос:

– Менi здалося, iз вами щось трапилось. Чи все в порядку? Не приховуєте?

Миттєво, обмiнявшись кiлькома фразами, ми бачились з Iнною удень. Нi про що серйозне не йшлося: дiлитися прикрощами не дуже в моєму характерi. Яке шосте вiдчуття допомогло їй вгадати не розпiзнаний нiким iншим стан? А якщо й вiдгадала – що їй, власне, до нього?

– Справдi нормально? – перепитувала. – Ну, слава Богу! Держiться, все буде гаразд! – запевняла оптимiстично, переконано.

Безрозсудний, позбавлений жодної вигоди, вчинок, сповнений спiвчуття, спiвпереживання тон коротких, з глибокими паузами, речень розбили погибельний хiд думок, змусили глянути на свiт iншими очима. Вловивши просвiток попереду, я здолав стресовий бар’єр, почав потихеньку видряпуватись.

Ще кiлька днiв тiло видавалось порожньою, в якiй самотньо пiдстрибує начинене голками серце, оболонкою; руки й ноги телiпались, нiби в ганчiр’яної ляльки. Але впевнено, настiйно клопотався, розплутуючи один вузол за iншим.

Терзало почуття вини – увижалось, мiй бiль увiбрала в себе дивна, непередбачувана дiвчина, яка стала з тих пiр одним з-помiж найближчих людей на свiтi.

Громадi вiддавна дошкуляє невизначенiсть релiгiйна. Для подолання її – не завжди ж дарувати специфiчнiй тематицi обмежений загальний час або стрiчатися на квартирах! – хочеться отримати вiдповiдну будiвлю.

Серед численних недiючих вiльнюських храмiв кiлька таким чи iншим чином мають стосунок до українцiв. Всi перебувають у надзвичайно запущеному станi: в одному – склад, в iншому – пiдсобнi примiщення овочевого магазину, ще у одному – ремонтнi майстернi.

Найсильнiш вабить збудований ще у шiстнадцятому сторiччi князем Костянтином Острозьким храм Пресвятої Трiйцi. Тут провiв визначальну частину свого життєвого шляху канонiзований Ватiканом, як святий, українець Йосафат Кунцевич.

На храм, що протягом вiкiв не раз переходив з рук до рук, претендують i бiлоруси, i поляки, i, особливо, Росiйська православна церква. Представницька група литовських дiячiв опублiкувала звернення з закликом повернути його унiатам.

Вiруючi унiати, або греко-католики, є, хоч поодинокi, серед нас. На засiданнях Громади довго обмiрковуєм, чи вступати у боротьбу. Хiба жменьцi людей пiд силу така серйозна справа?

Попрохавши ключi в унiверситетського вахтера, заходимо оглянути застиглу мiж колишнiх монастирських корпусiв церкву. Що лишень не розташовувалось тут – госпiталь, спортзал, фiзична лабораторiя… Бетонну пiдлогу пощерблено крiпленнями станкiв. На могутнiх понiвечених стiнах де-не-де проглядають фрагменти розпису. В темних пiдвалах моторошно бiлiють кiстяки древнiх поховань.

Пробуємо спiвати з хорiв – дивовижно потужна, чиста акустика! Вузенькими, крученими боковими сходами здираємось пiд самий купол. Розлiтаються наляканi сiрниковим вогником кажани, в обличчя кидаються очманiлi голуби. Обмацуєм фiгурнi вигини стiн, столiтнi, ледь пiдточенi плином часу, балки. Наскiльки добротно, на совiсть i радiсть, вмiли колись будувати!

Урештi, рiшення визрiває. Домовляємось, що помагатимуть усi – незалежно вiд вiри й переконань – члени Громади. Витворюємо iнiцiативну, що збирає необхiдну кiлькiсть пiдписiв, групу.

Пiдтримую цей почин – друкуючи документи, навiдуючись на прийом до посадових осiб – хоча б iз симпатiй до так довго й криваво переслiдуваної греко-католицької церкви.

Вiдтак, проходячи Старим мiстом, важко уже не звернути пiд арку аби помилуватись величною спорудою, помрiяти про ще один осiдок українства.

Є на картi Литви куточок, де суцiльно-зелене лiсове тло особливо густо скроплене блакитними росинками озер, помережане синiми прожилками рiчок. Це пiвнiчний схiд: Зарасайський край, Iгналiна – назви, якi багато говорять любителям мандрiв i далеко з-поза меж Литви.

Земля, поорана льодовиком, примхливо горбиться тут, наче звивини людського мозку. Могутнi дерева, впритул пiдступивши, задивились у темнi озера. Та скiльки не вдивляйся у тиху, прозору воду – далеке дно навряд чи розгледиш. Зате побачиш, як небоязко, бiлим чудом, випливе iз очеретiв лебiдь, зблисне над хвилею срiблястий бiк величезної рибини, сторожко вийде з вранiшнього туману на водопiй косуля.

Зрiдка якесь житло тоне у всеохоплюючих обiймах суцiльної буйної зеленi. В безкрайньому свiтлому лiсi глушить кроки податливий, м’який, як перина, килим трави i моху. Людський крик видається комариним писком, сама людина – комашкою у пiднiжжi чогось урочистого, незмiрного, позачасового. Навiть недалеке сусiдство атомної електростанцiї не змогло порушити одвiчного спокою й первозданностi.

Саме в цьому мирному, зачаклованому краї зросла Iнна. Зовнiшнiсть її увiбрала щось вiд висоти й прямизни його сосон, незреченних таїн заповiдного пралiсу, чистоти води i повiтря. Недарма, описуючи цi, званi iще литовською Швейцарiєю, мiсця, скрикнула Саломея Нерiс: “Ну, а якi там дiвчата – от де знайдеш наречену!”

Iнна уникала тем особистих, розповiдей про своє минуле. Декотрi, нерiдко послуговуючись хитрiстю, деталi, щастило, одначе, вивiдати.

“Назвати мене спершу хотiли Еглє. Це моє друге, при хрещеннi, iм’я”.

Еглє (Ялинка) – героїня найдовершенiшого, широко знаного в свiтi, витвору литовського народного духу: “Еглє – королiвна вужiв”. Це одразу дало привiд запiдозрити тiсну сув’язь Iнни зi старовиною.

