ПАВЛЕНКО ВІКТОР (1888 – 1932) – український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914 -18 -підполковник авіації російської армії. До 1917 П. командував повітряною охороною ставки Верховного головнокомандуючого російської армії у Могилеві. У травні 1917 – делегат Першого Всеукраїнського військового з’їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (стала складовою частиною Української Центральної Ради). У листопаді-грудні 1917-начальник Київського Військового Округу (КВО). В листопаді 1917 за наказом П. було сформовано дві сердюцькі дивізії (бл.12 тис. чол; команд. -полк. Ю. Капкан та ген. О. Греков), чим було покладено початок створенню гвардійських частин української армії у новітній час. Ініціатива П. зазнала нищівної критики зі сторони соціалістичне настроєних керівників Генерального Секретаріату Військових Справ УНР. Незабаром П. звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка “була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва”. В кін. грудня 1917 усунений з посади начальника КВО, а сформовані П. частини демобілізовано. З листопада 1918 до грудня 1920 – командуючий авіацією Армії Української Народної Республіки. У 1921-26 перебував в еміграції. В 1926 (за ін. дан., 1928) повернувся в Україну. Помер підчас голоду на Кубані.
ПАВЛИК МИХАЙЛО (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко; 17.9.1853 -26.1.1915) – громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник. Н. у Монастирську Коломийського округу. Навчався у гімназії в Коломиї і Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москофілів (див. Москвофільство). Після вступу в 1874 до Львівського ун-ту увійшов до складу “Академічного гуртка”. Дописував до журналу “Друг”, де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал “Громадський Друг” (1878), альманахи “Дзвін” і “Молот”, брав участь у польсько-українському соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п’ять разів ув’язнений, суджений 30 разів. Рятуючись від чергового ув’язнення, в 1879 виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 видавав журнал “Громада”. У 1889 був редактором народовецької газети “Батьківщина”. Разом з І. Франком став засновником Української Радикальної Партії, видавав Ті органи “Народ” (1890-95), “Хлібороб” (1891-95), “Громадський Голос” (1898-1903). В 1897-1904 -перший бібліотекар НТШ, дійсний член НТШ. У 1914 – заступник голови Головної Української Ради. Автор повістей “Пропащий чоловік”, “Вихора”, численних оповідань, видавець листування і творів М. Драгоманова, праць “Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині” (1876), “Про русько-українські народні читальні” (1887), “Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895” (1896) та ін.
Д. Кушплір (Львів).
ПАВЛО 1 [20.9(1.10).1754 – 12(24).3.18011 -російський імператор з 6(17).11.1796. Син Петра ІII і Катерини II. Був одружений з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті – з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою (з 1776, у православ’ї – Марія Федорівна). З 1783 жив у Гатчині, де мав свій двір і невелике військо. У внутрішній політиці П. І сприяв поширенню поміщицького землеволодіння (дворянам було роздано бл. 600 тис. державних селян, з них до 150 тис. в Україні); роздавав дворянам і урядовцям землі на Пд. Україні(на 1800 – бл. 8 млн. десятин).; у грудні 1796 видав указ про закріпачення селян Пд. України, Дону і Приазов’я, одночасно указом про 3-х денну панщину (1796) П. 1 мав намір регламентувати повинності селян. П. 1, будучи противником політичних заходів Катерини II, скасував розпочатті нею перетворення (зокрема, в 1796 ліквідував намісництва, знову запровадив поділ на губернії), частково відновив судову систему, що існувала в 1760-70-х рр. (в Україні було поновлено діяльність Генерального земського і підкоморського суду; 1796). Страх російського уряду перед впливом вільнолюбивих ідей Великої Французької революції примусив П. І ввести сувору цензуру, закрити приватні друкарні (1797), заборонити ввіз іноземної літератури (1800). Армія була реформована за пруським зразком. П.1 продовжував традиційну для московського центру колоніальну національну політику щодо неросійських народів імперії. Українські автономістичні кола сподівалися з приходом до влади П. 1 послаблення централістської політики російської адміністарції (у ній значну роль відігравали урядовці українського походження – 0. Безбородько, Д. Трощинський, В.Кочубей, брати А. та І. Гудовичі та ін.) щодо України. Ходили навіть чутки про відновлення гетьманства на чолі з сином П.1 великим князем Констянтином і регентом А. Гудовичем. Однак, єдине, що було зроблено урядом П. 1, це поновлено підком Орський суд (1796) та фунціонуван-ня норм магдебургзького права. За П. 1 Росія входила до т.зв. другої антифранцузької коаліції, вела воєнні дії проти республіканської Франції (Італійський та Швейцарський походи російської армії у 1799 під командуванням 0. Суворова ). Загострення суперечностей між Росією та її союзниками Англією та Австрією привели до розриву з Британською імперією (1800) та зближення П.1 з Наполеном І Бонапартом. Незадоволення внутрішньою та зовнішньою політикою П.1широких дворянських та військових кіл, його психологічна неврівноваженість і самодурство, викликало ряд змов придворної аристократії – т. зв. “Смоленська змова” 1798 та гвардійська змова 1800-01, яка завершилась вбивством П. 1 в ніч з 1.1(23) на 12(24).3.1801 у Михайлівському замку. Російський престол зайняв його син Олександр 1.
Т. Полещук (Львів).
ПАВЛЮК (Буг) ПАВЛО (р. н. невід. – п. 19.4.1638) – козацький гетьман, керівник національно – визвольного повстання 1637 в Україні (див. Павлюка повстання 1637). У 1635 він брав участь разом з гетьманом І. Судимою у зруйнуванні козаками фортеці Кодак. Схоплений і засуджений польською шляхтою до страти, П. зумів врятуватися від смерті. В 1637 на чолі загону запорожців допомагав кримському хану Інаєт-Гірею у боротьбі проти ставленика Туреччини. Влітку 1637 П. очолив козацьке повстання проти польських загарбників. 6.12.1637 в запеклому бою біля с. Кумейки (тепер Чигиринський р-н Черкаської обл.) повсталі зазнали поразки. П. з частиною козаків відступив, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу Черкас) загін гетьмана П. з’єднався з козаками, яких очолював Д. Гуня. Незабаром повстанців оточило польське військо на чолі з гетьманом М. Потоцьким, і через деякий час вони змушені були капітулювати. П. схопили і стратили в квітні 1638 у Варшаві.
ПАВЛЮКА ПОВСТАННЯ 1637 – національно-визвольне повстання в Україні під керівництвом П. Павлюка. Повстання почалось на Запорізький Січі. Влітку 1637 загін запорожців на чолі з П. вирушив із Запоріжжя на Київщину. Здобувши Корсунь, повсталі оволоділи артилерією реєстрових козаків. У серпні 1637 П. звернувся до українського народу з універсалом, в якому закликав вступати до повстанських загонів. На Переяславщину піднімати і організовувати повстанців були вислані полковники К. Скидам і С.Биховець. Незабаром повстання охопило всю Лівобережну Україну. Повсталі нападали на панські маєтки, руйнували шляхетські замки, здобували міста та фортеці. 6(16). 12.1637 у жорстокій битві під с. Кумейки (тепер Чигиринського р-ну Черкаська обл.) повстанське військо зазнало поразки. Повсталі відступили до Боровиці (побл. Черкас), де попавши в оточення, змушені були капітулювати. П. Павлюк був схоплений польськими жовнірами, вивезений до Варшави і страчений 19.4.1638.
ПАВСАНІЙ (2 ст.) – давньогрецький письменник, мандрівник і географ. Н., ймовірно, в Лідії (Мала Азія). Побував в Італії, на Сардінії, Корсиці, в Аравії і Сирії. Автор праці “Опис Еллади” (у 10 книгах), написаної в 70-х рр. 2 ст. Твір П. містить цінні дані в першу чергу з історії давнього мистецтва, зокрема довідкові матеріали про грецьких живописців, скульпторів, архітекторів. Поряд з детальним списком найбільш видатних пам’яток архітектури і мистецтва Стародавньої Греції П. подав важливі відомості з грецької історії, міфології, релігії, описав місцеві вірування, обряди і звичаї. Під час написання своєї праці П. користувався не тільки власними спостереженнями, але використовував твори істориків (напр., Істра) та географів (Полемона, Артемідора), які до нашого часу не збереглися. У своїх книгах П. згадує про скіфів і сарматів.
ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА 1939 – назва секретного додаткового протоколу до договору про ненапад між СРСР та Німеччиною, підписаного 23.8.1939 у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом, Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:
1) У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є границею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віденської області визнаються обома сторонами. 2) У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно вияснене лише протягом дальшого політичного розвитку… 3) Стосовно південно-східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР до Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях. 4) Цей протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.
З підписанням секретного додаткового протоколу різко змінилася стратегічна розстановка сил у Європі на користь фашистської Німеччини. Підписанням пакту дві тоталітарні держави-фашистська Німеччина і комуністичний Радянський Союз прискорили розв’язання Другої світової війни 1939-45. У процесі його реалізації обидві країни здійснювали спільні агресивні дії проти Польщі, країн Прибалтики, Румунії. Вже 17.9.1939 радянські війська перейшли східний кордон Польщі і зайняли визначену П.М.-Р. територію Західної України і Західної Білорусії. Т. зв. визвольний похід Червоної Армії закінчився підписанням 28.9.1939 “Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною” та двох секретних протоколів. Договір складався з п’яти статей, які закріпляли розподіл Польщі, і встановлювали нові кордони між двома державами.
Включення у склад СРСР Західної України супроводжувався насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями і арештами серед місцевого населення. З 1939 по 1941 тільки у тюрмах “визволеної” Галичини було замучено 50 тис. політв’язнів, з її території депортовано понад мільйон жителів. У ст. 2 договору відзначалося, що обидві сторони розглядають розподіл Польщі і встановлення нового кордону “остаточним і усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення”. Ст. 4 договору констатувала, що “радянський і німецький уряди розглядають проведену перебудову (тобто розподіл Польщі) як надійний фундамент для дальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами”. Положеннями додаткових протоколів від 28.9.1939 вносились часткові зміни у ст. 1 П.М.-Р., згідно яких “територія Литовської держави включатиметься в сферу інтересів СРСР, так як з другого боку Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства включається в сферу інтересів Німеччини”. Перерозподіл сфер впливу супроводжувався зобов’язаннями обидвох держав не допускати “на своїх територіях ніякої польської агітації”, а у випадку її появи агресори заявляли, що вони “ліквідують зародок подібної агітації на своїх територіях”.
П.М.-Р. від 23.8.1939 та “Договір про дружбу і кордон між Німеччиною і СРСР” від 28.9. 1939, а також секретні додатки до нього переконливо доводять про спільну змову гітлерівського і комуністичного керівництва двох тоталітарних держав протидемократичних країн і миролюбивих сил світу й їх співучасть у розв’язанні Другої світової війни. Не випадково протягом багатьох десятиріч комуністичне керівництво СРСР намагалось приховати від своїх народів такі ганебні документи. Вперше вони були опубліковані в СРСР лише в 1989.
С. Мовчан (Львів).
ПАЛАНКА – адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі. Виникнення П. було зумовлене збільшенням населення на Запоріжжі й ускладненням, у зв’язку з цим, функцій управління та суду. Повністю система П. сформувалась у період існування Нової Січі (1734-75). Напередодні ліквідації Нової Січі існувало 8 П.: на правому березі Дніпра – Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або Перевознинська), на лівому – Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. Центром П. була слобода з невеликим укріпленням, де розміщувалась козацька залога. На чолі П. стояв полковник, який зосереджував у своїх руках всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Полковнику підпорядковувалась адміністрація П. – писар, отамани слобід тощо. Некозацьке населення, яке проживало натериторії П. підлягало влад) паланкової старшини. Паланкова старшина призначалась військовою старшиною – Кошем Запорізької Січі.
ПАЛИВОДА ІВАН (1885 – 30.1.1985) – український громадсько-політичний діяч, художник. Н. на Полтавщині. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1919 П. брав участь в роботі Трудового Конгресу України. В квітні-серпні 1919 – керуючий Міністерством пошт і телеграфу УНР в уряді Б. Мартоса. 31919 перебував в еміграції, жив у Чехо-Словаччині, Німеччині і США. Активно займався громадсько-політичною діяльністю у середовищі української діаспори Америки. В 1958-66 очолював ідеологічно-громадську організацію – Українську Вільну Громаду Америки та Товариство Сприяння УНРаді. Довгий час завідував бібліотекою Українського Православного Центру в Саут Бавнд Бруку (штат Нью-Джерсі). П. займався малярством, був учасником виставок Об’єднання митців – українців в Америці (існує з 1952). Помер у Сомерсеті (штат Нью Джерсі, США).
ПАЛІЄНКО МИКОЛА (30.9.1896-21.7.1944)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на Київщині. Інженер-хімік за фахом. Протягом Першої світової війни 1914-18 завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті. Під час українських національно-визвольних змагань 1917-21 – підполковником Української Народної Республіки. З 1928 перебував на службі в польській армії, 1932-34 навчався у Вищій військовій школі в Кракові. Брав участь у німецько-польській війні 1939. У 1943-44 – начальник унтер-офіцерської школи, командир дивізіону важкої артилерії Дивізії “Галичина”. Загинув в бою з радянськими частинами під Бродами в липні 1944.
ПАЛІЇВ ДМИТРО (17.5.1896 – 19 або 20.7.1944) – відомий український політичний і військовий діяч, журналіст. Н. у с. Перевізці біля Калуша (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив Коломмйську гімназію. У роки Першої світової війни 1914-18 – підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців. У 1918 П. був одним з організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 – четар Української Галицької Армії, ад’ютант Д. Вітовського, згодом – генерала М. Тарнавського. Брав активну участь у створені Української Військової Організації, член Начальної Команди УВО (1921-26). У 1923-24 П. спільно з Д. Донцовим і В. Кузьмовичем редагував орган Української Партії Національної Роботи – двотижневик “Заграва”, головний редактор газети “Новий Час” (1923-33, з перервами). В 1925 П. виступив співзасновником Українського Націоанально-Демократичного Об’єднання, в 1925-33 очолював Центральний (Народний) Комітет партії. Був одним із зв’язкових об’єднання з Є. Коновальцем. У 1928-30 – посол до польського сейму від УНДО. П. кілька разів заарештовувався польською поліцією і протягом 1930-33 відбував ув’язнення. В 1930-х рр. редагував газети “Батьківщина” (1934-39), “Перемога” і “Українські Вісті” (1935-39). У 1938 П., не погоджуючись з політичною лінією проводу УНДО (виступав з критикою політики “Нормалізації” і концепції “народної революції”), очолив партійну опозицію, що незабаром заснувала нову партію – Фронт Національної Єдності. В 1938 П. був обраний головою новоствореної організації. У роки Другої світової війни 1939-45 П. був одним з ініціаторів сформування дивізії “Галичина”. В 1944 очолював відділ старшинського вишколу дивізії. Загинув у липні 1944 в боях під Бродами.
/. Федик (Львів).
ПАЛІЙ СЕМЕН (справжн. прізв. – Гурко ; н. 1640-і рр.-п. між 24.1. і 13.5.1710) – полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кін. 17-на поч. 18 ст. Н. у Борзні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На поч. 1680-х рр. кілька полків на чолі з П. перейшли на малозаселену територію Пд. Київщини. Опорним пунктом П. обрав місто Фастів. У 1683 загін козаків, очолюваний П., брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684-85 при сприянні П. були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680-90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою П., стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини. В кін. 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював П. та його сподвижники С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом П. визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та ін міста. В 1699 польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом П. (див. Палія повстання 1702-04). Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, П. спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карпа XII. Після зайняття військами І. Мазепи Правобережжя П., прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політикута робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло І. Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. В 1705 П. був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади П. було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.
