Історія взаємовідносин між державою та Церквою нараховує вже не одну тисячу років і тягнеться ще від появи цих понять. Судячи з висновків переважної більшості дослідників, первинним у розвитку була таки поява релігії, а вже потім маємо виникнення держави як форми організації суспільного життя, системи соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Яскравим підтвердженням вкоріненості в суспільній свідомості думки про первинність саме релігії є хоча б теократична (або релігійна) теорія походження держави (представники – богослови та філософи Аврелій Августин і Фома Аквінський). Як засвідчують дані археології й антропології, перші релігійні уявлення (в сучасному розумінні) людини склалися у верхньому палеоліті приблизно 40–20 тисяч років до н. е., коли жили люди сучасного антропологічного типу (кроманьйонці).
Окремим періодом в історії релігії були часи додержавного суспільства, за яких вірування відіграли надзвичайно важливу роль (стримуючу та консолідуючу) в організації суспільної влади. Сакралізація складала “силу” тодішнього звичаю, робила обов’язковим його дотримання. До речі, вважається навіть, що звичай і виник на певному етапі людського розвитку, з відокремленням його від релігії та мистецтва. Вже у додержавному суспільстві з появою перших проявів нерівності (наприклад, у харчуванні, коли в мисливських племенах краща їжа припадала чоловікам і старим, а гірша – жінкам і дітям) яскраво виявлялася закріплююча, по суті санкціонуюча, для звичаїв функція релігії. Стосовно харчової диференціації професор Московської державної юридичної академії Зиновій Черниловський пише: “Причини такої переваги зрозумілі. Але було нелегко утвердити все це. На допомогу – була покликана первісна магія з її заклинаннями та прокляттями” (Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. – М., 1996. – С. 19). Можна навіть говорити і про надзвичайно важливу роль релігії в процесі переходу людства до державних форм існування.
Вчені, зокрема Ю. Калінін, Є. Харьковщенко, вважають, що за певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. На їхню думку, такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ’я – у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролися проти феодальних порядків (Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К., 1995. – С. 30). Тут ми бачимо, наскільки активною може бути роль релігії як соціального інституту. Оскільки держава також є соціальним інститутом, то можна вже говорити про закономірності взаємодії.
Загалом, наведені факти говорять, що ця взаємодія з’явилася вже з давніх-давен і відбувається і в наші часи. Перед Україною, як молодою державою, сьогодні постала проблема окреслення взаємовідносин з Церквою, більше того, зараз точиться жвава дискусія стосовно вироблення церковної політики, бо, на думку багатьох спеціалістів (як з боку держави, Церкви, так і незалежних експертів), сучасна церковна політика хибує на декларативність та непослідовність. Навіть конституційна норма, закріплена в статті 35 Конституції України, де йдеться про те, що “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від Церкви” і “жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”, не вирішує всіх проблем. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий Верховною Радою України ще 23 квітня 1991 року, попри численні зміни, також застарів. Це відбулося не лише через те, що він був створений задовго до прийняття Основного Закону України. Україна як держава ще не має достатнього досвіду державно-церковних взаємовідносин, а тому ще не змогла виробити комплексних підходів щодо співіснування з релігійними організаціями. Досвід тоталітаризму, коли відокремленість Церкви від держави одночасно сприймалася як відокремлення Церкви й від суспільства, однозначно застарів і суперечить принципам громадянського суспільства (і навіть принципам демократичної держави), а тому постала проблема запровадження у нашій державі церковної політики, яка не лише була б дійовою, гарантувала реалізацію права громадян на свободу совісті в Україні, але й спиралася б на історичні українські традиції.
