Грицак Ярослав: Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. – 4

Розділ 4. ВЕЛИКА ПАУЗА

 РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1920-і: ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Після поразки лівацьких заколотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з надіями на революцію в Західній Європі. Вони залишилися сам на сам з суспільством, яке, з марксистської точки зору, представляло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Замість великої західної промисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбудову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переважно аграрну країну. До того ж у національному відношенні це суспільство було дуже різнородним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російської імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. Найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва і, в першу чергу – Ленін, заговорила про потребу передиху та тимчасового відступу.

Одним із найперших компромісів була відміна вкрай непопулярного “воєнного комунізму” з його примусом, експропріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. “нова економічна політика” (НЕП) покращила загальне господарське становище, частково відновивши вільний ринок та звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після ліквідації примусової “продрозверстки” могло продавати продукти своєї праці на ринку.

Україна відігравала особливе стратегічне значення для російських більшовиків. Завдяки експлуатації її природних багатств вони прагнули добитися покращення господарської ситуації у Центральній Росії. Досить сказати, що московське керівництво відклало запровадження НЕПу в Україні аж на шість місяців, щоб мати змогу ще деякий час без перешкод вилучати український хліб.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов’язані з голодом 1921-1923 рр. Голод був спричиненний засухою, падінням худоби, післявоєнною розрухою та – не в останню чергу – більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало від цього населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі причини діяли і на Півдні Україні, але з тією різницею, що місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в українських губерніях, якщо б не розпорядження Москви відправляти український хліб в Росію. Щобільше, Ленін довго не дозволяв посилати в Україну міжнародну гуманітарну допомогу, спрямовуючи її основний потік в Росію. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні 1,5-2 млн. жертв.

Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських позиціях (Христіан Раковський, Михайло Фрунзе та ін.) забили тривогу у зв’язку з випаровуванням “суверенітету” України. Воно відкинуло підготовлений у серпні 1922 р. Йосипом Сталіним проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, за яким усі неросійські республіки мали ввійти у склад Росії. На стороні партійного керівництва неросійських республік виступив Ленін. Він добре розумів, що без досягнення певного компромісу з національними рухами на окраїнах Російської імперії більшовицький режим приречений на загибель. Ленін вимагав, щоб РРСФР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та іншими республіками.

30 грудня, у Москві I з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Об’єднання РРФСР, України, Білорусії і Закавказької федерації відбулося більше за формулою Сталіна, а не Леніна, участь якого у політичному житті через прогресуючу хворобу була мінімальною. Але навіть якщо б лінія Леніна перемогла, дуже сумнівно, чи вона привела до рівноправності республік. В умовах, коли партійне керівництво зберігало за собою право командувати всіма сферами суспільного життя, а статус української компартії залишився на рівні обласних організацій РКП(б), будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало зобов’язуючий характер на теріторії України. У цьому відношенні між “лінією Леніна” і “лінією Сталіна” не було принципової різниці.

Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським більшовизмом й окраїнними національними рухами. Цей компроміс не мав характеру формального договору, а швидше був результатом рівноваги антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала достатньо сил, щоб контролювати територію неросійських республік [1].

Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили бл. 80%.

Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації” партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми “українізації”.

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар (з 1921 по 1925 рр.) КП(б)У Емануїл Квірінґ та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики “українізації”. Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію “боротьби двох культур”. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тоді як українська – контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя, разом з іншими вороже настроєними до українізації високопоставленими партійними чиновниками, відкликали з України у 1924 р. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря  КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Хоча й єврей за національністю, він, як уродженець Київщини, був одним із небагатьох партійних лідерів, що вільно розмовляли по-українськи. Інші важливі зміни відбулися з назначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямків “українізації” стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не здав відповідного екзамену, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою.

Частка українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54% у 1926-27 рр. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків “українізації” було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще з часів революції, та колишніми українськими лівими есерами і лівими соціал-демократами – “боротьбистами” та “укапістами” – членами Української комуністичної партії, що влилася у більшовицьку партію у 1920-1925 рр.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами, то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтеліґенції, яка радо компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. У 1923 р. в УРСР повернувся герой Зимового походу Юрій Тютюнник, а у 1924 р. – колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Слідом за ним в Україну вирушила значна кількість еміґрантів, здебільшого представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання “українізації”, були галицькі українці. Для них, як і для “лівих” емігрантів, доля України вирішувалась в УРСР.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття.

Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику.

Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто графоманською макулатурою.

Але були й окремі прориви, які рівнялися найвищим мистецьким стандартам. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем  п’єси молодого драматурга Миколи Куліша “Комуна в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у  Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу “першого поета кінематографа”, а його кінокартину “Земля” (1930) у 1968 р.міжнародне жюрі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.

Українізація викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої української мовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Процеси індустріалізації і примусової колективізації сільського господарства у другій половині XIX— початку XX ст. вигнали із села у місто маси українського селянства. У результаті масової міграції сільського населення частка українців зросла між 1923 і 1933 роками з 38% до 50% у Харкові, з 7% до 31% у Луганську, з 16% до 48% у Дніпропетровську, з 28% до 56% у Запоріжжі. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу.

Хоча “українізація” і вдовольнялася статусом офіційної лінії, її протікання не було зовсім гладким. Центральне партійне керівництво намагалося надати їй характеру напівзаходів. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Окрім короткотривалого (з грудня 1921 по квітень 1923 р.) перебування на посаді першого секретаря КП(б)У  Дмитра Мануїльського, українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. На всесоюзних з’їздах і конференціях українські комуністи нерідко ставали об’єктами атак з боку російських більшовиків за їх ніби-то “насильну” українізацію російського пролетаріату в УРСР. Українізація мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, військових керівників, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. Високі показники впровадження української мови часто були фіктивними. Кампанійський характер українізації породив чимало антиукраїнських насмішок, серед яких однією із найвідоміших було питання: “Це Ви говорите серйозно, чи по-українськи?”

Проголошений партією курс так і залишився б “напівукраїнізацією”, якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Показово, що найбільших успіхів українізація досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше – у “Просвіті“, кооперативних організаціях, Всеукраїнській Академії Наук, Українській автокефальній православній церкві.

Бурхливий розвиток українізації уможливлювала ще й та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайнято боротьбою за владу і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Більшість партійного керівництва Україниу конфлікті між Сталіним і Троцьким стала на стороні першого. Антитроцькістській поставі республіканського керівництва сприяла та обставина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна, Каганович і Чубар. У той час Сталін схвально відкликався про українізацію, висловлюючи впевненість, що українські міста, недивлячись на перевагу в них російського елементу, будуть неминуче українізовані, як це сталося з Прагою, – котра до 1880-х рр. в основному розмовляли німецькою, а після – чеською мовою.

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр.  КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – “шумськізму”, “хвильовізму” та “волобуєвщини”. На початку 1926 р. колишній “боротьбіст” Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого “боротьбіста” Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як “національне ухильництво”, і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Він та його товариші, – молоді і талановиті українські інтелектуали, об’єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – прийняли виклик, кинутий їм теорією “боротьби двох культур”. Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на “психологічну Європу” як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей.

Лозунги Хвильового “Геть від Москви! Дайош Європу!” викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і  Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: “хвильовізм” був розбитий, а ВАПЛІТЕ – розпущено.

Не зважаючи на те, що “шумськізм” і “хвильовізм” були розгромлені як шкідливі “націоналістичні ухили”, ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі “опозиції Шумського-Хвильового” відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шумського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на “українізацію” політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики “українізації”.

Після піднесення Скрипника випадки “національного ухильництва” не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

Хоча кожний з “національних ухилів” пов’язувався з конкретною особою, все ж насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя. Багато у чому вони були попередниками “єврокомунізму” і “тітоїзму” повоєнних років, а також тих керівників країн т.зв. “народної демократії” (Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Угорщини), які, зовні залишаючись лояльними до Кремля, намагались проводити свою власну незалежну політику. За часів Скрипника Радянська Україна почала відігравати у радянській політиці роль, подібну до тої, яку відігравала Польща у ранні роки правління Ґомулки: УРСР, залишаючись частиною більшої цілості, була свідома своєї окремішності, ревниво стерегла власні прероґативи, і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ[2].

