Гай-Головко Олекса – Поєдинок з дияволом

Обвинувачення

I

— Руки вверх! — залунав зловіщий голос, коли я увійшов до кімнати.

Це сталося десь о дванадцятій годині двадцять восьмого червня 1945 року у цвайґовому романтичному Інcбруку…

Два спрямовані пістолі і ручні кайдани вирішили мою долю.

— Кепське ваше становище! — говорили очима незнайомі перехожі, коли енкаведисти вели й садовили мене в комфортний лімузин.

Незабаром я стояв між американськими й совєтськими офіцерами в американському поліційно-тюремному бюрі.

— Это крупный изменник родины! — сказав майор Дадашев, невисокий кремезний чоловік з південноазійським обличчям і англійськими вусиками. Він, цей старшина большевицької таємної поліції, був в американському однострої. У нього на зеленому шоломі кривавилась червона зірка. Більше він не мав ніяких відзнак.

У мене заворушилося волосся. Я хотів щось сказати американцям у своїй обороні, але майор Дадашев зупинив мене.

— Молчать! Вам нечего говорить! Ваша песня спета… — І майже наказав американському старшому офіцерові: — Йому місце в тюрмі!

— Безумовно, — погодився американець.

До мене підступив довгов’язий австрієць, тюремний наглядач, і сказав іти з ним. Він мовчки відпровадив мене до сірої ізольованої камери. З розжареними думками я опинився за залізними дверима.

Енкаведист назвав мене зрадником батьківщини. Американці, не вислухавши, кинули мене за ґрати. Що мене чекає? Видача дияволові?! Це неможливо! Я — зрадник батьківщини?! Чи я з ворогами вдерся на територію своєї батьківщини й допоміг їм забрати в мого народу землю і волю? Ні! Чи, може, допомагав ворогам виморити голодом мільйони українського люду? Ні! Чи, може, з катами став катом і вбивав з ними невинних, беззахисних людей? Теж ні! То що ж я таке вчинив?..

Разом з іншими моїми земляками я виступив в обороні своєї скривавленої батьківщини. Так зробив би кожний чесний француз, англієць, американець, коли б ми помінялися місцями. Я виступив з протестом проти гнобителів мого великого і чесного народу. За це мене душили комуністи, нацисти… а тепер комуністи хочуть доконати!..

Я — зрадник батьківщини? А Дадашев — і всі дадашеви, червоні від крови дадашеви, — її друзі?!.

Так я міркував, утихомирюючи свою розбурхану душу. Але під моїм черепом думки скакали, як блискавиці. Чи вислухають мене американці й чи після цього віддадуть дияволові на муки?

Так чи так — я мушу розказати. І я їм розкажу.

II

У наш час є багато непоборних аксіом та істин, які не потребують доказів. У наш час є сила незаперечних фактів, що говорять самі за себе. Я подаю їх у чистому вигляді. За їх правдивість я відповідаю головою, але не там, не в країні терору за зачиненими дверима, а перед законами справедливости західного світу.

Коли мордують малу безсилу дитину, вона ридає і кличе порятунку.

Коли мордують дорослого, він ощетинюється, запалюється ненавистю і стає в своїй обороні.

Мене мордували малого. Я ридав і кликав порятунку, але ніхто не відкликався.

Мене мордували дорослого, — я почав себе захищати.

Коли я став свідомий, почав б о р о т и с я.

Після московсько-комуністичної навали в Україну я примусово став громадянином Совєтського Союзу. Моїм найбільшим нещастям у Совєтчині було моє соціяльне походження. Я народився в родині сільського дяка.

Священики, диякони, дяки та їхні діти, як і ліпші господарі, що їх комуністи назвали куркулями, були в Совєтчині найнещасливіші люди. Поганий господар ліпше поводився з худобою, як збісілі большевики з цими людьми. Ці нещасні, обездолені, принижені були без суду засуджені до кари смерти.

Я був маленький, зовсім маленький! — коли на холодній півночі, в Москві й Петербурзі, почалося криваве комуністичне весілля. Я був маленький, коли це страховище вдерлося у вільну Україну й почало душити й топтати в крові молоду українську демократичну державу. Я тоді нічого не розумів, але бачив, що до нас в Україну прийшли якісь страшні люди, дикі люди, жорстокі люди. Я бачив трупи й кров моїх сусідів… я боявся крови, тому підсвідомо став боятися цих людей.

Ніколи не забуду, як у моє село Вікнину на Вінниччині вскочили страшні вершники. Це були напівголі люди з босими ногами у стременах, з великими червоними стрічками. Ці люди з криком і лайкою, гасаючи на змилених конях, витягали з хатів моїх сусідів і розстрілювали за ворітьми. Вони, як я дізнався згодом, розстрілювали найчесніших українців, що творили Українську Народну Республіку. Вони розстрілювали навіть тих, що могли їй співчувати.

Один вершник ускочив до нашого двору й мало не ввігнався конем у сіни.

— Поп! Где поп?! — репетував напівголий москаль і лаявся в три поверхи. — Дайте его, этого буржуя!

Мій батько, передчувши небезпеку, вчасно зник з хати.

Згодом я довідався, що це був найжорстокіший восьмий большевицький полк, що складався зі злодіїв, убивць, розбишак, яких комуністи повипускали з тюрем боронити людоненависну комуністичну владу.

Потім, як вільна Україна в нерівній боротьбі впала у вогні і крові, по селах їздили страшні чекістські “тройки”. Вони за зачиненими дверима засуджували до розстрілу свідомих господарів, запідозрених у нелояльності до московсько-комуністичної влади. Перед моїм батьком завжди стояла примара смерти, хоч він не походив з кляси, що її большевики назвали буржуями. Мій батько був сином кріпака, а після розкріпачення — безземельного селянина, а мати — донькою шевця.

Але соціяльне походження моїх батьків не бралося до уваги, бо батько за марксистською ідеологією був “ворогом народу”. Тому батька й усю мою родину большевики позбавили виборчого права.

Відібрати в Совєтчині виборче право — це те саме, що викинути рибу з води або наземну істоту замкнути в герметично зачинене приміщення. Мої батьки, немов би прокажені, не могли з’являтися на вулиці, а ми, діти, не могли ні вчитися, ні працювати.

Почалося жахливо нестерпне життя.

Мені тоді було не більше десяти років, і я вчився в четвертій клясі народної школи. Свідомий свого трагічного становища в Совєтчині, я дуже рвався до науки. Лише наука могла мені відчинити двері у світ. З кваліфікацією я міг назавжди відірватися від своєї “страшної” родини, причепитися десь за сотні кілометрів від родинного гнізда і більш-менш спокійно працювати. Тому я старався бути в школі найуважнішим учнем, бо за найменший промах мене, сина духовної особи, могли викинути на вулицю.

У моїй клясі був учителем Козуб, зайда з сусіднього села, рафінований комуніст, підступна й безбожна людина. Селяни його ненавиділи й з огидою відверталися від нього. Колеги-вчителі боялися й уникали його. Він був таємним аґентом ҐПУ. Пізніше Козуба забили українські партизани.

Три чверти часу на уроці він навчав нас комуністичної “релігії”. Під тиском інстинкту самозбереження я своїм дитячим розумом вимізкував, що моїм найбільшим нещастям було соціяльне походження. Мені здавалося, що був би я сином робітника чи селянина, я мав би все, мене большевики любили б і я був би щасливий. Це фатальне походження створив мені батько… Отже, він і лише він був причиною того, що з мене глузували й насміхалися задурманені комуністичною ідеологією діти, які не хотіли зо мною бавитися, брутально мене відштовхували, як якийсь непотріб. Я у злості нишком став ненавидіти батька, не слухати його і взявся у всьому наслідувати вчителя.

Що більше я прислухався до вчителя і що більше наслідував його, то більше зненавиджував батька й відштовхувався від нього. Своєю підкресленою лояльністю до совєтської влади я хотів ввійти в довіру вчителя й розаґітованих дітей і почувати себе з ними, як рівний з рівними.

Бувши пильним і уважним учнем, я скорше за інших дітей з усією щирістю впивався комуністичною “релігією”. Незабаром я став абсолютно переконаним, що лише в Совєтчині чудове життя, а в усьому буржуазному світі страшні злидні. Що в нас кожний працюючий має хліб, штани, сорочку й черевики, а в буржуазному світі крім череватих буржуїв усі люди голодні, голі й босі. Що в нас працюючі живуть у хатах чи у землянках, а в буржуазному світі сплять на вулиці, у підземеллях, у канавах, а буржуї — у віллах і палатах. Що в нас кожний має працю, а там багато безробітних, і коли вони просять праці, то поліцаї їх розстрілюють на вулиці. Що в нас дітям працюючих дозволено вчитися й бавитися, а там ці діти безпритульні і в голоді й у холоді вмирають від сухот. І що в цьому винні лише буржуї та їх прислужники попи, які тероризують робітників і селян, щоб не дати їм змоги з’єднатися з нами — батьківщиною світового пролетаріяту — й дістати від нас волю, працю, хліб і одяг. Та до того ще ці “гідри” зазіхають на нас, готуються йти війною, щоб з’єднатися з нашими недобитими буржуями й попами й погасити сонце, яке так ясно світить для совєтського люду.

Я всім своїм серцем зненавидів цих жахливих буржуїв з попами, дияконами й дяками, які хочуть силою вирвати у наших щасливих людей з рота хліб, зняти з них одежу, відібрати хати й землянки, що дала їм жовтнева революція, Ленін і комуністи. Часами вчитель нас питав, ким ми будемо, коли повиростаємо, то ми всі навипередки кричали: солдатами, кіннотниками, танкістами, пілотами, чекістами.

Після тих уроків я почав грубіянити батькові, кинув молитися й перестав відвідувати церкву. Схвильований батько взявся ласкаво мене вмовляти, що великий гріх не молитися й не йти до церкви, але я став глузувати з релігії і Бога. Батько спалахнув гнівом:

— Ти моя дитина, — сказав він пошепки. — Ти належиш лише мені. Я відповідаю за твої вчинки перед Богом і людьми аж до твого повноліття. Тому буде так, як хочу я. Завтра підеш зі мною до церкви.

Обурений до глибини душі, я скрикнув:

— Ти примушуєш мене?! Гаразд… Я скажу вчителеві.

Це для батька було громом серед ясного неба: він заплакав і вийшов. Другого дня навіть не згадав мені про церкву. Задоволений його відступом і своєю перемогою, я вже не потребував жалітися вчителеві.

У совєтському “мистецтві” я ріс не днями, а годинами. Часто “обкладав” сороміцькими словами буржуїв, священиків і навіть святих, щоб ще більше викликати до себе довіру у школі. В цьому мені допомагали діти господарів (сільських “буржуїв”), що були в одному зі мною становищі.

Одного разу вчитель прочитав нам сороміцькі оповідання про життя святих на небі. Нареготавшись, наказав тим, хто молиться й ходить до церкви підняти руку. Жодна дитина руки не підняла. Учитель похвалив і сказав, що коли ми виростемо, нами буде гордитися совєтська держава.

— А кому тепер молитися? — спитала одна учениця.

— Ленінові, — відповів учитель. — Він більший за всіх богів, якими вас дурили. Але до нього треба по-іншому молитися: читати й виконувати його заповіти, любити більш за всіх: більш за батька й матір, і ненавидіти всіх, хто проти нього. Бо хто проти Леніна, той з буржуями… Хто має в хаті портрет Леніна?

Кілька дітей підняли руки. Учитель наказав, щоб від сьогодні всі діти мали на стінах портрети Леніна.

Увечері я вирізав з старої газети портрет Леніна (в кожній газеті були його портрети) і при всій родині взявся прибивати під іконами. Замість крику й бунту, до чого я був приготований, мати й сестри заридали, а батько, проти моїх очікувань, сказав до мене ласкаво:

— Я знаю, моя дитино, ти мусиш здобувати освіту, тому мусиш мати портрет Леніна. Не бороню тобі його прибивати. Але прошу тебе, прибий у малій кімнаті. Я зовсім віддаю її тобі. Бо якщо люди побачать його під іконами, то виженуть мене з церкви. А що ти тоді будеш їсти, в чому будеш ходити? Влада ж у нас забрала землю, а цей маленький городець вісім душ не прогодує.

Я не міг не згодитися з батьком і прибив портрет у маленькій кімнаті.

Другого дня Козуб у першу чергу спитав дітей, чи всі мають удома портрети Леніна. Усі підняли руки, крім двох. Це були діти не господарів, яких комуністи тримали на чорній дошці, а найбідніших людей, так званої опори совєтської влади. Козуб нічого їм не сказав, лише насупився.

— А тобі батько не забороняв? — лукаво спитав він у мене.

Я відповів, що ні. Він був розчарований моєю відповіддю. Чому саме, я збагнув за кілька днів, коли батьків тих двох учнів викинули з комнезаму і як підкуркульників позбавили виборчого права. Я був дуже радий, що мій батько не заборонив мені вчіпити портрет Леніна, бо після мого доносу його знищили б, а нас з усією родиною вислали б до далеких “виправних” таборів. На цьому досвіді я переконався, що, охороняючи батька, охороняю себе. Після цього я вирішив батька не провокувати, але далі йти второваною дорогою, якою вели мене вчитель, комсомольці й комуністи.

Перш за все я таємно викинув зі своєї кімнати ікону і про це з гордістю доповів у класі вчителеві, а в сільському клюбі комсомольцям і комуністам. Жменька комсомольців і комуністів, що вела між українськими селянами запеклу антирелігійну пропаґанду, мене похвалила і як сина духовної особи поставила прикладом для інших дітей. На Різдво чи на Великдень, коли в церкві правилася Служба Божа, я з піонерами та комсомольцями під церквою свистав, лаявся і співав сороміцьких антирелігійних пісень. У сільському клюбі чи в аматорському театрі декламував антирелігійні вірші й виголошував антирелігійні промови, що Бога не було, нема й ніколи не буде, а хто вірить у Бога, той іде з буржуазією й попами проти Леніна і Сталіна й совєтської влади. Я мав тоді тринадцять років і вчився в останньому класі народної семирічної школи.

Але ці “успіхи”, що ними я хотів пробити в пекельній дійсності собі дорогу, були дуже хиткі, жалюгідні й такі болісні для моєї душі, що мені хотілося вгризтися в землю й до смерти ридати.

У школі вчитель з їдкою іронією почав мене принижувати, а задурманені діти за старою звичкою звали мене “христосиком”, “святителем”, “угодником”, приліплювали мені на плечах хрести, списували хрестами та змальовували сороміцькими малюнками святих і ангелів мої книжки й зошити. В сільському клюбі комсомольці й піонери почали дивитися на мене кривим оком, не допускати до участи в аматорських виставах, а якось “попросили” вийти зі зборів молоді, сказавши, що до мене не мають довіри. Коли я взявся переконувати, що від мізку до кісток належу їм, то почув ненависну відповідь:

— Ти маєш батькову кров, значить — кров буржуазії…

З того часу я став мовчазний, похмурий і відвідував лише школу, що її попри тяжкі муки вирішив закінчити, щоб мати на руках свідоцтво.

Я переживав велику трагедію. Я, так би мовити, повис у повітрі між ворожими комуністичними силами, що використали мене проти моєї родини й прогнали, і своєю родиною, яку нелюдськими вчинками поставив проти себе. Моя добра мати з першого погляду відверталася від мене, а ніжні сестри мовчки кидали в мою кімнатку шматок хліба або чисту сорочку і з грюкотом зачиняли за собою двері. Лише завжди врівноважений батько, що керувався розумом, відчувши крик моєї душі, деякий час дивився на мене з докором, а одного разу посадовив мене коло себе.