Так воно й виявилось. “Менi поталанило. Бабуся переповiла усi, начебто, якi тiльки є, литовськi казки. Знала безлiч повiр’їв”.

Вiд Iнни довiдувавсь я про персонажiв литовського фольклору: пролiтаючих у вечiрньому присмерку вогненною стрiчкою, здатних обернутися котом, пiвнем чи жердиною, айтварасiв, схожих на них каукасiв, знадливих i небезпечних довговолосих лiсових красунь лаум, пiдступних, здатних задурити голову недосвiдченому подорожньому, вяльнясiв, злих i жорстоких раган… Мiфiчнi iстоти, що кишать навколо сiльського жителя, виявили разючу схожiсть з українськими: скажiмо, рагана – з вiдьмою, вяльняс – iз чортом, лаума – з мавкою.

Так само вибiрково проривались вiдомостi про подальший життєвий шлях.

“Мама працювала сiльським фельдшером. Через це сiм’я кiлькаразово переїздила з мiсця на мiсце. В школi доводилося вивчати то англiйську, то нiмецьку. Пiд кiнець опинилась у фiзико-математичному класi. Тому й подалася до Каунаського Полiтеху”.

“Батьки давали повну свободу, нi в чому не обмежували, не контролювали”.

“Скiльки себе пам’ятаю, була надзвичайно горда й незалежна. Хтось образить – не заплачу, нагримають дорослi – не попрошу вибачення. Зцiплю зуби й мовчу, хоч би що. Мама частенько казала: “Старша дочка росте нормальною, а ця – не вiд свiту цього. Завжди надибає неприємнощi””.

“В молодших класах до школи ходили за п’ять кiлометрiв. Поки доплентаємось додому – куди лишень не заносило! Я була заводiєм, натхненником шибеникiв”.

“Одного часу над усе подобалося дряпатись по деревах. Було своє улюблене, могла не злазити з нього хоч цiлоденно”.

“Навчання завжди мала за iграшку”.

“Десь у сьомому в мене раптом закохався увесь клас (тому, видно, – поспiшала додати, – що опинилась єдиною литовкою серед полякiв). А менi нiхто всерйоз не припадав до вподоби – завжди чогось бракувало”.

“Взагалi, у мене закохувались часто. Менi ж це дається важко”.

“Якось подруги вирiшили навчити мене палити. Привели в затишне мiсце, засмалили насолоджено, дають спробувати. Менi зробилося смiшно з них, та й по всьому”. (Треба зазначити, що для Прибалтики жiноче курiння – звичне, повсюдне явище).

“Завдяки колючому характеровi й здiбностi до малювання скрiзь ставала художником-карикатуристом стiннiвок”.

“У старших класах на канiкулах пiдробляли, охороняючи лiс вiд пожежi. Сидиш на вишцi, що на вершинi пагорба, поруч телефон, книжка на колiнах. Лiс шумить, колихається, нiби зелене море. Бачиш згори пташинi гнiзда. Якщо, розслабившись, довго дивитися вниз, здається, нiби повiльно, похитуючись, пливеш, як у човнi, понад деревами. Спiзнаєш таке – нiчого в життi бiльш не треба”.

“В менi часто звучить, вiдповiдно до настрою, мелодiя. Причому настiльки виразно, що чую партiю кожного iнструмента. Як жаль, що не знайшла часу засвоїти ноти, – ану ж удалося б записати?”

Може, менi так легко було з Iнною, що раннє дитинство – перiод, коли закладається основа особистостi, – у нас протiкало схоже. Мене також оточувало середовище буколiчне. Не бракувало захоплюючих блукань iз шибайголовами, придумування назв вiдкритим у лiсi озерам, дряпання по деревах. Чи звiдав, узагалi, дитинство той, хто прогавив цю вольницю?

Та далi, на жаль, аналогiї закiнчувались. Нiкому було ввести у свiт фантастичних переказiв – моїй Батькiвщинi зi збереженням їх поталанило менше. Шкiльнi та подальшi роки минали в кам’яних лабiринтах, якi нiколи не змiг полюбити з такою ж силою. Село – далеке, малозрозумiле – назавжди лишилось прекрасним Ельдорадо, недосяжним, ваблячим спогадом.

Подiбний розрив спостерiгав i на Українi в цiлому. Вчорашнiй сiльський мешканець, ледь зачепившись у мiстi, вже кпить зi свого недавнього минулого, зрiкається мови, знати не хоче вчорашнього оточення.

Донiсши свою розщепленiсть аж до далеких країв, до народу, що, як i український, має славу селянського, побачив, не без заздрощiв, iнше. Литовськi мiстяни, в тiм числi iнтелiгенцiя, нiяк не поривають iз корiнням, вважають обов’язком плекати звичаї й мову. В культуру їхню, у той же час, органiчно вплiтаються i найновiшi, ультрамодернi вiяння, а витвори її, цiлком народнi по духу, свiт може сприймати, як авангард, – взяти хоча би славетний Вiльнюський Молодiжний театр.

Чи не ця от злютованiсть дозволяє їм так мiцно триматись тепер, у пору випробувань? Чи не вiд пошани до свого, яким би скромним воно часом не виглядало, – i загальнозвiсна стриманiсть, що не дозволяє кидатись вiд надмiрного самозвеличення до повної самозневаги, i непохитна, що змушує почуватися приниженими навiть поневолювачiв, гiднiсть?

У Iннi я мiг наочно спостерiгати приклад такої внутрiшньої цiлiсностi. Не знаю, у що це їй обходилось, але поєднувала органiчно, начебто зовсiм безболiсно, неторканiсть природи iз вписанiстю у цивiлiзацiю. Живучи в столичному мегаполiсi, володiючи найсучаснiшою професiєю, зумiла вберегтися вiд цинiзму, змеханiзованостi, виглядала настiльки спорiдненою з лiсами, озерами, що здавалась невiд’ємною часткою, плоттю їх.

У полi мого зору постiйно знаходилась предостатня кiлькiсть молодих литовок, зокрема, цiла їх команда програмувала у нашому бюро. Нацiональнi, у них мовби розпиленi, риси у Iнни проступали згущено, концентровано.

