Довідник з історії України (В)

ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ (2.9.1811-10.6.1866) – український поет, філолог, фольклорист, громадський діяч. Н. в с. Ясенів-Горішній на Станіславівщині, (тепер Івано-Франківська обл.) в сім’ї священика. Закінчив львівську духовну семінарію. В. разом з М.Шашкевичем і Я.Головацьким був одним з засновників “Руської трійці”. Співавтор “Русалки Дністрової” (1837), в якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори “Мадей”, “Жулин і Калина” (1837) та зібрані ним народні пісні з передмовою “Предговор к народним руським пісням”. Переклав на українську мову “Слово о полку Ігоревім”, давши науковий коментар. В 1848 перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, видав газету “Щоденник руський” (1848), зазнавши переслідувань під час революції 1848 в Австрії, відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.

ВАДОВИЦІ – місто в Польщі, на території Краківського воєводства. В 1919-20 у В. знаходився концентраційний табір для українців з Галичини. У таборі перебувало близько 15 тис. чоловік, з яких 1,5 тис. померло від тифу. Згодом у В. знаходився табір для інтернованих бійців Армії УНР.

ВАЗА (Васа) -династіякоролів Швеції (1523-1654) і Польщі (1587-1668).3асновану шведським дворянином Вазою, який очолив народну боротьбу проти датського панування і був оголошений королем під іменем Густава I. Найвідоміші представники династії у Швеції: Густав 1 (1523-60), Ерік XIV (1560-68), Густав II Адольф (1611-32), у Польщі – Сигізмунд III, син Йогана II Шведського і Катерини Ягелонки, дочки польського короля Сигізмунда І Старого. З обранням в 1592 Сигізмунда III шведським королем була встановлена особиста унія між Польщею і Швецією, яка проіснувала до 1599; Владислав IV (1632-48), Ян II Казимир (1648-68). За правління династії В. у Речі Посполитій в Україні вибухнули національно-визвольні повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла, Г.Федоровича, Павлюка та ін., відбулась національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, в результатів якої була встановлена українська держава – Гетьманщина.

ВАЛУЄВ ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (22.9 (4.10).1815 – 27.01 (8.2).1890) – російський державний діяч, граф. В 1853-58 – курляндський губернатор, а в 1858-61 -директор департаменту міністерства державного майна. В 1861 призначений на пост міністра внутрішніх справ. Шестирічне управління В. міністерством відзначалось жорстоким придушенням національно-визвольного руху поневолених народів Російської імперії, в першу чергу українського. В., який стояв на позиціях агресивного російського великодержавного шовінізму, відомий своєю заявою, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Підготував Валуєвський циркуляр 1863. Залишивши пост міністра внутрішніх справ (1868), В. продовжував займати відповідальні посади в державному апараті. В 1870 В. став ініціатором запровадження загальної військової повинності. В 1872-79 – міністр державного майна, з 1879 – голова Кабінету міністрів. З 1881 – у відставці.

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 – таємне розпорядження російського уряду від 20.7.1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором В.Ц. був міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв, відомий своєю заявою, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Наступним кроком російської влади, який ще більше посилював національне гноблення і русифікацію українського народу, став Емський акт 1876.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – літературна організація в 1925-28 в Україні. ВАПЛІТЕ стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був М.Хвильовий, який висунув лозунг “Геть від Москви”. Членами ВАПЛІТЕ були М.Яловий, О.Слісаренко, А.Любченко, М.Бажан, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, О.Копиленко, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський, І.Сенченко, І.Дніпровський, Г.Коцюба та ін. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал “ВАПЛІТЕ”. Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М.Хвильового “Вальдшнепи”. Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена “самороз-пуститися”. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі “Літературний ярмарок” (1928-29) і організації “Політфронт”.

ВАРВАРИ СВЯТОЇ ЦЕРКВА – українська греко-католицька церква у Відні, осередок української громади Австрії. В 1774-84 при церкві існувала греко-католицька семінарія -Барбареум. При парохії знаходиться цінний архів.

ВАРИВОДА АНТІН (10.1.1869-12.3.1936) -український військовий діяч, полк. Української Галицької Армії, Н. в Сереті на Буковині. 16.3. – 30.9.1916 – комендант Легіону Українських Січових Стрільців. Учасник українсько-польської війни 1918-79. В серпні 1920 В. був призначений командиром табору для полонених галичан у м.Ліберці (Чехо-Словаччина). Помер у Відні.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1920 – угода між Українською Народною Республікою і Польщею, укладена у квітні 1920 у Варшаві; 3 листопада 1919 у Варшаві українська дипломатична місія (А.Лівицький – голова; С.Витвицький – заступник голови, представник ЗО УНР; згодом вийшов зі складу делегації) вела переговори з польською стороною про створення єдиного протибільшовицького фронту. 21.4.1920 міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким і керівником Я.Домбським було підписано політичну і торговельно-економічну конвенцію. За умовами договору польський уряд визнавав незалежні Української Народної Республіки та Директорію УНР на чолі з Головним Отаманом С.Петлюрою як верховну владу в державі; українсько-польський кордон було визначено по лінії, яка проходила по р. Збруч, далі в пн.-сх. напрямку до Вишгородка, ще далі на схід від Здолбунова, вздовж східної межі Рівненського повіту до р. Прип’яті. Польща зобов’язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського -в Україні. Складовою частиною В.д. була військова конвенція підписана 24.4.1920 українським ген. В. Сінклеромта представником польського воєнного відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Умови В.д., зокрема. офіційне визнання УНР анексії Польщею Галичині, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя. Посяння і Холмщини привели до суттєвих розходжень серед українських політичних сил. Проти В.д. рішуче виступив закордонний (екзильний) уряд 3ахідно-Української Народної Республіки та все українське населення окупованих Польщею в 1918-19 українських земель. Труднощі польсько-радянської війни 1920 змусили польський уряд визнати УСРР і укласти з нею Ризький мирний договір 1921, фактично ліквідувавши наслідки В.д.

ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1935-36 – один з найбільших політичних судових процесів проти ОУН у Західній Україні в період її окупації Польщею. Відбувся 18.11.1935 -13.1.1936 у Варшаві. На лаві підсудних знаходились С.Бандера, М.Лебідь, Д.Гнатківська, Я.Карпинець. М.Клими-шин, Б.ПІдгайний, І.Малюца, Я.Чорній, Є.Качмарський, Р.Мигаль, К.Зарицька і Я.Рак. Ув’язнених було звинувачено у приналежності до Організації Українських Націоналістів, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі – С.Перацького. Матеріали слідства містили 25 томів (близько 10 тис. сторінок). Значна увага в акті обвинувачення, який складався зі 102 сторінок, приділялася висвітленню діяльності ОУН в Польщі та з’ясуванню ролі литовського уряду у фінансуванні ОУН та її Проводу. В ході судових засідань всі підсудні, окрім Р.Мигаля, відмовились давати показання польською мовою. Це саме під час процесу зробила більшість українських свідків, за що були засуджені судом до короткотривалих термінів ув’язнення. Захисниками підсудних на В.п. були відомі українські адвокати В.Горбовий, Я.Шлапак, Л.Ганкевич, О.Павенцький. 13.1.1936 на підставі фактично сфабрикованих зізнань були засуджені С.Бандера, М.Лебедь і Я.Карпинець до смертної кари, з заміною, у зв’язку з амністією, на довічне тюремне ув’язнення; М.Климишин і Б.Підгайний – на довічне тюремне ув’язнення; Д.Гнатківська на 18 років тюрми; І.Малюца, Р.Мигаль і Я.Чорній -на 12 років тюрми; КЗарицька – на 8 років; Я.Рак і Я.Чорній – на 7 років. Всі підсудні сприйняли вирок з великою гідністю. Мужня поведінка ув’язнених членів ОУН вразила навіть польську громадськість і змусила в дечому переглянути своє ставлення до українського національно-визвольного руху у Польщі. Наприклад, газета польських радикальних народовців “Просто з Мосту” в ті дні писала: “… ми мусимо розуміти і цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває” (продовжує існувати – Авт.). Вирок суду викликав хвилю протестів серед українського суспільства. День вироку оголошений українською громадськістю днем національної скорботи, були відмінені всі урочистості з нагоди Нового року і вивішені траурні прапори.

ВАРЯГИ (від стародавньосканд. – норманські воїни, що служать у візантійських імператорів) -давньоруська і візантійська назва жителів Скандинавії. У Західній Європі. Варяги відомі під іменем норманів. Військові дружини варягів здійснювали завойовницькі походи на Західну Європу і Русь. В 9-11 ст. наймались на службу до руських князів, брали участь у походах на Візантію та в битвах з кочівниками. Варяги виконували також функції княжих послів, займались торгівлею на шляху “з варягу греки”. Значна частина з них сприймала мову і культуру слов’ян і асимілювалась. Вперше згадуються в “Повісті временних літ”, де вміщено розповідь про “закликання варягів”, що стала основою для створення у 18 ст. “норманської теорії” походження Київської держави. Востаннє згадуються у літописі під 1036.

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ (1.4.1867 – 1935) – український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік Української УАН (з 1918), дійсний член НТШ (з 1911). Чоловік М.Полонської-Василенко. Н. в с.Єсмані Глухівського повіту (тепер с.Червоне Сумської обл.). Навчався на історико-філологічному факультеті Юр’ївського (Тартуського) ун-ту, після закінчення якого працював педагогом, журналістом у Києві. Беручи активну участь в українському національному русі, був членом київської Громади, згодом Товариства Українських Поступовців, співробітником журналу “Кіевская Старина”. В 1905 редагував газету національно-демократичного напряму “Кіевские Отклики”, За що був заарештований і засуджений до однорічного ув’язнення. Після звільнення склав екстерном екзамени в Новоросійському (Одеському) ун-ті за курс юридичного ф-ту Став одним з найактивніших співробітників заснованого в 1907 Українського Наукового Товариства у Києві, редактором його “Записок”. В 1909 обраний приват-доцентом Київського ун-ту св.Володимира. В 1917 призначений куратором Київської шкільної округи, з січня 1918 – член колегії Генерального Суду. Належав до партії кадетів (див. Конституційно-Демократична Партія). В травні 1918 затверджений гетьманом П.Скоропадським міністром освіти і тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ Української Держави. В липні 1918 затверджений президентом Державного Сенату Української Держави. Перебуваючи на посту міністра освіти, В. проводив політику українізації освітніх закладів, став одним з ініціаторів створення Київського Державного Українського Університету і Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету, викриття Української Академії Наук. В 1921 обраний президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), але на вимогу більшовицького уряду усунений з посади. В 20-х рр. очолював Комісію по вивченню українського права, редагував її видання. В 1924 засуджений до 10-річного ув’язнення. Згодом амнестований. Автор праць: “До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою” (1894), “Нариси з історії Західної Русі і України” (1916), “Політичні погляди М.Драгоманова” (1912), “Павло Полуботок” (1925), “Територія України в 17 ст.” (1927), “Збірка матеріалів до історії Лівобереженої України в 17 ст.” (1927), “Правове положення Чернігівщини за польської доби” (1928) та ін.

ВАСИЛЕНКО-ВОЛОШ ПЕТРО (1921 -1946) -старшина Української Повстанської Армії, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Організації Українських Націоналістів. Учасник партизанської війни проти більшовиків. Редактор підпільного журналу “Лісовик”. Автор збірки віршів “Мої повстанські марші”, репортажів “У боротьбі за волю під бойовими прапорами УПА”. Загинув в бою.

ВАСИЛІАНИ (базиліани) – чернечий орден, створений у 4 ст. у Візантії. Прийняв за основу своєї діяльності статут, складений бл. 362 богословом Василієм Кесарійським (Великим). В 11 ст. почали поширювати свій вплив в Україні. Монастирі чину В. не були пов’язані між собою і підпорядковувались або місцевому єпископові, або, як виняток, Константинопольському Патріархові (право Ставропігії). Після прийняття Берестейської унії 1596 Київський митрополит И.В.Рутський в 1617 об’єднав усі монастирі, які прийняли унію, в одну конгрегацію (об’єднання монастирів, що дотримуються одного статуту -Авт.) – Св.Трійці (т.зв. Литовську). Нова організація чину В. була затверджена папою Урбаном XVII. В 1739 у Львові була створена нова конгрегація . Покрови Богородиці, яка називалась Руською Коронною. В 1743 за розпорядженням папи Венедикта XIV на капітулі (колегії керівних духових осіб – Авт.) української греко-католицької церкви і представників усіх монахів у Дубні було створено чин Св.Василія. Організаційно поділявся на чотири провінції (Литовську, Білоруську, Коронну або Руську, Галицьку) і нарахував бл. 1300 монахів та 44 монастирі. Діяльність чину В. проявилася у заснуванні християнських місій, василіанських шкіл та видавництв. У 18 – поч. 19 ст. василіанські школи, які відзначалися високим рівнем викладання, діяли в багатьох містах України -Барі, Канові, Острозі, Овручі, Супраслі і Угневі. Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) всі провінції В., крім Галицької, потрапили під владу Російської імперії. В 1839 монастирі чину В. були закриті царським урядом. В період між двома світовими війнами В. розгорнули свою діяльність у Закарпатті. В 30-ті рр. існували 22 монастирі В.. з них – 16 у Галичині (Бучач, Добромиль, Кристинополь (тепер Червоноград), Львів, Перемишль, Золочів та ін.), у Закарпатті – 3, по одному – в Угорщині, Румунії і Канаді. Перед другою світовою війною чин В. мав три провінції: Галицьку, Американсько-Канадську і Закарпатську, та віце-провінцію у Бразилії. Сьогодні діють три провінції: Американська, Бразильська і Канадська та віце-провінція – в Аргентині. Інтенсивно відновлюється діяльність чину В. на західноукраїнських землях. В 1989-92 відновлено діяльність монастирів В. у Львові, Угневі та ін. містах. Сьогодні існують згромадження чину В. римо-католицького обряду в Італії (центр в Гроттаферрата) і Лівані.

ВАСИЛІЙ І МАКЕДОНЯНИН (25.5.836 /за ін. даними – 813/ – 29.8.886) – візантійський імператор (з 867), засновник Македонської династії. Походив з македонських селян. Потрапивши до імператорського двору, став фаворитом Михайла 111,а в 867-співправителем. Убивши імператора, захопив престол. Проводив політику зміцнення центральної влади. Воював з арабами на сході та в Італії. В 867 В.І.М. (за ін. даними Михайло III) вислав у Київську Русь для місіонерської діяльності єпископа і священиків, які заснували тут єпархію. В 875 (за ін. даними -873-74) у Києві побувало посольство від В.І.М., яке домоглося покращення відносин між Київською державою і Візантією. За правління В.І.М., внаслідок зусиль Константинопольського Патріарха Фотія та Ігнатія, спрямованих на поширення християнства, було охрещено частину населення України-Русі.

ВАСИЛІЙ II БОЛГАРОБІЙЦЯ (957-15.12.1025)-візантійський імператор (976-1025) з Македонської династії. В 987-89 за допомогою військ князя Володимира Святославича придушив заколот провінціальної знаті на чолі з Фокою Вардою. Намагаючись забезпечити собі постійну підтримку київського князя Володимира, видав заміж за нього свою сестру Анну. За правління В. II Б. візантійські війська завдали ряд поразок арабам і зайняли частину Месопотамії та Сірії. В 976 -1018 вів надзвичайно жорстокими методами війну з Болгарією (за що і був названий Болгаробійцею), яка завершилась її завоюванням. За В. II Б. Візантія в 1020 приєднала грузинські та азербайджанські землі.

ВАСИЛЬ III ІВАНОВИЧ (1479-1533)-великий князь московський (з 1505), син Івана III Васильовича і Софії Палеолог, племінниці останнього візантійського імператора. На протязі свого панування проводив активну загарбницьку політику, спрямовану на зміцнення Московської держави, розширення її території. Ліквідував останні удільні князівства на землях пн.-сх. Русі: у 1510 – Псковське, близько 1521 – Рязанське, у 1522 Новгород-Сіверське (відвойоване від Великого князівства Литовського у 1503). Вів постійні війни з Кримським та Казанським ханствами, а також, з Великим князівством Литовським від якого прагнув відвоювати українські та білоруські землі. Вважав їх своєю родовою власністю. У 1519 заявив послам Римського Папи Льва X, що Києвом та ін. українськими землями великий князь литовський володіє “неправдою”, а Москва прагне не чужих, а своїх земель. У зв’язку з цим, російська історіографія оцінює В.ІІІ і як “борця за російську народність і православну віру” (В. Ключевський).

У 1506 після смерті великого князя литовського Олександра (1492-1506), В.ІІІ І добивався обрання на литовський великокняжий перстол, але невдало. Намагаючись добитися зміцнення свого впливу на українських землях, у 1508 підтримував повстання князя Глинського проти литовців. Надав йому незначні військові загони, які діяли на власний розсуд, здобуваючи для Москви білоруські міста, і жодної допомоги повстанцям не надали.

В ході війни з Литвою, війська В.ІІІ I у 1511 здобули м. Смоленськ, але зазнали поразки від загонів князя Острозького. Однак, у 1514 московським військам вдалося відвоювати Смоленськ і включити його до складу Московської держави.

У внутрішній політиці, опираючись на підтримку православної церкви, В.ІІІ I намагався обмежити вплив знатних княжих та боярських родів, ліквідувати їх імунітетні права і припинити зростання їхнього землеволодіння. Ці заходи викликали незадоволення предствників аристократії. У 1525 за виступ проти великого князя було страчено І.М.Берсень-Беклемишева, тоді ж засуджено Максима Грека (1525,1531) та В. Патрикеева (1531). Ряд заходів В.ІІІ І були спрямовані на підпорядкування церкви великокняжій владі. У 1521 за відмову взяти участь у війні з удільним князем Василем Івановичем Шемячичем було заслано митрополита Варлаама. В.ІІІ I був одружений з О. Глинською, племінницею князя М. Глинського. Від цього шлюбу народився майбутній цар Іван Грозний (1530-1584).

