Гайворонський Петро, Винниченко Олександр: Чорний колір – шляхетний колір

Щиро дякую українському і англійському поету Австралії Зореславу (Joseph Strozkiy) за матеріальну і моральну підтримку у виданні цієї книги.

Автор.

Коли б…

Коли б я пташкою зробився
І полетів високо аж під небо,
На Україну ще раз подивився,
А потім… вже мені не треба
Було б на чужину вертатись
Нудитись світом. Ні, не треба,
Хай краще серце в небі стало б,
І мертвим хай я впав би з неба.

Зореслав.

Коротко про авторів

Петро Євгенович Гайворонський народився 11 червня 1958 року у місті Лисичанську Луганської області. Закінчив історичний факультет Сімферопольського державного університету /1980/, служив у лавах Радянської армії в Приволжі та на Далекому Сході. Викладач суспільних дисциплін Красно армійського педагогічного училища. Член Національної спілки журналістів України. Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Автор книг “По чорне золото”, “Красноармійське педагогічне училище: історія і сучасність”, “Шахтарська балада”.

Олександр Петрович Винниченко народився 17 березня 1947 року в місті Краматорську Донецької області. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Працював в освітніх закладах, на вугільній шахті. З 1947 року працював в міськрайонних та багатотиражних газетах. З 1984 року кореспондент обласної газети “Донеччина”. Член Національної спілки журналістів України.

 

Петро Гайворонський
Олександр Винниченко

ЧОРНИЙ КОЛІР – ШЛЯХЕТНИЙ КОЛІР

Повість

“Східний видавничий дім”
Донецьк – 2003

ББК 84/4 УКР/6
Г 14

Гайворонський П. Є.
Винниченко О. П.

Г 14 Чорний колір – шляхетний колір. Повість. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – 116 с.

ISBN

В гостросюжетній повісті П. Гайворонського та О. Винниченка розповідається про кохання двох юних людей, яке вони зуміли зберегти попри перешкоди, що приготувала їм доля і суворий далекосхідний край.

Книга розрахована на молодь і юнацтво.

Щиро дякуємо за моральну і матеріальну допомогу у виданні цієї книги Зореславу / Joseph Strozkiy/

Петро Гайворонський, Олександр Винниченко

Автори висловлюють щиру подяку за допомогу у підготовці цієї книги до друку Л. Ц. Некритюк, Т. Д. Винниченко, Н. Д. Лариній, А. П. Гайворонській, С. П. Гайворонській, Є. П. Гайворонському, О. В. Штицький, О. О. Івановій, А. Алентієву, В. О. Золотоверх, А. Аніщенку, А. Винниченку, Л. В. Дударевській, Д. Л. Шумуку, В. Д Калач, І. О. Зоцу, В. І. Романьку.

Художник М. Я. Бойко

 

ISBN
© Гайворонський П. Є. Винниченко О. П.
© Художник М. Я. Бойко, 2003

 

Людмилі Федорівні Гайворонській
присвячується

ГЛАВА 1

Приамур’я з його Хінганом, Джугдиром, Становим хребтом та іншими екзотичними географічними назвами відоме європейцям завдяки суворій природі та чарівній красі. Південні долинні райони Амурської області, тепліші й привітніші, з чепурними селами та зеленими килимами пшениць, рясними садками біля хат, які туляться навколо нечисленних приамурських міст, що чимось нагадують міста Сходу України. Здається, що якби мешканця Лисичанська, Ізюму, Красноармійська, Слов^,янська миттєво перенести в Свободний, Вільногорськ, Білогорськ або Райчихінськ, то він знайомими вулицями й провулками йшов би додому. І лише коли потрапляєш за околиці цих міст чи опиняєшся на березі великого Амуру та його могутніх притоків, ця спорідненість враз зникає, бо навіть великі європейські ріки ^_ Дніпро, Волга чи Дунай ^_ виглядають дитячими, порівняно з Буреєю та Зеєю, не кажучи вже про Десну, Дінець або Дністер, котрі видаються жалюгідними струмочками. Вода в далекосхідних ріках завжди холодна, незважаючи на досить спекотливе літо. Сопки, які починаються відразу за містом, вкриті широколистими та змішаними лісами, які відрізняються такою різноманітністю рослинного і тваринного світу, що заслуговують окремої розповіді.

У природи немає поганої погоди. Хороша є ^_ це літо. Жителям Далекого Сходу, здається, хочеться одного: аби літо ніколи не кінчалося. Незважаючи на те, що воно коротке, земний світ встигає не лише цілком заполонити думки і почуття людей, але й подарувати солодкі ягоди: смородину, голубику, малину, брусницю, морошку, дикий виноград, лимонник. Хто потрапляє сюди вперше, той торопіє перед зеленими сопками, які в червні до того ж закосичені квітами. Плаксиві мусони о цій порі ще не встигають надмірно зволожити землю і повітря.

Було це давно, але не дуже. Того червневого ранку сонце, здається, схопилося раніше звичайного, бо новина яка! Вулицями Вільногорська крокував сержант Олександр Шевченко. Тільки-но відкукурікали містечкові півні. Сонце поволі підводилося над верхівками патлатих сопок. На плечі солдата звисав речовий мішок з повною укладкою і підв’язаною скаткою сірою шинеллю. Прямував він у бік бригадного штабу для визначення подальшого місця служби.

Настрій був таким же ясним і радісним, як сьогоднішній ранок. Зачарований його красою, Олександр нічого не міг вдіяти від спогадів – думок, що розворушилися в ньому від майбутнього місця служби, яка тепер проходитиме далеко від батьківської хати, що десь там, в Україні, за тридев^,ять земель. Цей калейдоскоп думок урвав легенький дотик до плеча

якоїсь речі, що тут же впала до ніг. Він нахилився і підняв саморобного іграшкового песика з бавовняних ниток.

– Гей, солдате! – полинув дівочий голос. – Це мій песик. Він випадково випав.

Олександр оторопів і став посеред вулиці. Трохи оговтавшись, підняв очі й у вікні третього поверху побачив дівчинку, що лукаво посміхалася.

Сашко зняв речовий мішок з плеча, поставив на землю і кинув їй песика. Але іграшка була легкою і ледь долетіла до другого поверху. Тоді бравий солдат підв’язав до іграшки камінця. Цього разу песик долетів до дівчини, але вона не змогла його спіймати.

– Почекай, я зараз вийду!

Через хвилину вона випорхнула з під’їзду. І ось вже біля нього – струнка, миловидна, вона все намагається притримати краї коротенького платтячка, хоч Сашко прагнув і не дивитися на білі гостренькі коліна.

– Я цього песика сама зробила. Подобається? – і зашарілася, заморгала довгими віями. А він прямо і безпосередньо розглядав дівчину, якій було років шістнадцять-сімнадцять. Хвилясте русяве непокірне волосся спадало на великі сіро-блакитні очі. Червоні соковиті губи трохи завеликого ротика прикривали білі рядочки рівненьких зубів.

– Мене звати Ліза! – з веселістю порушила німу сцену. – А тебе?

– Сержант Шевченко! – відрекомендувався той і застиг, ніби у почеснім караулі.

– А ім’я у тебе, товаришу сержанте, є? – дзвінкоголосо розсміялася. Приснув і він.

– Сашко. Олександр Шевченко.

– Шурік, значить. А куди він поспішає?

– Це військова таємниця, – він переступав з ноги на ногу, усвідомлюючи, що знову не те зморозив і картав себе за це.

– Правильно робиш, солдате. Згідно зі статутом. Тільки я не китайська шпигунка! – і кивнула у бік величезного плаката, на якому красувався радянський воїн з арсеналом військової техніки, а внизу нагадувалося: “Солдате! Будь пильним! До китайського кордону – 80 кілометрів!”

– Бувай, солдате! – і дівча безтурботно попрямувала до під’їзду.

– Лізо! Почекай! – Сашко підшукував потрібні слова, але вони десь поділися. – А песик, візьми песика!

– Хай він тобі допомагає охороняти військову таємницю! – і постать дівчини проковтнув під’їзд.

– Де ти живеш?.. – вигукнув він ще одну нісенітницю. Сашко розгублено стояв біля будинку, мнучи в руках іграшку. Опам’ятавшись, він підняв речовий мішок, поклав туди песика і попрямував у бік штабу.

У приймальні зібралося з десяток сержантів, що також чекали розподілу. Через годину і він увійшов до кабінету, господарем якого був вродливий підполковник, над столом якого красувався портрет Ілліча – другого, в маршальському мундирі й великою кількістю нагород.

– Товаришу підполковник! Сержант Шевченко для подальшого проходження служби прибув. Чекаю ваших розпоряджень!

– Не кричи, товаришу сержанте. Я начальник політичного відділу бригади підполковник Ластівка. А ти звідки прибув?

– З Волгоградської школи сержантів, товаришу підполковник! – уже тихіше відрапортував.

– Яка в тебе освіта, цивільна спеціальність?

– Неповна вища, товаришу підполковник.

– Чому, неповна, за що виключено?

– Вчився на філологічному факультеті у Дніпропетровську, але мріяв бути істориком. Після третього курсу забрав документи, щоб вступити на історичний в Московський університет, але запізнився на вступні іспити і додатковим набором призваний до лав Радянської армії.

– Де хотів би служити?

– Куди пошлете, товаришу підполковник!

– Ти завжди йдеш туди, куди тебе посилають? – двозначно поцікавився господар кабінету.

Новачок сконфузився, не знаючи, що відповісти, але підполковник сам прийшов йому на допомогу і з батьківською лагідністю підвів риску:

– Щось пошукаємо. Почекай у коридорі, тебе викличуть.

Сидів на лавці в коридорі і ніби проковтнув якусь давучку, величезну радість і враз же з нею грудочку льоду. Уявляв перед собою чарівну посмішку і щирий Лізин сміх. І в цю ж мить його брови насупилися хмарками на очі, коли пригадав, яким незграбним був з нею, яким недотепним. Щоб згладити цю ніяковість, уявив себе іншим в її очах. Ось він на прощання наздоганяє Лізу.

– У мене ще є таємниця! Я тебе кохаю! – Вона ж у відповідь кидається йому на груди, мовляв, а я – тебе, Сашунцю!

Ні, не так. Тільки-но Ліза зникла, як почувся її голос, який просив допомоги. Він, як сокіл, побіг на крики і побачив страшну картину: два хулігани тягнули дівчину у темноту, а третій погрожував їй фінкою. Олександр ударом ноги вибиває фінку і подвійним прийомом накриває двох інших бешкетників. Ті відповзають на чималу відстань, схоплюються на ноги і чимдуж тікають. А Ліза, обливаючись сльозами, тулиться до свого рятівника і палко шепоче: “Спасибі! Я так тебе кохаю. Я твоя”.”Не треба, квітонько, не треба, – гладив він її. – Заспокойся! Не плач!”

– Ти що, заснув, сержанте? Тебе вже втретє викликають! – волав на нього невеличкий прапорщик.

– Я, товаришу прапорщик, я…

– “Я, товаришу прапорщик, я, товаришу, прапорщик”. Угрьобище ти лісове, а не товариш прапорщик.. Сідай мерщій у кузов і поїхали служити.

– А товариш підполковник?

– Ти що, грьобнутий? Впав ти йому. Думав він тебе на прощання зацілує? Чи може пляшку самбека¹ дасть? Ганьба Радянської армії. Подалі від штабу бригади, поки китайці не засікли такого ідіота. Он два таких же при шелепи давно вже сидять у кузові, а ти сидиш куняєш. І ще підполковника йому подавай.

Останні напутні слова прапорщика Сашко слухав, коли був вже в кузові. Невдовзі їх автомашина, завиваючи, продиралася між сопок і тільки руда пилюка зміїлася з-під коліс.

Військово-мостовий батальйон, в якому мав продовжити службу сержант Шевченко, знаходився між невисоких сопок. Військовий табір являв собою наметове містечко з плацом, гаражем, вагончиками штабу і стаціонарною дерев’яною їдальнею. Поруч з штабом стояли кілька добротних будинків з бруса, в яких жили молоді офіцери і прапорщики з сім’ями. Штабні вагони знаходилися в центрі військового містечка. В них містилася бібліотека, пошта і безпосередньо штаб батальйону.

Сюди увійшли троє новачків у супроводі прапорщика. За столом сидів середнього зросту, міцно збитий з-ледь опалим черевцем майор, який з цікавістю дивився на прибулих.

– Сержант Шевченко прибув у ваше розпорядження!

– Молодший сержант Новодворський прибув у ваше розпорядження!

– Молодший сержант Токарєв прибув у ваше розпорядження!

– Майор Данько, заступник командира батальйону з політичної частини. А тепер коротко про себе розкажіть: звідки прибули, освіта, сімейний стан.

– Сержант Шевченко. Прибув з Волгоградської школи сержантів. Освіта неповна вища, неодружений.

– Молодший сержант Новодворський. Одружений, маю сина одинадцяти місяців. Освіта вища. Закінчив історичний факультет Донецького університету. Прибув з Красноярської школи сержантів

– Молодший сержант Токарєв. Неодружений. Закінчив сільськогосподарський технікум. Прибув з Красноярської школи сержантів.

Майор Данько поринув у роздуми. Цієї миті до вагончика зайшов ще один майор. Сержанти віддали військову честь, відрекомендувалися, на що гість гаркнув хриплуватим голосом:

– Майор Чкалов, начальник штабу батальйону, – а потім, вже звертаючись до майора Данька, запитав останнього:

– Що з ними будемо робити?

– Вийдіть, хлопці, погуляйте трохи. Ми вас викличемо. – сказав Данько.

 

– Фу-у-у! – з полегшенням зітхнули сержанти на свіжому повітрі і тут же почали знайомитися поближче. З’ясувалося, що Шевченко та Володимир Новодворський були земляками-донбасівцями. Останній після вузу півроку вчителював, був добре обізнаний в міжнародному житті, політиці партії і уряду, був громадсько-активним, всюди, де вчився і працював, обирався комсоргом, членом комітету комсомолу. Хоч і вдавав, що майбутня служба його турбує мало, однак видно було, як хвилювався. Кремезний Сергій Токарєв виглядав старшим за свої двадцять років. Булькаті очі й широкий ніс надовго запам’ятовувалися. В його виразі було щось коняче, але світле, добре. Підборіддя підбирав потужний борлак. Вдома, на Смоленщині, у невеличкім селі над Дніпром, його чекали мати і сестра. Батько їх покинув, коли діти були зовсім малими.

Шевченко був вродливіший за обох друзяк. Природа не обділила його зростом. Темне каштанове волосся підстрижене коротко; великих сірих очей торкнулася легенька блискуча поволока. Прямий ніс, пишні чорні брови і червоні губи робили його вродливим. І лише сутулість під час ходи псувала його зовнішність.

Ріс у багатодітній родині шахтаря. По закінченню школи – студент. Викладачі й однокурсники вважали його здібним і навість талановитим. Проте невдалий перехід до Московського університету став для нього фатальним, тому й опинився в армії. Закінчив сержантську школу, де прослужив ще півроку. Але, навесні старшина роти влаштував побиття курсантів з нагоди наказу Міністра оборони, про що довідався командир учбової частини, який був настільки цим роззлючений, що віддав наказ відправити всіх сержантів у лінійні частини. Під гарячу руку попав і він, Сашко, хоч у заходах старшини по відзначенню наказу не брав ніякої участі.

Непомітно минула година. У розчинене вікно виглянула фізіономія штабного писаря – херувимчика і фальцетом покликала:

– Ей, ви, по одному – до начальника штабу.

Шевченко, як старший за званням, увійшов першим. Майор Чкалов зміряв його неприязним поглядом, проте, як згодом Сашко довідався, іншого погляду в начштабу й не бувало, але тепер він відчував себе немов кролик перед удавом. Деякий час Чкалов свердлив сержанта своїми очима – колючками, а коли той відвів свій погляд, цілком мирно заявив:

– Призначаю тебе, Шевченко, заступником командира другого взводу третьої роти. А замполіт – редактором “бойового листка” батальйону.

Данько, що стояв осторонь, підійшов ближче і додав:

– Гадаю, і з цим завданням впораєшся. Постійно і вірно висвітлюй політику партії, міжнародне становище і головне – життя батальйону. Бери на перо всіх, хто цього заслужив. З кращого боку – похвали, а хто бешкетує, ледарює, неакуратний – добре пропісоч. Випускатимеш “бойовий листок” раз на тиждень, а в екстрених випадках робитимеш “блискавки”. І ще затям: ніякої критики на адресу офіцерів. Поза критикою також будь-які накази і призначення. До речі, усе, що нині почув, не для стороннього вуха. Завтра – за роботу. Можеш в допомогу взяти собі будь-кого.

– Завдання ясне? – почувся хрипкуватий голос майора Чкалова.

– Так точно, товаришу майоре.

– Тоді вирушай на місце служби. Чотири крайні палатки – третьої роти. У другій ліворуч знаходиться старшина роти – старший сержант Акулов. Віддай йому харчовий, речовий і грошовий атестати, і він поставить тебе на забезпечення. Особливий склад саме на об’єкті, тому в тебе є час ознайомитися з табором і приступити до випуску “бойового листка”. Іди.

На вулиці такої ж зустрічі чекали Новодворський з Токарєвим. Коли вийшов Сашко, вони з цікавістю подивилися на нього, ніби запитуючи: “Ну, як?”

– Усе нормально, – відповів на німе запитання.

Шевченку вже доводилося жити у військових наметах у польових умовах. Тепер перед ним постали стаціонарні, розраховані на взвод. Намет чимось нагадує монгольську юрту спрощеного зразка. Солдати зводять таку палатку протягом кількох годин. Готується каркас з колод, які укладаються суцільно і кріпляться металевими прутиками. На обшивці з потужних товстих жердин робиться основа для чотирискатної стріхи. Зовні споруда обтягується товстим брезентом. Потім у намет заносять піч-буржуйку, або лаштують звичайну грубу з цегли. За підлогу служить тирса, сіно, солома, вкриті дошками, лінолеумом або фанерою. Жити в такому наметі можна не один рік – і влітку, і взимку.

Переступивши поріг намета Шевченко постав перед невисоким білявим старшим сержантом та ще двома солдатами – єфрейтором і рядовим.

– Ти що, бля, без стуку вриваєшся? – істерично заволав єфрейтор. – Зовсім бурий чи що? Ого! Це цілий хомут! Лички тобі не давлять? Почекай, вони тобі скоро шпалами стануть. А-ну, живо на вулицю, постукай і доповіси як слід!

– Перестань! – осмикнув єфрейтора старший сержант і звернувся до Сашка з нарочито кавказьким акцентом. – Прахади, дарагой, гостем будешь. Ти кто, дарагой?

– Сержант Шевченко. Призначений заступником командира другого взводу.

– Мало хто куди призначений… – спробував знову встряти єфрейтор, але побачивши спохмурніле обличчя старшого сержанта, замовк.

– Акулов. Валентин. Старшина третьої роти. А це мої друзяки. Та ти проходь, влаштовуйся.

– Коха! – різко виставив перед новачком правицю єфрейтор.

Від несподіванки Сашко аж здригнувся, але швидко взяв себе в руки.

– Що значить – “коха”?

– О, блін, грьобнутий. Звуть мене так. Микола, значить. А рудого всі кличуть Артистом. А ти звідки до нас упав, хомут?

– А хіба я на хомута схожий? Коли відверто, то і не знаю ображатися мені чи радіти, – поцікавився Шевченко.

– Ну, блін, не я буду – він грьобнутий! Ти що, в армії не служив? Не треба ані радіти, ані ображатися. Всі сержанти в армії хомути, а прапорщики – куски. Бо те тільки й роблять, аби ласіший кусок урвати. Офіцерів кличуть шульгами, бо у нас вони ніби з ворожого стану. Наглядають, п’ють, а про солдатів не турбуються. Для нашого брата однаково, скільки личок на погонах – широких чи вузьких. Стократ важливіше, скільки в батальйоні земляків. А ще – як довго служити. Найгірше бути гусаком, хто служить перші півроку. Обов’язків у них вище голови,бо працюють за себе і за “того хлопця”. Гусаків можна і треба бити, не давати спокою ні вдень, ні вночі. Вони не мають права порушувати форму одягу, а також вдосталь їсти і спати. Інакше вони заклюють нас, дідів. Затям це собі раз і назавжди, – наголосив єфрейтор, і задоволення розплилося по його обличчю, як олія на воді. – Через півроку гусак стає почесним гусаком, коли той має право припахати і простого гусака. На голову вищим вважається фазан, яким стають через рік служби. Можна уже недоглядіти форму одягу, зате треба виховувати гусаків. Фазан – вільна птаха, часом може дозволити собі відлучитися в самоволку, напиватися чи покурювати коноплю. Чого доброго, а цього зілля тут вдосталь. У нашій роті неписане правило: ідеш, фазан, в самоволку – попередь старшину, себто Валіка, який вже дід, бо прослужив півтора року і тепер має право на спокійну службу. Як і ми, до речі, з Артистом. Після осіннього наказу ми станемо дембелями, тобто служба для нас вже буде до лампочки. Дембель не лише має право нічого не робити, але й не має право робити нічого важкого або нудного. В жодну з цих каст не входять чмошники. Ними не стають, а народжуються – стукачі, боягузи, зрадники. Таких бажано просто вбивати, але ніхто не хоче через цих гнид псувати собі дембель. Второпав мою політінформацію.

– Усе це я без горбатих знаю, за винятком “хомутів” та “шульців”. Це щось діалектичне, місцеве.

– Не зрозумів, блін. Ти на кого хвіст піднімаєш? На дідів Радянської Армії? – єфрейтор звівся на ноги і прийняв агресивну позу.

– Ні на кого я хвіст не піднімаю, – Олександр прагнув залишатися спокійним. – Ти, Коха, так пояснюєш, ніби я гусак лапчатий або вчора народився.

– Кінчай базар! – підвівся й Акулов, відчуваючи, що смаленим пахне від єфрейтора, губи якого нервово затрусилися, як завжди, коли він зав’язує бійку. – Натовк ти, Коха, сержантові сім мішків гречаної вовни.

– І всі неповні! – засміявся Шевченко.

– А ти йди у палатку другого взводу, – перебив його старшина, – вона наступна, займай собі місце. Там є ліжко без верхнього ярусу, його і займай. І тумбочку собі постав, бо у нас, як в зоні: не потурбуєшся за себе – заплюють. А влаштуєшся – приходь сюди. Саме рота повернеться з об’єкту і познайомишся з ротою і офіцерами.

– А що таке об’єкт?

– Об’єкт нуль-вісім – секретне будівництво, що має велике оборонне значення.

– Але ж ми не військові будівельники, щоб зводити об’єкти, – не вгавав Сашко.

Валентин криво посміхнувся:

– Тепер будують усі: і ракетники, і льотчики. Якби були космічні війська – і ті б будували. А тепер все. Здай документи і влаштовуйся.

 

***

Доскіпливий читач може закинути авторам докір, мовляв, чому повість написана не російською мовою, адже події відбуваються в Росії, а мовою спілкування в Радянській армії завжди був “общепонятний язик”?

Наша позиція така. В Радянській Армії рідко можна було почути літературну російську мову. Не тому, що майже третина тої армії не розуміла сповна мову “старшого брата”. Справа в іншому. В армії побутувала говірка, яка вийшла за рамки міжнаціонального спілкування, тому стала мало не всесвітньою. Мова про сумнозвісний російський мат, який не якій цензурі не підвласний. Важко вигадати людську звуковимову більш ганебну, за допомогою якої можна так принизити, зганьбити і розтоптати людську гідність. Як не дивно, її розуміють солдати, здається, всієї планети. В армії мат відокремився від свого першоджерельного значення і вигукової нецензурщини вуличних хуліганів. В армії мат став своєрідним есперанто, яким можна висловити будь-яку думку.

– Ти, бля, угрьобище! Хапай оцю злогребущу хєровину і звєздуй з нею до тієї хирні. Там, бля, захуляр її в оту звєзду,що вчора хулі з першої роти зазвєздячили, і щоб через півгодини вона там торчала, мов хєр в звєздє. І щоб, бля, без вигрєбонов…

Зрозуміло? Ні, подумає читач, бо це не мат. Оце і є відповідь, чому про армію пишемо не російською мовою. Нам, звичайно, доводиться перекладати діалоги з мови, словниковий запас якої налічує щонайбільше п’ять кореневих слів.

Поки ми займалися філологічними вправами, з нуль восьмого об’єкту повернулася третя рота. Об землю загупали десятки чобіт і в палатках почалася метушня, гармидер. З однієї почулася команда:

– Відставити! Кругом! Бігом марш!

Натовп завмер. Крізь нього вперед продирався невеличкий чорнявий молодший сержант.

– Хто тут видєлується? – пробурчав він незадоволено.

– Не видєлується, а подає команди. Прийдіть і представтеся!

Плюгавенький молодик, переступаючи з ноги на ногу біля порога, нерішуче зайшов до намету. Його очі – вишеньки вперлися в Сашка.

– Молодший сержант Портняжка, командир першого відділення другого взводу.

– Сержант Шевченко, заступник командира взводу. А де решта сержантів?

– Та нас усього двоє: я і Волосников, який пішов вечерю на роту замовляти. Сержанте, дозволь взводу взяти рушники, нехай хоч умиються після роботи, а то цілий день на спеці, у пилюці…

– Дай команду, щоб заходили по двоє, а то ледве не подавили один одного.

Солдати, як комахи, забігали від палатки до умивальників. Добра половина їх була з розряду так званих нацменів, тобто вояки призивалися на службу з республік Середньої Азії, і ця обставина не пройшла повз увагу Олександра.

Згодом пролунала команда шикуватися. У Шевченка дещо залишилося з сухого пайка, тому він вирішив його прикінчити, оскільки на харчове забезпечення він ще не став. Перехопивши і прибравши після себе, подався до канцелярії, де застав двох офіцерів, прапорщика та знайомого вже Акулова. Хотів відрекомендуватися по формі, та його випередив Валентин:

– Наш новенький. Сержант Шевченко. Сашко. – І так же запросто почав представляти йому офіцерів. – А це наші командири. Командир роти старший лейтенант Шкаліков, командир першого взводу прапорщик Рушниченко і старший лейтенант Куравльов.

Останнього Олександр відразу впізнав, бо саме цей прапорщик забирав його зі штабу вранці, тому вони обмінялися привітними посмішками. Старлей Куравльов був стрункий, як ясен. Мундир із старими бронзовими емблемами йому пасував. Але більше за інших увагу сержанта привернув командир роти. Одного погляду на нього було достатньо, щоб збагнути: далі капітана йому не вирости, та й того дадуть, коли йтиме у запас. Сам невисокий, худорлявий, а обличчя нагадувало траву, що не бачила сонця. Він постійно рухався дрібними кроками, а руки тримав трохи на відстані від тіла долонями вниз. Від першого ж призову за це отримав прізвисько Снігурочка. Таємницею покрита історія його призначення на посадку командира роти. Подейкували, що тоді саме не було під руками командування жодного офіцера. Шкаліков наблизився до Шевченка і, не чітко висловлюючи “р”, звернувся до нього:

– Пгийдеться попгацювати, сержанте. Дуже пгийдеться попгацювати. Завтга ж, пгиступай до гоботи. На об’єкт не поїдеш, а готуй “бойовий листок”, – а потім, ніби між іншим, запитав Куравльова. – Де ж мій комісаг? Пога вже повегнутися. А ще кажуть, що естонці точні, як німці.

Саме цієї миті біля палатки зупинилася новенька “лада”, і з вікна вигулькнуло руде обличчя заступника командира роти з політичної роботи старшого лейтенанта Томаса Тамсааре:

– Запрошую. Пора по домівках! – розтягуючи голосні, мов гумку, звернувся той до колег – офіцерів.

– Зачекай комісаг, – зверескнув Шаліков. – Познайомся зі своїм майбутнім помічником, новопгибулим сегжантом, якого майог Данько пгизначив гедактогом батальйонного “бойового листка”.

Тамсааре відчинив дверцяти і по-цивільному простягнув Олександру руку:

– Старший лейтенант Тамсааре, замполіт третьої роти. Прізвище легко запам’ятати, є такий класик естонської літератури. Будемо значить підвищувати моральний дух армії.

Сержант ніколи не чув про Тамсааре – класика, але кивнув і люб’язно посміхнувся. Замполіт хотів ще щось спитати, почувся знервований голос Шалікова.

– Бистгіш, камісаге, дома мленці холонуть!. – а всівшись на передньому сидінні, на ходу пообіцяв Шевченку – Завтга поговогимо.

 

***

За сопками сховалося сонце. Повіяло свіжим подихом від тайги. Рота повернулася з вечері. Солдати дістали з-під пілоток недокурки і смачно затягувалися. Вигляд мали жалюгідний. Видно напрацювалися до замору. Солдатська публіка шкандибала до палаток, чимось нагадуючи гурт дрібної худоби, яку оточили вовки. Вони розбилися на невеличкі групки і поміж собою про щось гомоніли.

– На вечірню повірку ставай! – раптом пролунала команда. Запанувала нетривала тиша, яку розметав гупіт чобіт. На плацу вишикувалася шеренга по двоє. На лівому фланзі дещо відокремлено кучкувалися “старослужбовці”, які гомоніли поміж собою, ніби команда їх не стосувалася. Перед шеренгою стояли черговий офіцер з прапорщиком господарського взводу і старшина роти – старший сержант Акулов, який і почав перевірку.

– Рядовий Бажанов.

– Я.

– Рядовий Абдувахідов.

– Я.

– Рядовий Куусалу.

– Я.

Гусаки відповідали голосно і чітко, чого не скажеш про дідів, які переходили на заїжджені солдатські жарти.

– Рядовий Кулєшов.

– Помер – відпочива!

– Я, бля, комусь відпочину! – залунав гнівний голос прапорщика, але скоріше для форми, аніж по суті. А перевірка тривала.

– Рядовий Нізамов.

– Я.

– Рядовий Сиротинко.

– Я.

– Єфрейтор Єфременко.

Мовчанка.

– Єфрейтор Єфременко!

Тиша.

– Бля, Коза, не випробуйся! – не витримує старшина.

– Та немає його. Мамка сказала, що в армію забрали, – чується серед солдатської публіки.

Прапорщик гаркнув, аж у вухах заклало:

– Припинити розмови. Рота розійдись. – і спокійним уже голосом промовляє до Акулова. – Ми, теж, брат, не з тирси зроблені. Щоб через п’ять хвилин усі були на плацу.

Той мерщій до намету і почав будити Коху. Чується дикий мат, яким досконало володіє проста радянська людина, і гупання стусанів.

– Коха, бля, вставай на провірку!

– Якого хєра. Я хворий і спати хочу!

– Коха, знову отой грьобнутий кусок чергує. Завтра Чкалову насяває. Давай вставай.

– Встаю даю! – не витримує Коха і заливається багатоповерховим матом – Бля-суки, там що, всі грьобнуті чи охуліли? Що нікому було за мене вигукнути для того куска?

Та ось вони вже виходять з палатки і починають шикуватися без команди. А коли вона все ж прозвучала, всі вже й так стояли на своїх місцях в шерензі. Старшина починає перевірку спочатку.

– Рядовий Сторожук.

– Я.

– Рядовий Кулєшов.

– Ти мене захлєбав. Я вже казав, що тутечки.

– Припинити розмови! Всю ніч на плацу стирчати будете! – шаленіє прапорщик і починає швидко ходити, скорчивши горілоподібну гримасу.

Гамір поступово вщухає. Старшина нарешті закінчує вечірню провірку і дає команду розходитися. Вояки миттєво розбігаються хащами, а потім так само швидко вбігають до палаток.

Сержант Шевченко увійшов першим і побачив, що на одному з ліжок першого ярусу хтось сидить. Підійшов ближче і хотів уже дати стусана, як невідомий повернувся, і Олександр побачив молодшого сержанта Токарєва, з яким вранці познайомився у штабі батальйону. Сергій, видно, зрадів, бо схопився на ноги і кинувся до товариша.

– Мене сюди командиром третього відділення призначили, а Володьку Новодворського – комсоргом у нашу роту.

– А хіба комсоргів призначають? Їх же обирають.

– Не знаю. Він сам завтра все тобі розповість. Офіційно його направили командиром відділення першого взводу.

А на Олександра налягав сон. Враз десь поділася цікавість до всього, бо не спав більше доби. Втомленим голосом звернувся до Токарєва:

– Сергій, вибач, хочу спати, завтра поговоримо.

Ледь торкнувся головою подушки, як провалився у глибокий сон. Спочатку ще долітали якісь голоси, гамір, відчував, як неодноразово вмикалося і вимикалося світло, а потім враз все кудись зникло.

 

ГЛАВА 2

Олександра розбудили тупіт чобіт та гамір.

– Підйом, бля!! Бігом усі встали! Хто буде останнім, митиме парашу!

Солдати вибігали з палатки, вбігали знову, метушливо заправляли ліжка!

– Всі на шикування! Бігом, бля! На плац, гусаки срані! – чулася команда.

Олександр розплющив очі і біля дверей побачив молодших сержантів Портняжку і Колосникова, які подавали команди. Волосников, з потворним носом і розірваною верхньою губою, накрутивши пасок на руку, бив бляхою солдатів, які вискакували з намета, як корок з розкритої пляшки шампанського.

Коли Шевченко підійшов до свого взводу, солдати видалися йому почорнілими і дивилися на нього похмуро, з-під лоба. У багатьох ні з того, ні з сього з’явилися синці й гулі на обличчі й лобі. Криваві сліди на руках, шиї, а губи розпухли, як у негрів. Підійшовши до шеренги, прапорщик Рушниченко тільки присвиснув і покликав до себе кількох розмальованих вояків.

– Рядовий Нізомов, чому у тебе бланш під оком?

– Моя ударився, товаришу прапорщик! Вночі двері не змогла найти і на косяк напоровся.

– Рядовий Сиротинко, а з тобою що трапилося?

– Вночі вийшов у туалет, по дорозі перечепився і впав.

– Куусалу! А тобі хто руки подряпав?

– Камандир! Я тільки-но вийшов за палатку, як на мене накинувся здоровий такий собак.

– Не мороч мені голову! Наші собаки на своїх не нападають!

– Товариш пра-а-порщик, це був не наш собак. Може то була вовк або ведмідь. Може на мені, навіть, сама тигра напала.

– Замовкни, тигра! – сплюнув Рушниченко. – Ідіоти, коли вже вас поубивають. Стати в стрій.

Олександр тим часом підійшов до Портняжки і тихо спитав:

– Слухай, Андрій, а чому вони всі й справді такі?

Портняжка окинув Сашка тривалим поглядом, у якому змішалася недовіра, роздратованість і насмішка.

– Ти чо, бля, серйозно? Тигри напали на них, разом із слонами, що з Брахмапутри аж сюди прибігли і піввзводу подряпали, а друга половина втратила свідомість і попадала обличчям униз.

– В лоб дам! – пообіцяв Олександр.

– Ти чо до мене причепився? – Андрій подивився на Олександра з такою ж цікавістю, з якою дивляться на мавп, що запалили цигарки. –Спати треба менше, тоді не довелося б розпитувати.

– Пгипинити гозмови! – обізвався Шаліков. – Слухай завдання на сьогодні. Після сніданку гота відбуває на об’єкт нуль вісім. У госташуванні табогу залишаються нагяд по готі, стагший сегжант Акулов, сержант Шевченко і молодший сегжант Новодвогський. Названим товаришам вийти зі стгою! Гота на пгаво! В їдальню кгоком гуш!

Ввійшовши в їдальню сержант Шевченко звернув увагу на те, що лише на одному столі, який належав третій роті, був хліб. У другій роті було теж саме: хліб лежав навалом лише за столом, де всілися старослужбовці. Поснідавши, фазани залишили після себе хлібні недоїдки, за які невдовзі почалася бійка між гусаками, яким достався лише “клейстер” – розварена картопля з шматочками вареного сала і слабенький чай без цукру. Взагалі, на сніданок мали бути ще грудочки цукру до чаю, невеличкі шматочки вершкового масла, але все це також опинилося на столах старослужбовців другої роти.

Коли військові вантажівки відправили солдатів на будівництво об’єкту, Шевченко з Новодворським та старшиною попрямували у бік канцелярії:

– Як ті гуси тільки виживають: напівголодні, працюють з ранку до ночі? – ділився по дорозі своїми думками Олександр. – І ніяких звільнень, – чи то запитував, чи то стверджував.

– Сам цього не розумію, – озвався Валентин. – Тим більше, що працюють без вихідних, за винятком політзанять, які бувають раз на тиждень. В такий день рота від’їздить на об’єкт лише після обіду. Та хіба що в чистий четвер, коли рота іде після обіду до міської казні. Та й то Данько закриває очі на те, що політзаняття проводяться не щотижня. Якби про це довідалися в корпусі – голову б відірвали.

– Отож я дивлюся, що бойховий дух у наших вояків, як у в’язнів Маутхаузена.

– Ти, Саня, вкуси себе за язик! – втрутився у розмову Новодворський.

– А ти думаєш, що у них бойовий дух, як у Зої Космодем’янської чи Тимура і його команди?

Володимир став зосередженим і офіційним тоном промовив:

– Товаришу сержанте, у нашій країні є, звичайно, негативні явища, але не треба узагальнювати. Коли батальйон один з найгірших в армії, а, може, взагалі таких більше немає!

Акулов не стерпів і перебив.

– Ну тебе к бісу! Я таких віслюків ще не бачив! Ти піди ще до Данька і настукай на Саню. Він тобі за це подяку оголосить, а в Шевченка, може, не тільки лички полетять. Але, тоді це буде остання твоя нагорода.

– А ти мене не лякай! – скрегочучи зубами від люті, закричав Новодворський. – Я вже ляканий. Сексотом ніколи не був і закладати Саню не збираюся. Але нехай він не судить по одному батальйону про всю армію.

В Акулова очі стали п’ятаками. Він, мабуть, вперше таких зустрічав.

