Аналітично-інформаційний журнал “СХІД” (Донецьк) тел. (062) 337-04-80
При передруку посилання на журнал “Схід” обов’язкове!
ФІЛОСОФІЯ ТА ПОЛІТИКА
Старі страхи і нові загрози
Іван Дзюба,
академік НАН України
Автор грунтовно аналізує імпер-патріотичний сектор сучасної російської соціально-політичної думки. Робиться висновок, що за зовнішньо “новими” ідеями та акцентами, зокрема “покаянным путем присоединения России к Киеву как центру возрожденного византийского движения” (О.Панарін), криється, здебільшого, тільки нова артикуляція старих ідеологем російського націоналізму ХІХ-ХХ ст. типу “русских народов”, “галицийской интриги”, “искусственного языка” (стосовно української мови) і т.і. Ці ідеї, “підремонтовані” та одягнені в привабливі шати знову на озброєнні потужних політичних сил Росії – і в цьому нова загроза для України.
Картина політичних настроїв у Росії наочно засвідчує, що значна, коли не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України: а саме так сприймається факт існування Української держави, з погляду російських імперських інтересів і цілковитого несприйняття можливості інтересів українських. Про останні якщо й говориться, то лише задля ототожнення їх з інтересами імперсько-російськими. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі інтенсивнішою стає мобілізація імпер-патріотичної думки і дедалі хитромудрішою – “аргументація” необхідності реваншу, “реінтеграції”, нового “возз’єднання” тощо…
То ж ватро звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання. І подивитися: що в них справді нового, а що є замаскованим або й не замаскованим плагіатом із давно збанкрутілої спадщини.
Звичайно, тут доведеться обмежитися лише побіжним оглядом цієї широкої теми. І насамперед застерегтися, що йдеться не про всю сучасну російську суспільно-політичну думку, а про дуже специфічний її сектор, хоч і досить представницький і різнобарвний.
Коли читаєш російську публіцистику імпер-патріотичного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкинці ХХ ст. і натомість і далі гарячково оперує категоріями “холодної війни”, сталінськими категоріями ” ворожого оточення” або й чорносотенськими категоріями світової змови проти Росії – всілякої: чи то жидо-масонської, чи то мондіалістської, чи то мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною є назва статті одного із високих православних достойників, опублікованої в “Нашем современнике” (10-1996): “Силы зла идут на нас”.
Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються “неизменными победами русского оружия над насметными полчищами” (Владимир Парфенов. Три искушения. – “Москва”, 1- 1997, с. 161). Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: “Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей” (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику. – “Молодая Гвардия”, No 11, 1997, с. 5). А ще інші – погрожують: “Вооруженный русский придет и возьмет свое”. (Александр Кротов. Русская смута. Книга вторая. – “Молодая Гвардия”, No 4, 1997, с. 7).
На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Тому таке політичне мислення, – а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, – являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може, й особливо, для України, – оскільки фактично заперечує її право на самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що обмежують імперські можливості Росії, стратегічної облоги Росії.
Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло, що перекваліфікувалася на професійну плакальницю по Молдові й Криму та гонительку українського націоналізму, інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: “Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского (или Черноморско-Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех”. ( Ксения Мяло. Там, далеко, на Днестре… – “Наш современник”, No 2, 1997, с. 114).
Припустімо, що це приватна думка публіциста, а не державного діяча. Та хіба не схожим чином мислять і політичні керівники Росії, протидіючи і створенню Болтійсько-Чорноморського коридору, і нафтового коридору Азейбарджан – Грузія – Україна – Молдова, і зближенню України з ЄЕС та НАТО, і проведенню спільних українсько-натівських військових навчань і т.д. Можна зрозуміти, що це не відповідає інтересам Росії, але ж не все, що не відповідає інтересам якоїсь країни, є ворожими діями проти неї. З таких позицій ніякого порозуміння між державами світу не можна було б досягти.
Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних “хахлів”-салоїдів: “Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (…) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: “Москаль з’ив твой хлиб. Москаль выпив твою горилку.” С того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он неустанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли”. (Владислав Артемов. Обнаженная натура. Роман. – “Наш современник”, No 1, 1998, с. 66).Примітивно-фарсовий рівень пародіювання української незалежницької аргументації панує в російській імпер-патріотичній публіцистиці і наперед відкидає будь-яку перспективу вислуховування і зрозуміння.
Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусії і України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика покищо, за деяким винятками, не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском згаданих тенденцій.
Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту, і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною розлучення не передбачається в жодному з цих проектів. Так, Сєргєй Фомін у статті “Русский вопрос и будущее России” визначає три рівні спільності народів колишнього СРСР. Найнижчий, з найменшою міцністю зв’язків – це корінні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики і Молдови (за винятком Придністров’я). З ними, вважає Фомін, краще перестати морочитися. Другий рівень спільності – народи Поволжжя, Уралу, Сибіру: вони хоч і не одне ціле з Росією, але мають з нею “тісні культурні і побутові зв’язки”; “більшість цих народів ніколи не мала іншої державності”, ніж російська. Але найвищий рівень спільності за Фоміним – у Росії, Білорусі й України, вони – “органическая общность” (“Москва”, No 6, 1996, с.119), і, виходить, існувати можуть тільки разом, в одній державі.
Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формули “русские народы” і узаконити її як можливе відмикало до душ українців і білорусів. “Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих – русских детей!” – щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов (В.Башлачев. У русских выбора нет. – “Молодая гвардия”, No 11, 1997, с. 83). В іншій статті той же В.Башлачов з особливо сворушливим щиросердям викладає суть ідеї “русских народов”: “В неразберихе “развода” белорусские и украинские “кони” потеряли в “Русь-тройке” прочную связь с “коренником”. Вполне понятно, что “кони” потянули – каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии “кони” потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного “ямщика”, чтобы он “наладил постромки” (В.Башлачев. Отныне вам не щит… – “Молодая гвардия”, No 4, 1997, с.59).
Але треба мати на увазі, що далеко не всі інтегратори висловлюються з такою прямолінійністю і тупуватою одвертістю. Не всі зі старту декларують давню ієрархію – “корінника” і “припряжних”. З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж нам обмежуватись малим, маючи таке велике багатство.
З першого погляду це виглядає на простісіньку облуду. Однак, мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус в Російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку так званого “греко-православного Заходу”, що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євроазійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.
У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти і інтерпретації значення договору 1654 року між Україною і Московією, який згодом врешті-решт привів до приєднання України до Росії. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядалися переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також – почасти – під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.