ПАЛІЙ-НЕЇЛО БОРИС (1876 – 1956) – український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на Полтавщині. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московську військову школу, Миколаєвську військову академію в Петербурзі. З 1914 по 1918 – на фронтах Першої світової війни, полковник. Командував частинами російської армії, за бойові заслуги відзначений Георгієвською зброєю і Георгієвським Хрестом. У червні 1917 звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до української армії. В 1917 -учасник Пешого і Другого Українських Військових З’їздів. Був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначений командантом українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. Навесні 1918 став організатором гарматних частин в українських корпусах. За Гетьманату – помічник командуючого військами у Києві. Восени 1918 підтримав Директорію УНР, організатор військового параду 22.1.1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 перебував на командних посадах в Армії Української Народної Республіки. 3 липня 1920 – генерал для особливих доручень при Головному Отамані С.Петлюрі, викладач артилерії у Юнацькій школі. Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР Ланцугі поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню “Відродження”, у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П. Ковжун, П. Запорізький, М.Прасіцький та ін. У післявоєнний час жив у США, де помер.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ПАЛІЯ ПОВСТАННЯ 1702-04 – велике національно-визвольне повстання під керівництвом С. Палія проти польської влади у Правобережній Україні в 1702-04. У 1699 завершилась війна між Польщею та Туреччиною і на Карловицькому конгресі 1698-99 був укладений мирний договір. Оскільки потреба в козацьких військах відпала, польський сейм у червні 1699 ухвалив рішення остаточно ліквідувати правобережне козацтво. Восени 1700 польське військо, захопивши Немирів, Бар, Вінницю і Брацлав, спробувало здобути Фастів. Проте в запеклому бою під Фастовом козацькі полки розгромили 4-тисячний каральний загін регіментаря М. Пінського. Зазнавши поразки, в 1701 польське командування розпочало підготовку до нового походу на Правобережжя. Зимою 1702 на козацькій раді у Фастові було прийнято рішення підняти всенародне повстання проти польської влади у Правобережній Україні, Повстання розпочалось весною 1702 на Поділлі і Брацлавщині. В липні 1702 повстанський рух охопив Київщину. У жовтні- грудні 1702 козацькі війська здобули Немирів, Бердичів, Білу Церкву, Бар, Межибіж і на поч. 1703 контролювали значну частину Правобережної України. Розпочались селянські виступи на Волині і в Галичині. Польський уряд вислав на придушення повстання 15-тисячне військо під командуванням А. Сенявського. Коронні хоругви на поч. 1703 захопили територію Поділля, а потім і Брацлавщину. Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстаннцями й мирним населенням, стративши в ході каральних операцій бл. 10 тис. чоловік. Проте козацькі війська під проводом С. Палія, С. Самуся, З. Іскри відбили всі спроби польської армії захопити Київщину. Королівський уряд, немаючи сил для придушення повстання, звернувся за допомогою до московського царя Петра І. У травні 1704 лівобережне козацтво на чолі з гетьманом І. Мазепою перейшло Дніпро і зайняло Правобережжя. Рішучими заходами І. Мазепа намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманщини і перебрати керівництво над правобережними полками, чим фактично усував від влади С.Палія. Однак, Палій продовжував діяти у Правобережжі як незалежний гетьман. Організувавши віддані йому військові частини, С. Палій розпочав переговори з Польщею та підбурював проти І. Мазепи запорожців. Не бажаючи ускладнення політичної ситуації, І. Мазепа наказав 3 1.7.1704 заарештувати С. Палія в таборі під Бердичевом. У 1705 його було відправлено до Москви, а звідти до Сибіру, в Тобольськ.
ПАЛЛАДІЙ (світське прізвище та ім’я – Вибіда-Руденко Петро; 1891 – 1971) – український православний церковний діяч, архієпископ, глава УАПЦ векзилі(1951-71). Н. у Вінниці. Закінчив парафіяльну духовну семінарію і фізико-математичний ф-тет Київського ун-ту. Брав активну участь в українському національному русі, член Товариства Українських Поступовців. У 1917-18 П. входив до складу Української Центральної Ради, займав посаду заступника міністра фінансів УНР. У 1921-34 – священник на Волині і член духовної консисторії. З 1934 жив у Варшаві, був членом консисторії та управителем Емеритської (пенсійної) каси православного духовенства у Польщі. В 1935 прийнняв чернецтво і, незабаром, був висвячений на архімандрита. З 1941 -архієпископ краківський і лемківський, згодом -львівський. В повоєнний час жив в еміграції у США. В 1951-71 П. очолював Українську Автокефальну Православну Церкву в екзилі (створена в Нью-Йорку).
ПАНЕЙКО ВАСИЛЬ (1883 – 29.5.1956) – відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист. Н. на Золочівщині в Галичині (тепер Львівська обл.). Закінчив Львівський ун-тет. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. В 1905 намагався відновити видання журналу “Молода Україна”. У 1907 став співробітником “Діла” і в 1908-12 брав участь у виданні “Літературно-Наукового Вісника”. В 1912-18 – головний редактор “Діла” (у 1914-15-у Відні), один з редакторів “Ukrainische Korespondez”. У листопаді 1918 обраний Державним Секретарем закордонних справ ЗУНР. У 1919- заступник голови української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20, з грудня 1919 – голова делегації ЗУНР на конференції. Намагався добитися підтримки Антантою боротьби Української Народної Республіки проти агресії Радянської Росії, ставив питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території ЗУНР, відстоював ідею створення східноєвропейської федерації, куди мала увійти Україна. 31920 працював закордонним кореспондентом газети “Діло”. В 1925 видавав “Діло” і двотижневик “Політика” (1925-26) у Львові, пізніше працював кореспондентом “Діла” у Парижі. В 1930-х рр. відйшов від політичного життя. В 1945 емігрував до США, а в 1955 переїхав у Венесуелу. Помер у Каракасі (Венесуела).
М. Литвин, І.Підкова. (Львів).
ПАНСЛАВІЗМ – культурна і політична течія серед слов’янських народа, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов’ян, необхідність їх політичного об’єднання. Сформувалась у кін. 18 – першій пол. 19 ст. (термін “панславізм” вперше вжито в Чехії Й. Геркелем у 1826). Політичне поневолення більшості слов’янських народів, ідеї Великої Французської революції і німецького романтизму, слов’янське національне відродження – фактори, що привели до поширення серед освічених кіл західних і південних слов’ян [Й. Добровський (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (словаки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та ін.] ідеї слов’янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі із слов’янських діячів висували думки про політичне і мовне об’єднання слов’ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов’янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення (Й, Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та ін.). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Інші прихильники П., головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов’ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами Слов’янському з’їзді 1867 у Москві. Серед поляків, які були підсильним впливом романтичного патріотизму і мрій про відновлення великої Польщі, ідеї П. викликали дві течії: проросійську (С. Сташіц, Й, М. Гене-Вронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Товянський, К. Бродзінський). Останні вважали, що головну роль в об’єднанні слов’ян повинна відігравати Польща. В самій Росії у кін. 1830-х рр. у роботах М.Погодіна були висунуті твердження про перевагу слов’ян над ін. народами, “ворожість Заходу”, покликання Росії щодо гегемонії у слов’янському світі (проекти політичного об’єднання слов’ян під егідою Росіійської імперії розроблялись ще у 18-на поч. 19 ст. А. Самборським, В. Малиновським та ін.), Російські слов’янофіли у 1840-50-х рр. – К. Аксаков, 0. Хом’яков, І. Киреєвський та ін. – виступили з ідеєю протиставлення слов’янського православного світу з Росією на чолі “хворій”, безвірній Європі, теологічні противники слов’янофілів – західники (П. Чаадаев, 0. Герцен) – теж не заперечували особливої ролі Росії серед слов’янських народів. Поразка в Кримській війні 1853-56, Польське визвольне повстання 1863-64, загострення східного питання – ці фактори викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє практичне втілення у Слов’янському з’їзді 1867 в Москві та діяльності слов’янських комітетів. Панславістичні ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових розробках вчених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата ін. Найбільший політичний вплив П. мав в 70-х рр., особливо в період російсько-турецької війни 1877-78, коли він підштовхував уряд до активних зовнішньополітичних дій (ряд представників вищих державних та військових кіл Росії – граф М. Ігнатьєв, князь В. Черкаський, генерали М. Черняев, М. Скобелев, Р. Фадеев – були прихильниками П.). Як громадсько-політична течія П. зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (0. Пипін, зокрема). Внутрішня ситуація і зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей П. у кін. 19 ст. Вони відродились напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі неославізму (або неопанславізму). Російські неославісти (головний діяч – граф В. Бобринський) разом з діячами інших слов’янських країн (чех К.Крамарж, словенець І.Грабар та ін.) провели слов’янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти міжслов’янськогозближення перед можливою німецькою загрозою.
Революційні події 1917 на деякий час поховали ідеї П. в Росії, які гостро засуджувались К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним. З початком радянсько-німецької війни 1941 -45 була відновлена стара російська політика щодо слов’ян. У серпні 1941 у Москві створено Всеслов’янський комітет. Слов’янські комітети виникли у США, Англії, Канаді, утворені за ініціативою і участю комуністів слов’янського походження. Після першого Всеслов’янського з’їзду у Москві (1941) в 1946 відбувся Слов’янський конгрес у Белград, куди з’їхались делегати з усіх слов’янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР всі слов’янські комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи і розвал Радянського Союзу надали панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства. В Україні ідеї П. поширились у першій чверті 19 ст. (зокрема, Товариство Об’єднаних Слов’ян), їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіівського Братства, серед українських наукових кіл серед. 19 ст. (М. Максимович, 0. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов’янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр. На українські землі в склад Австрії ідеї П. проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов’янських народов у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов’янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов’янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої пол. 19- поч. 20 ст., зокрема М, Грушевський, відкрито виступили проти П., вбачаючі в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.
Т. Полещук (Львів).
ПАНТІКАПЕЙ (сучасн. Керч) – мілетська колонія на Боспорі Кіммерійському, заснована в 7 ст. до н. е., пізніше – столиця Боспорської держави. Місто розташоване на схилах г. Мітрідат. Потреби політичного та економічного розвитку, а особливо тиск скіфських племен примусили грецькі міста Криму та Східного Причорномор’я (П., Феодосію, Німфей, Фанагорію, Ґермонасу та інші) об’єднатися в союзну державу. На чолі держави стало місто П. – центр рибальства, торгівлі, великий експортер пшениці. Держава отримала назву Боспор або Боспорське царство. Вищі магістрати П. – архонти стали архонтами Боспорського царства. Вони керували зовнішньою торгівлею, збройними силами здійснювали політичний контроль за грецькими містами і територіями сусідніх племен. У 480 до н. е. влада перейшладо роду Археанактідів, які передавали її по спадковій лінії. У 438 до н. е. був здійснений переворот і до влади прийшли Спартокіди. Ця династія правила в П. до кін. 2 ст. до н. е. Головними торгівельними партнерами П. були Гераклея та Сінопа. Особливий розквіт міста припав на 4 стдо н. е., коли цар Евмей (309-304) навіть планував об’єднати під владою Боспора все Причорномор’я. У 3 ст. до н. е. Боспор допомагав Херсонесу відбити напад скіфів. У 107 до н. е., коли в ході повстання Савмака скіфська загроза знову повстала для П., його правителі звернулися за допомогою до Мітріда-та VI. З 106 до н. е. Боспор став сатрапією Понтійського царства. Після поразки Понту від римлян П. потрапив спочатку в залежність від Риму, За правління імператора Клавдія (41-51 н. е.) разом з Ольвією та Херсонесом, Боспор було включено в склад Римської імперії. У П. римська влада була формальною. В 50-70-х рр. З ст. місто було зруйновано внаслідок навали готів, а у 70-х рр. 4 ст. його зруйнували гунни. На відміну від інших грецьких колоній місто було частково відбудовано та існувало в середньовіччі.
О. Бандровський (Львів).
ПАНЦИРНІ БОЯРИ (панцирні слуги) – категорія залежного селянства у Великому князівстві Литовському, у т.ч. на українських землях в 15 -першій пол. 16 ст. П.б. були зобов’язані нести службу на коні й тяжкому (“панцирному”) озброєнні по охороні державних кордонів, коронних маетностей і замків, брати участь у воєнних діях Литви проти інших держав. Здебільшого П.б. походили із зубожілих бояр або селян. Господарства П.б. звільнялись від податків та феодальних повинностей. У 1528 стан П. б. було ліквідовано. Частина П.б. дістала шляхетство, але більшість була перетворена у державних селян. На українських землях певна група П.б. стала близькою за своїм станом до реєстрових козаків.
ПАНЧЕНКО МИХАЙЛО (бл. 1885-1930-х рр.)-український політичний і державний діяч, кіносценарист та драматург. Н. у Полтаві. Належавдо провідних діячів Украінської Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 – член Української Центральної Ради від Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, входив до складу її Президії. У березні 1919 разом з М. Полозом, Г. Михайличенком, П. Любченком, Л. Ковалівим та ін. став засновником Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів-, з серпня 1919 – Українська Комуністична Партія (боротьбистів). У 1919 – нарком освіти УСРР. П. був противником об’єднання партії з КП(б)У і не вступив до рядів останньої. В 1920-х рр. працював літературним редактором. Автор кіносценарію фільму “Тарас Шевченко” (1925) і “Малий Тарас” (1926), п’єси “Коліївщина” (1927). У 1930-х рр. репресований НКВС СРСР.
ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (15.4.1855 -16.11.1915)- відомий український громадський діяч, журналіст і видавець, член-засновник наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у с. Рушкова Воля Ярославського повіту (тепер Польща). Вчився в ун-тах Львова і Відня. Брав активну участь в українському студентському русі. Був адміністратором і редактором відділу новин газети “Діло”. В 1888-1906 – управитель інституту св. Миколая для учнів. Член управи товариств “Просвіта”, “Руська Бесіда”, “Руського Товариства Педагогічного”. Редагував журнали “Письмо з Просвіти”, “Читальня”, “Зоря”,”3еркало”(1891-93), “Батьківщина” ( 1897), “Дзвінок” (1899-1900). Видавав книжкову серію “Дрібна бібліотека”. П. був одним із зачинателів кооперативного руху в Галичині, 3 1898 – директор “Крайового Союзу Кредитового” (Центробанку), з 1904 – директор музею “Просвіти”. Підтримував тісні зв’язки з Б.Грінченком, П. Грабовським, М. Драгомановим, С. Єфремовим, М. Коцюбинським, А. Кримським. Після заснування “Просвіти” у Києві (1906) передав для її бібліотеки бл. 1500 томів різноманітної літератури. Підчас російської окупації Галичини в 1914-15 П. перебував у Львові. В червні 1915 П. за наказом російського генерал-губернатора Г. Бобринського разом з іншими відомими представниками української інтелігенції і греко-католицького духівництва був депортований. Помер 16.11.1915 у Києві.
ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (6.12.1897 -20.1.1973) – український громадський і політичний діяч. Син К. Паньківського. Н. у Львові. Навчався у Празі, де очолював українську студентську організацію – Групу Української Поступової Молоді. В 1924-39 займався адвокатською практикою у Львові. У 1920-30-х рр. виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовував польський окупаційний режим над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. У грудні 1932 П. разом з В. Старосольським був адвокатом Д. Цанилишина, захищав Я. Макарушку та О. Пашкевича в ході Львівського процесу 1936. Брав активну участь у роботі доброчинних організацій – Товариства охорони дітей і опіки над молоддю, Товариства допомоги інвалідам та ін. З липня 1941 очолював Генеральний Секретаріат Української Національної Ради у Львові, яка відстоювала інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (заборонена наказом Г. Гімлера в березні 1942). З вересня 1941 – голова Українського Крайового Комітету (УКК). Після об’єднання в березні 1942 УКК з Українським Центральним Комітетом (УЦК) у Кракові П. був обраний заступником голови УЦК В. Кубійовича. В 1945-49 перебував у Німеччині. Належав до однієї з українських політичних партій, що діяли в еміграції – Українського Національно-Державного Союзу (заснований у травні 1946 у Новому Ульмі, Німеччина). 31949 жив у США. В 1950 П. разом з М. Ветухівим і М.Шлимкевичем створив Союз Українських На ціональних Демократів (СУНД), у 1950-66 – його голова, згодом очолював представництва вико навчого органу УН Ради у США і американський відділ Ліги Поневолених Росією Народів. Помер у Лівінгстоні (Нью-Джерсі, США). Автор спогадів “Від держави до комітету” (1957), “Роки німецької окупації” (1965), “Від комітету до Державного Центру” (1968).
ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ (9.1.1924-21,7.1990)- визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно). Н. у Тбілісі (Грузія). В 1951 закінчив Всесоюзний державний ін-тут кінематографії у класі І. Савченка. З Україною пов’язана значна частина творчої біографії П. В Україні створив фільми “Наталія Ужвій”, “Золоті руки”, “Думка” (всі – 1957), “Перший хлопець” (1958), “Українська рапсодія” (1961) “Квітка на камені” (1962, у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до П. після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Цей фільм П. був удостоєний 16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема, премія міжнародного кінофестивалю у Мардель-Платі (Аргентина, 1965); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966); премія Британської кіноакадемії (1966) та ін. У 1965-68 П. разом з ін. відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українськох інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся у Київ. 17.3.1973 був заарештований, і за сфабрикованими звинуваченнями засуджений до тривалого ув’язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф.Фел-ліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні) звільнений 30. 12.1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми “Intermezzo” (за М.Коцюбинським), “Київські фрески”, “Ікар”, “Сповідь”. Серед фільмів П.: “Цвіт граната” (1969), “Легенда про Сурамську фортецю” (1984), “Ашик-Керіб” (1988). Написав сценарій до фільмів “Етюди про Врубеля”, “Лебедине озеро. Зона” (разом з Ю.ільєнком; обидва -1989).
