Присвячується Августові Дерлету¹,
який підказав авторові тему цієї книжки

ПОПЕРЕДНІ УВАГИ

"Паразити свідомості"—це, ясна річ, неоднорідний документ, складений із наукових праць, магнітофонних записів і повідомлень про розмови з професором Остіном. Перше видання, обсягом удвічі менше від теперішнього, було опубліковане невдовзі після зникнення професора Остіна 2007 року ще перед тим, як експедиція капітана Рамзея знайшла космічний корабель "Палада". В основному воно складалося з нотаток, зроблених на прохання полковника Спенсера, і магнітофонного запису, який зберігається в бібліотеці Лондонського університету під No 12-xm. До другого видання, яке з'явилося 2012 року, було включено стенограму розмови, що її записав Леслі Пурвізон 14 січня 2004 року. До цієї стенограми було додано уривки з двох статей, які Остін написав для журналу "Історичний огляд", із його передмови до книги Карела Вайсмана "Роздуми над історією".

Це нове видання повністю включає попередній текст, а також нові матеріали з так званої картотеки Мартінуса, яка протягом багатьох років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься в Світовому Історичному Архіві. Редакційна колегія у виносках² навела джерела, з яких узято ті чи інші матеріали, і використала не опубліковані досі "Автобіографічні нотатки", які Остін написав 2001 року.

Жодне з видань "Паразитів свідомості" не слід розглядати ям остаточний варіант. Ми прагнули упорядкувати матеріал так, щоб це була послідовна розповіді". Там, де це доречно, ми долучали матеріали з Остінових філософських праць, а крім того додали один коротенький уривок із вступу до "Вшанування Едмунда Гуссерля"³, що його відредагували Остін і Райх. Отож усім своїм викладом книжка підтверджує правдивість тих поглядів, які ми висловили в роботі "Таємниця "Палади" в світлі нових даних". Але, зауважимо, не це було нашою метою . Ми намагалися включити в книжку весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що правильність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікування "Повного зібрання творів" Гілберта Остіна.

Г. С. В. П. Коледж св. Генріха, Кембридж,
2014

(Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення. текст відредагував Г. Ф. Спенсер)⁴.

Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної початкової точки; я не можу також дотримуватися поради полковника Спенсера. "початок мусить бути на початку, а кінець у кінці", оскільки історія воліє йти звивистою дорогою. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту полишити історикам.

Полковник Г. Ф. Спенсер — голова Світового Історичного Архіву, в якому зберігаються твори доктора Остіна. (Прим. автора)

Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Мідлсекського археологічного товариства, на яких виголошував доповідь про давні цивілізації в Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити перед уважними і вдячними слухачами про те, що найближче твоєму серцю. Якщо додати до цього наш спільний обід з прекрасним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що в той момент, коли я встромив ключ у двері мого помешкання на Ковент Гарден, настрій у мене був пречудовий.

Відеофон задзвонив тієї самої Миті, як я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів. Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мені хотілося спати. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся. щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину. Ми ж бо давні приятелі! Він часто дзвонив мені пізно увечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я бував мало не щоранку. Однак цього разу якийсь слабенький психічний сигнал збудив у мене Тривожні передчуття; я в спальному халаті підійшов до відеотелефону і набрав номер Карела Вайсмана. Там довго ніхто не відповідав. Я вже хотів був покласти трубку, аж тут на екрані з'явилося обличчя Баумгарта. Вайсманового секретаря.

— Ви вже чули новину? — запитав він.

—Яку новину?

— Доктор Вайсман помер.

Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді, зібравшись на силі. спромігся запитати:

— Звідки ж мені було теє знати?

— Повідомлення опубліковано у вечірніх газетах. Я пояснив йому, що тільки-но прийшов додому. Він на те сказав:

— Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди.

— Навіщо? Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд?

— Вона в шоковому стані.

— Як же він усе-таки помер?

Вираз Баумгартового обличчя не змінився, коли він відповів:

— Наклав на себе руки.

Кілька секунд я безтямно дивився на нього, а тоді вигукнув:

— Що ви кажете? Не може бути!

— Сталося саме те, що я вам сказав. У цьому немає ніяких сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше.

Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув:

— Зачекайте! Поясніть, врешті-решт, що сталося.

— Він прийняв отруту. Більше я нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв'язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі дуже потомилися.