— Не мучся, синочку… — прошепотів він, голублячи мені голову. — Ти не винен… Ласкавий Бог простить тобі, а я… уже простив давно…

У мене в розчуленні покотилися сльози. Але я, шукаючи для себе порятунку, став благати батька, щоб він відрікся від свого сану. Ми тоді, казав я, могли б вільно вчитися і працювати… Але батько суворо відповів:

— Я умру найтяжчою смертю, але присяги, що дав Богу й народові, не зламаю.

— Я тебе розумію. Але покажи мені вихід.

— Покладайся на Бога і в терпіннях чекай Його милосердя.

Я збагнув лише потім, що батько не називав тоді речі своїми іменами, щоб я десь не проговорився і не знищив себе, його й усієї родини.

По цій розмові родина великодушно прийняла мене, як блудного сина, в своє лоно. Порвавши зв’язки з довкільним ненависним світом, зі світом “власть імущих”, я буквально не знав, що маю діяти. Я ж був такий малий… Я відчув, що опинився в зачарованому колі, але своїм несформованим розумом ніяк не міг додуматися, як з нього вилізти. Тому за батьковою порадою здався на Божу милість, після чого приніс до своєї хати ікону й почав усім серцем молитися.

Мій старший брат Юрій у перші окупаційні роки далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона. Мати в риданні задихалася, а батько чорнів як земля.

— Ти нас не жалієш! — кричав я крізь сльози. — Навіщо ти висвятився на диякона?!

— Я мушу рятувати віру.

— А нас?

— При дияволовій владі я вас уже не врятую…

— То що ж я маю робити?

— Боротися в поєдинку з дияволом.

— Я ж сам нічого не вдію…

— Ти не сам… — уперше сказав батько відкрито. — Тому борися з дияволом за життя усіма засобами.

Я зрозумів, про кого говорив батько.

— Добре, я буду з ним боротися! — урочисто відповів я батькові.

Тоді, в час юности, для мене дияволом ще була не Московщина з її білими чи червоними царями, а лише поодинокі сільські комуністи, які не давали мені жити.

Це були апокаліптичні роки. Деякі мої ровесники, що ділили мою гірку долю, зайшовши в життєву безвихідь, з розпуки накладали на себе руки. Я, змужнівши й окріпши духом, рішив піти проти течії, хоч у Совєтчині це було неможливо.

Далі мій мозок почав працювати більш інтенсивно. В п’ятнадцятилітньому віці я зробив відкриття, що диявол усе побудував на брехні. Я вирішив його перебрехати, використавши братове становище, і втік до брата в Ладижин.

Там не знали, що він син диякона, і він легко виробив мені посвідчення, що я на його утриманні, тобто на утриманні трудового інтеліґента. З цим посвідченням я вступив до красносільської сільськогосподарської школи, і все покотилось, як по маслу.

Але це, на жаль, тривало недовго. Якось мене викликав директор школи І.Ш., на щастя, українець, якого ми всі любили.

— Я дістав з вашого села заяву, що ви син диякона, — сказав він сумно. — Що мені робити?

Я майже не дихав.

— Не знаю, — я сам злякався свого голосу.

Він сказав:

— Учіться… Про це знаю я, ви й більш ніхто не знатиме.

Директор І. Ш. був з тих українців, що в Совєтчині зникали, як узимку на обличчі сніжинки. Скоро заступив його сухий, ядушливий комуніст москаль Солодовнік і, діставши з мого села депешу, вигнав мене з школи.

Я боявся йти додому, бо від одного погляду моя бідна мати знепритомніла б. Як прогнаний пес, не знаходив собі місця. Тому конав з розпуки і в маренні зачепив собі шнурок за шию. Мене відчепив мій шкільний приятель, який якраз тоді зайшов до інтернату. Опритомнівши, я добре себе вилаяв і дав собі слово покинути цей світ лише в безвиході.

Мій протест вплинув на Солодовніка, і він вислав мене до Тульчина, щоб там в окружному відділі наросвіти поновили мене в школі. Це було взимку. Шістдесят кілометрів я ішов снігом у подертих черевиках і в батьківській полатаній свитині.

— Відмовтесь від батька в пресі, — запропонували мені.

Ця диявольська вимога мене не заскочила, а тому й не злякала.

Я вже мав подібну історію, коли, після закінчення семирічки, хотів вступити до уманської технічної школи. Схвильований до глибини душі, я тоді, прийшовши з Умані, розповів батькові і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче:

— Ти мусиш так зробити, бо іншого виходу нема. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу.

Хоч в уманській “Селянській правді” між десятками “відмовлень” від батьків кричало й моє “відмовлення”, але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї “буржуазної крови, душі й тіла”, то я, не задумуючись, це зробив би.

Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили.

III

Я згадую своє дитинство, і в мене замерзає кров в жилах. Я не мав дитинства! У мене вкрали його злочинці, що тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками.

Я вже мав середню освіту, був молодим темпераментним юнаком, з юнаків, що в сприятливих умовах валили б мури. У мене кипіла кров до праці. Я нічого не хотів у Совєтчині — лише праці, хліба й спокою. Але я завжди діставав камінь. Тільки за те, що був сином духовної особи. Більш ні за що, бо своїм віком, переконаннями і діями я тоді ще не був ворогом совєтської влади, а лише ворогом окремих її урядовців. Я страшно заздрив людям — вихідцям з робітничо-селянської кляси, але скоро перестав заздрити і їм…

У совєтських газетах я щодня читав про рай у Совєтському Союзі й пекло в буржуазній Европі. Попри усе пережите я думав, що в Совєтчині звірі сидять лише знизу, а вгорі — добрі люди. Я також думав, що ці “добрі люди” скоро дізнаються про злодійства нижчих і їх загнуздають. Але незабаром це викликало в мене сміх, бо ж злодії завжди уподібнюються до своїх ватажків. Так само було в Совєтчині. Я переконався в цьому на власному досвіді, бо стукав по розуміння, правду й допомогу від найменших до найбільших дверей, але скрізь люди були однакові — ворожі, ненависні…

Після закінчення середньої школи я влаштувався в хемічній лябораторії в рижавській цукроварні. Мене вважали за доброго працівника. Але мене цінували доти, поки партійний комітет не дізнався про моє соціяльне походження. Я з тріском вилетів за фабричну браму. Ті люди, що так мене цінували, зі страхом відвернулися від мене, немов би я хотів висадити цукроварню в повітря. Я їх розумів. Вони тремтіли за свою шкіру, бо в Совєтчині стають підозрілими ті, що мали нещастя працювати з “підозрілими” і навіть говорити з “підозрілими”.

Я взяв на плечі торбу й, обійшовши своє село, щоб не викликати вдома суму й ридання, пішов до окружного міста Умані. Свій шлях я досі стелив брехнею, бо правда була для мене фатальна, і в розгоні цей шлях стелив брехнею далі. В уманській наросвіті я з відвагою одчайдуха назвав себе сином селянина-незаможника.

— Добре, — сказав з жорстоким обличчям інспектор, який, мабуть, був кілька років тому чекістом у страшній “тройці”. Він, до вияснення моєї особи, тимчасово послав мене до джуржинської народної школи заступити хворого вчителя.

На цій праці також були мною задоволені, але, незабаром викривши моє соціяльне походження, хотіли судити. Я вчасно втік до Києва до свого брата Юрія, що тоді вчився в музичному інституті. Він також тремтів, щоб його часом не викрили й не викинули з інституту. У нього були такі злякані очі, коли я зайшов до нього в кімнату! Я все розповів йому й спитав:

— Що мені робити?

Брат безпорадно розвів руками. Чим він міг мені допомогти?

— Пробивайся, — сказав він сумно. — Відважно пробивайся, бо відважним належить світ.

— Так, — сказав я. — Але не в Совєтчині…

Я, звичайно, не хотів світу, ні півсвіту. Я не хотів нічого — лише існувати, жити — цього найелементарнішого права, що скрізь узаконене, крім Совєтського Союзу.

У мене з кожним днем вироблялась шалена одчайдушність до гри в життя, і в цій грі я не перебирав жодними засобами. Я вже був “багатий”: мав магічну довідку з попереднього місця праці. В ній було написано, що я, син селянина-незаможника, працював як учитель. Це було якраз тоді, коли ҐПУ розправлялося зі Спілкою Визволення України і Спілкою Української Молоді, а також з тими українцями, що ніколи до цих організацій не належали, ба й навіть про них не знали, але колись могли знати й належати. Влаштувавши суд над верхівкою, ҐПУ день і ніч відправляло без суду десятки тисяч недостріляних людей на соловецькі острови та в сибірську тайгу. В Україні бракувало вчителів. На ці посади призначали “ідеологічно” витриману молодь з середньою, а то й нижчою освітою, і я показав у київській наросвіті свою довідку з попередньої школи.

Мені пощастило. Я дістав призначення в глухе село Кабани на Хабєнщині на Поліссі, в село між пісками й болотами. Я тріюмфував. Хто мене міг знайти в цьому чортячому гнізді?

Але диявол мене шукав. Мене, що ніколи не зробив ніякого злочину, але мав у Совєтчині репутацію патентованого злочинця.

Якось приїхав з району директор школи Павло Павлюк, старенький завзятий козарлюга.

— Тікайте, — сказав він так, немов би сам зібрався тікати. — Тікайте сьогодні, бо завтра буде пізно.

Я зрозумів, що сталося і що мене чекає, але чомусь почав перед старим вдавати невинного.

— Чого я маю тікати? Що я — злодій? Чи обікрав кого, чи вбив, чи зарізав?

— Це ще гірше. Злодії й розбишаки в нас — почесні люди. А ви син “ворога народу”. Уповноважений ҐПУ дістав донос, що ви син диякона. Що ваш батько аґітує проти колективізації, совєтської влади. І взагалі — там таке понаписували… За вами напевно завтра приїдуть…

Я похапцем спакував валізу й сів на першу принагідну підводу, що їхала до чорнобильського порту. Пізно ввечері я вже плив пароплавом по Прип’яті до Києва… Пізніше я довідався, що тоді ґепеушники таки по мене приїжджали.

На пароплаві я глибоко задумався. Я думав про совєтський уряд, совєтську систему, совєтську державу, що існували тільки на те, щоб тероризувати мільйони люду. Що це була за влада, за система, за держава, що полювали за злочинцями без злочинів? Тоді я вперше зі всією силою відчув ненависть совєтської влади до без вини обвинуваченої людини. І тоді ця ненависть влади породила мою. Але це була ненависть індивіда, що хотів жити й боровся за це життя з тими, що хотіли його відібрати. О, я тоді по своїй молодості ще був за тисячі кілометрів від українського визвольного руху, визвольних ідей, і тому ҐПУ під найбільшим мікроскопом не знайшло б у мені національно-самостійницької фарби.

У Києві мене зустріла жахлива звістка. Мені сказали, що мого брата Юрія викрили й засудили за приховання соціяльного походження на вісім років тюрми. На суді його спитали:

— Чому ви приховали своє соціяльне походження?

— Я хотів учитися, — сказав Юрій. — Коли б я виповнив анкету правильно, то мене до інституту не прийняли б.

— Брешете! Ви навмисне приховали, щоб зробити в інституті диверсію.

І брата засудили до довголітнього тюремного ув’язнення! Його приятель, що сповістив мене про це нещастя, закінчив так:

— Тікайте звідси, бо вас теж заарештують… Ви ж його брат…

У моїй голові тріщало, немов би хтось здушував мозок. Я відчув, що в Україні мені тісно, і вирішив рятуватися в далекому Ленінграді.

У цьому холодному північному місті я не мав ні друзів, ні знайомих. Тому, вийшовши з царськосєльського двірця, я сів на своїй валізі й подумав, що мені робити. Я був певен, що в цьому велетенському місті я так розчинюся, що мене диявол ніколи не знайде.

Перші дні мешкав зі своїми “ідеологічно” витриманими документами в дешевому готелі. Цілі дні мотався по місті і, плекаючи в собі думку про навчання, наважився зайти до індустріяльного інституту.

— Я хотів би вступити до вашого інституту, — сказав я директору.

Це був невеликий чоловік з широкими азійськими вилицями. Він відразу впізнав у мені “інородця” й прижмурив опуклі очі.

— Ви хто — хахол?!

Мені здавалося, що він ударив мене в обличчя.

— Українець, — сказав я й затиснув зуби.

— Це все одно, — відповів він і глузливо усміхнувся.

Потім спитав мене, чому я не вчуся в Києві чи Харкові, а приїхав аж до Ленінграду. Я сказав, що в Ленінграді ліпша професура й лябораторії.

— Так-с… — пробурмотів він. — А які ви маєте документи?

Я показав. Він переглянув і пильно зміряв мене поглядом. Потім сказав дати адресу місця мого народження. Я відразу збагнув, навіщо це, і, давши фальшиву адресу, позадкував до дверей. У коридорі я біг, як дикий кінь, бо мені здавалося, що директор подзвонив уже до ҐПУ. Я прибіг до готелю й вирішив назавжди забути до цього інституту дорогу.

Я шукав праці, але з моїми документами всі пошуки були марні. Влаштуватися за фахом на посаду вчителя не міг, бо не знав московської мови. Тим часом мої гроші вийшли, і я перейшов до найдешевшого заїзду. Я спустився на “дно”, між здеклясованих людей, що напливли сюди так само, як і я.

Тут було багато українців. Я не сумнівався, що це переважно були “позбавленці”, але вони били себе в груди, що вони сини чистокровних пролетарів. Я глушив з ними горілку, ходив нечесаний, у непраній смердючій білизні, в брудній подертій одежі, в черевиках з вишкіреними зубами. Коли я вже став зовсім подібним до чистокровного пролетаря, то підмовив вуркагана, і ми пішли до брами путіловського заводу.

Тоді якраз був початок першої п’ятирічки. П’ятирічки індустріялізації й колективізації. Час безприкладного хаосу в СССР. На індустріяльних виробництвах був великий рух, і нас без особливих труднощів прийняли як чорноробів. Використавши хаос, я подав про себе в фабричному комітеті найліпші й найвигідніші відомості. Тепер уже мій батько був робітник, я теж робітник і весь мій рід робітничий. Я сказав, що я навіть комсомолець, але, на жаль, мене обікрали і разом з грішми забрали комсомольську книжку.

— Головне, що ти потомственний пролетар, а решту — владнаємо, — сказали мені в фабкомі.

Невідступно думаючи про інститут, я працював добре, працював за двох, і мене за кілька тижнів поставили до верстату. Я працював ще запопадливіше, не прогулював, не робив браку й ходив на всі мітинґи. Я звернув на себе увагу, і секретар цехового комсомольського комітету якось сказав мені:

— Ми тебе поновили в комсомолі.

Я сяяв від успіху: я мав усе для вступу до інституту. Я — робітник, ударник, комсомолець. Я навіть не потребував посвідчення про середню освіту. Тому зовсім гладенько пройшов з моїми чудесними фабричними документами до ленінградського вечірнього університету.