– Вохо, ти, певно армію далі своєї учебки не бачив, а говориш неначе начальник генштабу Міністерства оборони. Тут, недалечко, розташований мехбат нашої бригади. Так там гусей просто топлять у бензині. У нас ще добре. Сержантів-гусей старослужащі не чіпають, а там їх б’ють так само, як рядових. А що твориться у червонопогонників? У них є розвідбати, а там не просто б’ють, а катують! Бавляться у розвагу, яка називається “гестапо впіймало розвідника”.

– Це наклеп! – завагавшись, уже тихіше відбивався Новодворський.

– Та кинь ти того ідіота, – увірвався терпець у Олександра. – Скажи краще, що буде єфрейтору, якого, кажуть, кусок заклав Чкалову.

– Мабуть розстріляють, – в’їдливо відповів Валентин. – Забудь про нього. Нічого йому не буде, бо він муляр на всю бригаду. За одну годину стіну змурує, встигай тільки цеглу підносити. Підручних до сьомого поту ганяє. Коха – єдиний за всю історію батальйону, хто побував у відпустці. Навесні вперся: не буду, мовляв, працювати муляром, доки не дасте відпустки, як до того оголосили. Його й дисбатом лякали і гауптвахтою, а він знай своє співає – муляром не вмію, розучився, буду краще цеглу носити. А без нього ні кута не можуть як слід зав’язать, ні вікно розрахувати. І що ж ти думаєш, дали таки відпустку, з умовою, що дома не затримається більше десяти днів. А мені вже двічі ту відпустку оголошували, але так і не дали.

– Але ж за військовим статутом… – почав було Воха.

– Тьху на нього, так нічого і не зрозумів. За статутом я після наряду день відсипатися повинен. І в звільнення до дівчат у місто через тиждень мав би ходити, а на ділі маю право лише його мати. Та досить про це. Якщо не затямив, то затям: у нас обіцяного три роки чекають і ще тридцять три опісля чешуться. А тепер за роботу!

Шевченко і Новодворський поринули в папери. Олександр розгорнув великий аркуш ватману і почав чаклувати над ним. Намалював вояка з кельмою, а великими літерами гасло: “Рішення ХХVI з’їзду КПРС – виконаємо!”. А праворуч уже дрібнішими літерами ще одне доточив: “За нашу Радянську Батьківщину!”. Зліва помістив передовицю з “Красной Звезды” про черговий пленум ЦК КПРС і завдання Збройних Сил у його світлі. Правий бік ватману залишив чистим – чекав зведення з об’єкту. Проте заготовки карикатур зробив – заляпаного цементним розчином солдата, який куняє. Залишилося тільки дописати прізвища сачків і добрий відгук про передовиків. Коли Акулов побачив недооформлений “бойовий листок”, то подивився на Сашка, як діти на чарівника.

– Слухай! – поплескав його по плечу. – Так ти ж справжній художник! Може, якось теє… допоможеш мені оформити дембельський альбом? А то у нас тут гусак Козлов, який також, трохи малює, але куди куцому до зайця!

– Гаразд, Валентине! Зроблю, але згодом, дай мені трохи окліматизуватися. А ти, бачу, кудись зібрався?

– Треба роті обід вести на об’єкт. Це єдине місце, де гусаки можуть з’їсти все, що їм належить. А як там наш комсомольський вождь? І досі сердиться?…

– Та, здається, вже ні. Ламає голову в канцелярії над якимись списками.

Валентин злиняв за обідом для своїх підопічних, а Новодворський і Шевченко, підкріпившись у частині, надумали зробити вилазку на сопки. Здалеку вони здаються легкодоступними, але вдершись на вершину однієї з них, дійшли висновку, що слово “сопка”, походить від слова “сопіти”. Перевіривши подих й трохи охоловши, почали споглядати навколишні краєвиди.

– Ти поглянь, краса яка! – не стримав захоплення Володимир.

– А ягід скільки! – здивовано дивився на хащі смородини та голубики Сашко.

Галявина у змішаному лісі червоніла від брусниць та морошки. Схили сопок різнобарвно закосичені квітами, над якими літали джмелі та різнокольорові метелики. Ось один з них, завбільшки з невеличку пташку, присів неподалік на квітку, насолоджувався нектаром, а його зелені крила виблискували на сонці позолотою. На мить солдатам-землякам здалося, що вони потрапили в казкову країну. До підніжжя сопки спускалися, коли досхочу наїлися ягід. “Цинь-цвірінь, цинь-цвірінь”, – почулося з верхо віття, повз яке проходили. Те цвірінчання не було схоже на пташине щебетання, яке хоч лунало біля самого верховіття, то чулося на рівні людського вуха.

– Поглянь, – очима показав Сашко у бік дерева, на якому на відстані простягнутої руки завмерли двоє кумедні звірятка, які не спускали з солдатів чорних, намисткоподібних оченят. Сіренькі грудочки були щось середнім між великою мишею і дрібною білочкою, спина якої змережана кількома чорно-білими смугами.

– А, це міні-тигри, далекосхідні бурундуки, – буденно прошепотів Володька.

Зрозумівши, що їх викрито, бурундучки заметушилися на дереві, зупиняючись тільки на мить, аби спостерігати за непроханими гостями тайги з такою ж цікавістю, як на них дивилися люди.

Намилувавшись сопками, обоє призналися старшині, який встиг повернутися з об’єкту, де вони були.

– Ви що, здуріли?! – Валентин аж присів. – І далеко ходили?

– Та ні, лише до ближньої сопки часу вистачало, а що таке? Чкалов поїхав в Білогорськ, Данько в місті. Ведмедів же ми не боїмося.

Старшина вхопився за свого чуба.

– Я раз також навмання пішов у тайгу, нікого не попередивши, і якось минулося, а друзяці повезло менше. Він до частини повернувся на восьмий день кволим, ледь на ногах стояв. Також надумав сходити на найближчу сопку, а з неї ще кращу побачив, а з тої зовсім чудову. Почав повертатися назад, а “заду” нема. Всі офіцери на вуха стали! Щоб утік старослужбовець – такого ніхто не пам’ятав. Довелося давати телеграму додому, у військомат. Тамтешні офіцери вдерлися до батьків, налякали їх до смерті, вимагаючи дезертира. А в частині що почалося? Влаштували облави. А неборака зайшов кілометрів за сорок-шістдесят і кружляв сопками. Вночі ж танкісти їхали на навчання, і він вийшов на ревіння моторів.

– Але, ми й не думали заходити далеко, – виправдовувався Шевченко.

– Так усі кажуть, – продовжував старшина. – До того ж, не знаю, як тут з тиграми, може, вони у цій місцевості, справді рідкість, але цього не скажеш про ведмедя, вовка чи росомаху. Та й у руки прикордонникам могли потрапити. Вони іноді патрулюють тут. А нам, чорнопогонникам, посидіти в них на гауптвахті, повірте мені, не малина. Але найгірше те , що могли потрапити під діючий локатор. Новодворському ще нічого – у нього нащадок уже росте, а ти міг би розпрощатися з надіями продовжити свій рід. У тебе є дівчина?

– Так, – кивнув Сашко, згадавши однокурсницю Наталку Зайченко, з якою раз чи два довелося поцілуватися у гуртожитку та прогулятися схилами Дніпра. І тут же пригадав Лізу, яку ненароком здибав учорашнім ранком.

– Так що будь певен, – закінчив нотацію Акулов, – після з дівчатами спілкувався б словами та руками. Спершу тим, може, це й сподобалося б, але згодом, повір, їм неодмінно закортить чогось суттєвішого. Зрозуміли? Тому я тепер сопками ходжу лише в тих місцях, де є стежки, про які розпитав місцевих. Бо тут, не знаєш броду, краще не лізь. Тепер у глуху тайгу мене й калачем не заманиш. – І щоб змінити тему розмови, старшина запитав:

– Ну, як ваші враження від нашої частини?

– Краще не питай! – зітхнули сержанти, даючи зрозуміти, що нічого хорошого, нікому ні до чого діла немає…

– Так воно і є, – погодився той. – Ви тут побули добу, а вже, мабуть, розкусили нашого командира Шкалікова. Чмо непотребне. Тамсааре – мужик нічого, але йому залишилося служити місяців зо два, і наші негаразди йому до одного місця. Рушниченко – кусок, за свої п’ять років купить “жигулі” і стопи на Одесу направить. Чхати йому на збройні сили. Залишається Куравльов, та один на сто двадцять ідіотів у полі не воїн. Так і в батальйоні. У Данька вже такий вік, коли у мужчини живіт починає відігравати домінуючу роль. Решта органів, включно з головою, підпорядковуються шлунку. Комбата я за рік бачив разів зо два і то випадково, бо він в основному на нуль другому об’єкті в Зейську, або ще десь, адже батальйон розкидано по всьому Транссибу і БАМу. Половина другої роти в Білогорську, третій взвод – під Райчихінським на цегельному заводі. Одне відділення в Поярково, інше – в Архарі. Від Білогорська до Архари понад триста кілометрів, стільки ж до Зейська. Не набагато менше до Пояркова та Райчихінська. А штаб тут, під Вільногорським. Доводиться більше кататися, ніж порядки наводити. Більш-менш тримають ситуацію в руках Чкалов та капітан Трухін, заступник начальника штабу, особіст, але істотно вплинути на батальйонні справи вони не в змозі.

– Так треба ж щось робити. За статутом ми зобов’язані рапорт подати у вищі інстанції, а коли треба, то навіть міністру оборони! – зопалу вирвалося у Новодворського.

– На кого рапорт? На комбата? На наших кусків? Ну, дадуть їм під задницю коліном, що це дасть? На всю армію рапорт подавати?

– За всю армію розписуватися не треба! – сказав Новодворський.

– Тоді на три чверті!

Видно було, що в Акулова терпець уривається, тому Шевченко підвівся і попрямував до виходу, кинувши на ходу:

– Ну, й нудні ви мужики. Піду краще попрацюю.

Сонце уже сховалося за сопки, як у розташування частини повернулася рота після важкої зміни. По вечері, яка мало чим відрізнялася від сніданку, солдати мали з годину вільного часу. Гусаки, якщо і були від чогось вільними, так від грошей. Вони у них відбиралися фазанами та дідами. А той мізер, що прагнули висилати матері в листах, привласнювали поштарі з числа тих фазанів, які доставляли кореспонденцію з частини до роти. Вони безсоромно розривали конверти й витрушували з них то карбованець, то трояк, або навіть й десятку. Рідко якому солдату вдавалося правдами й неправдами приховати пару карбованців, які потаємними шляхами пересилали батьки. Серед своєї братії такий гусак був у великій пошані, бо в нього заводилися цигарки і можна було розраховувати на недопалок чи на кілька затяжок. Решта сушила дубове листя. Коли випадала вільна хвилина, робили з нього “козячі ніжки”, втішаючись терпким солдатським куривом. Умільці вистругували дерев’яні люльки, некрасиві і незграбні, щоб не відбирали діди. Гусаки ховалися, мов тарагани в щілини, аби ніхто їх не помітив. За схов правили недобудовані приміщення, траншеї під фундамент і навіть дерева, на які видряпувалися, немов коти. Діставали куриво, чиркали сірниками і смачно затягувалися десь у верховітті своїм ерзацним тютюном – горлодером. У такий спосіб ховалися і від стукачів та примусової роботи, яку гусак мав виконувати за себе і за старослужбовця. “Припашка”, несподівана примусова робота за інших, підстерігала гусаків скрізь і всюди.

– Ей, гусяра! – кричить фазан, – куди ти колоду тягнеш?

– Товариш рядовий Мухамедєєв наказав принести.

– Кидай мерщій, треба розпиляти оцю деревину.

– Але ж мені наказано принести колоду негайно.

– Ти що, бля, зовсім у тім’ячко битий, – кричить удаваним гнівом фазан. – Я кому сказав, кидай і йди сюди!

Неборак усвідомлює, що так чи інакше бути битим. Але “товариш рядовий Мухамедєєв” далеко, за двісті-триста метрів, а ця горила із залізними кулаками за кількох кроків, тому йде пиляти ту кляту деревину, після чого отримує заохочувального стусана і тягнутиме далі колоду, аби не мати неприємної розбори з можливим побиттям ще й “товаришем рядовим Мухамедєєвим”.

А сержант тим часом тинявся табором у надії дізнатися щось про передовиків чи ледарів. У недобудованому клубі таки виловив двох середньоазіатів. Вони витягнулися перед ним по струнці і встромили в Олександра перелякані очі.

– Ваші прізвища?

– Рядовий Нізамов, а це Турдиєв, – кивнув на свого товариша.

Нізамов був кремезний середньоазіат з красивим смуглявим обличчям. Його товариш був невеличким, з темною шкірою та з вугільно-чорним волоссям, яке росло навіть на лобі, чим новобранець нагадував мавпу, одягнену в солдатський одно ряд. Сержант довго вивчав Нізамова, після чого зауважив:

– Кожен повинен відповідати за себе, – і звертаючись уже до Турдиєва, запитав його ім’я. Той, нарешті, зрозумів, що звертаються до нього і відповів:

– Тракторист.

– Не коси, не прикидуйся дурником!

– Карош косит, дуже карош косит, трактор дома косит. – Турдиєв сором’язливо посміхнувся.

Це була перша усмішка гусака, яку Шевченко побачив за два дні:

– Він справді нічого не розуміє? – запитав у Нізомова.

– Розуміт, товаришу сержанту, мал.-мал розуміт. Мой школ ходил. Даже школ хадит, – виправдовувався Турдиєв.

– З гір він, товаришу сержанте. Шість класів зумів закінчити, але в основному перебував на яйлах не з книжками, а з козами та баранами, – пояснив Нізомов, який говорив, майже без акценту.

– Я хочу знати, хто сьогодні найкраще працював?

– Єфрейтор Єфременко. Дуже гарний муляр, хоч він і дід уже, а працює добре. Видно подобається йому ця робота. Я також муляр півроку, але з єфрейтором мені не тягатися.

– А хто погано працював, ледарював?

– Гусаки погано працювали, а діди дуже добре.

– Ти мені локшину на вуха не вішай! Я тебе серйозно запитую! – почав виходити з себе Олександр.

– Товаришу сержанте, про такі речі краще запитати когось з фазанів, їм голови не відірвуть, як нам – гусакам.

Сержант сплюнув спересердя і подався у бік ленінської кімнати, якою слугувала крайня палатка. Там був “сліпий” телевізор і лави стояли у кілька рядів. На стінах красувалися фотографії Леніна, Фрунзе, Устинова та Ілліча-ІІ. На дверях ленінської кімнати майже завжди висів замок, щоб ніхто нічого не зламав чи не поцупив портрета Устинова для дембельського альбома. Ключі зберігалися у старшини і замполіта роти, але цього разу не було замка. У закутку Валентин саме ремонтував телевізор. Він його то вмикав, то вимикав, то ліз у нутрощі довжелезною виверткою, міняв лампи і чаклував паяльником, повсякчас лаючись та посилаючи прокляття на адресу ящика.

– Во, блин! – вигукує старшина, блискавично висмикуючи руку з телевізора. – Кусаєшся!

Трохи охоловши, знову лізе туди виверткою.

– Куди, зараза, ховаєшся! Стій… Стій!

Вимикає телевізор і вмикає паяльник. Тим часом потирає руки, лукаво посміхається, а потім бере його вже нагрітого і зловтішно погрожує:

– А ми тебе присабачимо!

Хвилину-другу паяє, а коли закінчив, вираз його обличчя набув вигляду кота, що наївся сметани і подався на піч відпочивати. Отак і старшина, муркотить собі під ніс, а увімкнувши телевізор, деякий час чекає. Обличчя серйознішає, а потім гатить кулаком по корпусу.

– Та що, тобі паскудо, ще треба?!! Во, гад!

Екран на мить спалахує і Валентин кричить:

– Ага, худобина, злякався!..

У дверях з’являється постать стурбованого чергового офіцера, який зрозумівши все, полегшено зітхає.

– А, це ти! Я вже грішним ділом подумав, що тут хтось дуба дає. – І, не заходячи до палатки, офіцер подався у своїх справах.

Валентин, помітивши Олександра, який розглядав ленінську кімнату, привітно посміхнувся до гостя, і як завжди, коли перебував у гарному настрої, з нарочито кавказьким акцентом, почав запрошувати:

– Прахади, прахади, дарагой! Третьим будешь.

Тільки тепер Сашко помітив біля стіни Новодворського з якимись паперами.

– Рядовий Кулієв! До мене! – скомандував Володимир. І цієї ж миті до палатки вбіг гусак.

– Товаришу сержанте. Рядовий Кулієв за вашим наказом прибув!

– Вільно. Прошу сідати.

Коли той сів, Володимир розпочав справжнісінький допит, ретельно щось помічаючи у своєму зошиті.

Прізвище, і’мя, по батькові?

Кулієв Касим Назарбайович.

Дата і місце народження, коли і яким військоматом призваний.

2 березня 1964 року, селище Кайбагар, Кустанайської області. До збройних сил СРСР призваний 24 квітня 1982 року Кайбагарським військоматом.

Сімейний стан? Національність?

Неодружений, жив з батьками. Казах.

Адреса батьків?

Кулієв швидко називає.

– Є судимість?

Ні.

Освіта?

Вісім класів.

П’єш, палиш?

Цигарки палю, п’ю кумис.

Причому тут кумис, молоко, ряжанка. Я запитую про алкогольні напої, горілку.

Горілки не випиваю, а п’ю кумис.

Дурень, я про міцні напої запитую.

Навіщо дурень. Кумис міцний буває, сорок градусів. – Для більшої ймовірності Кулієв прицмокує, киває головою. Володимир також киває, на знак того, що зрозумів.

В Аллаха віруєш?

Ні.

Тоді пошли Аллаха…

Аллах, іди на…

Тепер можеш йти і поклич Бажова.

Через хвилину-другу в палату вбігає інший новобранець. На нього також сиплються запитання.

– Прізвище, імя, по-батькові, дата народження?

– Бажов Петро Володимирович. Народився 17 квітня 1960 року.

– Коли і яким військоматом призваний? Сімейний стан?

– Призваний 15 травня 1982 року Шахтинським військоматом Ростовської області. Одружений. Маю півторарічну дочку. Сім’я живе у місті Шахти.

– Судимий?

– Так, засуджений Шахтинським народним судом на півтора року позбавлення волі, умовно. За аварію на залізниці. Тепер судимість погашена.

– Освіта?

– Середня спеціальна. 1979 року закінчив залізничне профтехучилище.

– П’єш?

– Коли наливають.

– У бога віриш?

– Ні, нас учили бути атеїстами.

– Пошли бога на…

Бажов ошарашено дивився на Новодворського.

– А це для чого?

– Ти ж у бога не віриш?

– Ні.

– То пошли бога на куль.

– Не буду цього робити.

– Так і запишемо. Можеш іти.

Новодворський мав намір запросити наступного солдата, але в цю мить почулися збуджені вигуки старшини:

– Ага, наволоч, таки запрацював! – і увімкнув телевізор на повну потужність. З телеящика доносилося:

– Сьогодні Генеральний Секретар ЦК КПРС Голова Верховної Ради СРСР товариш Леонід Ілліч Брежнєв прийняв у Кремлі високого гостя. В ході зустрічі були обговорені…

Валентин з виглядом переможця гордовито звернувся до присутніх:

– Я ж не даремно говорив, що завтра будемо дивитися сексуальну програму. Ну що, Мюллер, закінчив свій допит?

– Та ні, не зовсім, – винувато озвався Новодворський.

– На сьогодні баста, ти й так сьогодні перестарався, майже півроти пропустив.

– Я одного не розумію, навіщо Бога примушуєш на куль посилати? – поцікавився Шевченко.

Володимир зміряв того з ніг до голови зверхнім поглядом, а потім тоном учителя, що звертається до учнів початкових класів, повчально почав:

– Щоб правду говорили: вірять у бога чи ні?

– А навіщо це тобі? У нас свобода совісті: хочеш вір у Бога, хочеш ні.

– Солдат має служити Батьківщині, а не битися об долівку.

– Але ж англійські вояки вірять у Бога, і це не заважає бути їм добрими солдатами. – заперечив Олександр, – І польські військові вірні католики, навіть ксьондзи там є у військових частинах!.

Новодворський зробив кислу гримасу, ніби перед ним стояв огидний лазутчик з ворожого табору.

– Не плутай грішне з праведним. Англія – натівська країна, до речі, найантикомуністичніша в світі. Вона ворожа нам більш ніж США. І взагалі, запідозрити Захід у любові до нас – це все одно, що Черчілля – у відданості СРСР. А щодо Польщі, то до соціалізму їй дуже далеко, бо там не колективізоване сільське господарство. На селі панує, в основному, приватний сектор. І в місті не густо соціалізму, розвели всякі “солідарності”, і страйкують аж гай гуде. Якби не Войцех Ярузельський, ми оце тепер не сиділи б у цій глухомані серед сопок, а наводили там порядок. А під кінець я ось що тобі скажу: релігія – ворожа комуністичній ідеології, тому з нею треба боротися.

Новодворського уже ніхто не слухав, тому він нагадував тетерю, яка токує, нічого не чуючи навкруги.

– Гаразд, Вохо, завтра на політзаняттях слово тобі надамо. Скоро десята година, час на вечірню повірку. – Валентин підвівся. – А ти, Саню, іди шикувати свій взвод…

… Олександр підійшов до ліжка і, швидко роздягнувшись, поліз під ковдру. А гуси прямо падали й одразу засинали.

– Черговий по палатці, до мене! – загув гнівний голос молодшого сержанта Волосникова.

Черговий швидко підбіг до командира.

– Шикуйсь! – роздалася команда. Черговий став на відстані одного кроку від ліжка Волосникова.

– Струнко!

Черговий завмер.

– Розійдись!

Черговий розгублено кліпав очима, не знаючи, що далі робити.

– Розійдись, твою мать! – не вгавав Волосников.

Черговий забігав по палатці, а командир задоволено реготав.

– Тобі – один гарячий за невиконання наказу.

Солдат покірно підійшов і присів.

– Набичся! – пролунала нова команда.

Неборака виставив голову уперед і надув щоки. Волосников заніс до лоба гусака ногу і, відтягнувши носок чобота, різко вдарив у саме яблучко. Черговий приглушено скрикнув і впав, але тут же підвівся, шанобливо поклонився і голосно промовив:

– Дякую, товаришу молодший сержант.

Волосников розцвів, немов сонях на городі, і дав нову команду:

– А тепер гаси світло.

…Черговий наблизився до лампочки і почав її благати:

– Товаришу лампочко, дозвольте Вас погасити! – витримавши невеличку паузу, повторив своє прохання.

– Мовчання – знак згоди, – обізвався Волосников.

Черговий полегшено зітхнув і, підійшовши до дверей, клацнув вимикачем. Це був давній, добре відпрацьований ритуал: не давати гусакам спокою ні вдень, ні вночі.

“Треба буде поговорити завтра з Волосниковим”, – подумав засинаючи Олександр.

Шевченко прокинувся від потужного світла, що било в очі. Яскравий сніп від шахтарської коногони “зайчиком” плигав з ліжка на ліжко, аж доки не спалахнула лампочка. Палаткою ходили шестеро п’яних з другої роти.

– Підйом, бля! Підйом, гуси, вашу мать!

– Шикуйся! Кожен біля свого ліжка! Шикуйся!

Гусаків ніби пружини виштовхували з ліжок і вони по команді струнко завмирали.

– Тут дідів немає? Новий сержант, що газету випускає, фазан? Хусім, нехай спить. Жаров – марш на табуретку і заводь нашу, дембельську!

Серед палатки уже поставили дві табуретки, одна на одну. Верхню осідлав Жаров із залізними, як у коваля, кулачищами і почав не то декламувати, не то співати:

-Гоп, звєздик, кукуріку!

Дембель мчиться на боку.

Дембель став на день коротший –

Всім дідам спокійної ночі!

Хай вам сниться рідна хата,

Баба гола і цицьката,

Самогонки цілий таз,

І Устинова наказ!

– До наказу лишилося вісімдесят п’ять днів. Ура! Ура! Ур-р-ра-а-а!

І в цю саму мить хтось з дідів б’є ногою нижню табуретку і Жаров, як сніп, падає між ряди ліжок. Падаючи, ногами чіпляє когось із гусей чується стогін. Діди наліво й направо почали “пригощати” всіх стусанами. Кого кулаком, кого бляшкою пасків. Кого в зуби, кого у вухо, кого межи очі, а кого прямо в живіт.

– Грижа! Грижа! – кричить Турдиєв, показуючи на живіт і прикриваючись руками.

– А, бля, заговорив людською мовою! Тепер розумієш, сука! – заволав Мухамедєєв і з розгону ногою поцілив у живіт. Новобранець знепритомнів.

Виголений, як і належить діду за сто днів до наказу, солдат з пілоткою на плечі сів на табурет і, запаливши сірника, скомандував:

– Через п’ятнадцять секунд відбій!

Гусаки миттєво роздягаються і кулею валяться на ліжка, навіть не встигаючи звільнити ноги від онуч. Довгань знову запалює сірника і подає команду:

– Підйом! Сорок п’ять секунд – підйом!… – Але цього разу не всі встигають зібратися, за що їх знову було побито. Так повторювалося декілька разів, після чого Довгань витер спітнілого лоба.

– На сьогодні тренінг “зліт-посадка” закінчено. До скорого побачення! – і п’яна орда вивалила з палатки. Доки чулися знадвору голоси, гуси лежали, не ворухнувшись. Десь через півгодини з палатки донеслося хропіння.

 

ГЛАВА 3

Кожен солдат любить лазню. Чорнопогонник – поготів, бо цього дня можна не лише змити всю брудноту, а й фізично відпочити, адже робота триває з восьмої ранку до восьмої вечора. Дванадцятигодинний робочий день скасовано тепер навіть у сучасних феодальних країнах, а тут, щоб надати півторазмінній роботі законного характеру, влітку оголошуються військові навчання, які за статутом тривають цілодобово, а значить, допускається дванадцятигодинний і довший робочий день. Тому солдати на лазню влітку мало не моляться. У мостовому батальйоні своєї не було, а їздили митися до міста. Такі поїздки були для вояків святом, бо тижнями нічого окрім сопок та об’єкту не бачили. А тут цивільний люд, діти, а над усе – дівчата. Снують собі вільно і кожної можна підійти, запитати, навіть познайомитися з котроюсь у короткій спідниці.

Чекав цього дня, немов порятунку, і Сашко. Побувати у Вільногорську хоч на кілька хвилин було мрією протягом останніх днів. Ліза не давала йому спокою, мало не щоночі снив нею. Будинок її запам’ятав добре, тому виношував надію викроїти з півгодини, щоб побачити дівча хоч на одну мить. Зустріч з нею марилася йому постійно. Ось він двічі Герой Радянського Союзу… Ні, просто скромний, молодий двадцятирічний генерал виходить з “Чайки”, нехай, навіть з “Волги” і прямує прямо до її будинку. Всі на нього озираються, дівчата мліюють і підморгують, а він у білому мундирі із золотими погонами йде, не звертаючи ні на кого уваги. Виходить Ліза. Ад’ютанти втрачають свідомість від небаченої краси, перехожі заздрісно перешіптуються, а вона кидається в його обійми. Міцний незкінчений поцілунок…”Ех, думав, прийшовши до тями, Сашко, – який з мене генерал…”. Але, думки знов линуть у те марево. Пожежа, палахкотить дитячий садок: він вривається до дітей, виводить усіх з першого поверху і проривається на другий, але пожежа відрізала всі ходи назад саме тоді, коли в одній з кімнат знаходять притулок тринадцятеро малюків, що поховалися під ліжка. Сашко витягує їх по одному – і до вікна, але кидати – високо, і жодного дорослого внизу. Коли йде Ліза.

– Лови! – кричить він їй.

– Кидай! – радісно вигукує Ліза.

Так, по черзі, вона спіймала всіх малюків. Ось вони летять в літаку у Москву за нагородами і цілуються, цілуються…

Знайомою дорогою машина з чорнопогонниками мчала у бік міста легко і слухняно, як ті коники додому, знаючи, що їх чекає овес. Шевченко твердо надумав викраяти час і побувати біля заповітного будинку, щоб там не було.

Лазня знаходилася на одній з центральних вулиць. Солдати милися повзводно. Гусакам відводилося півгодини, а фазани, діди та сержанти мали змогу митися досхочу в межах двох годин, відведених роті. Цим, власне, Сашко і думав скористатися. З ротою прибув прапорщик Рушниченко, а з ним можна домовитися. Сержант подався до лазні зі своїм взводом першим, але привілеями користуватися не став, а, нашвидкуруч помившись, подався на вулицю. У його розпорядженні була майже година. Присівши на лаву, почав обдумувати, як розшукати заповітний будинок. Дорогу до нього знав лише від штабу бригади, а тому поцікавився у Рушниченка.

– Товаришу прапорщику, а де знаходиться штаб бригади? Далеко?

– На околиці міста, а навіщо тобі? Скаржитися надумав?

– Ні, ви що! Просто цікаво.

– Такими речами не слід бавитися. – Порадив Рушниченко. Хвилина спливала за хвилиною. Треба було щось робити, а ще тиждень таких страждань Сашко не винесе. З розпачу нахилив голову і почав розглядати мурашок, які без турботливо снували під ногами.

– Сашо, Сашо! – залунав дзвінкий голос, який він впізнав би і серед велелюддя. По той бік вулиці стояла Ліза і махала йому рукою.

Сашко не раз не два уявляв собі їхню зустріч, як кинеться до неї, схопить на руки, а тут ноги ніби вросли в землю. Ліза сама підбігла до нього.

– Ти мене не впізнав? Ми ж, здається, знайомі.

– Я… Ми… Тут у лазню приїхали. Митися, – лепетав Шевченко.

– А я за покупками ходила, – кивнула на господарську сумку. – Завтра у мами день народження. Ти мені не допоможеш нести? Тут недалеко, хвилин десять ходу.

– Та я… Тут… Я щас…

А його ніби паралізувало. Він ненавидів у цю мить себе, прапорщика, армію і саму Лізу.

– А! Зрозуміло.

Дівчина поставила на землю валізу і підбігла до Рушниченко.

– Товаришу прапорщик! Дозвольте сержантові Шевченку провести мене додому, бо дуже важка у мене сумка.

Той, збагнувши, що дарма музика не грає, побачивши вродливу любку, заметушився:

– Давайте я вас підвезу! Ходіть до машини.

– Товаришу прапорщик! – з удаваною суворістю почала дівчина, – У водія путівка лише до міської лазні. Це по-перше. По-друге, ви одружені і я не хочу ускладнень у вашій сім’ї. По-третє, я не знаю, як на все це подивиться майор Данько.

Останні слова зруйнували усі плани Рушниченка. “Звідки це дівчисько знає замполіта батальйону?” – подумав про себе. А Ліза ще з більшим напором тиснула на нього.

– Ну, я Вас прохаю, товариш прапорщик! Дозвольте… Ні. Накажіть сержанту провести мене додому.

Така наполегливість вкрай спантеличила Рушниченка, розброївши його. Він віддав наказ:

– Товаришу сержанте! Чув прохання? Це наказ. Викинуй його. У твоєму розпорядженні двадцять п’ять хвилин.

Дорогою більше говорила вона: що подарує мамі на день народження, які страви подасть до столу. Потім змінила тему, розповіла про свого улюбленця кота, який під час їхнього переїзду заблукав і, все-таки, знайшов їх аж за п’ятдесят кілометрів. Торохкотіла також про своїх подруг і про те, як тут, на Сході, не люблять військових, особливо солдат дійсної служби. Знову змінила пластинку, переповідаючи про школу та як не хочеться туди йти.

Сашко мовчав. Він не слухав своєї супутниці, а милувався нею, її голосом, очима, повними кришталевих росинок, її ротиком, з якого безупинно вилітали порожні слова. Тільки коли вже до її будинку було рукою подати, непевно запитав:

– А ти що, Лізо, досі школярка?

– А що, думав пенсіонерка?

– До якого класу ходиш?

– Не турбуйся, в останній восени піду! А чому це ви, товаришу сержанте, так зацікавилися? Це нездорова цікавість. Не забувайте, що ваша головна мета – виконати наказ – довести мене додому.

– Лізо, я хотів… Я серйозно…

Вони зупинилися і Ліза подивилася на хлопця, як лікар оглядає хворого й не може одразу визначити діагноз.

– Так що ви серйозно хотіли, товаришу сержанте?

– Лізо, я… Ти мені щоночі снишся…

– У-у-у! Це вже дійсно серйозно. Сподіваюся, не в гробу у білих тапцях?

– Лізо…

– Отак завжди, тільки захочу з кимось потоваришувати, як він одразу зі своїми снами. Але ти ще нічого, хоч рукам волі не даєш. Отак і тримайся!!

Вони вже давно зупинилися біля її будинку. Іронії він не помічав. Він не був ні мямлею, ні занадто сором’язливим. З дівчатами завжди поводився вільно і впевнено, а тут німів, язик його заплітався.

Ліза лукаво подивилася на нього, ніби перед нею була карикатура на радянського воїна.

– Здається, я вже прийшла. Якби хотів зустрітися давно б уже прийшов.

– Я хотів…

– Чекаю наступної неділі. Мене не цікавлять ні служба, ні армія, ні куски, ні даньки, ні наряди. Отже, я чекаю. – Вона вихопила з його рук сумку і попрямувала до свого під’їзду.

Коли він повернувся, солдати вже займали місця в машині, а Рушниченко лише похитав головою.

– Товаришу прапорщик…

– Кинь це, сержанте! – перебив його той. – Скажи краще, як ти таку кралю відірвав?

– Та то ще школярка одна. Разом в поїзді їхали, – збрехав Сашко.

– Це ти їй про Данька сказав? – видно це йому не давало йому спокою.

– Ні, я сам дивуюся, звідки вона про нього знає?

– По конях!

Діди заздрісно дивилися на сержанта і знічев’я сипали солоними жартами:

– Ну що? Потримався?

– І що вона тобі показувала?

– Дала? Встигли?

Сержант лише добродушно огризався, думаючи про себе: “Якби вона почула хоч десяту частину цієї похабщини, мабуть, і за кілометр не підійшла до мене”. Всю дорогу до КПП Сашко мріяв. Прокручував у пам’яті свої і її дії. І тільки гучна команда:”Відкинути задній борт! З машини!” повернула його у реальний світ.

***

Події в частині повторювалися з приреченістю годинникової стрілки: вечеря – вечірня повірка, відбій. Вперше Сашко якось по-домашньому розлігся, мрійливо закривши очі поринув у світ почуттів і марень. Думки то переносили його до батьківської хати і університету та невдалої поїздки до Москви, то барвінком стелилися навколо Лізиної аури. Солодкий сон поступово оволодівав ним. Ось Ліза тулиться до нього, але, тільки він намірився її поцілувати, як вона звернулася до нього противним чоловічим голосом:

– А це що за гусак? Іди сюди військовий. Як ти вдягнувся? Чому ремінь на яйцях? Ти що, зовсім прибурів?

Олександр розплющив очі і побачив повну палатку дідів. Серед них були ті, що приходили напередодні, і ті, яких бачив вперше. Фазанів було видно по довгих чупринах, що неслухняно вибивалися з-під пілоток. Вчорашній дід спокійно лежав на чиємусь ліжкові. Фазан з розкосими казахськими очима “виховував” гусака Сафонова – довгого і худого, як голобля.

– А це що за напасть? Чому ремінь на яйцях? Знімай, бля, щас я тебе навчу! – казах пройшов повз Сафонова, мов повз порожнє місце. Останній зняв і швидко віддав обідчику ремінь. Той накрутив його на руку і бляхою уперіщив гусака по шиї. Сазонов почав закриватися руками і отримав ще два удари по пальцях. Затим фазан накрутив ремінь йому на голову і, укоротивши до її розміру, наказав:

– На, одягай!

Неборака виконав команду, а казах почав накручувати застебнутий ремінь і рахувати:

– Раз, два, три… – ремінь більше не провертався, І Сазонов полегшено зітхнув.

– Три “гарячих”, – неохоче нагадав фазан, і гусак покірно присів біля мучителя, а той вже відтягнув носок свого чобота. Лунають шльопки: раз, два, три…

Виконавши екзекуцію, казах залишив палатку. А його катівську естафету перейняв рудий фазан:

– Ей, чурбан, іди сюди! – покликав Нізамова. – Ух ти, бля, жирний! Ти, сука, в армії чи на курорті?А твій ремінь де? – і вдарив свою жертву в те місце, де начебто висів ремінь. Гусак зігнувся від болю.

– Струнко! – заволав Рудий. – Ремінь сюди!

Нізамов почав одягати, але кінці ремня не сходилися, що знову вивело з себе Рудого:

– А, чурбан грьобаний! Служити, значить, не хочеш! Я тебе, суку, навчу любити батьківщину, – і схопивши два кінці ременя, ногою вперся в живіт Нізамова. Але ремінь однак не сходився. У відчаї Рудий зацідив кулаком гусакові в пику, а потім додав:

– Цілий день тренуйся, а завтра, щоб на тобі був пасок такої довжини. Я перевірю. – І знову скомандував: – А тепер всім, крім чурбанів, відбій!

“Білі” гуси блискавично опинилися у ліжках. Дванадцять чоловік “чорних” пригноблено дивилися на своїх мучителів.

– На відпрацьовку ударів по одному підходь!

Першим постав Нізамов, якого фазани почали бити аби болючіше: у перенісся, чоботом в гомілку, під подих. Бідолаха упав і деякий час лежав непорушно.

– Наступний!

Настала черга Абдувахідова, кремезного узбека. Він упав після другого удару, але падіння його було не наслідком удару, а, з усього видно, удаваним. Фазани підвели його, і екзекуція відновилась з потроєною енергією. Жертва знову упала, але це не врятувало її від наступних ударів.

– Відповзайте, суки!

Нізамов і Абдувахідов відповзли до своїх ліжок і ледве звелися на ноги.

– А цьому треба дати пива! – Обізвався Шпендик, солдат-коротулька, якому дали таке прізвисько за зріст. – Хочеш пива?

