Донецький Вісник Наукового Товариства ім.Шевченка: Том IV – 3

УКРАЇНСЬКА МОВА ТА ЛІТЕРАТУРА, КНИГОДРУКАРСТВО

ББК 81.411.4

Анатолій Загнітко,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри української мови Донецького
національного університету

СТРУКТУРНО-ГРАМАТИЧНІ І ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКИХ СИНТАКСИЧНИХ ІННОВАЦІЙ

Сучасні тенденції розвитку граматичного ладу української мови засвідчують активізацію цілого ряду антиномій, зокрема антиномій мовця і слухача, узусу і можливостей мовної системи, коду і тексту, асиметрії мовного знака й антиномії двох основних функцій мови: суто інформаційної й експресивної (пор. Валгина 2001, 24-34), з-поміж яких особливої ваги набули співвідношення інтенцій адресанта і потенційних можливостей адресата, корелятивність / некорелятивність синтетичних й аналітичних тенденцій, прагнення мовця актуалізувати інформацію, сприяючи насиченню її експресією. Аналітизм пов’язаний з чітко окресленою тенденцією в сучасному українському синтаксисі до розширення різного типу сегментацій (пор. Рагаўцоў 2001, 184). У цьому виявляється одна із головних причин сутнісних змін у граматичному ладі — посилення впливу розмовного синтаксису на письмове мовлення, що простежується на поступовому (а інколи і різкому) відході від „класичних” синтаксичних конструкцій з експліцитно окресленими формами синтаксичного зв’язку й адекватними смисловими відношеннями і поширенні кількості біномінативних структур із неморфологізованими формами, активізації тенденцій внутрішньословосполученнєвої і внутрішньореченнєвої компресії і контамінації тощо.

Сучасні синтаксичні інновації (“інновації” у цьому разі тлумачаться широко, охоплюючи й активізацію раніше рідковживаних форм, і постання зовсім нових форм і под.) зумовлені здебільшого „важкістю” книжних конструкцій не зовсім зручних для звичайної розмови й орієнтацією нормативного мовлення на милозвучність і зручність вимови. Загалом розвиток синтаксису від „записуваної розмови” (вираз К.С.Аксакова) до інтелектуалізації літературної мови окреслили представники Празької лінгвістичної школи (Гавранек 1967, 159). „Важкість” синтаксичної конструкції була пов’язана з абсолютизацією синтетичних тенденцій у синтаксичному ладі української мови. За твердженням лінгвістів, своєї вершини синтетизм досяг у російській мові у другій половині XVIII — початку ХІХ ст. (пор. Валгина 2001). В українському синтаксисі послідовно домінували синтетичні тенденції, що мотивувалося його орієнтованістю на усне мовлення та економію мовних ресурсів. Але водночас в тому ж усному мовленні постійно наявні тенденції до максимального відображення актуального членування речення, що не могло не позначитися на писемній традиції, яка в силу своєї кодифікованої орієнтованості сигналізує про “паростки” аналітизму. Уже в першій половині ХІХ століття Тарас Шевченко у “Заповіті” пише: Як умру, то поховайте / Мене на могилі, / Серед степу широкого, / На Вкраїні милій. // Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий (Т.Шевченко), де рядки Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий актуалізують рему шляхом розчленування єдиної синтаксичної структури складнопідрядного речення з підрядною детермінантною частиною на два висловлення. При цьому частина Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий шляхом парцеляції оформлена в окрему строфу, що посилює її звучання і надає викінченого інтонаційного оформлення, виносячи основну думку на передній план.

Сформована синтетична синтаксична конструкція стала нормативною в українській граматиці ХVIII-XIX, що було зумовлено значною мірою екстралінгвістичними чинниками – особливостями її розвитку (відсутність вичерпного внутрішньодержавного / міждержавного функціонування, суспільного запиту її офіційно-ділових, адміністративно-правових жанрів, відсутністю застосування в шкільному будівництві (до ІІ-ої пол. ХІХ ст.), наукових пошуків, відносною замкнутістю конфесійних реалізацій. Усе це зумовило специфічний шлях розвитку українських аналітичних синтаксичних форм, що суттєво посилювалося орієнтованістю норм на розмовне мовлення. На відміну від російської мови з її відносною замкнутістю граматичної системи, де будь-які вкраплення усно-розмовної стихії сприймаються як такі, що суттєво впливають на видозміну специфіки її синтаксису, українська мова є значною мірою відкритішою. Це найбільшою мірою простежується в художньому мовленні, де максимально використовуються засоби і ресурси різних стилів мови. Найбільш кодифікованими виступають офіційно-діловий стиль із цілою системою внутрішньостильових жанрів, науковий у його письмовій формі і конфесійний.

Враховуючи наявну систему синтаксичних одиниць, специфіку синтаксичних зв’язків та особливості смислових відношень, українські синтаксичні інновації диференціюються на декілька типів: а) за приналежністю до синтаксичних одиниць: 1) внутрішньословосполученнєві (завтра кафедра, сьогодні зустріч, наступна „Либідська”); 2) внутрішньореченнєві (Машина напоготові; Мати в санітарах; Донька у тривозі; Небо в зорях); 3) внутрішньотекстові та 4) синтаксемно детермінувальні (На самому краю прірви; З одним нулем у резерві (Літературна Україна. – 2000.- 16 січня)); б) за специфікою синтаксичного зв’язку: первинні / вторинні (з імплікацією форм зв’язку, утворенням контамінованих похідних: візок на пневматичному ходу); в) за особливостями смислових відношень: первинні / вторинні (з різноманітним ступенем синкретизму: стамески (які? із чого?) із широким лезом 15-20 мм). Розглядаючи синтаксичні інновації, не можна ототожнювати факти власне усного походження і явища суто письмового характеру. Останнє, поза всяким сумнівом, пов’язано, перш за все, зі вставленням і збільшенням внутрішньо реченнєвого інформаційного простору, утворенням кількох рівнів його інформаційного наповнення, розмиванням чітких меж між реченням і текстом, посиленням відцентрових тенденцій у реченні та послабленням доцентрових реченнєвотвірних (предикативного, прислівного підрядного синтаксичного) і реченнєвомодифікаційних (детермінація, модальний зв’язок, сурядний та ін.) синтаксичних зв’язків. Використання поняття письмове мовлення є відносним, тому що, наприклад, вставлені конструкції широко вживаються у монологічному лекторському та інших різновидах мовлення, але в цьому разі воно постає цілком нормативним.

Вплив усного мовлення простежується на експансії аналітичних тенденцій і поширенні предикативного ускладнення речення, що є наслідком контамінації. У таких похідних реченнях синтаксичну позицію члена речення посідають відносно фразеологізовані предикативні частини: Ми продовжували робити що хотіли і думати що хотіли (О.Слісаренко). Гості обідали чим було (А.Яна). Якщо у нас президент повідомив, що він не президент, а ракетник, то чекати можна чого завгодно (Т.Чорновіл).

До внутрішньословосполученнєвих інновацій належать, безперечно, усі видозміни, пов’язані зі змінами в самій будові словосполучень та збільшенням функціонального тла багатокомпонентних словосполучень, особливо у термінологічній сфері, пор.: бетоноукладач з внутрішніми лопастями на пневматичному ходу, компенсаторна пружина запобіжної муфти, довголанковий ланцюг підвісного конвеєра і традиційно визначувані словосполучення типу бібліотека на громадських засадах, хлопець із села. У термінологічних словосполуках (так само і загальномовних) пропускаються одна, дві або більше ланки конструкції при збереженні крайніх, в яких і міститься основний зміст. При цьому обидва компоненти актуалізуються і внутрішньословосполученнєва організація видозмінюється, оскільки іншою постає форма синтаксичного зв’язку, пор.: бетоноукладач з внутрішніми лопастями на пневматичному ходу С *бетоноукладач, який виготовляється з внутрішніми лопастями, обладнується на пневматичному ходу. Дієслівна залежність втрачається (виготовляється ® з чим? (з лопастями); обладнується ® на чому? (на пневматичному ходу)) внаслідок пропуску цих компонентів, а наявне відмінкове прилягання репрезентує уже атрибутивні відношення. Показовим у цьому разі є те, що значна кількість словосполучень, у тому числі і термінологічних, не проходять усіх етапів перетворень й утворюються безпосередньо за усталеними моделями: стамески плоскі із шириною леза 32 і 40 мм, склоріз роликовий із твердого сплаву, будівельний ніж для опоряджувальних робіт з міцним лезом 10-15 мм, щітка-ручник з фланцевим фіксатором, лом-цвяходер з фіксатором тяги, вимірювальна рулетка у закритому корпусі з фіксатором. У таких словосполученнях простежуються зміни і на рівні смислових відношень, оскільки останні характеризуються синкретизмом, в якому акумулюються особливості смислових відношень у первинних моделях та реалізовані у похідних, внаслідок зміни позиційного закріплення залежних компонентів: склоріз роликовий (який? із чого?) із твердого сплаву = *склоріз є роликовий + склоріз виготовлено зі сплаву + сплав є твердий, пор. також: Донецьк у спеку, зустріч біля Палацу культури, розчин із вапна, замальовки олією, заява на конкурс тощо.

Інноваційні вторинні словосполучення є наслідком синтаксичної компресії, яка охоплює видозміну у формах синтаксичного зв’язку (керування ® прилягання, керування ® кореляція тощо) та різновидах смислових відношень. Синтаксична компресія полягає у стисненні структури, пропуску її окремих ланок при збереженні ядерних елементів, що постають носіями основного смислу. Експансія відмінкового прилягання, що репрезентує атрибутивні / означально-обставинні відношення засвідчує яскраво виражену тенденцію до аналітизму в сучасному українському синтаксисі. Такий функціоналізм уже трансформувався із функціонального в граматичний і в ряді випадків постає корелятивним із функціональними утвореннями типу завтра гурток, подати в суд, зустріч в „Чайці”, де межі між словосполученням і реченням-висловленням постають дифузними, оскільки такі одиниці задовольняють вимоги конкретної мовленнєвої ситуації: у них певною мірою відбиваються предмет, час і місце повідомлення (ознаки висловлення).

Компресія як один із найактивніших процесів зумовлює видозміну структури простого речення й утворення актуалізованих похідних, в яких темо-рематичний поділ виступає закріпленим на формально-граматичному рівні: Садівникам (тема) — добрі саджанці і продуктивні промислові сорти (рема); У мокроступах — за імперською величчю (Українське слово.- 2002.- Ч.24); Зараз — Молдова (Українське слово.- 2002.- Ч.23); Хрест — не забавка (Аргумент-газета.- 2002.- 15 серпня); Непроханим гостям — бій (Аргумент-газета.- 2002.- 15 серпня); Львову — цифрові лічильники (Аргумент-газета.- 2002.- 15 серпня). У цьому виявляється надзвичайно продуктивними антиномії означуваного й означального, асиметрії мовного знака, оскільки означуваних завжди більше (одиниць смислу), ніж означальних (одиниць словесно реалізованих). Компенсувати це можна або розгортанням висловлення, наближаючи означуване й означальне одне до одного, або згортати його, стискаючи його до певної межі, але при цьому зберігаючи загальний смисл. Саме останнє корелює з компресією, при якій ті чи інші компоненти постають імпліцитними: У мокроступах — за імперською величчюС *У мокроступах ми біжимо, йдемо за імперською величчю.

Компресія на рівні простого речення охоплює: 1) явища суто мовленнєвого характеру: Не забудь взяти в школу зошит, бо тоді не матимеш в чому виконувати контрольну роботу, де виявляється редукованим серединний компонент у тебе буде контрольна робота; 2) явища мовленнєво-узусного вияву, що прямо співвіднесені із системою і кваліфікуються на мовному рівні як неповні речення: Пенсіонерам — пристойну пенсію; Гірникам — зарплату вчасно (Аргумент-газета.- 2002.- 15 серпня); 3) активізацію предикативного ускладнення речення за рахунок лінеарного розташування дуплексивів та збільшення внутрішньореченнєвого семантичного простору: Я завжди знав Ольгу скромною і мовчазною (І.Вільде); Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг (Л.Костенко). У подібних реченнях лінеарний дуплексив характеризується відносною автономністю в силу самостійної лінії зв’язку з підметом і присудком та репрезентацією окремої пропозиції: Султан волів бачити її [Хурем] розвеселеною, розсміяною, безтурботною, безжурною (П.Загребельний); 4) приховану діалогізацію: Я? / Я служив у Чека… / Дні і ночі, голодний, без сил, Я на смітнику Жовтня копавсь (Д.Фальківський) — де наведений компонент постає відповіддю на неназване питання.

У простому реченні інноваційні явища зумовлюються також і синтаксичною редукцією, що полягає в усіченні необхідної граматичної ланки в синтаксичній структурі, що призводить до скорочення кількості словесних елементів: А діждемось-таки (Українське слово.- 2002.- Ч.24); Бачили очі… (Українське слово.- 2002.- Ч.24); Французи проти (Аргумент-газета.- 2002.- 15 серпня) тощо. Саме такого типу утворення стали основою для постання своєрідних офіційних суспільно-політичних термінів з усіченим керуванням: рух неприєднання, близькосхідне урегулювання, чеченське мирне урегулювання, країни співдружності, політика швидкого реагування, пор.: В Оттаві було обговорено напрями політики швидкого реагування на терористичні заходи Іраку в азійському анклаві (Українське слово.- 2002.- Ч.24).

Особливо слід наголосити наявність у сучасному українському синтаксисі класу функціонально подібних і/або функціонально тотожних одиниць, що пов’язані з активною дією контамінацією. У цьому разі останню кваліфікують як імітацію самого процесу говоріння, оскільки наче спостерігається формування думки…, ковзання з однієї конструкції на іншу, … пошуки відповідних „класичних форм” речення виявляються утрудненими через безпосередність спілкування і відсутність можливість обдумування та продумування висловлення…” (Валгина 2001, 206). Заміщення предикативною одиницею окремого члена речення призводить до актуалізації внутрішньореченнєвого аналітизму, оскільки деформуються закономірності синтаксичного зв’язку при збереженні валентнозумовлених смислових відношень: Полтавській міліції було що робити з тими, яких вона сама ловила… (С.Денисенко); Сьогодні від нашої „рідної” влади можна чекати чого завгодно і як завгодно (Голос України.- 2001.- 13 січня). Предикативні одиниці „чого завгодно і як завгодно”, заповнюючи присубстантивну постпозицію і втрачаючи власні категорійнореченнєві ознаки, втягуються у спектр об’єктних відношень.

Непоодинокими постають „ослаблені” щодо власного статусу і синтаксичного зв’язку підрядні частини, що тільки структурно нагадують відповідні предикативні компоненти складнопідрядного речення, а функціонально прирівняні до статусу певного члена простого речення: Учні в класі зчинили такий галас, все летіло вгору, ніхто навіть не звернув уваги на появу нового вчителя і всі продовжували робити що хотіли (А.Яна). До цього наближається і фразеологізація складнопідрядних речень (з різним ступенем її вияву: 1) власне-фразеологізація; 2) напівфразеологізація; 3) псевдофразеологізація, пор. 1) Життя як життя (О.Гончар); Що маємо, те маємо (Л.Кравчук); Як страждати, так страждати (Ю.Мушкетик); 2) Немає того, щоб порадити вчасно (А.Дімаров); А полк іде. Нема коли журиться (Л.Костенко); 3) День днем, вечір вечором, ніч ніччю, а вихід треба шукати (А.Яна); Шукай не шукай, питай не питай — все намарне (О.Слісаренко)).

Внутрішньореченнєві українські синтаксичні інновації охоплюють також активізацію трансформації складнопідрядного речення у просте при збереженні показника первинної підрядності: Справжнє щастя — це коли на пасіці бджоли літають і мед носять. І коли ліс духмяніє (А.Яна), де частина “це коли на пасіці бджоли літають і мед носять” заповнює позицію присудка і включається в активну систему відношення головних членів двоскладного речення за допомогою актуалізаційної частки це та водночас зберігаються ознаки підрядності (сполучний елемент коли). Це призводить до відносної нівеляції кваліфікаційних ознак двоскладності і витворення особливого типу перехідних структур, які Н.С.Валгіна кваліфікує як „контаміновані” (2001, 207), пор. Перша ознака повного краху підприємства — це коли люди йдуть з нього, навіть не отримавши зарплати (Українське слово.- 2001.- Ч.32); Криза сьогоднішньої влади в Україні — це коли народ починає її боятися, але не усвідомлено, а на рівні підсвідомості (Голос України.- 2001.- 16 листопада).

У внутрішньореченнєвих синтаксичних інноваціях особливе місце належить членуванню єдиного цілого на окремі компоненти з метою актуалізації останніх та надання їм інформативної викінченості, ситуативної значущості, що, очевидно, відображає новітні тенденції інтонаційно-пунктуаційного закріплення актуального членування речення. У цьому процесі особливо слід виділити парцеляцію як функціонально-синтаксичне явище, спрямоване на: 1) актуалізацію інформації, наявної в окремому компоненті простого речення (І впала правда. З неба (Є.Дудар); І ще запитання. До гуманітаріїв (Є.Дудар)); 2) надання окремій предикативній підрядній частині комунікативної самостійності (Плачу. Бо й нині „русскоязычные” — язикаті, а не мовні (П.Гірник)); 3) виокремлення ремних компонентів й утворення градаційного ряду останніх (Знову про мову. Нашу. Українську. Про нашу гудність. Бо витоптують їх паршуки. Свої і зайшлі. Та ще й чиновні манкурти. З різних щаблів державної драбини (Є.Дудар)); 4) динаміку комунікативного статусу підрядних частин й утворення актуалізованих рядів останніх, що сприймаються як цілісність для кінцевого висновку: Додамо до цього ще й те, що у Великій Монголії не утискували ні народів, ні їхніх мов, ні релігій. Бо вона ніколи не була імперією. Бо на інших взаєминах між людьми вона була побудована. Щоб кожна її складова частина прагнула до розвитку. Тому, дуже хотілося б, щоб отой сценарій про „Чінгісхана” не народився саме з поганої літератури (О.Боргардт).

У сучасному синтаксисі експансія виокремлення складників поширюється і на сферу власне-прислівних складнопідрядних речень із передбачуваним зв’язком: …Монгольський каганат навіть після свого розпаду на по окремі великодержави довго ще блокував можливість захоплення Москвою ресурсів східної частини Європи. Які вона могла повернути, зазвичай, на завоювання заходу (О.Боргардт). У силу специфічності цього явища і якісної відмінності від парцеляції його варто кваліфікувати як біфуркацію, під якою мається на увазі утворення двох комунікативно самодостатніх величин, що ідентифікуються з тою самою структурною і смисловою цілісністю. Біфуркація є новітнім явищем і її постання можна пов’язати з кінцем 80-их — початком 90-их років ХХ століття, коли спостерігається абсолютне відторгнення усіх традицій партійно-радянської системи синтаксису й активізацією тенденцій демократизації, лібералізації норм.

Парцеляція є наслідком активного проникнення розмовних тенденцій у письмове мовлення з послідовним збереженням відповідних інтонаційно-ритмічних особливостей усного мовлення і максимальним актуалізаційним потенціалом парцелятів. При цьому парцеляція суттєво відрізняється у простих і складних реченнях: з-поміж перших парцелят у структурному і смисловому плані спрямований на основну частину (Чого чекати? Від нашого уряду та його сьогоднішніх дій (Голос України.- 2001.- 23 лютого)), а з-поміж складнопідрядних речень парцельована підрядна частина виокремлює власну інформацію і надає причиновій, цільовій, умовній, допустовій та іншій семантиці ситуативної довершеності. Внаслідок цього посилюються відцентрові тенденції внутрішньореченнєвих смислових відношень, що, цілком природно, означає їхню трансформацію у внутрішньотекстові. При цьому синтаксичний зв’язок перебуває в активній формі: Мода на позичене слово іноді набуває смішних форм. Бо, наприклад, що означає єврокухня чи євроодяг? (Сербенська, Волощак 2001, с.123). Найпоширенішою в сучасному українському синтаксисі постає парцеляція з-поміж складнопідрядних речень із підрядними детермінантними, що мотивується слабким виявом їхнього синтаксичного зв’язку — непередбачувана необов’язкова форма вільного прилягання.

З розчленуванням єдиного смислового і структурного цілого пов’язана також активізація ізольованого називного (пор. Валгина 2001), якому в сучасному українському синтаксисі притаманний постпозитивний або препозитивний вияв. Структурно виступаючи тотожними, вони суттєво різняться функціонально, оскільки перший здебільшого належить до називного уявлення або називного теми (Святі вогні… Вони ж твої, твої! В них людство еру пізнає нову (М.Руденко); Чверть століття. Багато ще чи мало? (В.Вільний)), постреченнєвий називний — це сегментація з метою рематизації відповідного змісту: Завжди в пам’яті моїй, у споминах, у згадках і снах все те, що пов’язано з рідною домівкою, рідним селом, але було і є найдорожче… Посмішка матері (А.Яна). Постпозитивний номінатив прямо корелює з необхідністю надати ремі окремого звучання, особливо за умови реалізації в ньому означально-конкретизувальної, причинової, пояснювальної, оцінної, об’єктної, наслідкової, темпорально-дейктичної семантики.

З інноваційними тенденціями збільшення внутрішньореченнєвої інформативної ємності пов’язана активізація використання вставлених конструкцій і збільшення їхнього структурного і смислового обсягу. У структурному плані спостерігається зростання кількості вставлених складних речень (зокрема більших зо обсягом, ніж речення), а у смисловому плані з-поміж вставлених одиниць диференціюються: 1) логічні, 2) інформаційні, 3) оцінні, 4) ситуативні. Впадає в око зростання потенціалу абсолютної формально-граматичної автономності вставлених одиниць.

Торкаючись генезису й еволюції вставленості в українській мові, варто наголосити на її упровадження в мові ХХ століття та активізацію її використання у другій половині ХХ століття, що дозволяє кваліфікувати вставленість як маркувальну ознаку української мови останнього століття.

В межах логічної вставленості розрізняються варіанти: 1) причиново-наслідковості: Марія уважно подивилася на сина і відчула щось непевне в його поведінці (Вона як мати часто передбачала зміни в його настрої, але сьогодні щось трапилось інше, бо перед нею стояла наче зовсім чужа людина) (А.Яна); 2) протиставно-порівняльності: Учені досить швидко прийшли до висновку про необхідність синтезу віднайдених речовин (Такий синтез водночас слід було проводити в абсолютно нових лабораторних умовах, які тільки-тільки починали опрацьовуватись і на сьогодні не давали якогось відчутного результату) (Україна молода.- 1991.- 14 квітня). Інколи протиставні смислові відношення ускладнюються допустовою семантикою, що послідовно виражається спеціалізованими засобами: Поводяться невимушено, розкуто: жартують (хоч того ранку було їм не до жартів), сміються й перемовляються) (Сизоненко О. “І це був сум, і це була краса…” // Літературна Україна.- 2001.- 26 квітня.- С.4); 3) атрибутивності, що торкається визначального слова в базовій частині речення: І знову перед очима постала постать матері такої рідної і близької (такою він пам’ятав ще з дитинства, і її з’ява збурювала у ньому щось нове, що часто дозволяло уникати на роботі несподіваних кроків) (А.Яна). Вони відзначали, що за зовнішніми структурами (які включають не лише питання ідеології, а й взагалі сферу соціальних викладок, програм тощо і, зокрема, умовності, а саме — літературні умовності романтизму) існують значно важливіші глибинні структури (Г.Грабович).

До інформативного типу належать вставлені конструкції, які постають носіями додаткових супроводжувальних, конкретизувальних або інших ознак, що експлікують ті чи інші ознаки. З-поміж інформативних вставлених конструкцій, що є найпоширенішими в сучасній українській мові, диференціюються такі варіанти: 1) доповнювально-уточнювальні з відтінком пояснения, поширення думки: Якщо визначити модель відносин в оповідних творах (відкриту й очевидну в ліричних та „політичних” поезіях), то стає зрозумілим, що така маргінальність притаманна для кожного кроку людського життя (Г.Грабович); 2) доповнювально-підтверджувальні: У вірші „Якби тобі довелося…” поет з самого початку показує селянського юнака, що вбиває пана за те, що той намагається зґвалтувати сільську дівчину (ситуація, аналогічна тій, що знаходимо у „Варнаку”, „Буває, в неволі іноді згадаю…” і, в поширеному вигляді, у „Гайдамаках”), як „святого” месника, а його заслання в Сибір — як форму мучеництва (Г.Грабович); 3) пояснювально-приєднувальні: Брехт тут достачає особливо вдячний матеріал — не лише власне-художніми, а, ще більше, теоретичними текстами, в яких охоче, розлого й багатослівно рефлектує над своїм методом (NB: цей останній термін упроваджено в обіг марксистською естетикою — на місце „напрямку” чи, скажімо, „стилю”: соціальні теорії також по-фройдівському „прохоплюються” про свої істинні наміри отакими термінологічними обмовками, і за названою — „метод” замість „стилю” — легко прочитується принципово антиромантичне, раціоналістичне розуміння мистецтва як галузі індивідуального виробництва зі своє специфічною технологією, „ноу-хау”, котрим треба тільки поправно оволодіти, щоб законно й підставно здобути кваліфікацію — я замалим не сказала „диплом” — „інженера людських душ”) (О.Забужко); 4) темпорально-дейктичні: Події розгорталися навдивовижу швидко: розвінчували ще вчора поціновувані авторитети (нині їх уже ніхто навіть не згадував), заперечували будь-яку вартість прожитого, більше того — навіть відкритого (О.Забужко); 5) супроводжувально-характеризувальні: Марія стояла стривожена (ця тривожність йшла звідкись зсередини і була вона якась дітклива, незрозуміла, якось душа боліла) (А.Яна); 6) змістово-пояснювальні з констатацією мотивації вибору автором матеріалу базової частини: Поема „Катерина” Т.Шевченка (її розгляд мотивований не тільки особливостями стилістики, але й образною системою) належить до тих творів, через призму яких можна розглядати долю не тільки жінки, але й усієї України (М.Шевченко); 7) допустово-аргументувальні: Заспокоївшись, було, на тому, що тоталітаризм убиває літературу ad definition, силою тої простої обставини, що перекриває на всіх рівнях, канали для незалежного індивідуального помислу, і що, відтак, залишена нам у спадок чисельно величезна література (чи „паралітература”) 30-50-х років є немовби, послуговуючись перифразом із Орвелла, бібліотекою „не книжок”, тобто книжок, які, хоч фізично й існують, але в читацькій свідомості, на правах духовної реальності не існували ніколи, ми воліємо, власного душевного спокою ради, заплющувати очі на той дражливий (і на позір непоясненний!) факт, що деяким літературним явищам — не тільки поодиноким творам, і не тільки поодиноким авторам, а радше повному різновидові авторів — таки вдалося „проскочити” крізь хай щільне сито естетико-ідеологічної „докси” соцреалізму без видимої шкоди для мистецької вартости їхніх творів (дарма що свого часу Ч.Мілош, у тих розділах „Поневоленого розуму”, де проаналізовано чотири письменницькі долі й відповідно чотири типи мистецького самопоневолення, з відчайдушністю гравця-ризиканта поривався довести якраз протилежне) (О.Забужко); 8) характеризувальні з констатацією належності осіб до суспільних течій, організацій, фахового рівня: Сьогодні ні для кого не дивина, що професія фітодизайнера (спеціаліст у галузі облаштування ландшафту) набуває все більшої популярності (Голос України.- 2001.- 12 вересня); 8) пояснювально-конкретизувальні з поясненням термінів основного речення: Комунікативна структура речення (організація речення з урахуванням підпорядкування його частин ситуативно-комунікативним завданням) певною мірою співвіднесена з формально-граматичною і семантико-синтаксичною його будовою (І.Р.Вихованець); 9) конкретизувальні з екземпліфікацією: Українська ментальність (поняття з’явилося в активі на початку 80-х років) включає не тільки тип мислення, але й увесь комплекс національно-світоглядних орієнтацій (А.Яна); 10) квантитативні з відтінком ілюстративності: Поширення прецедентних імен в семантично неелементарних простих реченнях значною мірою співвіднесене із стильовою диференціацією і стильовим закріпленням речень: в науковому стилі набули активізації речення з прецедентними іменами в суб’єктній позиції (37,5 % від загального числа), а в публіцистичному вони можуть займати поряд із суб’єктною й об’єктну позицію (33 % і 12,4 % відповідно) (Т.О.Мачай); 11) інформаційно-довідкові: В той час, як душа поета тяжіє до сфери сакрального, писання філософів та учених, яких поет зневажливо прирівнює до „куцого німця узлуватого” („І мертвим, і живим…”), належать до сфери чужого й профанного (Г.Грабович).

Оцінний тип вставлених конструкцій постає класом одиниць із чітко вираженою оцінкою того, про що говориться в основній частині речення. Тут варто розмежовувати вставлені конструкції: 1) з емоційною оцінкою автора про висловлене в основному реченні: Брехт може слугувати тут за модельний взірець — порівняно з Маяковським чи навіть Ґалчинським (не кажучи вже про Кочергу) він просто щасливчик, ніби самим провидінням призначений на свою роль у драмі великого гріхопадіння світової літератури 20-го століття (О.Забужко); 2) з розгорнутою мовною оцінкою: Дивна війна”, яка відбувається в Україні, є наслідком того, що — визнаємо ми це чи ні — у нас не була здійснена українська “оксамитова революція”, що певним чином ще існує “УРСР” та “СРСР” (День. — 2001.- 19 січня.- С.21); 3) з коментарієм-роздумом: Випадок кохається з Долею — і все взаємно, гармонійно (алгеброю не перевіриш), хоча й фрагментарно, бо екзистенція загалом фрагментарна. Отож (І.Павлюк. Олюднення горизонту // Літературна Україна.- 2001.- 22 лютого.- С.3).

З-поміж ситуативних вставлених конструкцій диференціюються: 1) з прямим звертанням до читача: Поезія — це обіцянка визволення (ні в якому разі нехай не думає читач, що всезагального): вона дарує людині надію, що життя „в принципі”, засадничо може бути опановане — хай не цілком, хай би лише в своїх найзначущіших хвилинних проблисках (звісно, це також ілюзія, адже, хоч як ревно силкуємося вполювати ті самоцвітні хвилини в словесний невід, здебільшого вони нам таки вислизають…) (О.Забужко); 2) пояснювальні або попереджувальні щодо умовних позначень: АЧ (актуальне членування) речення перебуває в полі зору лінгвістів із самого початку ХХ століття (А.Яна).

За конструктивно-синтаксичними особливостями вставлені компоненти поділяються на дві групи: квазівставлені і власне-вставлені. Перші переміщуються у сферу доповнювальної інформації структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного / речення: Слова, що прості і суворі (А інші — негідні слова). Як їхні децизії скорі, Як величність того Різдва (О.Ольжич); рос. У о.Кира был подъезд (к котрому, впрочем, никто не подъезжал) (І.Бунін). Власне- вставленість — включення засобами міжфразового зв’язку синтаксичних конструкій різного обсягу: Леді й джентельмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки діагноз, severe psychological problems* з обох сторін – націонал-мазохістка (хоча з таким діагнозом ви, напевно, не знайомі…) й аутентичний маньяк (тут простіше, бо, крім суто комунікативних негараздів, неконтактності отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші, клінічно промовистіші симптоми — приміром, його повну неспроможність бодай на мить вдержати в голові телефонний номер перш ніж записати, і особливо характерне, дивно курлапе письмо — несподівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово з великої, або заблукале з сусідніх абеток “э” чи “і”, мовби на те, щоб рядок краще стулявся графічно, – нехороші речі, тривожні, а коли ще згадати оті його підозрілі мігрені, од яких, хваливсь, непритомнів, бувало, то й геть кепська картина складається), – що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слівце — problems, воно означує і математичну задачку, і рак грудей, і втрату любови, в кожному випадку десь завше існує хтось, спроможний зарадити, професор, лікар, психоаналітик,- якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребіть по засіках борошенця, нічого не вдієш, життя — штука коштовна: оно Розі, Маркова дружина, сьомий рік поспіль вчащає до психоаналітика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побільшеного формату, не бувши навіть повним професором, оплатити, звісно, негоден, так що від часу до часу, кількамісячними нападами, Розі — сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки, і така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмацьки зрослими на переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці, чи принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жниці, зібгана мокра грудочка “Клінексу” коло носа) змушена підшукувати собі якусь працю, і знаходить, і щось там робить місяць, і два, або навіть три, – і все на те, аби мати змогу й далі двічі на тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, – на шостий рік вони з Марком перестали трахатися, і це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненції, сварки спалахують з голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний словесний доторк, і, схоже, доведеться збільшити число сеансів: problems є problems, і суспільство велить їх розв’язувати, згідно з чотирма арифметичними діями: дано А, дано В, їх можна додавати, множити, ділити, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! — десь у кінці задачника міститься відповідь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть (О.Забужко). Такого типу речення–висловлення належать до надскладних утворень і своєю синтаксичною організацією сигналізують про власну надскладність, особливістю якої є поліінформативність і полікомпонентність суб’єктивної парадигми, інтелектуальне насичення, оскільки вставлена конструкція і структурно і семантично постає ємнішою, ніж головне речення. Таку вставленість варто кваліфікувати як біфуркативну, тому що кожне з речень (квазіречень) існує цілком самостійно, характеризуючись цілком завершеним інформативним і власним суб’єктивним планом. Останнє сигналізує про те, що в реченнєвій структурі (використання в цьому разі терміну „речення” виступає умовним, тому що в цьому разі говориться про надзвичайно ємні параметри реченнєвої структури, в якій перетинаються закономірності сполучникового (сурядного і підрядного) і безсполучникового поєднання частин) і наявними постають кілька інформаційних рівнів. Сума значень цих рівнів не дорівнює значенню всього наддовгого речення, оскільки в його структурі простежується своєрідна взаємодія усіх смислів, внаслідок чого витворюється змістова амальгамність (пор. амальгамність смислових відношень у реченнях типу У лісі багато грибів — я не знайшла жодного (наявність протиставних і допустових відношень утворює особливий тип протиставно-допустових відношень, домінування з-поміж них якого-небудь неможливо визначити)). В таких наддовгих реченнях вельми складно встановити домінування того чи іншого смислового тла, хоча, поза всяким сумнівом, об’єктивний смисл, у певному смислі, пов’язаний з потоком свідомо спрямованих авторських роздумів, які передаються крізь призму ліричного героя.

Вставлені конструкції орієнтовані на відтворення полігамності роздумів автора і паралельно (можливо, навіть одночасно) спрямовані на відтворення асоціацій, які постали миттєво. Аналізоване речення, поза всяким сумнівом, належить до ємнополіпредикатних і наддовгих і сигналізує про надзвичайно поширену структуру, яка акумулює різні типи семантичних відношень між частинами і репрезентує різноманітні синтаксичні зв’язки.

Вставлені конструкції в семантичному плані взаємодіють зі змістом усього висловлення, беручи участь у його загальному комунікативному завданні і співвідносячись зі змістом базового речення або окремих його членів. Така взаємодія виявляється перш за все за умови синсемантичності базової структури. Це здебільшого займенникові прислівники: Зараз ви можете будь-коли приїхати у військову частину, де служить ваш син (а служить він тепер дома, в Україні, часто в своїй області, а то й районі), провідати його, поговорити (Літературна Україна.- 1996.- 15.02), де вставлена конструкція уміщує досить детальну інформацію про місце перебування суб’єкта дії, позначеного в базовій частині малоінформативною обставиною де.

Сучасні українські синтаксичні інновації охоплюють різноманітні тенденції аналітизму — граматичні, функціональні і відображають активний вплив усно-розмовного синтаксису на книжний та основні закономірності лаконічності і стислості мовлення. Водночас ряд інноваційних явищ репрезентує наочні процеси експресивізації мовлення та напрями видозміни синтаксису ряду функціональних стилів, що зумовлюється: 1) активними процесами переоцінки специфіки мовлення попереднього партійно-радянського часу; 2) розширенням спектру впливу засобів масової інформації; 3) витворенням нових сфер активного спілкування (виборчі кампанії, реклама тощо); 4) демократизацією мовлення; 5) активізацією тенденцій реалізації закону мовної економії; 6) антропоморфним виявом мови й актуалізацією суб’єктивно-оцінного начала в мові: 7) підвищення ролі і статусу афективного в мові загалом і синтаксисі зокрема.

Література

1. Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского языка.- М.: Высшая школа, 1990.- 168 с.

2. Аўласевіч М.А. Пабочныя кампаненты сказа у беларускай літаратурнай мове.- Мн.: Вышэйшая школа, 1970.- 197 с.

3. Бабайцева В.В. Русский язык: Синтаксис и пунктуация.- М.: Высшая школа, 1979.- 356 с.

4. Беларуская граматика: У 2 ч.- Ч. 2.- Сінтаксіс.- Мн.: Навука и техника, 1986.- 542 с.

5. Беларуская мова: У 2 ч.- Ч. 2.- Сінтаксіс / Пад агул. рэд. Л.М.Грыгор’евай.- 2-е выд.- Мн.: Навука і техніка, 1998.- 512 с.

6. Бурак Л.І. Сучасная беларуская мова: Сінтаксіс. Пунктуацыя.- Мн: Вышэйшая школа, 1987.- 489 с.

7. Валгина Н.С. Номинативные конструкции в современном русском языке.- М.: Высшая школа, 1972.- 204 с.

8. Валгина Н.С. Активные процессы в современном русском языке: Учебное пособие.- М.: Логос, 2001.- 304 с.

9. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови.- К.: наукова думка, 1992.- 222 с.

10. Гавранек Б. Задачи литературного языка и его культуры // Пражский лингвистический кружок.- М.: Изд-во ностр. лит., 1967. — С.154-165.

11. Грицина В.І. Інфраструктура речень публіцистичного стилю: Автореф. … канд.філол.наук.- Запоріжжя, 2002.- 20 с.

12. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис.- Донецьк: Вид-во Донецького університету, 2001.- 662 с.

13. Мыльцева Л.А. Вводные предложения в современном русском языке: Автореф. … канд.филол.наук.- Л., 1966.- 25 с.

14. Олійник З.П. Вставні і вставлені компоненти у структурі висловлювання і тексту: Автореф. … канд.філол.наук.- Донецьк, 2002.- 19 с.

15. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении.- Изд. 7-е.- М.: Учпедгиз, 1956.- 511 с.

16. Попов А.С. Изменения в употреблении номинативных предложений // Развитие синтаксиса современного русского языка.- М.: Просвещение, 1966.- С.80-92.

17. Рагаўцоў В.І. Сінтаксіс беларускай і рускай моў: дыскуійныя питанні.- Мн.: Універсітэцкае, 2001.- 200с.

18. Руднев А.Г. Синтаксис современного русского языка.- 2-е изд. — М.: Высшая школа, 1968.- 364 с.

19. Русский язык и советское общество. Лексика современного русского литературного языка / Под ред. М.В.Панова.- М.: Наука, 1968.- 423 с.

20. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей.- К.: Вид. центр „Просвіта”, 2001.- 204 с.

21. Сиротинина О.Б. Современная разговорная речь и ее особенности.- М.: Высшая школа, 1974.- 256 с.

22. Стеценко А.Н. Предложения с предикативными единицами в функции членов предложения // Русский язык в школе.- 1970.- No 1.- С.23-28.

23. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І.К.Білодіда.- К.: Наукова думка, 1972.- 516 с.

24. Современный русский язык: В 3-х ч.- Ч. 3. Синтаксис. Пунктуация. Стилистика / Под ред. П.П.Шубы.- 2-е изд.- Минск.: Вышэйшая школа, 1998.- 312 с.

25. Тараненко О.О. Колоквіалізація, субстандартизація та вульгаризація як характерні явища стилістики сучасної української мови // Мовознавство.- 2002.- No 4-5.- С. 33.-39.

26. Федонюк В.Є. Парцеляція в сучасній чеській мові: Автореф. … канд.філол.наук.- К., 2001.- 22 с.

27. Шведова Н.Ю. Активне процессы в современном русаком синтаксисе (словосочетание).- М.: Наука, 1966.- 287 с.

28. Шведова Н.Ю. Парадигматика простого предложения в современном русаком языке // Русский язык. Грамматические исследования.- М.: Наука, 1967.- С.5-74.

29. Яўневіч М.С., Сцяцко П.У. Сінтаксіс сучаснай беларускай мовы.- 3-е выд.- Мн.: Вышэйшая школа, 1987.- 387 с.

ббк 83.3 (4 укр)

Віктор ЧУМАЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент,
зав. кафедрою літератури Краснодарського державного
університету культури і мистецтв

Нарис про життя і творчість Олександра Юхимовича Півня, українського фольклориста і кубанського козачого письменника

Письменника О.Ю.Півня в українській літературі як би не існує. Його ім’я не значиться ні в одній з наших національних енциклопедій. А тим часом внесок цієї чудової людини в українську культуру вельми вагомий. Учень етнографа М.О.Дікарєва, фольклорист-самоучка, він встиг до еміграції випустити 28 книг, що увібрали записи усної народної творчості козаків-чорноморців. Звичайно, до революції на Кубані успішно працювали й інші чудові фольклористи, наприклад, Аким Бігдай, Олександр Кошиць і Григорій Концевич, але ці подвижники зберегли для нас тільки народні пісні, якими кубанський фольклор не вичерпується. Півень також записав багато пісень, але тільки він з всієї плеяди дореволюційних кубанських фольклористів доніс до нас величезний пласт прозаїчного фольклору. Ось чому так важливо сьогодні повернення творчої спадщини цього фольклориста і письменника як для кубанського, так і українського читача…

Олександр Юхимович Півень народився 3 (15) червня 1872 р. в станиці Павловській Ейського відділу Кубанської області в сім’ї псаломщика. Його прадід запорожець-січовик в числі перших переселенців прийшов у Чорноморію через Буг, побудував будинок, одружився. Дід, козак станиці Старонижчестеблієвської, після довголітньої військової служби, влаштувався дьячком станичної церкви, а потім за хороший голос був переведений дияконом в станицю Шкуринську і зарахований її козаком. Батько Олександра Юхимовича переселився у Павловську і записався в її козаки на початку 60-х років ХIХ ст. Одружився він на дочці священика станиці Кущівської. Від цього шлюбу і з’явився на світ козачий письменник.

Розказуючи своєму першому біографу Гнату Білому про свої ранні роки життя, Олександр Юхимович особливо відмічав роль матері у своєму вихованні. На ті часи жінкою вона вважалася освіченою, добре начитаною. У будинку були книжки російською і українською мовами. Немов передчуваючи ранню смерть, мати рано навчила його читати і писати. Напам’ять були вивчені багато віршів Т.Шевченка і майже всі казки О.Пушкіна, які він, ставши дорослим, візьметься перекладати на “козацьку мову” (9). Батько гордився ранніми успіхами сина, і коли в будинку бували гості, хлопчика ставили на стілець і всілякими гостинцями спонукали до демонстрації своїх ранніх здібностей в декламуванні віршів і швидкому рахунку (1).

Мати померла в 1897 р., коли хлопчику пішов шостий рік. Батько привів в будинок мачуху. Залишений сам на себе, Олексій цілими днями бігав з сусідськими хлопчиськами по станичних вулицях, беручи участь в різних іграх і забавах і роблячи традиційні набіги на сусідські сади і городи. Додому повертався пізно увечері. Проте, це мало кого засмучувало – в будинку з’явився перший малюк від другого шлюбу батька. А незабаром і другий, і третій…

Одного разу Олексій забрів на козаче весілля. Його привабив незвичайно барвистий чорноморський весільний обряд, що зберігався тоді ще в цілісності і ряснів піснями, танцями, грою, винахідливими побажаннями молодим. Він вподобав ходити на це “свято життя”, поступово вивчив весь хід весільного церемоніалу, запам’ятав всі пісні, які, будучи вже солідною людиною, видасть у вигляді окремого збірника під назвою “Весела бандура”.

У десять років, закінчивши станичну школу, О.Півень продовжив освіту в Єкатеринодарському духовному училищі. Це був звичайний шлях для священицьких дітей. Їх з дитинства готували до духовної дороги. Ось і у маленького Олекси з юних років настільною книгою була Біблія, священні сюжети з якої він знав напам’ять. Порядки в навчальних закладах ще і тоді нагадували кращі сторінки “Очерков бурсы” російського письменника Помяловського – старші учні знущалися над молодшими, примушували їх красти і робити за себе всю чорну роботу. А тут ще таке смішне прізвище – Півень! Гучне кукарікання, що постійно лунало йому услід, доводило хлопчика до сліз.

Притулком від життєвих знегод стало письменництво. Вже в підготовчому класі він завів зошита, на обкладинці якого вивів “Твори О.Ю.П.”. Записана в неї казочка у віршах була ілюстрована власними малюнками. Незабаром зошит був відібраний вчителем. Напис на ній був прочитаний ним вголос, що викликало гомеричний регіт учнів. Відтоді за хлопчиком закріпилася кличка — “Сочинитель”.

Незабаром прийшла і перша слава. Найзлішим ворогом Півня, що не давав йому проходу своїми злими жартами і насмішками, був Кондратьєв, учень другого класу, старший і сильніший Олекси. Чорна бородавка на кінчику його носа зрештою натхнула Півня на такі вірші:

У Кіндратова на носі
Танцювали чорти босі;
Танцювали, гопцювали,
Ще й багнюки там наклали.
Коли ж півень: ку-ку-рік!
Всякий чорт відтіль утік.
А Кіндратов ще і досі
Носить те багно на носі.

Рано вранці, до початку занять, вірш був написаний на класній дошці, і під ним стояло справжнє ім’я автора. Як тільки зібралися учні, вони стали переписувати вірші на папірці і викрикувати їх Кондратьєву, що з’явився. Жорстока бійка з автором закінчилася розглядом у доглядача училища Мєсяцева, якого за скрипучий голос прозвали Гарбою. За юного поета заступився вчитель російської мови Василь Андрійович Щербина, брат знаменитого в майбутньому кубанського історика і статистика. Він взяв його під своє заступництво, займаючись з ним окремо – давав російські і українські книги з своєї домашньої бібліотеки, познайомив з азами віршування.

Після відходу Щербини з училища, шефство над ним взяв молодий випускник Київської духовної академії Павло Трезвінський, який майже завжди говорив з ним по-українськи. Саме він ґрунтовно познайомив Півня з творчістю Т. Шевченка і “Енеїдою” І.Котляревського, з якої старанний учень вивчив напам’ять цілі розділи. Трезвінський і був тією людиною, яка послала в московські журнали “Детское чтение” і “Детский отдых” декілька віршів юнака, які він зі скромності підписав псевдонімами, типу Орлов,Соколов і т.п.

Після закінчення училища необхідну військову службу Півень відбував при Кубанському обласному правлінні. У ті роки в кубанській столиці гастролі українських театральних труп були звичною справою. Одного разу, повернувшись з театру, під враженням побаченого Олександр Юхимович вирішує написати власну п’єсу з кубанського життя, герої якої говорили б “рідною кубанською мовою”. Рано вранці тоненький зошит ліг на стіл начальника відділення В.В.Скидана (увійшов пізніше в історію як кращий редактор “Кубанских областных ведомостей”). Увечері, ситно пообідавши, Володимир Васильович взяв того зошита і приліг на диван, в надії негайно з ним заснути. Але почав читати, зацікавився сюжетом і дочитав до кінця. Вранці, викликавши підлеглого, який уже точно не спав всю ніч, в очікуванні суворої догани від суворого начальника, Скидан дуже люб’язно, хоч і не без іронії, висловив задоволення, що серед його чиновників є навіть письменники. Однак оцінку твору дати не зважився, пославшись, що поганий знавець драматургії. Зате звів Півня з “щирим українцем” М.О.Дікарєвим, батьком кубанської етнографії (3).

Це було вельми корисне знайомство. Під керівництвом Митрофана Олексійовича Півень почав збирати різноманітний етнографічний матеріал із життя чорноморських козаків. Записав багато казок, легенд, переказів, пісень, повний опис різдвяних святок в станиці Павловській, збірник дитячий ігор. У 1893 і 1894 рр. частина цих записів побачила світло в етнографічних збірниках Б.Грінченка. Незабаром з’являються перші публікації Олександра Юхимовича в “Кубанских областных ведомостях”, всі ще під псевдонімами.

Така результативність у збиранні козацького фольклору пояснюється тим, що довгі двадцять років Олександр Юхимович проробив писарем в різних станицях Кубані, постійно кочуючи з однієї в іншу. Нам вдалося відновити маршрут його пересування. У 1896 р. ми бачимо його на хуторі Курчанському, у 1897 – в ст. Новорождественській, у 1898 – на хуторі Новоіванівському, у 1899-1901 – в Павловській, у 1902-1904 – на хуторі Челбаському, у 1906-1907 – у станиці Шкуринській, у 1908-1909 – на хуторі Єлисаветинському, у 1910-1913 – у станиці Незамаєвській, у 1914 – в Новолеушковській, в 1915-1916 рр. – знову Незамаєвська.