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ (7.(19).10.1854-24.9.(7.10)1917) – видатний український живописець. Н. в м. Ізюмі (тепер Харківська обл.). В 1876-85 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у М.Клодта й В.Орловського, а з 1886 – удосконалював свою майстерність у Франції. Італії, Великобританії. З 1888 жив у Харкові. Був одним із провідних членів Українського Архітектурно-Мистецького товариства, яке відігравало значну роль у мистецькому житті Слобідської України. Багато творів В. присвячені героїчному минулому українського народу – “Сутичка запорозців з татарами” (1892), “Козак в степу” (бл.1905), “Запорожець на розвідці”, “Похід козаків” (1917) та ін. В. автор численних пейзажів (“Весна в Україні”, 1883: “Козача левада”, 1893; “Дніпровські плавні”, 1896) та жанрових картин (“Козак і дівчина”, 1894; “Ярмарок у Полтаві”, 1912 та ін.). Разом й М.Самокишем і Д.Явор-ницьким створив альбом “З української старовини” (1900) та “Мотиви українського орнаменту” (1912).Твори В. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Сум, Москви та ін. міст.

ВАСИЛЬКО МИКОЛА (1868 -1924) – відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат. Н. на Буковині. Володів незначними земельними маєтностями. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Буковини. Належав до місцевого відділу Української Національно-Демократичної Партії. В 1898, 1907 і 1911 обирався депутатом австрійського парламенту та буковинського сойму. Став одним з ініціаторів створення Вільнодумного союзу в соймі при підтримці якого вирішувались деякі насущні проблеми національно-культурного життя буковинських українка (зокрема, викриття української гімназії у Вижниці. 1908). Будучи одним з найвпливовіших українських депутатів Палати Панів (сенату) і заступником голови Українського Клубу віденського парламенту, рішуче відстоював національні інтереси українського населення Галичи і Буковини. З серпня 1914 входив до складу Головної Української Ради, а з 1915 -член Загальної Української Ради, разом з Є Петрушевичем, Л. Бачинським, М. Ганкевичем був заступником голови президії ЗУР К.Левицького. В 1915-16 став організатором Гуцульсько-Буковинського Легіону. В роки першої світової війни виступив прихильником т.зв. австро-угорської концепції, яка передбачала у випадку перемоги Четверного союзу відновлення

Галицько-Волинської держави (Волинь і Поділля мали увійти до її складу) як національно-автономного краю Австро-Угорської імперії. Користуючись авторитетом в австрійських урядових колах, сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру 1918 та укладення таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною, за яким західноукраїнські землі виділялись в окремий коронний край. В жовтні 1918 увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. В 1918-1920 В. був дипломатичним представником Західноукраїнської Народної Республіки В Австрії, а в 1920-24 – послом Української Народної Республіки у Швейцарії і в Німеччині.

ВАСИЛЬКО РОМАНОВИЧ (бл. 1203 – бл. 1269) – волинський князь, син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича. Після смерті батька (1205) разом з матір’ю та старшим братом Данилом перебував у Польщі та Угорщині. У 1209 одержав Берестейське удільне князівство, згодом став правити у Безі, а з 1213, у Кам’янці над Горинню. Разом з Данилом Романовичем Галицьким управляв також Тихомлем та Перемишлем, а з 1215 і Володимиром-Волинським. Обидва Романовичі вели спільну боротьбу за об’єднання всіх уділів Волинського князівства, яка успішно закінчилась у 1234. Після остаточного утвердження Данила Романовича у Галицькому князівстві (1238) В. Р. продовжував управляти Волинню. Обидва брати проводили спільну політику, між ними не було непорозумінь. 17.8.1245 вони спільно розгромили війська польських і угорських загарбників та загони галицьких бояр у битві під Ярославом. Після смерті Данила В. Р. став главою династії Романовичів.

ВАСИЛЬКО РОСТИСЛАВИЧ (р.н. невід. -1124) – князь теребовльський (1084 -1124). Син засновника галицької княжої династії Ростислава Володимировича. У 1084 разом з братами Рюриком та Володарем укріпився на галицьких землях. Тут утворилися Перемишльське, Звенигородське та Теребовельське князівства. У останньому правив В. Р. Вів війни з київськими та волинськими князями, які прагнули не допустити відокремлення Галичини. У 1097 брав участь у Любецькому з’їзді князів, Після його закінчення був підступно схоплений і за наказом київського князя Святополка Ізяславича -осліплений у с. Звенигороді (біля Києва). У 1099 В. Р. разом з братом Володарем розгромив загони київського та смоленського князів у битві на Рожному полі (на зх. від м. Золочева на Львівщині). У цьому ж році на р.Вігор (недалеко від Перемишля) за допомогою половецького хана Боняка Ростиславичі завдали поразки угорському війську на чолі з королевичем Коломаном. Спільно з половцями та іншими руськими князями В. Р. здійснив кілька походів на Польщу.

ВАССИЯН ЮЛІАН (12.1.1894-1953) -український політичний діяч, ідеолог Організації Українських Націоналістів. Учасник першої світової війни, старшина Українських Січових Стрільців. Брав участь в українських національно-визвольних змаганнях у 1917-21. В середині 20-тих років поряд з С.Охримовичем, І.Габрусевичем, Д.Кравцівим, В.Диденком став організатором і провідним членом перших молодіжних націоналістичних організацій “Групи Української Державницької Молоді” та “Групи Української Національної Молоді”. В 1927-28 займався підготовкою Конференцій українських націоналістів у Берліні і Празі. В лютому 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів, В., будучи обраний заступником голови Конгресу, виступив одним з засновників ОУН, був обраний членом та ідеологічним референтом Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював у періодичних виданнях “Розбудова нації”, “Український голос” та ін. Під час процесу “Конгре-сівців”, який польська влада влаштувала над шістьма учасниками Конгресу Українських Націоналістів у Відні, засуджений до 4 років тюрми. В. багато років був в’язнем польських і німецьких таборів. В післявоєнний час жив на емігрант У США. Помер і похований у Чікаго. В. написав ряд праць, в яких виклав і розвинув ідейні засади українського націоналізму: “До головних засад націоналізму” (1928), “Ідеологічні основи українського націоналізму” (1929), “Змаг основ” (1940).

ВАХНЯНИН АНАТОЛЬ (Наталь) – (19.9.1841 11.2.1908) – відомий український громадсько-політичний діяч, композитор, педагог і журналіст. Народився в с.Сеняві недалеко Перемишля (тепер Польща). 31852 навчався у Перемишльській гімназії. В 1859-63 вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною і музичною діяльністю. У 1865 організував перший Шевченківський концерт на західноукраїнських землях. Деякий час викладав українську мову в гімназії у Перемишлі, згодом переїхав до Відня. Навчаючись на філософському факультеті Віденського ун-ту, в 1867 організував студентське т-во “Січ” і став його першим головою. Після завершення університетських студій (1868) повернувся до Львова і продовжив педагогічну діяльність у Академічній гімназії. Співорганізатор і перший голова т-ва “Просвіта” (08.12.1868-1869). Тісно співпрацював з комісією по підготовці українських підручників для народних і середніх шкіл. В 1867-70 – редактор “Правди”, “Письма з Просвіти” (1878-79), співредактор “Діла”, організатор і керівник музично-хорових т-в “Торбан” (1870) і “Боян” (1891). 24.10.1885 В. разом з Ю.Романчуком організував на-родовську політичну організацію “Народна Рада”, яка продовжила ідеї Головної Руської Ради. В 1890 разом з іншими лідерами народовців став ініціатором політики “нової ери”, яка мала б сприяти внормуванню українсько-польських відносин в Галичині, (див. Народовці). В 1894-1900 – депутат Віденського парламенту. В 1903 заснував Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка у Львові та став його першим директором. Був засновником і керівником Союзу співоцьких і музичних товариств. В. – автор опери “Купало” (1870-92; поставлена в 1929 у Харкові), музики до драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”, хорів, пісень, а також літературних творів – “Три тополі”, “Оповідання і гуморески” (1902), “Споминів з життя” (1908), шкільних підручників.

ВЕДЕЛЬ АРТЕМІЙ ЛУК’ЯНОВИЧ (1767, за ін. даними – 1770, 1772 – п. 14.7.1808) – видатний український композитор, хоровий диригент, співак. Н. в Києві. До 1787 навчався у Київській Академії, де був співаком-солістом, пізніше -регентом хору. Основи музики вивчав під керівництвом Дж.Сарті. В 1787-90 – регент і капельмейстер хорової капели московського генерал-губернатора П.Єропкіна. В 1790 повернувся в Україну. 31793 жив у Києві. У 1793-94 керував хором Київської Академії та хором ген. А.Левандінова. В 1796 переїхав до Харкова, де керував губернським хором і викладав музику в Харківському колегіумі. З 1798 став послушником Києво-Печерської лаври. Багато мандрував по Лівдбережній Україні. В 1799 був заарештований російським урядом, оголошений божевільним і утримувався в божевільні Кирилівського монастиря. В. – автор 29 церковних концертів (найвидатніші – 10 концертів на 4 голоси), на яких позначився вплив української народної пісенності.

ВЕКША (вивериця) – найдрібніша розмінна грошова одиниця Київської держави. Вперше згадується у давньоруських літописах в середині 9 ст. (859). У грошовій системі 10 – 1 пол. 13 ст., встановленій на основі аналізу “Руської правди”, В. дорівнювала 1/3 резани, 1/6 куни. 150 В. дорівнювали монетній гривні срібла. У ваговому відношенні В. становила 0,34 г. срібла. В реальному грошовому обігу 2 В. виповідали західноєвропейському динарові. Давньоруські перекладачі творів візантійських авторів ототожнювали В. з візантійською мідною монетою “нумієм”. Прихильники т.зв. “хутрової теорії” грошового обігу в Київській Русі вважають В. виправленою шкуркою білки, яка використовувалась одночасно з її монетними аналогом (частиною срібного арабського дірхема).

ВЕЛЕГРАДСЬКІ З’ЇЗДИ – міжнародні з’їзди представників слов’янських народів католицького православного віросповідання у м.Велеграді (Моравія). Вибувались з ініціативи митрополита А.Шептицького та О.А.Спальдака в 1907, 1911, 1924, 1927, 1932, 1936. Основною ідеєю В.з. була спроба примирення і об’єднання православної і католицької Церков.

ВЕЛЕС (Волос) – бог-покровитель достатку, скотарства і торгівлі у Київській Русі до прийняття християнства. У руських літописах згадується поряд з богом Перуном. При укладенні договорів з греками кияни клялися Перуном і В. Після прийняття християнства у народних віруваннях В. поєднався з Василієм.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ –переміщення в 3-4 ст. германських, слов’янських, сарматських та ін. племен на територію Римської імперії, що розпочалось в Українському Причорномор’ї. Причиною В.п.н. стало прагнення воєнної знаті до захоплення нових земель і військової здобичі, швидкий приріст населення, який при екстенсивному характері ведення господарства збільшив потребу у нових пасовиськах і орних землях. В.п.н. почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор’я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). В 375 гунни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та ін. племена. Восени 376 під тиском гуннів вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). В 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. 9.8.378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання. На початку 5 ст. вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію і 24.8.410 здобули Рим. Згодом вони захопили значну частину Галії, а пізніше і Іспанії, заснувавши на цих землях Тулузьке королівство (419-507). До середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії і створили в кінці 6-7 ст. свої королівства. Гунни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась. В 455 Рим зайняли і зруйнували вандали. В 476 вождь племені скирів Одоакр скинув останнього імператора Ромула Августа, і Римська імперія перестала існувати. В 6-7 ст. почався завершальний етап В.п.н. В цей період племена антів, гепідів, болгарів, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії). З 527 анти, склавіни разом з гуннами здійснювали часті походи на Константинополь. В 577 слов’яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку 7 ст. Далмацію та Істрію. Наприкінці 7 ст. слов’яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. В.п.н. стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ – 1. Вищий князівський титул у Київській державі. В 10-13 ст. титул В.к., як правило, належав до київських князів. 313 ст. титул В.к. мали галицько-волинські князі та володимиро-суздальські князі. 2. В 14-16 ст. титул В.к. носили володарі Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 титул В.к. увійшов до польського королівського титулу. 3. В Московії з 14-15 ст. цей титул стали присвоювати собі володимирські, рязанські, тверські, а з 2-ої половини 15 – початку 16 ст. -московські князі. В 1547 титул великий князь московський увійшов до царського, а 1721 – до імператорського титулу. В 1797-1917 в Російській імперії В.к. іменувались члени імператорської родини – родичі імператора, імператриці.

ВЕЛИЧКО САМІЙЛО (н. бл. 1670 – п. після 1728) – відомий український козацько-старшинський літописець. Н. на Полтавщині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. Служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, а бл. 1704 перейшов на службу до Генеральної Військової Канцелярії. У 1708 звільнений зі служби. Оселився у с. Жуках (біля Диканьки) на Полтавщині, де займався учительською працею та укладенням літопису. В. є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Літопис складається з 4 частин. Перша – “Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…” змальовує події 1648-1659, окремими епізодами сягаючи у 1620. Друга і третя частини, які охоплюють 1660-1686 та 1687-1700 назване “Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная”, містять значну кількість власних спостережень В. ігрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій частині зібрано додатки з різних документів 17 ст.

Літопис В. написаний українською літературною мовою 18 ст. з елементами народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії II пол. 17 – початку 18 ст. Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 рр.: під назвою “Летопись событий в юго-западной России в 17 в.”, т. І-ІV. В. є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника “Космографія” та передмови до нього.

ВЕЛИКИЙ ЛУГ – історична назва в 16-18 ст. дніпровських плавнів, які знаходились на лівому березі Дніпра, нижче від о.Хортиці. На території В.Л. в 16-18 знаходилась Запорізька Січ (див. Січ Запорізька).

ВЕЛЬЯМІНОВ-ЗЕРНОВ СТЕПАН (р. н. і см. невід.) – представник російської колоніальної адміністрації в Україні в I пол. 18 ст., президент-бригадир Малоросійської колеusї (1722-27). Робив постійні спроби усунути Генеральну Військову Канцелярію від вирішення основних державних справ в Гетьманщині. Добився від російського уряду фактичного підпорядкування всієї фінансової політики в Україні Малоросійській колегії. В 1727 у зв’язку з відновленням гетьманства і ліквідацією Малоросійської Колегії В. було відкликано до Петербургу.

ВЕНЕДИ (венети, венди, вінди) – слов’янські племена, які жили на рубежі н.е. між ріками Одрою і Дніпром та біля Карпат. Назва венедів зустрічається в I ст. н.е. в працях античних авторів – Плінія Старшого, Таціга, Птолемея, Йордана. Таціт, зокрема, зазначав, що В. численні і займають велику територію. Історик Йордан (6 ст.) повідомив, що В. частіше називались антами і склавінами, але разом з тим він перечисляв венедів, антів і склавінів, як три окремі групи племен. Займались землеробством, осілим скотарством, мисливством і рибальством, мали торговельні зв’язки з іншими племенами. В III ст. вели війни з Римською імперією. Очевидно, венеди стали спільною етнічною основою для формування західних і східних слов’ян.

ВЕРБИЦЬКИЙ ІВАН (1902 – р. см. невід.) -член Української Військової Організації. В жовтні 1926 заарештований польською поліцією і звинувачений у замаху на шкільного куратора Я.Сойнського (вбито 19.10.1926), який здійснював широкомасштабну програму полонізації української освіти у Галичині. В січні 1926 польський суд засудив як виконавців замаху В.І. і В.Агаманчука до смертної кари, яку в липні 1928 було замінено на довічне ув’язнення (згодом – на 15 років тюрми). Насправді, замах на Я.Собінського здійснили Р.Шухевич і Б.Підгайний.

ВЕРБИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1815 -7.(19)12.1870) – український композитор, хоровий диригент, священик. Народився в с.Улючі недалеко Перемишля (Польща). Середню і музичну освіту здобув у Перемишлі і у Львові. Викладав співи у школах, пізніше – керував хором Ставропігійського ін-ту у Львові. 31852 був священиком у с.Млинах (тепер територія Польщі), де і помер. В. -один з перших композиторів-професіоналів в Галичині. Автор хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети “Гриць Мазниця” і “Школяр на мандрівці” (1849); мелодрама “Підгоряни” (1864), хори “Заповіт”, “Поклін”, “Думка”, 12 симфоній-увертюр (1855-65), солоспіви, два полонези, вальс. Автор 36 релігійних композицій, серед яких “Іже херувими”, “Отче наш”, “Буде ім’я Господнє” та ін. В 1863 написав музику до українського національного гімну на слова П.Чубинського “Ще не вмерла Україна” (з 15.1.1992 – державний гімн України).

ВЕРВ – сільська територіальна община в Київській Русі. Термін “В” походить від шнурка – “вірьовки”, яким вимірювали ділянку землі, зайняту членами В. Об’єднувала населення одного або кількох селищ. У В. існувало общинне володіння лісами, випасами та ін. угіддями. В. була і судово-адміністративною одиницею, члени якої були зв’язані між собою круговою порукою. Члени В. несли взаємну відповідальність за сплату князеві податків і за злочини, вчинені на їх території. Органом управління В. була Копа або віче.

ВЕРЕСАЙ ОСТАП МИКИТОВИЧ (1803 -квітень 1890) – видатний український кобзар. Н. в с.Калюжинці на Чернігівщині. На четвертому році жипя осліп. У 15 років пішов у науку. Близько 1852 оселився в с.Сокиринцях (тепер Сріблянського р-ну Чернігівської обл ). Про В. знав Т.Шевченко, в 1860 подарував йому “Кобзар” з дарчим написом. Виконував народні думи (“Про Хведора Безрідного”, “Про втечу трьох братів з города Азова”, “Проводи козака”, “Про бідну вдову і трьох синів”), українські народні пені, псалми. Виступав у Києві, Петербурзі та ін. містах. Творчість В. вивчали М.Лисенко, П.Чубинський, С.Русова. В 1978 у Сокиринцях встановлено йому пам’ятник.

ВЕРЛАН (р. н. і см. невід.) – один з керівників гайдамацького руху у Правобережній Україні в 30-х рр. 18 ст. Був сотником надвірних козаків князів Любомирських у Шаргороді (тепер Вінницька обл.). В 1734 В., отримавши титул “наказного козацького полковника”, очолив гайдамацьке повстання у Брацлавському воєводстві. Згодом повстання поширилось і на західноукраїнські землі. Півторатисячний загін В. разом з гайдамаками М.Гриви, С.Чалого, I..Жили та ін. звільнив Вінницю, Жванець, Броди, Збараж. Влітку 1734 окремі загони В. обложили Кам’янець-Подільський і з’явилися біля Львова. Проте незабаром повстання було розбите російськими і польськими військами. В. з невеликим загоном гайдамаків вдалося відступити у Молдавію. Дальша його доля невідома.