– Хочеш пива? – перепитав Надиров.

– Пиво дуже шкідливе для нирок. Ти це знаєш? – допитувався Шпендик.

– Моя не знаєш.

– Щас я тобі покажу, як шкодить пиво ниркам! Пообіцяв шпеник, і, узявши до рук чоботи,що стояли біля ліжка, наказав своїй жертві нахилитись. Надиров став навкарачки. Шпендик передав один чобіт рудому. І вони заходились бити ними з двох боків гусака по нирках. Надиров завив.

– А, чурбан довбаний, не подобається пиво?

– Моя не хоче пива, – плакав неборака. Але фазани продовжували свою розвагу доки гусак знепритомнів.

Чаша сія не минула і решти “чурбанів”, яких також було жорстоко побито. Але, здавалося, й цього фазанам було мало. На прощання вони вишикували побитих в проході між ліжками.

– А де ж ваше велике спасибі? Суки невдячні! Розпочати знову?

– Спасибі, товариші…

– Рахмат…, – бубніли гусаки і відводили очі , щоб приховати ненависть до своїх тиранів, до росіян, до “білих” взагалі, до дідів, до фазанів, до шульців, до чорних погонів, до всієї Радянської Армії.

– Шульц іде! – почувся розпачливий голос чергового по роті.

Фазани кинулися до дверей. Останнім не поспішаючи вийшов Довгань, який сам вимкнув світло і попередив:

– Хто щось гаркне – угрохаю!

У наметі запанувала тиша, яку порушували лише стогони та глухі схлипування. Побутує думка: солдат не плаче. Хто це вигадав і для чого? Ніде ми не бачили стільки сліз скупих чоловічих, скільки їх пролилося в армії. Відсутність жіночого товариства відкидає стримуючі фактори. Зустрівшись з такою кількістю образ, побоїв та принижень, яких раніше людина і уявити собі не могла, звитяжний захисник батьківщини тільки тут починає по-справжньому плакати. Здебільшого тихцем, а бува і на людях. Від тупого безсилля, катувань, хамства офіцерів, за домівкою плаче солдат.

“Ні, більше я не можу просто спостерігати ці знущання, – вирішує Сашко Шевченко. – Треба щось робити! А що? Що? Завтра, може, щось придумаю”, – і, заспокоївшись цією думкою, міцно засинає.

ГЛАВА 4

Політзаняття для гусей, якщо й не свято, то день, коли можна перепочити від роботи.

Сьогодні старшина добрий. Після сніданку дозволив подивитися “сексуальну програму” – ранкову гімнастику, яку в армії люблять, як ніяку іншу. Її дивляться напружено, уважно, від початку до кінця. Гімнасток кожен солдат, починаючи від зачуханого гусака-чумахода до дідів-старшин, знав не лише в обличчя та по імені, а й всі зовнішні прикмети, всі вигини тіла. Кожну таку телепередачу смакували й бурхливо коментували, повторюючи команди ведучої: “Руки на стегна!”, “Ширше ноги, ширше! Ще ширше!”, “Інтенсивніше починаємо! Раз-два! Три-чотири!”

Рота прикипіла до телевізора, від якого несила було когось відірвати. Так було не лише в третій роті, а й в батальйоні, бригаді, корпусі, у всій армії. НАТО, Китай і навіть маленький Люксембург могли б у ці хвилини висаджувати на території Союзу десант і брати його без жодного пострілу.

Але цього разу гімнастику не дав додивитися Данько. До початку політзанять майор зібрав у себе сержантів і старослужащих.

– Товарищі сержанти і старослужащі, у батальйоні побито кількох солдатів нового набору. Це надзвичайна подія. Що ви з цього приводу можете сказати? Старший сержант Акулов!

– Не знаю. При мені ніхто нікого не бив. Може між собою посварилися.

– Ясно. Єфрейтор Єфременко!

– А я знаю! Тут за день так нароблюсь, що сплю, як убитий.

– Зрозуміло. Сержант Шевченко.

– Не знаю.

– Молодший сержант Новодворський.

– Ще не розібрався, товаришу майор!

– І довго розбиратись думаєш? – підвищів голос Данько. – Ти ж комсорг, права рука замполіта! Можна сказати, мій помічник.

Новодворський стояв напиндючившись, думаючи про себе: “Який той майор примітивний! Гадає, що назву всіх тих п’яниць. Та вони ж мене завтра ж заб’ють, як мамонта”.

– Рядовий Кулєшов! – продовжував майор допит-бесіду.

Артист зробив крок уперед і, скорчивши невинну міну, ображено-плаксиво почав:

– А чо я? Десь щось, а крайній завжди Кулєшов. Гусаки…

– Молоді воїни, – поправив Данько.

– А я й кажу – молоді воїни, тобто гусаки, – притакує Артист з павутинкою притаманної йому іронії. – Ходити не вміють, падають, на двері натикаються. А я що, відповідай?

– Рядовий Кулєшов! Як ви себе поводите?

– Та я замовкаю, бо гауптвахта гарнізонна для чорнопогонника – труба.

Данько зеленіє, а між солдатами прокочується розгубленно-безсторонній смішок, бо розуміють, що замполіт мусить не карати, а виховувати їх. Але навіть, якби на місці Данька був Чкалов чи Трухін, то й вони не наважилися б когось садити на “губу”. Для цього їм довелося б ставити начальнику гауптвахти ящик горілки і з місяць чекати черги. До того ж Вільногірська гарнізонна “губа” не відзначалася суворістю. Влітку, під час будівельного штурму, вона стала б “курортом”, як часом і називали її солдати.

– Н-н-н-да-а, – мовить крізь зуби замполіт. – Тоді ось що: кого спіймаю за знущанням над молодим, віддам під трибунал. А довідаюсь, що хтось із сержантів дає волю рукам, – розжалую в рядові. Ясно?

– Так точно, товаришу майор!

А в Ленінській кімнаті політзаняття, які вів старший лейтенант Тамсааре, були у розпалі. Спершу старлей розповів про міжнародне становище, про підступні дії імперіалізму та китайського гегемонізму, про велику роль Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Президії Верховної Ради СРСР, Голови Ради оборони, Маршала Радянського Союзу Л.І.Брежнєва у справі збереження в світі миру, про його всесвітній авторитет. Опісля повів бесіду, викликавши першим Сафонова.

– Чим відрізняється Радянська Армія від армії капіталістичних країн?

– Наша армія – народна, всі солдати та офіцери вийшли з народу, а там офіцери – капіталісти, а солдати з простолюду.

– Молодець! А тепер нам рядовий Бажов скаже, чим різняться завдання нашої армії від завдань збройних сил США, Японії, країн НАТО і Китаю?

– Імперіалістичні армії ставлять собі за мету загарбати увесь світ, а наша армія визволительська, їй чужих земель не треба, але й своєї не віддамо. Наші збройні сили мають суто оборонні завдання і не збираються загарбувати чужі землі, – декламував, як Отче Наш, радянський воїн.

Олександр не витримав і, нахилившись до Новодворського, гаряче прошепотів:

– Виходить, наша армія в Афганістан випадково потрапила? Заблукала, чи що? А в інших кінцях світу її також лихий поплутав? – І у відповідь почув:

– Афган змусив нас піти туди. Не будь нас там, натовці отаборилися б у нас під боком на південних рубежах.

– Гусакам мізки промивай, вони у них малесенькі, а мені не треба. Ти краще скажи, у твоїй палатці гусей б’ють?

– А як же. Коха та Артист ганяють їх більше для годиться, а завітають фазани з другої роти чи господарського взводу, отоді їм дістається на горіхи.

– І що, діди не можуть їх відігнати?

– У нас дідів мало, але не це головне. У господарському взводі є грузин Сулава, який богує в батальйоні. Сам гусей майже не чіпає, посилає фазанів. З допомогою останніх чистить їх у день получки. Не боїться його лише кухар офіцерської їдальні Кіт. Він – бандера, за що кажуть і загребли в армію. Правда, Кіт у справи Сулави не сунеться, у них взаємний нейтралітет. Сулава, або, як його ще звуть, Біджьо, колишній зек. Сидів два роки за хуліганство.

– А що, у нашій непереможній і зеки служать?

– На перерві поговоримо, – пообіцяв Новодворський і кинув на Тамсааре, який жестом зробив їм зауваження.

Коли солдатська публіка висипала на перерву, Сашко і Володимир усамітнилися. Новодворський продовжив перервану розмову:

– Коли ти малював газету, я опитав усю роту. Виявляється серед нас більше десятка колишніх злочинців, близько двадцяти гусей не знають російської мови, кілька інвалідів, яких не повинні були призивати, половина не має середньої освіти, а найгірше – кожний п’ятий не комсомолець.

– Отуди к бісу! – сплюнув спересердя Олександр. – Знайшов найстрашніше.

– Не іронізуй!- Образився Новодворський. – На гражданці ти багато бачив не комсомольців комсомольського віку? І хто вони здебільшого? Або пришелепи, або крадії, або антирадянщини. Ну, ось побачиш, я наведу порядок не лише в роті, а й батальйоні!

– Один у полі не воїн!

– Таки наведу! – твердо пообіцяв Володимир. – хочеш знати як?.. Поки що це мій секрет.

 

***

Після занять Олександр заступав черговим по роті і треба було замовляти обід. Сержант наказав днювальному хліб на столи не викладати, а тримати у мішку. На перше була кисла рідина з великими шматками капусти, на друге – звичайний клейстер, а на третє – кисіль.

– А де хліб? Хомут, де хліб? – заверещали насідаючи на Шевченка.

– Як прийде наша рота, віддам черговим по столу, – спокійно пояснив.

Але тут, як ховрах з нори, вигулькнув Шпендик.

– Не зрозумів, блін! Тобі що, життя набридло?

– Закрий рота, бо смердить, – урезонив того сержант.

– Увечері ми з тобою ще поговоримо, – не вгавав Шпендик.

– Сам на сам, – пообіцяв Сашко. – а тепер заткнися, бо тут же розтанеш, як сніг весною.

Шпендик знітився і пошкандибав до свого столу, немов побитий собака.

Увійшла рота – кожен зі своєю ложкою та мискою. Коли розсілися і миски були наповнені, заходилися вплітати варево без хліба. Лише тепер сержант покликав до себе чергових, і ті виклали на стіл по три буханці. І в цю ж мить почулося сичання Рудого:

– Чергові до мене!

Небораки враз повинилися. Третя рота завмерла, в очах став гаснути вогник, який хвилину-дві тому був спалахнув в очах солдатів. Сашко вирішив втрутитись, але його утримав Валентин:

– Облиш! Ти свій обов’язок виконав. Хіба не бачиш, що рота мовчить, а мовчанка – знак згоди. Нехай п’ють антихулін і тим втішаються.

– Що-що п’ють? – перепитав Шевченко.

– Кисіль по-нашому. У ньому є чи то бор, чи то бром, а він, кажуть, потенцію гасить, щоб на баб не тягнуло.

– Це брехня! – запевнив Новодворський.

– Може й брехня, – не став сперечатися Акулов і взявся за їжу.

А гусаки, почекавши, поки поїсть друга рота, накинулися на хлібні огризки. “Боже, – думав про себе Сашко, – на всю роту немає жодного з почуттям власної гідності. Як же низько падає тут людина! Господи!..”

По обіді Шевченка і Новодворського викликав Тамсааре. У крихітній кімнаті-канцелярії роти уже були старший лейтенант та його земляки Куусалу та Томсон, які розмовляли естонською. Побачивши сержантів, Тамсааре переклав їм зміст бесіди:

– Я їм кажу, що ви ж здоровані, а Куусалу має навіть спортивний розряд з карате, то невже не можете відбитися. А в нього на це свої резони: мовляв, як я вночі сонний відбиватимуся? Тоді прошу назвати прізвища тих, хто б’є. Мовчить.

Тамсааре знову звертається до земляка, але вже російською:

– Чого ти боїшся? Вдома хуліганів на вулицях не менше було і ти ж їх не боявся?

Куусалу зиркнув крадькома на стар лея, як на людину, що не розуміє армійського життя, але враз приборкав себе і почав здалеку:

– Вдома, ясна річ, двох-трьох нападників я подужав би, а тут ціла зграя. Але, якщо б і на неї вдома напоровся, зі своїми друзями тих хуліганів поодинці переловив би. До того ж вдома можна врешті-решт перейти на протилежний бік вулиці і злиняти, а тут подібне виключається сповна.

– А що ви на це скажете? – запитав Тамсааре сержантів.

– Товаришу старший лейтенант, хто зна, що вам і відповісти?- Почав від обох Новодворський. – Якби хтось із солдатів офіційно, в присутності офіцера, поскаржився хоч раз, то я знав би, що робити. А так не хочу бути стукачем. Тим більше, що мене не чіпають.

– Ну, тоді дивіться самі. Мені залишилося служити два місяці, а вам – цілий рік. Щоб не шкодували. Тому радив би вам щось придумати.

Невдовзі по тому Шевченко і собі викликав Бажова, Нізамова, Куусалу та ще двох, на вигляд міцних, гусей аби поговорити з ними, як кажуть, по душах.

– Ну, що? І надалі терпітимете побої чи будемо давати відсіч?

Всі п’ятеро в момент почервоніли і на знак згоди почали кивати, мовляв, непогана ідея.

– Здачі можна дати, та як? – порушив мовчанку Нізамов. – Адже фазанів і дідів до біса. Та і не відомо ще, як поведе себе решта гусаків.

– Але ж вас більше. То давайте зробимо так: переговоріть з іншими, а в неділю, коли настане відбій і старослужащі увірвуться до палатки, я дам вам знак і ми їх віддубасимо. До того ж вони навряд чи оголосять вам війну, бо розуміють, що шульци будуть на вашому боці. У всякому разі Данько.

– Справді, треба поговорити з хлопцями, – першим пристав на пропозицію Бажов. – Я погуторю з кацапами, хохлами та бульбашками, а також пораджусь з кавказцями.

– От і домовилися, – підвівся Шевченко. – Куусалу уладнає справу з прибалтами, а Нізамов з азіатами. Світ належить відважним! Тільки разом ми сила. Чи не так? А тепер розійдемося.

Тільки-но відпустив молодих рекрутів, як гаркнув старшина:

– Сержант Шевченко, йоханий бабай! – Сашко обізвався, а Акулов продовжував: – Сьогодні Трухін чергує, а ти ховаєшся. Що забув про чергування тоді, як повинен крутитися, мов білка в колесі.

– Та я… – винувато почав Олександр.

– Не треба виправдовуватись, а краще заглянь до нашої палатки, запропонував Валентин. – Концерт послухаєш. Гусаки саме даватимуть “виставу”. Я правда, у ці справи не втручаюся, але обіцяю, що не пошкодуєш.

– І Артист там буде? А я все гадаю, чому Кулєшова “Артистом” назвали.

– Артист, то так би мовити, наш художній керівник, а прізвисько йому таке приклеїли, коли прибув до нас. Гусей тоді було ще мало, чоловік десять на всю частину, а старослужащими були здебільшого бульбашці та лабуси, вихідці з Литви, які у червні, за тиждень-два до твого приїзду, дембельнулись. Гусей вони ганяли нещадно. Коли били, Артист падав, бився в судомах і пускав очі під лоба, від чого діди були у захваті: “Во артист!”. Так і пішло, Артист та й Артист.

Коли Сашко після відбою заглянув до палатки першого взводу, гусак зі словами “… і Устинівський наказ” падав з табурета, а в цей час Артист ходив палаткою і повчав:

– Сьогодні я домовився з фазанами, щоб вони не приходили вас бити. – Палаткою прокотився схвальний гомін. – Натомість подивимося виставу нашої художньої самодіяльності. Іполітов, на сцену!

Гусак, обличчя якого нагадувало кіноактора Крамарова, здерся на пічну трубу і присів.

– Заводь молитву про вітчизну!

Іполітов закотив очі під лоба і голосом сільського дячка заходився співати скоромовкою:

– Спаси, Господи, люди Твоя і благослові достояніє Твоє, побєді на супротівнія даруя і Твоє сохраняя Хрестом житєльство…

– Ха-ха-ха! – прокотилося палаткою.

– А тепер усім святим! – наказав Артист.

– Іже во всім мірє мученік Твоїх, яко багряницею і віссом, кровями Церков Твоя украсившися, теми вопіє Ти, Христе Боже, людєм Твоїм щедроти Твоя низпошли, мир житєльству твоєму даруй і душам нашим велію милость.

Кулєшов бігав палаткою, поплескуючи Іполітова чоботом і волав: “Во, хто справжній артист!”. А потім, зробивши з газети рупор, підбіг до ліжка Новодворського, і загорлав тому у вухо:

– Не подобається, Антихристе?! Б-га-га-га-га!

– Кінчай, Артисте,- поблажливо попрохав Новодворський.

– Не подобається, кажеш! Ну, тоді слухай народну творчість. Цигана сюди з ведмедем!

Серед палатки вигулькнув смаглявий худорлявий новобранець Бурлуцький, чистокровний циган. За ведмедя правив кремезної статури хлопець, що справді носив прізвище Ведмідь. Він стояв босоніж із закоченими вище колін штанинами.

– Давай, цигане, за повною програмою! – Палаткою полинув спів з переливами:

– Ти циган і я циган.
Оба ми цигани.
Ти воруєш лошадєй,
Я ж ворую сани.
Ох, раз і ще раз,
Іщо много-много раз.
Краще сорок раз по разу,
Ніж ні разу сорок раз…

А потім вихором понісся палаткою, а коли танок приморив його, заходився розповідати:

– Мої батьки кочували Бессарабією і дохльобували місцевих жителів. Був у нас і ведмідь, якого привчили танцювати. Ще малим водили на гарячу після вогнища землю, і так привчили.

Коха і Артист виплюнули з рота недопалки. І останній, звертаючись до Ведмедя, скомандував:

– І ти вчись, сучий сину танцювати!

Ведмідь пішов босоніж по червоних жаринках недопалків, кумедно піднімаючи то одну, то другу ногу. Його рухи в цю мить дійсно нагадували ведмежі.

– Доки ми з батьком добивали міське і сільське населення, нас добивала міліція, – продовжував циган. – Усе примушували осісти на одному місці, мовляв, тоді й хату дамо. І батько, нарешті, здався й осів. Тільки приписалися, як його в армію забрили. Мав три роки рекрутчину відбувати, але мати саме народила сестру мою і його відпустили додому. Батькові це, мабуть, сподобалося, бо в мене тепер чотири брати і сім сестер. Та ось настала і моя черга йти до армії, бодай вона щезла. А тепер товаришу рядовий, я спати хочу, я спати хочу, – змолився до Артиста.

– Співай! – гаркнув той. – Сука ледача. Табір йому подавай! Батога тобі треба, а не спати! “Очі чорніє” давай!

Циган покірно виконав старовинний романс і пошкандибав питати дозволу до лампочки. Коли світло погасло, Сашко, виходячи з палатки, подумав: “Мав рацію Ісус: немає у людини більших ворогів, коли ними виявляються його ближні. І Достоєвський мав рацію: полюбить нас чорненькими, а біленькими нас всякий полюбить… Господи, як тільки перекручує військо наших хлопців! Людина мабуть, справді слабка. Вона не дотягує до рівня своїх уявлень про себе. Як актор, вона в житті гірша, ніж на сцені. Тому дотягують лише блаженні. Після каторжної праці та постійних знущань вони позаздрили б навіть в’язням Бухенвальду…”

На вулиці вже стемніло і вперше, що помітив Сашко, була тінь, яка кралася до палатки. Коли тінь наблизилася, сержант розпізнав у ній капітана Трухіна, котрий подав йому знак: мовляв, нічичирк. А потім, наказавши поміняти з ним пілотку на офіцерський кашкет побіг у бік палатки другого взводу, до якої наближалися два солдати. То були Рудий і Шпендик.

– Ей, гусак! Трухіна не бачив? – не впізнавши офіцера, вигукнув перший. І в ту ж мить капітан вхопив Рудого за комір кітеля, що аж ґудзики посипалися.

– А, сука, нарешті попався, – тряс Рудого, як грушу, а той навіть не противився. Завмер з переляку і Шпендик.

– Куди йшли, гидота, вашу мать! Гусей ганяти? – і поволік обох до палатки. Дорогою ті стали кволо борсатися і проситися:

– Товаришу капітан! Ми в туалет ішли, ми гусей і пальцем не чіпаємо. Спитайте у них!

За кілька кроків до палатки там погасло світло, і з неї сипонули, як горох із рваного лантуха, фазани.

– Стій! – ще більше осатанів Трухін. – Стій, а то стрілятиму! – Але цієї команди ніхто ніби й не чув. Трухін спересердя сплюнув, розуміючи, що його задум не вдався, і попробував на міцність лоби Рудого і Шпендика. А потім почав давати обом почергово смачних зашийників, примовляючи:

– Нічого, я вас, гадів ще спіймаю на гарячому! І ті далеко не втечуть! А тепер бігом марш у свою роту, суки!

Коли обоє пробігали, чухаючи на ходу отримані стусани, від яких вже встигли відвикнути, Сашко почув:

– Нічого, гусяри, завтра за цей сором ви у кубі розплатитесь.

 

ГЛАВА 5

По обіді в неділю Шевченко розшукав старшину і розпочав підготовчу роботу. Довго гомонів з ним. І анекдотами пригощав, доки Валентину це не набридло, бо той здогадався, що сержанту треба:

– Досить мені зуби замовляти. Серед нас, сибіряків, це не прийнято.

Сашко не чекав, що його так швидко розкусять, тому не став темнити, а зразу ж взяв бика за роги:

– Дай мені, Валентине, парадку і по можливості не викликай на вечірній повірці.

– Тільки й того? – не приховував іронії старшина. – А ти знаєш, що мені за це буде?

– Облиш, чи я не знаю, що друга рота в самоволку постійно по черзі ходить. Мені ж нічого не залишається, раз звільнення не дають. Стосовно ж повірки, то навряд чи її рахунок починається з мене.

– А як патруль у місті піймає?

– Та ми йому потрібні, як невловимий Джо.

– Який ще там Джо? – не второпав старшина.

– Та то анекдот такий є: їдуть шериф, його дружина і губернатор штату, який прибув до міста з візитом. Раптом повз них проскакав на великій швидкості вершник у білих джинсах та капелюсі. “О, це невловимий Джо!” – говорить гордовито шериф. Тоді губернатор звертається за роз’ясненням до дружини шерифа: “А хіба той Джо справді такий невловимий?”. На що та спокійно відповідає: “Ні, просто він і хрін нікому не потрібен”.

Старшина з підозрою подивився на сержанта, ніби той щойно переспав з його дружиною:

– Ні, голубе сизий! Ти знаєш, яке полювання за нами в місті влаштовують? І червонопогонники, і синьопогонники, а за ними й погранці, огірки зелені, не відстають. Якщо від перших та других відбитися можна, то від останніх навряд чи вдасться: за нашого брата, що опинився у самоволці, в бігах чи здибали просто п’яного, їм дають відпустку. Так що і не думай. Чи ти вже передумав?

– Ні, – заперечливо похитав головою Сашко. – Ні, не передумав.

– До тієї баби, що до лазні прихолила, тягне?

– Ніяка вона не баба – дитина!

Валентин удаванно зітхнув:

– Та таку дитину треба… – але побачивши обличчя Сашка, Акулов не став закінчувати думку і перескочив до іншого. – Не забувай тільки, що за п’ятнадцять років стільки ж дають.

– Якщо хочеш, щоб ми й надалі залишилися друзями, не говори на адресу тієї дівчини нічого образливого.

Валентин погодився на ту думку з неабиякою легкістю, а щоб переконати в цьому Шевченка, перехрестився, поклонився йому, мов небіжчику, улесливо змахнувши сльозу, після чого, набравши серйозного вигляду і налягаючи на “о”, звернувся:

– Пойдьом, отроче, видам я тобі парадну форму, але не посрамися! – З цими словами він зайшов до каптьорки, звідки невдовзі простягнув Сашкові парадний одноряд і праску. – Бери, тільки прасуй добре, щоб не на фазана Радянської Армії був схожий, а скоріш на духа- червонопогонника, що з гарнізонного наряду повертається.

– Який ще дух?

– Так у червонопогонників гусаків кличуть. Та Бог з ними. Хай щастить тобі!

Шевченко випрасував парадку, начистив до блиску бляху, підігнав кокарду на кашкеті, подивився на себе у дзеркалі, що невідомо як збереглося в канцелярії, вийшов з палатки і попрямував в бік сопок.

– Іди лишень шляхом чи вздовж нього і не думай скорочувати відстань навпростець! – почув за спиною застереження старшини.

***

Через дві години Олександр був уже в місті. Йому часто траплялися офіцери військово-повітряних сил, внутрішніх військ, артилерії. Чітко віддавав їм честь і просувався далі. Головне зараз – не напоротися на гарнізонний патруль.

У Вільногорську зорієнтувався напрочуд швидко, бо встиг уже двічі побувати у центрі міста, йдучи до Лізиного будинку з боку штабу та лазні. Спускаючись із сопок в долину, дійшов висновку, що місто можна обійти менш як за годину, у крайньому випадку, враховуючи всі можливі помилки візуальної роз відки, години за півтори. Але, так довго блукати не довелося. Хвилин за п’ятнадцять, як увійшов до міста, уже стояв під вікнами своєї мрії. Нагнувся, підібрав камінець і ним подав знак у вікно. Якусь мить почекав, але звідти не було ніякої реакції. Знову нагнувся за камінчиком.

– Подати? – почув за спиною насмішкуватий голос. Випрямився і обернувся одночасно.

– Випросився таки у звільнення? Молодець, що дотримав слова.

– У нас звільнення не дають.

– Так ти у самоволці? Негіднику! Як ти смів залишити свій бойовий пост?! Негайно повертайся назад, інакше викличу патруль! – Дівчина пристукувала каблучками і водночас сміялася. Та ось безтурботний сміх, як вітром здуло. – Що ж мені з тобою робити? Додому запросити ще не можу, в кіно не підем – в центрі патруль.і на танці не можна…

– Чому не можна? Ходім на танці.

– По-перше, Шурик, на танці ходять аби познайомитися, а ми вже знайомі. По-друге, собакам і військовим вхід туди заборонений.

– Слухай, Лізо, а чому тут так не люблять військових?

– А за що їх любити? Всі злочини і неприємності від людей з погонами: крадуть, б’ються, ґвалтують. Поглянув би ти на себе збоку у дзеркало, як дивишся на мене. Наче з’їсти хочеш всю без останку.

Ліза ніби у воду дивилася. Одного погляду Сашкового було досить аби прочитати його душу. Відомо ж бо: людина від радощів кохання втрачає голову. Щира щебетуха із незлостивим гумором явилась його очам, і він нічого не міг з собою вдіяти. Стояв перед нею ніби загіпнозований. Усі слова, які збирався сказати, кудись повилітали з голови. Тому лише свердлив її своїм винувато-сором’язливим поглядом, а коли побачив,що дівчині все почало набридати, на дещо спромігся:

– Лізо… Я ніколи… Я нічого поганого… Ти ж сама сказала щоб я прийшов.

– Так. Я хотіла перевірити моральний дух військової частини, де ти служиш. Тепер перевірила: нікудишній дух. Коли солдат, ба, навіть не солдат, а молодший командир кидає свій пост заради першої-ліпшої спідниці, то про який бойовий дух армії можна вести мову?

– Лізо! Не заради спідниці… Ти можеш хоч тепер бути серйозною?

– Я? Та я й є сама серйозність!..

Вони і не зчулися, як опинилися на набережній і тепер прогулювалися вздовж ріки. Коли малиновий диск сонця почав чіплятися за сопки, Ліза дозволила вояці взяти її за руку. Під руку чи за талію Сашко не наважувався.

– А в тебе вдома є дівчина?

– Ні, мене там чекають лише рідні.

– Коли дійсно так, то добре. А то чекає-чекає дівчина хлопця з армії, а він візьме і привезе додому якусь козу.

– А ти мене чекатимеш?

– Я? Звідки ти взяв?! Ми ж тільки знайомі. – І дівчина, крадькома зиркнувши на спохмурнілого Сашка, тут же додала: – Можливо буду. Але ж ти мені нічого не говориш. І я не знаю, чого від мене чекаєш…

– Я давно збирався сказати… Тільки прошу тебе, не насміхайся. Добре?

Дівчина кивнула. І враз її обличчя скам’яніло, а очі налилися страхом. В цю ж мить вона відштовхнула Сашка, крикнувши:

– Біжи! Тікай швидше!

Олександр оглянувся і за кілька кроків від себе побачив патруль блакитнопогонників, що наближався до них.

– Я ще прийду! – крикнув вже тікаючи, а за спиною чувся тупіт чобіт. На мить оглянувся. Солдати бігли за ним, а прапорщик пристав до Лізи і навіть схопив її за руку, але вона вдарила його в пах ногою і галасуючи вибігла на шлях. На допомогу їй бігло кілька цивільних. Ліза махнула Олександрові рукою, мовляв, за мене не турбуйся.

А він, немов заєць, кружляв кварталами міста, плутаючи сліди. Бігав він добре, але сили почали швидко покидати його. Переслідувачі, хоча й не відставали, але, по всьому видно, й вони видихлись. Коли Сашко знову озирнувся, патруль зник з виду, і тоді сержант подався до дитячого садка. Вскочивши в двір, зупинився, щоб віддихатись. Раптом його схопила чиясь сильна рука й потягла до відчинених дверей, заштовхнула в якусь кімнату, де сиділо дві жінки й чоловік в цивільному. Глянувши на свого поневолювача, Сашко заспокоївся: перед ним стояв кремезний чорнопогонник з козацькими вусами.

– А тепер давай знайомитися. Василь Кіт. – Сашко пізнав кухаря-“бандеру” з офіцерської їдальні і навзаєм подав велетню руку.

– Сашко Шевченко.

– Добре бігаєш. Молодець! А це мої приятельки Таня і Наташа. Познайомся.

Дівчата по черзі привстали, кокетливо поглядаючи на новачка. Підвівся і чоловік.

– А я – Партизан.

– А звати як?

– Навіщо тобі знати, ти що з міліції?

Сашко зробив вигляд, що ні, звичайно. Чоловікові було за тридцять. Типове обличчя русака: ледь розкосі очі, висунуті вперед вилиці. Такі типи часто зустрічаються на Рязанщині та в Підмосков’ї. Вихідця з тих місць видавала і специфічна говірка.

– Я жартую. Партизан, то моє прізвисько. Звуть же мене Віктором, хоча частіше кличуть Партизаном, як це залюбки робить Наташа. Я також тут служив, був чорнопогонником. Тепер сторожую тут, бо вдома таких грошей не заробив би. Назбираю грошенят на машину та хату, подамся в рідні краї. З Наталкою! Поїдеш?

Дівчина голосно засміялась у відповідь ствердно закивала головою. А Партизан взяв зі столу пляшку самбеку, налив грам сто і подав новачкові:

– На, випий за знайомство.

– Хто п’є, той з нами, – соловейком затьохкали дівчата.

– І я про те ж, – мовив Партизан. – Як кажуть наші сябри-бульбаші, так вип’ємо ж, друзя, за то, щоб йон стояв, як долото!

Сашко перехилив чарку і йому обпекло середину. А тим часом Наталя, почувши кроки, підвелася і кивнула Сашкові та Василеві на іншу кімнату. І в цю ж мить у двері хтось нахраписто постукав. Партизан відчинив. На порозі стояв прапорщик – начальник патруля і два солдати з червоними пов’язками. Прапорщик хотів було увійти, але Партизан загородив дорогу:

– У чім справа, товаришу патруль?

– Тут не забігав сержант- чорнопогонник?

– Нікого не було.

– Він – злодій, – взяв на понт прапорщик. – Дозвольте оглянути приміщення.

– Не можу. Завтра сюди прийдуть діти, а в місті епідемія на хворобу Боткіна.

Патруль зробив крок уперед, але Партизан схопив мисливську рушницю і, тримаючи її напоготові, став погрожувати:

– Стояти! Якщо на моїй території злодій – викличу міліцію. Як ваше прізвище?

Прапорщик відступив. З міліцією, видно, справу мати не хотів, як із цивільними взагалі. До того ж не був упевненим, що сержант знаходиться саме тут. Тому й віддав наказ солдатам виходити на вулицю. Коли ті ретирувалися, Партизан зайшов до чорнопогонників:

– Хлопці, мотайте краще звідси, бо кусок може повернутися з підмогою.

***

Вже вечоріло, коли Сашко з Василем вийшли зі своєї схованки. Міський пейзаж розпливався і переходив у сільську місцевість. Перейшли місток через невелички річечку і опинилися на дорозі, яка вела в сопки.

– Ти, бува, нікого з патруля в пику не заїхав? – поцікавився Кіт.

– Ні, тікав тільки.

– Добре, але нам однак треба поспішати в частину, бо літуни можуть подзвонити туди або ще якось повідомити, а то й заявитися на вечірню повірку. Нам на неї кров з носа, а встигнути треба.

– За півгодини?

– Попробуємо впіймати машину. Але стояти не будемо, підемо в сопки.

Дорогою розговорилися. Ія. Як завжди буває серед солдатів, мову повели про “гражданку”. Василь був із сільських, родом з Харківщини. До армії також встиг закінчити три курси університету. Мати була класною куховаркою, і він дещо перейняв від неї, навчившись готувати вишукані українські страви. Це стало в пригоді в студентські роки підробляв вечорами в одному з кращих ресторанів Києва.

– Васю, а чому тебе поза очі “бандерою” звуть? – поцікавився Сашко

– Слабий не любить сильного, некрасивий – вродливого, темнота боїться світла, а дурний – розумного. – Почав здалеку Кіт. – А коли ще любиш свою мову, культуру, історію, як такого назвати?

– Не знаю? Можна, наприклад, назвати патріотом.

– То у всьому світі так, тільки не у нас. В Союзі, якщо росіянин любить свою батьківщину, він справді патріот, а якщо узбек – він “басмач”, а українець, коли любить Україну, то вже неодмінно “бандера”. Боже спаси признатися: “Я люблю рідну мою Україну”. Треба казати по-іншому: “Я люблю Україну та її старшу сестру Росію”, а це все одно, що говорити дівчині: “Я кохаю тебе, твою мачуху і її коханця!”.

– А чому не довчився в університеті? До Київського ж не так легко вступити, а ти покинув?

– А хто тобі сказав, що я його кинув? Був рядовим громадянином України, в міру патріотом. За що і потурили в шию і віддали до війська, бо там не місце тим, хто любить Україну. Так було за часів царату, так і тепер. Могли б і за грати посадити. У тебе вдома якою мовою розмовляють?

– Українською.

– А в школі вчили?

– Російською. Батько хотів віддати до української, але доки пішов у перший клас, таких в місті уже не було.

– Ти хоч тепер здогадуєшся чому?

– Бо всі вищі навчальні заклади вже були російськими. В українській школі вважалося навчатися непрестижно і безперспективно. Тому до такої школи набиралося від сили десяток учнів.

– От бачиш, ти сам починаєш розуміти, в яку пору нам довелося жити. Пору “тихої русифікації”, мета якої, за задумом кремлівських верховодів, “Один язык, один народ, одно государство”. Це я до того веду, аби ти уявив, що було б, якби ми, українці, раптом заговорили в армії своєю мовою.

– Хто знає. Командира, мабуть, вигнали б, а нас посадили на губу.

– Не мабуть, а так воно і було б. Мало того, я знав зв’язківців, які потрапили на губу за єдине українське слово в ефірі.

– Але ж українські буржуазні націоналісти прагнуть відірвати Україну від СРСР, – не здавався Олександр.

І тут Василя ніби прорвало:

– Кого відірвати і від кого? Телятко від коров’ячого вимені? Та самостійна держава – це мрія кожного нормального народу. Скажи поляку, що Польщу треба до когось приєднати – він тебе уб’є на місці. Навіть диктатор Ярузельський заявив, що коли СРСР введе до них свою армію, він віддасть наказ Війську Польському боронитися. Бо волі прагнуть навіть тварини. А ми ж таки люди. Незалежність – віковічна мрія нашого народу, та її, за висловом поета – твого однофамільця Тараса Григоровича, “приспали злії люди”.але воля прокинеться і, можливо, ми доживемо до тих часів.

Сашко слухав і мовчав. Він пригадував, що і його батько говорив те саме, тільки іншими словами, хоча не був він ні бандерівцем, ні вченим, а звичайнісіньким шахтарем, якому довелось свого часу боронити рідну землю від німців. А вже його синові ще в школі почали втокмачувати, що без старшого брата Україна пропаде. Про це і радіо щоранку нагадувало. З дитинства його будив Михалковський гімн, де нас ” навеки сплотила Великая Русь” і де рефреном чулося “слався Отечество наше свободное…”

– Ти тільки ось що, – порушив Сашкові роздуми Василь, – уникай цієї слизької теми з будь-ким, наприклад, з Новодворським.

– З Володькою! Чому?

– Розумієш, він якийсь “дуже правильний”, а я таких не люблю і остерігаюся. Вірить в комунізм. Фанатик або дурень. Від таких треба подалі. Може розговоритися, де не треба. Чує моє серце, він колись таке викине, що ні на яку голову не натягнеш.

А тим часом десь поблизу загуркотіла машина. Вона повільно повзла під гору грунтівкою, а коли на повороті водій збавив швидкість, Василь скочив на підніжку і наказав зупинитись. В кабіні сидів єфрейтор-червонопогонник. Дверцята відчинилися, і Кіт з Шевченком втиснулися до кабіни. Василь розсівся, наче у власному авто, і наказав:

– Зробиш невеликий гак і відвезеш у частину!

– Що ти! – зарепетував водій. – Я й так запізнююся, та ще й бензин закінчується.

– Вези, суко, а не то я з тебе котлету зроблю! – гаркнув Кіт.

Тільки після цього машина зрушила з місця, а червонопогонник забубонів собі під ніс:

– У мене своїх троє сидить в кузові, а я ще вас повинен возити. І в цю ж мить ті троє нагадали про себе грюкотом по кобіні. У бокове вікно зазирнуло заспане обличчя сержанта-червонопогонника.