Я викликав гелікеб, вдягся, повторюючи сам до себе, що цього не може бути. Я знав Карела Вайсмана тридцять років, відтоді, як ми разом вчилися в Упсалі. З усіх поглядів Карел був чудовою людиною: розумний, чутливий, терплячий і страшенно енергійний. Ні, цього не може бути. Така людина не накладе на себе руки. Я, звичайно, усвідомлював, що кількість самогубств у світі збільшилася вдвічі порівняно із серединою сторіччя і що часом на себе накладали руки люди. від яких цього найменше можна було сподіватися. Але повірити в те, що Карел Вайсман учинив самогубство, означало повірити в те, що один плюс один дорівнює три. В усій його істоті не було й атома від самогубця. Це був один з найменш невротичних і найцілісніших людей, яких я будь-коли знав.

А може, це вбивство? Може, його вбив, наприклад, агент Центральних Держав Азії? Я чув про дивні речі: політичне вбивство в другій половині вісімдесятих років перетворилось на точну науку, а смерті Гаммельманна й Фуллера показали нам, що навіть учений, який працює в умовах найсуворіших заходів безпеки, не може бути спокійний за своє життя. Але ж Карел—психолог, і в нього, наскільки я знаю, не було ніяких зв'язків з урядом. Його основний прибуток надходив від великої промислової корпорації, яка платила йому за роботу над усуненням неврозів у персоналу, що обслуговував високомеханізовані виробництва, пов'язані з поточними методами роботи, і над загальним підвищенням продуктивності.

Коли таксівка опустилася на дах, Баумгарт уже чекав мене там.

Як тільки ми залишилися вдвох, я запитав його:

— Може, це вбивство?

— Така можливість повністю не виключається,— відповів Баумгарт,— але немає жодного факту, який би свідчив про вірогідність такого припущення. Доктор Вайсман пішов до своєї кімнати о третій годині дня писати статтю. Він попросив мене не турбувати його. Вікно було зачинене, я сидів у приймальні за столом протягом наступних двох годин. О п'ятій, коли його дружина принесла чай. Вайсман був уже мертвий. Він залишив власноручно написаного листа і залив отруту склянкою води.

Через півгодини я вже не сумнівався в тому, що мій приятель укоротив собі віку. Можна було ще припустити, що його вбив Баумгарт, однак я відкинув таку можливість. Як типовий швейцарець, Баумгарт завжди поводився незворушно і вмів контролювати свої почуття, але зараз він був приголомшений так, що його мало не била істерика; людини, яка б уміла так прикидатися, либонь, не існує. Крім того, залишився лист, написаний рукою Карела. Відтоді, як Померой винайшов електропорівнювальну машину, підробки стали найрідкіснішими з усіх злочинів.

Я покинув той дім скорботи о другій ночі, поговоривши тільки з Баумгартом. Я не бачив свого мертвого приятеля, та й не хотів бачити, бо знав, що обличчя померлого від ціаністого калію має жахливий вигляд. Пігулки він узяв у одного психоневротика того ж таки ранку.

Сам по собі лист був дивний. У ньому не було й слова жалю з приводу акту самогубства. Почерк був невпевнений, але зміст викладено чітко і ясно. В листі мовилося про те, що з майна мало перейти до сина, а що до дружини. У ньому давалася також вказівка зв'язатися зі мною якомога раніше і передати мені його наукові праці. Далі вказувалася сума грошей, яка мала бути виплачена мені, і ще одна сума, яку в разі потреби належало використати для публікації тих праць. Хоч це була фотокопія листа — оригінал забрала поліція — я був майже переконаний, що підробки тут не може бути. Наступного ранку електронний аналіз підтвердив мою думку.

Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки, і написані з видимим спокоєм. Але чому він хотів, щоб зі мною зв'язалися негайно? Може, відповідь на це запитання міститься в його паперах? Баумгарт уже зважив на це і витратив цілий вечір на перегляд тих паперів. Він не знайшов підстав, які б свідчили, що Карел мав рацію, наполягаючи на такій поспішності. Велика частина паперів стосувалася Англо-Індійської корпорації обчислювальної техніки, де працював Карел, і їх, безумовно, належало передати науковим співробітникам фірми. Решта паперів стосувалася екзистенціальної психології, психоаналітичного методу Маслова і т. ін. Одна майже закінчена книга була присвячена застосуванню психоделічних препаратів.