ПАРАЩУК МИХАЙЛО (16.11.1878 -24.12.1963) – визначний український скульптор і громадський діяч. Н. ус. Варваринцях на Тернопільщині. Навчався у Краківській школі красних мистецтв, 1907-09 – в академії Жульєна у Парижі, деякий час вдосконалював свою майстерність в О. Родена. Працював у Львові, Варшаві (1902-05), Мюнхені (1908-11), Києві (1911-13). У 1913 П. при переїзді австро-російського кордону був затриманий австрійськими властями, звинувачений у шпіонажі й ув’язнений в концтаборі Талергоф (Штірія). В 1914 вдалося вибратися з табору. Під час Першої світової війни 1914-18 був активним членом Союзу Визволення України. В 1915-18 вів курси скульптури, гончарства і різьби по дереву для полонених солдат-українців російської армії в таборах Раштаті і Венцлярі. В 1918 повернувся в Україну. З 1920 – секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Талліні, радник представництва УНР у Литві. З 1921 (за ін. дан., 1923) П. оселився в Софії (Болгарія), де відкрив свою мистецьку школу. П. брав активну участь у громадському житті української еміграції. В 1920-30-х рр. П. був активним діячем болгарсько-українського Товариства (голова проф. 1. Шішманов), організував з’їзд української еміграції. Помер і похований у Софії. Протягом своєї творчості виконав бл. 30 скульптурних портретів видатних діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича (обидва -1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка (1913), М.Лисенка (1913), М. Грушевського, С. Петлюри (1936), митрополита А. Шептицького, 0. Олеся, Б. Лепкого, Є. Петрушевича та ін.; болгарських громадсько-політичних діячів; X. Ботева (1922), Г. Димитрова (1927) та ін.; жанрових композицій – “Танок” та “Скрипачка” з циклу “Поневолені” (обидві – 1905-07). П. – автор (разом з А. Попелем) пам’ятників А. Міцкевичуу Львові (1905-06), загиблим воїнам у таборах полонених у Венцлярі та Раштаті, пам’ятникана могилі М.Драгоманова у Софії (1932). П. створив ряд монументально-декоративних скульптур для будівель болгарської столиці, якими прикрашено Військову академію, Народну бібліотеку, Софійський ун-тет, Музичний театр. У ранніх творах П. переважає нахил до роденівського імпресіонізму і психологізму, в болгарський період творчості домінує академічний стиль.
К. Кондратюк (Львів).
ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919-20- міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914-18. П.м.к. проходила з перервами від 18.1.1919 по 21.1.1920. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300 чоловік. Вперше у історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На П.м.к. Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі “Союзні та здружені держави” з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії: 1) Воюючі країни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Англія, Франція, Італія, США, Японія). 2) Воюючі країни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразилія, Британські домініони, Румунія, Сербо-Хорвато-Словенська держава). 3) Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські країни). 4) Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польща, Чехо-Словаччина та ін. запрошувались однією з п’яти великих держав на засідання, що їх стосуються). Радянську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.
Головну рольна конференції відігравала “Рада чотирьох”, до якої належали глави урядів -президент США В. Вільсон, прем’єр-міністри Франції Ж. Клеменсо, Великої Британії – Ллойд Джордж, Італії – В. Е. Орландо. Крім “Ради чотирьох” найважливіші рішення приймались також “Радою десяти”, яка складалась з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії. З самого початку роботи конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності проявились між Францією, США та Англією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги Націй. Президент США В. Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та її Статуту, в той час як Ж. Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.4.1919 після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-англійський проект статуту, який не врахував пропозиції Франції про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією В. Вільсона включався як невід’ємна частина у всі мирні договори.
Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 19193 Німеччиною (підписаний 28.6), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.9), Нейїський мирний договір 1919 з Болгарією (27.11), Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною (10.8), Тріанонський мирний договір 1920 з Угорщиною (4.6). Підготовані П.м.к. договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921-22, складали основу версальсько-вашінгтонської системи.
Важливе місце в роботі П.м.к. займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з Прибалтики, Закавказзя і України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г. Сидоренко (з 22.8.1919 – граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка -державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О.Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір, С. Томашевський, А.Петрушевич, 0. Кульчицький, П. Дідушок, С.Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О.Севрюк, Ф. Савченко. В Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців США та Канади – сенатор Д. Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К. Білик, 0. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Весною 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.
З самого початку роботи конференції впливові російські кола в особі окремих міністрів колишнього Тимчасового Уряду, польська делегація провели антиукраїнську компанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки настроєних політиків. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772, і протестів української делегації було вислано до Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918-19. У Парижі одночасно було створено міжнародну комісію на чолі з генералом Л. Богоюдля опрацювання умов перемир’я. Уряд ЗО УНР прийняв запропоновані умови перемир’я (13.5.1919), які, однак, були відкинуті польською стороною. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною “санітарного кордону” проти більшовизму і одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн. Більш виважений підхід до вирішення українського питання, займала англійська делегація очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про визначення кордонів Польщі він висунув принцип: “не віддавати Польщі непольські території”. Щодо намагання включити Галичину в склад Польської держави Ллойд Джордж заявив: “Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським”. За ініціативою британської делегації 8.12.1919 було прийнято “Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі”, яка залишала Польській державі, землі населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних територій – Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини; див. “Керзона лінія”). Американська делегація формально виступала за надання автономії українському народові в складі новоутворених держав.
Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привелодо прийняття 25.6.1919 рішення, згідно якого Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, “щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польщі. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом.
За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття заТріанонським договором передавалося Чехо-Словаччині. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім’я розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована П.м.к. Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.
С. Мовчан (Львів).
ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947 – укладені 10.2.1947 у Парижі державами-переможцями у Другій світовій війні 1939-45 з кожною з п’яти країн, що були союзницями Німеччини: Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Набрали чинності 15.9.1947. Підготовку текстів договорів здійснювали протягом 1945-46 Рада міністрів закордонних справ (США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю) і Паризька мирна конференція 1946. У роботі останньої брали участь представники 21 держави, у т.ч. Української. РСР (голова делегації -Д.Мануільський) як члена ООН. Українська РСР підписала всі п’ять договорів. Основні розділи П.м.д. 1947 стосуються територіальних змін, політичних, військових, економічних питань, репарацій і реституцій. Договори передбачали строки виведення окупаційних військ. Мирний договір з Румунією заторкував, зокрема, територіальні та ін. питання, пов’язані з Україною. Договір остаточно встановлював радянсько-румунський кордон відповідно до угоди між цими країнами від 28.6.1940, остаточно закріплючи включення до Радянського Союзу Бессарабії та Північної Буковини. У договорі містилися спеціальні постанови, що стверджували міжнародний режим судноплавства по Дунаю.
Г. Кипаренко (Львів).
ПАРТИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (1840 – 20.1.1895) -український вчений-мовознавець, етнограф, історик, педагог і громадський діяч. Н. у с. Тесарів Стрийського округу. В 1864 закінчив Львівський ун-тет. Викладав у Тернопільській (1864-68), Академічній гімназії у Львові (1868-71) і Львівській вчительській семінарії (1871-95). Один із лідерів народовецького руху в Галичині, редактор “Газети Шкільної” (1875-79), “Зорі” (1880-85). Автор підручників з мови і літератури, німецько-українського словника (1867), “Старинної історії Галичини” (1894). Переклав “Слово о полку Ігоревім” (1884).
Д. Кушплір (Львів).
ПАРЧЕВИЧ ПЕТРО (бл. 1612 – 23.7.1674) -діяч болгарського визвольного руху, дипломат на австрійській службі. Н. у с.Чипровці (Болгарія). Вчився в Римі, де став доктором канонічного права і теології. В 1656-61 – марціанопольський католицький архієпископ. Вживав заходів для залучення держав Зах. і Сх. Європи до антитурецької коаліції з метою визволення південнослов’янських народів. У березні-квітні 1657 був у Чигирині й Суботові як посол імператора Фердінанда III до гетьмана Б. Хмельницького. У переговорах з Б. Хмельницьким і генеральною старшиною пропонував посередництво імператора в справі встановлення миру України з Польщею. Записки секретаря П. Христофора Маріяновича містять певні відомості з дипломатичної історії України.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПАСКЕВИЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ [8(19).5.1782-20.1.(1.2). 1856] – військовий діяч, генерал-фельдмаршал (з 1829) російської армії, граф Ериванський (з 1828), князь Варшавський (з 1831). У 1800 закінчив Пажеський корпус. Учасник російсько-турецької війни 1806-12 та Вітчизняної війни 1812.31825- командир корпусу. З 1826 командував військами у Закавказзі, з березня 1827- намісник на Кавказі. Під час російсько-іранської війни 1826-28 російська армія під командуванням П. зайняла Тебріз (Тевріз), а згодом і весь Азербайджан. У період російсько-турецької війни 1828-29, очолені П. російські частини заволоділи фортецями Каре і Ерзерум. У 1831 П. керував придушенням Польського визвольного повстання 1830-31, після чого був призначений намісником Царства Польського. В 1849 російські війська під командуанням П. брали участь у придушенні революції в Угорщині. Під час Кримської війни 1853-56 – головнокомандуючий російськими військами на західни; кордонах імперії та на Дунаї (березень, 1854).
ПАСКЕВИЧІ – український козацько-старшинський рід (згодом дворянський) на Полтавщині 17-19 ст. Походив від козака Полтавського полку Федора Цаленка та його внука Івана П. Найвідоміші представники: Петро П. (рр. н. і см. невід.) – бунчужний товариш (1787). Заснував книгарню в Полтаві. Іван П. (1782-1856) – військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1829) російської армії, (див. 1. Паскевич).
ПАСТОРІЙ ЙОАХІМ (справжн. прізв. – Гір-тенберг; 20.9.1611 – 26.12,1681) – польський історик. Н. у м. Глогузі (Польща).За національністю німець. Служив лікарем і вчителем в домах української шляхти на Волині. Пізніше секретар і придворний історіограф польського короля Владислава IV Вази. Автор кількох творів, присвячених Хмельниччині. В праці “Скіфо-козацька війна” (вперше видана в 1652), з ілюстраціями В. Гондіуса наступні видання 1680 і 1685 під назвою “Історія Польщі” однобічно висвітлював події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.
ПАТРІАРХ (патріархія, патріархат) – вищий титул голови самостійної (автокефальної) церкви в православ’ї та помісної (самоуправної) у східних церквах, з’єднаних з Римським престолом. У Старому Заповіті П. називаються вожді племен. У Новому Заповіті це ім’я відноситься до всіх синів Якова, до Давида і Аврама. В юдаїзмі у 1-5 ст., після падіння Єрусалима, так йменувалися голови юдейських общин в Іранській та Римській державах, місцезнаходження, яких було відповідно у Вавілоні та Тиберіаді. У християнстві в 4 ст. титул П. вживався як почесне ім’я найбільш шанованих єпископів і митрополитів. У 5 ст. П. отримав статус найвищої посади в церковній ієрархії. Вирішальне значення в ї х формуванні та визначенні кордонів церков мав поділ Римської імперії на округи (дієцезії) та провінції (єпархії), що до певної міри збігався з національними межами. Відповідно в кордонах дієцезій формувалися великі об’єднання громад. Права більших митрополитів – Риму, Олександрії, Антіохії та ін. закріпив Перший Вселенський Собор (325), а Другий Вселенський Собор (381) надав Константинопольському престолові перевагу честі перед іншими, але після Риму. Вперше П. іменовано єпископів Риму, і Константинополя, Олексадрії, Анатолії, Єрусалиму в канонах Четвертого Вселенського Собору (451). Інші екзархи Сходу – Кесарії Кападокійської (Понту) Ефезу (Азії), Гераклеї (Фракії) тоді ж були підпорядкеовані Константинопольському престолові, а примаси Заходу – Медіолану, Аквілеї, Равени, Карфагену та ін. – з часом підпали під владу Риму і втратили свій надєпископський статус. Сьогодні П. є голови Російської, Сербської, Румунської, Болгарської, Грузинської православних автокефальних церков, голови давньосхідних дохалкідонських (монофізитських і нестеріанських) церков, голови східних церков (Коптійської, Сирійської, Халдейської, Вірменської), з’єднаних з Римським престолом.
Глава Київської Церкви мав права і привілеї надєпископської гідності (екзарха, примаса), але традиційно іменувався митрополитом. Наприкінці 16 ст. дебатувалася можливість переїзду Константинопольського Патріарха в Україну, а в 17 ст. за митрополитів П. Могили та В. Рутського обговорювався проект поставлення П. в Києві. У 19 ст. Ватикан і уряд Австро-Угорщини двічі (1843, 1888) дискутували про утворення П. для всіх грекокатоликів імперії, що викликало опір уряду Угорщини та Угорського єпископату. Митрополит А. Шептицькийз ідеєю підпорядкування грекокатоликів Київському патріархові пов’язував відновлення церковної єдності в Україні. 11.11.1963 митрополит Й. Сліпий у виступі на Другому Ватиканському Соборі (1963-65) задекларував патріаршу гідність голови УГКЦ. 23.12.1963 Східна Конгрегація підтвердила, що митрополит Львова є Верховним архієпископом, а декрет про Східні Католицькі Церкви, прийнятий на другому Ватиканському Соборі, зрівняв у правах і почестях верховного архієпископа з П. 12.7.1975 у Римі під час літургії в базиліці Св. Петра митрополита Й. Сліпого именовано “Патріархом Йосипом”, що не було підтверджено Римським престолом. Львівський синод УГКЦ (16-31.5.1992) звернувся до Папи Івана-Павла II з проханням, щоб він “здійснив постанови другого Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький Патріархат для Української Греко-Католицької Церкви”. Перший Всеукаїнський Православний Церковний Собор (14-30.10.1921) Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) встановив титул “Митрополит Київський і всієї України”. Голова Директорії УНР С. Петлюра 19.12.1921 висловився за необхідність патріаршого престолу в Києві як завершення єрархічної структури УАПЦ. Всеукраїнський Собор УАПЦ 5-6.6.1990 обрав П. Київським і Всієї України Мстислава Скрипника, інтронізація якого відбулася у Софіївському соборі 18.11.1990. Собор УАПЦ 7.9.1993 обрав Патріархом Київським і всієї України Дмитра Ярему, а Собор УПЦ-Київського Патріархату -П. Київським і всієї Руси-України Володимира (Василія) Романюка. Зазначені обрання не отримали загальноцерковного визнання.
М. Хмільовський (Львів).
“ПАЦИФІКАЦІЯ” (від. лат. pacificatio – умиротворення, замирення, успокоєння) – офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі (прем’єр – Ю. Пілсудський, міністр внутрішніх справ – Ф. Славой-Складовський) восени 1930. Приводом для “П.” послужили численні протипольські акції, як підпали майна польську власників, пошкодження ліній зв’язку та ін., що відбувалися в краї влітку та восени 1930. Заданими польської офіційної статистики було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирд збіжжя. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українськепідпілля – Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ – Українську Військову Організацію (УВО). Провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів, як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення “П.” було прийняте главою режиму “санації” маршалом Ю. Пілсудським, який 24.8.1930 очолив уряд Польщі. Метою “П.” було “умиротворення” Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного становища щодо Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому таборові на наступних (у листопаді 1930) парламентських виборах. Пілсудчики розглядали “успокоєння” українського населення в контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліційні підрозділи. Репресивні заходи польського уряду тривали від 14.9. до кін. листопада 1930. їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута та ін. На першому етапі “П.”(до кін. вересня 1930) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кін. вересня до серед, жовтня) – в основному, військові відділи. У багатьох місцевостях проведено повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села. В ході “умиротворювальної” операції застосовано протиправний принцип збірної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії в приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. Лише під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків. Вони супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягувалися контрибуції продовольством і фуражем. Під час “П.” проведено численні арешти активістів українських організацій та установ: з 1739 ув’язнених осіб 1143 віддано до суду (за офіційними даними). Звичайним явищем стали фізичні розправи і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім чоловік загинуло), які часто доповнювались моральним приниженням жертв”, глумленням над їх національною гідністю. Під час “П.і в багатьох місцевостях було проведено ліквідацію українських суспільних організацій та установ – осередків української молодіжної організації “Пласт”, фізкультурно-спортивних товариства “Луг” і “Сокіл”, філій “Просвіти”, кооперативів. Значна кількість відділень цих організацій під тиском властей були змушені оголосити про свій саморозпуск. В період проведення “П.” розпочалось планомірне згортання українського шкільництва, зокрема, закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. С.кладовою частиною акції були погромницькі дії супроти українців місцевих (повітових та волосних) станиць поліції та польських шовіністичних угрупувань. Бойовики “Стшельця” та ін. організації чинили напади на українські кооперативи, філії “Просвіти”, школи, співпрацювали з поліцією в переслідуванні активістів українського суспільно-політичного життя. За підрахунками Української Парламентарної Репрезентації (УПР) репресії в тій чи іншій формі велися натерені більш як 30 повітів з населенням понад 5 млн. чол. У розпал каральних дій поліції та війська в Галичині ув’язнено 30 бувших послів, майже весь провід Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), ряд лідерів Української Соціалістино-Радикальної Партії (УСРП). Прагнучи вплинути на перебіг передвиборної кампанії у вигідному для правлячого табору руслі, каральні експедиції намагалися змусити сільські громади до проголошення заяв про зобов’язання голосувати за урядовий список.
Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилась спроба митрополита греко-католицької церкви А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Варшави з метою зупинення “пацифікаційної” операції. Хвиля репресій, тиск властей на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць та у сенаті – 4. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931).
Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час “П.” і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов’язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет (т. зв. комітет трьох) для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. В січні 1932 на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Одним з головних наслідків “П.” стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українсько-польських взаємин.
М. Швогуляк (Львів).
ПЕВНИЙ АПОЛОН (1888 – р. см. невід.) -український громадський і військовий діяч. За фахом агроном. Під час Першої світової війни 1914-18 – прапорщик російської армії, У травні 1917 П. був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету, і незабаром очолив комендатуру комітету. Як члену президії УГВК П. було доручено керувати створенням Вільного Козацтва. В 1919 – заступник головного державного інспектора Армії УНР. Репресований НКВС СРСР (ймовірно, загинув на Соловках).