– Толю, куди ти?.. – Але, побачивши двох чорнопогонників, замовк, і його фізіономія зникла.

– У тебе якого кольору погони? – поцікавився Василь у водія.

– Ну, червоного. Та хіба я винний? Куди призвали, там і служу.

– А у нас чорні. А чорний колір – це шляхетний колір, – повторив Кіт фразу, яку вже доводилося чути Олександру від старшини. – Ось чому ти нас і везеш. А втім, ми вже приїхали. Більше, друже, розмов, ніж діла. – Кіт зиркнув на панель з бензометром і зауважив:

– А бензину в тебе вистачить і назад повернутись. – І хряпнув дверцятами.

 

***

Шевченко непомітно шмигнув до свого намету, блискавично переодягнувся і так само непомітно опинився у строю на плацу. Перед строєм нервово проходжувався Чкалов.

– Товариші сержанти і солдати! У нас знову надзвичайна подія. Комендант гарнізону повідомив, що ніби-то хтось з наших сержантів проявив опір патрулю і втік.

– Це брехня, товаришу майор! Наклеп!

– Це синьопогонники помститися нам хочуть!

– Та всі знають, які вони продажні. Адже їм за нашого брата відпустку обіцяно! – чулося багатоголосся з різних кінців.

– Відставити розмови! Що з цього приводу думає старший сержант Акулов?

Шевченко завмер, але Валентин непомітно підморгнув, мовляв, не хвилюйся, і випалив:

– Це брудна провокація, товаришу майор! Як вам повідомили, в якій формі?

– Товаришу старший сержант, тут я запитую! – І Чкалов на пару із Шаліковим відвели Акулова вбік. Валентин уже тут закінчив думку.

– Товаришу майор, вам мабуть зателефонували додому, відірвали від вечері, заявивши, що якийсь там чорнопогонник щось накоїв. А чому це зразу стосується нашої частини. Чи мало чорнопогонників, окрім нас: і артилеристи, і танкісти, і техбат, і мехбат? А в нас лише один просто сержант Шевченко, який цілий день робив газету і зараз можете його побачити на власні очі. Але, вибачте, мене інше турбує: чому, коли в місті щось скоїться, одразу ж у нас винних шукають? Торік он червонопогонники зґвалтували бабусю, а нам на горіхи дісталося. Пам’ятаєте? Або, як літуни шкільний буфет почистили – і знову ми були крайні. Добре, що все з’ясувалося…

– Відставити! – Осмикнув Валентина майор. – Ваша позиція зрозуміла. – Офіцери знову підійшли до шеренги, і Чкалов окликнув Шевченка. Той вийшов зі строю і ображено подивився на начальника штабу, мовляв, що вам від мене, невинного, треба.

– Де ви були, товаришу сержант, сьогодні о восьмій вечора?

– Робив батальйонний бойовий листок, а потім писав плакати для КПП.

– Хто може це підтвердити?

– Усі. Наприклад, старший сержант Акулов чи молодший сержант Новодворський.

Майор перевів очі на останнього:

– Молодший сержант Новодворський, ви можете підтвердити сказане сержантом Шевченком?

Той мовчав, хоча сотні очей свердлили його своїми поглядами.

– Невже видасть, гад? – думав про себе Сашко.

– Молодший сержант, ви зрозуміли моє питання?

– Так точно, товаришу майор! Я підтверджую, що о восьмій вечора сержант Шевченко малював газету. Та й не встиг би він за цей час з міста дістатися до частини.

Сашко зітхнув, а плацом почувся легенький смішок. Чкалов нервово заспішив до радіорубки, і його розбурханий голос було чути і в навколишніх сопках:

– Товаришу полковнику! Я не розумію вашої позиції. Звідки такий цілеспрямований глум з нашої частини? Повторюється минулорічна історія, коли відзначилися внутрішні війська, або, коли солдати Військово-Повітряних Сил буфет обікрали, а нашим дісталося… Я тричі все перевірив… Всі у мене на місці… А я говорю – всі! І були всі… Шукайте того сержанта в інших частинах.

Після вечірньої повірки Шевченко заспішив до намета, але його перейняв Бажов, який довго м’явся, не наважуючись заговорити.

– Ну що, готові дати відсіч? – першим запитав сержант.

– Товаришу сержант, ми за чурбанів вступатися не будемо, прибалти також! – тихо, але рішуче видавив з себе Бажов.

– За яких чурбанів?

– За узбеків, туркменів, – пояснив рядовий.

– А хіба вас не б’ють? Хіба вам менше дістається? Хіба Сафонову, Куусалу, тобі врешті-решт, менше штурханів перепадає? – спантеличено подивився на Бажова Шевченко.

Той, потупивши очі в землю, повторив:

– Ми за чурбанів заступатися не будемо. І взагалі, нехай залишається все, як є.

– Ну і біс з вами, потвори. Спасибі, хоч попередив. Скажи це і чурбанам своїм.

– Уже сказав.

Так лопнув, як мильна бульбашка, великий задум. Тяжко стало сержанту на душі: “Один за всіх і всі за одного! Таке суспільство ми будували, але так і не збудували, – подумав про себе. – Отакий ми чудернацький народ – радянські люди. Худобина, яку можна безкарно, донесхочу, як коня чи собаку, бити по пиці, мордасах. І для них це все одно, що зіграти в карти. Свого роду спорт. Річ нормальна. Ніхто не обурюється, не противиться. Навіть самі биті сприймають це, як хліб буденний. Нехай все залишиться, як є!” – сплюнув гидливо через плече у бік Бажова, який давно зник. Сержант і сам подався до палатки, де завалився в ліжко, оклеєний, обшитий, скований сном. І не міг ніяк того ватяного шитва з себе здерти. Тієї ночі нічого вже не чув і чути не хотів.

 

ГЛАВА 6

Настав час мусонів. Дощі лили щоденно. Перезволожені були земля, повітря, будівлі, одяг, і, здавалось, душі людські. Навіть, пекуче обіднє сонце не могло поглинути вологи. Одяг, вивішений після прання, так і залишився вологим. Коли температура повітря досягла плюс тридцяти, здавалося, ніби хтось невидимий прагнув зварити людей живцем.

Зате рослинний світ торжествував. Трава і ліани росли як гриби, а останні з’являлися так швидко, мов падали з неба, прозираючи білими, рудими, червоними, рожевими шапочками повсюди, навіть на проїжджій частині доріг. Їх збирали відрами, хто швидше. Досвідчені грибники нехтували посполитими печерицями, сироїжками, груздами, а збирали лише м’ясні породи – піддубники, білі. Тихе полювання повністю захопило і “непереможну та легендарну”, починаючи від дружини командира бригади і закінчуючи гусаком-чмошником.

Сержант Шевченко збирав лише печериці, бо тільки їх добре знав. Та й ті відбирав ретельно, оглядаючи зі всіх боків. Не брав дуже великих чи дуже маленьких. Дивився, щоб низ шапки був рожевим. Коли закрадався сумнів, такі гриби просто викидав, не звертаючи уваги на кепкування дідів – досвідчених грибників, вихідців з лісових областей Росії, де печериці взагалі вважалися непотрібом.

Валентин Акулов уже встиг прив’язатися до сержанта, якому довіряв навіть листи своєї любки – щирі та по-дитячому наївні. Та і сам старшина, хоча і був в армії вже дідом, залишався по суті дитиною. Годинами міг слухати невичерпні оповідки Сашка про історію країн і народів, їхньої мови та звичаїв. Книжний чи газетний друкований рядок були для нього істиною в останній інстанції. І не лише рядок, а навіть посилання на нього. Слухаючи невигадані Сашкові історії, які Акулов чомусь називав “чудасіями”, старшина недовірливо витріщав на сержанта очі.

-Свистиш?

– Що ти, розкрий сьомий том “Всесвітньої історії”, там ще детальніше про це сказано.

Тоді Валентин серйознішав ще більше і слухав далі.

Сьогодні вони збирались чефанити. Сашко приніс цеберку печериць. Олію та цибулю на минулому тижні дав Василь Кіт. А Валентин мав власні кип’ятильник, сковороду, електропічку і невеличкий запас бульби. За годину обід був готовий.

– Ти знаєш, Сань, так смачно, по-моєму, і Котяра не міг би приготувати,- розпливалося в посмішці Валентинове обличчя.

– Авжеж, – погоджувався друзяка, підбадьорений смачним обідом. А ти замислювався, чому загалом люди обідають, вечеряють, коли харчі перетворюються в добриво? – Витримавши паузу, сам Олександр і відповів. – Тому, вочевидь, що організму потрібні калорії. Це – раз. По-друге, смачно попоїсти, то рідкісне задоволення посидіти за одним столом з приємними тобі людьми. Особливо, коли розмова по душі, можна поспівати а чи поговорити на тему “Ти мене поважаєш?” або на іншу. Наприклад, ти можеш мені сказати, чому Сулава став по-суті бароном серед служак в батальйоні?

– А ти знаєш ось такий анекдот? – запитанням на запитання відповів старшина. – Ковбой-вчитель запитує своїх підопічних, скільки буде двічі по два. “Десять”, – відповідає Джо. На що ковбой наказує: “Всипати йому різок!”. “П’ять”, – відповів Генрі. “Молодець! Приблизно правильно”, хвалить вчитель. “Чотири!” – кричить Біл. Натомість ковбой зі словами “Він багато знає!” вистрелив останньому в лоба.

– Я, друже, серйозно, а ти… – ображено почав був Сашко.

Засміявшись і потираючи долонями коліна, Валентин почав здалеку:

– Коли Кіт прибув до батальйону, тут був один дід з ладусів, вигрьобистий і хвалькуватий, який понад усе любив познущатися над молодими. Якось він пристав до Кота, а останній навішав йому фінгалів під очима. І лабус півмісяця світив ними. Тоді п’ять дідів відметелили Василя, котрий і опору не чинив, але згодом переловив їх поодинці і понабивав пики. П’ятому, останньому, ще й прут арматурний на шиї зав’язав, з яким бідолаха проходив цілий день, доки класний електрозварювальник не розрізав. З того часу Кота ніхто не чіпав.

– Я не про Василя запитую.

– Слухай і не перебивай. Сулава слабший за Кота, але відчайдух, яких більше, здається, немає. Спершу і його ганяли, як і гусаків. Відразу приклеїли прізвисько “Біджьо”, що по-грузинські означає “Хлопчик” чи “парубок”. Якось у самоволці його зустріло ціле шобло червонопогонників, на щастя, не патрулів. Вони насіли на Сулаву, прагнучи відігратися за всі кривди від нас, чорнопогонників. Біджьо схопив дві цеглини і попередив: я контужений і мені нічого втрачати.

Найбуріший червонопогонник, все-таки, наблизився до грузина, який відразу ж побив цеглину на його пиці. І знову попередив нападників, що йому вже втрачати нічого. Червонопогонники ще кілька хвилин покружляли навколо нього й залишили в спокої. Про це якось довідалися наші діди і заповажали Біджьо. А, коли вони дембельнулися, в батальйоні почали богувати чурбани першої роти. Побили кількох чоловік нашого призову, коли ми самі були вже фазанами. Після того Сулава відлупцював кількох чурбаніфв, а ті вирішили помститися на наших, виловлюючи їх поодинці. Довганю перебили перенісся, Шпендику – поламали ребра. Дісталося і мені – Валентин показав на лоб, помічений шрамом. – Ворогуючим Сулава та Кіт запропонували зустрітися поза частиною, в сопках. З обох сторін зібралося чоловік шістдесят. З нашого боку були слов’яни, прибалти і кавказці-немусульмани. Азери, чеченці та дагестанці тримали нейтралітет. Чурбани-середньоазіати поробили заточки, кастети і підлили до блях свинцю. Це Мамаєве побоїще почалося десь о першій ночі. Після нього чоловік п’ятнадцять опинилися в санчастині. Сулава бився проворніше за інших. Половину всіх вибитих зубів, то його заслуга. Та чурбанів було більше, частина їх оточила відважного грузина, а інша метелила нас. Ми вже подумали, що нам прийде звєздєц, та у вирішальну мить пролунали постріли. Стріляв Котяра з обріза. Він уже тоді знався з бичами, у яких позичив на всяк випадок вогнепальну іграшку – обріз. Після перших пострілів всі оторопіли, і цим скористався Кіт. Він наставив обріз на Абдусаїтова – бога чурбанів. Почалися мирні переговори, під час яких було досягнуто згоди: чурбани не чіпають Європу, а та не чіпає Азію. Домовилися, що статут гусаків і дідів залишається незмінним. Тобто в частині править бал дідівщина, а не земляцтво. Скоро першу роту перевели до Зейська.

– А як санчастина звітувала про масовий потік інвалідів? – аж упрів від довгої розповіді Сашко.

– Там кусок – своя людина. Написав, що на них впала деревина.

– А чому кусок не підняв шухеру?

– Не в його інтересах це робити. Шульци його тоді б заклювали, як-не-як, а бійка із застосуванням вогнепальної зброї. Ясна річ, стукачі зробили свою справу, накапавши в політвідділ. Та Данько не став розробляти цих розборок.

– Чому ж тоді ніхто з шульців нічого не робить, щоб припинити всі ці жахи або хоч послабити? Адже, рано чи пізно дідівщина, земляцтво обернуться проти них самих. Ми дембельнемося, наші гусаки стануть дідами і знущання над наступними гусаками будуть наростати.

– Отож-но й воно, – притакнув старшина. – Вже цей призов буде вбивати наступний. Та справа в тім, що деяким шульцам дідівщина вигідна: діди тримають в руках молодь. Жоден шульц не примусить гусака зробити те, що може примусити дід. А втім, не в останніх справа. Цікаве інше. Є батальйони, що сформовані з одного призову і навіть з однієї області. І щоб ти думав? І там знаходяться чмошники, над якими всі знущаються. Аби викорінити знущання, шульцам довелося б днювати й ночувати в казармах.

– Старий воїн – добрий воїн, рече давня мудрість, – погодився Олександр. Але, по-моєму, шульці самі безпорадні: у звільнення можуть вони відпустити нашого брата? Ні, бо треба давати план. А на губу посадити? Також ні, бо своєї губи не маємо, а до гарнізонної чорнопогонників не беруть. Навіть посадити когось не можуть, бо полетять з погон зірки. Тому найбільше, що вони можуть зробити разом з кусками – це відметелити діда. А той зірве образу на гусакові. І… коло замикається.

Зробивши таке резюме, сержант зазбирався, бо саме заступав черговим на КПП – контрольно-пропускному пункті. Основне завдання чергового полягало в тому, щоб не випускати жодної автомашини без дозволу Чкалова. Майор попереджував особисто кожного чергового, що посадить на губу, якщо за межі частини без його дозволу вийде хоч одне авто.

Разом з Сашком на чергування заступали Куусалу і Курганбаєв. Останній зовні був дуже потворним. І в той же час дуже спокійною і по-товариськи доброю людиною. Легке, на перший погляд, завдання, насправді, виявилося досить нелегким. Куусалу і Курганбаєв були гусаками. Тому як тільки сержант відійшов від КПП на кілька метрів, водії, в основному діди або куски, самі відкривали шлагбаум і виїжджали за межі частини. Сашко вирішив з будки не виходити, а особисто перевіряти документи. Діди-водії щоразу, коли сержант їх не випускав, лаялися і погрожували. Здебільшого вони мали перепустки, але їх бісив сам факт затримки на КПП. Вони обіцяли “розібратися з тим стахановцем” і, гнучи матюччя, їхали за призначенням.

Надвечір до КПП під’їхав п’ятдесят третій газик з прапорщиком і офіцером в кабіні. Вантажівка під’їхала на малій швидкості, але не зупинилася. Прапорщик гукнув на ходу, мовляв, піднімай шлагбаум. На стиснутих щелепах Куусалу забігали м’язи.

– Ти що, бля, людської мови не розумієш? Піднімай!

Куусалу мовчки підвівся і похнюплено підбіг до шлагбаума. Але його зупинив окрик сержанта:

– Не піднімати!

Олександр особисто оглянув автомобіль, догори завантажений якісною деревиною. Шевченко представився старшому лейтенантові і запросив необхідні документи.

– Ти що, йолопе, охулів? Ти що, не бачиш – офіцер в машині? – не приховуючи злості заволав прапорщик.

Сержант мовчав і лише запитливо дивився на офіцера, доки останній не витримав:

– Слухай, сержанте, не вигрьобуйся. Тобі з нами служити ще рік! Випускай по-доброму.

– Товаришу старший лейтенант! Якщо вам вкрай треба, відчиняйте самі, а я зараз зателефоную майору Чкалову.

– Ти що, потворо, завжди Чкалову телефонуєш? От мудак! Ну, почекай! Ти в мене ще поспіваєш, коли висмикну тебе до себе в гараж! Знову втрутився прапорщик. Його обличчя запашіло гнівом. Здавалось, він зараз кинеться на Олександра, стисне обома жменями горло, мов зашморгами, і задушить. Тільки захарчав би сержант і не тріпнувся.

А Сашко попрямував собі на КПП.

– Стій! Стій! – офіцера й прапорщика мов вітром з кабіни видуло. Вони підскоком підлетіли до Олександра, і прапорщик розбухано заволав:

– Хрін з тобою! Ми повертаємо, тільки будь людиною – не телефонуй Чкалову.

Сашко пообіцяв. І ті мовчки попрямували до машини. Смачно вилаявшись, розвернули автомобіль і поїхали собі. Сержант знав, що є ще одна дорога, яка веде межі військової частини і на якій немає жодного КПП. Вона петляє поміж кучугурами і дещо розмита. Але, там свавільники могли потрапити на ясні очі самого Чкалова, який знав той “чорний хід” й іноді полював там за недбайливими вояками.

Коли стемніло, машин поменшало, а згодом і зовсім не стало. Сержант розгорнув зошита, який правив за чернетки заміток до бойового листка та невеличких віршів: що приходили йому в голову. На повіки давила втома, хотілося спати – постійне почуття в армії. Але, понад усе, допікав зуд по всьому тілу – постійний та нудний. Сашко не знав його причини, але тіло, особливо живіт, постійно чухалося. Пригадав усі можливі хвороби аби визначити діагноз своєї болячки: перевтома, алергія-кропивниця, сипний тиф чи зовсім невідома хвороба? Дочекавшись зміни, побіг порадитися з Валентином. Той вислухав друзяку і розсміявся:

– Це рак, він скоро минеться.

– Який щ-щ-ще рак? – сполотнів Сашко.

– Звичайнісінький зачуханий рак. Тобі лишилося чу-хатись ще шістсот вісімдесят п’ять разів – і цинкова домовина готова.

– Дурень ти, та ще й в тім’ячко битий, а не товариш! Я з ним, як з другом, а він…

– Хи-хи-хи! – іронічно всміхався старшина. – Жартів не розумієш? А коли серйозно, то в тебе, друже, воші.

– Які воші? – сполохано закліпав очима сержант. – Які ще воші на пузі можуть повзати?

– У нас тут особливі, білизняні воші. Взагалі, це білизняний кліщ, а зовні натуральна тобі воша, тільки біла. Живе вона в білизні, місяцями може жити без людей, жере собі білизну, а натягнеш останню на себе, за тебе візьметься. Ти придивися краще, у нас вся рота чухається. Та що там рота – увесь військовий округ вошивим став.

– Ще цієї зарази нам не вистачало, – подумав з почуттям досади Сашко. – А як же тепер іти до Лізи? З вошами? Підсипати і їй цієї гидоти?

– Та ти, друже, не нервуй! – ніби прочитав його думки старшина. Ми їх виведемо.

– А як мені їх до завтра позбутися? – подивився Сашко на Валентина, як на рятівника.

– Цю мерзоту звичайне прання не бере. Дорослі воші загинуть, а гниди залишаються, і через день-два солдат знову чухається. Надійніше прання в бензині, щоправда, це категорично заборонив робити командуючий округом. А втім, я сам трохи завошивів, тому пішов по бензин – будемо виводити вошей разом.

Через кілька хвилин обоє стояли вже в лісі, загорнувшись у простирадла, прали у цеберці з бензином свій одяг – від пілотки до онуч. Потім занурили випране у мильний розчин. Попрали і в ньому, після чого почали полоскати.

– Ти чув, що у Новодворського донька народилася? Вчора телеграму отримав, – повідомив Валентин.

– Партач він!

– Сам ти партач. Син же в нього уже є.

– Так-так. То він тепер дембель і вдома буде швидше, ніж ти?

– Усе це пусте: я вільний як вітер! – відсапнув старшина. – А він стриножений, як той кінь на паші. Однак пляшка з нього. Ти ось що: попроси у Кота тушонки, грибів назбираємо і влаштуємо королівський чефан. Володька, правда, нині на будові, а повернеться – зачефанимо.

Сержант потягнувся і позіхнув:

– Я трохи посплю після чергування. Одяг саме підсохне, а там видно буде.

Повертаючись до палатки, друзі назбирали грибів. Розвісили одяг в палатці і полягали спати. Сашко зайняв Кохине ліжко і тут же заснув.

 

***

Коли Олександр проснувся, згадав прохання Валентина і подався до Кота. Василь провів його до своєї кімнати – крихітної, мов келія. На тумбочці стояла порцелянова ваза з квіточками. Над ліжком висіли фотографії рідних. Сашко стояв посередині кімнати і не міг второпати, що робить її затишною і такою рідною. Та коли підвів очі у верхню частину кутка, все зрозумів: на нього дивилися очі Божої матері. Ікона Володимирської Божої Матері височила у кутку над ліжком, а трохи нижче й ікона святого Василя. Вони нагадали бабусину хату. Сашко вже й встиг забути за чим прийшов.

– Вась, а ікони у тебе просто для шарму, чи справді віриш у Бога?

Господар подивився на Сашка довгим поглядом і відповів запитанням на запитання:

– А невже ти не віриш у Бога?

Сашко такого запитання не чекав. Та понад усе його вразив тон, ніби Василь цікавився: “Невже ти не віриш, що в тебе є мати?”. А він сам не знав у що вірить…

– Скоріш ні. Ми вчили науковий атеїзм… Я розумію, це різні речі. Біблію читав і помітив там деякі протиріччя, а в Апокаліпсисі взагалі викладено примітивно.

– Знати науковий атеїзм, навіть, на “відмінно” добре, але ж в тебе своя голова є. Апостоли були великими людьми, кращими людьми. Але, людьми. Святий Апостол Іван Богослов жив у першому столітті. Уяви собі, що тоді, на зорі людства, Бог відкрив йому те, що станеться через тисячоліття. Як йому було подати все це: і техніку, і зброю, щоб розуміли і сучасники, і люди середньовіччя, й тепер, через дві тисячі років?

– Чому ж тоді Бог допускає несправедливість, кривду? – Обличчя Шевченка ледь спалахнуло, а губами ковзнула іронічна посмішка. Візьми нашу частину, де кривда трапляється щоденно, чому ти сам є свідком. – Голос Олександра зазвучав твердо, з нотками обурення. – У мене в голові не вкладається, чому замість доброти і радощів люди творять зло, завдаючи горя одне одному. Виходить, зло – діло чортяче, його не повинно бути. Але за добро треба добром платити і лихих не милувати. На лихих має бути кара. Бо, яка ж то справедливість Божа, однаково ставиться до лихих і добрих? – Сержант аж упрів від такої довгої тиради і вибачливо покосився на Василя.

– Затям, друже, кривду допускає не Бог, а люди. Він створив людей з незалежною волею. Тому вони і творять усе з власного бажання. Бог знає, що очікує кожну людину в житті, але не смикає її за нитки, як маріонетку. І в цьому немає нічого дивного, як і тому, що добрий учитель знає, чого слід чекати від учня. І гарна мати знає, що чекає її дитину в майбутньому. Наставник, коли бачить, що його вихованець має погані звички, нахил до крадіжок, прагне допомогти позбутися їх. Ось тільки свого розуму тому не доточиш. Все врешті-решт залежить від самої людини. А ще не забувай, що, окрім Бога, існує і Диявол…

– А як довести, що Бог є? Чому він повсякчас не заявляє про себе?

– Немає потреби щось доводити. Бог вимагає лише віри, а вона не потребує доказів. Вона або є, або її немає. Як кохання. Якщо його немає, які ще можуть бути серйозні аргументи кохання? Якщо шукати докази, значить коханню настав кінець. Це один бік справи. Придивився-но до навколишнього світу уважніше. Невже він виник сам по собі таким гармонійним? Чому тоді не виникають самі по собі літаки чи паровози, адже вони значно примітивніші за цю квітку, що стоїть у вазі?

– А ти не боїшся, що Данько довідається про твої релігійні переконання, про ікони врешті-решт? Що хтось, зайшовши до тебе, донесе про них?

– По-перше, сюди ніколи не зайде ніхто з тих, хто здатний закласти мене. По-друге, якщо навіть почнуть переслідувати за віру, то я не буду тут ні першим ні останнім. Та справа в іншому. Данько любить смачно попоїсти, а кухарі такого класу, як я, на дорозі не валяються. А тому, якщо він і запідозрить мене, зробить вигляд що нічого не трапилося.

Тільки тепер, коли мова зайшла про їжу, Шевченко згадав, чого він прийшов сюди. Отримавши тушонку, поклав її у поліетиленову сумочку і поквапливо вийшов.

У кладовій старшини сиділи Валентин, Коха, Артист і Новодворський. Останній був уже напідпитку і азартно щось доводив. Усе нагадувало імпровізований міні-мітинг.

– Ви подивіться, як добре став жити радянський народ і яка відстала наша частина, але я це виправлю хлопці. Відповідально заявляю.

Коха надув щоки, як ховрах, і заволав:

– Ти, бля, дурень! Від чого будеш армію рятувати? Від дідівщини? Так вона ж на дідах тільки й тримається. До того ж, хто з нас дідує? Я дід Радянської Армії, а на об’єкті пахаю за трьох, а ти, гусак хитромудрий, лише папірці пописуєш. На хріна вони мені?

– Я ж комсорг… – почав був Володька, але його перебили.

– Ти, бля, комсорг? А хто тебе, суко, обирав? Коли? На яких зборах? Тебе призначив Данько! А в якому статуті написано, щоб комсорга призначав замполіт? Та всі ці комсорги, парторги, культорги паразити на тілі суспільства. Хіба ти цього не розумієш?

– Бидло ти забите! – аж підскочив Володька. – Подумай, де б ти зараз був, якби не партія? Батрачив би на когось, а то ще гірше був би рабом.

– А я й так раб, тільки мене на ланцюг не саджають. На об’єкті працюю по дванадцять годин, а мене нагодувати навіть по-людські не можуть. А в чому ходжу? Що в гусака зняв! На хріна, я тебе запитую, ще і цей гріх на душу брати? Невже я не заробив сраної гімнастерки? Чи ти задоволений цим “законним” станом речей?

Завваживши пристрасті, старшина завбачливо втрутився:

– Що ви, як півні розкричалися? Ще пики один одному наб’єте. Тільки не в мене в каптьорці. О, та тут уже й закусь прийшла!

Сашко заходився відкривати консерви, а Коха, розкоркувавши чергову пляшку вина, розлив її по квартах. Тільки Володька продовжував бурчати собі під ніс:

– Дідівщина – це ще не найгірше, Кохо, а те, що все розкрадається, б’ється, ламається. Заглянь до палатки другого взводу. Там тільки у Шевченка тумбочка залишилася. А були ж у всіх.

Простирадла на підкомірці пішли. А де поділася половина ковдр? І нікому до того діла немає.

Артист сидів і думав: чого в ньому більше – дурня чи шельми?

– Ти збожеволів чи блекоти об’ївся? – нарешті прорвало Коху. – Чи не гріх тобі про високі матерії сьогодні ораторствувати, що народ і партія єдині, що треба усім в ногу іти вперед до перемоги комунізму. А вся правда на дні! Тож вип’ємо за неї, тобто за твою новонароджену доньку та твій дембель!

Присутнім сподобався цей тост і вони осушили за нього імпровізовані келихи. Випивши вино, Олександр став прощатися.

 

***

У палатці, де саме в розпалі була екзекуція, горіло світло. Волосников тягнув за руки між ліжками Скворцова – гусака з першого відділення, а з ліжок сипалися на нього удари чобітьми. Новобранець був голим до пояса, а обличчя нагнув униз. Спина, що світила ребрами і блідою шкірою, вже встигла вкритися синцями і чорними смугами від ударів. Видовище нагадувало побиття шпіцрутенами за часів Миколи І. Потім за небораку взявся Шпендик та сержанти. Били кулаками, ліктями, ногами. Бив навіть Сергій Токарєв. Жертва впала, згорнувшись клубочком, але Волосников підняв солдата, прив’язав його руки до короткої палиці і знову повів між ліжками. Заново загупали чоботи. Шевченко запитав Токарєва за що, мовляв, його так.

– Сьогодні нас шістьох послали працювати на цементний завод, а ця гнида почала клянчити у цивільних хліб та гроші. Якісь дві жінки купили йому дві булочки. То він так накинувся на них, наче зроду не бачив. Одну відразу злопав, а другу пошматував і порозсовував по кишенях. Уявляєш, яка сука?! Ще ж і грошей більше карбованця назбирав! Тобі не соромно? – гаркнув Сергій на Скворцова.

Той підняв закривавлине обличчя і, важко дихаючи, обізвався:

– Соромно… соромно… Тільки не вбивайте. Моя мама не переживе.

– А ми що, по-твоєму звірі? – вигукнув істеричним дискантом Волосников і долонею затопив жертву в обличчя.

– Не вбивайте мене…

– Ах ти підар… – почав був Волосников, але не закінчив, не витримавши осудливого погляду Шевченка.

– Розв’яжи його! Негайно! – скомандував Сашко.

І в цю ж мить до них підбіг Шпендик, який почав погрожувати і махати руками. У сержанта заворушилося щось подібне до муркотіння тигра, який збирається скочити на свою жертву.

– Пішов на куль! Я спа-а-а-ти хочу! Бігом з моєї палатки! – І схопивши Шпендика за комір, викинув за двері, як миршаве кошеня. А вже після цього кинув Скворцову: – А ти, суко, бігом в санчастину! Мені ще тут трупів не вистачало. Сам дійдеш? – Той знизав плечима, мовляв, не знаю. Шевченко звернувся до Портняжки:

– Одведи його. Скажеш, що впав з дерева або зі стріхи. Ясно? – І ті зникли за дверима.

Нарешті можна розслабитися. Шевченко дістав з тумбочки Лізиного цуцика і потріпав його за ґудзикового носа. “Завтра піду до Лізи, щоб там не було, – подумав Олександр. – Треба бути рішучішим, а то все мнуся, як “статевий прошак”. Солодкі мрії снували навколо веселої дівчини з ясними очима, але скоро сон почав налягати на нього, сковувати втомлене за день тіло, та заснути не дало світло, що раптово спалахнуло в палатці. Першим влетів розлючений Шпендик, а за ним ввалилися Довгань, Мухамедєєв, Рудий та ще чоловік п’ять дідів і фазанів. Олександр схопився на ноги і вирвав з бильця ліжка залізного прута.

– Поговорити треба, – процідив крізь зуби Довгань.

– Раз треба – говори.

– Давай вийдемо.

– Один на один ходім.

– Там видно буде.

– Тоді мені тут краще. – Сашко затесався у куток. У палатці запанувала тиша. Гусаки завмерли і, здавалося, не дихали. Волосников і Токарєв розплющили очі, але не вставали. Довгань подав фазанам знак заходити з двох боків і атакувати. Першим кинувся Рудий і тут же осів, затиснувши розбиту скроню, з якої цебеніла кров. Другою рукою Сашко схопив швабру і почав дратувати нападників:

– Хто наступний? Прошу не забувати, що я не гусак. А тебе, Довганю, обов’язково, бля, підловлю!

– Якщо виживеш!

Тим часом Мухамедєєв заліз на другий ярус ліжка і ногами вперед стрибнув на сержанта. Той в польоті перехопив ногу і щосили крутонув. Нападник вмить опинився на підлозі і завив від болю. Довгань повторив команду атакувати. Сашко зі швидкістю жонглера заходився махати прутом перед пиками нападників.

– Стояти! – пролунала команда. У дверях стояло два мордовороти – єфрейтор і прапорщик з санчастини.

– Молодші сержанти Волосников і Токарєв, до мене! Шпендик також! – скомандував прапорщик. Ковзнувши поглядом по Шевченку, загнаному у глухий куток, та закривавлених Рудому і Мухамедєєву. – А йому ви поставите ящик горілки, бо він врятував вас усіх від тюрми, – кинув у бік Олександра. – Втім, може ще й не зовсім врятував.

Сержанти крадькома переглядалися, діди вийшли, а за ними й прапорщик. І тільки тепер чорнявий єфрейтор пояснив:

– Скворцов нікого не закладував. Про все ми дізналися, коли він марив. Бідоласі добре дісталося: поламано чотири ребра, пошкоджено нирки, бо оправляється кров’ю. У санчастині з місяць проваляється. Виховувати гусей треба, але ж не вбивати.

Гості й господарі вийшли з палатки. Портняжка, Токарєв і Волосников повернулися лиш під ранок. Сліди бесіди з ними були на обличчі, але вони не дуже журилися з цього: в історії хвороби Скворцова записали, що він необачно впав з даху під час будівельних робіт.

 

ГЛАВА 7

Біля будинку, де жила Ліза, Олександр відчув у грудях холонучо-пекучий стукіт. Їхні зустрічі, хоча й почастішали, але не стали відвертими: Сашко так і не спромігся сказати їй ті слова, що їх щоночі повторював перед сном, мов молитву.

Зліпивши з мокрої землі кульку, кинув її у вікно, на якому тієї ж миті відгорнулася фіранка. Ліза виглянула на вулицю і, побачивши Сашка, розквітла травневою квіткою. Сержант ще дивився на вікно, коли раптом почув за спиною:

– Добридень, захиснику Вітчизни!

– Здрастуй, Лізо!

– Ходімо до міського парку.

Сашко кивнув на знак згоди. Невдовзі вони опинилися у невеликому сквері, біля входу в який красувався претензайний напис: “Міський парк культури і відпочинку імені Карла Маркса”. Під деревами в глухому закутку облюбували облізлу лавку. У Сашка була домашня заготовка довгого освідчення в коханні, яке обдумував не одну ніч. Але й цього разу заздалегідь підготовлена тирада вилетіла з голови. І хлопцеві нічого не залишалося, як важко зітхнути, ніби перед цим цілий день вергав лопатою землю.

– Біднесенький мій солдатику! – порушила Ліза тишу. – знову посидимо, поохаємо і розійдемося?

– Сонце моє єдине, мій ясноокий ангел! Я знаю тільки одне: ти моя, а я – твій. Щастя моє, я ж кохаю тебе, кохаю, кохаю, кохаю! – Сашко схопив Лізині руки і почав їх цілувати, а потім обличчя, коліна.

Чарівність першого поцілунку, першого захоплення, першого кохання охопило дівчину. Вона лише відвернулася і сама затремтіла. Коли він повернув її обличчя до себе, то побачив сльози. Нечутно схлипуючи, Ліза по-дитячому розмазувала сльози по обличчю.

– Чому ти плачеш? Чи я образив тебе своїм коханням? Якщо так, то вибач мене.

Її плач припинився. Ліза окинула Сашка довгим-довгим поглядом.

– Дурень ти, дурень безсердечний! Це я тебе перша побачила… І цуцик не випадково випав із вікна… А знаєш ти, як я боялася, що ти більше ніколи не прийдеш? Може ти подумав, що я зірвиголова якась, а я навіть ні з ким ще й разу не цілувалась.

Сашко знову почав вкривати поцілунками її обличчя.

– Вибач. Вибач мене!

– Я так боюся, що в тебе вдома ще хтось є: дівчина чи дружина… Я так боюся, адже ти вже дорослий.

По тих словах Сашко серцем відчув відповідальність за це дівча, котре саме підняло на нього свої світлі оченята і, зашарівшись, продовжило:

– Ти мене справді не розлюбиш за те, що я тебе сама знайшла. Кажуть, чоловіки люблять тільки те, що їм важко дається?

– Я уже не віддам тебе нікому! Тільки дочекайся закінчення моєї служби, і заберу я тебе на свою Україну. Поїдеш?

– На край світу піду з тобою. Голою, пішки піду.

Для справжнього кохання категорія часу – одна яскрава і чарівна мить, яку не помічають обоє. Та все ж Ліза незабаром зазбиралась.

– Мої батьки, любий, уже, мабуть, з ніг збилися, шукаючи мене. Мені шкода розлучатися, повір! Цей день був найщасливішим у моєму житті!

Вони підвелися і знову йшли містом, взявшись за руки, не помічаючи перехожих. Бо для них уже не існувало ні школи, ні вчителів, ні армії, ні патрулів, ні командирів.

Біля будинку Сашко пригорнув її, поцілував очі, руки. Вже почали було розходитися, як хтось обізвася до них:

– Добрий вечір, Лізо!

– Здрастуйте, дядю Томас!

Сашко почув знайомий голос і зблід, упізнавши старлея Тамсааре. Спершу розгубився, усвідомивши, що тікати безглуздо, як і виправдовуватись. Адже замполіт спіймав його у самоволці, немов дурне кошеня. Але звідки його знає Ліза? І тут пригадав, як вона говорила прапорщику про Данька. Клубок таємниць.

– Дядю Томас, ви вже не карайте сержанта Шевченка. Він мене щойно від хуліганів врятував і додому привів. І батькові нічого не кажіть. Я вас дуже прошу.

По обличчю старшого лейтенанта поповзла посмішка, але він швидко прибрав її.

– Не хвилюйся. Іди додому, бо мати вже увесь квартал оббігала.

Коли дівчинка зникла у під’їзді, кинув знехотя Сашкові:

– Дівча цього не ображай. Золота дитина, а я не люблю, коли дітей кривдять. А тепер сідай до мене у машину, поїдемо в частину.