Мені здалося, що саме в тій останній книзі я й знайшов ключ до розгадки. Коли ми з Карелом вчилися в Упсалі. то часто обговорювали, що таке смерть, чи існують межі людської свідомості і т. ін. Я писав дисертацію про "Єгипетську книгу мертвих", справжня назва якої "Ру ну перт ем гру" означає "Книга про появу вдень". Мене цікавив лише символізм цієї "темної ночі душі", небезпек, з якими зустрічається звільнений від тілесної оболонки дух протягом своєї цілонічної подорожі до Аментета. Проте Карел наполягав, щоб я простудіював "Тибетську книгу мертвих", у якій підхід до проблеми смерті зовсім інший, а тоді порівняв обидві. Але ж кожен, хто коли-небудь знайомився з цими творами, знає, що тибетська книга це пам'ятка буддизму, і її релігійна основа зовсім не та, що в давніх єгиптян. Я відчував, що порівнювати їх це гайнувати час, вправлятися в педантизмі. Все ж Карел зумів зацікавити мене тибетською книгою, і ми провели чимало довгих вечорів, обговорюючи її. Дістати психоделічні препарати в той час було майже неможливо, бо завдяки книзі Олдоса Хакслі про мескалін вони стали дуже популярні серед наркоманів. Однак нам попала до рук стаття Рене До маля, в якій йшлося про те, як він експериментував з ефіром. Домаль намочував носову хустинку ефіром і прикладав її до носа. Коли він непритомнів, його рука падала, і він зразу приходив до тями. Домаль описував свої видіння під дією ефіру, і ці описи справили на нас чимале враження. Він пережив те ж саме, що пережили багато містиків: хоча він і був "непритомний" під дією ефіру, а все ж відчував, що сприймання ним дійсності в цей час були набагато реальніші, ніж його щоденне сприймання світу в нормальному стані. Ми з Карелом погодилися в тому, що наше повсякденне сприйняття має в собі елемент нереальності. Ми дуже добре розуміли Чжуан-цзи, який говорив, що, уявляючи себе метеликом, він у всьому почувався як метелик, і не був упевнений чи він — це Чжуан-цзи, що уявляє себе метеликом, чи метелик, що уявляє себе Чжуан-цзи.

Близько місяця ми з Вайсманом "експериментували зі свідомістю". Під час різдвяних канікул ми спробували не спати протягом трьох днів, відганяючи сон чорною кавою й сигарами. І досягли стану надзвичайно інтенсивного інтелектуального сприймання. Пригадую, я тоді сказав:

— Якби такий стан можна було підтримувати постійно, поезія стала б непотрібна, бо я можу бачити набагато далі й глибше, ніж будь-який поет.

Ми також спробували ефір і чотирьоххлористий водень. На мене ці препарати майже не подіяли. Щоправда у мене загострилася інтуїція — так, як ото іноді буває, коли засинаєш. Однак це відчуття було дуже коротке, і пізніше я не міг його пригадати. Ефір викликав у мене головний біль протягом кількох днів, тому після двох спроб я вирішив від нього відмовитись. Карел твердив, що його відчуття багато в чому збігалися з відчуттями, яких зазнавав Домаль. Були, щоправда, й певні відмінності. Пригадую, він надавав дуже великого значення рядкам чорних крапок, що їх викликали в нього ці препарати. Але після вживання тих препаратів у нього також були фізичні розлади й неприємні відчуття, і він перестав їх вживати. Пізніше, коли Вайсман обійняв посаду психолога в експериментальній лабораторії, в нього з'явилася можливість діставати мескалін та лізергінову кислоту, і він кілька разів пропонував мені їх випробувати. Але в той час у мене були вже інші інтереси. Саме про ці "інші інтереси" я й говоритиму далі.

Цей довгий екскурс у минуле я зробив для того, аби пояснити, чому мені здавалося, що я розумію останнє прохання Карела Вайсмана. Я археолог, а не психолог. Але я був найдавніший приятель Карела і колись поділяв його зацікавленість можливостями людської свідомості. В останні хвилини свого життя він, звичайно ж, згадав наші довгі нічні розмови в Упсалі, незліченні вечори в маленькому ресторанчику над річкою, куди ми заходили на пиво, мою кімнату і пляшки шнапсу, який ми пили там до другої ночі... Я думав про це і відчував: щось мене непокоїть, десь у душі ворушиться невиразна тривога, схожа на ту, яка змусила мене тоді подзвонити опівночі до будинку Карела Вайсмана в Гемпстеді. Але що сталося, те сталося, і я вирішив забути про це.

