Довідник з історії України (М)

МАВРИКІЙ (539 – 27.11.602) – вiзaнтiйcький імператор (582-602). Протягом всього правління стримував наступ на імперію слов’ян, аварів, лангобардів, персів. У 591 уклав  вигідний мир з Іраном, за яким до візантії відійшла частина Вірменії. Внутрішня політика М. вела до децентралізації імперії, а його заповіт (597) передбачав поділ держави між його синами. В 601-02 союзниками візантійських військ, які воювали на Балканах під командуванням брата М. Петра, проти аварів виступали анти. Прагнув послабити вплив Папи Римського Георгія І на візантійські справи, домагався надання Константинопольському Патріарху титулу вселенського. 23.11.602 скинутий з престолу внаслідок військового перевороту, який очолив центуріон Фока. М. іноді приписують т. зв. “Стратегікон” (рубіж 6-7 ст.) -твір, в якому містяться цікаві дані про військову справу у Візантії, а також про побут, суспільний лад, військову справу у антів, аварів, персів.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів -купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН,) М. п. встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст. М.п. поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти – на територію Білорусі та України. Українські міста М.п. одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні М. п. дістали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок 1339, тепер Польща). Львову М.п. надано 1356, Кременцю – 1374, Берестю – 1390, Києву – 1494-97, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) -1663. У 15-17 ст. М.п. детали більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання М.п. супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. М.п. за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від М.п., яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада – справами міщан. Положеннями М.п. керувалися й полкові суди тощо. Норми М.п. використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. “Екстракт малоросійських прав”, “Права, за якими судиться малоросійський народ”). Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом політичної автономії Лівобережної України М.п. залишилося лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування М.п. в Україні припинилося після запровадження в 1781 “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 Микола І скасував М.п. по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835. У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі (1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди, створені за М.п., продовжували ще деякий час діяти. Згодом астрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування М.п. припинено в 1786.

В. Кульчицький (Львів).

МАГІСТРАТ – в українських містах, що дістали Магдебурзьке право, орган міського самоврядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював М. війт, входили до його складу помічники війта (бурмістри), райці (радники) і лавники (засідателі). У Львові М. існував протягом 1356-1784. У містах Правобережної України М. виникли в 15-17 ст., в більшості міст Лівобережної України (Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.) – у першій пол. 17 ст. На території Слобідської України М. встановлено в 1724. У 1785 у Лівобережній Україні внаслідок створення міських дум за М. залишилися головним чином судові функції. Повсюдно в містах України М. було поступово ліквідовано в ході здійснення судової реформи 1864 в Російській імперії. 

В. Кульчицький (Львів).

МАГОМЕД VI ВАХІДЕДДІН (рр. н. і см. невід.) – турецький султан (1918-1922). За М. VI Туреччина спільно з ін. країнами Четверного союзу 19.1.(1.2.11918 визнала незалежність Української Народної Республіки і 27.1 (9.2.). 1918 уклада з Україною Берестейський мир 1918. 22.8.1918 дипломатичний представник уряду М. VI у Відні Гусейн Гільні Паша вручив українському послу в Австрії ратифікаційні грамоти Берестейського миру. В період правління М. VI в Туреччині діяли українські дипломатичні місії на чолі з М. Суковкіним (представник Української Держави) та О. Лотоцьким (представник УНР періоду Директорії УНР). У Києві представниками Туреччини були: посол Ахмед Мухтар-бей і генеральний консул Ферід-бей.

МАДЖАК (10 ст.) – правитель (“цар”) слов’янського міжплемінного об’єднання валінана, яке українські історики ототожнюють з волинянами.Заповідомленнями арабського історика Масуді, владу М. визнавало в 10 ст. багато слов’янських племен. Деякі дослідники вважають, що М. жив задовго до 10 ст. і ототожнюють його з Мусокіем.

МАДЯРОНИ – зневажлива назва зденаціоналізованої частини закарпатської інтелігенції, яка в 1920-40-х рр. відстоювала свою ідею приєднання Карпатської України до Угорщини. Під час Другої світової війни 1941-45 тісно співпрацювали з угорським урядом. До М. належали 0. Бонкало, А. Годинка, А. Бродій, О. Ільницький та ін.

МАЄВСЬКИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) -український громадсько-політичний діяч, публіцист. Входив до складу Української Центральної Ради і Малої Ради. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1918 став одним з організаторів антирумунського Хотинського повстання 1919, під час якого очолив т. зв. Хотинську Директорію. Дальша доля невідома.