Дорогою сержанту кортіло запитати, звідки замполіт знає Лізу. Нарешті наважився. Тамсааре знову посміхнувся.

– А ми сусіди. Я живу поверхом нижче. А ось звідки ти, голубчику, знаєш її? Наскільки мені відомо, батько тримає її в руках, щоб ніяких хлопців. На випадок чого зашле тебе туди, куди Макар телят не ганяв.

– А хто він у неї? Прокурор чи що? – поцікавився Олександр. – А коли і иак, мені боятися нічого, бо я не злочинець.

– Ну, знаєш… Підполковник Ластівка, коли піде мова про його доньку, церемонитися не буде.

– Хто?! – витріщився на офіцера Шевченко, начебто подавився чимось. – А я, дурень, і не догадувався. Товаришу старший лейтенанте, значить і майор Данько мешкає у вашому будинку?

– А ти як думав? Їхні квартири поруч.

Сашко замовк надовго. І лише перед КПП обізвався:

– Товаришу старший лейтенант! Ви мені самі всиплете нарядів чи здасте Чкалову?

– Ні, сержанте, на перший раз прощаю. Тим більше, що мені лічені дні залишилися до дембеля. Не хочу брати гріх на душу. Та й ти ж сам чув, як Ліза просила.

Подякувавши, Сашко виліз з машини і вже зібрався йти до палатки. Але Тамсааре зупинив:

– Сержант Шевченко, у ленінській кімнаті молодший сержант Новодворський веде дізнання. Вчора побито одного солдата, і заварилася каша. Так ти ось що: скажи, що я приїхав і чекаю в канцелярії роти.

– Єсть, товаришу старший лейтенант.

 

***

Прямуючи до палатки, Олександр збирався побачити там Скворцова. Певно прапорщик доповів Даньку або Чкалову про вчорашню пригоду, і почалася розкрутка. Коли так, то за Волосниковим плаче щонайменше дисциплінарний батальйон. Вочевидь, дістанеться на горіхи і решті учасників вчорашньої вистави. Але уже в палатці збагнув, що помилився, бо крім Новодворського там були ще троє солдатів: Аксьонов з другої роти, який вчора вночі вступився на Шпендика; Нізомов і Махмудов гусак з третього взводу, який не зміг зв’язати докупи й пари слів російською мовою.

Ще зранку Тамсааре побачив синці під очима Махмудові. Замполіт зразу ж спробував розібратися, але чув лише одне:

– Йок деревина. Старікі. Йок деревина.

Тоді старлей викликав Нізомова, який найліпше розумівся на російській і не став би брехати в перекладі. З’ясувалося, що Аксьонов серед ночі викликав Махмудова з палатки і почав відпрацьовувати на ньому удари. Тоді ж Тамсааре наказав Новодворському накидати чорновий варіант протоколу дізнання.

Але ще яснішою постала картина для Шевченка: отримавши від нього рішучу відсіч, старослужащі почали зривати зло на першому ліпшому. Ловили гусаків, які поверталися з туалету чи в іншій справі опинилися на вулиці після відбою. Так з’явилася пояснювальна записка Аксьонова.

“Пояснювальна записка.

Я, рядовий Аксьонов Микола Степанович, пояснюю, що 26 липня 1982 року я повертався з туалету до палатки свого взводу близько першої години ночі. Було темно. Біля палатки третього взводу за щось перечепився і впав. Падаючи, розмахував руками, щоб зберегти рівновагу, і ненавмисне зачепив рядового Махмудова. Боляче вдарився. Тому розсердився на останнього і відштовхнув його від себе. Той впав і почав кричати, що закладе мене Чкалову. Я Махмудова ні разу не вдарив і пішов спати.”

Шевченко саме читав ці рядки, як Махмудов закінчував давати свідчення. Швидко говорив узбецькою та ще, видно, таким забитим діалектом, що Нізомов час від часу просив його повторити одні і ті ж фрази по кілька разів. Новодворський списав уже шість аркушів. І така ж кількість перекреслених полетіла в кошик. Нізомов якраз закінчував перекладати чергову фразу: “Потом Аксьонов брала большой лопата з пожежного щита і вдарила мене по голові. Було дуже сольно і моя упала. Тоді Аксьонов та ще один дід, фамілії якого моя не знає, почали моя бити ногами в живіт, по голові і увесь-увесь…” Нізомов вслід за Махмудовим показував, де саме його били, а Аксьонов в цей час бігав палаткою і кричав Махмудову:

– Ти, заразо, ще пожалкуєш! Я тебе, бля, тепер уже точно угрохаю! – А потім хапав за руку Новодворського: – Ну на хріна ти все пишеш? Не роби цього, не слухай того пустобреха та його земляка, який може й не розумє, що перекладає. Чи ви тут всі грьобнулися? Тамсааре скоро дембельнеться, а ви, суки, мені справу пришиєте!..

Шевченку урвався терпець. І він звернувся до Новодворського, киваючи на Аксьонова:

– А цей бовдур, що тут робить? Він же не має права зараз тут знаходитись.

– А що я зроблю? Тільки вижену його з палатки, а він знову забігає, – і перевів погляд на Аксьонова, на обличчі якого можна було прочитати глум і образу.

Він переступав з ноги на ногу (ніби босоніж стояв на гарячих головешках), а потім подався з палатки. А Махмудов, пригадавши ще якусь деталь, сипнув своєю говіркою, як горохом. Новодворський знову взявся за ручку, занотовуючи переклад зі слів Нізомова: “А ще Аксьонов сказав моя, єслі я буду говорить єта хто-небудь, то мені виб’ють зуби. А потім підібрав великий камінь і вдарив в око. Аксьонов й діди й раніше били мене мало не щодня, погрожуючи. Мовляв, коли запитають про мої синці, то щоб пояснював: на моя впала деревина. А то не деревина…”

Новодворський ламав голову над тим, як все це записати нормальною мовою. А коли закінчив нотатки, звернувся до Шевченка:

– Цілий день писав. Нарешті можу віддати матеріали дізнання Тамсааре, а той поставить до відома Данька. Може покарають хоч одного старослужащого.

– Володю, я саме прийшов сказати, що він чекає в канцелярії роти.

Нізомов з Махмудовим вже зібралися було йти, але все ще топталися біля порогу. “Мабуть, бояться, що Аксьонов підстерігає їх”, – подумав сержант. І ту ж мить на порзі справді виник Аксьонов – блідий і переляканий. Скоро з’ясувалося, у чім справа: до палатки увійшли Тамсааре і Данько. Схоже, майор уже був в курсі справ. Неквапливо сів до столу і почав ритися в паперах. Набрякле гнівом обличчя не міняло свого виразу з півгодини. А коли дочитав усі аркуші, підвівся з-за столу, пройшовся повз вишуканих солдатів і, повернувши голову в їхній бік, ніби хотів проковтнути всіх гамузом, заходився читати нотацію.

– Це неподобство, товариші солдати. Це глум над прапором не лише нашої частини, а й усіх Збройних Сил СРСР! А коли доведеться йти в бій? Коли завтра китайці, як та саранча, посунуть через наші кордони? Я вас запитую, рядовий Аксьонов!

– Я буду з честю захищати Батьківщину! – випалив Аксьонов, не моргнувши й оком.

– Захищатимеш, кажеш? А поруч з тобою буде Махмудова? І обоє при зброї. Уявляєте ситуацію, товариші солдати і сержанти? Та вони ж один одного перестріляють! У роки Великої Вітчизняної війни ваші батьки і діди пліч-о-пліч хоробро билися з фашистськими загарбниками. Тоді воїни різних національностей прикривали один одного в бою. А ви? Соромно! Соромно! А що це за пташині назви у вас? Немає у нас ні гусей, ні фазанів. І дідів немає! Є лише солдати. Ну який він фазан чи дід? – Данько показав на Аксьонова. – Це просто поганий воїн. Тобі не соромно, рядовий Аксьонов?

– Соромно, товаришу майор!

– Соромно йому… Цього мало. Ти мусиш нести відповідальність за свої дії. – Данько знову почав метатися палаткою, кидаючи на присутніх блискавичні погляди. – Ми знаходимося у священій, кімнаті, яка носить ім’я великого Леніна. Мені прикро, що серед моїх солдатів є воїни, які не розуміють цього. Стосується це не лише Аксьонова, а й усіх вас. Чому ніхто відразу після бійки не доповів мені про все, що трапилося. Як так можна, товаришу молодший сержант?

Новодворський стояв ні в тих, ні в сих, перевівши погляд на Тамсааре, який опустив голову, похитуючи нею.

– То скажіть мені на милість, чому я довідуюсь про все, що діється в частині, останнім? – Данько подивився на Тамсааре, який змушений був заперечити у присутності солдатів:

– Товаришу майор, вас на той час не було тут…

– Нехай буде так, але чому тоді самовільно розпочали дізнання? Чому робив це не офіцер? А якби вони перебили одне одного, хто відповідав би? Ви, товаришу комісар! Я розумію, що ви відлучалися на об’єкт, але треба було дочекатися мене, і я знайшов би вихід. А так подивіться, що вони понаписували. Почитайте. “Пояснювальна записка…” У нас що дитсадок? У нас армія, а в армії є тільки рапорт. Добре хоч самосуду на мою голову не влаштували… Шерлоки Холмси… Слідчі, туди вашу мать… – Данько обвів присутніх понурим поглядом, потім втупив його в сержантів і Тамсааре. А вже коли збагнув, що його не розуміють, зайшов з іншого боку. – Звичайно, товаришу молодший сержант, я хвалю вас за виявлену ініціативу. Молодець! Так і повинен себе вести молодший командир. Але ж і ви бачите, скільки наробили помилок. Розумієте, молодший сержанте, що я маю на увазі?

– Так точно, товаришу майор!

Данько примирливо запропонував усім сісти.

– Що нам робити далі? Йти шляхом, обраним вами? Можна, але хто виграє від цього? Ну, посадять Аксьонова чи відправлять в дисциплінарний батальйон. Далі що? Лише пляма на прапорі батальйону. Поламане життя, а він ще по суті й не жив на світі. З тюрми вийде закінченим розбишакою. Ви цього хочете? А ми при цьому також будемо винні? Краще ми його самі покараємо на всю котушку. Отримає нарядів від свого командира по саму зав’язку. І це остання поступка тобі від нас. Наступного разу уже ніщо не врятує від дисбату. Передай це і своїм товаришам.

– Наступного разу не буде! – ожив і майже весело вигукнув Аксьонов.

– Наступного разу не буде! – вторив і Новодворський, але вже в іншій, сумно-іронічній тональності.

А Тамсааре і Шевченко лише пригнічено мовчали, усвідомлюючи, що дійсно наступного разу не буде. Тепер жоден гусак не ризикне поскаржитися офіцерові, жоден сержант відтепер не візьме участі у подібному фарсі. Безкарність була у всіх перед очима, і всі проковтнули її мовчки. А слова Данька про покарання дідів, всі його обіцянки зробити це наступного разу були пустопорожньою, але не вартою й ломаного гроша, балаканиною. Майор зробив вигляд, що не помітив іронічного випаду Новодворського, бо був задоволений собою, продовжуючи свої повчання в дусі миротворця:

– А тепер рядовий Аксьонов нехай попросить вибачення у Махмудові. І потисніть один одному руки. В моїй присутності.

Аксьонов наблизився до узбека і пробурмотів собі під ніс:

– Вибач, Махмудов.

Той ні слова не розуміючи з цієї вистави, відсахнувся від простягнутої руки, увібравши голову в плечі. Тільки побачивши, що бити його не будуть, схопив руку і заторохкотів:

– Рахмат, рахмат! Спасибо…

Тільки тепер Данько підвівся, згріб зі столу всі папери, запхав їх до кишені і зі словами “Хай побудуть в мене” вийшов з палатки.

 

ГЛАВА 8

Воші упивалися солдатською кров’ю. Хто прав одяг в бензині, звільнявся від цієї напасті не більше, ніж на тиждень. Хоча й відсував Сашко своє ліжко ліжко подалі від гусаків, уникнути зарази не міг. Правда, колишньої огиди, коли вперше спіймав паразита і почув під нігтем характерне клацання, уже не мав. Палатка наповнювалася цим клацанням розчавлених вошей перед сном. Тоді вона дихала сміхом, бо солдати нічого не могли протиставити цьому лихові, хіба що чорний гумор. Волосников ловив вошей і голосно рахував:

– Сімдесят одна, сімдесят дві, – і перестав чухатися, але не надовго. – А ви так, тоді ми вас просто страчуватимемо. Ось ти будеш Жаною д’Арк, тому тебе спалимо. А ти будеш Хамза – тебе камінням закидаємо!

– А ти їй очі піском засип! – бовкнув хтось знехотя, і палатка зайшлася гомеричним сміхом.

– Ні, краще повісь, як Кейтеля! Задуши власним мундиром! – Поради сипалися звідусіль, одна солоніша іншої. Та ось озвався Токарєв. Голос його звучав твердо з нотками обурення:

– Не смій при мені ображати комах, я член охорони природи!

У Волосникова очі полізли на лоба, і він заплескав у долоні.

– Братці! Гусаки! Скинемося йому, якщо він такий жалісливий, по сотні особин. Хай буде у його ліжку заповідник, а ще краще – національний парк.

Сергій не встиг і зреагувати на репліку, як Волосников висипав йому у ліжко півжмені комах.

– Ти, бля, дурень чи грьобнутий? – заблимав сполохано очима Токарєв.

Уся солдатня ревла зі сміху, а Волосников заходився збирати вошей у гусей, які кидали йому у розставлені долоні паразитів.

– Не треба! – заволав Токарєв. – Кінчай, гад! Ой-ой, вони мені переведуть породу. У мене ж інша група крові!

Тоді Волосников витрусив назбиране на ліжко Бажову.

– У тебе, здається, четверта група. Сотнею більше, сотнею менше… Щоб я так жив! – І потер долоні.

Розпашіле від гніву обличчя Бажова вкрилося червоними плямами. Він розмів вошей на всі боки і цим ніби підлив масла в вогонь загального ажіотажу.

Раптом велелюдний гармидер прорізав несамовитий крик, від якого усім зробилося моторошно. Цей крик повторився ще раз. Шевченко, а за ним й інші, вихором вилетів з палатки. Перед ними постало жахливе видовище. До палатки другої роти стрімко нісся живий смолоскип. Навперейми йому кинувся Довгань. Поваливши солдата прямо в багнюку, почав збивати полум’я кітелем, котрий тут же спалахнув. Обгорілий ще якусь мить покачався по землі і завмер, а незбите полум’я продовжувало горіти, наповнюючи повітря запахом бензину і паленого м’яса. Коли підбігли чергові з ліхтарями, всі побачили труп з обгорілим волоссям і відкритими очима. На вільних від багнюки ділянках обличчя піднялася пухирями почорніла шкіра. Шевченка почало нудити.

– Шпендик! – розпачливо вигукнув наелектризований від страху Довгань, і кожна волосина на його голові піднялася антеною. – Це ж він сьогодні дістав півцебра бензину і збирався прати свій одяг.

– Пожежа в лісі! – донісся новий крик.

Тільки тепер всі побачили заграву на сопці.

Акулов з лопатою в руках мерщій побіг в бік яскравих відблисків. На щастя лісову пожежу вдалося ліквідувати в зародку. І то лише завдяки тому, що трапилася вона у період мусону, коли все навколо було просякнуте вологою – і трава, і кора дерев. На місці вималювалися обставини трагедії. Перевернута обгоріла цеберка, недогорілі клаптики простирадла, що виднілися на гілках дерева, свідчили про те, що тут сталося.

Очевидно Шпендик, загорнувшись у простирадло, як римський патріцій, при світлі свічки почав прати кітель і штани. Упоравшись з верхнім одягом, викрутив його і вже збирався прати натільну білизну. Але комарі та гнус, що хмарою нависали тепер у лісі, змусили його натягнути верхній одяг. Та достатньо було провести рукою над полум’ям свічки, як кітель спалахнув. Від болю та несподіванки неборака зробив крок назад або навіть упав, перевернувши на себе цеберку із залишками бензину. Замість того, щоб впасти у найближчу калюжу, Шпендик зопалу побіг до палаток, чим і прискорив свою загибель. Можливо деталі того, що трапилося, були дещо інші, але суть наглої смерті солдата була саме такою.

Погасивши залишки вогню, приголомшені побаченим хлопці пригнічено поверталися в частину. Над тілом небіжчика чаклували прапорщик з санчастини та черговий офіцер, а згодом два дужі єфрейтори поклали тіло на носилки і понесли до санітарної частини.

Серед плацу у сяйві прожекторів стояли Данько, Чкалов та Трухін і збуджено говорили. Черговий офіцер подавши команду шикуватися, потім же доповів про надзвичайну подію. Чкалов викликав сержанта Павлова, заступника командира взводу, де служив Шпендик, і наказав зрізати з погон лички.

– Знайшли стрілочника, – невдоволено прошепотів Новодворський. Шеренгами прокотився гомін.

– Розмови в строю! – Над плацом нависла моторошна тиша. Було чути як по брезенту палаток затарабанили краплини дощу. Чкалов зупинився в центрі і приглушено-різким голосом почав:

– Товариші солдати і сержанти! Трапилося непоправне – загинув один з ваших товаришів. Загинув наглою смертю на очах багатьох з вас. Загинув через власне нехлюйство і невиконання наказу командуючого округом. Не буду довго забирати час, але те, що скажу, затямте. Попереджаю передусім водіїв і техніків: за кожний літр бензину нестимете особисту відповідальність переді мною. Попереджаю також сержантів і старослужащих: якщо почую від когось найменший запах бензину, полетять не тільки лички, а й голови. Це вам обіцяю я, майор Чкалов. А тепер усім спати!

Під акомпанемент дощу солдати миттєво розбіглися по палатках.

 

ГЛАВА 9

Цинкову домовину з тілом Шпендика відправили на батьківщину в супроводі офіцера та двох солдатів наскоро і майже таємно.через тиждень трагедія стала забуватися, і життя батальйону тривало, як і раніше. Діди продовжували ганяти гусей, останні, як і раніше, старалися уникнути припашок і “виховання”. Єдиною втіхою солдатчини залишалася міска лазня.

Відповідальним за чистий четвер того літнього дня був Тамсааре. Шевченко, скориставшись тим, що офіцер був у курсі його сердечних справ, попросив півгодини аби відлучитися. Замполіт, трохи повагавшись, дозволив під чесне слово, що сержант повернеться вчасно і жодного кроку не зробить далі об’єкту “Лізин будинок”.

Петляючи кварталами, уникаючи зустрічі не лише з патрулем, а й з будь-якими військовими, Сашко без пригод досяг мети. Йому навіть пофортунило, бо коли він порівнявся з будинком, з нього саме вийшла Ліза, прямуючи за покупками. Впізнавши сержанта, вона кинулася йому в обійми:

– Сашуню! Чому так довго не приходив? Що я тільки не передумала! Гадала, що кинув мене уже, як непотрібну іграшку, котру встиг розкупорити на дрібні цурки, і вона вже стала нецікавою. Ледь не збожеволіла, виглядаючи щодня.

В цю мить для Шевченка нікого не існувало, окрім коханої дівчини. Вперше по-дорослому поцілував її в губи. Перехожі озиралися на щасливу пару, але Сашко не звертав на те уваги, хоч і відчував приклеєні до спини чіпкі очі… Він багато хотів сказати, але в розпорядженні залишалося всього кілька хвилин.

– Розрадонько моя єдина! Ти моя на все життя і завжди пам’ятай про це. Шкода лише, що у мене зараз обмаль часу. Не знаю чи вдасться скоро вирватися до тебе. У нас тепер з цим буде дуже складно. А ще серце мені підказує: попереду у нас тривала розлука. Чому, не знаю, таке передчуття. Пообіцяй: щоб не сталося, ти дочекаєшся кінця моєї служби.

– Сашко, любий, чекатиму, скільки треба!

– І ще одне запам’ятай: не вір нікому, щоб про мене не сказали і хто б не говорив.

– Ти про що? Я не розумію.

– Обіцяєш, Лізо?

– Так, а коли ти мусиш повернутися в частину?

– Негайно. Прости і прощавай, адже я дав слово Тамсааре, що одна нога моя тут, а одна там.

Вони обнялися, і він почув як невгамовно закалатало її серденько, немов у ластів’яти, що випало з гнізда.

– Не пущу, не пу-щу! – змучено вигукнула Ліза, коли Сашко хотів розняти її обійми.

– Сонечко моє, мені пора, вибач. Чекай мене.

Сашко не став пояснювати свого передчуття і того, що знає, чиїх батьків вона. Як і те утаємничив, що рано чи пізно про їхнє кохання довідається її батько і навряд чи буде він від цього в захопленні. Коли вилив коханій свою душу про неминучу розлуку, почув себе спокійніше.

– Молодець, сержанте! – Тамсааре глянув на годинника. – Хвилина в хвилину. Як пройшла операція?

– Блискуче. Дозвольте тепер використати час за прямим призначенням? – відбувся жартом і попрямував банитися.

Помившись, Сашко переодягнувся у свіжу білизну, натягнув штани, гімнастерку, яку за звичкою застібнув на всі ґудзики. Окрім верхнього. Уже в машині не міг позбутися липкої думки, що із солдатами та із ним самим відбулася якась дивна зміна. Полягала вона у дискомфорті, відчутті якогось бруду, незважаючи на сьогоднішній чистий четвер. Подумки Шевченко пояснював собі цю обставину занадто короткою зустріччю з Лізою та гнітючим передчуттям розлуки з нею. І що цікаво: у поведінці, настрої, мовчанні солдатів він помічав таку ж розпуку. Ця атмосфера панувала в машині до самої частини. І тільки там Сашко звернув увагу, що солдати безперестанку підтягують штани, поправляють паски і чухаються, чухаються, чухаються, ніби вони й не банилися годину-другу тому.

Олександр не увійшов, а вкотився у палатку Валентина. Пеком пік поперек, тіло свербіло від п’ят до голови. Акулов був не сам, а з Кохою і Новодворським, і всі разом вони проклинали когось на всі заставки. Шевченко відразу збагнув у чім річ, але для годиться запитав, що сталося.

– Ти, бля, наївний, як сільський хлопчик. – обізвався Коха, займистий, як сірник, не знаєш, коли й спалахне. – Тут ці тварі стільки крові попили, а нам їх знову підсунули! Такої завошеної білизни ще не давали. Чи ти може жити без них вже не можеш?

Тільки тепер Шевченкові впала у вічі Кохина білизна, що валялася біля ліжка.

– І як на гріх бензину нам тепер ніхто й краплини не ризикне дати. – У примружених, як від головного болю, Кохиних очах в цю мить можна було прочитати розгубленість.

Затесавшись в куток, Сашко й собі заходився знімати натільну білизну, ретельно оглядаючи майку і труси, які мало не ворушилися від нечисті. Напившись крові, бридкі комахи вже набули червонуватобрудного кольору. Шви геть чисто вкрили гниди. Сержант зі зла пошпурив білизну додолу:

– Треба негайно випрати хоча б милом.

– Ну й що це дасть? – глумливо запитав Валентин. – завтра з гнид вилупляться нові воші і, як упирі, накинуться на тебе з подвійною енергією. Та й старі не всі поздихають – це перевірено. Навіть кип’ятіння не завжди їх убиває. А сушити потім як? Жодної праски не залишилося.

– Не журись! – подав голов Новодворський. – Я краще тиждень без трусів ходитиму, ніж годуватиму їх;

В цю ж мить до палатки ввалився Артист, обличчя якого сяяло, як нова копійка. Запанувала незручна тиша, яку першим не витримав Коха.

– Ну, народжуй скоріше! З чим прийшов? Чому лирву тянеш?

– Домовився! – Але Коха не вгавав і запустив в Артиста чоботом.

– Не тягни вола за хвіст. З ким домовився? З цими мандовошками, щоб не кусалися? – Артист у відповідь поцілив у Коху подушкою, а коли той почав її піднімати, влучив ще й чоботом у стегно. Єфрейтор спершу заявив, а потім перейшов на віртуозне матюччя. Це, видно, набридло Артистові, і він розповів про свій план.

– Щойно перебалакав з Трактором, водилою штабної УАЗки. За могорич він замочить наші шмотки у бензині – до ранку й без прання воші дуба вріжуть.

Ідея всім, мабуть, сподобалася, бо вояки заходилися підбирати свій одяг і кидати на купу. Валентин тим часом виніс з кладової пляшку хлібної самогонки.

– На пляшку! Тримав як НЗ, оце саме й знадобилася. А закусь хай сам Трактор організує.

Артист зав’язав одяг у вузол, засунув за пазуху пляшку і вискочив з палатки.

– Ну! – відсапнули солдати з полегкістю і взялися за чефан.

Вечір пройшов без ексцесів.

 

***

Вранці після сніданку Данько вишикував батальйон на плацу. Його трясло від люті і він ледве себе стримував. Перед строєм осиротіло стояв, хитаючись, Трахтор, якому було з похмілля, тому увесь запух. Щось намагався варнякати, але язик заплітався, і тоді водій по-ідіотськи криво, усміхався. Видно збагнувши, що всі його виправдання усім до лампочки, заспівав:

– Наш командир удалой

Мы все пойдём за тобой…”

Це остаточно допекло майора. Він відштовхнув Трахтора, і той плюхнувся пикою в калюжу, але тут же підвівся і продовжував кривлятися. Черговий офіцер під загальний регіт ледь відволік його до штабного вагончика.

– Ложись, Трахтор, і спі!

– Слабак! – донеслося до строю. – Клюнув лише півлітру і вже відкинув кінці.

Данько аж позеленів:

– Хто споїв водія? Хто, я вас запитую товариші солдати і сержанти?

– Сам, мабуть, набрався! – почулося з шеренги. – Свиня болото знайде…

Данько ходив нервово плацом, прискіпливо зазираючи в очі кожному солдатові, видно, ще й принюхувався, прагнучи віднайти співпляшечника.

– Звичайно, сам. Але чому? Де він взяв ті дві пляшки вина і пляшку самогону, які видудлив за один присіст цієї ночі?

Сашко, Артист і Коха перезирнулися. А Данько пройшовся ще перед строєм і, подавши комусь знак, продовжив:

– Це диверсія! Це робиться на користь Китаю і його імперіалістичних посібників. Ви що, сучі сини, хочете, щоб китайці ґвалтували ваших наречених?

І тієї ж митті з’явився прапорщик, який приніс з гаражів дві цеберки і висипав на плац нижню білизну, від якої несло бензином. Данько переможно подивився на шеренги і скомандував:

– Зняти усім паски і задерти гімнастерки! Хто без майок і так далі – вийти зі строю!

Окрім відомої нам п’ятірки, вийшли Сулава, Довгань і, несподівано для присутніх, два гусаки – Бажов і Куусалу.

– Во, бля, гусяри оборзіли! – почувся гомін з другої роти.

– Відставити розмови! – Данько був здивований не менше інших, що серед грубих порушників дисципліни опинилися не лише три кращих сержанти, а й два новобранці. Проте вигляду не подав, а наказав порушникам дисципліни залишитися на місці, а командирам підрозділів розвести особовий склад до місць служби. Коли плац спорожнів, Данько вишикував девятку і почав розпікати присутніх, ніби з-під настовбурченого їхнього волосся випирали ріжки, а потім викликав Сулаву і давай його чихвостити:

– Ти, рядовий Сулава, все це навмисне влаштував. Я все про тебе знаю. Все! Ти переді мною, як голий перед Богом. Всі порушення в батальйоні, то твоя робота

Грузин з-під лоба подивився на майора і перейшов в контрнаступ:

– Зачем обідно гавариш? Зачем Сулава? Він був гусак і його били. Зачем товариш майор не захистив Сулава, коли був гусак? А тепер Сулава дід. І клав на усіх. А вшивий труси носи сам, товариш майор. Я краще совсим голий ходить буду!

Данько, почувши таке, гаркнув так, що, здавалось, попадають намети:

– Твою мать! Ти нині вивів зі строю водія штабу, правда, уже колишнього. Ти зірвав роботу штабу батальйону. Рота китайців не зробила б стільки шкоди, як ти, твою мать!

Тепер уже грузин закипів, як розігрітий мартен:

– Один Сулава, да, один Сулава дав пляшка Трахтору? А він що, маленький дівчинка, да? Йому дали і він випав, да? А мать – свою: дешевше буде!

Майор остаточно втратив контроль над собою:

– Звєзда тебе під парканом народила, а не мати…

Ще б одна образа на адресу грузина, і той кинувся б душити майора. Це шкірою відчув Данько, тому наступив на горло своєму гонору і перейшов на офіційну мову:

– А тепер, товариші солдати, слухайте завдання. Передаю вас у розпорядження товариша Ніколаєва. Старшим призначаю старшого сержанта Акулова. Товариш Ніколаєв ось-ось під’їде і дасть вказівки на місці.а щас бігом на склад, взяти ломи і лопати. Акулов, командуй!

Незабаром солдати уже їхали в цивільному мікроавтобусі. Поруч з водієм сидів непримітний лисуватий чоловічок. Це і був товариш Ніколаєв, який останнім вийшов з машини, коли автобус прибув на околицю Вільногорська. Потім провів солдат в бік складських приміщень і зупинився перед неглибокою напівзатопленою траншеєю.

– Прокопайте трохи глибше, там під щебенем дошки, а під ними кабель. Ваше завдання вибрати щабінь і старі дошки, покласти нові і засипати траншею. Завдання зрозуміле?

– Чого там, все ясно! – Врізнобій відповіли прибулі.

– Тоді починайте. Тільки обережно, не пошкодьте кабеля. Обід сюди я сам привезу із заводської їдальні. Завдання треба виконати протягом дня, а не впораєтеся, доведеться прихопити і ночі. Але я гадаю, ви по-стахановські шуруватимете. Викроєний в такий спосіб час можете провести на свій розсуд. – Сказавши це, сів у свій “рафік” і був такий.

Хлопці влізли до траншеї і зашурували ломами та лопатами. Щебінь був давньозлежалим, встиг ніби зацементуватися і піддавався лише ломові. Коха і Сулава не випускали його з рук, енергійно довбаючи перешкоду. Перший тому, що сачкувати не вмів, а другий – щоб показати свою силу і вправність. Інші оцінили це. Довгань з кислою міною длубався лопатою, але викидати було нічого. Куусалу вертикально гатив ломом, не виковирюючи його і цим самим злив Коху.

– Ти бабу свою так долонею хлопай, а тут вкалуй! Отак треба: вдарив – зрушив, вдарив – зрушив. Ясно?

Через кожні 50 хвилин Акулов оголошував перекур. Та коли Бажов спробував вилізти з траншеї, Довгань загнав його назад – гусакам не положено.

Нарешті з-під щебеню з’явились перші дошки. Їх витягували, а натомість стелили нові. До обіду більша частина роботи була виконана. Ніколаєв, як і обіцяв, привіз смачних пиріжків. Прикінчивши їх, солдати з півгодини відпочивали. Повели розмову про те, що на об’єкті працювати не легше і тому вони відбулися порівняно легким покаранням. По обіді Бажов почав просити, щоб їх з Куусалу хоч через раз по черзі випускали з траншеї перекурити. Довгань обурився:

– А що одному там робити? А так один довбає, інший вигрібає.

На це Шевченко відреагував по-своєму:

– Ось ти і будеш на той час, коли один з них перекурюватиме!

Довгань не втримався і загнув триповерхових янголят:

– Ти що, бля, оп’ять? Ми з тобою ще за минулий раз не розрахувалися, – Довгань натякав на бійку в палатці перед загибеллю Шпендика. Але сержант не став загострювати відносини.

– Гуси через раз по-одному вилазитимуть нагору, а ми на той випадок по черзі підніматимемо їх. Роботи тої лишилося не більше, як на два перекури. Хрін з тобою, я першим полізу!

На тому й порішили. Під час чергового відпочинку Бажов виліз разом з дідами, а Куусалу і Шевченко залишились працювати. Напарник Сашка геть позбивав ломом руки, так само невміло заганяючи його вертикально в землю. Сержант надумав уже забрати в нього лом, а естонцю передати лопату, як згори почувся жіночий голос.

– Саш, здрастуй!

Той виліз, довго дивився на дівчину, але ніяк не міг пригадати, де її раніше бачив.

– Ти що, не впізнаєш? А, зрозуміло, ти ж тоді був переляканий… Я – Таня.

Сашко відразу пригадав дитячий садок, Партизана і двох дівчат. Тому дуже зрадів.

– Танюшо, вибач, будь ласка. Хіба міг сподіватися…

– То нічого. А чому не заходиш? І Василь десь подівся, немає уже кілька тижнів. Приходьте разом, чекатиму.

У цю мить до них підбіг Сулава і на знак знайомства подав дівчині руку.

– Георгій Сулава.

Тетяна не тільки не подала своєї руки, а й презирливо зміряла його з ніг до голови.

– А ти дорогушо, Жора чи як там тебе, не лізь, куди тебе не просять. Будеш потрібний – покличу, не хвилюйся, – і знову звернулася до Сашка. – Так прийдете?

– Постараємось.

– Ну, бувай, а Котові передай, не забудь, що я чекаю! – і кокетливо пішла собі далі.

Сулава був не зірвався за нею, та сержант зупинив його.

– Стій, Біджьо. Це баба Кота.

– У Кота їх – половина Вільногорська! – і вирвався із Сашкових рук. Та раптом зупинився ні з того, ні з сього і якось розгублено подивився на всіх. Олександр озирнувся. В траншеї, спираючись на лом, повільно осідав Куусалу. Всі, не змовляючись, рвонули до нього, але їх зупинив окрик Акулова:

– Не чіпати! Загинете!

Хлопці завмерли, уже занісши ноги, щоб стрибнути до траншеї. Обличчя Куусалу набирало землистого кольору, блакитно-білі очі ще дивилися, але швидко мутніли, зіниці округлилися аж до білків.

– Що з ним? – перелякано поцікавився Артист.

– Струм, – видавив із себе через силу Валентин. – Електрична напруга. Кабель необезточений, і Куусалу, видно, пробив його ломом.

Тільки тепер всі збагнули, що на місці естонця міг опинитися будь-хто з них, кожен з дев’яти. А могло бути і двоє. Сержант повернув голову на те місце, де подумав: “Вона іде вулицею й уявити не має, що врятувала мені життя”. Валентин зірвався шукати телефон. Заціпеніння у вояків уже пройшло. Вони палили цигарки і мовчали.

 

***

Коли повернулися до частини, сумна звістка вже облетіла батальйон. Зі штабу бригади прибув капітан аби провести дізнання. Солдатів викликали разом і поодинці. Вони розповідали про все, чому були свідками, до найменших подробиць. Капітан допитувався, чому Куусалу на момент загибелі залишився один в канаві, чи не били його перед тим.

Старшого сержанта Акулова розжалували до молодшого сержанта, але залишили на посаді старшини роти. Цинкову домовину в Естонію мав супроводжувати Тамсааре. Термін його строкової служби закінчувався, тому старлей здавав справи, бо після повернення з відрядження його чекав наказ про звільнення в запас.

Перед виїздом викликав Шевченка. Сержант застав старшого лейтенанта за службовими паперами. Коли Сашко зявився на порозі канцелярії, офіцер запропонував сісти. Тамсааре розпочав здалеку, розповідаючи про домівку і розпитуючи Олександра про його інтереси на “гражданці”. Поцікавився і тим, що той збирається робити після армії. Обмінялися домашніми адресами. Не забули погомоніти і про загиблого, в якого в далекому естонському селищі залишилися мати і маленька сестра.

Сашко відчував, що його викликано не лише для цього. Коли розмова почала пробуксовувати навколо одних і тих же питань, Тамсааре замовк. Потім підвівся і запалив цигарку з фільтром, запропонував її і Олександрові. Той не відмовився, тільки довго чиркав відсирілими сірниками. Офіцер підніс полум’я своєї запальнички. Сержант затягнувся, а коли випустив з рота дим, Тамсааре несподівано поцікавився:

– Із Лізою Ластівкою в тебе наміри серйозні чи так, легкий флірт? Можеш не відповідати, але від того, що скажеш на це, залежить, як я поведусь далі.

– Товаришу старший лейтенанте…

– Зараз можеш називати мене Томасом Ірвіндовичем, – по тональності розмови сержант зрозумів, що офіцер хоче сказати йому щось важливе особисто для нього. Тому намірів щодо Лізи приховувати не став. Мовляв, вони один без одного не мислять життя і після звільнення у запас обов’язково забере її до своїх батьків і одружиться.

– Я так і думав. Але ж вона неповнолітня, наступного року їй лише сімнадцять виповниться, і батьки її не відпустять.

– В такому разі проживу у Вільногорську ще рік після дембеля і тоді ніхто нас не затримає, – Сашко на цій фразі спотикнувся, подумавши про себе: “А чому він все це у мене випитує. Може, сам має якісь наміри щодо Лізи, йому ж немає ще й тридцяти”. Але тут же, пригадавши Лізине: “Здрастє, дядя Томас!”, заспокоївся.

А Тамсааре продовжував:

– Коли останній раз ти приходив до неї, тебе бачив Данько. Власне, про це він мені сам сказав. Тому будь готовий до всього. Можливо, тебе переведуть до іншої частини або всю роту запроторять десь у тривале відрядження… Я б на твоєму місці подумав запасний варіант зв’язку.

Шевченко слухав, відганяв непрохані думки і йому стало соромно за безпідставну підозру, але що відповісти в цій ситуації не знав. Сержант знизав плечима. Про те, що листи можуть не доходити, він навіть не думав. Та і яке це тепер мало значення. Після недавніх подій йому найближчим часом з частини не вирватись. А якщо завтра переведуть в інше місце? Йому від однієї думки про це стало моторошно. Як же він про це раніше не подумав? Правда, листуватися можна і через сестру. Лист з України від сестри ні в кого не викличе підозри. А може він рано панікує? Може все минеться, і через тиждень-другий він знову потрапить до неї в місто? Але ці надії розвіяв Тамсааре:

– Я не знаю, чи пов’язані між собою той факт, що Данько бачив вас разом, і та обставина, що завтра Ліза відїздить з матірю до санаторію в Уссурійськ, де вони пробудуть до кінця літа. Гадаю, що це не випадково.