Вдень працював на заводі, а ввечері вчився в університеті. Мої муки скінчилися. Я обдурив усіх — і здійснив те, про що раніш боявся думати. Буденними вечорами сидів в університеті, щонеділі в академічній бібліотеці. Я буквально ковтав мистецьку літературу, філософію та суспільні науки. Мій мозок працював, як годинник. Я мав що їсти. В Ленінграді всього було повно. Люди чотиримільйонної потвори, що в її тисячокілометровому радіусі не росла пшениця, з цинізмом відверталися від житнього хліба. Булки, м’ясо, масло, молоко, яблука, виноград, мандарини… Ні, це була в Совєтчині справжня оаза! Я часто задумувався, чи є щось подібне в Україні — великодушній европейській житниці. Але про це не міг знати, бо для безпеки не листувався ні з родиною, ні з земляками. Одне слово, в цьому місті-потворі жилося, як в оазі, але тільки…

Мене одне гнітило: з кожним днем я болючіше відчував чужину. Страшну ненависну чужину, де зарозумілі імперіялістичні господарі ставились до мене, як до колоніяльної людини. При розподілі завдань і тем професор з іронією дивився на мене з-під окулярів і зневажливо казав: “Цьому хахлові… пардон, як вас звати?” У мені кипіла кров, але я покірливо називав своє прізвище. Професор зухвало продовжував: “Візьміть ось цю тему. У вас вистачить сили, ви ж виросли на галушках…” Або раптом якийсь студент звертався до мене: “Гей, ти, хахол! Скажи, браток, у вас паляниці ростуть на деревах?” Чи якийсь робітник у майстерні: “Закуримо, хахол?” Або в трамваї: “Що? Не розумію… Не говоріть своєю чухонською мовою!” І в своїй обороні я навіть не міг зробити їм зауваження.

У Ленінграді я по-справжньому збагнув, що таке Союз Совєтських Соціялістичних Республік. Це була та сама “Рассєя”. Та сама задрипана “матушка”, найбільша у світі шовіністична матушка! Вона любила лише себе. Вона цінувала лише себе. Вона крім себе не визнавала нікого. На всі завойовані нації й народи вона дивилася, як на заблуканих москалів з спотвореною московською культурою, історією і мовою. Вона скрізь галасувала, що визволила їх з буржуазних кайданів і вивела на світлу дорогу. Що вона дала їм, і навіть усьому світові культуру, техніку, медицину — все! — тим націям і народам, що мали за своїми плечима тисячолітні або ще довші історії. Що мали свої могутні держави, коли Московії (і Москви) не було у згадці. Але про це не можна було говорити, бо ви відразу ставали “ворогом народу” і зникали. І хоч вас пекло, неймовірно пекло, але ви, як школяр, мусили проказувати за москалями, бо інакше вас нещадно роздушили б.

У Ленінграді я зробив ще одне відкриття. Москалі вели в Україні зовсім іншу політику, як у себе вдома. Коли в Україні у них на словах було: “это всё равно”, то у себе вдома вони відкрито підносили своє і ганьбили чуже. Вони ганьбили чужонаціональне походження, мову, звичаї, традиції і навіть чужонаціональний одяг. У 1931 році в Ленінграді й Москві були ліквідовані українські студентські установи, товариства, театри, а видатні й навіть мало видатні українці заарештовані й вислані або розстріляні. В одну ніч ліквідовано в Ленінграді український будинок освіти й український театр у Пасажі. В Ленінграді я збагнув, з яким дияволом був мій нарід у поєдинку. В Ленінграді я став національно свідомим. У Ленінграді я став націоналістом.

У Ленінграді я познайомився з українськими письменниками, журналістами, які, хоч і мали “витримане” соціяльне походження, були в подібному зі мною становищі. Вони збіглися сюди з усієї України. Ці люди палали любов’ю до своїх поневолених братів і ненавистю до московського диявола. Я жадібно ковтав кожне їхнє слово. Мені ставало гаряче. Повертаючись додому, я виливав свою збунтовану душу на папері. О, в той час я вже був повен ненависти до московського диявола і тоді придворні цербери вже мали за що мене знищити, бо я чинив опір, хоч цей опір був ще пасивний. Але енкаведистам тяжко було мене розпізнати, бо свої патріотичні вірші я час від часу закривав у пресі “програмовими”.

У Ленінграді мені пощастило. Я скінчив вечірній університет і вирішив учитися далі. Хтось сказав, що апетит з’являється під час їжі. Я відчув смак науки, вона викликала в мене звірячий апетит, і я не їв її, а жер. За кілька видрукуваних “ударних” віршів мене прийняли до ленінградської асоціяції пролетарських письменників. Мені вже непотрібна була фабрика. Я її кинув, як зношену одежу. Асоціяція письменників послала мене з блискучими документами до науково-дослідного інституту “Рєчевой Культури”. Я став аспірантом! Чого я мав боятися? Нічого! В анкеті стояло, що я син робітника, сам робітник, комсомолець, ударник, покликаний до літератури. Зі мною московські професори й студенти рахувалися. За академічні успіхи мене навіть почали висувати, але я, думаючи завжди про небезпеку, не ліз в “активісти”, бо надмірна активність у Совєтчині викликала підозріння.

Видряпавшись до найвищих щаблів, я почав іти тихими, підкрадливими кроками. Студенти називали мене скромним, а професори поважним. Таким чином я скерував усіх цікавих на хибний шлях. Моє сонце крутилося навколо закінчення аспірантури. Я ішов до своєї цілі, як годинникова стрілка до дванадцятої години…

Але все має свій початок і кінець. Одного дня мене викрили. Як? Не знаю. Я ні з ким не листувався. Мої рідні вважали мене знищеним таємною поліцією і, як я дізнався пізніше, щороку відправляли по мені панахиди. Одне слово, мені й з цієї явної небезпеки пощастило вилізти сухим. Про викриття мене таємно повідомила технічна секретарка інституту Ухтомська й порадила мені зникнути. Моє становище справді було неймовірно критичне, і я того ж дня спакувався і виїхав до Харкова.

IV

Я згадую свою юність, і в мені зупиняється кров. Я не мав юности! Вона відцвіла нерозквітлою серед злочинців, які тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками. Але я дякую долі, що кинула мене в центр дияволового царства, бо в ньому я із звіряти, що боролося лише за своє існування, став людиною і глянув на світ по-людському. Я перестав жити для себе.

Увечері, вийшовши на харківському двірці з поїзду, неначе вчадів. На двірці я побачив страшних людей… неземних людей, що своїми обличчями нагадували печені яблука. Переважно молоді люди й діти. Вони стояли на товстих і опухлих ногах, як на тумбах.

Це був голод! Це був апокаліптичний тисяча дев’ятсот тридцять третій рік! Це був рік-могильник, що з холодною жорстокістю згріб сім мільйонів українців у могилу.

Боже! Чи ж це сон?! Я ж позавчора в Ленінграді бачив повнісінькі крамниці українського хліба, вгодованих і веселих москалів, які на весь голос кричали про перемогу соціялізму в СССР і про поширення його в усьому світі… Ось що значив соціялізм для Москви, а що для України.

У двірці за цими живими трупами полювали енкаведисти. Горнули їх докупи, кудись вивозили. Ті зі збайдужілими обличчями сунулися, але в двірці з’являлися нові опухлі, неначе падали з неба.

Я, як божевільний, ішов майданом. Ці нещасні люди перегороджували мені дорогу.

— Товаришу, — лементувала опухла жінка, загортаючи в кожух дитину. — Дайте хліба… Бога ради… Не мені… Я вже наїлася… Дайте дитині… їй-Богу, воно вмирає…

На розі коло комфортного ресторану якесь українське обдерте маленя в угоду совєтським вельможам намагалося співати по-московському:

— Тьотьочки-дядьочки! Дайте копієчку на кусочечок хлебушка!

По вулиці люто гарчали авта. Вони, як шуліки, несподівано хапали цих людей і відразу зникали. За кілька днів я довідався, що ці “чорні ворони” вивозили нещасних далеко в степ і скидали їх на снігу. Вони там замерзали.

В цей час, поблизу двірця, в фантастично багатій крамниці з назвою “Торґсін” можна було дістати за золоті п’ятірки, золоті обручки й зуби, за доляри, стерлінги, німецькі марки й польські злоті все, що є на світі. Це багатство було, як на глум, виставлено на вітринах, під якими вмирали голодні українці. За золото й чужу валюту можна було також дістати найвишуканішу їжу й напої в ресторанах “Красной гостиницы” й “Астории”.

В тяжкому відчаї я пішов до готелю і схопився руками за голову. Так просидів у холодній кімнаті до ранку.

Я помалу взявся скрадливо вповзати в українське літературне життя. Познайомившись з видатними українськими письменниками, з їхньою допомогою проліз до спілки письменників і всунувся на працю до редакції харківського радіокомітету.

Радіокомітет містився в православному соборі. Я діставав 275 карбованців на місяць і за ці гроші викуповував щоденних 400 грамів житнього хліба на картку та купував з-під поли хліб на чорному ринку. У ті страшні дні я платив на чорному ринку від тридцяти до сорока карбованців за кілограм глевкого хліба, перемішаного з землею й остюками. Я буквально голодував, у мене постійно з рота котилася слина. Але справжні голодні мене вважали за щасливця.

Тимчасом від них я довідався про причини цієї пекельної катастрофи.

Взимку 1929-1930 року сталінські опричники силою загнали людей до колхозів, а “куркулів” з родинами вислали до концентраційних таборів. Таким чином машини й реманент у селах опинилися в одній купі, а коні й воли у спільних оборах. У селі зчинився хаос. Десь за пару тижнів машини й реманент почали на снігу ржавіти, а худоба — з голоду й холоду падати. Обурені люди вчинили бунт і впродовж кількох годин розтягли вціліле добро додому. Але Сталін зламав селянський опір військом. При цьому активніших людей схоплено до тюрми й вислано до концентраків, а решту прикладами зігнано до колхозів. Після кривавої розправи чоловіки розбіглися в міста. Тоді “любимий вождь” заборонив приймати у місті на роботу колхозників і розпорядився через низові комуністичні комітети й осередки конфіскувати в селян весь хліб і городину, щоб таким чином непокірних людей примусити голодом до колективної праці.

Незабаром, після голодового українського побоєвища, Сталін проголосив, що в колхозах “жити стало краще, жити стало веселіше…”

У ці дні Москва назавжди закріпила селян за колхозами, робітників за фабриками, а службовців за установами. З цього часу навіть за двадцятихвилинне спізнення до праці комуністи обвинувачували в саботажі й карали тяжкою тюрмою.

У ці дні Москва також обмежила пересування совєтських громадян (особливо українців) по Совєтському Союзу. За цим наказом колхозники могли тимчасово покинути село за офіційним дозволом сільської ради, робітники від’їхати від фабрики за дозволом фабричного комітету, а інтеліґенти — за дозволом установи чи бюра.

З цього часу Совєтський Союз став справжньою тюрмою народів, а совєтські громадяни — справжніми невільниками…

У ці дні свою ненависть проти диявола я вилив гнівними словами на папері й зашив у одежі.

У Харкові — й усій Україні — бенкетувала постишевська скаженина. Енкаведисти масово арештували, виселяли й вистрілювали українську інтеліґенцію, що висловлювала чи могла висловити лише своє здивування з диявольської комуністичної політики. У першу чергу зникли найвидатніші письменники, професори, актори, малярі. В харківському будинку письменників “Слово”, в театрах, в інститутах, у школах люди сивіли в чеканні демонічного “чорного ворона”.

У ці страшні дні власною кров’ю змили свою трагічну помилку, що з Москвою можна будувати українську державу, видатний письменник Микола Хвильовий і народний комісар освіти Микола Скрипник, обидва від крови і кости українські патріоти. Останні слова Миколи Хвильового, що повернувся з “посівної кампанії”, засіяної українськими трупами, були: “Пропала Україна!..” Але Микола Хвильовий, як і Микола Скрипник, у цей дикий час в обороні поставленої “под стенку” України могли лише запротестувати пострілом з револьвера в чоло…

У ці дні я ходив неначе прибитий. Страшна жура й душевні муки відібрали в мене сон і апетит. Я зрідка з’являвся на вулиці. Для безпеки вивчив свої вірші напам’ять, а рукописи спалив.

У ці дні я дістав від матері листа… Першого за чотири роки! Вона плакала з радости, що я живий. Далі плакала зі смутку й журби. Комуністи хотіли забрати у неї хату. Потім раптом сказали, щоб вона розлучилася з моїм батьком (він у той час уже був священиком), і їй дадуть спокій. Вона так зробила. Вона мусила так зробити для дітей. Вона животіла з дітьми — з трьома моїми сестрами й найменшим братом — у Вікнині, а бідний батько на старість тинявся по селах. Інколи вночі крадькома приходив додому, щоб глянути на неї й дітей і знову відійти на світанні. Далі мати плакала, що сільські комуністи таки її ограбували. Забрали мішечок жита, яке вона виростила на своєму городі. Взяли корову, яку виплекала з телички, і вигнали її з дітьми на сніг з хати, яку поставила своїми руками. Тепер усі п’ятеро живуть у сусіди в комірчині. За два місяці вона проїла з дітьми свою шлюбну обручку і два золоті зуби. Тепер їдять лише буряки і пухнуть з голоду. Найбільше її мучить Борис, щоб вона йому дала їсти або вбила. “Допоможи мені, синочку — бо пропадемо… У нас люди їдять людей. Ми весь час сидимо замкнені в коморі, щоб кого не витягли й не з’їли. Трохим Соловійчук з’їв з дітьми свою жінку Фросину. У нашому селі вже більшість людей вимерла з голоду. Кондр[ат]иху живу у ліжку з’їли черви. Коваля Ларіона Шевчука, що просив хліба, комуністи закликали в сільраду й забили. Зверхановські, що так хотіли комуни, теж вимерли…”

У мене ворушилося волосся. Боже, який я був безсилий! Чим я міг допомогти своїм нещасним людям, своїй бідній матері, безталанним сестрам і братчикові? У мене від безсоння почервоніли очі, пожовкло обличчя. З журби за кілька день постарів на кілька років.

Мене старенька господиня жахалася.

— Ви тяжко хворий! — бідкалася вона.

— Так, — відповів я. — У мене, мабуть, сухоти…

У ці дні комуністичні трубадури Лейба Первомайський і Микола Ковальчук викрили моє соціяльне походження. Мене викинули з письменницької спілки і вигнали з праці. Багато письменників, щоб себе забезпечити, відвернулися від мене, як від убивці. Мені загрожував арешт. Тепер, коли всі люди були на обліку, я не міг утекти зі своєю страшною репутацією. Де б я не з’явився, мене б запитали у спецвідділі: “Звідки ви приїхали? Де ви востаннє працювали?” Місцеві енкаведисти зв’язалися б з енкаведистами з попереднього місця мешкання і вивели б мене “на чисту воду”. У мене ослабли нерви і зм’якли м’язи, як по тяжкій недузі. А тим більше, коли несподівано зникли Епік, Куліш, Вишня, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Ґжицький, а з наймолодших Басок і Вухналь… Я знав, що не сьогодні-завтра піду за ними довгим шляхом, звідки ніколи не вертаються. Перед диявольською прірвою також опинилися інші українські письменники з наймолодшої ґенерації. Ми вдвох чи втрьох почали збиратися й шукати з зачарованого кола виходу.

