1.”Коліївщина” чи “пророцтво Вернигори”? – дилема українсько-польських взаємин у Речі Посполитій

§ 1.”Коліївщина” чи “пророцтво Вернигори”? – дилема українсько-польських взаємин у Речі Посполитій

Війни останньої третини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., ареною яких була Правобережна Україна, остаточно підсумувалися Андріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Туреччина лишалася при своїх давніх сферах впливу, які співпадали з північними кордонами Кримського ханату і Буджацької та Єдисанської Орд у пониззях від Дунаю до Дніпра. Росія закріпилася на українських землях Лівобережжя, північною околицею яких був Стародубський полк [нині на території Брянської обл. Російської Федерації], а на правому березі Дніпра їй дістався Київ з прилеглою округою протяжністю близько 40 км, по периметру оточеною прикордонними форпостами-митницями у Трипіллі, Василькові, Макарові та ін; з 1734 р. під російську протекцію потрапили і володіння Запорозької Січі, що тяглися від Дніпра до Південного Бугу (докладніше про запорозькі території див. у наступному параграфі цього розділу). За Річчю Посполитою (а точніше – за Польщею, оскільки українські землі належали до юрисдикції Корони Польської), окрім Галичини, Західного Поділля й Волині, затвердилася більша частина Київщини (її адміністративний центр був перенесений до Житомира), а також Східне Поділля, тобто усе старе Брацлавське воєводство.

Втрата Києва – магічного кристалу, в якому фокусувалася пам’ять про історичну спільність західних і східних українських теренів, а також відплив найенергійнішого елементу на козацьку територію, де від часів Хмельниччини зосереджувалися головні вияви соціальної активності, обумовили специфіку життя української спільноти в “польській” Україні. Її найпомітнішою ознакою слід визнати відсутність впродовж усього ХVІІІ ст. усвідомлених проявів національної самоідентифікації. Шляхта, яка ще недавно виступала козацьким спільником у змаганнях за руську спадщину, опинившись перед  вибором між Росією і Польщею, перейшла на звичний для себе польський бік, спольщуючись тим швидше, чим агресивнішими були дії Російської імперії. Паралельно помалу звужувалась до релігійної диференціації між католиком (поляком) та людиною “грецької віри” (русином) політична свідомість городян, вже не підсичувана вітрами з козацької України. Тож принципових втрат українство не зазнало лише на етнографічному рівні – серед “німої”, зате найчисленнішої селянської верстви, котра, як і в попередні століття, зберігала традиційну інерцію вірувань, мови, побуту, одягу. Консервації цих базових етнонаціональних елементів сприяло й сільське духівництво. З православного на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. воно стало уніатським (про що буде ширше сказано далі), однак підпорядкування духовних ієрархів Римові не додало рядовому кліру ні освіти, ні ширших розумових і політичних горизонтів. Власне ця (хоч і малосимпатична) деталь відіграла конструктивну роль у збереженні цілісності українства, бо освіченість тягла за собою автоматичне переміщення людини в польський культурний світ.

З іншого боку, етнічний традиціоналізм простолюду за ситуації мовного і релігійного відчуження від власної репрезентативної верстви (бо ж пани стали говорити чужою – польською мовою і ходити до чужого – католицького храму) підштовхував до витворення колективного стереотипу ворожості стосовно устроєвого ладу панів-поляків, підсиленого соціальною антипатією. І хоча політичні верхи Речі Посполитої врешті досягли того, чого прагнули – знищити багатоголову козацьку гідру, що є коренем і початком усього зла, проте ліквідація козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і привілейованими станами, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі причини хвороби не усунуті. Остання й далі роз’їдала зсередини Україну-Русь, проявляючись, зокрема, у хронічному для ХVІІІ ст. соціальному бандитизмові – гайдамаччині та опришківстві. Привид ворожого хлопства, що завмерло в чеканні нової Хмельниччини, проступає в політичній думці Речі Посполитої впродовж усього ХVІІІ ст. Як писав заснований у Варшаві 1765 р. журнал “Монітор”, від українських селян завжди тхне духом зухвалим, бунтівничим, і якби їх не тримали в страху постійно розміщені там військо й надвірні гарнізони панської міліції, вони негайно збунтувались би.

В останній третині ХVІІІ ст. виникає навіть ідея примусової акультурації українського простолюду, що спиралася на уніфікаційні тенденції просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо. Варто нагадати, що власне в останній третині ХVІІІ ст. німецька мова була оголошена обов’язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій полум’ям революції, збереження регіональних мовних відмінностей трактувалося як ознака контрреволюції, бо, як говорив у 1794 р. депутат Конвенту Бертран Барер де Вйозак [Barere de Vieuzac], мова вільного народу мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній думці Речі Посполитої. Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш Костюшко у 1789 р. писав, що розв’язання української проблеми неможливе без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де низи не вміли говорити по-польському.

На хвилі тривожних часів другої половини ХVІІІ ст. оформилася (вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору, мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів, оскільки Польща  – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна пов’яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення Речі  Посполитої , в одній зі своїх так званих “українок” писав:

Буде добро після лиха…
Помиримся із ляшками,
Поклонимся шапочками,
Їдна думка, їдна справа,
Столицею будь, Варшава.

У ХІХ ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших письменників Юліуш Словацький, у ХХ ст. – Станіслав Виспянський та багато інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події, однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності польсько-українських інтересів*.

Антитеза “Коліївщина” чи “пророцтво Вернигори” видається всеохоплюючою метафорою для окреслення українського життя в Речі  Посполитій  ХVІІІ ст., ніби вирізняючи дві головні течії українства. Одна з них, шляхетська, дійсно злилася з польською, перепускаючи через власне серце всі драматичні колізії падіння спільної батьківщини – Речі  Посполитої . Натомість інша, простонародна, демонструвала неподоланну, затято-агресивну ворожість до цієї держави. Вказані протиріччя ми й спробуємо простежити в даному параграфі, спершу коротко відтворивши історико-політичне тло, на якому вони співдіяли.

Річ Посполита між анархією і спробами направи

Польська історіографія традиційно поділяє ХVІІІ століття на дві половини – “саксонські часи” (пов’язані з перебуванням на троні представників саксонської династії Веттінів – Авґуста ІІ, 1697-1733, і Авґуста ІІІ, 1734-1763) та період правління останнього короля Речі  Посполитої  Станіслава Авґуста Понятовського (1764-1795). “Саксонські часи” вважаються одним з найгнітючіших відрізків польської історії, що супроводився тривалою кризою в політиці, економіці та культурі. Щойно вийшовши з затяжних воєн попереднього ХVІІ ст., наслідком яких було зруйноване господарство і великі демографічні втрати, Річ  Посполита за ініціативою ставленика Петра І Авґуста Саксонського втягнулася в нову, ще більш кровопролитну війну – Північну (1700-1721). Її перипетії, зокрема – вже згадана тимчасова детронізація Авґуста (1704-1709) і зведення на престол Станіслава Лєщинського, перетворили країну на арену громадянського конфлікту між промосковською партією, яка підтримувала Саксонця, і прошведською, що складалася з прихильників Лєщинського та його протектора, шведського короля Карла ХІІ. Поразка шведів під Полтавою повернула трон Авґуста ІІ, а водночас зробила російського царя-переможця справжнім хазяїном Польщі. Це підштовхнуло до нової внутрішньої війни, що точилася протягом 1715-1716 рр. між шляхтою і саксонськими загонами. Врешті, у 1717 р. відбувся так званий Німий сейм, на якому посли, оточені відділами російської армії, підтвердили продиктовані Петром І умови миру, у тому числі – обмеження війська Речі  Посполитої  до 18-20 тис. для Корони Польської і до 6 тис. – для Великого князівства Литовського (насправді ж чисельність збройних сил держави надалі коливалася між 12-16 тис., тож їх співвідношення з арміями сусідніх держав виглядало як 1:11 стосовно Пруссії, 1:17 – Австрії, 1:28 – Росії).

Роззброєна в такий спосіб країна фактично потрапляла під негласний протекторат Санкт-Петербурга. Ще більше поглибилася ця залежність після наступної внутрішньої війни – За польську спадщину (1733-1735), пов’язаної з боротьбою претендентів на престол після смерті Авґуста ІІ. За підтримкою Росії, Пруссії та Австрії королем став син покійного володаря Авґуста ІІІ, котрий мешкав майже виключно в Саксонії, цікавлячись своїми східними володіннями хіба як джерелом прибутків для розбудови Дрезденського двору. Тим часом над територією Польщі у 40-60-х роках пронеслися бурі ще двох великих воєн, які зіштовхнули інтереси багатьох держав Центральної Європи – За австрійську спадщину 1742-1748 рр. та Семилітньої 1756-1763 рр. І хоча знесилена Польща  участі в них уже брати не могла, її населення зазнавало величезних розорень та господарських втрат, бо частина військових дій провадилася власне тут. За образним висловом Оскара Халецького, що повторив популярну метафору ХVІІІ ст., “давнє передмур’я християнства можна було порівняти тепер з придорожною корчмою, яка обслуговує переважно російські війська, що завдяки цьому змогли з’явитися на полях битв Центральної Європи”.

Сумним наслідком “саксонських часів” стала і деморалізація та корумпованість урядово-політичних кіл, привчених до безпринципного маневрування між можновладними дворами потужних сусідів. Так, з 20-х років і майже до кінця століття головні важелі влади зосереджувались у руках просаксонського, а далі проросійського угрупування, яке отримало в сучасників коротку назву фамілії (його члени були пов’язані родинними вузлами з представниками могутнього клану князів Чарторизьких*). Їхні опоненти, залежно від розвитку політичної інтриги, шукали підтримки то від Франції, то від Австрії, то від тієї ж Росії чи Пруссії. Це додатково поглиблювало міжгрупові конфлікти, провокуючи внутрішню анархію і щодалі безцеремонніше втручання ззовні.

Сказане, втім, не означає, що політично-устроєва криза лишала суспільну думку байдужою. Пошуки способівнаправи розладнаного державного механізму датуються вже останніми роками правління Авґуста ІІІ, а між 1761-1764 рр. вийшла друком 4-томна фундаментальна праця ченця ордену піарів Станіслава Конарського “О скутецзним рад способіе” [“Про результативний спосіб рад”]. Відштовхуючись від ідей старопольського республіканізму, Конарський переконував у нагальній потребі кардинального впорядкування сеймового представництва, зокрема – відміні знаменитого liberum veto**, яким будь-хто з послів міг заблокувати рішення сеймів, унормуванні чисельності і представницьких функцій послів, усуненні від участі в голосуванні безземельної шляхти (чиїми голосами особливо зловживали розбіжні політичні угрупування) і т. ін. До перших реальних спроб реформування дійшло після утвердження в 1764 р. на троні (знову завдяки черговій інтервенції російських військ) 32-річного, освіченого й енергійного ставленика фамілії Станіслава Авґуста Понятовського. Досить швидко йому вдалося згромадити довкола себе “нових людей” і, долаючи опір консервативної частини сенату й сейму, розпочати підготовку реформ, спрямованих на впорядкування фінансової системи, відміну ліберум вето і врегулювання релігійного питання (в “саксонські часи” права некатоликів були суттєво обмежені, і це викликало гостру напругу в суспільстві). На сеймі 1766 р. вдалося схвалити частину запропонованих проектів. Однак за підтримкою російського посла князя Миколи Рєпніна навесні 1767 р. під демагогічними гаслами оборони віри було проголошено аж дві конфедерації, спрямовані проти сеймових рішень, а на противагу їм у червні того ж 1767 р. під девізом оборони вольності виникла третя – Радомська конфедерація (втім – теж під опікою Рєпніна), яка звернулася до Катерини ІІ з проханням надати гарантії незмінності давнього устрою.