– Томасе Ірвіндовичу, чому ви все це розповіли? Ви ж не святий Валентин.

– Бо це не складає військової таємниці. До того ж виконую свій обов’язок: влаштовую профілактику твоїм можливим майбутнім самовільним відлученням з частини. А після того, що я розповів, тобі у місті нічого робити. Чи не так? А тепер прощавай і подумай. – Офіцер подав Сашкові руку, яку той міцно потиснув.

Після відбою, зібгавшись клубочком у ліжку, Шевченко важив і важив у думках все те дивне плетиво, повідане йому замполітом. “Що ж ми маємо тепер? – прикинув сержант. – По-перше, Лізин батько знає все і, можливо, прагнутиме прибрати мене подалі від міста. По-друге, уже завтра Ліза буде від нього за тисячі кілометрів, у Примор’ї. По-третє, листи треба пересилати обабічним шляхом. Це і є те головне, що хотів сказати Тамсааре.

 

ГЛАВА 10

Батальйон наводив шпон, бо чекали на велику перевірку зі штабу корпусу. Власне, чого можна було очікувати після двох трагічних випадків? Ясна річ, неприємностей. Насамперед для старших офіцерів, бо саме вони несуть відповідальність за недоліки, які спливуть в батальйоні. Неприємність чекає і на молодших офіцерів, бо саме на них буде звалено усю вину. Неприємність сержантам, бо на них зриватимуть зло за свої протоколи шульци. Стократ більша неприємність чатує солдатів, бо саме вони врешті-решт будуть покарані і перевіряючи ми, і офіцерами, і кусками, і сержантами.

Солдати драїли плац, який тепер виблискував наче столичний стадіон. Коло палаток спішно збили лавки і поставили урни для сміття, пристосувавши для цього порізані труби. Старшини рот і командири взводів отримали підкомірці, голки, нитки, зірки на пілотки, емблеми та іншу військову фурнітуру, яку одержать солдати у день перевірки.то ж не біда, що зараз вони рвуть простирадла на підкомірці, а гусаки взагалі обходяться без них. Не біда, що чоботи тижнями не змащуються, а мундири пошматовані і звисають лахміттям. Це – норма у повсякденному армійському бутті, а під час перевірки – зась. Найбільш занедбаних гусаків приховають, звичайно, від стороннього ока десь на об’єкті, а решту підшиють, підфарбують, підрештують, що не гріх і людям показати. Якщо добре постаратися, можна навіть в кіно показати “В гостях у казки”… пардон “Служу Радянському Союзу!”.

Житло також слід причепурити. Тільки як це зробити, коли ковдр, простирадл, тумбочок обмаль, всього на взвод, а треба – на роту. В таких випадках зносяться всі тумбочки, простирадла, ковдри з трьох палаток в одну, а на решті двері можна забити, мовляв, тут ніхто не живе, товариші полковники.

Солдатів привчили до давно забутих звичок: віддавати честь, застібати верхнього ґудзика і гачка, не палити на плацу, в палатці і “на тумбочці”, тобто днювальному на посту.

Щоб остаточно відучити палити в невстановлених для цього місцях, прапорщик Рушниченко порадив Акулову виловити когось з цигаркою в зубах на плацу і примусити його поховати “бичка”. Старий, давно перевірений, ще за царя Панька, спосіб.

Порушника довго висліджувати не довелось. Його до канцелярії привів Артист. Неборакою виявився Бажов, котрий саме кинув недопалок серед плацу. Гусак відмовлявся, не визнаючи за собою провину, аж доки Артист не вгостив його “гарячим” – дав чоботом у лоба.

“Бичка” ховали після опівночі. О другій годині ночі в усіх палатках запалало світло. Всі гуси і бажаючі старослужащі підхопилися і вишикувалися перед своїми палатками. Прапорщик Рушниченко, який тої ночі чергував, навмисне зупинився і удав, що нічого не знає.

А тим часом була приготовлена “домовина”, за яку правила коробка з-під торта, що продавався у солдатській крамниці, на дно якої ставилася невелика пляшка. Коробку заздалегідь прикрашали гілочками піхти, різнобарвними лісовими квітами. В урочисто-траурній обстановці у пляшку запхнули недопалок – “бичок”. Діди удавано плакали, почесний караул з числа гусей віддавав честь, почувся барабанний дріб. Акулов звів гусей в одну колону і повів її на сопки. Через півгодини батальйон прибув на місце поховання.

Бажов копав яму для “домовини”, а Довгань з Артистом світили йому ліхтарями. Копати Бажов почав десь відразу після відбою, адже могила мала бути в натуральну величину: два метри довжиною, стільки ж глибиною і метр – шириною. Яму копав один, тому його довелося з годину чекати, доки не закінчить роботу. Як не дивно, але Бажов в душі радів цій обставині. Бо якби довелося ховати два або більше”бичків”, порушники змушені були б копати “братську могилу” розміром в невеликий котлован.

Коли могила була готова, почався імпровізований траурний мітинг. Спершу слово надали Артистові, який змахнув непрохані сльози і з гіркотою почав:

– Дорогі товариші! Друзі! Сьогодні ми проводжаємо в останній путь нашого єдиного, нічим не замінного приятеля. – В шеренгах, де стояли діди, почулося схлипування. – Невмолима смерть вирвала з наших рядів дорогого Казбека Примовича Біломорканалова, – голос промовця задрижав, а потім у ньому з’явились залізні нотки. – Його життя започатковане в епоху вождя усіх часів і народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна, стало яскравим прикладом служіння народу, навіть для гусей і салаг. Я особисто знав небіжчика з третього класу, він завше був для мене живим прикладом, вів нас з класу в клас, а іноді з зони в зону протягом усього життя аж до сьогоднішньої скорботної ночі. Тепер його немає серед нас. Спи спокійно, дорогий друже, хай буде пухом тобі земля! Клянемося, що твоє місце заступлять все нові і нові Біломорини! Клянемося!

Гуси ще тричі прокричали “Клянемось!”. Артиста змінили діди, потім представники сержантів, гусей. Нарешті, настала хвилина прощання. Солдати підходили по одному, цілували пляшечку з “бичком”. Діди губами заграли похоронний марш, І домовину опустили в яму. Сродати пройшли колом, кидаючи на дно по грудочці землі. Закопувати яму залишили одного Бажова.

У палатки солдати повернулися удосвіта і попадали на ліжка досипати. Стомлений Бажов прийшов, коли інші прямували снідати, тому в палатку не заходив, а потягнув до їдальні.

Після таких похорон “бичка” рідко який гусак запалить цигарку в недозволеному місці чи кине недопалок повз урну.

 

***

Комісія прибула солідна. Два полковники зі штабу корпусу, підполковник Ластівка представляв бригаду, а були ж ще майор-автомобіліст і журналіст з корпусної газети “Знамя Родины”. Перевіряючи у супроводі свити офіцерів та прапорщиків батальйону обійшли об’єкти військової частини. Показово навіть пообідали у солдатській їдальні, зауваживши, що тут просто балують солдатів, немов тих гурманів. Готував страви того дня сам Василь Кіт. Публіка ласувала українським борщем і рисовим гарніром з котлетами, узваром зі свіжих ягід і теплим ще хлібом, який вперше потрапив на стіл гусакам в необхідній кількості за увесь час служби.

Особливу увагу перевіряючи звернули на ленінську кімнату третьої роти, де красувалися телевізор і радіо, що бездоганно працювали. Підшивки “Красной звезды”, “Правды”, “Известий”, “На страже Родины” та інших видань охайно лежали на стелажах. Не обминула прискіплива комісія своєю увагою і батальйонний “Бойовий листок”, “Блискавки” та “Багнет”. Полковник Непийвода та інструктор політвідділу корпусу поцікавилися автором цікавих та високоідейних стіннівок. Почувши ці компліменти, майор Данько переступив з ноги на ногу, прийнявши похвалу на свою адресу, бо це, мовляв, під його чітким керівництвом допомагає йому у цій справі один з кращих молодших командирів відмінник бойової та політичної підготовки сержант Олександр Шевченко. Журналіст-гість висловив палке побажання аби сержант Шевченко обов’язково дописував і до корпусної газети. Данько пообіцяв попрацювати в цьому напрямку.

Побутові умови вояків батальйону, схоже, зачарували гостей. Білосніжні охайні ліжка, біля кожного з них тумбочка з повним набором гігієнічного начиння, а також коробочка гуталіну і осідольний тюбик. Шкода, що перевіряючи не прихопили з собою кіношників. Такий сюжет втрачено!

Не гірший стан справ і на об’єкті нуль вісім. Роботи йдуть по плану, що засвідчено паперами. Інструктор поринає у цифри і графіки. Полковник Непийвода, який раніше ніколи не торкався будівельних справ, має у всьому розбиратися, тому дав інженеру батальйону кілька цінних порад, пообіцявши перевірити їх виконання.

А як не замилуватися строєм солдатів, які пересуваються територією батальйону, як того вимагає статут Збройних Сил. Усі пострижені, почищені, повмивані і виголені. Ні в кого в зубах цигарка не стирчить і всі віддають, як належить, військову честь. Правда, не обійшлося і без прикрого проколу: жінка-сержант надстрокової служби з телеграфісток не віддала військової честі одному з майорів, а на його запитання, чому так сталося, зухвало відповіла:

– Я, товаришу майор, її ще в шістнадцять років віддала. До того ж ви не в моєму смакові.

Майор почервонів немов варений рак і похапцем озирнувся на всі боки чи ніхто, бува, не чув і, переконавшись в цьому, начальству вирішив не доповідати.

Висновок перевірки мав бути лише один: батальйон міг би боротись за звання правофлангового. На заваді ставала лише та прикра обставина, що два військовослужбовці через власну недисциплінованість та невиконання наказів за збігом обставин загинули протягом останнього місяця.

Останнім залпом високої комісії була зустріч з особовим складом батальйону. Такі заходи по всій армії давно стали порожньою формальністю і демонстрацією зовнішнього вигляду військовослужбовців. Солдати підстриглися, поголилися, начистили до сяйва чоботи, причепурилися. Невиправданих чмошників офіцери приховали, де тільки можна: в наряд на кухню, на пиляння дров, а то й просто наказали сидіти в порожніх нежилих палатках.

В перших шеренгах вишикувалися виключно діди й сержанти. На час перевірки довелося тимчасово перевести частину гусей з третьої роти в другу, а дідів – навпаки. Виснажливі тренування напередодні також далися взнаки: солдати не лише досить пристойно йшли стройовим кроком, але й могли співати.

Карнавал ледве не зіпсував Турдиєв. В обірваній брудній гімнастерці, клишоногий, мов мавпа, саме вигулькнув, немов ховрах з нори, з-за палаток, брязкаючи порожньою цеберкою і безперестану чухаючись, і попрямував плацом до вишикуваних шеренг. Ситуацію врятував єфрейтор санчастини. Не дуже голосною але переконливо, так рясно вкрив того матом, що Турдиєв швидко повернувся назад і сховався за палаткою.

Полковник Непийвода привітався:

– Здравствуйте, товариші!

– Здрав-гав-гав-ш-лковник! – залунало у відповідь, що означало: “Здравія желаємо, товаришу полковник!”.

– Дякую за службу!

– Р-р-р-ра! Р-р-р-ра! Р-р-ра! – прокотилося над плацом і довго ще відлунювалося від заліснених сопок.

– Чи будуть які скарги, пропозиції, побажання? – запитали первіряючі.

На це формальне, але обов’язкове протокольне запитання ніхто відповіді не чекав. Діди байдуже дивилися вдалину. Гуси недовірливо косилися на полковника та своїх офіцерів. І раптом пролунало:

– Будуть!

У Данька, який любить іноді почванитися своїм “демократизмом”, очі полізли на лоба: “А це що за напасть?” – промимрив про себе. – То це за моє добро така дяка?”. Полковник Ластівка зі своїм колегою полковником Непийводою також здивовано дивилися на молодшого сержанта Новодворського, який зухвало вигукнув оте “Будуть!”. Сотні очей приперли до стіни усіх цих полковників, майорів, капітанів, очікуючи, яке ж буде їхнє реагування. Першим оговтався Непийвода, котрий тихо, але цілком розбірливо почав:

– Слухаю вас, молодший сержант!

Той зробив крок і по-військовому чітко почав рубати:

– Молодший сержант Новодворський, – відрекомендувався Володимир і, побачивши, що полковник заохочуюче хитає головою, продовжив: – Товаришу полковнику! Згідно зі статутом доповідаю: в батальйоні панує безгосподарність, псується і розкрадається одяг, харчі та інше майно. Солдати завошивіли. Офіцери не можуть порозумітися з солдатами. За недавню загибель двох солдатів покарання повинні понести офіцери. Позастатутні відносини між солдатами різних строків призову будь-коли можуть призвести до нової трагедії. Палатка, що її показали вам, як незаселену, насправді є жилою, де розташовано другий взвод третьої роти.

Запанувала липка тиша. Було чути як цокають наручні годинники.

Усі ошелешено дивилися на Новодворського. “Оце так йолоп” – думав Шевченко. – Невже гадає, що своєю скаргою змінить щось на краще? Романтик-ідіот своїм вчинком перекреслив усі сподівання на поліпшення психологічної атмосфери у військовій частині. Цей кретин, наївний як сільська баба, сподівається, що своїм вчинком докорінно поліпшить мало не всю Радянську Армію”.

Полковник вже оговтався… Подібне чув не вперше. Він тільки запитав, чи це все, що хотів повідомити Новодворський. Отримавши ствердну відповідь, запропонував молодшому сержантові після огляду зайти до штабу батальйону.

Військові команди змінилися карбованим кроком, і над плацом залунала бадьора пісня:

Бросит ночь густые тени,
Но не спит горнист в полку.
Завещал товарищ Ленин
Быть солдату на чеку…

Тільки прогорланив господарський взвод, як почулася інша мелодійна пісня з колон другої роти, яка мала голосистого заспівувача – синьоокого Сторонського. Його Чкалов виміняв у командира технічного батальйону на путящого слюсаря п’ятого розряду.

Запевай, запевай, запевала

Путь-дорога у нас далека.

Рота підхопила дзвінкоголосим хором:

Чтобы рота быстрее шагала,
Чтобы песня неслась в облака.

Але всіх запхнула за пасок третя рота, котра, як троїсті на весіллі, затягнула баритоном сержанта Шевченка улюблену:

Розпрягайте, хлопці, коней
Та й лягайте спочивать,
А я піду в сад вишневий
Та й криниченьку копать.

Солдати третьої роти багатоголосо підхопили:

Маруся, раз-два-три калина
Чорнявая дівчина
В саду ягоди рвала.

Полковник Непийвода задоволено мружився, мов кіт на сонці. Забув навіть про вибрик молодшого сержанта як-там-його. Батальйон, пройшовши урочистим маршем повз старших офіцерів, обігнув палатки і зупинився.

– Розійдись! – пролунала довгоочікувана команда. І вояки враз безслідно злиняли.

Через кілька хвилин черговий офіцер покликав до штабу Новодворського і Шевченка. Перший нервував, бо знав причину виклику. Неспокійно було і на душі в Сашка, бо не здогадувався, навіщо він знадобився. У штабному вагончику Володимира відразу провели до кімнати політвідділу, а Олександрові наказали чекати в тісному коридорчику. Ноги гули, як дріт на телеграфних стовпах, і він, присівши на старенький стілець, став мимовільним свідком обробки молодшого сержанта політпрацівниками. Говорив здебільшого полковник. Розмова не була схожа ні на допит, ні на вислуховування скарг, а скоріш нагадувала заспокоювання пробудженого немовляти, що почало капризувати.

Непийвода почав здалеку. Поцікавився спершу домівкою, сім’єю, здоров’ям матері, а, довідавшись, що у Новодворського народилася друга дитина, поплескав його навіть по плечу:

– Щоб я так жив! – ця репліка розрядила гнітючу атмосферу. Присутнім стало весело і легко, як після вирваного болючого зуба. – Так твоя служба, вважай, закінчилася. Тим краще, що навіть за таких умов тобі не байдужа доля армії. А тепер по суті твоїх скарг.

Володимир здригнувся і запротестував:

– Вибачте, товаришу, полковник, але у мене немає скарг, а лише зауваження і пропозиції.

– Гаразд, вислухаємо твої зауваження, – погодився полковник. – Тоді, може, поговоримо віч-на-віч?

– Ні. Дозвольте бути присутніми й іншим.

Почувши це, Шевченко подумав: “Молодець Володька, хоч тут дурника не споров. Данько уже знає від кого ідуть скарги, так що нехай чує розмову, аби на тебе не вішали ще й чужих собак”.

– Отже, товаришу молодший сержант, що вас найбільше хвилює?

– Безгосподарність, товаришу полковнику!

– А що саме?

– Та взяти хоча б палатки. З намету другого взводу усіх виселили, бо там усе розікрали.

– Хто? Офіцери? Прапорщики?

– Ні. Солдати.

– От бачиш. А що мені не все показували, то я це і без тебе знаю. Навіть додати можу про недобудований клуб, будинки для офіцерів, та хіба тільки це? Невже гадаєш, що я чи ось вони цього не знають? – Непийвода кинув у бік Данька і Ластівки.

– Дозвольте, товаришу полковник, я все викладу на папері.

– Та почекай все писати. Не хочу, щоб з вас, товаришу молодший сержант, люди сміялися! Давай краще розберемося по порядку, розмовляв офіцер батьківським тоном, так що виходило прямо і відверто. Часом навіть переходив і на панібратське “ти”, але вчасно спохоплювався і говорив “ви”. – Ось ти говориш про воші, а я скажу більше: вони не тільки у вас. По всьому Червонопрапорному Далекосхідному військовому округу їх до біса. Ти, мабуть, уже звернув увагу на надзвичайну живучість білизняної воші? От і думай. Може їх виведено у китайських лабораторіях. Пустити ж ці творіння за вітром на наш берег Амуру для диверсантів не проблема. Ясна річ, цього я не стверджую, хоча припускаю сповна.

Устами Володимира поповзла лукава посмішка:

– Н-н-да-а, а я все думаю, чому це всі воші вузькоокі?

Данько тільки зчавив в собі почуття образи, мовляв, переходиш усякі межі, дозволяєш собі таке, що другому не пройшло б дарма, але майора виручив Непийвода:

– Не треба, товаришу молодший сержант, іронізувати. На радянсько-китайському кордоні мало не щодня відбуваються провокації: то ворожі рибалки нібито заблукають на Амурі, виловлюючи у наших водах рибу, то порожній човен хвиля приб’є до нашого берега. А на сухопутній ділянці кордону що робиться! То їхні кози, то корова забредуть до нас. Здається дрібниці, але все це чистої води провокації. А то й по-крупніші трапляються. Наприклад, наведе їхній солдат на нашого прикордонника автомат і тримає тривалий час на прицілі.

Новодворський засовався на стільці, видно пошкодував про свою колючу репліку, але продовжував гнути своє:

– А візьміть каторжну роботу на об’єкті. З ранку до ночі, без вихідних днів, навіть політзаняття іноді зриваються. Хіба ж це не послаблює нашу боєздатність?

– І це я знаю. Майор Данько уже отримав догану. А щодо об’єкту, то сам мусиш розуміти, яка складна нині міжнародна обстановка. Не палаци ж для офіцерів зводите, а важливий стратегічний об’єкт, що його необхідно здати в стислі строки. Будувати його, погодься, краще в мирний час, а не під кулеметною зливою?

– Але ж штурмівщина руйнує дисципліну. В офіцерів зовсім немає важелів стимулювання солдатіві сержантів, що ще більш заганяє проблему позастатутних відносин, дідівщини в глухий кут.

– Саме тут і має проявитися роль молодшого командира. Що конкретно, скажімо, ви зробили для викорінення дідівщини?

– Я говорив з солдатами…

– Цього мало, треба діяти.

– Сержант Шевченко намагався захистити солдатів, але…

– І про це ми знаємо. То чому ви не дієте разом з такими, як сержант Шевченко? Є й інші чудові молодші командири у батальйоні. А тепер назви мені конкретно, з іменами, тих, хто знущається над новобранцями.

Новодворський на очах зів’яв, а полковник дожимав:

– От бачиш, коли потрібні не слова, а діла, ти обираєш не кращу позицію “Моя хата скраю”. В тобі переживає хибна солдатська солідарність чи просто боягузтво?

Володька упер в вікно понурий погляд, розуміючи, що коли назве хоча б одне прізвище, стане “стукачем” і тоді навіть нетривале вже перебування в частині перетвориться для нього у суцільне пекло. Хоча в очах багатьох він і так став уже “стукачем”, заклавши офіцерів, і це дещо виправдовувало його перед солдатами. Непийвода ніби прочитав його думки.

– А вас, до речі, ніхто не ображав? – і, отримавши заперечливу відповідь, полковник подивився на Данька. Той також захитав головою, мовляв, таких сигналів не надходило. Тоді Непийвода вирішив направити розмову в інше русло. – Товаришу молодший сержант, я чув, ви ідеологічно грамотна людина, справжній комсомолець. А чому досі не стали членом партії? – останні слова полковника, видно, зачепили потаємну мрію Новодворського, бо він ніби підріс на очах.

– Товаришу полковнику! Я неодмінно стану комуністом, але для вступу в КПРС треба в одній військовій частині прослужити не менше року, щоб отримати необхідні рекомендації.

Присутні відчули, що бесіда досягла мети, зрозумів це і полковник, тому закинув Новодворському останнього ляща:

– То не біда. Такі люди потрібні в партії, але ти не зламайся, чуєш? Не зламайся, сам знаєш, що у війну панікерів розстрілювали. І ще – не лізь поперед батька в пекло. Це моє головне прохання. Може я і не маю права цього говорити, але по-батьківськи застерігаю: не узагальнюй і не роби записів, якщо вони вже є, то знищи їх. Чому я так відверто кажу? Бо бачу, що ти наша радянська людина, що ти хочеш поліпшити життя, а не якийсь там злопихач.добре і те, що розкрився нам, політпрацівникам. Хтозна, які б висновки зробили люди з особливого відділу. Людина ти грамотна, тому більше думай. Скоро звільнишся в запас, усі негаразди будуть позаду. В разі чого, звертайся безпосередньо до мене. А тепер прощавай, – і полковник подав руку, яку Володимир мерщій ухопив і міцно потис.

У коридорі сержанти зустрілися очима, але не промовили один одному й слова.

 

***

На виході підполковник Ластівка побачив Шевченка, про якого, здавалося, всі забули. Кивнувши Данькові, аби той далі супроводжував Непийводу, сам привітався до сержанта. Отримавши у відповідь: “Здравія желаю, товаришу підполковнику!” – упер свій погляд у Сашкові очі, але той витримав, а потім запропонував йому увійти до кімнати, де щойно велася бесіда з Новодворським. Вмостившись за столом Данька, запропонував і сержантові сісти. Неприємну тишу, яка запанувала на деякий час, першим порушив офіцер:

– Товаришу сержанте, я викликав вас в особистій справі і, гадаю, вам ясно, що я маю на увазі?

– Так. Здогадуюся.

Підполковник підвівся і заходив по кімнаті, ніби роздумуючи, з чого почати. Сашко з нетерпінням чекав і, нарешті, слова пролунали:

– У нас приватна бесіда, тому називатиму вас по імені. Добре?

– Будь ласка, товаришу підполковнику!

– Я не буду тобі, Сашко, читати моралі чи картати за самоволки, хоча покарання за це ти заслужив.

– Вибачте, товаришу підполковнику, але я ні разу з частини самовільно не відлучався, у всякому разі за межами частини ніхто мене не бачив.

Ластівка відмахнувся, мовляв, облиш, дістав носову хустку і витер лоба.

– Гаразд. Добре. Не про самоволки веду мову. Розумієш, Ліза ще дитина. Я все життя на колесах, все життя по військових частинах, по віддалених гарнізонах. Єлизаветі не міг приділити належної уваги, росла сама, і ми з дружиною навіть не помітили, що вона виросла. Скажу більше: боюся за неї, боюся, щоб ніхто не поламав її життя.

– Товаришу підполковнику, я скоріше помру, ніж зроблю їй щось погане!

– Це ти так думаєш. А тепер зрозумій мене. Ліза ще школярка, їй треба закінчити школу, інститут, а на все це їй знадобиться ще не менше шести років. І тобі треба закінчувати вуз. До того ж ти маєш двадцять один рік, а їй лише шістнадцять. Але справа навіть не в цьому. Ти тут проведеш приємно час, тобі, мабуть, подобається, що на тебе чекає дурне ще дівча. А через рік поїдеш додому і забудеш про армійське захоплення. Ліза ж сприймає все всерйоз, тому можеш скалічити її психічно, я вже не кажу про інше.

Сашко слухав і дякував долі, пригадавши Тамсааре: “Як добре, що замполіт попередив мене, що розповів, хто така Ліза. Уявляю, як поводив би себе зараз, не знаючи достеменно всього”. Ще до приїзду комісії сержант не раз прокручував в уяві цю розмову, але вона була більш романтичною, аніж реалістичною. Він трохи розгублено слухав підполковника, голос якого доносився до слуху:

– Сашо, я тебе дуже прошу, припини зустрічатися з Лізою. Розумію, як це важко, але так буде краще. Ти – вродливий, сильний, у тебе буде ще багато дівчат, а донька у мене одна. Пообіцяй, що більше не тривожитимеш її. До речі, вона нині з матір’ю відпочиває в санаторії, трохи відпочине, заспокоїться. Не турбуй її більше. Добре?

– Цього я вам обіцяти не можу. І зі свого боку прошу: не руйнуйте нашої долі, не ламайте життя своїй же доньці.

Але Ластівка ніби не чув цих слів і продовжував гнути своє:

– Може тобі чимось допомогти? Ти був у відпустці? Можна влаштувати. А що скажеш, коли запропоную подальшу службу у штабі корпусу? Полковник Непийвода, до речі, цікавився тобою.

– Не купуйте, товаришу підполковнику. Не продаюся.

– Досить, товаришу сержанте! – обірвав того Ластівка, зчавивши в собі збентеження і злобу. – Бачу, що даремне затіяв з тобою цю розмову. Час нас розсудить. Сподіваюся, усе, що я тобі сказав, не випливе за межі цієї кімнати.

– Це я вам обіцяю.

– Спасибі, хоч за це, – офіцер пересилив себе і подав Сашкові руку. – До побачення, сержанте. Гадаю з роками ти мене зрозумієш.

 

***

Після від’їзду комісії ніхто з офіцерів і словом не дорікнув Новодворському. Його вивели за штат і просто не помічали. Не помічали на стільки, що у запас звільнили лише наприкінці вересня, мотивуючи це відсутністю необхідних документів.

Другу та третю роти, а також господарський взвод незабаром відправили у тривале відрядження в селище Хуркал, що в районі будівництва Байкало-Амурської магістралі. А Шевченка на прохання журналіста корпусної газети “Знамя Родины” фактично призначили роз’їздним кореспондентом цього армійського видання, хоча формально він залишався заступником командира другого взводу. Йому видали на руки навіть посвідчення, в якому, зокрема, зазначалося: “Сержант О.Шевченко має право безперешкодно пересуватися в межах Хуркальської дільниці БАМу і в селищах, що до неї прилягають”.

Такий перебіг обставин Сашка і радував, і засмучував. Звичайно, перед ним відкривалися нові обрії для творчості, свободи і самовдосконалення, але все тепер не було варте для нього й ламаного гроша, оскільки на тривалий час розлучало з Лізою. Чи доклав до цього руку підполковник Ластівка, Сашко достеменно не знав. Не будемо гадати і ми.

 

ГЛАВА 11

Північніше Шимановська починається вічна мерзлота, яка докорінно змінює природу навкруж. Листяні ліси поступаються місцем хвойним ялині, кедру, піхті, що пахнуть на тисячах кілометрів від далекого Сходу до Західного Сибіру. І лише Великий Кам’яний пояс, сивий Урал, став на шляху трьох королев Тайги, але не зупинив їх, залишивши у деяких місцях прохід до Європи. Наймогутніший і найвеличніший з них Сибірський Кедр дає притулок й харчування не лише людям, а й тваринному світу. На галявинах нерідко можна зустріти хащі ялівця, що синіє блискучими ягодами. Палає диво-квітками багульник, що в семидесяті роки став символом краю. Віками охороняли цей край ведмеді, обережна і люта дика кішка – рись. З людей лише мисливці заходили сюди, полюючи за сивим красенем – соболем, та блукали золотошукачі.

Сонну Тайгу розбудило верещання бензопилок та вибухи амоніту, пісні студентів будівельних загонів і стогін підневільних людей: зеків, солдатів, корейських трудармійців. Перше вторгнення в цей суворий край відбулося в сумнозвісні тридцяті роки, коли робили просіки бамлагівці. БАМлаг – невеличкий острівець архіпелагу ГУЛаг. Острівець, про який, можливо, ніколи б і не згадали, якби в семидесяті роки не розпочався новий штурм Тайги. Новоявлені першопрохідники звернули увагу на залишки залізничних знарядь праці, на руїни колись готових уже насипів і виїмок, і пішло гуляти героюїчним БАМом ганебне слово “БАМлаг”. Спочатку пошепки, а далі вже мало не відкрито, бо цей “мрець із шафи” вже випав зі свого схорону і розсипався перед очима десятків тисяч людей.

Тоді, в тридцяті, частина залізниці була збудована, але корективи внесла війна. У 1942 році з готових дільниць БАМу зірвали рейки і шпали, акуратно склали і відправили мужньо відбиваючому навалу ворога Сталінграду. Там з бамівського матеріалу настелили залізничну колію, по якій місту на Волзі підвозили провіант, техніку і живе підкріплення. Ця нитка залізниці й досі збереглася. Біля заводу “Барикади” старожили її й понині називають “БАМом”.

1974 року БАМ було оголошено не тільки комсомольською будовою, а й будовою сторіччя. Та скоро його “героїка” виявилася черговим фарсом, хоча газети, радіо, телебачення на все горло трубили про “будову віку”, завдяки якій багатства Далекого Сходу стали більш доступними. В будівництві БАМу була ще одна мета, яку особливо не рекламували. В ті роки посилювалася конфронтація з Китаєм, а це в свою чергу примушувало форсувати будівництво БАМу, який був віддалений від китайських кордонів на сотні кілометрів і на відміну від старої Транссибірської магістралі був не досяжний ні для можливого денного переходу ворожих військ, ні для диверсанта, ні для далекобійної артилерії.

На початку вісімдесятих бамівський бум був саме у розпалі. Тинда, Ургал, Алонка, Зейськ, Комсомольськ – ці географічні назви не сходили з уст. Згадувалися інколи й менш відомі населені пункти – Діпкун, Марєвая, Хуркал, Єттекан, Салук. Останні складалися із тимчасових вагончиків і дощатих халуп. Тому тут не виступали зірки естради, не мелькали чиновники різних рангів. Населяли ці дрібні поселення в основному заробітчани із Заходу та військовий люд.

Минав другий місяць перебування тут у довготривалому відрядженні і більшої частини мостового батальйону. Солдатів розквартирували на околиці селища. За казарму правило старе, кинуте напризволяще колишнє овочесховище – сіра похмура будівля з маленькими віконцями під стелею. З труб зварили шість печей – “буржуйок”, що їх поставили під кожним з вікон і до яких приставили по кочегару, в обов’язки якого всходила не лише топка груб, а й пошуки дров.

З осінньою прохолодою на стелі і стінах стали збиратися краплі вологи, що раз-у-раз падали на ліжка, що розташувалися в сховищі в чотири двоярусні ряди. Діди спали на нижньому, прикриваючись від набридлого капіжу штучного дощу.

Неподалік від овочесховища, чи то пак казарми, юрмилися будівельні вагончики, що правили за домівки для прапорщиків і молодших офіцерів. Старші офіцери жили в новоспорудженному готелі “Вогні Хуркалу”, що знаходився у центрі селища.

Територія частини не була огороджена, але для того, щоб потрапити до селища, потрібно було подолати переправу через річку Хуркал, яку охороняли червонопогонники.

Наприкінці вересня було обнародувано Наказ Міністра Оборони про звільнення в запас строковиків, термін служби яких закінчувався у жовтні-грудні, і про призов осіб, котрі досягли призовного віку. День наказу Міністра оборони – в армії особливий день, тому всі без винятку чекали вечора, коли мало початися солдатське свято. Черговий офіцер, старший лейтенант Шаліков вкотре навідувався до “овочесховища” аби не допустити пиятики, дебошу та побиття гусаків. Були тут цього дня й наші офіцери – Трухін, Куравльов, Данько. Але солдатська публіка, здавалося, спала без задніх ніг. Незадовго до опівночі Шаліков навідався сюди востаннє і торкнув Акулова за плече.

– Не доводь до гріха! – Визвірився Валентин. – Ти що, бля, читати не вмієш? – і кинув на бильце, де висів напис: “Обережно! Не кантувати! При пожежі виносити першим!”.

Шаліков знітився, але вирішив гнути своє до кінця.

– Стагшина, я на тебе надіюся. Щоб тут не було ніякого шабашу. Добге?

Валентин підвівся і отетеріло втупив очі на в офіцера, а впізнавши в ньому командира роти, винувато мовив:

– Вибачте, товаришу старший лейтенант. Спросоння я вас не впізнав. Що ви сказали?

– Я кажу, щоб ви потугбувалися аби тут ніякого шабашу не було.

– Добре, добре, не хвилюйся товаришу командир.

У Шалікова задоволено блиснули очі, він подякував Акулову за службу і пообіцяв порушити питання про відновлення йому звання старшого сержанта.

Тільки-но за незваним гостем зачинилися двері, як засяяли десятки свічок і пролунала команда:

– Підйом! Усім підйом! Гуси, почесні гуси, фазани, діди! Усім підйом. На урочисте шикування. Бігом. Шикуйся всі біля ліжок!

Невдовзі понад двісті стройовиків стояли в одному із проходів між ліжок. Серед казарми з п’яти табуретів було споруджено вежу, на яку невідомо яким чином видерся Іполітов, котрий тримав сувій, зшитий з десяти онуч і скручений на зразок давніх царських указів. В одну мить сувій розгорнувся і його нижній кінець упав на підлогу. Запанувала абсолютна тиша, яку прорізав урочистий голос Іполітова:

“Наказ Міністра оборони СРСР
місто Москва

Про звільненя із Збройних Сил у жовтні-грудні 1982 року військовослужбовців, які відслужили встановлені строки, і про черговий призов громадян на дійсну військову службу.

Відповідно до Закону СРСР “Про загальний військовий обов’язок” наказую:

1. Звільнити з рядів Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних і внутрішніх військ у запас військовослужбовців, строки дійсної служби яких закінчується до 1 січня 1983 року.

2. У зв’язку з цим відповідно до пункту 1 наказу призвати на дійсну військову службу громадян, яким на день призову минає 18 років і які не мають права на відстрочку від призову, а також громадян старшого віку, у яких закінчився термін відстрочки.

3. Наказ оголосити у всіх ротах, батареях, ескадрильях і на кораблях.

Міністр оборони СРСР Маршал
Радянського Союзу Д.Устинов.

Казармою, ніби громовиця, прокотилася триразове “Ур-р-ра!”, по скінченні якого всі залишилися на своїх місцях і заклякли, очікуючи продовження, Іполітов зарокотав знову:

– Пункт 4. Наказую усіх гусей, які не заплямували себе стукацтвом та іншими неблагонадійними вчинками, що ганьблять високе звання чорнопогонника, прийняти до лав почесних гусей. Цей акт освятити шістьма “гарячими” хрещеної матері солдата – солдатської бляхи по кількості місяців, відданих звитяжній Радянській Армії.

Пункт 5. Поповнити ряди фазанів з числа почесних гусей, відзначивши цю подію дванадцятьма “гарячими” бляхою по кількості відслужених місяців.

6. Прийняти усіх фазанів до лав дідів, нагородивши їх вісімнадцятьма “гарячими”. Зваживши на заслуги фазанів перед шляхетним чорним кольором погон, побиття здійснювати через подушку.

7. Усім дідам, термін служби яких закінчується до 1 січня 1983 року, присвоїти почесне звання “гембель Радянської Армії”, подарувавши їм двадцять чотири “гарячих”. Зваживши на виключні заслуги та похилий вік ветеранів, наказую провести цей урочистий акт чорною ниткою через подушку.

8. Усім стукачам, підлабузникам, хто без потреби віддає честь шульгам і кускам та їхнім безкоштовним денщикам, присвоїти ганебне звання “чмошник”, яке стоїть в солдатському табелі про ранги нижче гусака. Дозволити всім, починаючи від дембеля і кінчаючи гусаком, виховувати чмошників, а також припахувати їх в разі необхідності до кінця їхньої служби.

Маршал Радянського Союзу Д.Устинов.

Зачитаний псевдонаказ викликав у присутніх таку бурхливу реакцію, що Акулов сполохано подивився у бік вартового біля дверей, чи не подає він знак небезпеки.

Впевнившись, що Шаліков ні слухом, ні духом не відає, що тут діється, Сулава подав знак Іполітову продовжувати. Далі “Маршал Радянського Союзу” наказував дембелям мати стільки дівчат, скільки днів вони прослужили в армії, обіцяв покарати тих наречених, які не дочекалися своїх солдатів з армії. Завершив промовець свій виступ урочистим виголошенням солдатського отченашу:

– Отче наш! Батьку наш! Іже єсі, дай ковбаси, до ковбаси водки, до водки сельодки, до сельодки тьотку, цигарку пахучу та грошенят кучу. Не дай же нам, боже, того, що не гоже: шинелі колючої, куска гребучого. Тримай нас, боже, поближче до кухні і подалі від начальства. І не введи нас в оману, відведи дружка лукавого, від гніву і ласки шульців. Амінь!