Не тільки українці користали з політики коренізації. Національним меншостям в УРСР у місцях їхнього компактного проживання теж було ґарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався більше як 20-ма мовами. До 1930 р. в УРСР діяло 25 національних районів: 9 російських, 6 німецьких, 4 болгарських, 3 грецьких, 2 єврейських та 1 польський – т.зв. Мархлевщина, утворений у 1925 р. на Волині [3]. Мовами національних меншостей виходило 35 газет і журналів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, проводилася політика “татаризації”. Під проводом кримсько-татарського націонал-комуніста Велі Ібраґімова тут у 1923-1928 рр. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ.

Політика коренізації приводила до виникнення нових зон національного конфлікту. Так, утворення єврейських сільськогосподарських колоній на півдні Україні у 1920-х рр. викликала настороженність серед українських селян, які вважали, що в них забирають їхні ж землі. Багато росіян і російськомовних євреїв виступали проти українізації, оскільки вона здержувала їхнє просування вгору по службовій драбині. Але разом з тим історія національного відродження 1920-х рр. знає приклади, коли навіть окремі чиновники-“русотяпи” захищали інтереси УРСР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств і т. д. Вони теж мали свою користь від “українізації” у тій мірі, в якій вона підвищувала їхню роль в управлінні республікою та послабляла контроль Москви. Ця частина чиновників виступала проти вузького, етнічного розуміння поняття української нації (т. визначення приналежності до нації “за кров’ю”). На їхню думку, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її госоподарством і культурою, і все більша частина російськомовного населення, твердили вони, чинить власне так.

Все це створювало умови переростання українською політичною нацією рамок української етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, але й представники інших національностей, що проживали на території України. Показовим є той момент, що два головні представники “національного ухильництва”, Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) і Волобуєв були етнічними росіянами.

Жодна з республіканських версій “коренізації” у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років “українізації” (1923-1933) українці перетворились у структурно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація. Можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову і т.п. кар’єру, не боячись втратити свою українську ідентичність. Відповідаючи на стару дилему, яка мучила попередні покоління українців – провінція чи імперія? – молоде покоління 1920-х рр., вслід за Хвильовим, могло повторити: Україна і Європа.

 

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1930-і: ДЕСЯТИЛІТТЯ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ

“Українізація” підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом й українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої й молодої української еліти створювали серйозну загрозу для контролю Москви над УРСР.

Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, як довго він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою за владу в Кремлі. З кінця 1920-х років, після розгрому “ухилів” й “опозицій” та остаточного укріплення Сталіна при владі, намітилася різка зміна у внутрішній політиці партії. Вона полягала у поверненні до методів “військового комунізму” та масового революційного терору. Уособленням нового курсу стало прийняття у травні 1929 р. першого п’ятирічного плану (1928-1932), виконання якого мало б повністю трансформувати радянське суспільство. Основними напрямками побудови соціалізму проголошувались культурна революція, примусова колективізація сільського господарства і форсована індустріалізація.

Першою жертвою цілеспрямованих атак стала стара інтеліґенція. У травні-липні 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які ніби-то займалися антирадянською, шкідницькою діяльністю. У липні 1929 р. було проведено масові арешти серед української інтеліґенції. 45 чол. з числа арештованих у березні 1930 р. стали у Харкові перед судом, звинувачені у приналежності до підпільної Спілки визволення України (СВУ). Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидувалось членство в юначій організації СВУ – Спілці української молоді. Всі засуджені у справі СВУ-СУМ одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом більшість з них були ліквідовані.

Процес СВУ сфабрикований радянськими карними органами і послужив моделлю для розправи над іншими групами інтеліґенції. У цілому протягом 1930-х в Україні було засуджено аж 15 таких організацій, членство в яких становило нібито декілька тисяч чоловік. Репресії охопили всі верстви інтеліґенції, деякі з них (духовенство УАПЦ, вчені-філологи й історики, письменники, кобзарі, члени марксистських шкіл в суспільних науках) були винищені майже поголовно. В інших групах репресії проводилися вибірково, але ніде процент жертв не був низьким. За приблизними підрахунками в УРСР у 1930-і роки було ліквідовано бл. 80% творчої інтеліґенції. У знак протесту проти репресій 13 травня Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчили життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника послужила трагічним символом кінця українізації.

Найтяжчим злочином більшовицького керівництва супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 років. Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932). Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, і головним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Однак уже взимку 1927-1928 років у СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза. Вилучити необхідну кількість зерна у селянина можна було лише силою. Тому листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна, як основний постачальник зерна на ринок, займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити до осені 1930 р., тоді як на решту територіях – щонайпізніше навесні 1932 р.

Одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркулів як класу”. “Куркулів” розстрілювали, ув’язнювали або ж виселяли з села, часто – у Сибір або ж Казахстан. До 1932 р. в Україні таким чином було ліквідовано 200 тис. селянських господарств. “Декуркулізація” мала на меті перш за все позбавити селянство його природнього керівництва, яке могло організувати спротив насильницькій колективізації. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства булиміцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чол. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”[4]

“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи.

Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті було колективізовано до кінця 1932 р. в УРСР майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. До загального неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: у 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала більш спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 р., й безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва.

У результаті загальної дезорганізації сільського виробництва висилення із села найпродуктивнішої частини виробників та селянського опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало українського збіжжя за будь-яку ціну. У 1931 р. для вилучення зерна у селян в села вислали війська і міліцію. Унаслідок реквізицій з республіки було забрано не лише урожай, алеймайже половину (45%) посівного зерна.

Українські керівники намагалися виправити становище, відправляючи в окремі райони продовольство. Дехто з них зверталися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодуючих. Але ці звернення не принесли результату, а лише посилили недовіру Москви до республіканського керівництва.

У січні 1933 р. в Україну з Москви був посланий Павло Постишев. Він зайняв посаду другого секретаря  КП(б)У і водночас став головою столичної – харківської – партійної організації. Першого секретаря  КП(б)У Станіслава Косіора, який перебував на цьому пості після від’їзду Кагановича у 1928 р., відтиснули на другий план. Постишев відверто іґнорував Косіора та хизувався тим, що відповідає тільки перед Сталіним і звітується особисто лише йому. Разом з Постишевим Україну прибуло 3000 партійних робітників з Росії. . Постишев і голова республіканського ДПУ Всеволод Балицький, якого призначили головою республіканського ДПУ. Постишев і Балицький стали головними виконавцями “великої чистки” української державної і партійної еліти, звинуваченої у терпимості до “національного ухильництва” З 1 червня 1932 р. до 1 жовтня 1933 р. було змінено 75% всіх чиновників у місцевих радах і 80% секретарів партійних організацій.

Восени 1932 р. в Харків прибула спеціальна хлібозаготівельна місія на чолі з Вячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Вона вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану!). Після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною-літом 1933 р. голод сягнув найбільшого розмаху. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Селяни пробували рятуватися втечею у міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й, окрім того, воно боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”.

Московське керівництво довгий час не приймало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезенняу Росію, гнили просто неба. І лише у квітні 1933 р., коли голод розгорнувся у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, очевидно, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. “На носі” була нова посівна кампанія, а по цілих селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Щоб компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На “вільні” землі України і Північного Кавказу переселялися селяни з центральних районів Росії.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Опубліковані недавно дані перепису 1937 р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 рр. зменшилася на 2,8 млн. чол. Однак й ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937 рр. За підрахунками сучасних українських істориків і демографів, кількість жертв голодомору сягає 4-5 млн. чол.

Голод 1932-1933 р. став національною трагедією. Ні в українській, ні у західній літературі й мистецтві поки що немає твору, який би описав цю трагедію, скажімо, на рівні повісті Камю “Чума” чи хоча б фільму Спілберґа “Список Шіндлера”. Західні інтелектуали мають особливий борг перед українськими жертвами голоду 1932-1933 рр. Англійський драматург Джордж Бернард Шоу, його співвітчизники подружжя Сідней та Беатрис Вебб, колишній прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо та ін. побували в Україні у розпал голоду і після повернення на Захід розповідали історії про добре вгодованих українських селян. Очевидно, вони не були свідомі того, що в Україні їм показували не справжні селянські садиби, а “потьомкінські” села. Але справа не в тому, що західних інтелектуалів обманули: багато з них прагнули бути обманутими. Під час великої депресії 1929-1933 р., а особливо після приходу Гітлера до влади у Німеччині у січні 1933 р. вони виявляли сильні прорадянські симпатії і відкидали будь-яку критику СРСР як вигадки нацистської пропаганди. Були й такі, які на замовчуванні голоду робили собі кар’єру. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Вальтер Дуранті був повністю освідомлений про те, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи попасти у немилість до радянської влади. У 1932 р. він одержав одну із найвищих журналістських премій – приз Пулітцера – “за глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову ясність” своїх репортажів з Радянського Союзу.

Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього появилосяколгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність[5].

Попри свої величезні масштаби, голод не став останньою хвилею масового терору в УРСР. Окрім традиційних жертв сталінського терору об’єктом атаки стало державне і партійне керівництво, яке два-три роки тому саме організовувало чистки. За порівняно спокійні 1935-1936 рр. республіканське керівництво встигло досить сконсолідуватися. Навіть головний виконавець чисток, Павло Постишев за цей час перетворився у щось на зразок українського партійного “гетьмана”. Він носив українську вишивану сорочку, виявлявінтерес до української історії і культури. За час його перебування на посаді другого секретаря ЦК  КП(б)У столиця республіки була перенесена з Харкова до Київа, “культурного Донбасу України”, а у самому Київі споруджено пам’ятник Шевченкові. У 1935 р. Постишев виступив за продовження українізації у республіканській партійній організації.

Київ був взятий “під приціл” аж під час останньої передвоєнної хвилі терору, у 1937 р. До кінця 1938 р. було арештоване майже все республіканське партійне керівництво. З усіх колишніх керівних кіл  КП(б)У залишилися лише Олександр Бойченко, член ЦК  КП(б)У, який згодом став українським письменником, та Григорій Петровський – він доживав свого віку на скромній посаді заступника директора Московського музею революції. Український уряд встиг помінятися – звісно, не з власної волі – у 1938 р. аж два рази. Деякий час Україна взагалі не мала голови Раднаркому, в українському ЦК не існувало кворуму – але кого турбували такі дрібниці!

Вакансії на керівних постах заповнили нові, переважно молоді комуністи, до того часу практично невідомі в Україні. Єдиною відомішою фігурою був Микита Хрущов, який до свого призначення в січні 1938 р. першим секретарем  КП(б)УУ виконував обов’язки першого секретаря Московської партійної організації. Разом з ним в Україну приїхали другорядні і третьорядні партійні функціонери з Росії. Їх доповнили місцеві висуванці. Більшість із них змогла втримати керівні посади у республіканській і всесоюзній партійній ієрархії аж до 1960-1970 років. Серед них був і молодий Леонід Брежнєв, майбутній генеральний секретар ЦК КПРС, який у тридцятидворічному віці очолив Дніпродзержинський обком партії.

За приблизними підрахунками людські втрати в УРСР від репресій у 1927-1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чол. Міжвоєнний сталінський терор привів до загибелі кожного десятого українця. Репресії особливо сильно зачепили молодші групи (віком до 50 років) і чоловіків (серед них показник втрат становив 15%, серед жінок – 7%). Підсумовуючи трагічний досвід 1930-х рр., не можна не згодитися зі словами канадсько-українського історика Богдана Кравченка: “найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони пережили його”[6].

Зрозуміло, що українці не були єдиною етнічною групою в УРСР, яка постраждала від колективізації, голоду і репресій. Від голоду помирали і єврейські села, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та ін. національних груп. Єврейські, болгарські, польські, німецькі, грецькі і молдавські національні райони на території Української РСР були розпущені, школи і газети національних меншостей (за винятком російських) – закриті. Керівництво національних німецькихрайонів, викладачі і студенти німецьких навчальних закладів арештовувалися як “фашистська підмога”. Кінець політиці “татаризації” Криму був покладений масовими репресіями місцевої політичної та культурної еліти і депортацією 35-40 тис. кримських татар.

Репресії проти національних меншостей в УРСР були тісно пов’язані з терором, який центральне керівництво розгорнуло проти титулярної нації республіки – українців. Як пояснював Постишев у 1936 р., чистки в Україні через те повинні бути масовішими, що українська специфіка постійно випродуковувала більше ворогів, аніж де-інде. Ліберальний курс міг утримуватися так довго, як довго місцеве керівництво могло чинити опір русифікаторській політиці Москви. Подібно до того, як під час української революції кожний прихід і відхід з Києва українського демократичного уряду приводив до відновлення і ліквідації національно-персональної автономії, так і завершення політики українізації означало кінець надій національних меншостей на задоволення їхніх національно-культурних прав.

 

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПІД КОЛЕСАМИ ІСТОРІЇ

Західна Україна (західноукраїнські землі) не є сталим історично-географічним поняттям. Найкраще означити цей реґіон можна як українські землі, які до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу. Після завершення першої світової війни територія Західної України стало дещо більшою, аніж вона була за часів габсбурзької влади. У результаті післявоєнного врегулювання кордонів до неї відійшла частина земель колишньої Російської імперії: Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави, а Бессарабія підпала під владу Румунії.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави –  Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість. 5 млн. чол. були найбільшою національною меншістю у Речі Посполитій (бл. 14-16% усього населення) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. У Румунії і Чехословаччині чисельність українців у кожній з цих держав коливалося між 500 і 600 тис. чол. (хоча українскі демографи твердять, що це число у Румунії наближалося до 1 млн. чол.), а їхня частка серед населення становила 3-4%. У цілому, у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало бл. 6-7 млн українців, тобто у 3-4 рази менше від числа українців, які проживали в Українській РСР наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.

80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період була одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на “східних кресах” Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи і т.д.

Становлячи більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення великих і середніх міст. Як і в “старі добрі австрійські часи”, соціальні відмінності співпадали з національними. Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різний рівень національної свідомості й політичної активності. Конституційний лад австрійської частини габсбурзької монархії дав змогу викристалізуватися українській національній свідомості й розвинутися організованим формам громадського життя. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненості національного самовизначення закарпатських русинів. Міжвоєнні Закарпаття і Пряшівщина були тереном взаємного поборювання трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Найтяжча ж політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття.

Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін. Єдиний виняток становили євреї. Щодо них польський і румунський уряди надавали перевагу політиці прямих переслідувань, не ставлячи питання про їхню асиміляцію.

В обох – польському й румунському – випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських етнічних територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Українців усували з адміністративних посад або посилали виконувати службові обов’язки поза українські етнічні землі.

Головними жертвами полонізації і румунізації стали освітні заклади. Українська шкільна система у Галичині поступово заміщалася двомовною (утраквістичною). За двадцять років польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 3,662 до 144. Але якщо польська влада ще залишала хоча б найскромніші можливості для функціонування української мови в шкільництві, то румунський уряд взагалі виключав їх. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. трактував українців як “румунів, що забули свою рідну мову”. Схожість прослідковувалась і у політиці Варшави і Бухаресту щодо української вищої освіти: українські кафедри закрили і в Львівському, і в Чернівецькому університетах.

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об’єктом асиміляції. У Румунії правлячу церкву перейменували у “православно-румунську”, а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної “ревіндикації” (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.

Аби розбити єдність українського руху польський уряд підтримував реґіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення “український”, замінюючи його старими термінами “русинський” або “руський”. При цьому “русини” трактувалися не як окрема нація, а як “етнографічний матеріал” для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася “винаходом більшовиків”, якої ніхто не знав перед революцією.

Кричущим порушенням прав національної меншості була “пацифікація” українського населення у  Польщі восени 1930 р. Ця акція набрала характеру організованих державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони заворушень, для розправ з місцевими жителями. Розправи включали побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень “Просвіти“, закриття шкіл та ін. Найвідразливішою стороною пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української спільноти за дії окремих її представників. Відповідно до цієї логіки, бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.

З боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації польсько-українських стосунків. Польські селянські та ліві партії декларували право українців і білорусів на територіальну автономію. Нелеґальна комуністична партія настоювала навіть на праві обох народів до самоврядування, аж до відокремлення від Польщі і приєднання до УРСР та БРСР. Крім цього, існувало декілька позапартійних груп, які проявляли щиру симпатію до українських національних прагнень.

Але всі ці партії і групи відігравали другорядну роль у політичному житті Польщі. До 1926 р. його тональність визначалася перемогою лінії Романа Дмовського над федеральними планами Юзефа Пілсудського. Ще на початку 1920-х років останній запевняв, що ні за що на світі не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже наставленими національними меншостями – на довшу мету це мало б фатальні наслідки для польської держави. У травні 1926 р., коли Пілсудський здійснив державний переворот і прийшов до влади, він дістав усі необхідні важелі для проведення своєї політичної програми. Але його ставлення до національних меншостей у цей час визначалося не федеративними планами, а інтересами національної безпеки.