Нi на кого з реальних знайомих особливо не схожа, вона, тим не менш, здавалася еталоном, iншi ж – сумними вiдхиленнями од норми. Чи у нашому, як зазначав немало хто, свiтi норма дiйсно може iснувати лиш у формi аномалiї?

Саме через Iнну найповнiше вiдкривав я для себе литовський характер. Не так, власне, характер, як душу Литви – цеї близької й загадкової республiки, чий картографiчний обрис якийсь дивак порiвняв iз людським серцем.

А її постава! Не раз, позираючи на неї, думав: народовi, жiнки якого здатнi отак тримати голову, за успiх визвольних змагань хвилюватись не варто.

Пiсля того, як на виборах до Верховної Ради дружно пiдтримали кандидатiв вiд “Саюдiса”, iще не повнiстю сформований Парламент негайно проголосив вiдновлення незалежностi.

Рiшення мало ефект вибуху бомби. Захлиналися в осудi Москва та її пiдгавкувачi. Збоку, напевно, здавалось, що у Литвi дiється казна-що. У нас же становище виглядало на диво мирним.

“Невже це – приходила думка – уже незалежнiсть, а навколо й на крихту нiчого не змiнилось: той же нудний дощик крапає у тi ж сiрi калюжi?”

Подiя минула настiльки спокiйно, нiби сама собою, тому, мабуть, що спiвпала iз бажанням та очiкуваннями бiльшостi населення.

Громада ж зустрiла її, святкуючи Шевченкiвськi днi, прикрашенi цього року надзвичайно обдарованою чотирнадцятирiчною спiвачкою з Києва.

Проходять вибори до Рад усiх рiвнiв i на Українi. Роль Вiльнюса для неї укотре зростає: посилено друкуються газети, летючки, плакати, найрiзноманiтнiшi пропагандистськi матерiали.

Поряд iз розгорнутою “Саюдiсом” тотальною агiтацiєю, можливостi опозицiї української неспiвмiрно мiзернi. Партапарат чинить перешкоди, не зважаючи на правила. Та чи не тому може вiн так нахабнiти, що почуває слабину суперника?

Навiть по вiдгомону тамтешнiх подiй помiтно, наскiльки розпорошенi, нескоординованi демократичнi сили. От коли далася взнаки нестача органiзацiйного, так властивого литовцям, хисту!

Маючи в руках незаперечний козир iсторичної правоти, українськi демократи неспроможнi його реалiзувати.

Не виробили єдиного плану: поборюючи одне одного в котромусь iз округiв, сусiднiй лишають незаповненим. Сп’янiлi од перших успiхiв, розраховуючи, що пiднесення триватиме нескiнченно, уже захоплюються мiжусобними чварами, вiддаються в гарячу пору стороннiм акцiям. Боляче дивитись, що ключовi особистостi, свiтлi голови, поглинутi рутиною, – наприклад, прибувши, як кур’єри, перегинають тираж вiддрукованих газет.

Але найдивовижнiше стикатися з нерозумiнням унiкальностi шансу. Iнодi, поспiлкувавшись iз рухiвцями, якi, не жалiючи сил, намагаються провалити хоч одного номенклатурника, через годину вислуховуєш наступного, iменитого гостя, що категорично заперечує можливiсть участi у виборах до “нелегiтимних, запроваджених бiльшовиками” Рад. Шлях приходу до влади при цьому пропонується куди фантастичнiший вiд комунiстичних утопiй.

Коли ж дим баталiї, що принесла демократам четвертину з лишком парламентських мiсць, розвiявся, чуємо на зiбраннях Громади: “Пiд силу було досягти бiльшого. Народ виявився прихильнiшим, нiж ми гадали”.

Гай-гай! Талi води, оминувши непiдготовлену турбiну, розбiглися незворотно.

Уперше я зважився поцiлувати Iнну через дуже немалий термiн пiсля нашого знайомства.

Власне, чи поцiлував? Просто, бажаючи успiху на чекаючому її цього дня панiчно лячному для усiх дiвчат iспитi – з керування автомобiлем – легенько торкнувся губами тонюсiнької еластичної шкiри поблизу ока.

Вона рвучко вiдсахнулась, i, зашарiвшись, пропекла нерозумiючим, осудливим поглядом. Без слiв розвернулась i, чiтко вiдбиваючи туфельками ритм, подрiботiла вгору по сходинках.

Та перед тим, як щезнути за поворотом, озирнулась iще раз i освiтилась таким потужним, неконтрольованим спалахом радостi, який, поєднавшись iз тремтким передекзаменацiйним збудженням, витворив для мене чарiвну, найпрекраснiшу в свiтi посмiшку.

А за секунд п’ять-десять iз тих самих сходiв уже шаркали величезними, грубими чобiтьми огряднi, з нiг до голови обляпанi сiрими цятками (десь нагорi вiвся ремонт) штукатури чи то маляри, з гуркотом волiкли якiсь незугарнi вiдра й ночви, дiловито перелаювались простою, невибагливою мовою.

Зазначу для порядку, – хоча, чи варто? – що жахний бар’єр був подоланий Iнною, звiсно ж, з єдиної спроби.

Зневiрившись у словесних напученнях, Москва вдалася до нової тактики – скорочення поставок Литвi декотрих видiв ресурсiв, головно енергоносiїв.

Затiя, певна рiч, виявилась, як i все, роблене Центром, безглуздою. Зазiхання на недавнi здобутки ще бiльш консолiдувало незалежницькi сили.

– Чи не зiгнемося, не вiдступимо? – запитували вождi “Саюдiса” на мiтингах.

– Нi! – сотнею тисяч голосiв гримiла вiдповiдь.

Першi днi блокади пройшли нервово. Повсюдно розшукувались резерви економiї. Мiняли режим роботи пiдприємства. Налякались автомобiлiсти (довелось спостерiгати волейбол, влаштований дiтьми на пожвавленiй зазвичай вулицi). В прямому радiоефiрi патрiотично настроєна жiнка благала ведучих закликати її чоловiка перекривати пiд час голiння кран з гарячою водою.

Невдовзi острах розвiявся. На побутовому, в усякому разi, рiвнi наслiдкiв блокади майже не вiдчувалось. Життя поверталося в буденне, налагоджене русло.