Про потребу зміни національного законодавства та про його хиби у цій галузі вже давно й багато говорять самі законодавці. Ще 1996 року тодішній народний депутат України Ігор Бакай зазначив: “Врешті-решт життя примушує до більш активної позиції саму державу. Згадаймо ейфорію при прийнятті Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” у квітні 1991 року. Пройшло лише 1,5 року, і той же парламент був вимушений внести істотні зміни і доповнення у майже десяток статей зазначеного Закону. Тепер знову проходить обговорення модернізації цього Закону, і, навіть, групою народних депутатів винесено новий законопроект. Все це говорить про те, що модернізація чинного законодавства про свободу совісті в Україні відбувається не в силу певних напрацювань державної ідеології в цьому питанні, а в силу обставин життя” (Бакай Ігор. Свобода совісті – сфера державних інтересів! // Православний вісник. – 1996. – N 11–12. – С. 39). Зрозуміло, що корекції законодавства вимагає і наявність міжконфесійних конфліктів (де держава не досить успішно намагається грати роль арбітра), а також факти конфліктів між державою та деякими релігійними організаціями.
Ігор Бакай бачить вихід через розробку “державної ідеології в цьому питанні”. На наше переконання, вона повинна спиратися (хоча ми більше схильні говорити про церковну політику держави, ніж про державну ідеологію) на традиції розвитку української державності, релігійної думки. Тут найбільш корисним з точки зору досвіду може бути дослідження церковно-державних взаємовідносин за часів Української Центральної Ради (17 березня 1917 року – 29 квітня 1918 року), Гетьманату, або Української держави (29 квітня 1918 року – 14 грудня 1918 року) та Директорії (14 грудня 1918 року – 1920 рік). Не заважає цьому навіть те, що більшість із понять, систем, принципів цієї політики не були випробувані в реальному житті, а тільки втілилися у законопроектах, законах, які так і не вступили в силу, або просто в ідеологічних напрацюваннях.
Нас передусім цікавить правова площина цього питання. Про те, що розгляд церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917–1920 років) може бути вельми корисним із точки зору сучасних політико-правових конструкцій, свідчать кілька моментів. По-перше, згадуваний історичний період не є віддаленим у глибину віків, тому пам’ять про нього ще живе у суспільній свідомості. По-друге, він характеризується бурхливим розвитком тогочасної правової, державницької думки, пошуком моделі суспільного розвитку, інтелектуальним аналізом попередньої історії України, її традицій. І, по-третє, наявність трьох моделей організації влади (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) в один історичний період і за схожих суспільних умов дає змогу зробити порівняльний аналіз. Також слід зазначити, що автор цих рядків далекий від ідеалізації можливостей використання історичного досвіду в сучасних умовах, більше того, він досить критично дивиться на будь-які спроби негайного рецепіювання історичних схем і сліпого запровадження їх у практику сьогодення, без відповідного наукового, історичного, юридичного, політичного, а також філософського аналізу.
Види державно-церковних відносин. Теорія та практика.
Перед тим, як безпосередньо перейти до юридичного аналізу державно-церковних стосунків окресленого історичного періоду, зупинимося на сучасному теоретичному баченні цих правовідносин.
На думку багатьох вчених, існує три види, чи стани, правового статусу Церкви в системі як демократичних, так і антидемократичних державно-правових режимів.
1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною Церквою, або державною Церквою. Такі державні режими інколи називаються теократичними.
2. Держави з конституційно визначеною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.
3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням Церкви (релігійних організацій) від держави та школи від Церкви. (Релігієзнавство/ За редакцією С. А. Бублика. – К., 1998. – С. 303).
Така схема значною мірою є умовною, бо не завжди здатна зафіксувати нюанси статусу Церкви, охопити та відобразити всі протиріччя, які маємо в реальному житті. Так, наприклад, зрозуміло, що статус Церкви в нинішній державі кардинально змінився, порівняно з тим, як це було за часів УРСР, коли вона перебувала під тиском державно-партійного апарату та була ізольована від суспільного життя країни. Але ми, користуючись згаданою схемою, змушені будемо в обох випадках говорити про третій вид державно-правового режиму – тобто лише про те, що це держава з конституційно узаконеним відокремленням Церкви від держави.