Щоправда, Пілсудський зберігав прихильність ставлення до своїх колишніх союзників, петлюрівців. У 1930 р. завдяки ініціативі екзильного (еміграційного) уряду УНР та фінансовій підтримці міністерства віросповідань і визнань у Варшаві був заснований Український науковий інститут. За дев’ять років свого існування Інститут надрукував більше праць, ніж будь-яка інша наукова установа у Західній Україні чи в еміграції. Найвідчутнішим кроком до позитивної української політики у часи правління Пілсудського було призначення у 1928 р. воєводою Волині колишнього заступника міністра внутрішніх справ у петлюрівському уряді Генрика Юзевського. За час свого перебування на цій посаді (до 1938 р., з невеликою перервою) він прагнув зреалізувати програму польсько-української угоди 1920 р. Українці Волині, за його задумом, мали стати лояльними громадянами Речі Посполитої. За це польська адміністрація зобов’язувалася сприяти їм у задоволенні їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Експеримент протривав лише 10 років. Після зміщення Юзевського гору в місцевій адміністрації взяли антиукраїнські сили, а програма широко закроєних змін була згорнута. Восени прокотилась друга хвиля антиукраїнських погромів вздовж польсько-радянського кордону. Її лозунгом стало “зміцнення польськості на кресах”.

Результатом такої політики було тотальне відчуження українців від польської держави. Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії. Іван Лисяк-Рудницький характеризував політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців словами: “Це гірше, ніж злочин, це – дурість”[7].

Взаємна ворожість польської влади і національних меншостей означала щось більше, аніж просто невдачу національної політики уряду. Зазнала краху сама ідея демократії. Бо демократія – це не стільки правління більшості, скільки захист меншості. У повсякденному житті постійно виникають ситуації, коли ті, хто перебуває сьогодні у більшості, завтра можуть опинитися в меншості. Головне ж, з погляду демократії полягає в тому, щоб права громадянина не залежали від того, чи він належить до більшості, чи до меншості. Політика міжвоєнної Речі Посполитої витворювала такий клімат, коли від обмеження прав українців, євреїв та ін. національних меншостей легко було перейти до переслідувань своїх земляків-поляків, або будь-яких інших соціальних чи політичних груп, які в даний момент не згоджувалися з офіційною лінією Варшави[8].

Політика стосовно національних меншостей стала пробним каменем для демократичного устрою усіх тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після першої світової війни. Єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей екзамен на демократію, була Чехо-Словаччина.

За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п’ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала “руський” характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

Щоправда, Празький уряд не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русинофільською та русинською орієнтаціями. Він надавав підтримку по черзі кожній з них, зупинившись у середині 1930-х на останній, оскільки перші дві створювали загрозу для територіальної єдності Чехо-Словаччини. Але, як у випадку з галичанами в Австро-Угорській монархії, найбільше, хто скористав з ліберальних політичних умов у міжвоєнній Чехо-Словаччині, були прихильники українофільської орієнтації.

 

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПОВОРОТ НАПРАВО

Післявоєнне влаштування кордонів багатьом західним українцям здавалося найгіршим з усіх можливих. Але життя вимагало пристосуватися навіть до найнесприятливіших умов. Місцеві центристські партії ставили у центр своїх політичних вимог здобуття національної автономії у межах існуючих держав. Найвпливовішою серед цих партій було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), створене у Львові в липні 1925 р. Створення УНДО означало, по суті, переливання старого вина у нові міхи: воно мало ту саму програму й тих самих лідерів, що й довоєнна Українська національно – демократична партія. Слабким місцем у діяльності УНДО був її реґіональний характер. Воно діяло, в основному, в Галичині. Спроби ж перенести свої впливи на Волинь, через Сокальський кордон, не увінчалися великим успіхом. Більших результатів добилася інша традиційна галицька партія – Українська Радикальна Партія (УРП), яка у 1926 р. утворила з волинськими есерами об’єднану Українську Соціалістично-Радикальну Партію (УСРП). Продовжувала свою діяльність й Українська соціал-демократична партія (УСДП), а на місті передвоєнної Християнсько-суспільна партія зовсім припинила діяльність, і лише у 1930 на її місці постала Українська католицька народна партія (УКНП).

Найбільшою заслугою центристських партій у Галичині був розвиток розгалуженої сітки українських громадських організацій. Товариство “Просвіта” у 1925 р. нараховувало 11 тис. членів та підтримувало діяльність хат-читалень з чисельністю ще 121 тис.чол. Товариство “Рідна школа” на противагу полонізації державної освіти розбудовувало власну сітку приватних українських шкіл, а організація “Союзу українок” охопила значну кількість українського жіноцтва та ін. Великих успіхів досяг українських кооперативний рух, котрий у 1937 р. нараховував бл. 3,5 тис. кооперативів із загальною кількістю 660 тис. членів. Українським організаціям вдалося організувати навіть позадержавні заклади вищої освіти. У 1921-1925 рр. діяли Львівський таємний український університет і Львівська таємна українська висока політехнічна школа. У 1928 р. Львівська греко-католицька семінарія була перетворена у Богословську академію.

Українці Галичини розбудували сильне громадянське суспільство, що охоплювало різні сфери національного життя: від виробництва сільськогосподарської продукції, до витворення наукових і культурних вартостей. Успіхи західноукраїнських політичних діячів поза Галичиною і Волинню були значно скромнішими. Вони не творили власних партій, а були переважно членами чехо-словацьких і румунських партій. У Закарпатті і на Пряшівщні до цього спричинилася загальна слабкість і невиробленість політичного життя. На Буковині до 1928 р. діяв стан облоги, й українські партії були заборонені. Лише у 1927 р. Румунський уряд дозволив створити Українську національну партію – буковинський відповідник УНДО.

Леґальна діяльність чисельних партій та організацій складала лише видиму частину айсбергу українського національного життя. Іншу частину являв т.зв. “нелеґальний сектор”, пов’язаний у першу чергу з діяльністю двох зовсім нових і надзвичайно динамічних сил – комунізму й націоналізму. Їх виникнення і швидкий розвиток спричинили наростання радикальних настроїв в українському суспільстві. Націоналізм зріс на почутті постійного національного приниження та природнього інстинкту національного самозбереження. Комунізм народився зі злиднів, у яких жило українське село. Обидва рухи пропонували швидке й радикальне розв’язання основних питань щоденного життя. Поза цим, наростання націоналістичних та комуністичних настроїв у західноукраїнському суспільстві відображало загальне європейське явище – крах демократичної системи та заміну її авторитарними або тоталітарними режимами. Міжвоєнний націоналізм і комунізм попри свої принципові відмінності поділяли спільну зневагу до демократії як до нібито облудного прикриття для панування ворожих націй та ворожих класів. В українському випадку неґативне ставлення до демократії пояснювалося ще й специфічними національними причинами: власне на найбільші демократичні держави – Франція, Англія, США – падала відповідальність за утворення Версальської системи та розділ західноукраїнських земель між чужими державами.

Популярності комуністичному рухові серед західноукраїнського населення додавав факт, що він виступав принциповим противником Версальської системи й виступав за приєднання Західної України до Української РСР. На відміну від Наддніпрянської України, світогляд галицько-українських комуністів виріс на рідному ґрунті, з драгоманівського соціалізму та ідеології, близької до східноукраїнських боротьбистів. Українська національна течія відіграла головну роль у скликанні та проведенні у Станіславові в лютому 1919 р. конференції, котра проголосила створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ).

Перший час галицькі комуністи підпорядковувалися  КП(б)У, але в грудні 1920 р. керівництво ними, згідно рішення Комінтерну, переобрала Комуністична партія Польщі. Після ідейної перемоги національної орієнтації над місцевими польськими та єврейськими комуністами у 1923 р. партію було перейменовано у Комуністичну партію Західної України, (КПЗУ), а її автономний статус у складі польської комуністичної партії розширено. Подібним чином розвивалася ситуація і на Закарпатті, де з 1926 р., місцева комуністична партія перейшла на українські позиції і своє завдання вбачала у тому, щоб прищеплювати місцевому населенню почуття української національної самобутності.