Зате близько до серця сприйняли випад проти волелюбногих братiв демократи України. Там розгорнулась широка, масова кампанiя збору життєвих засобiв для Литви. Часом складалося враження, що турбота про когось для нашого народу органiчнiша, нiж пiклування собою.

Iз захiдних областей переганяли колони з пальним. Проривалися крiзь мiлiцейськi кордони машини з допомогою вiд громадських органiзацiй Сходу. Рядовi громадяни, знаходячись у не меншiй скрутi, вважали обов’язком привезти хоч щось – кiлограм цукру, пакет з медикаментами, кiлька карбованцiв. Штаб “Саюдiса” бував паралiзованим вiд українських, з подарунками, вiзитерiв. Доходячи у нестримних виявах любовi до самозабуття, самозречення, тi дивувались неадекватно стриманiй реакцiї литовцiв.

Нiколи ще ми не приймали в Громадi стiлькох гостей, не проводили так багато концертiв, зустрiчей, як у цi веснянi мiсяцi. Блокада запам’яталась часом гордостi за республiку, в якiй живеш, за її нескорений народ, Парламент, що з несхибнiстю криголама прокладають собi та iншим шлях крiзь тороси.

А найсильнiш менi в пам’ять вкарбувався такий епiзод. У час максимального полiтичного ажiотажу, вiдводячи дочку до дитсадка, пiдгледiв, як розмiрено, злагоджено, не звертаючи уваги нi на що, йде ремонт доволi периферiйної дорiжки. Робiтники не лише бездоганно гладенько утрамбували асфальт, по ниточцi вирiвняли бордюри, а й не забули привезти й пiдсипати на поруйнованi узбiччя свiжої землi, засадити її квiтами. Цi крихiтнi, з прив’яло опущеними голiвками, кущики чорнобривцiв, як нiщо, вселили упевненiсть, що в кiнцевому пiдсумку Литва таки дасть собi раду.

Природа подарувала Iннi ще й виняткову пам’ять. Потрiбну iнформацiю засвоювала миттю, без повторення, не розумiючи, для чого користуватись записниками.

Бозна-коли, не помiтивши, я прохопився перед нею датою свого народження. I от, того дня, коли дома накривався святковий – не стiл, а, враховуючи габарити кiмнати, столик – задзеленчав телефон.

– Алло. Добридень. Це я, Iнна! – мелодiйно пролунало у трубцi. – Дзвоню з автомата поблизу консерваторiї. Хочу привiтати вас iз Днем народження! Бажаю здоров’я, наснаги, успiхiв,.. – перераховував i перераховував зичення її щирий, збуджений голос. Здавалося, й телефонний дрiт, напнувшись струною, бринiв од радостi.

Я ж, заскочений зненацька, сам не свiй вiд утiхи, лише мурмотiв здавлено: “Дякую… Дякую… Дуже дякую…”

Не вдаватися ж було до пояснень, що чекають розписанi, щорiчно незмiннi сiмейнi, приятельськi ритуали, заздалегiдь передбачуванi промови, стандартнi тости. Що людина я скута умовностями, раб обов’язку i нiяк не зможу, забракне рiшимостi, характеру, волi, вирватись, махнувши на все рукою, з запрограмованого кола, полинути у царство Свободи, Несподiванки, Щастя… Ех, та що казати!

– Я у центрi, бiля консерваторiї, – ще раз, уже опало, повторила Iнна. Я ж, малодушно, ганебно, вдаючи нерозумiння, нiмував, поки не дiждав коротких, монотонних, траурних гудкiв.

Побоювався: чи пiсля такого випадку вiдносини нашi не погiршаться, якщо не обiрвуться зовсiм? Заготував, без особливої надiї, виправдання.

На мiй подив, Iнна сприйняла те, що сталося, легко. Витлумачивши по-iншому, заледве не вибачалась:

– Пусте! Сама винна, – зi спокiйною усмiшкою твердила на перепрошення, – не мала б поводитись так. Хотiла того дня зробити вам приємне – заготувала дарунок-сюрприз – i – знищила.

Така вже моя особливiсть – звикла ставитись надто вiдкрито. А чуєш часто зовсiм не те, на що чекаєш. Скiльки щиглiв по носi ще отримати, дурненькiй, аби навчитись обачностi?

А розкажете, що то був за сюрприз?

Нiзащо! I не дзвонитиму без попередження.

Не в сюрпризовi, звiсно, рiч. Я час вiд часу дарував Iннi тi чи iншi дрiбнички. Не вони визначали характер взаємин.

Гiрше – слова додержала: надалi її чудесних, непередбачуваних дзвiнкiв я не удостоювався.

За весну й лiто кiлька разiв виїжджаю до Львова, де теж перемогли на виборах демократи.

Невимовно радiють люди. Депутати облради прибирають статусу нацiональних героїв. Трiпочуть, де тiльки можна – особливо розлогий над Високим Замком – синьо-жовтi прапори.

Вiдкрилися вiдомостi про комунiстичний, на Захiднiй Українi, терор. Жахливi експонати з енкаведистських катiвень, зiбранi на кiлькох iсторичних виставках, розказують про масовi, довоєнних i пiслявоєнних рокiв, мордування.

Обмотанi колючим дротом, пересипанi вапном, людськi кiстяки. Пробитi iржавими цвяхами напiвзотлiлi черепи. Нескiнченнi списки винищеної iнтелiгенцiї.

За давнiм звичаєм злочинцiв усiх калiбрiв – вiд кишенькових злодiйчукiв до правителiв наддержав – бiльшовики перекладали скоєне на карб своїх жертв. Розраховували, що кiнцi схованi навiчно. Тепер вiднаходяться свiдки, документи. Як це перевертає свiдомiсть!

Громада отримує змогу розширити також свiтогляд декотрих литовцiв. Учитель недiльної школи привiз iз ФРН (нас вже запрошують i туди) вiдеокасету про голод на Українi 32-33 рокiв. Не особливо надiючись на успiх – гадали, що мова, та ще й iз заокеанським акцентом, стане нездоланним бар’єром, – ми передали її на республiканське телебачення. Яким же було здивування, коли фiльм не тiльки зрозумiли, а й засипали редакцiю листами, сповiдями, проханнями повторити “Жнива скорботи” ще раз.