По останніх словах Сулава вибив нижній табурет, і Іполітов загримів. Падаючи, гусак схопився за один із матраців верхнього ярусу і в обнімку з ним гепнувся об підлогу. Деякий час ще лежав долі, потім підвівся, поглянув заморожено на регочучу публіку, яка раділа, як той жеребець, що побачив лантух вівса. Тільки тепер Сулава запитав Акулова:

– Можна починати командир? Пора начат самий урочистий церемонія.

Валентин кивнув на знак згоди. Дехто з дідів почав вкладатися у ліжка і стягувати штани. Першим нервово закричав Коха:

– Ви що, бля, окуліли? Порядку не знаєте? Спершу обробляти слід молодших, а вже потім за нас братися.

Діди на знак згоди закивали, і тоді Сулава першим викликав Махмудова, який давно вже ходив у чмошниках, ще відколи заклав Аксьонова. Грішного вивели зі строю і повели у закуток казарми, де без зайвих слів опорожнили йому на голову цеберку помиїв і сечі. Неборака тільки утерся рукавом.

– А тепер Жарова сюди! – почулася команда.

Вина останнього була тяжкою: його часто бачили біля штабного вагончика, але прямих доказів того, що він сексотить начальству не було. А це якось Коха чекав наряду від інженера батальйону у штабному вагоні. Єфрейтор прийшов на півгодини раніше призначеного часу, бо зібрався до наряду полистати газету, і став мимовільним свідком того, як Жаров у кабінеті Данька “стукав” на товаришів. Усієї розмови було не розібрати, але з окремих уривків фраз “Сулава…. Єфременко… випивають… самоволка…” було ясно, яка бесіда йде за дверима. Того ж вечора Жарова допитали, і він признався, що доповідає майору про все: п’янки, розмови, їхні настрої, не приховуючи деталей, бо саме ними найбільше цікавилися у штабі. Навіть про солдатські матюки. Жаров, як на духу, виклав геть усе чисто, що знав про Артиста, Акулова чи Шевченка. На подив усім, останній цікавив Данька чи не найбільше. Ясна річ, Жаров не міг знати усе про всіх, але й того, що знав, достатньо було аби запроторити добру половину дідів і фазанів до дисциплінарного батальйону.

– Жаров! – почулася повторна команда.

Жаров позадкував до ліжок.

– Виходь, гнидо! – здичавіло заволав Коха і зробив крок до жертви. Жаров несамовито заверещав.

– Я не закладав вас. Данько і без мене все знав. Він у мене все вивідував так, ніби йому вже все відоме.

Єфрейтора це не зупинило, він вхопив гусака за погон, поволік його у закуток, але той вирвався і подався до дверей. Та Довгань зробив йому підніжку, і Жаров розпластався на цементній підлозі. Потім похапцем схопився за ноги.

– Усіх закладу, усі в дисбаті опинитесь!

На це Довгань схопив стукача за вухо і рвучко потягнув до себе з такою силою, що з мочки цвиркнула кров. До чмошника наблизився Аксьонов:

– Не удавай із себе дурника, не бурли, як кабан в кориті. А ще раз обізвешся, я тебе закопаю. Данькові ж твоя персона тепер і на хрін не потрібна. Ми ж тебе розкололи.

Жаров і сам це усвідомлював, тому притих і зсутулився. Без всякого супротиву прийняв свою частку нечистот на голову. А стрій завмер, вичікуючи, чим скінчиться для Жарова і Махмудові ця вистава. Тим часом Сулава вигукнув знову:

– Новодворський!

Стрій аж здригнувся від цього вигуку, як струна на бандурі, настільки несподіванкою стало для всіх назване прізвище. Шевченко заперечив:

– При чому тут Новодворський? Яка його провина?

– Сулава засопів, як ковальський міх, і обличчя його нервово затіпалося.

– Твій друзяка теж став стукачем, заклав увесь батальйон.

– А хто з нас, солдатів, від цього постраждав? – не вгавав Сашко.

– Який різниця? Чому ти за всякий стукач заступаєшся? Сам чмошник стати хочеш? – водянисті очі грузина, як приклеєні не зводилися з Олександра.

– Е ні, друже, не ти один, слава богу, вирішуєш таку делікатну справу, кому бути “чмошником”, – заскреготав зубами сержант.

Сулава вже зібрався згребти Шевченка, коли за спиною почув голос Акулова:

– Кінчай, мужва репана. Новодворський вже ту-ту-у, додому поїхав.

– Як поїхав? Коли? – Дуетом поцікавилися Сулава і Шевченко.

– Сьогодні вранці, як ви ще спали. За спання не купиш коня! Я сам особисто видав йому речове і харчове забезпечення.

“Отакої, – подумав про себе Сашко. – Новодворський відбув, не попрощавшись, і навіть своєї адреси не залишив. Коли довідуєшся про такі новини, хочеться ущипнути себе”. Він не став більше сучитися до Сулави, а лише підштовхнув його у плече, кинувши пригнічено, мовляв, вибач, може ти і мав рацію…

– Ви, бля, ще поцілуйтеся! – захихикав Коха. – Соплі розпустили, а спектакль хто продовжуватиме? А ну мені, гиля, гуси! Зняти штани і мерщій на ліжка задницею догори!

Гуси покірно виконали вимогу, а фазани зняли паски і заходилися вгощати тих бляхами. Дехто з гусей пустив росу з ока.

– Раз…Два… Три… Чотири… П’ять… Шість… – рахував хтось вголос.

– Тепер зірки будуть не лише на ваших пілотках, а й на задницях, – зауважив задоволено Довгань. – Так що тепер тобі ні шпигуном працювати, ні до китайців перебігти. Ті одразу вирахують.

– Нічого подібного! – заперечив Аксьонов. – Не вирахують. У них також зірки в пошані. І у американців, і у японців.

– Зрівняв. У тих буржуїнів немає серпа і молота, – підказав Акулов. – Так що на місяць шпигунську справу доведеться-таки відкласти.

Цього разу кілька почесних гусей стали фазанами, а ті – дідами. Настала черга фінальної частини армійської вистави – прийом дідів у дембелі. Як і належить за неписаним сценарієм, першим на ліжку опинився Артист. Де й подівся його святковий настрій. Тут було його не впізнати, як поручика Дуба з повісті про бравого солдата Швейка, котрий любив повторювати: “Ви мене ще не знаєте, але ще взнаєте”. Артист увесь зіщулився і з воланням: “Не хочу, не буду, не дамся, мамочко, забери мене звідси!” – опустив штани. На нього поклали подушку і схопили за руки й ноги. Артист пручався і плакав, а потім його ніби почало трясти, гірка сльотлива, якась дитяча слабкість ніби скувала його тіло. І як завжди після потрясіння, спалаху ще у дитинстві придбаного психозу, накотилася образа. Але Сулава не звертав уваги на цей концерт. Вийняв з пілотки голку з ниткою і почав ниткою бити по подушці, рахуючи “удари”, при кожному з яких з вуст Артиста зміївся потік відбірного матюччя та проклять:

– Шкуродери, вбивці! За що? Я Брежнєву напишу! – і вигинався вужем, пускав під лоба очі, обіцяв підпалити казарму, зірвати штаб батальйону і міст через Хуркал. Після останнього “удару” його тіло здригнулося від судоми, і рекрут затих. Артист є артист.

По закінченні процедури прийому, Сулава підкликав Акулова, Коху, Артиста і ще кілька дембелів. З-під подушки дістав гумову грілку неймовірних розмірів і, і прицмокуючи, похвалився:

– Це наш грузинський чача. Хорош, кріпкий чача. В епоху мавзолею трудящі за життя бальзамували себе чим завгодно, а ми вип’ємо чудовий дарунок виноградної лози. Я вас усіх пригощаю, – потім відкрутив з грілки затикачку і налив по повній кружці. Побачивши, що серед компанії немає Шевченка, покликав його. – Сашо, ходи сюди. Скуштуй мій чача!

Сержант був уже зібрався спати. Оглянувши тих, хто зібрався біля ліжка Сулави, чемно відмовився, мовляв, я поки іще не дембель.

– Обіжаєш, дарагой. Здес чачі п’ять літрів, – в голосі грузина забриніли нотки образи, тому Олександр не ставши сперечатися, підійшов до теплої компанії і підставив свою кружку, в яку Біджьо по самі вінця налив виноградної самогонки.

– За дембель!

– За дембель! – підтримало його застілля, і всі дружно випили, закушуючи хлібними шкуринками, а потім всі закурили. Тільки тепер Олександр побачив, що в протилежному кутку казарми також тліють жаринки цигарок. Сулава зловив цей погляд і пояснив:

– То Ганс Ягдер з любителями коноплі. У Вільногорську, на його околицях цього добра доволі. Тут росте маньчжурська конопля, а вона, кажуть, не гірша від індійської чи андижанської. От середньоазіати і допалися до безкоштовного. Ти, друже, не ходи туди.

– А мені просто цікаво подивитися на гашишних наркоманів.

– Ну, хіба що подивитися, а пробувати не раджу.

Сержант пообіцяв, підвівся і попрямував на вогники. У куток затесалося чоловік сім солдатів, яких, на перший погляд, нічого не об’єднувало. Ваня Ягдер, або як він сам себе називав Ганс, німець з Казахстану, Вітя Шитков з Ташкенту, три узбеки з Андижана, Микола Чуйко з Баку. Ще кілька чоловік лежали на сусідніх ліжках. Ті, що сиділи, передавали по колу дві цигарки “Біломорканалу”. Шевченко відчув запах специфічного солодкуватого диму. Ягдер раптом різко підвівся і зі скляними очима попрямував проходом повз Сашка, явно його не помічаючи. Обличчя Ганса розпливлося в безглуздій посмішці, а потім він почав розмахувати руками і щось бурмотіти: “Гля, блін, ведмедики… ведмедики. Білі ведмеді грають на саксофоні… Вайс бер… Шпілен… Вайс бер… Ерго таузенд тойфель…” – чулися слова спотвореної казахстанської німецької мови. Ганс бурмотів, переконуючи невидимого опонента у своїй правоті.

А в закутку, обгорнувшись цигарковим димом, продовжували конопляний ритуал. Часом хтось з цієї компанії пропускав чергову затяжку і починав безпричинно сміятися.

– Ги-ги-ги…

– І-га-га-га.

– Гля, стеля пливе… і підлога також… ги-ги-ги… Ми на лодочкє каталісь, золоті стой, золотой… Ги-ги-ги.

А у Шевченка самого крутилася голова від випитого і всього цього, що нині побачив. Він вже був повернув, назад, як хтось вхопив його за плече. З другого ярусу на нього дивився Ні замов, запобігливо посміхаючись.

– Спробуй, товаришу сержанте. Гашишик краще за горілку. Від горілки люди стають злими і агресивними, а від коноплі – веселими і добрими…

Сашко струсив з плеча чужу руку і неслухняним язиком заперечив, я хочу бути нормальною людиною, а не наркоманом, і нетвердою ходою попрямував до своїх. Дембелі були добряче підаті, і розмова між ними точилася на рівні “ти мене поважаєш?”. Коха ліз цілуватися до Акулова.

– Не сьогодні-завтра будемо пити вдома. Понімаєш? І баб трахати. Понімаєш. Я тебе поважаю і запрошую до нас. На біса тобі той прибацаний Урал? Ти ж, здається, звідти?

– З Пермі, – уточнив Валентин.

– Аж із самої?

– Там поруч. Двісті кілометрів.

– Кинь ти свою Пермю, – умовляв Коха. – Поїхали до нас, вийдеш заміж за мою сестру.

– Ти, бля, зовсім грьобнувся, Коха. За сестер заміж не виходять. На них… тьфу… на них одружуються. Та мене чекає вже одна.

– У мене сестра – красуня, – гнув своє єфрейтор. – А співає як! Вона на мене схожа, як дві краплі чачі.

Дружній сміх здригнув казарму. Артист лукаво подивився на кругле, немов гарбуз обличчя свого товариша, його грубі руки з коротенькими, ніби обрубаними пальцями і, сміючись, озвався:

– Коха, я тебе поважаю, але Валентин теж людина, хоч і сержант. Може його й треба покарати, але ж не так.

– Смійся, смійся! Ось дивіться, – і Коха дістав з військового білета фотографію сестри. Всі припали до картки і враз затихли. З неї дивилася на них кирпатенька чорноброва красуня з товстою довгою косою через плече.

Солдатська гутірка ще тривала, коли Сашку на мить здалося, що подібні балачки він не раз уже чув і зараз чогось їм бракує. “Немає Сулави”, – промайнула думка. І він поцікавився у Валентина, де Біджьо.

– Спить, мабуть.

– У ліжку немає.

– Слухай, письменник, – встряв до розмови Коха. – На фіга тобі Сулава. Він пішов Шкалікова ганяти.

– Як? – у Сашка аж щелепа відвисла.

– Дуже просто: з ломом. Шкаліков, блін, сьогодні черговий. Це він тобі командир роти, а Георгію не є прямим начальником. Ось він і вирішив цю зануду полякати.

Сашко вискочив з казарми і в теміні побачив блукаючу тінь.

– В Христа Бога мати! Дайте мені Шкалікова, – чувся голос Сулави.

Тінь блукала між вагончиками, а Сашко за нею. Раптом побачив Шалікова, що швидко попрямував до кімнати чергового по частині, раз-у-раз озираючись і, нарешті, вагончик проковтнув його фігуру. Сулава це бачив і сам рвонувся туди, махаючи ломом. Пробігши кроків десять, зупинився, наче об стіну вдарився. Перед ним постав Шевченко. Від несподіванки грузин опустив лом.

– А ти як тут опинився?

– Тебе шукаю. Там чача залишилася, а всі, окрім нас з тобою, п’яні вже. Випити ні з ким.

– Зажди, я щас. Ось лише старлея полякаю.

– Кинь ти його, Георгію. З порожнього не наллєш, а Шкаліков – то пусте. Завтра долякати можна.

– Завтра я буду тверезий, як свиня. Працювати буду. А сьогодні саме раз полякати. Хіба може боягуз бути офіцером? Скажи, може?

– Ні, звичайно, не може. Але наш боягузливий старлей ніде не дінеться, тільки чи варто, щоб заради нього чача пропадала? Я хочу ще випити і неодмінно з тобою! – кинув Сулаві чергового ляща Шевченко.

Біджьо знехотя відставив лома і мовчки пішов за сержантом. У казармі вже всі спали, коли Георгій наливав собі і Сашкові по черговій кружці чачі. Перехиливши її, Біджьо знесилено впав на ліжко, а Шевченко полегшено зітхнув.

 

ГЛАВА 12

Третя рота поповнилася новим замполітом – лейтенантом Бекетовим. Це був юний офіцер середнього зросту, стрункий, симпатичної зовнішності, який щойно закінчив військово-політичне училище. На останньому курсі встиг одружитися на однокласниці, яка чекала його всі роки навчання.

На Далекий Схід Валерій приїхав сам. Треба було спершу облаштуватися, а вже потім привозити від тещі з Москви молоду дружину. Разом з Бекетовим частина поповнилася ще двома офіцерами – лейтенантом Зінкевичем, якого призначили завідувати клубом батальйону, та лейтенантом Дворниковим, котрому дали взвод у першій роті. З них лише Зінкевич прибув разом з дружиною, і подружжю відразу надали квартиру в одному з дерев’яних будинків, що розташувалися поруч з військовим містечком у Вільногорську.

З Вільногорська Бекетов поїхав в селище Прогрес на півдні Амурської області, де на той час знаходилося два відділення третьої роти. Там він виявив кричущі порушення військової дисципліни, про що написав рапорт на ім’я командира батальйону, порадившись перед цим з майором Даньком, котрий підтримав поривання молодого політпрацівника навести порядок.

Потім був Хуркал, де знову зустрівся з офіцерами штабу і познайомився з командиром третьої роти старшим лейтенантом Шкаліковим. Останній тільки-но змінився з наряду і був чомусь не в дусі, але після розмови з Бекетовим повеселів, розпізнавши в ньому ту породу людей, що з волячою затятістю працюють за себе та інших аби змінити обставини на свою користь.

Шевченко дописував черговий матеріал про звитяжних будівельників магістралі віку, головним героєм якого був майстер-будівельник єфрейтор Микола Єфременко. Написати про Коху порадив Данько. Де ще можна знайти такого дивака, якому до дембелю вже рукою подати, а він горить в роботі, як домашня піч. До того ж наставник, яких пошукати, навчив мулярській справі Рудого і Сафонова. Хоч і мав характер крутий, але поважав тих, хто не сачкував, і навіть оберігав їх.

Залишався один абзац, як Сашка покликав новий замполіт. Бекетов привітався за руку, і Шевченко піймав себе на тому, що вже десь бачив цього офіцера.

– Яка обстановка у роті?

– Бойова! – збадьоріло випалив Сашко.

– Я хотів би почути більше конкретики. Наприклад, чи є у вас позастатутні відносини або якісь інші проблеми?

– Звичайно, товаришу лейтенанте, є. І дідівщина, і воші, і вісім градусів тепла вранці у казармі, і відсутність елементарних гігієнічних умов. В “доїлках”, тобто в умивальниках, води вистачає в акурат нам, старикам, а гуси полощуться в калюжах, а дехто не мився вже з місяць. Проблем вистачає.

– А чи не могли б ви назвати імена дідів, що знущаються над молодими воїнами?

– Ні, цього не можу. Я з ними спілкуюся мало.

По цих словах Бекетов невдоволено засопів, але розмови не перервав.

– Матюкаються?

– Що?! – перепитав сержант.

– Я запитую, чи солдати вживають матюччя чи інші нецензурні слова?

Олександр на якусь мить завагався, не знаючи, що відповісти. Мовив, посміхаючись:

– Буває.

– Будемо викорінювати, – рішуче вигукнув офіцер.

Лейтенантова наївність збурила потік Сашкових думок: “Що ти йому скажеш? Що матюччя – це солдатське есперанто, мова міжнаціонального спілкування? Цей словесний бур’ян так глибоко пустив коріння в армії, що без мату військові перестануть розуміти один одного. Та й хіба на часі війна з цим злом, коли є пострашніше, коли гусей калічать, нирки відбивають. Не інакше, як цей лейтенантишко армію лише по телевізору бачив”.

– А вам, товаришу сержанте, не здається, що ми вже десь зустрічалися? – перервав офіцер плин думок Шевченка.

– І я так гадаю, тільки не збагну де і коли.

– А ви часом не брали участі у Всесоюзній студентській конференції 1980 року?

Тепер і сержант пригадав, як брав участь у тій конференції в Москві і виступав навіть з доповіддю “Конституція СРСР і свобода слова”. Серед учасників були і курсанти військово-політичних училищ. Запам’ятався один з них, який з кафедри завзято викривав підступну роль буржуазної пропаганди і висвітлював завдання політичних органів в армії і на флоті. Тим курсантом і був Бекетов. Тепер, правда, важко було впізнати худого, засмиканого курсанта, який переродився у самовпевненого офіцера. Власне і в сержанті нелегко було впізнати веселого, комунікабельного студента, який встиг перезнайомитися і потоваришувати з багатьма учасниками конференції.

Вони поговорили трохи про Москву, політику, і сержант зазбирався йти. Наостанок Бекетов пообіцяв при нагоді брати його із собою в короткочасні відрядження по БАМу. На тому і розійшлися. До палатки Шевченко повернувся задоволеним і швидко закінчив матеріал для газети.

 

***

Закінчивши писати, почав домальовувати шаржі на Кота, Акулова і Коху для дембельських альбомів. Виходило недурно і смішно. Василь Кіт був одним із небагатьох солдатів, що жив не в казармі, а у вагончику-кухні. І на новому місці серед бичів-цивільних завів широке коло знайомих. Як і Шевченко, з яким встиг уже потоваришувати, міг вільно виходити у селище, бо його обов’язком була купівля провіанту.

Упоравшись із жартами, сержант почув якусь метушню біля дверей, а придивившись уважніше, мало не остовпів. Ягдер, Мухамадєєв та Рудий вели проходом голу, як Єва, непевного віку жінку з оклунком в руках. Сержант схопив кочергу від печі-буржуйки і посунув на кривдників. Серце його посилено калатало.

– Припиніть! Негайно припиніть глумитися! – голос Олександра бурлив від гніву, але ватага відповіла йому загальним сміхом. Проясніла і гостя, пригорнувшись усім тілом до сержанта. Посміх її був якимось неприродним. Загадково стрельнувши на Сашка сливовими очима, заговорила до нього характерним для полінезійських народів лагідним м’яким голосом:

– Сержанта буде любіт Кумлі. Много буде любіт… Как звать командир?

Олександр обережно відірвав від себе жінку, яка являла собою типовий образ північних народів. Була темноволосою і розкосою. На вигляд мала років під тридцять, тільки здалеку її можна було прийняти за підлітка. Худюща, з грудьми-кулачками, як у дівчати, вона викликала лише співчуття і якусь огиду, бо була ніби не своя, ніби на підпитку. У ній було щось циганське, щось відьомське, щось таке, де є початок, але чи буде кінець?

– Ви її зґвалтували? – запитав Олександр Ягдера.

– Цур тобі, пек, сержанте! Це вона ледь не зґвалтувала Мухамедєєва. Йдемо з роботи, а вона як схопить його, як забурмоче: “Кумлі кохати хоче. Кумлі кохля хоче”, – образився Ягдер.

– Кумлі не старий, Кумлі два десят і п’ять років, – знову подала голос несподівана гостя, показуючи на пальцях, якого вона віку. Потім, підхопивши оклунок, продовжила: – Кумлі живе в Тайга, так далеко, багато день іти. Завтра ранком піде. Кумлі живе Тайга. Дід живе, Кумлі живе, маленький Киблє живе і багато олень живе. Кумлі кохля хоче. Маленький хоче.

Тільки тепер сержант зрозумів, чому вона опинилася тут.

– А що, у вас чоловіків немає?

– Немає чоловіків. Зовсім немає. Геолог був далеко, один день іти. Геолог злой, жена є, а у солдат немає. Сержанта короші, щас буде Кумлі любити, а завтра Кумлі піде і все.

– У мене також дружина є, вона зла буде, як про Кумлі довідається, – збрехав Шевченко. Його обличчя вкрилося червоно-цегляним рум’янцем, і стало шкода її, коли пішла у колі своїх нових “друзів” углиб овочесховища. Чув, як несамовито заверещав Орест Остапчук, гусак-гуцул, до якого, мабуть, підлягла Кумлі. Остапчук був набожним юнаком і попросив забрати від нього цю жінку. Один з казахів прийняв було її за казашку і зі сльозами на очах почав благати повернутися додому, не ганьбити їхнього народу. Нарешті Кумлі затихла на якомусь ліжку, отримавши, певно, те, за чим приходила.

Ця пригода видалася Сашку дикою і неймовірною. Як могла жінка увійти до казарми, де мешкали дві сотні солдатів? Як вони її не розтерзали? “Видно, Кумлі нічого більше не залишалось, – думав про себе, засинаючи, – а так, дивись, врятує свій рід, тому і пішла на цей відчайдушний і небезпечний крок. А солдати… Вони теж люди…”

Сон був неглибоким. Снилася то сестра, то Кумлі, то Ліза. Ось вона тихенько увійшла до казарми, роздягнулася і лягла поруч з ним. І в цю ж мить увірвався підполковник Ластівка, а за ним Данько. Сашко зірвався з ліжка і почав тікати. Біг швидко, але погоня за ним продовжилася на машині. Він спіткнувся і полетів у бездонне провалля, чуючи за спиною грізні окрики офіцерів: “Де він? Де цей гад подівся?”

Ще мить і Сашко розіб’ється об каміння на дні прірви. Він прокинувся від власного крику.

– Де він? Де цей гад подівся? – кричав Мухамедєєв.

Світало. Сашко ніяк не міг второпати, що сталося. Діди метушилися. Акулов підійшов і повідомив, що зник Жаров. Зник невідомо коли і як. Навіть кочегари не помітили його.

– А Кумлі тут? Може він подався з нею?

– Ні, та пішла одна, як почало світати. Я ще віддав їй три банки згущеного молока та деяких харчів на дорогу.

– А ротному доповів, що Жаров зник?

– Коли б я встиг? – запитанням на запитання мовив Валентин і подався геть з казарми. І тут до овочесховища впхалися Шкаліков, Бекетов і майор Данько, нашвидкуруч організувавши пошуковий загін з солдатів другого взводу, а старшим призначили прапорщика Рушниченка. Сержанта Шевченка призначили його заступником. Група на чолі з молодшим сержантом Токарєвим залишилася на місці прочісувати навколишні сопки, а решта на вантажівці подалася в селище. Шевченко зі своїми людьми попрямував до найближчої залізничної станції. Без обшуку не пропускали жодного вагона, жодної цистерни, жодне авто, що виїздило, але Жарова не було.

Далеко за північ знесилені шукачі повернулися в частину. Шукали і наступні два дні, але також безрезультатно. На четвертий день пошуки припинилися. Радіограми і телеграми про втікача розіслали у всі військові комісаріати і комендатури далекосхідного військового округу та за місцем проживання батьків Жарова.

Капітан Трухін немов з ланцюга зірвався. Тричі за вечір забігав до овочесховища наводити порядок, лаяв немилосердно всіх і вся, ганяв дідів до сьомого поту. Погрожував карами тому, хто винен у цій пропажі.

– Я обов’язково довідаюся про причину втечі, – заявив батальйону. – Горе буде тому дембелю, через якого Жаров втік.

На це Шевченко відреагував реплікою, кинутою на вухо Акулову:

– Ти бачив. Самому міністру оборони погрожує. Видно дах має над головою, або свій поїхав.

– Скоріше за все ні те, ні інше. Знову шукають стрілочника. Може їм твоя третя личка око коле, або Миколина єдина, єфрейторська.

 

ГЛАВА 13

Вічна мерзлота і холодні арктичні вітри, які не зупиняє навіть Становий хребет, крадуть половину календарної осені. Тут уже в середині жовтня господарює зима, сковуючи бурхливі води Хуркалу спершу скалочками криги, яка невдовзі переростає у міцний панцир. Засинає Тайга, завмирають сопки. Стає порожньо, тільки дерева наче із жалем за літом і теплом хитають бурим верховіттям. Хто хоче послухати тишу, хай приїжджає в тайгу в люті сорокаградусні морози, коли замруть пасати, коли жодна сніжинка не порушить її.

Міст через Хуркал нависає над річкою, спотворюючи Божий задум суворої краси цього куточка землі. Міст збудовано – будівельникам радість. І хоч ще чимало там роботи, головне позаду: стальні клешні зімкнулися над річкою. Мине місяць-другий – і над Хуркалом прогуркотить пробний бамівський потяг. Генералам і полковникам почеплять по бойовій нагороді, у лейтенантів на погонах з’явиться по новій зірочці, а солдатам перепаде по грамоті.

Солдати мостового батальйону відчували вже, що їхнє відрядження тут закінчується, а з ним настає і кінець помешканню в осоружному овочесховищі. Повернуть їх назад у Вільногорськ чи відрядять на іншу дільницю БАМу – уже не суттєво. Аби подалі від цього кам’яного льоху. Адже лячно було дивитися на різномовне вояцтво. Брудні, в обшарпаних бушлатах-бамівках з чужого плеча, бо свої нові віддали дідам, вибачаюсь, обмінялися на знак поваги, оброслі рідкою юнацькою щетиною, в чудернацьких капелюхах із зіркою зразка сорок третього року замість кокарди – вони нагадували скоріш Героїв Сталінградської битви на її заключному етапі. Опустилися не лише рядові, а й деякі сержанти, а прапорщики, молодші офіцери впали у безпробудну п’янку.

Шевченко сьогодні був у розпачі: на литках помітив три гнійні виразки округлої форми з коростявим наростом у центрі. Досить було доторкнутися до них, як виступав гній, який вночі присихав до кальсон. Вранці, відриваючи їх від тіла, Сашко відчував нестерпний біль. “О Боже, невже я став тут гнійним сифілітиком? –струмом ударила думка. Але де міг його підхопити? Стій, а Кумлі? Вона так міцно тоді до нього притиснулася усім тілом… Що тепер скажу матері? Як бути з Лізою? Прощавайте всі надії… Десь у Еміля Золя читав про сифіліс. Яке страхіття! Перегниє перенісся, згниють очі…”

– Саш? – перебив його думки Токарєв, який мав ще жалюгідніший вигляд: неголений, закислі очі, рукав бушлата порваний, шапка обсмалена, видно, заснув біля буржуйки. – А, Саш! Поговорити треба.

– Сергію, мені самому давно хотілося запитати тебе, як сталося, що ти сержант і фазан, а вигляд маєш гірший, ніж у деяких гусей?

Обличчя Сергія спалахнуло, губами ковзнула розгублена посмішка.

– Чи мені тобі розповідати про обстановку в частині?

– Облиш, друже. Хіба ми не разом сюди прибули?

– Ти вже тоді був фазаном, – заперечив Токарєв.

– Я – так. А Бажов, а Сафонов?пригадай, якими гусаками вони були? А дав їм Сулава прати свої шкарпетки – відмовилися, хоч і попало за це гарячих. А ти, сержант, переш йому шкарпетки, підшиваєш підкомірці. Сором, Серьожо! – Олександр сплюнув під ноги і розтер.

– Сашо, справа в тому, що мені звездець. Амба, кришка! Я гірший за чмошника, бо став сифілітиком, Токарєв нервово смикав ґудзика на бамівці. – Не знаю, що далі робити? Уже й листів додому не пишу. Я або грьобнусь, або втоплюся…

– Що? Що ти сказав? Який сифіліс? – У Сашка і щелепа відвисла. Це збудження сержанта миттєво передалося і Сергію. Той не знав, як діяти далі: продовжувати розповідати про свою халепу чи застібнути душу. Наважився продовжити:

– У роті та і в батальйоні багато таких хворих, як я. Чоловік тридцять набереться. У мене вже кілька виразок. І я не знаю, що з ними робити. Ось подивися на мою руку. Такі ж на ногах, попереку…

– Кумлі до тебе підходила?

– Терлася.

Сумну розмову перервав старшина.

– Щоб я так жив! – Заволав з дверей Акулов, увірвавшись до казарми, як Мамай до Дону, тримаючи в руках конверт. – Танцюй, Саню! Але, побачивши похнюплені обличчя сержантів, Валентин спотикнувся: Що за панахида тут у вас, що сталося?

Шевченко взяв листа так, аби не торкнутися Валентинової руки.

– Бажано, щоб ти пересилився якомога далі від мого ліжка.

– Чому??

– Валь, розумієш, ота вузькоока сучка, Кумлі, півроти заразила сифілісом.

– Чим? Що ти мелеш? Чи зі страху заслаб на голову? – спантеличено запитав Акулов.

Сашко мовчки задер штанину і показав виразки. Валентин посерйознішав на очах і суворо наказав:

– Негайно в медпункт. Вас ізолюють і, можливо, спалять живцем, а, можливо, із цим клятим овочесховищем.

Токарєв погас, немов свічка.

– А хіба сифіліс не лікується?

– Цей вид – ні!

– Що ж нам робити? – Токарєв нервово перекрутив пасок.

Обличчя Валентина набуло виразу Кота, який полює за горобцем, але ця вистава йому вже набридла і він дико разреготався.

– Турки ви! Це амурські трояндочки. Поглянте, які вони красиві: червоне, біле, жовте. У тебе, Саню, вічно як не рак, то сифіліс… Я не знаю, як по науковому називається твоя болячка, а тут її називають “бамівською трояндою”. Зявляється вона від надмірної вологи і бруду. З цією хворобою навіть до санчастини не переводять. Торік у мене на тілі до п’яти таких квіток розквітло.

– І що, самі пройшли? – Олександр подивився на старшину, як на рятівника. Акулов дістав з кишені шмат білої тканини, яку тримав на підкомірці, і поділився секретом:

– Щодня мий свої “троянди” холодною чистою водою. Щоправда, це боляче, але терпи козаче. Потім обкутуй чистою ганчіркою і через два-три тижні вони засохнуть. А Кумлі тут ні при чому. Не варто було брати цього гріха на душу, вона й так нещасна жінка.

Шевченко став обнімати і цілувати Акулова:

– Проси, що хочеш! Хоч півцарства? Бери все!

– Не будь бовдуром! – відсахнувся той. – Краще дембельський альбом мені домалюй.

Олександр на радощах дістав з тумбочки аркуші кальки і навзаєм подав їх Валентину.

– Бери. Готові. Альбом також скоро буде готовий. Хотів разом повернути.

Валентин із дитячою зацікавленістю почав роздивлятися кальку, а потім підтюпцем підбіг до Сашкової тумбочки за альбомом.

Звеселів і Токарєв й твердою, впевненою ходою попрямував до свого ліжка, де дістав з-під подушки приховані там білі ганчірки.

 

***

Тільки тепер Шевченко згадав про лист. Він був з дому від сестри. Розірвав збоку конверт і почав читати:

“Братику ріднесенький, здрастуй!

Мама і тато все працюють, а я все по дому допомагаю. Спасибі, що пишеш і мені особисто.

Оленка Третячка вийшла заміж. А Дудка Валерку знову посадили. Напився і вибив якомусь дядькові щелепу. Без цього він не буде Валеркою Дудком. До нас в місто приїжджала Софія Ротару, давала концерт. Я ходила з Петею. Було чудово. Вибач за коротенького, як у зайчика хвостик, листа. Просто нічого писати. Минулого разу я все детально розповіла, що у нас робиться. А пишу, власне, тому, що отримала листа від Лізи Ластівки. Я не знаю, хто вона така, ти ж мені про неї нічого не писав. Вона просила переслати тобі листа, який я вклала до цього ж конверта.

Цілую і обнімаю 2397 разів, твоя сестричка Оля”

Сашко витряс ще один конверт, складений навпіл, швидко розірвав, дістав листа і спрагло заходився читати.

“Ось я і поруч з тобою, мій дорогий, мій коханий. Сашенько, здрастуй! Як я чекаю на твої листи! Щодня, як на молитву стаю, заглядаю до поштової скриньки. Там туго набито газет, але для мене вона порожня. Що я тільки не передумала. Що ти мене не кохаєш, що тяжко захворів. Як страшно це усвідомлювати, повір! Несила вже терпіти. Що мені робити? Викликати на переговори? Яким чином?

Поштова скринька така жорстока, пожирає щодня мої надії. Вони ще тепляться доки піднімаюся сходинками, а вдома, не роздягаючись, шукаю очима заповітний конвертик і не знаходжу його, а всередині ніби обривається щось. Роздягаюся, прямую до ванної, ніби для того, щоб змити косметику. Одна ця кімната знає, скільки сліз пролито!

Любий мій! Хочу тобі сказати, що ми з тобою зустрічалися після розлуки у Вільногорську. Де, з допомогою кого, не знаю. Ти мені снився, мало не щоночі. Часом відчуваю, що ти десь поруч, а розплющу очі, протягну руки – і ти зникаєш.

Ти колись сказав, мовляв, кохаєш мене вже сорок днів. Як же ти це вирахував, мій любий? Ти, вочевидь, не врахував миті, коли я дивилася тобі в спину, прохаючи подумки, щоб ти оглянувся, коли крокував вулицями міста. А ще я дуже раділа, коли ти слухався мене і обертався, зате на себе я страшенно розізлилася, коли збагнула, що ти мені сподобався, адже до цього я вирішила нікого не кохати. Що ж вийшло з моїх добрих намірів, ти вже знаєш, бо заплутав їх у гордієв вузол. Буду любити тебе завжди і лише тебе. Ніхто інший мені не потрібен. Навіть не можу уявити, що хтось інший може замінити тебе. Нікого вже не зможу покохати так, як тебе. Ти єдиний для мене – щастя й розрада. Чи в’яжу, чи йду до школи думки снуються лише навколо тебе. Часом на уроках здається, що ти стоїш у фойє і чекаєш на мене, коли ми підемо з тобою разом. Мабуть це сніг, що саме лапато падає, навіває мені ці думки. Я так люблю гуляти в снігопад. На БАМі він, певно, не такий лагідний.

Коли летіли додому з Уссурійська, трапилася забавна пригода. Сижу біля ілюмінатора, коли це біля мого крісла зупиняється хлопчик-“фірма” і цікавиться, мовляв, чи вільне місце, а потім сідає поруч і пропонує жуйку. Я відмовляюся, а він кладе її мені на коліна і – починаються нескінченні дурненькі запитання та ще бабусині компліменти. У мене уривається терпець, хоч зовні прагну цього не показати. Тільки заговорила і впевнилася, що в нього інтелект неандертальця. Ще нижче він упав в моїх очах, коли почав розпатякувати про свою другу спеціальність – спекуляцію. Просто жах, які трухляві з середини ці хлопчики у велюрі та шкірянках. Що я і довела йому за півгодини. Решту часу він переглядав своє молоде, але нещасне життя (вголос).

Сашо, якби не мої подруги, не знаю, навіть, що сталося б зі мною. Мабуть, я вже б отруїлася. Зовсім не дають побути на самоті. А позавчора я все-таки втекла з “Осіннього балу”. Напустила на себе страшенно хворий вигляд, показала градусник – 38,2. чесно кажучи, я поставила його своєму улюбленцю коту, а в них це нормальна температура.

Колись ти казав, що я схожа на боттичеллівську Венеру. А, між іншим, раніше не любила картину Сандро Боттичеллі “Народження Венери” за її наївність і статичність. Тепер же сама ця наївність захопила мене в ній. Особливо подобаються зефіри, що так сумлінно дують. А ще із сьогоднішнього дня відпускаю косу, як у Венери. Справа стала за ниткою перлинок.

До побачення, мій любий сержанте.

Напиши скоріше, твоя Ліза.

P.S. уявляєш, мої батьки знають про наші стосунки. Хтось доніс. Батько у мене військовий, тому і вирішив і діяти відповідно: заборонив про тебе думати. Я влаштувала такий грандіозний скандал, що він не їв цілий день. А ще повідомила: якщо не хочуть втратити дочки, нехай не втручаються в мої суто особисті справи. Мама на моєму боці. Батько відреагував на це досить оригінально: мовляв, якби він не був військовим, то на канікулах особисто звозив би мене до тебе на БАМ, а під кінець додав, що саме так роблять власники сучок. Від душі подякувала йому за порівняння, а головне за ідею, пообіцявши, що таку поїздку здійсню сама. Так що чекай. А старики мої, загалом непогані люди.