Якось у квітні 1934 року кілька нас, молодих, сиділо в ресторані. До нас підійшов якийсь підозрілий тип і став нас ображати. Хтось відштовхнув його. До ресторану вдерлася міліція. “Следуйте за нами!” — загриміли голоси. За кілька хвилин ми опинилися в тюрмі. “Кінець”, — сказав я, коли за мною зачинилися залізні двері…

Мене кликали кілька разів на день і на допитах катували. Моє обличчя втратило свою форму: ніс і очі злилися зі щоками, а голова нагадувала гарбуз. Мене невідступно питали, хто є в націоналістичній організації і де ми збираємося. Я заперечував свою приналежність до організації, бо навіть не знав, що така існує. Я лише часто зустрічався з найвідважнішими письменниками, і ми називали речі своїми іменами. На допитах я не вказав жодного їхнього прізвища. Мої таємні антибольшевицькі вірші також були невідомі, бо я носив їх у пам’яті. Отже, зі ста шансів я мав один на врятування, але й він відпадав, бо в Совєтчині НКВД карало мільйони людей без вини й суду.

Але якось мене викликали з підвалу на денне світло й сказали вмитися, причесатися й одягнути чисті штани й сорочку. Зі мною говорили надзвичайно чемно, подали кілька бутербродів і склянку кави. Я дуже хвилювався, бо думав, що це якась нова пастка.

— Хочете на волю? — спитав білявий старшина, що його я бачив уперше. Я мовчав. — Чому ви звісили голову? Ви вільні! Чуєте?!

Він безпардонно ляснув мене по плечі й засміявся:

— Як з вами тут поводилися? Думаю, непогано?

Хоч моя голова ще не зовсім увійшла у свою форму, я впевнено сказав:

— Добре…

— Вас не били?

— О, ні!

Він усунув мені в руку видрукований формуляр і сказав:

— Виповніть і підпишіться.

У графі “Як з вами в тюрмі поводилися”, я написав “добре”. Далі зазначив, що все, що тут чув, бачив і впізнав, триматиму в суворій таємниці. В кінці підписався.

На другий день мене викликали до центрального комітету комуністичної партії. Я йшов туди з завмерлим серцем. У комуністичному залізобетонному палаці, на площі Дзєржинського, я несподівано зустрівся з своїми тюремними колегами. Вони мені сказали, що нас випустили з в’язниці після наказу другого секретаря комуністичної партії Постишева.

Це було так. За кілька хвилин він став перед нами, і ми “подякували” йому за волю. Після цієї церемонії він вилаяв нас за нестійкість і сказав, що ми переходимо під його “опіку”. Це означало “перевиховання” під постійним доглядом енкаведистського “всевидючого ока”.

Після цієї “реабілітації” комуністично-письменницька верхівка в складі Кулика, Микитенка, Кириленка, Ле, Первомайського, Городського, Тардова нібито не особливо мене прийняла, але й не відігнала. Мені навіть вдалося просунутися на працю секретаря “Червоного Шляху” — літературно-мистецького журналу. Я зі своїми поглядами на апокаліптичне життя й події в Україні замкнувся в собі. Лише зрідка відкривав замкнену душу перед кількома письменниками, до яких мав довіру.

Якось під час з’їзду письменників до мене завітав молодий видатний поет — киянин Олекса Влизько. Це був кремезний, дужий юнак з високим округлим чолом, зі стиснутими устами і вигнутою вперед нижчою щелепою, що говорило про його титанічну силу. Влизько був у незмінному матроському бушлаті з чотиригранним блакитно-білим комірцем на плечах. Цей відомий усій Україні юнак мав тоді двадцять п’ять років. Тяжка хвороба в дитинстві відібрала в нього слух і фатально спотворила мову, тому він завжди висловлював свої думки лише на папері, його співрозмовник писав пальцем у повітрі, а він читав слова з півслова. Цей подивугідний юнак видав багато книжок поезій і прози, а крім того — два томи вибраних творів.

З його появою немов би літній сонячний день заяснів яскравіше. Я знав про те, що московські опричники ненавиділи майбутнього українського генія і в останній час підняли проти нього в пресі шалену пропаґанду. Я розумів, що це означало. Але він оце стояв життєрадісний, з очима, повними незламної сили, енерґії й невгнутости.

— Ну, як себе почуваєш? — написав я пальцем у повітрі. Він витяг з бічної кишені блокнот і олівець.

— Краще за всіх!

Я спитав у нього, як він реаґує на напади.

Він вибухнув розкотисто-вбивчим сміхом.

— Як місяць на гавкання псячої зграї. Ми діємо за законом Ньютона… Тому я відповів їм твором. Хоч хвиля збила Хвильового, але Україна не пропаде!..

Він знову засміявся своїм особливим сміхом, яким перекреслив розпачливі слова Миколи Хвильового.

Щоб угризтися в серце непокірної України, москалі вирішили перенести столицю з Харкова до Києва. Тому до Києва за державно-партійними установами почали переїжджати редакції видавництв, журналів, газет, радіо. В цей час комуністична партія ліквідувала журнал “Червоний Шлях”, і я опинився без праці. Мені, безробітному, тяжко було виїхати зі спорожнілого Харкова. Але у виїзді мені допомогли мої приятелі-письменники. Взимку 1934 року я вже був у Києві.

Невдовзі по моєму приїзді, після ленінградського пострілу в Кірова, спровокованого Сталіним, у Києві спалахнули нові масові арешти найвизначнішої української інтеліґенції. Гризня диктатора зі своїми опричниками в московському політбюрі за політичне становище щоразу ставала приводом до знищення українського цвіту. Кремлівські людоненависники постійно вишукували без вини винних злочинців, щоб відвернути увагу уярмлених народів від своїх фантастичних злочинів. Таким чином у Києві зникло з півсотні знаної мені української еліти. Зник також і Олекса Влизько з свого храму мистецтва — з підвалу на Стрілецькій вулиці. Це сталося ще за кілька місяців до мого приїзду. А в січні 1935 року його, як “співучасника” протикіровської змови, розстріляли. Його втрату я переживав чи не найболючіше… З ним упали письменники Косинка, Фальківський, Іван Шевченко (не доконали білі москалі прадіда, то доконали червоні правнука!) та Крушельницький. Упали жертвою чергової “рознарядки” раптовою й повільною смертю, бо ці люди, наскільки мені було відомо, до жодної підпільної організації не належали. За ними зникли у поєдинку з дияволом тисячі… тисячі… яким не було ліку.

Я з обережности не показувався на Фундуклеєвській 7 — у будинку спілки письменників, обминаючи його десятою дорогою, ніби там було повно бацил найстрашнішої інфекційної хвороби. Навіть відмовився від приятелів, бо вони були небезпечні. Тільки раз чи двічі на місяць зустрічався з братом Юрієм (його після суду звільнив голова ВУЦВК Петровський), і ми говорили на вулиці про погоду або мовчки йшли і мовчки розходились. Кожний тримав себе за язика, щоб часом не випустити з рота “клясово ворожого” слова.

До жахливої “єжовщини” я тихо просидів на київській кінофабриці. Коли ж з енкаведистської м’ясорубки потекла людська кров, мене викликали енкаведисти в “інститутське пекло” у справі двох заарештованих сценаристів — Миколаєнка й Добровольського.

Напередодні відвідин я не спав цілу ніч. Уранці, відходячи до НКВД, як на той світ, я попрощався з братом Юрієм, своєю господинею й найближчими знайомими. Усі оплакували мене, як мертвого. Я, як живий труп, ішов до енкаведистського “палацу смерти”. На Хрещатику кілька потужних репродукторів вигукували нову диявольську совєтську пісню:

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек…

Я поволі вийшов на гору по Інститутській і опинився перед ворітьми “палацу смерти”. З відчайдушністю, що з’являється лише в критичні хвилини, вскочив у фіртку.

Два енкаведисти, перегородивши шлях багнетами, перевірили повістку, потім люто глянули мені в обличчя й показали на будку. У будці озброєний енкаведист виписав мені перепустку. Тільки я взяв її, з-поза будки виросли два автоматники і, звіривши перепустку з моїм пашпортом, показали мені головні двері. Відчинивши двері, я знову потрапив між двох автоматників, які, після перевірки, сказали мені йти на перший поверх. У коридорі озброєний енкаведист після останньої перевірки сказав мені номер кімнати… Таким чином, пройшовши чотири варти, я, нарешті, опинився в “чистилищі”.

Я твердо вирішив іти второваною дорогою — дорогою сміливої брехні… Циганкуватий офіцер, тримаючи перед собою мою анкету, невинно запитав мене, хто я й чого прийшов до нього. Ця бісівська гра не була для мене новинкою, і я, з усієї сили зберігаючи спокій, назвав своє прізвище, фах і сказав йому, що мене сюди покликали.

— Ага! Пригадую, — пробурмотів циганкуватий диявол з єхидною посмішкою. — Ви працювали з Миколаєнком і Добровольським у кінофабриці…

Я сказав, що так.

— Пригадуєте, що вони з вами говорили? Ми, звичайно, знаємо, але хочемо, щоб ви підтвердили.

— Безперечно, пригадую. Говорили про сценарії, фільми, закони драматургії. Коли бажаєте, я розкажу вам докладно.

Енкаведист вліпився в мене прижмуреними хижими щілинками.

— Не прикидывайтесь дурачком! Що вони говорили вам про Сталіна і політбюро?!

У мене під пахвами полився піт.

— Як говорять усі громадяни Совєтського Союзу про улюбленого вождя і його соратників.

— А може, навпаки?

Мої нерви натягнулися до останньої межі.

— Якщо б навпаки, — сказав я зопалу, вхопившись за одну-єдину соломинку порятунку, — то я відразу повідомив би вас чи іншого співробітника НКВД…

Бувалий енкаведист сприйняв мої слова без особливого захоплення.

— Свежо предание, но верится с трудом, — сказав він, пропікаючи мене колючими очима. — Але я вам хочу повірити… Запам’ятайте ваші слова… і йдіть додому.

Я знову зовсім несподівано виліз на білий світ…

Того літа я виїхав у відпустку до села Д. і зустрівся зі своїм батьком. Я не бачив його дев’ять років і не впізнав. Це був старий, жовтий, кволий, беззубий дід з вицвілими очима. Зацькований і стероризований комуністами, він доживав останні свої дні в сестриному хліві. Він був у жалюгідному лахмітті, живився хлібом і водою й ночами крадькома виконував по селах християнські обряди. Він упав мені на груди й заридав, як дитина.

— Сину, — шепотів він і шорсткою долонею гладив мені обличчя. — Ми бачимося востаннє…

Він сказав правду. За кілька тижнів після цього побачення я дістав у Києві листа від матері. Мати писала, що енкаведисти однієї ночі схопили батька й дядька Захара Синельника й обох вивезли до Вінницької тюрми, а наймолодшого мого брата Бориса запакували під Камчатку у штрафні батальйони. Вона писала далі, що тітка Параска, Захарова дружина, збожеволіла. Її забрали до будинку божевільних, а тринадцятилітнього сина Володю вигнали з хати, і він став безпритульним.

Я, як загнаний звір, відчував безвихідь. Мені тяжко було дихати гнилим, задушливим совєтським повітрям. Мені тяжко було дивитися на спотворену, опоганену землю. Але я в безнадії кріпився, щоб хоч допомогти нещасній матері й безталанним сестрам, що лишилися безпомічними, матері й сестрам, родині репресованого — “ворога народу”, яким не давали праці, не давали проходу, з яких комуністичні деґенерати глузували і зневажали.

Я з великими труднощами перетягнув їх з села до Києва. Сестер повлаштовував у жидів наймичками, а з матір’ю виїхав до глухого містечка Брусилова вчителювати, і так врятувався від “єжовської м’ясорубки”.

Коли в 1938 році “єжовщина” вщухла, я знову повернувся до Києва. На київських вулицях було безлюдно. Залякані кияни сиділи в помешканнях, неначе в місті була холера. Ті, що з’являлися в місті, йшли з потупленими головами, уникаючи зустрічі зі знайомими. Місця зниклих українців були заповнені москалями. Страх перед аґентами розбивав українські родини. Чоловік боявся своєї жінки, батько й мати сина, а сестра брата. Серце кожного ссав хробак недовіри. Кожний боявся своєї тіні, боявся стін, стелі, підлоги, які в Совєтчині мали вуха.

Я зовсім відчужився від людей. При зустрічі не вітався зі знайомими, а вони не віталися зі мною, бо я не вірив їм, а вони — мені. Навіть порвав зв’язки з братом Юрієм. Він жив за кілька кроків від мене, але ми уникали один одного, бо хтось із нас міг у “палаці смерти” під тортурами духово зламатися і за собою потягнути брата і всю родину.

Я переживав такі душевні муки, що хотілося впасти на землю, їсти її й ридати. Мої муки збільшилися, коли мати, побувавши в рідні, повернулася до Києва з страшними вістками. Вона подала листа від батька. Цього останнього листа батько написав з ворошиловградського концентраку дуже жалібно, великими покрученими літерами. Він був сліпий. Він писав, що в нього в большевицькій неволі повитікали з орбіт очі, а обличчя взялося струпом… “Я лише благаю в Бога смерти… — писав він. — О, Господи! Як би я хотів перед смертю побачити своїх діточок… Я ж їх так мало бачив… Я ж на них не надивився…”

Я горів невгасимою ненавистю до Совєтчини, до звірів у людській подобі. Я їх палив би, втоптував би в землю. І не мав би перед Богом найменшого гріха, а перед законом справжньої справедливости — вини й кари. Адже ж коли б московські комуністи чинили таке саме на французькій землі з французами, на англійській з англійцями, на американській з американцями, чи французи, англійці й американці зробили б інакше?

Я хотів діяти. У повітрі пахло грозою. Я чекав її, як сліпий світла. Ця гроза могла нас ввести або вивести з життя. Я, одчайдушнілий, був готовий до всього. Тому, коли імперіялістичні союзники — Московія й Німеччина — розірвали Польщу, і з Західної України просякнули в Київ українські націоналісти, я відразу зв’язався з ними.

Я заговорив з ними такою мовою, немов би я попав до Києва з зовсім іншого світу. Я заговорив мовою мільйонів невільників, що в них уста були замкнені залізними замками. Я викидав спраглими устами з глибини своєї душі заховану страшну правду, що за неї мене енкаведисти закопали б живим у землю. Західні українці дивувалися, що після двадцятидворічного вбивства української душі й тіла в совєтській Україні лишилися українці. Але я був українець. Його ніхто не виховав у мені — ні таємна політична організація, що в ній я не був ніколи, ні моя стероризована родина, а лише він — московський червоний диявол…

Я хотів діяти, але в заляканому українському оточенні тяжко було діяти, тому я вирішив пробитися на Західну Україну. Я пішов до своєї цілі потаємними стежками, і мені вдалося. Мені, політично підозрілому, вдалося виїхати туди, куди попадали лише партійні магараджі та небагато “стійких” безпартійних попутників, добре пересіяних на енкаведистській віялці. Своїм щасливим виїздом я завдячую лише сліпому випадкові…

Усе склалося якнайліпше. Кремлівський фаворит Олександр Корнійчук якраз тоді був на поклоні в Москві, лишивши на своєму місці свого шваґра Натана Рибака. Мої друзі письменники прочистили мені до нього дорогу, і я вступив до його кабінету. Сказавши йому, що хочу їхати до Львова, я з завмерлим серцем чекав на відповідь. Але він мовчав…

— Я хочу, — сказав я, — у найскладнішій ситуації довести свою відданість батьківщині…

— Добре, — відповів він. — Сподіваюся, що ви це зробите.