ПЕВНИЙ ПЕТРО (18.8.1888 – 8.8.1957)-український громадсько-політичний діяч, журналіст. Працював в українських періодичних виданнях. У 1918-19- співредактор газети “Відродження” (разом з П. Гаєнко; виходила у Києві) та редактор щоденника “Україна” – офіційного органу Штабу Армії УНР, що видавався в 1919 у Кам’янці-Подільському. З 1920 жив у Польщі, з 1929 – у Луцьку. В 1920-х рр. П. став одним з засновників і головою Волинського Українського Об’єднання (до 1935), що виступало за співпрацю з польськими окупаційними органами влади. У 1930-35 – депутат польського сейму. В 1926-35 редагував проурядовий ілюстрований щотижневик “Українська Нива”, що видавався у Варшаві (1926-27) та у Луцьку ( 1928-37). Після закінчення війни жив у Німеччині, згодом – у США. Помер у Нью-Йорку.
ПЕНЯЗЬ – назва литовських денарів, карбування яких велося на різних монетних дворах Великого князівства Литовського починаючи з гін. 14 ст. і продовжувалось (з перервами) до першої пол. 17 ст. Припускають, що окремі ранні типи цих монет карбувались у Луцьку, Один литовський гріш складався з 10 П., а один польський гріш з 8 П. Початкова вага П. дорівнювала 0,35 г (0,085 г чистого срібла), згодом вона зменшилась до 0,3 г (0,07 г чистого срібла). У 14-17 ст. термін “пенязь” на українських землях вживався і в значенні “гроші”.
ПЕРЕВЕРЗІВ ДМИТРО (1868 – 1928) – український військовий діяч, полковник Армії Української Народної Республіки. Під час Першої світової війни 1914-18 – командир 5 Київського гренадерського полку російської армії. З 1917 на службі в Армії УНР. У грудні 1917 українські частини під командуванням П. героїчно обороняли Чернігів від більшовицьких військ М. Муравйова. В 1918-19 – начальник постачання Запорізького Корпусу, командир бригади у Першій Запорізькій стрілецькій дивізії.
ПЕРЕВУЗНИК ЮРІЙ (1903 – 17.9.1966) -український громадсько-політичний діяч у Закарпатті. Н. у с. Середнє поблизу Ужгорода. Після закінчення юридичного ф-ту Кардового ун-ту (Прага) працював адвокатом у Мукачеві. Один з засновників і провідних діячів української секції Чехо-Словацької Аграрної Партії, яка гуртувалася навколо газети “Земля і Воля” (виходила в 1934-38; редактор С. Клоручак). 38.3.1939 очолював політичну організацію закарпатських українців – Українське Національне Об’єднання. Після офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) – міністр внутрішніх справ в уряді Ю. Ревая. В 1940-х рр. жив у Чехо-Словаччині. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами, вивезений з СРСР і засланий. Після звільнення жив у Празі, де і помер.
ПЕРЕСАДА-СУХОДОЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (23.5.1883 – 29.7.1938)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у м. Валки на Харківщині. Закінчив реальну школу. В 1904 добровольцем вступив у російську армію і брав участь у російсько-японській війні 1904-05, де за бойові заслуги отримав звання прапорщика. Після закінчення Чугуївської військової піхотної школи проходив службу на офіцерських посадах у 150-му Таманськомута ін. полках. У 1913 закінчив Миколаєвську військову академію в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до служби в українському війську, П.-С. займав посади начальника штабу дивізії (1918), квартирмейстра Київської групи, начальника штабу 4-ї Київської дивізії Ю. Тютюнника (1919), лектора Юнацької школи, начальника штабу запасної дивізії, начальника оперативного відділу генштабу Армії УНР, начальника штабу 3-ї Залізної дивізії (1920), начальника відділу повстанчого штабу. В 1921 був призначений представником Головного Отамана при штабі під час Другого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії Української Народної Республіки 1919-20 і 1921). Після поразки визвольних змагань1917-21 поселився у Львові. Після закінчення Стрийської молочарної школи працював в кооперативних структурах Жовкви, Бережан. Помер і похований у Львові.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ПЕРЕПЕЛИЦЯ СТЕПАН (1884 – 1932) – український державний діяч, економіст. Належав до прихильників Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Був одним з відомих спеціалістів в області проблем фінансової кооперації в Україні. У січні-лютому 1918 – міністр фінансів УНР в уряді В. Голубовича.
ПЕРЕЩЕПИНСЬКИЙ СКАРБ – найбагатший з відомих в Україні скарбів давніх речей. Знайдений у 1912 біля с. Малої Перещепини (тепер Полтавського р-ну Полтавської обл.). Можливо, був військовою здобиччю антського князя з походу на Візантію. До П.с. входять візантійські, іранські та місцеві речі 5-7 ст.: парадний золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, амфори, меч у золотих піхвах, візантійські монети 602-668, браслети, перстені та ін. прикраси. Загальна вага золотих речей становить бл. 25 кг, срібних -50 кг. Особливо велику художню цінність становить блюдо з написом єпископа м. Томи (сучасна Констанца, Румунія) Патерна (у написі сказано, що останній на поч. 6 ст. реставрував цю річ) та сасанідське блюдо з зображенням царя Шапура 11 (310-363). П.с. був закопаний не раніше 7 ст. Зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі (Росія).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 – загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами – Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер’єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв’язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що “царское слово переменно не бывает”. Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день П.Р. присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор – хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав – України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА 1630 – угода між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським і українськими козаками, укладена 29.5.(8.6.).1630 під Переяславом (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.). Розгром 15.5.(25.5.) коронної армії українськими військами на чолі з Т. Федоровичем (див. Федоровича повстання 1630) під Перяславом (див. Переяславський бій 1630) змусив польське командування почати переговори з козацькими представниками. П.у. зберігала основні умови Куруківської угоди 1625, але козацький реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. чол. Нереєстрові козаки мали повернутися в шляхетські маєтки, їм гарантувалась амністія. Козаки відхилили вимогу польської влади видати Т. Федоровича. Під час укладення П.у. було обрано гетьманом Т. Орендаренка. П.у. стала тимчасовим компромісом між сторонами. Незабаром боротьба українського народу проти польського панування знову переросла у народні повстання під проводом П.Павлюка (1637) та Я. Острянина (1638).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ БІЙ 1630 – переможний бій, українського козацького війська з польською армією під командуванням пального гетьмана С. Конец польського біля Переяслава під час Федоровича повстання 1630. На поч. травня Т. Федорович зосередив основні повстанські сили (налічували бл. ЗО тис. чол.) у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської, обл). Польське коронне військо чисельстю понад 12 тис. чол., підійшовши до міста, розпочало запеклі бої, що тривали два тижні. 15.5.1630 після кількагодинного кровопролитного бою козацькі полки вщент розгромили польські підрозділи (у т.ч. добірну коругву Золоту роту, що охороняла ставку С. Конєцпольського) та захопили ворожий обоз. У П.б. загинуло кілька тисяч жовнірів та за повідомленням Львівського літопису 300 знатних шляхтичів. Сам С. Конєцпольський врятувався втечею. Т. Шевченко оспівав цю перемогу української зброї у поемі “Тарасова ніч”.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКІ СТАТТІ 1659 – міждержавний договір, укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі кн. О. Трубецького у м. Переяславі 17.10.1659. Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького, козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком, запропонувало проект договору (т. зв. Жердевські статті), в основу якого була покладена українська версія Березневих статтей 1654 з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до Гетьманщини Пн. Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак кн. Трубецкой настояв натому, (цоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 на неповній Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного московського війська Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав’язаний українській стороні новий договір між Гетьманщиною і Московською державою. В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654. Складались з 19статтей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За П.с. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки надопомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха і новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діялністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. П.с. викликали велечезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 Ю.Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою (див. Слободищенський трактат 1660)
М. Пасічник (Львів).
ПЕРЛИК ІВАН (р. н. невід. – п. січень 1919) -український військовий діяч, підполковник Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 -офіцер російської армії. Деякий час перебував в австрійському полоні. У лютому 1918 командував козацько-стрілецьким куренем у Володимир-Волинському. З березня 1919 П. брав участь у формуванні на Волині з полонених солдат-українців Першої стрілецько-козацької дивізії (див. Сірожупанники) та став її першим командиром. У кін. серпня 1918 усунений від служби гетьманським командуванням. У січні 1919 очолював повстанський загін, що вів боротьбу з більшовиками у Лівобережній Україні. Загинув у бою проти більшовицьких військ під Ромнами (тепер Сумська обл.).
ПЕРНАЧ – вид булави, що був головним символом полковницької влади в Україні у 17-18 ст. Мав форму палиці (срібної або позолоченої) довжиною 0.5 м, з литою позолоченою головкою і шістьма ажурними перснями (звідси ще одна назва – пернач; див. також Клейноди).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРОВСЬКА СОФІЯ ЛЬВІВНА [1(13).9.1853-3(15).4.1881)] -революціонерка-народниця, один з відомих діячів “Народної Волі”. Н. у Петербурзі. Батько П. (внук К. Розумовського), був в 1865-67 – петербурзьким губернатором. У 1869-70 П. навчаючись на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, познайомилась з радикально настроєною молоддю, що привело в кін. 1870 до розриву з родиною. У 1871-72 була серед організаторів гуртка “чайковців”. У 1872-73 брала участь у “ходінні в народ”, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири. У січні 1874 була заарештована і на шість місяців ув’язнена в Петропавлівській фортеці. В 1877-78 проходила по “процесу 193-х”, але була виправдана. Влітку 1878 П. знову заарештували і в адміністративному порядку вислали у Повенець Олонецької губ. По дорозі на заслання П. втекла і перейшла на нелегальне становище. З 1878 П. – член “Землі і Волі”, а після розколу (1879) – член виконавчого комітету “Народної Волі”. Брала активну участь в терористичних акціях народовольців, готувала замах на Олександра II під Москвою (листопад 1879), у Одесі (весна 1880) та в Петербурзі (1.3.1881). У 1880 разом з А. Желябовим заснувала “Робітничу газету”. Після арешту А. Желябова очолила всю організаційну роботу по підготовці і здійсненню замаху 1.3.1881 на Олександра ІІ. Заарештована 10(22).3.1881. За вироком особливої наради сенату була страчена (повішена) 3.4.1881 разом з іншими організаторами вбивства царя -А. Желябовим, Т. Михайловим М.Кибальчичем М. Рисаковим.
ПЕРОВСЬКІ – дворянський рід, що походив від гетьмана К. Розумовського та його сина Олексія Розумовського. Володіли одним з вищих дворянських титулів – графів, Василь Олексійович П. [9(20.2.1795 – 8(20).12.1857] – російський військовий діяч, генерал-ад’ютант (1833), генерал від інфантерії (1843), граф (з 1855). Нешлюбний син 0. Розумовського. Закінчив Московський ун-тет. У 1818-22 – ад’ютант великого князя Миколи Павловича (згодом Микола І). Протягом 1832-42 і 1851-57 П. – оренбурзький генерал-губернатор і командир Окремого Оренбурзького корпусу. В 1839-40 командував невдалим походом російських військ проти Хіви. В 1853-57 заснував ряд укріплень на Сир-Дар ‘ї та організував Аральську воєнну флотилію. Недоброзичливо ставився до засланого Т.Шевченка, якого поет охарактеризував у “Щоденнику”, як “бездушного сатрапа і наперсника царя”. Лев Олексійович П. [9(20).9,1792-9(21).11.1856] – російський державний діяч, генерал від інфантерії. В 1811 закінчив Московський ун-тет. Учасник Вітчизняної війни 1812 і закордонних походів російської армії 1813-14. Був членом ранніх організацій декабристів, але згодом від руху відійшов. У 1823-26 служив в Колегії іноземних справ, у 1926-40 в департаменті та Міністерстві уділів (з 1840 – товариш міністра). В 1841-52 – міністр внутрішніх справ, очолював міністерство уділів. Керував роботою Комісії для дослідження старожитностей. Брав участь у розкопках у Криму і Новгороді. Зібрав велику нумізматичну колекцію (зберігається в Ермітажі (Петербург, Росія); Олексій Олексійович П. [1787 – 9.(21)7.1836] – російський письменник (псевд. Антон Погорєльський). У 1807 закінчив Московський ун-тет. Автор повісті “Лефортівська маківниця” (1825), збірки повістей і оповідань “Двійник, або мої вечори в Малоросії” (1828), повісті-казки “Чорна курка, або підземні жителі” (1829), роману “Монастирка” (1830-33). До цього роду належала Софія П. (1853-1881)-революціонерка-народниця (див. С. Перовська). Нащадком П. (по жіночій лінії) був Лев Михайлович Жемчужников [2(14)9.1828-24.7.(6.8.)1912]- український і російський художник. Н. у с. Павловці Єлецького повіту на Орловщині. В 1849-52 навчався в Петербурзькій AM у К. Брюлова та О Єгорова. В 1852 жив в Україні, збирав український фольклор. Тоді ж вперше познайомився з творчістю Т. Шевченка. Допомагав матеріально поету на засланні та особисто зустрічався з ним в 1860. Продовжуючи традиції Шевченкової “Живописної України” (1844) в 1861-62 виконав серію офортів під такою ж назвою та видав їх альбомом як додаток до ж-лу “Основа”. Найвідоміші твори Ж. присвячені Україні – картини “Кобзар” (1854), ” Лірник у хаті” (1857), “Козак їде на Січ” (1857), графіка “Жниця” (1851), “Козак у степу” (1853), “Покинута” (1860), “Українка”, “Хлопчик-жебрак”, “За штатом” та ін. твори.
ПЕРУН – головний бог у східних слов’ян у дохристиянський період, бог грому і блискавки (аналогічний грецькому Зевсу і давньоримському Юпітеру). П. поклонялись і як покровителю природи і землеробства. В 8-10 ст. П. зберігав найвище становище у пантеоні Київської Русі, вважаючись ще й покровителем князя і військової дружини. Князь Олег і Святослав присягали “по руському закону”, укладаючи договори з візантійцями. Володимир Святославич здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів, де П. займав головне місце. У Києві існували зображення П., переважно деревяні ідоли у вигляді немолодого мужа, іноді з палецею, луком і стрілами. В 980 у Києві дерев’яна статуя бога з срібною головою і золотими вусами стояла на одному з пагорбів. У липні (за деякими дан., 20.7.) відбувались торжества на честь П. з жертвоприношеннями, у т. ч. людськими (хлопчик і дівчинка вибирались жеребом). Із запровадженням християнства місце П. у релігійних віруваннях зайняла постать св. Іллі.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРФЕЦЬКИЙ РОМАН (1880 – 1944) – український громадянсько-політичний діяч у Галичині. Займався адвокатською практикою в Бібрці (тепер Львівська обл.). У 1913 П. був обраний депутатом галицького сейму від Української Національно- Демократичної Партії. В роки Першої світової війни 1914-18 співпрацював з Союзом Визволення України, проводив широку національно-просвітницьку та культурну роботу серед українських полонених у таборі Венцляр (Німеччина). В 1918-19 – член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, заступник державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР. У 1921-22 член еміграційного (екзильного) уряду ЗУНР, уповноважений з питань внутрішніх справ, судівництва, пошти, телеграфу, шляхів; з 1922 -уповноважений з питань преси і пропаганди. В 1921 очолив засноване у Відні Західно-Українське Товариство Ліги Націй (існувало до березня 1923), що ставило перед собою мету дипломатичними засобами, перш за все, беручи участь в роботі сесій Міжнародної Унії товариств Ліги Націй, добиватись відновлення незалежності ЗУНР. У 1920-30-х рр. належав до Українського Національно-Демократичного Об’єднання, в 1935-38 був членом польського сейму. У роки Другої світової війни 1939-45 жив на Холмщині, працював нотаріусом, займався громадською діяльністю.
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОРПУС – одна з перших українських військових частин, створених на Східному фронті у 1917. Сформований ген. П. Скоропадським на базі 34 корпусу російської армії відповідно до наказу Л. Корнілова від 18.7.(31.7.) про українізацію частини. Після виведення з особового складу частини неукраїнців, корпус було переведено до Мефкибожа для доукомплектації. Реорганізація корпусу завершилась 1.10.1917, Корпус складався з двох дивізій, які очолювали ген. Я. Гандзюк (нач. штабу – полк. М. Капуспнський) та ген. Клименко (нач. штабу – ген. Крамаренко). Начальником штабу корпусу було призначено ген. Сафонова. Старшини корпусу мали окремі відзнаки – пагони з жовтими смугами по блакитному полю. Полки корпусу дістали назви – Перший Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Другий Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Третій Полтавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Командування корпусу підтримувало тісні контакти з Генаральним Секретаріатом Військових Справ. Наприкінці 1917 корпус, загальна чисельність якого нараховувала бл. 60 тис. бійців, став однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин військ УНР. У листопаді 1917 корпус під командуванням П. Скоропадського в р-ні Вінниці розброїв 2 гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав їх у Росію. У взаємодії з іншими військовими підрозділами, що підпорядковувалися Українській Центральній Рад, він продовжував розброєння збільшовизованих частин у прифронтовій смузі. На поч. січня 1918 П. Скоропадський подав у відставку, а командування корпусом здійснював Я. Гандзюк. Протягом січня 1918 внаслідок недалекоглядної політики УЦР у військових питаннях, корпус як і багато інших підрозділів військ УНР напередодні найважливіших боїв з російськими більшовицькими військами, фактично самодемобілізувався.