Підсумком хаосу, в який були втягнуті широкі маси шляхти, наставлені радомською пропагандою проти “тирана” Понятовського, а водночас обурені безцеремонністю російського хазяйнування в краї, стала найбільша й остання зі шляхетських конфедерацій – Барська. Її проголосили в лютому 1768 р. у м. Барі [нині райцентр Вінницької обл.], а до осені 1769 р. паралельно організувалося ще 35 конфедерацій решти воєводств і земель, ставлячи за мету оборону золотих вольностей старопольського республіканізму. Дещо пізніше, у 1775 р., платформа конфедератів була викладена у програмному трактаті одного з ідеологів конфедерації, волинського шляхтича-русина Міхала Вільгорського “O przywroceniu dawnego rzadu wedlug perwiastkowch Rzeczy Pospolitej ustaw” [“Про відновлення давнього устрою згідно з первісними засадами Речі Посполитої”]. У 1771 р. за особистим порозумінням з Вільгорським спеціальний трактат, присвячений польському суспільному устроєві з його ідеалами золотих вольностей, написав і славетний французький філософ-просвітник Жан-Жак Руссо.

Відповіддю на Барську конфедерацію стала інтервенція російської армії. Розпорошені кінні загони добровольців до 1772 р. протидіяли їй у спосіб партизанської війни по всій території Речі Посполитої – від Литви до підгір’їв Татр, доки врешті не були поодинці розгромлені російським воєначальником Олександром Суворовим.

Конфедерати продемонстрували лицарський героїзм “шляхетського народу”, що в обстановці деморалізації політичних верхів зумів зберегти ідеали безкорисливої жертовності в ім’я батьківщини. Однак побічні наслідки, які потягла за собою конфедерація, мали цілком протилежний зміст. Безпосередньо України стосувався, зокрема, накликаний нею ефект Коліївщини, до чого ми ще повернемося далі. Що ж до Речі  Посполитої  в цілому, то розгром конфедератів став формальною підставою для першого поділу країни: 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії і Австрії підписали угоду*, за якою відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі  Посполитої . До Пруссії відійшли три північно-західні воєводства, Вармінська єпископська область і північна частина Великої Польщі загальною площею 36 тис. км2 з населенням 580 тис. чол., до Австрії – землі Малої Польщі, а також Галичина з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км2 з 2.650 тис. мешканців, до Росії – східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частина Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км2 площі з 1.300 тис. населення.

Скликаний у вересні 1773 р. сейм під загрозою ще більших територіальних втрат ратифікував угоду. Парадоксально, але цей же сейм започаткував серію радикальних спроб врятування держави шляхом реформ. Саме на ньому була створена Комісія народної освіти ·[Komisja Edukacji Narodowej], якій вдалося розбудувати нове шкільництво, фактично підготувавши суспільство до радикальних реформ 80-90-х, якими освітяться останні роки існування Речі  Посполитої   (до змін діяльності Комісії ми ще повернемося наприкінці цього параграфа). У 1775 р. створюється Постійна Рада [Rada Nieustajaca] – стрункий виконавчий орган, який за підтримкою короля почав торувати дорогу новаціям, найповніше втіленим у програмі устроєвих реформ Гуго Коллонтая, дрібного волинського шляхтича з походження, уродженця с. Дедеркали [нині Кременецького р-ну Тернопільської обл.].

Ідеалом Коллонтая була централізована конституційна монархія з рівними громадянськими правами шляхти й міщан та збалансованою представницькою системою. Власне цим шляхом пішов так званий Чотирилітній, або Великий сейм, який засідав з осені 1788 до весни 1792 р. І хоча жодній з ухвалених тут прогресивних реформ уже не судилося втілитися в життя, ці роки дійсно сколихнули громадсько-політичну думку в краї. Кульмінаційним пунктом Чотирилітнього сейму, на гаслах якого виразно проступали символи Великої Французької революції 1789-1793 рр. Liberte, Еgalite, Fraternite*, стала ухвала Конституції 3 травня 1791 р. Вона проголошувала волю народу найвищим сувереном суспільного життя і визначала нові засади державного устрою Речі  Посполитої : спадковість монархічної влади, регульованої законом; урівняння в правах шляхти й городян; нормалізацію архаїчних сеймових практик, у тому числі відміну ліберум вето; утворення централізованих органів виконавчої влади тощо.

Відповіддю на цю – вже останню – спробу направи Речі  Посполитої, в якій не була зацікавлена жодна з великих сусідніх держав**, стала так звана Війна за другий поділ. Формально її ініціювали лідери магнатської опозиції Станіслав Щасний Потоцький, Ксаверій Браницький і Северин Жевуський (Rzewuski), котрі спершу в Петербурзі, а далі в містечку Торговиця [нині Уманського р-ну Київської обл.] у травні 1792 р. проголосили конфедерацію, спрямовану проти нової Конституції (вже через кілька днів до конфедератів приєдналися російські війська). Наприкінці липня 1792 р. було взято Варшаву, а з серпня по січень 1793 р. проведено переговори про другий поділ Речі  Посполитої , згідно з яким Пруссія забирала решту Великої Польщі, а Росія – Центральну Білорусь і Правобережну Україну (без Волині).

Останнім спалахом опору стало повстання березня-листопада 1794 р., очолене польським національним героєм Тадеушем Костюшком [Tadeusz Kosciuszko]. Хоча формально Річ  Посполита ще продовжувала існувати, дні її були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до зброї, щоб або загинути під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від насильства і ганебного ярма. 7 травня Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал, яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активних військових дій. Найактивнішу участь у війні взяли й городяни, особливо мешканці Кракова, Варшави та Вільна.

Придушенням повстання зайнялися прусська і російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Polonie [Кінець Польщі]. Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув’язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У липні 1796 р. було погоджено, а 27 січня 1797 р. підписано остаточний текст трактату між Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі  Посполитої, котрим її існування як самостійної держави припинялося. До складу Австрії відійшла вся Мала Польща зі своєю столицею Краковом і Галицька Русь зі Львовом, до Пруссії – Велика Польща й старі землі Ордену з містами Мальборк і Крулевець [нім. Кеніґсберґ, сучасний Калінінград], до Росії – Литва, Західна Білорусь, Волинь, Київщина, Поділля.

Так ще раз відновився кордон між двома частинами України – на цей раз російською і австрійською, який загалом збігався зі старою (ще до Люблінської унії 1569 р.) межею між її литовською та польською половинами. Новинкою в ньому став рубіж по р. Збруч, який розділив навпіл колишнє Подільське воєводство: його східні терени з Кам’янцем і Летичевом належали Росії, а західні – Австрії . Відтак у нове – ХІХ – століття 80% мешканцівУкраїні увійшли як піддані Російської імперії. Царський маніфест назвав це актом звільнення і возз’єднання (саме ці дефініції будуть підхоплені російською історіографією ХІХ ст., а згодом і радянськими істориками). Демагогічне лицемірство стосовно звільнення не потребує коментаря, бо цілком очевидно, що за російським “звільненням” стояв набагато жорсткіший примус людини, ніж в конституційній (нехай і розладнаній) Речі  Посполитій. Складніше оцінити тезу про возз’єднання. Попри всю протизаконність цього акту, вчиненого шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії заморочених пропагандою низів, з’єднання польського Правобережжя та козацької України в кордонах одного державного простору вкотре поновлювало перервану нитку їхньої спільності.

Шляхта й городяни Правобережжя. Феномен хасидизму

До драматичних колізій життя Речі  Посполитої  ХVІІІ ст. звично прикладають визначення “історія Польщі”. Насправді ж її дійовими особами, а нерідко й лідерами була еліта усіх територіальних складників Польсько-Литовської держави – Польщі, Литви, Білорусі, України-Русі. Ідентифікуючи себе з польським політичним народом, вживаючи самоназви поляк і вважаючи своєю батьківщиною Польщу в широкому сенсі, люди околиць Речі  Посполитої нерідко під цим словом мали на увазі щось зовсім інше, ніж етнічні поляки – малополяни, мазури чи великополяни. Регіональний патріотизм, регіональна устроєва специфіка і особливості “окраїнної” свідомості накладали свій колорит на їхню поведінку, вивчення внутрішніх механізмів якої ще потребуватиме багатьох зусиль істориків. Для прикладу, певною загадкою лишається те, що найяскравіші патріотичні спалахи, нераз на межі з фанатизмом, пов’язані з шляхтою не польського, а литовського, білоруського чи українського кореня. Так, на сеймі 1773 р. (де був ратифікований перший поділ держави) єдиним послом, який оголосив бурхливий протест, був шляхтич з білорусько-литовського Новогрудка Тадеуш Рейтан: на знак обурення він розірвав на собі одяг і впав на підлогу з криком: “Хто любить Бога, хто вірний вітчизні, нехай зараз від неї не відступається…” Уродженцем білорусько-українського пограниччя був берестянин Тадеуш Костюшко, а волинська шляхта особливо гаряче підтримала Барську конфедерацію, одним з помітних ідеологів котрої, як уже згадувалося, став представник старовинного руського роду Вільгорських Міхал, чиї предки, найімовірніше, вели боярське коріння ще з часів Галицько-Волинської держави. Тут же, на Волині, проявився найактивніший спротив реформам Чотирилітнього сейму, що розцінювалися як замах на золоті вольності. Характеризуючи місцеві шляхетські настрої, Гуго Коллонтай у 1792 р. писав до короля: “Я щонайдужче застерігаю Вашу Королівську Милість, аби поводитися з Волинню обережно, бо то – зіпсовані громадяни…”

У політичних позиціях волинців справді у дивний спосіб перепліталися цілком протилежні полюси – побоювання перед російською експансією і готовність співпрацювати з Москвою, консерватизм у ставленні до селянського питання і просвітницькі погляди на вроджені права людини, сервілізм щодо магнатської верхівки і схиляння перед вояцькою бравадою. Так, у Варшаві говорили, що волинська шляхта тільки й чекає на прихід Москви, готуючись сісти разом з нею на коней. А в той самий час Бенедикт Гулевич, луцький земський писар, лідер волинської шляхти 80-90-х рр. (і вихідець зі старовинного руського роду), розважливо писав: “…не багато здобуде Польща, коли, скинувши ярмо 3-го травня [тобто Конституцію], вернеться під ярмо московських гарантій“. Інший приклад – загальною антипатією користувався на Волині Гуго Коллонтай, якому закидали, що він “публікує бунтівні з огляду на  підданих твори“. Водночас Гулевич у 1791 р. викладає свій погляд на селянську проблему так:

Я – прихильник вольності, не терплю деспотизму і не зношу, щоб мною керував якийсь пан. А мислячи так, чи ж можу я стерпіти, аби мільйони людей були особистими невільниками. Релігія і республіканізм витворюють у мені це почуття, і я мушу простувати за ним…

Можна було б навести ще ряд прикладів на доказ протиріч у поглядах еліти українських околиць Речі Посполитої. Тим-то виглядає підозріло спрощеною усталена точка зору, ніби шляхта Галичини, Поділля, Київщини і Волині проявила підкреслену ворожість до реформ 80-90-х, оскільки саме тут мешкав найчисленніший у державі неосілий і малоземельний шляхетський контингент (ніби його було менше в Мазовії чи Жмуді!), цілком залежний від власників величезних латифундій, сконцентрованих у руках лідерів магнатської опозиції – Потоцьких, Любомирських, СанҐушків, Четвертенських, Браницьких, Жевуських, Мнішків та ін. Безрозмірні маєтки й справді, як і століття тому, лишалися своєрідною візитною карткою України. Однак серед людей, що формували політичне кредо тутешнього загалу, бачимо якраз незалежну від магнатів, міцну середню шляхту-панів (пор. розд. ІІІ, § 2), що втрималися у бурях Хмельниччини – Ледуховських, Гулевичів, Вільгорських, Вороничів, Єловицьких, Войн-Оранських тощо. Будь-які припущення для пояснення механізмів живучості панського авторитету є ризикованими через невивченість шляхетського типажу ХVІІІ ст. на околицях Речі Посполитої (чи то в Україні, чи Білорусі й Литві), зокрема – в аспекті його ментальних відмінностей від шляхти Коронної Польщі. Тож і автор цих рядків вважає за можливе лише наголосити на цій проблемі як вельми суттєвій для осмислення загального потоку політичного життя Правобережжя.