Нелегко було повiрити глядачам, що за один тiльки рiк червона Москва виморила на Українi приблизно стiльки людей, як проживає їх в усiй пiдрадянськiй Прибалтицi.

Уже влiтку Литва має нагоду вiддячити за пiдтримку у днi блокади. На час канiкул в литовських сiм’ях розселяються школярi з уражених чорнобильською радiацiєю районiв. Кiлькох прийняли доброволицi з Громади. Вони ж узялися координувати акцiю.

Прибувають i цiлi дитячi садочки. Над одним, що його розташували в затишному лiсопарку, беремо шефство.

Дiти з полiської глушини – зiщуленi, слабенькi, в скромних, вицвiлих платтячках i костюмчиках. У бiльшостi виявлено серйознi вiдхилення в станi здоров’я. Спершу нелегко дивитись на них без слiз.

Того ж, хто побачив, тягне до цих крихiток ще i ще раз. Влаштовуємо iгри, читаємо казок, спiваємо й танцюємо на лiсовiй галявi. Приносимо полуницi, iграшки, солодощi.

– Скажiть “спасiбо”, дiти, – навчає розмовляюча суржиком їхня вихователька.

– Не “спасiба”, а “дякую”, – поправляємо ми. Чужина навчила шанувати рiдне слово. Прикро, коли спотворюють його тi, на кого ми мали б рiвнятись.

За пiвтора мiсяцi малюки, до яких ми встигли звикнути, помiтно змiцнiли й поправились. Також – сподiваємось – трiшечки перейнялися й українськiстю.

Невчутно для себе, стаю впевненим головою. Щотижнево проводячи зiбрання, засiдання ради, спiлкуючись iз сотнями найрiзноманiтнiших осiб, остаточно збуваюся остраху. Прагну ставитись до всiх рiвно, приймати такими, якi є, пiдганяти структуру пiд людей, а не навпаки.

Помiтив, як багато обдарованих здiбностями лякаються їх виявити. Досить легенько пiдштовхнути такого, допомогти зробити перший крок – i стрiмко, дивовижно вправно пiде сам, пiдштовхуючи вже iнших.

Непросто з натурами творчими. Найлегше з артистами, майже неможливо – з художниками. З поетiв практична користь мiнiмальна. Найактивнiшi, як i ранiш, – iнженери, технiчна iнтелiгенцiя.

Зауважив, що запобiгати перед литовцями, хоч i симпатизуючи їм, не варто – губиться повага серед своїх.

Визначив, що в iдеалi треба б знаходитись весь час трiшки попереду колективу. Триматися нарiвнi – гальмуватимеш, надто рвонеш – втратиш контакт.

“Чи, маючи справу з вiдiбраними за нацiональною ознакою, а не особистими якостями, не збiдню духовно свого життя?” – турбувало напочатку.

Виявилось, питання надумане. Знайшов у Громадi нерядових, самозречених, внутрiшньо багатих, хоч, на мiщанський погляд, трiшки “зсунутих”, друзiв. Захоплююсь ними – хто, заради iдеї, не розраховуючи на винагороду, тягне невдячну, чорнову роботу, хто в сутужну хвилину готовий пiдтримати, пiдставити плече. У цiй виснажливiй дiяльностi утверджується вiра в людину, стiйкiсть того хорошого, що закладене в нiй. Дивлячись на достойнiших од себе побратимiв, маю кого наслiдувати.

Разом iз цим, спостерiгаючи, скiльки талановитих, непересiчних особистостей на Українi й поза нею вiдриваються вiд основних, до яких покликанi, занять, жертвують силою, часом, приватними засобами, аби пiдняти з колiн Батькiвщину, не раз згадував дещо цинiчну, в схожiй ситуацiї, реплiку Джойса: “Iрландiя – свиня, що пожирає власних поросят”. Закрадалась єретична думка: чи не тотожнi неволя зовнiшнього примусу й неволя добровiльного обов’язку?

Яке неусвiдомлене щастя мають тi, хто, народившись, застає Вiтчизну мiцною й здоровою, хто може безжурно насолоджуватись дарами життя чи зосередитись на самореалiзацiї!

А у серпнi досяг Литви поклик органiзаторiв святкування 500-рiччя козацтва: “Всi на Сiч!”

Такої масової української акцiї розлогi приднiпровськi степи не бачили протягом вiкiв. Пiвтора десятка наших представникiв краплиною в морi розчинились мiж сотнями тисяч прибулих з усiх куточкiв планети.

Колись тут буяла озброєна вольниця – слава України, щит її, й не тiльки її, перед напасниками. Останнi ж сторiччя приносили безпросвiтню фiзичну й моральну наругу. Не вiдшукати згадок минулої величi на стандартних, розораних колгоспних полях.

Дещо, власне, вiдроджується. Пролiтає пiд схвальнi вигуки й оплески загiн парубкiв на конях – молодецьких, вправних у сiдлi, з розтрiпуваними гарячим вiтром чубами й “оселедцями”. Зведено Курган Козацької слави. Гостi досипають на нього землю iз рiдних, часто неблизьких, мiсць. Буде жменька грунту i з Литви, вiд серця її – Архiкафедрального собору.

Погода усi днi, мов на замовлення, – ясна, сонячна. Нiби змагаючись iз яскравiстю величезних, закриваючих сiльськi хати, перевисаючих через паркани, городнiх квiтiв, буяє багатством костюмiв свято. Бiле розмаїття вишиванок усiх часiв, регiонiв, стилiв, рiзноколiрнi жупани, шапки, шаровари, спiдницi, пояси, стрiчки в дiвочих косах…

Кожен новоприбулий гурт вносить свою частку колориту:

– Звiдкiль ви?

– Черкаси!

– Закарпаття!

– Зелений Клин!

– Австралiя!

Скiльки ж бо нас, українцiв, вцiлiло, вижило, вистояло! Перед у активностi ведуть, звiсно, галичани. То з одного боку, то з iншого, чую здивованi привiтнi вигуки. Впiзнаю друзiв, знайомих, якi перебували у Вiльнюсi, котрих навiдував сам. Такi щасливi, хвилюючi сценки – на кожному кроцi. Вiд щохвилинних радiсних усмiшок болять м’язи обличчя, потиски й обiйми натомлюють руки.