МАЄР (Маєр) ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) -шведський дипломат серед. 17 ст. У 1650-51 за дорученням шведського уряду здійснив подорож до Криму, звідки повертався до Швеції через Молдавію, Україну, Польщу. Склав щоденник про свою подорож (опублікований в уривках Н. Молчановським 1908), який містить відомості про події в Україні в першій пол. 1651, про стан польської і української армій напередодні битви під Берестечком (див. Берестецька битва 1651). Оскільки М. користувався тільки польськими джерелами, його інформація часто тенденційна. Під час перебування в Гданську М. давав вказівки В. Гондіусу щодо складання карти України.

Я. Ісаєвич (Львів).

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ [Мазепа-Калединський; 19.2(2.3).1639 – 21.9(2.10).1709) -визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман України. Н. у с. Мазипинці на Київщині в українській шляхетській родині. Точнаьдата народження М. невідома. Окремі дослідники подають різні датування: М. Костомаров -1629, Ф. Уманець – бл. 1633, М. Андрусяк -20.3.1632, А. Єнсен – бл.1638-1645, І. Борщак -бл. 1640. Навчався у Києво-Могилянській Академії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві (за ін. дан., у Полоцьку). Протягом 1656-59 жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови, Після повернення М. у 1659-63 перебував на службі при дворі польського короля Яна // Казимира, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема був послом до гетьмана П. Тетері. У 1663 М. повернувся в Україну і після смерті батька отримав посаду чернігівського підчашія (1665). Підчас боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром ставгенеральним писарем. У 1674 брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму та Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом І. Сірком і переданий І. Самойловичу. У 1682 М. посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманської держави М. часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою.

Після невдачі першого Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 16В7 і 1689), І.Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. 25.7.1687 на Коломацькій Раді 1687 М. був обраний гетьманом України. Ставши гетьманом, М. прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину, Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. 3 цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержували нові права та привілеї. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів М., спрямованих на захист козаків (універсал 1691 ), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28.11.1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень) та духовенства (універсали 1690-94 про підтвердження прав Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів тощо) не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства.

Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман М. намагався використати свій вплив на Петра І і зв’язки з московськими можновладцями, для збереженя прав і вольностей Гетьманщини, Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною (див. Азовські походи 1695-1696). У 1700 М. став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозванного. У 1703 король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 імператор Иосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

У перші роки Північної війни 1700-21 пocилилось гноблення царським урядом Гетьманщино Вже у 1700 у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понагд. 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Все це викликало незадоволення козацької старшини та гетьманського уряду. У 1704 за вказівкою Петра І, М. наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, яка досі перебувала під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережну Україну. Одочасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

Довідавшись .про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори is союзником Карпа XII польським королем С. Лещинським. Весною 1709 було укладено угоду між шведським королем Карпом XII і М., яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла XII. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю- Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709. Карл XII та М. були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився в передмісті м. Бендер. Помер М. 21.9(2.10).1709 і був похований у Святогорському монастирі в м. Галаца (нині Румунія).

Гетьман М. – видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприянням Києво-Могилянська Колегія одержала у 1694 статус академії. Піклувався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За М. збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 споруджено нове приміщення Києво-Могилянсь-кої Колегії, у 1698 – кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934), дзвіницю собору св.Софії у Києві, до 1695 – обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та ін. У 1700 було засновано Чернігівський колегіум. М. був покровителем літератури. Сам він – автор ряду віршів: “Дума” (“Всі покою щиро прагнуть”), “Пісня” (“Ой горе, горе чайці-небозі”), “Псальми” та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича. Коштом гетьмана видрукувано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів обдаровував М. іконами, книгами, дзвонами, І цінними речами.

Р.Шуст (Львів).