Що стосується широко взятої культурної сфери, то інтеҐрованість української еліти у світ польських поведінкових стереотипів простежується більш рельєфно. Так, у побуті, як і давніше, практикувалася двомовність, проте польська мова стала домінувати не лише в офіційному, але й у приватному спілкуванні, а українській судилося стати засобом зносин з підданими. Безсумнівною престижністю користувався “старопольський” тип шляхтича – втілення чеснот справжнього сармата – хороброго воїна, вірного сина вітчизни, безхитрісного адепта золотих вольностей, якого з рештою шляхти єднають ідеали рівності й братерства крові. Цей загальнопрактикований типаж розповсюджували і магнатські двори. Як у Польщі, так і в Литві, Білорусі чи Україні тут панують однакові стандарти вартостей, серед яких головна роль відведена чоловічим забавам – полюванню, пияцтву і політиці, тобто участі в сеймикових з’їздах, головних осередках провінційного публічного життя. Інший же бік сарматських чеснот являв собою наївну Ґлорифікацію старовини, загумінковий консерватизм і загальнокультурну обмеженість, надійно відгороджену від світу схоластичною риторикою єзуїтської шкільної освіти. Тож український шляхтич, нарівні зі своєю братією з інших регіонів, цілком відповідав висміюваному в освічених колах кінця ХVІІІ ст. типажеві сармата старопольського, котрий виголошує довжелезні промови страхітливою сумішшю польської і латини, їсть і впивається до нестями, а на сеймиках рубається шаблею з сусідом.

До європейських явищ другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ ст. слід віднести і фанатизацію релігійного життя, якої не уникла Річ Посполита. За виразний приклад служить “полювання на відьом”: за підрахунками Богдана Барановського, серед відьомських процесів у Коронній Польщі, що закінчувалися загибеллю жертв, на толерантне в релігійному відношенні ХVІ ст. припадає лише 4%, натомість 46% – на ХVІІ ст. і 50% – на першу половину – середину ХVІІІ ст. Аналогічних цифр по Україні не виведено, проте можна припускати, що й вона не лишилася осторонь від “хвороби віку”. Наприклад, Львів 1754 р. побив  своєрідний рекорд у виданні безглуздої літератури про диявольські підступи. Саме тут була опублікована 4-томна енциклопедія ксьондза Бенедикта Хмельовського “Nove Ateny albo Akademia wszelkiej sciencji pelna” [“Нові Афіни, або Академія, наповнена різноманітним знанням”], що містила поради, як розпізнавати відьомські прикмети, різновиди чар і т. под. Спалах фанатизму був одним з симптомів ширшого явища – екзальтації релігійних почувань, нахилу до багатолюдних церковних відправ і торжеств, особливого пієтету перед чудодійними культами (наприклад, впродовж ХVІІІ ст. на території Речі Посполитої відбулася урочиста коронація 29 богородичних ікон, а вперше такий церемоніал був проведений 1717 р., утверджуючи культ Ченстоховської Матері Божої як “королеви Польщі”). Пієтетизація суспільства, без сумніву, мусила дати відчутний поштовх до розчинення православної шляхти в католицькому загалі, тим більше, що в ідеалі “сармата-шляхтича-католика” не було місця іновірцям. Специфіка релігійності новонавернених русинів-католиків спеціально не досліджувалась, однак є підстави поставити під питання звичне твердження про їх агресивний прозелітизм стосовно власних підданих (який дійсно мав місце в добу перших навернень кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.). Наприклад, вельми характерно звучать звинувачення, сформульовані на адресу окраїнних панів у щоденнику шамбеляна королівського двору Мощенського, який писав:

З-поміж магнатів жоден не мешкав в Україні, а який – то за все життя ні разу не побував… Не дбаючи про публічне добро, вони воліли, щоб у їхніх маєтностях будувалися церкви, а не латинські костьоли, бо церкви їм нічого не коштували, окрім наданого громаді дерева на будівлю, тоді як облаштування латинського костьола дороге…

Факт, зафіксований Мощенським, промовистий: шляхта не нав’язувала простолюду власної віри. Інакше було з католицькими монастирями, які дійсно осаджувались на руських теренах досить широко. Однак фундуючи їх, багатії навряд чи вибудовували далекосяжні плани примусової католизації, як полюбляла стверджувати радянська історіографія. Йшлося про більш прозаїчні речі: монастир ставав престижним місцем поховання фундатора та членів його родини, постачав капеланів на потреби панського двору, забезпечував обслуговування церковних урочистостей та святкових відправ, врешті – засвідчував добрі вчинки й побожність своїх доброчинців, зміцнюючи їхній престиж в очах суспільства.

На кінець ХVІІІ ст. припадають і перші прояви “дивацтв” серед осіб польського походження, які починали визивно ідентифікувати себе з українською старовиною. Початок цьому, схоже, поклав “князь-козак” АвҐуст Яблоновський (1769-1791), син новогрудського воєводи, народжений у Дрездені, а вихований у м. Ляхівцях на Волині під опікою дворака Стефана Матюшенка. Оселившись у материнському маєтку в м. Стеблеві [нині Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.,] князь у 1788 р. під іменем Миколи прийняв унію, відпустив оселедця і звільнив частину підданих від панщини, утворивши з них надвірний козацький загін з 500 вершників. Лишається нагадати, що “дивацтва” такого роду, набувши рис усвідомлюваної тенденції, невдовзі переростуть у масовий рух польської та сполонізованої шляхти, який поверне українському народові Рильських, Антоновичів, Старицьких, Косачів та багатьох інших.

Життя українських міст ХVІІІ ст., на відміну від шляхетського, виглядає доволі безбарвним. Занепад міських осередків як вогнищ економіки й торгівлі, характерний взагалі для Речі Посполитої. кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., не обминув і України. Абсолютна більшість поселень міського типу, чисельність яких примножилася ще століття тому, так і залишилася дрібними приватновласницькими населененими пунктами з символічною формою самоврядування і переважним складом населення, що займається не ремісничим, а сільськогосподарським виробництвом. Так, у Волинському воєводстві у 70-х роках ХVІІІ ст. приватним власникам належало 90,4% поселень міського типу, у Брацлавському – 98%, у Київському – 69,7%, у Подільському – 77,2%. Статус мешканців цих міст фактично дорівнював становищу селян-підданих, а ремесло, яким вони займалися, було підпорядковане потребам панського двору та задоволенню попиту власної сільської округи. Вільні, або так звані королівські міста набагато більшою мірою, ніж колись, відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала міське самоврядування, втручалася в дії магістратів, обкладала міщан податками й повинностями поверх норми. Паралельно спостерігається розклад міського самоврядування зсередини, що знаходило вияв у падінні авторитету виборних влад, їх корумпованості, хабарництві, фінансових порушеннях. Загальновизнаним серед дослідників є й той факт, що помітно впав життєвий рівень городян, а відтак погіршився стан забудови, деҐрадувало міське шкільництво і форми міського життя в цілому. Українська маґдебурґія старілася на очах, перетворюючись на реліктовий анахронізм, а на зовнішній поштовх до її оновлення не доводилося сподіватись через загальноекономічний спад у заклопотаній проблемами виживання державі.

Новою сторінкою в житті приватних міст стало закладання на їх території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали вільнонаймані робітники. Так, Потоцькі в Тульчині відкрили фабрику ординарних сукон, а в Махнівці – панчішну, екіпажну і крохмальну фабрики, Чарторизькі в Корці – фабрику фаянсу, що дорівнює англійському, Плятери в Немирові – фабрику полотна і т. д. Ці мануфактури поволі витісняли відповідні профілі міського ремесла, підриваючи цехову систему, котра й без того дихала на ладан. Мода на шляхетські резиденції в містах, розповсюджена з другої половини ХVІІ ст., тягла за собою контингенти панської обслуги та інший чужорідний для міста елемент (наскільки поширеною була згадана мода, може служити приклад Перемишля, де на початку ХVІІІ ст. з 31 ринкової кам’яниці 15 належало шляхті). Панські піддані збільшували прошарок населення, непідвладного магістратам і взагалі чужого в міському середовищі, що також призводило до деградації самоврядних традицій.

Окремої уваги варті міжетнічні взаємини в містах. В цілому належить відмітити поступове затухання конфліктних протиріч між поляками й українцями, ще недавно характерних для західноукраїнського регіону, де одні й другі мешкали в особливо близькому сусідстві. Це, без сумніву, стало наслідком масового переходу українського населення в унію, що тягло за собою відміну дискримінаційних обмежень на зайняття виборних посад в самоврядних органах та інші форми активної участі в міському житті.

Нову виразну барву в етнічну палітру міст починають додавати євреї, чисельність яких наприкінці ХVІІ – впродовж ХVІІІ ст. при сприянні магнатів, зацікавлених у посередницьких та орендарських послугах, різко зросла. Так, у другій половині ХVІІІ ст. лише на території Галичини проживало близько 30% євреїв усієї Речі Посполитої, де їхня загальна кількість обіймала понад 600 тис. чол., тобто приблизно третину всього єврейського населення тогочасної Європи. За підрахунками Єжи Мотилевича, в багатьох поселеннях польсько-українського пограниччя євреї складали до половини, а деколи навіть більше міщанського загалу: у Добромилі – 70,2%, Перемишлі 55,6%, Дрогобичі 58,8%, Ряшові 49,8%, Сяноку 36,4%, Ярославі 22,3%. Подібні тенденції були властиві і для решти українських територій, тож власне в цей час витворюється знаний аж до Другої світової війни колоритний типаж галицького, волинського, подільського чи київського містечка як “єврейського” – з обов’язковою синагогою і школою, зі звучанням на вулицях та базарах трьох – єврейської, української і польської – мов. Додатково цьому сприяло те, що за Петра І було проведене примусове виселення євреїв з Російської імперії. Заборона проживання у межах Росії особам іудейського віровизнання повторювалася при царицях Анні Іоанівні, Єлизаветі, Катерині ІІ (саме тоді кеніґсберзький рабин Лейб Епштейн навіть написав трактат про те, що євреям не можна жити у Санкт-Петербурзі, бо в період білих ночей релігійний єврей не може точно визначити час вранішньої і вечірньої молитви). Тож єврейське населення скупчувалося в Речі Посполитій, а після включення її теренів до складу Російської імперії власне на них буде визначена так звана “смуга постійної єврейської осілості”.