Однак є же два аспекти, які раніше не привертали великої уваги, але тепер несподіваним чином набувають нової актуальності. Перший з них: прорив на Південь, на терени серцевинної Киівської Руси, дав могутній поштовх розвиткові російського національно-імперського самоусвідомлення в напрямку самоідентифікації з усією духовною і культурною спадщиною Київської Русі, а не тільки в плані вибудовування генеалогічного древа російських монархів, як переважно було до того. Другий: вихід через Україну до Чорного моря відкрив новий напрям експансії – у простір південного слів’янства та греко-візантійського православ’я. Для цього потрібна була не тільки мілітарна сила, але й модернізована ідеологія. Росія мала постати на Південному Заході й Півдні носієм православ’я у формі, більш-менш, прийнятній для народів, від яких це православ’я, а власне християнство, і прийшло в саму Росію. І тут саме й знадобилася часткова асиміляція київської духовності, масове залучення “молоросійських” учених до церковних реформ і “виправлення книг”, до духовної освіти тощо. Росія готувалася до “духовного возз’єднання” з православними “братами” Заходу і Півдня.
Ось саме цей немовби-то безнадійно архаїчний мотив і починає набувати нової артикуляції в певній частині російської публіцистики – в тій, яка не вірить в успіх євразійства, а ідею “реінтеграції східного слов’янства” вважає за необхідне підкріпити ідеєю правосласного греко-візантійського Заходу. Без Заходу сьогодні не обійтися, хоча б тому, що стихійне оглядування на Захід стало масовим рефлексом, коли не елементом буденного самоусвідомлення, – не кажучи вже про політичні стратегії та загравання. Але “нам” потрібен “наш”, “свій” Захід, альтернативний ворожому західному Заходу. Цей припряжний Захід зусиллями деяких російських публіцистів нарешті знайдено: ним має стати православний греко-візантійський Захід, дарма що і з географічними, і з духовними координатами тут не все гаразд. А шлях до цього південно-західного Заходу лежить, певна річ, через Київ. Звідси несподівані панегірики Києву – звісно, греко-візантійському (не кажемо тут про спотворення духовно-культурного обличчя реального історичного Києва, який редукується під візантійську Москву), звідси заклик визнати його первородство і його провіденціальну роль, його велику місію в недалекому майбутньому.
Те, що має відбутися в цьому недалекому майбутньому під егідою Києва, називатиметься – і це має бути великою втіхою для українців, компенсацією за всі їхні історичні поневіряння, – називатиметься вже не приєднанням України до Росії, а приєднанням Росії до України. Київ же буде ощасливлений роллю духовної столиці нової православної імперії (тягар політичного центру, природно, залишить за собою жертовна як завжди Масква).
Щоб хтось не подумав, ніби я шаржую чергових московських благодєтєлєй, наведу цитату з праці Олександра Панаріна “Похищение России”, де ця та деякі інші концепції викладені особливо чітко. “Некогда вся Россия ходила на богомолье в Киев, в Печерскую лавру. Там еще витал дух византийской святости. Я убежден, что и сегодня путь в незримую Византию, в древнюю, глубоко родственную нам, материнскую Европу, лежит через Киев. Это не великодержавный путь нового присоединения Украины к России, а покаянный путь присоединения Росии к Киеву как центру возрожденческого византийского движения (…) При таком движении будет воссоздан великий принцип мировых религий: разделение духовной и политической власти. Политический центр воссозданной восточно-славянской федерации сохранится, по всей вероятности, в Москве. Но посностью независимый от нее общий духовный центр будет в Киеве. Нашим украинским братьям будет предложена великая вдохновляющая перспектива: стать новой Византией – хранительницей священного письма и священного авторитета всего православного мира – при полной политической автономии от Москвы. Тем самым будет исправлена трагическая “ошибка” или деформация нашей истории, когда, после падения Византии, центр православия переместился в Москву, а там попал в зависимость от политической власти … У Киева сегодня есть шанс возродить православие как мировую религию, не кланяющуюся земным авторитетам”(Александр Панарин. Похищение России. – “Москва”, No I,1997, с156).
Але ця роль пропонується Києву, як ви розумієте, незадурно. Попри все московське сладкогласіє, або, як казали запорожці, “ласкатєльство”, чітко поставлені і конкретні передумови: “Для этого Киеву необходимо отстоять свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих ему удел столицы незадачливого государства-моргинала Центральной Европы” (с. 167). І ще: “На Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на романо-германский Запад. В униатском движении, сегодня ствашим политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Киева – другая историческая судьба – стать духовной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанную нам Византией” (с.156).
Як уже зрозуміло, для цього Києву треба пройти крізь московсько-візантійське чистилище, позбутися скверни “українського націоналізму” і галичанства.
Цей останній момент особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю “духовною столицею” (а по суті – лише духовним козирем у політичній грі), не розколоти український народ поки не вибити з нього національну самосвідомість, те, що вони називають “українським націоналізмом”, вогнищем якого вважають Галичину. Ось чому і в чорносотенно-патріотичній російській публіцистиці, і в респектабельно-інтеграторській стільки люті й ненависті до Галичини. Майже стільки, як і в москвокомуністів у самій Україні. Разом вони ведуть потужну пропагандистську компанію, спрямовану на розкол українського народу, на розпалювання недовіри й ворожнечі між “західняками” і “східняками”. Недооцінювати руйнівної сили цієї людиноненависницької пропаганди не можна, тим більше, що вона подекуди падає на грунт, добре угноєний спецслужбами і пропагандою царських та, особливо, радянських часів.
Ми ж пам’ятаємо, як довго і послідовно радянські спецслужби та пропаганда здійснювали професійно розроблений сценарій компрометаціі українства Галичини в очах решти українського народу. Цей сценарій включав, по-перше, “наукову” фальсифікацію суспільно-політичного життя на Галичині дорадянської доби; по-друге, систематичне, протягом усіх повоєнних десятиліть переслідування національно-визвольної боротьби з проведенням гучних судових процесів, які не просто мали створити, але й створювали враження про окемих злочинців як кривавих різунів і фашистських прислужників, але породжували узагальнений стереотип великої негативної сили; по-третє, на неофіційному рівні, каналами “інформаційної стихії” всіляко підхоплювався цей стереотип і насаджувалося уявлення про “западников”, як людей зовсім іншої породи, ніж решта українців, як, здебільшого, запеклих “бандероцов”…
Не варто недооцінювати наслідків цієї “виховної роботи”. Вона залишила глибокий слід у підсвідомості українського обивателя. Це добре розуміють і українські псевдокомуністи – москвокомуністи, і їхні спільні російські імпер-патріоти. І на це роблять свою ставку – роблять цинічно і по-ненависницькому. Мало не щодня у Верховній Раді незалежної Української держави чути голоси тих, хто, не навчившись навіть говорити українською, від імені нібито українського народу виносить вердикт мільйонам українців західних регіонів України, як таким, що не належать до українського народу і не повинні брати участі у вирішенні його історичної долі. Слово “бандерівці” звучить у них так само часто і в такій само тональності, як ще недавно в устах працівників сталінської держбезпеки чи катів спецслужб.