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (28.2(12.3).18б3 – 6.1.1945) – видатний український і російський природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу, академік (з 1909), академік Української Академії -Наук (з 1918), перший президент УАН (1918-19). Н. в Петербурзі. У 1885 закінчив фізико-математичний ф-тет Петербурзького ун-ту. В 1888-90 навчався за кордоном. В 1890-1911 працював у Московському ун-ті (з 1899 – професор), який залишив в знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л.Кассо. З 1914 очолював геологічний і мінералогічний музей Петербурзької АН.

В 1918 став одним з організаторів Комісії по вивченню природних продуктивних сил Росії, з якої згодом виділився ряд інститутів -керамічний, оптичний, радієвий, фізико-хімічного аналізу, платини, географічний та ін. З червня 1917 жив в Україні. В червні 1918 на пропозицію міністра освіти М.Василенка очолив комісію по виробленню законопроекту про заснування Української Академії Наук. який 14.11.1918 затвердив гетьман П.Скоропадський. В 1918-19 В. – перший президент УАН. В 1920-21 -професор Таврійського ун-ту в Сімферополі. У 1922-39 – директор створеного ним Радієвого ін-ту та ряду ін. наукових установ. В 1939 В. разом з ін. вченими створив Комісію по ізотопах. Працював у Празі (Карлівський ун-т) і Парижі (Сорбона). Член Чехо-Словацької АН (з 1926) та Паризької АН (з 1928), багатьох зарубіжних наукових т-тв. Ідеї В. стали основою нових напрямів сучасної геології, мінералогії, гідрогеології. Розробив ряд теоретичних положень з геохімії рідкісних і розсіяних елементів, ролі живих організмів в геохімічних процесах, пошуків радіоактивних мінералів та ін. Розробив теорію побудови розповсюджених мінералів -силікатів і алюмосилікатів. Автор близько 400 праць, серед яких “Очерки геохімії” (1924, 1927), “Биохимические очерки” (1922-32,1940) та багато ін.

ВЕРТЕП – старовинний український народний ляльковий театр. В Україні відомий з 17 ст., поширився у 17-18 ст. Вистави В. відбувалися у скринці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. Вертепник, пересовуючи на дротиках дерев’яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дієву особу. Вистави відбувались на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан. Влаштовували і виконували В., звичайно, мандрівні дяки або виховань шкіл, в т.ч. Києво-Могилянської Колегії, які під час канікул розходились по Україні в пошуках засобів до існування. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної і інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка вибувалася на верхній сцені В. Тут чергувалися народження Ісуса Христа, поклон пастухів, винищення немовлят царем Іродом і його смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Серед народних персонажів найпопулярнішими були Запорожець, Циган, Москаль, Шинкарка, Баба та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми. Відомо кілька варіантів української вертепної драми: Сокиринський або Галаганівський (1770), Волинський (1788-91), Куп’янський (1823) та ін. В Україні відомий ще т.зв. живий В., в якому ролі дійових осіб виконують не ляльки, а живі люди. Українські вертепні драми ставляться часто і тепер під час Різдвяних свят.

ВЕРЬОВКА ГРИГОРІЙ ГУРІЙОВИЧ (13(25).12.1895 – 21.10.1964) – український композитор, фольклорист, хоровий диригент і педагог. Н. в м.Березна на Чернігівщині. В 1916 закінчив Чернігівську духовну семінарію, а в 1933 – Київський музично-драматичний інститут ім.М.Лисенка. З 1931 викладав диригування у Київській консерваторії (з 1947 – професор). В 1943-64 Верьовка -художній керівник і головний диригент Українського народного хору. В 1964 хору присвоєно його ім’я. Автор хорових пісень, кантат, обробок народних пісень, інструментальних композицій.

“ВЕЧЕРНИЦІ” (“Вечорниці”) – перший літературний тижневик народовського напряму. Видавався в 1862-63 у Львові (вийшло 17, номерів). Головними співробітниками “В.” були: Федір Заревич (псевдонім Юрко Вороний: редактор – 1862), Володимир Шашкевич (редактор – 1862-63), Д.Тинячкевич, Ксенофонт Климкович та ін. І.Франко вважав “В.” “першим осередком народовського руху в Галичині з виразним українофільським відтінком” (див. також Народовці).

ВЕСЕЛОВСЬКИЙ СЕРГІЙ (бл. 1878 р. см. невід.) – український громадсько-політичний діяч поч. 20 ст. Родом з Полтавщини. Економіст за фахом. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В квітні 1917 був обраний до складу Української Центральної Ради. З червня 1917- заступник голови УЦР. з липня 1917 – член Малої Ради. В 1918 В. призначений генеральним консулом Української Держави в Петербурзі, пізніше – професор Київського Українського Державного Університету. В 20-х рр. – професор сільськогосподарського ін-ту у Києві, де очолював кафедру економіки сільського господарства. В 30-х рр. деякий час перебував в ув’язненні, пізніше емігрував.

ВЕШНЯК-ЯКУБОВИЧ ФЕДІР (Вешняк Федір Якубович) (р. н. невід. – п. 1650) – полковник Чигиринського полку (1648-50). Походив з Полтавщини. Навчався у Києво-Могилянській Колегії, а згодом перебував на Запоріжжі. В 1636-37 – військовий писар. Служив у реєстровому козацькому війську. В квітні 1648 разом з Ф.Джалалієм очолив повстання реєстрових козаків у Кам’яному Затоні та їх перехід на бік Б.Хмельницького. В 1648 був призначений чигиринським полковником, став одним з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Учасник Жовтоводської битви 1648, Корсунської битви 1648. 2.5.1648 (за іншими даними – в червні) очолив перше українське посольство до Варшави. В 1649 двічі їздив з дипломатичними місіями до Москви. 5.6. і 13.6.1649 мав зустрічі з царем Олексієм Михайловичем. Під час Збаразької облоги 1649 і Зборівської битви 1649призначався наказним гетьманом. Помер наприкінці 1650 у Чигирині.

ВИБОРНІ КОЗАКИ – одна з категорій українського козацтва, що з’явилася у Гетьманщині у 18 ст. і до складу якої входили повноправні козаки, записані до полкових та сотенних компутів (реєстрів). Причиною появи В.к. було прагнення російського уряду зменшити кількість козаків, які користувалися наданими козацтву правами та привілеями.

Першу спробу провести “перевірку” та скорочення козацьких компутів в окремих сотнях Ніжинського полку було зроблено універсалом гетьмана І.Мазепи у 1701. Однак, в умовах Північної війни та у зв’язку з непопулярністю даного заходу серед основної маси козацтва, її не було здійснено.

Лише у 1735 було видано указ про Правління гетьманського уряду, за яким приступили до складання нових компутів. Цей крок було схвалено російським сенатом у Петербурзі. В результаті кількість козацького війська скоротилася до 30 тисяч. Особи, включені до нових компутів, стали називатись В.к. Козаки, які не були занесені до цих списків, переводились у категорію підпомічників. В.к. були зобов’язані виконувати лише військову повинність, з’являючись на службу кінно, з повним власним спорядженням та зброєю. До категорії В.к. зараховувались також діти духівництва. На Гетьманщині В.к. як окремий стан проіснували до 1783, коли царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак В.к. не були переведені у кріпацтво, а й надалі залишились особисто вільними людьми.

У Слобідській Україні внаслідок проведення російським урядом військової реформи, у 1732-1737 також було проведено ревізію козацьких компутів, до яких було включено лише 4200 козаків із п’яти полків. За своїм становищем вони були близькими до В.к. Проіснували до 1765, коли на Слобожанщині було ліквідовано козацькі полки.

ВИГОВСЬКИЙ ІВАН ОСТАПОВИЧ (р.н.невід-п. 16(26).3.1664) – видатний український державний, політичний і військовий діяч, гетьман України (1657-59). Походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив юристом в міському суді в Луцьку, згодом – намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку національно-визвольної війни 1648-57 під проводом Б. Хмельницького служив у польському війську. Під час Жовтоводівської битви 1648 потрапив у татарський полон. Викуплений Б.Хмельницьким. В 1648 призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, В. виконував найважливіші доручення гетьмана і став одним з найближчих дорадників Б.Хмельницького. Вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та ін. державами. Після смерті Б.Хмельницького на Корсунській Раді 1657 обраний гетьманом України. Продовжував політику Б.Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У зовнішній політиці В. мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній з сторін. В жовтні 1657 уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання Березневих статей 1654 та розпочав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика В., спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика В., зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізький кошовий Я. Барабаш. В травні-червні 1658 гетьманські війська за наказом В. ліківдували Барабаша і Пушкаря заколот 1657-58 і Дейнеків повстання 1657-58. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили В. до союзу з Річчю Посполитою. 6(16).9.1658 після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Гадяцький договір 1658. Дізнавшись про укладення договору В. з Польщею, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Навесні 1659 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. В червні 1659, зібравши всі можливі військові сили, В. вирушив назустріч загарбникам. 28-29(8-9).7.1659 у Конотопській битві 1659 українська армія під проводом гетьмана В. вщент розгромила московські війська.

Проте В. не зміг скористатися результатами блискучої перемоги під Конотопом. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи настроєні полк. І.Безпалий. Т.Цюцюра, В.Золотаренко. Скориставшись новим виступом проти гетьмана В., московські війська під командуванням

Г.Ромодановського захопили Лівобережну Україну. В цих умовах В. в жовтні 1659 зрікся булави і виїхав у Польщу. Через деякий час В. був призначений сенатором і київським воєводою. 31662 брав активну участь у діяльності Львівського братства. На початку 1664 В. було звинувачено у зраді і без суду, за наказом полковника С.Маховського, розстріляно під Вільхівцем недалеко Лисянки (тепер Черкаська обл.). Похований у Великому Скиті біля с.Рудки Гніздичової у Галичині. На думку деяких дослідників, у Скиті Манявському.

ВИГОВСЬКІ – український шляхетський рід на Київщині. Найвідоміші представники – брати Іван, Данило, Костянтин, Федір, Василь Виговські. Іван В. (р. н. невід. – п. 16.03.1664) – гетьман України (1657-1659; див. І.Виговський). Данило В. (р. н. невід., – п. 30.11.1659) – полковник бихівський. Зять Б. Хмельницького – був одружений з його дочкою Оленою. В 1655 наказаний гетьман козацьких військ у спільному українсько-московському поході проти Речі Посполитої. Під час облоги і здобуття Любліна не дозволив П.Потьомкіну руйнувати місто і нищити жителів. Після смерті Б.Хмельницького виступив проти Москви. За наказом гетьмана І.Виговського зробив невдалу спробу вигнати з Києва московську залогу на чолі з воєводою Ю.Барятинським. Потрапив у московський полон. Замучений на допиті під Калугою 30.11.1659. Його родові маєтки були конфісковані польською владою. Костянтин Виговський. (рр. н. І см. невід.) – турівський і пинський полковник, генеральний обозний (1658). Після зречення з гетьманства Івана В. перейшов на службу у польську армію у чині полковника. Брав участь у битві під Чудновом на Житомирщині, в якій була розбита московська армія під командуванням воєводи В.Шереметєва. Після розстрілу брата І.В. відмовився від усіх пропонованих йому польською владою державних посад. Федір Виговський (рр. н. і см. невід.) – український дипломат. За дорученням гетьмана Б.Хмельницького та І.Виговського у складі українських посольств їздив до Москви і Варшави. В 1664 -київський суддя. Василь Виговський. (р. н. і см. невід.) – український військовий діяч, овруцький полковник (з 1658). Учасник національно-визвольної війни під проводом 5. Хмельницького 1648-57. В 1655-58 перебував у татарському полоні. Після повернення призначений полковником овруцьким. Брав участь у битві з московськими військами під Васильковом. Був захоплений у полон. Помер у в’язниці.

ВИННИКІВ НАТАЛІЯ (1920-1942) – зв’язкова Організації Українських Націоналістів. В 1941 заарештована радянськими репресивними органами і засуджена під час “Процесу 59-ох” у Львові до смертної кари (згодом – замінено на довічне ув’язнення). В 1941 звільнена з тюрми німецькими окупаційними властями. В 1942 В. за участь в українському русі Опору заарештована гестапо і розстріляна у Києві.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ (26.7(7.8).1880) – 6.3.1951) – відомий український громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник. Н. в с.Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська обл.). Після закінчення Єлисаветградської гімназії вступив на юридичний ф-тет Київського ун-ту. Навчаючись в унті, брав активну участь в українському національному русі. Належав до членів київської Громади, став одним з засновників Революційної Української Партії. За дорученням партії проводив пропагандистську роботу серед селян Полтавщини і робітників Києва, спрямовану на викриття національної і соціальної політики російського самодержавства в Україні. Через деякий час був заарештований, виключений з ун-ту без права навчання у будь-якому ін. навчальному закладі і виданий у 5-й саперний батальон. В 1903 В. зумів виїхати до Львова, де займався літературною діяльність. В липні 1903 при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований у Волочиську і ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. Після звільнення в серпні 1904 брав участь у створенні Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, входив до складу центральних органів партії, редагував друкований орган “Боротьба”. В 1906-14 В. постійно переслідуваний поліцією, змушений періодично жити в емігрант. В березні 1910 входив до складу “Української громади” в Парижі. Згодом жив у Львові (1913-17), разом з Д.Донцовим і Л.Юркевичем редагував журнал “Дзвін”. На поч. 1914 переїхав до Москви, де співпрацював у часописі “Украинская жизнь”. Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва. Будучи лідером УСДРП,в1917-19 відіграв значну роль в українському національно-визвольному русі. З березня 1917 під час Українського Національного Конгресу обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої Ради. Наприкінці травня 1917 очолював українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петербурзі. 15(28).6.1917 призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату УЦР, з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну часть в підготовці всіх Універсалів УЦР. В грудні 1917 став ініціатором відхилення ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії. В січні 1918 очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Однак вже 18(30).1.1918 підтиском міжпартійних незгод подав у відставку. 18.9 – 14.11.1918 очолював Український Національний Союз. став одним з керівників повстання проти гетьмана П.Скоропадського. 14.11.1918 обраний головою Директорії УНР. В лютому 1919 В., не погоджучись з політикою орієнтації на Антанту. В. вийшов зі складу Директорії, з групою однодумців організував закордонну групу Української комуністичної партії, створив її друкований орган – газету “Нова доба”. На початку 1920 вів інтенсивно переоговори про можливість повернення в Україну і участь у роботі більшовицького уряду, хоча при цьому висував дві основні умови – самостійність і суверенність Української радянської республіки та створення українського національного уряду. На початку травня 1920 приїхав до Москви. Зустрічався з Л.Троцьким. Л.Каменевим, Г.Зінов’євим, Г.Чичериним, Х.Раковським та ін. і отримав пропозицію зайняти пост заступника голови РНК і наркома закордонних справ України. Вивчивши внутрішньополітичне становище України, В. висунув вимогу включити його до складу політбюро Комуністичної Партії (більшовиків) України. Після відмови В. виїхав за кордон. Повернувшись до Відня, виступив з гострою критикою національної політики більшовицького уряду і комуністичної партії в Україні. В 20-х рр. В. поселився у франції, де в основному займався літературною діяльністю.

У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений у концтаборі. Помер у французькому містечку Мужен недалеко Канн. Автор літературних творів – романів “Чесність з собою”, “Заповіти батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Божки”; п’єс “Щаблі життя” (1907), “Великий Молох” (1907), “Меtеntо”( 1909), “Чужі люди”, “Базар” (обидві – 1910), “Гріх”(1918); драм “Брехня”(1910), “Чорна Пантера і Білий Медвідь”(1911), “Натусь”(1912) та ін. В 1920 опублікував дуже тенденційні спогади “Відродження нації” (1920, т.1-3). В емігрант написав драми “Закон”, “Великий секрет”, “Ательє щастя”, “Пророк”, “Над”.

ВИПИСНІ КОЗАКИ (випищики) – українські козаки, виключені рішеннями уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів (списків) наприкінці 15 – I пол. 17 ст. Після утворення у 1572 реєстового козацького війська кількість занесених до реєстру козаків часто змінювалася, в т. ч. і у сторону зменшення. Переважно це вибувалося після поразки козацько-селянських повстань. Так, після придушення повстань 1637 – 1638 і прийняття сеймом Речі Посполитої “Ординації Війська Запорізького…”, козацький реєстр було зменшено з 8 до 6 тис. козаків. 2 тис. не були вписані до реєстру і стали В. к. Однак чисельність цієї категорії козаків була значно більшою. Після Куруківської угоди 1625 їх було понад 20 тис.

В. к. було заборонено називатися козаками, утворювати військові загони, обирати собі старшину і навіть проживати на “волості” (в місцях розселення реєстрових козаків). Не підлягали вони і козацькому судочинству. В. к. повинні були повернутися до одного з станів тогочасного українського суспільства (селянства чи міщанства). Незадоволені своїм становищем, вони часто переходили на Запорізьку Січ і активно включалися у національно-визвольну боротьбу проти шляхетської Речі Посполитої.

ВИРА – грошовий штраф за вбивство вільної людини у Київській державі. В. сплачував вбивця на користь князя, (якщо йому вдалося уникнути кривавої помсти). За “Руською правдою”, помста зі сторони родичів вбитого могла бути замінена сплатою 40 гривень. За вбивство ж представника князівської адміністрації потрібно було сплатити подвійну В. (80 гривень). Піввира (20 гривень) сплачувалась за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної жінки. У випадку, якщо вбивцю не знаходили, “дику” В. платила вся община – верв, на території якої було знайдено труп вбитого.

ВИСОЧАН СЕМЕН (Сень Гнатович; р. н. невід. -п. 1666) – керівник національно-визвольного повстання 1648 у західно-українських землях, полковник лисянський. Восени 1648 В. очолив масовий народний рух проти польського гніту у Галичині, який розпочався під час походу української армії під проводом Б.Хмельницького на Львів (див. національно-визвольна війна українського народу під проводом Б Хмельницького 1648-57). В. організував в р-ні Отині (тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) 15-тисячне повстанське військо, яке поділялося на полки і сотні, було озброєне артилерією. Повстанці, очолювані В., успішно діючи в тилу польської армії, здобули найбільшу польську фортецю на Прикарпатті -Пнів (тепер с. Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). В грудні 1648 повстанські полки під командуванням В. вели тяжкі бої з польськими військами за переправи через Дністер, проте під тиском переважаючих сил противника були змушені відступити у Правобережну Україну. В 1651 воював на Брацлавщині у війську І.Богуна, брав участь в обороні Вінниці від польських військ. В 1659 отримав звання козацького полковника. В 1664-65 В. був одним з керівників повстання проти польського панування на Правобережній Україні під проводом кальницького полковника В.Варениці, визначився під час оборони Лисянки (тепер Черкаська обл.). На початку 1666 В. потрапив у московський полон, був вивезений до Москви, де і помер.