На питання кореспондента журналу “Козацьке життя”, він так розказав про мотиви, що спонукали його зайнятися “писарюванням”: “… я старанно працював в багатьох кубанських станицях писарем протягом біля 20 років, такий труд я поклав на себе в той час з наступних двох причин або потреб: по-перше, щоб бути особливо корисним для нашого рідного козацтва, оскільки в ті часи станичні отамани в більшості станиць були людьми малограмотними і погано розвинені, а тому всі справи не тільки в самому станичному правлінні, але також і на суспільному сході і зборах стариків правильно дозволялися під керівництвом тільки розумного і добре розвиненого писаря; по-друге, я в той час почав серйозно займатися літературним трудом, також на користь рідного козацтва. Щоб бути в такій справі особливо корисним, мені необхідно було всебічно вивчити життя нашого козацького народу, цього можна було в ті часи досягнути також найкраще, займаючи посаду станичного писаря. Коли я почав таку роботу в 1896 році, мені було тоді 24 роки, а закінчив її в 1916 році, коли мені виповнилося 44 роки, тобто перед початком більшовицької революції” (4).

Про “писарювання” в Павловській варто розказати особливо. У 28 років з молодою дружиною, дочкою єкатеринодарського чиновника Серафимою Кандаловською, і сином-первістком Олександр Юхимович повертається в рідну станицю. Незабаром його обирають станичним отаманом. За два роки він виявив себе дбайливим господарем і прекрасним організатором. У 1901 р. під його керівництвом була побудована велика двоповерхова будівля, в якій відкрилася гімназія. З його ініціативи організований великий базар, на який отаманом спеціально запрошувалися купці з Ростова-на-Дону, Єйська, Армавіру. Перед Обласним правлінням Півень виклопотав право на проведення трьох великих щорічних ярмарків: Благовіщенського, Петропавловського і Покровського. Все це настільки збільшило станичну скарбницю, що дозволило звести триповерховий млин і маслоробню, які обслуговували декілька навколишніх станиць. Під час його отаманування було зведено багато цегельних будинків, станиця стала помітно гарнішати (7).

Станичні багатії не одного разу намагалися переманити популярного серед простих козаків отамана на свою сторону, “купити” його. Але не тут то було. Про непідкупність отамана досі розказують легенди. Одного разу при розділі землі, на особливо зручні і плідні ділянки якої претендували станичні багатії, на ім’я отамана в станичне правління було надіслано декілька сотень рублів, на той час великі гроші. Він міг спокійно покласти їх в кишеню, але замість цього наказав скарбнику:

• А нумо, заприбуткуй ці гроші в касу!

Потерпівши перше фіаско, “господарі станиці” не здалися. Увечері в будинок отамана з’явився “хтось” і вже віч-на-віч запропонував йому хабар – ще більшу суму. Але і ця спроба з ганьбою провалилася. У вирішальний день отаман виїхав у поле, де його вже чекала нова спокуса – віз, доверху навантажений всілякими харчами і випивкою (від ніби невідомих осіб): чверті з горілкою, смажені гуси і окороки, дорога копчена риба і інше. Козаки обступили отамана, “зацікавлено дивлячись на нього” і чекаючи наказів.

• Беріть усі оці четвертини. – говорить отаман, – та бийте їх об землю!

• Та як же, пан отаман, – це ж горілка! Та ще добра горілка!

• А я вам кажу: бийте їх.

Але ніхто не зважився на таке “святотатство”. Тоді отаман підходить до воза, бере одну чверть з горілкою: гах об землю! Бере іншу, третю: гах, гах, гах!

Довго потім говорили у станиці про цей випадок. Багато хто вголос хвалив свого отамана, але дехто нишком лаяв його: “Як же так! Це ж горілка!” (2).

А Олександр Юхимович не тільки не брав хабарів. Він і не пив, вважаючи пияцтво найстрашнішим ворогом козацтва. Про це навіть цілу поему написав: “Горілка, як та гарна дівка, хоч кого з розуму зведе”. Записана в Москві актором Манько на грамофонну платівку, ця сатира користувалася в передреволюційні роки великою популярністю на Кубані.

Через два роки подібної діяльності в рідній станиці внаслідок інтриг О.Ю. Півню довелося знову йти “на сторону – писарювати”. Не один павловець гірко жалкував тоді про свого енергійного отамана. І довгі роки жила в народі добра слава про його чесність і безкорисливість.

Після смерті в 1899 р. М.О.Дікарєва, незамінного вчителя і наставника, Півень вже сам виступає як укладач численних книжечок для народу, що видавалися в яскравих кольорових обкладинках в Москві (друкарня І.Ситіна), Харкові, Києві, Єкатеринодарі, станиці Уманській. Перша з них вийшла в Одесі в 1904 р. п’ятитисячним тиражем. Вміщена для продажу в Кубанський військовий книжковий склад, вона була розкуплена в три місяці, і в тому ж році було видруковано додатковий тираж. Станичні правління, управління відділами, а особливо полки, батальйони і батареї виписували збірник десятками і сотнями примірників, оскільки кожний козак хотів мати у себе книжку, написану його рідною мовою.

Як сказано вище, до еміграції письменник встиг випустити 28 оригінальних збірників, багато з яких неодноразово перевидавалися. Правда, збірники його, на відміну від публікацій М.Дікарєва, не мали строго наукового характеру. Він був швидше популяризатором фольклору, а ще – автором стилізованих під народну творчість власних творів. Причому нерідко границю між народним і авторським текстом сьогодні важко вже провести.

Як колоритно звучать їх назви: “Козацька розвага”, “Збираниці повний міх на забаву та на сміх”, “Сім куп брехеньок”, “Чорноморські витребеньки, або три мішка гречаної вовни”, “Торбина сміху та мішок реготу”, “Сміховисько, чудовисько, що розказав старий Онисько”, “Весела нісенітниця, або козацьке: “Не любо – не слухай!”. Інші в такому ж самому дусі.

Сьогодні можна почути тільки захоплені оцінки творчої спадщини цього дійсно унікального фольклориста. Таким же чином сприймали його в кубанських станицях до революції. На прохання наказного отамана генерала Бабича по три примірника кожної його книжки були передані на вічне зберігання в Кубанський військовий музей і Пушкінську бібліотеку (4). Послухати живе слово письменника збиралися, як на свято, десятитисячні натовпи.

Звичайно, з точки зору фахівців-філологів збірники письменника мають всілякі огріхи, але його фольклорні записи, етнографічні спостереження, нехай і зроблені не за правилами, а часом і всупереч їм, для нас безцінні, хоч би вже тому, що інших записів історія не залишила і що-небудь поправити вже пізно. Якщо пісні, незважаючи на всі знегоди козачої історії, дійшли до нас відносно повно, оскільки їх охоронцями виступали в основному жінки, то козачі анекдоти, небилиці, прислів’я і приказки, за рідкісним винятком, канули в безповоротне минуле, бо їх носієм був переважно чоловік, козак, тобто та частина населення Кубані, що була вирубана в ході геноциду під корінь. Ця обставина назавжди закріпляє пріоритет О. Півня в кубанській етнографії. Але, зрозуміло, підхід до його спадщини повинен бути строго науковим і, безумовно, критичним.

Ще одне питання, на якому варто загострити увагу, – про мову творів О.Півня. Сам він називав її то “малоросійською”, то “нашою козацькою”, очевидно, відчуваючи різницю між літературним і кубанським варіантами української мови. Так що навряд чи можна визнати коректними натяки на “язикову”, філологічну неписьменність кубанського кобзаря. Півень дуже любив українську мову, захоплювався її образністю і пластичними можливостями: “Хоч українська мова, правда, іще дуже бідна своїм словником, щоб живим словом можна було добре висловити усяку думу чоловіка, і далеко їй поки що рівнятися з язиками інших народів, – зате ні один такий язик не зрівняється багатством слова, як дійде діло до того, щоб описати битву, бійку, лицарство, воювання тощо. Чи правда тому? – Спитає хто-небудь. А вже ж, правда! Хіба забули ви, що цією мовою балакали запорожці, найкращі в світі лицарі, січовики, степовики, сини батька Великого Лугу й матері, вільної Січи, сини козацької свободи і волі?.. І все життя їх просте, і одежа широка та вільна, й мова звучна і виразна…”. Далі, щоб підтвердити свої слова, автор приводить власний вірш, де відтворюються десятки войовничих слів, переважно бурлескно-травестійних (5).

… У березні 1920 р. О.Півень у складі чинів управління Єйського відділу евакуйовується в Грузію, звідти в Крим, ну а вже потім з іншими кубанськими стройовими частинами на острів Лемнос; в кінці грудня того ж року перебирається в Югославію. Спочатку друкувався в журналах “Казачьи Думы”, “Вольная Кубань”, “Путь казачества”, а потім довгий час виключно у “Вільному козацтві” – найбільш солідному виданні козачого зарубіжжя. Довгий час він підписував свої поетичні заклики псевдонімом Мартин Забігайло з побоювання заподіяти шкоду рідним, що залишилося на Кубані. На початку тридцятих його запевнили, що всі вони загинули в підвалах ОГПУ, і він знову став підписуватися своїм справжнім ім’ям.

Козача еміграція широко відмітила 60-ліття від дня народження свого найстарішого літератора. “Вільне козацтво” опублікувало його нову п’єсу “У таборах під станицею Уманською”, редакція оголосила збір коштів для видання його вибраних творів. 18 червня 1932 р. Союз кубанських письменників і журналістів влаштував на честь ювіляра урочистий вечір. Ось тут-то і вибухнула гроза. Головний редактор журналу, що відрізнявся крайнім деспотизмом Гнат Білий зажадав від співробітників виходу і відмежування їх від вищеназваного союзу. О.Півень відмовився підкоритися диктату, і за виявлену норовистість був жорстоко покараний. Старому не тільки не віддали вже зібрані гроші, але і відмовили в подальших публікаціях в журналі, прирікаючи його і на без того голодне існування. Якийсь час письменника намагався підтримати офіціоз Кубанського козачого війська в еміграції, журнал “Кавказкий казак”, але ця допомога була нерегулярною і нерівноцінною. Адже “Вільне козацтво” публікувало його майже в кожному номері, а виходив журнал двічі на місяць. Пізніше все ж “пробачили”, але друкуватися довелося вже під новим псевдонімом – О.Ходькевич-Сапсай. І ювілеїв вже не влаштовували.

Йшли роки, надії на швидке повернення додому танули. “Я давно вже по світу блукаю” скаржився согбенний козацюра в одному з віршів. Під час другої світової війни письменник перебирається в Німеччину, поселяється в будинку для старих і цілком присвячує себе філософії та релігіям. У 50-і роки його твори ще довго публікувалися в останньому кубанському російсько-українському журналі “Кубанський край” (Канада) і деяких інших, тоді вже нечисленних козачих виданнях (8).

Про життя письменника в Німеччині збереглися деякі відомості в його листуванні з іншим козацьким поетом родом зі станиці Старокорсунської Никифором Щербиною, який осів у Нью-Йорку. “Живу я в німецькій богадельні, – скаржився він другові, – де нас, старих, годують дуже й дуже погано: супом з бруквою, гнилою картоплею в мундирах та всяким іншим мотлохом, якого, коли викинути за вікно, то ніякі тварини (собаки чи коти) не їстимуть” (22.ІІ.1955). А 9 квітня того ж року додавав: “Постійно голодую, бо годують нас убивчо погано”. Саме місце розташування будинку здавалося йому невідповідним для життя немолодих людей. “Від надзвичайної близькості до цього анафемського Німецького моря дують страшні вітри, постійний дуже великий дощ, і весь час така холодна погода, що не можна нам, старим, на двір і носа показати. Нам тут не життя тихе і спокійне, а просто від непогоди нестерпний тягар життєвий!” Земляки з Америки намагалися допомогти, оскільки добре знали, що в еміграції старі люди тягнуть жалюгідне існування. На кожну посилку він відповідав негайно, завдяки за кожну прислану річ окремо: “Сердечно дякую Вам, дорогий брате, за присланий мені пакунок з одягом… Усе в пакунку для мене дуже корисне” (10).

Але коли виглядало сонце, старий оживав, забуваючи про всі свої скарги, і навпаки підбадьорював більш молодих, ділячись секретами свого довголіття. Як відомо, Олександр Юхимович все життя дотримувався здорового образу життя, не пив спиртного і не курив. А з віком став дотримуватися ще і спеціальних заходів, вичитаних ним в книзі Олексія Суворіна “Оздоровление пищей”. Захоплювався він і водолікуванням за системою німецького професора Кнейна.

“Здорове харчування” набувалося в день отримання крихітної пенсії. Повертаючись з банку, старий купував мед, яблука і кульочок цукерок. Мед і яблука для себе, а цукерки – босоногим німецьким хлоп’ятам, післявоєнним безбатченкам, які добре знали доброго дідуся з ретельно поголеним запорізьким чубом на голові. Напевно, він їм здавався якимсь добрим чарівником. Ось і йшов по німецькій вулиці старий козак, пригощав цукерками напівголодних дітей, так, немов був він на тополиній Кубані, в рідній Павлівці…

У кінці жовтня 1958 р. Олександр Юхимович спіткнувся на вулиці, впав і сильно пошкодив праве плече і руку. Сорок днів пролежав в лікарні, а коли виписали, то ще довго 86-літній старий з великим трудом і з великою мукою одягався лівою рукою. У такі хвилини йому було особливо гірко, що поряд немає нікого з рідних йому людей.

Рідні… Любима дружина Серафима Василівна померла 30 листопада 1955 р., декілька місяців не доживши до свого вісімдесятиріччя. По-різному склалася доля їх вісьмох дітей. Син Кронід помер ще у дитинстві інші росли без батька. Юрій, що працював коректором в тихорецькій газеті “Ударник полів”, 30 грудня 1937 р. постановою “трійки” був засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Петро, що проживав на хуторі Упорному Павловського району, був арештований в грудні 1933 р. Валентин загинув в боях під Керчю в 1942 р. Дочка Любов загинула під час бомбардування Краснодара в січні 1943 р. Олена померла в 1958 р., Ольга і Клавдія – в 1977. Сьогодні продовжують рід Півнів онуки: Юрій в Херсоні, Валентин — в С.-Петербурзі, Анатолій – на хуторі Упорному Павловського району. Діти останнього – Світлана і Тетяна – доводяться письменнику вже правнучками (6).

До кінця днів не розлучався Олександр Юхимович з творчістю. Його пам’ять добре зберігала почуті в юності народні анекдоти, жарти і небилиці, якими він щедро ділився із земляками, старими і новими знайомими, з якими охоче переписувався. Можна уявити, з якою надією майже дев’яностолітній старець збирав і розкладав по двох чарунках свої давні публікації, в одну – “що написане на батьківщині”, в іншу – “створене на чужині”. Збирав, сподівався ще побачити опублікованим підсумковий том всього складеного за довге життя. Навіть назву йому вигадав – “Кубанський Кобзар”. Мрія не здійснилася, а заголовок пригодився для надмогильної епітафії.

…Нечисленні козачі журнали рознесли по світу скорботну звістку: “Волею Божою, 7 квітня 1962 р., у віці 90 років, тихо помер Олександр Юхимович Півень”. Незадовго до своєї смерті він написав останній свій вірш – “Божественний закон любові Христової…”. Прощаючись з другом, Н.Щербина вмістив у “Кубанському краї” (Торонто) сумні слова: “Його нема. Та він – через його творчість, у яку вкладено палке серце і багату душу – з нами!.. Вічна йому пам’ять” (10).

Література

1. Билый И. Александр Ефимович Пивень //Вольное казачество-Вільне козацтво (Прага). — 1929. — No 41-42. — С. 10-15.

2. Биография поэта //Казак (США). — 1982. — No 297. — С. 16-20.

3. Дикарев М.А. Автобиография / Публ. В.К. Чумаченко // Дикаревские чтения (8). Краснодар, 2002. — С. 130-141.

4. Памяти кубанского кобзаря //Казачья жизнь — козаче життя (Провиденс, США). — 1982. — No 252. — С. 4-12.

5. Півень А. Про українську мову // Півень А. Козацька розвага. М., 1907. — C. 196-200.

6. Чумаченко В. К. Новое об Александре Пивне //Кубань: проблемы культуры и информатизации (Краснодар). — 1998. — No1 (10). — С. 18-20.

7. Чумаченко В.К. Казачий кобзарь (О жизни и творчестве Александра Ефимовича Пивня) //Родная Кубань (Краснодар). — 2002. — No4. — С. 120-127.

8. Чумаченко В.К. “Я давно вже по світу блукаю…” (О творчестве А. Пивня) // Юго-полис (Краснодар). — 1994. — No 1. — С. 9 – 11.

9. Чумаченко В.К. В переводах на “козацьку мову” //Кубань: проблемы культуры и информатизации (Краснодар). — 1999. — No 1(12). — С. 18-20.

10. Щербина Н. Олександр Юхимович Півень //Кубанський край (Торонто). — 1962. — No 2. — С. 3-7.

ББК 74.0

Валентина Соболь,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету

“WYDAWNICTWA SKOLNE I PEDAGOGICZNE” В ПОЛЬЩІ І В СВІТІ

Абревіатура WSiP є широко знаною в Польщі і в світі. Варшавське шкільне і педагогічне видавництво (“Wydawnictwa szkolne i pedagogiczne”) веде свій родовід від 1921 року і має українські (львівські) корені. Лише від 1947 року видавництво почало діяти у Варшаві. Першою книгою, адресованою школі, став посібник “Elementarz” Мар’яна Фальського. Відтоді і до сьогодні книжкова продукція видавництва чотирма мовами забезпечує не тільки в Польші, а й у всьому світі тих, хто вивчає польську мову та літературу, відповідно – українську, білоруську, чеську. З мого боку було б великою несправедливістю – з’ясувавши (у попередній, спеціально присвяченій цьому статті) етапи постання підручника та посібника з української мови та літератури на теренах Польщі, оминути увагою цілу серію видань для вивчення польської мови, літератури, культури, які, власне, і послужили добрим зразком для цілого ґрона подібних книжок, підручників, посібників та зошитів для вправ іншими мовами. Сам принцип створення паралельних видань – підручника і погодженого з ним зошита для вправ – було вперше започатковано саме в ході видання підручників з польської мови. Останнє покоління польських підручників та посібників зазнало зовсім недавно ще й такого нововведення: до парного видання (підручник- антологія, підручник-зошит для вправ) додано ще третє під назвою порадник для вчителя. Зазначені інновації були введені в зв’язку зі змінами в системі освіти: сьогодні підставова школа в Польщі обіймає класи від нульового до шостого; далі йде трирічна гімназія (7-9 класи); після закінчення гімназії на учня чекає три – або чотирирічний загальноосвітній ліцей (не три, а чотири роки, якщо в ліцеї передбачене професійне профілювання). Останній момент суттєво позначився на структурі підручників, доборі матеріалу в них, варіативності якісного його (матеріалу) засвоєння- підставовому і поширеному. Так, наприклад, один із щойно виданих підручників “Барви епох. Культура і література” В.Бобінського, А.Януш-Сітаж та Б. Колча для першого класу загальноосвітнього ліцею має і варіативно адресне призначення: для загальноосвітніх ліцеїв, профільованих ліцеїв, технікумів. ¹

Видавництво – напередодні уведення в навчальний процес нового покоління підручників та посібників – спершу випускає (під девізом “Завтра піде в світ”) серію “Каталогів”² із приміткою-вказівкою “Новини на шкільний рік 2002/2003”, а невдовзі з’являється рясне ґроно книжок. Можна простежити певну еволюцію самого процесу нарощення авторської майстерності, визначити лідерів. Так, ряд книжок (підручників, посібників, зошитів для вправ) вийшли з-під пера Ганни Добровольської,³ Марії Нагайової⁴. Вітольд Бобінський⁵, Анна Януш-Сітаж, Богуслава Колч і Кристина Орлова⁶, Гелена Синовець, Анжей Кожиб⁷, Анджей Марковський⁸, Петро Бобінський⁹, Володимир Пашинський і Томаш Врочинський¹⁰, Ядвіга Ковалікова і Уршуля Жидек-Беднарчук¹¹, Марта Русек¹² підготували і видали книжки для гімназійних класів та ліцеїв. Звернімо увагу, що В.Бобінський у співпраці з Кристиною Орловою, Геленою Синовець активно розвивають серію путівника для вчителя. У 2000 році шкільне і педагогічне видавництво (WSiP) подарувало світові порадник для вчителя (“Як навчати польської мови в першому класі гімназії”) названих вище авторів: В.Бобінський опрацював розділ вивчення літератури, а К.Орлова та Г.Синовець – розділ вивчення польської мови.

У 2001 році путівник для вчителя “Як вивчати польську мову в третьому класі гімназії” вийшов у світ у співавторстві двох авторок-дослідниць- Кристини Орлової та Гелени Синовець (дивись примітку 5). У 2000 році В.Бобінський видрукував у серії “Світ у словах і образах” підручник для вивчення літератури та культури в 2 класі гімназії¹³, у 2002 році – з такою ж назвою і призначенням, але для 1 класу гімназії¹⁴.

Звернімо увагу на три визначальні серії, в яких розпочали свою активну життєдіяльність підручники-посібники – порадники в царині польської мови, літератури, культури. Це — “Барви епох” (“Barwy epok”), „Світ у словах і образах”(„ Zwiat w sBowach i obrazach”), „Пам’ятайте про сади” (“Pamitajcie o ogrodach”). Кожна із серій має свої маленькі секрети та примудрості. Так, наприклад, назву серії „Пам’ятайте про сади” дала поезія Йонаша Кофти:

Pamitajcie o ogrodach

Przecie| stamtd przyszli[cie

W |ar epoki u|ycz wam chBodu

Tylko drzewa, tylko li[cie¹⁵

Видається вартим більш пильного аналізу хоча б щойно виданий у цій серії підручник з культури, літератури та мови А.З.Маковецького, А.Марковського, В.Пашинського, Т.Врочинського¹⁶. Призначений, як наголошують автори, водночас і для підставих, і для поглиблених студій, підручник відкривається своєрідним теоретичним вступом-розділом “У колі семіотики – знак в традиції, культурі, мові”, далі матеріал скомпоновано в розділи: “У колі Біблії”, “Античний родовід європейської цивілізації”, “Середньовічні світлотіні”, “Проникаючи крізь хмари. ХV і ХVІ століття”, „Антиномії ХVІІ століття”, і розділ останній, присвячений добі Просвітництва, – “Доба розуму і чуйного серця”. Кожен із розділів у відповідності з поставленими у підручнику завданнями включає підставовий матеріал і виокремлений (як самостійний підрозділ кожного розділу) – матеріал для поширеного вивчення теми. У свою чергу цей останній подає літературні та культурні явища у світовому контексті, а комплекс питань та вправ (“zadania i wiczenia”) після завершення кожної теми чітко (із зазначенням сторінок) відсилає читача до паралельно виданої Антології (див. примітку 8 на стор.2). Крім того, серія “Пам’ятайте про сади” супроводжена спеціальним порадником для вчителя (див. примітку 7 на стор.2).

Цілком конкурентноспроможними є й підручники-посібники-порадники інших двох серій. Особливо вирізнимо серію “Барви епох”. Так само щойно виданий підручник для ліцеїв та технікумів (див. примітку 1 на стор.1), теж із метою навчання підставового і поширеного, він подає авторські розділи. Богуслав Колч написав перший розділ “Старожитність”, котрий наповнений пильно відібраним (тут і теорія, і уривки із творів) матеріалом – він у свою чергу презентує підрозділи: “Барви епохи”, ” Твори- Архітвори”, “Суд над епохою”. Звернімо увагу: таку назву – “Барви епохи”, ” Твори- Архітвори”, “Суд над епохою”- традиційно мають три підрозділи кожного із наступних розділів, написаних трьома авторами. Так, Анною Януш-Сітаж написано другий та четвертий розділи, відповідно -“Середньовіччя” та “Бароко”. Вітольд Бобінський є авторм третього розділу -“Ренесанс”. І, врешті, розділ п’ятий, заключний, –“Просвітництво”- написано (як і перший) Богуславом Колчем. Підручник має евристичний харатер, свідченням чого є потужно розпрацьований, вирізнений поліграфічно – акапітами, рубрикацією, контрастом кольорів – комплексом запитань з важливою інформації для роздумів: “Контексти. Проблеми. Питання”. Ця вставка має місце в процесі студіювання буквально кожної теми і навіть підтеми, вона є найбільш повторюваною. Водночас автори зуміли, дотримавши єдину цілісну структуру підручника загалом, не повторюватися у змісті та формах подачі саме того матеріалу, призначення якого — спонукати учнів до роздумів і зіставлень, до самостійної творчості.

Перспективним бачиться вихід у сучасність. Так, наприклад, до вивчення творчості барокового поета Вацлава Потоцького (1621-1696), поборника релігійної толеранції, мислителя, який, прагнучи осягнути польську ментальність, писав і про вади своїх співвітчизників, у рубриці “Контексти. Проблеми. Питання” вихованцям пропонується не лише відчитати символічний зміст віршів Потоцького, визначити, яким є образ поляків у його творах, а й порівняти образ поляка у ХVІІ і ХХІ століттях (див. стор.359 – 363). А при студіюванні “совізджальської” (міщансько-плебейської) літератури поруч із завданням осягнути її характеристичні риси, опрацювавши енциклопедичну статтю, тексти давньопольських творів, читача спонукають до самостійного створення власного совізджальського за стилем твору під назвою “Кодекс учня” (див. стор. 371).

Барокова література, культура, театр, живопис є, як відомо, ґрунтовно дослідженою в польській науці, рівень та обсяг солідних праць дозволив авторам відібрати і увести до підручника дуже цікаві, часом котроверзійні уривки із найвидатніших з-поміж них – із монографій Ч.Гернаса, Я.Соколовської, З.Куховіча, Я.Бистроня, В.Фолькерського, А.Боровського, Я.Тазбіра, Я.Пельца. Традиційний за назвою і водночас новаторський за змістом підрозділ кожного із п’яти розділів – “Суд над епохою”- ставить учня перед необхідністю вибору, що провокує заглиблення в проблему, яка постає багатовимірно: література, живопис, музика, архітектура. Власне, автори досягають поставленої у вступному слові мети – не давати жодних готових відповідей, котрі б відбирали право на мислення. Саме тому в підручнику відсутній такий звичний для школи історико-літературний виклад, який нав’язував би учневі усталені погляди. Натомість віднайдемо тут чимало інноваційних та експериментальних прийомів, які вочевидь підтверджують важливість не лише того, чому наввчають, а і як саме. Від цього останнього, як діагностує світова практика, залежить неспівмірно багато.

“Суд на епохою” учні відбудуть п’ять разів, наочно пересвідчаться у чинниках відмінності культури Середньовіччя від Просвітництва, Бароко- від Ренесансу. Та головне- вони самостійно осягнуть, що кожна генерація має відмінні ідеали, потреби, має свої архітвори і культурні пам’ятки. Відмінність між першим і другим відносна: архітвори, які залишають читачів байдужими, перестають бути архітворами, переходять просто в ранг історичних пам’яток. Але наступні покоління можуть заново відкрити для себе сутність цих творів. Учням пропонується самостійно поміркувати і надати поданим у підручнику творам статусу архітвору або ж просто статусу культурної пам’ятки, котра не викликає захвату, але має історичну вартість.

Доцінимо також належним чином активність творчих здобутків Вітольда Бобінського, котрому належить пріоритет і в постанні підручників серії „Світ у словах і образах”. У 2000-му році виходить у світ підручник вивчення літератури і культури для другого класу німназії, у 2002 – му – для першого класу гімназії. Йому ж належать і порадники для вчителя (див. примітку 5 на стор.1).

Замість традиційного вступу підручники відкриваються такою важливою для читача рубрикою, як „Означення та допоміжні вказівки у вивченні світу в словах і образах”.

„Початки світу, початки слова”-таку однакову назву мають у підручниках і перші розділи, змістове наповнення котрих орієнтується за принципом взаємодоповнення і взаємозбагачення. Так, у підручнику для першого класу гімназії подані уривки з Біблії супроводжуються оригінальними, наближеними до своєрідних тестів завданнями (С.10-11), які в підручнику для 2 класу гімназії ускладнюються уведенням теоретичних понять¹⁷ із одночасним відсиланням учня до уміщеного в заключній частині підручника словничка літературознавчих та культурознавчих термінів (С.313-318). Таблиці, ілюстрації всесвітньовідомих художників, географічні карти – все це урізноманітнює засвоєння блискучого матеріалу, яким є, наприклад, давньогрецькі міфи. Правда історії і правда міфу, символіка міфу, загадка міфу – ці моменти надаються до обговорення не лише завдяки продуманому апарату всіляких спонукальних засобів, а й з уваги до праць тих, ким пишається польська наукова думка. Тексти грецьких міфів (зокрема, міфа про Тезея та пов’язаних із його іменем мотивів лабіринту та нитки Аріадни) оживають зі слів “скарбника минулого”, як називають Яна Парандовського. А уривок праці видатного польського вченого Зигмунта Кубяка “Біля джерел грецьких міфів” супроводжується (червоним чорнилом – на полях) настільки інтригуючою розповіддю про те, як любов до стародавньої міфології від дитинства визначила всю подальшу долю дослідника З.Кубяка, що його теоретичні викладки своєрідно “оживають”, починають говорити до читача мовою вічності, мовою духовного безсмертя. Повага до своїх національних подвижників – визначальна, гідна наслідування риса, властива всім виданням, з якими вдалось познайомитися.

Підручники та порадники серії “Світ у словах і образах” виразно презентують своє образно-естетичне та змістове скерування, заявлене уже в назві серії. Відбивається воно і в тематичному підборі суто польського і міжнародного матеріалу, у назві розділів. Перші два розділи в підручниках В.Боровського для першого і другого класів гімназії мають однакову назву: “Початки світу. Початки слова” та “В королівстві наратора”. Щоб простежити, як урізноманітнюється для учня пізнаваний світ у словах і образах, порівняймо (бодай за концептуальним окресленням наступних розділів) ці видання.

У підручнику для 1 класу гімназії: розділ 3 – “В глибину думки і почуттів”; 4 – “Світ на сцені”; 5 – “Світ на екрані”; 6 – “Світ на шпальтах”;

У підручнику для 2 класу гімназії: розділ 3 -“Світ яви чи сну?”; 4 – “Мій світ. Моє життя”; 5 – “Світ між версами”; 6 – “Світ на сцені та на екрані”; 7 – “У світі популярної культури”; 8 – “Словничок літературознавчих та культурознавчих термінів”.

Шкільне та педагогічне видавництво у Варшаві сьогодні широко знане у світі і користується заслуженим авторитетом. Але високий його престиж базується далеко не лише на сучасному, відповідному до європейських та світових стандартів, поліграфічному рівні книжкової продукції, суто змістових та формальних її якостях. Видавництво дбає про освіту національних меншин у Польщі. Воно опікується також освітою тих поляків, які живуть далеко за межами Польщі. У 1999-му вийшла в світ “Польська література для гімназіальних класів польських шкіл у США” Ванди Мандецької.¹⁸ Із розмови із компеткнтим фахівцем – редактором видавництва пані Мирославою Борчух маю інформацію про те, що готується і вже на виході ще ряд видань для поляків у світі, і не лише для них. “Wydawnictwo szkolne i pedagogiczne”, яке розпочало свою діяльність на українській землі, впевнено нарощує свої позитиви на міжнародній арені. І український підручник теж у його активі.

ББК 63.3 (4 укр)

Олена Бердник,
кандидат філологічних наук,
старший науковий співробітник Донецького національного університету

ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ ЧАСОПРОСТОРУ “ІСТОРІЇ РУСІВ”

Для літературознавчих студій “Історії Русів” останнього десятиліття [1-6] характерним є наголошення на тому, що вона досліджується не як історичний, а як художній (мистецький¹) твір². Однак, ставлячи “Історію Русів” в контекст української історіографії, в європейський контекст, намагаючись з’ясувати її місце в цих контекстах, її контактно-генетичні зв’язки й типологічні сходження, визначити проблематику й дослідити поетику, а також історіографію, їй присвячену, науковці фактично будують свої дослідження на традиційній, пострадянській вітчизняній літературознавчій методології, яка передбачає не менш традиційний світоглядний “джентельменський набір”. Звичайно, віддаючи данину традиції, не можемо не погодитися, що така робота є первісно необхідною, адже веде до, безперечно, значних і вагомих результатів. Але, на наш погляд, біда в тому, що за тим, що сказано про “Історію Русів”, не видно її самої, такої як вона є. Звичайно, висловлюємо суб’єктивну думку, але вважаємо, що твір розчиняється в контексті, засновується типологічними зв’язками, обкарнується традиційною схемою визначення поетичності, втискується в раз і назавжди проголошену ідеологію.

Пропонуємо інший ракурс дослідження “Історії Русів” — текст доволі вивчений і описаний. Не претендуючи на вичерпність літературознавчого аналізу, висуваємо припущення, що відмінний від традиційного погляд на художній (мистецький) текст стане передумовою уникнення банальних повторів.

В цій статті йтиметься про характерний для авторської світобудови “Історії Русів” поділ історії Малої Русі на певні епохи. Причому, від звільнення з-під монголо-татарського іга історія народу Малої Русі поділяється автором на три епохи. Перша з них починається за правління гетьмана Косинського, коли в Руській землі почала запроваджуватися Берестейська унія, яка “явилась здhсь въ лисьей кожh, но съ волчимъ горломъ” [10, c. 32].

Саме церковна унія, на думку автора, була причиною того, що розпочалася гірка епоха в історії як Малої Русі, так і Польщі: “Эпоха ужаса и губительства для обоихъ народовъ Польскаго и Рускаго” [10, с. 32].

Саме унія та її наслідки, на думку автора, призвели до того, що руси поділилися на два антагоністичні табори: на тих, хто прийняв її, тобто, переважною більшістю — магнатів, — і тих, хто її не прийняв — не магнатів. Перші через свою, як вважає автор, національну зраду ще більше загострили протиріччя між католиками та православними, тобто між народом України (своїм “чужим” простором), яка стає складовою чужого “чужого” простору, що ще більше ускладнило становище народу. Цей перехід свого “чужого” простору до складу чужого “чужого” автор називає “новымъ приключеніемъ сдhлавшимъ еще замhчательнhе всей землh эпоху” [10, с. 41], тому що, стаючи складовою чужого “чужого” простору, руська шляхта, по-перше, абсолютно асимілювалась, а, по-друге, стосовно руського народу прийняла систему польської тогочасної політики, переслідуючи його за національною та релігійною ознакою. А, найголовніше, саме колишні “свої” як ніякий інший чужий “чужий” послабили руське військо й поруйнували систему козацьких реєстрових полків, тобто гаранта дотримання союзниками прав і вольностей держави Малої Русі та її народу.

Ця епоха відбивається в наступній епосі поневолення русів, але вже Московським царством. Автор називає її епохою “нашествія непріятельскаго” [10, с. 201]. Цікаво, що подаючи народну назву цієї епохи в історії Малої Русі, автор іронізує з того приводу, що народ під “непріятелями” розуміє шведів, які, як представлено в авторській світобудові, не підлягали такій оцінці, тому що поводилися як союзники. Карл ХІІ і його військо дотримувалися всіх домовленостей укладених з Мазепою як представником русів та Малої Русі, продовжуючи давні українсько-шведські мирні угоди та гарантії взаємодопомоги [10, с. 51, 52, 136, 204]. Натомість, “непріятелемъ” в цій новій епосі ворожого нашестя є саме московський цар Петро І зі своїм військом та підлеглим чиновництвом, а також його нащадки, за виключенням хіба що Єлизавети, дочки Петра І.

Оскільки відбиток і відображуване є не ідентичними, тому що при накладанні не збігаються ліва й права сторони, то й епоха московського поневолення, відбиваючи поневолення польське, відрізняється від нього й має свої особливості.

Першим кроком асиміляторскої політики Москви було перебрання Московським царством назви Малої Русі, яке відбулося ще за часів Богдана Хмельницького. Московський цар, Олексій Михайлович, (після звільнення більшої частини Литви та Білорусії від поляків спільною русько-московською армією на чолі з Золотаренком та Хованським) в присутності всього свого уряду, що складався з Духовного й Мирського Синкліту (“въ присутствіи всего правительствующаго, Духовнаго и Мирскаго Синклита” [10, с. 128] прийняв на себе титул Царя й Самодержця Великія, Малия й Білия Росії або Царя Всеросійського (“принялъ на себя титулъ Царя и Самодержца Великія, Малыя и Бhлыя Россіи, а соединенно говоря, Царя Всероссійскаго” [10, с. 128]). Саме від цього часу, наголошує автор, Російське царство почало називатися новою назвою, а московський цар отримав новий титул. Автор дуже цікаво подає прийняття нової назви й титулу, про що розповідається після опису боїв за Білорусію та Литву й перемогу над польськими військами.

Прийняття нової назви й титулу подається в ракурсі бачення цієї події самим царем. Тобто Золотаренка так само, як і Хованського московський цар вважає за своїх підданих, а перемога над польськими військами сприймається ним як підкорення ним Литви й Білорусі:

“Царь Алексей Михайловичь, получа отъ военначальниковъ своихъ, Золотаренка и Хованского, донесенія о покореніи державh его всея Бhлорусіи и большой части Литвы, въ томъ же 1656 году воротился… въ Москву, и тамо, сдhлавъ великое торжество и собрание всhхъ Царственныхъ чиновъ, по отпhтіи съ ними въ церквахъ благодарственныхъ Богу молебствій съ колокольнымъ звономъ и пушечною пальбою, возсhль пріуморально на тронъ царскій и, въ присутствіи всего правительствующаго, Духовнаго и Мирскаго Синклита, принялъ на себя титулъ Царя и Самодержца Великія, Малыя и Бhлыя Россіи, а соединенно говоря, Царя Всероссійскаго; о чем тогда же провозглашено въ столицh и обнародовано грамотами въ провинціяхъ съ колокольнымъ такъ же звономъ и пальбою. И отъ сего времени начались и утверждены названіе Россіи и титулъ Царя Всероссійкаго; прежній же титулъ Царя Московскаго оставленъ и вмhщенъ въ грамотахъ между титуловъ провинціальныхъ” [10, c. 128].

Епатажне прийняття нового титулу й перебрання на свою державу назви держави союзної подано в іронічній тональності, а курсивом вирізнені титули в контексті подальших авторських коментарів (“Царь съ симъ новымъ титуломъ послалъ первhе благодарственныя грамоты къ Гетману Хмельницкому…” [10, c. 128]), з наголошенням на займенникові (“сhсимъ”), а також дієслово “возсhлъ” та епітет “тріумфально”, підкреслюють царське самозвеличення (себе й свого царства) саме на підставі приєднання до нього Малої Русі, адже титул царя Московського визнавався відтепер за провінційний, тобто за той, яким він був в очах всього світу до з’єднання Московії з Малою Руссю. Про те, що в Московії до цього з’єднання “все младенчествовало и выходило изъ хаоса смутныхъ Временъ и почти изъ самаго ничтожества” [10, c. 229], а після нього вона стала однією з наймогутніших країн, оскільки Мала Русь мала значну територію, населення й дуже хоробре й мужнє військо, свідчить позиція європейських держав стосовно Русько-Московського договору. “Європейські двори” побачили в Росії державу “абсолютную, вдруг возвысившуюся въ степень Царствъ могущественныхъ и страшныхъ безъ всякихъ при томъ потеряній и убытковъ, и какъ бы съ неба симъ безцhннымъ даром обогащенную” [10, c. 122], що призводило до руйнування політичної рівноваги в Європі. Адже, за авторською світовою системою, європейські країни бажали мати справу радше з мінливою республікою аніж зі скоропосталою могутньою державою з абсолютною монархією.

Здавалося б, перебравши на себе назву Русі, Московія мала б уподібнитися до неї. Але відбувається навпаки. Починаючи від гетьманування Івана Брюховецького, цар Олексій Михайлович проводить політику асиміляції Малої Русі. Потрібно визнати, що автор подає цього царя далекоглядним і мудрим політиком, який без кровопролиття поступово приборкує українського гетьмана й домагається свого — запровадження інституту воєводства як однієї з гілок державної влади в Україні, яка спрямовувала своє завдання на стягування коштів з населення до царської казни.

Причому автор мистецьки подає це запровадження. Спочатку цар негласно підтримав обрання Івана Брюховецького гетьманом Малої Русі, оскільки проігнорував подання ніжинського полковника Васюти й наказного гетьмана Самка про незаконність цього обрання. А коли характеризований автором, як фаворит Юрія Хмельницького й зрадник (“Иванъ Брюховецкій… бывши при Юріи Хмельницкомъ великимъ фаворитомъ и предателемъ, умhлъ нажить знатныя суммы… подобралъ себh самую большую партію подарками и могорычами и потому выбранъ Гетманом…” [10, c. 157]), Іван Брюховецький, заарештувавши їх, відрубав їм (Самкові й Васюті) голови, це призвело до міжусобиць, оскільки всі козацькі полковники виступили проти Брюховецького. До речі, “варварское и злодhйское убійство Самка и Васюты” перегукується з убивством Бориса і Гліба, описаним в “Повісті врем’яних літ”. Адже як один, так і другий були гідними претендентами на гетьманську булаву. Звичайно, це вбивство є поновленням Каїнового гріха, тому стало прологом до нових злочинів Івана Брюховецького, який розорював народ своєї країни за те, що той підтримував посталих проти гетьмана полковників, а також тих, хто бажав польської протекції: “Гетманъ Брюховецкий, его (Тетерю. — О.Б.) преслhдовавшій перешедъ Днhпръ, учинилъ тамъ также всякія раззоренія и опустошенія Малоросійскому народу, отложившемуся къ Польше, отмщевая на немъ равныя раззоренія, учиненныя как сей сторонh Днhпра Гетманомъ ихъ Тетерею, и его Полковниками” [10, c. 160].

Звичайно, не тільки Брюховецький обагрив свої руки братньою кров’ю, а й інші претенденти на гетьманство, які честолюбство й власні вигоди висували на передній план, забуваючи синами якої вітчизни і якого народу вони є.

Тому гірку авторську іронію, що звучить в розповіді про воєводство, можна збагнути лише в контексті попередніх подій, які, як віддзеркалення княжих міжусобиць перед монголо-татарською навалою, пророкують нову навалу — московську:

“Таковыя неистовыя съ обhихъ сторонъ мщенія или междоусобія, значатъ болhе, нежели самое грубое невhжество, и раззорять свой невинный народъ, ни мало не участвовавшій въ злодhйствахъ своихъ полководцевъ, показываетъ дикое ихъ варварство и непонятное сумасбродство” [10, c. 160].

Авторська іронія звучить вже з перших слів першого речення розповіді про гостину Брюховецького в Москві. Характеризуючи його як “ославленого знатними своїми військами й успіхами”, вживаючи для характеристики гетьманських дій дієслово “вздумать”, автор з самого початку акцентує увагу реципієнта на бездумності гетьманських вчинків та сумбурності його поведінки. Особливий наголос ставиться автором на пихатості й честолюбстві гетьмана, який для свого супроводу зібрав численну “кальвокату” з генеральних старшин і багатьох полковників.

Зважаючи на пихатість гетьмана, цар наказав розпорядженням влаштувати йому надзвичайний прийом:

“Встреча и приемъ были для Гетмана чрезвычайные. Все, что пышность и изобиліе внушають, употреблено притомъ со избыткомъ, и послh первыхъ привhетствій, начавшіясь и повторяемыя пированія, изумили Гетмана и привели его въ изступленіе …” [10, c. 162].

Довівши себе до нестями під час розорення й спустошення рідного народу, упившись рідною кровію, на дурну п’яну голову вздумавши відвідати Москву, знестямлений надзвичайно розкішним і саме цією розкішністю підступним прийомом, доведений до одуріння всезагальним підлабузництвом і його особистим звеличенням Іван Брюховецький вважав себе ще більше шанованим царською ласкою, аніж Січ-мати запорожцями шанується (“онъ считалъ себя восхищенным в лучшее небо, чhмъ “Запорожская Сhчъ-мати, и великій лугъ-батько”). Саме в цей момент найвищого захоплення та нестями від такого надзвичайного шанування своєї пихатості гетьман проковтує заготовленого йому мудрим царем Олексієм Михайловичем живця:

“…отъ Министерства Московскаго совhтовано ему просить у Царя милости, чтобы онъ его пожаловалъ въ Бояре Московскіе, дабы, по словамъ ихъ, “верстаться получше да поглаже съ столбовыми Боярами тутошними”. Гетманъ взялся за сіе прошеніе, какъ верховное свое блаженство и, натурально, въ томъ ему ни мало не затрудняли, но тотчас пожаловали Великимъ Воеводою и Думнымъ Бояриномъ” [10, c. 162].

Сприймаючи хитромудро розставлену пастку за “верховне своє блаженство”, у стані одуріння, спричиненого розкішністю прийому, що задовольнив його честолюбство, й саме на цьому спійманий, Брюховецький сам добивається найбільшого приниження себе як верховної особи держави Мала Русь, оскільки за особистим ревним бажанням домагається підкорення інституту гетьманства цареві, домагається того, що віднині гетьман втрачає статус рівного цареві урядовця й отримує новий — статус підлеглого цареві чиновника. Про те, що цей гетьманський крок було прораховано заздалегідь свідчить авторське зауваження “натурально” й та швидкість, з якою обдуреного гетьмана ощасливили ним самим випрошуваним титулом вассала.

Про мудрість, далекооглядність і підступність царської політики стосовно Малої Русі свідчить і той факт, що Івана Брюховецького скоренько одружили з царською родичкою. Причому, хотілося б зауважити, що гетьмана саме “оженили”, тобто накинули на нього ще один налигач, яким зручніше було б ним верховодити. Мало того, багатьох полковників і старшин “переженили на Боярськихъ дочеряхъ, и все шло съ нарочитымъ успhхомъ” [10, c. 162], тобто родинні налигачі було накинуто й на найвищих після гетьмана урядовців Малої Русі. При цьому знову все це супроводжувалося здобреними підлабузництвом та підлещуванням щедрими пригощаннями.

Споглядаючи за подіями з позиції позазнаходження, автор майстерно окреслює царський спектакль, який був прелюдією до досягнення найголовнішої на той час мети, поставленої царем своїм підлеглим. Ця мета полягала в запровадженні інституту воєводства як складової гетьманського уряду, але який був би цілковито підкорений цареві.

“Но какъ сей пережененной Малоросіи сближалось время къ отъезду ея во свояси, то опять предложено Гетману Министерствомъ, что “ему не добро быти единому въ Козацкой землh, а, надобно, имhть помощниковъ и хранителей, отъ лица Царскаго. А понеже онъ, Милостію Божіею и Царскою, есть Великій Воевода, то должно быть при немъ и малымъ Воеводамъ, которые бы ему служили и помогали”. И такъ уговорили Гетмана испросить у Царя малыхъ Воеводъ, что тогда же учинено съ отличнымъ успhхом и великою милостію” [10, c. 162].

Епітети “нарочитий”, тобто “навмисний” (успіх у справі одруження), “пережененная”, метонімія “пережененная Малоросія” та акцентування займенника “сей”, а також обставини місця “восвояси”, яка несе знижувальну конотацію, вмотивовують гірку іронічну тональність у ставленні автора до зображуваних подій, його зверхньонегативну оцінку гетьманської недолугості й честолюбства, оплачуваних народними стражданнями. Натомість епітети “отличный” (успіх) та “великая” (милість) є свідченням хоч і негативного ставлення автора до царської експансії на Малу Русь, але, в той же час, віддають данину справді непересічним якостям царя у провадженні міжнародної політики.

В такий спосіб складається враження про недоумкуватість урядовців Малої Русі; але останнє авторське зауваження стосовно описаних ним подій розставляє трохи інші акценти, адже “толковавший сей пункт (про призначення малих воєвод. — О.Б.) иначе чhмъ великая милость, Писарь Генеральный, Шийкевичъ, сосланъ изъ Москвы прямо въ Сибирскіе остроги на вhчное жительство, прочіе же чины и самъ Гетьманъ, при отпускh обдарены отъ Царя весьма щедро” [10, с. 162]. В цьому зауваженні, як бачимо, відбивається політика батога й пряника стосовно руської шляхти з успіхом прикладена до неї ще польськими магнатами. Найперший спротив експансії був покараний найжорстокішим чином і справді по-царськи, коли неугодних цареві запроторювали до Сибіру в “найкращих” московських традиціях абсолютизму.

Таким чином, в цьому уривку, що складається з двох дзеркальних частин, бачимо розгортання образу напоєної кровію землі, про який йдеться в авторській передмові [10, с. І]⁵. В гетьманові Брюховецькому відбивається значення 2 (б), тобто “упиватися до нестями, до найвищої міри алкогольного сп’яніння”. Цей гетьман стільки винищив свого руського народу, що втратив здатність розсудливо, тверезо мислити, чим повинен відзначатися державний діяч такого рангу, оскільки не все затьмарююче честолюбство повинно було б керувати ним, а перш за все думки про честь, совість і свободу своєї держави, які, до речі, керували гетьманом Іваном Мазепою, який, незважаючи на пишноту прийомів та бенкетів, завжди мав тверезу голову, за що й отримав від царя ляпаса [10, сс. 200, 203].