Зараз перший вид правового статусу Церкви, який характеризується тим, що Церква фактично входить до складу державного апарату та виконує відповідні функції, зберігся в таких країнах, як Англія, Данія, Ізраїль, Марокко, Іран, Ірак та інші. Так, у Англії представники англіканської Церкви є членами палати лордів, а англійський парламент може затверджувати або приймати рішення Церковних Соборів. Мусульманська релігія регламентує майже усі аспекти життя людини та держави багатьох країн. Важливо, що такий стан закріплюється й на конституційному рівні. “Євангелічна лютеранська Церква є національною датською Церквою й утримується державою”, – зазначається в Конституції Данії. Статус злиття Церкви та держави у політичному союзі можна, звичайно, характеризувати як залишок феодалізму, але він також є частиною правової та релігійної культури народів.
Інший зразок співіснування Церкви та держави, – коли остання визначає пріоритетну релігію (а це переважно традиційна у суспільстві Церква), характеризується двома рисами: з одного боку, існує одна релігія, що має конституційно-правове визначення, а з іншого – Церква залишається відкремленою від держави та школи. Серед держав, в яких закріплений такий правовий статус, можна назвати Грецію, Болгарію, Грузію та інші. Відповідно до статті 9 Конституції Грузії: “Держава визнає виключну роль Грузинської Православної Церкви в історії Грузії та одночасно проголошує повну свободу релігійних переконань і віросповідання, незалежність Церкви від держави”. Цікавою є й стаття 13 Конституції Республіки Болгарія. Вона складається з трьох частин і фактично визначає основу правового статусу Церкви. Перша частина цієї статті проголошує: “Віросповідання є вільним”, а вже в другій зазначається, що “традиційна релігія у Республіці Болгарія – східно-православне віросповідання”. Далі законодавці, напевно усвідомлюючи важливість питання, у третій частині записали: “Релігійні об’єднання й організації, так само як і релігійні переконання, не можуть використовуватися з політичною метою”. Проблема втягування релігійних організацій у внутрішньополітичне життя країни є особливо важливою для постсоціалістичних держав. Це, до певної міри, можна пояснити тим, що Церква, звільнившись від тиску держави (що є властивим для тоталітаризму), прагне компенсувати втрачені колись позиції та закріпити свій вплив не лише на життя пастви, суспільства, а й держави в цілому.
Найбільш однозначним є конституційне закріплення ролі Церкви в Греції. Конституція цієї країни у статті 3 (ч. 1) визначає: “Панівною в Греції є релігія східно-православної Церкви Христової”. Якщо ж говорити про форму та терміни, що використовуються в конституціях держав для окреслення місця Церкви в системі державно-правових режимів, то вони різні: Церква називається “панівною”, “офіційною”, “традиційною” або просто наголошується на “винятковій” ролі однієї конфесії. Також можливим є конкордат. Це стосується держав, де вплив на більшу частину населення має католицизм, і він (конкордат) укладається з Ватиканом – папським престолом. Як відомо, не так давно таку угоду з Ватиканом уклав польський уряд, чим закріпив пріоритет католицької Церкви в Польщі, де католики складають близько дев’яноста відсотків населення. Прийнявши 1998 року новий варіант Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, Російська Федерація також фактично приєдналася до групи країн, де надається перевага традиційним конфесіям. На думку багатьох дослідників, нинішній Закон віддає пріоритет Московській Патріархії Російської Православної Церкви (це відбулося не тільки без конституційного закріплення, але й за рахунок прав інших Церков і релігійних організацій РФ).
Україна, згідно з чинним законодавством, належить до третьої групи країн умовного поділу, де стан правового статусу Церкви в державі характеризується відокремленням в цілому Церкви від держави. До цього переліку країн входить більшість постсоціалістичних країн (де ідеологія атеїзму загальмувала розвиток Церков, які ще й тепер не змогли подолати наслідки деструктивного впливу та забезпечити свій вплив на більшість громадян), а також Франція, США.