Цілую Ліза”.

Коли дочитав останні слова, його очі холодно зблиснули: “Який це в мене ворог з’явився, що перехоплює всі наші листи? Який же я дурень, що забув застереження Тамсааре. Лізин батько з ранку до ночі на службі, значить пошту забирає вона або мати. Скоріше за все його листи до Вільногорська не доходять. Єдине місце, де їх можна “нейтралізувати” – пошта: вільногорська чи батальйонна. Навряд, чи вільногорська, скоріш за все – внутрішня. Довгань – головний їхній зв’язківець, з нього і почнемо. Як завжди у скрутних ситуаціях, за порадою подався до Акулова.

– Ми цього западліста навіть перед дембелем опустимо, гада! – пообіцяв обурено Валентин.

– Каго опустит хочеш, дарагой? – почулася ламана мова Сулави. Шевченкові нічого не залишалося, як і Георгію розповісти про свої неприємності.

– Листи від дівчина крав? Який підлюга, блін! Таких різати треба, як баращка. Ах, який шакал нехороший! – Біджьо, як вітром видуло з казарми. Повернувся хвилин через десять, штовхаючи перед собою Довганя.

– Гавари, сука, де листи Сашіна подруга?

Довгань знизав плечима і зробив квадратні очі.

– Які листи? Я всі віддаю старшинам рот або заступникам командирів взводів.

По тому, як очі Довганя неспокійно забігали, всі зрозуміли, кривить душею поштар. Уже не вагаючись, Сашко наблизився до свого кривдника і втупив в нього погляд:

– Скажеш правду – триматимеш відповідь тільки переді мною. У противному разі, сам повинен розуміти, буде судити батальйон. А у тебе й так гріхів перед гусаками, як реп’яхів у шолудивого пса. Вибирай.

Довгань зробився білим, як крейда, бо усвідомлював, що погроза більш ніж реальна.

– Сашко, друже…

– Вовкулака тобі друг у темному лісі.

– Саню, це не я, їй-бо не я. Це все Данько, який суворо наказав не відсилати твоїх листів до Вільногорська, а зворотні віддавати спершу йому, мовляв, потім він тобі їх поверне…

Сержант замислився, бо це справді був “почерк” майора, котрий був мастак запудрювати мізки будь-кому.

– Але міг же ти мене бодай попередити?

– Данько сказав, що ти виконуєш якесь надзвичайно важливе завдання і що тобі не можна хвилюватися. Ситуація така, як з тими солдатами, які заступають в караул. Їм також не видають листи. До того ж майор погрожував трибуналом, якщо отримаєш хоч одну звісточку з Вільногорська, – Довгань понуро похилив голову, хоча і без цієї покори сержант зрозумів, що той лише стрілочник.

– Гаразд. З тобою розібралися, – Олександр підтянув пасок, застібнув верхнього ґудзика і цим здивував присутніх.

– Що ти збираєшся робити?

– Розберуся з головною своєю контрою.

Акулов почав умовляти не робити цього, але Шевченко рішуче попрямував до штабу.

Данько чаклував над якимись паперами. Побачивши Шевченка, підвівся з-за столу.

– Заходь, заходь, товаришу сержант.

– Де мої листи? – з порога почав Сашко, який вирішив відразу брати бика за роги.

– Ого! Ти заговорив таким тоном, ніби став майором, а я сержантом. Молодий чоловіче, я старший за віком, життєвим досвідом, військовим званням і не забувайте про це.

– Вибачте, товаришу майор, – пішов на задній Сашко, а Данько спокійно продовжував:

– А листи в мене, в тому числі й вільногорські. Але оскільки в тебе завдання, яке розцінюється, як бойове, в такому разі, якщо пам’ятаєш, листи не видаються – я їх притримав.

– Але ж з дому, від друзів, сестри мені ж віддавали?

– Може взагалі хочеш пошту не одержувати? Можу зробити таке розпорядження. А втім, звідки ти дізнався про вільногорські листи?

Сержант промовчав, не наважуючись розіпвати останньої ниточки, яка з’єднувала його з Лізою, тому на запитання відповів запитанням:

– Товаришу майор, а про яке завдання йде мова?

– Як про яке? Ти повинен висвітлювати хід робіт будови сторіччя на сторінках корпусної газети. А це дуже важливе, бойове, можна сказати, завдання. Ти, здається, досі ще не літав до Зейська, на будову моста-велетня через Зею. Чому?

– Але, товаришу майор, я вже тричі звертався до вас з таким проханням, благав домовитися з вертолітниками…

– Гаразд, будь готовий на завтра. Полетять лейтенант Бекетов, наш головний автомобіліст старший лейтенант Симурзін, рядовий Кіт і ти. У кожного з вас буде своє завдання, але летітимите в одному напрямку. Як на мене, компанія непогана. Чи не так? Я б сам полетів, але…

– Спасибі, товаришу майор!

– Не варто дякувати. Повернешся, одержиш всі свої вільногорські листи, сержанте.

Тільки на порозі Сашко згадав, що йшов сюди “качати права”, а воно он як вийшло. Обробив його Данько, як сам схотів, ще й недалеким дурником виставив. Ось він суворовський принцип в дії: кращій відступ – наступ.

 

ГЛАВА 14

Вертоліт – не літак. Це набагато гірше. Особливо військові вертольоти. Цивільний “кукурузник” АН-2 у порівнянні з військовим МІ-6 просто “мерседес”. АН-2 кидає лиш у повітряні ями, а МІ-6 – увсібіч.

Окрім пілотів, у вертольоті було четверо пасажирів. Бекетова нудило. Не виказував особливого задоволення від такої подорожі і старлей Симурзін, котрий при кожному віражі чи ямі вигукував:

– От клята стрекоза!

– Товаришу старший лейтенант, як прилетимо, може підібємо її з рогатки? – запропонував Кіт.

– І суп зваримо, – додав Шевченко.

На що старлей знехотя кинув:

– Вам добре зуби скалити. Був я молодий, цілими місяцями без перепочинку катався, а тепер уже втомлююся в такій дорозі. Уже сорок другий рік розміняв, наступного року пора йти в запас, слава Богу.

Зібганий клубочком Бекетов підвів голову і також встряв до розмови:

– А чому, слава Богу?

Симурзін махнув рукою:

– Все життя – дороги, відрядження. З дитинства. Я ж із суворовського училища. Жінок до офіцерських погон не знав. Прибуду у відпустку до матері, батько з війни не повернувся, – всі хлопці з дівчатами, а я на них, як Сірко на їжака, зиркаю. Двадцять п’ятий рік чобіт не скидаю, не рахуючи суворовських і курсантських, а до чого дослужився? Аж до старшого лейтенанта. Є у мене, правда, автомобіль, непогана квартира, купа цяцьок, – Симурзін тицьнув пальцем у свої орденські планки. – Усе гамузом оддав би, аби тільки повернути роки. Може поміняємося? – запропонував лейтенанту, але Бекетов на знак незгоди захитав головою.

– Усе клятий БАМ, – задумливо продовжував Симурзін. – Усе життя забрав. Посилали сюди, обіцяли золоті гори. І чини, казали, ростимуть, як на дріжджах, і через п’ять років замінять. Та не дарма мовиться: казав пан кожух дам та слово його тепле. Так і в мене вийшло. Дванадцятий рік стирчу на Далекому Сході. Хоч гроші платять непогані – і за те спасибі. Тільки що ті гроші? За них ні здоров’я, ні змарнованого часу не купиш, тому раджу, Валерію, тікай звідси доки молодий. На хріна тобі ця армія, кинь її геть.

– Поки що утримаюся, – кинув Бекетов.

– Твоя воля, – зітхнув Симупзін. – Коли розраховуєш на швидкий зорепад на погони, то даремно, якщо немає знайомих в Міністерстві оборони…

– Немає.

– А може хоч який-небудь генерал чи може дядя, тесть, дідусь, брат, сват у полковниках ходять?

– А при чому тут вони? – поцікавився лейтенант.

– А при тому, що без волохатої руки пробудеш у вічних капітанах. Тільки перед тим, як дати тобі коліном під зад, розщедряться на майора.

Бекетов спохмурнів і спробував заперечити:

– Ви, товаришу старший лейтенант, говорите так, ніби не в Радянській державі живете?

Симурзін хотів був щось сказати, але його випередив Кіт:

– А інші держави чим гірші?

– Ну, знаєш, – сполохано блимнув лейтенант. – У нас соціалістична держава і немає у нас класової ворожнечі.

– А які існують у нас соціальні класи? – видно було, що Василь входить в раж, але Бекетов ніби не помічав цього: – Робітники, селяни…

– Так я і знав. А тепер наберіться терпцю і вислухайте мене. У нас, по-перше, не селяни, а колгоспники. Це щось на зразок трудової армії, але це окрема розмова. По-друге, не так ви, товаришу комісар, ділите суспільство на класи. У нас є клас трудящих і клас трутнів. До перших належать робітники, колгоспники, вчителі, лікарі. А клас трутнів – це партійні працівники і чинуші різних калібрів. Одним словом – номенклатура. Є ще військова каста – це не трутні, але й не трудящі.

– Вибач Василю, але це вже занадто. У нас урядовців та партпрацівників і десяти відсотків не набереться порівняно з усім населенням, – заперечив лейтенант. – Окрім цього, можеш і ти вивчитися і стати партпрацівником, і будь-хто з народу.

Василь промовчав якусь мить, роздумуючи, говорити далі чи обмежитися сказаним, але не втримався:

– А феодалів у середні віки і п’яти процентів від усього народу не було. А в Росії, наприклад, дворянство могли отримати вихідці з простого люду. Батько Антона Денікіна, скажімо, одержав дворянський титул за зразкову службу, а дід кріпаком був. Так само було і з вченими, поетами, письменниками. Заробляли дворянство аж до самої революції. Тепер порівняйте, як виходить у нас. Так, буває, що хтось з села виб’ється у люди, але таких з кожним роком все менше і менше. Сталін просто відстрілював партійних і державних діячів, на місце яких приходили нові, як ви говорите, з народу, люди. Тепер ситуація змінилася. Партійний квиток, а особливо партійну роботу, більшість молодих кар’єристів отримують у спадок. Навіть виборні посади. Назвіть мені хоч одного обкомівця, діти якого ходили б без партквитка чи вищої освіти. А дуби серед них також, погодьтесь, водяться і досить дрімучі. Або назвіть хоч одного партпрацівника, син якого воював би в Афганістані. Не було таких. Та й тут, на БАМі, їх чомусь не видно. А тепер, товаришу лейтенант, скажіть на милість, як ви ставитеся до сталінських репресій?

– Це була помилка, репресії партія давно засудила, – Замість Бекетова відповів Шевченко.

– То була не помилка, а закономірність соціалістичного будівництва. Жодна з соцкраїн не обійшлася ні без культу особи, ні без репресій. Сталін першим зрозумів, що нові урядовці швидко обюрокрачуються і стають такими ж держимордами, як царські сатрапи. Тому і почав їх відстрілювати. Аби знав міру й обмежився лише номенклатурою, то заслужив би тоді тих кам’яних ідолів, що йому понаставили. Та його потягнуло і проти селянства, одвічного годувальника всіх народів. А цьому вже немає виправдання. Тепер поглянемо на історію. Переможних селянських повстань було мало, а там, де вони увінчувалися успіхом, як, наприклад, у Китаї, то ватажок повстанців ставав неодмінно засновником нової династії. А його сподвижники ким ставали? Феодалами. Сталін, мабуть, заглядав у підручник історії. Він не став імператором і не давав урядовцям можливості стати феодалами, а репресував їх. З точки зору ортодоксального марксизму діяв доцільно. Так що марно лаяли Сталіна комуністи хрущовської пори. Він лише дотримувався Ленінських заповітів. Та помилка останнього в тому, що, розраховуючи на побудову нового суспільства, Ульянов слідом за Марксом хотів змінити саму природу людини. А це вже утопія, справа нереальна. Бо треба спершу змінити гени, але то вже буде не людина, а якийсь інший біологічний вид. Отже, гасло “Від кожного за здібностями, кожному по потребах” неправильне, хибне в зародку.

– Чому? – здивувався Бекетов. – Розумні потреби можна встановити, нормувати врешті-решт.

– Як? Людині скільки не давай усе мало. Це закон нашої психіки. Де та розумна потреба закінчується? Квартира – це необхідна потреба? А, може, будинок? Чи дача? Чи автомобіль? А прислуга? Їх он у Ворошилова було більше, ніж у царського міністра. Або коханка, нарешті. Що з цього перша необхідність, а що друга?

Бекетов не став відповідати на запитання, а ніби ще більше зсутулився. Окинувши Василя прискіпливим поглядом, промовив:

– А ти, рядовий Кіт, виявляється затятий антирадянщин. Професійний, можна сказати. Але я не радив би тобі про все це скрізь просторікувати. І, взагалі, тебе не в армію треба було запроторити…

– Оце по-вашому! По-ленінськи! – Сумно відгукнувся Кіт.

Сашко приклав пальця до губ:

– Все. Більше не чіпаємо цієї теми. Давайте краще в карти пограємо. Два на два.

– Я не буду, – скривився Бекетов. – Щось нудить.

Решту дороги трійця грала в підкидного, а замполіт дрімав.

 

***

У Зейську, невеличкому новому селищі на березі Зеї, четвірка розійшлася в різні сторони – кожен у своїх справах. Сержант довго розглядав міст – гігантську споруду над величною красунею Зеєю, широчінь якої була вражаючою. Велич ріки заворожувала, але не за цим прибув сюди Шевченко. Треба було поговорити з солдатами, прапорщиками. Невдовзі він списав майже увесь свій блокнот і лише під вечір задоволений повернувся у першу роту їхнього мостового батальйону, який вже давно був тут у відрядженні. Тільки-но зайшов до їдальні, як його миттєво обступило з десяток казахів, і найвищий з них скомандував:

– Знімай, сержант, ремінь.

У Сашка був чудовий шкіряний пасок з блискучою гнутою бляхою. Розлучатися з ним було шкода та й ганебно.

– Хлопці, у вас до мене якісь претензії? Чи, може, ви мене з кимось поплутали? А по-моєму, я нікому дороги не перейшов і в кашу не наплював. Не забувайте також, що я все-таки дід Радянської Армії.

– Будь ти хоч бабусею, нам до задниці. Он мій земляк з дерев’яним паском ходить, а ти тут виписуєш у шкіряному. Ми тут усі діди.

Дерев’яними пасками тут називали ті, що виготовлялись із замінювача шкіри. Такі на морозі, справді, дубіли і були незручними. Саме такий подавав йому казах-коротулька, що вистрибував із-за спини високого. Сержант розумів, що у цій ситуації опір був би безглуздим, а тому Сашко взяв дерев’яний пасок і кинув свій під ноги коротульці. Тоді дебелий казах наказав зняти і солдатські значки, а цього Шевченко стерпіти уже не міг.

– Ні, дорогенькі, більше ви від мене просто так нічого не одержите! – По цих словах вихопив з кишені складаний ніж і розкрив лезо. Казахи загалділи по-своєму, щось погрожували, але відійшли.

Сашкові стало прикро: шкода було паска. Ввечері про оказію повідав Коту, який співчуваючи, підсумував:

– Правильно зробив, що віддав. У них тут панує земляцтво. Тривалість служби має значення лише для земляків і то не завжди. За паском не тужи – поверну його в останній день нашого відрядження.

– Не треба. Гадаєш, я їм його подарую за здорово живеш? Сам віддав, сам і заберу, – пообіцяв сержант.

– Дивися, тобі видніше. В дерев’яному в батальйон повертатися не варто. Гуси засміють. А ці чучмеки порушили таки конвенцію. В усьому батальйоні дідівщина, а в цій роті – земляцтво.

Три доби минули в Зейську непомітно. Кіт забрав свої великі термоси і бачки. Бекетов перевірив на міцність ідейно-політичний дух солдатів і залишився задоволеним: тут з цим було краще, ніж у Прогресі. Шевченко зібрав матеріал для корпусної газети, а Симурзін провів технічний огляд.

Перед відльотом сержант підстеріг біля туалету казаха-недоростка і, схопивши його за комір, добряче трусонув.

– Знімай пасок!

Той швидко виконав наказ. Сержант зняв з себе дерев’яний пасок і закинув на піхту. Неподалік саме проходили четверо казахів.

Зрозумівши , що “наших зобиджають”, четвірка прискорила крок, на ходу знімаючи паски. Сержант почав підшукувати місце для кругової оборони. Казашок тим часом схопив його ззаду за ремінь, але Олександр відкинув його вбік, як шолудиве кошеня.

Становище для сержанта було критичним. Він усвідомлював, що цього разу казахам буде мало паска і значків. Він вирішив оборонятися до останнього, а там видно буде. Накрутив на праву руку пасок, а лівою підхопив шматок арматури, що валявся під ногами. За п’ять-шість кроків нападники зупинилися і почали радитися.

– Саню, вертоліт чекає! – Почувся за спиною голос Василя. Хоча казахів і було більше, вони не ризикнули нападати, бо ще пам’ятали Котові залізні кулаки. Один навіть привітав його, мовляв, здоров був, Василю, як справи у батальйоні.

Цією пригодою і закінчилося зейське відрядження.

 

ГЛАВА 15

У батальйоні на них чекали дві новини: прибуло поповнення з шести новобранців і повернувся Жаров, якого спіймали на горищі будинку самотньої літньої жінки. Доки ще не було заморозків, він переховувався у тайзі, перебивався підніжними харчами – грибами, ягодами чи крав їстівне на околицях Хуркалу. З наближенням зими перебрався на горище і цупив із сарая все, чим можна було поживитися. Два тижні пробув на цьому подвір’ї. Спочатку господиня обережні кроки на горищі приписувала домовому. Потім почала помічати, що поступово зникають банки з варенням та солінням. Якось застукала “домового”, коли той піднімався на горище з трилітровою банкою брусничного варення. Стару здивувало навіть не це, а те, що “домовий” був одязі кольору хакі і в погонах. Своїми спостереженнями і сумнівами жінка поділилася з дільничним міліціонером. Той зробив засідку і спіймав зарослого, як Миклухо-Маклай, “домового”.

Жарова повернули у військову частину. Всі документи були при ньому, через що він не вважався дезертиром, а тільки воїном, який самовільно залишив частину. Начальство простило йому провину, чого не можна було сказати про солдатську братію, яка била його щодня замість фізичної зарядки. Коли він проходив палаткою, від нього всі шарахалися, неначе боялися вимазатися.

Діставалося шістьом гусакам-новобранцям, на яких почесні гуси накидалися, як голодна собака, якому кинули кістку. Дембелі вже не займалися “виховним процесом”, а часом і стримували знущання над гусаками і Жаровим.

Якось Сашко повернувся в казарму і остовпів: у проході стояла шибениця. Згори звисала петля, а під нею стояла табуретка. На ній стояв Жаров, а Мухамедєєв акуратно надівав йому петлю. І тут Бажов вибив з-під ніг Жарова опору. Очі в останнього вилізли з орбіт, а руки впилися в мотузку. І цієї ж миті Мухамедєєв блискавично перерізав мотузку. Жаров як лантух впав на підлогу, почав качатися, хрипіти, розмазуючи по обличчю сопляки та сльози.

– Будеш, собако, ще вішатися? – допитувався Бажов.

– Е ні, ні… не буду… – істерично обіцяла жертва своїм мучителям. Олександр не витримав і кинувся за роз’ясненнями до Бажова, за якого відповів Мухамедєєв:

– Заходить сьогодні Ягдер у туалет, а там оце опудало готує собі петлю. Ось ми і вирішили потренувати його в казармі аби наступного разу вийшло стопроцентно.

Сержант слухав з почуттям досади, а потім подавлений цим садиським спектаклем, кинув Мухамедєєву:

– Ти ж уже дембель, а їм негоже цим займатися.

– Та це почесні гуси придумали, – виправдовувався дембель.

– А де Сулава?

– Сулава, Сулава, – втрутився Коха. – Ми що, бігаємо за ним? Учора на переправі з червонопогонниками побився, всі пальці позбивав, може знову розбиратися пішов.

– Не треба Сулави, – заверещав Жаров.

На цей крик підійшов кавказець, який досі був у затінку і якого мало хто навіть помічав. Жаров все ще повзав на карачках. Кавказець гидливо штовхнув його ногою і звернувся до Мухамедєєва:

– Слюхай, навіщо ти цей Карлсон мучиш? Віддай його мені, дарагий. Я з нього Кумлі робити буду. Він навіть кращим за неї буде. Правда, дарагой?

Не розуміючи а ні самого запитання, а ні підтексту пропозиції, Жаров закивав головою на знак згоди. Мухамедєєв скривився і махнув рукою, мовляв, бери це гівно, не шкода. Кавказець попрямував до свого ліжка, а за ним, мов теля на прив’язі, пошкутильгав Жаров.

Солдатська публіка почала розходитися. Шевченко вже стягував чоботи, як увірвався Акулов – комір розірваний, правиця кровоточила.

– Полундра, мужики! Підвалила ціла машина з червонопогонниками. Вони готові розірвати на шматки Біджьо і Артиста, та ті ще тримаються.

– Всі на виручку!

Гуси, фазани, діди, дембелі позіскакували з ліжок і горохом висипали з казарми. Сашко порівнявся з Акуловим, на ходу накручуючи на руку пасок. А метрів за сто кипіла бійка, якщо можна було назвати такою сутичку чотирьох десятків червонопогонників з двома солдатами з чорними погонами, яких колошматили немилосердно, але ті ще трималися на ногах.

Підмога врізалася в натовп. Сашко посилав удари бляхою наліво і направо, працюючи автоматично. Неподалік билися Коха і Валентин. Якби тої миті хтось їх сфотографував і через день показав знімок виразу їхніх облич, навряд чи вони впізнали б себе. До Георгія та Артиста вони пробивалися, прориваючи кільце червонопогонників. Підмога все наростала. В повітрі завили несамовиті вигуки та короткі команди: “Бий гада!”, ” Я тобі суко!..”, “В Христа душу мать!..” У побоїщі взяли участь згодом і ті, хто спершу прагнув розійняти озвірілих вояків, умовляючи розійтися хоч не з миром, так з малою кров’ю. Невдовзі червонопогонники опинилися в меншості й почали задкувати до автомобіля, яким прибули. Запрацював двигун вантажівки, і червонопогонники кинулися у кузов машини, а слідом полетіло каміння та багатоголосе “Ур-р-ра-а!”.

Збудженою ватагою поверталися переможці до казарми. Лише дорогою почали відчувати біль від синяків і саден. Шевченко оглянув до крові збиті руки. На голові з’явилися гулі. Найбільше дісталося Артистові, якому розбили голову. Акулов порадив перев’язати її. Артист спершу відмовився, але через кілька хвилин попросив товаришів це зробити. Сафонов вправно виконав прохання уже у казармі. Артист почав ходити проходами і співати:

Голова обвязана, кровь на рукаве,

След кровавый стелется по сирой земле…

– Слухай, товариш Щорс, а чи не пора нам обмити перемогу?- Почувся із закутка голос Сулави, який встиг помитися і привести себе в порядок. – Я тут трохи беріг на дембель, але сьогодні можна розслабитися, – і поставив на тумбочку трилітрову посудину з непевною мутною рідиною.

– Якщо це антифриз, то я – пас, – зауважив Акулов. – У техбаті нещодавно п’ятеро дембелів отруїлося. Трьох уже немає – у бога отари пасуть. Одного паралізувало, а ще один осліп. Пам’ятаєш, як Чкалов магнітофон вмикав, щоб усі почули передсмертні крики.

Тепер усі згадали той день на початку відрядження, коли Чкалов запросив усіх до штабного вагончика, з вікна якого виставили гучномовець. Хтось із солдатів одного з бамівських батальйонів звертався до них з передсмертними муками в голосі:

– Друзі… Можливо, почуєте це, коли мене вже не буде… Я… я сам попросив начальника медчастини записати це звернення до вас на плівку, бо не хотів, щоб ви повторили мою і моїх корешів помилку. Нас неодноразово попереджали, щоб ми не вживали антифриз, бо то отрута, а ми махнули на це рукою, за що і поплатились: хто життям, а хто здоров’ям. Вовка Костильов та Сергій Дубонін вже померли. Можете це перевірити, ми з військової частини, – далі йшла назва частини, де служили ті вояки. – Я поки що живий, лікарі б’ються за моє життя. Спочатку осліп… Потім почув, як пеком печуть нутрощі… Ноги не слухаються, руки ледь працюють… послухайте мій голос… Раніше міг батальйон перекричати, не те, що тепер… Лікарі обіцяють врятувати, а мені не віриться… Так усе болить, ніби тіло – суцільний біль… Прощавайте, братва!..

Воїни розгублено слухали цю сповідь і чомусь перед очима у них постав Шпендик з його передсмертними конвульсіями. Тому й тепер на пригощання Сулави дембелі дивилися підозріло. Банка з мутною рідиною видалась чимось на зразок жінки, хворою на венеричну хворобу. Останнім підійшов Ягдер, але скоро повернув голоблі назад, кинувши на ходу:

– Я краще покурю коноплі, ніж труїтися невідомо чим.

– Георгію, давай краще завтра обмиємо перемогу, – запропонував Валентин. – Сьогодні вже пізно, та й закусі обмаль.

– Завтра буде завтрашнє. Може я до нього ще не доживу. А за це пійло не хвилюйтеся – чистісінький самогон. Давай, Кохо, склянку. Саню! – покликав Біджьо і Шевченка, який вже почав засинати. – Так і дембель проспиш!

– Мужики, я минулої ночі не спав, а в день у вертольоті трясся. Обійдетеся без мене.

– Абіжаєш, дарагой, – пробурмотів Сулава, але наполягати не став, бо знав, що справді сержант повернувся сьогодні з відрядження.

А Коха тим часом приніс три склянки, і Сулава наповнив їх по вінця вонючою рідиною. Випили спершу єфрейтор з Акуловим та Артистом, а потім Георгій, Довгань і Мухамедєєв. На всіх на закуску було пів буханця хліба та чотири кусочки цукру. Після другої у Кохи почав заплітатися язик, і він пошкандибав спати. А слідом за ним і Акулов з Мухамедєєвим. Решта випила ще по одній. Артист почухав забинтовану голову і голосно мовив:

– Щось спати перехотілося. Піду, мабуть, доклею фото в дембельський альбом, – він довго ловив ногами прохід до тумбочки, але ті його вже не слухались. І, зрівнявшись з ліжком, упав на нього і враз заснув. Довгань спробував був спектакль влаштувати, вигукнувши: “Підйом, гусяри!”, але крик його видався кволим і невпевненим. Вперше за час служби він не обурився, що його команду ніхто не виконав. Кривою ходою він підійшов до Сашкового ліжка і став того термосити:

– Сашо, ти мене простив?

– Простив, простив, хоча я й не ображався, – сонно промурчав сержант.

– Ти не зрозумів. Я за листи.

– І я про те ж. Знаю, як Данько вміє баки забивати. А тепер спати, – і повернувся на інший бік.

– Ти чесно? – не вгавав Довгань.

– Іди ти, знаєш, куди? Дай поспати, твариняко!

– Сашуню, ріднесенький, лай мене останніми словами, а я тебе однак поважаю. Дай я тебе обніму, дружаро! – він обняв сержанта прямо в ліжку і силився поцілувати.

Сон пропав остаточно. Шевченко сів на ліжку і запропонував Довганю йти цілуватися з Жаровим, який, мовляв, прагне ласки.

– Ні, – вигукнув, посміхаючись п’яною гримасою, Довгань. – Я краще піду спати.

Олександр знову приліг, коли почув, що Сулава тормосить Коху:

– Ходімо Шкалікова поганяємо!

Коха з притаманною йому прямотою послав приятеля під три чорти.

– Тоді я сам. Савсем один поганяю! – Георгій широкими кроками подався до дверей і, розчинивши їх ногою, зник у темряві.

 

***

Сашкові зробилося не по собі. “Невже мені шкода старлея?”- подумав він. – Ні, Шкаліков сам довів себе до такого стану, що солдати не поважають навіть його офіцерські погони. Вони поважають прямоту Чкалова, силу і сміливість Трухіна, рішучість Куравльова, навіть до хитрості і практичності Данька ставляться з розумінням. А Шкалікова поважати ні за що. Він уникав прямих розмов з солдатами, які висіли на ньому тягарем. Перекладав відповідальність на будь-кого – Куравльова, Тамсааре, Бекетова, Новодворського, Акулова і, здавалося, готовий був зіпхнути власний тягар на гусей. Останнім часом запив. Пиячив, як і жив, ховаючись, одинаком. Всі негаразди пояснював нереальними планами будівництва, мовляв, вони розраховані на кваліфіковані робочі кадри, а не на жовторотих, ненавчених новобранців. Наприклад, “будова сторіччя” спершу оцінювалася в шість мільярдів карбованців, а на початку вісімдесятих на неї було витрачено вдвічі більше. Тому замість навчання та служби – безпросвітна каторжна робота без вихідних і задарма. Як керувати такою масою кріпаків у солдатських шинелях?” запитував себе не раз і Шевченко, вважаючи, що тут важко щось заперечити старлею. Хоча й усвідомлював, що й від офіцерів чимало залежить. Зумів же Бекетов за два-три тижні привчити солдатів щодня вибивати свої матраци, витрушувати ковдри та простирадла, і вошей в казармі помітно поменшало. Як домігся й того, що більше стало умивальників, бо новий замполіт не перекладав на когось свої обов’язки, а тільки суворо вимагав виконання розпоряджень.

І тут Шевченко здригнувся: сьогодні ж чергує не Шкаліков, а Бекетов. Ще у вертольоті скаржився, що не встигне прилетіти, як треба заступати на чергування. “Необхідно будь-що зупинити Сулаву”, вирішив сержант і птахом злетів з ліжка.

Біджьо блукав поміж вагончиками, вигукуючи: “Де Шкаліков? Виходь, не бійся, поговорити треба”. Двері чергового по батальйону відчинилися, й на порозі з’явився лейтенант Бекетов з пістолетом Макарова в кобурі, що ніби приклеїлася до підігнаного по фігурі мундира, та червоною пов’язкою чергового на рукаві. Хміль у Сулави, де й подівся, але дався взнаки гонор сина Кавказьких гір.

– Лейтенанте, ти не бачив Шкалікова?

– Рядовий Сулава, ви що собі дозволяєте? О! Та ви п’яні! Негайно зайдіть до вагончика! – і лейтенант відчинив двері ширше, крізь які пробивалося світло електролампочки. Григорій було відступив на крок-два і вже збирався дати ходу назад до казарми, але Бекетов рішуче повторив:

– Рядовий Сулава! Наказую негайно зайти до кімнати чергового!

На гамір першими відреагували солдати кухонного наряду, які почали визирати з кухні. Тоді Сулава обернувся і крикнув так, щоб чули всі:

– Ти, Гус, міне не командір. Я не з твоєї роти!

Це кинуло Бекетові у раж:

– Як ти себе поводиш! Тебе завтра ж відправлять під арешт. А поки зайди до кімнати.

– Що ти на мене кричиш, лейтенант? Давай вихаді одін на одін, – Георгій, набичившись попер на офіцера. Він зібрався схопити того за петельки. Бекетов позадкував і вхопив пістолет. Саме в цю мить Сашко вибіг з казарми. Побачивши, що Сулава наступає, не зупиняючись навіть перед стальним виблиском зброї, закричав:

– Біджьо, припини! Георгію, назад!

А той вже не тямив, що робить, намагаючись згребти офіцера. Бекетов, не зробивши попереджувального пострілу, натис на курок, спрямувавши дуло пістолета в перекошене від люті обличчя рядового. Георгій навіть не закричав і зрикошетив від вагончика. Ніхто із свідків не наважився підійти до місця трагедії. Бекетов повільно підніс пістолет до своєї скроні. Олександр злетів з місця:

– Не треба, товаришу лейтенант! Валерію, стій!

В ту ж мить пролунав постріл, від якого у Бекетові куля на виході знесла добру третину черепа. Шевченка затрясло, як у лихоманці. На постріли повибігали сонні офіцери. Першим збагнув, що сталося, Трухін. Він знову забіг до вагончика, вискочивши звідти за пару хвилин зодягнутим і з пістолетом в руці. Помчав до казарми і нелюдським криком подав команду:

– Підйом! Всі, бля, на вулицю. Бігом, не затримуватися!

Солдати заметушилися. Трухін вистрелив у стелю і закричав ще лютіше:

– Не затримуватися, а то пристрелю!

Солдати вибігли, хто в чому: у бамівках, в гімнастерках, у спідньому, в чоботях на босу ногу. Стояв передзимовий світонок з морозцем під тридцять градусів. Трухін кивнув у бік вагончика, де лежали Сулава і Бекетов.

– Це через вас, виродки, сьогодні загинув офіцер. Перший і останній. Подібного я більше не допущу. А щоб нікому віднині не було повадно залупатися, штурмуватимете Соболину сопку, доки всі не передохнете. А тепер на сопку бігом марш! Усі! Без винятку! Кухонний наряд також. – І знову вистрілив вгору. Натовп рушив у бік сопки.

– Бігом! – кричав Трухін.

– Бігом! – Вторив за ним Куравльов.

– Бігом! – волав собі Рушниченко.

– Бігом! Бігом! Бігом! – відлуння котилося від сопки, крутосхилами якої дерлися здебільшого в одній брудній білизні солдати Радянської Армії. Пострілами і стусанами офіцери підганяли тих, хто відставав. Шевченко біг поруч з Валентином, який встиг лише взутися і схопити шапку. Трухін був у спортивній формі і тому не відставав, залишивши далеко позаду офіцерів і прапорщиків.

Олександр скоро відчув, що його серце ось-ось не витримає. Мимоволі оглянувся в ту саму мить, коли на подвір’я частини влетів легковик.

– Не зупинятися! – подав голос капітан і вистрелив туди, де спліталося верховіття дерев. Сержант продовжував здирання на сопку. Хотілося гукнути до сонця, що сходило, пропускаючи своє проміння з-за дерев, і благати: “Сонечко любе! Не квапся так, зачепися он там за дерево, посидь, відпочинь, а разом з тобою і ми”. Потім думки перенесли його до домівки, до Лізи, її ангельсько-невинної блакиті очей – і ніби відкрилося друге дихання. Далі біг ніби по інерції, лише миготіли руки, ноги дерева.

– Саша! – долинув до нього дорогий дівочий голос. “Здається все, – промайнула думка. – Починається марення”.

– Сашенька! – уже виразніше почув він за спиною. Зупинився. Оглянувся.

Біля підніжжя сопки виднілась постать у білій заячій шубці, і він повільно став спускатися униз. Десять, двадцять, сто кроків.

– Назад! – пролунала команда згори. – Назад, стрілятиму!

Але це не зупинило Сашка, який, не уповільнюючи ходу і не оглядаючись, продовжував спускатися схилом. За спиною пролунав сухий тріск пістолетного пострілу, і постать у білій шубці повільно стала осідати на землю, скупо притрушену снігом. Сашко несамовито закричав і від цього крику прокинулася тайга.

 

ЕПІЛОГ

Можливо, наша оповідь скінчилась не так, як того хотів читач. Якщо хочете дізнатись, як склалася подальша доля наших героїв, приїздіть на Донбас і переконайтеся, що в одному з найбільших міст цього індустріального краю, куди він перебрався після армії, живе знатний будівельник Микола Сергійович Єфременко. Він не став ні начальником тресту чи комбінату, ні хоча б виконробом. Для цього треба було вчитися, але це не для нього. Зате інші начальники шанобливо звертаються до нього на “Ви” і по імені та по батькові, підкреслюючи тим самим повагу до бригадира будівельників.

Ще за часів Союзу заслужив бригадир два ордени Трудової слави, які, щоправда, так і ні разу і не одягнув на людях. Заробив би і третій, тільки тепер не видають таких орденів. Президент уже нової України нагородив Миколу Сергійовича іншою відзнакою. У колі друзів Микола інколи скаже невдоволено: “Хіба я за ордени працюю? За гроші! Та тому, що не працювати не можу”.

Років п’ятнадцять тому він отримав від Валентина два чи три листи, і на цьому Акулов “відписався”. Зате Артист регулярно надсилає з Білорусії поздоровлення на великі свята.

Куми Миколи Сергійовича – Олександр і Єлизавета Шевченки, живуть поруч, хвилин десять ходу. Побралися вони відразу після Лізиного випускного. Ще тоді, в листопаді, коли майор Данько відвіз дівчину до Вільногорська і розповів про хуркальську трагедію та Лізин обморок біля підніжжя сопки, підполковник Ластівка під враженням, підсиленим істерикою дружини, дав доньці слово офіцера, що після закінчення школи і Сашкового дембелю благословить обох на шлюб, про що та відразу ж повідомила Олександра.

Після трагедії зняли з посади командира батальйону, якого Шевченко так і не побачив. Капітан Трухін продовжував службу на тій же посаді, а потім слід його загубився в далекосхідних гарнізонах.

На весіллі Сашка і Лізи за одним столом були Акулов, Коха, Артист, Василь Кіт і майор Данько. Вийшовши у відставку, полковник Ластівка також оселився в Донбасі. Він полюбляє заходити в гості до доньки і вести довгі застільні бесіди із зятем. Злі язики стверджують, що редактор міської газети Олександр Шевченко потрапив під “жінчин каблук”, виконуючи всі її примхи. Але це не заважає Єлизаветі під час рідких сімейних негараздів нагадувати чоловікові, якою я, мовляв, була дурепою, що не послухалася свого часу батька.

На платяній шафі у їхній спальні стоїть іграшковий песик, виготовлений з ганчір’я та ниток. Останнім часом обоє поглядають на нього з легкою зажурою і острахом: старшій доньці пішов сімнадцятий.