Звичайно, з чужого бенкету похмілля настає й для Брюховецького, але запізно. Це відбувається, коли Малу Русь “наполнили” малі воєводи зі своїм чималим штатом кожний: “имhли при себh разныхъ степеней поддьячихъ, и съ приписью поддьячихъ, мhровщиковъ, вhсовщиков, приставовъ и пятидесяцкихъ съ командами”, — які обклали руський народ податями в царську казну. Тому “смягчительныя мhры првительства Малоросійскаго” не мали ніякого впливу на дії цих новоспечених малих воєвод, а їхні побори призвели до народного протистояння, фактично до громадянської війни, якою, на думку автора, скористалися інші честолюбці, такі як Дорошенко.

Вражає своєю досконалістю форма ціннісного авторського ставлення до створеного ним світу пізнання і вчинку. Так, одурювання гетьмана Брюховецького в Москві й наслідки цього одурювання відбиваються в різних ракурсах. Після народного спротиву безчинствам воєвод і їхнього вигнання в народі розповсюдилися чутки про те, що російський цар, домовляючись з Польщею про тридцятилітній мир, за місто Смоленськ віддав Польщі всю Малу Русь. Щоб заспокоїти народ і прояснити ситуацію, уряд країни вирядив до Москви посланців з метою з’ясувати зміст договору з Польщею. Але від часу прийняття інституту воєводства малоросійський уряд вважався в Москві підлеглим російському, тому цим посланцям відповіли, що міністерські справи війська не стосуються, про них повинні знати воєводи, а війську потрібно дбати про свою готовність до військових справ [10, c. 165].

Після послання І.Брюховецьким до царя листа, змістом якого було намагання прояснити ситуацію, він отримав відповідь про те, що на місця скинутих воєвод будуть направлені нові, які “учнуть рядити народомъ и жаловати его, смотря по заслугh и обычаю каждаго, а шалуновъ и неслушей карати судомъ и разправой” [10, c. 166], що ж до російсько-польських угод, то в цьому ж листі цар не повідомляє про їхній зміст (“въ нихъ все то написано, что ладно, а на худо никто не пойдетъ”), натомість своїм перстом указує гетьманові на відведене йому відтепер місце за статусом не вище звичайного військового начальника (“А тебh, Гетману, и всей старшинh Козацкой смотрhти войско и его снаряды и служити съ нимъ вhрою и правдою; а о войнh и мирh не хлопотати и о трактатах съ Польщею не стужати нам”) [10, c. 166].

Царська відповідь є абсолютно контрастною до улесливості й пишності бенкетів під час одурювання Брюховецького в Москві. Ще більшою мірою недолугість цього пихатого гетьмана відсвічується в адресованому йому листі не менше честолюбного Дорошенка:

“Таковъ начальникъ въ народh, каковъ ты, Иване, повиненъ есть суду Божію и человhческому. Народъ, ввhрившій тебh судьбу свою, пролилъ неизчетное множество крови своей, потерялъ также безчисленныхъ предковъ своихъ и потомковъ, на брани избіенныхъ, ведучи долголhтныя войны съ Поляками за вольность свою и свободу. Но какую онъ имhетъ теперь вольность и свободу? По истине никакой, а одну злобную химеру! Годичные труды ихъ и все пріобрhтенное потомъ ихъ, отымаютъ у нихъ Воеводы и приставы; судъ же и разправа въ ихъ рукахъ. И что остается несчастному народу? Одна бhдность, тоска и стhнание! Вы съ старшинами обогащены въ Москвh однhми женщинами, но и то, за приданное ихъ, народъ отплачиваетъ; и ты уподобляешься точно такому пастуху, который держить корову за рога, а другіе ее доють. Когда нhть уже у тебя своей силы, то можно поискать и сторонней, и когда нhтъ въ Христіанствh правды, то можно попытаться оной у иновhрцевъ. А то есть весьма справедливо, что когда человhкъ тонетъ, то и за бритву хватается; и это не есть грhхъ и глупость, но крайность, вынужденная необходимостью” [10, c. 166].

Написаний у відповідності до барокової риторичної традиції, цей лист побудований на риторичних запитаннях і вигуках. Почуття невдоволення гетьмануванням Брюховецького побудовано на градації. Починаючи свій лист із вироку, Дорошенко впевнено й ґрунтовно мотивує його. Звернення до теми одруження Брюховецького й старшин на московських боярівнах ще раз віддзеркалює тему одурення Брюховецького, за недолугість якого розплачується народ Малої Русі, за словами Дорошенка, відшкодовуючи придане московських наречених. Але найгіршим є те, що ця недолуга політика так само відбивається в Дорошенкових домаганнях не так свободи для країни, як гетьманської булави, тобто в задоволенні його власних честолюбних амбіцій; що ця бездумна політика призвела до міжусобиць, фактично до громадянської війни на радість чужому “свому” простору, який дедалі ставав все “чужішим”, тобто московському царату.

Отже, бачимо, що гіркі зерна розбрату й упокорення нових земель були посіяні царатом, починаючи ще від часів Богдана Хмельницького, а розбрат та міжусобиці після його смерті віддзеркалюють аналогічний стан справ у Київській Русі перед монголо-татарською навалою. Будучи відбитком цих княжих міжусобиць, домагання честолюбцями гетьманської булави, за які народ Русі платив надзвичайно високу ціну, є гірким прологом, пророкуванням наступного іга — московського.

Тому автор вмотивовано іронізує з приводу називання народом “неприятелями” шведів, а не московські війська, що виряджалися Петром І на розправу (говорячи словами царя Олексія Михайловича) над цим народом. Після шведської війни, за версією автора, навіть природа сповіщала про поневолення народу. Спочатку, 1710 року, вибухнула епідемія морової виразки, що було наслідком недотримання російськими військами християнського звичаю ховати загиблих. На додачу до цього “губительства народного” став напад сарани. Цей напад перегукується з трохи раніше описаним першим нападом сарани, який у часі збігається з прийняттям Петром І одноосібної влади в Російському царстві. Цікаво, що з першим нападом сарани руси впорались доволі швидко, оскільки оперативно на нього відреагували й виступили усім миром [10, с. 187]. А після шведської війни знесилений народ тільки що молився й не міг протистояти цьому природному лихові. Сама собою виникає асоціація до протистояння асиміляторській політиці: коли б підтримали Мазепу, то могли б протистояти нападу московської експансії, а оскільки зреклися самих себе, “уподібнились до байдужих тварин” “отъ всhхъ презираемыхъ” [10, с. 204], то й зазнали такого спустошення, як після нападу сарани та морової виразки.

Політика Петра І повною мірою відбивається в його наступниках. Так, його племінниця, “Императрица Анна Иоановна”, продовжує винищувати козацьке військо на меліораційних роботах [10, с. 236], підтримує таємну канцелярію, “сіе пугалище дворянъ и всhхъ зажиточныхъ людей”, поступове поневолення народу й збиткування над ним. Автор характеризує Анну так само, як і Петра І, тобто дотримуючись зовнішнього етикету стосовно царственних осіб: “Государыня сія собственною своею особою была кротка и милостива, но правленіе ея было часто, яко трость колеблемо”. Отже, проти цариці особисто автор нічого поганого не має, але її правління викликає певні претензії. Як і Петро І, Анна має свого двійника, навіть подвоєного, — Бірона та його брата, перший з яких очолював таємну канцелярію, а другий знущався над жителями Стародуба та його околиць. Таким чином, все, що не можна було, за правилами літописної традиції, сказати про імператрицю, автор віддзеркалює на цих двох одіозних осіб.

Завершує повне підкорення Малої Русі Катерина ІІ, правління якої “долголhтно продолжалось великими намhреніями въ дhлахъ внутреннихъ и внешнихъ… а производились они подъ девизомъ: “Недокончанная совершаемъ?” Въ сей план вошло, между прочимъ, великое число повhтовъ и сотенъ Малоросійскихъ, со всhми ихъ жителями” [10, с. 252]. Справді, Катерина ІІ довершила плани Петра І щодо скасування козацтва як стану.

Таким чином, епохою московського поневолення завершується авторська розповідь про історію русів. Перед початком турецької війни Катерина ІІ поновлює якусь незначну частку козацьких прав, звичайно тому, що імперії стали потрібними хоробрі й вірні воїни. Автор гірко іронізує з приводу поновлення обкраяних прав зіставляючи його з реформами гетьмана Ружинського [10, с. 257]. Останнє віддзеркалення на часи, коли козацьке військо як гарант прав і вольності держави та нації перебувало в розквіті й усій своїй силі під владою свого гетьмана у справді рівноправному союзі, й зіставлення в такий спосіб тих часів із сучасністю сповнює автора ще більшою гіркотою, тому й завершує він історію русів, які мають іти у похід, відстоюючи інтереси чужого “чужого” простору під командою чужих начальників, таким риторичним ствердженням невизначеності: “В началh 1769 года, послhдоавлъ войскамъ всеобщій походъ и открылась дhйствительная съ Турками война, которая чhмъ кончится, Богъ вhсть!”

Між цими двома епохами спочатку поступового, а потім тотального поневолення русів Польщею та Московією автор зображує епоху визвольну. На його думку, вона починається в середу, 17 червня 1649 року, коли відбулася битва при Збаражі:

“Іюня 17-го, въ середу, 1649 года, есть тотъ пресловутый день, который долженъ быть всегда достопамятнымъ въ Исторіи Малоросійской. Онъ есть рhшитель освобожденія народа отъ ига Польскаго, и въ немъ положенъ камень основанію новой эпохи того народа” [10, c.91].

Після такої оцінки автор, стилізуючи свою розповідь, наслідуючи “старини” (билини) [1042, c.83], описує польську армію, яка стала проти армії козацької. Підкреслюючи чисельність польського війська, автор порівнює його з грізною хмарою, яка закривала обрій і затьмарювала сонце, а польських вершників, збруя й багаті шати яких виблискували на сонці, уподібнює до грізної блискавки в нічній темряві, оскільки навкруги було темно від пилюки, яку здіймала польська кіннота, і яка “возносилась вихрями своими до облаковъ и помрачала зрhніе человhческое, опускалась на землю” [10, c.91].

Справді, польське військо було грізною силою. В описі не звучить жодної іронічної ноти, навпаки, автор віддає належне хоробрості й мужності поляків. Ще більшою мірою розкривається ця мужність і стійкість, коли після переможної для козаків битви при Збаражі, захисники якого, поляки, більше місяця їли конину, собак, котів та мишей, а потім шкіри, ремені, навіть взуття, воліючи швидше вмерти, аніж здати місто козацькому війську. Маючи такого сильного, стійкого, затятого супротивника, якими ж мали бути наші предки, коли змогли подолати його й гідно поводитись як переможці? Це питання є імпліцитним, воно виникає під час породження віртуального тексту, який є результатом діалогу між автором та реципієнтом. Це питання виникає через співвідношення взаємовіддзеркалюваних частин тексту. Адже переможені руси підлягали всілякого роду екзекуціям та розправам з боку переможців, були то поляки, росіяни, турки чи татари — без винятку. Натомість знесилених людей, які до останнього відстоювали своє місто, козаки підтримують, дають їм їжу, відпускають на волю рештки знесиленого війська, адже дивляться на цих людей, вже саме як на людей, а не як на ворогів:

“Войска, вышедшія изъ города, похожи были на нhчто чудовищное: они слоняясь по землh, представляли изъ себя одни скелеты тhлъ человhческихъ и просили у Козаковъ пищи, падая на землю. Хмельницкій, тотчасъ снабдивъ ихъ довольною пищею приказалъ важнhйшимъ изъ нихъ беречь одинъ другаго, чтобы употребляли пищу съ великою осторожностію, дабы вдругъ не объhдались и не померли, и за тhмъ разпустилъ ихъ въ свои жилища” [10, c. 92-93].

Про шляхетність наших предків свідчать не так слова польського короля Яна Казиміра: “…вижу я въ васъ благородныхъ воиновъ и великодушныхъ Христіанъ” [10, c.27], — як їхня поведінка в статусі переможців. На відміну від своїх ворогів, козаки завжди ховали загиблих воїнів, як своїх так і супротивників, причому відповідно до їхнього віросповідання та військового чину. Кожна битва закінчується авторською розповіддю про кількість загиблих та про те, що сталося з їхніми тілами: чи вони були поховані, чи залишені на розтерзання звірам та птахам.

В мистецькому плані розповідь про битву при Збаражі та про облогу цього міста цікава ще й тому, що автор, розвиваючи ідею про Боже правосуддя, пробуджує в реципієнтові думку про те, що ті, хто винищує інших, приречені на самознищення. І не випадково ілюстрацією до цієї думки обрано споляченого князя Ярему Вишневецького — нащадка славетного руського князя Дмитра Вишневецького, який був “почтенъ отцемъ народа” [10, c.14] й на честь якого народ складав думи.

На відміну від свого славетного предка, що відбудовував розорені міста й громадські заклади, наглядав за правосуддям і правлінням земських та міських урядовців, спонукав народ до працьовитості, торгівлі й усіляким чином сприяв і допомагав населенню оправитися після руйнівних воєн, Ієремія Вишневецький зрікся власних коренів, вкінець ополячився й пригноблював свій народ, як завойовник, став “самымъ злhйшимъ врагомъ и гонителемъ козацкимъ” [10, c.88]. На відміну від Дмитра Вишневецького, Ієремія, обіймаючи високу урядову посаду в Речі Посполитій — примаса, — не піклувався про мир, а, керуючись честолюбством і жадібністю, навпаки, як і інші польські вельможі, розривав мирні угоди короля Владислава IV з Богданом Хмельницьким, щоб повернути собі руські маєтки. Вкотре автор акцентує увагу реципієнта на тому, що Зло супроводжується перш за все честолюбством та жадобою до грошей і до влади. Але, врешті-решт, Ієремія Вишневецький залишається ні з чим, адже, просидівши в облозі й попоївши супа на мишачому м’ясі, він таки приходить до усвідомлення того, що гоніння на руський народ з боку польських вельмож і, зокрема, з його боку були несправедливими, а тому підлягають Божій карі:

“Сей Князь, преизлиха гнавшій народъ Рускій и всегда разрывавшій съ нимъ заключаемые мирные договоры, писалъ къ Королю весьма убhдительно, прося о заключеніи съ Козаками вhчнаго и прочнаго мира, чего бы онъ ни стоилъ, “ибо видно,” говорилъ онъ, “ненависть наша къ народу Рускому превзошла мhру свою, и судъ Божій видимо гонитъ насъ, за его отмщевая” [10, c.93].

Отже, тавровані Каїновою печаткою зазнають праведного суду. Також, обираючи Ієремію Вишневецького за уособлення покараного Зла, автор досягає ще однієї мети: через віддзеркалення цієї постаті на Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького відбувається пробудження в реципієнтові думки про безчесність тих, хто зрікається власного народу, про те, що Бог відвертається від них, незважаючи на всю їхню мужність і хоробрість, оскільки вони ці якості використовують задля служби і потурання Злу.

Тема зречення свого звучить доволі гостро, саме коли йдеться про епоху визволення з-під польського іга. Особливої гостроти вона набуває під час вирішення, чию ж протекцію обрати звільненій Русі: московську, польську чи турецьку. Розповідаючи про дари в Чигирині та про суперечку, яка виникла між старшими й молодшими козаками, актуалізуючи душевні муки Богдана Хмельницького під час вирішення цього надто складного для нього завдання, автор намагається поставити питання про відповідальність під час вибору між своїм і чужим, особливо коли це стосується вибору між двома категоріями стосовно чужого простору.

Автор відтворює історичну ситуацію вибору, коли надзвичайно важко було збагнути, прорахувати, що саме очікує Русь у союзі з тією чи іншою державою. Він констатує, що, обговорюючи, яку протекцію краще було б обрати, “чины и депутаты… Польскую съ перваго разу единогласно отринули” [10, c.97]. Наводячи аргументи проти союзу з Московією, висловлені Іваном Богуном, а також “депутатами простhйшими и всhми Козаками” [10, c.98-99], і зіставивши їх з аргументами проти союзу з мусульманським світом, автор у такий спосіб примушує реципієнта зробити висновок про те, що якраз союз із кожним з цих двох чужих світів був однаково небезпечний, оскільки обидва вони засновані на абсолютно інших моральних принципах, ніж руський світ, який є складовою світу європейського [39].

Великої ваги автор під час вирішення питання протекції надає позиції Богдана Хмельницького, який був за союз з Московією як єдиновірною та одноплемінною до Русів. Однак думка автора не збігається з переконаннями Богдана Хмельницького, який наполегливо, незважаючи на непевну позицію московського царя, домагався союзу з одновірною державою, після підписання якого увесь світ повстав проти цього союзу, вимагаючи від Хмельницького “возвращенія его въ прежнее неутральное состояніе” [10. c,122]. Більше того, автор вважає, що саме стосунки, підтримувані Богданом Хмельницьким з Москвою були однією з причин його смерті. Так, розповідаючи про таємні переговори гетьмана з московським царем, автор, вдаючись у метатекстовому елементі до антиципації, зауважує: “Гетьманъ Хмельницкій какъ ни секретно производилъ съ Царемъ свои сношенія, однако они были ему, въ послhдствіи, самою горчайшею пилюлею, приправившею его даже къ смерти” [10, c.85-86]. Це авторське зауваження віддзеркалюється на безвихідну ситуацію, в якій опинився Богдан Хмельницький і його держава після союзу з Московією, оскільки саме через це Русі й Московії було оголошено війну від Турції, Польщі й Криму. Усі оточуючі держави вимагали від гетьмана розірвати союз з Московією, а він не міг цього зробити, оскільки порушення цього договору вважав “за грhхъ смертельный” [10, c.134-136].

Автор вважає Богдана Хмельницького найщирішим патріотом своєї Батьківщини, захисником народу, оскільки, на його думку, гетьман завжди “искалъ ему (народу. — О. Б.) благоденствія” і після виснажливої довгої війни — спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті [10, c.139]. Автор переконаний, що гетьман уявляв, якої зазнає руїни й спустошення Україна від держав могутніх і її майже оточуючих. Але й зрадити Московію Хмельницький не міг, бо вважав це за явний злочин, що означає в Християнстві смертний гріх, вічно непрощенний [10, c.139]. На думку автора, “отъ всhхъ таковыхъ размышленій снhдаемъ бывши”, через постійні надмірні військові труди, через старість гетьман занедужав і довго хворів.

Отже, здоров’я Богдана Хмельницького, на думку автора, підточили, насамперед, роздуми над становищем Русі та над вимогою глав сусідніх європейських держав щодо з’єднання Русі з Польщею. Таким чином, на завершальному етапі свого життя Богдан Хмельницький опинився перед невирішуваною, на його погляд, проблемою: що робити далі. Показаний автором як державний діяч, перша людина в Україні, від якої залежить дуже багато, як від капітана на кораблі, з одного боку, а з іншого — як звичайна літня хвора людина, яка, замислюючись про підступаючу смерть і будучи християнином, боїться, що останнє, що зробить на цій землі, буде гріхом вічно непрощенним, Богдан Хмельницький опиняється перед невирішуваною дилемою, яка своєю невирішуваністю остаточно підриває його сили. Тому він не наважується прийняти будь-яке рішення, вважаючи, що це повинен зробити його наступник.

Тривога і вболівання за долю України звучать у передсмертній промові Богдана Хмельницького перед старшинами [10, c.139-141]. Ця промова відбиває наступну історію русів, оскільки анафема, проголошена ним всякому, хто виступить проти своєї вітчизни, паде на голови всіх, хто підняв зброю проти русів і пішов шляхом норовистим (“строптивымъ”) та віддалився від “правоты, чести и Христіанскихъ добродhтелей” [10, c.141], від Юрія Хмельницького, його сина, до Кирила Розумовського. Ця промова віддзеркалює також той розбрат, що запанував на Русі після його смерті, адже, незважаючи на заповіт Богдана Хмельницького “не ослабhвать, при случае надобности, въ мужествh и подвигахъ бранныхъ, держась всhгда единодушнаго согласія, безъ чего ни какое царство и ни какое общество стоять не можетъ” [10, c.140], нащадки виконали цей заповіт один до одного, але зі знаком мінус, домігшись для своєї вітчизни московського іга.

На відміну від Богдана Хмельницького автор займає позицію позазнаходження, тому питання про доцільність обрання тієї чи іншої протекції вирішується ним з огляду на подальшу історію русів, з огляду на те, куди завела протекція московська. Через це, коли йдеться про польську протекцію, автор гірко іронізує з того приводу, що козацька старшина одразу її відкинула, навіть не намагаючись розглянути таку можливість. Однак, автор не має ілюзій щодо можливої польської протекції, оскільки відносно польської шляхти, яку козаки “хотя нhсколько унизили… но не совсhмъ изтребили” [10, c.121], дотримується народної оцінки, що ототожнює польське панство зі зрадниками [10, c.120]. Отже, відповіді на запитання, яку протекцію краще було б обрати, автор не дає, хоча намагається розібратися в тій складній ситуації вибору союзу з найбільш “своїм” із чужих просторів.

Таким чином, ми з’ясували, що антитетична побудова часопростору призводить до енантіоморфізму між “першими ділами”, що входять до світобудови, та історичним їх поновленням, а також між своїми та чужими просторами. В “Історії Русів” взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, що збагачують мистецький текст додатковими значеннями.

Література

1. Кравченко В.В. Поема вольного народу (“Історія русів” та її місце в українській історіографії). — Х.: Основа, 1996. — 117 с.

2. Мишанич Я.О. “Історія русів”: історіографія, проблематика, поетика. — К.: ТОВ “Вид-во “Обереги”, 1999. — 240с.

3. Мишанич Я.О. “Історія Русів”: історіографія, проблематика, поетика: Автореф. дис… канд. філол.наук (10.01.01) / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1999. — 17 с.

4. Мішуков О.В. Історія Русів” у контактно-генетичних зв’язках і типологічних сходженнях. — К., 1998. — 239 с.

5. Мішуков О.В. Історія Русів” у контексті доби — першої половини XIX сторіччя. — К., 1997. — 209 с.

6. Мішуков О.В. Рецепція образу Мазепи в історичних жанрах європейської літератури // Сучасність. — 2000. — No 2. — С. 89-99.

7. Бердник О.С. “Історія Русів” як метатекст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. — К., 2001. — 20 с.

8. Бердник (Буянкіна) О.С. Барокова поетика “Історії Русів” // Филологические исследования: сборник научных работ. — Выпуск 1. — Донецк: Юго-Восток, 2000. — С. 17-27.

9. Буянкіна О.С. Інтерпретація “Історії Русів” під кутом зору літературно-критичної думки ХХ ст. // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Наук.зб. — Вип.3. — Донецьк: Кассіопея, 1999. — С. 51-59.

10. Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бhлорускаго. — Москва. Въ Университетской Типографіи, 1846. — Репринтное воспроизведение издания 1846г. — К: РИФ “Дзвін”, 1991. — I-IV+I-IV+1+263+1-45 c.

ББК 83.3 (4 укр) 5

Феня Пустова,
кандидат філологічних наук,
м. Донецьк

Цикл “Скорбні пісні” І.Франка: суб’єктно-образна структура творів

Громадянська лірика І.Франка, передусім у збірці “З вершин і низин”, найбільше цікавила дослідників радянського часу і найменше — сьогодні. Причина зрозуміла. Раніше значну кількість віршів можна було вкласти в соціал-демократичну доктрину, а нині — досить складно підходити до них з психоаналітичним інструментарієм. Проте слід брати до уваги, що політичні мотиви в поезіях І.Франка не були тільки даниною революційній молодості. В них знайшла відображення внутрішня сутність автора-патріота, яка не зазнала змін до кінця його життя. Не мінялися погляди поета на покликання митця і “хлопських синів” — інтелігентів. З віком у нього яскравіше окреслювався естетичний ідеал, який завжди містив у собі високе уявлення про соборну, незалежну Україну. У збірці “З вершин і низин” це передусім вірші 1880 року — “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служити” та “Розвивайся, лозо, борзо”. І попри декларативність деяких віршів, у цій збірці розкрилися певні грані таланту поета.

Для осягнення творчої самобутності І.Франка, автора громадянської лірики, слід керуватися критеріями, які він визначив сам для літературознавців. У 1890 році в розвідці “Тополя” Т.Шевченка” І.Франко сформулював своє розуміння джерел письменницької оригінальності, а відтак і методологічних принципів аналізу художніх творів [1]. У трактаті “Із секретів поетичної творчості” теоретик конкретизував свою концепцію, якою насмілилися керуватися в 60-і роки ХХ століття І.Дзюба та А.Макаров, а вільно стали користуватися в наш час. Спираючись на здобутки психології ХІХ ст. і власний досвід майстра слова, І.Франко пояснив, що процес поетичної творчості поєднує “еруптивну силу вітхнення”, яка черпає свій будівельний матеріал з “нижньої” свідомості, та “холодну силу розумового обмірковування” [2, 65]. На думку теоретика, критик мусить не лише з’ясувати, так би мовити, фактуру створених образів, а й те, чи є між ними гармонія. “Повну гармонію” він помічав у найвидатніших письменників світової літератури. Крім того, на прикладі аналізу поезій Т.Шевченка, теоретик довів, що авторську оригінальність слід виявляти і на рівні асоціативного, мовнообразного мислення.

Сама назва циклу “Скорбні пісні”, як і домінуюча тональність в ньому та форма виливу сумних настроїв (монолог), породжують думку, що ця низка творів є елегіями. Та й час написання їх схиляє до цього: частина віршів датована роками й місяцями першого та другого ув’язнень І.Франка. Але розташування поезій не підтверджує це попереднє сприйняття: рання “Думка в тюрмі” (1877) вміщена сьомою, а вірш “Тяжко важко вік свій коротати” (1878) — п’ятий у циклі, нумерація семи інших творів 1880 року теж не відповідає хронології написання їх за місяцями. Названі поверхневі прикмети свідчать передусім про те, що поет не мав на меті акцентувати на трагічних обставинах свого життя і що об’єднання віршів у цикл здійснене за естетичним принципом, який може бути усвідомлений тільки в процесі аналізу їх в обраній І.Франком послідовності.

Суб’єкт мовлення у “Скорбних піснях” легко ідентифікується з самим автором. Підставою для такого твердження є не лише поезії, породжені ув’язненням і становищем проскрибованого, звільненого з університету молодого народолюбця. Якщо розглядати ліричного суб’єкта циклу в контексті всієї збірки “З вершин і низин”, то можна сказати, що такою небуденною, героїчною особистістю, яка вирізьблюється хоча б з “Веснянок” і яка підпорядкувала свій поетичний талант і життя єдиній справі — визволенню народу, відродженню самостійної України — був один І.Франко. До його рівня у 80-ті роки, як і до висот Т.Шевченка в 40-50-і роки ХІХ століття, не піднімався жоден із сучасників.

Якщо до циклу “Скорбні пісні” застосувати методологічний принцип самототожності, запропонований Г.Сивоконем, то можна сказати, що у віршах І.Франка є певна єдність “тексто-біографії”. Але слід розкрити своєрідність у єдності “творо-автора”, виявити рівень гармонії між “еруптивною силою вітхнення” та “холодною силою розумового обмірковування”, а також оригінальність поета на рівні асоціативного мислення. В цій розвідці робиться спроба прочитати вірші циклу за критеріями, визначеними І.Франком.

“Скорбні пісні” розпочинаються посланням “Не винен я…”, зверненням до “братів”, напевне, до ровесників-товаришів. Жанрова форма спонукає зіставити вірш із Шевченковим посланням “І мертвим, і живим…”, хоча між ними є суттєві відмінності, зумовлені насамперед адресатом. Т.Шевченко у своєму зверненні до поміщиків поставив кілька масштабних проблем своєї історичної доби, але всі вони для автора пов’язані з однією найголовнішою — підневільне становище нації, України і як його позбутись. Послання пронизане палким прагненням адресанта переконати своїх співрозмовників, що він вказує їм єдино правильний сенс життя і шлях визволення рідного краю. Т.Шевченко сам започаткував цю “розмову”, а І.Франко відповідає, напевне, своїм прихильникам (і всім читачам) на питання щодо емоційно-семантичної спрямованості його поезій, і зводить пояснення до тієї ж теми, що є головною в посланні “І мертвим, і живим…” Це й дає право зіставляти два твори, при цьому зауваживши, що Т.Шевченко оцінює громадянську сутність своїх “співбесідників”, а І.Франко вдається до самоаналізу, самохарактеристики.

У вірші “Не винен я…” важливим композиційним засобом, який сприяє вияву бурхливих почуттів поета, є ритмо-синтаксична організація твору: чотирьохстопний амфібрахій непарних рядків скорочується у парних до двох ключових слів з енергійною чоловічою клаузулою. Смисл першого катрену зводиться до окличних формул у другому і четвертому рядках: “Брати мої!”, “Простіть мені!” Це самовизнання своєї провини переходить в пояснення джерел смутку у творах.

Два інші катрени становлять єдину ритмо-інтонаційну цілість, що теж розширює можливості дійовіше розкрити внутрішній стан суб’єкта мовлення, власне автора. Важливе емоційне навантаження в цій основній частині твору виконують виражальні засоби художньої мови, головним чином, стилістичні фігури. Спочатку це розгорнуте заперечне порівняння, перша частина якого коротка: “Не радість їх (пісні) родить, не втіха їх плодить, // Не гра пуста” . Обстоюючи соціальну зумовленість своїх поезій І.Франко водночас втаємничує співрозмовників (і читача) в психологічну основу “скорбних пісень”. Це вкладається в два останні рядки другої строфи і в два перших — третьої, останньої:

А в хвилях недолі, задуми тяжкої

Самі уста

Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий

Склада їх — сум [3, 40].

І завершується градаційний перелік джерел настрою кульмінаційним образним елементом: “Моя — бо й народна неволя — то мати// Тих скорбних дум”.

“Скорбні думи” — код Т.Шевченка. У присвяті М.Щепкіну поеми “Неофіти” він писав: “Ждучи тебе, я тихо плачу// І думу скорбную мою// Твоїй душі передаю”. В І.Франка це, так би мовити, неконтрольована свідомістю інтертекстуальність. Шевченкова скорбота про долю народу була ввібрана ним у власне єство в гімназичні роки з “Кобзаря”. Епітет скорбний у нього став загальною оцінкою усіх віршів циклу і навіть “мислей” у другій поезії. Висока емоційна наснаженість останньої думки твору “Не винен я тому…” підсилюється строфоритмічним зламом, перенесеннями, інверсіями, еліпсами, фонічними засобами (повтор голосних у, о та приголосних с, д) і часткою бо (“Моя-бо…”). Щодо своєрідності асоціативного мислення, то воно обертається у сфері психологічних понять без найменших елементів пластики. Пояснюючи “братам” причини з’яви сумних віршів, І.Франко досягав ще однієї мети, висловленої як глибоке переконання у статті “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878): “…зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру” [4, 12]. Власне цю мету мав і Т.Шевченко, закликаючи нащадків козацької старшини: “обніміте найменшого брата”. Зокрема Шевченків образ, найвірогідніше, виник у І.Франка на інтуїтивно-чуттєвому рівні.

У другому вірші циклу “Бувають хвилі — серце мліє” розвивається провідний мотив попереднього — пекуча знемога миритися із поневоленням народу і нестримне бажання в будь-який спосіб визволити його. Колоніальне становище рідного краю в І.Франка, як і в Т.Шевченка, породжує стан зверхмаксимальної (над міру людську) внутрішньої напруги, психологічної, інтелектуальної і фізичної: “серце мліє”, “скорбних мислей рій летить, //Мов чорна хмара небо криє// І грім у хмарі гуркотить”. Суб’єкт мовлення дивиться “на світ живий”, “поглядом німої злоби” і чекає нищівного катаклізму:

Ось-ось прорвесь огонь страшний

І вмить спалить всю землю

З всіма неправдами її,

Перелама хаос твердую

Шкарлущу скріплої землі [3, 41]

О.І.Дей, пояснюючи цю апокаліптичну картину, зауважив: “Це уявлення — символ типологічно (певною мірою й генетично) споріднене з Шевченковим “Сонце встане і осквернену землю спалить”. У цей абстрактно-біблейський образ обидва поети вкладали революційний зміст, але дуже загальний” [5, 114]. Щодо генезису, то з цим слід погодитися. Образ вогню як очищувальної сили є архетипним. В “Книзі пророцькій” “Об’явлення св. Івана Богослова” малюється картина, як янгол, виконуючи Божу волю “…кадильницю взяв і наповнив її вогнем із жертовника та й кинув її на землю. І зчинилися громи і гуркітнява, і блискавиці та трясіння землі…” (8:4). В цій же “Книзі пророцькій” зображується “місто святе” яке “освітить слава Божа” і принесуть сюди “славу й честь народів” (21:26). У Франка подібне художнє розгортання ідеї. Після очищення землі постане оновлене справедливе суспільство:

І наче золото в горнилі,

Сей світ очиститься зовсім,

І чиста, в невечерній силі,

Засяє правда й воля в нім [3, 41].

Виражальні образи сила, правда, воля із дещо пластичним порівнянням (“наче золото в горнилі”, а золотий колір священний) змістовно близький до Шевченкових в посланні “І мертвим, і живим…” Попередник І.Франка віщував: у відродженій, самостійній Україні пануватиме “своя й правда// І сила, і воля”; “І світ ясний невечерній// Тихо засіяє” (І, 334). Помічені інтертекстуальні елементи — це теж не пряме запозичення, а глибинне засвоєння “Кобзаря”. Таку думку підтверджує й те, що зміст Франкових образів близький до Шевченкових, але не тотожний. У посланні “І мертвим, і живим…” йшлося про долю історично конкретної України, а у вірші “Бувають хвилі — серце мліє” — “сей світ” немає такої конкретизації. Хоча щодо Шевченкових “правди” й “волі” у Є.Сверстюка своя інтерпретація. Він вважає, що в поета “…воля — не просто соціальний і національний ідеал. Воля, як і життя, – це найвищий дар Божий” [6, 43]. Молодий І.Франко, як відомо, був раціоналістом і мав соціальний та національний ідеал.

В розглянутому вірші “Бувають хвилі — серце мліє” слід теж відзначити версифікаційну вправність поета, яка теж позначається на емоційній наснаженості твору. В чотирьох катренах вірша з перехресним римуванням останні рядки сусідніх строф теж римуються між собою. Суголосність створюється звукописом, однаковими приголосними і голосними: гуркотить — страшний, землі — в нім. Рими таким чином виконують не лише евфонічну функцію, а й організуючу: емоційні думки розгортаються драматично і стрімко, виявляючи два контрастні стани душі ліричного суб’єкта: “німа злоба” змінюється урочисто святковим настроєм.

Третя із “Скорбних пісень” доповнює емоційну характеристику образу оновленого суспільства й відповідно стан душі героя. Тут суб’єкт мовлення оцінює свій особистий внесок у побудову очищеного “світу”. В цьому творі теж є образи, закорінені в Біблію. Справедливе суспільство в І.Франка постає як тривале будівництво храму, як результат діянь усіх людей (народу). Свою участь у ньому поет втілює в образ “краплини”, сльози, яку влито “до моря сліз усіх” поколінь, та в образ “цеглини”, покладеної ним “До храму людських змагань, праць і трудів”. Франкова сльоза і “море сліз” співзвучні з багатьма образами в Т.Шевченка, а генетично теж походять з Біблії. Образ цеглини із третього вірша циклу “Скорбні пісні” перегукується з наріжним каменем, даним Богом. І.Франко скромно зображує себе одним із численних будівничих, а зведений ними храм зображує як неминучу реальність:

А як мільйонів куплений сльозами

День світла, щастя й волі засвітає

…в новім, великім людськім храмі [3, 41]

Образ самого храму, позбавлений конкретної чуттєвості, бо ж “поетична фантазія” (термін І.Франка) черпала з Біблійного джерела.

Як і Т.Шевченко в “Заповіті”, І.Франко висловлює сподівання: в новому суспільстві “Хтось добрим словом мене згадає”. Ця остання думка в поезії, проголошена без пафосу; вона фактично є фразеологізмом, що існує і як прислів’я, наприклад, таке: “Нащо та й шаноба, як добре слово” [7, 162]. Проте свою впевненість у пам’яті нащадків І.Франко послаблює двічі повтореним вставним словом чень. Але це не притлумлює оптимізму героя, його віри у світле майбуття народу. Тому в четвертому вірші циклу “Нехай і так, що згину я” поет, продовжуючи тему результативності громадської праці свідомого народолюбця в будівництві “нового, великого людського храму”, переводить її в мотив жертовності. В цій поезії, як і в попередніх, суб’єкт мовлення є водночас об’єктом зображення, хоча така його своєрідність (автокомунікативність) тут особливо виразна, порівняно з другим і третім віршами.

У цьому творі вже в першій строфі (а їх усього дві) проголошується як абсолютна істина готовність героя на жертовність в ім’я високої мети:

Нехай і так, що згину я,

Забутий десь під тином,

Що всі мої думки, діла

Сліду не лишать, мов та мла

На небі синім [3, 41].

Мотив байдужості до власної долі, на перший погляд, суголосний Шевченковому в поезії “Мені однаково”. Але попередник, виявляючи індиферентність до власної долі, впадає у відчай від усвідомлення, що після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, з перебуванням його за межами України (“в снігу на чужині”) може статися ще більша трагедія для рідного народу. І.Франко ж в момент написання ще сам розпоряджався власним життям. І заключна строфа його поезії звучить як присяга самому собі:

Нехай і так! Я радо йду

На чесне, праве діло!

За нього радо в горі вмру

І аж до гробу додержу

Свій прапор ціло [3, 41].

Героїчний пафос присяги підсилюють передусім не риторичні оклики (кінцівка вірша оповідна), а кожен елемент ритмо-синтаксичної структури. Обидві п’ятирядкові строфи починаються категоричною анафорою “Нехай і так”. Самохарактеристику ліричний суб’єкт вкладає в озвучену алітераціями градацію, початковий елемент якої “радо йду” і кінцевий — “до гробу додержу”. Стрімкий рух емоційної думки забезпечений винесеними під ритмічний і логічний наголоси дієсловами доконаного виду (йду, вмру, додержу). Певний емоційний нюанс додає неповторне римування (а, б, а, а, б).

Образи поезії, як і в попередніх, мають виражальний характер, і навіть вислів “додержу// Свій прапор ціло” не викликає зорового враження, бо йдеться про абстрактне поняття — ідеал.

П’ятий вірш циклу “Тяжко-важко вік свій коротати” побудований на зіставленні психологічного і фізичного станів узагальненого образу знедоленої людини (можна сказати ліричного персонажа) і самого автора. Тут теж почуття — рушійна сила медитації. Вірш побудований на бінарних опозиціях. Трудівник приречений перебувати “У незнання сумерці німім”; “в ярмі стогнати… до могили”; “…вік цілий боліти, // А не знати навіть, де болить”; “Мучитись у горі, а не вміти того горя й крихточку вменшить”. Оцінка соціального становища ліричного персонажа супроводжується характерною для народних пісень і Шевченкових ранніх думок анафорою “Тяжко-важко”, що підкреслює ідею повної безвихідності, незахищеності людини праці перед соціальним злом.

Дві наступні строфи, що містять самохарактеристику суб’єкта мовлення, починаються його зізнанням “А ще тяжче”. Це свідомий народолюбець, страждає від того, що знаючи “добре джерело” мук, не може “подати руку// Тому брату, що так стогне в тьмі”. Без пластичних картин, без емоційно наснажуючих риторичних фігур, мислячи раціоналістичними образами поет відтворює трагедійний стан своєї душі:

А ще тяжче гаряче бажати

Волі, правди, братньої любви,

Шарпатись у путах, гризти ґрати [3, 42].

Градація, в якій психологічна дія переходить у фізичні (бажати, шарпатись, гризти) з відповідним фонічним супроводом, обривається страшно болючим зізнанням в повній безпорадності народолюбця: “А на волю встати не могти”. Увесь цей вірш є опозицією до попереднього, бо така була сувора реальність: жертовність патріота виявилась безсилою змінити становище народу, чим і зумовлюється глибока песимістична тональність п’ятого вірша.

Мотив безплідності героїчної праці та жертовності у шостій поезії “Вій, вітре, горою”, написаній під час ув’язнення в 1880 році, переходить в бажання ліричного героя докорінно змінитися. В основі композиції вірша — апострофа, звернення до вітру. Це фольклорний засіб розкриття внутрішнього світу героя, як, наприклад, у коломийці: “Повій, вітре, повій буйний, відки я тя прошу// Розвій тугу, розвій тугу, що на серці ношу.” В поезії І.Франка образ вітру виконує таку ж естетичну функцію, але психологічне самопочуття і прагнення суб’єкта мовлення набагато складніші, багатогранніші. Вони виливаються у градаційний ряд: “Заплач надо мною”, “Розвій ті надії”, “Зморозь кров кипучу”, “Втиши думок бучу”. Тут розкривається трагедія людини, для якої ув’язнення за благородну справу — це особиста катастрофа. Намір відмовитися від себе самого, від свого ідеалу, високого уявлення про смисл життя довершується тим, що герой нівелює, ототожнює себе з іншими ув’язненими:

Щоб дні нам за днями

Безслідно минали,

Мов шум понад скали

Безслідно шумить [3, 43].

Енергійний вибух почуттів від Я раптово змінився на байдужість до життя, станом, в якому, напевне, перебувала більшість ув’язнених.

В цій поезії автор мислить і конкретно-чуттєвими образами, проте пластичності майже немає, бо відсутні зорові враження і домінують зорово-дотикові, якими відтворюється внутрішній світ людини в найкритичнішу мить її життя. Римування у вірші “Вій, вітре, горою” разом із градацією та риторичними окликами теж виконує, крім евфонічної функції (а, а, а), ще й організуючу — четверті рядки сусідніх катренів співзвучні: брат — палять, бурлить — шумить.

Проте І.Франко не міг відмовитися від своїх патріотичних переконань, тому в циклі після вірша “Вій, вітре, горою” він вміщує “Думку в тюрмі”, написану в ув’язненні 1877 року. Тут “співрозмовником” суб’єкта мовлення є “яснеє небо”, але головний елемент змісту — роздуми про причини такого покарання. Самоаналіз внутрішнього стану починається паралельним зіставленням його з оточенням. Вони контрастні за настроєм: “небо, як синій кришталь, //А в серці важкий сум і жаль”; “Всміхається небо без змін”; “А стіни пожовкли від сліз, // Що ними просякли наскрізь”. Апострофою (звернення до неба) не просто діалогізується роздум, а й досягається глибший самовияв гострих відчуттів. Вони сконцентровані в питаннях (чому “весело всміхнуте сонце?”, “Пощо в ту проклятую кліть // Ти шлеш такий любий привіт?”) і в аксиологічному ряду: тюрма, проклятая кліть, понура тюрма, могила тісна та німа. Образ в’язня контрастує з могилою : “Гляджу я на світлом облитий, // На вільний веселий той світ – // Кров жаром у жилах кипить”. Герой життєлюбний і сповнений жаги працювати, діяти. Усвідомлення неможливості здійснити елементарні людські прагнення породжує нову зливу болючих питань:

За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив? [3, 43].

Останнє (риторичне) питання містить відповідь. Це емоційна кульмінація твору, якою засвідчується, що людину-альтруїста переслідують за найблагородніші, безкорисливі наміри. В останній строфі вони конкретизуються:

Бажав я для скованих волі,

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх [3, 43]…

Таким переліком (градацією) програми дій народолюбця від дещо абстрактних понять “волі” і “долі” до конкретного — “рівного права для всіх” досягається гострий осуд покарання як абсурдного, протизаконного. Підсумовуюча кінцівка роздумів “Се весь і єдиний мій гріх” звучить, як на сповіді, і нею заперечується покарання за активну, дійову любов до ближнього, до пригноблених. У цьому творі, попри деякі пластичні деталі в описі неба і в’язниці, домінують теж виражальні образи.

Але не тільки страждання народу та своє ув’язнення автор переживає як особисту трагедію. Не менш вразливий він до остракізму знайомих, які уникають спілкування з проскрибованим. Про особистісну реакцію на таку негацію суспільства йдеться у восьмому вірші “Відцуралися люди мене” (1880). Обрбза відступністю знайомих і приятелів, страждання від “самоти”, “З горем в серці нестерпно важким” виривають з уст скривдженого бажання відмовитися від сповідуваних принципів та переконань:

Якби в сльози кривавії знов

Міг я все своє горе розлить,

Я би виплакав всю свою кров,

Щоб нічого з людьми не ділить [3, 44].

Образ “сльози кривавії” типологічно близький до “батьківських, старих, кривавих” сліз (“Кавказ” Т.Шевченка), а генетичне коріння його — в Біблії. Наприклад, в “Першому соборному посланні св.Апостола Івана читаємо: “То той, що прийшов був водою та кров’ю, – Ісус Христос. І не тільки водою, а водою та кров’ю” [5]. Франків образ, безперечно, виник на рівні підсвідомості і за змістом відрізняється від біблійного, бо характеризує світосприймання земної людини в певну мить її життя.

Останній (дев’ятий) вірш циклу “Скорбні пісні” своїм спрямуванням протилежний намірам і настроям поета, втіленим у сповнених песимізму поезіях. Цей твір теж написаний у 1880 році у в’язниці, в ньому зафіксований особливий стан ліричного суб’єкта. Тут немає і натяку на зневіру чи спробу втекти від самого себе, немає скарг і страждань. Поет ніби розсуває тюремні мури й уявляє “вільний край”. Поезія звучить, як молитва. А зміст її — емоційне відчуття і пластична візія українського щасливого села, що постає символом відродженої, квітучої України. І виражальний компонент твору, і зорово-слухова картина суголосні деяким мотивам 14 глави “Книги пророка Ісаї” та Шевченковому віршеві “Садок вишневий”. В першому джерелі твердиться: “Господь зламав кия безбожних // і жезла пануючих, // що народи постійним ударом // у лютості бив, // що в гніві гнобив був людей // переслідуванням безупинним. // Спочила була, заспокоїлася вся // земля // і виспівує голосно” (14:5 — 7). У трактаті “Із секретів поетичної творчості” І.Франко зміг написати розділ “Психологічні основи” завдяки тому, що й сам мав “здібності час від часу піднімати цілі комплекси давно погребаних вражень і споминів покомбінованих, не раз також несвідомо, одні з одними на денне світло верхньої свідомості” [2, 64]. Сліди біблійного джерела помітні вже у другій строфі:

Пречудний спокою,

Витай надо мною.

Святою рукою

Прогонюй мій жаль! [3, 44]

Ліричний суб’єкт прагне, щоб ним опанувала гармонія, щоб “вільний край” породжував відчуття щастя. А зображена візія відмінна від Шевченкової, головним чином, масштабами. Малюється село: “Луги за ланами // Село між хатками, // Спокій над селом”. Якщо поезія “Садок вишневий” вся побудована на кокретно-чуттєвих образах, то в І.Франка психологічні елементи поєднуються з пластичними деталями. У вищенаведеній строфі зафіксовано “Спокій над селом”, а в наступній малюється образ народу, що теж постає в психологічній характеристиці (“А люди щасливі, // Брати, мов зичливі”,) і в конкретно-чуттєвій картині: “На прадідній ниві // Працюють поспів…” Апосіопеза в кінцівці підштовхує творчу уяву читача.

Завершується картина справедливого суспільства слуховим образом (“І пісня лунає // Від краю до краю”) і раціоналістичним: “Тут пана немає, // Немає й рабів”. Франкова модель суспільства в загальних рисах така ж, як і в Т.Шевченка: вільна праця, рівність усіх у правах і духовність. Символом останньої прикмети в обох поетів є пісня, спів.

Подальший розвиток ліричного переживання зумовлюється конфліктом між реальністю та візією. І.Франко конкретизує його у двох своїх зізнаннях. В першому поет постає тим же непохитним, відданим своєму ідеалові борцем: задля досягнення мети, можливості хоч один раз побачити докорінно оновлене життя він “рад був терпіти // Весь вік у ярмі”.

Друге зізнання сповнене елегійного смутку, бо ж те видіння “З утіхов дитини // Видаю, єдиний, // У снах, у тюрмі” [3, 45]. Але цей мінор не набирає трагічної тональності, як у шостому вірші “Вій, вітре, горою”. Спільне із цим твором має дев’ята поезія в системі римування: римуються три шестискладові рядки кожної строфи (а, а, а), останній п’ятискладовий рядок кожного катрена співзвучний з подібним рядком кожної наступної строфи: даль — жаль, кругом — селом, поспів — рабів, у ярмі — у тюрмі. За клаузулами суміжне римування жіноче, а тернарне — чоловіче. Але ж вірші відрізняються емоційним елементом змісту. То як впливають на нього версифікаційні засоби?