Перемога української течії у західноукраїнському комуністичному русі у 1920-х роках була пов’язана з успіхами українізації у Радянській Україні. Під вплив радянофільських настроїв підпали центристські (за винятком радикальної) партії й організації і навіть колишній диктатор ЗУНР Євген Петрушевич. Поширення цих тенденцій дозволило західноукраїнським комуністам проникнути у “леґальний сектор” українського громадсько-політичного життя. Вони повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП, що привело до заборони діяльності партії у 1924 р. (вона змогла відродитися аж у 1929 р., очистившись від комуністичних впливів). Найбільшим же успіхом увінчалася діяльність Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання (Сельробу). Утворене у 1926 р. як політична організація української селянської бідноти з прокомуністичною і радянофільською орієнтацією, воно вже через два роки, на виборах 1928 р., серйозно потіснило традиційні західно-українські партії. Особливо сильними були його позиції на Волині. У 1932 р. польський уряд офіційно заборонив його діяльність, але воно продовжувало діяти підпільно.

Перші атаки на українських націонал-комуністів у Радянській Україні одразу ж позначились на становищі всередині КПЗУ. У квітні 1927 р., незважаючи на тиск радянського керівництва, західноукраїнські комуністи відмовилися засудити “національний ухил” Шумського. Покарання було суворим: “васильківців” виключили з партії і Комінтерну, а ЦК КПЗУ – розпустили. Після згортання українізації, масових репресій та штучного голоду 1932-1933 років у Радянській Україні популярність КПЗУ у західноукраїнському суспільстві катастрофічно впала. Але остаточний удар був нанесений з Москви. У 1938 р. Комінтерн оголосив про розпуск Комуністичної партії Польщі, а разом з нею – КПЗУ і Компартії Західної Білорусії як “помічниць імперіалізму”.

На відміну від комуністичного руху український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період майже безперервного піднесення. Його організаційні витоки пов’язані з діяльністю Української Військової Організації (УВО), створеної у 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. Діяльність УВО зводилась до актів саботажу, підкладання бомб, експропріації майна державних установ (на зразок передреволюційної діяльності Сталіна чи Пілсудського) та політичних вбивств.

До формування ідеології українського мієвоєнного націоналізму найбільше доклався Дмитро Донцов. У 1921 р. переїхав до Львова і за посередництвом Коновальця одержав місце редактора “Літературно-Наукового Вістника” (з 1932 р. – “Вістника”). У написаних у тому часі книжках (“Підстави нашої політики” (1921) та “Націоналізм” (1926)) він піддав нищівній критиці дотогочасний український національний рух. Причини поразки українського руху, на його думку, крилися у захопленні провідних його ідеологів – Драгоманова, Грушевського, Франка – ідеалами вселюдського братерства й справедливості. Раціоналізму попередніх поколінь українських політиків він протиставляв ірраціоналізм і волюнтаризм, пацифізму – імперіалізм, лібералізму – інтерес нації над усе, демократії – принцип ініціативної меншості і творчого насильства.

Писання Донцова визначили світогляд цілого покоління галицьких українців, яке дебютувало на політичній арені у міжвоєнний період. Нове покоління, покоління “синів”, засуджувало своїх “батьків” за демократичну м’якотілість, що привела до національної поразки. Прихід нового покоління привів до зміни у співвідношенні між “леґальним” й “нелеґальним” сектором в українському таборі. До кінця 1920-х років вони співіснували і взаємодоповнювали себе. 1928 рік став водорозділом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у тогорічних виборах до польського сейму і сенату привела до розколу галицького суспільства. З точки зору центристських лідерів, ця участь диктувалася потребами “реальної праці”; з точки зору радикального крила, вона дорівнювала мовчазному визнанню польської окупації краю. Все друге міжвоєнне десятиліття (1929-1939) пройшло у гострій боротьбі між прихильниками еволюційної й революційної, леґальної і нелеґальної тактики.

Коновалець та його оточення бачили вихід з політичної кризи у створенні нової масової організацї, яка, відмежовуючись від “угодовців”, могла б вести одночасно і леґальну, і нелеґальну роботу. Така організація – Організація українських націоналістів (ОУН) – була заснована в результаті злиття УВО й націоналістичних студентських організацій наприкінці січня – на початку лютого 1929 р. на установчому з’їзді у Відні. Створення ОУН було спробою “нелеґального сектору” добудувати собі зверху “леґальний” замість старого, ураженого “угодовством”. При цьому УВО мала й надалі зберігати свою організаційну самобутність й продовжувати виступати як підпільна прибудова до українського табору. На думку її лідера, Євгена Коновальця, ОУН мала бути явною, масовою політичною організацією, яка хоча б частково діяла у згоді з чинним польським законодавством.

На відміну від еміґраційного Проводу українських націоналістів, очолюваного Коновальцем, Крайовий провід ОУН ,що складався переважно з молодих людей, взяв курс на перетворення своєї організації у розширену версію УВО. У результаті у 1932 р. УВО, втративши рацію свого існування, злилася з ОУН.

Крайовий провід ОУН трактував терор як засіб, що мав привести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.

У червні 1933 р. пост провідника крайового ОУН зайняв енергійний і рішучий Степан Бандера. Він підготував два голосні полоітичні вбивства – аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, застреленого 22 жовтня 1933 р. у помсту за колективізацію і голод у радянській Україні, та 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Польща Броніслава Пєрацького, відповідального за проведення пацифікацій.

Після вбивства Пєрацького спеціальним декретом польського президента у місцевості Береза Картузька  був створений концентраційний табір для політв’язнів. Він зразу ж наповнився українцями, підозрюваними у революційній діяльності, комуністами та членами польської опозиції. 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншостей.

Терор УВО-ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу – проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Всього за 1921-1939 роки націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 36 – були українцями (з них лише один комуніст!). Така тактика ОУН  викликала засудження леґальних організацій і лідерів центристських партій.

Спровакована ОУН  хвиля державних репресій поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля. У 1932 р. керівництво УНДО розпочало дискусію про нову тактику перед лицем наростаючих репресій польського уряду. У її ході виробилася ідея вимагати територіальної автономії для Західної України як основи для нормалізації польсько-українських стосунків. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися укладанням компромісу у липні 1935 р. Польський уряд обіцяв припинити репресії, натомість УНДО відмовлялося вести антиурядову політику.

“Нормалізація” польсько-українських стосунків була тактичним компромісом, а не принциповою угодою. ЇЇ уклали елітарні групи політичного естаблішменту, однак ширший загал ані в польському, ані в українському суспільстві не підтримав “нормалізації”. В українському таборі “нормалізації” протиставилася не лише революційна молодь з крайової ОУН , але й значна частина центриських сил. На початку 1938 р. до цього комітету ввійшли і самі ініціатори нормалізації – керівництво УНДО на чолі з Василем Мудрим.

Крах політики “нормалізації” у 1938 р. поховав надії на леґальне розв’язання українського питання. Західноукраїнські політики могли надіятися на знищення своїх головних супротивників – СРСР і Польщі – лише у грозі нової війни, запах якої чувся уже в повітрі. Природньо, що вони вбачали своїх союзників серед ворогів свого ворога – у Литві, Чехо-Словаччині й Німеччині. Перше місце у цих контактах займала Німеччина, найбільш зацікавлена у розвалі Версальської системи. Українсько-німецькому зближенню сприяв той факт, що після поразки визвольних змагань Німеччина стала місцем осідку української політичної еміграції – гетьмана Павла Скоропадського, колишнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича  та ін. Контакти між німецьким урядом й українськими групами виходили поза межі звичайної гостинності: вони надавали своєму господарю військово-розвідкові послуги. Найактивнішими в цьому були УВО й ОУН . Німецька військова розвідка (абвер) постачала УВО зброєю, фальшивими паспортами й інструкторами для військового навчання.

Співпраця нацистського керівництва з ОУН  мала тактичний характер. Його ж стратегічна позиція щодо українського питання довгий час залишалася невизначеною. Гітлер у “Mein Kampf” виразно говорив про встановлення німецького панування на Сході Європи, погрожуючи місцевим народам виселенням та пониженням життєвих стандартів, а євреям – масовим винищенням. Головний же ідеолог націонал-соціалістів Альфред Розенберґ, у своїй книжці “Головні засади німецької зовнішньої політики” (1927), обстоював ідею створення української самостійної держави як потенційного союзника Німеччини. Ріббентроп перед від’їздом на переговори з Польща наприкінці січня 1939 р. запевняв німецьких генералів, що Рейх має намір утворити васальну державу – “Велику Україну” – з територій, в яких живуть українці в Росії, Польща й Закарпатській Україні. Першим кроком на шляху до створення цієї держави мало б бути вирішення питання Закарпатської України.