ВИТВИЦЬКИЙ СТЕПАН (1884 – 9.10.1965) -відомий український громадсько-політичний діяч. Н. на Станіславівщині. Навчався на юридичному ф-ті Львівського і Віденського ун-тів. У студентські роки очолював Академічну Громаду у Львові та організацію “Січ” у Відні. В 1915-18 – член редакції “Діла” і редактор “Свободи” у Львові. В жовтні 1918 В., будучи членом Української-Національно-Демократичної Партії, обраний на посаду секретаря Української Національної Ради ЗУНР – ЗОУНР, член Президії УНРади, згодом – державний секретар закордонних справ Республіки. У 1919 очолював делегацію ЗОУНР на переговорах з спеціальними місіями Найвищої Ради держав Антанти на чолі з генералом Бертелемі (лютий 1919) і ген. Л.Ботою (травень 1919) про умови перемир’я з Польщею. З жовтня 1919-заступник голови дипломатичної місії Директорії УНР (голова А.ЛІвицький) у Варшаві. Протестуючи проти проекту умов Варшавського договору 1920, залишив переговори. Деякий час керував роботою секретаріату закордонних справ в уряді ЗУНР в еміграції у Відні. В 1921-23 В., очолюючи місії ЗУНР у Парижі і Лондоні, домагався від урядів цих країн визнання факту окупані Польщею території Східної Галичини і відновлення незалежності. 1925-39 В. – один з провідних членів Українського Національно-Демократичного Об’єднання, заступник голови УНДО (з 1938). В 1935-39- посол до польського сейму і член Української Парламентської Репрезентації. 31945 жив у Німеччині. В червні 1948 став одним з ініціаторів створення Української Національної Ради, був обраний заступником голови Виконавчого Органу УНРади і керівником відділу закордонних справ. З березня 1954 – після смерті А.Лівицького – обраний президентом УНРади. Помер 9.10.1965.

ВИТЕЧІВСЬКИЙ З’ЇЗД 1110 – другий з’їзд князів Київської держави, скликаний у м.Витечеві (тепер Київської обл.) з ініціативи Володимира Мономаха в серпні 1110. На В.з. розглядалось питання про примирення князівських міжусобиць і об’єднання сил для боротьби проти половців. 10.8.1110 князі Св’ятополк Ізяславич, Володимир Всеволодович Мономах, Давид і Олег Св’ятославичі уклали договір про припинення міжусобної боротьби. Княжий суд позбавив Володимир-Волинського князівства князя Давида Ігоровича, який порушив перемир’я, укладене на Любецькому з’їзді 1097, і спричинив міжусобну війну . В замін йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ, а незабаром – Дорогобуж та 4000 гривень срібла. Після з’їзду відбулись спільні походи князів проти половив, які надовго припинили напади цих кочівників на Київську Русь.

ВИТОВТ (Вітовт, Вітаутас; 1350 – 27.10.1430) -великий князь литовський (1392-1420), син Кейстута. В 1370-76 брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 – на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385, боровся за політичну незалежність Литви від Польщі. За угодою, укладеною в 1392 в Острозі В. був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства – Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське та створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля був змушений передати Ягайові. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з Українського Причорномор’я. 12.8.1399 литовські війська на чолі з В. були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою, але в 20-х рр. 15 ст. В. все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджібей. Протягом 1406-08 здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 кордони між Литвою і Московією по р.Угрі. Вів тривалу війну проти Тевтонського ордену. В 1410, в ході “Великої війни”, В. разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям в Грюнвальдській битві 1410. В сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в т.ч. і в Україні, магдебурзьке право. В 1413 уклав з Польщею Городельську унію 1413, яка обмежувала права і привілеї української шляхти у Великому князівстві Литовському. 15.11.1415 за ініціативою В. собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі Константинопольського Патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.

ВИШЕНСЬКИЙ ІВАН (н. між 1545-50 -п. після 1620) – видатний український письменник-полеміст. Н. в м.Судова Вишня (тепер Львівська обл.). Був високоосвіченою людиною, брав участь у діяльності Львівського братства. Жив у Луцьку і Острозі. З кінця 1580-х років перебував на Афоні, який був центром православного чернецтва на Сході. Прийнявши чернецтво, поселився в печері, ставши схимником-анахоретом. Посилав в Україну свої пристрасні послання, адресовані до князя К. Острожського, до братств, священиків і всіх українців. В 1605 приїжджав в Україну і жив в Манявському Скиті з Й.Княгицьким. Літературну діяльність В. розпочав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів В., найвизначніші з яких – “Обличеніє діявола-миродержца”, “Послание к утекшим от православія єпископам”, “Порада о очищенію церкви” та ін. В своїх творах критикував Берестейську унію і католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Помилковими були виступи В. проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а також народних звичаїв та обрядів: В. вбачав у них поганські риси. Творчість В. вплинула на розвиток жанру сатири в українській Літературі. Твори В. вивчали , І.Франко, М.Сумцов, А.Кримський. М.Грушевський, М.Возняк.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (р. н. невід. -п. 1563) – український князь, перший з достовірно відомих козацьких гетьманів (бл. 1552-1563). Походив з старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків у Кременецькому повіті. В 1550-53 – староста Черкаського і Канівського повітів. Бл. 1552 (за ін.даними 1554-55,1556) збудував на о-ві Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі і згуртував на боротьбу проти татар кілька сот козаків. 1554 знову призначений Сигізмундом II Августом старостою канівським і черкаським. В 1557-58 відбивав напади кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. В жовтні 1657 В. на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. В. пробував організувати союз держав (Польща, Московія), в якому би брали участь і запорожці для боротьби проти Туреччини і Кримського ханства. На початку 1559 здійснив вдалий похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. У червні запорожці під проводом В. напали на турецьку фортецю Азов. У 1563 втрутився в боротьбу за молдавський престол. Під час походу у Молдавії 4-тисячний козацький загін на чолі з В. зазнав поразки у бою під Сучавою ви військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. В. був взятий в полон і виданий турецькому уряду. За повідомленням “Хроніки Мартина Бєльського” В. після жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана II був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у прибережну стіну в Константинополі, на яких і помер. В. -герой української народної думи про Байду.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ МІХАЛ (Михайло) – Фома-Корибут (1633, за ін. даними 31.7.1640 -10.(20).11.1б73) – польський король (1669-73). Син Я.Вишневецького. За правління В. М. у Речі Посполитій послабилась королівська влада. За В.М. Польща, намагаючись захопити Правобережну Україну, підтримувала претендента на гетьманство М.Ханенка і вела війну проти П.Дорошенка. Влітку 1672 українсько-турецька армія, здобувши фортецю Хотин, вступила в Галичину. Після короткотривалої облоги українсько-турецькими військами Львова В.М. був змушений укласти Бучацький мирний договір 1672, за умовами якого Україна ставала незалежною державою під протекторатом Туреччини. Помер у Львові.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ЯРЕМА (Ієремія) (1612 -20.8.1651) – один з найбільших магнатів, князь, воєвода руський (з 1646). Походив з українського князівського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Львові, вивчав військову справу в Італії та Іспанії. В 1631 прийняв католицтво. Володів величезними маєтками у Півобережній Україні, Волині і в Поліса Утримував наймані війська. Резиденцією В. було місто Лубни, де він часто приймав послів іноземних держав. Очолював магнатську опозицію, яка виступала за збереження своїх привілеїв і політичних впливів, проти зміцнення королівської влади у Речі Посполитій. В 1632-34 брав участь у війні проти Московської держави, під час якої відзначалися українські козаки під проводом гетьмана Т.Орендаренка. Під час національно-визвольної війни під приводом Б. Хмельницького 1648-57 маючи 12-тисячний загін надвірного війська, з надзвичайною жорстокістю розправлявся з українським населенням. В липні 1648 надвірні загони В., В.Заславського і Я.Тишкевича зазнали нищівної поразки в боях під Махнівкою, П’яткою і Староконстантиновом від українських військ на чолі з М.Кривоносом. Після розгрому польської армії в Пилявецькій битві 1648 В.Я. втік до Львова. Влітку 1649 отримав титул коронного гетьмана. Продовжував боротьбу за відновлення польської влади в Україні.

ВИШНЕВЕЦЬКІ – український князівський рід. Про походження роду в науковій історичній літературі єдиної думки немає. За одними даними В. були галуззю княжого роду Несвіцьких (засновник – Федір Несвіцький), за ін. -нащадками великого князя литовського Ольгерда (родоначальник – Федір Корибут). Володіли величезними земельними маетностями в Україні, займали керівні посади в органах державної влади Польщі. Найвизначніші представники: Іван В. (рр.н. і см. невід.) – староста пропойський і чечерський ( 1536-43). Андрій В. (рр.н. і см. невід.) – волинський каштелян (1569) і брацлавський воєвода (1572). Дмитро В. (рр.н. невід – п. 1563) – український козацький гетьман (див. Д.Вишневецький). Костянтин В. (рр.н. і см. невід.) – староста житомирський (1583). До цього роду відносять: Ярему В. (1612-1651) -воєвода руський з 1646 (див. Я.Вишневецький). Міхал В. (1633-1673) – король Польщі з 1669 (див. Вишневецький Міхал). В 40-х рр. 18 ст. рід В. перестав існувати, а їхні володіння перейшли до польських магнатів Замойських.

ВІДЕНСЬКІ АРБІТРАЖІ 1938 1 1940 – назва двох підписаних у Відні представниками Німеччини (міністр закордонних справ Й.РІббентроп) та Італії (граф Г.Чіано) рішень про передачу Угорщині значних територій Чехо-Словаччини і Румунії. На поставі рішень першого В.а. від 2.11.1938 від Чехо-Словаччини було відторгнуто і приєднано до Угорщини південну Словаччину і частину Карпатської України (Угорський, Іршавський, Мукачівський і Севлюшський повіти з містами Ужгород, Мукачів, Берегів) загальною площею 11 927 км2 і 182 тис.населення. В результаті другого В.а. від 30.8.1940 від Румунії до Угорщини відходила Північна Трансильванія з територією 43.492 км і населенням 2,4 млн. чол. Відповідно до мирного договору з Угорщиною, пописаним 10.2.1947 у Парижі, рішення обох В.а. було скасовано.

ВІЗАНТІЯ (ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ) -прийнята в історичній науці назва держави, що утворилася наприкінці 4 ст. у східній частині Римської імперії. Назва походить від Візантії -колонії, заснованої у 7 ст. до н. е. вихідцями з грецького міста Мегари на європейському березі протоки Босфор. Вигідне географічне становище колонії – на перехресті світових торгових шляхів – спричинилося до побудови тут імператором Костянтином 1 (324-337) нової столиці імперії. Будівництво нового міста, названого Константинополь (місто Константина) розпочалося у 326 і офіційно завершилось у 330. Нова столиця стала центром світової держави, яка одержала назву Східна Римська імперія (Імперія ромеїв) і проіснувала до 1453, коли Константинополь (Царгород) був здобутий турками.

Східна Римська імперія утворилася в результаті розпаду Римської імперії, який відбувся після смерті імператора Феодосія Великого (395).Тоді в кожній її половині з’явився самостійний імператор: у західній – Гонарій (395-423), у Східній – Аркадій (395-408), якого вважають першим візантійським імператором. Територія В. охоплювала землі Балканського пів-ва, Малу Азію, Сірію, Палестину, Єгипет, Лівію (Кіренаїку), частину Месопотамії, Вірменії та Грузії, а також південь Кримського пів-ва (Херсонес), острови Егейського та Середземного морів (Кріт та Кіпр). Офіційною мовою у 4-6 ст. була латинська, а згодом – грецька.

Вже в перші століття н. е., після втрати Італією домінуючої ролі в економічному житті Римської імперії, її місце посідають східні провінції (особливо Мала Азія, Сірія та Єгипет), де ще в епоху еллінізму була створена система, що базувалася на нових формах ведення сільського господарства. Важливим фактором було також зростання міст та торгівлі. Найбільшими центрами світової торгівлі були Константинополь, Антіохія, Александрія. Високий рівень розвитку економіки сприяв зміцненню В., яка у 9 ст. досягла найвищої могутності. За правління імп.Юстиніана (527-565) було проведено адміністративну та законодавчу реформи, зміцнено централізацію держави, створено міцну армію. Це дало можливість В. суттєво розширити свою територію. Були завойовані Північна Африка (533-534), Італія (555). Далмація, Південно-Східна Іспанія, Сіцілія, Сардінія, Корсіка та Балеарнські о-ви. Однак, вже наприкінці 6 ст. імперія вступає в період глибокої кризи і вже до середини 8 ст. її територія зменшується майже вдвічі. На початку 7 ст. спочатку перси, а згодом араби завоювали Сірію, Палестину та Єгипет. У сер. 7 ст. на Балканському пів-ві утворилося міцне Болгарське царство. Тоді ж лангобарди підкорили собі територію Італії, де під контролем візантійських властей залишилися лише Равенна, Рим та Неаполь.

Лише на початку 8 ст. імператору Льву III (717-741) вдалося зупинити натиск арабів і стабілізувати ситуацію на кордонах імперії. Впродовж наступних трьох віків В. з перемінним успіхом вдавалось утримувати свої землі. На сході, внаслідок занепаду Арабського халіфату, візантійцям вдалося підкорити Кілікію, Вірменію, частину Месопотамії, о-в Кіпр. Менш вдалими були воєнні дії на заході. Тут імперія втратила Сіцілію, Мальту, Кріт (відвойований у 2-й пол. 9 ст.). Найбільш важливими були взаємини з Болгарією, яка на початку 9 ст. стала небезпечним ворогом імперії. У 811 хан Крум розгромив візантійське військо і обложив Константинополь. Згодом його внук Симеон захопив майже всі володінні імперії на Балканах за винятком Царгорода і Сопуні (м. фессалоніки). Лише у 2-й пол. 9 ст. В. вдалося ліквідувати загрозу зі сторони болгар, держава яких у 1018 була завойована і перетворена на одну з провінцій імперії.

У 2-й пол. 9 ст. на сході з’явилися турки-сельджуки, які почали загрожувати сх. провінціям імперії. У битві при Манцикерті (1071 ) візантійські війська зазнали поразки, а імператор Роман Діоген потрапив у полон. Після цього турки-сельджуки швидко захопили значну частину Малої Азії і створили тут Рулинський (Іконійський) султанат. Одночасно на заході активізували воєнні дії нормани, які захопили володіння імперії на Аппенінському пів-ві.

Під впливом військових невдач і в самій імперії загострюється внутрішньополітична боротьба, яка проявилася у виступах великих землевласників проти імператорської влади і зростанні сепаратних тенденцій в окремих провінція. Останній період розквіту В. припадає на правління тут династії Комненів. Завдяки проведенню ряду політичних, економічних, адміністративних реформ феодального характеру, вдалося стабілізувати становище імперії. Однак, вже наприкінці 12 ст. явними стають ознаки кризового стану держави. Вона ще знайшла сили стримувати натиск норманів на Балканах, за допомогою хрестоносців було відвойовано частину Малої Азії. Але під час IV Хрестового походу (1204) хрестоносці за дорученням Венеції, здобули і пограбували Константинополь. Візантійська імперія припинила існування як політичне ціле. На її обломках утворився ряд феодальних самостійних держав -Латинська імперія з центром в Царгороді та ряд залежних від неї утворень (князівство Ахайя, герцогства Афіни, Наксос та ін.), Епірський деспотат, Ніклоська та Трапезундська імперії в Малій Азії.

Німейська імперія завдяки вигідному географічному становищу і ряду реформ, проведених у ній представниками династії Палеологів, досить швидко зміцніла і вже у 1261 імператор Михаїл VIII Палеолог захопив Константинополь і відновив Візантійську імперію. Територія її охоплювала пн.-зах. частину Малої Азії, основну частину Македонії та Фракії, ряд островів на півночі Егейського моря та південну частину Пелопонесу. Однак і надалі становище імперії залишалося вкрай важким. Зі сходу їй загрожували турки-османи, з півночі – серби і болгари, частину островів захопили венеціанці, а латинські рицарі – Пелопонес і середню Грецію. Найбільш небезпечним ворогом В. були турки-османи, які у 14 ст. захопили землі Балканського пів-ва і підійшли до Константинополя. Останній візантійський імператор Константин XII Палеолог (1449-1453) був васалом Туреччини і володів лише столицею. У 1453 турки після нетривалої облоги штурмом здобули Константинополь, після чого Візантійська імперія перестала існувати. Трапезундська імперія проіснувала до 1461 коли її землі також були захоплені турками. Історія В. тісно пов’язана з долею народів, що в різні епохи проживали на українських землях. У перших століттях н. е. імперія контактувала з племенами, які розселялися у Прикарпатті, Придністров’ї, Північному Причорномор’ї, Криму. В часи т. зв. “великого переселення народів” тут пролягали шляхи, якими кочові орди (готи, гунни, авари та ін.) переселялися до кордонів Римської, а згодом Візантійської імперії. У 4-6 ст. на теритрію В. здійснювали походи слов’яни -анти, що створили перше державне слов’янське утворення на українських землях – Антський племінний союз. Згодом слов’яни розпочали масову міграцію та територію Балканського пів-ва, і незабаром вони стали домінуючим населенням в окремих регіонах. В. Після утворення у 9 ст. Київської держави, її контакти з В. стали широкомасштабними і багатогранними, вони охоплювали політичне, економічне та культурне життя обох країн. Вперше історичні джерела згадують про великий похід русичів на Візантію в 860. Тоді князі Аскольд та Дир здійснили невдалу облогу Константинополя. Результатом цього походу був початок широкого ознайомлення з християнським віровченням і його поширення на Русі. Особливо жвавими були зв’язки між обома державами у 9 ст. Князь Олег двічі (907,911) ходив походами на Царгород і добився укладення вигідної торгової угоди з В., що надавала широких привілеїв руським купцям. Менш успішною була візантійська політика князя Ігоря. Два невдалі походи на Константинополь (941, 944) привели до укладення невигідного для Київської держави торгового договору. На новий рівень поставила русько-візантійські відносини княгиня Ольга, яка у 957 на чолі посольства відвідала Костантинополь.Там вона вела успішні дипломатичні переговори з імператором В. Константином VII Багрянородним. Є свідчення, що саме під час свого перебування у Царгороді Ольга прийняла християнство. Результатом її місії було покращення торгових зв’язків між обома державами. У роки правління Святослава Ігоровича відносини між Київською державою і В. суттєво погіршилися. Причиною цього було прагнення обох сторін укріпитися з Болгарією. Воєнні дії Святослава на Дунаї, що тривали впродовж 968-971 закінчилися його поразкою і укладенням невигідної для Русі угоди під Доростолом. Невдовзі після цього сам князь був вбитий у сутичці з печенігами, які діяли у згоді з В. Постійно підтримував зв’язки з візантійськими імператорами Володимир Святославич. Внаслідок тривалих дипломатичних переговорів і військового походу на Корсунь (Херсонес) йому вдалося добитися укладення шлюбу з сестрою імператора Анною. Результатом відносин з В. було і хрещення Русі у 988. По-різному складалися відносини між обома державами в 11 ст. Саме тоді відбувся останній великий військовий похід русичів на В. (1043), який закінчився невдало. Але вже незабаром син Ярослава Мудрого Всеволод був одружений з внучкою візантійського імператора Константина Мономаха. В часи розпаду Київської держави В. утримувала тісні зв’язки з окремими князівствами, насамперед- Галицьким. Дочка князя Володаря Ростиславича була одружена з представником візантійської правлячої династії, а наступник візантійського престолу Андроник Комнен був частим гостем галицького князя Ярослава Осмомисла. З часів прийняття християнства особливо тісними стають культурні і духовні зв’язки з В. Аж до 1686 православна церква на українських землях перебувала у канонічній юрисдикції патріарха константинопольського. Київськими митрополитами майже постійно були вихідці з В. Впродовж домонгольського періоду лише два з них були руського походження -Іларіон (1051) та Климентій Смолятич (1147). Однак Київська митрополія мала значну внутрішню незалежність від патріарха і одночасно не була підпорядкована світській владі, як церква у В. чи згодом у Москві. В період входження українських земель до складу Польщі та Литви православна церква добилася ще більшої самостійності у вирішенні своїх внутрішніх питань, хоча і надалі продовжувала керуватися збірником візантійського церковного права “Номоканоном”. Значним був вплив візантійських церковних норм на організацію чернечого життя в Україні, розвиток української літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.