І.Франко приділяв значну увагу тому, як у вірші згармонізовані тональність і ритм. Оцінюючи, наприклад, переклад своїх “Каменярів” на польську мову, автор оригіналу зробив відкриття із сфери секретів поетичної творчості. Він писав: “Відповідно до основного настрою, поемка написана довгими тринадцятискладовими віршами, т.зв. александринами, і строфами, з яких кожна зложена з п’яти віршів, римованих по схемі абааб, причім а має женські, а б мужеські рими. Все те несвідомо, працею поетичної творчості, обчислене на те, щоб під час читання строфи змушувало читача в середині строфи заперти дух, а при кінці відітхнути свобідніше” [8, 12].

Звідси випливає думка: ритм є породженням емоційного змісту поезії, а ритм і засоби його творення (рядок, строфа, рима, клаузула, цезура) — органічна форма існування того настрою, який складався у свідомості й підсвідомості поета. Проте різниця в тональності віршів “Вій, вітре, горою” та “Мій маю зелений” існує. У першому після кожного рядка є цезура, у другому між третім і четвертим рядком наявний енжамбеман. Ці два рядки зливаються без паузи, що сприяє розкриттю душевного спокою і тихої радості героя, хоча б від мрії.

Цикл “Скорбні пісні” — це переважно виражально-рефлексивна лірика, в ній виражальні образи домінують над сенсорно-чуттєвою пластикою. “Поетична фантазія” автора працювала на рівні свідомості та підсвідомості. Остання, так би мовити, постачала мотиви й образи з Біблії, творів Т.Шевченка і фольклору. Але в поезіях І.Франка інтертекстуальні елементи наповнилися новим змістом, органічно злилися з тим, що породжене свідомістю.

О.Білецький, визначаючи своєрідність поетичного голосу Т.Шевченка та І.Франка, назвав першого поетом “почуття, яке або розгорається до пристрасті, або зворушує своєю ніжною інтимністю і в процесі свого поетичного вислову, емоціонально забарвленого думкою, набуває особливої сили впливу.” На думку літературознавця, І.Франко — “поет думки”, “він здебільшого йде від ідеї, шукаючи для неї образного втілення” [9, 469].

Щодо циклу “Скорбні пісні”, то лише три з дев’яти віршів (5, 7, 9) можна вважати народженими ідеєю, поштовхом для написання інших творів були відповідні почуття, спричинені соціальними обставинами, які пристрасно вилились на папір.

Для розуміння структури циклу “Скорбні пісні” треба взяти до уваги Франкове тлумачення композиції. У трактаті “Із секретів поетичної творчості” він писав: “Певна річ, зміст і композиція поетичного твору, його, так сказати, скелет в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені…” [2, 65]. Зображений у віршах психологічний портрет народолюбця склався з усіх можливих настроїв, які він міг пережити в умовах суспільства, ворожого українству. Композиція циклу породжена рухом почуттів, які пережив герой. Від смутного настрою, викликаного становищем народу, до готовності на жертовність, від пережитого особистого розчарування до замилування ідеалом оновленої України, візією, яка уявляється крізь тюремні мури. Свідома спрямованість змісту та композиція циклу “Скорбні пісні”, творять гармонію з тим, що є виплодом підсвідомості. Авторське втручання в систематизацію віршів полягало в тому, щоб показати причини страждань патріота, взаємозв’язок між тими настроями, розкрити, де ж відданий ідеї народолюбець міг брати сили.

Цикл “Скорбні пісні” — неповторна частка змісту збірки “З вершин і низин”. В ньому не тільки додаються штрихи до психологічного портрету ліричного героя всієї збірки, а й виявляється, що І.Франко і в громадянській творчості належить до тих поетів, яких він називав — “щасливо обдаровані психологічні Крези і копачі захованих скарбів” [3,63].

Література

1. Див.:Пустова Ф.Д. Джерела своєрідності таланту // Ф.Д.Пустова. Іван Франко — теоретик літератури. — Київ — Донецьк: Вища школа, 1976. — С.75 — 87.

2. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т.31. — С.45 — 119.

3. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т.1. — С.40 — 45.

4. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т.27. — С.5 — 14.

5. Дей О.І. Із спостережень над образністю громадської та інтимної лірики І.Франка // Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К.: Наук.думка, 1981. — С.102 — 135.

6. Сверстюк Є. Шевченко і час. — Київ — Париж: Воскресіння. — 1996.

7. Українські народні прислів’я та приказки: Дожовтневий період. — К.: Держлітвидав, 1963.

8. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т.39. — С.7 — 20.

9. Білецький О. Поезія Івана Франка // Білецький О. Зібрання праць: У 5-ти т. — К.: Наук.думка, 1965. — Т.2. — С.462 — 501.

ББК 83.3 (4 укр) 6

Тетяна ПлахтіЙ,
аспірант, викладач кафедри філології Донецького
інституту соціальної освіти

ДАВНЬОУКРАЇНСЬКА ТА ДАВНЬОПОЛЬСЬКА ДЖЕРЕЛЬНА ОСНОВА ДРАМ МИКОЛИ КУЛІША

М.Куліш, основоположник новітньої української драми, належить до когорти митців Розстріляного Відродження, фізичне знищення яких є чи не найжахливішою національною трагедією українського народу початку XX століття. В останні роки з’явилися вартісні розвідки, присвячені творчості цього митця. Втім бракує синтетичних досліджень, в яких би розглядалося питання джерельної основи драм М.Куліша, а одже зв’язку їх із давньоукраїнською та давньопольською драмою XVII-XVIII століть. У своїх попередніх розвідках ми частково зверталися до цієї проблеми¹.

В цій статті маємо на меті узагальнити власні спостереження, спираючись на роботи таких дослідників давньої драми, як В.Рєзанов², В.Перетц³, В.Халізєв⁴, Д.Наливайко⁵, Л.Софронова⁶, М.Сулима⁷, Н.Корній⁸, В.Соболь⁹ та ін. і виявити давньослов’янські традиції в драмах М.Куліша на сюжетному та жанровому рівнях.

Проста хронологічна схема української шкільної драми має такий вигляд — ” гріхи-спокута”¹⁰(як у драмі “Дhйствіє на страсти Христови описаном”). У М.Куліша за такою схемою побудована драма “97”, в якій селяни-незаможники, ставши жертвами більшовицької політики, своїми муками і голодними смертями спокутують гріхи. Вдається в цьому творі М.Куліш і до прийому укрупнення, детально змальовуючи, наприклад, сцену вилучення з церкви коштовностей чи сцену суду над незаможниками. В драмі “Патетична соната” хронологічна послідовність розвитку дій порушується. Спочатку в епіграфі до п’єси говориться, що твір — це спогади ” нині покійного друга “¹¹, а лише потім починаються розгортатися революційні картини з життя головного героя Ілька Юги. Хронологічну схему, де порушується послідовність розвитку подій знаходимо у Д.Туптала в драмі “Комедія на день Рождhства Христова” (XVIII ст.), де спочатку зображуються результати діяльності Спасителя, а потім — історія його народження. Як і в давній драмі “Слово про збурення пекла”, де увага зосереджується тільки на визволенні грішної душі з пекла, в “Патетичній сонаті” М.Куліша зображуються душевні муки героїв. Укрупнюються епізоди суду над Оврамом і останньої розмови Марини з Ільком.

Ускладнена хронологічна схема шкільної драми має такий вигляд: ” спокушення прабатьків – вигнання з раю — пекло — плач — випробування — визволення — чудеса”¹². В своїй комедії “Отак загинув Гуска” М.Куліш пародіює цю сюжетну схему.

Як і в давній драмі, як наприклад п’єсі “Олексій, чоловік Божий”, у творах М.Куліша не всі події відбуваються на сцені. Так, про жахи війни в “Патетичній сонаті” ми дізнаємося з розповіді героя п’єси Андре Пероцького; про повстання, організоване Мариною, від іншого героя драми – Луки. Вдаючись до давніх сюжетних схем, М.Куліш майстерно варіює їх та комбінує. Виразно прослідковується застосування драматургом ще одного сюжету — ” протистояння одинака-праведника й натовпу і перевірки Посланцем певної групи людей”¹³.

Ця тема традиційно застосовувалася в різдвяній та великодній драмі, а також в драмі Володимир Феофана Прокоповича. У Миколи Куліша ця тема обігрується в драмі “97”, де з групою заможників веде боротьбу майже самотній герой драми Копистка. В п’єсі “Комуна в степах” комунарам протиставляється колишній хазяїн хутору Вишневий, що називає себе вигнанцем, безправним вічним мандрівником. У п’єсі “Прощай, село” героєм-одинаком, що прийшов здійснювати колективізацію на селі, є комуніст Марко. Цікаве пародіювання в фіналі цієї драми мотиву чуда (цей мотив характерний для давньої драми), коли противники колективізації, змовляючись, підпалюють хрест на дзвіниці та одежу Марка під час його виступу на мітингу, намагаючись впевнити селян, що то Божа кара за їхні гріхи.

В драмі М.Куліша “Народний Малахій” сюжетна схема протистояння окремої особистості і натовпу обігрується в трагікомедійному плані. Головний герой цього твору — самозванець-пророк Малахій Стаканчик — мріє створити нову людину. Але цього псевдомесію визнають лише пацієнти, які перебувають у божевільні. У “комедійці” М.Куліша “Хулій Хурина” приходом ревізорів-самозванців викривається провінційне запобігання перед центром. У драмі “Маклена Ґраса” М.Кулішем створено образ одинака-індивідуаліста філософа-музиканта Падура, що мешкає в собачій будці.

Вдається М.Куліш і до розробки теми внутрішнього роздвоєння героя, яка виразно звучить у “Володимирі” Феофана Прокоповича та давній драмі “Образ Олексія, чоловіка Божого”. У М.Куліша ця тема майстерно розроблена в п’єсі “Патетична соната”, де образи Ілька та Марини можна трактувати як одне ціле й водночас як протистояння душі й тіла, та в драмі “Вічний бунт”, де образи скептика Байдуха і романтика Ромена є відображенням роздвоєної свідомості автора твору. Тож ( як і в давній драмі), в п’єсах М.Куліша душа уособлюється в конкретні персонажі.

Прослідкуємо як традиції барокового театру виявляються в драмах М.Куліша на жанровому рівні. У шкільному театрі XVII століття визначають два види дійства — драматичний і ораторський, що представляли твори типу декламацій чи діалогів. У М.Куліша в формі диспуту побудована четверта дія “філологічної” комедії “Мина Мазало” та драма “Вічний бунт”. Поширеним у шкільному театрі був жанр великодньої містерії з трирівневою структурою сцени: верхній ярус її зображав небо, середній — землю, нижній — пекло. Таку структуру мала сцена у виставах київських п’єс “Дhйствіє на Рождество Христово”, “Торжество Єстества Человhческого”, “Царство Натури Людской”, “Мудрость предвhчная”, “Властотворній образ Человhколюбія Божія”¹⁴. У М.Куліша триярусна система побудови сценічного простору виявляється в драмах “Патетична соната”, “Маклена Ґраса” та “Отак загинув Гуска”.

Як і герої шкільної драми-містерії, персонажі “Патетичної сонати” є умовними постатями, носіями певних ідей: Марина уособлює національне, Ілько — інтернаціональне, Ступай-Ступайченко уособлює народницьку ідею. Герої драм М.Куліша мають свої атрибути: Марина — золоту булаву — гетьманський символ влади; Ступай-Ступайченко — сивий козацький чуб; Андре — трикутного капелюха — символ російської монархії; Малахій із п’єси “Народний Малахій” — ціпок і солом’яний бриль (ці атрибути роблять його схожим на мандрівного українського філософа Григорія Сковороду). Як і в давній драмі, атрибути в М.Куліша визначають героїв, останні своїми атрибутами вказують на значимість своєї ролі в системі персонажів п’єси.

Для шкільної драми був характерним і такий жанр як міракль (агіографічна драма) чи діалог на світську тему. М.Куліш до цього жанру звертається в п’єсі “Мина Мазайло”, створивши на національному ґрунті оригінальну філологічну комедію. Як і в бароковому театрі, в “Патетичній сонаті” та “Маклені Ґрасі” містеріальне дійство замінюється дійством алегоричним. Діє принцип безпосереднього прямого відображення та опосередкованого, побудованого, як в авторській ремарці п’єси “Патетична соната”, на описові: „ І тільки над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяців — розіп’ятий Христос.”¹⁵, чи на парафразі, як у “Маклені Ґрасі”, коли герой драми маклер Зброжек, готуючись до власної смерті, випиває чашу вина¹⁶ (тут маємо відображення біблійного мотиву). Як і в бароковій драмі, в М.Куліша містеріальний сюжет на сцені не демонструється. Алегоричні постаті “Патетичної сонати” та “Маклени Ґраси” тільки побіжно згадують про смерть чи воскресіння Христа. В “Патетичній сонаті” про смерть і страсті Христа йде мова в авторських ремарках, у “Маклені Ґрасі” про розп’яття Спасителя згадується в алегоричних монологах героїв драми. Символи-вказівки допомагають реципієнту сприймати містеріальний підтекст твору.

Деякі образи драм М.Куліша є префігураціями біблійних героїв. У “Народному Малахії” префігурацією старозавітнього пророка Малахія є Малахій Стаканчик, а пророка Іллі у “Патетичній сонаті” – Ілько Юга. Образи Любуні з “Народного Малахія”, Марини та Зіньки з “Патетичної сонати”, Маклени з драми “Маклена Ґраса”, можна трактувати і як префігурації блудниці-Магдалини, і як префігурації святої Діви Марії. В “Патетичній сонаті” містеріальний сюжет відображується в авторських ремарках та зіткненнях героїв-префігурацій. Містерія злилася з мораліте та частково видозмінилася ( в драмі відсутній епізод воскресіння Христа ).

Містерії на шкільній сцені могли трансформуватися і в діалог (“Вhрши на Воскресеніє Христово”, “Вhрши на Рождество Христово” Памва Беринди). В “Патетичній сонаті” дія теж уповільнюється і фінал твору перетворюється на діалог головних героїв. Сьома фінальна дія, в котрій Ілько розстрілює в підвалі кохану Марину, є логічно-смисловою паралеллю до шостої дії драми, в якій зображується суд над безногим Оврамом. Симетричну побудову сюжету знаходимо й в давній драмі¹⁷. У “Патетичній сонаті” М.Куліша, як і в шкільних драмах (наприклад “Діалозі про страсті Христови” ) спостерігаємо поєднання сюжетів містерії, мораліте та міракля. В “Маклені Ґрасі” поряд із рисами мораліте можна виділити містеріальні ремінісценції.

У давній драмі, зокрема в п’єсі “Олексій, чоловік божий” показано рух людини з одного місця до іншого, що символізує розвиток душевних процесів. Людина в бароковому театрі завжди була мандрівником, як у польському діалозі “Путнік, или Диалог о Дрhве жизни”. Вся п’єса М.Куліша “Народний Малахій” теж відображає мандрівку головного героя, в котру той вирушив із утопічною надією встановити соціальну справедливість. Іноді шлях для барокового героя перетворювався в лабіринт (згадаймо “Лабіринт світу” Я.А.Коменського). Порушувався рух по прямій і людина, приречена на вічні пошуки, не могла знайти виходу. В лабіринт заводить Грішника танцююча з ним Фортуна в польській п’єсі “Жестокое сражение”. Герої “Патетичної сонати” М.Куліша опиняються в замкнутому колі життєвих обставин: „ всі дороги в світі — лише орбіти, якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов — в яму.”¹⁸

Давній драмі притаманний лінійний тип художнього простору, як у п’єсі “Комедія про Ксенофонта та Марію” та в польській драмі про Бориса та Гліба. В першому творі герої рухаються від рідного дому до Єрусалиму. В “Народному Малахії” М.Куліша теж спостерігається зображення подібного руху. Так із рідного села Малахій прямує до Харкова, тодішньої столиці України, інша героїня п’єси, Агапія, шукає дорогу до Єрусалиму. Герої польської драми про Бориса та Гліба гинуть на своєму шляху, опиняючись поза тим простором, де діяли раніше. Так само далеко від рідного дому вмирає й Любуня з “Народного Малахія”. Художній простір у цьому творі, як і в драмі “Вічний бунт”, де головного героя Ромена вбивають у фіналі твору, теж організовано лінійно. В київській шкільній драмі про “Олексія, чоловіка божого” та в “Комедії-притчі про блудного сина” Симеона Полоцького для розвитку сюжету обов’язковим є повернення героя у вихідний пункт, звідки він почав свою мандрівку. У М.Куліша циклічний тип організації художнього простору спостерігаємо в драмі “Закут” та її варіації “Зона”. В дорозі з міста до села перебувають герої “Закуту” Брус із Ніною та старий батько Радобужного. В комедії “Отак загинув Гуска” подорож родини Гуски в плавні на острів пародіює традиції давньої драми зображати своїх героїв під час морських мандрівок. У фіналі комедії родина Гуски теж повертається у вихідну точку своєї мандрівки. Циклічно побудований художній простір і в Патетичній сонаті, де Ілько починає свій шлях із горища і в фіналі знову повертається туди ж. У випадку, коли М.Куліш застосовує прийом укрупнення окремих сцен, рух до пунктів не зображується на сцені.

Для бароко характерне зіткнення тенденцій до натуралістичного та умовного зображення дійсності. Ця риса виразно виявляється як у ранніх творах М.Куліша — драмах “97”, “Прощай село”, так і в пізніших творах — “Народному Малахії”, “Патетичній сонаті”, “Маклені Ґрасі” та ін. З одного боку М.Куліш відображує життя з його найменшими дрібницями, з іншого – вдається до мови символів. Так у драмі “97” поряд із натуралістичними картинами розправи над незаможниками М.Куліш символічно зображує марення голодуючих героїв. У “Патетичній сонаті”, сповненій умовними символами, подаються натуралістичні застиглі сцени, як приміром зображення догори ногами закопаного вбитого. Появу таких жахливих картин у драмах М.Куліша можна пояснити прагненням вразити реципієнта твору, що було характерним і для барокової епохи. Слід також зазначити, що ранні твори М.Куліша, як приміром п’єса 97 з її яскравим мовним колоритом, є відображенням так званого низького бароко, в той час як у пізніших драмах (“Патетична соната”, “Маклена Ґраса”) засвоєно художні принципи бароко високого. Тож естетика необарокових драм М.Куліша своїм корінням сягає традицій драми давньослов’янської, а джерело постмодерністичних тенденцій в українській драмі XX століття можна віднайти в символізмі художніх систем бароко та екзистенційному синтетичному світовідчутті тієї епохи.

ББК 83.3 (4 укр) 6

Тетяна Кривошеєнко
аспірант

Новаторство необарокових поетів ХХ століття

Актуалізація поетики бароко на зламі століть, на наш погляд, пояснюється тим, що розвиток творчої думки людства на даному етапі зумовлюється тенденцією до синтезу різних видів мистецтва. Найсприятливіші ж “умови” створює саме поетика бароко, що декларує консептизм, дисгармонійність, прагнення до синтезу, літературну гру, динамізм образів, композицій, тяжіння до контрастів. Для цієї художньої системи характерним є бажання вразити читача, оволодіти його почуттям, свідомістю.

Термін “необароко” (подібно до “неореалізм”, “неоромантизм”) вказує на те, що цей напрям ґрунтується на естетичних засадах бароко. Однак твори його представників не є сліпим копіюванням. Існує ряд ознак, на підставі яких поезії обраних авторів відносимо до т. зв. “традиційного аванґарду” (термін М. Сороки) — необароко:

1) синтетизм, за допомогою якого поєднуються зорові та літературні елементи;

2) зорова форма літературного тексту, яка сама по собі може мати самодостатній зміст та естетичну значущість без заглиблення у текст;

3) подібність сучасної зорової поезії до барокових (к. ХVI — ХVІІІ ст.) та модерних форм (поч. ХХст.), які традиційно трактуються як аванґардні;

4) нетиповість, унікальність, новаторський характер багатьох зорових форм;

5) до певної міри, епатажність, виклик усталеній традиції;

6) здебільшого негативне ставлення літературної критики (Ф. Прокопович називав “дитячими співзвучностями”, рядянські критики закидали формалізм тощо);

7) особливе піднесення розвитку зорової поезії в кризові моменти суспільного розвитку (бароко, початок ХХ ст., 90-ті р.р. ХХ ст.) [11, 101].

Новаторство сучасних необарокових поетів у формуванні естетики зорового образу, на нашу думку, виявляється в образно-символьному рівні творів. “Символом ми називаємо, — пише К. Ґ. Юнг, — термін, назву чи навіть образ, що володіє крім свого загальновживаного ще й особливим додатковим значенням, що несе щось незвичайне, невідоме” [12, 15]. В основі словесного символу лежить образ, узятий в аспекті своєї знаковості, де “знак наділений усією органічністю міфа і невичерпною багатозначністю образу” [1, 826]. Кожне слово-символ є образом, але в символі поняття образу розширюється, мовби виходить за свої межі, здобуваючи додатковий глибинний зміст; отже, повної тотожності між символом і образом теж не існує [10, 41]. Будь-який символ є образом, однак не кожний образ, навіть породжений символом, зводиться до нього. Символ “є вид ідеї, даної образом” [10, 98], отже, він — слово-ідея, слово-образ. Однак якщо образ чуттєво-реальний, то символ передбачає “позачуттєву” діяльність [6, 41].

Інша концепція символу ґрунтується на засадах поетики, яка інтерпретує його як уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній поетичній системі [2, 110]. Звідси, на думку деяких дослідників, символ — поняття не наукове, це — поняття поетики, естетики [6, 42]. Розуміння художнього символу як універсальної категорії естетики пов’язує символізацію з її образною стороною, процесом художнього освоєння світу. Поетичний символ ідентифікується тим самим з образом.

Відповідно говоримо про новаторство необарокових поетів на образно-символьному рівні.

У продовжувачів традицій творців carmina curiosa частіше знаходимо оригінальні або ж трансформовані фольклорні та міфологічні образи-символи. Найбільш активними, на наш погляд, є архетипні слова-символи у необарокових поетів. Розглянемо символьні “гнізда” з архетипами “вогонь”, “вода”. Одним з наскрізних у творчості М. Мірошниченка, І. Іова та інших є семантичний комплекс із словом-символом “вогонь” (“світло”, “сонце”) у центрі й словами-поняттями, що його підтримують (“іскра”, “свіча”, “блискавка”) на периферії.

Вогонь — один з найдавніших символів, винайдених людством. З давніх-давен він уособлював радощі буття, життя. “Силу вогню людина пізнала дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю” [8, 30].

У поезії “Казання про Хорса хорошого” М. Мірошниченко вдається до цікавого експерименту — він органічно поєднує постаті язичницької та християнської міфології, ісламу та індуїзму:

Сизим курицвітом диму
вкотре квітчаю над домом
Хорса чи Хорста — Христа,–
він же давай в Назареті
долю свою назирати,
сонце знімати з хреста [9, 67].

Хорс, Христос та сонце постають як три іпостасі одного Бога. Такі висновки нам дозволяють зробити пояснення, які сам автор подає до вірша. (“Хорс (Хорст) — скіфослов’янський бог Сонця”). Подібний підхід ми можемо спостерегти у фольклорі, зокрема, в колядах [8, 22]. Виразною є проекція символу сонця на християнський образ розіп’ятого Христа. Така інтерпретація образу Бога дозволяє митцю донести до читача свою неоднозначну й складну систему релігійних поглядів, а дослідникові спробувати наблизитись до її розуміння. У наступних рядках поет подає своєрідну підказку, яка все чіткіше розкриває творчий задум митця: в уяві читача вимальовується яскрава картина сходу сонця:

Хорсе хороший, світись!
В Нілі втонув Ра — Горахта!
Гріх! — райгоріх, райгорох той
Котигорошка затис…
О, прихили небеса,
дай-но йому в потойбіччя!..
Чуєш, хоруз кукуріче —
Аж у Хорезм, Хорасан
Хорса дніпрянського кличе! [9, 67]

Допоміжний образ-символ півня (автор невипадково називає його хорузом), що вводить М. Мірошниченко в останній строфі поезії, підпорядкований головній меті, бо півень, за слов’янськими віруваннями, сприймається як знак сонця, бадьорості, активності. Півень — допомога людині проти нечистої сили. У “Казанні про Хорса хорошого” півень — провісник сонця.

Часто поряд із образом-символом сонця в поезії М. Мірошниченка бачимо символ, що основного свого значення набув тільки в часи козацтва. Образ коня зазнає перетворення у поезії М. Мірошниченка. Так, в поемі “Біг сонця” та вірші “Анациклет” актуалізується більш давнє значення цього символу — синонімічне до значення образу-символу сонця:

Північ – то ж Олень,
що біле пір’я кличе,
південь — то ж Лев,
що в небеса риче,
схід — Сонце — Кінь,
що радісно ірже,
захід — Місяць — Тур,
що мовчки ріг достатку береже…[9, 115]

* * *

Небо,
осідлавши сонце всевідьмаче,
степом скаче собі, скаче —
світ, як Дон Кіхот,
хить хмарками, хить,
світь дірками, світь [9, 85].

Оригінальною є інтерпретація образу-символу сонця у філософській, сповненій словогри, звукозапису, асонансів, алітерацій поезії І. Іова. В одному з віршів неологізм зі словом “сонце” навіть винесено у заголовок — “сонцесловообрій”. Заглиблюючись у дивовижні світи, розвиваючи своєрідний процес переродження слова у філософію символу, поет ототожнює Сонце та Слово. І. Іов виділяє тоненьку межу — “сонцесловообрій”, куди митець потрапляє після заходу сонця, певний стан душі та розуму, в якому:

… корінь покидали суфікс, префікс,

Взяли з повір’ям свіжість кольорів,

Молочні перса в’янули, як персики,

І я ставав причинним поміж слів [4, 30].

Одним із периферійних слів-символів семантичного комплексу з символом “вогонь” (“світло”, “сонце”) у центрі є образ свічі. Традиційно слово-поняття “свіча” як носій ідеї вогню набуває рис образності і може перетворюватися в символ за умов узагальненого вживання на позначення світла, краси, чарівності тощо [6, 53]. У творчому доробку сучасних необарокових поетів таке значення поглиблюється:

Вогонь узувся у свічу —

ах, він узявся подолати

дорогу чорну через вічність,

що між учора й завтра спить.

Вогонь узувся в дві свічі —

ах, він і зовсім піде з дому,

уже збігає мить остання

і світло бгає у мені [9, 69].

У вірші М. Мірошниченка компоненти семантичного комплексу з центром “вогонь” зливаються в єдиній метафоризованій картині: форма полум’я свічі примушує поета замислитись над тим, що це єдиний шлях проникнення життєдайного очищення в буденність. Звідси персоніфікований образ вогню (оновлення), що “узувся у свічу”, образ рушійної сили, яка змінює ніч на день долає прірву опівночі, і наступна днина починається в душі самого поета. Ранок уявляється М.Мірошниченку як випікання хліба-сонця, і саме “вогонь, узутий у свічу”, “світло бгає” в людській душі.

В одному з віршів циклу “Червоно-чорний птах” М.Мірошниченка образ-символ свічки подається разом з образом-символом блискавки, що зумовлює своєрідне прочитання глибинного змісту поезії:

Де ж ти йдеш? — у вічі вічність

розчорнілась од усіх кінців…

Блискавиця

запалила свічку

у твоїй руці [9, 138].

Слово “блискавка” включає в своє символічне значення такі компоненти, як “небезпека”, “покарання”, “гнів”, “несподіваність”, “світло” [6, 107]. З давніх-давен блискавку пов’язували також з образом бога Перуна. “Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й оплодотворюють її дощами. Блискавки проганяють, коли треба, хмари, а також злих демонів, і випускають на волю Світло”, — стверджує Митрополит Іларіон [8, 99]. Таким чином, звертаючись до прадавнього значення образу-символу блискавки, М. Мірошниченко змальовує картину ствердження людиною життєвого шляху, просвітлення дороги в майбуття: запалена й освячена блискавкою свіча в руці героя, вказує тепер шлях у вічність.

У вірші І. Іова “Три феї в траншеї збирали трофеї…” образ свічі символізує криваву жертву, що приносять молоді солдати безглуздій афганській війні, яку уособлюють три страшні феї (в грецькій міфології — мойри, в римській — парки) — жорстокі богині долі:

Вполюють полюддя криваві полотна,

від раю бряжчать журавлині ключі…

І дірка, мов зірка, в линялій пілотці,

горить БТР в поминальній свічі [5, 57].

“Запорізький курінь”, змальований М. Луговиком, має перед собою свічу, полум’я якої, “мов козацький оселедець”. Така свіча символізує невмирущість козацького вільного духу, що “п’ятсот літ все горить на Січі ” й горітиме вічно, бо, звертаючись до запорізького куреня, поет запевняє: “Хлопці з Великого Руху прокричать тобі пугу” [7, 526].

Поряд із вогнем, світлом вода — творець усього сущого, одна з основних стихій, що утворили Всесвіт, звідси всесильність, могутність, всеохопність води. За твердженням М. Костомарова, вогню — чоловічому началу в слов’янській міфології передує жіноче начало — вода, животворна матерія [7, 218].

Серед основних компонентів символічного значення слова “вода” можемо назвати — “життя, час, життєдайність, очищення, здоров’я, чистота, молодість; забуття, небуття, смерть, журба” [6, 57]. У сучасних необарокових поетів своєрідно інтерпретуються мотиви живої та мертвої води, що глибоко закорінені у прадавніх віруваннях про воду – силу смерті, загибелі та життя.

[3, 526]

У “Поминальній баладі” І. Іова мертва вода-ріка забуття Лета протиставляється цілющій воді Дніпра, що повертає людині історичну пам’ять, віру в майбутнє нашої країни:

І канемо, мов камені, в дірі,

мов Каїни — в лівреях, еполетах…

І думаєм: омились у Дніпрі,

насправді ж потрапляємо у Лету [5, 85].

Трансформованими постають і периферійні слова-поняття семантичного комплексу зі словом-символом “вода” в центрі. Так, символ “криниця”, що зазвичай передає значення “свіжість, чистота, добро, животворність, забуття” [6, 58], у творах необарокових поетів, зокрема І. Іова, отримує несподіване прочитання:

…старі колодязі із журавлями

розп’яті як прип’яті до шляхів

поклони б’ють молитвами-жалями

де цвинтарі козацькі мов архів [5, 15].

Колодязь — журавель у поезії “Колодязі” здається І. Іову жалібником, розп’ятим на хресті доріг, а вся земля — величезним цвинтарем козацької пам’яті, яка поступово стирається, як руйнуються журавлі, що все ще “по-вкраїнські вміють німувать”, але ними вже “води цілющої забута рецептура”.

Невід’ємним елементом семантичного комплексу із центром “вода” є образ-символ “кров”, що традиційно мав значення “жертва, мучеництво, спокута, помста, примирення” [6, 60]. У поезії М. Мірошниченка “Моє серце думає про тебе…” символ дозволяє зробити висновки: в уяві поета творче страждання закоханого асоціюється з кривавою раною, але “півень пурпуровий” (кров) закличе новий день для коханої — крізь страждання й біль ліричний герой передає творчу наснагу іншій людині:

Моє серце думає про тебе —

заявись,

хоч поглядом погладь

квітування те папоротеве,

що у мроці ножових балад.

Зранено впаду в запросторовість,

та хотів би вчути через біль,

як мій півень крові пурпуровий

вогнекличе день новий тобі [9, 134].

Серед рослинних слів-символів у творчості сучасних необарокових поетів ХХ ст. чільне місце посідає родовий образ-символ дерева, що бере свій початок від прадавніх вірувань нашого народу. Згадка про т.зв. “мітичне дерево” міститься у книзі Митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”: “Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі на Небо білка й носить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б’ють джерела золоте та срібне” [8, 56-57].

У поемі “Біг Сонця” М. Мірошниченко змальовує антипод такого міфічного, райського дерева:

Велетенська кобра звелась,

цілосвітною корою взялась —

стала Деревом Смерті,

замість листя — мертві [9, 116].

“Дерево Смерті” виступає в поемі символом кривавої ворожнечі в часи Дарія-завойовника. (Схожі образи-символи зустрічаємо в “Баладі про кривавих солов’їв” В. Голобородька).

Образ-символ барвінка широко використовується в поезії на позначення краси, молодості, кохання, шлюбу, весілля, козака [6, 123]. Барвінок в одноіменній поемі І. Іова дещо змінює своє значення. У творчій уяві митця барвінок — всевидющий і терплячий свідок людського життя (“Кохані, що блукають на зорі — На нім вінчаються і з ним їх похоронять”; “Як тісто вчинене, він підійшов — Пречистий і хрещатий, і розхристаний. — І стогне стомлено від підошов, Де пристані оплакані й освистані”) [4, 89].

Барвінок у поемі І. Іова поступово персоніфікується, і, нарешті, виступає як символ козака. (“І жмут спокут, і тінь в’язничих стін, Де козаки-барвінки п’ють із Богом! “) [4, 91]. Наприкінці твору образ-символ барвінка набуває узагальнених рис, — в уяві автора барвінок — це життя народу, це сам народ. (“О як струні лежати у труні, Сновид-що кривда, наче підколінок. І доля на престолі, й ми … дурні, Як той, й досі стелиться, барвінок!”) [4, 92].

В. Трубай плідно працює на ниві carmina curiosa, формуючи свій ориґінальний символічний світ. Прикладом цього може служити його вірш “Кінець світу”, що виконаний як сторінка з Біблії, де міститься 10 заповідей. Відбиток брудного чобота на сторінці символізує небажання суспільства жити гармонійно. Так починається кінець світу.

Цілком оригінальний образ-символ створює М. Сарма-Соколовський у вірші “Вітряк”. Поет змальовує старий млин, який вже давно не працює. Тепер це пам’ятник славі Дон Кіхота. (“Тепер не збіжжя мелю, а час, як звичайне жито, всім на пожиток, а Дон Кіхотові — на вічную славу!”) Образ вітряка в поезії М. Сарми-Соколовського символізує нездійснені мрії. Сам вітряк і його крила постають у творчій уяві автора як дві окремі істоти: і сам млин, і його крила не змогли здійснити заповітної мрії: млин — перемоги Дон Кіхота, крила — полетіти у вирій [3, 521].

[3, 521]

Отже, можемо твердити, що новаторство необарокових поетів у формуванні естетики зорового образу на сучасному етапі виявляється на глибинному образно-символьному, формально-пошуковому рівні. Особливу вагу має оригінальна символіка, що формується під впливом в багатьох моментах неоднозначного світосприйняття авторів-аванґардистів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аверинцев С. С. Символ // КЛЭ. — Т. 6. — М., 1971. — С. 826.

2. Еремина В.И. Поэтический строй русской народной лирики. — Л.,1978. — 215 с.

3. Золотий гомін. — К., 1997. — 548 c.

4. Іов І. Словопис. — Хмельницький, 2000. — 98 с.

5. Іов І. Чернетка. — Хмельницький, 2000. — 137 с.

6. Кононенко В. Символи української мови. — Ів.-Фр., 1996. — 68 c.

7. Костомаров Н.И. Славянская мифология // Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 201-257.

8. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1994. — 424 с.

9. Мірошниченко М. Око — К., 1989. — 162 с.

10. Свасьян К. А. Проблема символа в современной философии. — Ереван, 1980. — 148 с.

11. Сорока М. Зорова поезія як традиційний аванґард // Світовид. — 1997. — No 3 (28). — С. 93-101.

12. Юнг К. К вопросу о подсознании // Человек и его символы. — М., 1998. — С.13-45.

ББК 83.3 (4 укр) 6

Леся Оліфіренко,
кандидат філологічних наук, доцент,
Донецький інститут ринку та соціальної політики

Концепт “Пам’ять” у ліричних творах Василя Стуса

З-поміж слів, що характеризують духовне життя людини, концепт “Пам’ять” посідає, безсумнівно, особливе місце. Для В.Стуса в умовах неволі пам’ять стала зброєю, знаряддям його творчої праці. Покладаючись лише на свою пам’ять, поет, у таборах чи на засланні, міг відновлювати вилучені тексти, бо “раз у раз нависала загроза знищення доробку і все треба було відновлювати, покладаючись на пам’ять. Це, справді, питома якість Стусового поетичного мислення, що корінням своїм сягає у повноту, вичерпність, ситуативність його “самособоюнаповнення” [7, с.19].

Говорячи про так звану пам’ять слова, М.Бахтін наголошував на зв’язку між пам’яттю та мовою. Це положення підштовхує нас звернути увагу на те, що зберігає слово “пам’ять” у своїй концептуальній структурі. За СУМом, одним зі значень слова “пам’ять” є “здатність запам’ятовувати, зберігати і відтворювати в свідомості минулі враження” [8, с.39]. На підставі такої дефініції можна почати будувати концептуальну, чи коґнітивну, карту слова як організовану навколо таких концептів, як “здатність”, “відтворення”, “свідомість”, “враження”, інтерпретуючи кожен із них і пов’язуючи з ними ті чи інші використання слова.

Корелюючи з дієсловом “пам’ятати”, яке означає утримувати в пам’яті, слово “пам’ять” означає здатність пам’ятати, що повертає нас до ідей А.Вежбицької про перцептивну лексику та її розуміння через тріаду “здатність — орган — функції”, та змушує розкрити здатність пам’ятати через локалізацію цієї здатності в голові / мозку / свідомості людини, а також через такі функції пам’яті, як розпізнавання, взнавання, пригадування, збереження в ній досвіду, знань, видобування з пам’яті тощо.

Оскільки образна пам’ять є генетично пов’язаною зі сприйняттям і зберігає цей зв’язок у своїх виявах, то природним буде припустити, що між дієсловами пам’яті та сприйняття існує велика семантична спільність. Так, А.Вежбицька запропонувала свої тлумачення для дієслів сприйняття, які дозволяють позбутися складного компонента “сприймати” та замінити його невеликим набором базових понять. Її кваліфікація виразу Я бачу щось дозволяє прослідкувати двобічний зв’язок людини зі світом: зоровий образ породжується світом, і на підставі цього образу людина робить висновок про існування чогось у світі [5]. Важливо, що у вказаному тлумаченні онтологічний компонент є не окремим, а просто вичленованим із процесу сприйняття. Бачення навколишнього світу як існуючого становить єдиний акт сприйняття. Людина і фрагмент світу є співбуттєвими одне до одного.

“Онтологічне узгодження” людини і світу, що постає тривіальним для висловлень із дієсловами сприйняття у формі теперішнього часу, перестає бути таким для висловлень у минулому часі. “Онтологічне узгодження”, значуще для сприйняття, успадковується й образною пам’яттю. Визнання важливості цього компонента дозволяє пояснити специфіку значення багатьох виразів В.Стуса, які містять слова, що відносяться до поля пам’яті. Так, у реченні “Пригадую — мене веде за руку/ щаслива мати…” (ЗД:77) фіксується факт збігу часу свідомого життя ліричного героя та часу певної події, а у висловлені “Сніг хоче спати. Влежалий, він вже/ не пам’ятає голубу дорогу/ з небес і до землі” (ЗД:59) до часової спільності додається ще й спільність просторової сфери.

Буттєвість людини, що має місце при сприйнятті навколишнього світу, встановлюється самою людиною. Людина в поетичних творах митця локалізує світ, який вона споглядає, щодо себе або себе щодо світу, який вона споглядає. Пор. судження, що супроводжують пригадування: “Пригадалися роси ранні,/ пісня Романова…” (ЗД:66); “О, пам’ятаєш ніч? велику ніч?” (ЗД:76); “Отак живу, спогадую і трачу/ життя на ще незвіданого мить” (ЧТ:54); “Тоді згадай: десь за стома морями,/ десь на крайсвіту мати є твоя/ і ламле руки, ставши коло брами” (П-1:73). Навіть у тому випадку, коли об’єктну позицію при дієслові “пам’ятати” займають у В.Стуса назви речей чи осіб, яким відповідають “абстрактні індивіди”, тобто індивідні об’єкти, взяті у відриві від їх конкретних просторово-часових маніфестацій [4], все одно правило “єдності часу та дії” залишається в силі, правда, у дещо узагальненому вигляді.

Локалізація себе в просторі й часі передбачає, що діяльність людської свідомості скерована не тільки на навколишній світ, але й на саму себе: у кожний момент людина повинна усвідомлювати себе, своє “буття-у-світі”. Екзистенційне усвідомлення самого себе у В.Стуса також завжди є усвідомленням себе у світі. Про це свідчать, зокрема, значення таких речень, як: “…там я збагнув (тобто усвідомив) себе, і світ, і час,/ і моторошно стало” (ЧТ:159): ліричний герой пам’ятає (усвідомлює) не просто себе, але й себе у світі, світ навколо себе. Або: “Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,/ розп’яттям чи зненавиддю — помри” (ЗД:78); “Намагаюся пригадати, коли/ я попав у це зачароване коло. Нічого/ не виходить” (П-2:234).

А.Берґсон підкреслює, що усвідомлення себе включає усвідомлення свого тіла: “Наше теперішнє… є чуттєвим і… руховим; наше теперішнє є насамперед станом нашого тіла” [3, с.258]. У цьому сенсі висловлення “Я це чула: щось обірвалось,/ так, як з канату/ обривається альпініст…” (ЗД:64) не відрізняється від висловлення “Я кочегарю в халабуді…” (ВЦ:195): людина (автор, ліричний герой) усвідомлює, що вона “це” чула і усвідомлює, що вона кочегарить у халабуді, відносячи при цьому себе до структури світу.

До сфери образної пам’яті потрапляють не лише дані слухового (чи зорового) сприйняття, але взагалі все, що є результатом усвідомлення себе в світі. Людина у В.Стуса може не тільки споглядати за тим, що відбувається, але й безпосередньо брати участь у ньому: “І марив день за днем,/ що вже спливе і пам’ять промине/ розлуку, геть до титли й кому вивчену” (ЗД:61); “В мені уже народжується Бог/ і напівпам’ятний, напівзабутий,/ немов і не в мені, а скраю смерти — /куди живому зась” (П-2:47). Тут письменник, як справжній екзистенціаліст, прагне збагнути причини невлаштованості людського буття взагалі і свого власного зокрема. Застосовуючи прийом розповіді від першої особи, що передає злиття споглядача і споглядуваного, В.Стус вдається до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи притчева алегорія.

Сприйняття зовнішнього світу і, відповідно, пам’ять про нього є неможливими, якщо людина не сприймає, не усвідомлює, не пам’ятає себе. Мова тут йде не тільки про довготривалу пам’ять, але й про пам’ять, яка прямо випереджає сприйняття, забезпечує його безперервність: сам процес сприйняття можливий тільки завдяки наявності пам’яті. Зв’язок сприйняття, пам’яті та свідомості (в тому числі самосвідомості й підсвідомості) виявляється у Стусовій мовній естетиці у використанні цілого ряду виразів, що стосуються поля пам’яті. Так, повна втрата контакту зі світом зовнішнім (припинення сприйняття) і світом внутрішнім відтворюється в українській мові як втрата пам’яті чи свідомості (відповідні вирази є синонімічними): втратити пам’ять / свідомість; бути без пам’яті / без свідомості / знепритомніти; бути у безпам’ятстві / у безсвідомому стані / у підсвідомості. Подібні приклади, пов’язані з концептом “Пам’ять”, знаходимо у ліриці В.Стуса: “Гулкий і розсторонений, опадний,/ не серцем — тільки голосом ростеш/ у невіді, в безпам’ятстві душевнім стрясаєшся і в німоті гримиш” (П-1:150); “Він увінчує порив/ здревілих далеких корінь/ незабутніх,/ глибоких,/ захованих/ у підсвідомість” (П-2:159).

Тимчасова втрата контакту людини з зовнішнім світом може естетично окреслюватися у віршах В.Стуса виразами впасти в забуття, забутися, бути в забутті тощо, пор.: “Так спогади значаться часом,/ допіру пам’яті туман/ скресає в забутті” (П-2:137); “Затягнулося ряскою й мулом/ і туманним як сон забуттям/ обгорнуло тебе огорнуло,/ ані спогадів більше ні тям” (П-2:138); “З дощів, туману, забуття і туги,/ із забуття терпавої пітьми/ постала перша постать” (ЧТ:123).

Наявність у художніх текстах В.Стуса слів підсвідомість, безпам’ятство, забуття тощо відносить поетичне повідомлення у план іншого, позасвідомого світу, творить особливу емоційну напругу між реальністю та уявним (несвідомим) буттям. Смислова та експресивна самоцінність цих одиниць як еталонів оцінки буттєвості створює передумови для включення їх у тропеїчні синтагми, естетичний зміст яких визначається належністю забуття, безпам’ятства, підсвідомості до іншого, несвідомого плану буття.

Мовна естетика В.Стуса коґнітивного рівня виявляється у тому, що при згадуванні минуле ніби переноситься у теперішнє і споглядається одночасно двома “я”: теперішнім “я” людини та її минулим “я” безпосереднього учасника або споглядача минулих подій. Відомо, що найважливішою умовою пам’яті є відчуття людиною тотожності цих двох я: людина ідентифікує себе у минулому і теперішньому як цілісність. Під час згадування вона знов усвідомлює себе у світі, який цим згадкам відповідає. Як зазначає А.Берґсон, згадка, проходячи через серію різноманітних станів свідомості, “матеріалізується в актуальному сприйнятті…, де воно стає станом наявним і діяльним”, коли нам “змальовується наше тіло” [3, с.258]. Оскільки теперішнє “я” відокремлюється від минулого “я”, людина може бачити саму себе у минулому наче збоку, і водночас за рахунок тотожності цих двох “я” людина може проживати фрагмент свого минулого знову. Однак, якою б сильною не була ілюзія, ліричний герой розуміє, що все це відчувається тільки в його уяві (адже його теперішнє “я” не тільки пригадує, але й усвідомлює себе тим, про що згадує), пор.: “Шурхоти і шепоти і щеми — / то твого спогадування дні/ хлюпотять під веслами триреми, /що горить в антоновім огні” (ВЦ:196); “І спогад усеможно завернув/ давноминуле, горем переоране,/ і, відслонивши, мов терпіння, гори,/ раптово до непам’яті пірнув” (ЧТ:54); “Забута пам’яте, це ти?/ Спасибі, що згадав, /аби в годину самоти/ скорботу гамував — / дарами спогадів і снів,/ дарами прочувань,/ щоб так довіку — плив і плив/ над плесами кохань” (П-1:188-189).

Отже, пам’ять визначає особливість ліричного героя В.Стуса: єдність його “я”, яку розуміємо як безперервність усвідомлення “я”, його самототожність.

Те, що при згадуванні минуле споглядається двома “я” цілісної людської свідомості, має важливі наслідки для узгодження слів, які належать до поля пам’яті, і створюються художником слова з метою підсилення мовної естетики поетичних творів, актуалізації певних сем. Дієслова “пам’ятати”, “згадувати”, “забувати” часто віддають перевагу умовчуванню ментальної природи процесів пам’яті. Вони, дублюючи узгодженість дієслів сприйняття, можуть приєднувати підрядні з’ясувальні, які містять інформацію про факти та процеси, а також використовуються з іменами подій, пор.: “Ще й досі бачу (пам’ятаю) я, коли ти часом/ нехай я тільки приїздив додому — і ліг/ відпочивати — нишком ти підходила до/ мого узголів’я (нишком ти підійшла до мого узголів’я)” (П-2:222). Однак, у мові В.Стуса існують також вирази, в яких відбито саме ментальний, вторинний характер сприйняття при згадуванні. Повертаючись до минулого, поет дозволяє реципієнтові побачити не саме це минуле, а його образи чи картини. Вони можуть вести досить самостійне життя — поставати, оживати, виникати, воскресати у пам’яті, їх можна також викликати чи відновлювати. Образи, картини та спогади можуть мучити, тіснитися, проходити / поставати в пам’яті, напливати одне на одне тощо, пор.: “Що од століть — / то пам’яті спрагнілий язичок:/ увічненим піти. Щоб залишити/ себе для проб” (ЗД:46); “Не муч мене/ О не муч мене, річко спогадів, забуття мого,/ річко тиші” (ЗД:45); “Забудься. Стань. І зачекай на мене/ на самоті в такому велелюдді,/ де спогади стовбичать, наче судді, і пам’ять чвалом праліта жене” (П-2:149).

На думку Н.Арутюнової, образ, будучи категорією свідомості, тісно пов’язаний із дійсністю, що його породила. Образ того, що знаходилося у сфері сприйняття людини (образ-кадр), не може бути неправдивим або неправильним [2, с.125], а при згадуванні теперішнє “я” людини може бачити минуле з різним ступенем чіткості. Спогади й картини, отже, можуть бути яскравими, чіткими чи, навпаки, бляклими, стертими, розмитими тощо. При цьому погана якість відтворення у загальному випадку не залежить від якості попереднього сприйняття, а опосередковується пам’яттю [6, с.82]. Естетику ключового слова “спогад”, таким чином, визначає цілий епітетний ряд, а взаємодія із лексико-семантичними комплексами пам’ять, марення, спомини інтенсифікує у слові сему мисленого відтворення чогось, що минуло й збереглося в пам’яті, пор.: “Стовбурами спогади ростуть,/ і за ними ні греця не видно” (ЗД:74); “Палахкотіли/ в нас спомини, немов півні червоні…” (ЗД:76); “Той спогад — як подим пожарищ” (П-1:98); “Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли,/ як лотоки непам’яті. Як сон” (П-2:157).