Коло занять єврейського населення лишалося традиційним – торгівля, лихварство, орендарство, корчмарство і нецехове ремесло. Щодо першого, то спостерігається навіть виразна домінація євреїв-купців, які зосереджували в своїх руках три чверті вивозу усіх товарів. Проте через часті банкрутства чи невдалі спекуляції торгові капітали затримувалися в руках кількох поколінь однієї родини рідко, тож швидше багатіли ті, хто спеціалізувався на лихварстві. Серед ремісників традиційно заможнішими були майстри-золотарі, у той час як представники звичних ремесел – шевці, кравці, кушніри, шклярі – мали ще скромніші достатки, ніж їхні колеги-християни. Загалом же у єврейській спільноті, котра, як і давніше, лишалася з’єднаною в кагали (пор. розд.ІІІ, §1), почала різко проявлятися майнова поляризація. Нагромадивши чималі капітали, заможна частина торговців і лихварів з єврейських кварталів власне у ХVІІІ ст. починає вперше переселятися до престижних християнських дільниць, оточує свій побут пишнотою. На тлі загального зубожіння це викликало особливу нехіть християнського населення, нераз призводячи до конфліктних ситуацій, як, наприклад, у Заславі на Волині (1747) чи Житомирі (1753), де мали місце фанатичні ексцеси християнського натовпу проти євреїв, звинувачених у ритуальних вбивствах. Проте євреїв-багатіїв нараховувалися одиниці, а в цілому єврейське середовище розділило долю решти городян, пауперизуючись ще швидше за них. В останній чверті ХVІІІ ст., згідно зі статистикою, кожний дванадцятий єврей Речі Посполитої не мав певних занять, які б гарантували прожиток, а кожний шістдесятий був жебраком.

Майнова поляризація підкреслювала культурну прірву між зубожілою масою єврейства та рафінованими інтелектуалами, що провадили вчені талмудичні диспути й опікувалися численними школами та друкарнями. Неосвічені, але глибоко віруючі сільські крамарі, орендарі, корчмарі, рознощики товарів, ремісники могли прилучитися до релігійного життя лише в синагогах, де панувала недоступна для них вченість, а тим часом злиденний побут, наповнений боротьбою за існування серед недоброзичливого оточення, потребував емоційної, зрозумілої кожному віри. Тож у 30-х роках ХVІІІ ст. серед бідноти започатковується містичний релігійний рух, який вважають одним з найбільших переворотів у духовній історії євреїв. Батьківщиною хасидизму (від слова хасид – благочестивий) судилося стати українському Поділлю. Саме тут, у Меджибожі [нині райцентр Хмельницької обл.,] народився його лідер – рабин Ісраель бен Еліезер (1700-1760), який отримав від сучасників ім’я Баал Шем Тов, тобто у дослівному перекладі – Власник Доброго Імені. Після багаторічних блукань по єврейських громадах України в ролі мандрівного знахаря, проповідника і ворожбита Баал Шем Тов близько 1740 р. осів у Меджибожі, оточивши себе учнями. Писаних праць засновник хасидизму не залишив, тож згодом послідовники розповсюдили афористичні висловлювання вчителя, систематизувавши суть його проповідей та бесід (у 1780 р. рабин Яків Йосиф із волинського Полонного видрукував також збірку власних проповідей, які спиралися на систему поглядів Баал Шем Това).

Суть нового вчення можна окреслити формулою – Вся земля наповнена Богом, тобто увесь світ є проявом Божества, оскільки Бог присутній скрізь і в усьому. Постійний зв’язок між Богом і людиною виражається, за Баал Шем Товом, не лише у впливі Бога на людські справи, а й навпаки – у здатності людини силою своєї молитви вплинути на Бога, а через нього – на світ. Кожен вчинок і кожне слово, отже, мають певний вплив на небесні сфери, але найбільше діє на них молитва, котра з механічного обряду мусить стати піднесеним поривом до неба, звільненням людини від матеріальної оболонки. Найповніше здійснює таке злиття з Богом справжній праведник – цадик: його молитва здатна відчутніше впливати на небесні сфери, ніж молитви звичайних євреїв. Душею він постійно знаходиться на небі, спускаючись лише для того, щоб рятувати душі людей, тому кожен єврей мусить прихилитися до нього як до наставника і духовного керівника (цадиками стали учні Баал Шем Това та їхні нащадки, пост цадика – наставника і судді своєї громади – вважався спадковим, тож сформувалися цілі династії цадиків, які тягнуться замалим не до наших днів). Укріпити ж віру, як учив Баал Шем Тов, можна лише тим, що кожний стане у щоденному житті хасидом. Ось як виглядає ця настанова в одній із рабинських проповідей:

Існує талмудичний вислів: “Якщо всі люди розкаються, то прийде спаситель-Месія”. І тоді я вирішив зробити щось для цього. В успіху я не сумнівався, але з чого почати? Світ такий великий! І я вирішив почати зі своєї країни, яку знаю непогано. Але й країна моя надмір велика, чи не краще почати з мого міста? Але й місто моє величезне, почну-но я краще з моєї вулиці, ні – з мого дому, ні – з моєї сім’ї. А, мабуть-таки, почну з самого себе!

Лишається додати, що екзальтований (український) варіант хасидизму не прижився у Литві й Білорусі, де єврейське населення було більш освіченим. Натомість великої популярності там набуло вчення, запропоноване наприкінці ХVІІІ ст. знаменитим теологом Шнеуром Залманом, котрий надав хасидизму раціоналістичного характеру, применшивши роль цадика і релігійного екстазу в молитві. Власне в цьому варіанті хасидизм існує до наших днів, охоплюючи тисячі послідовників по всьому світі; священною прабатьківщиною своєї віри євреї-хасиди вважають Меджибіж, де був похований Баал Шем Тов, та ще кілька українських містечок, пов’язаних з діяльністю його знаменитих послідовників – Умань, Полонне тощо.

Селянська проблема. Опришківство, гайдамаччина, Коліївщина

Селянське питання, про яке вже згадувалося у вступі до цього параграфа, у ХVІІІ ст. не було проблемою суто польською. У Росії спорадичні виступи простолюду переросли на кровопролитну селянську війну 1773-1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова. На Лівобережній Україні середина – друга половина цього ж століття позначена помітними селянськими заворушеннями у Стародубському, Миргородському та Лубенському полках, на Новгород-Сіверщині, Слобожанщині. Один за одним спалахували селянські бунти в сусідній Угорщині (1735, 1753, 1755, 1764, 1765), стаючи (як і в Росії, козацькій Україні чи Польщі) відповіддю на посилення панщизняного примусу. Останній виявився логічним наслідком переорієнтації панського господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного способу життя – у ХVІІІ ст. уже обов’язкового атрибуту вищих станів, для будівництва дорогих, доти незнаних палаців, для закупівлі предметів побутової розкоші. Ця, загалом типова для країн екстенсивного господарювання, ситуація в українських регіонах Речі Посполитої додатково обтяжувалася, як уже зазначалося, ворожістю до чужого пана – ляха й католика, викрешуючи спалахи лютої ненависті, замішаної на пам’яті про не такі давні козацькі часи.

Характерною для України деталлю було й те, що внаслідок велетенських розмірів тутешніх володінь (для прикладу, Потоцьким в одному лише Брацлавському воєводстві належало 18 тис. км2 землі) вони використовувалися не прямо, а через оренди й суборенди, тобто мусили задовольняти апетити цілої піраміди власників, яка височіла над селянином. Щодо обсягу й характеру повинностей, то різні регіони України знаходилися в неоднаковому становищі. Найгіршим життя селян виявилося там, де панський гніт не був свого часу розхитаний козацькою революцією – в Галичині, на Волині, Західному Поділлі. Так, волинська панщина від селянського двору з початку до кінця ХVІІІ ст. виросла пересічно з 194 до 240 днів на рік, а в Галичині на кінець століття могла доходити до 300 днів. Окрім цього, селянин був зобов’язаний до багатьох додаткових робіт по ремонту млинів, доріг і ставів, перевезенню вантажів на потреби панського двору, прядіння вовни та ін. Збільшення обсягу повинностей найчастіше ініціювалося тимчасовими користувачами – орендарями й суборендарями. Це виразно ілюструють тогочасні селянські скарги (супліки), адресовані вищому власникові. Наприклад, у одній з них (1758) мешканці сіл Тершова і Завадки Самбірської королівської економії описують збільшення панщини, запроваджене орендарем, так: раніше за день оранки або перевезення снопів чи сіна рахували по два дні панщини, нині – один; за доставку одного воза дров писали день панщини, а тепер за те саме вимагають два вози; за те, що протягом півдня розкидався гній на полі, рахували день панщини, а тепер за те саме треба робити повний день і т. д. Конфлікти з орендарями стають чи не основною прикметою селянського життя. Мирною спробою його розв’язання були скарги, де після перерахування кривд звично додавалося: “А як це на це не буде панської ласки наших вельможних дідичів, розійдемося з села” (так звані втечі, тобто таємні переходи підданих на інше місцепроживання, лишилися для ХVІІІ ст. таким же актуальним сюжетом, як і століття тому – пор. розд.ІV, § 3). Проте скарги мало зараджували лихові, бо вельможний пан був далеко, а орендар почував себе в селі царем і богом. Ось як колоритно описує саме таку ситуацію повторна скарга мешканців с. Білої Кам’янець-Подільського староства 1789 р.:

…Після від’їзду ясновельможних панів і найособливіших добродіїв [тобто комісарів, яким була подана перша скарга] більше ста люду вже покарано, і на тім ще на стало, а все нам виказують*: Ото ваша супліка! Ви собі мислили, же то ваші батьки приїхали, і супліку-сте подали, а ваші батьки в Білій не забавили, до чорта поїхали, а ми як булисьмо вашими панами, так і будемо, скурві сини – і в сміх…

Натрапляємо і на різкіші форми протесту – погрози, хапання за дрючки, підпали дворів тощо. Проте в цілому таким спонтанним спалахам невдоволення було далеко до тієї загрози, яку ховало в собі бунтівне Подніпров’я. Останній факт є тим виразніший, що тутешній панщизняний примус не йшов у порівняння з рештою регіонів України. Основні повинності у колишньому епіцентрі Руїни, новоколонізованому впродовж 20-40-х років, зводились до грошового податку (чиншу) та продуктової данини (до кінця ХVІІІ ст. власне така форма підданської залежності охоплює 60-70-% тутешніх селянських господарств). У багатьох місцевостях надовго затрималися слободи, тобто пільгові поселення, взагалі звільнені від сплати податків. Втім, і самі податки порівняно з галицькими чи волинськими часто виглядали символічними. Однак це, як ми далі переконаємося, не пом’якшувало напруги, бо склад тутешнього населення був суттєво іншим, ніж на здавна заселених внутрішніх теренах, формуючись з напливового елементу – енергійного, підприємливого, а то й авантюристичного. Крім усього, з 1730-х років, коли на старі місця повернулася вигнана Петром І Запорізька Січ, її близький подих знову став відчуватися біля самих околиць Київського і Брацлавського воєводств. Та й запорожці завжди почували себе тут як удома – адже це була їхня земля, віками поливана козацькою кров’ю, тож гуляти на ній вони вважали за своє невід’ємне право. А по чиїй стороні лежали симпатії селян – чужої лядської влади чи запорозьких гуртів – зайве питати.