ВІЙСЬКОВИЙ ШКІЛЬНИЙ ОТАМАН (кошовий шкільний отаман) – у Запорізькій Січі (16-18 ст.) виборна службова особа, яка піклувалася діяльністю січової школи. Розпоряджався шкільними коштами, дбав про харчі та побутові умови для молодих і старших школярів. В.ш.о., яких, як правило, було двоє, обиралися і скидалися самими школярами.

ВІЙСЬКО ЗАПОРІЗЬКЕ 1. В.З. низове, реєстрове – офіційна назва реєстрового козацького війська, утвореного у 1572 рішенням польського короля Сігізмунда II Августа для оборони південних кордонів Речі Посполитої від нападів турків та кримських татар. Формувалося з українських козаків, яких вносили у спеціальний список – реєстр, чисельність якого часто змінювалася (у 1572 – 300 чол., у 1630-38 – 8 тис. чол.). В результаті національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 В.З. низове було підпорядковане польським властям і перестало існувати. 2. Офіційна назва-відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 української національної держави – Гетьманщини та її збройних сил. 3. В.З. низове – офіційна назва Запорізької Січі та її війська, що вживалася впродовж 16-18 ст.

ВІЙСЬКОВИЙ ДОВБИШ (кошовий довбиш, политаврник) – у Запорізькій Січі (16-18 ст.) військовий службовець, що відав військовими литаврами, за допомогою яких скликав запорожців на загальні козацькі ради (І.І. нового року, на 2-3 день Великодня, на 1.10-храмове свято Покрови Богородиці на Січі), а також перед військовими походами або під час прибуття на Січ офіційних осіб. Здійснював інші важливі функції, зокрема поліційні – роздягав засудженого і.приковував до ганебного стовпа на січовому майдані, був присутній при виконанні вироків. В.д. збирав на користь війська мито і податок при переправах через ріки (перевізне) в межах Вольностей Війська Запорізького. В.д. допомагав піддовбиш.

ВІЙСЬКОВИЙ КАНТАРЖІЙ (кошовий кантаржій; від грецького – вага) – у Запорізькій Січі (16-18 ст.) службова особа, яка була охоронцем військових мір і ваг, що служили еталоном для всіх торгівельних операцій, здійснюваних на Запоріжжі. В.к. збирав податок на користь кошової скарбниці з усіх привезених на Січ товарів і продуктів. Жив в окремому приміщенні на базарній площі.

ВІЙСЬКОВИЙ ОСАВУЛ – виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорізькій Січі 16-18 ст. Обирався на військовій раді строком на один рік. В.о. у мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, а у воєнний час -у таборі. В.о. відав заготівлею провіанту на випадок війни; розподілом, за наказом кошового отамана, грошової і натуральної платні, захистом інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територію Запоріжжя; очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв, вводячи по мірі потреби у бій резерви. У судових справах В.о. виконував роль слідчого -проводив дізнання з приводу суперечок між січовиками, злочинів серед сімейних козаків, розглядав скарги на місці, стежив за виконанням судових вироків, переслідував злочинців збройно. Знаком влади В.о. була дерев’яна палиця з потовщеннями на кінцях, скріплена срібними кільцями. Помічником осавула обирали військового підосавулія, а під час війни -військового обозного (див. Обозний).

ВІЙСЬКОВИЙ ПИСАР (кошовий писар) -виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 ст. В.п. розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування. Ведучи всю документацію і кореспонденцію, писар мав значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Війська Запорізького. Особа, яка отримала лист або відписала його за писаря – страчувалась. У роботі писарю допомагав кошовий підписарій. Знаком посади В.п. була довга чорнильниця-каламар (“калям” від східн. – тростина), яку він під час військових рад зберігав за поясом, а також гусине перо, застормлене за праве вухо. В.п. обирався козацькою радою строком на рік, але як правило, займав цю посаду протягом багатьох років. Останнім писарем Запорізької Січі був І.Глоба.

ВІЙСЬКОВИЙ ПУШКАР (кошовий пушкар)-військова службова особа, яка відала всією артилерією і артилерійськими боєприпасами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. Виконував одночасно функції наглядача січової в’язниці. На допомогу В.п. обирався підпушкар та кілька гармашів або канонірів.

ВІЙСЬКОВИЙ СУДДЯ (кошовий суддя) -службова особа, яка відала судовими справами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. В.с. розглядав кримінальні і цивільні справи, проводив разом з військовим осавулом слідство і виносив вироки. У своїх рішеннях керувався нормами українського звичаєвого права і традиціями судової практики Київської держави. Вироки судді затверджував кошовий отаман, а смертні – рада. В.с. обирався на військовій раді строком на один рік. Зовнішнім знаком влади В.с. була велика срібна печатка, яку він мусів мати при собі під час військових зібрань і скріплювати нею підпис кошового отамана на документах, ухвалених військовою радою. В.с. будучи найближчим помічником кошового отамана, часто призначався наказним отаманом. Останнім суддею Запорізької Січі був П.Головатий.

ВІЙСЬКОВИЙ ТОВАРИШ – почесний титул, який у 18 ст. гетьман України присвоював козакам за військові заслуги.Титул В.т. дорівнював сотникові. Козаки з титулом В.т. виконували особисті доручення гетьмана і мали право брати участь у раді старшини.

ВІЙСЬКОВИЙ ТОВМАЧ (кошовий товмач) -у Запорізькій Січі (16-18 ст.) службова особа, яка виконувала обов’язки військового перекладача. Повинен був знати кілька мов народів, з якими мали стосунки запорізькі козаки. Візував документи чужоземців, які проїжджали через Запоріжжя, виступав посередником між ними і Кошем. Зачитував і перекладав зміст дипломатичної кореспонденції, яка прибувала на Січ. В.т. нерідко виряджали як людину, яка знала іноземні мови, у розвідку в ворожий табір.

ВІЙСЬКОВИЙ ШАФАРІ (кошовий шафарі; з польськ. – економ) – у Запорізькій Січі(16-18 ст.) службова особа, яка збирала податок (перевізне) з купців на користь військової скарбниці на переправах через Дніпр, Пд. Буг і Самару (Микитинський, Кодацькій, Бугогардівській, Самарській та ін.). В.ш., яких було четверо, вели книгу прибутків і видатків, стежили за порядком при перевезенні вантажів через переправи.

ВІЙТ – керівник місцевого самоуправління в 16-18 ст. в Україні, яке грунтувалося на магдебурзькому праві. Існували міські і сільські війти. Посада В. спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. Здійснював судову і адміністративну владу. За виконання своїх обов’язків брав частину податків і судових виплат. В. у містах затверджував гетьман. В. були в Києві, Чернігові, Ніжині, Полтаві та інших містах. Посада В. існувала в українських в селах до 18 ст.. а в містах – до скасування магдебурзького права на початку 19 ст. У Галичині в складі Австро-Угорщини В. очолював сільську громаду, а в 1921-39 на українських землях, окупованих Польщею, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці – гміни.

“ВІК” – українське видавництво. Засноване в 1895 О.Лотоцьким, С.Єфремовим, Ф.Мату-шевським, В.Дурдуківським, В.Прокоповичем у Києві. Існувало до 1918. Видало близько 140 назв художньої, навчальної і науково-популярної літератури загальним тиражем 560 тис. примірників. У видавництві було підготовлено до друку і випущено трьохтомну “Антологію української літератури”.

ВІДЕНСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1656 – перемир’я, укладене 24.10.1656 у м.Вільно (тепер Вільнюс, Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою. Переговори у Вільно тривали на протязі серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу московської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов В.п., а висунуті гетьманом Б. Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За В.п. припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які не дали конкретних результатів. Після укладення Гадяцького договору 1658 та встановлення союзницьких відносин між Україною і Польщею, ці держави продовжували війну проти Московського царств.

ВІЛЬГЕЛЬМ II ГОГЕНЦОЛЛЕРН (27.1.1859 -4.6.1941) – імператор Німеччини і король Прусії (1888-1918). Внук Вільгельма І, син Фрідріха III. В 1890, проголосивши т.зв. новий курс, активізував зовнішню політику Німеччини, спрямовану на боротьбу за переділ світу. Разом з іншими правителями європейських держав сприяв розв’язанню першої світової війни. В січні 1918 В.ІІ Г. наполягав на підписанні мирного договору з Україною. 19.1(1.2).1918 Німеччина разом з ін. країнами Четверного союзу визнала Українську Народну Республіку незалежною державою. За В.ІІ Г. між УНР і Німеччиною та її союзниками було укладено Берестейський мир 1918, який був ратифікований німецькою стороною в липні 1918. 2.6.1918 В.ІІ Г. визнав гетьманом України П.Скоропадського. 6.9.1918 в замку Вільгельмгоге відбулися переговори, в ході яких обговорювалися актуальні проблеми тогочасних українсько-німецьких відносин. 9.11.1918 під час революції в Німеччині виїхав до Голландії. 28.11.1918 відрікся престолу. Помер в Утрехті. Автор мемуарів “Події і постаті 1878-1918”.

ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО – українські добровільні військово-міліцейні з’єднання, створені для захисту Української держави і охорони правопорядку. Перший кіш В.К. було сформовано у квітні 1917 у Звенигородському повіті на Київщині. Кошовим отаманом став С.Тризло. Ініціатором створення В.К. був селянин з с.Гусакова Звенигородського повіту – Смоктій. В серпні 1917 добре організовані вільно-козацькі підрозділи існували в Бердичівському, Борзнянському, Київському, Канівському, Черкаському, Ніженському та Уманському повітах. Відділи В.К. створювалися за територіальним принципом з національно свідомих селян і робітників віком старше 18 років. Основним тактичним підрозділом В.К. була сотня. Кількість бійців сотні могла бути різна – від 55 до 700 чол. Сотні однієї волості об’єднувалися у курінь, курені в полк. а полки цілої округи утворювали кіш. Старшина В.К. була виборна. Сотенна старшина складалася з п’ятьох членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волості, полкову – курені повіту, а кошову – полки округи. В серпні-вересні 1917 вільно-козацький рух охопив всю Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Катеринославщину, Херсонщину, Кубань. Були створені коші ім.Семена Палія, ім.гетьмана П.Сагайдачного та ін. Одним з найкращих був “Гайдамацький курінь” на Херсонщині, який нараховував близько 8 тис. бійців. 3-7( 16-20 ).10.1917 у Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд В.К.. На з’їзд прибуло 200 делегатів, які представляли близько 60 тис. “вільних козаків”. На з’їзді було створено Генеральну Раду В.К. з 12 осіб. Отаманом В.К. було обрано командира Першого Українського корпусу ген. П.Скоропадського. Місцем розміщення управи було визначено Білу Церкву. З жовтня 1917 виходив щоденний часопис “Вільний козак” під редакцією М.Левицького. В січні 1918 у зв’язку з наступом більшовицьких військ за розпорядженням Генерального Секретаріату Військових Справ розпочато реорганізацію В.К. у регулярні військові частини – Реєстрове Вільне Козацтво. Взимку 1918 частини В.К. чинили стійкий опір наступаючим більшовицьким військам. Особливо визначались сотні В.К. під проводом М.Ковенка, які протягом кількох днів наприкінці січня – поч. лютого 1918 вели героїчну боротьбу проти переважаючих більшовицьких сил на підступах до Києва і в самому місті. Територія ж Звенигородського повіту, де кошовим отаманом Звенигородського коша було обрано ген. Ю.Тютюнника, залишалась вільною ви більшовиків до повернення влади. В травні-червні 1918 на вимогу німецького командування виділи В.К. було роззброєно і розформовано. Проте значна частина козаки зберегла зброю і згодом увійшла до складу частин Армії Украінської Народної Республіки.

ВІЛЬШАНСЬКА УГОДА 1617 – угода, укладена 28.10.1617 в урочищі Стара Вільшанка поблизу Таращі (тепер м.Київська обл.) між гетьманом П.Сагайдачним і командуючим польськими військами С.Жолкевським. Умови В.у. відбивали пошук компромісу між козацтвом і польським урядом. За В.у. козацький реєстр встановлювався в розмірі 1 тис. чоловік, проте на прохання старшини, остаточну кількість реєстрових козаків мав визначити польський сейм; козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король; за службу реєстровим козакам польський уряд зобов’язувався виплачувати платню; реєстровики мали право жити тільки на Запоріжжі; їм заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину; з козацького війська виключались ті міщани, які вступили в козаки за останні 5 років, і нереєстрові козаки повертались під владу старост і шляхти. В.у. викликала велике незадоволення серед широких кіл нереєстрових козаків, і тому польському уряду не вдалося втілити її у життя. (див. також Роставицька угода 1619).

ВІНІТАР (рр. н. і см. невід.) – король готів. В 70-х рр. 4 ст. вів війни проти антів, очолюваних князем Божем. Захопивши Божа в полон, В. наказав розіп’ясти його разом з синами і70 старійшинами на хрестах. В. загинув у боротьбі з гуннами.

“ВІСЛА” ОПЕРАЦІЯ – злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій депортації (виселенні – Авт.) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пвн. частині Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. Акт геноциду проти українського народу. 9.9.1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення – позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил – Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Приводом до початку “В.О.” стала загибель 28.3.1947 в р-ні с.Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства – Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними – 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл.17тис.чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки – Авт.) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. “В.О.” проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та ген. С.Моссора. Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й – з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й – до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

ВІТИК СЕМЕН (1876 – 1934; за ін. даними 1937) – український громадсько-політичний і державний діяч. Н. у Галичині. В 1899 разом з М.Ганкевичем, В.Охримовичем став одним з засновників Української Соціал-Демократичної Партії. Обирався депутатом австрійського парламенту. В жовтні-1918 увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР – ЗОУНР, член Президії УНРади. В 1918-19, будучи повітовим комісаром на Дрогобиччині, відмовився виконувати розпорядження Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР, чим значно ускладнив забезпечення військовим спорядженням частини Галицької Армії. В період Директорії УНР- голова президії Трудового Конгресу України. З 1919 перебував на еміграції у Відні, де видавав про-радянський журнал “Нова Громада”. В 20-х рр. був одним з лідерів УСДП в Галичині. Наприкінці 20-х рр. переїхав до Харкова. В 1933 В. заарештований за приналежність до “націоналістичної організації”, яка ставила собі за мету “відірвати Україну від Росії”. Загинув у концтаборі.

ВІТОВСЬКИЙ ДМИТРО (8.11.1887-4.8.1919) -визначний український військовий і державний діяч, полковник УГА. Н. в с.Медуха недалеко Галича (тепер Івано-Франківська обл.). Після закінчення гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), вступив на юридичний факультет Львівського ун-ту. Ще під час навчання у гімназії брав активну участь у роботі таємного гуртка, а в студентські роки вступив до Української Радикальної Партії. В листопаді 1908 підгототував втечу з станіславської тюрми М.СІчинського, який в 1908 вбив австрійського намісника Галичини А.Потоцького. В. був одним з організаторів т-тва “Січ” та читалень “Просвіти” на Покутті, активним учасником масових антиурядових виступів українського студентства у Львові. В 1910 за участь у боротьбі за український ун-тет заарештований, виключений з ун-ту і ув’язнений. Після звільнення завершував навчання у Краківському ун-ті. На поч. першої світової війни вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 В. командував сотнею, пізніше куренем Українських Січових Стрільців піц час кровопролитних боїв проти російських військ у Карпатах, на Маківці, над Стрипою. Влітку 1915 очолював військову комендатуру Галича. Намагаючись  пропагувати ідеї українського стрілецтва серед  населення Галичини, став засновником друкованого органу УСС журналу “Шляхи”, який виходив у 1915-18 у Львові. В 1916-17 В. як комісар УСС у Ковелі займався організацією українського шкільництва на Волині, де його стараннями було відкрито 17 народних шкіл. В період Української Держави – комендант Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність по створенню українських державних органів влади. 29.10.1918 (за іншими даними-30.10) очолив Український Військовий Генеральний Комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові і передав всю повноту влади у Галичині Українській Національній Раді ЗУНР-ЗОУНР. 09.11.1918 призначений державним секретарем військових справ ЗУНР, В. активно взявся за розбудову збройних сил молодої української держави -Галицької Армії. З березня 1919 (за ін. даними -з травня) В. входив до складу делегації УНР, яка брала участь у Паризькій мирній конференції 1919-20 і намагалась переконати Найвищу раду країн Антанти вжити заходів для припинення агресії Польщі проти української держави. Загинув у авіакатастрофі піц Ратибором (Сілезія). Похований у Берліні на кладовищі Гугенотів.