— Я це зроблю, — сказав я.

— Я вірю, що ви це зробите. Отже, ви поїдете до Львова на пропаґандивну працю.

З такої легкої перемоги я мало не вибухнув сміхом.

Він написав мені від спілки письменників рекомендацію. В ній сиділи всі боги, бо в НКВД, де я діставав перепустку через кордон, не спитали в мене ні про моє соціяльне походження, ні жодного слова з мого покрученого життєпису.

Другого дня я вскочив у “буржуазну” Західну Україну. Це був зовсім інший світ: я дивився на нього широко розплющеними очима. До запечатаного кордону, що далі ділив підсовєтську від “визволеної” Західної України, я їхав голодний, бо на жодній підсовєтській станції не міг купити шматка хліба. По підсовєтських залізничних станціях тинялися обдерті, бліді, похмурі советські робітники й колхозники. Вони сумними і втомленими очима дивилися на поїзд, чекаючи викиненого з вагона шматка недоїдженого хліба. По другому боці кордону стояли купи різної їжі, і між здоровими, свіжими людьми, що були набагато ліпше одягнені в будень, як у Совєтчині в свято, метушилися голодні совєтські пасажири, хапаючи цілі оберемки їжі. Я також кинувся на їжу, накупив усього на десятеро людей і майже все це добро покинув у Львові у вагоні.

Я працював у радіокомітеті як редактор літературного відділу. Працював добре, щоб викликати до себе довір’я і збити диявола з пантелику. О, я вів хитру політику! Для відводу “всевидючого ока” я нібито приятелював з двома ідеологічно витриманими, але бездарними й тупими комсомольцями. За цю “дружбу” я виконував за них працю і нізащо виплачував їм гроші. Я волочився вдень з ними, де могли б бачити мене сексоти. Вечорами, під покривом ночі, прошмигував до місцевих українських патріотів, і вони мене знайомили зі своїми людьми.

У Львові я збагнув, що світ не є такий поганий, як це мені здавалося, що в житті можна навіть мати приятеля. Серед таких людей я почував себе, як у вимріяному світі, і мені зовсім полегшало, коли я витягнув свою матір з совєтського пекла до ще не “освоєної” буржуазної Европи.

Я йшов з друзями слизькою визвольною дорогою. Знав, що на цій дорозі щохвилини можу впасти, але вона мене вабила, тягнула, так тягнула, як сонце стебелину, і я, зачарований нею, непохитно посувався далі.

Тимчасом світ нестримно котився в провалля другої світової війни. Ми були впевнені, що лише на руїнах червоного фашизму відродиться в колі вільних народів українська суверенна держава. В цьому напрямку працювало українське революційне підпілля. Тому, коли зударилися дві фашистські потуги, я взяв свою матір за руку і пішов у підпілля.

На другий день війни совєтчики кликали мене до війська. Але я не пішов захищати зненавиджену “совєтську родіну”. Я не захищав її так само, як ті мільйони українських вояків, що в перші дні позастромлювали свої кріси у землю. На третій день за мною приїхав “чорний ворон”, але в моєму помешканні було порожньо.

Тридцятого червня 1941 року, після приходу німців до Львова, друзі вивели мене з підпілля.

Я з перших днів визначив німецьку тактику в окупованій Україні. Це була та сама московська тактика. Одні й другі хотіли багатої землі й білих рабів. Тому українські патріоти стали боротися на два фронти.

Ми почали діяти в підпіллі. Але мені не сиділося у Львові. Мене кликав Київ! Тимчасом за українськими патріотами полювали ґестапівці, як перед тим — енкаведисти. Але підпільники розбрелися по всіх містах і селах України. В першій половині липня я з кількома підпільниками пробився до Житомира. Житомир ще димів, але там уже діяли українські бойовики. Вони під носом німців розповідали українським робітникам і селянам про німецькі загарбницькі цілі в Україні. Ґестапівці влаштували за ними справжні лови, їм допомагали замасковані московські аґенти, які пролізли в німецькі цивільні й військові уряди.

Ми дісталися до Хвастова. У Хвастові, в колишній совєтській районній друкарні, почали таємно видавати протинімецьку і протибольшевицьку газету “За Самостійну Україну”. У ній ми закликали український народ боротися з обома окупантами.

Це були тривожні дні. На неустабілізованому фронті ми знаходилися між ґестапівцями й енкаведистами й постійно дивилися смерті в очі. Селяни з любов’ю й гордістю називали нас віщунами волі й піклувалися, як рідними синами. На нас дивилися з надією. Всупереч німецьким наказам, почали ділити землю. Українці одним замахом змели з себе большевицький намул, нанесений двадцятидворічною московською повінню, і незнищені церкви, “Просвіти”, національно-культурні домівки тріщали від людей. Це був величезний здвиг розкованого Прометея. Українці заговорили вголос про недовговічність німців і про українську вільну демократичну державу.

Перебрані в селянську одежу, ми ходили між селянами, а вечорами видавали газету й кидали на села. Одного дня ґестапівці схопили нас і відтранспортували до Львова. Ми опинилися в підвалах страшної лонцької тюрми. Це була фортеця жаху й смерти, уладжена за московсько-комуністичними зразками. Сидячи у восьмій підвальній камері, я чекав від німців вироку смерти. У цей час у Харкові (я довідався про це пізніше) большевики позаочно засудили мене, як німецького шпигуна, до смертної кари й оголосили поза законом. Цей вирок оголосили по радіо й надрукували в газетах…

Мені пощастило передати листа до митрополита Шептицького, який, разом з іншими, поручився за мене, і я несподівано вийшов на волю.

В Україні німці розправлялися з українцями большевицькими методами. Вони справді неначе змагалися з комуністами, хто більше винищить людей, хто більше спалить міст і сіл, хто більше осиротить дітей. Український народ жадібно чекав німецької загибели, яка неминуче наступала. Але по слідах одного звіра йшов відживлений американцями ще гірший, і знов здушував Україну. В Україні знову текла кров… Я в розпачі думав: невже один звір упаде, а другий тріюмфуватиме на його могилі? Невже західні демократичні держави пережили воєнний жах на те, щоб замість брунатного фашизму запанував червоний? Замість ґестапа — НКВД? Замість нацистського терору — комуністичний?

Я не вірив… Не на те західні демократичні держави понесли такі великі жертви, щоб після перемоги понести ще більші.

Моє переконання з кожним днем зростало. Я і тисячі, мільйони моїх земляків озброїлися вірою, що західні союзні армії після капітуляції Німеччини вирушать проти ще жорстокішого душителя волі — Совєтського Союзу. На них чекали в лісах України, Білорусі, Прибалтики і в кавказьких горах загони озброєних повстанців. У мене на радощах лилися сльози, що нарешті настане час, коли всіма барвами засяє мир і воля в усьому світі і в моїй спраглій Україні…

Але сувора дійсність це перекреслила. Я в розпачі думав: які великі жертви незабаром понесе знесилене людство? Скільки згасне міст і сіл? Скільки виросте нових могил?…

Колесо невблаганної історії крутилося… Підступні енкаведисти залили американську, англійську та французьку зони Німеччини і влаштували полювання за втікачами з совєтського пекла. Я годинами лежав з застиглою кров’ю і з жахом дивився на померклий світ, бо втратив віру в добро. Так, для мене й мільйонів моїх недостріляних братів це був кінець світу! Я… Слухайте! Кати мого народу, що безневинно мучили мене з колиски, замордували мого батька, вислали в тундру мого брата, морили голодом і вигнали з домашнього гнізда мою родину, тепер нарекли мене ворогом демократії, ворогом волі, ворогом мого народу. Нарекли мене зрадником батьківщини лише за те, що я став у своїй обороні, в обороні своєї родини, в обороні свого народу та його волі. Мене нарекли зрадником, бо я хотів вилізти з земного пекла і на одну мить відчути людську радість. Мене нарекли зрадником… А, зрештою, я вже за залізними дверима чекав, чи ствердять дияволове обвинувачення поборники християнської справедливости.

Порвані дороги

І

У тюрмі я переживав подвійні душевні муки. З утратою віри в добро я також утратив віру в людину, і світ для мене став порожнім місцем.

Мене продав дияволові мій приятель, якого я вважав за рідного брата. Я ділив з ним останню крихту хліба й свою жалюгідну одежу. Я любив його, вірив йому і пішов би за нього в саме пекло — і він мене продав. Коли енкаведисти посадовили його зо мною в авті, як це роблять вони з провокаторами, щоб відтягти від них підозріння, в нього був вигляд невинного ягняти… Ніхто не сказав би, що в цьому ягняті сидів скажений пес… Ні! Я мушу про цю трагічну людину докладно розповісти, бо ті, що не жили в Совєтчині, її чортячого вчинку не зрозуміють ніколи!

У першій половині травня 1945 року західні союзні армії, які визволили з німецької неволі каторжан, кацетників, совєтських полонених, утікачів, були здивовані, що люди, які пережили в Німеччині страшні муки, відмовилися їхати додому — до “демократичного” Совєтського Союзу. Ці мільйони складали десятки націй і народів, що їх землі Московія окупувала давніше, а також — після вересня 1939 року. Поміж цими нещасними було близько п’яти мільйонів українців. Українці відмовилися всі: старі й малі, сліпі й каліки, вчені й неписьменні, недостріляні кацетники, недовиморені голодом полонені, примусові робітники, не кажучи про політичних утікачів, що використали війну як нагоду пробитися через воєнні пожарища в демократичні держави. Всі вони відмовилися від рідної землі, батьків, братів, сестер, дітей в ім’я волі, що її очікували дістати у Франції, Англії, З’єднаних Державах Америки й Канаді, бо були впевнені, що ці країни, з християнськими засадами в житті, знають, що таке Совєтський Союз і що в ньому діється. Поголоски про диявольську угоду між Рузвелтом, Чорчилем і Сталіном¹ викликали в них усміх. Але цей усміх відразу погасили вістки про легальні роз’їзди в західних окупаційних зонах совєтської таємної поліції НКВД.

Можна собі уявити, яке було в цих нещасних душевне почуття, коли вони енкаведистів побачили на власні очі. Серед американців! Легально! Бідні люди принишкли у закутках бараків…

Але в перші дні енкаведисти простолюддя не займали. В першу чергу “цікавилися” інтеліґенцією, особливо письменниками, журналістами, науковими й політичними діячами, щоб ті не зіткнулися з демократичним світом і не відслонили перед ним совєтської завіси. Тому ці люди в обличчі небезпеки перші з перших започаткували скитання по Европі. Вони несподівано зникали з колишніх німецьких невільничих таборів і мужньо пробивалися на захід, переборюючи всі перепони, яких на шляху було чимало. План був привабливий, але фантастичний: перейти з Німеччини й Австрії до Швайцарії чи Франції, а звідти продертися до Англії або обітованої Америки…

У цій тяжкій ситуації я став перед дилемою: упасти або вломитися в зачинені двері демократичного світу.

З цим непохитним рішенням я таємно покинув південно-східну австрійську землю й з маленькою валізкою став пробиватися до Тиролю. Там перед капітуляцією Німеччини працював у каменоломах мій брат Юрій. Я мусив його відшукати і пробратися з ним до Швайцарії.

Дорога була далека, незнайома, важка й небезпечна. А найгірш — голодна. У моїй валізці, наповненій рукописами й кількома книжками та любимими малярськими полотнами, не було й крихти хліба. Знемігшись від голоду й утоми, я по кількох днях подорожі вступив до невеличкого табору, щоб трохи перевести дух і підкріпитися, бо далі вже не міг іти.

Цей табір знаходився в довжелезному гірському селищі Пегам — між Радштадтом і Бішофсгофеном — у переддвер’ї Тиролю. Мені пощастило відразу зустрітися з моїми земляками. Я мав невеселий вигляд, і дві землячки запросили мене до кухні, а потім до бараку.

У барачному переділі з кількома двоповерховими ліжками мешкало кілька людей. Віра й учителева дружина, які частували мене в кухні, високий сивовусий учитель і Вірина восьмилітня худенька дівчинка. Всі походили з Дніпропетровська. Вони з довір’ям і українською щирістю розповіли мені все про себе, назвали свої прізвища і спитали, звідки я і як звуся. Це без сумніву були чесні й свідомі українці, тому я без вагань сказав, що походжу з Києва, але для безпеки назвав себе Олександром Гаєвичем.

Вони зі страхом говорили мені про совєтське полювання за людьми, особливо за українцями, і про можливість примусової репатріяції на “родіну”. При цьому вчитель похмуро сказав, що він не думає повертатися додому, і з суворим обличчям чекав на мою відповідь. Чим я міг його потішити, коли в складній ситуації сам не знаходив відповіді?

Змученого думками вчителя підтримала Віра. Ця змарніла з вицвілими очима жінка зазнала в своєму короткому віці стільки мук, що мені зробилося ще тяжче. Під час колективізації енкаведисти замордували в дніпропетровській тюрмі її батька — простого селянина, матір вислали в Азію, її, ще зовсім дитину, віддали на “перевиховання” до дитячого будинку. Там вона зросла і звідти вийшла заміж за совєтського офіцера. Але в перші дні війни її чоловіка енкаведисти розстріляли, а десь за рік ґестапівці схопили її й відіслали в ці далекі гори. Три роки пропрацювала вона в Пегамі на тяжкій чоловічій роботі. Порепані її руки були з неймовірно розширеними пальцями. Вона ненавиділа кожну грудочку цієї землі, але сказала, що з каторги на каторгу не поїде. Під впливом її розповіді я лише тяжко зітхнув, подякував за гостину й узявся за валізку. Вчитель стурбовано спитав, куди я йду.

— Посунуся далі, — понуро сказав я.

— О, ні! — запротестував він. — Ви так далеко не зайдете. Ми вас мусимо поставити на ноги.

Я подякував, але сказав, що десь у цій околиці живе мій брат, і я конче мушу його відшукати.

— Добре, — згодився вчитель. — Але звідси американці не випускають нікого. На перехресті Зальцбурґ-Бішофсгофен стоять сильні військові пікети.

Хоч перебування в цьому таборі не віщувало нічого світлого, але вибору іншого не було. Я мусив приглянутися й зорієнтуватися і при нагоді “змайструвати” собі якісь документи. Тому я згодився й віддав свою валізку з моїми справжніми документами на охорону вчителеві. Вдень здебільшого сидів у бараці, а спати йшов до колишньої їдальні, де покотом лежали подорожні.

Я уважно приглядався до цього табору. Він нагадував мені ярмарок, де без упину метушилися різношерстні люди. Одні приходили, інші таємниче зникали. Між американськими танками й автами вільно проскакували совєтські з розчепіреними червоними зірками машини. У таборі раптом поширилися чутки, що цими днями приїдуть сюди большевики забирати українців на “родіну”. Люди не знаходили собі місця. Дехто з полонених і кацетників, що ще вчора проклинали комуністичний режим і з ненавистю говорили про московську родіну”, принишкли, понуро заглибилися в думи й після цього нараз поначіплювали до піджаків червоні стрічки, а до кашкетів саморобні червоні зірки й загаласували, що перевішають на деревах “необятной родіни” всіх зрадників і коляборантів, що своєю працею в німецьких фабриках допомагали німцям воювати проти товариша Сталіна й Совєтського Союзу. Вони почали грати в карти, пити награбовану в німецьких селян горілку й тероризувати новоприбулих подорожніх. Для безпеки я прикинувся “наївним” і на їхні питання відповідав, що поїду “додому” разом з ними. А тимчасом примусово вивезені втікачі потайки питали в американських вояків, що вони будуть робити з українцями, які не хочуть їхати до Совєтського Союзу. Одні вояки розводили руками, а інші з подивом або підозрою дивилися на дивних людей, що відмовлялися від батьківщини. Зрештою вояки нічого певного самі не знали і спрагненим правди нічого певного не говорили. Ця непевність долі ще тяжче засмутила нещасних. Але з неї бив незгаслий промінчик надії. Примусові робітники й політичні втікачі, знаючи, що вдома на них чекають допити, концентраки й розстріли, не втрачали віри в справедливість західного світу.