Ознаки такого виду правового статусу Церкви в системі державно-правових режимів можна визначити положенням Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, де у статті 5 говориться: “Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається”. У цьому ж законі (ст. 5) йдеться про те, що “в Україні здійснення державної політики щодо релігії і Церкви належить виключно до відання України”, а “релігійні організації не виконують державних функцій”. Стаття 6 Закону встановлює принцип відокремлення школи від Церкви (релігійних організацій).
На наше переконання, нинішній статус Церкви в Україні, хоч і залежить від сучасних, постсоціалістичних реалій, але не відповідає традиціям, і, схоже, в майбутньому держава змушена буде переглянути його та вдатися до конституційно-правового визначення традиційної релігії (якщо не конфесії). Отож, варто буде звернутися до вивчення досвіду другої групи держав схеми розподілу. Тут можна не погодитися з твердженням кандидата юридичних наук С. А. Бублика про те, що: “Конституційно-правове виголошення в державі офіційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо” (Релігієзнавство/ За редакцією С. А. Бублика. – К., 1998. – С. 306). Не завжди підтримка традиційної конфесії в суспільстві відбувається за рахунок “нехтування інтересів віруючих громадян інших конфесій”. Досвід багатьох європейських країн саме підтверджує можливість досягнення балансу між правами традиційної Церкви та інших релігійних організацій.
Статус Церкви за часів Української держави (1917–1920 рр.)
1. Доба Української Центральної Ради.
Українська Центральна Рада, що постала як загальногромадянське об’єднання, а пізніше перетворилася на вищий державний орган, який очолив національно-визвольний рух у новітній історії України, по суті, була об’єднанням політичних партій і громадських організацій. Тому, щоб зрозуміти основи церковної політики, що провадилася в Україні протягом 14 місяців існування Центральної Ради, необхідно спершу дослідити погляди на це питання окремих тогочасних українських партій.
Зразу зазначимо, що дві основні партії, що мали найбільший вплив на тогочасне українське політичне життя, – соціал-революціонери та соціал-демократи, – не дуже переймалися церковними проблемами, вони в своїх програмах говорили про потребу відокремлення Церкви від держави та школи, підтримували націоналізацію церковних і монастирських земель, вважали релігію особистою справою кожного (Українські політичні партії кінця XIX – початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1997 – С. 41, 97, 120, 175.).
“Повну волю сумління (релігії)”, а також “відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Признання релігії приватною справою сумління кожної людини, а Церкви – приватним союзом вірних”, – передбачала прийнята у липні 1917 року програма Української партії соціалістів-революціонерів. Важливо, що саме ця партія мала найбільший вплив на позицію Центральної Ради, разом із Українською соціал-демократичною робітничою партією вона створювала провідну більшість (до речі, УСДРП також мала подібну точку зору на релігійні питання та прагнула: “оголошення релігії приватною справою, знищення допомоги Церкві від держави”).