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЧИЙ ПОЛК ІМ. ГЕТЬМАНА Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО – перша українська військова частина, створена в Києві у травні 1917 на поч. українських національно-визвольних змагань 1917-21. Рішення про організацію першого полку .майбутньої національної армії було прийнято 16(29).3.1917 на параді військових Київського гарнізону. 1.5.1917 солдати, що перебували на збірнім пунктах у Києві, висунули вимогу сформувати з них Перший український козачий полк ім. Б.Хмельницького. Київська Рада робітничих і солдатських депутатів, об’єднання громадських організацій та Рада Військових Депутатів Київського Військового округу засудила цю вимогу і виявила готовність збройним шляхом не допустити формування українських військових частин. Тоді солдати при підтримці Української Центральної Ради самочинно сформували Перший український козачий полк. 4.51917 командуючий Південно-Західним фронтом ген. О. Брусілов дав згоду на укомплектування полку при умові, що особовий склад частини формуватиметься тільки з добровольців. Полк складався з 16 сотень. Чисельний склад становив 3574 чол. Командиром полку було обрано штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, старшинами С. Ярошенка, В. Дмитренка, І. Лук’яненка, С. Ізбицького, Г. Мичка. В 1918-19 полк у складі Запорізького Корпусу брав участь у багатьох воєнних операціях Армії УНР. У пізніший період командирами полку були підполк. Ю. Капкан, підполк. Ю. Ластовченко, полк. 0. Шаповал, підполк. М. Луб’яницький, полк. С. Лазуренко і полк. І. Кириченко.
ПЕСТЕЛЬ ПАВЛО ІВАНОВИЧ [24.6.(5.7.)1793-13(25).7.1826] – дворянський революціонер, ідеолог декабристського руху, полковник. Н. у Москві. В 1811 закінчив Пажеський корпус. Брав участь у Вітчизняній війні 1812, закордонних походах російської армії 1813-14.31813- ад’ютант ген. П. Вітгенштейна. З 1818 служив при штабі 2-ї армії в Тульчині, в 1821 призначений командиром В’ятського полку в с. Линці Тульчинського повіту. В 1816 вступив у “Союз Порятунку”, був автором його статуту. В 1818 створив Тульчинську (Південну) управу “Союзу Благоденства”, добився прийняття членами організації республіканської програми. У березні 1921 створив і очолив Південне Товариство Декабристів. З 1821 розробляв проект соціально-економічних та політичних перетворень у Російській імперії (у 1821 – названий ним “Руською Правдою”), який став політичною програмою Південного Товариства. П. виступав за проведення військового перевороту без участі широких верств народу. Висловлювався за знищення всієї імператорської сім’ї. Програма П. містила вимоги негайного повалення самодержавства та встановлення республіканського правління (причому після перевороту необхідно було встановити революційну диктатуру для здіснення перетворень у країні); знищення кріпосного права та наділення селян землею; ліквідація станових привілеїв та надання політичних прав всім чоловікам віком від 20 років; обмежити поміщицьке землеволодіння; створення двох земельних фондів – державного і приватного (з частини поміщицьких і державних земель мав бути створений волосний фонд, з якого кожен громадянин міг отримати наділ). Згідно з запискою П. “Конституція. Державний заповіт” вищим законодавчим органом держави ставав однопалатний парламент -“Народне віче”, виконавча влада мала належати Державній Думі. У вирішенні національного питання П. заперечував право неросійських народа Російської імперії на самовизначення (крім поляків) та був противником перебудови Росііі на федеративних засадах. Негативно ставився до діяльності Малоросійського Таємного Товариства та засуджував пропаговану ним ідею політичної незалежності України. Заарештований 13(25). 12.1825 у Тульчині напередодні повстання декабристів. Страчений (повішений) разом з ін. керівниками декабристів у Петропавловській фортеці 13(25).7.1826.
ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ [10(23).5.1879 – 25.5.19261 – визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. у 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 – член Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган “Вільна Україна”. З липня 1906 – секретар київського щоденника “Рада”, а від літа 1907 до 1908 – співредактор легального соціал-демократичного часопису “Слово”. З 1912 – редактор російськомовного журналу про Україну “Украинская Жизнь” у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький. У роки Першої світової війни 1914-18 – працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві “Війна і українці”. У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. П. був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Канові. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 – Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні, Черстохова, Варшава). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 поселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб” і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С. -Ш.Шварцбартом 25.5.1926 (див. Шварцбарта процес 1927). Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
М. Литвин (Львів).
ПЕТРАНОВСЬКИЙ ЯРЕМА (рр. н. і см. невід.) – український військовий і державний діяч в період Гетьманщини, дипломат. Н. у родовому маєтку Петранах на Поділлі. До 1648 перебував на службі в польському війську як “заслужений жовнір коронний”. У роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 – спочатку уманський суддя, пізніше-полковник лисянський, полковник Чигиринського полку. За правління 1. Виговського їздив з дипломатичною місією до Туреччини. Прихильник політики гетьмана П. Дорошенка, один з його найближчих військових радників. За правління П. Дорошенка був одним з генеральних суддів, виконував дипломатичні доручення гетьмана у Речі Посполитій.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРИК ІВАНЕНКО (Петро Іванович Іваненко, Петро Петричевський ; рр. н. і см. невід.) -український політичний діяч кін. 17 – поч. 18 ст., претендент на гетьманство. Н. у Нових Санжарах на Полтавщині. Походив з старшинського роду Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній Військовій Канцелярії. У січні 1691 раптово виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав проти союзу України як з Московською державою, так і з Польщею. Засуджував тогочасну політику гетьмана І. Мазепи. Прихильник союзу з Кримським ханством. 28.5.1692 уклав від імені “Удільського Князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорожського Городового й народу малоросійського” у Бахчисараї договір з кримським ханом Селім-Гіреєм І про захист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Московської держави та Речі Посполитої. У договорі стверджувалось, що до складу князівства мала увійти Гетьманщина, Правобережна Україна і частина Слобідської України, обумовлювалося право вільної торгівлі для обох сторін без сплачування мита. Після укладення договору хан визнав П. гетьманом і послав йому на допомогу кількатисячну орду. В липні 1692 П. повернувся на Запоріжжя. Звідти він почав розсилати універсали, закликаючи народ до повстання проти московської влади і власної старшини. Обраний кошовим П. розпочав активну боротьбу проти Москви та гетьмана І. Мазепи. В 1692-94 П. при підтримці кримсько-татарських військ здійснив кілька походів на Гетьманщину, проте реальних успіхів не досяг. Зазнавши невдачі після 1696 П. зійшов з політичної арени. Востаннє П. згадується в документах в 1708. За припущенням деяких українських дослідників (Ф. Уманець, О. Оглоблин) П. підтримувала частина козацької старшини, а можливо і сам І.Мазепа, маючи на меті звільнитись з допомогою Кримського ханства з-під московської влади.
ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД (2.1.1883 – 10.7.1948) -український військовий і громадсько-політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, військовий історик, дійсний член НТШ (з 1948). Н. у Києві. В роки Першої світової війни – полковник Генштабуросійської армії. У 1917- начальникштабу Туркестанської дивізії Північно-Західного фронту. В кін. 1917 П. сформував з солдат-українців дивізії Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, що згодом став першою регулярною кінною частиною Армії УНР. У січні 1918 полк на чолі з П. пробився через Білорусь у Київ. Взяв участь в придушенні, спровокованому більшовиками антидержавному заколоті в січні-лютому 1918 та у вуличних боях проти червоногвардійських загонів М. Муравйова у Києві. В лютому-березні 1918 командував 3 куренем Окремого Запорозького загону (командир К. Прісовський), а згодом – Першим запорізьким ім. К. Гордієнка полком кінних гайдамаків у складі Запорізького Корпусу. В квітні 1918 за дорученням військового командування П. брав участь в операції по звільненню частини Лівобережної України та Криму від більшовицьких військ. У період Гетьманату П. ніс службу в другому відділі (генерал-квартирмайстерстві) Генерального штабу Збройних Сил Української Держави. В січні 1919 П. став одним з організаторів Спільних військових шкіл у Житомирі, що готували кадрових старшин для української армії. В серпні-листопаді 1919 -військовий міністр УНР в уряді Іс. Мазепи. У 1919-20 П. займав командні пости в Армії Української Народної Республіки, начальник Генштабу. В еміграції жив у Польщі, з 1923 – у Празі, З 1929 належав до провідних членів Народної Української Ради. Викладав в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова (існував до 1933). Був членом Українського Історично-філологічного Товариства (1923-45). З 1945 перебував у Німеччині, помер в Авгсбурзі. Автор багатьох праць з української воєнної історії, серед них “Схема розводки” (1911), “Нарід та військо” (1926), числених статей з історії формування Армії УНР, виступив співредактором “Української Загальної Енциклопедії” (1930-35). Залишив мемуари “Спомини з часів української революції 1917-21” (4 частини, 1927-29).
ПЕТРО ПЕТРОВИЧ (Петро син Петра “Петуні”; Petheune, Peteuncx, Petina) – закарпатський феодал, наджупан Земплинського і Ужанського комітетів, 1315-22 один з керівників повстання проти угорського короля Карла Роберта Анжуйського. Ел. 1315 їздив до Галицько-Волинського князівства, щоб запросити на угорський престол одного з галицьких князів – Лева Юрійовича, або його брата Андрія. Повстання охопило зчачну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підготовки, зазнало невдачі. У 1317 Карл Роберт наказав конфіскувати маєтки П.П. У 1320 на заклик П.П. повстання розгорілося знову, однак близько 1322 повстанці вдруге потерпіли поразку. Ймовірно, в цей час Галицько-Волинське князівство втратило Мукачево і його околиці, возз’єднані з Галичиною за правління Лееа Даниловича. Деякі українські історики висловлювали думку, що в повстанні 1316-22, крім місцевих феодалів, брали участь широкі кола селян Закарпаття. Наявні джерела не дають змоги остаточно вирішити питання про характер повстання і ступінь участі в ньому народних мас.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПЕТРО РАТНЕНСЬКИЙ (Ратенський; р. н. невід.-п. 20.121326)- православний церковний діяч, митрополит Галицький (з 1306), Київський та всієї Русі (з 1306; sa ін. дан., з 1308). Родом з Волині або Галичини. Був ігуменом Ратненського монастиря. В 1305 поставлений номінатом на митрополію Галицьку, в 1306 при підтримці галицько-волинського князя ЮріяЛьвовича став митрополитом Київським і всієї Руси. Переселився спочатку до Володимира на Клязьмі, а в 1326 остаточно переніс митрополію до Москви. Сприяв князю Івану І Даниловичу Калиті у посиленні могутності Московського князівства. Помер і похований у Москві. Канонізований православною церквою в 1340.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРО І ОЛЕКСІЙОВИЧ [30.5,(9.6) 1672 -28.1.(8.2)1725] – московський цер [з 27.4.(7.5). 1662], імператор [з 22.10(2.11). 1721]. Молодший син царя Олексія Михайловича. Після смерті свого старшого брата Федора Олексійовича(1682)П. І і його брат Іван Олексійович були проголошені царями, а їхню сестру Софію Олексіївну призначено регентшею. В серпні 1689 після спроби вчинити державний переворот її було позбавлено влади й заслано в монастир. З цього часу П. І і став фактично, а після смерті Івана V (1696) і юридичне єдинодержавним правителем. П. І проводив широкомасштабну експансіоністську зовнішню політику. Московська держава за активною участю українського війська, продовжувала, як учасник антитурецької Священної ліги (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан), розпочату ще за правління Софії війну з Кримським ханством і Туреччиною (Кримські походи 1687 і 1689, Азовські походи 1695-96), що завершилися захопленням північного узбережжя Азовського моря й ліквідацією турецько-татарських фортець у нижній течії Дніпра (див. Карловицький конгрес 1696-99 і Константинопольський мир 1700). Заключивши союз з Данією та польським королем Августом Фридериком, П. І розпочав Північну війну 1700-21 проти Швеції, в якій змушена була взяти участь і Україна. Війна, що тривала з перемінним успіхом, закінчилась Ніштадтським миром 1721, який закріпив за Росією колишні шведські володіння в східній Балтиці – Інгерманляндію (з новою столицею царства – Санкт-Петербургом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і забезпечив Московії вигідне стратегічне становище в Курляндії. Не вдала війна з Туреччиною 1710-11, що закінчилась Прутським мирним договором 1711, позбавила Росію її завоювань на Азовському морі. Зате успішна війна з Іраном 1722-1723 зміцнила російські позиції на Закавказзі (було приєднано каспійське узбережжя з містами Дербентом і Баку). В області внутрішньої політики П. І здійснив ряд важливих реформ, що мали на меті шляхом технічної та культурної європеїзації перетворити Московську державу в могутню імперію. У 1697-98 П. І побував за кордоном (у Німеччині, Голландії, Англії), де знайомився з різними сторонами європейського життя, техніки й культури. В ході Північної війни була створена (на основі рекрутської повинності) велика регулярна армія влади і управління: утворено новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат (1711); замість старої приказної системи було створено колегії (1718-22), кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату; запроваджено поділ на губернії (1708); реорганізовано вище церковне управління (ліквідація патріархату й утворення Синоду у 1721). П. І створив єдину систему поміщицького замлеволодіння з обов’яковою службою дворянства, запровадив нову систему податків, зокрема т. зв. подушне, видав указ про посесійних селян, за яким власникам заводів дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних мануфактур, мобілізацію селян і міщан в армію на будівництво мостів, фортець, каналів. П. І вживав енергійних заходів для розвитку промисловості (металургійної, суднобудівної, текстильної тощо) та торгівлі при участі і контролі держави (система торговельно-промислових монополій, зокрема). Дбав про поширення освіти, головним чином технічної, книгодрукування (з 1710 – т, зв. гражданським шрифтом), запровадив юліанський календар (1700). За П. І почала виходити перша газета “Ведомости” (1702) і силами європейських вчених у Петербурзі була заснована Академія наук (1724). Будь-які прояви політичної опозиції (стрілецький бунт у Москві 1698, т. зв. змова царевича Олексія 1718), соціального і національно-визвольного рухів в різних частинах держави (Астраханське повстання 1705-06, Булавінське повстання 1707-08 на Дону, Башкирське повстання 1717-18) жорстоко придушувались. П. І проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України. Після заключения гетьманом І. Мазепою угоди зі Швецією (17С6) та шведсько-української поразки у Полтавскій битві 1709 за наказом П. І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. Влада гетьмана була обмежена, а після смерті І. Скоропадського (1722) П. І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722). Спроба наказного гетьмана П.Полуботка відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і зища старшина були кинуті до Петропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724). За П. І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів і т. п., загинули від непосильної праці, хвороб і голоду.
Т. Полещук (Львів).