Це був тривожний час: бідні люди, що випили в совєтській і нацистській неволі стільки мук і терпіння, з завмерлим подихом гляділи на знак терезів своєї дальшої долі. Я дивився на них з великим жалем і співчуттям, бо був у їхній шкірі. Більш знайомих, до яких мав трохи довір’я, переконував, що західний християнський світ ще не впав так низько, щоб піти з азійськими виродками по диявольській дорозі. Але ї тріщина недовір’я в людських душах поширювалася. Вона також поширювалася й у моїй душі, наперекір здоровій логіці…

Якось у ці тривожні хвилини я в таборі познайомився з одним земляком. Звався він Євген Скляревич. Цей міцно збудований юнак зі щирою усмішкою, що відкривала йому трохи перерозвинені зуби, походив з Києва. Він мав середню освіту, був палким українським патріотом і великим прихильником мистецтва. Очевидно, це відразу нас зблизило. Він з усією відвертістю сказав мені, що з німецької неволі не повернеться туди, де без вини замордували його батька.

— А може ви щось почуваєте за собою? — спитав я, як питає людина, що ніколи не була в Совєтському Союзі.

— Хіба те, що був в Европі… А що німці привезли мене сюди у замкненому товаровому вагоні, — це для большевиків неважно… Важно, що я бачив Европу, а такі люди в Совєтському Союзі небезпечні. Та, зрештою, ви краще за мене знаєте… Ех! Жаль лише моєї бідної матері…

— Щось знаєте про неї?

— Знаю, що в Києві… виглядає й виплакує очі. Але вона мусить зрозуміти, що на чужині я збережу собі життя, а якщо повернуся додому, то втратить мене назавжди.

Говорячи про наше теперішнє правне становище, він спитав:

— Чи американці можуть нас примусово репатріювати до Совєтського Союзу? Як ви думаєте?

Я відповів, що намагаюсь думати навпаки, бо інакше це розійшлося б з Божими й людськими законами.

— Але ж американці з большевиками в союзі?

— Ну, то що? Все одно цього не може бути.

Він важко зітхнув.

— Коли б американці віддали нас большевикам на муки і смерть, — ми їх прокляли б… І вони втратили б ту віру й симпатію, з якою дивляться на них поневолені народи.

Ми сприятелювалися, мало-помалу відкрили один одному душу й у великій біді стали нероздільними приятелями. Я не побоявся відкрити йому своє власне прізвище і навіть запропонувати йти зо мною в дорогу.

Між тим кожен день приносив тривожні вісті. Хтось сказав Зінькові (так я звав Євгена), що бачив, як у Бішофсгосрені большевики серед білого дня втягнули під загрозою револьверів якогось скитальця до авта. Коли про цей розбій перехожі люди повідомили американців і американці наздогнали й запитали совєтчиків, кого вони схопили, то ті відповіли, що воєнного злочинця. Американці похвалили їх за пильність. А совєтчики з глузливими усмішками на адресу “шоколядників”² повезли нещасну жертву до своєї окупаційної зони.

Зляканий Зінько намагався прикрити свій жах жартом. “Намазуймо п’яти”, — сказав він, показавши на гори. Ситуація була така погана, що, справді, треба було якнайшвидше “намазувати п’яти”. Тому ми відразу вирішили зникнути з табору, хоч за кілька кроків могли наткнутися на небезпеку, бо американці далі пильно охороняли дороги. Але найнебезпечніше буде влізти в руки деяким знахабнілим совєтським полоненим. Вони озброєними ватагами вільно полювали за скитальцями й тероризували їх, а то й тягли у гори і вбивали. Ці жадібні крови люди, здебільшого колишні комсомольці й комуністи, найбільш з-поміж інших сподівалися врятуватися від сталінської пімсти, не забуваючи, однак, про те, що Сталін їх також зарахував до зрадників “родіни”. Тому вони вирішили реабілітувати себе перед “отцом” совєтського народу терором і екзекуціями над своїми земляками, що відмовилися їхати або, заломившись, стояли на розпутті.

Отже, дорога в Австрії була тяжка й немилосердна. У цій черствій країні ви не могли дістати шматка хліба за гроші, бо, по-перше, гроші мали малу вартість, а, по-друге, австрійці ненависним чужинцям навіть за купу грошей їжі не дали б. Лише винятково можна було щось виміняти за цінні речі. З цінностей я мав рукописи, одну з своїх книжок, кілька звинених образів і годинника. Рукописи, друкована книжка й малярські полотна в ці темні часи були нікому непотрібні, але для мене найцінніші. Я вирішив зберегти їх за всяку ціну. Тож лишався лише годинник. Я віддав його Вірі, а вона з учителевою дружиною десь виміняла кільканадцять бляшанок м’яса…

За одним щастям прийшло друге. Якось я, зайшовши до порожнього таборового бюра, де ще недавно господарювали німці, натрапив на чисті бланки з штампами залізничної станції. Це була велика знахідка! Залишалося ці бланки лише виповнити прибраними прізвищами і відповідним текстом, тобто, що ми працювали на залізничній станції робітниками. За годину наші довідки були готові: моя на прізвище Олександра Гаєвича, а Зінькова — Євгена Полтави. Обидва записали себе громадянами колишньої Польщі. Отже ми мусили й у демократичному світі йти старою дорогою — дорогою брехні, по якій ішли в большевицькій і нацистській дійсності.

Маючи в кишені сфальсифіковані посвідчення, а в валізці консерви, я вже міг з приятелем пуститися гірськими стежками в дорогу. В цій дорозі треба було оглядатися на всі боки. Нас могли схопити енкаведисти, затягнути в авто й відвезти на совєтську “родіну”. Коли б ми це лихо обійшли, то нас з ненависти до скитальців могли б віддати большевикам послужливі австрійці. Нас також могли затягнути в гори “почервонілі” совєтські полонені й кацетники та десь на гілляках повісити. Крім цієї біди нас могли зупинити американські патрулі й за порушення заборони вільної подорожі кинути до тюрми. Але, незважаючи на ці фатальні перешкоди, я був готовий пробиватися в глибину центральної Европи. Я дуже радів, що в цій дорозі матиму надійного супутника, бо як не є, а двоє краще, як один. У скрутному становищі одному можна було і врятуватися і винести з собою у світ вістку про долю другого. Щоб бути з чистим сумлінням, я ще раз сказав Зінькові, щоб добре зважив свій задум з можливими наслідками перед тим, як винести остаточне рішення. Він ще раз підтвердив свою згоду.

Передо мною виникла проблема: що мені робити з моїми справжніми документами? Схоронити чи знищити? З великим ваганням всунув їх поміж свої рукописи.

Над вечір, напередодні відходу, я зайшов до своїх земляків, що так великодушно прийняли мене до своєї “господи”, попрощатися. Вони мене покликали до вечері. В цю мить проти бараку зупинилось якесь авто. Віра глянула у вікно і з жахом прошепотіла:

— Большевики!

Учитель з дружиною застигли, а дівчинка насторожилася. В цю хвилину Віра кинулась до дверей.

— Тікайте! Вони йдуть до нас…

Я спинив її.

— Сідайте… і спокійно вечеряйте…

До бараку ввійшло три енкаведисти. Перший вусатий, подібний до Будьонного, був в однострої совєтського піхотного лейтенанта, а два інші, з нахабними обличчями, в одностроях совєтських підстаршин. В усіх на раменах блищали лапаті царські пагони, на грудях ордени й медалі, а на кашкетах червоні п’ятикутки. Енкаведисти похмуро привіталися і, зухвало змірявши мене, спитали, що я за один. Я спокійно відповів, — що колишній робітник місцевої залізничної станції.

— Едете на родину?

Я, звичайно, відповів, що так.

“Будьонний” високопанським рухом поставив на стіл бляшанку американської кави й наказав жінкам зварити її. Господарі й гості сиділи мовчки, аж поки вчителева дружина не подала на стіл каву. Сталінці страшно засьорбали, дико наполягаючи на американські кекси й шоколяду, а Вірина дівчинка жадібно вп’ялила в них очі.

— Де це ви потягнули? — глузливо спитала Віра.

— Ми не тягнемо, — гордо відповів “Будьонний”. — Ми дістаємо те, що нам належить.

— Належить? Ха-ха-ха!

Совєтчики люто витріщили очі.

— Так, — сказав “Будьонний”. — Хто шоколядникам виграв війну? Ми виграли!

— Ось як! — засміялася Віра й хотіла щось додати, але лише махнула рукою. “Будьонний” в’їдливо процідив:

— На родінє, люба, про все дізнаєшся.

— Хто дізнається, а хто й ні… — випалила Віра.

Учителя ця розмова стривожила і він засовався. “Будьонний” з презирством витягнув до Віри шию.

— Ти — не поїдеш на родіну?

— Не поїду! В мене нема батьківщини!

Енкаведисти зайшлися сміхом. “Будьонний” витер рукою вуса й перекривив її:

— Не поїду! Яка ти грізна?! А куди ж ти? — до шоколядників задумала?

— У землю… або в Україну, але тоді, як чорти вхоплять вас і вашу “родіну”.

Вона упала на ліжко й заридала. Над нею заверещала перелякана дитина. Учитель з дружиною зігнули голови й мені здавалося, що вони хотіли провалитися крізь землю. В бараці для одних і других стало тісно. Цю неприємну атмосферу порушив підстаршина з азійськими випнутими вилицями:

— Облиш її, товаришу лейтенанте! Вона хвора…

— О, да!

— Вона скоро отямиться…

— Звичайно! — єхидно сказав “Будьонний” і підвівся. За ним вийшли обидва підстаршини.

Коли земляки прочуняли, я щиро подякував їм за гостину й почав прощатися.

— Чому це ви дякуєте? — стурбовано спитав учитель.

— Я завтра відходжу.

Він з сумом глянув, але сказав:

— Я не знаю вас, але схвалюю ваш задум і благословляю вас у дорогу. Ідіть з Богом… Якщо знайдете десь притулок, то не забудьте про нас.

Я відповів, що постараюся не забути.

— Бережіться наших людей, — промовила Віра. — Знаєте, які тепер люди…

Я їм ще раз подякував за гостинність і, вийшовши з бараку, розповів Зінькові про совєтчиків, про їх допит та інцидент між ними і Вірою. Зінько з переляку нічого не сказав, лише подивився на мене виряченими очима. Я почав його заспокоювати.

— Ця бестія може налетіти вночі… — сказав він тремтливим голосом.

— Дурниці! Це не так легко… тут американці.

— Я не вірю американцям… Ми мусимо вийти сьогодні!

— Проти ночі?

У нього в нервовому збудженні затремтіло підборіддя.

— Я не лишаюся тут жадної хвилини! — і попрямував до бараку взяти свої речі.

— Як хочете, — сказав я. — Але мені буде дуже сумно, коли ви на першому кілометрі вскочите совєтчикам або в ліпшому разі — американським патрулям у руки.

— Добре, — сказав він замогильним голосом. — Я покладаюся на вашу відповідальність.

Другого дня на світанку ми насторожено, як злочинці, подряпалися гірськими стежками в напрямку Інсбруку…

II

За Бішофсгофеном ми зійшли з гір і крадькома обійшли табір совєтських полонених, звідки котилися п’яні співи й лунали револьверні постріли. В цьому таборі вже сидів енкаведистський репатріяційний штаб, готуючи перші свої жертви на “родіну”. Маневруючи між горами і залізничною колією, ми, десь перед дванадцятою годиною, прибули до залізничної станції Шварцах Сант-Вайт.

Вона стояла в глибокій балці між високими горами, з яких звисали зеленкуваті ґотичні віллі, немов ластів’ячі гнізда. Я відразу довідався, як нам їхати до Інсбруку.

У ті дні ходили лише товарові поїзди військового призначення. Особові поїзди стояли на глухих коліях, де зупинилися під час капітуляції. Тому одні біженці мешкали в вагонах, чекаючи пасажирського руху, інші, сміливіші, чіплялися до американських товарових поїздів і вимандровували з зачарованого кола. Американці одних згонили, на інших не звертали уваги. Зігнані бачили, що їм нічого не загрожує, знову чіплялися й їхали далі. Добре вивчивши добродушного господаря, ми над вечір непомітно вчепилися до мюнхенського поїзду і залізли до кондукторської будки.

Увесь час сік гірський холодний дощ. Ми дригоніли від холоду. Але це було непогано, бо холод і дощ відганяли від нас сон. Близько третьої години ночі ми вилізли у Верґлі³, а поїзд пішов до Мюнхена.

У Верґлі з залізничного двірця після важких бомбардувань не лишилося каменя на камені. Змокрілі, обдерті, обскубані люди снували між побитими й обгорілими вагонами. До ранку було десь зо дві години. Тому я й Зінько влізли між скитальців до обгорілого вагону й лягли на мокрій зболоченій підлозі.

До ранку ми передригоніли. Ранок не приніс нічого ліпшого. У Верґлі на ріці був зірваний бомбами залізничий міст. До Інсбруку поїзди не йшли. Ми вирішили перебратися на другий бік і переїхали поромом через річку.

Але на другому боці поїзди також не ходили. До Інсбруку можна було лише дістатися пішки або вчепитися до якогось цивільного авта, але для одного й другого треба було мати перепустку від американської військової влади. З цього становища вихід був лише один: піти до американської комендатури і просити перепустки. Найближча комендатура була в Крамзаху⁴.

В комендатурі молодий американець прочитав наші довідки і, сказавши, що перепусток тепер не видає, порадив нам іти до чужинецького табору.

Цей табір своїм місцеположенням і будовою нагадував мені табір у Пегамі. У трьох бараках мешкали москалі і змосковщені білоруси й українці. Це були молоді хлопці й дівчата, які під загрозою примусової репатріяції заливалися награбованою в німецьких селян горілкою і жили як чоловіки з жінками. Ми зі страхом переспали в одному такому бараці й на світанку довідалися, що в протилежному бараці живуть “буржуазні націоналісти”. Між цими “буржуазними націоналістами” я зустрів бухгалтера львівського оперного театру Гевка і його родину, артистку Слюсарівну та ще кількох робітників і селян з Наддніпрянщини й Галичини, що відмовилися їхати на “родіну”. У цьому товаристві нам відразу полегшало. Земляки нам дали ліжко і вовняну ковдру. В цьому бараці ми отаборилися і в рідному оточенні прийшли до рівноваги.