“Жодних переслідувань за сповідувані вірування, переконання, за зміну або відмову від віровчень не припускається. Відправа релігійних і богослужбових обрядів і поширення віровчень вільне, якщо тільки дії, що вчиняються при цьому, не мають у собі яких-небудь загальних вчинків, передбачених кримінальними законами. Православна Церква та інші сповідання повинні бути звільненими від державної опіки; організація й керівництво повинно бути децентралізоване,..” – було записано у програмі Української федеративно-демократичної партії, заснованої наприкінці 1917 року. Отож, як бачимо, питання регулювання церковно-державних стосунків для основних партій, які мали представництво у Центральній Раді, було далеко не першого плану. Пояснюється це передусім популярністю на той час соціалістичних ідей і, зокрема, марксистських підходів до розв’язання проблеми. Такий підхід дав можливість вже сучасним церковним дослідникам звинувачувати лідерів Центральної Ради у недооцінці ролі Церкви у житті держави. Так, Віктор Квас, пишучи про відновлення української державності та відзначаючи велику роль, яку зіграли у цьому представники священства, зазначає: “Однак керівники Центральної Ради та Генерального Секретаріату, будучи далекими від Церкви та релігії людьми, не оцінили цього. Внаслідок була втрачена можливість використати революційне піднесення для відродження національної Церкви, яка в подальшому об’єднувала б українців у розбудові незалежної держави” (Віктор Квас. Церква і держава // Православний вісник. К., 1999. N 3–4. С. 60). Швидше за все, згадана позиція частини керівників національно-визвольного руху періоду Української Центральної Ради була свідомою, бо навряд чи можна закинути їм дилетантизм, хоча б з огляду на кількість серед них випускників духовних училищ, семінарій та академій (назвемо хоча б імена Симона Петлюри, Сергія Єфремова й інших).
Заради об’єктивності, науковці називають ще одну групу українських партій. Василь Ульяновський зауважує: “Іншу позицію займали менші за своїм впливом і значенням партії – Українська партія соціалістів-федералістів та Українська національна партія (з грудня 1917 р. – Українська партія соціалістів-самостійників). Вони обстоювали потребу вирішення церковного питання на користь українізації” (Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К., 1997. – С. 24). Соціалісти-федералісти, до яких належав і голова УЦР Михайло Грушевський, передбачали свободу “належати до якої хто хоче віри або й ні до якої”, а також те, що “Православна Церква в межах України автокефальна. Всі Церкви й обряди на Україні удержуються власним коштом”. Але найбільш докладно розробленим було бачення релігійного життя в програмі Української демократично-хліборобської партії, яку склав відомий історик і філософ Вячеслав Липинський у Лубнах у травні 1917 року. Попри це, навіть вона була більше декларативним, ніж реальним актом.
Не будемо зупинятися на проблемах національного релігійного відродження того часу та ставленні до цього окремих керівників Центральної Ради та її виконавчого органу – Генерального Секретаріату, зазначимо лише, що врешті-решт більшість тогочасних політичних сил дійшли згоди, що необхідний державний орган, який би займався питаннями релігії. Першим комісаром церковних справ став Олександр Карпінський. Уже 13 грудня 1917 року він надіслав розпорядження Київському єпископату: “Генеральне Секретаріатство Внутрішніх справ, не втручаючись взагалі в справи суто церковні, висловлює своє побажання, щоб церковна влада зробила підвладному духовенству відповідне роз’яснення, що молитва за світську владу не повинна йти супереч інтересам Держави, на території якої перебуває Церква, і що церковне поміновеніє на Україні виключно Російської влади та війська не відповідає жаданням українського народу” (Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К., 1997. – С. 44). У січні 1918 року при Міністерстві внутрішніх справ був створений Департамент ісповідань на чолі з Миколою Безсоновим (колишнім єпископом Красноярським Никоном).
Департамент не зміг реально вплинути на релігійне життя держави. Йому так і не вдалося виробити єдину церковну політику держави. Вона у цей час лише залишала за собою право вимагати від Церкви українізації та підштовхувала її до автокефалії. Робота департаменту мала поточний характер і дещо автономний від влади в цілому. Українська Центральна Рада та її виконавчий орган Генеральний Секретаріат не приділяли церковним питанням належної уваги – на законодавчому рівні так і не був жодного разу окреслений правовий статус Церкви, окрім гарантування права громадян на свободу совісті та відокремлення Церкви від держави та школи. Щоправда, думка про те, що політика Центральної Ради стосовно Церкви була повністю негативною, є хибною. Тут швидше треба говорити про відсутність чіткої та послідовної політики.
2. Доба Гетьманату Павла Скоропадського.