ВІТОШИНСЬКИЙ-ДОБРОВОЛЯ ЙОСИФ-МИХАЙЛО (1857-9.12.1931) – український військовий діяч, генерал-майор УГА. В роки першої світової війни – генерал-майор австрійської армії. Командував 130 бригадою в корпусі П.Гофмана, до складу якої входив Легіон Українських Січових Стрільців. З листопада 1918 до весни 1920 командував військовими з’єднаннями Української Галицької Армії піц час українсько-польської війни 1918-19 та в період воєнних дій галичан проти більшовиків і денікінців у Наддніпрянській Україні. З 1920 перебував в еміграції.

ВІЧЕ– народні збори у стародавніх слов’ян на Київській Русі, на яких вирішувалися важливі громадські та державні справи. Виникли з племінних зборів у слов’ян. Вперше згадується в літописах у Новгороді – 1016, Києві – 1068, Володимир-Волинському – 1097,3венигороді -1147, Переяславі -1175. В II пол. 11-12 ст. внаслідок послаблення князівської влади і розпаду Київської держави роль В. у суспільному житті набуває особливого значення. В. скликалися не регулярно, за ініціативою населення або представників влади. В. оголошувало війну і укладало мир, обирало і усувало князя та головних осіб (посадників, тисяцьких, соцьких), вело переговори з чужоземними купцями, чинило вічовий суд і приймало закони. Іноді городяни-учасники В. виганяли з міста або карали на смерть найбільш ненависних представників князівської адміністрації (наприклад, під час Київського повстання 1068). Рішення приймали без голосування, шляхом схвалення тієї чи іншої пропозиції криком. В., як орган державної влади, занепадають з втратою українськими землями незалежності.

“ВІЧНИЙ МИР” 1686 – мирний договір між Польщею і Московською державою, підписаний 6(16).5.1686 у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли К.Гжимултовський і М.Огінський, з московської – В.Голіцин. Текст договору складався з преамбули 133 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир’я 1667. За “В.М.” Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина та пд. Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Пн. Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької “Священної Ліги” (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) зобов’язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689). Хоча умови “В.М.” набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. “В.М.” остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

ВЛАДИСЛАВ І ЛОКЕТЕК (між 3.3.1260 і 19.1.1261)- князь брестський (з 1275), польський король (з 1320). Син куявського князя Казимира. З правління В.І.Л. було покладено початок політичному об’єднанню Польщі. При підтримці польського рицарства і частини міщан зумів об’єднати під своєю владою Малу Польщу, Помор’я і Велику Польщу (1296). Придушив повстання німецького бюргерства у Познані (1310) і Кракові (1311), яке виступало проти зміцнення королівської влади і об’єднання Польщі. В 1320 коронований у Кракові. Підтримував союзні зв’язки з галицько-волинськими князями Андрієм Юрійовичем і Левом Юрійовичем. Ведучи війни проти Бранденбургу (1316-17 і 1326-29) і Тевтонського ордену (1327-32) уклав воєнний союз з Угорщиною і Литвою. В 1331 розбив війська ордену біля с.Пловців. Помер підчас переговорів з орденом про повернення Польщі Помор’я.

ВЛАДИСЛАВ II ЯГАЙЛО (1348-1434) -великий князь литовський (з 1377) і польський король (1386-1434). Див. Ягайло.

ВЛАДИСЛАВ III ВАРНЕНЧИК (31.10.1424 -10.11.1444) – король Польщі (1434-1444) і Угорщини (під ім’ям Ласло V) з 1440. Син Владислава II Ягайла. За правління В.ІІІ.В. посилився вплив шляхти на державне життя. В 1435 на українських землях, що входили до складу Литви, було обмежено право переходу селян від одного землевласника до ін.. В 1443 разом з угорським полководцем Янушем Гуняді очолив польсько-угорські війська, які вели боротьбу проти Османської імперії. В серпні 1444 уклав у м.Сегеді 10-річне перемир’я, яке зупинило наступ турків на Балканах. Незабаром порушив умови перемир’я і розпочав воєнні дії проти турецької армії. В 1444 армію В.ІІІ.В., у складі якої воювали і українські козаки, було розбито в битві під Варною. В цій битві загинув і сам Владислав III (звідки і походить його посмертне прізвисько).

ВЛАДИСЛАВ IV ВАЗА (19.4.1595 – 20.5.1648) -король Польщі (1632-1648), син Сигізмунда ІІІ Вази. В липні 1610 B.IVB. будучи королевичем, був проголошений московським боярським урядом царем Московської держави. Домагаючись московського престолу, вів 1617-18 і 1632-34 війни з Московським царством. Вирішальну роль у ході воєнних дій щоразу відігравали козацькі війська під проводом гетьманів П.Сагайдачного (1618) та Т.Орендаренка (1632-34), які рятували польську армію від поразок. В 1643 B.IVB. уклав з Московською державою Поляновський мирний договір, за умовами якого відмовлявся від домагань московського престолу, але під польською владою залишалась Сіверщина. В 1633 B.IVB., прагнучи залучити козаків до участі в польсько-московській війні, видав, всупереч позиції магнатів у сеймі, т.зв. “Статті для заспокоєння руського народу”. У цих “Статтях” було узаконено існування на території України двох українських митрополій – православної і греко-католицької, першу з яких після укладення Берестейської унії 1596 польська влада трактувала як незаконну. За B.IVB. для контролю за військовим і політичним життям Запоріжжя на правому березі Дніпра за проектом французького інженера, архітектора Г.-Л. де Боплана було збудовано фортецю Кодак. 3-4 (13-14).8.1635 козацький загін під проводом гетьмана І.Сулими зруйнував цю фортецю. Під час правління B.IVB. відбувались Павлюка повстання 1637 та Остряника повстання 1638. В 1646 B.IVB., готуючись до війни з Туреччиною вів таємні переговори з представниками козацької старшини, серед яких був Б.Хмельницький. В травні 1648 на початку національно-визвольної війни українського народу 1648-57B.IVB. помер.

ВОВК АНДРІЙ (1882 – 1960-ті рр.) -український і громадський діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Брав участь у першій світовій війні, офіцер російської армії. В 1917 став одним з організаторів українських військових підрозділів на румунському фронті. В 1918-19 очолював частини Армії Української Народної Республіки на українсько-більшовицькому фронті (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В грудні 1919-травні 1920 брав участь у першому Зимовому поході Армії України (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Влітку 1920 командував Київською стрілецькою дивізією. В листопаді 1920 був інтернований у польських таборах. В 1925 став першим головою Українського Воєнно-Історичного Товариства у Варшаві. В період після другої світової війни жив у ФРН.

ВОВК ФЕДІР (Волков Хведір) КІНДРАТОВИЧ (5(17)3.1847 – 30.6.1918) – видатний український антрополог, етнограф і археолог. Н. в с.Крячківка на Полтавщині (тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.). Навчався у Новоросійському (Одеському) і Київському ун-тах. Разом з В.Антоновичем брав участь в археологічних розкопках на Київщині і Волині. Як учасник київської Громади зазнав переслідувань з боку царського уряду. В 1879 змушений емігрувати у Францію, де перебував до 1905. Опублікував французькою мовою працю “Шлюбний ритуал на Україні”, брав участь у виданні “Кобзаря” (Прага, 1876), в якому були надруковані безцензурні твори Т.Шевченка. В 1904-06 В.Ф. здійснив ряд експедицій у Галичині і Буковині, під час яких проводив антропологічні дослідження. 31907 – приват-доцент, а з 1917-проф. Петербурзького ун-ту. В кінці 1917 Київський ун-т обрав Вовка професором географії і антропології. Помер у Гомелі, повертаючись в Україну. В.Ф. зібрав великий антропологічний матеріал, який ліг в основу близько 200 його праць. Серед найважливіших: “Українці в антропологічному відношенні” (1906), “Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини, Угорщини” (1908), “Український народ в його минулому і сучасному” (1916), “Етнографічні особливості українського народу” (1916). У своїх роботах В.Ф. прийшов до висновку, що українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, вдмінний від східнослов’янських народів, а близький до південних слов’ян. В. Ф. був дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові (з 1893), Російського Географічного Товариства в Петербурзі, Історичного, Антропологічного Товариства у Парижі та багатьох ін. наукових установ.

“ВОВКИ” – назва відділу Української Повстанської Армії, який у післявоєнні роки діяв на Холмщині і Підляшші. Учасник цих боїв. П.Новина залишив хроніку “Щоденник із днів боротьби відділу УПА “Вовки” 1948.

ВОВЧУХІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ 1919 (Вовчухівська офензива) – наступальна воєнна операція Української Галицької Армії в лютому-березні 1919 під час українсько-польської війни 1918-19. Після двох невдалих спроб наприкінці грудня 1918 – січні 1919 оволодіти Львовом, командування УГА на початку лютого, завершивши реорганізацію частин, укомплектувавши їх командними кадрами і довівши реальну чисельність військ до 60 тис. чоловік, вирішило провести третю операцію по визволенню столиці Західно-Української Народної Республіки. Стратегічний план Начальної Команди УГА (командант М.Омелянович-Павленко, начальник штабу В.Курманович) передбачав три етапи наступу: на першому -Третій Корпус УГА (командир полк, Г.Коссак) мав оволодіти залізничною лінією Львів-Перемишль; на другому етапі – планувалося визволення Львова Другим Корпусом УГА (командир полк. М.Тарнавський), на завершальному етапі операції українські війська мали здобути Перемишль і вийти на лінію р.Сян. В.о. розпочалась 16.2.1918 обстрілом польських передових позицій по лінії Судова Вишня-Городок і у Львові. 19.2.1918 армійські групи “Ширець”, “Рудки”, Яворівська група перейшли в наступ під Бондарівкою, Малим Любенам, Дубовою Долиною і Вовчухами. Долаючи запеклий опір противника, сотні Львівської бригади А.БІзанца та Перший Корпус УГА вийшли впритул до залізниці Львів-Перемишль. Таким чином, перша частина оперативного плану, яка передбачала оточення Львова, була практично виконана. Проте цей успішний початок операції був зупинений на вимогу Найвищої Ради держав Антанти, яка вислала до Львова місію на чолі з генералом Бертелемі для переговорів з урядом ЗО УНР. Члени цієї делегації почали вимагати від командування УГА припинити наступ і укласти перемир’я на фронті. Виступаючи за справедливе і мирне вирішення конфлікту, українська сторона погодилась на укладення перемир’я, яке вступило в силу 25.2.1919. Однак місія ген. Бертелемі зажадала в ультимативній формі встановлення демаркаційної лінії між сторонами, взявши за основу Бертелемі лінію. 28.2.1919 делегація ЗОУНР викинула ганебні умови перемир’я, запропоновані місією країн Антанти. 2.3 воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. 7.3.1919 українські війська продовжили розпочатий в середині ‘лютого наступ. В ході кровопролитних боїв українські підрозділи розгромили групу генерала Бекера в р-ні Вовчухів, що відкрило шлях на окупований поляками Перемишль. Однак, в цій ситуації, Начальна Команда припустилася тактичної помилки: замість того, щоб розширити пролом у польській обороні і продовжити наступ, командування УГА наказало розгорнути бойові дії у напрямі на Городок і далі на Львів. 9-11.3.1919 значні сили українських військ вели тяжкі бої за Городок. В цей час польське командування, яке, порушуючи умови лютневого перемир’я, стягнуло в район бойових дій значні підкріплення (група ген. Александровича), зосередило велику ударну групу в районі Судової Вишні і 15.3.1919 розпочало контрнаступ. Виснажені місячними наступальними боями українські війська змушені були відступати. 18.3. польські з’єднання завершили операцію по деблокуванню Львова. В.о. УГА, через несприятливі зовнішньополітичні обставини і прорахунки командування, яке не використало сприятливих умов для розгрому ворога, незважаючи на проявлений героїзм стрільців і старшин, завершилася невдачею.

ВОЄВІДКА ЯРОСЛАВ (5.3.1882-28.3.1920) – український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. Н. в с.Петранцях Калушського повіту на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл). За фахом юрист. На поч. першої світової війни був мобілізований у австрійську армію. С кінця грудня 1918 командував першим артилерійським полком у складі бригади УСС Наприкінці 1919-ПОЧ.1920 В. служив у Червоній Українській Галицькій Армії. 283.1920 убитий більшовицьким комісаром Табукашвілі в Одесі. Над вбивцею В. стрільці вчинили самосуд.

ВОЄВОДИ – воєначальники слов’янських народів, правителі. 1. У Київській Русі з 10 ст. командуючі князівською дружиною або народним ополченням. 2. В Московській державі 16-17 ст. існували полкові В., які очолювали кожний з 5 полків московського війська. Посада полкових В. ліквідована Петром I. В кінці 1775 існувала посада городових В., які здійснювали адміністративне 1 воєнне управління містом або повітом. З 1654 московський уряд призначив городових В” як комендантів фортець та командуючих московських гарнізонів в Україні. 3. В Польщі і Литві – королівський намісник в мирний час і воєначальник у воєнний час. Згодом В. стояв на чолі адміністративно-територіальної одиниці – воєводства. Посада В. була довічною. В. був членом сенату. Існували у Польщі до кінця 18 ст. 4. В 1921-39 у Західній Україні, яку окупувала Польща, В. називались керівники адміністративно-територіальних округів – воєводств.

ВОЄВОДСТВО – 1. Адміністративна територіальна одиниця в Литві і Польщі у 15-18 ст., яку очолював воєвода. На українських землях у складі Речі Посполитої існували Волзьке, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське і Руське воєводства.

2. Адміністративно-територіальна одиниця у Польщі в 1921-39. Українські землі, окуповані Польщею, входили до складу шести воєводств: Волинського, Люблінського, Львівського, Поліського, Станіславського і Тернопільського.

3.. Адміністративно-територіальна одиниця у сучасній Польщі.

ВОЗНИЙ – судовий урядовець у Польщі, Литві, Україні до 19 ст. В Україні В. змінив староукраїнських урядовців – дітських і вижів. В. вручав повідомлення до суду, підтримував контакти зі сторонами, оглядав місце злочину, жертви або постраждалих, виконував рішення суду у цивільних справах та наглядав за порядком під час судового процесу.

ВОЙНАРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (Бл. 1681 – п. 1740 або 1741) – український військовий і політичний діяч, небіж гетьмана /.Мазепи. Н. в м.Володимирі на Волині. Освіту здобув у Києві і Дрездені. В 1700 жив при дворі саксонського курфюрста Августа ІІ Фридерик. В 1706 -гетьманський представник при царській похідній канцелярії у Гродно. Будучи з самого початку ознайомлений з політичними планами І.Мазепи, виконував таємні доручення гетьмана. 23.10.1708 В., прибувши в тодішню резиденцію І.Мазепи в Борзні, повідомив про початок наступу московських військ на Україну. Супроводив гетьмана і шведського короля Карпа XII до Туреччини. Після смерті І.Мазепи, поряд з П.Орликом і Д.Горленком претендував на гетьманство. Брав участь у виробленні Конституції України 1710. В 1710 їздив з дипломатичним дорученням вір, П.Орлика у Крим, а в 1711-12 – до Стамбулу з місією від Карпа XII. Жив у еміграції в Австрії, Швеції і Німеччині. Шляхом дипломатичних переговорів, намагався створити коаліцію європейських держав (провина роль в коаліції виводилась Швеції і Англії) і з їх допомогою відновити українську державність. 12.10.1716 підступно схоплений московськими агентами в Гамбурзі. В 1716-23 – в’язень Петропавловської фортеці, згодом-засланий в Якутськ, де і помер. Дружина В. і діти довгий час жили у Швеції.

ВОЙШЕЛК МІНДОВГОВИЧ (р.н. невід, п. 1268, за ін. даними -1269) – великий князь литовський з 1263. Після свого батька Міндовга, передав престол Шварну Даниловичу, що був одружений з його сестрою. Прийняв православ’я і пішов у монастир. В 1268 (за ін. даними -1269) убитий під час перебування у гостях в галицько-волинського князя Василька Романовича претендентом на литовський престол Левом Даниловичем.

ВОЛИНЕЦЬ АНАНІЙ (1894-1939) – керівник українського повстанського руху на Вінниччині. В 1917-18 – комісар Гайсинського повіту. В.А. був одним з організаторів Вільного Козацтва, учасник повстання проти гетьмана П.Скоропадського. З 1919 до кінця 1920 В.А. очолював партизанську боротьбу проти більшовиків у Гайсинському повіті. В.А. видавав часопис “Повстанець”. З 1920 перебував в еміграції у Польщі. В 1939 був вбитий агентом НКВС.

ВОЛИНСЬКЕ УКРАЇНСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ (ВУО) – політична партія, яка діяла у 20-30-их роках у Західній Україні. Створена при сприянні урядових кіл, в першу чергу, волинського воєводи Г. Юзефського, для послаблення українського національного руху, і виступала за співробітництво з польськими окупаційними органами влади. Членів ВУО обирали за списком проурядової організації – Безпартійного блоку співпраці з урядом до варшавського парламенту. ВУО лояльно ставилось до польської політики у національно-культурній та церковній ділянках життя волинських українців. Угодовська діяльність ВУО значного впливу на суспільно-політичне життя Волині не мала. Очолювали об’єднання П. Певний (до 1935) та С. Тимошенко (з 1935), серед провідних членів організації були С. Скрипник, М. Бурий, М. Вол ков, О. Ковалевський та ін Видавало друковані органи – “Українська нива” (1928-37; редактор П. Певний) і “Волинське слово” (з 1937).