Від Гевка я довідався про мого брата. Юрій жив у французькій окупаційній зоні в Бреґенці. Там він мав чоловічу хорову капелю й давав в австрійських театрах концерти. Хтось з акторів театру Володимира Блавацького, що також перебував у Бреґенці, говорив Гевкові, що Юркова капеля має успіхи. Я жив зустріччю з братом і з великою тугою ждав її…

Тимчасом американці почали згромаджувати у великих таборах усіх чужинців, щоб звідти відправити їх до рідних країн. Чужинці з західноєвропейських країн бігли до цих таборів навипередки, але переважна більшість совєтських громадян від них відмовилася, а громадяни Польщі, Румунії, Мадярщини, Болгарії, Чехословаччини і Югославії, що їхні держави після німецької окупації окупували большевики, до цих таборів не поспішали. Вони далі сиділи в австрійських і німецьких селян або в маленьких таборах, де їх захопив кінець війни, і чекали на дальший розвиток подій. Такий табір американці створили поблизу Крамзаху — в Куфштайні.

Першими рушили до цих таборів деякі совєтські полонені, кацетники, а з примусово вивезених до Німеччини — колишні комсомольці й комуністи, здебільшого московського походження, сподіваючись першістю у виїзді викликати в большевиків до себе довір’я і, таким чином, охоронити себе від кривавої пімсти. За їхнім прикладом пішли подібні люди з поневолених совєтами націй, у переважній частині — зденаціоналізована молодь. Крім того невелика частина тих, що від страху перед терором отупіла і, як загіпнотизований удавом крілик, вирішила закінчити свої муки…

Цими днями також кількоро першунів поспішили виїхати з Крамзаху до репатріяційного табору в Куфштайні. За рештою нібито мали приїхати американці… з большевиками. Я цьому не вірив. Але Зінько, дізнавшись, заатакував мене — покинути цей табір. Я сказав, що можу покинути й сьогодні, якщо вивідаю найбезпечніший шлях до Інсбруку.

Між іншим, цього дня я дістав у місті від одного земляка погану звістку. Він сказав мені, що бачив, як у сусідньому селі енкаведисти з американцями нагло оточили якийсь будинок, витягли скитальську родину й поквапно повезли до Куфштайну. Це мене дуже стривожило, і я вирішив вискочити з цього непевного місця якнайшвидше…

Крамзахські репатріянти, що чекали на американсько-большевицькі авта, немов би з’їхали з глузду: горланили сороміцьких пісень, гістерично реготали, плакали й кидались з лайкою на українців, що відмовилися від “родіни”, або раптом умовляли їх не їхати…

Однієї ночі вони прикотили з баверського підвалу барильце спирту та притягли мішок шинки й сала і влаштували “баль-маскарад” у відокремленому маленькому бараці, в якому жила московська фолькс-дойчерка з австрійцем. Усіх їх зібралося чотирнадцять. Вони всю ніч бенкетували, не даючи нам спати. Хтось у нашому бараці зі злою усмішкою сказав: “Заливаються, як перед здихом!” — і мав рацію…

Після пиятики вони позасинали, де попадали, і в таборі запанувала зловіща тиша. О дев’ятій годині ранку в цю зловіщу тишу врізався шум авт і крик людей. Це були італійці. Вони прямували до Інсбруку й по дорозі заїхали на спочинок до нашого табору. Одні грали на гітарах, інші співали, ще інші купили десь напівживого коня, забили й завзято облуплювали на обід, а найтрудолюбивіші збирали по баверських городах мушлі. Це були низькорослі, брудні, але рухливі й веселі люди. Вони говорили про дівчат і сонячну батьківщину. Вони рвалися до неї, як заблукані діти з лісу додому. А я… я тікав якнайдалі від своєї вимріяної батьківщини…

Між цими галасливими гостями я побачив одного італійця в червоноармійському однострої. З цікавости підійшов до нього ближче. У колі своїх земляків він розмахував руками й гістерично щось викрикував. У нього захоплено горіли очі й радісно світилося обличчя. Трохи пізніше я підійшов до нього, і ми перекинулись кількома словами по-німецькому.

— Звідки ви їдете? — спитав я.

— З совєтського полону.

— Думаю, що було вам там добре? — сказав я з відкритим сарказмом.

— Чудово! — вигукнув він і завзято почав вихвалювати Совєтчину, комуністів та найпаскуднішими словами лаяти американців і англійців. Я відразу зрозумів: большевики начинили його своєю ідеологією й кинули до Італії в лави п’ятої колони. Але я не міг одного збагнути. Цей італійський комуніст у совєтському однострої гудив американців на американській окупаційній зоні й американці годували й везли його своїми автами на батьківщину… Я не диспутував з ним, бо міг стати жертвою трагічних обставин. Він зробив би на мене донос, і американці напевно заарештували б мене як злочинця, що посмів виступити проти їхнього союзника! Я думав одне: треба звідси втікати, і десь під вечір у мене блиснула незвичайна думка. Я вирішив стати з Зіньком на день-два італійцями, бо інакше ми не дісталися б до Інсбруку. Тому я зо дві години крутився коло італійського команданта, з’їв з ним дві консерви, і ми “сприятелювалися”. Після цього я сказав йому, щоб взяв мене до Інсбруку.

— Добре, — відповів він.

— Але я не сам.

— Маєте жінку?

— Ні, товариша.

— Жінки я не міг би взяти, а товариша візьму.

— Але ж ми не італійці.

Він добродушно засміявся.

— Я скажу американцям, що ви італійці. А зрештою — це американців не цікавить. Вони б завезли до Італії самого Муссоліні…

Трохи пізніше я виклав свій план перед Зіньком. Цей плян був трохи ризиковний, але найкращий до здійснення. Для інших планів були порвані всі дороги. У цій околиці було багато американського війська, а також частіше курсували совєтчики. Ми могли легко стати жертвою одних і других. Тому Зінько був дуже радий, що ми хоч таким способом виберемося з цього зачарованого кола.

Рано-вранці американські авта стояли готові до виїзду. Італійці поквапливо доїдали свого коня й свої мушлі. Я попрощався з приятелями, що також лагодилися при нагоді виїхати до Інсбруку. Перед відходом Гевко сказав мені дивитися в прокляту дійсність обома очима.

Ми з Зіньком з напів сумом і радістю вийшли з кімнати. Поки італійці снідали, я раптом звернув увагу на дівчину з московського бараку, що позавчора всю ніч пиячила. Цю молоду вродливу псковитянку звали Зоєю. Вона сиділа під бараком на призьбі, дивно похитувала головою і, мов цуценятко, скимлила. Я з цікавости спитав, що з нею. Вона підняла скляні очі і в’яло опустила голову. Та в цю хвилину якась дівчина вискочила з фольксдойчерчиного бараку й зарепетувала:

— Рятуйте! Вони пропали! Вони отруїлися!

За кілька хвилин прибула австрійська поліція. Виявилося, що чотирнадцятеро людей випили барильце деревного спирту. Фольсдойчерка та п’ять інших хлопців і дівчат були мертві. Інші конали в тяжких муках. Зоя боролася в передсмертній агонії. Австрійська поліція склала решту напівживих людей на вози й відправила до лікарні. Пізніше я довідався, що всі вони дорогою повмирали. В живих лишився лише австрієць, але зі сліпими очима…

О дев’ятій ми виїхали.

Захопившись чудовим гірським краєвидом, я незчувся, як, після доброго шмату дороги, почало в’їжджати авто за автом у ворота якогось табору. Це був репатріяційний табір у Куфштайні. Коли я глянув на ворота, то неначе закам’янів. На воротях стояв між двома червоними полотнищами великий портрет їжакуватого папаші, а нижче нього на транспаранті напис: “Добро пожаловать на родину”. Я показав Зінькові, і він з несподіванки завмер. Скакати? — майнула в мене думка. Але в цю мить авто шугнуло до табору. Мені нараз захотілося з цим автом вибухнути в повітря… Але це тривало не більш секунди. Вискочивши з авта, я потягнув ледве живого Зінька до італійського бараку. В коридорі метушилися жваві італійці. Наше становище між ними було становищем курей між качками. Ми мусили від них найшвидше відв’язатися, бо між ними були комуністи. Вони могли відразу нас розгадати і як підозрілих, що сховалися поміж чужинцями, віддати енкаведистам.

Я пошепки сказав Зінькові вийти зо мною надвір, щоб обережно дізнатися, чи в таборовій збиранині не мешкають західні українці.

У цьому критичному становищі нам відразу пощастило. Якась дівчина показала двоповерховий барак зі стрімкими дерев’яними сходами. Коли ми підійшли до нього, я помітив на покрівлі малесенький український національний прапорець, і в мене з радости задзвеніло в серці.

Ми вбігли по сходах до бараку. У коридорі лунала рідна мова! У мені співали всі клітини… Я спитав у першого зустрічного земляка, де кімната коменданта. Він з підозрою показав мені на двері й похмуро пішов за мною.

— Як звуть коменданта? — спитав я.

— Ласовський.

— Чи не маляр зі Львова?

— Так, пане добродію. А ви хто?

— Я його друг, — відповів я і сказав Зінькові почекати мене в коридорі.

Це справді був маляр Ласовський. Ми радісно привіталися. Він мене познайомив зі своїм заступником Близняком. Потім до бюра зайшов мій ближчий земляк Володимир Куліш — син визначного українського драматурга Миколи Куліша. Коли я їм розповів, як саме й куди я прямував і як попав сюди, вони засміялися, мов після анекдоти. Після цього Ласовський відвів мене й Зінька до призначеного мешкання, запросивши мене на обід.

За столом Ласовський зауважив:

— Ви мусите якнайшвидше звідси вибиратися, бо, щонайменше, можете стати жертвою дурного збігу обставин. Але про це ми поговоримо пізніше. Що це за один — ваш приятель?

Я йому сказав.

— Ви добре його знаєте?

— Так.

— Гаразд… Я вас забезпечу на перші дні харчами.

— Але як я вилізу звідси? — заклопотано спитав я.

Ласовський хитро посміхнувся.

— Ви приїхали з італійцями, то з ними мусите від’їхати.

Ласовська, висока чорнява жінка, ввічливо припрошувала мене до борщу й вареників. Іншим разом ці феноменальні винаходи української кухні я теребив би, що аж тріщало б за вухами. Але тепер, поринувши в розмову, захоплено ділився зі знайомими своїми останніми пригодами. Між іншим я згадав пегамську історію з енкаведистами, спільний нічліг зі скомунізованими совєтськими полоненими й кацетниками і подорож у кондукторській будці в американському товаровому поїзді. Ласовського дружина заклопотано похитувала головою. Я добродушно сміявся, іронізуючи далі свої пригоди. Коли ввічлива господиня прибрала зі столу, подякував землякам за гостину й пішов до своєї кімнати відпочити.

У той час Близняк з Зіньком обідали в їдальні. Я ліг на ліжко, але сон мене не брав. Хотілося якнайшвидше пізнати звичаї й таємниці цього енкаведистського бастіону. Тому я трохи полежав і вийшов.

Ласовського, Близняка та ще кількох довірених людей я знайшов у бюрі. Ласовський, щуплий і жвавий, з трохи блідим обличчям, як це буває у мистців, щось доводив кремезному засмаглому з повільними рухами Близнякові. Ці люди мали протилежні характери, але обидва були завзяті патріоти і тому думки їх на останні події сходилися…

За ті дні, що я провів у дорозі з південно-східної Австрії до Крамзаху, відбулися щодо скитальської долі страшні події, від яких у мене похололо в душі. Моя непохитна віра у справедливість останньої і єдиної західно-демократичної твердині захиталася…

Було ясно, як у сонячний день: західні аліянти на чолі зі З’єднаними Державами Америки згодилися з дияволом здійснити ялтинську угоду. За цією угодою всі громадяни Совєтського Союзу — і між ними близько п’яти мільйонів українців, — що з політичних і релігійних причин рішуче відмовилися від всемосковського концентраку, — мусили до нього повертатися. Примусовій репатріяції поки що не підлягали громадяни балтійських країн, українці й білоруси, що їхні землі в 1939 році відійшли від Польщі до Совєтського Союзу, і громадяни східно-европейських країн, що їхні держави після звільнення з-під німецької окупації окупували большевики. Всі ці люди в очах колишніх громадян Совєтського Союзу, що тепер підпали під репатріяцію, були щасливці.

Згодившись з дияволом на примусову репатріяцію колишніх совєтських громадян, американці на своїй зоні з великодушним жестом створили для зраджених табори, безкоштовно дали харчі і транспорт. Цьому большевики надзвичайно зраділи, бо ж вони нікому нічого не давали, а тільки всіх обдирали. Американці не хотіли втручатися в брудні репатріяційні справи й віддали їх совєтчикам. Ця американська великодушність здивувала і своєю наївністю розсмішила самих большевиків, бо ж вони, навіть зі своїм нахабством, цього не сподівалися.

Відразу по всій Австрії й Німеччині повиростали, як гриби, большевицькі репатріяційні штаби. Крім репатріяції, зграї енкаведистів мали ще за завдання розкладати розагітовану під час війни американську армію і в скомунізованих американських офіцерів та вояків вивідувати воєнні тайни.

Маючи розв’язані руки, енкаведисти нагло влітали автами, які їм давали американці, до українських скупчень і заскоченим наказували їхати до репатріяційних таборів. Але скитальці чинили їм опір, який, з правила, закінчувався кривавою боротьбою, і слабіші енкаведисти програвали. Поєдинок українського народу з московським дияволом, таким чином, почав також відбуватися на еміграції, але тепер уже в очах вільного демократичного світу!

Бачачи, що своїми силами не зломлять завзятого опору, енкаведисти вирішили зламати його чужими руками: руками австрійців, німців і американців. Недавні рабовласники з ненависти до “звільнених” невільників, які на них не працювали, але від американців діставали харчі, пішли відразу з совєтчиками на згоду. В першу чергу австрійська і німецька поліція. Серед своїх довірливих “союзників” енкаведисти повели проти скитальців шалену пропаганду. Вони всюди американцям говорили: “Ці люди, що не хочуть їхати додому, або злочинці, які зробили великі злочини своїй батьківщині, або ледарі, що вилежуються на вашому хлібі і тому не хочуть її відбудовувати”. При цьому з азійською хитрістю вигукували: “Даруйте! Що ви з цими звірами зробили б, які віроломно відмовилися від рідної землі, своїх батьків, жінок, чоловіків і дітей?”

Як-не-як, а довірливі американці, необізнані в східних справах, ставилися до свого “воєнного союзника” з симпатією. Тому совєтська підступна пропаганда серед американців дійшла до цілі. Попереднє підозріння в американців до скитальців перетворилося в лють. З цього часу енкаведисти почали налітати на нещасних разом з австрійською й німецькою поліцією і… американськими вояками.

Присутність американських вояків серед енкаведистів і їхні спільні дії у примусовій репатріаційній акції в один момент розбили глибоку віру мільйонів українців у західно-демократичне божество. Розбиті й знівечені серця й душі поневолених “звільнених” мусили скоритися законній владі, яка могла в перший ліпший час зробити це своєю силою. Мільйони сердець зойкнули! Перед очима зраджених стала примара терору й мук… Кинувши прокляттям своєму розбитому божеству, понад дві третини недомучених мучеників потяглися до репатріаційних таборів, щоб у замкнених вагонах під густою й нахабною вартою “добровільно” вирушити в царство диявола… “Добровільно!” — бо для декого з тисяч могло усміхнутися життя, а інакше — кожного чекали б нелюдські муки, які були в стократ страшніші смерти…

Але мізерна меншість українців до цих таборів не пішла. Ці невгнуті люди — політичні втікачі й найсвідоміші примусово вивезені робітники вирішили продати свою волю й життя, але на волі! — найдорожчою ціною. Вони розбіглися в ліси і гори, а в містах і селах заховалися під прибраними прізвищами в руїнах і жили життям людей кам’яної доби. Чимало “визволених” невільників далі працювали в німецьких селян лише за те, щоб до світлішої хвилини побути “німцями”. Це був дивовижний парадокс нахабної дійсности, яка на весь голос реготала з загубленого світу. Адже ж німці, які стільки завинили перед людством, почували себе панами в порівнянні зі “звільненими” своїми невільниками! Але й на очайдушних лицарів волі й чести часто несподівано налітали червоні людолови і відвозили у кайданах до репатріяційного табору.