З приходом до влади гетьмана України Павла Скоропадського та зі зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося. Вже в перший день гетьманування, 29 квітня 1918 року, на з’їзді хліборобів-землевласників, де Павла Скоропадського одноголосно було проголошено Гетьманом Всієї України, разом із “Грамотою до всього Українського Народу” були оприлюднені так звані “Закони про тимчасовий державний устрій України”. У цьому, фактично Основному Законі держави, був і окремий розділ “Про віру”, де зазначалося: “Первенствуюча в Українській Державі віра є християнська, православна” (пункт 9) і “Всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної” (пункт 10). (Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К., 1997. – С. 118). Таке конституційно-правове закріплення статусу традиційної релігії різко відрізнялося від не визначеної до кінця позиції Центральної Ради. “Гетьманський уряд не був байдужим до церковної справи. “Тільки в ідеології гетьманського руху, – пише Д. Дорошенко, – справі Православної Церкви було одведено належне місце” (Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. 1940 р., стор. 63). Ми б сказали, що в ідеології – так, але в практиці, в подіях церковного життя за гетьманського правління уряд гетьмана Скоропадського тільки в останньому місяці його існування взяв належний тон в церковній справі, той державний тон, який повинна була взяти в цій справі українська влада від самого її появлення з революцією 1917 р. Головне ж, що й уряд гетьмана Скоропадського зовсім не подбав про утворення національної ієрархії Православної Церкви в Україні, так що, як 1917, так і 1918 рік був з цього погляду втрачений для відродження Української Православної Церкви” (Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – В 4-х т. – Т. IV-1. – 2-ге вид. – Нью-Йорк; Київ; С.Бавнд-Брук, 1998. – С. 36).
Зі створенням у травні 1918 року Міністерства сповідань при Кабінеті Міністрів Федора Лизогуба (до речі, міністерство створювалося за окремим спеціальним наказом гетьмана N 12 від 16 травня 1918 р. та на підставі ст. 3-ї Закону про тимчасовий устрій Української держави) вся церковна політика велася саме силами цього відомства. Спершу його очолив професор Київського університету Василь Зіньківський, а з жовтня – відомий вчений і громадський діяч Олександр Лотоцький. Два періоди діяльності міністерства значно відрізнялися один від одного: за Зіньківського держава провадила зважену та толерантну політику у стосунках із Церквою, а за Лотоцького вона стала жорсткішою та наступальнішою. Головним питанням, яке підіймала держава перед Церквою, було, як і за Центральної Ради, українізація та вимога автокефалії. З того часу змінився принциповий погляд держави на Церкву, майже повністю був відкинутий принцип відокремлення; хоч Церква і не стала частиною державного апарату, як це було за Російської імперії, але церковно-державні відносини набули партнерських рис.
Оцінюючи період Гетьманату, дослідник Василь Ульяновський відзначав: “Державна політика Гетьманського Уряду щодо Церкви врешті була досить чітко відпрацьована концептуально й практично-організаційно, що обмежувало самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви” (Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997. – С.39). Науковець вважає, що Церква відходила від старої моделі підпорядкування державі, однозначно обравши позицію: не Церква для держави, а держава для Церкви, що, ніби, більше нагадувало західний варіант церковної організації.
Зазначимо, що в цей період головною проблемою, що стояла на заваді повній гармонізації стосунків між Церквою та державою, була однозначна проросійська позиція єпископату православної Церкви, який, вийшовши з російського православ’я часів імперії, й чути не хотів про автокефалію, відокремлення від іноземного центру – Московської Патріархії, а тим паче українізацію. Прихильники Павла Скоропадського переважно ліберальну позицію гетьмана у ставленні до єпископату намагалися пояснити спробою знайти компроміс. У розмові з австрійським послом графом Форгачем 24 червня 1918 року гетьман Скоропадський заявив, що міг би діяти рішуче, але не хоче починати релігійної війни і тому поступово прагнутиме до автокефалії УПЦ (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К., 1993. – С. 376). Церква зі свого боку також робила кроки назустріч. Так була вироблена відповідно до традиції форма поминання в церквах України світської влади: “О боголюбивій Державі нашій Українській, о благовірнім Гетьмані її Павлі, о всій палаті і воїнству їх Господу помолимося”.