Щодень грандiознi, якi несила охопити оком – через лiс прапорiв i коругов видно хiба на десяток метрiв – мiтинги. Промовляють кращi оратори демократичного табору, лiдери незалежницьких органiзацiй, заморськi гостi. Вiдправляють православнi, греко-католицькi священники. Усе буяє щирiстю, доброзичливiстю, торжеством власної сили.

Шкода дарувати сновi й короткi години лiтньої ночi. Хочеться якнайбiльше побачити, почути, зачерпнути життєдайної енергiї рiдної землi, рiдного народу.

Притихаючи, розкинутий посеред степу табiр продовжує жити – неквапливими прогулянками, задушевними розмовами, бентежно-журливими нескiнченними пiснями. А над неозорим, загадково поблимуючим тисячами вогникiв, людським мурашником нависає iще один – бездонний, переповнений своїми мiрiадами ясних цяток. Яке зоряне українське небо! Задерши голову, захлинаючись океанiчною неосяжнiстю простору, не можу налюбуватись Чумацьким шляхом. Де iще, як не тут, побачиш таке чудо?

В котрусь iз цих запаморочливих ночей, присiвши бiля тьмяно жеврiючого багаття, слухаю неквапливу, простодушну бесiду.

– Одного разу, у вихiдний, – розказує незнайомий юнак, – я випадково опинився в гостях у неукраїнськiй сiм’ї. Благопристойнi такi, звичайнi городяни. Живуть у самiсiнькому центрi. А у нас тодi мав вiдбутися один iз перших мiтингiв Руху. I що ти думаєш?

Сидять, мов на голках. Дiтей вiдправили кудись на окраїну. Звiдтiль безперестанку телефонують: “Ну, як у вас?” А господар зиркає крiзь фiранку i веде репортаж, нiби з передової:

– На площi збирається юрба! Юрба росте! Їх уже тисячi! Вони щось там викрикують у мегафон! Юрба збуджена скандуванням! У них явно якiсь намiри! Здається, юрба розлючена! Вони кудись налаштовуються! Увага! Увага! Вони рушають!!! Треба бути готовим до всього! (Це нашi проходили з прапорами й пiснями – покладати квiти до пам’ятника).

Заледве удалось заспокоїти – не знаю, чи надовго – переконати, що Рух не становить небезпеки.

Хлопець розказує образно, з виразом. Розраховуючи на комiчний ефект, майстерно пародiює iнтонацiю наляканого обивателя. Однак емоцiйного пожвавлення розповiдь не викликає. Навпаки, час вiд часу її перебиває скрушне зiтхання когось iз тих, чиї обличчя скупо висвiтленi спалахами полум’я.

Невже це правда? Невже можна о т а к про нас думати?

Це при тому, що Рух, як i “Саюдiс”, з моменту зародження проголосив боротьбу за права нацiональних меншин невiд’ємною складовою своєї боротьби? Що це не раз пiдтверджувалось документами, практичними дiями? Що завдяки демократичним процесам отримало змогу прокинутись i неавтохтонне населення, наочний приклад чому – наша Громада? Хiба ж заради наруги, заради помсти, ненавистi ми пiднялись?

Та ж он бiля в’їзду у табiр клопочеться “козак Грицько”. Вiтає гостей, вручає значки iз вусатим запорожцем – емблемою свята, скеровує транспорт на паркування. Першої доби, довiдавшись, що тiльки-но з аеропорту i нiде зупинитись, вiн майже силомiць вiддав нам, двом ледь знайомим українцям з Вiльнюса, своє мiсце в наметi, подiлився хлiбиною, бляшанкою консервiв. Сам не спав хтозна-скiльки, про що “красномовно” свiдчить густа багряна сiтка в очах. Тiєї ночi, розбиваючи на струмочки i спрямовуючи “на постiй” могутню лаву прибульцiв, пробiгав до ранку, зiрвав до ледь чутного хрипу голос. Ще й сина-пiдлiтка невiдлучно тримає поряд, аби переймався настроєм. I нiхто не надає значення вимовi козака, його через пень-колоду в українськiй мовi, як i тому, що, вiн (до речi, iсторик i фiлософ за фахом) – не тiльки чiльний дiяч мiсцевого Руху, а й активiст єврейського товариства.

Скiльки разiв тут, на святкуваннi, можна було спостерiгати, як рiшуче дають вiдсiч рухiвцi якому-небудь пришелепкуватому, що, затесавшись, пробує розводити ксенофобськi теревенi! Гiдне подиву – як могла з недр людожерного комунiстичного суспiльства виникнути така миролюбна сила? Якщо попередня iдеологiя проповiдувала диктатуру, стимуляцiю кривавих революцiй, непримиренну класову, до повного фiзичного винищення, боротьбу, то у її наступницi не передбачається репресiй нi до кого – навiть тих, хто заплямував себе найстрахiтливiшими злочинами.

Може, деiнде з поняттям демократiї зв’язується щось iнше, а у Литвi, наприклад, бачив у нiй високу, що нагнiтають кращi уми, духовнiсть. Якби прибрати принципово новi взаємини, вiдмiнну вiд дотеперiшньої, мораль, Рух втратив би для мене усiлякий сенс. Нацьковування ж одного народу на iнший вигiдне тим, хто чiпляється за владу, перш за все, аби зберегти iмперiю, – Центровi.

I з цього ось гiгантського свята московське телебачення – основний постачальник iнформацiї для мiльйонiв у Союзi та за його межами, – якщо подасть, то хiба компрометуючий епiзод чи, якщо трапиться, iнцидент.

То чи варт дивуватись упередженню? Знає про справжнiй дух i настрiй народних рухiв – литовського, українського – той, хто безпосередньо “варився” у них. Скiльки добропорядних, що нiжаться зараз у лiжку, громадян, яким нiколи не побувати у цьому стовпищi, пiд цими зорями, так i залишаться до кiнця днiв при своїх дикунських, сформованих чутками i пропагандою, судженнях!

А якщо можна ось так запросто, безкарно, фальшувати сьогочасне, то що казати про українську, впродовж стiлькох десятирiч цiлком беззахисну, давнину? Лишень тепер-от потроху вiдкривається доступ до архiвiв, частково знiмаються з нашого народу лукаво налiпленi ярлики. Чи ймовiрно коли-небудь встановити iстину? Адже якщо через сто, скажiмо, рокiв хтось пiднiме “документи епохи” – солiднi, багатотиражнi газети, то отримає поняття про Рух, як про збiговисько невiгласiв i насильникiв.