Вторинний характер візуального зображення при згадуванні простежується також у використанні В.Стусом іменника “уява” та дієслів “уявляти (собі)”, “здаватися”, “наснитися”. Ці дієслова на відміну від дієслова “пам’ятати” не є фактивними: уявити собі, тобто намалювати у своїй уяві, можна як те, що мало місце у дійсності, так і те, чого не було взагалі. Б.Рассел протиставляє пам’ять уяві лише за ознакою відсутності у випадку уяви співвідношення із минулими подіями. “Образи пам’яті і образи, породжені уявою, не різняться за своїми внутрішніми властивостями. Їх відрізняє те, що пам’ять супроводжується вірою, яку можна передати словами модального рамочного “Так, це було” [1, с.176]. Щодо слів “уявляти (собі)”, “здаватися”, “наснитися”, то їх непевність щодо того, до якого світу — уявного чи реального — належать образи, завжди вирішується контекстом, пор.: “Мені здалося — я живу завжди” (ЗД:56); “І герметичну виснив я труну,/ що стала і дорогою, і полем” (П-2:128); “Четвертий рік все сниться сон, жахливий сон життя,/ немов з полону і в полон/ іду без вороття” (П-2:192); “Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,/ вся сіра й чорна, і брудка й кургуза,/ збігаючи донизу — там, де балку/ перетинає залізничий насип,/ мені наснилась вуличка моя” (П-1:135).

Стусівський самозаклик “схились до мушлі спогадів — і слухай” (П-1:37) був актуальним і для нього самого, адже поет умів слухати, чути і бачити спогадуване інтенсивно, динамічно, кольорово. Збагачували, живили його згадки не тільки власні спогади, а й листи рідних та друзів. У своїх листах до дружини поет докладно описує опуклі, живі картини з київського життя друзів, які він називає “сценами”, “слайдами”: “Київ згадується мені як музей, може як Кирилівська церква, де ми ходили колись утрьох… І окремі сцени, слайди, сказати б слід: Дмитрик із Миросиком розмовляє з Юрком, Валя йде присмерковим снігом…” (до дружини, березень 1976) [9, с.223].

Отже, пам’ять має дві сфери дії. Відштовхуючись від явищ світу, вона переплавляє їх на феномени свідомості. Світ і людина зливаються воєдино в акті сприйняття, а пам’ять закріплює їх нерозривний зв’язок: було, оскільки пам’ятаю. Через єдність досвіду людини пам’ять забезпечує єдність існування світу.

Процес згадування є процесом розумовим: образи минулого були б хаотичними та безглуздими, якби їх не поєднував розум. Це знаходить своє відображення в мові поезії митця. Так, дієслово “згадувати” може виступати як близьке за смислом до дієслова “думати (про)”, пор.: “Згадувать дівчат,/ що буцім-то в житті одним і снили, аби мені віддати свій вінок” (ВЦ:183); “Ось що мені згадалось і потішило,/ коли ввечері я вкладався на сон” (ВЦ:192); “Даремне. І не згадуй. І — облиш. А пригадай пізніше сині сосни/ і сиві зими кронами гудуть” (ЧТ:105); “Пригадуєш і весі й городи,/ і обрушає пам’ять простопадна/ ту скрушну душу…” (П-2:188).

Дієслова “забути / забувати” та “пам’ятати”, як і дієслово “згадувати”, також можуть мати відношення до актуальної діяльності людської свідомості та мислення: поняття “забути / забувати” в одному зі своїх значень є синонімічним “не думати (про)”, пор.: “Давно забуто, що є жити/ і що є світ і що є ти” (ВЦ:183); “Нахилившись над незвіданою тишею/ Серця юного, забудь тривожний струм/ Неспокою” (Кр:199); “В царстві зла/ людина ходить тільки дубала/ уже забувши, де її оселя” (ЧТ:122).

Цікаво, що у В.Стуса зосередженням спогадів, вражень може бути не тільки свідомість, але й серце, душа, слово, а значить, пам’ять розуміється автором досить різнорідно: до того ж душа (серце, навіть рука) може пам’ятати щось таке, що відрізняється від того, що пам’ятає розум. Естетику образів душі і серця, надання їм функцій вмістилища спогадів значною мірою визначає нахил поета до опредмечення духовних субстанцій, матеріалізації духовного. Ця тенденція визначає активізацію такої метафоричної моделі, в якій перехідне дієслово передає значення конкретної дії, спрямованої на душу, серце, руку: пор.: “Зжужмлена душа,/ мов мотовило, обростає згадками,/ в шезлонгу западає на лопатки/ і по кімнаті — безтелесно шастає” (ЗД:98); “Б’ється серце, як пташка німа,/ буде спогадами надити” (ЧТ:30); “Спогадуй, серце./ І на крилі — на зраненім — брини!” (П-1:220); “А пам’ять любої руки — / п’янкої, білої, гінкої — / перегортала днів сувої” (П-1:220).

Звороти пам’ять руки / серця / душі і т.п., метафоризуючись та ускладнюючись авторськими асоціаціями, створюють у мовній естетиці В.Стуса ланцюг уявлень про пам’ять як певне сховище. Дії, пов’язані з пам’яттю описуються аналітичними предикатами типу спливати в пам’яті, проминати в пам’яті, випірнути з пам’яті, зринати в пам’яті, триматися в пам’яті, увігнатися в провалля пам’яті, ворушитися у пам’яті, вертатися до пам’яті, прорости пам’яттю тощо.

Концепт “Пам’ять” виступає у поезії В.Стуса й еквівалентом частки пам’яті, її одиниці, тобто синонімом слова “згадка”, або виразу зробити (щось) знаком пам’яті, знаком згадки, пор: “Подаруємо на пам’ять/ колгоспові свій заступ, тормозки” (ЗД:108); “Посадити деревце — залишити про себе найкращу пам’ять” (ВЦ:157).

У поетичних творах В.Стуса слова у ланцюжку пам’ять — душа — життя пов’язані між собою настільки тісно, що сама пам’ять (як і непам’ять) персоніфікується, діє, може говорити, пор.: “З мурашника людського, з прірви років/ я вирву пам’ять днів перезабутих, що стали сном і журною явою…” (П-1:89); “Стань і вернись до пам’яті: тоді/ відкрилося зелене узграниччя” (П-2:51); “Плати непам’яті оброк,/ віддайся навіженій звазі…” (П-2:175). Тому зрозуміло, чому Стусівський ліричний герой звертається до пам’яті як до живої істоти, пор.: “Стримить, мов цвяшок… Пам’яте, це ти?” (ЗД:103); “Досить. Не волай,/ зрадлива пам’яте” (ЧТ:174); “Непам’яте, залізна стань!” (П-1:77); “Проте ламаю застарілі ґрати,/ лиш, пам’яте, думок не воруши” (П-2:135).

Отже, концепт “Пам’ять”, виступаючи одним із центральних концептів поетичного доробку В.Стуса, поруч з іншими характерними для поетичного дискурсу автора концептами — “Людина”, “Самота”, “Біль”, “Космос” тощо, виконує роль одиниці ментальних та психічних ресурсів свідомості поета, набуває характеристик культурної домінанти, визначає стилетворчі чинники поетики митця.

Література

1. Russel B. The analysis of mind. — L., 1951. — P. 176.

2. Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. — М.: Наука, 1988. — С. 112-135.

3. Бергсон А. Материя и память. — СПб, 1911. — 312 с.

4. Булыгина Т.В., Шмелёв А.Д. Пространственно-временная локализация как суперкатегория предложения // Вопросы языкознания. — 1989. – No 3. — С. 12-46.

5. Вежбицкая А. Восприятие: семантика абстрактного словаря // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1086. — Вып. 18. — С. 41-56.

6. Днипровская М.А. Философия памяти // Логический анализ языка. культурные концепты. — М.: Наука, 1991. — С. 45-87.

7. Коцюбинська М. Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і час. — 1998. – No 6. — С. 17-21.

8. Словник української мови: В 10-ти т. / Редкол.: І.К.Білодід та ін. — К.6 Наук. думка, 1975. — Т. 6. — С.39.

9. Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. — Львів: Просвіта, 1997. — Т.6, кн. 1: Листи до рідних. — 495 с.

10. Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. — Львів: Просвіта, 1994. — Т.1., кн. 1; Т.1., кн.2; Т.2; Т.3., кн.1; Т.3., кн.2.

Список скорочень:

ЗД — збірка “Зимові дерева”
ЧТ — “Час творчості”
ВЦ — “Веселий цвинтар”
Кр. — “Круговерть”
П-1 — “Палімпсести”, книга 1
П-2 — “Палімпсести”, книга 2

ББК 66.5

Віра ПРОСАЛОВА,
кандидат філологічних наук,
доцент Донецького національного університету

“СКАМАНДР” І “ТАНК” В АСПЕКТІ МІЖЕТНІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

“Кожен, хто прагне освоювати чужий край і чужу культуру, повинен шукати можливостей заглибитись в іншу мову. У цьому полягає перелом, якого не уникнути і який повинен допомогти вилікуватись, якщо людина хоче вижити в нових умовах”
(Г.-Ґ. Ґадамер).

Поява літературних угруповань і груп зумовлена однорідністю інтенцій, що виявляються у певних мистецьких колах, інспірована лідерством окремих митців, навколо яких гуртуються однодумці чи просто їх прихильники. При цьому чимало важать зовнішні чинники, тобто ті переходові літературно-мистецькі ситуації, які потребують вироблення нових шляхів розвитку.

Перша світова війна, що вразила жорстокістю і гігантською руйнівною силою, змусила світ замислитися над здобутками цивілізації, моральними і духовними цінностями, знаменувала переломний етап в історії. Тому 20-і роки ХХ століття були позначені помітними світоглядними зрушеннями, появою нових ідей, імпульсів у літературно-мистецькому житті. Переломні моменти, які культура час від часу переживає, співвідносяться чи обумовлюються суспільно-політичними чинниками, проте не визначаються ними, адже митці здатні як випереджати свій час, так і відставати від його завдань і потреб.

Після здобуття Польщею незалежності у літературно-мистецькому житті країни спостерігалося пожвавлення. Перед художньою літературою у самостійній країні постали інші завдання, ніж у попереднє десятиліття. Рецидиви попереднього молодопольського періоду у поезії 20-х років взялися долати молоді автори. У цей час у Варшаві і Лодзі виникали численні літературні кав’ярні. В одній з них — “Під пікадором” — збиралися літератори-початківці, котрі відкинули елітаризм у мистецтві. Об’єднавшись у 1920 році навколо журналу “Скамандр”, Ю.Тувім, Я.Івашкевич, А.Слонімський, К.Вежинський, Я.Лехонь, С.Карпіньський, Я.Мінкевич, В. Хожиця та інші письменники витісняли “саркофаги, містичну задуху” попередників, звільняли польську поезію від похмурої символіки “Молодої Польщі”, вносячи у літературу свіжий струмінь віталізму. У першому числі журналу “Skamander” за 1920 рік, скажімо, проголошувалося: “Ми хочемо бути поетами сьогодення, і в цьому наша віра і вся наша “програма”. Нас не вабить проповідництво, ми не прагнемо нікого навертати, але хочемо здобувати, поривати, запалювати серця людей, хочемо бути їхнім усміхом і їхнім плачем…” [1, 234]. Мантія пророка не приваблювала скамандритів, котрі добровільно відмовилися від функції проповідників, наставників.

“Скамандр” був типовим для двадцятих років літературним об’єднанням,- підкреслював Д.Самойлов.- Не маючи ясної програми, він, у всякому випадку, успішно воював з усіма видами літературних штампів” [2, 12]. Всупереч одному з них Ю.Тувім висунув гасло: “Поезію на вулицю!”, наблизивши художню творчість до реальних потреб того часу, спустивши її на грішну землю. На відміну від своїх попередників з “Молодої Польщі”, котрі вважали митця обранцем Музи, недосяжним для загалу, лідер групи свідомо обрав роль поета натовпу, увів його у саму гущу життя, тим самим розширивши наратологічний простір творів за рахунок численних голосів з вулиці. Оця орієнтованість на найширше коло читачів стала передумовою популярності поетів, сприяла розширенню реципієнтного поля.

Група “Скамандр”, хоч і сформувалася раніше, ніж об’єднання українських письмеників “Танк”, може бути співвіднесена з ним на тій підставі, що вони, по-перше, виникли у Варшаві, по-друге, об’єднували письменників однієї ґенерації – сучасників першої світової війни і подальших суспільно-політичних катаклізмів, по-третє, зазнавали значного впливу російської культури, по-четверте, відіграли важливу роль у національних літературах. Зближувала групи проєвропейська орієнтація, яка у “Скамандрі” поєднувалася з беззастережним захопленням російською літературою, про що свідчать численні переклади Ю.Тувімом творів О.Пушкіна, М.Лермонтова, О.Грибоєдова, М.Некрасова, О.Блока, А.Слонімським — творів В.Маяковського та ін. “Танківці” ж виявляли більш помірковане ставлення до російської культури, прагнули сепарації від неї, усвідомлюючи, що вона виконувала роль посередника між західноєвропейським та українським літературними процесами і таким чином прирікала останній на другорядність, меншовартість. У книзі есе “Бій за українську літературу”, що вийшла у Варшаві, Ю.Липа, зокрема, підкреслював “нівеляційні впливи Москви” [3, 112]. До Польщі він виявляв більш прихильне ставлення: “То є наш справедливий дім, наше гніздо. Двох батьківщин мати не можемо…” [4, 280]. Цей теплий відгук зумовлений тим, що саме Польща дала притулок голодним, обірваним, хворим бійцям УНР, котрі перетнули Збруч після поразки у національно-визвольній боротьбі.

Група “Танк” (1929) була заснована у Варшаві Є.Маланюком та Ю.Липою пізніше, ніж “Скамандр”. До неї ввійшли, крім уже згаданих засновників, О.Теліга, Н.Лівицька-Холодна, П.Холодний (молодший), Б.Ольхівський, П.Зайцев, до співробітництва були залучені Л.Мосендз, М.Чирський. Отже, представники Празької поетичної школи (Є.Маланюк, О.Теліга, Л.Мосендз, М.Чирський, Н.Лівицька-Холодна) посіли помітне місце у складі новоутвореної літературної групи, виявивши схильність до структурного об’єднання. На відміну від своїх польських попередників, чиї гасла відзначалися строкатістю, українські письменники виробили чітку програму, викладену у “Статтях про “Танк” (Варшава, 1929). Мабуть, цьому сприяло те, що засновниками групи стали національно свідомі літератори, котрі, переживши “психічну” травму, добре розуміли необхідність консолідації сил. Вони прагнули стати “духовим штабом національного руху”, “ідеологічною кузнею, де куватиметься і гартуватиметься духова зброя національного активізму”. Проте вироблені ними програмові положення не послужили основою для об’єднання.

Оскільки Варшава була колискою зазначених груп, варто детальніше зупинитися на тій атмосфері, що склалася в місті. Незважаючи на політику пацифікації, яку уряд Польщі здійснював щодо західноукраїнських земель, столиця лишалася помітним осередком української еміґрації між двома світовими війнами. Тут перебував уряд УНР, діяли Український центральний комітет, що подавав допомогу еміґрантам, Український науковий інститут, Український жіночий союз, товариство прихильників Ліги націй, Слов’янське товариство культури і мистецтва та інші установи, працювали такі відомі вчені, як І.Огієнко, О.Лотоцький, В.Біднов, Д.Дорошенко, С.Балей, І.Шовгенів, Л.Чикаленко, П.Андрієвський, Р.Смаль-Стоцький, П.Зайцев. У Варшаві діяв Український клуб, виходили україномовні видання, влаштовувалися шевченківські вечори, літературні читання — все це і визначало культурний мікроклімат столиці, що дала притулок багатьом вихідцям з України.

Помітно, що у першій половині ХХ століття польські письменники приділяли українським проблемам значно менше уваги, ніж українські еміґранти — польським. Образ України — не лише як певної географічної території, а й як духовної субстанції, що має свою історію, багату культуру, у польській літературі попередніх епох посідав помітне місце, якщо брати до уваги так звану “українську школу”. Продовжувачу традицій цієї школи Ю.Лободовському вона здавалася країною, що, хоч і купається в молоці та меді, проте вмивається кров’ю і слізьми, країною крайностей і парадоксів:

Тебе, медомолочна, і бурякова, й пшенична,

тебе хвалю, Україно, щоденна в муці одвічній,

заплакана сирото, мачухо власним дітям,

солдатко, в касарнях чужих кольбами штовхана

й бита,

складаю тобі, що від літ так голосиш в нестямі,

цей кров’ю моєю виколисаний гексаметр

(поема “Похвала України”, переклад Святослава Гординського).

Україна, у сприйнятті поета, ще не стала суб’єктом історії, залишаючись ареною впливу агресорів. Ю.Лободовський, перейнятий пекучим відчуттям ностальгії, палким бажанням об’єднати дві батьківщини, зізнавався їй у сокровенному: “Благословеннішу землю знайти понад тебе несила…”. Великий польський поет, прозаїк, публіцист і перекладач з 1933 року співпрацював з луцьким тижневиком “WoByD”, що виходив польською мовою, а у 1937-1938 роках був штатним працівником цієї газети. Він послідовно відстоював розвиток української національної культури та освіти на етнічних українських землях. “Своєрідна індивідуальність та подібність польської й української культур на Волині, наче хор птахів у волинських лісах, приємно вражали люблінського поета” [5, 265], – відзначала Л.Сірик. Проте незабаром Ю.Лободовський розчарувався у можливості усунення польсько-українських сварок, що з обох сторін призвели до злочинних акцій у 40-х роках, і назавжди залишив Луцьк. З приїздом у Варшаву поет співробітничав із видавництвом “Biuletnia polsko-ukraiDski ego”, познайомився з українськими поетами Є.Маланюком і Н.Лівицькою-Холодною, перекладав їх твори, підготував до видання два томи антології української поезії, тобто самовіддано працював задля налагодження польсько-українського діалогу. Ю.Лободовський назавжди залишився пропагандистом української літератури та культури, вводячи їх у загальноєвропейський культурний контекст.

Зі “скамандритів” на українську тематику писав лише Я.Івашкевич. Україна здавалася йому країною зі славним героїчним минулим, краєм дитинства, юнацьких захоплень і нездійсненних надій. З віршів поета поставали атрибути української дійсності: старий млин, вітряки над горбами, “спустілі трухляві церкви і каплиці”. Авторові вони нагадували про пережите, тому відчутне нагнітання епітета “старий”, що свідчив про давність вражень та замилування старовиною. Розпізнаванням і вирізненням себе вчорашнього з-поміж багатьох інших позначена поезія Я.Івашкевича “Блакитний палац”:

Недавно парком зеленим

Біля палацу Растреллі

Йшов він подібний до мене,-

Зник десь в чортівській крутелі…

(Перекл. М.Бажана, [6, 100]).

Ретроспективний характер твору сприяв зображенню бажаного випукло, багатогранно, виявленню свого бачення пережитого.

Доречно зіставити ставлення українських і польських письменників до становища рідного краю. На думку Ю.Лободовського, українські поети “криком кличуть святу волю”, а польські будять душі з неволі тоді, коли волю здобуто. Опозиція воля — неволя суттєва для розуміння специфіки груп, адже діяли вони в різних умовах: “Скамандр”- у незалежній Польщі, про яку лише мріяли їх попередники і куди тільки долітали бурі з Росії, “Танк”- в інонаціональних обставинах. Тому в останніх виявився еміґраційний синдром, адже вони марили Україною, а пережите там ставало своєрідною матрицею, крізь яку оцінювалося чуже для них оточення. “Танківці” вступали у діалог з Україною, ведучи його на відстані — географічній, політичній, психологічній. Розпізнавання її атрибутів і невпізнання їх, творення візій дозволяло їм зберігати пасіонарну енерґію.

Обидві групи “Скамандр” і “Танк” виконували функцію аванґарду, тобто розчищували, готували ґрунт для інших. Як вважає С.Павличко, зміст поняття “аванґард” мав “свої конкретні особливості не тільки в кожній національній літературі, але й на кожному етапі розвитку цієї літератури” [7, 183]. Тому йшлося про суттєву відмінність, яка полягала в тому, що українські літератори фактично не бачили результатів своєї праці, тоді як польські — впливали на тогочасний літературний процес. І все-таки, виконавши призначене, обидві групи втратили свою життєздатність: давалася взнаки неоднорідність творчих інтенцій, роз’єднаність митців, котрі усвідомлювали, що літературу творять не колективи, а творчі індивідуальності. “Скамандрити” — Івашкевич, Слонімський, Лехонь -, як підкреслював Д.Самойлов, — незабаром по-своєму почали розраховуватися зі “Скамандром” [2, 12]. Ю.Тувім, Я.Івашкевич, А.Слонімський, Я.Лехонь та інші письменники, зазнавши тиску як з боку соціально заангажованої, так і аванґардистської течій, розійшлися у різні політичні боки.

Несхожість інтересів була очевидною і в колективі групи “Танк”. Ставши на шлях боротьби, засновники групи чітко визначили її завдання як “оранізацію сил бойового національного мистецтва”. У “Листі до літераторів” Ю.Липа прямо закликав: “Виховуймо і творім Державність” [8, 3]. При цьому танківці усвідомлювали, що боротьба точитиметься “не на життя, а на смерть”. У листі Ю.Липи до М.Мухина від 30 березня 1929 року підкреслювалося, що “осідком першої ґрупи “Танку” є Варшава” [9]. На підставі цього твердження можна припустити, що передбачалася організація інших осередків, тобто готувався ґрунт для широкомасштабної акції, для наступу на всіх “фронтах”.

У висунуту українськими літераторами доктрину “державницької літератури” не вписувалася еротична поезія Н.Лівицької-Холодної. Поетеса наче “вела приховану полеміку з іншими представниками еміґрантської поезії — Є.Маланюком, Ю.Липою, Л.Мосендзом” [10, 4], викликаючи у них нерозуміння і подив. У період гострої боротьби вона доводила велич любові, повноправність інтимних переживань. Значний пасіонарний потенціал групи не був реалізований не стільки через різноспрямованість митців, скільки через зовнішні чинники, до яких, без сумніву, належало втручання Д.Донцова, котрий не був зацікавлений у існуванні інших угруповань. Відчувши в особі Ю.Липи свого опонента, він з усією непримиренністю оголосив його чужим “вісниківцям”.

Сам Ю.Липа у листі до критика М.Мухина так пояснював це розходження: “Д.Д. [Дмитро Донцов. — П.В.] не поле, він живе механічною жниваркою, підтинає все своєю доктриною абс. динаризму (і злаки, і плевели). Нищить усе” [11]. На захист редактора “Літературно-наукового вісника” виступив Є.Маланюк, що призвело до розмежування серед “танківців”, котрі на відміну від “пражан” виявилися відкритішими для безпосередніх контактів, бо орієнтувалися на духовний досвід Європи, відверто проголошували окциденталізм.

Є.Маланюк мав численні літературні зв’язки з польськими колегами, легко увійшов у варшавські науково-культурні кола після переїзду у 1929 році. З декотрими польськими “скамандритами” Ю.Тувімом, Я.Івашкевичем, наприклад, він познайомився ще під час свого перебування у таборах для інтернованих. Тому з приїздом у столицю швидко поновив ці знайомства, здобувши визнання своєю ерудицією. Поет не просто стежив за літературним процесом у Польщі, а й своєчасно реагував на події літературного життя.

Численні ремінісценції з творами польських письменників свідчили про широту його інтересів, добре знання культури того народу, з яким звела його доля. У творах Ю.Словацького йому, скажімо, імпонував міф про те, що Україна – “kraine zarodov, ognisko |ycia”[12, 135], у якому зароджується лад майбутньої Польщі й Слов’янщини. Суголосність завдань, що стояли перед митцями поневолених націй, обумовила пріоритети у їх діяльності: як Ю.Словацький перетворював “хлібоїдів” у “ангелів”, тобто корисних вітчизні людей, так Є.Маланюк пасивних, байдужих — у національно свідомих борців.

Окремої уваги заслуговують зв’язки лідерів груп Ю.Тувіма й Є.Маланюка. У ранніх віршах польського побратима по перу вражала радість життя, екстатичне захоплення його дарами, енергія шукань. На думку Є.Маланюка, ім’ям Тувіма вичерпувалася уся сучасна “чиста” поезія Польщі. Йому він присвятив цикл “Ars poetica” (1930), що мав виразно програмовий характер. Художня творчість в інтерпретації Є.Маланюка — це “хрест”, який мужньо несе поет, зазнаючи “тортур літератури”. Усі дефініції художньої діяльності як “пороку”, “наркозу”, самоспалення не можуть вичерпно передати її зміст, адекватно розкрити суть. Тому самопроекція поета така ж трагічна й неоднозначна:

Завше скупчений, завше похмурий,

Бо хвилева усмішка — грім,

Morituri літератури,

Гладіатор нещадних рим [13, 172].

Ліричне самовираження у віршах циклу поєднувалося із звертанням до співрозмовника, котрий поставав поетовим однодумцем, що дозволяло йому згодом говорити вже від імені колективного “ми”: “Ми знаєм більше, ніж вони – / Ті, що руками роблять слово” [13, 173]. Протиставляючи справжню творчість ремісництву, Є.Маланюк стверджував обраність митця.

Українського і польського поетів зближувало прагнення зосередитися виключно на літературних завданнях, розуміння самоцінності мистецтва. Вони формувалися не лише під впливом національної культури, а й європейської, синтезуючи національний історичний досвід і культурні набутки людства. Ю.Тувім переплавив різноманітні впливи, в тому числі аванґардистських течій, які, проте, не виявилися визначальними у його поезії. Він, як і Є.Маланюк, поетизував муки творчості, необхідні для того, щоб втручатися “словами в серце, серцем в слово”, тобто підкреслював значення психофізичної енергії, яку здатне випромінювати художнє слово.

Ю.Тувім намагався розкрити глибинні можливості художнього слова. У поетичній фантазії “Зелень” він експериментував лише з одним словом, демонструючи невичерпні можливості словотворення, лексичне багатство мови, схильність до пошуків. Слово було для нього медіумом між минулим і майбутнім, спресованим виразом переживання. У вірші “Словом у кров!” підкреслювалася його нищівна сила: “Бийте словами, повними злості…”[14, 61]. Емоційно-експресивна лексика, індивідуально-авторські неологізми виразно свідчили про позицію поета.

Ю.Тувім і Є.Маланюк стали каталізаторами поетичного процесу, виконуючи у ньому аванґардну роль: польський поет готував ґрунт для скамандритів, український — для ведення перерваної національно-визвольної боротьби новою зброєю, тобто словом. Вони свідомо збурювали емоції, щоб вибити читачів з рівноваги і таким чином досягти бажаного ефекту. Ця функція, проте, виявлялася частковою у їх діяльності, не переходячи у принцип.

У колі польських вчених і письменників Є.Маланюк знайшов таке потрібне йому енергетичне підживлення, тому працював досить продуктивно — всупереч житейським негараздам і суперечностям у еміґрантських колах. Достатньо сказати, що його твори перекладалися польською мовою, а в 1936 році вийшла окрема збірка поезій “Геллада степова” у перекладі Ч.Ястшембєц-Козловського.

Найпосутнішим у польсько-українських взаєминах був зв’язок творчості й національності. Культурні новації виникали на ґрунті національних традицій кожної з культур. Представники групи “Танк” орієнтувалися на виховання “національного активізму”, самовідданих борців за виживання нації, віднаходили у давній героїці сили для боротьби. Митець для них був насамперед представником нації. Проте при всій національній заангажованості вони визнавали його творчу автономію, вважали національне світовідчуття одним із чинників естетичної вартості художнього твору.

У “скамандритів” національні проблеми не мали такого визначального значення, як в українських, бо Польща вже здобула самостійність. Один із чільних представників групи Я.Івашкевич найбільше уваги приділяв проблемі автор – читач. У задушевних бесідах, які він упродовж багатьох років вів зі сторінок “Жича Варшави”, письменник підкреслював: “…Книга — результат діалога. Книга – завжди бесіда. Книга завжди пишеться для читача” [15, 523]. Отже, парадигма автор — читач розглядалася ним як результат співпраці, взаємодії. Зорієнтованість на реципієнта, в якому автор хотів би відчути друга, притаманна його творчості. Найбільш прийнятними для Я.Івашкевича здавалися такі взаємини з читачем, коли письменник мимовільно вводив його у свій світ, у своє розуміння історичних і психологічних процесів.

Загалом вплив літературних груп на поетичний процес визначався силою таланту кожного її представника. Ю.Тувім, Я.Івашкевич, без сумніву, посіли помітне місце в польській літературі, маючи значний вплив на молодшу ґенерацію митців. Щодо впливу групи “Танк” на літературний процес, то через фрагментарність, розрізненість його ланок (у Наддніпрянській та Західній Україні і в діаспорі) він майже не простежувався, хоч мали місце численні аберації в офіційних джерелах, які доводили необхідність пильності на ідеологічному фронті. Українські письменники з комплексом невирішених національних проблем лишалися на марґінесах літературного життя.

Польсько-українські культурні зв’язки міжвоєнного періоду мали здебільшого локальний характер, зводячись до контактів між певними літературними колами, до міжособистісних взаємин: Я.Івашкевича, скажімо, і Є.Маланюка, Ю.Тувіма і Є.Маланюка. Під впливом чужомовного оточення дехто з “танківців”, як, наприклад, А.Коломиєць, почав писати польською мовою. І все-таки їх інтеґрованість у польський світ лишалася незначною. Національна заанґажованість перешкоджала паритетним взаєминам з культурними колами, тому творчість українських поетів-еміґрантів лишалася явищем переважно української культури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Цит. за: Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. — К.: Основи, 2001.

2. Самойлов Д. Юлиан Тувим // Тувим Ю. Стихи.- М.: Худож. лит., 1985.

3. Липа Ю. Бій за українську літературу. — Варшава, 1935.

4. Липа Ю. Україна в сучасній польській літературі. Замітка // Літературно-науковий вістник. — 1927. — Кн. VІІ — VІІІ.

5. Лободовський Ю. Похвала України/ Перекл. С.Гординського // Сучасність. — 1978. — Ч.1 (205).

6. Сірик Л. Волинь у творчій біографії Юзефа Лободовського // Краківські Українознавчі Зошити.- Краків: Швайпольт Фіоль, 1995.

7. Антологія польської поезії / Упоряд. Ю.Булаховської.- К.: Дніпро, 1979. — Т.2.

8. Липа Ю. Лист до літераторів // Літературна Україна.- 1993.- 5 серпня.

9. ЦДАОВВУ. Фонд 2673. Опис 269.

10. Легка О. Червоне і чорне: Новаторство поетики еротичного Н.Лівицької-Холодної.- Львів, 1999.

11. Лист Ю.Липи до М.Мухина від 10V 36 // ЦДАОВВУ. Фонд 2673. Опис 269.

12. Словацький Ю. Поезії.- К., 1999.

13. Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті. — К.: Веселка, 2001.

14. Тувим Ю. Стихи. — М.: Худож. лит., 1985.

15. Ивашкевич Я. Избранное: Пер. с пол. — Л.: Худож. лит., 1987.

ББК 81.0

Юлія Максимович,
пошукач, Черкаський інститут пожежної безпеки
ім. Героїв Чорнобиля

Менталінгвістична концепція мовленнєвого оформлення думки

Проблема механізмів послідовного перетворення думки в мовлення лишається актуальною не тільки для мовознавства, а й для психології, фізіології, інших наук і в цілому для гносеології, світорозуміння і світосприйняття [2; 3]. На найбільш ранній стадії зародження думки, ще до того, як вона отримає форму внутрішнього мовлення, може бути, принаймні, два альтернативних продовження цього процесу. По-перше, може відбутися згасання, зникнення думки у зв’язку з відсутністю її достатньої необхідності чи “конкурентоспроможності” порівняно з іншими думками. По-друге, може виникнути потреба оформити думку засобами мовлення для логічного аналізу рефлексії, передачі інформації тощо. У зв’язку з недостатньою чіткістю цих механізмів нами були поставлені для розв’язання такі задачі:

обґрунтувати загальний алгоритм мовленнєвого оформлення (перетворення) думки;

виявити роль суб’єктних якостей і сукупності об’єктивних сил у виборі конкретного варіанта мовленнєвого відображення думки.

Методика досліджень

Для вирішення поставлених задач було обстежено 214 осіб, переважно працівників з екстремальними умовами праці (ліквідатори аварій, пожеж і под.). Серед них більшість (близько 80 %) становили чоловіки. Усі обстежувані старші 18 і молодші 45 років.

Обстежувані відповідали на запитання складених нами опитувальних листів не поспішаючи, обміркувавши відповідь.

Перший опитувальний лист містив такі запитання:

Чи ви коли-небудь ставили перед собою питання, чому у вас з’являється та чи інша думка, наприклад, про власний стан або про подію, що відбулася чи має відбутися, про якусь істоту або предмет, явище? Варіанти відповіді: так, ні (не пам’ятаю, не знаю — вважаються відповіддю “ні”).

У випадку відповіді “так” на перше запитання, вкажіть, що, на вашу думку, викликає появу нової думки, яка змінює тематику попередньої? Форма відповіді довільна.

Чи відіграє логіка певну роль у виборі вами мовленнєвого оформлення думки? Варіанти: так, ні.

Чи відіграє емоційне ставлення до думки, що зароджується, певну роль у виборі вами її мовленнєвого оформлення? Варіанти: так, ні.

Якщо на третє та четверте запитання ви відповіли “так”, то, на вашу думку, що переважає при виборі конкретного набору слів для мовленнєвого оформлення думки: логіка, емоції, чи вони беруть участь рівною мірою. Що первинне у часі? Варіанти відповіді: логіка, емоції, рівні; логіка, емоції, одночасні.

Другий опитувальний лист містив такі запитання (кожне наступне запитання ставиться тільки після відповіді на попереднє):

Ви вважаєте, що

більшість людей хотіли б, і так їм було б краще, щоб яка-небудь авторитетна особа (керівник, батько чи мати, чоловік чи дружина, друг тощо) вирішувала, що потрібно робити, а вони виконували б це рішення, чи більшість людей бажає самостійності у вчинках? Варіанти відповіді: більшість — виконавці; більшість прагне волевиявлення; відсоткове співвідношення приблизно таке…

більшість сильніше цінує багатство чи знання? Варіанти: більшість (приблизний відсоток) сильніше цінує матеріальні блага; більшість (приблизний відсоток) сильніше цінує духовні блага;

більшість прагне створювати чи руйнувати? Варіанти: руйнувати (приблизний відсоток); створювати (приблизний відсоток).

ви належите до більшості чи до меншості? Варіанти відповіді: до більшості; до меншості.

Окрім звичайного і числового аналізу відповідей проводили розумове конструювання їх поєднань. Попередню оцінку якостей генеральної домінуючої мотивації (див. далі за текстом) давали за результатами відповідей обстежуваного. Враховували його самоототожнення з більшістю чи меншістю (відповідь на 4-е запитання другого опитувального листа). Крім того, опитували його товаришів і начальників стосовно його якостей і цю незалежну оцінку зіставляли із самооцінкою. У випадку їх незбігу збільшували число сторонніх оцінок, що вело до уточнення або до необхідності елімінації цього респондента з вибірки.

Результати досліджень та їх обговорення

Аналіз відповідей респондентів на перший опитувальний лист показав, що частина опитуваних (приблизно 30 %) заперечують, що вони коли-небудь приділяли свою увагу подібним питанням. З подальшого аналізу вони, природно, виключені.

Загалом у відповідях немає переконливої різниці між чоловіками й жінками. Не виявлено й залежності від віку. Здавалось би, з роками повинна збільшуватися ймовірність філософського осмислення життя. Але в середньому (про окремі групи пізніше) цього не відбувається. Можливо, це пояснюється тим, що з віком зростає завантаженість свідомості буденними турботами, в тому числі й трудовими, і подоланням соціальних труднощів. До особливої групи слід віднести педагогічних і творчих працівників. Вони більш широко й детально відповідають на поставлені запитання.

Дуже вирізняються військовослужбовці, працівники органів МВС, загонів воєнізованої охорони тощо. За родом діяльності їм доводиться швидше і легше, ніж іншим, добирати мовленнєве оформлення думок, що виникають в екстремальній ситуації. Тому мимохіть вони задумуються, наскільки правильно вони впоралися з цим завданням і як їм чинити надалі. Серед цих осіб можна виділити дві альтернативні підгрупи, які в більшості своїй збігаються з розподілом на командний склад і виконавців. Перші прагнуть правильно окреслити словами розпорядження та накази, другі — характеристику обстановки, дій, наслідків. Але всі групи вважають, що в такому процесі задіяні як логічний, так і емоційний компоненти.

Викладена вище частина результатів досліджень добре вписується у таке концептуальне уявлення. Будь-який вид людської діяльності, чи то праця, навчання чи розвага, виникає внаслідок попередньої появи відповідної потреби. Незалежно від того, довільно чи вимушено виникла та або інша потреба, вона пов’язана з думкою. Але думка може з’явитися і спонтанно, зазвичай, у рефлексивно-креативному полі. У будь-якому варіанті зародження думки, детермінованої якою-небудь потребою, або такої, що з’явилася спонтанно, вона оформлюється в озвучену, або частіше мовчазну, мову. Наявність і ступінь цікавості до неї виявляється психікою з допомогою так званого аксіологічного (ціннісного) аналізатора, в основі якого лежать емоції.

Відомо, що думки, як і потреби, взаємно конкурентні. Процес їх існування, за термінологією наук про психіку, сукцесивний, тобто такий, що не допускає одночасної паралельності двох і більше думок, а лише послідовну їх зміну в часі. На відміну від цього деякі психічні процеси, наприклад, процеси сприйняття, прийняття рішень і оцінок сприйнятого, можуть бути симультанними, тобто відбуватися одночасно.

Вищевказані експериментальні й теоретичні матеріали дозволяють запропонувати такий алгоритм мовленнєвого оформлення думки, що зародилася (табл. 1).

У першій колонці таблиці наведено типові варіанти домовленнєвих думок, пов’язаних із якоюсь потребою, або таких, що з’явилися спонтанно і явно не пов’язані з нею. Припустимо, у конкретній боротьбі потреб та домовленнєвих думок, що їх відображують, перемогла біологічна направленість, а саме один з її різновидів — спрага. У колонці ця актуалізована домовленнєва думка позначена символом Aa.

У наступній колонці показано, що дана домовленнєва думка Aa потенційно може мати велику кількість варіантів мовленнєвого оформлення. наприклад, від простого “пити хочеться”, “водички б холодної” до “відро пива (квасу) випив би” і багатьох інших. Якби перемогла будь-яка інша домовленнєва думка, у неї було б також багато потенційних мовленнєвих оформлень. Але в кінцевому підсумку з потенційної множини лишається одне конкретне мовленнєве оформлення.

Як це відбувається? Звичайно, впливають конкретні умови (обстановка) і звичний мовний тезаурус об’єкта. Для тамування спраги в домашніх умовах набір засобів і способів інший, ніж, наприклад, у барі, магазині, парку чи в полі… Вдома з найбільш імовірних з усієї потенційної множини словесних думок можуть реалізуватися лише ті, які визначені обмеженим набором в даному місці, або ж повинна з’явитися думка іти в інше місце для тамування спраги.

Таблиця 1. – Алгоритм мовленнєвого оформлення думки

 

Потреба, що породжує думку, та її спонтанне виникнення	Направленість думки домовленнєвої стадії	Варіанти мовленнєвого відображення думки
		потенційно можливе	реально ймовірне	емоційно краще
	біологічна А®Aa	Aa1 Aa2 . . . Aan	Aa2 Aa7 Aa11	Aa7
	соціальна Б
	духовна В
	творча Г
	рефлексивна Д
	інша детермінація

 

Окрім об’єктивних обставин на формування реально найбільш імовірних думок впливають і суб’єктивні особливості. Очевидно, що в інтелектуально розвиненої та етикетно акцентуйованої людини мовленнєве оформлення думки відрізнятиметься і вибором конкретного словесного вираження. Цей етап прихованого прийняття рішень переважно логічної спрямованості скорочує потенційну множину можливих варіантів до кількох допустимих у конкретній обстановці. Результат відображений у колонці 3.

Кінцевий вердикт (див. колонку 4) виносить аксіологічний аналізатор за допомогою емоційної переваги. У контексті досліджуваної проблеми емоції виконують роль валюти, суб’єктивно узагальнюючи досвід індивідуальної свідомості. Їх шкала тягнеться від хворобливої (алергічної) відрази до певних висловлень, проходячи через байдужість (нуль) до екстатичного задоволення під час відтворення інших, наприклад, крилатих висловів. Емоційно відібраний мовленнєвий варіант думки стає рушієм для подальшої мисленнєвої або матеріальної цілеспрямованої діяльності. Саме порівняння за емоційної шкалою дає можливість прийняти або відкинути той чи інший варіант мовленнєвого оформлення думки.

Вище без поглибленого аналізу було висловлено положення про значення ментальності людини у доборі варіантів мовленнєвого оформлення думок. З цієї великої проблеми виділимо лише одну, але важливу частину: роль основних складових генеральної домінуючої мотивації (ГДМ). У цій публікації прийняті основні складові й структура ГДМ за М.А. Кришталем та В.О.Максимовичем [1]. У структурі три сферичні координати з нулем (нейтральним рівнем) на одному полюсі сфери і максимумом на іншому.

Кожна координата складається з двох гілок, які виходять із нуля. перша характеризує прагнення до свободи, волі (одна гілка), друга — прагнення підкорятися, виконувати чужі рішення (друга гілка). Друга координата в аналогічний спосіб відображує схильність до надбання матеріальних та духовних цінностей, а третя — до створення або руйнування (добра і зла). У кожної людини наявні усі ці якості, але в різних пропорційних відношеннях. Оскільки в суб’єкта практично завжди співіснують вказані протилежності, то виявляються необхідними шість оцінок. З урахуванням кількісної вираженості цих оцінок сукупна (комплексна) характеристика ГДМ кожної людини завжди унікальна. Але для виявлення найбільш загальних закономірностей виділимо кілька типових груп: з переважанням однієї координати над іншою або їх рівністю. Для отримання фактичного матеріалу в цьому напрямку був використаний другий опитувальний лист.

Зупинимося на аналізі тільки тієї частини респондентів, які за родом професійної діяльності повинні віддавати чи виконувати накази. Очевидно, багаторічний природний професійний відсів веде врешті-решт до розділення цих людей на дві альтернативні групи за однією з трьох головних координат ГДМ: воля — виконавські якості. У переважній більшості випадків цей розподіл відповідає розподілу на командирів та рядових.

Між розглянутими щойно підгрупами “командирів” і “рядових” не виявлено достовірних відмінностей за координатою матеріальне — духовне. Як і в представників більшості інших родів занять, за винятком творчих професій та педагогів, відповідні гілки знаходяться приблизно на середньому рівні.

За третьою координатою, яка характеризує схильність до добра чи зла (створення — руйнування) також не виявлено великої різниці між підгрупами “командирів” та “рядових”. В обох підгрупах гілка, напрямлена до “добра”, набагато довша за альтернативну. Очевидно, так само, як і у випадку з координатою свобода — підкорення, її більша величина є результатом природного професійного відсіву. Слід також врахувати повсякденне виховання спрямованості до добра й самовіддану реалізацію цієї спрямованості, що є специфікою професійної діяльності пожежників, гірничих рятувальників та представників деяких інших професійних груп. В такий спосіб формується і зміцнюється генеральна домінуюча мотивація особового складу, яка відрізняє його від особового складу багатьох інших підрозділів (наприклад, від співробітників органів внутрішніх справ, що проходять службу у місцях утримання в’язнів) [5].

Зупинимося на головній різниці між підгрупами командирів та рядових за першою координатою, що позначається і на мовленнєвому оформленні думки. У групі “командирів” частіше мовленнєве оформлення думок належить імперативному полю з його чіткістю і вольовим спрямуванням. Помітно також, що це відбувається не тільки у службових ситуаціях, але нерідко і в повсякденному житті.

Узагальнюючи сказане вище, можна представити систему мовленнєвого оформлення думки. Ця система нічим не відрізняється за своїм складом від канонічної системи, охарактеризованої ще П.К. Анохіним [6] та іншими корифеями системного підходу.

Рис. 1 Основні складові загальної функціональної системи мовленнєвого оформлення думки (пояснення в тексті)

До першого великого блоку, відображеного на рис.1, увійшли складові, детально розглянуті в табл.1. Слід додати, що імовірнісну модель мови розглянув В.В. Налімов [7]. У його концепції, що стосується не тільки природних, але й штучних мов, розглянуто логічні й позалогічні компоненти, зовнішні та внутрішні рушії. У нашій статті ці та інші механізми впорядковані у вигляді алгоритму мовленнєвого оформлення думки.

Вище йшлося про те, що після формування мотиваційного прагнення відбувається прийняття програмного рішення про подальші конкретні дії. На рис.1 це схематично показано блоком ІІ, який характеризує послідовність (програму) внутрішніх операцій з мовленнєвого оформлення думки. Цей зовсім не простий процес об’єднує у фізіології, психофізіології та психології вивчення так званого процесу прийняття рішень і складання автопрограм для реалізації подальших матеріальних дій [8-10].

Створена детальна програма мовленнєвого оформлення думки матеріалізується наступним ІІІ блоком функціональної системи. Блок можна поділити на дві взаємопов’язані частини: 1) вищі психо-нервові зони, що послідовно спрямовують запрограмовані логічні операції (Е.А. Рушкевич, 1981) і 2) артикуляційний виконавський апарат [11] або засоби і способи невербального, наприклад, жестового вираження думки [12]. Саме через артикуляцію та мовчазні знаки відбувається комунікація або самобесіда у вигляді мислення.

ВИСНОВКИ

1. Складна психолінгвістична система мовленнєвого оформлення думки містить три основні складові: блок мотиваційного алгоритму, блок прийняття програмного рішення і блок артикуляційної та невербальної реалізації.

2. Під час відбору конкретного мовленнєвого вираження думки послідовно відбувається конкурентний відбір потреб, логіко-імовірнісний відсів нереальних варіантів і, нарешті, остаточне аксіологічне (ціннісне) санкціонування найкращого варіанта, в чому основну роль відіграє емоційна шкала оцінок.

3. Другий і третій блоки менталінгвістичної системи формують спочатку психопрограму остаточного мовленнєвого оформлення думки і потім її матеріалізують артикуляційно або невербальними способами.

Література

1. Кришталь Н.А., Максимович В.А. Алгоритм формирования и реализации мотиваций. — К., 2001.

2. Ломов Б.Ф., Беляева А.В., Носуленко В.Н. Вербальное кодирование в познавательных процессах. Анализ признаков слухового образа. — М.: Наука, 1986. — 128 с.

3. Селіванова О.О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики (аналітичний огляд). — К.: Вид-во Укр. фітологічного центру, 1999. — 148 с.

4. Актуальні проблеми менталінгвістики: Науковий збірник. — К. — Черкаси: Брама, 1999. — 312 с.

5. Кон И.С. Открытие “Я”. — М.: Политиздат, 1978. — 368 с.

6. Анохін П.К. Цит. за: Судаков К.В. Общая теория функциональных систем. — М.: Медицина, 1984. — 224 с.

7. Налимов В.В. Вероятностная модель языка. О соотношении естественных и искусственных языков. — 2-е изд. — М.: Наука, 1979.– 304 с.

8. Леонов Ю.П. Теория статистических решений и психофизика. — М.: Наука, 1977. — 223 с.

9. Карпов А.В. Психология принятия решения в профессиональной деятельности. — Ярославль: ЯГУ, 1991. — 234 с.

10. Иваницкий А.М., Стрелец В.Б. Корсаков И.А. Информационные процессы мозга и психическая деятельность. — М.: Наука, 1984. — 201 с.

11. Ксендзюк О. Трансформація особистості: нейролігнвістичне програмування. Аналіз та коментарі. — Одеса: Хаджибей, 1995. — 352 с.

12. Горелов И.Н., Енгалычев В.Ф. Безмолвный мысли знак: Рассказы о невербальной коммуникации. — М.: Мол. гвардия, 1991. — 240 с.