ВОЛИНЬ (Волинська земля) – історико-географічна область у пн.-зах. частині України в басейні пд. притоки Прип’яті і верхів’я Західного Бугу. Назва В. походить від давнього городища Волинь (Волинь) поблизу Володимир-Волинського, яке згадується в літописах під 1018. Наприкінці 7 на поч. 10 ст. тут жили племена дулібів, бужан і волинян. В 10 ст. найбільш відомими центрами Волинської землі стали Буськ, Луцьк, Червень, Белз, а згодом – Берестя, Дорогочин, Пересопниця, Холм, Кременець та ін.Бл.988 великий князь київський Володимир Святославич заснував місто Володимир (тепер-Володимир-Волинський Волинської обл.), яке стало центром Володимиро-Волинського князівства. В 11-12 ст. В. володіли різні князі, в основному, нащадки Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. В сер. 12 ст. Волинська земля відокремилась від .Києва. У 1099 володимиро-волинський князь Роман Мстиславич, оволодівши Галичем, об’єднав Галицьку і Волинську землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Після розпаду Галицько-Волинської держави (1349) збройна боротьба між Польщею і Литвою привела до укладення в 1352 перемир’я, за умовами якого Волинь відходила до складу Литви. У 1366 Польща захопила Зах. Волинь з містами Холм і Белз. У складі Великого князівства Литовського В. зберігала до 1452 статус князівства, але після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви. Після укладення Люблінської унії 1569 Польща захопила всю В. На цих землях було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського і Крем’янецького повітів (адміністративний центр – Луцьк). Незважаючи на сильну політику полонізації, на Волині наприкінці 16 на поч. 17 ст. активно розвивався національно-культурницький рух, що проявлявся в діяльності братств в Острозі, Володимирі, Луцьку, заснуванні Острозької академії та шкіл у Володимирі, Дубно, Луцьку, розвитку друкарства в Острозі, Почаєві, Кременці, Констянтинові та ін. містах. В 16-18 ст. населення В. брало активну участь у козацько-селянських повстаннях під проводом К.Косинського. С. Наливайка проти національно-соціального гніту польської шляхти. В. стала ареною кривавої боротьби з польськими загарбниками у ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57, та під час гайдамацьких повстань 30-60-х рр. 18 ст. Після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793,1795 ) В., за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії. Землі В. входили до складу спочатку Волинського намісництва (до 1795- Ізяславського), а з 1797 -Волинської губернії (центр – Новоград-Волинський, з 1804 – Житомир). Активна великодержавна політика царського уряду на Волині зокрема, ліквідація в 1838 греко-католицької церкви та скасування в 1840 Литовського статуту, спричинила послаблення українського національного руху на цих землях. У 1914-18 В. зазнала величезних матеріальних і людських втрат під час воєнних дій на її території. В роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 В. часто ставала ареною боїв з польськими і більшовицькими окупантами. В лютому 1918 у Житомирі працювала Українська Центральна Рада, а у квітні 1919 – уряд Української Народної Республіки та Директорія УНР перебували у Рівному. У травні 1919 Зх. Волинь окупували польські війська, а Сх. Волинь в 1920 – Червона армія. В листопаді 1921 через територію В. проходив рейд Волинської групи Армії Української Народної Республіки під командуванням Ю.Тютюнника (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). За умовами Ризького мирного договору 1921 сх. частина В. увійшла до УСРР, а зах. – до Польщі. Економічні і суспільно-політичні процеси, що відбувалися в 20-30-х рр. на В., були характерні для всіх українських земель у складі СРСР. Українське населення Зах. Волині зазнавало численних утисків та переслідувань з боку польського окупаційного режиму, заперечуючи єдність української національної спільноти, польський уряд намагався розчленити її на окремі частини та реалізувати політику полонізації місцевого населення. Для цього між Галичиною і Волинню був встановлений т.зв. “сокальський кордон”, завданням якого було припинення політичних і культурних зв’язків між цими українськими територіями. Угодівська діяльність Волинського Українського Об’єднання щодо польської окупаційної влади та політика “пацифікації”, спричинила значне послаблення національного життя на В. У 1928-32 було ліквідовано осередки товариства “Просвіта” у Рівному, Острозі, Ковелі, Володимирі, Крем’янці. В 1939 на території В. замість 443 українських народних шкіл (в 1922–23) діяло тільки 8 (польських – 1459) та не існувало жодної середньої державної української школи. Цілеспрямована антиукраїнська політика польської адміністрації викликала закономірний опір національно-патріотичних сил. В 30-х рр. на В., як і у Галичині, значно активізувала свою діяльність Організація Українських Націоналістів, проти урядової політики на волинських землях виступали українські депутати польського сейму.

В вересні 1939 В. була занята радянськими військами і приєднана до УРСР. На територіальній основі В. створено Волинську обл. (4.12.1939, центр Луцьк) і Рівненську обл. (4.12.1939, центр Рівне; Крем’янеччина увійшла до складу Тернопільської обл.). Відступ радянських військ з території В. супроводжувався масовим терором і репресіями проти мирного населення, розстрілом членів українських патріотичних організацій у тюрмах Луцька, Дубна та ін. міст. В роки гітлерівської окупації України Волинські землі входили до складу рейхскомісаріату “Україна” і становили генеральний округ “Волинь”. На В. містився адміністративний центр рейхскомісаріату – Рівне. Діяльність військової окупаційної влади на В., головним завданням якої було викачування з краю продовольства і сировини, зіткнулась з всезростаючим рухом Опору проти загарбників. В 1942-44 на В. діяли українські збройні формування – Поліська Січ, Українська Повстанська Армія та радянські партизани. З вторгненням в січні-лютому на територію В. більшовицьких військ УПА та збройне підпілля продовжило боротьбу проти радянського режиму, яка тривала до поч. 50-х рр. Сьогодні на території В. розміщується Волинська, Рівненська, частина Житомирської та Тернопільської обл. (загальна площа 40,3 тис. км2). Абсолютну більшість населення становлять українці (94,6%) і росіяни (4,5%), які в грудні 1991 на всеукраїнському референдумі одностайно проголосували за відновлену незалежність України.

ВОЛИНЯНИ – одне з літописних племен, яке впродовж 8-10 ст. проживало на західноукраїнських землях, заселяючи територію історичної області – Волині. Згадки про В. містяться у давньоруських літописах (Повість минулих літ) та іноземних хроніках (Баварський анонім 10 ст.). Пишуть про них і арабські мандрівники Аль-Масуді та Ібн-Якуб. Письмові джерела свідчать про існування на землях, заселених В., біля 70 укріплених городищ. Головними центрами В. були Волинь, а згодом Володимир (Волинський). Є припущення, що волиняни творили племінний союз і разом з душанами у більш ранніх джерелах згадуються під назвою дуліби. У 9-10 ст. землі, заселені волинянами ввійшли до складу Київської держави, а в періоди розпаду тут утворилось окреме удільне князівство, яке згодом стало частиною Галицько-Волинської держави.

ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО (р. н. невід. -1938) -український вчений-економіст. В 20-х рр. -науковий працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. В 1928 опублікував у журналі “Більшовик України” дві статті під назвою “До проблем української економіки”. В цих матеріалах Волобуєв доводив, що Україна за радянської влади, як і в часи Російської імперії, залишається економічною колонією Росії. Свої твердження В. обгрунтував цифровими даними економіста В.Доброгаєва, які переконливо доводили”що московський більшовицький уряд, розвиваючи промисловість в центральних районах Росії, ставить Україну в ще більше залежне становище від російського метропольного господарства (ст. “Проти економічної платформи націоналізму”, 1930). Економічна теорія В. доповнила політичні погляди М.Хвильового і О.Шумського про життєву необхідність побудови комуністичної Української держави. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних радянських організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові і навіть антинаукові. Після ліквідації лідерів націонал-комунізму в Україні В. було заарештовано і заслано у концтабір. В 1938 розстріляний.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (Володимир-Василій Всеволодович; 1053-1125) – видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113-1125), воєначальник і письменник. Син Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. В 1078 його батько став великим князем київським, а він отримав у володіння Чернігів. З 1093 вів боротьбу проти половців та їх союзника Олега Святославича, якому змушений був віддати Чернігів (1094). Князь жив у Переяславській землі, яка зазнавала найбільш спустошливих набігів кочівників. Виступав за припинення князівських усобиць і згуртованих сил для відсічі половцям. Став ініціатором Любецького з’їзду 1097, Витечівського з’їзду 7100, Долобського з’їзду 1103. В 1103,1107, 1111 організовував спільні походи князів проти половців, завдав їм ряд поразок, після яких вони надовго припинили напади на руські землі. Запрошений на князювання у Київ піц час Київського повстання 1113. Придушивши повстання, В.М. видав ряд законів (відомі під назвою “Статут Володимира Всеволодовича”), в яких скасовувалося холопство за борги та обмежувалися проценти на позики. В.М. зумів тимчасово об’єднати піц своєю владою більшу частину території Київської держави і припинити князівські усобиці. Відомий як високоосвічена людина. Автор вміщеного в Лаврентіївському літописі “Повчання”, адресованого його дітям і чернігівському князю Олегу Святославичу, в якому різко засуджував князівські усобищ і закликав до єдності всіх князівських земель. У літописі є легенда про те, що В.М. отримав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина Мономаха барми і корону (див. Шапка Мономаха). Похований в Софійському соборі в Києві.

ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ (Володимир Великий; після хрещення Василій; р. н. невід. – п. 1015) – великий князь Київський (бл. 980-1015; за ін. даними – 978-915), один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Син Святослава Ігоровича. В 969-78 князював у Новгороді. В 980, перемігши свого брата Ярополка, який був підступно вбитий варягами з дружини B.C., став великим князем у Києві. Значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 здійснив похід на Захід проти польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За B.C. до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. B.C. воював з вятичами (982), ятвягами (983), радимичами (984), волзькими болгарами (985) і хорватами (993). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Завершив об’єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Політичне об’єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів і зробити обов’язковим поклоніння Їм. В кінці 987 або на початку 988 охрестився. В 988-89 запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. За B.C. територія Києва була розширена і захищена новими валами з кам’яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський кам’яний палац та інші споруди. B.C. розвивав політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією. Польщею, Угорщиною. Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. У відповідь на прохання візантійського імператора Василя Н Болгаробійці допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, вимагав укласти союз з Київською державою і скріпити його шлюбом з дочкою імператора Анною. Коли ж руські війська придушили повстання, Василь II відмовився виконувати свої зобов’язання. У відповідь на це війська B.C. в 989 зайняли Херсонес-Корсунь у Криму і примусили Візантію дотримуватись умов договору. За B.C. Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Діяльність B.C. сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. канонізований церквою.

ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧ (р. н. невід. -1198) – галицький князь (1187-1198). Син Ярослава Осмомисла. останній представник галицької княжої династії Ростиславичів. Після. смерті батька став княжити в Галичі, але через непорозуміння з боярами змушений був тікати в Угорщину. Там був ув’язнений королем Белою ІІІ., який захопив Галичину. В.Я. вдалося втекти, і за допомогою імператора Фрідріха II Барбароси та польського князя Казимира Справедливого знову повернути собі Галицьке князівство. Підтримував добрі відносини з своїм дядьком, володимиро-суздальським князем Всеволодом Юрієвичем Велике Гніздо.

ВОЛОДИМИРКО (Володимир Володаревич 1104-1152) – галицький князь (з 1141; за ін. даними -1144), син Володаря Ростиславича. В 1124 став Звенигородським князем, а в 1129, після смерті брата Ростислава, заволодів Перемишлем. Поступово об’єднав Перемишльську, Звенигородську, Галицьку і Теребовлянську землі в єдине князівство. Столицею князівства обрано в 1141 (за ін. даними – 1144) Галич, зайнятий В. після смерті його племінника Івана Васильовича. Намагався об’єднати під своєю владою і волинські землі, проте в боротьбі за них з київським князем Всеволодом II Ольговичем зазнав невдачі. Придушив Галицьке повстання 1144. Виступав союзником Юрія Долгорукого в його боротьбі проти київського князя Ізяслава і допоміг Ю.Долгорукому здобути Київ. Вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, спираючись на союз з візантійським імператором Мануїлом Комненом. В 1152 уклав мирний договір з угорським королем Гейзою. За правління В. були закладені основи майбутньої могутності Галицько-Волинської держави.

ВОЛОДИСЛАВ КОРМИЛЬЧИЧ (рр.н. і см. невід) – галицький боярин. Наприкінці 12-поч. 13 ст. очолював боярську опозицію у Галицько-Волинській державі, яка виступала проти зміцнення князівської влади. В 1213 за допомогою угорського війська здобув Галич і проголосив себе галицьким князем. Після укладення в 1214 у Спиші угоди між угорським королем Андрієм II та краківським князем Лєшком Білим про поділ Галицько-Волинських земель між Угорщиною і Польщею угорські війська окупували Галичину. В.К. було позбавлено влади і вивезено в Угорщину, де він і помер.

ВОЛОХ ОМЕЛЯН (1885 – р. см. невід.) -український військовий діяч, отаман Армії УНР. В 1917 В. очолював другий український полк Армії Української Народної Республіки, пізніше – сотник Гайдамацького Коша Слобідської України. З березня 1918 В. командував Гайдамацьким полком, На поч. 1919 призначений командиром Запорізького Корпусу Армії УНР, а з червня – Гайдамацькою бригадою. 1.12.1919 в м.Любарі (тепер Житомирська обл.) зробив невдалу спробу підняти військовий заколот проти Директор її УНР. Після придушення виступу, В., захопивши державну скарбницю (190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів та ін.), перейшов на сторону більшовиків. Дальша його доля невідома.

ВОЛОШИН АВГУСТИН (173.1874 -11.7.1945) -визначний український громадсько-політичний ідержавнийдіяч, президент Карпатської України (1939). Народився в с.Келеничі на Закарпатті (тепер Міжгірський р-н Закарпатської обл.) у родині священика. Закін-чив Ужгородську гімназію. Навчався у богословській семінарії в Ужгороді та на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Згодом вступив до Вищої педа-гогічної школи у Будапешті. Добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. З листопада 1897 – викладач, а 1912-38 -директор учительської семінарії в Ужгороді. З кінця 90-х рр. В. брав активну участь у суспільно-політичному житті Закарпаття. В 1897-1938 редагував єдину українську газету “Наука”, з 1925 – “Свобода”. Один з засновників і керівників видавничого акціонерного т-ва “Уніо” (1902-19). У 1918 став членом-засновником Руської Народної Ради, потім -головою Центральної Руської (Української) Народної Ради в Ужгороді. В 1922 В. разом з М. Бращайком, М.Дашнаєм та іншими громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнсько-Народну Партію. В 1925-29 В. -депутат чехословацького парламенту. В 1935-38 В. був обраний почесним головою товариства “Просвіта” в Ужгороді. Глибоко усвідомлюючи необхідність єдності всіх патріотичних сил України, В. встановив і підтримував тісні зв’язки з українськими діячами у Львові, зокрема з митрополитом А.Шептицьким. В жовтні 1939 під впливом міжнародних подій і тиском українських політичних сил чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України, в якому В. став державним секретарем. 26.10.1938 В. було обрано прем’єр-міністром Карпатської України. За короткий час В. на посту прем’єр-міністра було налагоджено роботу промисловості, транспорту, пошти; зазнала значних змін існуюча система освіти, де навчання почало переводитись на українську мову, створювались нові вищі навчальні заклади. На Закарпатті в цей період виходило українською мовою десять періодичних видань. При активній підтримці В. були створені національні збройні сили – “Карпатська Січ”. 12.2.1939 відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили цілковиту перемогу Українського Національного Об’єднання. 14.3.1939 новосформований парламент, який зібрався у Хусті, проголосив незалежність Карпатської України, та прийняв Конституцію і обрав В. президентом української держави. Проте, одночасно з прийняттям цих історичних рішень, на підставі таємної угоди між Німеччиною і Угорщиною угорські війська розпочали 14.3.1939 агресію проти Карпатської України. Незважаючи на героїчний опір загонів Карпатської Січі, угорська армія протягом 14-16.3. окупувала більшість території Карпатської України. Президент і частина уряду на чолі з прем’єром Ю.Реваєм були змушені емігрувати до Чехо-Словаччини. У Празі В. працював в Українському Вільному Університеті, очолював кафедру педагогіки, а згодом був обраний ректором університету. 1.5.1945 В. був заарештований радянською контррозвідкою і вивезений до СРСР 11.7.1945 В. страчений в Лефортовській тюрмі у Москві. В. – автор ряду педагогічних праць: “Педагогічна психологія” (1920), “Педагогіка і дидактика” (1920), “Коротка історія педагогіки” (1921), драматичних творів “Маруся Верховинка” (1931), “Без бога ні до порога” (1935), та ін.

ВОЛОШИН МИХАЙЛО (1878-1943) -український громадський діяч, адвокат. В 1925-39В.- один з лідерів Українського Національно-Демократичного Об’єднання, член керівних органів організації. В 1930-х рр. виступав як адвокат у політичних процесах над українськими патріотами. В 1941-43 В. очолював Львівську адвокатську палату. Довголітній диригент музично-хорового товариства “Боян” у Львові.

ВОЛОШИН РОСТИСЛАВ (псевдонім Павленко, Березюк; 1911-1944) – визначний український політичний і військовий діяч. Член Організації Українських Націоналістів. Був одним з організаторів ОУН на Волині. В 1933-34 очолював Союз Українських Студентських Організацій у Польщі. З липня 1934 – в’язень польського концтабору Береза Картузька. Після звільнення влітку 1935 В. ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Пвн.-Зах. Українських Землях. Неодноразово заарештовувався польською, радянською і німецькою окупаційними владами. В 1941-43 В. очолював політико-виховний відділ Крайового Військового Штабу Української Повстанської Армії, з весни 1943 очолив запілля (тил – Авт.) УПА. В 1943 головував на першій конференції Антибільшовицького Блоку Народів. 11-15.7.1944 – голова Великого Збору Української Головної Визвольної Ради. Загинув у бою з радянськими каральними частинами в серпні 1944 біля с. Гаї Вижні на Дрогобиччині.

ВОЛХВИ – У Київській Русі (дохристиянський період) служителі язичницького релігійного культу. Вважалося, що В. мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей. Найдавніша згадка про В. відноситься до 912, де міститься розповідь про провіщення близької смерті князю Олегу. Чинили опір запровадженню християнства у Київській державі. Брали участь у Київському повстанні 1068. на чолі якого намагалися стати і використати для боротьби проти поширення християнства. Діяння В. (ворожба, чаклунство) переслідувалися з боку держави.

ВОЛЬФ АРНОЛЬД (1877-1924) – австрійський і український військовий діяч, генерал-четар УГА. За походженням австрієць. Під час першої світової війни – підполковник австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в Галицьку Армію. Під час українсько-польської війни 1918-19 В. очолював Бережанську (третю) бригаду УГА, яка визначалась у боях за Бережани (20-21.6.1919). В серпні 1919 в ході спільного наступу УГА і Армії Української народної Республіки на Київ В. було призначено командуючим Другого Корпусу УГА. В вересні 1919 корпус В. вів успішні бої проти денікінських військ в районі Липівця, Немирова, Гайсина, Брацлава. З середини 1920 В.А. перебував у таборі для військовополонених – Ліберці (Чехо-Словаччина). У червні 1921 призначений комендантом табору в м.Юзефів, де і помер.