За своїм їнтелектуальним багажем ці оратори не спроможні піднятися над рівнем ритуальної лайки. Натомість їхні російські натхненники і колеги вдаються тут до історіософії, до історичних спогадів та підшукування потрібних традицій. У російській імперпатріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України – істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку. Ось який погляд пропонує, скажімо, згадувана вже “Собирательница земель русских” Ксенія Мяло:
“Украина бывает разной, и еще во времена Андрусовского мира XVII века она делилась на левобережную, тяготеющую к Москве и правобережную, устремленную к Польше (Западу), заключала в себе и “Остапа”, и “Андрия” (Ксения Мяло. Завещание адмирала Корнилова. – “Наш современник”, No I, 1998, с. 207). Вона закликає російських політиків “определиться, кто же выбирается нашей опорой на Украине – “Остап” или “Андрий” (с. 216), а не “топить вопрос” в словопрениях о “дружбе” и “Украине вообще” (с. 216).
Здається, чимало з цих політиків “определились” – з допомогою наших-таки “дядьків отечества чужого”.
Деякі російські публіцисти згодні відмовитися від Західної України як безнадійно зіпсутої націоналізмом, відсікти її як суху гілку, але решту українського древа все-таки взяти у свої обійми.
Галичфобія російських імперпатріотів та наших москвомалоросів і москвокомуністів зайвий раз висвітлює весь фальш їхньої так званої “слов’янської ідеї”. Адже від слов’янства вони відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть їхня до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX ст. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: “Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному, и по-змеиному щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства” (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику.-“Молодая Гвардия”, No II, 1997, с.25).
У світлі цього політичного підтексту варто, на мою думку, звернути увагу на нові моменти у традиційних для України мовноправописних війнах. Одна з дуже наголошуваних нині тенденцій в них стає свого роду лінгвістичним акомпонементом, а може й артсупроводом отих зусиль розщепити українську націю на “східняків” і “західняків”, “галичан”. Гіркий парадокс тут у тому, що по обидва боки “лінії фронту” лютують щирі українські патріоти. Одні з них під гаслом чистоти і аутентичності української мови намагаються заперечити ті зміни, що відбулися в ній протягом XX ст., оголосити незаконними живі народні форми і впровадити мертві для більшості українського люду – типу вже екзотичних “фльоти” і “кляси”. Інші ж, навпаки, почасти слушно вказуючи на химери “діаспоризації” української мови в практиці окремих видань та авторів, але перебільшуючи масштаби цієї небезпеки, використовують це як ще один привід для атак на всяке розширення літературної української мови за межи т.зв. києво-полтавського діалекту. Пропонуючи законсервувати наддніпрянський стандарт, вони ігнорують ту обставину, що мова Наддніпрянщини не охоплює всіх мовних багатств українського народу; що мова наддніпрянських письменників ХІХ ст. не могла врахувати мовної практики тих мільйонів українців, які перебували поза межами царської Росії; що протягом вже більш як століття українська літературна мова збагачується і вдосконалюється також і завдяки внескам талановитих письменників, вчених, публіцистів Галичини, Буковини, Закарпаття.
Після цього нав’язувати українській літературній мові київсько-полтавський мовний провінціалізм – прикрий анахронізм. Фальш аргументів від “шевченківської мови” блискуче показав ще Михайло Грушевський.
“Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває… А якби Шевченко встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благороднім сімействі. Писати так, як він писав в сорокових чи п’ятдесятих роках, Шевченко тепер певно не став би, бо життя йде, а мова не стоїть, а змінюється. Прийшлося б і від Шевченка відректися”. Ще: “…За нападниками на слова “ковані” пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова “галицькі”. Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які “не мали часу”, а головне охоти познайомитися ближче з українським письменництвом, з літературою, не можуть, мовляв, стерпіти “галицьких” слів і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське або утворене у країнськими письменниками в Україні, – дарма! Шановний земляк і український патріот “не внимая аргументам”, вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінки редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою ж такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива і мила українським землякам, що давно забули (або й не знали) українську мову, – почвалав би собі до єдино зрозумілої, єдиної і близької усім таким “правдивим українцям” – російської книжки чи газети”.
Чи не правда – знайома картина, хоч і намальована 90 років тому.
Важко зрозуміти таку мовну оспалість. Адже незмірно збагатилася українська літературна мова в 20-ті роки, коли було зроблено широкий крок, хай і зупинений, по дорозі культурної інтеграції роз’єднаного українства. Адже у 80-і і 90-і роки триває процес національно-культурної інтеграції, до нас вертаються твори майстрів українського слова, які репрезентують цілий пласт нашої позарадянської, позацензурної культури. То невже так важко зрозуміти, що це також реальний чинник змін і розвитку й літературної мови? Не кажу вже про те, якою безмежно багатою, гнучкою і досконалою стала наша мова під пером поетів і прозаїків ХХ ст., як розвинулися її наукові стилі, – і цей процес триває.
Протидія збагаченню і розвитру української літературної мови, протидія інтеграції різних її допливів – це протидія інтеграції українства. Її режисери та діячі спираються на величезну силу мовного лінивства і мовної глухоти обивателя, на фундаментальні здобутки радянської практики “зближення української мови з братньою російською” – та на могутню підтримку з боку російського мовно-культурного гегемонізму.
А останній пропонує сьогодні нові концепції та проекти, які претендують на інтелектуальну рафінованість і респектабельність, культурологічну приманливість. Це, зокрема, ідея “великої писемної традиції”, яка об’єднує народи і поза якою, мовляв, малі писемні традиції в сучасному світі безперспективні. “Великая традиция, – пише цитований уже О.Панарін, – это способ интеграции этносов в цивилизационную общность, создающую большое пространство (общность ареала) и большое время (общность исторической судьбы)” – див. Александр Панарин. Похищение России. – “Москва”, No І, 1997,с.150. Думка наче й безневинна, яле висновок з неї відомий: немає чого українцям силкуватися творити свою традицію, коли є в них велика – спільна з росіяними. Проте О.Панарін дуже дбає про те, щоб зробити таку перспективу привабливою до українців. Він підкреслює, що літературна російська мова не була і не є етнічною мовою великоросів (це не нова для науки думка), а є мовою книжкового походження, у створенні якої українці брали не меншу участь, ніж великороси (про це також говорило багато вчених), отже, це мова, спільна для росіян, українців і білорусів, це їхня велика песимна традиція, це їхня православна (греко-візантійсько-східносло’янська) цивілізація, яка тільки у своїй цілісності може протистояти цивілізації чужого Заходу. Висновок відомий, той, про який вже говорилося: немає потреби українцям і білорусам мати власні національні мови. Більше того, їхнє намагання мати ці мови і власні національні культури (так, ніби вони не є вже доконаним фактом!) небезпечне для майбутнього всіх трьох народів, оскільки в сучасному глобалізованому житті здатні вижити лише народи, що репрезентують великі культурні світи, великі писемні традиції: германсько-романську, мусульманську, греко-візантійсько-православну.