ББК 83.3(0)

Вадим Оліфіренко,
кандидат педагогічних наук,
доцент Донецького національного університету

ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ І ПІДРУЧНИКИ З ЛІТЕРАТУРИ У ЗАХІДНОМУ ЗАРУБІЖЖІ

Історія української освіти у західній діаспорі нараховує не один десяток років. Українська педагогічна думка у Західній Європі, Америці (Канада, США, Бразилія, Аргентина), а також в Австралії, у минулому столітті сформувала оригінальні типи підручників, які успішно застосовувались і застосовуються в школах українознавства. Найвагоміші результати в підручникотворенні належать українським педагогам в Америці, де Шкільна Рада в Нью-Йорку змогла акумулювати досягнення у цій галузі в усьому західному світі і втілити їх у десятки типів підручників для початкової і середньої школи.

Проблеми, які вирішують учителі-філологи в зарубіжжі, є близькими до існуючих в Україні, а їхнє вирішення може бути успішним завдяки спільним діям вчених і вчителів-практиків як метрополії, так і діаспори.

Однією з глобальних проблем, яка найбільше хвилювала і хвилює українську громадськість в американській діаспорі, є інтеграція українців в американську культуру при збереженні власних національних ідеалів, формування в учнів пріоритетів у виборі цінностей.

Реалії життя в американському (канадському, бразильському, австралійському та ін.) суспільстві, фактична периферійність українських духовних цінностей у житті пересічного українця, змушують педагогічну громадськість шукати ефективних шляхів передачі духовних цінностей свого народу новим поколінням українських школярів.

Перед педагогами постає у цьому зв’язку кілька проблем, викликаних:

— по-перше, нетотожністю американських духовних цінностей, спрямованих на негайне задоволення життєвих потреб, з віковими ідеалами українського суспільного життя, скерованими на жертовність в ім’я народу, його мови, культури тощо;

— по-друге, тим, що вчитель школи українознавства змушений зважувати не тільки на різницю суспільних ідеалів і цінностей українства й американського суспільства, але й враховувати прагматичний характер педагогіки сучасної американської школи, де діти-українці вчаться протягом тижня.

Все це вимагає певної корекції у навчально-виховному процесі, у побудові такої навчальної книжки, яка б враховувала вищевикладені обставини..

Зрозуміло, що найбільша відповідальність у вирішенні проблеми вибору українських духовних цінностей [1] покладається в школі на вчителя української літератури, яка, відомо, передає в образній емоційно-забарвленій формі у просторі і часі суспільні ідеали українського народу, уявлення про українську людину, її характер, менталітет, культуру тощо.

Як же проблема вибору українських національних цінностей вирішується у підручниках з літератури у середніх і старших класах шкіл українознавства?

Зауважимо, що методи і прийоми орієнтації української молоді на духовні цінності українського народу ми умовно поділяємо на активні й інтерактивні [2]. До активних відносимо відбір для вивчення кращих творів українських письменників, спрямованість дидактичного апарату підручників на активне пізнання національних цінностей; орієнтацію учнів на українську художню книжку для самостійного читання, а також відповідну мовну адаптацію текстів підручників в умовах американського способу життя; включення у навчальний процес вивчення української літератури англійської мови (тлумачення у підручниках слів, включення у підручники перекладних і тлумачних словників тощо).

До інтерактивних методів і прийомів ми відносимо такі, що діють на учнів опосередковано, прямо не нав’язуючи їм думки педагога чи укладачів читанок і підручників; які спрямовують учнів –українців до формування внутрішніх сталих переконань вибору українських духовних цінностей в умовах американської дійсності через аналітико-синтетичну розумову діяльність.

Аналіз читанок і підручників з літератури для середніх класів, середнього шкільного віку, де дидактизм є провідним у навчанні і вихованні, свідчить, що інтерактивні завдання спрямовуються на: а) пізнання американської оточуючої дійсності через національно пробуджувану свідомість, б) зіставлення українських духовних цінностей з американськими, в) відстоювання ідеї співіснування цінностей українських поруч з американськими. У цьому зв’язку особливого значення набуває реалізація основоположного принципу педагогіки — принципу зв’язку навчання з життям, з оточуючою дійсністю.

Цій меті слугують у підручниках нариси й художні твори, в яких розкривається побут і життя українців в Америці; запитання і завдання, за допомогою яких порівнюються українські цінності з американськими (чи з духовними цінностями інших суспільств, в яких перебувають українці), окремі тексти-звертання до українського учнівства з метою визначення ними свого місця в неукраїнському суспільстві тощо.

Слід мати на увазі, що не відразу у читанках і в підручниках з літератури у 40-50-х роках ХХ ст., після третьої хвилі переселення українців у західний світ, з’являється підбір художніх творів і матеріалів, спрямованих на опанування українських духовних цінностей в умовах вибору. А ряд читанок навіть до останніх десятиліть ХХ ст. залишаються спрямованими на розкриття українських духовних цінностей (героїчна історія народу, видатні історичні постаті, звичаї та обряди тощо) без методичної реалізації ідеї співвідношення цих цінностей з американськими, з американським способом життя. Тобто у них проблема вибору переноситься за межі навчальних книжок, що ми умовно визначили як активний метод пізнання власної культури.

У кінці 50-х років минулого століття, ймовірно, з приходом переконання, що Україна ще не скоро може стати вільною і незалежною, а українським переселенцям ще прийдеться довгий час жити на чужині, проблема вибору духовних цінностей в умовах перебування у чужому світі стала висуватись на чільне місце у навчальній літературі.

Укладачі читанок і підручників, в яких стали з’являтись елементи інтерактивних методів і прийомів ознайомлення дітей з оточуючим світом, прагнуть наблизити їхній зміст до учнівського життя в іншомовному оточенні, до патріотичного виховання юних українців, у яких є спільна батьківщина Україна і держава, в якій вони нині живуть зі своїми родичами.

Наприклад, у “Третій читанці” [3] укладачі прагнули показати дітям їхній оточуючий світ з українськими речами, символами, обрядами і звичаями у поєднанні з американським способом життя.

Так, у мовній вправі до вірша “Перед іконою Божої матері” розкривається значення слова “учитель” у такий спосіб: “Учитель учить нас української мови. Мати говорить по-українськи. Батько розмовляє зо мною українською мовою. В школі вчать нас англійської мови”.

А до теми “У вересні ” у поясненнях додається наступне: “У вересні починається шкільна наука в Америці, Канаді та в Європі”.

Нарис “У свято під час дощу” розкриває особливості американської природи: “В Америці осінь дуже мальовнича, особливо в лісах, де різноманітні кольори листя дерев радують очі глядачів…”

У цьому контексті добре виглядає глибоко символічний вірш І.Савицької “Квіти з України”, в якому стверджується, що квіти, привезені з рідної батьківщини, можуть квітнути і в Америці:

Хто лиш гляне, той зрадіє,

Сонечко крізь віти гріє.

Щастя в наш садочок лине,

Це ж бо квіти з України.

Діти упевнюються, що українська людина може жити в Америці, зберігаючи свої народні звичаї, свою національну культуру в іншомовному світі.

Складнішою виявляється ситуація у наступних класах середньої школи, де для вивчення все більше й більше пропонується художніх текстів, а публіцистичні оповіді про рідний край зводяться до мінімуму. Тут на чільне місце висуваються завдання на опанування знаннями з теорії та історії літератури. Процес засвоєння української грамоти і первинної інформації про далеку батьківщину поступово переходить у літературне читання.

Прикладом застосування інтерактивних методів в орієнтації на національні цінності в умовах американської дійсності можуть слугувати читанки-підручники і хрестоматії К.Кисілевського та інших авторів-укладачів.

До запитань і завдань для учнів К.Кисілевський [4] включає такі, що активізують розум дитини на пізнання українських цінностей на Американському континенті в умовах іншої культури. Так, у невеличкому нарисі Лесі Храпливої “В американській школі” розповідається про американську англійську тижневу школу, де вчаться діти-прибульці з різних країн світу. На прохання вчителя кожен з них розповідає про свою країну, з якої він прибув. Внутрішньої поваги до землі своїх предків сповнена розповідь юнака Миколи з України. Це розкривається у такому діалозі Миколи з учителем:

— А ти, Миколо, що нам скажеш?–спитав учитель. –Ти, здається, росіянин.

— Ні, пане! Я не росіянин, я українець!–рішуче та виразно відповів Микола.

— Добре, але ж Україна–це частина Росії, отже, це те саме.

— Ні, пане! Українці мають свою окрему мову, свою історію, визначних людей і живуть інакше, як росіяни.

— Але окремої держави ніколи не мали?!

— Мали. Ще тисяча років тому мали ми власну державу під владою князів: Ігоря, Святослава, Володимира Великого. Ярослава Мудрого та інших. А потім, приблизно триста років тому, гетьман Богдан Хмельницький відновив Українську Державу, але після 140 років її існування московські царі поневолили її…

Аналогічним патріотичним змістом перейнятий і нарис Ніни Мудрик-Мриц “Для Рідного Краю”, в якому ця тема виявляється дещо в іншому ракурсі: герой оповідання, сирота з України, не тільки відчуває себе українцем в американському світі, але й прагне присвятити своє життя служінню українському народу, Українській державі.

Учні, читаючи цей твір, мають переконатись, що людина-українець не тільки може вижити в американському світі, але й бути глибоким патріотом далекої України, мріяти і працювати для її щастя.

Для закріплення школярами національних цінностей та усвідомлення їхньої суспільної вартості в умовах вибору до читанок К.Кисілевського включено запитання і завдання у розділах “Закріплення відомостей”. Так, в одному з них дітям пропонуються такі запитання:

Чому Україна називається нашою батьківщиною?

Чому ми називаємо Америку (Канаду, Австралію, Аргентіну) нашою другою батьківщиною?

Скільки усіх українців у світі?

Скільки раз більші від України Злучені Держави Америки?

Скільки українців живе у ЗДА і Канаді? Чим займаються українські імігранти в нових країнах?

Що лучить нас з Рідним Краєм?

Отже, дітям пропонується модель поведінки національно свідомого українського хлопця, який зберігає свої національні цінності, свою національну свідомість в умовах неукраїнського оточення.

Очевидно, одним зі шляхів реалізації педагогічного принципу зв’язку з життям є включення у підручники відомостей про український літературний процес у західному українському зарубіжжі, зокрема в Америці, де, як відомо, з кінця 40-х років минулого століття, після закінчення 2-ї світової війни, почала формуватись творчість багатьох відомих сьогодні українських майстрів художнього слова. Отже, К.Кисілевський вводить до вивчення в середніх і старших класах твори українських письменників західної діаспори. Так, поруч зі здобутками художнього слова славетних класиків української літератури І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, Лесі Українки та ін. з’являються вірші та оповідання Р.Купчинського, С.Парфанович, О.Тарнавського, Л.Мосендза, Ю.Клена, Є.Маланюка, Б. Кравціва, У.Самчука, Д.Гуменної, Івана Багряного, Л.Храпливої, І.Савицької та ін.

Така практика у вивченні літератури поширюється на читанки І.Бондарчука, М.Дейко, М.Овчаренко, Л.Любінецького [5] та інших авторів навчальних книжок з літератури. У цьому процесі залучення до вивчення творів письменників діаспори розширюється коло письменників, з’являються такі нові імена, як Леонід Полтава, О.Кобець, Яр Славутич, Дмитро Чуб, Р.Завадович, Г.Журба, Й.Позичанюк (Шугай), М.Щербак, Лев Орлигора, О.Тарнавський та ін. У творах цих письменників, що є закономірним, розвиваються або поглиблюються загальнолітературні українські теми з життя і боротьби в минулі роки й десятиліття в Україні, заперечуються старі форми письма, відстоюються нові модерністські.

Отже, такий підхід у доборі творів для вивчення активізує увагу школярів до українського літературного життя в діаспорі. Відбувається, до певної міри, пізнання учнями українського мистецького процесу в Америці, усвідомлюється значущість внеску письменників діаспори в українську літературу, закріплюється і поглиблюється зв’язок навчання з життям.

У підручнику з “Історії української літератури” у 3-х томах В.В.Радзикевича [6], рекомендованого Шкільною Радою для вивчення у школах українознавства, виділяється розділ “Письменство на Західній Україні і на еміграції”. У підручнику цього ж автора “Історія української літератури” [7], адаптованого для шкіл і курсів українознавства, історія українського письменства в діаспорі розкривається у розділі “Серед вихрів і вогнів”.

У хрестоматії з української літератури двадцятого століття, упорядкованої Є.Федоренком і П.Мазуром [8] для курсів українознавства і студентів університетів подається розділ “Українська література в еміграції”.

Наступним кроком до свідомого вибору учнями українських цінностей, який, правда, не часто простежується у підручниках з літератури, є включення у процес навчання творів на теми життя українців в Америці, в еміграції. Слід зауважити, що у підручниках і хрестоматіях не спостерігається систематизований підхід до залучення відповідних творів до аналізу, до впорядкування системи відповідних питань і завдань у дидактичному апараті. Ми переконуємося, що такі твори з американською (чи іншою зарубіжною) тематикою з’являються у підручниках спорадично і рідко.

Так, зокрема, у читанці М.Овчаренко “Про що тирса шелестіла” пропонується до вивчення оповідання Дмитра Чуба із життя українців в Австралії “Пригода з кенгуру”.

У “Хрестоматії з української літератури для шкіл і курсів українознавства” К.Кисілевського [9] подаються уривки книги про Америку видатної української письменниці в еміграції Докії Гуменної “Багато неба”, сповненої захопленням красою природи Америки (“Кеньйони, або луснемо”).

Таким чином зробимо висновок щодо розглянутої проблеми включення у підручники творів письменників-діаспори про життя українців у зарубіжжі. Очевидно, щоб інтерполяція (перенесення) засвоєних на уроках літератури цінностей української духовності могла бути до певної міри керованою і прогнозованою, необхідно її реалізовувати у навчально-виховному процесі на самих уроках української літератури у школах українознавства. А для цього слід включати у підручники і хрестоматії твори, в яких процес вибору вирішується на користь української культури, на користь українських духовних цінностей, розробляти необхідний дидактичний апарат. Тим паче, що таких творів можна знайти у достатній кількості.

На жаль, у підручниках і хрестоматіях з літератури західної діаспори відсутній і важливий, прийнятій у методиці літератури, порівняльний зв’язок із світовою літературою, зокрема з американською. Видатні художні здобутки М.Твена, Т.Драйзера, У.Вітмена, Т.Вільямса, Е.Хемінгуея, Дж.Д. Селінджера та інших, що вивчаються українськими дітьми в американських школах, або є широковідомими в Америці, варті переосмислення у зіставленні з досягненнями видатних українців Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Винниченка, П.Тичини, В.Стуса та ін. Це могло би бути важливим кроком, методичним прийомом до поглибленого усвідомлення учнями шкіл українознавства величі власної літератури, її непересічних вартостей.

Пошуки інтерактивних методів, корекція викладання української літератури в умовах зарубіжжя, стоїть на порядку денному українських педагогів в Америці. Так, відома педагог-методист Л.Кисілевська-Ткач [10] вважає актуальним впроваджувати у процес вивчення літератури у школах українознавства теорії засвоєння суспільно-культурних цінностей американських педагогів Л.Ретс, М.Гармін і С.Сімон [11]. Їхня методика спирається на ідею поетапного, керованого вчителями, спочатку неусвідомленого первинного вибору учнями цінностей з різних можливостей; вибору після певних міркувань; добровільного вибору; вибору цінностей із отриманням задоволення; вибору з бажанням про це заявити; діючи за власним вибором, втілити вибір у власну поведінку і, нарешті, діючи за власним вибором, повторювати це весь час. Результат засвоєння поетапного процесу оцінювання називається духовними цінностями.

Щодо корекції навчальних програм, Л.Кисілевська-Ткач, схиляється до думки одного з представників української громади, який, відзначаючи розбіжності між двома системами виховання — українською й американською, пропонує з метою їхнього зближення починати ознайомлення з українською літературою з досягнень новітньої доби, власне, з літератури ХХ століття в Україні і в діаспорі [10,79].

Звичайно, можна було б продовжити пропозиції, зокрема звернувшись до актуальної сьогодні в американській освіті теорії виховання критичного мислення Чарлза Темпла, Джені Л.Стіл та Куртіс С.Мередіт чи взяти до уваги теорію формування образного мислення інших вчених. Та все ж не забуваймо головного об’єктивного обмеження навчання в школах українознавства: діти там вчаться один день на тиждень.

Отже, величезний морально-виховний і художньо-естетичний потенціал українського художнього слова широко реалізується у підручникотворенні у західному українському зарубіжжі з метою естетичного збагачення українського школярства і перш за все для формування їхньої національної свідомості, активного і свідомого вибору цінностей українського духу. Сьогодні варто поглиблювати пошук новітніх методичних підходів, педагогічних технологій, які б допомагали удосконаленню навчально-виховного процесу на уроках української літератури у школах західної діаспори в умовах вибору і зіставлення духовних цінностей.

Слід додати, що аналогічні процеси посилення принципу зв’язку навчання з життям можна спостерігати і в Україні. Так, уже понад десять років до державних програм включено уроки літератури рідного краю, на яких вивчається творчість письменників-земляків, поглиблюється процес пізнання учнями близького оточуючого світу через художнє слово. Робляться спроби створення підручників літератури з елементами регіональної специфіки розвитку загальноукраїнського літературного процесу. Активно включаються у процес вивчення літератури елементи народознавства, яке, як відомо, носить регіональний характер.

Приходить час, коли педагогічні і методичні здобутки наших земляків у зарубіжжі і наші власні в Україні слід переосмислювати, як спільну роботу на одній ниві української духовності для подальшого збереження наших національних духовних цінностей в метрополії і за кордоном, для подальшого поліпшення навчальної книжки з літератури.

Література

1. У західній діаспорі пріоритетними у формуванні українських духовних цінностей у навчально-виховному процесі стали наукові педагогічні і методичні праці Г.Ващенка. Виховання волі і характеру (1957), Г.Ващенка. Виховний ідеал (Третє вид.1994); М.Чарторийського. Проблеми успішного виховання (1957), К.Кисілевського. Методика навчання української мови й літератури. — Нью-Йорк: Шкільна Рада УКК, б.м.в.; Л.Кисілевської-Ткач. Українська література у вищих клясах шкіл українознавства. Ч.1.Нарис методики навчання української літератури. — Нью-Йорк: Шкільна Рада,1983 та ін.

2. Поняття активний та інтерактивний вживається нами у значенні прямої та опосередкованої міри впливу на внутрішній світ учня, на вибір ним духовних цінностей. Вважаємо, що тільки застосування обох підходів у взаємодії може дати ефективний результат виховання.

3.Третя читанка. — Нью-Йорк: Шкільна Рада — УКК,1966.

4.Кисілевський К.Українська читанка для V року.-Нью-Йорк — Філядельфія: Шкільна Рада, 1958.

5.Див., напр.: Бондарчук І. Соняшник.Читанка 3. — Нью – Йорк: Шкільна Рада,1991;

Дейко М. Про що тирса шелестіла. П’ята читанка — підручник після букваря. — Австралія — Англія: Рідна мова, 1977; Овчаренко Марія. Золоті ворота. Читанка для VII і VIII року навчання української мови. — Четверте поправлене видання. — Нью – Йорк: Шкільна Рада,1992; .Любінецький Ю. Українська література. Підручник для шкіл українознавства. — Детройт, 1994 та ін.

6.Радзикевич В.Історія української літератури. У 3 т. — Детройт: Батьківщина,1955-1956.

7.Радзикевич В.Історія української літератури. Підручник для шкіл і курсів українознавства. — Нью-Йорк: Шкільна Рада, 1992.

8.Хрестоматія з української літератури ХХ століття /Упорядкування Є.Федоренка та Павла Маляра. — К.: Шкільна Рада, 1978.

9.Кисілевський К. Хрестоматія з української літератури для шкіл і курсів українознавства. — Друге видання, доповнене. — Нью-Йорк: Шкільна Рада, 1962.

10.Кисілевська-Ткач Леся. Українська література у вищих клясах шкіл українознавства. Нарис методики навчання української літератури.–Нью-Йорк: Шкільна Рада, 1983.

11.L.E.Rats, M.Harmin,S.B.Simon. Values and Teaching: Working with Values i theclasroom. C.E.Merril Publishing Co. Columbus, Ohio, 1966.

ББК 76.17

Людмила Назарова,
провідний фахівець Управління у справах преси та
інформації Донецької обласної державної адміністрації

СТАН ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Видавнича справа являє собою єдиний технологічний комплекс, до складу якого входять редакційно-видавничі структури, поліграфічна промисловість, мережа книгорозповсюдження, а також організації, які здійснюють підготовку кадрів, наукове і матеріально-технічне забезпечення видавничої сфери, збереження державної бібліографії і статистику творів друку. В Україні зареєстровано понад 600 видавничих підприємств, з них фактично працюють 250, з яких успішно – 30.

У Донецькій області у видавничо-поліграфічний комплекс входить близько 50 видавничих організацій різних форм власності, понад 400 редакцій газет і журналів, 250 поліграфічних підприємств, більше ніж 100 підприємств і дільниць оперативної поліграфії і 450 одиниць книгорозповсюдження (книгарень, книжкових відділів у торговельних точках, установ книгорозповсюдження, приватних підприємців).

Стан, що склався на початку ХХІ ст. у видавничій сфері, викликає серйозне занепокоєння. Незважаючи на різке збільшення кількості видавничих організацій, продовжується спад обсягів виробництва друкарської продукції, все більше деформується якісна структура книговидавництва. Зокрема, значно скоротився друк книжок пріоритетного соціального і культурно-освітнього значення, в тому числі дитячої, наукової, енциклопедичної, навчальної, виробничої літератури. Різко зменшився друк творів сучасних українських авторів, книг української і зарубіжної класики, кращих творів сучасних зарубіжних авторів, майже припинився друк образотворчих, краєзнавчих, туристичних видань, що позбавляє широкі верстви населення можливості залучатися до загальнолюдських цінностей. Критична ситуація склалася з виданням підручників для шкільних та інших навчальних закладів.

У книготоргівлі становище не краще. За 1991-2001 роки кількість підприємств книжкової торгівлі скоротилася майже вдвічі. Після приватизації 1994-1996 років профіль діяльності не зберегли понад 40% підприємств книгорозповсюдження.

Для України з її величезним науковим, виробничим, культурним потенціалом такі показники і тенденції загрожують негативними наслідками, якщо врахувати, що, за твердженням соціологів, для нормального розвитку суспільства на одного жителя необхідно мати 12-14 книжок на рік.

Поліграфічний бізнес завжди вважався досить рентабельним, а книговидавницька галузь займає четверте місце за річним оборотом і поповнює мільярдами доларів бюджети розвинених країн.

Проголошення незалежності України, процеси розділу союзного майна, формування законодавчої бази власної економіки, значне зменшення бюджетної підтримки, гіперінфляція не могли не позначитися і на стані національного книговидавництва. Процес припинення діяльності державних видавництв значною мірою був спровокований ліквідацією книготорговельного об’єднання “Укркнига” в 1992 році, а разом з ним і централізованої мережі книжкової торгівлі в Україні.

Держава все менше коштів виділяє на фінансування державних видавництв і практично не сприяє їх розвитку. Видавці як ніхто інший відчувають на собі весь тягар податків, які з кожним роком все більше зростають. І як результат, протягом 1999-2001 років знизилася кількість нових книг за тиражами (але не за назвами), проте виросла собівартість, а відповідно й ціна української книги.

У 2000 році Міністерство фінансів України визначило обсяг надходжень до бюджету за рахунок книговидавничої справи від податку на додану вартість (ПДВ) в сумі 22 млн. грн. Нескладні розрахунки показують, що в 2000 році було продано книжок на суму 110 млн. грн, що визначає вартість однієї книги в 2,42 грн. У 2001 році держава за рахунок ПДВ повинна було отримати тільки 8,7 млн. грн. Відповідно, втрати склали, у порівнянні з 2000 роком, 13,3 млн. грн. Ці розрахунки гіпотетичні, оскільки в них не враховано інфляцію. Відсутня також інформація про повну кількість назв книжок, виданих у 2001 році. Крім того, невідомо, чи були продані всі книги. Однак розрахунки описують стан справ у книговидавницькій сфері. Втрати держави у книговидавництві є значно більшими, якщо враховувати значний обсяг купівлі населенням України книжок, виданих в Російській Федерації.

Треба зазначити, що в Україні пільга з ПДВ існує, але тільки для видавця на його власну продукцію. А в собівартість видання входить ПДВ в повному розмірі, тому собівартість не меншає. Подібна ситуація склалася і з податком на прибуток: видавець звільнений від сплати податку на прибуток, але власне цього прибутку немає, оскільки собівартість книги досить висока. А різниця між собівартістю й ціною настільки невелика, що в цю різницю і входять витрати видавців на випуск книги. Тобто, Закон України “Про внесення змін в деякі закони України з питань оподаткування” не дозволив змінити структуру ціни української книги.

Міра інтеграції між країнами СНД у видавничій сфері визначається тим, наскільки активно відбувається імпорт-експорт видавничої продукції. Навіть у цьому питанні Україна знаходиться в нерівних умовах, порівняно з Росією. Ще 1994 року РФ приєдналася до Флорентійської угоди, де чітко визначено, що ввезення товарів культурного призначення не обкладається митом і податком на додану вартість. Наша держава ще і сьогодні не приєдналося до Флорентійської угоди. Нерівні умови конкуренції, коли собівартість книги в Росії в півтора, а в Білорусії в три рази менша, ніж в Україні, нищать вітчизняні видавництва й поліграфічні підприємства.

За даними, опублікованими Державним митним комітетом Російської Федерації в 1999 році, обсяг експорту друкарської продукції з Росії в країни СНД і Балтії склав: 1997 року – 26,754 млн. у.о., а 1998 – 28,306 млн. у.о. (105,5% до 1997 р.). Це складає 1997 року – 0,2%, а у 1998 – 0,3% всього експорту в ці країни. Потрібно зазначити, що точний обсяг надходжень видавничої продукції з Росії в країни СНД і Балтії визначити важко через відсутність повної державної статистики.

Аналіз даних митного обліку свідчить про те, що в 1998 році головним споживачем російських книг і брошур була Україна (на 01.01.2003 ситуація не змінилася).

Разом з тим, при оцінці повного обсягу імпорту друкарської продукції потрібно враховувати, що в Україну ввозиться багато продукції в обхід митниці. Результати вибіркових опитів, проведених Асоціацією книгорозповсюджувачів Росії, показали, що цими каналами надходить до 70% товарів. Тому обсяги ввезення книжкової продукції в країни СНД і Балтії в 1998 році були значно вищими.

Але сьогодні вже можна виділити і позитивні моменти у видавничій сфері України: з’явилися нові видавництва, створена мережа дистриб’юторських фірм, які сприяють впровадженню нових поліграфічних технологій, техніки, налагоджують сервісне обслуговування. У видавництвах активно впроваджуються комп’ютерні системи. Великі підприємства видавничо-поліграфічного комплексу освоюють нові технології, поступово поліпшується стан на приватизованих підприємствах. Крім цього, всі вони об’єднуються в добровільні асоціації для спільної роботи. Ці обставини і новий стимул, який отримала галузь з виходом останніх указів Президента України, дають надію на те, що видавничо-поліграфічний комплекс України переживає період активного становлення.

Державна політика у видавничій діяльності повинна бути направлена на підтримку розвитку національного книговидання, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України й інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Необхідність внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань, що стосуються безпосередньо видавничої діяльності, назріла давно. Матеріально-фінансові труднощі, в яких опинилася сфера культури і книговидання в Україні, зумовлені як загальною економічною кризою, так і непристосованістю існуючої інфраструктури до роботи в ринкових умовах. Загальна філософія суспільних реформ, якої дотримується правляча еліта, ставить на перше місце реформи економічні – приватизацію, фінансово-бюджетну стабілізацію. Проблеми реформування культури, освіти, науки відсувають на другий план. Внаслідок цього законодавство, особливо податкова система, не враховують особливостей культури і не сприяють розвитку структур, безпосередньо не орієнтованих на отримання прибутку.

Загальні тенденції в українській інформаційній сфері стають все більш несприятливими. Видавнича продукція українською мовою на книжковому ринку країни становить тільки 15 %. Щорічно в Україні на книжковий ринок потрапляє всього 8-9 млн. примірників книг вітчизняного виробництва (для порівняння: в Росії – 400 млн., в Польщі – 200). Собівартість української книги в декілька разів вища, ніж російські аналоги, що приводить до неконкурентоспроможності наших видавців і поліграфістів. Щорічно російські книговидавці отримують від реалізації своєї продукції як легально, так і нелегально до 50 млн. дол. США.

Проект Закону України “Про внесення змін в деякі законодавчі акти України”, який розглядався Верховною Радою України в листопаді 2002 року, звільняв від оподаткування прибуток вітчизняних видавництв, видавничих організацій і підприємства поліграфії, за умови, що не менше 70 % продукції складає продукція, видана українською мовою. Також держава гарантувала підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним і книготоргівельним підприємствам, які видають або розповсюджують не менше 70 % обсягу продукції державною мовою і малотиражні (до 5,0 тис. примірників) видання на мовах національних меншин, шляхом надання пільг по оплаті податків і зборів.

Згідно з розрахунками ініціаторів законопроекту, прогнозувалося щорічне зростання загального тиражу українських книг на 10-20 % і збільшення частки української книжкової продукції на ринку на 60-70 % за перших два роки пільг. Українські підприємства, що займаються книговидавничою і пов’язаною з цим діяльністю, могли б отримати значні можливості для розширення й модернізації виробництва. Як показують розрахунки, середня рентабельність книговидавничої діяльності зросла б до 15-20%, прибуток підприємств видавниче-поліграфічного комплексу зріс би на 15-25 %. Ці кошти, насамперед, поліграфісти направили б на оновлення техніки і придбання сучасних поліграфічних технологій. Видавці змогли б розширити номенклатуру продукції, що видається і збільшити тиражі. Пільги могли б сприяти тому, що поступово розширилася б мережа книгорозповсюдження. Українська книжкова продукція стала б різноманітною, конкурентоздатною, доступною широкому колу читачів. Механізм державної “прямої підтримки” інформаційної сфери далеко не довершений. Регулювати і захищати вітчизняний ринок необхідно комплексними протекціоністськими коштами. Тому Законом України “Про внесення змін в деякі законодавчі акти України” пропонувалося внести зміни в чотири Закони України: “Про податок на додану вартість”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, “Про видавничу діяльність”, що регламентують видавничу діяльність.

Однак Закон станом на 1 січня 2003 року не був прийнятий…

ББК 83.3 (4 укр) 6

Віра Просалова,
кандидат філологічних наук,
доцент Донецького національного університету

ІНТА В ТВОРЧОМУ ЖИТТІ Д.ПАЛАМАРЧУКА

Творчість засланих на Соловки, Колиму, замучених у таборах письменників — унікальне і, звичайно, мало вивчене явище. Жертвами репресій стали першорядні митці: М.Куліш, М.Зеров, Г.Косинка, М.Вороний та інші. Не багатьом з репресованих вдалося витримати тортури, щоб не зізнатися у не скоєних злочинах. Проте й зізнання не рятували.

В умовах ізоляції і фізичного знищення творчість була потребою душі, бо, як писав О.Влизько, “власна земля — холодна й німа, бо власна земля — як завжди — тюрма” (“Балада про остаточне короткозоре Ельдорадо”). Всупереч знелюдненню, запущеної на всі оберти репресивної машини народжувалися художні твори, які запам’ятовувалися в’язнями, усно поширювалися і зрідка потрапляли на волю. Народжена в умовах суворого режиму табірна поезія лише чудом уціліла. Цей різновид творчості еміґрантів характерний тільки для східної діаспори, що існувала в інших, ніж західна, умовах.

Збірка “Подзвіння” (1995) познайомила читачів з доробком уже зрілого поета і перекладача Д.Паламарчука, котрому після відбуття терміну примусових робіт пощастило вийти на волю і видати майже через півстоліття свою першу збірку віршів. Поет входив чи, точніше, міг би ввійти в літературу у передвоєнні роки, міг би йти в ногу зі своїм поколінням: М.Бажаном, А.Малишком, Л.Первомайським, міг би, але йому судилася інша доля — доля в’язня сталінських таборів.

Спершу — зловісне: син “петлюрівця”, “ворога народу”, згодом — полон. І це на самому початку війни, коли перебування в оточенні розцінювалося як зрада.Д.Паламарчукові довелося зазнати і румунської сигуранци, і гестапівської катівні, і щоденної невільницької праці у суворій, непривітній Інті. Тут, у далекій Комі АРСР, він видобував вугілля, пізнавав “ази” шахтарської праці. Безкінечним здавалося змагання з породою, пекельними умовами життя і душевною негодою. З болю, мук народжувалися вірші — про арештантське буття, танталові страждання, незнищенність людського духу, що живиться соками учорашнього, передчуттям завтрашнього – всупереч бедламу сьогоднішнього.

Зображена поетом наруга над людиною, жахні сцени табірних буднів, коли виснажені голодом і каторжною працею в’язні падали прямо на шпали, не поступаються перед картинами пекла. Земне пекло, що стало страшною реальністю ХХ століття, інше, ніж, скажімо, у Данте, бо тут здійснюється покарання не за злочини, гріхи, а за чесність, безкомпромісність, людську гідність. Не скарги, не нарікання (хоч вони і були б закономірними) домінують у ліриці поета-в’язня, а любов як життєдайна сила, як основа всього сущого, як джерело життєвої стійкості й снаги. “Мій краю рідний!// Не з ганеби — // Мене з вигнання стрінеш ти, // Я десять літ іду до тебе //Крізь каземати і дроти”, – з болем писав з “того світу” Д.Паламарчук, не кленучи долю лиху. Він, як і В.Стус, благословляв послану йому “дорогу долі, дорогу болю”.

Стоїчно іти на Голгофу допомагав Д.Паламарчуку Т.Шевченко. Слова із вступу до поеми “Неофіти” (“І слово розумом святим // І оживи, і просвіти!”), що були і заклинанням, і молитвою, не раз рятували, приносячи полегкість. До Т.Шевченка у нього особливе ставлення: він народився рівно через 100 років після свого духовного наставника, всі перипетії своєї долі звіряв з його життєвим подвигом. “Його в тридцять з чимось заарештували і мене в тому ж віці; він все-таки повернувся на Батьківщину — і я повернувся ..,”- зізнавався Д.Паламарчук у своїх спостереженнях. Епіграфи, ремінісценції з Шевченковими творами, якими рясніють його вірші, – це щось значно глибше, ніж просто цитування, це той дух, що живив його творчість.

Можна згадати ще одну подібність — усне побутування творів, суголосних настроям пригноблених, катованих, упосліджених. Інтинським зекам, наприклад, імпонував сонет Д.Паламарчука “Стояки”, ніби спеціально призначений для “вираження невипадкових, добре зважених на терезах розуму почуттів”[1, 46]. Зовсім непоетичні шахтарські враження викристалізувалися у ньому в старовинну канонічну форму, з її регламентованістю і строгістю. Синтезом гнітючих підземних видінь виявилося глибоке узагальнення, від якого табірному начальству стало б моторошно:

Страшним видінням ставши ув очах,

Не стояки вп’ялися і не в стелю,

А ми, в глухім знімівши підземеллю,

Тримаємо Росію на плечах.

Під цим “ми” малися на увазі, мабуть, в’язні-однодумці. Замок сонета (його заключні рядки) сприймалися ув’язненими як сатисфакція, хоч би часткова, за змарновані у неволі літа, принизливе становище “ворога народу”, робочої худоби, що мала право лише норму давати.

Філігранно виточений “Сонет полярної ночі”, написаний тут же в Інті, знайшов у строкатому арештантському середовищі ще більше прихильників. Музику до нього написав такий же в’язень — Олександр Ординець з Харкова, що у таборі керував художньою самодіяльністю. І завдяки їхній співпраці народилася пісня — задушевна, щемка. Терпкий біль розлуки і незнищенна сила синівської любові досягали у ній такої психологічної експресії, що “в снігах росте Батиєва гора, у тундрі зводиться Савур-могила”, котра здавна для українців була символом волі і незалежності рідного краю. Зійти на Савур-могилу, щоб поглянути на всю Україну, мріяли герої народних дум. Ліричному героєві Д.Паламарчука вдається відчути, побачити її в тундрі, крізь снігову заметіль, бо, силоміць відірваний від неї, він не втратив духовного зв’язку з землею батьків. Як і В.Стус, він завжди і скрізь відчував незриму “постать утраченої Батьківщини — і в плані особистісному утраченої, і в плані національному” [5, 366]. Втрати на національному терені йому видавалися особливо болючими.

Як не намагались покарати, ізолювати, зрештою, ув’язнити поета, все виявлялося марним. Його вірші йшли поміж люди, вбираючись у плоть, вселяючи у душу віру, надію у воскресіння: “Воспрянеш ти, мій краю рідний,// Дніпровських круч гранітом мідним // Зведешся з попелу руїн // В красі і силі над землею”. Ці оптимістичні рядки з “Осії. Глава ХІV” виникли під безпосереднім впливом однойменного “подражанія” Т.Шевченка. Шевченкове пророцтво, що слово нове врятує “люд окрадений”, набирає в осмисленні Д.Паламарчука чіткіших обрисів. Діалектика почуттів у віршах, відстань між написанням яких більше ста років, зумовлена і конкретно-історичними, і індивідуально-авторськими чинниками: від зневіри, відчаю у Т.Шевченка — до іскри надії; від віри у Д.Паламарчука — до праведного гніву “за Кодню, Крути, за Полтаву, за твій тисячолітній плач” і ще більшої віри в те, що за все воздасться. Блискучий початок вірша (“Ні, не загинеш ти безслідно //В німім безславії своїм”) потребує відповідного фіналу, що мав би стати контрапунктом усієї його творчості інтинського періоду і якого, як відчував сам автор, ще не було. Вимогливе, а то й прискіпливо-самокритичне ставлення до своїх творів перешкоджало йому “видавати на-гора” породу, змушувало пересівати кожне слово. Його інтинські поезії — не лише “свідки мук”. Народжені з болю особистого і національного, вони вирвалися, нарешті, з ув’язнення, щоб засвідчити незнищенність людського духу, висоту помислів митця, глибину його почувань, красу його натхненного слова.

Збірка “Подзвіння” композиційно цільна: її полярними полюсами звучать голоси із потойбічного і посейбічного світів, замкненого, ізольованого — і зовні вільного, незаґратованого, але неоднозначного і складного. Проміжний за місцем розташування цикл — “Відголос” – включає переклади й переспіви, “хрещеним батьком” яких був, звичайно, Григорій Кочур. Це він, поет і перекладач, щирий і незрадливий друг, заохочував в’язня-початківця до нелегкої перекладацької справи, учив і “чужою радістю радіти”, і “страждати долями чужими”. Тоді Дмитро Хомович уже переконався в тому, що твір “може народитися кілька разів — спершу в оригіналі, як першотвір, потім у літературі вже іншомовній, точніше в кількох літературах”. Треба тільки дати йому це друге чи третє життя, знайшовши саме ті слова, якими досягатиметься адекватне звучання твору іншою мовою. Спочатку ожила “Поразка Сеннахеріба” Дж. Байрона, потім поволі — сонети В.Шекспіра, працювати над якими перекладач почав ще в Інті, а закінчив уже в Україні.

Писати не дозволялось, це тільки збільшувало вигадану провину перед Батьківщиною, про публікацію навіть мріяти не доводилося. Притягальна сила творення полягала у потребі чинити опір, можливості “побути вільним, як у сні”, зазнати спокуси творчих мук і тієї знади, яку дарує тільки вдало знайдене одне-єдине слово чи образ. Поезія, переклади ставали формою існування внутрішньо незалежної, нескореної душі.

Діапазон перекладацької діяльності Д.Паламарчука широкий: з англійської він дав ще одне життя творам В.Шекспіра, Дж.Байрона, Г.Уелса, з французької — Г.Флобера, О.Бальзака, Ш.Бодлера, з італійської — Ф.Петрарки, Джакомо Леопарді, а ще, крім того, численні переклади з німецької і польської, чеської і словацької, російської і білоруської мов. Його перекладацький доробок — то солідний перелік імен, творів світової літератури, відзначений у 1990 році премією ім. М.Рильського за кращий художній переклад.

Завершальний цикл збірки “Подзвіння” — “Голос із цього світу”, що об’єднує написані на волі у різний час вірші. У “посейбічних” поезіях раніше затамовані емоції болю, гніву, протесту, навіяні спогадами про колючий дріт, табірні будні, гори трупів, вирвалися з глибин душі, розтроюджуючи давні незагойні рани. “Яка епоха, – отакі й пісні”, – скаже на своє виправдання поет, хоч виправдовуватися він не мав у чім. Навіть те, що здавалося не з його вини похованим, Д.Паламарчукові вдалося зберегти: маємо на увазі, зокрема, рядки з недрукованої довоєнної поеми В.Сосюри, яку він тримав у пам’яті, і всю оту закулісну вовтузню навколо “смачного літфондівського пирога” відтворював без жодної шпаргалки.

Динаміка суспільно-політичних процесів у країні владно підхопила поета. Почалося з перебудови, того вертепу, який викликав ейфорію, тих прожектів, що призводили до непередбачуваних наслідків:

А ми вірили, йшли в покорі,

Як ідуть на різницю воли,

Ми вірили тим, которі

Самі не знали, куди вели,-

писав поет у 1989 році, відбиваючи наростаюче невдоволення партапаратом, що ще намагався реабілітувати себе. Справа, звичайно, невдячна вишукувати у віршах відлуння тих чи інших подій, процесів, та мова зараз не про це, а про відчуття поетом пульсу доби, його уміння налаштувати Музу на сучасний лад — не підробитися під нього, хизуючись новенькими брязкальцями-слівцями, а встановити діагноз хворого суспільства, поетично “переплавити” неоднозначність сьогодення.

Головний нерв поезії із “цього світу” — духовні борсання народу у виборі шляху, у вирі щоденності. Настав час нових розпізнавань, осмислення пострадянської дійсності, яку поет сприймав у контексті історії. “Вже Переяслав був, Батурин, Крути, //А нині, маєш, “Новоросія” і Крим, // О хижі зранені імперські спрути..,” — не стримується він, підкреслюючи незмінність проімперських сил, виявляючи граничну чіткість оцінок, ненав’язливу афористичність. Тяжіючи до прозорості висловлювань, поет, однак, не часто дозволяв собі подібну оголеність емоцій, тільки тоді, коли обставини вимагали негайного реагування, втручання.

Реалії сьогоднішнього дня Д.Паламарчук схоплював точно, одним-двома штрихами відтворював його разючі контрасти і негаразди. Хвилюючий образ жебрачки набув у однойменній поезії глибоко трагедійного звучання: “Це образ України — символ твій!” Масштабність бачення подій, їх особистісне сприйняття, емоційно-експресивний характер осмислення вирізняли його лірику, що, попри всі відгомони пережитого автором, живилася пізнанням сущого.

Поетичне слово Д.Паламарчука в кращих своїх проявах максимально виразне, виважене, традиційне за формою, сповнене внутрішнього вогню і довірливості до читача, іноді приправлене гіркою іронією, а то й саркастичною насмішкою. Зрештою, чи міг він, пройшовши нелегкі життєві “університети”, лишатись байдужим до суєсловів, пристосуванців, хапуг, що маніпулювали найдорожчим. Мімікрія тих, котрі “ладні на розп’яття за Вкраїну, а вчора ще кричали:”Розіпни!”, знаходить у його поезіях неприхований осуд. Публіцистичність і декларативність цих творів, породжених драматичним перебігом подій, труднощами утвердження української державності, очевидна, проте не менш очевидним є і інше: саме завдяки цим якостям зігріті авторським чуттям вірші нерідко знаходять найкоротший шлях до читацького загалу, бо “непохибно в нас цінують вірші не партжурі, не сноби, а народ”.

Поезія Д.Паламарчука, за його ж власним визнанням, “негучна”, позбавлена барабанного пафосу і натужного брязкоту слів, зосереджена і зірка, просвітлено-чиста і ясна. Поет відчував більше, ніж говорив, в глибині його душі спалахували і нуртували емоції найвищої напруги, а на поверхні відчувалася їх погамованість, впорядкованість, що не відгонила заданістю чи запрограмованістю. Сумлінність, з якою Д.Паламарчук звик ставитися до будь-якої роботи — фізичної чи розумової, схильність до предметного втілення думок, селянська розважливість і скромність не давали йому збитися на котурни самозвеличення. Поет не намагався скористатися ореолом страдника, в’язня сталінських таборів, ставлячи перед собою високі вимоги, що змушували його відсівати труху і полову, ще раз зважувати написане.

Д.Паламарчука можна зарахувати до дисидентів, тих, хто підносив право на власну думку, людську гідність, що в нашому українському випадку ідентичне з обороною національної гідності” [4, 441]. Це чесний і послідовний поет, котрий, як і В.Стус, І.Світличний, І.Калинець, гордо йшов нелегким шляхом внутрішньо вільної людини.

ЛІТЕРАТУРА

1.Никанорова О. Сонети Дмитра Павличка // Поезії одвічна висота: Літ.-крит. статті.- К.,1986.- С.44-75.

2.Паламарчук Д. Подзвіння.- К.: Український письменник, 1995.

3.Стус В. Дорога болю.- К.: Рад. письменник, 1990.

4.Черненко О. Нове духовне світовідчування в поезіях українських дисидентів // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.- К.: Рось, 1994.- С.440-450.

5. Шевельов Ю. Трунок і трутизна: Про “Палімпсести” Василя Стуса // Там само. – С.366-395.

ББК 63.5 (45 укр)

Ірина МАГРИЦЬКА,
кандидат філологічних наук, доцент Луганського
педагогічного університету ім. Тараса Шевченка

НАЗВИ ПЕРЕДВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ У СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ УКРАЇНСЬКИХ ГОВІРКАХ

Пропонована розвідка є спробою комплексного аналізу лексики на позначення акціонального плану традиційної весільної драми українських східнослобожанських говірок, а саме — назв передвесільних обрядів. Джерелами дослідження послужили власні польові матеріали, зафіксовані в 104 україномовних селах Луганської області в 90-х роках минулого століття, інші сучасні й давніші записи з цієї території; для зіставлення явищ у роботі використано свідчення з інших українських, ширше — слов’янських діалектів.

Мовному аналізові передує моделювання структури цього етапу реґіональної весільної драми, яку ми подаємо у вигляді схеми (обов’язкові обряди обведено суцільною лінією, факультативні, які виконуються не в усіх населених пунктах, — пунктирною).

Гуляння неодруженої молоді, які, на думку Хв.Вовка, мають безпосереднє відношення до весілля [1, с. 229], в досліджуваних говірках представлені лексемами вечо(і,а)р|ницўі, |досвўітки, |вулицўі, |походи. Відомі реґіональні записи, крім наведених, подають ще номени *грищ [2, с. 31] (знак * указує на факт фіксації лексеми в давнішому джерелі), любовники [СУССГ, 122]. Лексеми вечорниці, досвітки, вулиці ‘тс.’ є традиційно українськими [СУМ, I, 785, II, 382-383; 1, с. 228; 3, с. 16], назва |походўі на позначення обряду, що передує сватанню, побутує і в середньополіських говірках [Романюк, 225]. При номінації обряду використано пряме мотивування: вечорниці, досвітки — за темпоральною ознакою, що вказує на час проведення гулянь, вулиці — за локативною ознакою, що актуалізує місце проведення гулянь, походи, *грищ — за акціональною ознакою, що містить указівку на дієвий план обряду. Мотивована емоційним настроєм обряду, лексема любовники виявляє формальний і семантичний зв’язок із назвами з(по)любини, |лўублўіни, що побутують у волинській, поліській і білоруській діалектних зонах [Романюк, 228; 3, с. 32, 156]. Весільні номени такого типу є спільнослов’янськими [4, с. 16].

Обряд вивідування (приходу представників роду жениха до батьків дівчини з метою спостереження за хазяйством, порядком у домі та поведінкою дівчини) позначений найменуваннями роз|вўедка, ог|лўадини, поси|лати по|силўних, і|ти ў |розвўідку, роз|нўухувати, роз|питувати. У деяких селах цей обряд виконується, але не має спеціальної назви. Наведені репрезентанти мають прозору мотивацію, в основі якої лежать дії представників роду жениха. Подібну внутрішню форму мають назви традиційного обряду розвідування — розвідки, вивідки, визнавки, що зустрічаються в говірках Харківщини, Сумщини, Івано-Франківщини [3, с. 21], а також і|ти (ха|дзўіцў) ў ро(а)з|в’етку, що побутують в українському та білоруському Поліссі [Романюк, 225]. На нашу думку, заміщення типових назв обряду дієсловами, дієслівними словосполученнями або відсутність назв свідчать про те, що сам обряд не був (не є) обов’язковим на досліджуваній території.