Ось на такому неоднорідному тлі у двох прикордоннях велика історія України (київсько-запорозькому – на межі зі степом, а також галицькому – у лісах і полонинах Карпат, де сходилися кордони Речі Посполитої, Волощини й Угорщини) набуває величезного розмаху соціальний бандитизм, який у тогочасних судових джерелах зветься опришківством і гайдамаччиною. Слово опришок (найімовірніше, запозичене з румунської, де воно позначало розбійника) фіксується в офіційних актах з 1550 р., а слово гайдамака (від турецького гаидамак – розбійник) – з 1717 р. Уникаючи лайливого змісту урядової термінології, фольклорна традиція часто називає опришків чорними хлопцями, а гайдамаків – бурлаками (з татарського – волоцюга, бездомна людина). Згодом бурлаками стали звати також заробітчан і мандрівних наймитів, однак первісне значення цього поняття виразно фіксується, наприклад, у одній з пісень гайдамацького циклу: за покликом одного з бурлак ховати отамана збираються усі бурлаки, котрі самі себе за козацьким звичаєм називають молодцями:

Гей, збирайтеся, панове молодці,
та все народ молодий!
Гей, збирайтеся, панове молодці,
в славний лісок Лебедин…

Бурлаки та чорні хлопці у народному сприйнятті були благородними розбійниками, що відбирають несправедливо нажите багатство і роздають бідним, захищають скривджених та убогих. І тих, і других фольклорні перекази наділяли рисами месників, котрі, як оповідається в одній з легенд про найзнаменитішого серед опришків – Олексу Довбуша (1719-1745), розбивали тих панів, що хлопам кривду робили; у багатих брали, а бідним роздавали; за нас заступалися та нас боронили від усякої біди.

І хоча й опришкам, і гайдамакам траплялося розбивати не тільки панів, але й свого брата-простолюдина (зрозуміло, заможного), це не зменшувало симпатій до них селянського загалу. Розбійники, як засвідчують тогочасні джерела, користувалися щонайширшою підтримкою по селах, де їх таємно годували, переховували, лікували. В судових документах увесь час натрапляємо на згадки, що опришки чи гайдамаки діють у порозумінні і союзі або у товаристві чи й у добрій дружбі з мешканцями сіл та містечок, а в Наддніпрянщині – ще й з ченцями малих православних монастирів (як уже згадувалося, такі існували впродовж усього ХVІІІ ст., рахуючись задніпрською частиною Переяславської єпархії).

У опришків, як і в гайдамаків, окрім симпатій населення, була ще одна суттєва перевага – на відміну від урядових каральних загонів молодечі ватаги, діючи у прикордонній смузі, переходили її без вагань. Епіцентром опришківства служило гірське міжкордоння Польщі, Волощини та Угорщини у Покутті – місцевості між річками Дністром і Черемошем, відмежованій Чорногорським хребтом. Опришківські гурти, збирались (як, втім, і гайдамацькі) навесні, коли дерева покривалися густою зеленню. Обираючи за сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись униз, вони нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично втікали тільки їм відомими стежками на територію котроїсь із сусідніх країн. Варто зазначити, що по той бік кордону діяли свої розбійницькі банди, тому провести межу між опришками-угорцями (тобто, українцями з-за Чорногори або словаками) та опришками-волохами (українцями або молдаванами з буковинських нагір’їв) можна хіба умовно, на підставі формального підданства. Що ж до самих розбійників, то для них це не мало жодної ваги, тим-то часто натрапляємо на згадки про своєрідні “міжнародні” ватаги.

Попри схожість мети, структура опришківських ватаг суттєво відрізнялася від гайдамацької, про яку мова піде трохи далі. Їхні гурти скидаються швидше на архаїчні юнацькі спілки, вступаючи до яких, молодик ніби переступав межу нормативного світу. Коли судити з переказів про найбільш популярного з-поміж чорних хлопців – Довбуша, вступ до банди супроводжувався присягою на топірцях – гуцульській бойовій зброї, яка завершувалася словами:

“А коли б я не дотримав присяги – хай мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею”

Стародавня присяга на зброї, що закінчується власне таким зворотом – річ відома, у тому числі в язичницькій Русі, але в устах людини, яка вже багато століть виголошувала її, покликаючись на християнські святощі, наштовхує на роздуми. Втім, гуцульська язичницька міфологія, як відомо, майже до наших днів залишається однією з найживучіших в Україні. До її сфери, зокрема, належить і символічний образ топірця – зброї пращурів-велетнів (лелетів), які, згідно з гуцульською легендою, колись жили в Чорногорі – центрі всесвіту, звідки народи розійшлися навсібіч. З певними рудиментами архаїчного світогляду пов’язана і згадка у присязі про світ під землею, де, як видно зі знаменитої пісні про поранення і загибель Довбуша, місця тілові розбійника не було. Помираючи, він звертається до опришків з проханням підняти [його тіло] на топірці і занести в Чорногору, але не ховати там, а посікти на дрібен мак. Натомість награбовані скарби належали землі. Смертельно поранений Довбуш (1745), перенесений представниками влад з лісу до с. Космача, на питання, де знаходяться здобуті ним цінності, як свідчить протокол, відповів: “В полонині у Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля тим буде користуватися”. Не менш промовистим є набір сакральних предметів, знайдених у загиблого: ладанка, пляшечка зі свяченою оливою, різьблений дерев’яний хрестик, а поруч –дев’ять зернин у вузлику та пір’я різних птахів. Без детальних етнологічних студій вкрай загадковими лишаються і витоки відомого звичаю не рятувати, а добивати поранених і хворих членів ватаги під час походу, що наївно було б пояснювати примітивним інстинктом самозбереження – той, у кого він був достатньо розвинутий, не ходив у опришки.

Опришківство як форма соціального бандитизму протрималося в Карпатах з середини ХVІ до 20-30-х років ХІХ ст., зазнавши найбільшого піднесення якраз у часи, про які йде мова в цьому параграфі. За три століття свого побутування воно виробило власні ритуали та символіку, що можуть бути пояснені лише тоді, коли дослідники врешті відмовляться дивитися на цей феномен як на саму лише кримінальність чи “основну форму класової боротьби селян західноукраїнських земель проти кріпосництва та гніту поневолювачів”. Через розшифрування глибинних мотивацій поведінки опришків пролягає, на думку автора цих рядків, і шлях до розуміння внутрішньої структури та неписаних законів опришківських гуртів. Варто додати, що це полегшується наявністю паралельно-порівняльного матеріалу аналогічних груп “благородних розбійників” з румунських, угорських, словацьких та балканських гірських регіонів.

Прикордонний фактор був визначальним і в феномені гайдамаччини. Через пограничну смугу між Росією та Речі Посполитої запорозькі ватаги з території січових володінь переходили на Київщину, базуючись, як правило, у Чорному лісі*. Звідси, обростаючи спільниками-селянами, вони здійснювали рейди на садиби шляхти та євреїв-орендарів, костьоли тощо. Тактика цих нападів спиралась на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового добичництва. За опорну базу грабіжницьких загонів служив закладений у безпечному місці кіш (з тюркськ. ko? – стійбище, табір), а вже з нього окремі кінні роз’їзди, учасники яких брали з собою по двоє коней для швидкого переміщення, вирушали на небезпечний промисел. Повернувшись з награбованим, гайдамаки дуванилися (від турецьк. діван – збори, поділ здобичі), а далі врозсип чи гуртом – як поталанить – відступали назад через кордон на територію січових володінь, а інколи ще далі – в пограничні терени ханського Степу. Ці передислокації локалізувалися у смузі, яку нині займає південь Черкаської та північна і західна частини Кіровоградської областей. Бездоганна орієнтація у плетиві степових балок та урочищ вздовж допливів Південного Бугу, Інгулу та Інгульця дозволяла без особливих проблем уникнути погоні, ба – навіть переганяти між прикордонними пунктами захоплену худобу, простуючи до центру січової Бугогардівської паланки на Бузі нижче впадіння р.Синюхи (про адміністративно-територіальний поділ володінь Запорізької Січі див. докладніше у наступному параграфі).

Основною здобиччю гайдамаків були не стільки захоплені у шляхетських садибах та костьолах цінності, як традиційно прийнято вважати, скільки худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами, нерідко – до тисячі голів. Крадена худоба широко перепродувалася і відразу на місцях – у прикордонних селах та містечках, і в Січі. Походи запорозьких ватаг, які самі гайдамаки на допитах називали ходінням в Полскую область на здобич, часто інспірувалися самим начальством Бугогардівської паланки, оскільки давали і йому певний зиск. Зрозуміло, що потім паланка категорично відмежовувалася від спійманих добичників-невдах, заявляючи, як, наприклад, на прикордонній комісії 1751 р., що:

…в претенсии полской не есть причиною, ибо в Запорожском Войскh Низовом биваєт по своєй охотh  и разних нацей, а потом возвращаются паки в свои отечества и тамо или индh гдh от них либо какіє послhдовали злиє поступки, то оноє Войску Запорожскому Низовому почитать не єсть прилично і ненадежно.

Традиційність степового добичництва диктувала не менш традиційну, тобто козацьку, структуру гайдамацьких ватаг. На відміну від опришківських побратимських колективів, пов’язаних взаємною клятвою, останні – це суто військові формування (часто чималі – до 300-500 осіб), на чолі яких, окрім виборного отамана, нерідко стоїть ще й осавул, а до головного запорозького ядра, за принципом творення найманських затяжних рот, долучаються затяжні козаки і мужики. Траплялося, що гайдамацькі загони ходили з власною корогвою, з’єднаними пішими й кінними лавами. Як дисциплінована збройна група, вони, за свідченням тогочасних джерел, пильно дбали, аби вивезти за собою убитих і поранених, транспортуючи їх при відступі на возах, а далі влаштовуючи полеглим почесний вояцький похорон. Ось як, наприклад, описується такий церемоніал у оперативних донесеннях 1750 р.:

…при котором де погребении было их, гайдамак, боле 100 человек и все при том чинили пальбу, а по погребении после пальбы заредили ружья свои с пулями… В іншому повідомленні, опублікованому у газеті “Куріер Полскі” під 1736 р., оповідається про повішення гайдамаків під Уманню: Після відходу наших роз’їздів ці гайдамаки, заскочивши у ті ж місця, познімали трупи і під постріли над ними поховали.

У часи війни за польський престол, що розгорілася між Авґустом ІІІ та Станіславом Лєщинським у 1733-1734 рр., добичницькій гайдамаччині був уперше наданий політичний підтекст. Наприкінці 1733 р. російські війська, підтримуючи АвҐуста, вступили на територію Правобережної України, звернувшись до місцевої людності з закликом про підтримку. Це було блискавично витлумачено як дозвіл бити панів, піднісши на поверхню хвилю гайдамацьких ватаг, сформованих як з козаків, так і з жовнірів, селян та різноманітного кримінального елементу. Серед них швидко виділився загін Верлана, колишнього сотника шаргородської надвірної міліції Любомирських, який оголосив себе гайдамацьким полковником і навіть узяв штурмом Жванець, Броди та Збараж (після перемоги Авґуста відступив у Молдову; його подальша доля неводома). Паралельно діяло ще кілька великих гайдамацьких загонів – запорожців Матвія Гриви і Медведя (обидва до 1736 р. чинили спустошливі наїзди на шляхетські садиби і навіть міста – Вінницю, Паволоч, Сквиру, Погребище, Крилів, Чигирин), а також колишнього сотника надвірної міліції князів Четвертинських Сави Чалого. Після 1735 р. Чалий утік на Січ, 1740 р. знову повернувся на польську службу, але вже наступного року був скараний на смерть за зраду однією з гайдамацьких ватаг.