Цьому маленькому краєві судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні другої світової війни. Закарпатські лідери, вслід за словацькими політиками скористалисяз послаблення Чехо-Словаччини після Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року. Вони домоглися надання Підкарпатська Русь давно обіцяного Прагою статусу автономного краю. Після призначення наприкінці жовтня 1938 р. прем’єр-міністром цього уряду Августина Волошина в політичному житті цього краю верх взяла українська орієнтація.

Згідно рішення німецько-італійського арбітражу у Відні (2 листопада 1938 р.) уряд Карпатської України змушений був уступити Угорщині південну частину разом з Ужгородом, Мукачевим і Береговим й евакуюватися до нової столиці – Хуста. Невдача не зменшила рішучості українських лідерів будувати українську державу у межах обкроєної автономії. Уряд Волошина українізував освіту та пресу, розширив сітку кооперативів, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили – т. зв. Карпатська Січ. На виборах 16 лютого 1939 до автономного сейму коаліція українських партій – Українське національне об’єднання – одержала 86,1% голосів виборців.

Українська автономія у Закарпатті стала причиною неспокою одразу у декількох столицях. Прага і Варшава боялася українського ірредентизму, який посилався після проголошення Карпатської України. Ці побоювання не були безпідставними: те, що найменша і найпізніше пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державності, викликало величезну хвилю національного піднесення серед західних українців. Тисячі молодих галичан, членів і прихильників ОУН, оминаючи польські прикордонні пости, перебирилися гірськими стежками в Закарпаття і вступали в Карпатську Січ

Занепокоєння європейських держав викликала позірна підтримка Карпатської України фашистською Німеччиною. Англійський і французький уряди трактували проголошення Карпатської України як перший крок до створення васальної української держави під німецьким протектортом. Це збільшувало напругу й у стосунках між Москвою і Берліном. У своїй промові на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін присвятив проблемі Карпатської України окреме місце. Він висміяв ідею приєднання Радянської України з 30 млн. чол. до краю з населенням всього 700 тис. чол. як пропозицію “злиття слона з комарем”.

Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української території. Кількома днями пізніше Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. Радянське керівництво потрактувало ліквідацію Карпатської України як поступку з боку Німеччини. Цей обмін “любязностями” став першим сигналом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладенням пакту Молотова-Ріббентропа і промостило шлях німецькій агресії на Схід.

14 березня 1939 р. угорське військо заатакувало Карпатську Україну. Ввечері цього ж дня уряд Волошина ще встиг проголосити державну незалежність краю. Незалежність тривала недовго: 16 березня угорське військо захопило Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена й погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Навіть після поразки ще до середини квітня у Карпатах тривала партизанська війна.

Серед усіх частин Чехо-Словаччини Карпатська Україна єдина вчинила збройний опір загарбнику. Невідомо, чи фашистська Німеччина змогла б у найближчі роки добитися таких приголомшуючих успіхів, якщо б чудово вишколена і прекрасно оснащена чеська армія виявила хоча б частину того бойового духу, яким відзначилася Карпатська Січ навесні 1939 р.

 

СПАДЩИНА МІЖВОЄННОЇ ДОБИ

Міжвоєнні роки були періодом загального занепаду ідеї демократії й оформлення авторитарних й тоталітарних режимів. Центральна і Східна Європа стали основним тереном зародження тоталітаризму як ідеології і політичної системи. Українці, один із найчисельніших народів цього реґіону, безпосередньо відчули на собі вплив його радянського варіанту. Трагічний міжвоєнний досвід ставить серйозну проблему перед істориками України. Як поєднати між собою 1920-і та 1930-і роки, десятиліття національного розквіту і національного запустіння? Чи була українізація широкомасштабною провокацією, скерованою на виявлення та винищення національно свідомих елементів, або ж стратегічним ошуканством, розрахованим на внутрішній і зовнішній ужиток? (Ярослав Дашкевич)[9]. А чи була вона просто одним із чергових п’ятирічних радянських планів, виконання яких відбувалося радше на папері, аніж у реальному житті? (Роман Шпорлюк)[10]. Подібно – чим був голод 1932-1933 років? Помстою українському селянству за небажання йти в колгоспи, а чи розправою з ним як наймасовішою соціальною базою українського руху? Коли українські селяни мільйонами вмирали від голоду, то чи вмирали вони як “куркулі і підкуркульники”, а чи як “українські націоналісти”?

На всі ці питання не існує однозначних відповідей. Суперечки виходять за рамки чисто наукових дискусій і набирають політичного забарвлення. Перша (і найдавніша) взагалі заперечувала існування голоду, а якщо й визнавала, то лише у дуже обмеженому вигляді, як результат неврожаю і посухи. Мільйони селянських жертв, згідно цієї інтерпретації, є видумкою і фальсифікацією. Такої точки зору дотримувалася радянська історіографія майже до останніх років існування Радянського Союзу. Її підтримували ряд західних інтелектуалів лівого спрямування. Навіть після того, як радянський уряд визнав існування голоду 1932-1933 рр., на Заході появлялися книжки і статті, які називали український геноцид вигадкою нацистів[11], або стверджували, що голод був викликаний природніми умовами, отже немає підстав говорити про зловмисні дії партійного керівництва[12].

Друга інтерпретація вийшлаіз середовища українських еміґрантів на Заході. Вони не тільки стверджували наявність голодомору, але й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”[13]. Однак до їх голосів західні інтелектуали не надто прислуховувались, трактуючи відповідні заяви як вияв “українського націоналізму”, “антирадянщини” і т. д. Звинувачення у націоналістичній фальсифікації відпали, коли у 1980-х роках тезу про спеціально спланований проти українців голод детально арґументували два історики неукраїнського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс[14]. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988-1990 р. спеціальна комісія американського конґресу та незалежна міжнародна комісія правниківствердила, що український голод 1932-1933 років за своїм характером і розмахом рівнозначний голокосту й етноциду.

У інтерпретації цієї групи авторів, голод 1932-1933 років, згортання українізації і відродження російського централізму були гранями однієї і тієї ж політики, направленої на перебудову Радянського Союзу у тоталітарного спадкоємця Російської імперії. Спрямування вістря основного удару в Україну викликали ті обставини, що українці, як за своєю чисельністю, так й через впертий опір радянському режимові, стали основною перешкодою для відновлення Російської імперії у тоталітарному варіанті. Селяни Росії  теж повставали проти комуністичного режиму. Різниця, однак, полягала в тому, що більшовикам вдалося зразу встановити свій контроль над Центральною Росією, тоді як в Україні їм довелося декілька разів зазнати поразки і поновно завойовувати її територію. Якщо б Сталіну не вдалося подолати українізацію і зламати хребет українському селянству, його контроль над Україною був би дуже проблематичним.

Слабким місцем цієї інтерпретації є факт, що насправді голод не обмежувався етнічними українськими землями. Крім України і Кубані, від нього постраждало населення Дону, Поволжя і Середньої Азії. З іншого боку, якщо прийняти версію про специфічно анти-український характер голоду1932-1933 рр., то залишається незрозумілим, чому не охопив усю територію УРСР – адже Сталін був досить старанним і методичним у проведенні репресивної політики?

Третю інтерпретацію висувають російські пострадянські та деякі західні автори[15]. Вони визнають факт існування масового голоду і його штучний характер, але відкидають поняття власне “українського голоду” як націоналістичний міф. Голод, на їхню думку, спричинила сталінська колективізація, і під час її проведення українські селяни масово гинули не тому, що були українцями, а тому, що були селянами. Голодомор не обмежувався виключно українською територією; він охоплював всі ті реґіони, які були традиційними житницями Російської імперії і Радянського Союзу.

Але і ця точка зору має слабкі місця. Відомо, що голод не зачепив Центрально-чорноземний район, один із головних зернових реґіонів Росії. З другого боку, від голоду потерпіли бідні на хліб українські землі Поділля та Волині.

Суперечки, які ведуться навколо питання, проти кого був спрямований терор голодом – українців чи селян – до певної міри є безплідними. Арґументнація кожної зі сторін має дуже суттєвий недолік: вона побудована на штучному розділенні на “українців” та “селян”. Насправді, ці дві ідентичності— і національна, і соціальна – дуже тісно пов’язані між собою. Як вдало відмітив Володимир Бровкін у своїй рецензії на кижку Роберта Конвеста,

“селяни протистояли новому наступу на своє село, оскільки це була атака на їхній спосіб життя, на їхні традиції, на саму їхню ідентичність. Іншими словами, це була атака на те, що робило їх відмінними від інших селян, що робило їх українцями… Коли селяни центральних російських областей стикалися з загонами, що були послані з Москви чи Ленінграду для реквізицій, вони не сприймали їх як чужоземних. Коли ж селяни в Україні стикалися з таким ж загонами, вони вважали їх чужоземними напасниками. Селянський опір в Україні обов’язково включав у себе національне почуття”[16].