“Що ж таке iсторiя, – думається бiля пригасаючого вогнища, можливо, не лише менi, – як не довiльна, на задану тему, варiацiя?”

Свято нiяк не обмежене рамками польового табору. У вiльнi години багато хто роз’їжджається ширити його буйний дух по навколишнiх мiстах i селах.

Ми – приїжджi з Литви – заднiх не пасемо. Виступаємо на рiзноманiтних заходах. Спiлкуємось iз мiсцевим населенням, яке часто не має уявлення про найелементарнiшi, пов’язанi з власною минувшиною, речi.

А пiсля концерту у пiвсоттисячному робiтничому мiстi при нашому каталiзуючому впливi виник стихiйний мiтинг, в результатi якого над будiвлею мiської адмiнiстрацiї здiйнявся синьо-жовтий прапор. Курйозною особливiстю стало те, що корiнна литовка, дружина голови одного з осередкiв Громади, звернулась до присутнiх значно чистiшою, нiж у бiльшостi тутешнiх промовцiв, українською мовою.

Останнього дня – неспiшна поїздка нескiнченної кавалькади автобусiв до Запорiжжя. Сiльський люд, висипавши на вулицi, вiтав спершу боязко, а далi поспiль i беззастережно. Махали саморобними прапорцями, салютували трьома випростуваними (знак Тризуба) пальцями, гукали “Слава Українi!” Для тих, хто припав до вiкон усерединi автобусiв, це стало несподiванкою: пiсля усiх голодоморiв, тотальної русифiкацiї, послiдовного винищення будь-чого нацiонально свiдомого – такий ентузiазм!

У Запорiжжi – пiший похiд до легендарної Хортицi, козачого острова. З колони, яка, вишикувавшись в окремi, кожен зi своїми вiдзнаками, пiдроздiли, розтяглась на десяток кiлометрiв, ллються пiснi, гримлять здравицi, сяють щирi посмiшки. Живi стiни, що утворилися обабiч, приглядаються здебiльша насторожено, недовiрливо. Видно, добре попрацювали, залякуючи “екстремiстами”, закликаючи “не пiддаватись на провокацiї”, партiйнi агiтатори.

Та доброзичливiсть, що фонтанує з крокуючих рядiв, промовляє сама за себе. Тут i там пiсля недовгих розпитувань, дискусiй виникають сцени братання, “схiдняки” обнiмаються з “захiдняками”. Ридають вiд повноти почуттiв жiнки, втирають очi чоловiки.

– Як же так? – зависнувши на руках кiлькох вихоплених iз колони ровесникiв, iстерично хлипає опасиста, з розпухлим вiд слiз обличчям, тітка. – Нас завжди привчали зневажати це! Пiшла на роботу – смiялись, що розмовляю “по-хохлацьки”. Начальство кричало, аби звертатися тiльки “нормально”. Я забула мову, дiтей вивчила по-росiйськи, – як тепер бути?

Тi, до кого звернутi безутiшнi волання – витриманi, поставнi, в чудових жупанах i вишиванках, – розраджують, як можуть, хоча у самих, певно, душа не на мiсцi.

А за десяток метрiв спостерiгаю картину iншу. За ефектно розфарбованою красунею-блондинкою, що несе в сiтцi продукти, плентається, заледве поспiваючи, розпашiлий вiд спеки й алкоголю парубiйко – можливо, чоловiк. Демонстративно iгноруючи святкову процесiю, кавалер гучно обкладає супутницю найбрутальнiшими, якi можна уявити, матюгами (зрозумiло, по-росiйськи). Найдивовижнiше – дама нiскiльки, здається, не обурена. Сприймає гидотнi виверження звично, як належне, безтурботно, широко всмiхаючись.

Подiбнi контрасти вражали не раз. Стан справ на Українi начебто вiдбиває головна її артерiя – Днiпро-Славута. Якщо побажаєш умитися його водою, – аби сягнути до вiдносно чистої, мусиш довго й терпляче розганяти товстий шар брудної липучої плiвки.

Чим глибше поринав я у громадськi справи, тим менше i менше простору лишалося для особистого. Праця в обчислювальному центрi також втискалась у жорстко, до хвилин, розпланований графiк. Для побачень iз Iнною, що непомiтно стали невiд’ємною часткою життя, я вже не покладався тiльки на щасливу випадковiсть, а, дочекавшись вiльного “вiконця”, накручував заповiтний номер.

Часом вона була десь у вiд’їздi, довгому вiдрядженнi. Iнодi вiдповiдала серiєю вiдмовок: “Не можу – зайнята”. Це змушувало страждати, гублячись у здогадках: чи не вирiшила, чого доброго, все припинити?

Але нi – гра у подiбнi двозначностi була не для неї.

– Хiба на п’ять хвилин! – строго погоджувалась, коли робота, до якої ставилась вiдповiдально й сумлiнно, дозволяла вирватись. Домовленої митi, велично, як богиня, спускаючись сходинками, вже здалеку засвiчувалась стриманою, по мiрi наближення усе розквiтаючою, усмiшкою, що не полишала й слiду вiд моїх тривог i сумнiвiв. За iнтенсивним, спраглим, сумбурним спiлкуванням тi п’ять хвилин злiтали, зазвичай, кiлькакратно.

Якщо ж ми стикались нагально, несподiвано й встигали обмiнятися хiба що кивком чи кiлькома фразами, це, тим не менш, дарувало такий потужний заряд радостi, що за кiлька наступних, пролiтаючих, мов на крилах, днiв, нiщо не здатне було всерйоз зiпсувати настрою.

Безсумнiвнi достоїнства Iнни не могли не привабити юрму шанувальникiв. Дiйсно, траплялося стрiчати її в оточеннi зграйки розкутих, сучасних юнакiв. Це, однак, не заважало їй або вiдiрватись, або ж надiслати, крадькома чи явно, виразний знак уваги.

