Нічна станція вражала порожнечею. Давила на груди тишею і гуркотом ескалаторів. Стала на стрічку блискучих східців і знову подумала, яка ж вона довга, ця дорога донизу, ці Золоті Ворота до підземелля, де завжди потойбічно холодно й гуляють вітри. Ескалатор попереду був зовсім безлюдний, нікогісінько. Пізня ніч, звичайно, спати час, а не їздити. А кінця-краю не видно. Раптом холодний слизький жах здавив серце і зволожив долоні. Відпусти руку… Відпусти і легенько хитнися вперед. І все буде позаду.
Все буде добре. Солодке небуття чекає на тебе. Чи й не солодке, але напевно тобі вже буде все рівно, все однаково неважливо. Ти тільки подумай, все закінчиться. Твої вагання і невдачі, і розкоші комплексів, в яких так добре ховатися від навколишнього життя, і всі бридкі стереотипи, нав’язані суспільною свідомістю,— все відійде і не буде тривожити.
Чого ти чекаєш? Що тримає? Забудь! Рідня побиватиметься, звичайно, але переживуть. А всі інші… Ха-ха, всі інші начхати на тебе хотіли!
Всі ці чоловіки, яким лишень плекати своє его, а більше нічого не треба, ти потіш їхнє самолюбство, як велика гарна м’яка лялька, така ж чепурна, і — бажано! — така ж мовчазна. А як відкриєш рота, то щоб подарувати йому, незрівнянному, декілька складів. Ми-лий! Доб-ре! Згод-на! Ві-рю! І ще одне, трохи важче слово: ро-зум-ник!
Деякі з них, все ж таки, прагнуть почути від тебе більшого, але відчувши рівного партнера, а то й (десь краєчком свідомості) помітивши твою вищість, бодай у чому-небудь, лякаються і намагаються якомога швидше здихатись. Ну звичайно, розумна жінка, навіть і приваблива, то таке собі незрозуміле звірятко, краще триматися від нього подалі. І довічна проблема: ліжко й інтелект.
От якби повернути матріархат! То мала б собі гарем чоловіків із різними здібностями: одних – для втіхи тіла, а з іншими, будь ласка, розмовляй. І не втечуть, бо підневільні… Абсурд! Про що ти думаєш, мала?
Так боязно дивитись вниз. Голова ледь паморочиться і рука вогко вчепилася в поруччя. Лишенько, що ж це робиться?! Так я і справді впаду! Спокійно, тільки спокійно! Глибоко вдихни і не думай, зовсім нічого не думай… (Відпусти руку…) Все буде добре, ти тільки не дивись. (Відпусти і легенько хитнися вперед…) Заплющила очі. Ні-ні, не можна! Холодне повітря в обличчя видає рух и висоту, так ще гірше, я не можу, зрадлива уява малює бездонну прірву, і я на самому краєчку! (Не бійся! Відпусти руку і крок уперед…) Рука дрижить від напруги і вже побіліла. Як же я поворухнуся? Я не можу! А треба повернути голову вбік, подивись наліво, маленька, там стіна, замучене у пластику склепіння. Ось так, ти молодець. І заспокойся. Не можу, все тіло, наче кам’яне, застигло. Здається, трошки більше завібрує ескалатор, і я зірвуся вниз!
Гарем!.. Та вже, мабуть, набрався б. Такий собі, не дуже і великий, але ж пристойний. Й було би ким похизуватись! Немає щастя на землі… Бо ж ті, кого кохала сама,— або п’яниці, або жебраки. Розумники і гарні, талановиті, і для душі, й для тіла, але…
Але, але! Чомусь завжди її так вабили невдахи. І, наче за одним сценарієм, надходив час, коли вони вже не могли терпіти її подарунки і гаманець, її кар’єру і впевненість в собі.
І знову крах любові, і вражені наскрізь обидва передсердя і шлуночки, навиліт, і крові не спинить, вона ще довго буде цебеніти, складаючись в рядки тужливих віршів. Допоки увага не спіткає новий об’єкт. І знову вир почуттів, шал пристрасті, безумство тіла… І знову розрив.
Нема чого жалітись, бо всі вони, як сонця в її галактиці, що зігрівають пам’ять своїм промінням. А пам’ять, як минуле, постійно змінюється. Чим далі – тим сяйніше. Хоч деякі “зірки” і світять, та не гріють. Ті, хто бажав її, не викликали до себе і крихти ніжних почуттів. О, ці завжди були при ділі, з грошима, запрошували до недешевих ресторанів, дарунки, і додому через все місто на таксі, але… Але, але! Такі стосунки нічого не зворушували в ній. І часом себе ненавиділа, бо ж не зовсім черства, і відчувала свою продажність у цілунках після ресторану.
Хоча, кому скажи, то відповість: дурепа, і пальцем біля скроні. Мовляв, чого перебирає харчами, нехай би раділа. А не виходить…
О Господи, коли закінчиться цей ескалатор?! Залишилось недовго, але здається, що я зірвуся і з двох метрів, скручу собі в’язи, тому тримаюсь, тримаюсь із останных сил. Жах і холодне повітря вже зовсім вистудили і душу, й тіло, чіпляюсь за думки, як за поручень, та раптом щось ламається в мені, і я безпорадно усвідомлюю, що мені байдуже, що мене справді нічого тут не тримає, але я повинна жити, повинна рухатись вперед, до невідомого — для себе, лише для себе, бо я людина. І все, що було — прекрасне, і все що буде — теж стане минулим. Нехай мої очі ще розширені від пережитого страху, і я вже не безвільна іграшка під гіпнозом самонавіювання.
Ескалатор добігав кінця. Чути було, як гальмує поїзд біля порожньої платформи, пориви холодного повітря куйовдили волосся блідої дівчини на східцях. І як порятунок, як спокута, випливала над ескалатором мозаїка. Божа Мати. Берегиня. “Іди до мене, дитино…”