ПЕТРО II [12(23).10.1715 – 18(29).1.1730] -російський імператор (1727-30). Син царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлоти Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської, внук Петра І. У перші місяці правління П. II влада фактично знаходилась в руках князя 0. Меншикова та Верховної Таємної Ради. Ускладнення зовнішньополітичного становила Російської імперії за П. II (загострення відносин з Туреччиною), намагання у з’язку з цим царського уряду залучити на свою сторону козацьку старшину, а також особисті екномічні інтереси О. Меншикова (володів величезними маєтками у Стародубському і Ніженському полки та провадив широкі торгово-промислові операції), спонукали Таємну Верховну Раду скасувати всі податки у Гетьманщині (крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідувати Малоросійську колегію та дозволити обрати нового гетьмана -Д. Апостола, передати ведення справ Гетьманщини з Сенату до Колегії закордонних справ, заборонити росіянам купувати землі в Україні тощо. В 1728 уряд П. ІІ створив у Глухові кодифікаційну комісію для складання кодексу діючих в Україні законів (дім. “Права, за якими судяться малоросійський народ). Після усунення від влади О. Меншикова, П. II оголосив себе противником реформ Петра І, переніс царський двір у Москву. Під час підготовки до коронації помер від віспи. З його смертю по чоловічій лінії закінчився рід Романових.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРО ІІІ ФЕДОРОВИЧ [Карл Петер Урліх; 10(31).2.1728 – 7(13).7.1762] – російський імператор (1761-62). Н. у м. Кіль (Німеччина). Син герцога Карла-Фрідріха Гольштайн-Готторпського і дочки Петра І Анни. Готувався зайняти шведський престол, але з 1742 був проголошений імператрицею Єлизаветою Петрівною (його тітка) спаткоємцем російського престолу, незабаром охрещений за православним обрядом і названий Петром Федоровичем. У 1745 одружений з принцесою Софією Фридерикою Ангальт-Цербстською (майбутня російська імператриця Катерина II). У грудні 1761 вступив на російський престол. За правління П. III Ф. у внутрішній політиці проведено ряд заходів, що розширили привілеї дворянства (1762), ліквідував Таємну канцелярію, заборонив селянам подавати скарги на їх власників тощо. П. Ill Ф., підтримуючи сімейну традицію прихильного ставлення до України (його батько був добрим знайомим П. Орлика, а при гольштайнському дворі служили українці). Серед його найближчого оточення було чимало вихідців з Гетьманщини – генерал-ад’ютант А. Гудович, флігель-ад’ютант В. Ханенко (див. Ханенки), С. Карнович та ін,, що сприяли формуванню проукраїнських настроїв у новообраного імператора. В зовнішній політиці орієнтувався на зближення з пруським Фрідріхом II. За П. Ill Ф. Російська імперія припинила воєнні дії проти Прусії у Семилітній війні 1756-63 та уклала з нею союзний договір. П. Ill Ф,, готуючись до війни з Данією (в союзі з Гольштайном) оголосив про набір в Україні добровольців до т. зв. Гольштайнського корпусу. Зовнішня політика П. III Ф., запровадження пруських порядків в армії, привело до створення опозиції у російській гвардії, яку очолила його жінка Катерина. Внаслідок палацового перевороту 1762 був усунений від влади, увязнений у Ропші і незабаром, з відома Катерини II, вбитий.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ [23.1(4.2.) 1878 – 9.1,1958)] – радянський державний і політичний діяч. Н. у Харкові. З 1889 працював робітником на заводах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, у Донбасі. З 1897 -член Катеринославського комітету РСДРП. Керував нелегальними робітничими гуртками, брав учась в організації страйків. У 1905 – секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Влітку 1906 емігрував до Німеччини. Восени 1906 повернувся зза кордону, вів роботу у нелегальних соціал-демократичних організаціях. У 1912 обраний членом II Державної Думи від Катеринославської губ., трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію уержавній Думі, П. 20.5.(2.6.). 1913 виголосив промову, написану В. Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. В листопаді 1914 П. разом з усіма членами думської більшовицької фракції був заарештований і засланий на довічне ув’язнення в Туруханський край. Під час Лютневої революції 1917 у Росії – комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 перебрався у Петроград. У липні 1917 був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для боротьби проти Української Центральної Ради. В 1917-19 – нарком внутрішніх справ РСФРР, один з співорганізаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті, підписав 3.3.1918 за радянську Росію Брестський мир 1918. З березня 1919 до літа 1938 – голова ВУЦВК, в 1922-37 – заст. голови ЦВК СРСР, заст. голови Президії Верховної Ради СРСР (1937-38). У 1919-38 – член Політбюро ЦК КП(Б)У. П. належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 П. представляючи Україну у складі комісії по підготовці союзного договору, повністю підтримав проект Й. Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах, У 1923 П. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. У 1921-33 П. керував роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких спричинила розкол українського селянства за соціальною і політичною ознакою та сприяла проведенню руйнівної більшовицької політики на селі. П., виконуючи, за дорученням більшовицької партії обов’язки “всеукраїнського старости”, виступав офіційним рупором сталінської пропаганди. З 1940 – заступник директора музею революції СРСР. У 1926-39 – кандидат у члени Політбюро ВКП(б). Помер і похований у Москві. На честь П. місто Катеринослав було перейменовано в 1926 у Дніпропетровськ.
ПЕТРУШЕВИЧ АНТІН СТЕПАНОВИЧ (18.1.1827 – 23.11.1913) – український філолог, археолог та історик. Н. у с. Добрянах (тепер Стрийського р-ну Львівської обл.) в родині священика. Закінчив богословський факультет Львівського ун-ту. З 1847 священик, з 1858 крилошанин львівської митрополичої капітули, 1872-78 – посол австрійського парламенту, В 1848 опублікував польською мовою брошуру “Кілька слів на захист української народності”, в якій висловив протест проти національно-релігійного пригнічення українців Галичини. В другій пол. 19 ст. і на поч. 20 ст. був одним з діячів реакційного москвофільства, писав “язичієм”. Зібрав багато рукописів і стародруків, видав, хоч і недосить точно, цінні історичні джерела -“Львівський літопис”, “Житіє Йова Княгиницького” Гната з Любарова та ін. Публікував повідомлення про археологічні знахідки, написав ряд нарисів з питань топоніміки, історичної географії, середньовічної історії Галичини, склав “зведений галичо-руський літопис” за 1600-1800 (6 книг, Львів, 1874-97) – збірку уривків з джерел та історичних праць. І.Франко відзначав дилетантський характер історичних нарисів П., харектеризував їх як хаотичне нагромадження різноманітних виписок, сповнене фактичних неточностей. Збірка рукописів і стародруків П. зберігається у Львівській бібліотеці НАН України ім. В. Стефаника, археологічно-нумізматична колекція – у Львівському державному історичному музеї.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН (3.6.1863-29.8.1940)-український громадсько-політичний діяч, презиент і диктатор Західної Області Української Народної Республіки. Н. у Буську (тепер Львівська обл.) у сім’ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому (юридичному) ф-ті Львівського ун-ту. Доктор права. Відкривши власну адвокатську контору у Сокалі, став головою місцевої філії (відділення) товариства “Просвіта” та Повітової каси ощадності. В 1907-18 – посол австрійського парламенту, заступник голови Української Парламентарної Репрезентації. З 1910 – депутат галицького сейму, брав активну участь у боротьбі за реформу виборчого закону. Підчас Першої світової війни 1914-18 – член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18- голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті. 19.10.1918 як президент Української Національної Ради (див. вкраїнська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19) проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. 4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Української Національної Ради (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9.6,1919 у зв’язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР. Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела П. зі свого складу, Після переходу Галицької Армії та уряду ЗО УНР за р. Збруч на територію Наддніпрянської України, виявилися гострі розходження політичних ліній П. та С. Петлюри, у першу чергу на тлі можливого союзу УНР з Польщею. 15.11.1919 П. покинув Кам’янець-Подільськ, осідок українського уряду і виїхав через Румунію до Відня. Після укладення 21.4.1920 договору між УНР і Польщею, згідно якого, зокрема, українська сторона офіційно визнала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини П. визнав цей акт юридичне неспроможним й очолив дипломатичну боротьбу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. В серпні 1920 сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами, Уряд П. припинив свою діяльність 15.3.1923 після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі (14.3.1923). До кінця свогожиття П. перебувавв еміграції у Берліні. У 1920-х рр. перейшов на позиції “радянофільства”; порвав з радянофільською орієнтацією після краху політики “українізації” в УСРР, Помер у Берліні. Похований на цвинтарі катедри св. Ядвіги.
Д. Кушплір (Львів).
ПЕЧЕНІГИ (беченеги по-тюркськи, пацинаки в західноєвропейських та візантійських хроніках) – об’єднання тюркських та ін. племен у 8-9 ст. у заволзьких степах. У 90-х рр. 9 ст. П. переселились у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідси ін. племена, зокрема найбільш численних угрів, Перша згадка про П. у “Повісті минулих літ” відноситься до 915. Князь Ігор уклав з П. договір, після чого вони перекочували до границь Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти П., але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію. Протягом першої под. 10 ст. напади П. суттєво не відбились на зносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію. Після падіння Хозарського каганату кількість П. у Північному Причорномор’ї значно збільшилась. У 968 відбувся їх перший напад на Київ. У 972 П. розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава. Після смерті Святослава Ігоровича, в кін. 10 – першій пол. 11 ст. П. посилили напади на Русь. У 988-997 князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з П. Інтенсивно зміцнючи південні границі своєї держави, він збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що П. у 993 перейшли Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги Володимир заложив місто Переяславець. Напади П. мали місце і в 996-997, а в 1015-19 вони були викликані війнами між синами Володимира Святополком, (користувався підтримкою П.) і Ярославом. Останній похід П. на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На місці цієї перемоги було збудовано Софіївський собор. Після цього П. майже не згадуються в літописах. Частина П., яка продовжувала кочувати в причорноморських степах, з появою половців увійшла до їх племінного союзу в другій пол. 11 ст. У кін. 11 ст, П. почали нападати на землі Візантії. Для боротьби з ними візантійський імператор Олексій І Комнін (1081-1118) використав половців, внаслідок чого були раптово знищені більше ЗО тис. П. У 10-11 ст. частина П. визнала владу київських князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні р. Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168 у складі Чорних клобуків. За повідомленням візантійського автора Костянтина Багрянородного, у 8 ст. П. поділялись на 6 округів (орд), на чолі яких стояли “великі князі”. В кожну орду входили 5 родів, які очолювались “меншими князями”. В дніпровсько-дністровських ордах були відомі імена ханів Паці, Куркуте, Ваіцу та ін. Влада передавалась двоюрідним братам або їх дітям, що свідчить про пережитки матріархальних законів. У серед 11 ст. в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, Захоплених на війні полонених продавали в рабство або відпускали на волю за викуп. Основним видом господарської діяльності П. було кочове скотарство. Але в деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до напівосілого способу життя. В ряді місцевостей відкрито поховання П. Могильник 10-11 ст. був повністю розкопаний біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника. Арабський мандрівник Ахмедібн Фадлан (початок 10 ст.) описав детально їх зовнішній вигляд: вони були темнолицими брюнетами і мали гладко голені обличчя.
М. Пелещишин (Львів).
ПЕЧЕРНІ МІСТА – залишки, переважно, середньовічних населенних пунктів (міст, фортець-замків, монастирів, поселень), на території яких виявлено штучні або природні печерні споруди. П.м, відомі в Україні (Крим), Грузії, Італії, Середній і Малій Азії, Китаї, Індії та ін. Печери мали, в основному, культове (церкви, каплиці,могильники, господарські (підвали, загони для худоби) або воєнне (склади зброї, каземати, тюрма) призначення. Звичайно, вони поєднувались з наземними спорудами. Житлові приміщення в печерах створювали, переважно, при монастирях. Після занепаду П.м. наземні споруди руйнувались, покривались грунтом і рослинністю, і зберігались тільки печери (добре були помітні штучні печери, розміщені на обривах скель). Мандрівники 17 – поч. 19 ст. дали тому багатьом поселенням назву П.м. У Пд.-Зх. Криму П.м, виникли в 5-7 ст. У 9 ст. з розвитком торгівлі і ремесел перетворились на міста і замки. Найбільші з них на території України: Інкерман (Каламіта), Ескі-Керммен, Мангуп (Феодоро),Чуфут-Кале (поблизу Бахчисараю). 31838 П.м. у Криму оголошено археологічним заповідником.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЄРАЦЬКИЙ БРОНІСЛАВ (28.5.1895 -15.6.1934) – польський державний і політичний діяч, полковник. У роки Першої світової війни 1914-18 служив у польських військових формуваннях. З 1918 – член Польської Військової Організації. В 1918-19 брав участь в українсько-польській війні, був підполковником польської армії. В 1923 очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним з прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кін. 1920 – на поч. 30-х рр. став одним провідних діячів “санаційного” режиму та проурядової політичної організації – Безпартійний Блок Співпраці з урядом, з 1928 – депутат варшавського сейму. Виступав за проведення політики “сильної руки”. Деякий час очолював польську таємну поліцію. В 1929-30 – віце-міністр, 1930-31 – міністр без портфеля, з 1931 – міністр внутрішніх справ Польщі. В 1930 керував “Пацифікацією” у Галичині (зокрема, Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (1931), в 1932 на Волині та Поліссі. В 1931 під тиском міжнародної громадськості пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. В червні 1931 провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об’єднання і митрополитом А. Шептицьким з метою пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу. Вбитий в червні 1934 у Варшаві членом ОУН Г. Мацейком як головний винуватець політичного терору проти українського населення на поч. 1930-х рр. Польський уряд використав загибель П. як привід для створення концентраційного табору для політичних в’язнів Берези Картузької. В організації замаху на П. були звинувачені і на Варшавському процесі 1936 засуджені до смертної кари та тривалих строків ув’язнення С. Бандера, М. Лебедь, М. Карпинець, Д. Гнатківська, М. Климишин та ін. члени ОУН.
ПИЛИПЧУК ПИЛИП (1869 – 1940)- український громадсько-політичний і державний діяч. Н. на Волині. Здобув інженерну освіту в Петербурзі. На поч. 20 ст. брав активну участь в житті української громади у Петербурзі. В 1917-18 -доцент теоретичної механіки у Київському політехнічному інституті. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, згодом – Української Народно-Республіканської Партії. У період директорії УНР— начальник водних шляхів Дніпра. В грудні 1918- квітні 1919-керуючий міністерством шляхів УНР в уряді В. Чехівського та С. Остапенка. Влітку-восени 1919 очолював дипломатичну місію уряду УНРу Варшаві. В 1920 входив до складу Комісії по виробленню Конституції Української Народної Республіки (створена 30.8.1920), яка працювала у Тарнові (Польща). В 1921-22 – П. голова Ради Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1922-25 – професор Українського (таємного) політехнічного інституту у Львові, З 1926 жив у Луцьку, працював інженером. Був засновником та головою Товариства ім. Лесі Українки. Помер у Холмі (тепер Польща).
ПИЛЯВЕЦЬКА БИТВА 1648 – переможна битва української армії, очолюваної Б. Хмельницьким, проти польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Староконстянтинівського р-ну Хмельницької обл.). Невдовзі післяблискучих перемог української армії в Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648 національно-визвольний рух охопив всю Україну, внаслідок чого влітку 1648 Київське, Брацлавське, Чернігівське і частина Подільського воєводства була звільнена з-під влади шляхетської Польщі. Значно активізувалися дії повстанців у Галичині і на Волині. На поч. червня 1648, прорушуючи умови перемир’я (від 2.6.1648) у Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького, до якого приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича, Осинського, Заславського та ін. В боях під Махнівкою (тепер село Козятинського р-ну Вінницької обл.; 16-18.7.1648) та Староконстянтиновом (25-27.7.1648) козацькі полки на чолі з М, Кривоносом розгромили шляхетські загони і визволили частину Поділля і Волині. Протягом серпня 1648 польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував в р-ні Глинян (поблизу Львова) та біля замку Човганський Камінь (тепер Теофіполь Хмельницької обл.) 40-тисячну армію , а з урахуванням допоміжного складу – бл. 100 тис. чол. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (регіментарів) – князя Д. Заславського, коронного підчашого М. Остророга і коронного хорунжого О. Конецпольського. На поч.ересня 1648 коронне війська виступило з місць свого базування на Волинь. На зустріч йому із р-ну Маслового Ставу (тепер село Маслівка Миронівського р-ну Київської обл.) через Білу Церкву-Паволоч-Погребище-Хмільник на Староконстянтинів рушила українська армія (бл. 100 тис. чол.) і загін буджацьких татар (бл. 600 чол.). Під Пилявцями, направому березі р. Ікви (за ін. дан., Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота М. Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9(19).6.1648 надійшло польське військо і стало табором на протележному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11(21).9.1648 запеклими боями за греблю через р. Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Иордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави,що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23).9.1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар (за ін. дан., бл. 20 тис. чол.) очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15(25).9.1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування, Вранці 13(23).9.1648 українська армія (лівим флангом командував М. Кривоніс, центром -1. Чернята, правим – Півторакожух) вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24).9.1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу. Українська армія захопила всю ворожу артилерію (бл. 100 гармат) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Блискуча перемога української армії в П:б. мала велике воєнно-політичне значення. В результаті П. б. польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали “пилявчиками”.
ПИЛЬКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1880 – 1922) -український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18-полковник російської армії. З поч. 1917 П. брав активну участь у творенні української армії. В серед, травня 1917 П. у складі української делегації (В. Винниченко, С.Єфремов, М. Ковалевський, Г. Одинець та ін.) вів переговори з представниками Тимчасового Уряду у Петербурзі про визнання російськими властями автономії України та визначення кордонів майбутнього автономного утворення відповідно до етнографічного принципу. В травні-червні 1917 брав участь у роботі першого і другого Всеукраїнських військових з’їздів, на яких був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету (виконував функції представника при головному штабі в Петербурзі) та Ради Військових Депутатів, що увійшла складовою частиною до УЦР. З кін. листопада 1917 служив у Генеральному Військовому Штабі при Генеральному Секретаріаті Військових Справ УНР, де виконував функції старшини для особливих доручень. У 1818-19- командир окремого Кордонного корпусу, інспектор культурно-освітніх справ Армії УНР. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 П. емігрував до Польщі. Виступив засновником військового ж-лу “Наша Зоря”. Помер у таборі інтернованих у Каліші (тепер Познанське воєводство, Польща).
ПИЛЬЧИКІВ (Пильчиков) ДМИТРО ПАВЛОВИЧ [26.10(7.11). 1821-5(17).10.1893]-український громадський і культурний діяч, педагог. Н. наХерсонщині. Післязакінчення в 1863 історико-філологічного ф-ту Київського ун-ту П. працював помічником бібліотекаря в цьому ж унті . В 1846-64 викладав у Полтавському кадеському корпусі. В 1846 познайомився з Т, Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братсва. В 1860-70-х рр. брав участь у національно-демократичному русі, був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді. В 1870-х рр. підтримував зв’язки з галицькими громадськими і культурними діячами, та з М. Драгомановим. У 1873 П., перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом – наукове Товариство ім. Т. Шевченка). Помер у Харкові.
М. Ерстенюк (Львів).