Тут можна було звернути увагу на те, що сама історична дійсність заперечує такі поспішні і категоричні висновки. По-перше, причетність до великої цивілізаційної спільноти забезпечується не спільністю мови і не потребує цієї спільності, як показує приклад країн Європи, або наявність у світі малих країн з блискучою і життєздатною культурою. По-друге, в межах цивілізаційної спільноти, або великої писемної традиції існують різні ступені і форми інтегрованості в них, або причетності до них. По-третє, є народи, чия культура причетна не до однієї, а до кількох “великих писемних традицій”: скажімо, українська – і до церковно-слов’янської греко-візантійської, і до латинської, католицької, не кажучи вже про загальноєвропейську секулярну. По-черверте, і східно-православна, і західнокатолицька традиції – все-таки складники єдиної християнської цивілізації. По-п’яте, ми живемо в добу формування загальноєвропейської цивілізації, яка в ідеї має об’єднати різні цивілізаційні світи зі збереженням їхньої своєрідності, – і смертельне протистояння цьому процесові коштом утвердження тієї “великої писемної традиції”, яка заперечує право цілого народу (в цьому випадку українського народу) творити власну писемну традицію – безнадійний анахронізм. А йдеться, власне, про це – про заперечення права українського народу мати власне місце у “великій писемній традиції”. І тут уявлення і аргументи рафінованого культуролога О.Панаріна на диво невіглаські. Він просто повторює старі байки вчених російських культурекспансіоністів минулих часів – велемудрих, але глибоко темних в “україському питанні”. Посудіть самі: з метою “отсоединения Украины от России и присоединения ее к Галиции …Был замыслен отказ от великой письменной традиции, объединяющей наши народы, в пользу малой, местной. Задуман был проект создания нового языка на основе простонародной речи, почти сплошь сельской. И поскольку эта малая устная традиция не росполагает лексикой, способной обозначать события большого мира, то приходится сочинять язык, чем и занимаются столь активно украинские националисты. Дело доходит до того, что предпринимаются попытки даже Церковь перевести с великого письменного языка на местную “мову”. Греко-римские и библейские имена святых заменяются простонародными кличками – Тимошь, Василь, Гнат, Горпина, Наталка, Полинорка”. (Ось на цьому анекдотичному рівні сучасний інтелектуал О.Панарін солідаризується з класиком російського націоналізму Ульяновим). Цитуючи з праці, недавно перевиданої у Москві: Н.И.Ульянов. Происхождение украинского сепаратизма. – Москва, 1996. С.268.
…Отже: нідито нові акценти в антиукраїнській пропаганді і вчених викладках російських імперців. Та коли придивитися, неважко помітити, що новизна цих аспектів відносна. Здебільшого, це просто нова артикуляція старих, спорохнявілих примудростей російського націоналізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тут і “русские народы”, вони ж “единый русский народ”, “искусственный язык, который тщатся создать сепаратисты”, і “галицийская интрига”, вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної церкви, яка має порятувати імперію, і “велика писемна традиція”, яка має бути сторожем великої примусової спільності, і теорія П.Струве про згубність розбиття “единой русской культуры”. Наймолодщим з цих аргументів не менше 100 років, їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслила культурна і мовна енергія українського народу, його інтелектуальні здобутки. Але вони знову пропонуються у трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил – і в цьому їхня небезпека, нова загроза для України.
КОНСОЛІДАЦІЯ
Володимир БIЛЕЦЬКИЙ
доктор технiчниx наук Донецького
державного технічного університету.
Сконсолiдованiсть та збалансованiсть суспiльства – ознака будь-якої сильної держави. Переходячи вiд абстракцiї, на конкретному грунтi українського сьогодення, конче необхiдно проаналiзувати складовi консолiдацiйного процесу. Це не тiльки допоможе вiдкрити чiткi орiєнтири державотворення, але й дасть критерiальний iнструмент для оцiнки сучасних полiтичних сил, течiй тощо. Бо якщо якась сила, фактор, явище, якась партiя, органiзацiя дiє сьогоднi проти консолiдацiї українського суспiльства, нацiї – вона дiє врозрiз iдеї сильної держави, по сутi є ворожою до неї. Пропонуючи читачам цю статтю, автор не претендує на “iстину в останнiй iнстанцiї”. а, навпаки – запрошує читача самого проаналiзувати, оцiнити сучасних полiтичних дiячів, партiї та рухи, запрошує читача самого вiдповiсти на питання “хто є хто”, виходячи з їх ставлення (та їх дiй), участi в консолiдацiйному процесi. Крiм того, вiдкритий шлях і до самоаналізу та корекції своєї власної поведiнки, хоча це i є найбiльш складним для кожного з нас.
Першою важливою умовою консолiдацiї суспільства є загальновизнаний авторитет, нацiональний (не плутати з нацiоналiстичним!) лiдер. Якщо таких авторитетiв два, три, i вони мають однакову популярнiсть, то рiзко збiльшується iмовiрнiсть дестабiлiзацiї, навiть, при певних умовах, – громадянської вiйни. Це ми вже спостерiгали, скажiмо, в Росiї при наявностi лiдерiв-антиподiв (Єльцин – Хазбулатов + Руцькой). В Українi 1990-93 рокiв роль консолiдуючого лiдера спершу виконував Президент Леонiд Кравчук. Досить вмiло створивши собi iмiдж “хитрого державного лиса”, який за вiдомим анекдотом “проскочить навiть мiж краплинами дощу”, Леонiд Кравчук вiв обережну диференцiйовану полiтику щодо Заходу i Сходу України. При цьому Захiд волiв бачити (i бачив) у Л.Кравчуку патрiота-земляка, який багато чого не договорює (бо посада зобов’язує до стриманостi), а Схiд волiв бачити (i теж бачив) у Л.Кравчуку квалiфiкованого апаратчика, iнтелiгента й iнтелектуала, який не тiльки не дасть спуску “нацiоналам” iз Заходу, але й може рiшучими дiями налагодити економiку. До тих пiр, поки цi сподiвання були сильними, українське суспiльство було сконсолiдоване на Кравчуку. Зрозумiло, що ця нетривка консолiдацiя могла посилитися при реалiзацiї сподiвань Заходу i Сходу. Але цього не сталося. Орiєнтацiя Леонiда Кравчука головно на старi парткадри не вдовольнила не тiльки Захiд, а й Схiд. Вiдверта млявiсть його керiвництва i вiдсутнiсть суттєвих економiчних реформ, а, значить, i посилення кризи, подальше зубожiння людностi однозначно хитнуло терези в сторону змiни нацiонального лiдера. І знов, тепер вже Л.Кучма, як Президент прагне бути консолiдуючою ланкою. Схiд i Пiвдень (зокрема, Крим) вiн завоював обiцянками вести нову орiєнтовану на Росiю полiтику (згадаймо його гасло: “Україна i Росiя: менше стiн, бiльше мостiв”). Захiд же, який голосував майже виключно за Кравчука, сьогоднi, пiсля спроб Л.Кучми робити серйознi державотворчi кроки i на фонi його реальної внутрiшньої i зовнiшньої полiтики (заяви про “двомовнiсть” i “бiльше мостiв” нiяк юридично не реалiзованi) теж поки що “терпить” Л.Кучму. Де-факто Президент Леонiд Кучма дiє сьогоднi як досить сильний консолiдуючий елемент українського суспiльства, хоча й спостерiгається тенденцiя втрати ним авторитету (iз-за тiєї ж кризи, яка все поглиблюється).