ВОТЧИНА – 1. Одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави. Власник В. мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити, тощо. Термін “В”. походить від слова “отчина”, тобто батьківська власність. В. виникли в процесі формування приватної феодальної власності на землю. Їх власниками у 9-11 ст. були князі, а також княжі дружинники та земські бояри – нащадки родоплемінної верхівки. Після прийняття християнства сформувалось вотчинне землеволодіння церкви, яким володіли представники церковної ієрархії (митрополит, єпископи) і великі монастирі.

Існували різні категорії В.: родові, куплені, надані князем та ін., що суттєво впливало на можливість власників вільно розпоряджатися В. Так, володіння родовими В. обмежувалося державою і родичами. Власник такої В. був зобов’язаний служити тому князеві, на землях якого вона знаходилась, а без згоди членів роду він не міг її продати, обміняти тощо. У випадку порушення цих вимог власника позбавляли В. Це свідчить, що в епоху Київської Русі володіння В. не було прирівняне до права власності на неї.

В період роздробленості Київської держави В. стала основною формою феодального землеволодіння, що постійно зростала за рахунок нових князівських надань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну тощо. Це призвело до зростання впливу власинків В. на політичне життя.

Володіння знатних бояр звичайно складалося з кількох В., які часто знаходилися в різних місцях держави і не утворювали жодного господарського організму. У відношенні до населення В., їх власники користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків та ін. У великих В. формувався власний адміністративно-господарський апарат, який займався організацією їх життєдіяльності.

В період розпаду Русі В. називали також окремі удільні князівства (княжі столи – престоли), що успадковувалися князем від батька. На Любецькому з’їзді 1097 була здійснена невдала спроба на основі принципу В. (“каждо да держит отчину свою”) припинити князівські міжусобиці.

2. Після переходу більшої частини українські земель під владу Литви та Польщі, тут не тільки збереглося, а й суттєво зросло вотчинне землеволодіння. Більшість В. тут належала представникам давніх українських княжих та боярських родів. Одночасно великі князі литовські та польські королі надавали землі “в отчину”, “на вічність” литовським, польським, московським феодалам. Особливо активним цей процес став після 1590, коли сейм Речі Посполитої надав королю право роздавати т. зв. “пустині” за Білою Церквою. Це були землі з українським населенням, на яких згодом сформувалося вотчинне, за своєю суттю, землеволодіння магнатських родів Вишне-вецьких, Потоцьких, Конєцпольських та ін. Велике землеволодіння в Україні було ліквідоване національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Однак, згодом воно було відновлене на Правобережжі, що залишилося під владою Речі Посполитої. На Лівобережжі у другій половині 17 ст. йшов процес формування землеволодіння української козацької старшини.

3. У 14-15 ст. В. були основною формою землеволодіння і у Північно-Східній Русі, де йшов активний процес формування Московської держави. Однак у зв’язку із зростанням протиріч між центральною великокняжою владою і сепаратиськими устремліннями бояр-вотчинників права останніх почали суттєво обмежуватися (було відмінено право вільного від’їзду від одного князя до іншого, обмежено право суду у В. та ін.). Центральна влада почала опиратися на дворянство, що користувалося землеволодіннями на помісному праві. Особливо активним був процес обмеження В. у 16 ст. Тоді були суттєво обмежені вотчинні права бояр (закон 1551 та 1562), а під час оприччини багато В. були ліквідовані, а їх власники страчені. Наприкінці 16 ст. у Московії основною формою землеволодіння були вже не В., а помістя. У 17 ст. продовжувався процес юридичного зближення В. з помістями, який завершився виданням Петром 123.3.1714 указу про єдиноспадкування. У 18-19 ст. термін “В” інколи вживався для означення дворянської земельної власності.

ВОТЧИННИЙ СУД – право судочинства власника вотчини, маєтку над селянами, що у них проживали. В. с. зародився ще в епоху Київської держави, однак найбільшого поширення набув після захоплення українських земель Польщею та Литвою. Компетенція В. с. постійно розширювалась у зв’язку з поширенням процесу закріпачення селянства, який став особливо активним у 15-16 ст., коли копні (общинні), а також королівські та великокнязівські суди замінялися В. с. Юридично приватновласницькі селяни у Великому князівстві Литовському були вилучені з-під державної юрисдикції і передані під судочинство панів привілеєм короля Казимира IV у 1447. На українських землях, що перебували у складі Польщі, це було зроблено Київськими статутами 1454.

У Лівобережній Україні В. с. був ліквідований в результаті національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. На Правобережжі, яке після поділів Речі Посполитої відійшло до Росії, В. с. зберігся і проіснував до 1861, у Галичині його було скасовано після її включення до складу Австрійської імперії. Впродовж 15-19 ст. В. с. поряд з державними і церковними судами існували і в Російській імперії. Компетенція В. с. регламентувалася окремими грамотами. У його роботі брали участь сотські, старости, судні мужі, які у своїй діяльності керувалися наказами землевласників. В. с. на власний розсуд встановлювали різні покарання для кріпосних селян: биття батогами, різками, приковування ланцюгом до стіни та ін. У 1760 поміщики дістали право засилати своїх кріпаків у Сибір. В. с. у Російській імперії проіснували до скасування кріпосного права у 1861.

ВРЕЦЬОНА ЄВГЕН (псевдонім Волянський: 1905, за ін. даними – 11.6.1907 – р. см. невід.) -український військовий діяч, провідний член Украінської Військової Організації та Організації Українських Націоналістів (з 1929). Н. в м.Винниках біля Львова. За фахом інженер-хімік. З кінця 20-х рр. активний учасник українського націоналістичного руху в Галичині.

Влітку 1931 підсудний у процесі над членами ОУН М.Ласійчуком і В.Соляком, разом з якими готував напад на радянське консульство у Львові як відповідь на більшовицькі репресії проти української інтелігенції у Наддніпрянській Україні. Був звільнений за браком доказів. З червня 1934 -редактор спортивно-виховного тижневика “Готові”, який видавався за ініціативою ОУН. В липні 1934- квітні 1936 ув’язнений в польському концтаборі Береза Картузька. В 1938-39 входив до складу Генерального штабу “Карпатської Січі”, брав участь в боях з угорськими загарбниками. В 1942 став одним з активних організаторів Української Повстанської Армії. З липня 1943 – член Української Головної Визвольної Ради, пізніше – президент Закордонного Представництва ЗП УГВР.

ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВИЧ (1030 – 1093) -князь переяславський (1054-1076), великий князь київський (1076, 1078-1093). Син Ярослава Мудрого. Згідно з заповітом батька отримав у володіння переяславські та ростово-суздальські землі. Разом з братами Ізяславом та Святославом до 1073 спільно управляв Київською державою. Брав участь в укладенні “Правди Ярославичів“, що була доповненням до “Руської Правди“, Ярослава Мудрого. Був одружений з внучкою візантійського імператора Константина Мономаха. Свою діяльність спрямовував на зміцнення влади великого князя київського та збереження єдності Київської Русі. Підтримував добрі відносини з церковною ієрархією, заснував Києво-Видубицький монастир, В.Я. був високоосвіченою на той час людиною, знав п’ять іноземних мов. Після смерті його наступником у Переяславському князівстві став старший син – Володимир Мономах.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД РОБІТНИЧИХ, СОЛДАТСЬКИХ І СЕЛЯНСЬКИХ ДЕПУТАТІВ 1917 – відбувався 4-6(17-19).12.1917 у Києві. Скликаний за ініціативою більшовицьких організацій, які прагнули протиставити його Українській Центральній Раді і добитися її переобрання або передачі влади радам. На з’їзд було обрано понад 2 тис. делегатів, серед яких тільки 150 більшовиків. На початку роботи з’їзду більшовик В.Затомський зробив невдалу спробу самовільно захопити головування. Абсолютною більшістю голосів з’їзд доручив головувати А.Степаненку (УПСР). Почесним головою з’їзду. Учасники 3-го Всеукраїнського військового з’їзду. Київ, листопад 1917. було обрано М.Грушевського. На порядку денному з’їзду стояли питання: про ставлення до Української Центральної Ради; про політику Ради Народних Комісарів відносно України; про ноту Української Центральної Ради у відповідь на ультиматум РНК від 4(17).12.1917. На з’їзді з різкою критикою політики російського радянського уряду виступили представники органів державної влади і українських політичних партій – М.Грушевський, С.Петлюра. М.Порш, В.Винниченко, Б.Мартос, М.Шаповал та ін., а також депутати вщ українських військових організацій Баклаженко (Кавказький фронт), Гудзенко (Південно-Західний фронт), Пилипчук (Західний фронт), Бакало (Північний фронт), Ковальський (Балтійський фронт) і Петренко (Чорноморський флот). Делегати з’їзду висловили свою повну підтримку діяльності Української Центральної Ради, як такій, що відображає інтереси українського народу і спрямована на досягнення Україною повної незалежності. З’їзд майже одноголосно ухвалив резолюцію, в якій засуджував політику РНК і визнав ноту Генерального Секретаріату УЦР-УНР він 5(18).12.1917 “гідною відповіддю на ультиматум”. Більшовики, відчувши що вони не зможуть впливати на рішення з’їзду, покинули Київ і переїхали до Харкова. Тут 11-12(24-25 ).12.1917 об’єднавшись з делегатами обласного з’їзду рад Донбасу і Криворіжжя, проголосили себе першим Всеукраїнським з’їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Делегатів від селянства, яке становило більше 2/3 населення України, на з’їзді майже не було. Було проголошено утворення Української Народної Республіки і обрано Центральний виконавчий комітет рад України (голова Ю.Медведєв). 17(20).12 1917 в окупованому більшовиками Харкові ЦВК повідомив про створення першого радянського уряду –Народного Секретаріату. Звинувативши Українську Центральну Раду в “антинародній дрібнобуржуазній політиці, в шовінізмі і націоналізмі” представники більшовиків вітали політику РНК і доручили ЦВК негайно поширити на територію України декрети і розпорядження уряду Радянської Росії. Під прикриттям маріонеткового “Народного Секретаріату” російський більшовицький уряд в грудні 1917 розпочав окупацію територій України (див. Українсько-більшовицька війна 1917-1921).

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС 1917 – відбувся б-8(19-21).4.1917 (за іншими даними – 4-8(17-21).4.1917). Скликаний Українською Центральною Радою. У роботі конгресу взяли участь бл. 900 делегатів вщ політичних, культурних і професійних організацій з усієї України. Пленарні засідання конгресу вів представник Кубані С.Ерастов, почесним головою був обраний М.Грушевський. З доповідями виступили Д.Дорошенко. О.Шульгин. Ф.Мату-шевський, М.Ткаченко та інші. В прийнятих резолюціях ВНК вимагав федеративного і демократичного устрою Росії, національно-територіальної автономії України, визначення її території, повернення з заслання депортованих галичан. Конгрес переобрав УЦР у складі 115 членів, головою УЦР було обрано М.Грушевського, його заступниками – В.Винниченка та С.Єфремова. ВНК став фактично українськими Установчими зборами, які обрали УЦР – перший український парламент.

ВСЕУКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ З’ЇЗДИ (Українські військові з’їзди 1917) – з’їзди представників вщ українських фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і т-в. Перший військовий з’їзд був скликаний з ініціативи Українського Військового Організаційного Комітету (голова – полк. Глинський) для координації дій українського військового руху. Відбувся 5-8 (18-21).5.1917 (за ін. даними 5-10 (18-23).5.1917) – у Києві. На з’їзд прибуло понад 700 делегатів, які представляли 1.580.702 українських вояків. Відкрив з’їзд голова Української Центральної Ради М.Грушевський. До складу президії було обрано С.Летлюру. М.МІхновського, В.Винниченка, Ю.Капкана, С.Письменного. В центрі уваги з’їзду були питання загальнополітичного характеру. Делегати з’їзду поставили вимогу, щоб Тимчасовий уряд і Петроградська Рада негайно оголосила окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і призначила міністра у справах України. З’їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України” З’їзд розглянув питання про ставлення до війни та про загальні принципи створення національної армії. Під впливом демагогічних заяв В.Винниченка було відхилено пропозицію М.Міхновського про встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. З’їзд прийняв нав’язану прихильниками соціалістичної орієнтації резолюцію, в якій закликав воюючі сторони до встановлення миру без анексій і контрибуцій і, фактично, заперечував необхідність створення регулярної української армії. В резолюції зазначалося, що “… постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу…”. З’їзд розглянув також питання про зміцнення дисципліни у військових частинах та боротьбу з дезертирством, про запровадження викладання на українській мові в усіх цивільних і військових навчальних закладах, та ін. Другий В.в.з. проходив 5-11 (18-23).6.1917 у Києві. На з’їзді були присутні 1976 делегатів (пізніше -бл. 2,5 тис.делегатів), які представляли 1.732.444 українських військовослужбовців. Головою з’їзду було обрано В.Винниченка. З’їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Делегати зажадали, що Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з’їзді було обрано Тимчасову Раду Військових Депутатів у складі 132 чол., яка увійшла до складу УЦР.

На чолі Тимчасової Ради Військових Депутатів стояла президія, до складу якої входили стрілець О.Гермайзе, хорунжий М.Зрублевський, вістун П.ВойТенко, стр.С.Березняк, хорунжий О.Пали-вода, поручик П.Куцяк і пор. М.Панченко. З’їзд доручив УГВК розробити план створення Вільного Козацтва.

Третій В.в.з. відбувся 20-30.10 (2-12).11.1917 у Києві. В роботі з’їзду взяло участь бл. З тис. делегатів. Головував на з’їзді Д.Лебединець. З доповіддю на з’їзді виступили М.Грушевський, М.Ковалевський та ін. В своїй резолюції з’їзд вимагав від УЦР негайного проголошення Української незалежної республіки, повної українізації армії і флоту, укладення миру. З делегатів з’їзду було сформовано перший Український полк охорони революції. Полк у ході боїв 29-31.10 (11-13.11.)1917 у Києві розбив військові частини штабу Київської Військової Округи, які підтримували повалений Тимчасовий уряд і придушив заколот більшовиків у місті. Постанови третього В.в.з. в значній мірі вплинули на рішення УЦР проголосити Українську Народну Республіку.

В.в.з. своїми рішеннями надавали важливу політичну підтримку діяльності УЦР, сприяли розгортанню військового руху і створенню Збройних Сил Української Народної Республіки (див. також Армія Української Народної Республіки).

ВСЕУКРАЇНСЬКІ РОБІТНИЧІ З’ЇЗДИ 1917 І 1918 – з’їзди представників робітничих організацій України. Перший В.р.з. відбувся 11-13 (24-26).7.1917 у Києві. В роботі з’їзду взяло участь близько Зооделегатів, що свідчило про слабкість українського робітничого руху. До складу президії з’їзду було обрано В.Винниченка. М.Порша, Д.Антоновича. М.Паламарчука та ін. З’їзд закликав робітників України підтримати Українську Центральну Раду і обрав Всеукраїнську Раду Робітничих Депутатів як складову частину УЦР. Серед 100 депутатів Ради було 70 членів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії і ЗО Української Партії Соціалістів-Революціонерів.

Другий В.р.з. проходив у Києві 26-27.5.1918 нелегально через заборону його роботи гетьманською адміністрацією. Делегати з’їзду виступили проти гетьманського режиму і вимагали відновлення Української Народної Республіки.

ВСЕУКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНСЬКІ З’ЇЗДИ 1917 І 1918 – з’їзди представників селянства України. Перший В.с.з. відбувся 28.5-3.6(10-16).6.1917 у Києві. В роботі з’їзду взяло участь близько 2200 делегатів, з яких 1500 мали ухвальний голос. Абсолютна більшість делегатів з’їзду були членами СелянськоїСпілки та Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Почесним головою з’їзду було обрано М.Грушевського. До складу президії увійшли В.Винниченко, П.Христюк, В.Мартос. І.Осадчий та ін.. З’їзд підтримав діяльність Української Центральної Ради по забезпеченню реальної автономії України. Делегати з’їзду вимагали федеративного устрою Росії, проведення українізації всіх державних і громадських установ в Україні та скасування приватної власності на землю. З’їзд постановив передати всю землю без викупу в Український земельний фонд, яким повинен був розпоряджатись Український Сейм та повітові і волосні земельні комітети, вибрані на демократичній основі. З’їзд провів вибори членів Центрального Комітету Селянської Спілки, який мав стати виконавчим органом Української Ради Селянських Депутатів. Членами Української Ради селянських депутатів було обрано 133 чоловіки, які разом з Центральним Комітетом Селянської Спілки увійшли до складу УЦР.

Другий з’їзд В.С.З. відбувся 21-23.5.1918 поблизу Києва. Гетьманська влада заборонила з’їзд. Засідання з’їзду проходили нелегально у Голосіївському лісі. З’їзд ухвалив резолюції, в яких засуджвалася політика гетьмана П.Скоропадського і вислювлювалася повна підтримка Українській Центральній Раді.

ВУЄХОВИЧ-ВИСОЧИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (Вуяхевич; бл.1625-1697) – український державний діяч 2-ої пол. 17 ст. На поч. 60-х рр. 17 ст. В.-В. був військовим писарем за гетьманства Я.Сомка. Деякий час перебував на засланні в Московському царстві. 3. 1668 – генеральний писар за П.Дорошенка, в 1683-91 – генеральний суддя. У 1687 разом з В.Кочубеєм; А.Гамалією, Є. Лизогубом та деякими ін. старшинами брав участь в усуненні від влади гетьмана І.Самойловича. З 1691 – архимандрит Києво-Печерської лаври.

ВЯЗЛОВ АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ (1862 -1919) -український громадсько-політичний і державний діяч. Н. на Волині. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту, по закінченні якого працював мировим суддею і членом окружного суду. В 1906 – депутат Державної Думи, де належав до Української Парламентської фракції. Був членом Товариства Українських Поступовців, входив до Ради товариства. В роки першої світової війни брав активну часть в роботі Союзу Міст Південно-Західного фронту, який займався організацією госпіталів для поранених, допомогою біженцям з Галичини і Буковини, створенням будинків для дітей-сиріт та ін. В 1917 – губернський комісар Волині. З 1917 – в Українській Партії Соціалістів-федералістів. 2.4.1918 В. обраний генеральним суддею УНР. За Гетьманату з липня 1918 – начальник Головного управління нагляду за місцями ув’язнення на правах товариша міністра юстиції, сенатор адміністративного Суду Української Держави (див. Державний Сенат Української Держави). В жовтні-листопаді 1918 – міністр юстиції Української Держави. В 1919 очолював українське виділення Міжнародного Червоного Хреста. Помер у Кам’янці- Подільському.