ПИМОНЕНКО МИКОЛА КОРНИЛОВИЧ [25.2.(9.3).1862-13(26).3.1912)-видатний український художник, академік Петербурзької AM (з 1904). Н. у Києві в сім’ї іконописця. Художню освіту здобув у іконописній школі Києво-Печерської Паври, в малювальній школі М. Мурашка (1878-82) та Петербурзькій AM (1882-84) у В. Орловського. З 1884 викладав у Київській малювальній школі. В 1900 став співзасновником і викладачем Київського художнього училища. З 1893-експонент, а зі 899-член Товариства передвижників. П. – майстер реалістичного жанрового живопису. Один з перших в українському малярстві зумів поєднати побутовий жанр з поетичним національним пейзажем. П. – автор бл. 715 картин і рисунків. Найбільш відомі картини П.: “Весілля в Київській губернії” (1891), “Свати” (1892), “По воду”, “Ворожіння”, “Проводи рекрутів” (всі – 1893), “Жнива” (1896), “Ярмарок” (1898), “Жертва фанатизму” (1899), “Брід” (1901), “Ревнощі” (1901), “У похід”, “Продавщиця полотна” (обидві – 1902), “Біля річки” (1905), “Українська ніч”, “Перед грозою” (обидві-1906), “Збирання сіна на Україні” (1907), “Суперниці. Біля колодязя” (1909), “Гопак” (1910), портрети -“Автопортрет”, “Портрет батька художника” (1880), “Молодиця”. Його учнями були Г. Дедченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.
ПИНТЯ (Пинта; рр. н. і см. невід.) – ватажок загону опришків. У 1701-04 очолював у Закарпатті опришківський загін. У 1704 до П. приєднався загін опришків І. Пискливого. Об’єднаний загін опришків (бл. 86 чол.) діяву Коломийському повіту здобув Косів (тепер Івано-Франківська обл.). Брав участь у національно-визвольному русі угорського народу під керівництвом Ференца Ракоці II проти влади Габсбургів. Дальша його доля неврома.
М. Ерстенюк (Львів).
ПИСКЛИВИЙ ІВАН (р. н. невід. – п. 1705) -ватажок загону опришків. У 1701 організував загін покутських опришків, що діяв у Коломийському повіті (тепер Івано-Франківська обл.). У 1704 приєднався до загону закарпатських опришків, очолюваних Пинтею. Брав участь у здобутті Косова. Під час одного з боїв з загоном урядових військ був схоплений і незабаром страчений у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
М. Ерстенюк (Львів).
ПІВДЕННЕ ТОВАРИСТВО ДЕКАБРИСТІВ –таємна революційна організація декабристів в Україні. Створена в березні 1821 членами Тульчинської управи колишнього “Союзу Благоденства” (П. Пестель, О. Юшневський, 0. Баратинський та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, О. Юшневський від П.Т.Д. становили т. зв. Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати С. і М. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні. Протягом 1822-25 щорічно в Києві, під час контрактового ярмарку, відбувались з’їзди керівних діячів Південного Товариства, які вирішували організаційніта програмні питання. З’їзд 1822 остаточно затвердив створення товариства. На з’їзді 1823 було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з П. Постелем (пізніше 0. Баратинським), Кам’янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківську на чолі з С. Муразйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним. Учасники з’їзду 1824 обговорили і схвалили програму товариства – “Руську Правду”, написану П. Пестелем. На з’їзді в 1825 обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного Товариства прагнули об’єднатися з Північним Товариством декабристів. Навесні 1824 П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного Товариства, але йому не вдалося схилити до об’єднання на основі “Руської правди”, хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а П. Пестель – ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об’єднавчого з’їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського Патріотичного Товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного Товариства увійшло Товариство Об’єднаних Слов’ян, яке склало в ньому Слов’янську управу. Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений несподіваною смертю Олександра І. Обстановка “міжцарів’я” та загроза викриття змусили керівників Південного Товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 П. Пестеля, а пізніше і О. Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку 3(15). 1.1826 Південне Товариство було розгромлене.
Т. Поліщук (Львів).
ПІВТОРАК – назва розмінної монети номінальною вартістю 1,5 гроша, карбування якої і розпочалося на монетних дворах Речі Посполитої з 1614. Найбільш маштабною була емісія П. у 1614-27 під час правління короля Сигізмунда III Вази. Початково маса монети складала 1,54 г. срібла (0,72 г. чистого металу), згодом вона зменшилась до 1,08 (0,31 чистого металу). Востаннє П. карбувалась у 1753-56. Протягом 17-18 ст. П. була найбільш поширеними монетами на грошовому ринку українських земель, де їх часто називали “чехами”. Поряд з польсько-литовськими П. в обігу часто зустрічалися однотипні монети карбовані на монетних дворах і шведських володінь у Прибалтиці, Прусії та ін. німецьких держав.
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ ІМПЕРАТОРСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА (Юго-Западний Отдел Императорского Русского Географического Общества в Києве) – фактично самостійне наукове товариство, створене у Києві 13(25).2.1873 з метою вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України. Першим головою товариства був Г. Ґалаґан, пізніше – В. Антонович. У роботі Товариства брали участь Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський. Видали 2 томи “Записок” (1874- 75). Окремими додатками у “Записках” були опубліковані думи і пісні бандуриста О. Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І. Рудченка (1874), історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-75), підготовлено видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-80). У березні 1874. Товариство провело перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875. У серпні 1874 за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний З’їзд у Києві, а в березні 1875 Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі, 3 1874 почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в “українофільстві” та “неблагодійності”. Після обрання В. Антоновича головою, а П. Чубинського заступником (1875) переслідування посилилось. Товариство змушене було обмежити свою діяльність. На підставі Емського акту 1876 російський уряд у червні 1876 ліквідував Товариство. Музей Товариства ввійшов до складу Археологічного товариства при Київській духовній академії, бібліотеку частково передано Комерційному інститутові.
О. Рибак (Львів).
ПІГУЛЯК ЄРОТЕЙ (1851 – 1924) – український громадсько-політичний діяч на Буковині. Н. у с. Нові Мамаївці на Чернівеччині. Працював викладачем у гімназіях. Був одним з лідерів народовців на Буковині, згодом Української Національно-Демократичної Партії (буковинський відділ). У 1884 обраний першим головою Народного Дому в Чернівцях, очолив культурно-освітнє товариство “Руська Бесіда”, а з 1885 – “Руську Раду”. Входив до складу Крайового відділу та Крайової шкільної ради Буковини, в яких відстоював національно-культурні та релігійні права українського населення. В 1890-1918 – депутат буковинського сейму, 1898-1918 – віденського парламенту. Помер у Чернівцях. Автор статей на культурну і релігійну тематику в буковинській пресі.
ПІДГОРНИЙ МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ [5(18). 2,1903- 11.1.1983]-радянський державний і партійний діяч. н. у Карлівці (тепер Полтавська обл.). З 1917 працював робітником на різних підприємствах Карлівки. В 1921-23 секретар Карлівського райкому комсомолу. В 1926 закінчив рабфак, у 1931 Київський технологічний інститут харчової промисловості. З 1930-член Комуністичної Партії України. У 1939-40 і 1944-46 – заступник міністра харчової промисловості УРСР. У 1944-46 – головний уповноважений уряду УРСР по переселенню українського населення з території Польщі до України. 31946 П. – постійний представник Ради Міністрів УРСР при уряді СРСР. В 1950-53 – перший секретар Харківського обкому КПУ, з 1953 – другий секретар, в 1957-61 – перший секретар ЦК КПУ. В червні 1963 був висунутий М. Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС. У жовтні 1964 П. став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували і провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких дослідників – відіграв вирішальну роль в усуненні М. Хрущова). З грудня 1965 П. очолював Президію Верховної Ради СРСР. П. займав високі партійні посади, з квітня 1960 – член президії ЦК КПРС, з квітня 1966-член Політбюро ЦК КПРС. У 1977 звільнений з посади Голови Президії у зв’язку з виходом на пенсію, виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС. Помер і похований у Москві.
ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ – офіційна назва центрально-східної частини Закарпаття, яка в 1919-38 становила автономну адміністративно-територіальну одиницю у складі Чехо-Словаччини (з 1927- Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). Відповідно до рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 та Тріанонського мирного договору 1920 територія Закарпатської України під назвою П.Р. увійшла до Чехо-Словацької республіки та отримала автономний статус. Етнічні українські землі у Закарпатті було поділено на три частини: П.Р., Пряшівщину (відійшла безпосередньо до Словаччини) та Мармароський Сигіт (залишився у складі Румунії). Територія П.Р. охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи і в адміністративному відношенні творила одну жупу. Автономний статус П. Р. визначався Генеральним Статутом (1919), згідно з яким виконавчу владу в краї здійснював особливий адміністративний орган -Директорія Підкарпатської Русі (адміністратор -Ю. Жаткович; діяла з грудня 1919 до квітня 1920). З 1920 у П.Р. празьким урядом призначався губернатор (першим губернатором став Ю..Жаткович;1920-21), при якому діяв дорадчий орган-губерніальна рада. В липні 1927 законом “Про організацію політичного управляння” було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ Чехо-Словаччини на 4 краї – Чехія, Словаччина, Моравія-Сілезія і П.Р. (“Земє Подкарпаторуска”, Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). У П. Р. встановлювалась посада крайового президента (першим президентом став А. Розсипала) і формувався територіальний представницький орган – краєве заступництво (2/3 членів якого були виборними, 1/3 призначалась центральною владою). Підкарпатський край поділявся на 14 повітів 1 478 громад. У жовтні 1938 чехо-словацький уряд під тиском українських національно-державницьких сил був змушений піти на створення на територіальній основі Підкарпатського краю нового державного утворення Карпатської України.
ПІДКОМОРСЬКИЙ СУД-становий шляхетський суд у Правобережній Україні для розгляду межових земельних справ. Встановлений за Литовським статутом 1566. Справи в цьому суді вирішував один суддя – підкоморій, який спочатку призначався великим князем, а з 1588 шляхта повіту обирала чотирьох кандидатів на цю посаду, з яких великий князь призначав підкоморія. Припинив свою діяльність після входження України в державно-адміністративну систему Російської імперії. У 1763 за судовою реформою, що її провів гетьман К. Розумовський, П.с. створено в Лівобережній Україні. Його обирали на території полку землевласники і полкова старшина. До складу суду довічно входили підкоморій, коморник і писар. У 1783 П.с. було ліквідовано, а в 1796 знову відновлено. З 1834 П.с. діяв під назвою межового до його остаточної ліквідації в 1840.
В. Кульчицький (Львів).
ПІДЛЯШШЯ – історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р. Нарвою на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході. Назва П. походить від слова “лях” (земля, що розміщена біля ляхів). П. разом іншими українськими етнічними землями – Холмщиною, Посянням та Лемківщиною входить сьогодні до складу Польщі. В 9-10 ст. територія П. була заселена, в основному, східнослов’янськими племенами – древлянами, бужанами і дреговичами. З 10 ст. входило до складу Київської держави і становило західну частину Берестейської землі (з 12 ст.- Дорогичинської землі). Після приєднання в 1238 князем Данилом Романовичем Галицьким Дорогичинської землі, П. перебувало у складі Галицько-Волинського королівства. Найбільшими містами П. в той період були Дорогичин, Більськ, Мельник та ін. У 1253 в Дорогичині коронувався Данило Галицький. У період занепаду Галицько-Волинської держави литовські князі Гедимін і Кейстут, зайнявши Берестейську і Дорогичинську землі, приєднали П. до Великого князівства Литовського. В 1520 на території П. було створено окреме воєводство (центр – Дорогичин), що складалося з Дорогичинської, Більської та Берестейської земель. У 1566 Берестейщина увійшла до складу новоствореного Берестейсько-Литовського воєводства, а Підляське воєводство було поділене на Дорогичинську, Мельницьку і Більську землі. За Люблінською унією 1596 П. відійшло Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) Пд. П. було включене до Австрії (по Буг), а Пн. П. (Більщина) – до Прусії. Під час наполеонівських війн північна частина П. відійшла до Росії (з 1842 – у складі Гродненської губ.), а південна – з 1809 до Варшавського герцогства, а 31815-до Королівства Польського. Протягом всього 19 – поч. 20 ст. українське населення П. зазнавали посиленного адміністративного тиску на церкву і шкільництво з метою прискорення процесів полонізації та русифікації. У 1874 у П. російський уряд заборонив УГКЦ і запровадив православ’я, що зумовило прийняття частиною українського населення римо-католицького віросповідання і виникнення групи латинників. На поч. 20 ст. землі П. належали до Гродненської, Сідлецької і Холмсьхої губерній Російської імперії. Під час Першої світової війни 1914-18 царський уряд евакуював на схід з П. і Холмщини бл. 120 тис.чол. За умовами Берестейсього миру 1918 П. мало відійти до Української Народної Республіки, але на поч. листопада 1918 польські збройні сили захопили територію П. і Холмщини, зайняту німецькими військами. В міжвоєнний період польський уряд проводив на території П. шовіністичну антиукраїнську політику. У 1939-44 П. входило до складу Генеральної Губернії. У післявоєнний період автохтонне населення П. спіткала та сама доля, що і українців на інших українських етнічних землях, що залишились у складі Польщі. За угодами комуністичних урядів СРСР і Польщі, значну частину українців з П. було виселено до УРСР, решту депортовано в 1947 у ході злочинної операції “Вісла” на північно-західні польські землі (див. також Холмщина).
М. Ерстенюк (Львів).
ПІДМОГИЛЬНИЙ ВАЛЕРІАН ПЕТРОВИЧ [20.(2.2)1901 -3.11.1937)-відомий український письменник і перекладач. Н. у с. Чаплі на Катеринославщині (тепер у межах м. Дніпропетровська). В 1918 закінчив Катеринославське реальне училище. В 1919 у катеринославському журналі “Січ” з’явилися літературні роботи П. Незабаром вийшла його перша книжка “Твори. Том 1” (1920). З 1919 вчився у Київському ун-ті, але через матеріальні труднощі навчання не завершив. Деякий час вчителював у Катеринославі, Павлограді й Ворзелі, працював у видавництві “Книгоспілка”. В 1921 брав участь у виданні літературного альманаху “Вир революції” (1921), пізніше друкувався в “Жовтні”, журналах “Нова Громада”, “Життя й Революція”. В 1920-х рр. належав до літературних об’єднань АСПИС (1923-24), “Панка” і “МАРС”. Заарештований 8.12.1934 у Харкові, згодом переведений до Києва. 27-28.3.1935 виїздна колегія Верховного Суду СРСР засудила П., Є. Плужника, М. Куліша, Г. Епіка, В. Поліщука до смертної кари, пізніше заміненої на 10 років соловецьких таборів. У спецтаборі утримувався в суворій ізоляції. Розстріляний 3.11.1937 за вироком особливої наради УНКВС по Ленінградській обл. Посмертно реабілітований. П.- один з найвизначніших українських новелістів 20 ст. Автор збірок оповідань “В епідемічному бараці” (1922), “Повстанці і инші оповідання” (1923), “Військовий літун” (1924), “Третя революція” (1926), “Проблема хліба” (1927) і повісті “Остап Шаптала” (1922), в яких відтворив революційні події в Україні у 1917-21, долю українського села в період “воєнного комунізму”, голод 1921-22, післявоєнне життя української інтелігенції. Найвідоміший твір П. – роман “Місто”. Цей психологічний за характером твір був присвячений висвітленню складних взаємовідносин міста і села в 1920-х рр. Роман зазнав різких звинувачень з боку офіційної критики у зневазі нової культури і свідомому протиставленню села місту. В 1930 вийшов останній твір П. – роман “Невеличка драма”. Незавершиним залишився твір “Повість без назви”. П. спільно з Є. Плужником уклав словник “Фразеологія ділової мови” (1926). Числені переклади П. творів французьких письменників, зокрема, творів Д. Дідро, 0. Бальзака, Г, Мопасана, А. Франса та ін. відіграли значну роль у розвитку української літературної мови 1920-х рр.
ПІДПОМІЧНИКИ – незаможна категорія українського козацтва у 18 ст., неспроможна відбувати військову службу за власний рахунок. Виданий у 1735 указ Правління Гетьманського Уряду, юридичне закріплював поділ козаків, залежно від їхньої участі у відбуванні військової служби, на виборних козаків і П. П. повинні були постачати козацькому війську провіант, фураж, обробляти землі виборних козаків підчас їхнього перебування на військовій службі. За даними 1763-64 у 9 лівобережних полках (крім Полтавського) налічувалося 177.415 козаків-П. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.5.1783) у Лівобережній і Слобідській Україні П. були прирівняні до державних селян.
М.Ерстенюк (Львів)
ПІДСКАРБІЙ – 1) Генеральний П. вища службова особа державної адміністрації в Гетьманщині у серед. 17-18 ст., яка відала фінансами української держави, (див. Генеральний підскарбій). 2) Великий П. – у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій службова особа, що відала державною скарбницею і фінансами держави. Особистими прибутками завідували надвірні підскарбії.
ПІДСУСІДКИ – категорія зубожілих селян в Україні у 16-18 ст., що не мали власного господарства. Жили у чужих дворах, “у сусідах”, за що помагали своїм хазяїнам у роботі по господарству. Залежно від того, в чиїх дворах вони жили, П: були панські, козацькі, монастирські, міщанські, посполиті тощо. Частина П. займалась ремеслами, промислами і торгівлею. Інколи П. ставали заможні козаки і міщани, які намагались уникнути сплати державних податків та відбуття військової служби. В 1734 П. прирівняли до інших податних категорій населення. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.5.1783) у Лівобережній і Слобідській Україні більшість П. було перетворено на кріпосних селян.