Ця скаженина московського диявола розпочалася і гігантськими кроками доходила до своєї кульмінації по всій Австрії й Німеччині, отже й в околицях Куфштайну. В репатріаційному бастіоні в Куфштайні совєтчики мали необмежену владу. Вони могли в таборі й за табором кожного схопити й кинути до тюрми або до підвалу, для яких з першого дня існування табору відвели пів бльоку. Хто й за що там сидів, — цього ніхто не знав, бо енкаведисти дуже пильно в’язнів стерегли.

Десятки совєтчиків, навербованих з колишніх комсомольців і комуністів та примусових робітників московської національности, снували по таборі з пістолями, крісами й автоматами-фінками. Хмари шпигунів вишукували серед “добровільних” репатріянтів “контрреволюціонерів”, “фашистів”, “націоналістів” і “американських шпигунів”. Американці зовсім здалися на совєтське сумління. Необізнані у східних справах, вони віддали розбійникам на муки й смерть тих людей, які найглибшою любов’ю любили свій нарід і свою батьківщину й з найбільшою вірою молилися до західного демократичного світу й чекали від нього християнської любови й допомоги…

Я хотів у цю хвилину розірватися разом з проклятою землею й розпилитися з нею по всій вселенній, щоб і знаку не залишилося…

— Ми переживаємо найганебніший час в історії, — сказав Ласовський похмуро. — Перебирайтесь до Швайцарії. Це єдина в Европі держава, де зможете схоронити собі життя. Я ніколи не був совєтським громадянином, але якнайшвидше хочу вискочити з цього земного пекла.

Ми пізно розійшлися спати. Я повернувся до своєї кімнати з розпеченою головою. Зінько, що під час обіду встиг довідатися про жахливе становище в Тиролі, лежав ні живий ні мертвий. Я йому сказав, що завтра вранці виїдемо з італійцями до Інсбруку. Від цих слів він задрижав, як від електричного струму.

— Навіщо їхати? — спитав він. — За смертю?! Смерть! Скрізь смерть! Чи тут чи там… нас американці віддадуть енкаведистам… Я мушу рятувати свою матір…

Від думки, що він хоче репатріюватись, у мене захопило подих.

— Як?

— Піду в гори і розіб’ю собі голову…

Я схопив його за плечі і в гніві став ним трясти.

— Ви що? Збожеволіли?!

— Їхати, щоб мене по дорозі схопили на “родіну”?! О, ні!… А, зрештою… я втомився скитатися…

Він здригався, як у лихоманці. Страх перед репатріяцією наповнив усю його істоту, йому ввижалися страшні муки його матері, які він міг усунути лише своєю смертю. Я вирішив за всяку ціну його рятувати. Але як? Якими арґументами? Його можна було лише врятувати перенасиченим страхом.

— Прочуняйтеся! Бо почують енкаведисти і прийдуть вам “на допомогу”. Тут є тюрма… Ви знаєте це?

Він зі страху схлипнув і затулив долонею рота.

— Ми завтра виїдемо… — видушив він по хвилині. — Ми мусимо виїхати… Може нам пощастить…

Я в душі відчув легкість, таку легкість, як під час сповіді. На радощах, що я поставив людину на ноги, мені хотілося співати, стати на коліна перед зорями й дякувати…

Я довго не міг заснути. Мої думки крутилися роями навколо Зінька. Він був слабодухий, і в ненависний час міг по-дурному запропастити себе й мене. В мене мимохіть укралася думка, щоб його покинути… Але я її, як витвір самолюбства, здушив у корені. Я вирішив через усі перепони витягнути Зінька у білий світ. На простір! До сонця!

Другого дня вранці я попрощався з Ласовським і Близняком, подякувавши за добре слово і щиру гостину.

О восьмій годині ми з Зіньком підійшли до італійського бараку. Небо було окутане тяжкими хмарами. Безперервно сік дрібний дощ. Сльота завжди була для мене доброю прикметою. Я вірив, що сьогодні все складеться якнайкраще…

Під італійським бараком гуділо шість американських вантажних авт. Навколо них екзальтовані італійці метушилися й галасували, як гайвороння. Ми замішалися між наших знайомих і разом з ними залізли в авто. Американці в кабінах завзято жували ґуму, тому з їхнього боку нам не загрожувала ніяка небезпека. Коли ми проскочили через “папашині ворота”, мені стало так легко, немов би я вискочив з задушливої кімнати на чисте повітря…

III

Я ніколи не бачив Інсбруку, але знав його і захоплювався ним уже довгі роки… Я познайомився з ним у дні моєї юности, впродовж однієї ночі з Цвайґового “Листа незнайомки”. Ця новела викликала в мене незгасле враження. Десь над ранком я перегорнув останній листок дивовижного твору й до сходу сонця ширяв широко розкритими очима по мертвій стелі. Передо мною стояв зачарований Інсбрук з романтичною дівчиною-тиролькою й черствим письменником-романістом, що знав її й ніколи не пізнавав. Я бачив вулиці, що ними вони обоє ходили. Я знав ті ресторани, що в них вони говорили спраглими устами про кохання. Я любувався гордими сивими тирольськими горами, між якими дзвеніли їхні пристрасті. Моєю мрією було побувати в Інсбруку, незважаючи на мур, що стояв між нами. І тепер перед цією мрією раптом відчинилися двері.

Авта щохвилини наближалися блискучою автострадою до Інсбруку. Ось уже виступили з мряковиння контури приміських будинків. Я хвилювався, щоб авта не проскочили Інсбруку. Тому сказав Зінькові, щоб був готовий вискочити на околиці міста.

Тимчасом шофер зупинив переднє авто й питав у якогось перехожого дороги до Італії. Тому зупинилися всі авта, і ми спокійно вискочили на брук. Нам треба було попасти на вулицю Марії-Терези, а звідти в бічну вуличку — до українського комітету.

Маневруючи від дощу, ми вскочили до трамваю. Я зі збудженою цікавістю дивився крізь шибку в місто. У цьому місті було повно руїн. У них, ховаючись від дощу, зникали короткоштанні тирольці з зображенням на одежі дубового листя й оленячих рогів.

Це місто було серцем Тиролю. Місто відважних альпіністів, лещетарів, дивовижних пісень і легенд. Але цю романтику відгороджувала від мене завіса прози. Нам потрібна була хата, хліб і безпека.

Український комітет працював у закутках напіврозваленої будівлі. Я відразу наткнувся на знайомих, і вони мені дещо розповіли…

Залишивши Інсбрук, енкаведисти заходилися спаралізувати українське організоване життя. Вони зненацька наскакували на комітет або підсилали шпигунів, щоб його розкласти з середини. Тому провід комітету працював підпільно. Справи полагоджувались “на ходу”. В руїнах ходили люди і, коли наступала небезпека, вони в одну мить зникали потаємними виходами…

Український комітет мав забезпечити українців, що відмовилися від “родіни”, житлом, матеріяльними засобами та особистими документами. Перше йшло добре. З документами було трохи важче. Американські військові чинники, щоб не мати ускладнень зі своїми “союзниками”, комітету офіційно не визнали, але й не дуже переслідували. Комітет видавав підсовєтським українцям посвідчення громадянства колишньої Польщі і ці посвідчення в деяких американців користалися успіхом. Одне слово — під американцями відбувалася гра! Та сама дика гра, як під большевиками і німцями.

Ми з Зіньком також дістали в комітеті фальшиві посвідчення з прибраними прізвищами і з польською державною приналежністю. Щоб енкаведисти не попали на мій слід, я сказав знайомим звати мене Гаєвичем.

Першу ніч у вимріяному Інсбруку ми зі страхом переспали в одній з кімнат комітетської розваленої будівлі. Уранці пішли до міста по харчі. На людній вулиці я раптом почув своє прізвище і насторожився. Зінько відскочив до зруйнованого будинку й приготувався до втечі. До мене підійшов високий русявий молодень. Це був Сеньків — мій знайомий зі Львова.

Ми привіталися.

— Ви тут? Де ви мешкаєте? — спитав він у мене.

— Скрізь і ніде.

Він пильно глянув на мене й заклопотано похитав головою.

— Я вам радив би бути між своїми людьми. Якщо хочете, переходьте до готелю “Шпекбахер”. Там уся наша “галилея”.

— Хто саме?

— Мирон Левицький, Кміт, Гаврилюк, а найближчими днями приїжджає театр Блавацького. Наш спільний знайомий Н. уже тут.

— Н. якраз мені потрібен. Чудово! Я переходжу до вас. Але я не сам, — маю земляка… До речі — знайомтеся.

— В такому разі переходіть обидва.

Це була велика знахідка, якою ми надзвичайно зраділи. Полагодивши справи з харчами, обидва вирушили до “Шпекбахера”.

Я не пригадую назви цієї вулиці, але вона мені сподобалася. Тиха замріяна вулиця дрімала в каштанах, коли ми вступали до готелю.

Мої знайомі примістили мене й Зінька в різних кімнатах, бо в “Шпекбахері” було трохи тісно. Але ми здебільшого перебували разом.

Наслухавшись про большевицькі лови, Зінько став похмурий, мовчазний і виходив з готелю лише в конечній потребі. Я потішав його, що за два-три дні ми з Н. виїдемо з “людоловки” до швайцарського кордону. Він мовчки потакував, але його обезкровлене обличчя не прояснювалося…

Між тим я вирішив змінити наш зовнішній вигляд. Після дороги ми мали зім’яту й заболочену одежу, яка, крім неприємности між своїми, викликала підозріння між чужими. Я відразу почав у цьому напрямку діяти. В комітеті дістав дві пари старих чобіт і приятелі виміняли за них для мене й Зінька черевики. У “Шпекбахері” купив дві сорочки. Потім дав Зінькові на штани гроші, а собі вирішив за решту грошей викомбінувати якесь убрання.

Нарешті я зустрівся з Н. Це був уже літній посріблений сивиною чоловік, але з свіжим зарум’яненим обличчям. У нього було невичерпане джерело енерґії. Він завжди мотався, щось полагоджував і це йому вдавалося. Тепер, полагодивши все для виступів театру Блавацького в Інсбруку, повертався автом до Бреґенцу. Я поговорив з ним про брата й при цьому натякнув, щоб він мене й мого приятеля відтранспортував на французьку зону.

— Гаразд, — сказав він. — Це я зроблю. Скільки маєте багажу?

— Дві валізки.

— Гаразд. Завтра я до вас заскочу.

Другого дня він з кислою міною заявив, що, на жаль, не може нас взяти. Пізніше я довідався, що він узяв інших…

Отже нам з виїздом не пощастило… Мене невідступне їла журба. Я не говорив Зінькові про невдачу, а він, як на біду, допитувався, і я мусив йому сказати. Він схопився за голову й був нерухомий, як статуя. Я переконував його, що ми ще нічого не втратили… що ми обов’язково виїдемо з театром Блавацького, але він у відповідь глухо сказав:

— Так чи так, а нас усіх американці віддадуть… Силою віддадуть і навіть самі відтранспортують на “родіну”.

Мені стало ясно, що його хитка надія була вщент розбита і тепер його не переконають ніякі арґументи.

Я дав йому спокій, аж поки прохолоне…

Я часто засиджувався в Мирона Левицького. Це був мій близький приятель, з яким я в найкритичніші хвилини ділив келехи радощів і горя. Нас зв’язувала любов до мистецтва. Зінько в нашому товаристві бував рідко. Зрештою, Мирон чомусь йому не симпатизував. Так само недолюблював Зінька Гаврилюк… Ці обидва мої приятелі з Західної України своїм ставленням до мого ближчого земляка мене дратували. Якось я не втерпів і сказав Гаврилюкові:

— Що ви можете йому закинути?

— Нічого… але він мені не подобається.

— Гаразд, — сказав я. “Ви заглядали йому в душу?

— У нього замкнена душа…

— Здобудьте його довір’я, і ви її відімкнете. Він психічно заломився. Скріпіть його морально, і ви побачите, що після цього глянете на нього іншими очима.

Я дуже боляче сприймав такі інциденти. Може тому, що глибше знав совєтську дійсність і її диявольські методи. Після цієї розмови став піклуватися Зіньком ще більше…

Тимчасом я помітив, що в його душі відбулися дивні зміни. Він став в’ялий, збайдужнілий, забудькуватий, немов би з забитими памороками. Коли я з ним говорив, він з розгубленим виразом обличчя дивився мені в вічі або опускав голову і в відповідь плів якісь нісенітниці. А то раптом зникав з готелю, десь блукав по місту й повертався розм’яклий і очманілий. Я радив йому, щоб він без потреби не волочився по місту. Він ліниво махав рукою, неначе йому важко було її підняти, і лягав на ліжко. Але він не спав… Він щось думав, щось страшне, від чого весь дрижав. Я був певен, що він вирішив укоротити собі життя, лише не міг на це зважитися. Тому я нетерпляче чекав прибуття театру, щоб якнайшвидше Зінька врятувати…

Якось він з’явився в тирольському вбранні.

— Чи пасує, га? — спитав він.

— Де ви його взяли?

— Виторгував у австрійця.

— За що?

— За гроші й цигарки, що вибрав на свою картку. З австріяками можна робити добрі ґешефти.

Я був радий, що його цей “ґешефт” трохи зрівноважив, а проте сказав:

— Будьте обережні з ґешефтами, бо влізете в біду.

— Я й вам щось роздобуду, — сказав він самовпевнено. — Мене всі чорти беруть, коли я дивлюся на це лахміття.

Мені справді було незручно ходити у старому вбранні поміж людьми. Тому Зінькова пропозиція була на місці. Я тішився, що він так завзято хоче зробити мені приємність і в цій турботі може трохи пригасить свою розпечену душу…

Між тим я вивчав вимріяне місто і розчаровувався в ньому. Я шукав і не знаходив того, що зачарувало мене у Цвайґовій новелі. Тут, у блискучому колись місті, лежали купи цегли й каміння, а на вулицях вітер крутив сміттям і пилом. У посірілих ресторанах сиділи купами за філіжанками штучної кави чорні, непривітні тирольці. Інсбруцькі дівчата не вистоювали таємно під вікнами своїх коханців і не здригалися під час випадкової з ними зустрічі, а, розмалювавшись, скакали, як кози, в американські джіпи й з цигарками в зубах поспішали з вояками в гори. О, Цвайґу, Цвайґу!…

Мало-помалу я став дивитися на вулиці Інсбруку з такою байдужістю, як на вулиці всієї Австрії. Незабаром їх згидив, бо з дня на день вони все більш і більш забруднювалися енкаведистами та їхніми шпигунами. Я почав виходити до міста лише в потребі. Та хіба лише я? Всі українці насторожилися. Страх перед людоловами перейшов усі межі. Дехто захворів на шпигунську м