Другий, а можливо й перший за значенням, консолiдуючий фактор – єдина державна iдеологiя. Чи є сьогоднi якась одна iдея, яка об’єднує, або може об’єднати нас усiх – таких рiзних в Українi? Навряд чи це може бути в сучасному станi тiльки нацiональна, або навiть державницька iдея при всiй їх силi. Не є такою, очевидно, й гола соцiальна iдея, iдея ринкової економiки (дуже вже вони однобокi). Не треба, напевно, серйозно сприймати марксистсько-ленiнську iдею, яку, чи то в чистому, чи черговий раз в дещо змiненому виглядi, знову пропонують комунiсти. Навiть попри локальну перемогу лiвих у виборах на Донбасi, бiльшостi зрозумiло, що їх соцiальна демагогiя – вчорашнiй день.
Нова єдина ідеологічна концепція повинна відображати інтереси ВСІХ верств нашого суспільства. Що ж це може бути? Без сумніву, на певному відтинку часу (саме сьогодні) – ідея соціально-політичної стабільності. Адже проти війни (боронь Боже) загострення ситуації за дуже невеликим виключенням стоять всі (як тут не згадати всезагальне “хай як там не буде – лише щоб війни не було”). Миру, як основи стабілізації, прагнуть дійсно всі. Але це дуже тендітна, тимчасова основа єднання. Бо вона “спрацьовує” тільки при реальній загрозі загострень війни. А при наявній, хай і нетривкій, стабільності треба шукати іншу консолідаційну основу. Серйозною основою державного будівництва в Україні може бути концепція “багатої нації”. Така ідея поєднує два найбільш сильних сьогодні фактори – національний та соціальний, є перспективною, тобто тривкою в часі. Важливо й те, що ідея “багата нація” відсуває на задній план питання “соціалізм чи капіталізм?”. Все вирішується само собою – що буде діяти більш ефективно для примноження багатств нації, те й виживе, переможе. Крім того, українська ідея “багатої нації” не є ворожою для неукраїнців – вона є консолідуючою для всіх громадян України. І, здається, саме ця ідея спрацювала на референдумі 1991 року найбільш результативно.
Третій консолідуючий фактор – релігія, Церква, єдиний Патріарх. На жаль, спроби об’єднати людей в лоні Єдиної Української Християнської Церкви поки що не увінчалися успіхом. Більше того, розкол у Православній Церкві діє на суспільство вельми деструктивно. І ситуація не дає можливості сподіватися швидких змін на краще. Але пересилити гординю і сісти за один стіл всім без винятку Ієрархам треба. Це може бути, скажімо, Рада Глав Християнських Церков України. Ставши постійними, такі зустрічі можуть (дай Боже) стати зародком єдиної Християнської Української Церкви. А зараз нам залишається хіба що порадіти, що Україна не така релігійна як, скажімо, Польша, бо при тій багатоконфесійності яка існує, непримиренності священослужителів та віруючих глибока релігійність значно поглибить розкол суспільства.
Четвертий консолідуючий фактор – спільна власність, єдині об’єкти власності громадян України (як Сходу, так і Заходу). Приватизація призведе до остаточного визначення людьми громадянства, змусить задуматися й визначитися – де його справжня Батьківщина. Нарешті буде що захищати власнику, посиляться патріотичні настрої – бо люди будуть об’єднані не тільки ідеями, закликами, історичним минулим, але й матеріальними чинниками. Особливу роль тут відіграють не місцеві, а загальнонаціональні об’єкти, корпорації, скажімо, торговельний флот України, фірма “Авіалінії України” і т.д.
П’ятий консолідуючий фактор – загальновизнані герої нації. Сьогоднішні і вчорашні. Чи є вони в нас? Воїни Червоної Армії, при всій повазі до них, вже не є такими. Не є ними і воїни УПА. Не підходять на таку роль і “нові демократи”, дисиденти – їх позитивний імідж не настільки високий. Ветерани компартії взагалі його не мають серед загалу, ветерани праці так, як і просто пенсіонери, не є настільки шанованою частиною суспільства. Імідж шахтарів-страйкарів як лідерів робітничого руху, теж не однозначний (у зв’язку з фактичним очоленням ними гонки цін-зарплат на Донбасі). Історичні герої – Б.Хмельницький, І.Мазепа, Т.Шевченко, інші не всі і не для всіх в сучасній Україні є героями, та й дуже вони далеко в часовому вимірі. Хто ж тоді? Де вони загальновизнані герої нації? Найбільш підходять на цю роль, можливо, герої-патріоти (так би мовити “чисті” герої, без характерного “партійного” забарвлення) другої Світової війни безвідносно до яких армій вони належали – національної чи радянської. Взагалі в питанні українських національних героїв (видатних людей, полководців, винахідників, тощо) ми наштовхуємося на вражаюче і всеохоплююче наше незнання. Герої Крут – оті 300 молодих воїнів, що полягли за Україну під Києвом у 1918 році (тут промовиста аналогія з 300 героями-спартанцями) – правдиві загальнонаціональні герої, бо стали на обороні Української держави, Києва, проти агресора – більшовицьких військ. Але знаємо ми про них ще мало. Надто мало. Наприклад, рентгенівські промені відкрив не Рентген, а наш вчений Полюй. Але й про нього ми майже не знаємо.