З’єднаними зусиллями російських і польських влад спалах 1734-1735 рр. вдалося пригасити. За законами військового часу, полонених гайдамаків вішано на місці, часто – спеціально на російсько-польському кордоні на пострах іншим гультяям. Вже згадана газета “Kurier Polski” у січні 1737 р. писала:

Козаки, або гайдамаки снують на кордонах, ховаючись у пасіках та придніпровських лісах. Зазнавши кілька разів від нашого війська поразки, вони вже не насмілюються вриватися у нашу країну, а тому тутешні мешканці захищені від цього гультяйства.

Проте оптимізм виявився передчасним. Згадана газета впродовж того ж самого 1737 р. регулярно публікує звістки про те, що в околицях Летичева, Сміли, Білої Церкви, Крилова, Шаргорода, Немирова, Лисянки та Суботова раз по раз з’являються гайдамацькі ватаги, котрі вриваються, хапають, де що можуть схопити, і зникають, бо роз’їзди не можуть їх вистежити – вони як у землю провалюються. Ведучи неоголошену війну гультяйству, польські влади виловлювали й страчували ледве не кожного підозрілого запорожця, який лиш траплявся на очі. Своєрідний рекорд у цьому сумному “спорті” поставила уманська військова адміністрація, котра тільки впродовж 1737-1741 рр., як видно з реєстру канцелярії Коша Війська Запорозького, розпорядилася повісити 110 козаків. Через нечисленність регулярних військ (скорочена “Німим сеймом” армія Речі Посполитої. на всю Правобережну Україну була в стані виставити не більше 4-5 тис. вояків) велику роль у боротьбі з гайдамаччиною почали відігравати загони надвірного козацтва, або так звана надвірна міліція, організована на козацький лад. Спираючись на неї, магнати вкотре забували стару приповідку, що козаком проти козака воювати – як вовком орати: і Верлан, і Сава Чалий, а невдовзі й Гонта починали зі служби в надвірних загонах.

Російський уряд, зі свого боку, грізно вимагав від січового начальства, аби гайдамаки на запорозькій території впредь приниманни не были, но вовся искореняемы без пощады. Російські команди, як і польські, ганялися за гайдамаками, втім – часто констатуючи в рапортах, що їх никак взять было немочно, навпаки – розбійники ще й погрожували, що команду выколят. У цілому ж, як констатував 1750 р. київський губернатор Михайло Леонтьєв у своєму рапорті до Санкт-Петербурга, вышеописанные злодеи не толико умаляютца, но от времяни до времяни умножаютца.

На зламі 1765-1766 рр. до гайдамацької проблеми долучився церковний конфлікт. Як уже згадувалось, у Придніпров’ї парафії були уніатськими, але декілька монастирів – православними. На заклик ігумена розташованого поблизу Чигирина Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського, котрий виконував функції намісника Переяславського єпархіального правління на Правобережжі, попи 150 парафій оголосили про своє навернення до православ’я з перепідпорядкуванням о.Мельхіседеку. Відповіддю уніатських церковних влад стали репресії над новосхизматиками, коли, зокрема, в липні 1766 р. за підозрою в шпигунстві був заарештований і Значко-Яворський. Скривджений православний клір відразу взяв під свій захист жаботинський сотник Харко, заявивши, як пише один з представників місцевого уніатського духівництва, що зміг би вчинити ще більше повстання єпотіорем фацере револутіонем ї, ніж покійний Хмельницький. Харко був схоплений і страчений як бунтівник (за іншими даними – убитий у Жаботині), і, як говориться у згаданій записці, жах [horror] охопив усі тутешні краї. Очевидно, жах – не найточніше слово, яким можна було б визначити глуху ворожість люду, що давно звик бачити шибениці, від чого не меншало гультяйське свавілля. Коротка передгрозова тиша, якій судилося вибухнути навесні 1768 р., запала від Черкас до Сміли.

Іскрою стали дії барських конфедератів. Керуючись гаслом оборони віри й вольності, вони силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли і примушували присягати на вірність конфедерації. Екзекуції впали і на голови новосхизматиків: їх погрожували вирізати дощенту. Як оповідає одна з тогочасних скарг, писана в Каневі, вони чинили по всій Україні різні жорстокості та заворушення, тож внаслідок таких непристойних вчинків дали привід для гайдамацтва… Мешканці м.Мошнів точніше передають ставлення простолюду до конфедератів. Змальовуючи кривди від управителя, вони пишуть, що той намірявся на них конфедерацію спровадити, то єсть ляхов, чтобы з нас, християн, кождый в живих не остался…

Вірний діагноз спалахові через кілька місяців поставлять і в Петербурзі. В імператорському указі від 12 липня 1768 р. говорилося:

Бунт польських в Украйне и Подолии крестьян должно щитать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равной и в наших единоверных…

Проте автори петербурзького маніфесту не згадали головного – власної ролі в розробці сценарію подій. Хронологія ж останніх була такою: у середині березня конфедерати видали перші закличні універсали, а вже між 20-26 березня, як показував потім на допиті лідер повстанців Максим Залізняк, до нього в Мотронинський монастир (куди він з Січі вийшов на послушаніє) прибуло семеро запорожців на чолі з отаманом Юхимом Шелестом. Той буцімто показав Залізняку лист кошового Січі, чтоб итти в Полшу для прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их. За кілька днів по тому Шелеста в сварці убили, таємничий лист щез, натомість на заклик “козацької пошти” довкола монастиря, розташованого в глухому лісовому урочищі Холодний Яр, до кінця квітня зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя – селян та козаків з надвірних міліцій. На коші, закладеному тут же, у Холодному Яру, Максим Залізняк був обраний отаманом (далі він буде називати себе полковником Низового Війська Запорозького), а один з ченців монастиря відслужив, як каже Залізняк, молебен за наші успіхи (народна традиція назве цей молебен освяченням ножів).

У другій половині травня, практично одночасно зі вступом російських військ на Правобережну Україну, повстанці вийшли з Холодного Яру, рушивши звичним гайдамацьким маршрутом – Медведівка (батьківщина Залізняка), Жаботин, Сміла, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянка. Уже на початку червня Залізняк видає універсали з закликом ляхов и жидов…казнить, а начальник російських відділів Апраксін у власних універсалах закликає тих самих “ляхів” не сприяти конфедератам, бо це буде розцінено як погані наміри. Підозріла синхронність подій ще дужче насторожує, коли врахувати, що всі вони супроводжувалися чутками про золоту грамоту, яку імператриця нібито через о.Мельхіседека передала Залізнякові, наказуючи йому увійти в кордони Польщі, щоб вирізати і знищити з Божою поміччю усіх поляків та євреїв. Збережені тексти цієї “грамоти”, зрозуміло ж, апокрифічні, бо петербурзькі майстри дипломатії у відкриту гру ніколи не грали. Однак показово, що в протоколі відповідей Залізняка на поставлені йому на допиті запитання немає навіть найменшої згадки про золоту грамоту, котра, найімовірніше, підштовхнула запорожця до дій і навряд чи могла не згадуватися ним під час тортур. Натомість текст протоколу помітно підкреслює не менш міфічний сюжет – згаданий лист кошового отамана (власне з Січі спробують зробити головного винуватця катастрофи).

Втім, плетиво чергової інтриги Петербурга було розгадане вже зарубіжними сучасниками, котрі споглядяли події без емоційної заанҐажованості. Безпосередні враження від вибуху руйнівної стихії 1768 року описав секретар французького посольства в Росії Шарль Рюльєр у своїй книзі “Історія анархії в Польщі”. Серед причин гайдамацького кровопролиття на перше місце належить поставити, на його думку, провокаційні дії російських влад, які за посередництвом православного духівництва цілеспрямовано підбурили спалах релігійного фанатизму українських селян та козаків, поєднаний з соціальною ненавистю і ксенофобією.

Отже, після виступу з Холодного Яру гайдамацькі загони, перетворившись на чимале (до 2 тис.) організоване військо, штурмом здобули згадані вище міста, супроводжуючи свій тритижневий марш розправами над польським та єврейським населенням. 20-21 червня (н. ст.) дійшла черга до Умані. Коли місто вже було оточене, на бік гайдамаків перейшов сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонта, на якого покладалася оборона. Тож у лічені години фортеця впала, і почалося винищення її мешканців та людей з навколишніх поселень, які повтікали сюди, сподіваючись на порятунок за фортечними мурами. Кілька вцілілих очевидців описали жахи Уманської різанини, коли, як скаже невдовзі на допиті сам Залізняк, гайдамаки

…против состоящаго во оном местечку народу усилилис, причем поляков, жидов, а притом и тех, кои во услужении конфедератов были веры греческой, поколото немалое число, а сколко – заподлинно знать не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женска пола, даже до сущих младенцев, тысечи две человек поколото…

Гайдамацький вождь, схоже, применшив число жертв. Традиційно їх обраховують між 12 і 20 тис. Головний удар упав на єврейську частину населення – тут особливо численну. У єврейських свідченнях про Уманську різанину оповідається:

Усі євреї зачинилися всередині синагоги… Нарешті розбійники привезли гармату і ядрами стріляли по синагозі… Убили тисячі євреїв, аж їхня кров переливалась за поріг синагоги… Потім винесли з синагоги сувої Тори, порозгортали їх на вулицях і верхи їздили по них…

В пам’ять про цей день було складено кілька єврейських плачів, в одному з яких говориться:

Отче небесний! Як міг Ти споглядати,
Щоб українські євреї зазнали таких страждань?
Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,
Володарю світу!
Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.

Не набагато кращою виявилася доля поляків і навіть українців-уніатів. Так, цього ж дня було зарізано 400 учнів місцевого василіанського колегіуму, а тіла їх покидано до криниць. Загалом же за три тижні КОЛІЇВЩИНИ*, згідно з обрахунками польських і єврейських істориків, кількість забитих, спалених чи знищених в інший спосіб сягнула 200 тис. чол., хоча з необхідною безсторонністю ці цифри і досі лишаються неперевіреними.

У вирі гайдамаччини, яка впродовж червня – початку липня 1768 р. винесла на поверхню близько 30 менших повстанських загонів, один з них, загнавшись аж за турецький кордон, спалив прикордонне містечко Балту ·нині Одеської обл.,. Запахло міжнародним скандалом і навіть війною, та й сили конфедератів, проти яких російські влади власне і спровокували гайдамацький вибух, на той час уже були розсіяні. Відтак на початку липня 1768 р. царські війська оточили під Уманню табір тепер непотрібних гайдамаків. Ті не вчинили ніякого опору, наївно вважаючи російських солдатів союзниками, тож без жодного пострілу вдалося заарештувати понад тисячу озброєних відчайдушних людей. Більшість з них (понад 840) як піддані Речі Посполитої були передані польському командуванню, а решту вивезено до Києва. Польську партію бранців невдовзі стратили у с. Кодні поблизу Житомира та у с. Сербах [нині Могилівського р-ну Вінницької обл.]. У Кодні був четвертований і Іван Гонта. Пізніше народна традиція оповідатиме, що з нього пасмами дерли шкіру, а він приказував: “І тут збрехали кляті ляхи! Казали, що болітиме, а воно й не болить”.