Найбільша спокуса полягає у зведенні причин “розстріляного відродження”, голодомору, репресій проти українського партійно-державного апарату 1937-1938 рр. до зловмисних цілей Сталіна, його ненависті до всього українського чи до його психічної хвороби – публіцистичні писання останніх років багаті прикладами таких спрощених підходів. Але простота твердження не є обов’язковою ознакою його істинності. Як, наприклад, пояснити факт, що прискорення темпів українізації почалося лише з прибуттям в Україну посланця Сталіна Лазаря Кагановича?

Одним із поширених є трактування сталінізму як форми форсованої і насильної модернізації країни[17]. Треба нагадати, що у 1917-1920 рр. більшовики твердо вірили, що вслід за російською революцією почнеться революція європейська. Коли ж стало зрозумілим, що вогнище революції в Європі розпалити не вдасться, це змусило російських більшовиків обмежити свій революційний ентузіазм рамками Росії. Тоді появився “висновок” про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. Ленін міркував так: якщо для створення соціалізму потрібний певний рівень матеріальної культури, то чому б спочатку не завоювати владу в одній країні, а потім, використовуючи цю владу, кинутися доганяти інші народи? Цю точку зору перейняв і Сталін. Відповідно до неї, план побудови соціалізму в СРСР включав у себе проведення швидкими темпами індустріалізації, колективізації і культурної революції. Виконання цього плану мало привести до переродження країни з аграрно відсталої у промислово розвинуту.

Модернізація тісно переплітається з національним питанням. Для того, щоб селянство могло навчитися складних операцій на промисловому виробництві, належало перш за все навчити його грамоти. У традиційному селянському суспільстві у батька не виникало потреби посилати сина в школу для того, щоб, скажімо, навчити його орати. Син навчався цього всього безпосередньо від батька, працюючи з ним у полі. В індустріальному суспільстві неможливо передати всі технологічні знання шляхом одного тільки наслідування. Освоєння таких вмінь вимагає від молодого робітника певного рівня абстрактного мислення. Навчити ж абстрактно мислити може тільки школа. Власне у школі дитина стає “операційноздатною” – тобто готовою перейняти достатньо складні понятття і навики. Важливої умовою цього є обставина, щоб заняття провадилися добре зрозумілою для дитини мовою. Саме цим нації як етнічно-мовні утворення є ідеальними за своїм розмірами спільнотами для проведення модернізації.

Цю обставину стосовно української історії 1920-х рр. відзначив Орест Субтельний:

“Своїми успіхами політика українізації…насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов’язки”[18].

Проголошена більшовиками формула модернізації країни ще більше підсилювала роль національної освіти: їхні плани передбачали проведення не просто індустріалізації, а індустріалізації соціалістичної. Щоб прискорити побудову соціалізму, слід прищепити народним масам його ідеали, а найкраще це було робити народною, зрозумілою мовою. Це був великий місіонерський проект, схожий до того, який у часи Ленінової молодості у Казані сформулював російський педагог Ільмінський. Лише через рідну мову, стверджував Ільмінський, можна направити народи на справжній християнський путь. Лише через рідну мову, стверджував Сталін у 1913 р., єврейські робітники можуть осягнути інтелектуальні здобутки марксизму[19].

Зміст українізації 1920-х рр. полягав не в “селянізації”, як стверджували її противники в Україні, а якраз навпаки – у витворенні з переважно селянського середовища модерної нації з власною державно-політичною елітою (націоналів, навернених у марксизм через рідну мову) та промисловим робітництвом. Рівень модернізації визначається різними показниками: часткою населення, яке живе у містах; кількістю жителів, зайнятих в інших видах виробництва, аніж сільське господарство, лісництво і рибальство; чисельністю шкіл та охопленим освітою населенням; числом осіб, які читають газету хоча б раз у тиждень, висилають або одержують листа хоча б раз у місяць, слухають радіо, ходять в кіно, працюють на підприємствах з кількістю робітників більше п’яти і т.п.[20] За більшістю цих показників наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. українці були змодернізованою нацією.

Але у 1931-1934 рр. Сталін проголосив, що СРСР позбавився своєї відсталості і що побудова соціалістичного фундаменту завершена. Відповідно до цієї логіки, відпала потреба проведення модернізації у формі “коренізації”. Її заступила русифікація. Основний наголос у новій національній політиці ставився на те, що економічного і культурного розвитку республік можнадосягти лише за посередництвом Росії і російської мови.

Українська мова у 1930-х рр. втрачає позиції основного засобу модернізації, а самій Україні загрожує переспектива знову стати провінцією Росії. З огляду на успіхи українізації, цього добитися можна було лише масовими репресіями. Після голодомору та великого терору 1930-х рр. українці в УРСР вижили як етнічна категорія, але вони перестали бути повноцінною політичною нацією.

Доля їх співвітчизників на західноукраїнських землях була щасливішою. Вони не лише втримали свою національну ідентичність, але й змогли зміцнити й поширити ареал її впливу на території, найбільш упосліджені перед першою світовою війною у національному відношенні. Звичайно, при цьому їм довелося терпіти від репресивної політики національно чужих їм урядів. Але ці репресії ніколи не набирали характеру і масштабів сталінських чисток. Береза Картузька не дорівнювала сталінським концтаборам, так само як пацифікаційні акції не були навіть близьким наближенням до колективізації, голодомору й деукраїнізації. У цьому сенсі досвід міжвоєнного національного життя західних українців переконливо засвідчував, що навіть мінімум демократії завжди кращий за її повну відсутність. Тим не менше, як виглядає, з цього досвіду вони робили протилежні висновки: вся міжвоєнна доба засвідчила ослаблення у їхньому політичному житті демократичних традицій і посилення тоталітарних течій, спочатку лівого (КПЗУ), а потім й правого (ОУН) напрямку.

Цей парадоксальний факт традиційно пояснюють величезною національною фрустрацією, яку пережили західні українці внаслідок поразки визвольних змагань. Польський і румунський політичні режими хоч і не стали тоталітарними, але за два міжвоєнні десятиліття все-більш еволюціонували у бік авторитаризму. Вони могли навчити українців будь-чого, але не демократії. Не можна не признати рації цим арґументам. Але як пояснити тоді популярність комуністичного і націоналістичного руху серед закарпатських українців, що перебували під владою Чехо-Словаччини – однієї із найбільш стабільних демократій в усій Європі? Поясненням може служити той факт, що внаслідок інтеграції українського національного життя у міжвоєнну добу Радянська Україна справляла величезний вплив на політичні процеси у Західній Україні. Поширення радянофільських настроїв і зростання впливу комуністичних осередків було віддзеркаленням успіху українізації на схід від Збруча. І, навпаки, сталінські антиукраїнські репресії 1930-х рр. несли основну відповідальність за каракаломний успіх українського націоналізму.

“Мій “фашизм”, – писав у 1936 р. український поет Євген Маланюк у листі до свого польського колеги Юліана Тувіма, – полягаєлише (і тільки лише!) на моїй – говорячи дипломатично – неприязні до Росії. Визнай справедливо, що не маю жодних підстав для будь-якої симпатії до “матушки” (м…ть твою!). Не думай, що для мене існує хоч якась різниця між Миколою Романовим і Миколою Леніним-Ульяновим – “обидва добрі”. Від 5.000.000 до 7.000.000 моїх братів кремлівські сатрапи знищили (“істребілі” – улюблене слово Достоєвського) – тільки в період від осені 1933 до весни 1934 р. Від нашої літератури, котра (приниймні щодо поезії) займала певне місце в Європі, – не зосталося сліду. Те, що перерахував тобі, то лише краплі в морі української крові й сліз. Час сліпої “ненависті” в мене минув. Ненавиджу усім своїм єством, ненавиджу усіма бронхами й капілярами. Ненавиджу так, що – зрозумій це, Поете! – не можу вже писати вірші (хіба що “наганом”). І нема на світі такого діалектика, такого Спінози, котрий міг мене у моїх почуттях і переконаннях щодо матушки Москви – переконати чи заколивати …”[21]

Іншим важливим питанням міжвоєнної української історії є типологія тогочасоного радикального українського націоналізму. У багатьох історичних та публіцистичних творах можна зустріти ототожнення українського націоналізму з нацизмом. Однак чи таке порівняння є вірним з історичної точки зору? Іван Лисяк-Рудницький, один із найпослідовніших критиків українського інтегрального націоналізму, вважав, однак, що його найближчих родичів “слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунські Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо”[22].