3. Директорія Української Народної Республіки.
“Лише Директорія, з її прагненням до реалізації курсу на цілковиту незалежність України, проводила цілеспрямовану політику щодо церковного життя, яка максимально сприяла розвиткові національно-церковного руху в Україні”, – вважає Віктор Бондаренко (Історія православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К., 1997. – С. 248). Впровадження такої політики залежало, головним чином, від трьох людей: голови Директорії Головного отамана Симона Петлюри, комісара міністерства ісповідань УНР Олександра Лотоцького та ще одного міністра ісповідань, професора Івана Огієнка. Саме Симон Петлюра, вихованець Полтавської духовної семінарії, вперше відкрито на державному рівні заговорив про потребу створення Українського Патріархату. “Я думаю, що Українська Автокефальна Церква головою своєю повинна мати власного Патріарха, – писав він у листі до міністра ісповідань Івана Огієнка, – як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної церковної думки, нашої національної церковної ідеології. Український Патріархат – рівний Патріархату Московському – це річ, потреба якої вимагається інтересами, вірно осягненими, і Української держави, і самої української Церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть – я це передбачаю – її натуральному розвитку” (Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. 1998. N 2. С. 120).
Директорія УНР, яка була революційним органом із диктаторськими правами, обіймала законодавчу, виконавчу та судову влади, затвердила один із перших законодавчих актів після прибуття до Києва – “Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”. Цей акт проголошував незалежність, автокефальність Української Православної Церкви. Документ містив у собі такі положення: “Вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають відтоку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчими державними органами”. Додатковим декретом Директорії Українському церковному Синодові надавалися судові функції. Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачувалася коштами з Державної Скарбниці, відповідно штату, який встановлювався окремо. При Синоді призначався постійний Державний Представник. Проголошувалося, що Українська Церква в жодному разі не може залежати від Всеросійського Патріарха. Це був широкий процес творення державної Церкви. Він був вимушений і за формою нагадував спробу обійти ієрархію Церкви, що трималася своїх проросійських поглядів.
“Із Закону Директорії про автокефалію від 1 січня 1919 року випливає, що тодішній уряд не передбачав відокремлення Церкви від держави, а намагався сприяти спільним діям двох чинників – світського і духовного. Водночас ставало очевидним, що влада держави в Церкві була практично необмеженою. На думку деяких політичних діячів, такий підхід мав компенсувати незначну кількість українського елементу серед владик церков”, – робить висновок Богдан Андрусишин (Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР). – К., 1997. – С. 43). За зразок можливості правового закріплення статусу Церкви на конституційному рівні є II пункт “Православна Церква”, артикул 12, проекту “Правительственної комісії по виробленню Конституції Української держави” (затверджена Радою Міністрів УНР від 30 серпня 1920 р.) “Основний державний закон Української народної республіки”. У документі стверджувалося: “Православна Церква в межах Української Держави є автокефальною, з Патріархом у Києві на чолі. Окремий державний закон визначить загальні основи організації Православної Церкви в межах Української Держави, застерігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а також визначить її правове відношення до держави”. Артикул 25 проекту Основного державного закону закріплював, що всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні і рівноправні, “мають право уряджувати публічні набоженства, виконувати релігійні обряди та засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію”. Цікавим є і те, що віросповіданням, яких ще не визнала держава, дозволялося виконувати набоженства та релігійні обряди, але у місцях “зачинених”, і то за умов, якщо це “не суперечить закону та публічній моралі” (Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К., 1997. – С. 132).