Суд над російською групою в’язнів (понад 220 осіб) відбувся у Києві, і присуд їм випав м’якший. Усіх належало бити батогами, а далі на щоках і на лобі кожного розпеченим залізом проставити тавро з трьох літер – ВОР. Після цього засудженим виривали ніздрі і в кайданах відправляли до Нерчинських каторжанських копалень. В’язнів поділили на чотири групи, виконавши вирок у формі повчального спектаклю: для заспокоєння турецьких влад – у прикордонній Балті, польських влад – на Васильківському межовому форпості під Києвом, для постраху січовиків – на терені запорозьких володінь під Чорним лісом та на р. Самарі. На завершення варто згадати, що Максим Залізняк по дорозі на заслання пробував тікати, але був упійманий; його подальша доля невідома.

У другій половині ХVІІІ ст. поодинокі гайдамацькі ватаги ще виринають то на Правобережжі, то на Лівобережжі, то на Слобожанщині, проте ні за чисельністю, ні за зухвалістю операцій жодна з них уже не дорівнялася гайдамаччині 30-60 х років.

Як і опришківство, гайдамацький бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до “розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства” (як висловився ще в 1901 р. Францішек Равіта-Гавронський), над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу “національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі”, викликаного “тяжким кріпосницьким гнітом” та “релігійними утисками”. Автор цих рядків, спеціально не досліджуючи гайдамаччину, не вважає етичним пропонувати готові рецепти для пошуку порозуміння. Однак вихід все-таки бачився б у нагадуванні банального постулату: історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб’єктами минулого. А під таким кутом зору гайдамаччина, на жаль, ще не досліджувалася.

Зміни в житті Церкви. Василіанське просвітництво

Востаннє про церковне життя на Правобережжі ми згадували з нагоди розбрату, що розділив Київську православну митрополію на лівобережну (якою з 1659 р. керував місцеблюститель митрополичого престолу) та правобережну, де, своєю чергою, з 1663 р. утвердилася юрисдикція двох митрополитів – Йосифа Нелюбовича-Тукальського (1663-1575), котрому підлягали вірні козацького Подніпров’я, та Антонія Винницького (1663-1679), чиє архіпастирство визнавали на Волині, Галичині й Поділлі. У другій половині тривожного ХVІІ ст. не уникла внутрішніх незгод і уніатська церква, шо вдалося врегулювати лише за митрополита Кипріана Жоховського (1674-1693).

У вихорі Руїни та безперервних воєн – російсько-польської 1660-1667 рр. та польсько-турецької 1672-1676 і 1683-1684 рр. – православні владики з єпархій, ізольованих від козацького світу, виявилися загнаними в глухий кут. Контакти з Константинопольським патріархом були перервані через військові дії, а водночас був втрачений і зв’язок з Київським престолом, оскільки його місцеблюститель мешкав у Чернігові, тобто на території ворожої держави. Антимосковські ж настрої більшості владик навряд чи потребують коментування (винятком був хіба луцький єпископ, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, який 1684 р. емігрував на Лівобережжя, де наступного року був обраний Київським митрополитом).

У такій обстановці ще напередодні смерті митрополита Антонія Винницького частина впливових православних ієрархів, зокрема – особисто близький до короля Яна ІІІ Собеського львівський владика Йосиф Шумлянський, перемишльський владика Іннокентій Винницький та архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський розпочали переговори з папським нунцієм про можливе порозуміння з уніатами. Сам Шумлянський 1677 р. у присутності короля присягнув на унію, пообіцявши оголосити її у своїй єпархії після того, як зможе переконати духовенство та мирян. Його програма, яку інколи називають “проектом нової унії”, передбачала добиватися так і не досягнутого після 1596 р. урівняння в правах вірних Грецького обряду з католиками, а також першочергове навернення в унію шляхти і членів міських братств.

Після смерті митрополита Антонія Винницького (1679) у Любліні  в 1680 р. відбувся з’їзд  православних та уніатських ієрархів для богослівської дискусії. Проте спроба організаційного порозуміння у зв’язку з негативним ставленням до неї Римської курії не вдалася. Тим часом слідами Шумлянського пішли згадані вище Винницький, Шептицький і Тваровський, котрі 1681 р., як і він, негласно визнали унію перед нунцієм.

Серед цих перипетій надійшов 1686 р., коли був підписаний так званий Вічний мир між Росією і Річчю Посполитою. Згідно з одним із його пунктів, православна церква на території Польсько-Литовської держави підпорядковувалася Київському митрополитові (на той час уже залежному від Московського патріарха), а царський уряд отримував право опіки над православним населенням. Тим самим тисячі православних Речі Посполитої в очах своїх співгромадян перетворювалися на репрезентантів чужих, потенційно ворожих інтересів. Це стало останнім поштовхом до розв’язання церковної проблеми, яка, по суті, була вже майже вирішена. Між 1691-1703 рр. у всіх православних єпархіях на українській території Речі Посполитої була проголошена унія: 1691 р. – у Перемишльській, 1700 р. – у Львівській, 1702 р. – в Луцькій; 1703 р. унію схвалила подільська частина Львівської єпархії, а з 1708 р. до цих рішень приєдналося і найавторитетніше з братств – Львівське. Пам’ятаючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи дипломатично підготували свою паству, тож у цілому навернення величезних територій пройшло без ускладнень. Додатково цьому сприяло й те, що активну участь у церковному житті ще брала дрібна православна шляхта, яка усвідомлювала зміни в релігійній та загальнополітичній ситуації. Лишається додати, що аналогічні процеси відбулися безболісно і в Білорусі.

Таким чином, з початку і майже до кінця ХVІІІ ст. Київська митрополія унійного обряду охоплювала вісім єпархій України та Білорусі, пізніше званих дієцезіями: Київську митрополичу, Полоцько-Вітебську, Володимиро-Берестейську, Пінсько-Турівську, Луцько-Острозьку, Львівсько-Галицьку (їй підпорядковувалося і Поділля), Перемишльсько-Самбірську і Холмсько-Белзьку. Постійної резиденції уніатський митрополит спершу не мав, а з другої половини ХVІІІ ст. таку роль почав відігравати Радомишль на Житомирщині, де резидувала митрополича консисторія – адміністративно-судовий апарат для управління церковними справами. Напередодні першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Київська митрополія нараховувала 9.300 парафій і близько 4,5 млн. вірних.

Що стосується її внутрішньої структури і обрядовості, то після Замойського собору 1720 р., де вперше порушувалися ці питання, вона поступово зазнала помітної латинізації. Зокрема, були внесені певні поправки до богослужебних книг та самого порядку літургії відповідно до католицького канону, а також запроваджено ряд суто католицьких релігійних свят. Зазнала змін внутрішня обстановка в церкві (наприклад, було поставлено лави) і навіть зовнішній вигляд священників, які стали голити бороди. З одного боку, ці новації начебто віддаляли уніатську церкву від традиційного православ’я, але з іншого – сприяли кращому порозумінню між людьми Грецького обряду та їхніми сусідами-католиками, бо власне у ці часи починає досить широко фіксуватися так звана “дворитуальність”, коли вірні обох обрядів стали навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби, брати участь у спільних відправах тощо. Проте якщо екуменічні здобутки уніатства належать до його безсумнівних переваг (особливо ж зважаючи на бурхливе, багате на внутрішні конфлікти життя польсько-українського суспільства ХVІІІ ст.), то безумовно негативну роль відігравало те, що уніатська церква поволі, але неухильно спольщувалась у мовному відношенні. Наприклад, коли літургії ще традиційно відправлялись по-руському, то проповіді та інші церковні чини вже, як правило, стали польськомовними, спонтанно, через полонізацію кліру, призводячи до спольщення прихожан. Втім, справедливим це твердження є лише стосовно ієрархічно вищого духівництва, тоді як основна маса сільських священиків, як уже відзначалося у вступі до цього параграфа, лишалася далекою від польської мови і культури (а швидше – і від усякої культури, оскільки поліпшення церковної організації впродовж ХVІІІ ст. так і не встигло докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком залежних від шляхти – власників поселень, що входили до певної парафії).

Таким було становище уніатської церкви напередодні розчленування українських територій між Росією  та Австрією. Після падіння Речі Посполитої доля уніатських церковних структур склалася по-різному. У Російській імперії указом Катерини ІІ 1795 р. митрополича кафедра та підпорядковані їй єпископії були ліквідовані, а люди, які побажали залишатися в унії, підпорядковувались білоруському уніатському архієпископу. Водночас форсовано прискорювався перехід місцевого населення, котре офіційно трактувалося як совращенное лестью и насилием с пути правого в соединение с римскою верою, у православ’я. За два-три роки уповноважені Петербургом місіонери за активної підтримки місцевих російських влад, застосовуючи де антипольську агітацію, а де – примус та шантаж, навернули на Київщині, Волині та Поділлі близько 4.700 уніатських парафій (цієї конверсії вдалося уникнути лише 16 з 103 василіанських монастирів, що протрималися до остаточної ліквідації василіанського ордену у 1830-х роках). Впродовж 1796-1797 рр. усталилася і нова церковно-адміністративна структура новонавернених регіонів, де було створено Подільську, Волинсько-Житомирську та Київську православні єпархії. Лишається додати, що в процесі цієї “реправославізації” значна частина вірних, особливо з-поміж дрібної шляхти та духівництва, перейшла на католицизм, не сприймаючи православ’я у його російському варіанті. У цілому ж, зважаючи на підпорядкованість Російської православної церкви інтересам влад, а також беручи до уваги загальне спрямування політики Петербурга, так зване возз’єднання уніатів з православ’ям не можна оцінити інакше, як один із засобів русифікації новоприєднаних територій.

Інакше склалася доля уніатської церкви в тій частині України, яка з 1772 р. відійшла до Австрії. Віденський двір, на відміну від Петербурзького, став на шлях радикального зміцнення становища уніатів (за чим стояли не стільки суто просвітницькі мотиви, скільки бажання навести порядок у розбурханих анархією новоприєднаних володіннях). У 1774 р. імператриця Марія-Тереза оголосила декрет, яким заборонялося вживати слово уніат, замінене віднині терміном греко-католик (як вона писала, аби покінчити з усім, що могло б дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків). Тоді ж, у 1774 р., у Відні була заснована греко-католицька семінарія (1783 р. її буде перенесено під назвою генеральної до Львова). Син і співправитель Марії-Терези Йозеф ІІ у 1775 р. прирівняв духівництво Греко-католицької церкви до світської знаті, що відкривало вільний доступ до сеймів; ним же 1781 р. був виданий відомий толеранційний едикт, що урівнював права представників різних віровизнань – католиків, греко-католиків, православних та протестантів, суттєво нормалізувавши міжконфесійні стосунки в державі. Одночасно уряд подбав про матеріальне забезпечення приходських священиків, а з 1786 р. була запроваджена обов’язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті, кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького митрополичого престолу. Комплекс згаданих заходів, вписуючись у загальну церковну політику IабсбурҐів, започатковану Йозефом ІІ, перетворив галицьке греко-католицьке духівництво на вірних прибічників віденської політики і Віденського престолу, а з іншого боку – заклав міцні підвалини для зростання його ролі в національному відродженні Західної України, яке невдовзі перетворить її на твердиню українства.