М. Ерстенюк (Львів)
ПІЙ Х (світське ім’я – Джузеппе Мелькіоре Сарто; 2.6.1835 – 20.8.1914) – Папа Римський (1903-14). З 1858 – священик, з 1884 – єпископ, з 1893 – кардинал і патріарх Венеції. Скасував існуюче з часів середньовіччя право трьох католицьких держав (Автрії, Іспанії та Франції) відхияти небажаних кандидатів при виборі Папи. Був противником модерніських змін у католицькій церкві, опублікував енцикліку (письмове звернення Папи до всіх католиків) проти модернізму Pascendi. П. Х виступав проти відокремлення церкви від держави, в 1906 звернувся з енциклікою проти прийняття такого закону у Франції, П. Х призначив першого єпископа Української Греко-Католицької Церкви у США (1907, фактично 1913; С. Ортинський) та у Канаді з осідком у Вінніпегу (1912, єпископ Н. Будка). Підримував діяльність митрополита А. Шептицького.
ПІЙ XI (світське ім’я-Акілле Ратті; 31.5.1857-12.2.1939) – Папа Римський (1922-39). Був префектом Ватиканської бібліотеки. В 1918 посланий представником (апостольський візитатор) Ватикану у Росію (не був допущений), Польщу і Прибалтику. З травня 1919 папський нунцій у Варшаві. Засуджував утиски Української Греко-Католицької Церкви варшавською владою у Західній Україні після окупації цих земель Польщею. В 1922, будучи обраний Папою, активно виступав проти тоталітарних режимів у Німеччині та в СРСР; засуджував переслідування церкви нацистами та проповідування расиської ідеології (енцикліка проти фашизму “Mit brenender Sorge”; 1937) та виступав проти комуністичної щеології та нищення релігійного життя в СРСР (енцикліка “Divini Redemptoris”; 1937). У 1925 уклав конкордат з польським урядом, який упорядкував правове становище УГКЦ у Польщі. В 1931 збудував будинок Колегії св. Йосафата у Римі. В 1931 П. XI дозволив поширення діяльності чину василіан в Угорщині та Румунії. У 1935 створив кодифікаційні комісії для врегулювання східного канонічного права. З прихильністю поставився до винекнення незалежної Української держави у Закарпатті – Карпатської України та призначив для неї апостольським адміністратором Діонісія Нарадія.
ПІЙ XII (світськз ім’я – Еудженіо Пачеллі; 2.3.1876 – 9.10.1958) – Папа Римський (з 1939). Н. у Римі. З 1901 служив у ватіканському статс-секретарстві. В 1917-20 – папський нунцій у Баварії, в 1920-29 – у Німеччині. З 1929 – кардинал. У 1930-39 статс-секретар Ватикану. В 1946 конгрегація священної канцелярії, очолювана П. XII, опублікуваладикрет з засудженням комуністичної ідеологія як ідеології тоталітаризму, В час святкування 350-річчя Берестейської унії 1596 видав енцикліку з протестом проти переслідуваннь УГЩ в СРСР. (див. також. Львівський собор 1946). П. XII цікавився долею вояків дивізії “Галичина”, врятував їх від примусової репатріації до Радянського Союзу. За П. XII було створено греко-католицьку митрополію в Канаді -Вінніпезька (1956, митр. М. Германюк) і у США – Філадельфійська (1958, митр. К. Богочевський) та екзархати у Великобританії (1957), Автралії (1958).
ПІКІНЕРСЬКІ ПОЛКИ – військовопоселенські полки, сформовані російським урядом для оборони Новоросійської губ. (створені в 1764) від турецько-татарських нападів. Пікінери мали на озброєнні рушниці і списи – піки (звідси їх назва). Протягом 1764-76 з українських козаків та частково сербських поселенців було сформовано шість П.п.: Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський і Харківський. Перетворені на пікінерів козаки, втрачали свої козацькі права, ставали солдатами і прирівнювались до селян-поселенців (сплачували податки, відбували державні повинності тощо). Ще більше погіршилось становище П.п. з початком російсько-турецької війни 1768-74. Пікінери повинні були брати участь безпосередньо у бойових діях, поставляти для російської армії коней, підводи, фураж, провіант). Все це викликало велика незадоволення серед пікінерів, яке в жовтні 1769 переросло у повстання Дніпровського і Донецького П.п. Почавшись у містечку Соколівці (тепер с. Правобережна Соколівка Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), незабаром поширилося на Китайгород, Нехворощ, Орлик, Маячку й Царичанку. Кількасот повстанців перейшло на територію Запоріжжя і об’єднавшись із запорізькими козаками спільно чинили опір російським каральним загонам. На поч. 1770 повстання було придушене, а його керівники (Я.Головатий та ін.) і учасники жорстоко покарані. В 1783 після захоплення Російською імперією Криму П.п. було ліквідовано.
М. Ерстенюк (Львів).
ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ (5.12.1867 -12.5.1935)-польський політичний і державний діяч. Н. у Зулозі поблизу Вільно (тепер Вільнюс, Литва). В 1885 закінчив Віденську гімназію. Навчався на медичному ф-ті Харківського (виключений за участь у студенських виступах), згодом – Віденського ун-тах. У цей період належав до польської патріотичної організації “Єдність”, яка підтримувала контакти з “Народною Волею”, В 1887 П. був заарештований царськими властями, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, і засуджений до 5-річнсго заслання у Сибіру. В 1892 повернувся у Вільно, де став одним з співзасновників Польської Соціалістичної Партії (ППС), з 1894 – член Центрального робітничого комітету, В кін. 1890-х рр. організував видавництво партійного органу “Роботнік” (згодом – “Валька”). На поч. 1900-х рр. жив у Львові, Лондоні та Токіо, де намагався встановити контакти з японською розвідкою. Під час революції 1905-07 у Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій (головним чином – пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням політичних в’язнів, вишколенням нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за незалежність Польщі. В 1906 виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У 1908 П. заснував у Галичині Союз Активної Боротьби, який в 1910 створив у Львові нелегальну воєнізовану організацію “Стрілецьку Спілку”. На поч. 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині. Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Встановив і підтримував зв’язки з австро-німецьким генеральним штабом. У роки Першої світової війни 1914-18 командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. В липні 1917 внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями (відмовився прийняти присягу німецькому кайзеру) був заарештований і ув’язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником т. зв. федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусії. У листопаді 1918 П., зайнявши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки. У квітні 1919 перекинув на український фронт армію ген. Ю. Галлера, яка призначалась Антантою виключно для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою широкомаштабної війни з РСФРР П., з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував С. Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920. У квітні 1920 П. став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 і підписав Ризький мирний договір 1921. У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. У 1922-26 відійшов від активного політичного життя. В серед. травня 1926 при допомозі військової сили здійснив державний переворот, добився відставки президента Войцеховського і прем’єра уряду В. Вітоса. 31.5.1926 Національні збори (сейм і сенат) обрали П. президентом, але він відмовився (згодом – президентом став І. Мосціцький). З 1926 П. – призначений Головним інспектором Збройних Сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над армією. Встановив режим “санації”, внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація, уніфікація органів влади. В 1926-28 і з 1930 – прем’єр-міністр Польщі. Незважаючи нате, що польський уряд надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем’єра були знайомі з українською проблематикою, П. нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої адміністрації у Західній Україні. В вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду П. на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено жорстокі репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху (див. “Пацифікація”). У вересні 1934 за ініціативою П. була запропонована угода про забезпечення прав національних меншин, яка, однак, була відхилена міністром закордонних справ Польщі Й. Беком. За П. у травні 1935 була прийнята нова конституція Польщі. Автор спогадів “1920”.
ПІНЗЕЛЬ ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) – визначний український скульптор другої пол. 18 ст., представник пізнього рококо. В 1750-60-х рр. працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Монастирську і Бучачі (обидва – Тернопільська обл.). Твори П., які збереглися до нашого часу: три монументальні скульптури (Юрія, Лева і Атанасія), шість дерев’яних фігур у бічних вівтарях костьолу в Монастирську. Ймовірно, був автором кам’яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови у Бучачі, оздоблення костьолу та церкви у Городку (тепер Львівська обл.). Автор кількох варіантів розп’ять. Для творів П. характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.
ПІХНО ДМИТРО ІВАНОВИЧ [1(13),1.1853 -29.7(11.8).1913] – російський економіст і політичний діяч. Н. на Черкащині. В 1870-74 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. З 1877-1902 викладав економічні дисципліни в цьому ж ун-ті (з 1888 – професор). У 1907-13 – член Державної Думи. В 1878-11 П. редагував щоденну російську газету монархістського напряму “Киевлянин”, що стояла на антиукраїнських позиціях. Після 1905 очолив київське відділення чорносотенної організації “Союза росского народа” і був членом київського клубу “Русских националистов”.
ПІЦЦАГАЛЛІ ФРАНЧЕСКО (рр. н. і см. невід.) – італійський мандрівник 18 ст. У 1789 відвідав Галичину і Буковину. Подорожні записки П. (опубл. італ. мовою 1791 в Ліворно і лат. мовою 1792 у Гамбургу) містять певні відомості про побут населення західноукраїнських земель.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПЛАВ’ЮК МИКОЛА (5.6.1927) – український громадський і політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1989-92). Н. у с. Русові Снятинського повіту (тепер Снятинський р-н Івано-Франківська обл.), У роки гітлерівської окупації України брав участь у діяльності націоналістичного підпілля. Наприкінці Другої світової війни 1939-45 переїхав до Німеччини. Здобув вищу економічну освіту в Мюнхенському ун-ті. З 1949 проживає у Канаді. П. є одним з активних діячів українських громадсько-політичного життя в еміграції. В 1956-66 – президент Українського Національного Об’єднання, згодом заступник президента Конгресу Українців Канади. В кін. 1960-х рр. став одним з організаторів першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), в 1967-69 -генеральний секретар, 1973-78 – віце-президент, 1978-81 – президент СКВУ. Під керівництвом П. об’єднання досягло значних успіхів в координації громадсько-культурної діяльності всієї української діаспори, підтримувало національний та правозахисний рух в Україні (допомагало видавати самвидавні матеріали і розповсюджувати їх на Заході, прбводило акції протесту проти переслідування українських десидентів тощо). П. докладав чимало зусиль для консолідації діяльності українських політичних об’єднань. П. – один з провідних членів ОУН (М), за ініціативою якої створено Конференцію Українських Політичних Партій і Організацій (КУП-ПО). З 1979 – голова Проводу Українських Націоналістів та ОУН (М). Після входження КУППО в 1989 до складу Української Національної Ради в екзилі П. став віце-президентом УНР в екзилі. В 1989 після смерті М. Лівицького П. було обрано Президентом УНР в екзилі. 22.8.1992 П. за рішенням Надзвичайної сесії УНРади 10 скликання (14-15.3.1992) спільно з головою уряду УНР в екзилі -І. Самійленком та головою УНРади М. Воскобійником передав Президенту України Л. Кравчуку свої повноваження і мандат Державного- Центру УНР в екзилі. Сьогодні П. очолює Правління фундації ім. О. Ольжича в Україні (штаб-квартира м. Київ).
ПЛАСТ – дитячо-молодіжна організація покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму Пластовим гербом є тризуб, що гармонійно вплітається у білу трилисту лілею. Опікуном П. вважається св. Юрій. При зустрічі пластуни вітаються словом “Скоб”. У назві цього орла, що живе над великими водами, переплетені початкові літери чотирьох слів “сильно”, “красиво”, “обережно”, “бистро”, кожне з яких має свої символи (дубовий листок, кетяг калини, мухомор і блискавка). Вітаючись, пластуни подають один одному ліву руку. В такий спосіб вони визнають себе побратимами, прихильниками однієї ідеї та спільного способу життя. П.виховує щирих, активних патріотів, сильних тілом, духом і мораллю, П. сягає витоків скаутизму. Засновником скаутського руху визнається полковник англійських збройних сил Баден-Пауелл. Для моральної і фізичної допомоги молодим воїнам в англо-бурській війні він в 1907 створив юнацьку організації “Скаут”. Уже в 1908 перші загони скаутів виникають в країнах Західної Європи. В 1909 – в Росії (першими скаутами стали ліцеїсти Царського Села). Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 при допомозі П. Франка та І. Чмоли. Відразу була взята назва “Пласт” (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників – тих, хто вистежував ворога в прикордонних болотах). Відділи П. існували в Галичині в усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластуни влилися в загони Українських Січових Стрільців. Масовості пластовий рух набув у 1921 з виходом першого українського підручника “Життя у “Пласті” за редакцією О. Тисовського. Пластові організації виникали в Білій-Церкві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Києві, на Волині, Буковині й Закарпатті. Але польська влада в Західній Україні і радянська в Східній повели рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були фізично знищені, з 1930 П. працював у підпіллі, а з 1939 – за кордоном. Нині там створено шість крайових організацій: Канада, США, Австралія, Аргентина, Великобританія, Німеччина. На черзі Польща, Чехія, Словаччина і Бразилія. В 1990-х роках діяльність П. відновлено в Україні, зокрема юридичний статус П. першою надала Львівська міська Рада народних депутатів.
П. перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, тому значною мірою є елітарним. Система виховання умовно розмежовується на духовну та фізичну. Перша – це вивчення історії, традицій, культури рідного народу. Друга – мандрівки рідним краєм, веселі змагання та ігри (є їх у П. 130) у виїздних таборах. Щоб бути здоровим, пластун повинен утримуватися від куріння, алкоголю та наркотиків. Істина пізнається через практику – гасло пластунів.
Структура П.: першою ланкою виховної спільноти є Улад пластових новаків, який охоплює дітей віком від 7 до 11 років, організованих у рої і гнізда, що діють під керівництвом новацьких виховників. Другою – Улад пластунів юнаків. Основою є гурток, який складається з 6-8 хлопців або дівчат віком від 12 до 17 років. Кілька гуртків певної місцевості об’єднуються в курені. Ними керують виборні гурткові та курінні проводи. Третьою виховною спільнотою є Улад старших пластунів, у якому гуртуються у добровільних і самоуправних гуртках і куренях старші пластуни (пластунки) від 18 до 25 років. Всі три виховні Улади працюють під проводом крайових командантів, які в свою чергу підлягають головним булавним у Головній Пластовій Булаві. Окрему спільноту в рамках П. становить Український пластовий сеньйорат, в якому гуртуються пластуни після виходу з Уладу старших пластунів. Вони організовані в територіальні або міжтериторіальні (матірні) курені. Організаційно й адміністративне новацькі гнізда й самостійні рої, юнацькі і старшинські гуртки й курені творять на терені якоїсь місцевості хлоп’ячі і дівочі коші під керівництвом кошового або кошової. Сеньйори, іноді також старші пластуни, члени різних куренів, гуртуються у територіальні осередки праці. Коші й сеньйорські осередки об’єднуються у місцеву пластову станицю під проводом обираної ними станичної старшини. Усі станиці на території певної країни діють як зареєстровані крайові організції під керівництвом Крайової Пластової Ради, як надзірного органу, та Крайової Пластової Старшини, як виконавчого органу, що їх обирають на 2-3 роки Крайові пластові з’їзди. Усі крайові пластові організації мають власні статути й самостійні у своїх діях, але об’єднані у центральному світовому союзі Конференції Українських Пластових Організацій (КУПО; засновано в 1954 в Канаді із завданням дбати про ідейну єдність пластових крайових організацій і координувати їх діяльність). Збори КУПО, що відбуваються раз на три роки, обирають Головну Пластову Раду як надзірний і Головну Пластову Булаву як виконавчий орган.
М. Ерстенюк (Львів)
ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ ЄЛИСЕЙ (1550 -29.10.1624) – видатний український православний, церковний і культурний діяч. Н. у с. Плетеничі (тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл.). У 1595-99 – архімандрит Пінського Ліщинського монастиря. Брав участь у Берестейському соборі 1596. З 1599 був архімандритом Києво-Печерського монастиря, добився для нього права Ставропігії – непідвладності місцевій церковній владі. В 1614 при підтримці козаків на чолі з П. Конашевичем-Сагайдачним повернув Києво-Печерському монастирю земельні володіння, відібрані польським королем Сигізмундом III Вазою. В 1615 заснував у Киево-Печерській Лаврі друкарню (на базі купленої у Стрятині друкарні Г. Балабана), що видавала як оригінальну так і перекладну літературу різного змісту староукраїнською, польською, латинською та ін. мовами. В 1616-24 видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, до яких писав передмови (зокрема, “Часослов” (1617), “Антологіон” (1619), “Номоканон” (1620 і 1624); “Служебник” (1620) та низку шкільних підручників. П. заснував у м. Радомишлі паперову фабрику, допомагав братським школам, дбав про покращення чернечого життя. Згуртувавши навколо себе провідних церковно-культурних діячів, П. сприяв перетворенню Києва в культурний і політичний центр України. Діяльність П. по розбудові церковного і культурного життя українського суспільства у першій чверті 17 ст. високо цінилася сучасниками. За словами 3. Копистинського він був “батьком не тільки для Лаври, але й всього українського народу”.
М. Ерстенюк (Львів).