МАЗЕПА ІСААК ПРОХОРОВИЧ (16.8.1884 -18.3.1952)-український громадсько-політичний діяч. Н. у Костобоброві Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. У 1904-10 навчався в Петербурзькому ун-ті, був активним діячем Української Студентської Громади, 3 1905 – член УСДРП, один з лідерів української соціал-демократії. В 1911-17 працював агрономом (в 1915-16 – у Катеринославі). Після Лютневої революції 1917 у Росії був членом Катеринославської міської думи та Катеринославської Ради робітничих і селянських депутатів, у квітні 1918 очолював Катеринославську губернську революційну раду. За Гетьманату – співредактор газети “Наша Справа”. В січні 1919 – депутат Трудового Конгресу України, а з квітня 1919 -міністр внутрішніх справ УНР в уряді Б. Мартоса. З 27.8.1919 до 25.5.1920 – голова Ради Народних Міністрів УНР. У травні-червні 1920 – міністр земельних справ УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході 1919-20 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З 1920 жив в еміграції у Львові, де редагував газету УСДРП “Вільна Україна” та часопис “Соціалістична Думка”. З 1923 перебував у Чехо-Словаччині. З 1927 -доцент Української Господарської Академії в Подєбрадах, працював в Українському Ін-ті Соціології. У міжвоєнний період належав до провідних діячів “Закордонної делегації УСДРП”. Відстоював українські інтереси на багатьох соціал-демократичних конференціях, був членом Виконавчого Комітету Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів. З 1945 перебував в Австрії та Німеччині. З жовтня 1946 – професор Українського Технічного і Господарського Інституту в Мюнхені. В 1948 виступив одним з співорганізаторів Української Національної Ради в екзилі і був обраний першим головою Виконавчого Органу УН Ради (до січня 1952), У 1950 став засновником Української Соціалістичної Партії. Помер в Авгсбурзі. М. – автор історичних праць і публіцистичних статей: “Більшовизм і окупація України” (1922), “Підстави нашого відродження” (1946), спогадів – “Україна в огні і бурі революції” (1941,1950-52) та ін.

МАЗЕПИ (Мазепи-Калединські) – український шляхетський рід на Білоцерківщині в 16 – поч. 18 ст. Походили від Михайла (або Миколи) М., який отримав у 1574 від короля Сигізмунда І Старого у ленну власність хутір Каменець (пізніше – Мазепинці). Федір М. (р. н. невід. – п. 1596) – козацький полковник. Брав участь у Наливайка повстанні 1594-96. Страчений у Варшаві. Степан-Адам М. (р. н. невід. – п. 12.3.1665) – український військовий діяч серед. 17 ст. Батько гетьмана І. Мазепи, учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, з 1654 – білоцерківський отаман. Підтримував гетьмана І. Виговського, виступав за укладення Гадяцького договору 1658. У 1658 висланий гетьманом з дипломатичною місією до польського короля Яна ІІ Казимира. З 1662 – чернігівський підчашій. Іван Степанович М. (1639 – 1709) – гетьман Лівобережної України (див. І. Мазепа). Після смерті І. Мазепи в 1709 рід М. зник.

МАЗЕПИНСЬКИЙ МІЛІТАРНИЙ КУРС – перша українська таємна напіввійськова організація. Виникла в 1912 у Львові. Видавала підручники з військових питань українською мовою. Провідними членами організації були І. Чмола, В.Кучабський, Ф. Черник та ін.

МАЗУРЕНКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ (1877 -1930-і рр.) – український політичний діяч, брат С. і Ю. Мазуренків. За освітою інженер-технолог. З 1903 – член Революційної Української Партії. З 1904 належав до “Закордонного Комітету” РУП. Згодом – член УСДРП. З квітня 1917 М. обраний до складу Української Центральної Ради від Харківської губернії. В 1917-18 часто виконував обов’язки або призначався заступником міністра фінансів України. В 1919 деякийчас був головою дипломатичної місії УНР в Італії. В 1920 М. повернувся в Україну. Працював директором Палати мір і ваг у Харкові. В 1931 заарештований у справі “Українського Національного Центру” і згодом репресований НКВС СРСР.

МАЗУРЕНКО СЕМЕН ПЕТРОВИЧ (1879 – п. після 1925) – український політичний діяч, дипломат. Брат В. і Ю. Мазуренків. Брав участь у революційних подіях 1905 в Україні, виступив одним з організаторів Всеросійського Селянського Союзу. В 1906 був заарештований і засланий. В 1917 повернувся в Україну, став активним членом УСДРП. У серед. січня 1919 М. за дорученням В. Винниченка і В. Чехівського на чолі дипломатичної місії перебував у Москві. Вів переговори з представниками більшовицького уряду (Д. Мануїльський) про можливість досягнення порозуміння з радянською Росією, припинення воєнної агресії проти УНР та визнання її незалежності. За директивами В. Винниченка погоджувався на запровадження радянської форми влади в УНР (при умові пропорційного представництва селян і робітників у Радах), укладення економічного союзу з РСФРР, дотримання Україною принципу нейтралітету. Одна через невизнання московським керівництво” права УНР на самостійність та продовженні воєнних дій більшовиків на території України, місія М. була змушена припинити переговори.

МАЗУРЕНКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ (1.7:1885 -3.11.1937)- відомий український політичний діяч, юрист. Брат С. і В. Мазуренків. Н. у Кривому Розі. Член Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В січні 1919 став одним з ініціаторів утворення фракції “незалежників” в УСДРП, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні та за негайні переговори з Радянською Росією. В квітні 1919 М. очолив Головний Повстанський Штаб (у Сквирі), який координував дії повстанських загонів проти більшовицьких військ на території України. В 1920-25 – член Центрального Комітету Української Комуністичної Партії. В 1920-30-х рр. М. – професор Харківського інституту народного господарства, голова Юридичного Товариства у Харкові, начальник планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. У 1934 був заарештований і в грудні цього ж року засуджений у “Справі боротьбистів” до тривалого терміну ув’язнення. 9.10.1937 М. разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г. Епіком постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. був винесений смертний вирок, виконаний 3.11.1937.

МАЇВСЬКИЙ ДМИТРО (псевд. Майченко, Тарас, Косар, П. Дума та ін.; 8.11.1914-19.12.1945) -український військовий і політичний діяч. Н. в с.Реклинець Жовківського повіту на Львівщині. Навчався в Сокальській гімназії. З юнацьких літ брав участь у національно-визвольній боротьбі проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. Член Організації Українських Націоналістів. Напередодні Другої світової війни 1939-45 очолював повітовий провід ОУН Жовківщини, пізніше – обласний провідник ОУН на Холмщині (1939-40). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 М. було призначено референтом Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ, основним завданням якого була координація дій Похідних груп ОУН. У 1941-42 – заступник Крайового Провідника ОУН/ОУНСД у Києві, в 1942-45 – член Проводу ОУН/ОУНСД. У 1941-43 М. займався пропагандистською роботою в різних регіонах України, редагував підпільні видання “Ідея і Чин” (1942, 1944-45), “За самостійність України”, “Молода Україна”. 13.5.1943 М. разом з Р. Шухевичем і 3. Матлою увійшов у Бюро Проводу ОУН, обраний заступником голови Бюро. Був одним з ініціаторів створення Антибільшовицького Блоку Народів та Української Головної Визвольної Ради. Восени 1945 М. разом з ген. Д. Грицаем отримав від УГВР та командування УПА доручення зустрітися з членами Бюро Проводу (С. Бандерою, Я. Стецьком та ін.), які перебували за кордоном, для узгодження дій всіх складових частин руху Опору. В грудні 1945 при переході чесько-німецького кордону М. разом з Д.Грицаєм потрапили у засідку чеської поліції. Підчас короткої сутички М. застрелився, а Д. Грицай був схоплений і через деякий час страчений у Празькій тюрмі (за ін. дан., покінчив життя самогубством).

МАЙСТРЕНКО ІВАН (псевд. Бабенко, Далекий, Радченко, Корсун, Гребінка, Авгур; 28.8.1899 -18.11.1984) – український політичний діяч і публіцист. Н. у містечку Опішні Зінківського повіту Полтавської губ. З 1914 навчався в Великосорочинській учительській семінарії ім. М.Гоголя. На поч. революції 1917 належав до найчисельнішої тоді Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1918 приєднався до лівої течії УПСР, яка в серпні 1919 оформилася в Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). У 1919-20 був одним з керівників повстанської бригади. Внаслідок об’єднання УКП(б) з Комуністичною Партією (більшовиків) України опинився у рядах більшовицької партії, але на знак протесту проти великодержавної політики більшовиків вийшов з неї й вступив у 1920 до самостійницької Української Комуністичної Партії (УКП). Був обраний до складу ЦК УКП й активно працював у робітничому середовищі Донбасу (1920-21). Коли в 1925 під тиском ДПУ і Комінтерну УКП була змушена самоліквідуватися і влитись до КП(б)У М. знову став членом більшовицької компартії. Працював у редакціях українських газет і журналів, зокрема, в 1929-31 був заступником редактора одеської міської газети “Чорноморська Комуна”, З 1931 до 1935 – заступник директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики в Харкові. В 1935 М. був виключений з партії і у грудні 1936 заарештований. Після однорічного перебування у Харківській тюрмі з 1937 відбував подальше ув’язнення у сибірських таборах. У 1940 був знову звільнений. Під час гітлерівської окупації керував Українською капелою бандуристів, яка гастролювала по Україні, Австрії і Німеччині. В післявоєнний час жив у Баварії (Німеччина). Став одним з лідерів лівого крила Української Революційно-Демократичної Партії й редагував його періодичний орган – газету “Вперед” (1949-59). У 1979-84 – професор і ректор Українського Технічного і Сільськогосподарського Інституту, редагував його науковий “Бюлетень”. Помер у Мюнхені. Автор числених публікацій, в т. ч. книг “Bolhevist Bonapartism” (1947), “Borot bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism” (1954), “Національна політика КПРС” (1978), “Історія Комуністичної партії України” (1979) та спогадів “Історія мого покоління” (1985, посмертне видання).