Впродовж усього ХVІІІ ст. центральну роль в уніатській церкві відігравав створений 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським чернечий орден василіан (пор. розд.ІV, §4). На середину ХVІІІ ст. на території Речі Посполитої існувало 148 василіанських монастирів, у тому числі в Україні – 122, і серед них такі великі, як Почаївський, Дерманський, Жидичинський, Унівський тощо. На Замойському синоді 1720 р. було прийнято ухвалу, згідно з якою монастирі українських дієцезій витворювали окрему – так звану Святопокровську провінцію ( на відміну від білоруських, об’єднаних у Святотроїцьку провінцію). Остаточна легалізація обох провінцій – Коронної (української) та Литовської (білоруської), затверджена папським бреве 1742 р., завершила понад столітній період формування чернечого ордену василіан, що віднині отримував назву Ordo Sacti Basilii Magni Ruthenorum [OSBMP]*. Його члени вилучалися з-під влади митрополита, підпорядковуючись власному ієрархові – протоархімандриту; останній обирався строком на чотири роки з кандидатів то однієї, то другої провінцій, а його резиденцією вважався монастир у Тороканях на Підляшші. Статус самоврядної провінції отримувала також Супрасльська архімандрія – один з найбільших і найбагатших василіанських монастирів.

Напередодні поділів Речі Посполитої василіани займали п’яте місце серед чернечих орденів країни, поступаючись лише таким старовинним орденам, як францисканці, єзуїти, бернардинці і домініканці, а їхня загальна чисельність на 1772 р. складала 1258 осіб. Після розпаду держави до Австрії відійшло 42 монастирі, де 1782 р. більшість їх була закрита (за кілька років, коли проводилися вже згадані церковні реформи Йозефа ІІ, було секуляризовано близько 600 монастирів різних конфесій). Підпали під ліквідацію й ті, що опинилися в складі Російської імперії: лише 16-ом з них вдалося протриматися до 1839 р., аж доки царським указом не було проголошено скасування унії.

Найяскравішою сторінкою в діяльності василіан впродовж ХVІІІ ст., поруч з традиційною опікою немічних (бо ж кожен з монастирів утримував шпиталь, себто богадільню, дитячий притулок для сиріт та аптеку), належить вважати просвітницьку роботу. Її початки були закладені ще в середині ХVІІ ст. (пор. розд. ІV, §4), однак до 70-х років ХVІІІ ст. василіанські школи працювали переважно на підготовку церковних кадрів, котра провадилася в дієцезіальних семінаріях, що виникли на базі старих соборних шкіл у Володимирі, Холмі та Луцьку, а також нових училищ, заснованих у Бучачі (1712), Львові (1720), Умані (1766) тощо. Принагідно варто зауважити, що більшість з них відкрилася на добродійницькі кошти місцевих магнатів, як, наприклад, школа в Шаргороді, фундована Станіславом Любомирським, Бучачі – Миколаєм Потоцьким, Любарі – Францішком Любомирським, Умані – Францішком Потоцьким і т. д. Теологічного рівня з-поміж них сягали Луцька та Львівська, решта завершувалася класами риторики та філософії.

Паралельно у більших монастирях (Кременці, Гощі, Загорові, Замості, Кам’янці, Вінниці, Почаєві та ін.) діяли навчальні класи для так званих новіціїв [послушників, що готуються прийняти постриг]. Вони тривали ледь більше року, протягом якого слухачі вивчали риторику та філософію – базові предмети для оволодіння мистецтвом проповіді; чисельність таких слухачів не була великою, коливаючись від одного до двох десятків осіб.

Новий етап у василіанському шкільництві припадає на останню третину ХVІІІ ст., безпосередньо пов’язуючись з реформами, що з 1773 р. були започатковані Комісією Народної Освіти [Komisia Edukacji Narodovej]. Цей орган виник як реакція на знамените бреве папи Климента ХІV від 21 липня 1773 р. (“Домінус ац Редемптор”) про ліквідацію ордену єзуїтів*. Для Речі Посполитої це загрожувало обернутися крахом шкільництва, бо власне в руках єзуїтів майже повністю зосереджувалася його мережа. Тож у жовтні 1773 р. за ухвалою сейму виникла згадана комісія у складі 8 членів, яку зобов’язували взяти під контроль конфісковане на користь державного скарбу єзуїтське майно, у тому числі шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що забезпечувало роботу єзуїтських колегій. І хоча цей крок ненабагато зупинив розкрадання поєзуїтської спадщини, однак став поштовхом для вироблення нової освітньої програми, зіпертої на утилітаризм, характерний для просвітницької ідеології, адептами якої були члени Комісії. На конкретному рівні це, зокрема, знайшло вияв у тому, що різко зменшувався обсяг занять з латини, натомість впроваджувалися, окрім польської (на Україні також – церковнослов’янської), нові європейські мови – німецька, англійська, французька та італійська. Водночас до програм вводилися не практиковані єзуїтами природничо-математичні науки, а як окремі дисципліни мали вивчатися історія та право. Головною ж світоглядною рисою нового шкільництва було те, що воно спиралося на свободу особистості, відштовхуючись від принципу – кожному вільно сповідувати власну релігію, а завдання школи – навчити всіх, якої б віри вони не були, основ патріотичних чеснот та громадянської моралі. Як уже згадувалося, власне такий комплекс ідей був відбитий згодом у нереалізованих реформах Чотирилітнього сейму та Конституції 3 травня. Зазираючи в майбутнє, лишається додати, що навчальний напрям, започаткований Комісією, після поділів Речі Посполитої продовжив себе у школах Віленського навчального округу, до якого аж до 1832 р. належала вся Правобережна Україна, а на базі однієї з цих шкіл – Кременецького ліцею – було засновано Київський університет.

Василіанський орден з перших днів запровадження нового шкільництва став одним з найактивніших його пропагандистів і реалізаторів. Протягом 80-х років ХVІІІ ст. виникають василіанські парафіяльні школи нижчого типу, як правило – трикласні, а також 4-6-літні училища середнього рівня, зорієнтованого на програми Комісії. Серед них особливо виділялася Володимирська, яка отримувала високі відгуки інспекцій щодо рівня викладання, а також Канівська, Барська, Острозька та ін. Відповідні зміни було внесено і в навчальні цикли давніших училищ, про які щойно згадувалося.

Паралельно зі школами, створеними з ініціативи ордену, в Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку, Вінниці й Житомирі виник ряд державних, або академічних шкіл, підпорядкованих безпосередньо Комісії. Серед їх учителів теж бачимо василіан, котрі забезпечували навчальний процес добрими педагогічними кадрами з числа молодих високоосвічених ченців, часто – з закордонним вишколенням. Останнє приносило велику популярність василіанським училищам (наприклад, через згадану Володимирську школу проходило до 300 учнів на рік, у Канівській наприкінці століття їх було близько 600 тощо). Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти та городян, у тому числі євреїв.

Вагомий внесок в українське просвітництво внесли василіанські друкарні, що діяли в Уневі, Львові та Почаєві. За підрахунками Марії Підлипчак-Маєрович, кількість їхніх видань між 1648 і 1800 рр. нараховувала 469 позицій, зокрема кириличних друків (церковнослов’янською та староукраїнською мовами) – 286, польських – 118, латинських – 80. Найпотужнішою серед згаданих друкарень була Почаївська, на яку припадає абсолютна більшість видрукуваного – 394 позиції. Понад 60% продукції охоплювала літургійна література, а також книги релігійного змісту, зокрема – збірники проповідей та релігійних пісень і молитов. До них належить і знаменитий тримовний почаївський Богогласник 1790 р., що містив канти, писані по-українському, по-польському й по-латині і користувався надзвичайною популярністю не лише серед уніатів, але й серед православних по всій Україні.

Світська продукція була представлена шкільними підручниками, словниками, популярною історичною лектурою, перекладами з античних та тогочасних французьких авторів, календарями-порадниками тощо. Ці книги видавалися майже виключно по-польському, що цілком відповідало згаданому вище процесові полонізації інтелектуального життя. До двомовних почаївських видань натомість належав видрукуваний 1722 р. перший польсько-церковнослов’янський словник “Лексикон сиреч словесник славенский” (про потребу в такому виданні свідчить те, що 1772 та 1803 рр. наклади були повторені). Варто також зазначити, що в Почаєві у 1757 р. була перевидана опублікована в Римі 1783 р. праця вченого-василіанина Ігнація Кульчинського “Specimen Ecclesiae Ruthenicae” [Взірець Руської Церкви], котру вважають першою спробою синтетичної історії Греко-католицької церкви, написаної з залученням документів Ватиканського архіву.

---

* Яскравим дидактизмом саме такого змісту наповнена знаменита картина славетного польського художника Яна Матейка “Вернигора”, написана між 1875–1883 рр.: постать натхненного віщуна розділяє дві групи персонажів – поляків та українців, проте на передньому плані художник зобразив дитя в білій одежі – символ з’єднання обох народів у щасливому майбутньому.

* Саме так у польській вимові стало звучати старовинне родове ім’я князів Чорторийських. Оскільки гучна політична слава членів цього роду, здобута впродовж ХVІІІ- першої половини ХІХ ст., асоціюється вже з польським варіантом прізвища, вживаю його в не українізованому написанні.

** Нагадаю, що сейми Речі Посполитої спиралися на принцип одноголосного прийняття рішень. Таким чином, незгода одного-єдиного з послів, який міг оголосити veto  на ту чи іншу сеймову ухвалу, зривала засідання сейму в цілому. Вперше такий прецедент був зафіксований, як уже згадувалося, на сеймі 1651 р., коли через це не була ратифікована Білоцерківська угода. У ХVІІІ ст. liberum veto [вільне вето] стало хронічною хворобою сеймування.

* Як сказано у відповідному маніфесті, справедливо остерігаючись цілковитого розпаду держави через анархію та дух угрупован.

* Свобода, Рівність, Братерство.

** Наприклад, Катерина ІІ в одному зі своїх приватних листів напередодні Великого сейму пише про це з граничною відвертістю: “Слід відкласти усі особисті наміри і короля, і його міністрів, зберігши таку конституцію, яка зараз є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною”.

* До цього місця текст супліки складено польською мовою, а далі погрози орендарів селяни викладають по-українськи (латинською, звичайно, абеткою).

* Фрагменти цього лісового масиву донині існують між містами Смілою, Кам’янкою і Чигирином.

* Так згодом стали називати гайдамацький вибух червня 1768 р. (від слова колій, яким на Черкащині й  Київщині називають різників, що спеціалізуються на забиванні свиней). Говорячи про Коліївщину, не можна оминути прислужницької аморальності радянської історіографії, яка навіть “Етимологічному словнику української мови” нав’язала пояснення терміну Коліївщина не від слова колій, а від слова кіл, тобто дрючок, бо, мовляв, коли були зброєю більшості повстанців (пор.: УРЕ, т.VІІ, с.5).

* Чин Святого Василія Великого Русинів РЧСББР.

* У 1814 р. орден був відновлений. Катерина ІІ не визнала касації єзуїтів на території Білорусі, тож єзуїтські колегіуми діяли там і після 1773 р.