Сучасними героями можуть стати міцні особистості – борці з мафією. Великими авторитетами стануть ті, хто запропонує, втілить в життя й отримає швидкий позитивний результат від економічних реформ. Тут свій шанс має, скажімо, Євген Марчук – сильний, енергійний, компетентний і, здається, рішучий керівник, політик (саме такого зараз і чекає ослаблена кризами Україна). Не втратив своїх шансів ще раз стати консолідуючим авторитетом і екс-міністр оборони України луганчанин Констянтин Морозов (дуже яскрава особистість). Вельми цікавий позитивний імідж заробив собі народний депутат від Полтави Григорій Омельченко – один з формальних і неформальних лідерів по боротьбі з організованою злочинністю в Україні. Досить великими авторитетами могли стати (але чомусь до сьогодні не стали, у всякому випадку, далеко ще не реалізували себе) помітні економісти: Віктор Пинзеник, Володимир Лановий, Володимир Пилипчук та ін. Нарешті, дуже активною, видатною консолідуючою ланкою (своєрідним “героєм”) може стати людина українського походження, яка повернеться з-за кордону в Україну і яка широко відома в світі, має позитивний імідж активного і дієвого реформатора. Як от Григорій Явлінський. Але це вже – припущення.
Консолідуючим фактором є вороги держави, нації – зовнішні і внутрішні. Те, що часто в різних засобах інформації під зовнішнім ворогом розуміється Росія, сьогодні вже не спроможне підвищити рівень консолідації людності на Західній Україні (цей фактор себе вичерпав), десь близько цього й у Центральній Україні. На Сході ж і Півдні України педалювання тези “Росія-ворог” сильно дестабілізує, роз’єднує суспільство. Правда Росія і деякі росіяни (а частіше й зліше – перевертні) самі сприяють, підігрівають такий стереотип мислення (згадаймо нещодавній вибрик російського парламентаря М.Лисенка, пошматувавшого у Держдумі Росії Український державний прапор, відверто агресивні вислови і дії напівукраїнця Жириновського, партію якого підтримують більше 30% громадян Росії і т.п.). Сьогодні вороги України, як зовнішні так і внутрішні, – це дуже різношерсна, різнокольорова, різномасна, різнонаціональна ватага всіх тих, хто ФАКТИЧНО шкодить своїми ДІЯМИ українській ідеї, ідеї “багатої нації”. Очевидно, це всі ті, хто розкрадає, розбазарює наліво й направо національні багатства (частіше всього це – інтернаціональні мафіозно-кланові структури); ті, хто не бажає виникнення в центрі Європи економічно сильної держави-конкурента; ті, хто паразитуючи на хорошій ідеї федералізму виношує мету розчленування України як єдиного державного утворення. Це також ті, хто ФАКТИЧНО протидіє інтеграції (економічній, культурній, соціальній) різних регіонів України.
Консолідує і загальний друг. Чи має такого Україна? Б.Хмельницький вибрав колись Московське царство. І.Виговський – Польщу, П.Дорошенко – Туреччину, І. Мазепа – Швецію. Всі помилилися. То чи треба мати Україні одного єдиного друга? Напевно, ні. Друзів повинно бути багато (так, до речі, Б.Хмельницький і діяв, поки не обрав “головного друга”). Більше того, Україна, яка фактично є світовим лідером ядерного роззброєння людства, повинна шукати друзів -однодумців саме в цій сфері. Ось де яскраве міжнародне обличчя України в сьогоднішньому світі.
Ще один консолідуючий фактор – спільна для всіх регіонів, всієї людності в державі історична пам’ять. Далека й близька. Тому нам треба правдиві підручники з історії, які б до масового читача, учня, студента донесли головні істини: Україна – спадкоємиця Київської Руси-України, українці – це правдиві руси (роси), русини, русичі, руські і не плутаймо їх з сучасними русскими – московами, московитами, москалями, мосхами. Україна, крім того, спадкоємиця Галицько-Волинського Королівства, Козацької Запорозької Республіки, Гетьманської України, Української Народної Республіки. Очевидно, треба повернути в Україну всі наші державні клейноди, скарби-булави, скіпетри, шапку Мономаха, поставити нові пам’ятники загальновизнаним національним героям минувшини – українському козацтву, що вберегло слов’янський, православний світ від завойовників Оттоманської Порти та Речі Посполитої. Зокрема треба поставити в столиці – Києві пам’ятник засновникам нашої держави, витоки якої, напевно в Антському союзі племен Подніпров’я та Подунав’я, зрозуміло – в Київській державі.
Надзвичайно важливим консолідуючим фактором є тривіальний розподіл “київських портфелів” серед регіональних лідерів. Зрозуміло, що тут завжди дуже вагомі шанси мав і реалізував їх Південно-Східний промисловий регіон України, зокрема, Донбас (згадаймо, що В.Масол, В.Фокін, Ю.Звягільський – з Донбасу, Л.Кучма – з Дніпропетровська, М.Хрущов та Л.Брежнєв теж “східняки” і т.д.) Здається, і надалі ця тенденція домінуватиме, вона є логічною і зрозумілою виходячи з світового досвіду: лідер вагомого в державі штату, землі, провінції часто стає загальнодержавним лідером. (Виходячи з цього, варто більш уважно проаналізувати дії губернатора Донеччини Володимира Щербаня).
Розподіл “київських портфелів” за регіональним принципом (не обходячи, зрозуміло, й Крим) при сильному Президенті і його команді міг би, напевно, дати консолідуючий ефект..
Ще важливий, потужний фактор консолідації держави – мова. Багатотисячолітній досвід людства однозначно свідчить, що єдина мова консолідує, полімовність діє на державне утворення деструктивно. Аналіз полімовних держав показує, що стабільними є, як правило, ті полімовні державні утворення, окремі етнічні елементи яких уже мають свої повноцінні національні держави. Візьмемо найчастіше згадувану з цього приводу Швейцарію. Там офіційними є німецька, французька й італійська мови. Існування Німеччини, Франції й Італії, – повноцінних національних держав, – стримує швейцарський німецько-французько-італійський конгломерат від розпаду (невдоволені полімовністю можуть “спустити пар” – їхати в свою державу). Там же, де сильний, сформований етнос не має своєї національної держави, в полінаціональному конгломераті виникають конфлікти. Приклад – палестинсько-ізраїльська та курдсько-турецька перманентні війни, чечено-російська війна, югославський вузол проблем і т.д.
Таким чином, стабільність, а значить і запорука,обов’язкова передумова економічного процвітання в нашій Україні, як і в інших країнах з сильним домінуючим етносом, наступить не при дво- чи поліетнічності, полімовності, а при державній одномовності (одна офіційна державна мова). Подобається це комусь, чи не подобається, але практика суспільного розвитку свідчить про необхідність встановлення такої одномовності. Бо інакше з великою імовірністю нас чекає нестабільне, нетривке, а, отже, і економічно слабке, немічне псевдодержавне утворення, в якому національні партії (скажімо, проукраїнська і проросійська) будуть весь час “з’ясовувати стосунки”, “перетягувати канат”, що , зрозуміло шкодитиме економічному розвитку країни (власне, це й зараз дуже шкодить Україні).