Траплялися побачення й цiлком заочнi. Вряди-годи, завдяки участi в тому чи iншому заходi, я опинявся у полi зору литовських телевiзiйникiв. Оскiльки вартувати перед “ящиком” заради нагоди уздрiти власну персону заважав, як правило, брак часу, дiзнавався про свої промельки на екранi найчастiш вiд оточуючих.

Iнна в подiбних випадках лаконiчно констатувала: “А я бачила вас у такiй-то передачi!” Про враження я мiг судити з непрямих ознак: якщо утримувалась вiд оцiнки – зрозумiло, що вийшло не дуже-то, зате захоплена її посмiшка перевищувала офiцiйне схвалення.

Тим часом життя Iнни – вочевидь, бурхливе й насичене, приховане вiд мене, як пiдводна частина айсберга, – щораз настiйнiш переформовувало її. Минали прихопленi з дитинства спонтаннiсть, метання з боку в бiк, натомiсть вивiльнялась, ставала основою образу, велична, урiвноважена, що вiдала собi цiну, грацiя.

Хто тiльки, описуючи литовських дiвчат (“Рiвних не стрiти нiде!”), не полонився цією, щедро для них вiдпущеною, якiстю? З чим не порiвнювали їх, особливо iноземнi, поети – хто з берiзкою або лебедем, хто iз арабським скакуном, а хто й з Ейфелевою вежею.

Грацiї ж Iнни – не штучнiй, виробленiй балетними вправами, а мимовiльнiй, дарованiй природою, – годi було шукати аналогiв. Не оминутий спокусою пiдбору гiдних для неї метафор, я швидко визнав: жодна, при усiй влучностi, недостатня. Словом передаш таке хiба до певної, вельми недалекої, межi. Скiльки разiв безсило, нестерпно жалкував: чому не режисер, не оператор, аби вловити на плiвку, увiчнити цi одухотворенi вирази обличчя, царську поставу, єдино можливi, найдосконалiшi повороти голови, горду ходу, навiть плавнi, неповторнi порухи довгих, точених, вигинастих пальцiв!

Довершенiсть зовнiшня унiкальне сполучалась iз внутрiшньою. У мовi виявлялась iндикатором духовних якостей – непомильною iнтонацiєю, умiнням витримувати паузу, точно, наче граючись, влучати в необхiдну тональнiсть. Це дозволяло, сягаючи рiдкiсного, як нiколи, нi з ким, резонансу, торкатися з Iнною дедалi ширших – у тiм числi й фiлософських, екзистенцiальних – тем.

Мандрiвний мiй спосiб життя забезпечував, серед iншого, знайомство з цiлою галереєю непересiчних, дiяльних, винесених на гребiнь хвилi оновлення суспiльства дiвчат, молодих жiнок. Траплялися щедро обдарованi, прославленi, фото- i телегенiчнi – з тих, що прикрашають бiлозубими усмiшками обкладинки iлюстрованих журналiв. Iз декотрими виникала тривала нiжна приязнь, налагоджувалось листування, обмiн мiжмiськими дзвiнками. З українками поєднувала спiльна мета.

Та нi з ким не почував такої сердечної спорiдненостi, нiхто й вiддалено так не заторкував сутностi, як ця, подарована примхливим випадком, уникаюча популярностi, зросла за тисячу кiлометрiв, серед такого несхожого на мiй народу, литовка. Мiж прекрасних, яким нiчим дорiкнути, дiвчат примудрялась пiднятися на голову.

Прискiпливо, пильно вглядався я, намагаючись, для контрастностi, вiдшукати хоч якi негативнi, в моєму розумiннi, риси. Iнодi навiть умисно, заради експерименту, провокував: невже не зiрветься, не проявить котрусь iз звичайних людських слабкостей – хоча б роздратування? Даремно. Незрушна, за якою менi, не схильному до мiстики, вбачалося щось трансцедентальне, витримка й дивовижний, цiлком аристократичний такт нiколи не зраджували литовську дiвчину (i це – нi на мить не втрачаючи природньостi й легкостi!).

Хто зна – може, якби зустрiчi стали безперешкодно-частими, якби позбавити їх солодкої тривоги очiкування, дива кожноразового вiдкриття, образ Iнни побляк би в моїх очах. Скорiш за все, враховуючи безжальну жорстокiсть реальностi, так би i трапилось. Десь на самому денцi, у чому сам собi не хотiв би зiзнатись, чаїлася думка, що бiльше зближення неодмiнно повинне принести розчарування. А так, при кiлькатижневих чи й довших, перервах, пiсля уривчатих, надихаючих побачень прагнулось не втрачати їх пiднесеної ноти, кращаючи самому, пiдтягати, що можна, довкiл. Й укотре зачудовано питати себе: за що випало щастя бути причетним до цеї досконалостi, будити, в якiйсь мiрi, її прояви?

Словом, вируюче, насичене подiями життя здавалося повним, усе в ньому збалансованим: полiтична весна, сповнена високого змiсту дiяльнiсть, непогана, з елементами творчостi, робота, вiддана, iнтелектуальна дружина, дочка, яка випереджувала у розвитковi бiльшiсть однолiткiв, сонм хороших друзiв… I ще – несподiвана нагорода, вiдрада душi: наче вiдгомiн чогось потойбiчного, незреченного, iдеального.

У тi часи зазнав неймовiрної слави телевiзiйний психотерапевт (землячок, до речi), який обслуговував водночас багатомiльйонну аудиторiю. Коротко острижений, iз твердим, застиглим поглядом, брався унiверсальними методами пiднiмати тонус, позбавляти будь-яких проблем та напастей.

Спробувавши, раз чи двiчi, подiбно багатьом оточуючим, вдатися до його послуг, я змушений був з досадою вимкнути телевiзор. Прийоми здались тривiальними, тон – деренчливим, нав’язливiсть – дратуючою.

Я й не потребував пiдтримки такого роду, оскiльки все, необхiдне для душевної гармонiї, отримував вiд Iнни. Пiсля доволi вiдчутних фiзичних i зашкалюючих нервових навантажень пораненим звiром тягнувся до неї – i кiлька слiв милозвучного грудного голосу, радiсна посмiшка, привiтний багатомiрний погляд ставали чарiвним, повертаючим сили елексиром. Прояснювалось небо, ховалися кудись прикрощi, помiтнiшали тисячi чудових буденних подробиць – й легкою здавалася будь-яка ноша.