У сучасних обстежених говірках існує чимало назв на позначення першої обрядової зустрічі шлюбних сторін — приходу представників роду нареченого до батьків дівчини з метою дізнатися про їх згоду на шлюб: з|мовини, змоў|лўанў:а, з|моўленў:а, дого|ворини, перего|вори, свато(ўі)ўст|во, |ладитў за нўі|вўесту, с|ватанў:а, і|ти с|вататў (с|ватати), і|ти с|вататў |дўіўку (|дўіўчину). У минулому східні слобожани вживали в цьому значенні найменування *змовины, *сватанье, *сватовство [5, c. 123, 214, 629, 635]. Лексема змовини та спільнокореневі назви мотивовані дією, вираженою дієсловом змовлятися ‘погоджувати між собою якісь дії, домовлятися про щось’, оскільки під час цього обряду старости повинні домовитися з батьками дівчини про подальше успішне сватання. Лексеми договорини, переговори співвіднесені з дієсловом договорюватись ‘приходити до згоди шляхом переговорів, домовлятися’. Пройняті ідеєю весільного договору, назви передшлюбних обрядів із коренем -мов- уживаються в багатьох українських і російських діалектах, а назви з коренем -говор- побутують в українському Поліссі, на Черкащині та Львівщині [Говори, 216; Романюк, 225], поширені вони й у російській діалектній мові [Даль, I, 284; СРНГ, V, 226; 6, с. 221]. Постання назв сватання, іти сватати в цьому ряду можна пояснити безпосереднім зв’язком обряду з його виконавцями — сватами, а також тим, що успіх самого сватання значною мірою залежав від уміння цих людей запевнити батьків дівчини в необхідності дати згоду на одруження їхньої дочки з парубком і, таким чином, сприяти успішному сватанню. Очевидно, цим фактом зумовлене перенесення назви обряду, під час якого остаточно вирішується питання про шлюб, на попередній обряд. Пов’язаний з акціональним планом обряду реґіоналізм ладить за нівєсту мотивований специфічною дією його учасників, вираженою дієсловом ладити ‘домовлятися’. Праслов’янське *laditi ‘тс.’ стало базою для *lad, *lada ‘порядок, згода, заручини’ і, як відзначає О.Тищенко, посилаючись на етимологів, утворило розгалужене пасмо ізоморфних дериватів з обрядовою архісемою ‘договір’ [7, с. 42]. Весільні лексеми поладки, ладины, лагодня, злагода, згода, полагода похідні від *laditi, засвідчені в багатьох східнослов’янських мовах.

У двох селах ми відзначили різновид цього обряду: старости приносять із собою головний убір жениха, кладуть його на стіл і розповідають про відсутнього парубка, вихваляючи його; батьки дівчини на підставі цінності хутра на шапці роблять висновок про стан заможності його родини. Різновид обряду репрезентує білексема с|ватанў:а на |шапку, мотивована назвою весільного атрибута. Подібна назва відзначена в тамбовських говірках [8, с. 64].

Факультативний обряд виторговування дівчини-нареченої, під час якого батьки дівчини, що прийняли рішення дати згоду на одруження дочки, домовлялися з ними про грошову допомогу для себе у вигляді грошей або дечого з хазяйства (на думку істориків, цей обряд є ремінісценцією архаїчної “купівлі-продажу” нареченої як товару [9, с. 10-11]), у досліджуваних говірках репрезентований лексемами |дого|во(ўі)р, |викуп(и) моло|дойі та описовими конструкціями торгу|ватисў(а), ~ за нўі|вўесту, ~ за моло|ду, виго|варўувати, т|ребувати |викуп, про|сити г|рошўі; подібні дієслівні назви наводять і давні джерела. У найменуваннях різними номінативними засобами відбито обрядовий процес. Наявність у цій мікрогрупі назв із коренями -гово(ўі)р-, -мов-, а також зі словом викуп свідчить про семантичну співвіднесеність останніх із назвами інших обрядів цього циклу.

Головний передвесільний обряд, під час якого остаточно вирішується питання про шлюб, сватання, репрезентовано численним синонімічним рядом: с|вата|нў:а, зас|ватини, зас|ватанў:а, свато(ўі)ўст|во, з|водини, з|мови, з|мовини, з|мовинки, з|моўленў:а, з|моўлини, до|мовини, |договор, ~ |перви-, |перви- мого|рич, рушни|ки, старос|ти, за|ручини, за|рученў:а, зару|чанў:а, (і)з|водити (дўі|те-, моло|дих), з|водити на сог|ласўійа(е,у), пи|тати сог|ласўійа(е,у), і|ти с|ватати(сў), зас|ватуватў, ~ |дўіўку, с|ватати |дўіўку, прос|ватувати, с|ходитисў на |дўіло, к|ланўатисў. Етнографічні записи подають у цьому значенні найменування *сватаньня [5, с. 54, 629, 634, 838; 10, с. 423], *рушныкы, *змовины, *змовынкы, *сватовство, *могорычъ, *согласка, *заручины, [5, с. 11, 123, 215, 517, 623, 871], *питають, чи согласні [11, с. 531], *переміняти хлібъ, *покланять [12, с. 680]. Нормативна для української літературної мови назва цього обряду — сватання [СУМ, IX, 66]. Деякі з наведених назв у цьому ж або близькому значенні побутують в інших українських говірках: сватоўст|во — у поліських [Романюк, 226], старос|ти — у гуцульських [13, с. 48], рушники — у західнослобожанських [3, с. 23] і середньонаддніпрянських [14, с. 5], до|мовини — у полтавських [Ващенко, 30] і середньополіських [Романюк, 228], з|водини — у бойківських [Онишкевич, I, 301], переміняти хліб — у середньонаддніпрянських і степових [Говори, 423, 561; 3, с. 23], назву типу кланятись засвідчують говірки Київщини [3, с. 23]; лексема мого|рич у складі найменувань обрядів передвесільного  весільного циклу побутує на більшій території України [Говори, 170; Романюк, 237; 3, с. 23, 90; 14, с. 5]. Широкий репертуар назв пояснюємо різноманітними особливостями обряду, віднесеністю номенів до відповідних домінант. У кількісному відношенні переважають деривати від свататися ‘просити руки’ і засватати ‘одержати згоду від дівчини та її батьків на шлюб’. Лексема з|водини та спільнокореневі з нею назви ґенетично пов’язані зі словом зводити ‘сприяти зближенню кого-небудь із ким-небудь’, бо наречених просять підійти одне до одного й питають у них згоди на одруження. У назві *согласка та спільнокореневих із нею актуалізовано факт згоди батьків наречених, що вирішувала успіх сватання. Назва весільного обряду, до складу якої входить лексема питати, поширена також у середньополіському діалекті [Романюк, 225]. Обрядова ідея весільного договору пронизує афіксально різнооформлені найменування з коренем -мов-, мотивовані дією, вираженою дієсловом змовитися, що підкреслює визначальну роль батьків у вирішенні долі дітей (у цьому випадку не запитували про згоду парубка та дівчини на шлюб або робили це формально), а також назви договор (первий), сходитись на діло. Номени рушники, первий могорич, *переміняти хлібъ походять від назв обрядово важливих ритуальних атрибутів. Монолексеми вжито у вторинній семантичній функції внаслідок метонімічного перенесення на підставі суміжності. Назви типу заручини пояснюємо тим, що в тих населених пунктах, де їх зафіксовано, обряд сватання завершувався заручинами — перев’язуванням рук нареченим або бранням їх за руки. Найменування, виражені дієсловом або дієслівним словосполученням, не набули спеціального вербального оформлення.

Під час цього обряду дівчина, яку сватають, виконує дію, що в сучасних говірках має назви: |коми(ўі)н(ў) (пўіч, |пўічку, г|рубу, п|литку) колу|пати (|дерти, доў|бати, скреб|ти), у давніх — *колупа припечекъ [5, с. 124]. У реґіональному [Кв.-Осн., II, 18] і загальномовних [Грінченко, II, 273; СУМ, IV, 236] словникових джерелах у значенні ‘обрядова дія нареченої під час сватання’ зафіксовано вираз піч колупати. Цілком очевидно, що наведені фразеологічно усталені назви мають давню культурну семантику, пов’язану з шануванням слов’янами вогнища. Як уважають етнографи, первісний зміст обрядодії полягає в тому, що дівчина шукає охорони біля “родинного вівтаря, резиденції богів домашнього вогнища” [1, с. 231]; виходячи заміж, вона бере з собою в дім чоловіка не просто глину, а “часточку батьківського тепла, материнської любові” [15, с. 93].

У більшості говірок існують образні назви відмови дівчини під час сватання: од|кинутисў, одрўа|дити, |дати (пўіднес|ти, приче|пити, по|вўісити, ўру|чити, пўід|сунути) гарбу|за, при-|нўати з гарбу|зом, пўіднес|ти ма|кўітру, п|рўадиво ўкру|тити, |дати |ча-ник (вўідко|ша, од|каз). У с.Георгіївка Лутугинського р-ну дівчина, відмовляючи, каже парубкові: гар|буз то|бўі! Лексему гарбуз ‘тс.’ із ремаркою “перен.” фіксує Словник мови Г.Квітки-Основ’яненка [I, 251]. Сьогодні назва дати гарбуза із зазначеною семантикою є літературно-нормативною [ФСУМ, I, 203]. Фразеологізми повісити чайника, чайник на стіл поставити ‘тс.’ подано в сучасному реґіональному словнику [Ужченко, 135]. У деяких говірках побутують назви одержання парубком відмови під час сватання: полу|чити гарбу|за, поко|тити (ўхо|пити) гар|буз, пўі|ти з гарбу|зом (з |носом), |йашник поко|тити (власні записи), наїстися вареників, заторохтіти чайником [Ужченко, 27, 135]. Існують і поодинокі спеціальні назви сватання, під час якого парубок одержує відмову від дівчини: роз|сипалосў (роз|кидалосў) с|ватанў:а. Вирази п’іднес|ла (п’ід|сунула, по|в’есўілўі) гарбу|за ‘дівчина відмовила при сватанні’, полу|ч’іў (хва|тиў) гар|буз ‘хлопець отримав гарбуз’, рас|к’ідаласа ве|селў:е ‘невдале сватання’ побутують у середньополіських говірках [Романюк, 227, 228], назву од|кинутисў ‘відмовити парубкові при сватанні’ засвідчують східнополіські говірки [Говори, 170].

Нами зафіксовано такі спеціальні назви заручин як кульмінаційного етапу сватання: за|ручини, за|рученў:а, зару|чанў:а, рушни|ки. У багатьох говірках цей етап разом із попереднім має спільну назву — с|ватанў:а, що на мовному рівні свідчить про об’єднання самих обрядів. Факт поширення лексеми сватання в цьому значенні у південно-східних районах України відзначає також В.Борисенко [3, с. 31]. Інші дослідники реґіону наводять такі самі найменування обряду: *заручины [5, с. 623], за|руч’іни [16, с. 118], *рушныкы [5, с. 11], *давать рушники (знаки) [2, с. 33], *сватанье [5, с. 12, 87, 124, 623, 870; 10, с. 423]. Нормативною для української літературної мови назвою цього обряду є заручини [СУМ, III, 298]. Зафіксована нами модифікація заручання побутувала також на Чернігівщині [Грінченко, II, 91]. У середньонаддніпрянських говірках функціонує лексема рушники ‘тс.’ [3, с. 32; 14, с. 5]. Словотворчо й семантично прозора, заручини як назва шлюбного обряду, який сягає праарійських часів [17, с. 28], містить указівку на похідність від рука [ЕСУМ, II, 239], що є традиційним символом людських стосунків [15, с. 107], договору [ЕСУМ, II, 239]. Імовірно, на формування переносного значення вихідного слова вплинула його первісна семантика, яка, на думку В.Ткаченка, передавала “ідею зв’язку, з’єднання взагалі” [18, с. 66, 69]. Спільнокореневі назви весільних обрядів функціонують у багатьох слов’янських мовах [4, с. 16]. Існують також інші точки зору на етимологію слів заручини, обручение ‘тс.’. Одні автори пов’язують перше з лексемою рушник [Горяевъ, 304; Біл.-Нос., 147], а В.Даль виводить обручение з польського обруч ‘перстень’ [Даль, II, 616]. Ці версії, на наш погляд, принципово не суперечать попередній, оскільки рушник, обруч рука [18, с. 65-66]; тому назви атрибутів могли бути лише проміжною ланкою в назвотворенні. Лексема заручини (та варіанти) як назва зазначеного обряду в сучасних східнослобожанських говірках виявляє тенденцію до затемнення первісної мотивації внаслідок утрати позалінґвальних обставин номінації (перев’язування рук наречених), про що свідчить відхід її до інших денотативних сфер (див. нижче). Утворена метонімічним шляхом, лексема рушники, а також словосполучення, до складу яких вона входить, закономірні в цьому ряду, оскільки актуалізують атрибутивний план обряду.

Спеціальними назвами обряду випивання горілки на знак остаточної згоди батьків дівчини на шлюб є зафіксовані нами лексеми мого|рич, про|пўі-, про|по-ка, за|по-ки, а також давні назви *пыты могорычъ [11, с. 531; 5, с. 86, 124, 517, 794, 870], *пропий [5, с. 741, 962]. У більшості говірок при описі обряду інформатори вживають ще й ідіоматичні вирази пропи|вати (запи|вати, перепи|вати) |дўіўку (моло|ду), що є власне назвами ритуальної обрядодії; подібні назви наводять давні реґіональні джерела [Кв.-Осн., II, 208; 5, с. 741, 962]. СУМ фіксує дієслівну назву пропивати із семантикою ‘завершувати обряд сватання розпиванням алкогольних напоїв’ як нормативну [VIII, 253], форма запе|вати ‘тс.’ відома в покутсько-буковинських говірках [Говори, 316]. Для лексеми мого|рич джерелом номінації послужило тюркське [Фасмер, II, 635] запозичення з семантикою ‘пригощання, випивка по завершенню угоди’. Перенесення назви у сферу весільної лексики можна пояснити тим, що сватання нагадує процес купівлі-продажу [19, с. 71]. Мотивовані метафоричними назвами обрядодії, східнослобожанські найменування обряду з кореневою морфемою -по(і)й- мають семантичні еквіваленти в інших діалектних зонах (перепій — у поліській [Никончук, 87; Паламарчук, 29], пропой — у південно-російській [6, с. 23]) і виявляють зв’язок зі спільнокореневими назвами інших весільних обрядів, поширеними на всьому українському терені, та з українським застарілим запоїни ‘частування, яке влаштовує наречений для батьків та родичів нареченої після заручин’ [СУМ, III, 271]. О.Гура відзначає, що весільні утворення від *pi-, *poj– мають широкий слов’янський ареал [4, с. 16].

У с.Євсуг Біловодського р-ну зафіксовано лексему заг|ризини на позначення факультативного обряду частування з приводу успішного сватання. Джерелом номінації для неї служить образна назва обрядодії. Подібна лексема, в’ідг|ризиени ‘післявесільний обряд’, побутує в гуцульських говірках [13, с. 57].

(далі буде).

ДЖЕРЕЛА

1. Біл.-Нос. — Білецький-Носенко П. Словник української мови.–К., 1966.

2. Ващенко — Ващенко В.С. Словник полтавських говорів. — Х., 1960. — Вип.1.

3. Говори — Говори української мови: Збірник текстів  За ред. Т.В.Назарової. — К., 1977.

4. Горяевъ — Горяевъ Н.В. Сравнительный этимологический словарь русскаго языка. — Тифлисъ, 1896.

5. Грінченко — Словарь української мови  Упорядк. Б.Грінченко. — К., 1996-1997. — Т.1-4.

6. Даль — Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. — М., 1986-1987. — Т.1-4.

7. ЕСУМ — Етимологічний словник української мови: У 7 т.  За ред. О.С.Мельничука. — К., 1982-1988. — Т.1-3.

8. Кв.-Осн. — Словник мови творів Г.Квітки-Основ’яненка  Відп. ред. М.А.Жовтобрюх. — Х., 1978. — Т.1-3.

9. Никончук — Никончук Н.В. Из лексики полесского села Листвин  Лексика Полесья: Материалы для полесского диалектного словаря. — М., 1968. — С.79-92.

10. Онишкевич — Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. — К., 1984. — Т.1-2.

11. Паламарчук — Паламарчук Л.С. Словник специфічної лексики говірки с.Мусіївки Вчорайшенського р-ну Житомирської обл.  Лексикографічний бюлетень. Вип.6. — К., 1958. — С.22-36.

12. Романюк — Романюк П.Ф. Лексика весільного обряду правобережного Полісся: Матеріали до “Лексичного атласу української мови”  Дослідження з української діалектології. — К., 1991. — С.225-251.

13. СРНГ — Словарь русских народных говоров  Под ред. Ф.П.Филина и Ф.П.Сороколетова. — М.-Л., 1965-1991. — Вып.1-26.

14. СУМ — Словник української мови. — К., 1970-1980. — Т. 1-11.

15. СУССГ — Словник українських східнослобожанських говірок  К.Глуховцева, В.Лєснова, І.Ніколаєнко, Т.Терновська. В.Ужченко. — Луганськ, 2002.

16. Ужченко — Ужченко В.Д. Фразеологічний словник східнослобожанських і степових говірок Донбасу. — Луганськ, 1997.

17. Фасмер — Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — М., 1986-1987. — Т.1-4.

18. ФСУМ — Фразеологічний словник української мови  Редкол.: Л.С.Паламарчук (голова) та ін. — К., 1993. — Т.1-2.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. — К., 1995.

2. Бытъ Малорусскаго крестьянина (преимущественно въ Полтавской губерніи)  Этнографическій сборникъ, издаваемый Императорскимъ русскимъ географическимъ обществомъ. — Вып. 3. — СПб., 1858. — С.19-46.

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження. — К., 1988.

4. Гура А.В. Терминология севернорусского свадебного обряда на общеславянском фоне: Автореф. дис. … канд. филол. наук. — М., 1978.

5. Жизнь и творчество крестьянъ Харьковской губерніи: Очерки по этнографіи края  Сост. В.В.Ивановъ. — Х., 1898. — Т.1.

6. Ларина Л.И. Терминология свадебного обряда Курского региона в этнолингвистическом аспекте: Дис. … канд. филол. наук. — Курск, 1990.

7. Тищенко О.В. Типологічна характеристика обрядової лексики в російській та українській мовах (на матеріалі весільних номінацій): Дис. … канд. філол. наук. — К., 1994.

8. Евтихеева Л.Ю. Структура и терминология свадебного обряда: На материале Тамбовских говоров: Дис. … канд. филол. наук. — Тамбов, 1991.

9. Соловьевъ С.М. Очеркъ нравовъ, обычаевъ и религіи славянъ, преимущественно восточныхъ, во времена языческие  Архивъ историко-юридическихъ сведеній, относящихся до Россіи, издаваемый Н.Калачевымъ. — М., 1850. — Кн.1.

10. Иванова А.В., Марусов П. Матеріалы для этнографическаго изученія Харьковской губерніи: Слобода Кабанье  Харьковскій сборникъ. — Х., 1893. — Вып.7. — С.417-460.

11. Гринченко Б.Д. Весілля въ с. Сыроваткh Сумск. у. Харьковск. г. 1885.  Этнографическіе матеріалы, собранные въ Черниговской и сосhднихъ съ ней губерніяхъ. — Черниговъ, 1899. — Т.3. — С.531-550.

12. Свадьба, записанная въ Харьковской губерніи  Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ западно-русскій край, снаряженной И.Р. Географическимъ обществомъ, Юго-западный отдhлъ: Матеріалы и изслhдованія, собранныя д.чл. П.П.Чубинскимъ. — СПб., 1877. — Т.4. — С.679-696.

13. Бігусяк М.В. Лексика традиційних сімейних обрядів у гуцульському говорі: Дис. … канд . філол. наук. — Івано-Франківськ, 1997.

14. Грозовська Н.А. Термінологія весільного обряду середньонаддніпрянського регіону (Київська, Полтавська, Черкаська області): Автореф. дис. … канд. філол. наук. — Запоріжжя, 1998.

15. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін. Словник символів  За ред. О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка. — К., 1997.

16. Сватівщина: Матеріали фольклорно-діалектологічних експедицій  За ред. З.С.Сікорської. — Луганськ, 1998.

17. Сумцовъ Н.Ф. О свадhбныхъ обрядахъ, преимущественно русскихъ. — Х., 1881.

18. Ткаченко В.А. Обруч, рушник, рушниця  Укр. мова і література в школі. — 1986. — No12. — С.65-66.

Ббк 81.411.4

Надія Швидка,
доцент, кандидат філологічних наук,
кафедра української мови та літератури,
Слов’янський державний педагогічний університет

Роль дієслівного виду в організації інтенціонального значення

Лінгвістами помічено, що пом’якшення спонукання залежить від вживання тієї чи іншої видової форми. Залежно від виду дієслова волевиявлення може супроводжуватися тими чи іншими експресивними відтінками. Найбільш категоричними бувають форми дієслів доконаного виду, вони дуже часто виражають в імперативних реченнях наказ, вимогу.

Однак існує точка зору, яка полягає в тому, що форми наказового способу дієслів недоконаного виду виражаються більш категоричне спонукання, ніж форми дієслів доконаного виду.

На матеріалі конкретних діалогічних реплік буває важко встановити, що той чи інший вид дієслова відповідає тому або іншому експресивному відтінку.

З приводу цього В.В. Виноградов зазначає: „Імператив недоконаного виду більш конкретний. У ньому вольовий акт безпосередньо спрямований на сам процес. Прохання ж або наказ, виражені формою наказового способу доконаного виду, у більшій мірі уявляється менш довільним і внаслідок цього більш м’яким” [2, 469].

Відтінки пом’якшення чи категоричності спонукання багато в чому залежать від взаємовідносин осіб, які спілкуються, від ситуації, контексту. Необхідно підкреслити, що вживання доконаного виду в наказовому способі стимулюється часто інтенцією мовця, його зацікавленістю у виконанні дії адресатом.

Вважаємо доцільним підхід до цього питання з позиції мовної ситуації, незважаючи на те, які інтенціональні значення міг би передати той чи інший вид, наприклад:

1. Прохання:

а) — Тікай, синочку, тікай, дитинко, – просила мати, – видиш тато нині недобрі (недоконаний вид) (Б. Лепкий).

б) — Маковею, візьми мене на руки та неси по білому світу … пронеси скрізь, де немає воєн, де їх ніколи не буде, де гримить музика волі… (доконаний вид) (О. Гончар).

в) Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: “Запам’ятайте нас веселими!” (доконаний вид) (О. Гончар).

2. Благання:

а) — Паноньку, будьте ласкаві, почекайте нам до четверга (доконаний вид) (Б. Лепкий).

б) — Сила небесна, поможи йому! (доконаний вид) (О. Гончар).

в) А жінка, звично прикладаючи хусточку до очей, знов шепотіла палко, майже благально: — Жалійте, його! (недоконаний вид) (О. Гончар).

3. Наказ:

а) — Ну-ну! Синів ти наших не чіпай, — наїжується Мамайчук, і вже коліщата його скрегочуть знов до майстерні, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказує Ліні: — Сідай! (недоконаний вид) (О. Гончар).

б) — Стояти смирно! — гукнув на них (недоконаний вид) (Б. Лепкий).

4. Вимога:

а) — Та встань, коли до тебе звертаються (доконаний вид) (О. Гончар).

б) — Кажи мені зараз же: чого сиділа там з ножем? (недоконаний вид) (В. Винниченко).

в) — Давай, давай, не примушуй чесну людину літати до тебе в кишеню (недоконаний вид) (О. Гончар).

5. Заборона:

а) Одначе мати ніяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху шаленої материнської пристрасті:

– Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити її.

Облиште хлопця і вимітайтесь геть! (доконаний вид) (О. Гончар).

б) Карпе! — погрозливо крикнув Ґудзик, припинаючи йому дорогу. – Не смій її бити! (недоконаний вид) (В. Винниченко).

6. Розпорядження:

а) — Увечері після роботи ще проса на кашу в ступі стовчеш, ну і, звісно, коноплі м’ятимеш… (1 — доконаний вид; 2 — недоконаний вид) (О. Гончар). Твоя зоря.

б) — Я піду вперед, а ви ступнів на 20 йдіть за мною, – почала вона шепотом (недоконаний вид) (В. Винниченко).

7. Пропозиція.

а) — Давай, купатися, запропонував Віктор зненацька (недоконаний вид) (О. Гончар).

б) Борис Савович з-під лоба кинув на Марисю Павлівну:

– Он її призначте (недоконаний вид) (О. Гончар).

8. Порада:

а) — Ячейки тримайся, – понуро Хаєцький (недоконаний вид) (О. Гончар).

б) — А ти вслухайся. Не так, вухами, як душею… (недоконаний вид) (О. Гончар).

в) — Якщо любов, то веди, – сказав капітан і примовк (недоконаний вид) (О. Гончар).

Спостереження над вживанням імперативних конструкцій показало, що у вираженні імперативних значень різних ситуаційно-тематичних груп може брати участь як доконаний, так і недоконаний вид. Але тільки в одній ситуаційно-тематичній групі — нейтральному спонуканні — основне значення імператива закріплюється за недоконаним видом. Не вносячи додаткових відтінків прохання, поради, наказу та інших, спонукаючи лише здійснити яку-небудь дію, мовець використовує в наказовому способі дієслова недоконаного виду.

Вибір видової форми зумовлений уявленням автора імперативних висловів про дію, його інтенцію в даній ситуації комунікантами, які належать до певних соціальних груп, що мають специфічні соціальні ролі в акті комунікації.

Досить чітко уявляється картина вживання заперечних імперативних форм недоконаного виду і доконаного виду. Заперечне спонукальне значення, тобто значення заборони дії, виражається імперативними формами недоконаного виду із запереченням. Сфера вживання виду із запереченням в імперативі увесь час звужується і наближається до нуля. Про що свідчить зібраний матеріал.

Отже, спонукання із заперечною часткою “не” передається головним чином словами недоконаного виду:

1. Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі (Л. Костенко).

2. Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам (В. Симоненко).

3. Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид (Л. Костенко).

З доконаним видом пов’язаний відтінок застереження:

1. Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу (Л. Костенко).

2. І жити спішити треба, кохати

спішити треба — гляди ж не проспи! (В. Симоненко).

3. Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни! (Л. Костенко).

Інтенція застереження може бути особливо виражена в конструкції з часткою “дивись“, “гляди“. Ці частки в залежності від виду дієслова виражають різні інтенціональні модифікації. При формі наказового способу недоконаного виду “дивись“, “гляди” означають підсилення наказу, вимогу зосередити увагу на виконанні дії.

1. — Дивіться, не помиляйтесь! (О. Гончар).

2. — Ну, слухай! Та гляди мені, не вередувать (В. Винниченко).

При формі наказового способу доконаний вид “дивись“, “гляди” виражає тільки підсилене застереження:

1. — Тільки дивись не засни. Краще вже співай потихеньку (О. Гончар).

2. Агов, Семене! Жени своїх у лози, а я тут буду. Та дивись, щоб знизу в баштан не залізли! (В. Винниченко).

Імперативні конструкції із заперечними частками не тільки виражають заборону чи застереження. А також наказ, прохання та інші. Тут необхідно зазначити, що інтенціональна диференціація подібних конструкцій багато в чому залежить від лексичного значення дієслова, мовної ситуації, необхідності кінцевої дії, актуалізаторів ввічливості, наприклад, будь ласка, будьте ласкаві та цілого ряду інших контекстуальних ознак.

Наведемо кілька прикладів різних інтенціональних проявів таких конструкцій:

1. Вираження поради:

а) — Ніколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, — зауважує їй матуся. — Вважай, що випала нам саме ця дорога, а не інша… (О. Гончар).

2. Вираження заборони:

а) — Та не верещи й не плач мені там перед усіма! (В. Винниченко).

б) — Не поспішай, – відповів Воронцов з заплющеними очима (О. Гончар).

3. Вираження прохання:

а) — Ви вже не судіть нас занадто суворо: винуваті перед вами тисячу разів. Тільки ж зрозумійте: ми не боги. (О. Гончар).

4. Вираження наказу:

а) І знову короткі, чіткі накази:

– Рятуйте людей. Найперше людей. Не допустити жертв (О. Гончар).

б) — Не шарпай, Демиде, не шарпай! — злякано закричав Івашко і побіг до нього. — Не тягни. Стій. Держи так (В. Винниченко).

Деякі дієслова доконаного виду у наказовому способі в силу свого експресивного забарвлення і лексичного значення часто вживаються як стійкі форми прохання: не залишайте, не забудь (те), не занапасти; вибачення: не осудіть; ввічливого звертання, іноді іронічного: прошу не турбуватися, не відмовте в люб’язності.

Отже, в спонукальних конструкціях з часткою “не” виражається волевиявлення мовця, його спонукання, націлене на адресата з метою не здійснювати дії чи припинити її. Інакше кажучи, заперечення не означає заперечення волевиявлення, а спонукання, щоб дія не мала місця. Така думка підтверджується існування синонімічних імперативних мовних актів (один із запереченням, інший без заперечення) всередині однієї діалогічної репліки, наприклад:

1. — Не заважайте, Антипе Оверковичу! Дайте спокій Єгові й Анголам (М. Куліш).

2. — Відчепися! Не ходи за мною, не дивися на мене своїми недобрими очима (Б. Лепкий).

3. — Завжди! — просить хлопчина. — Не тікай від мене, возьми мене з собою, перевезли (Б. Лепкий).

Вживання таких ускладнених спонукань підвищує вплив на співрозмовника, сприяє його оптимальній реакції, яка задовольняє волевиявлення спонукаючого.

Література

1. Арутюнова Н.Д. К проблеме функциональных типов лексического значения // Аспекты семантических исследований.– М., 1980.–С. 156 — 249.

2. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. — Изд. 3. — М.: Высш. школа, 1986. — 640 с.

3. Вихованець І.Р. Частини мови у семантико-граматичному аспекті. — К.: Наук. думка, 1988. — 256 с.

4. Грамматические исследования. Функционально-стилистический аспект: Морфология. Словообразование. Синтаксис / Н.Е. Ильина, В.Л. Воронцова, С.Н. Борунова и др. — М.: Наука, 1991. — 246 с.

5. Загнітко А.П. Рівні граматичних категорій дієслова // Структура і функції граматичних і лексичних одиниць /НМК ВО. — К., 1992. — С. 7 — 37.

6. Загнітко А.П. Морфологічні категорії в системі предикативності і предикатності речення. — К.: НМК ВО, 1990. — 68 с.

7. Загнітко А.П. Дієслівні категорії синтагмаці і парадигмаці. — К.: НМК ВО, 1990. — 132 с.

8. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. — К.: Наук. думка, 1971. — 315 с.

ббк 81.411.4

Вікторія Щербатюк,
старший викладач кафедри української мови
та літератури, Слов’янський державний
педагогічний університет

Синоніми як лінгвостилістичний засіб у поетичних творах Ліни Костенко

А.І.Єфімов, розглядаючи синоніміку та прийоми її використання, вказує, що “за кожним синонімом стоїть смислова і стилістична своєрідність, тобто тонкі, досить специфічні відтінки” [3, 252].

У мові художніх творів слово повинно нести максимальне навантаження. Вибрати таке слово, яке б намалювало цілу картину, образ, сказати багато малою кількістю слів — ідеал, до якого прагне кожен майстер слова. Синонімічні засоби допомагають цьому.

Семантико-стилістичний аналіз синоніміки творів Л.Костенко показує, що поетеса вміло підходить до вибору синонімів у кожному конкретному випадку, оскільки кожний із них має певне стилістичне навантаження. При цьому велике значення мають саме стилістичні синоніми: “ними мовці користуються для передачі найрізніших відтінків почуття, взагалі для виявлення свого ставлення до певних явищ, предметів і т.д.” [7, 61].

Стилістичні синоніми, на відміну від семантичних, позбавлені ідеографічно-уточнювальної функції. На думку А.Т.Бевзенко, основне їх завдання — “відтворення місцевого колориту мовлення, індивідуалізація мови персонажів, служити засобом стилізації авторської розповіді під живу розмовну” [1, 16]. Подібну функцію виконують семантико-стилістичні синоніми діалектного походження, які не мають адекватних семантичних відповідників ні серед слів, що становлять літературну норму, ні серед слів, що закріпилися за певним стилем мовлення. Використовуючи синоніми цього типу, письменник забезпечує точність, чіткість у відтворенні дійсності, підвищує художньо-зображувальну якість твору.

Майже всі стилістичні синоніми у поетичних творах Л.Костенко використано у вищеназваних функціях. Так, одним із засобів художнього зображення є вживання замість нейтральних слів синонімічних їм слів-архаїзмів. Вони відтворюють колорит епохи, відіграють вагому роль в зображенні побутових сцен, увиразнюють мову героїв тощо. Наприклад: “Тут сам Господь безсмертними перстами оці священні гори осінив” [5, 101]; “Притулив мене світ до холодних рамен і пиляє з мене бемолі” [6, 226]; “Вповзе на череві у злаки, скавчить, качається в траві” [6, 232].

Використовуючи синоніми-діалектизми, які мають абсолютні семантичні відповідники з числа слів, що становлять літературну норму, поетеса намагається відтворити місцевий колорит, типізувати художні образи, доповнити мовну характеристику персонажа. Наприклад: “І той, хто йде на далекому плаї, уже не буде таким самотнім” [6, 81]; “Тоді ми вряд казали-сьмо Черкасу і всім особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали” [5, 5].

Функціонують у поезіях Л.Костенко синоніми розмовного стилю, рідковживані слова, книжні, які найчастіше використовуються з метою стилізації авторської розповіді під живу розмовну. Наприклад: “Ще й щось таке балакав!”[5, 6]; “А ви їх так ошукали, вони не зможуть простить”[4, 254]; “Отаман Гук, ступивши на два кроки, ревнув з помосту поверх всіх голів…”[5, 80]; “Вештались по вулицях широких, хитрували, здовжуючи путь …” [5, 26]; “Вночі ворота Лаври не гостинні, даремно тут і возвишати глас” [5, 104]; “Не дай Господь, ні живши так, ні вмерши, — нема кому старого й спом’януть” [4, 508]; “Вона скорбить! Вона така побожна!” [4, 509].

Замість звичайних нейтральних слів поетеса інколи вживає просторічну та фамільярну лексику, яка служить засобом оціночної характеристики, допомагає виявити ставлення мовця до описуваного, наприклад: “Тоді Горбань сказав йому до ока і всіх незгодних так ото згромив…” [5, 19]; “Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві: — Везуть Марусю, людоньки, везуть!..” [5, 76]; “– Куди?! Вам, люди, що, зі смертю по дорозі, що ви претеся гірше череди?” [5, 76]; “Світанок скоро, треба буде змиться” [4, 494]. Тож у більшості випадків такі слова-синоніми виражають негативні емоції, протест, незадоволення, презирливе ставлення до предмету мовлення.

Отже, завдяки експресивно-образному ефекту, емоційній виразності стилістичні синоніми найчастіше функціонують у поетичних текстах як засіб оціночної характеристики, допомагають виявити “відношення мовця до описуваного, виражають афективний його стан у момент мовлення. При такому слововживанні вони зовсім не характеризують самого поняття” [1, 17]. Наприклад: розмовне пнутися із значенням іти використано у мові автора, що перебуває у стані збудження, незадоволення, тому і прагне виразити ним своє негативне ставлення до цього руху: “Юрма гуде, і кожен пнеться ближче” [4, 364]. Розмовний синонім тягнути в пельку у значенні їсти у досліджуваних творах Л.Костенко не виражає інтенсивності процесу споживання їжі. Його залучено на позначення негативної характеристики людини-дармоїда, який живе за рахунок праці інших: “Все менше рук, що вміють сіять хліб; Все більше рук, що тягнуть все у пельку” [4, 260].

Одним із засобів художньої майстерності Л.Костенко є фразеологічні звороти, котрі виступають як синоніми до слів нейтральної лексики. Вдало використовуючи фразеологізми, автор створює ту чи іншу картину, образ, враження, настрій. Наприклад, “Твій батько теж… була Ликера… він п’ятами від неї накивав” [5, 58]; “– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду, все б тільки очі й витріщав на вроду…” [5, 79]; “…А це якраз після Різдва уранці ушкварили панове навдиранці” [5, 131]. За кожною фразеологічною одиницею закріплене певне стилістичне забарвлення, притаманні тільки даному фразеологічному звороту відтінки значення, тобто те, що відрізняє цей зворот від інших, синонімічних йому зворотів і слів.

Використовує Л.Костенко синоніми у випадках евфемізації — одного із видів стилістичного застосування синонімів. Цей прийом дає можливість замінити слово “з неприємним змістом або забарвленням іншими словами, які не викликають грубих, неприємних і неприйнятних уявлень і почувань” [7, 61]. Наприклад: замість умерти в цьому значенні вжито словосполучення сходити з світу (“Щоб так і знав: як сходитиму з світу, то не лишу тобі і заповіту” [5, 54]), доп’яти біди (“Доп’яв біди, земля йому пером” [5, 19]); замість брехати — сказати правди половину (“Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину” [5, 47]).

Компонентами синонімічного ряду у поезіях Л.Костенко виступають також перифрази, тобто описові звороти, за допомогою яких “явище, предмет, особа, реалія називаються не прямо, а описово, через характерні риси їх”[9, 63]. Наприклад: замість плакати авторка іноді використовує конкретно-образні словосполучення перифразового характеру: жалібно шморгати носом (“…або скривиться, або покаже черяк, або жалібно шморгає носом” [6, 266]), коси рвати (“Коси рвала, бігла до річки” [6, 258]), душа зайдеться (“І раптом зойкне пам’ять: “А де ж моя спідниця зі всіх квіток на світі ?”– аж зайдеться душа” [4, 408]), мокріють очі (“…хто зна од чого очі щось мокріють…” [4, 369]), припадати до могили (“Ходила до могили припадать” [4, 384]) тощо.

У поетичних збірках Л.Костенко широко представлені як мовносистемні, так і контекстуальні синоніми, що є емоційно-експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови. Кожен письменник більшою чи меншою мірою звертається до переносного вживання слова, до створення нових оригінальних поетичних сполук, що відзначаються яскравою образністю, експресивною наснагою. Користуючись словами й виразами з переносним значенням у різних контекстних ситуаціях, Л.Костенко урізноманітнює смисловий зміст його, розширює семантичні межі, збагачуючи тим самим синонімічні засоби мови новими одиницями. Використання контекстуальних синонімів є “досить дійовим засобом художньої винахідливості” [8, 77].

Основою художнього ефекту контекстуальних синонімів є “те предметно-логічне значення, від якого відштовхується автор, творячи новий словесний образ” [1, 19]. Контекстуальні синоніми поєднують у собі елементи прямого, первинного значення слова й те нове, яке з’явилося в ньому в результаті незвичного контекстуального оточення.

Контекстульні синоніми в поезіях Л.Костенко служать засобом оцінної характеристики, вияву ставлення авторки до відображеного у творі почуття, події, явищ буття. Так, навіть глибоко не аналізуючи широкий контекст, можна визначити, як ставиться поетеса до тих, про кого говорить: “– Сидить і кисне !” — обізвався Глід” [6, 269]; “Жінки дорогу слізьми перелили” [5, 30]. Синоніми цього типу є важливим засобом творення художнього образу. Так, на позначення швидкого руху людини Л.Костенко вживає дієслово смалити, яке характеризує з негативного боку персонаж із роману у віршах “Маруся Чурай”: “Смалив до двох, то й попалив халяви” [5, 13]. Не менш вдало підібрала поетеса для негативної характеристики персонажа метафоричну сполуку корчитись від люті: “І корчиться від люті Василіск” [6, 317].

Контекстульні синоніми у творах Л.Костенко використані і в авторській мові, і в мові персонажів. Але слід зауважити, що поетесі більше імпонують описово-метафоричні сполуки. Одиничні лексеми вона використовує рідше. Такі синонімічні вирази або взяті з усного мовлення, або створені поетичною фантазією Ліни Костенко. Авторські новоутворення найчастіше виникають шляхом незвичайного поєднання слів і характеризують розповідну манеру поетеси, напр.: “Вмирають люди, діткнені хворобами” [5, 95]; “Ти ж клеветою осквернив уста” [4, 473]; “…А часом вийде вовк, очима обрії мацне” [4, 95]; “…Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам’яті вустами” [4, 279]; “І раптом зойкне пам’ять” [4, 408]; “А ще й таку я вирізблю картину: зі всіх борів збігається рідня” [4, 154]; “Лляний дідок пряде усмішку вусами, цвіте ромен кружчатими обрусами…” [4, 413]. Використання синонімів такого типу завжди вмотивоване змістом, загальним колоритом розповіді. Так, вводячи в розповідь описову конструкцію пройти стадії печалі [4, 266] або чоло вгорнути скорботою [6, 58], автор доповнює загальний мінорний тон, створюючи тим самим своєрідну форму оцінки явища.

З лінгвостилістичною метою в поезіях Л.Костенко використано синонімічні контрасти, наприклад: “Старовинного замка суворі, похмурі стіни” [6, 346]; “І, розпашілий з тих нічних видінь, він слав листи, безтямні, гарячкові” [6, 228]; “Неспокій, туга і нудьга шалена” [6, 37]; “І в результаті досвіду, і вміння, і перемог, що дивували світ, на нього опустилось озаріння…” [6, 143]; “А ввечері під клен виходить Джен, хороша Джен, найкраща в світі Джен” [6, 195]. Таке вживання стилістично однопланових синонімів підкреслює думку автора, урізноманітнює семантичну палітру вислову, уточнює щось і повніше характеризує предмет, явище, ознаку чи дію. На думку В.Чабаненка, “значеннєва кореляція при цьому ледь помітна і з стилістичного погляду майже не суттєва. У всякому разі, вона мало впливає на експресивні якості мови” [10, 31]. Але трапляються випадки, коли подібні синонімічні контрасти попарно ущільнюються або супроводжуються контрастом іншого виду, наприклад: “Замовкли старшини, і стихли справи поточні” [5, 71]; “Доброзичливі звірі і ласкаві сузір’я” [6, 149]; “Відступник я. Нікчемний я і ниций” [5, 67]; “– Ми всіх наб’ємо, налупимо!” [4, 84]. Такі контрасти підсилюють стилістичну виразність мовлення.

На основі контрасту Л.Костенко стилістично увиразнює різноманітні зближення і зрощення, наприклад, “Буде озовська орда доганяти, буде упень сікти-рубати” [4, 522]; “То що ж ми будем думати-гадати” [5, 21].

Зустрічаються приклади, коли поетеса зіставляє чи протиставляє два стилістично різнопланових синоніми. Загальна експресивність вислову тут значно посилюється: “Дощі наллють під хатою калюжу — стоять хороми при мілкій воді” [5, 41]; “І скорбота горя найбільшого, і гнітючий тягар гіркоти” [6, 293]; “Він жує, ремигає” [4, 158]; “Воно, звичайно, що там говорить, Отож бо й є, нема чого балакать” [4, 87]; “Внизу ревла і тюкала юрма” [4, 225]; “Сказали ви, Ящихо, недоречі. Даремно ви убовтнулися в річ” [5, 18]; “Вони кричали: — Хто поруйнував нам домики? Вони горлали: — Ми всіх наб’ємо, налупимо! Вони гукали: — Бой! Іще вина три порції…” [4, 84].

Експресивність ампліфікаційних та градаційних засобів великою мірою залежить від контрастування синонімів при їх “нанизуванні, коли є можливість зіставляти різні значеннєві відтінки слів” [10, 33]. Наприклад, “Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт” [4, 443]; “Великий щебет, писк і цвірінчання — таке, що часом хочеться людині поезію шукати у мовчанні” [6, 184]; “Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум…” [6, 9]; “І де він взявся, звідки він тут виник, такий незвичний, дивний, неземний?!” [4, 102].

Неодноразово Л.Костенко у своїх поетичних творах використовує ефектний стилістичний прийом протиставлення синонімів, тобто своєрідну контекстуальну антонімізацію, при якій глибше розкриваються семантичні відтінки слів. На думку О.М.Гвоздєва, “синоніми, позначаючи одне поняття, можуть висувати різні особливості або відзначати різне відношення до позначуваного ним предмета чи явища, внаслідок чого синоніми інколи не тільки не замінюють один одного, а протиставляються один одному; у цих випадках особливо яскраво вимальовуються їх відмінності у значенні та експресії” [2, 47]. Наприклад, “Бо він бреде, а я собі кульгаю” [5, 101]; “Ледь я зміню дистанцію на крок, — він перепурхне й далі чимчикує” [5, 67]. Протиставлення двох різних первинним заченням слів у конкретному текстуальному оточенні служить семантико-смисловому уточненню та емоційно-експресивному відтворенню описуваного. У наведених прикладах протиставлення дієслів бреде — кульгає, змінює дистанцію на крок — чимчикує, що вживаються на позначення тієї ж дії, сприяє чіткішому виділенню відмінностей між ними, що надає розповіді певного ефекту.

А.І.Єфімов твердить, що “муки слова”, які переживає кожен письменник, — це в першу чергу робота над синонімічними засобами мови” [3, 252]. Старанний добір синонімів поетесою свідчить про її велику своєрідну стилістичну майстерність у створенні художньо переконливих образів, ситуацій, картин. Л.Костенко вміє знайти “свіже” слово, надати йому нової семантики, яскравої форми, досягти точної передачі бажаних відтінків думки.

Література

1. Бевзенко А.Т. Лексична синоніміка художнього твору. — Одеса, 1972. — С. 2-53.

2. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. — М.: Просвещение, 1965. — 408 с.

3. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. — М.: МГУ, 1961. — С. 252.

4. Костенко Л.В. Вибране. — К.: Дніпро, 1989. — 559 с.

5. Костенко Л.В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах. — К.: Дніпро, 1982. — 136 с.

6. Костенко Л. Поезії. — Baltimore-Paris-Toronto: Українське видавництво СМОЛОСКИП ім. В.Симоненка, 1969. — 357 с.

7. Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. — Т.1. — К.: Рад. школа, 1951. — С. 59-62.

8. Палевская М.Ф. Синонимы в русском языке. — М.: Просвещение, 1964. — 128 с.

9. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. — К.: Либідь, 1993. — 248 с.

10. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови. — Запоріжжя, 2002. — 351 с.

ббк 83.3 (4 Укр) 6

Ольга Карабльова,
асистент кафедри української мови
та літератури Слов’янського державного
педагогічного університету

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА МОТИВАЦІЯ САМОТНОСТІ У РОМАНІ “ЗЕМЛЕТРУС” СОФІЇ МАЙДАНСЬКОЇ

Творчість Софії Майданської у прозі припадає на кінець ХХ століття й позначена яскравим біографізмом, специфічним емоційним темпоритмом духовного надриву та численними культурологічними ремінісценціями. Вона не поєднує площину інтимного життя з епохальними зрушеннями в долі етносу, подібно до Оксани Забужко, а утворює дві паралельні сюжетні лінії, кожна з яких вартісна в плані шукання істини. Самотність у прозі Софії Майданської (як, власне, і в її поезії) становить естетичну домінанту, але ніколи не досліджувались форми її втілення письменницею, як і взагалі щодо її прози замало існує критичних відгуків, попри явну популярність самих текстів.

У романі “Землетрус” зустрічаємо ще один фемінний варіант концепції тілесності, притлумлення якої становить вагомий семантичний ряд нагнітання відчуття самотності у творі. Отже, тілесність у Майданської реалізується як сексуальність, як замилування естетично досконалими формами жіночого та чоловічого тіла та як фізіологічний комплекс, функціонально самостійний. Є також аспект соціологізації тілесності, хоча у неї він не зведений до мети тексту, як у Оксани Забужко.

Тілесна самотність особистості в системі колективної соціалістичної тілесності. Роман починається інтригуючою заявою про вульгарність людського споживання та примітивність самої природи людини, коли Софія Майданська іронічно розмірковує над “травленням”: “Мозок надсадно працює над тим, як добути їдло, як винайти найдосконалішу машину, такий собі perpetuum mobile по тотальному, безвідходному знищенню всіх природних багатств. Все тут придатне для споживання, хліб, м’ясо, молоко, ліс, камінь, вода, вугілля, нафта, газ, уран, метали чорні й кольорові та ще й багато всякої всячини, вже не кажучи про алкоголь, тютюн і наркотики. Уявіть собі тільки — цей “агрегат” працює цілодобово, без вихідних і відпусток, щоб усе те, що за день переїв і перепив, – за ніч перетравити, (та ще й перетравлюючи, зробити щось для продовження роду)…” [3, 22]. Примушуючи читача від початку замислитись над фізіологічною природою такої субстанції, як людський мозок, письменниця тим самим акцентує увагу на біологічному статусі пізнання, на зумовленості працездатності мозку як частини людської фізіологічної системи, яка “пожирає” все корисне, що перетравлене шлунком.

Соціологізація концепції тілесності починається в романі вже з перших сторінок: “Наче підкинута невидимою пружиною котрась із них, схоплюючись, мов сновида, протискується між чужими серцями, печінками, легенями до дверей…” [3, 23]. Колективна тілесність тут інтерпретується як наслідок соціалістичної комунікативної надмірності, вчиненої суспільним порядком. Переходячи від колективної стихійної тілесності (тролейбусного типу), письменниця малює тілесність індивідуалізовану, але спотворену колективною формою її існування: “Відчуваю за спиною молодика, який тулиться до мене більш, ніж передбачено тіснявою. Добре, що на наступній вже виходимо. От маніяк — таки лапнув за сідницю…

– Знаєш, Гражино, краще вже йти пішки, ніж так їхати. Після оцих “обіймів” почуваєшся сучкою, що вивалялася в падлі.

– Він тебе також..? Тоді — це вже транспортно-груповий секс” [3, 23].

Іронічний аналіз колективної соціалістичної тілесності не вичерпується наведеною сценою, він пронизує твір. До цієї концепції спотвореної колективної тілесності додається пародійований культ їжі, властивий українській народній сміховій культурі, але занедбаний у лабіринтах комунікативного надміру масовізму в добу соціалізму: “Виборсуюся з-поміж заставлених пляшками і закусками столів елітарного ресторану. Гульбище геніїв у розпалі. Воно щасливо поринає в алкогольний чад, змішаний із матірною лайкою, поезією, сигаретним димом та рваними ритмами хирлявого піаніста, що шкварить регтайм” [3, 27]. Лайка, яка в системі народної сміхової культури мала функцію оздоровчу, семантику переродження тощо, в оргії соціалістичних митців слова втрачає цей вагомий семантичний компонент. Дедалі більше Майданська нагнітає відчуття викривленості простору й дії, іронічно супроводячи кожен зображуваний епізод. Весь текст складається із фрагментів, що систематизовані за ознакою тематичного ряду. Зараз ми саме й звернулися до аналізу фрагментацій, пов’язаних із втіленням концепції колективної тілесності, яка постає як спотворена природа людини.

Далі письменниця переходить до поперсональної характеристики цього гидотного потоку “колективної тілесності”. Пригадаємо хоча б сповідь Вєрочки та історію поетеси Анастасії. Вєрочка, сповідуючись героїні щодо свого захоплення Грицем, твердить, що “відкрила йому його власне тіло, до мене він просто… крім робітничо-селянського, “квадратно-гніздового” способу, нічого більше не вмів…” [3, 46]. Анастасія ж виявила більшу винахідливість для маскування своєї розпусти: “Виганяючи бісів та очищаючи від скверни, встигла облапати всіх наших хлопців, вони вже не знають, куди від неї сховатися… А з нас вона чомусь не збирається виганяти нечисту силу… І які при цьому ґвалті серед білого дня, прорікає апостольські істини, і тільки церковнослов’янською та закотивши очі до неба. Мене нудить від цієї обкуреної ладаном мертвятини. А все до банальності просто, все тому, що її чоловік розміняв восьмий десяток… а самій ще й сорока нема… Облудство й фарисейство!” [3, 46]. Країна, в якій “немає сексу”, постає у формах спотвореної сексуальності, коли кожен реалізує своє лібідо прилюдно, наражаючись на небезпеку морального осуду та політичного цькування, країна, в якій не вироблено форм статевого діалогу внаслідок табуйованості самої теми інтимного життя. Саме ця країна стає батьківщиною великого кохання героїні, отже, воно від початку приречене на гласність, на доторкання багатьох, на зґвалтування. Тіло й Ерос розриваються. Закони продуктивності економії вносять поправки в світогляд соціологізованої людини, що не знає еротичної тілесності, лише продуктивну тілесність. За словами Ж.Бодрийяра: “Тіло, поміщене під знаком Еросу, є більш розвиненою фазою політичної економії. Зникнення символічного обміну так же радикально, як і відчуження людської праці в класичній системі політичної економії. І якщо Маркс описав ту історичну фазу, де відчуження робочої сили й логіка товарного виробництва обов’язковим наслідком мали уречевлення свідомості людей, то сьогодні можна сказати, що вписування тіла (та взагалі всіх галузей символічного) в логіку знака обов’язково супроводиться уречевленням підсвідомого” [1, 223]. Втрата символічного значення тілесності як знецінення вічних вартостей людського життя, як наслідок соціологізації людського буття у формах крайньої колективної комунікативності, де не передбачено інтимність та самотність у плані фізіологічного буття, – все це прочитується в романі “Землетрус” Майданської як трагічна прикмета сьогодення, що може вразити майбутнє й спотворити його.

Суцільній колективній тілесності, позбавленій одухотворення й символічного вираження, Софія Майданська протиставляє індивідуальну сексуальну історію й індивідуалізоване у відчуттях та символічних вираженнях тіло, що піднесене на рівень боготворчої сили, де воно, фактично, втрачає тілесність, стає високою поезією людського життя. Адже людський універсум не може жити за законами колективної тілесності, самотність якої нездоланна.

Світу соціологізованої спотвореної тілесності письменниця протиставляє “справжність”, не ту, навіяну політичними теоріями істину буття, а ту, яка імпульсивно виходить із самого дна людської душі і становить істину без прикриття, без заяложеності в перипетіях соціуму. Тому інтимна сексуальна історія героїні малюється в нетрафаретних барвах, вона нетотожна колективній тілесності, випадає з існуючих соціалістичних табу, вона одухотворена: “Пальці рук, що тільки-но тремтіли, наливаючись живою, теплою силою, пробігають по обличчі… по шиї… грудях… я бачу два вируючі коловороти зіниць… зелений приск і темрява, що розширяється і кличе… росте і кличе… Крок.. іще один — я на краю зіниці… над кручею… Це сльози?.. Ні — дві краплі чистої роси тихо гойдаються на тонкій лоскітливій павутинці, між нашими вустами… гойдаються над прірвою і, одірвавшись від нетривкої павутини подиху, зливаються і падають, і серце зупинилося на мить, і це падіння легке, немов ширяння птиці над пружним і податливим тілом повітряної сфери… Ми, завмираючи від щастя, летимо у прірву… і я не знаю.. там — народження?.. чекає нас народження?” [3, 55]. Винятковість та неповторність сексуальної історії кожної людини — це єдине право на оригінальність самовираження, яке вона має, хоча й воно в умовах колективної тілесності є швидше утопією. Героїню поборюють два протилежних відчуття — радості і каяття та приниження. Зґвалтування як домінування чоловічої волі – і нова поезія семантично зливаються в романі.

Ця нова поезія сексу — відкрита героїнею — перетворює її свідомість на щось нове, не спізнане ніким до того. В ній підіймаються прадавні архетипи жіночості, неусвідомлено формується новий образ жінки — коханої, матері, дівчинки водночас. Героїня розмірковує: “Скоріше — це почуття матері-годувальниці, яка мусила негайно дати свою грудь помираючій з голоду дитині…” [3, 57]. Злиття воєдино трьох іпостасей жіночого світовідчуття — коханої, матері та дівчини — є формою відродження Предвічної Жінки, про яку писала Кларисса Пінкола Естес: “В дійсності Предвічна Жінка така безмежна, що в психоїдній підсвідомості — на тому рівні, звідки вона походить, – лишається безіменною. Однак породжуючи всі вагомі відтінки жіночості, тут, на Землі, Предвічна Жінка нагороджується багатьма іменами, і це робиться лише для того, щоб охопити міліарди аспектів її природи, щоб утримати її сутність” [5, 21]. Відчувши ґрунтовні видозміни в собі, героїня сама намагається їх ідентифікувати і напівіронічно – напівстурбовано апелює до Фрейда, який, мовляв, міг би прояснити в ній появу дивного комплексу, який вона вважає подібним до Едіпового, описаного видатним психоаналітиком. Архетип Предвічної Жінки з її піднесено-віталістичним світосприйняттям у романі протиставлений колективній тілесності, в якій губиться цінність Предвічної Жінки, яка взагалі не знає цінностей, крім глуму над плоттю та вчинення смерті. Концептуально колективна тілесність розвивається до тотального нищення: “…В останніх пристрасних конвульсіях злиття зі смертю, череваті покритки, забивши рот клоччям, щоб не кричати, розроджувалися у виходах і тут же, мов сліпих кошенят, топили осоружних байстрюків у вигрібних ямах, і все це, поступово стискаючи, душили зміїні кільця безконечних, переповнених бранцями, товарняків, щоб виригнути перетравлену в смердючих шлунках безлику людську масу на диких магаданських лишайниках або ж на охайних бюргерських полях…” [2, 223]. Могутня машина тоталітаризму працює над тим, щоб зробити кожного безликим, щоб позбавити його неповторності, а отже, й цінності, оскільки все неповторне є цінним. Предвічна Жінка покликана розбудити в людині її неповторність, як в жінці, так і в чоловікові, підштовхнути до розвитку цю щойно винайдену чи пробуджену неповторність. Отже, за політичною схемою Предвічна Жінка мусить бути винищеною у першу чергу, оскільки вона шкодить тотальній колективній свідомості як специфічній ідеології маси. Світлий образ Предвічної Жінки утримує героя від зневіри й прийняття тоталітаризму в душу: “Балансуючи між двома кінцями — смертю плоті і смертю духу, йому все ж і досі вдавалося нести в устах оте крихке стебло із розквітлою чашею косатня, по вінця наповненою запахом її тонкої, прохолодної шкіри, запахом смутним і тривожним, що завжди допомагав утримати рівновагу і не зірватися з цієї, напнутою над клоакою Содому, підступно хитливої линви, і тому він не вбив і не вкрав, і не свідчив ложно, і не був на чужому ложі, і не жадав жони ближнього.. і не жадав жони… крім Неї, нікого ніколи не жадав…” [2, 223]. Незрима війна між людяністю й агресією передається Софією Майданською в зримих жіночих образах.

Цей дивний комплекс, що раптово прокинувся у Анні, є Предвічною Жінкою, спотворена природа якої в системі колективної тілесності мовчала до принагідного часу, і ось він настав — прийшла любов. Змалювання воскресаючої жіночої природи у Майданської подібне до релігійного агону творіння, воно передається поетикою прометеїзму через коди альтруїзму й агону та самоаналізу у фрейдівському дусі: “…Він так тремтів… так тремтів… ну що за нав’язлива ідея… кожен чоловік по-своєму… це чисто фізіологічне… так виявляється його лібідо… не мала баба клопоту — купила порося…” [3, 60]. Анна просить коханого приховувати їхні взаємини, в романі особливо не обґрунтовано потребу такого приховування, адже Вєрочка не приховує стосунки з Грицем, який також одружений. Ця семантика таємниці повсякчас супроводжує героїню. У романі проступає семантика самотності Предвічної Жінки. Образ Предвічної Жінки вимальовується письменницею у традиціях вітчизняної агіографічної прози, адже Анна, героїня, має унікальну портретну характеристику, в якій її тіло зображене сяючим, як його побачив один із персонажів. Крім того, семантика всепоглинаючої сили її звабності продовжується в опосередкованому зображенні сприйняття образу Анни іншими чоловічими персонажами, які виявляються всі закоханими в неї у більшій чи меншій мірі.

Одним із варіантів індивідуалізації сексуальної історії Анни є семантичне накладання “секс” та “хліб”. Даніель для героїні — ідеальний чоловік. Його любов така ж справжня, як хліб. Навколо цієї справжності й зводиться таємниця, іронічний загальний тон оповіді зникає в сценах еротичного змісту: “..Вуста пробігають по його грудях, по видолинці живота, встигаючи на ходу пригубитися до маленької польової кринички пупка, по крем’янистих схилах його стегон…

…Моє тіло прислухається, бо голова Даніеля припала до лона і завмерла на купинці лобка.

– Це таїна, це святая святих, це храм життя… Хочу, щоб ти зачала від мене, щоб отут, під оцим золотим куполом, тріпотіла наша з тобою душа…” [3, 67]. Анні постійно вчувається “хліб”, коли Даніель промовляє „кох-х-хана”, поступово цей образ стає наскрізним, акумулюючи семантику справжності. Здається, самотність навіки подолана, але в лабіринтах свідомості вже снує думка про конечність щастя. Любов як форма подолання самотності виявляється нетривалою.

Героїня шукає тривкості, хоче убезпечити своє почуття, звертається до молитви. Спочатку вона просить помолитися за неї, потім сама створює молитву до Бога: “Господи, дай мені сили не йти проти волі Твоєї, дай чинити лише те, що тобою накреслене, дай не противитися долі, Яку Ти один визначаєш, дай, покладаючись на Мудрість Твою, не шкодувати за тим, чого Ти позбавляєш мене, за тим, що всесильною праведною рукою забираєш у мене. Бо Ти один знаєш, у чому щастя моє, і якщо воно буде нестерпною мукою, за неї дякуватиму Тобі, як за найбільшу благодать. Прийми, Господи, зарок мій, що даю перед найяснішим, всевидячим Оком Твоїм, і поможи мені додержати дане слово. Дай життя і щастя жоні його і дітям його, дай їм здоров’я. І якщо Ти тільки уборониш їх від Твоєї тяжкої кари, Господи, присягаю перед образом Твоїм потоптати гріховні свої поривання до нього і не переступити більше порога, заказаного Тобою… і не переступити більше порога… і не переступити…” [3, 94] Ця молитва водночас є епітимією. Від часу виголошення цієї молитви героїня не живе, а спокутовує гріх. Визнання гріха робить її винятковою, вирізняє її з потоку людей. Утаємничений від людей гріх, але визнаний перед Богом, Анна й спокутовує таємно від усіх. Свій хрест несе вона терпляче, але водночас все більшою стає прірва між нею і середовищем, самотність її стає невідворотною.

Саме на етапі розгортання текстових структур виринає ремінісценція Ісуса Христа. Адже любов до Даніеля стала для героїні індивідуальною Голгофою. Взагалі, Софія Майданська надто схильна до ремінісцентного ускладнення тексту, але в цьому випадку, ремінісценції стають кодом душі Предвічної Жінки, вони єдині можуть ідентифікувати її винятковість, її душу. В аспекті розгортання кодів Ісуса Христа письменниця прагне підняти проблему справжності в цивілізаційних умовах офіційної людяності. “Якщо немає плащаниці — не може бути і Христа” [3, 99]. Ця матеріалістична теза спрацьовує не лише супроти вічного образу Христа, але й супроти образу Предвічної Жінки, якою почувається героїня після того, як Даніель розбудив її. Отже, недоказовість істинності та превелебна самотність істини — то є основа людського життя, яка відкривається героїні в тяжких духовних тортурах спокутування грішної любові. Граючи тезами соціалістичного атеїстичного світогляду, письменниця спростовує кожну, пропускаючи їх через духовний світ Анни. Занедбана Предвічна Жінка в ній, ледве прокинувшись, мусить ховатися, мусить стати невидимою для оточення, саме внаслідок її справжності, її вічності.

“Удари вселенського чоловічого начала” [3, 103] принижують у ній жінку, позбавляють комунікативної насолоди, позбавляють щастя, роблять самотньою. Анна не просто спокутовує недозволену любов, вона повертається до давнього ритуалу „пожирання гріха”. Вона, як Предвічна Жінка, як втілення справжності, приходить до суто містичного переборення власної плоті. За словами Естес: “В давнину існували душі, які називалися пожирачами гріха. Їх уособлювали душі, птахи або звірі, а іноді й люди, які, подібно до козла відпущення, брали на себе гріхи, тобто психічні покидьки суспільства, щоб забезпечити людям очищення та вивільнення від скверни важкого або неправильно прожитого життя” [5, 69]. У цьому контексті виринає в романі чорнобильська трагедія, землетрус у Вірменії тощо. Занедбана істина не прощає забуття, світ без неї руйнується: “…коли ти повернешся до краю, що дав тобі Господь Бог твій, і глянеш — то побачиш небо твоє, що стало міддю, і землю, що стала залізом. Іржава курява падатиме замість дощу, і ти не зможеш відчинити засипаної нею брами дому Господнього, ані батьківського дому, лише зазиратимеш з-за паркану, порослого чортополохом…” [3, 105]. Поруйнований світ — то виплід маскулінної доби. Тисячі пригнічених Первісних Жінок спокутовують у ньому своє життя за всіх, хто на це не ладен. Спотворений світ псевдоістин відкидається героїнею, щойно для неї відкривається істина справжня.

Частота біблійних ремінісценцій зростає у творі по мірі спокутування героїнею свого гріха. Давши Богові слово забути Даніеля, Анна робить все для того, щоб їхні інтимні взаємини вже ніколи не відродились. Слова дотримує. Але при цьому виростає химера її самотності, хоч як вона не намагається оточити себе справами, підвищити зайнятість та попит на себе як інтелектуальну силу суспільства. Здається, ця самотність — назавжди.

Свята самотність як концептуальне культурологічне утворення виникає в романі в другій його половині, коли щастя вже неможливе, бо Анна уклала завіт із Богом. Вибудовуючи концептуально святу самотність, Софія Майданська вдається до аналогій. Зокрема, Анна уподібнюється до Арарату, що „святу свою самотність він віддає малому народові, хоч і не знає, що очі того народу, як прочани, день і ніч тягнуться до його вершини… Хіба в кожному з нас не бринить мрія про таку самотність?” [4, 37].

Отже, Анна приречена на довічну самотність. Історія жіночої самотності — так можна визначити проблемний рівень роману “Землетрус”, адже землетрус відбувається і в її душі, коли героїня за короткий час проходить шлях від відродження у статусі Предвічної Жінки, Великої Матері — і до повного її фемінного знищення, до втрати набутої любові, до смерті коханого.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бодрийяр Жан. Тело, или Кладбище знаков // Символический обмен и смерть .- М.: “Добросвет”, 2000.- С.191-228.

2. Майданська Софія. Діти Ніоби.- К.: „Родовід”, 1990. — 214с.

3. Майданська Софія. Землетрус // Березіль.- 1994.- No 1-2.- С.21-125.

4. Майданська Софія. Землетрус // Березіль.- 1994.- No3-6.- С.27-85.

5. Эстес Кларисса Пинкола. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и легендах.- К.: “София”, 2002.- 459 с.

ббк 81.411.4

Лариса Тищенко,
старший викладач кафедри української мови та літератури
Слов’янського державного педагогічного університету

АРХАЇЗМИ ТА ІННОВАЦІЙНІ ЕЛЕМЕНТИ В ПОБУТОВІЙ ЛЕКСИЦІ ПІВДЕННОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРОК

Останнім часом помітно пожвавилося дослідження діалектної лексики, наслідком чого стало усвідомлення необхідності заміни атомарного її вивчення системним, становленню та розвиткові якого сприяло й застосування лінгвокартографування. Одним із найважливіших виявів системної організації лексики є виокремлюваність лексико-семантичних груп, що й зумовило підвищений науковий інтерес до їх вивчення впродовж останніх десятиліть (наукові розвідки Л.Фроляк [1], К.Глуховцевої [2], Г.Мартинової [3], О.Тимко [4], І.Сабадоша [5; 6], Л.Дорошенко [7], В.Лєснової [8], І.Магрицької [9]) та ін.

Нову цінну інформацію, що розширює емпіричну базу української діалектної лексикології, лексикографії та лінгвогеографії, дає дослідження побутової лексики південнослобожанських говірок, здійснюване нами впродовж 1994-1999 рр. на підставі власних польових записів за спеціально укладеною програмою (остання охоплює назви житлових, господарських приміщень, назви меблів та предметів хатнього вжитку) у 107 населених пунктах обстежуваного континуума (н.п. Нововодолазького, Балакліївського, Чугуївського, Великобурлуцького, Лозівського, Близнюківського, Барвінківського, Ізюмського й Борівського р-нів Харківської області та Олександрівського, Костянтинівського, Слов’янського, Артемівського й Краснолиманського р-нів Донецької області).

Зібрані та систематизовані матеріали дозволяють конкретизувати загальні риси українських новостворених південнослобожанських говірок. Частина цих рис зумовлена міждіалектними контактами, що виявляються на всій обстеженій території. Ф.Т.Жилко зауважував: “На відміну від давніх, у новостворених говорах спостерігається значно більша варіативність звукових і морфемних елементів” [10, 7].

У досліджуваних говірках ця варіативність найвиразніше проступає в інноваційному сегменті побутової лексики. Свідченням цього є зафіксовані лексико-фонетичні варіанти, що репрезентують сему на позначення порівняно нової реалії в побуті слобожан ‘шафи для зберігання одягу’: ши^ефа ^|нер, ши^ефа^|н’ер, шухви^е|нер, шахва^|нер, ши^ехва^|нер, ши^ехва^чн’ер, ши^ефо^|нер, ши^ефо^|н’ер, ши^ехво^|нер, ши^ехво^|н’ер, ши^ефан’^|йер, шафа^|нер, шафа^|н’ер, ши^ехве^и|нер, ши^ехви^е|нер, ши^ефе^и|нер, ши^ефи^е|нер (17 варіантів). Однією з причин такого різноманіття “фонетичних змін є невідповідність звукової структури слова типовим для даної… діалектної системи моделям звукосполучення; найчастіше така невідповідність спостерігається при запозиченнях” [11, 79]. На думку Ф.Т. Жилка, варіативність слів-репрезентантів у новостворених говірках на фонетичному та морфологічному рівнях “залежить також від часу формування новостворених говорів: вона менше спостерігається в давніших говірках, які вже мають до певної міри визначену свою систему, і виразніше виявляється в говірках, що виникли пізніше. Крім того, варіативність залежить і від особливостей діалектної підоснови новостворених говорів: вона помітна в тих говірках, що постали на різнодіалектній основі” [10, 9]. Отже, розглядаючи південнослобожанські говірки як ідіоми пізнішого утворення, що виникли на різнодіалектній основі, однією з важливіших їх характеристик вважаємо співвідношення архаїчних та інноваційних елементів, зокрема, і в побутовій лексиці.

Вивчення історії формування складу побутової лексики досліджуваних говірок є питанням проблемним, оскільки аналізована тематична група в писемних пам’ятках обстеженого регіону представлена обмежено. Надійні висновки з цього питання дозволяє здійснити зіставлення лексичного складу південнослобожанських говірок із відповідним репертуаром інших українських говорів, особливо старожитніх, які впливали на формування південнослобожанської лексичної системи, з усіма наявними лексикографічними джерелами. Такий зіставний аналіз складу побутової лексики південнослобожанських говірок дозволяє зробити висновки про її генетичну неоднорідність. Історія назв побутової лексики відтворює окремі етапи суспільного буття людини. Тому природньо, що основну частину побутової лексики південнослобожанських говірок складає давній лексичний фонд. Це переважно слова праслов’янського походження: дом [ЕСУМ, ІІ, 91], п’іч [Фасмер, ІІІ, 256], в’ід^|ро [ЕСУМ, І, 394], дв’ір (двор) [ЕСУМ, ІІ, 18], зем^|л’а ‘долівка, утрамбована, вирівняна та змащена глиною земля в хаті’ [ЕСУМ, ІІ, 259], кл’уч ‘жердина в журавлі, яку разом із причепленим до неї відром опускають у колодязь’ [ЕСУМ, ІІ, 468], ^|небо ‘склепіння печі, внутрішнє опукле верхнє покриття над черінню’ [Фасмер, ІІІ, 53], пен’ ‘велика колода, на якій рубають дрова’ [Фасмер, ІІІ, 233], пос^|т’ел’ ‘ліжко’ [Фасмер, ІІІ, 341], со^|ха ‘соха, на якій утримується журавель біля колодязя’ [Цыганенко, 395], ^|короб ‘верхній брус рами дверей’ [ЕСУМ, ІІІ, 33], п^|лаха ‘кришка стола, його верхня дошка’ [Цыганенко, 304], ст’іл ‘кришка стола, його верхня дошка’ [Цыганенко, 405], стоўп ‘стовп, до якого прикріпляють ворота’, ‘закопаний у землю грубий вертикальний брус — опора дощатого паркану’ [Цыганенко, 406], верх ‘верхній брус рами дверей’ [ЕСУМ, І, 360], во^|рота [ЕСУМ, І, 428], гн’із^|до ‘сідало для курей’ [ЕСУМ, І, 538], дно ‘черінь печі’ [ЕСУМ, ІІ, 95], груз ‘важіль на зводі колодязного пристрою для витягування відра з водою’ [ЕСУМ, І, 604], ко^|лода ‘велика колода, на якій рубають дрова’ [ЕСУМ, ІІ, 516], жура^|вел’ ‘пристрій біля колодязя у вигляді довгого важеля на високій грубій опорі для витягування відра з водою’ [ЕСУМ, ІІ, 210], ^|кам’ін’ — ‘важіль на зводі колодязного журавля’ [ЕСУМ, ІІ, 359], круг ‘одне з кілець для затуляння отвору в кухонній плиті’ [ЕСУМ, ІІІ, 107], кри^|ло ‘бічна стіна хати’ [ЕСУМ, ІІІ, 92], ^|лава [ЕСУМ, ІІІ, 175].

Значна частина лексем, що побутують у південнослобожанських говірках, утворена від праслов’янських коренів: ко^|роўник ‘приміщення для худоби (загальна назва)’ [ЕСУМ, ІІІ, 34], ^|курни^ек, ^|кур’атник (<псл. *kurъ [ЕСУМ, ІІІ, 150]), дош^|чани- пото^|лок, дош^|чана с^|тел’а (<псл. *dъska [ЕСУМ, ІІ, 117]), ^|ветха ха^|тина ‘стара селянська хата’ (від ветхий [Цыганенко, 56]), дроў^|ник, дро^а|в’ан’ік, дро^|в’ітн’а, дрово^|кол’н’а, дро^|варн’а, д^|роўн’а ‘приміщення для дров’, д^|риветн’а, д^|риветен’, д^|риветник, д^|риве^итка, дривет^|н’ак, дрово^|кол’н’а ‘велика колода, на якій рубають дрова’ (<псл. *drъva [ЕСУМ, ІІ, 131]), ду^|хоўка, духови^|н’а ‘духовка’, душ^|ник, душ^|н’а, воз^|душник, в’і^|д:ушник, в’і^|д:ушина, о^|д:ушина ‘невеликий отвір у стелі погреба для виходу пари’ (<псл. *duxъ [ЕСУМ, ІІ, 149]), зи^|моўник, зимо^|вик, ^|зимник, зи^|моўн’а ‘приміщення для зимівлі бджіл’ (<псл. *zima [ЕСУМ, ІІ, 261]), в’іў^|чарн’а, в’іў^|чарник, оў^|чарник, о^|вечник, оў^|чарн’а ‘загорода для овець, кіз’ (< овца [Цыганенко, 270]), пере^|лаз ‘огорожа, сплетена з лози на забитих у землю кілках’ (< псл. *lazъ [ЕСУМ, ІІІ, 182]), ^|наволочка, ^чнаволоўка, ^|наволока, ^|наволка ‘чохол з тканини на подушку’ [Цыганенко, 248], ста ^|нок ‘приміщення або загородка для утримання свиней’ (< стан [Цыганенко, 402]), ^|погр’іб, ^|погреб, ^|погр’еб ‘сховище для городини й різних харчів з похилим крутим спуском і сходами’, ‘надбудова над погребом у вигляді куреня’, ‘спеціально обладнана яма для зберігання продуктів (переважно овочів), з лядою, але без східців’, погр’іб^|ниц’а ‘закривка отвору погреба’, погр’іб^|ник, пог^|ребн’а, погре^|бишче, погреб^|ниц’а, приг^|ребиц’а ‘надбудова над погребом у вигляді куреня’, приг^|ребиц’а, погреб^|ниц’а, погр’іб^|ник, пог^|ребн’а, пог^|ребиц’а ‘похилий із сходами спуск до льоху, передня частина, вхід до льоху’ (< псл. *grebti [Цыганенко, 95]), пу^|хове од’і^|йало ‘тепла ковдра на ваті'(< пух[Цыганенко, 343]).

Саме в підгрупі праслов’янської лексики зафіксовано найбільшу кількість репрезентантів, які виявлено лише в мовленні діалектоносіїв старшого віку, напр.: ло^|за ‘ворота, щоб зачиняти в’їзд на подвір’я’, ло^|зоўн’а ‘огорожа, сплетена з лози на забитих у землю кілках’ (< псл. *loza [ECУM, ІІІ, 281]), ^|потка (< под) ‘черінь печі’ [Цыганенко, 309], ^|ложник ‘тепла ковдра на ваті’, ^|л’іжник ‘ковдра бавовняна’, ‘домоткане грубе полотнище із різнокольорових поперечних смуг, яким покривають ліжко’ (< ложе [Цыганенко, 217]).

Значним, хоча й кількісно меншим, є шар лексики, відомий за пам’ятками давньоруської мови: ^|горниц’а ‘гарно прибрана, парадна кімната в будинку’ [Цыганенко, 90], в’і^|р’оўка, в’і^|р’овочка, ви^ер^|вечка ‘один з чотирьох мотузочків, на яких підвішують колиску’, ‘мотузка, тягнучи за яку гойдають колиску’ [Цыганенко, 53], ко^|лод’із’ ‘криниця’ [Цыганенко, 183], горш^|ки ‘посуд (загальна назва)’ [Цыганенко, 91], гум^|но ‘будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння’ [Цыганенко, 99], к’іль’^|це ‘одне з кілець для затуляння отвору в кухонній плиті’ [Цыганенко, 184], крил’^|це, крил’^|цо ‘прибудова із східцями біля входу в будинок’ [Цыганенко, 201], од’і^|йало ‘ковдра бавовняна’, ‘тепла ковдра на ваті’ [Цыганенко, 271], ^|палки ‘невисока огорожа на краю сходів, моста і т.ін.’ [Цыганенко, 287], пли^|та ‘мурована чи суцільнометалева кухонна піч’ [Цыганенко, 206], сутич^|ки ‘приміщення для дров’ [Цыганенко, 414], ^|хижина ‘стара селянська хата’ [Цыганенко, 463], ого^|рожа, заго^|рожа, ^|загородка, ^|загород’ ‘тин, паркан, огорожа (загальна назва)’ (< др. городъ — “ограда, забор” [Цыганенко, 90]), пчо^|л’арн’а, пчо^|л’арник ‘приміщення для зимівлі бджіл’ (< пчела [Цыганенко, 343]). Цей сегмент аналізованої лексики також має в своєму складі репрезентанти, що побутують лише в мовленні інформаторів старшого віку: ^|горниц’а, гум ^|но, сутич^|ки.

На відміну від архаїчних інноваційні елементи побутової лексики південнослобожанських говірок представлені кількісно меншим складом, уживані переважно в мовленні діалектоносіїв середнього та молодшого віку. Інноваційна лексика репрезентована, як правило, запозиченнями з інших мов (переважно з французької, німецької, польської та ін.) здебільшого через посередництво російської мови, напр.: гард’і^|роп ‘сучасна шафа для зберігання одягу’ (з франц. [ЕСУМ, І, 473]), гарн’і^|тур ‘набір шаф, як правило, на довжину стіни’ (з нім.; нім. Garnitъr “комплект, прикраса” походить від франц. garniture “т.с.”[ЕСУМ, І, 476]), д’і^|ван ‘диван’ (з тур. через посередництво західноєвропейських мов, пор. франц. divan “канапа” [ЕСУМ, ІІ, 65]), зал, ^|зала ‘гарно прибрана, парадна кімната в будинку (з нім. або франц. через рос. і пол. [ЕСУМ, ІІ, 228]), ^|комната, к’ім^|ната ‘окреме приміщення в будинку, квартирі’ (з середн. лат., очевидно, за пол. посередництвом [ЕСУМ, ІІ, 446]), кори^|дор ‘сіни’, ‘передня кімната в сучасному будинку’, ‘неопалюване невелике приміщення в житловому будинку або окрема прибудова біля хати для зберігання їстівних припасів, різних речей’ (з чес. через пол. [Фасмер, ІІ, 436]), ^|кухн’а ‘кухня в квартирі, будинку’, ‘кімната, в якій споживають їжу’ (з пол. [ЕСУМ, ІІІ, 164]), под^|вал, п’ід^|вал ‘сховище для городини й різних харчів з похилим крутим спуском і сходами’, ‘надбудова над погребом у вигляді куреня’, ‘спеціально обладнана яма для зберігання продуктів (переважно овочів), з лядою, але без східців’, ‘приміщення для зимівлі бджіл’ (з нім. в др. період [Цыганенко, 47]), стул ‘стілець (переважно домашнього виготовлення) у вигляді невеликої міцної дошки, в яку задовбано чотири ніжки’, ‘стілець фабричного виготовлення із спинкою’ (з герм. [Цыганенко, 411]), фун^|дамент ‘невисокий, переважно земляний насип, обшитий дошками, який споруджують вздовж стін хати знадвору’ (з лат. через пол. [Фасмер, IV, 210]; інакше — з франц. [Цыганенко, 461]). До інноваційної лексики належать і слова типу пе^|рила ‘невисока огорожа на краю сходів, моста і т.ін.’, пото^|лок ‘стеля в хаті (загальна назва)’, ‘дощана стеля в хаті’, ‘мазана стеля в хаті’, п^|ростин’, прос^|тинка ‘простирадло’, які знаходимо у різноманітних пам’ятках і словниках не раніше XVIII ст. [Цыганенко, 296, 332, 337].

Свій вплив на формування й тенденції розвитку лексики народного побуту в південнослобожанських говірках здійснили зміни в побуті населення, особливо за останні сто років. Поступове витіснення з повсякденного життя людей окремих реалій приводить до втрати первісної традиційної семантики тих чи інших архаїчних лексем. Напр., репрезентант ло^|ханка на позначення семи ‘велике дерев’яне відро для витягання води з колодязя журавлем’ було зафіксовано лише в одному н.п. У більшості ж обстежених говірок лексема ло^|ханка позначає сему ‘помийниця’. Очевидно, це пов’язано з тим, що дерев’яні відра для витягання води з колодязя журавлем уже майже не використовують, як і самі журавлі.

Та, незважаючи на вихід реалії з повсякденного життя, часто лексема, що її позначала, продовжує функціонувати або сама по собі, або називаючи іншу близькоспоріднену реалію, що врешті-решт приводить до нерозрізнення окремих сем. Напр., ве^|лика ^|хата 1) ‘гарно прибрана, парадна кімната в будинку’, 2) ‘кімната, у якій споживають їжу’, 3) ‘передня кімната в сучасному будинку’; ^|в’іко 1) ‘закривка отвору погреба’, 2) ‘кришка стола, його верхня дошка’; ^|го-далка 1) ‘колиска, підвішена на чотирьох мотузочках до стелі’, 2) ‘колиска, дерев’яне ліжечко, що стоїть на підлозі (ніжки попарно сполучені закругленими планками, завдяки чому вона може пого-дуватися’; жура^|вел’ 1)’соха, на якій утримується журавель біля колодязя’, 2) ‘пристрій біля колодязя у вигляді довгого важеля на високій грубій опорі для витягування відра з водою’, 3)’жердина в журавлі, яку разом з причепленим до неї відром опускають у колодязь’, 4)’важіль на зводі колодязного пристрою для витягування відра з водою’; до^|л’іўка 1) ‘долівка, утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в хаті’, 2) ‘долівка в хаті, вистелена дошками’; ^|зап’ічок 1) ‘місце на печі, відгороджене комином, або за піччю, на якому лежать’, 2) ‘бічна ніша біля отвору печі, куди вигрібають попіл, жар’, 3) ‘невеличка ніша між комином і бічною стіною, де зберігають сірники, сіль та ін.’; зв’ід, звод 1)’склепіння печі, внутрішнє опукле верхнє покриття над черінню’, 2)’пристрій біля колодязя у вигляді довгого важеля на високій грубій опорі для витягування відра з водою’, 3)’жердина в журавлі, яку разом із причепленим до неї відром опускають у колодязь’, 4)’важіль на зводі колодязного пристрою для витягування відра з водою’; к^|лун’а 1)’переважно тимчасове приміщення (часом із двома, трьома стінами) для утримання домашніх тварин або зберігання воза, сільськогосподарського реманенту та різного майна’, 2)’приміщення для зберігання зерна’, 3)’будівля для зберігання снопів, зерна, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння’, 4)’приміщення для зберігання сіна’; ле^|жак, ле^|жанка 1)’припічок, горизонтальна площадка перед челюстями печі під комином’, 2)’місце на печі, на якому лежать’, 3)’лежанка — низька піч у вигляді тапчана для лежання’; ^|ложник, ^|л’іжник 1)’домоткане грубе полотнище із різнокольорових поперечних смуг, яким покривали ліжко’, 2)’ковдра бавовняна’, 3)’тепла ковдра на ваті’; ^|л’ул’ка 1)’колиска для малої дитини (загальна назва) ‘, 2)’колиска, підвішена на чотирьох мотузочках до стелі’, 3)’колиска, дерев’яне ліжечко, що стоїть на підлозі (ніжки попарно сполучені закругленими планками, завдяки чому вона може погойдуватися’; ^|перва ^|хата 1)’кухня в квартирі, будинку’, 2)’передня кімната в сучасному будинку’; п’ід 1)’долівка, утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в хаті’, 2)’стеля в хаті (загальна назва)’, 3)’дощана стеля в хаті’, 4)’черінь печі’; п’іл 1)’долівка в хаті, вистелена дошками’, 2)’стеля в хаті (загальна назва), 3)’ліжко’, 4)’диван’; п’і^|чурка 1)’бічна ніша біля отвору печі, куди вигрібають попіл і жар’, 2)’підпіччя, глибока ніша під піччю’, 3)’невеличка ніша між комином і бічною стіною, де зберігають сірники, сіль і т.ін.’; пл’іт 1)’тин, паркан, огорожа (загальна назва)’, 2)’огорожа з жердин, горизонтально закріплених між стовпами’, 3)’огорожа, сплетена з лози на забитих у землю кілках’; р’ад^|но 1)’домоткане грубе полотнище із різнокольорових поперечних смуг, яким покривали ліжко’, 2)’ковдра бавовняна’, 3)’велика наволока на ковдру’, 4)’простирадло’; ^|c’іни 1)’неопалюване невелике приміщення в житловому будинку або окрема прибудова біля хати для зберігання їстивних припасів, різних речей’, 2)’сіни’, 3)’прибудова із східцями біля входу в будинок’; cте^|лина 1)’дощана стеля в хаті’, 2)’мазана стеля в хаті’; тин 1)’тин, паркан, огорожа (загальна назва)’ 2)’паркан з дощок’, 3)’огорожа з жердин, горизонтально закріплених між стовпами’, 4)’огорожа, сплетена з лози на забитих у землю кілках’; ^|хата 1)’селянський житловий будинок’, 2)’стара селянська хата’, 3)’кімната — окреме приміщення в будинку для проживання в ньому (загальна назва); ха^|тина 1)’стара селянська хата’, 2)’кімната — окреме приміщення в будинку для проживання в ньому (загальна назва)’, 3)’кухня в квартирі, будинку’, 4)’кімната, в якій споживають їжу’; че^|р’ін’ 1)’місце на печі, відгороджене комином, або за піччю, на якому лежать’, 2)’черінь печі’.

Нерідко спостерігаємо й протилежне явище, коли інноваційна лексика репрезентує не тільки нові реалії, а й більш давні, витіснивши лексику архаїчну, що знову ж таки призводить до нерозрізнення сем. Напр., ^|балка 1)’горизонтальний брус над віконним чи дверним отвором у мурованій стіні’, 2)’один із двох вертикальних брусів рами дверей’, 3)’поздовжня міцна балка, яка підтримує стелю в хаті’, 4)’соха, на якій утримується журавель біля колодязя’; брус 1)’верхній брус рами дверей’, 2)’горизонтальний брус над віконним чи дверним отвором у мурованій стіні’, 3)’повздовжня міцна балка, яка підтримує стелю в хаті’, 4)’закопаний у землю грубий вертикальний брус — опора дощатого паркану’; бур^|жу-ка 1)’мурована чи суцільнометалева кухонна піч’, 2)’літня пічка надворі’; бу^|фет, бу^|ф’ет, бух^|вет, бух^|в’ет 1)’шафа з полицями для посуду і продуктів’, 2)’сучасна шафа для зберігання посуду’; в’і^|шалка 1)’пристосування для вішання одягу в передній кімнаті’, 2)’горизонтально укріплена перекладина під стелею над піччю або ліжком, на яку вішають одяг’; гале^|рейа, гал’е^|р’ейа, гал’е^|рейа 1)’неопалюване невелике приміщення в житловому будинку або окрема прибудова біля хати для зберігання їстивних припасів, різних речей’, 2)’прибудова із східцями біля входу в будинок’; дрово^|кол’н’а 1)’приміщення для дров’, 2)’велика колода, на якій рубають дрова’; за^|бор 1)’тин, паркан, огорожа (загальна назва)’, 2)’паркан з дощок’, 3)’огорожа з вертикальних дощечок, розріджено прибитих до двох (трьох) паралельних горизонтальних лат (рейок)’, 4)’огорожа з жердин, горизонтально закріплених між стовпами’, 5)’огорожа, сплетена з лози на забитих у землю кілках’; зал, ^|зала 1)’гарно прибрана, парадна кімната в будинку’, 2)’кімната, в якій споживають їжу’; ^|йашч’ічок, ^|йашчичек, ^|йашчичок, ^|йаш’ч’ік, ^|йаш’ч’іч’ок 1)’висувна скринька в столі’, 2)’ящичок на всю ширину верхньої частини скрині для дрібних речей’; кал’і^|дор 1)’передня кімната в сучасному будинку’, 2)’сіни’; ка^|мод 1)’сучасна шафа для зберігання одягу’, 2)’великий ящик із кришкою і замком для зберігання одягу (переважно святкового), коштовних предметів та ін.’; ка^|чалка 1)’пристрій над колодязем у вигляді вала з ручкою, на який намотується канат або ланцюг для витягання відра з водою’, 2)’колиска, дерев’яне ліжечко, що стоїть на підлозі (ніжки попарно сполучені закругленими планками, завдяки чому вона може погойдуватися’; кла^|доўка 1)’неопалюване невелике приміщення в житловому будинку або окрема прибудова біля хати для зберігання їстівних припасів, різних речей’, 2)’приміщення для зберігання зерна’; коли^|б’ел’, коли^|б’ел’ка 1)’колиска для малої дитини (загальна назва)’, 2)’колиска, підвішена на чотирьох мотузках до стелі’, 3)’колиска, дерев’яне ліжечко, що стоїть на підлозі (ніжки попарно сполучені закругленими планками, завдяки чому вона може погойдуватися)’; ко^|с’ак 1)’один із двох вертикальних брусів рами дверей’, 2)’горизонтально укріплена перекладина під стелею над піччю або ліжком, на яку вішають одяг’; ^|коўдра 1)’домоткане грубе полотнище із різнокольорових поперечних смуг, яким покривали ліжко’, 2)’ковдра бавовняна’, 3)’тепла ковдра на ваті’; кро^|ватка 1)’колиска для малої дитини (загальна назва)’, 2)’колиска, дерев’яне ліжечко, що стоїть на підлозі (ніжки попарно сполучені закругленими планками, завдяки чому вона може погойдуватися’; кру^|т’ілка 1)’пристрій над колодязем у вигляді вала з ручкою, на який намотують канат або ланцюг для витягання відра з водою’, 2)’ручка коловорота біля колодязя’; на^|гонка 1)’верхній брус рами дверей’, 2)’один із двох вертикальних брусів рами дверей’; од’е^|йало, од’і^|йало 1)’ковдра бавовняна’, 2)’тепла ковдра на ваті’; пе^|редн’а 1)’гарно прибрана парадна кімната в будинку’, 2)’передня кімната в сучасному будинку’; перек^|лад’іна 1)’верхній брус рами дверей’, 2)’горизонтальний брус над віконним чи дверним отвором у мурованій стіні’, 3)’жердина в журавлі, яку разом із причепленим до неї відром опускають у колодязь’, 4)’важіль на зводі колодязного пристрою для витягання відра з водою’, 5)’горизонтально укріплена перекладина під стелею над піччю або ліжком, на яку вішають одяг’; пере^|мич’ка 1)’верхній брус рами дверей’, 2)’горизонтальний брус над віконним чи дверним отвором у мурованій стіні’; покри^|вало 1)’домоткане грубе полотнище із різнокольорових поперечних смуг, яким покривали ліжко’, 2)’ковдра бавовняна’; пол 1)’долівка, утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в хаті’, 2)’долівка в хаті, вистелена дошками’, 3)’ліжко’; попе^|речка 1)’верхній брус дверей’, 2)’горизонтальний брус над віконним чи дверним отвором у мурованій стіні’, 3)’важіль на зводі колодязного пристрою для витягання відра з водою’; ^|рама 1)’верхній брус рами дверей’, 2)’один із двох вертикальних брусів рами дверей’, 3)’каркас стола’, 4)’горизонтально укріплена перекладина під стелею над піччю або ліжком, на яку вішають одяг’; са^|ра- 1)’приміщення для худоби (загальна назва)’, 2)’переважно тимчасове приміщення (часом з двома і трьома стінами) для утримання домашніх тварин або зберігання воза, сільськогосподарського реманенту та різного майна’, 3)’приміщення для коней’, 4)’приміщення або загородка для утримання свиней’, 5)’загорода для овець, кіз’, 6)’приміщення для зберігання зерна’, 7)’приміщення для дров’; с’ер^|вант, с’ір^|вант 1)’шафа з полицями для посуду і продуктів’, 2)’сучасна шафа для зберігання посуду’; стул, с^|тулка 1)’стілець (переважно домашнього виготовлення) у вигляді невеличкої міцної дошки, в яку задовбано чотири ніжки’, 2)’стілець із спинкою фабричного виготовлення’; табу^|рет, табу^|ретка, табу^|р’етка 1)’стілець (домашнього виготовлення) у вигляді невеличкої міцної дошки, в яку задовбано чотири ніжки’, 2)’стілець без спинки з квадратним сидінням’.

Спостереження за функціонуванням архаїзмів та інноваційних елементів у побутовій лексиці південнослобожанських говірок на сучасному етапі виявило певні тенденції її функціонування. Як правило, інноваційна лексика відома на незначній території, представлена в небагатьох досліджуваних говірках, напр.: гард’і^|роп –у 2,8% з усіх обстежених говірок, гарн’і^|тур — у 0,9%, фун^|дамент — у 1,8%. Проте відомі інноваційні репрезентанти, що покривають або 100% обстежених говірок, або більшу їх частину, напр.: д’і ^|ван — 100%, зал, ^|зала –85%, ^|комната, к’ім ^|ната — 88,7%, ^|кухн’а ‘кухня в квартирі, будинку’ — 100%, ‘кімната, в якій споживають їжу’ — 91,5%, пе^|рила, пе ^|рил’ц’а — 86,9%’, пото ^|лок — 87,8%, п ^|ростин’ — 98,1%. Останнє свідчить про закріплення інноваційних елементів у складі побутової лексики південнослобожанських говірок, що, безумовно, є наслідком суттєвих змін у побуті населення упродовж ХХ століття.

Отже, сучасний зріз побутової лексики південнослобожанських говірок виявив у її складі чітко окреслені сегменти: архаїчний шар лексики, що представлений словами праслов’янського та давньоруського походження, та інноваційні елементи, що репрезентовані здебільшого запозиченнями з інших слов’янських та неслов’янських мов. Обидва зазначених сегменти мають свою специфіку функціонування, а також різняться кількісним складом.

Література

1. Фроляк Л.Д. Ботаническая лексика украинских говоров Северного Приазовья. — К., 1988.

2. Глуховцева К.Д. Лексика народного побуту східнослобожанських говірок / Дис. … канд. філ. наук. — К., 1992.

3. Мартинова Г.І. Подільсько-середньонаддніпрянська діалектна межа (за даними побутової лексики правобережної Черкащини) / Дис. … канд. філ. наук. — К., 1993.

4. Тимко О. Назви рослин у говорі Бачванських руснаків / Автореф. дис. … канд. філ. наук. — Ужгород, 1998.

5. Сабадош І.В. Атлас ботанічної лексики української мови / Ужгородський державний університет. — Ужгород, 1999.

6. Сабадош І.В. Лісосплавна лексика українських говорів Карпат // Український діалектологічний збірник: Книга 3. Пам’яті Тетяни Назарової. — К.: Довіра, 1997.

7. Дорошенко Л.І. Ареалогія будівельної лексики східнополіського діалекту / Дис. … канд. філ. наук. — К., 1999.

8. Лєснова В.В. Номінація людини та її рис у східнослобожанських українських говірках / Автореф. дис. … канд. філ. наук. — Запоріжжя, 1999.

9. Магрицька І.В. Весільна лексика українських східнослобожанських говірок / Автореф. дис. … канд. філ. наук. — Запоріжжя, 2000.

10. Жилко Ф.Т. Про лінгвогеографічне дослідження новостворених говорів української мови. Праці ХІІ Республіканської діалектологічної наради. — К.: Наук. думка, 1971.

11. Гриценко П.Ю. Ареальне варіювання лексики. — К.: Наукова думка, 1990.

12. ЕСУМ — Етимологічний словник української мови /За ред. О.С.Мельничука: В 7 т. — К.: Наукова думка, 1983-1988. — Т. І-ІІІ.

13. Фасмер — Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс, 1986-1987. — Т. I-IV.

14. Цыганенко — Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. — К.: Рад. школа, 1989. — 511 с.