* * *
Підсумовуючи, спробуємо охарактеризувати основні закономірності церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917–1920 рр.) і риси правового закріплення статусу Церкви. Так, прикметно, що за всіх трьох форм організації влади: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії – існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося, але завдання залишалися тими ж. Серед питань, які Українська держава постійно ставила перед Церквою протягом 1917–20 років, були: українізація й автокефалія, пізніше з’явилася ідея утворення Українського Патріархату на базі Митрополії УПЦ. Як бачимо, подібні проблеми є актуальними й для сучасного суспільства, щоправда, до них додалася проблема об’єднання православних Церков у єдину Помісну Українську Православну Церкву.
Правове, законодавче закріплення статусу Церкви в державі також має свою традицію. І формальними є як спеціальні законодавчі акти, так і окремі положення в конституційних актах. Згадані положення характеризуються прагненням гармонізувати стосунки між світською владою та Церквою, виключивши можливість впливу на них іноземних факторів. При цьому, ідучи на особливі стосунки з православною Церквою як традиційною, держава завжди декларувала свободу віросповідання та намагалася через це не утискувати прав інших релігій. Майже завжди церковна політика держави наштовхувалася на нерозуміння, а подекуди – на відверто вороже ставлення єпископату, що змушувало владу апелювати до білого духовенства та суспільства в цілому, при цьому часом вдаючись навіть до жорстких заходів.
Співставляючи три теоретично визначені види, чи стани, правового статусу Церкви в системі державно-правових режимів, можна визначити, що всі вони пройшли свого часу випробування в Україні. Так, за доби Центральної Ради Церква була повністю відокремлена від держави та школи – це третій вид (див. II розділ). Гетьманський уряд Павла Скоропадського намагався будувати свої стосунки з Церквою за другим видом, коли конституційно визначеною традиційною Церквою була Українська Православна Церква. А Директорія вже намагалася створити державну православну Церкву (включивши її до системи своїх органів), аби таким чином вилучити з-під впливу Росії.
Отже, підсумовуючи, можна зробити кілька висновків з точки зору сьогодення:
1. Українська держава на сучасному етапі розвитку потребує активізації релігійної політики.
2. Можливо, варто було б звернутися до конституційного визначення традиційної в суспільстві якщо не конфесії (Українська Православна Церква, повністю незалежна в управлінні), то, принаймні, релігії (християнство). Тут можна використати досвід Росії, Польщі, Болгарії.
3. Держава повинна сприяти спробам об’єднання конфесій в єдину Помісну Українську Православну Церкву та отримання нею відповідного канонічно-духовного та правового статусу.
4. Доцільним, на наш погляд, є і деяке зближення Церкви зі школою, що могло б виявитися у наданні державної підтримки духовним навчальним закладам і у запровадженні у середній школі курсу з релігієзнавства як обов’язкового.
5. Перегляд і розробка українського законодавства з питань свободи совісті та релігійно-державних відносин мусить відбуватися комплексно, системно, з урахуванням згаданих пропозицій та інших традиційних підходів.
Література.
1. Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР). – К., 1997.
2. Бакай Ігор. Свобода совісті – сфера державних інтересів! // Православний вісник. – 1996. – N 11–12.
3. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – В 4-х т. – Т. IV-1. – 2-ге вид. – Нью-Йорк; Київ; С.Бавнд-Брук, 1998.
4. Історія православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К., 1997.
5. Історія української Конституції/ Упоряд. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К., 1997.
6. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К., 1995.
7. Квас Віктор. Церква і держава // Православний вісник. К., 1999. N 3–4.
8. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. 1998. N 2.
9. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К., 1993.
10. Релігієзнавство/ За редакцією С. А. Бублика. – К., 1998.
11. Українські політичні партії кінця XIX – початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1997.
12. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997.
13. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К., 1997.
14. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. – М., 1996.
Юрій Дорошенко,
аспірант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка