Історія України є скарбницею досвіду українського народу, має велике значення для розбудови Держави, національно-патріотичного виховання громадян, становить основу гуманітарного виховання юні. Вона розповідає про героїчне минуле українського народу, його здобутки, а також і про гіркі втрати, вчить любити й цінувати державу, що є запорукою існування та забезпечення інтересів нації. Історія свідчить, що обов’язковою умовою існування міцної держави є громадська єдність, злагода в суспільстві, порушення якої призвело до удільних воєн в ХІІ ст., до Руїни в ХVІІ ст., до поразки революції 1917-1920 рр., до сплюндрування і поневолення України, нищення її людності та матеріально-духовних надбань. Історія вчить, що створення державності забезпечує господарський та культурний розвиток будь-якого народу, в тому числі й українського. Втрата ж її вела до жахливих жертв, нищення матеріальних цінностей, культурних надбань українського народу. Знання історії безумовно необхідне для духовного відродження України, для пробудження у членів суспільства почуття відповідальності за долі держави.
Оскільки історія України не відповідала постулатам тоталітарної ідеології, вона все більше замовчувалася. В 20-30-ті роки ХХ ст. цвіт історичної науки був знищений. Невелика кількість вчених збереглася в Інституті історії АН, університетах, де з 1957 року були створені кафедри історії УРСР. Аспірантура з історії України була невеликою, по 1-2 чоловіки на кафедрах, та й то у кількох університетах та Інституті АН та й то за спеціальністю “Історія СРСР”. Курси історії України з шкіл були вилучені, окремі епізоди вивчалися в курсі історії СРСР. На історичних факультетах курс історії України не вивчався, в загальносоюзному навчальному плані був рядок: “Дисциплины, вводимые в связи с особенностями республики”. В рахунок цих дисциплін було на місцях передбачено вивчення історії України з ХІV ст. за 176 годин з одним іспитом.
В перші роки становлення незалежності історії України надавалася значна увага. Курсу було виділено пристойний навчальний час. Його запроваджено в усіх навчальних закладах. Були написані та видані підручники для загальноосвітньої школи. Заходами Міністерства освіти вийшло чимало посібників для вищих навчальних закладів. У кожному вищому навчальному закладі засновані кафедри історії України. Створені спеціалізовані ради по захисту дисертацій з історії України. В журналах, на сторінках газет появилися цікаві публікації про окремі епізоди минулого. Активізувалася робота Інституту історії України. Висвітлення проблеми історії посіло достойне місце в радіопередачах, на телебаченні. Було опубліковано багато історичних наукових і художніх творів.
Безумовним досягненням став перегляд всієї концепції історії України. Започаткований на початку 1990-х років процес переосмислення історії України триває, успіхи безперечні. Врахуванням наукових здобутків попередників, які стали відомі широкій історичній, науковій громадськості, внаслідок наукових пошуків в архівах, доступ до яких нині не обмежується, створена нова концепція історії України, основні положення яких такі: Київська Русь – держава українського народу; внаслідок Визвольної війни і народної революції середини ХVІІ ст. створилася козацька держава; відродження національно-визвольного руху призвело до Української революції 1917-1920 рр. і до виникнення Української держави – УНР. Останнім часом посилилася увага до історії України на урядовому рівні, що, зокрема, проявилося в організації відзначення ювілеїв визначних подій: Української революції 1917-1920 рр., 350-річчя початку Визвольної війни українського народу в ХVІІ ст., 2000-річчя християнства, ювілею літописання і книги в Україні. Проведення таких заходів сприяє посиленню уваги до визначних подій до історії України взагалі, їх би треба підтримати заходами в освітянській галузі.
За періоду незалежності розпочато дослідження багатьох проблем. Так, розглянуто питання про роль української еліти в історії. Особливо цінним є довідникові видання з історії України. Готується енциклопедія козацтва. Появилися праці, у яких розглядаються репресії 30-40-х рр. По-новому С.Кульчицьким описані події 20-30-х років. Вивчається історія українського козацтва, в Запорізькому державному університеті створено Науково-дослідний інститут українського козацтва. Видано солідне дослідження Л.Маленко “Азовське козацьке військо”. А.Слюсаренко, М.Томенко розшукали і опублікували найважливіші акти українського державотворення, від Конституції П.Орлика до Конституції УНР 1918р. Проявом значного поступу в історії є збільшення кількості ерудованих науковців з історії України, видання довідкових праць. Особливо змістовним є “Довідник з історії України” в трьох томах під редакцією І.Підкови та Р.Шуста. В Запорізькому державному університеті підготовлена Енциклопедія українського козацтва, а в Інституті українського селянства, що діє в Черкаському державному університеті, готується енциклопедія українського селянства.
Полегшення доступу до архівів зробило можливим вивчення жахливих репресивних дій репресивних органів радянської системи. Розпочав публікації І.Білас суспільно-політичним та історико-правовим аналізом в двох книгах “Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр.” Видані праці, в яких розвінчується сталінізм, Ю.Шаповала, І.Рибалки. Вийшла монографія В.Ченцова “Політичні репресії в УРСР в 20-х рр.”. П.Тронько і Ю.Данилюк очолюють видання журналу “ З Архівів ВУЧК – ГПУ-КВД-КГБ”. Донецький історик В.Нікольський дослідив механізм репресій, систему “лімітів” на відстріл людей, так званих “орієнтировок”. Ним розкрито національну спрямованість репресій.
Створені праці узагальнюючого характеру. Події в Україні переосмислені провідними істориками України в двотомному виданні “Історія України. Нове бачення”, в якому події розглядаються в загальному контексті розвитку світової цивілізації, з відділенням міфів від об’єктивної реальності. Особливої уваги заслуговує 15-томне видання “Україна крізь віки”.
Розгортаються регіональні дослідження під приводом відділу регіональної історії НАН України (завідувач – академік П.Тронько). Прикладом плідної роботи краєзнавців може бути історичний нарис про с.Сєдово «Селище поблизу моря». Такі дослідження важливі в зв’язку з підготовкою третього видання «Історії міст і сіл України», яке треба зробити обов’язково. Поширення знань про минуле регіонів сприяє виданню в багатьох областях підручників з історії рідного краю.
Проявом високої уваги до осмислення минулого є підготовка мемуарних творів. Особливо видатним є видання спогадів професора Харківського національного університету І.Рибалки “Така наша доля”. Створені мемуари міським головою Артемівська “Місто моєї долі” та інші.
Серед завдань історичних досліджень на перший план висуваються проблеми всебічного вивчення складних проблем радянського часу необхідно дослідити директиви органів влади, управління. Треба вивчити історію колгоспів, радгоспів, МТС, виробничих управлінь. Мають бути досліджені видатні діячі нації. Всебічного вивчення потребують і події зовсім недавнього часу, зокрема, періоду Другої світової війни та участі в ній України. Зокрема, як сталося, що Україна понесла втрати чи не більші від інших учасників війни? Чому український народ був залишений на поталу лютому загарбнику, тоді як радянська держава була зобов’язана захищати народ? Що ж, не в силі було зупинити навалу ворога. Але з яких міркувань були піддані репресіям ті, кого залишали в окупації. Навіть тоді, ще малолітні змушені були згодом повідомляти, чим вони займалися на окупованій території.
Один народний депутат заявив: “Ми не маємо права гаяти час на розгляд питань 50-річної давності, розслідуючи дії ОУН-УПА та причини голодомору. Ми не маємо права зараз вирішувати, чи замазувати герб на фронтоні, чи залишити. У нас є важливіші справи…”. Але чи є важливіші від долі тисяч громадян, життя яких було спаплюжене? Навіть тих, які не воювали? Тобто, шановний нардеп заперечує значимість для сучасності усвідомлення подій 50-річної давності. Так його вчили, очевидно, він був добрим учнем за часів тоталітарної держави, за якої всі зусилля держави були спрямовані на позбавлення народу пам’яті. Взагалі ж події минулого не мають терміну давності. Померлих від голоду за голодоморів захистити нікому, адже вимирали сім’ями. Від знищених за репресій вже тоді відновилися навіть власні діти, на яких навішувалися ярлики “діти ворогів народу”. Держава повинна поновити добре ім’я безвинних жертв та їх чудом уцілілих нащадків. А щодо ОУН-УПА, то це проблема сотень тисяч громадян України, ще живих, які хочуть знати мотиви переслідування, депортацій.
Отже, історія України вивчається глибоко і всебічно. Завдання полягає в тім, щоб довести її до відома пересічного громадянина, перш за все, до учнів, студентів. Адже історія України за тоталітарного режиму чи не найбільше /хіба що після української мови/ спотворювалась і переслідувалася. В умовах розбудови Держави історія України набуває державницького характеру. Знання історії України є необхідним для кожного громадянина, це виховує повагу до свого народу, до своєї Держави. Особливого значення набуває історія України як окремий курс у навчальних закладах.
Щодо цього Міністерством освіти було зроблено чимало. Як окрема дисципліна, історія України запроваджена в 5-11 класах шкіл. Вона включена до шкільних іспитів. Проводиться перепідготовка вчителів. Видано підручники для учнів. Певні зрушення сталися і у вищій школі. Історія України була винесена на вступні та державні випускні іспити. Курс історії України запроваджений в усіх закладах. Вийшло багато посібників з історії України для студентів. Зросла чисельність кафедр історії України. Відкрита аспірантура з історії України.
Великі можливості щодо ознайомлення громадськості з історією України має періодична преса, радіо, телебачення. Дійсно, кілька років тому ЗМІ активно пропагували важливіші моменти історії України. Зокрема, газета “Голос України” регулярно публікувала статті про події, людей минулого. Нині ж від цього газета відмовилася. Нижче своїх можливостей висвітлює історію України телебачення, хоча безумовно є цікаві матеріали. Обнадіює намір виготовити серіал з 140 фільмів про історію України, які, сподіваємося, появляться на екранах телебачення. Цікаві авторські програми на радіо Дзюби, Біласа, Шаповала, Шевчука, Сергійчука та ін.
Проте, відзначаючи безперечні досягнення у справі поліпшення вивчення історії України, з гіркотою змушені відмітити, що останнім часом проявлялося зниження уваги щодо цієї важливої навчальної дисципліни. Значно, в 2-3 рази, скорочується кількість навчального часу. В вузах системи МВС на історію України залишено 40-60 годин: мовляв, історію вивчали в школі, то навіщо знову говорити про Україну, тоді як повторення можна уникнути зосередженням уваги на вивченні особливостей фахової підготовки. Історія України вилучена з переліку вступних іспитів більшості вузів на гуманітарних факультетах /філологічних, економіко-правових, економічних та ін./, що негативно відбивається на ставленні до цієї дисципліни майбутніх студентів.
Зрозуміло, якість вивчення молоддю історії України визначається не лише обсягом навчального часу, а, значною мірою, складом викладачів. Хто може сказати, з яких позицій подають історію України її викладачі, які свого часу були фахівцями по суті ворожої щодо України дисципліни? Далеко не всі перейнялися державницьких позицій, прониклися українською національною ідеологією, тоді як безідейності в навчальному закладі не повинно бути. Ніхто не може сказати, з яких позицій подається історія України, оскільки будь-якої системи контролю за викладанням історії України немає. А тим часом все ще подекуди пропагується єдина давньоруська народність, кількасотрічний період історії віддається сусідній державі, Визвольна війна завершується возз’єднанням з Росією, Мазепа все ще зрадник українського народу. Замовчуються проблеми українського національного відродження, не висвітлюється рух шістдесятників, дисидентів, внаслідок чого національне відродження кінця 1980-х рр. появляється як щось випадкове.
Ознайомлення з станом вивчення історії України приводить до висновку про необхідність рішучого поліпшення її позицій, на що спрямовані такі пропозиції:
– офіційно визнати історію України дисципліною державницькою;
– в системі Міносвіти створити структуру по безпосередньому захисту та керівництві вивченням історії України в навчальних закладах (можливо, управління суспільних наук, історії України);
– в областях, містах на базі однієї з кафедр історії України створити опорні кафедри історії України, на які покласти координацію роботи кафедр по удосконаленню вивчення історії України;
– визначити місце курсу історії України в навчальних планах учбових закладів:
– принаймні раз на рік проводити зібрання завідувачів кафедр, фахівців для розгляду стану вивчення історії України.
– завершити видання і забезпечити регулярне перевидання підручників з історії України.
– завершити створення програм курсу історії України трьох типів: для історичних факультетів, для гуманітарних спеціальностей, для технічних, природничих та усіх інших; розробити систему контролю за дотриманням змісту програм;
– провести перепідготовку та атестацію кафедр і викладачів історії України вузів, посилити перепідготовку вчителів;
– запровадити обов’язковий вступний іспит з історії України для абітурієнтів для гуманітарних, педагогічних, правничих, культурних та інших спеціальностей;
– запровадити іспит з історії України для вступників до аспірантури усіх спеціальностей і кандидатський іспит для аспірантів;
– в середній школі змінити пропорцію історичних дисциплін до 70% на користь історії України: підвищена увага до всесвітньої історії є рудиментом імперської політики тоталітарного режиму, зусилля якого були спрямовані на встановлення світової імперії;
– потрібен науково-популярний журнал історичного спрямування;
– запровадити курс “Історія незалежної України”.
Історія України має виключно важливе значення для формування Держави, вона потребує державного захисту на всіх рівнях. Розраховувати на місцеву ініціативу безнадійно, оскільки зросійщений керівник, далекий від інтересів України, не буде добровільно сприяти вивченню історії України. Необхідні чіткі постанови на урядовому рівні.