Це спостереження вірно передає специфіку міжвоєнного українського націоналізму: ОУН вважала Україну традиційним сільськогосподарським суспільство, і тому українська визвольна боротьба мала опиратися на українске селянство. Дмитро Донцов неґативно оцінював робітництво, вважаючи, що “тільки селянство як клас хоронить у собі всі здорові елементи, що рятують від розпаду європейську суспільність, а крім того велике почуття патріотизму.” Цю позицію поділяли й інші ідеологи міжвоєнного націоналізму, які, як і Донцов, переочили значення індустріалізації й урбанізації в Радянській Україні.

Головним критерієм при вирішенні питання про схожість чи відмінність українського інтегрального націоналізму та фашизму не може бути те, який тип суспільства – аграрний чи індустріальний – вони представляли. Оскільки він опирався на традиційні вартості, фашизм міг існувати у найбільш відсталих аграрних країнах. Тому “аґрарний” характер українського інтегрального націоналізму не є серйозною причиною, щоб вважати його чимось принципово відмінним від фашизму (зрештою, за винятком її північної частини, більшість Італії була аграрним суспільством).

У міжвоєнному українському націоналістичному русі існували групи, що відверто визнавали себе фашистськими, а сам рух зазнав великого впливу німецького нацизму й італійського фашизму (аж до переймання ідей та певних зовнішніх ознак, як от форм привітання). З другого боку, деякі провідні ідеологи міжвоєнного українського націоналізму (Євген Онацький, Микола Сціборський) застерігали своїх земляків від копіювання німецького націоналізму, підкреслюючи його антихристянський характер. На їхню думку, найкращим зразком для наслідування був італійський фашизм.

Тому, визнаючи фашистський (до певної міри) характер міжвоєнного українського націоналізму, можна і треба говорити про його національну особливість. На відміну від нацистської ідеології, ідеологія українського міжвоєнного націоналістичного руху не засновувалася на расовій теорії і теорії вибраного народу. Нотки антисемітизму відчутні у заявах і писаннях українських націоналістів, але цей антисемітизм ніколи не набирав програмного характеру. Тому співпраця ОУН з фашистською Німеччиною у більшості випадків не мала характеру ідеологічної, а підпорядковувалася прагматичним інтересам, наскільки це відповідало головній меті українських націоналістів – утворенню самостійної української держави.

Міжвоєнний період не був цілковито програним для української демократії. Вона зазнала фізичної поразки від своїх крайньо лівих і правих супротивників. В інтелектуальному відношенні цей період був цікавим завдяки зародженню її нових концепцій. У цьому відношенні найбільше значення мала ідеологія Вячеслава Липинського. Липинський був одним з перших європейських політичних мислителів, який добачив тоталітарну близкість комунізму і фашизму (це порівняння стало широко розповсюдженим у західній політології щойно після закінчення другої світової війни). В українському політичному житті він був гострим і непримиренним критиком як комуністів, так і послідовників  Донцова. Не менше дісталося від нього україським соціалістам і демократам, яких він обтяжував відповідальністю за поразку визвольних змагань. Його критика виводилася з його консервативно-монархічного світогляду. Але не це визначило вплив Липинського на дальший розвиток української демократичної думки. Головним була його критика “смертельної однобічності нації”, коли весь її політичний спектр представляли ліві або праві революціонери. Він був активним пропагатором ідеї політичного плюралізму, що є підставовим елементом ліберальної демократії. У країнах західної політичної культури ця ідея є самозрозумілою. Не так було, однак, в українській політичній думці, яка розвивалася у традиції народницького чи націоналістичного монізму – погляду на український народ як на інтегроване суспільство, що не допускав різноманітності політичних напрямів і соціальних верств[23].

Син заможного польського землевласника з Правобережної України, Липинський свідомо навернувся на українство згідно з його концепцією нації як цілості, що заснована на територіальній єдності, взаємно розподіляє продуктивну працю і службові обов’язки. У своїй головній політичній праці “Листи до братів-хліборобів” (1926) Липинський, вживаючи американський приклад, так сформулював свій рецепт творення української політичної нації:

“Так… повстала на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ці Держави не під гаслом націоналістичним (бий Англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки – яких би ми не були націй і класів – свою власну Американську державу”[24].

Твори Липинського мало читалися в українському суспільстві: цьому не сприяли складність як його стилю, так і політичної ситуації, що не залишала багато часу для спокійного читання товстих книжок. Але його працями захопилася невелика група молодих галицьких студентів – Омелян Пріцак, Іван Лисяк-Рудницький, Євген Пизюр та ін. Це стримало їх від захоплення як радянофільством, так й оунівським націоналізмом. Після другої світової війни всі вони опинилися на Заході, і, завершивши своє навчання, створили першокласні українські наукові й інтелектуальні осередки у Гарварді, Нью-Йорку, Філадельфії, Едмонтоні. Завдяки їхнім зусиллям тоненька нитка ліберальної традиції в українській політичній думці перетривала протягом всіх післявоєнних десятиліть. Змішавшись з тими новими інтелектулаьними процесами, які відбувалися на українських землях у роки війни та радянської влади, вона у значній мірі спричинилися до формування модерної української демократичної думки.

---

[1] І. Лисяк-Рудницький. Радянська Україна з історичної перспективи // Історичні есе. Т. 2. С. 457.

[2] Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933. Cambridge, Ma, 1983.

[3] Про польську меншину в Українcькій РСР у 1921-1939 рр. див.: Iwanow M. Pierwszy narod ukarany. Polacy w Zwiezku Radzieckim 1921-1939. Warszawa, 1991.

[4] Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.). Вінниця, 1997. С. 92.

[5] Див.: Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років. Київ, 1999.

[6] Krawchenko B. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. London, 1985. P. 152.

[7] Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. Т. 1. с. 105.

[8] Шпорлюк Р. Польські рефлексії // Сучасність, 1981. No 3-4. С. 157.

[9] Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація? Крах українізації 20-х – 30-х рр. // Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе. Київ, 1993. С. 78-88.

[10] Пост-Поступ. 1992, липень.

[11] Tottle D. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. Toronto, 1987.

[12] Tauger M. The 1932 Harvest and the Famine of 1933 // Slavic Review. Vol. 50 (Spring 1991). P. 70-89.

[13] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон: Канадський Інститут Українських студій, 1985. С. 254.

[14] Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. Київ, 1993; Mace J. The Man-Made Famine of 1933 in Soviet Ukraine // Famine in Ukraine 1932-1933 / Ed. by R. Serbyn and B. Krawchenko. Edmonton, 1986. P. 1-14.

[15] Данилов В. Дискуссия в западной прессе о голоде 1932-1933 и демографической катастрофе 30-40 годов в СССР // Вопросы истории. 1988. No 3. С. 116-121; Merl S. War die Hungersnot von 1932-1933 eine Folge der Zwangskollektievierung der Landwirschaft oder wurde sie bewuІt in Rahmen der Nationalitatenpolitik herbeigefuhrt?”, Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neues Staates / Hrsg. von G.Hausmann und A. Kappeler. Baden-Baden, 1993. S. 145-166.

[16] Brovkin V.N. Robert Conquest’s Harvest of Sorrow: A Challenege to the Revisionists // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 9, N 1/2 (June 1987). P. 244.

[17] Стосовно українського матеріалу цю тезу недавно повторив Георгій Касьянов – див.: Касьянов Г. Становлення політичного тоталітаризму в Україні у 1920-і–30-і рр.: соціально-психологічний фон // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. II. Львів, 1994. С. 48.

[18] Субтельний О. Історія України. C. 339-340.

[19] Slezkin Y. The USSR as a Communal Appartment, or How a Socialist State Promotes Ethnic Particularism // Slavic Review. Vol. 53. N 2 (Summer, 1994). P. 417.

[20] Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. 2nd Ed. Cambridge, Massachusettes and London: Massachusettes Institute of Technology, 1966. P. 126.

[21] Цит. за: Веретюк О. Літературне життя українців у міжвоєнній Польщі. Тернопіль, 1994. С. 51.

[22] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.2. С. 251.

[23] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.2. С. 165-166.

[24] Липинський В. Листи до братів-хліборобів… С.XVI.