Нарешті, консолідує державу і єдина структура громадянського суспільства (єдині партії, єдині громадські організації для всіх регіонів). Навпаки – наявність різних партій, особливо, партій регіонального зразка (згадаймо, партії в Криму, відверто “східний” Гражданский Конгрес і т.і.) діє роз’єднуюче.
Отже, наш, здавалося б тривіальний аналіз, дозволяє оцінити те чи інше локальне суспільне явище, процес, дію з точки зору державної консолідації. Сьогодні нам усім – робітникам, селянам, діловим людям, науковцям, священослужителям, урядовцям, політикам, діячам культури, всім громадянам України треба пам’ятати, що тільки в консолідації суспільства ключ до побудови сильної України. Кожен, хто має до того добру волю, повинен проаналізувати свої дії – чи працює він справді во благо (на консолідацію), чи на шкоду державі. З іншого боку, кожен аналітик, виходячи з критеріїв і факторів консолідації суспільства, може оцінити і запрогнозувати на якісному рівні тенденції розвитку як єдиного цілого – держави, так і його елементів- регіонів. Фактичний матеріал однозначно показує, що процес консолідації в Україні далеко не завершено. Він триватиме, очевидно, ще десятиліття і характеризуватиметься пошуком компромісів в різних галузях життя. Але несконсолідованість, роз’єднаність суспільства сіє зерна розбрату і тому є потужним гальмом його розвитку – економічного, культурного, духовного. Тому всі, хто бажає швидкого прогресу, радикального покращення ситуації в країні, повинні працювати на консолідацію.
1995 р.
УКРАЇНА І ФЕНОМЕН РОСІЇ
Ігор ПАСЬКО
професор Центру гуманітарної освіти
НАН України (м. Донецьк)
Намагаючись передбачити перебіг подальших подій в Україні, кожний аналітик мусить торкатись вельми важливої проблеми взаємин між Росією і Україною. Ситуація ускладнювалася невизначеністю політичних та економічних тенденцій в самій Росії. Одначе останнім часом положення стає іншим. Пострадянська Росія нарешті отримує чіткі форми нової держави некомуністичного типу.
Наприкінці березня цього року, під дахом штаб квартири “Меридіан центр” – престижного недержавного фонду у Вашингтоні, з використанням аналітичної системи “Фекшенз” було здійснене дослідження сьогоденного стану політичної і економічної кон’юнктури у Росії. Головні підсумки аналізу такі: в найближчому майбутньому країна буде, найімовірніше, унітарною державою, з ринковою економікою, наріжні сектори якої знаходяться під контролем держави. Навіть якщо Єльцин не буде президентом, рух Росії до формування унітарної Держави і ринкової економіки не припиниться.
Маємо інформацію до роздумів. Це мало не перший позитивний прогноз, що походить від незалежних експертів. До сьогодні оптимізм, щодо ходи реформ в Росії, випромінювали тільки представники правлячих кіл. Незаангажовані опозиційні аналізи завжди були значно стриманішими. Крім того існує ще соціально-культурна експертиза, що грунтується на філософсько-історичному підході до розуміння сенсу подій всесвітньої історії. Вона передбачає виявлення приналежності тієї чи іншої країни до певного культурно-цивілізаційного типу. Ця історична філософема була вперше оприлюднена слов’янофілом М.Данилевським в книзі “Росія і Європа”. Згідно з нею, Росія являє собою специфічний культурно-історичний тип, що є принципово відмінним від західно-європейського, з своїм кресленням поступу і власною системою вартостей. В підвалинах цієї цивілізації ми не знайдемо ліберально-приватних орієнтацій і ринкових важелів. Навпаки, вона від початку історії будується на централізовано регулятивних засадах і державній власності.
Така точка зору є досить популярною серед сучасних російських, українських і західних дослідників, котрі вважають що ринкова економіка і західна модель демократії в Росії принципово неможливі. Так декілька років тому відомий російський історіограф Н.Я.Ейдельман, аналізуючи історію політичних і економічних реформ, що мали на меті наблизити Росію до Європи, висловлює думку, що всі вони не мали успіху. Така доля спіткала не тільки російських монархів, а й радянських реформаторів. Досить згадати неп, реформи Косигіна, чи Горбачова. Так невже реформа Єльцина буде першою, що буде втілена в російську суспільну дійсність? Відповідь на це питання можна визначити слушною як в позитивному, так і в негативному варіантах.
Реформи Єльцина, незалежно від волі і бажання їх координаторів, то не є реформи, що перетворюють Росію в країну західного, окцидентального типу, а є реформи, що дозволяють їй скинути комуністичну оболонку та повернути питомо властиву форму орієнтальної російської традиції. Саме так і не більше. Хоча назовні здається інакше. Межі приватної власності сучасної Росії в жодному разі не виходять за обрії докомуністичної російської традиції, залишаючись підпорядкованими зовсім не праву, як на заході, а державній адміністрації, як завжди було в Росії. Домінуючим є й залишається державний сектор економіки, відсутні гарантії приватної власності та і приватна власність на землю. А саме приватна власність на землю відрізняє західну економічну парадигму від східної. Єдиною модерною рисою сучасного російського суспільства мусимо визнати ринкову орієнтацію, але це є імперативом його виживання в стосунках з західним світом і країнами СНД. Те, що являє сьогодні собою Росія є гібридом гіпертрофованої бюрократичної держави, недорозвиненого ринку і напівдержавної – напівприватної економіки.
Це типово російський феномен який отримав назву “номенклатурного капіталізму”, або “бюрократичного ринку”.
Замість конаючого марксизму-ленінізму, загальною ідеологічною підставою такого суспільства стала російська національна ідея в православному забарвленні. Дві найважливіші складові такої ідеї – етатизм (великодержавність) і релігійно- ідеологічна винятковість. Обидві вони, майже без застережень, виростають на грунті російської народної ментальності, духовних пошуках інтелігенції, громадянських засадах російського суспільства. Троїста єдність церкви, держави, суспільства – Свята Трійця земної російської екзистенції. Від перших російських царів до сучасної російської дійсності можемо спостерігати ментальну константу, що інваріантно зберігає себе в свідомості всіх прошарків – безумовний примат державного інтересу не тільки над вартостями особистості, але й над засадами морального плану. Російська ідея вимагає дивитись на залучення інших народів до російської держави як на процес звільнення їх від поневолення, знищення, вимирання, експлуатації, хибних цінностей та орієнтацій, тощо. Проте вона ніколи не дозволяє власному народові кинути погляд на його історію і державу очима приєднаних, підкорених, або замирених народів, бо з єства російської ідеї й так відомо, що ці народи обов’язково повинні відчувати безперевну і глибоку вдячність до Росії за її жертовність. Геополітичні доктрини сучасного російського істеблішменту є лише різними вербально-дієвими формами російської ідеї, що існує як певний чіткий менталітет, як російськоцентрична візія історії, як месіанська політична практика. Єдність бюрократичної держави і номенклатурного ринку сакралізована російською ідеєю утворює сучасну Росію – державу без належної економічної потуги, але з амбіціями супердержави, що можуть підкріплюватись тільки мілітарними засобами.
У найближчому майбутньому такий стан речей має всі шанси на збереження. Демократичні сили Росії воліють “підрізати крила” етатиській (великодержавній) бюрократії, впровадити відкритий ринок, сприяти конституюванню громадянського суспільства та ліберального мислення, але вони не мають великих перспектив на майбутніх виборах. Решта політичних сил – крайні ліві, крайні праві, партія влади, або бюрократичного центру – на сьогодні є речниками саме цієї системи. Якщо екстремісти прийдуть до влади, то буде ще більше великодержавних амбіцій, більше бряцання зброєю і її застосування, якщо полишиться партія влади, то політика її буде більш поміркованою і фаховою, але сутність економічної, політичної та ідеологічної складових суспільної системи залишиться непорушною.
Які ж висновки постають виходячи з цього щодо України? Яка мусить бути її соціально-економічна стратегія? Треба відзначити, що ставлення Росії до України буде досить стале, прозоре і передбачене. А це вже, безумовно, позитивний чинник.
Далі, в умовах панування російської ідеї будь-яке відновлення колишнього Союзу є принципово неможливим. Реальним може бути входження України в Росію на підставах губернії, округу, тощо. Так само неможливим стане існування українського народу та його культури, бо народом Росії є росіяни. Якщо комуністична ідея ще залишала якісь надії на збереження різнонаціонального в єдиній державі, то російська ідея є принципово мононаціональною. Тому позиція комуністів України, щодо відновлення єдиної держави, без попереднього відновлення комуністичного ладу в Росії, є позицією обстоювання не комуністичної, російської ідеї.
Інтеграція України з Росією була б економічним нонсенсом перш за все для самої Росії. Це, як кажуть, прописна істина. Але не треба ілюзій. Цей аргумент приймається до уваги в Росії тільки демократами, які, наразі, зовсім не при владі і в майбутньому теж малоімовірно переможуть на виборах. Для решти політичного спектру існують речі більш важливі, ніж економічна доцільність. Геополітичні амбіції вимагають розглядати Україну як форпост реалізації всієї близькосхідної і балканської політики. Крім того, не слід забувати, що Україна, залишається відтятим щупальцем медузи російського ВПК. Якщо все це помножити на від’ємну психологічну компліментарність бомонду північного сусіди щодо новоствореної держави, то висновок про те, що в доступному для огляду часі Росія прагнутиме прилучити Україну до себе в найтісніший , аж до моделі О.Солженіцина, спосіб не буде перебільшеням.
Яким чином буде здійснюватися ця стратегія? Малоімовірно використання збройного тиску. Запорукою тут може бути перш за все опінія світової спільноти. Показовим в цьому контексті є висловлювання американського політолога Яна Бжезінського: “Крим – то лакмусовий папірець, котрий доведе всьому світовому співтовариству, чи продовжує Росія залишатися агресивною країною, скерованою на експансію, чи ж вона стала нормальним членом світового співтовариства”.
Значно ефективнішим і респектабельнішим виглядає шлях вже апробований на Білорусі, яка фактично втратила незалежність мало що отримавши навзаєм. Це шлях утворення так званого “відкритого ринкового простору” і транснаціональних корпорацій, що зведеться до купівлі Росією акцій українських нафтопереробних підприємств, трубопроводів та заводів ВПК. До речі ця “купівля” буде елементарним перерахуванням боргів за електроенергоносії. Така експансія досить швидко завершиться становленням повного контролю Росії над енергетичною інфраструктурою і військово-промисловим комплексом. Потому українська держава не зможе існувати навіть на папері, бо жодних коштів на утримання і розвій інших сфер власної економіки вона не матиме. Не візьме їх на утримання і Росія. Навіть в разі повної капітуляції України. Бо це вже лежить поза її економічними інтересами, а на філантропію вона не матиме ані бажання, ані можливостей. То буде колапс, то буде руїна, коли не буде не тільки світла в кінці тунелю, а й самого тунелю.
Тимчасово запобігти такому жахливому майбутньому можливо тільки налагоджуючи максимально доцільні економічні, тобто ринкові стосунки з Росією, уникаючи втілення в життя концепцій так званих “відкритих єдиних просторів” – цих новітніх винаходів московської великодержавно-бюрократичної думки. Але, як то не прикро, і цей шлях може розглядатися тільки як короткотерміновий паліатив. Стратегія українського буття лежить в іншій площині.
Конференція ООН 1992 року, котра проголосила концепцію сталорівноважного розвитку суспільства, разом з тим попередила, що людство не в змозі повторювати шлях індустріально розвинених капіталістичних країн, як занадто марнотратний. Це дуже слушне попередження. Значно вищий рівень марнотратства в радянській економічній системі, яка зберігається досі в Росії та Україні. І якщо Росія ще деякий час може дозволити собі інерцію в цьому напрямку за рахунок унікальних енергоносіїв, то для України зволікання матиме трагічні наслідки. В межах такої економіки Україна приречена. Взірцем для неї не можуть бути ані США, ані Росія. Радше орієнтуватися на Чехію.
Необхідна принципова структурна перебудова всієї економіки. Україна не є і в найближчий час не буде великою державою. Україна не дивує світ новітніми технологіями. Але вона може і мусить створити раціональну виробничу систему з мінімізацією енергетичних, сировинних витрат, систему зберігаючу природу і людину від надмірної фізичної і моральної ерозії. Метою такої системи мусить бути не максимальне задоволення потреб, не американські, чи навіть німецькі стандарти (це неможливо не тільки зараз), а саме збалансована рівновага ринку, оптимально можливого в умовах українського геосередовища, українського енергопотенціалу, українського менталітету, звичаїв і традицій.
Саме тут треба шукати духовно-моральні імперативи нашого суспільства, яких так бракує нам. Українська ідея як ідея суто національна виявилась неефективною і навіть небезпечною. Українська ідея як ідея політична, державна теж не стала загальноінтегруючим чинником. Думається, що українська ідея може стати ідеєю єднання, ідеєю толерантності і поваги як ідея специфічного українського типу життя, українського типу сталого розвитку. Ідея власного способу життя, то і є врешті-решт ідея своєї культури на своїй землі. І тільки на цих основах Україна може затвердити економічний, соціальний і духовний імунітет, гарантію свого майбутнього.