У день похорону мого приятеля я був на Гебридських островах,— мене викликали туди для дослідження останків людини неолітичної доби, які напрочуд добре збереглися на острові Гаррісі,—а повернувшись, я побачив кілька шаф з паперами на площадці сходів під дверима мого помешкання. Всі мої думки снувалися довкола людини з неолітичної доби. Я заглянув у одну з шухляд. подивився на швидкозшивач із назвою "Сприймання кольору емоційно виснаженими тваринами" і поспіхом засунув шухляду на місце. Відтак зайшов у своє помешкання. Розгорнувши "Археологічний журнал", я натрапив на статтю Райха про визначення віку базальтових статуеток Богазкейського храму за допомогою електроніки. Стаття захопила мене: я подзвонив Спенсеру в Британський музей і відразу ж поїхав до нього. Протягом наступних сорока восьми годин я тільки й думав, що про богазкейські статуетки та про особливості хетської скульптури.

Це, безумовно, врятувало мені життя. Не могло бути ніяких сумнівів у тому. що цатогвани чекали мого повернення, чекали моїх дій. На щастя, голова в мене була цілковито зайнята археологією. Мої думки вільно ширяли над просторими морями минулого, заколисувані в потоках історії. І для психології місця не залишилося. Якби я заходився ревно вивчати матеріали мого приятеля, шукаючи причину його самогубства, моя власна свідомість була б завойована, а відтак і понівечена протягом кількох годин.

Коли я згадую про це, я здригаюсь. Мене оточували зловмисні зловорожі істоти. Я був неначе нурець на дні моря, який так зосереджено розглядає коштовності затонулого судна, що не помічає холодних очей спрута, який лежить позаду й вичікує. В іншому стані я б міг помітити їх, як це було пізніше на Каратепе. Але відкриття Райха захопило всю мою увагу. Воно виштовхнуло в мене з голови почуття обов'язку перед моїм померлим приятелем.

Отож я був під пильним і постійним наглядом цатогванів протягом кількох тижнів. Саме в цей час я вирішив, що мені неодмінно треба повернутися до Малої Азії і з'ясувати питання, які виникли в зв'язку з Райховою критикою мого датування. З іншого боку, я відчуваю, що це моє рішення було визначене наперед. Безперечно, Карел припустився помилки: він навряд чи знайшов би особу, менш придатну для виконання обов'язків судового виконавця, ніж я. Звичайно, ті шафи з паперами збуджували в мені докори сумління протягом кількох тижнів, що залишалися до від'їзду з Англії, і кілька разів я змушував себе взятися за них. Проте щоразу в мене з'являлася нехіть до психології взагалі й до цих матеріалів зокрема, і я відкладав їх. Пам'ятаю, останнього разу, коли я брався за них, у мене з'явилася думка, чи не простіше було б попросити доглядача спалити все це в підвальній топці. Проте я відразу зрозумів аморальність такого вчинку і відкинув цю думку, дивуючись, якщо казати правду, з того, що вона таки мене спокушала. Я не мав аніякісінького уявлення про те, що то хтось інший, а не я думав ту думку.

Згодом я часто запитував себе, чи вибір мене як виконавця духівниці входив у плани мого приятеля, чи це було рішення останньої хвилини, зроблено в стані розпачу. Певне, вій довго не думав над тим. інакше вони б усе знали наперед. В такому разі, чи було це раптове натхненне рішення останнім спалахом одного з найвидатніших умів двадцятого сторіччя? Чи, може, мене було вибрано через відсутність кращої кандидатури? Ми дізнаємося про це, якщо здобудемо доступ до архівів цатогванів. Я схиляюся до думки, що цей вибір був умисний — вмілий, продуманий хід. Бо якщо провидіння сприяло Карелу тоді, коли він робив вибір, воно, безперечно, сприяло мені протягом цілих шести місяців, коли я думав про що завгодно, але тільки не про папери мого приятеля.

Вирушаючи до Туреччини, я домовився з власником будинку про те, що Баумгарт буватиме у мене в помешканні під час моєї відсутності. Баумгарт погодився спробувати попередньо розсортувати папери. Крім того я почав переговори з двома американськими видавцями підручників психології, і вони зацікавилися паперами Карела Вайсмана. Відтак протягом кількох місяців я більше не думав про психологію, бо проблеми, пов'язані з датуванням базальтових статуеток, поглинули всю мою увагу. Райх засів у лабораторії Турецької уранової компанії в Діярбакирі. В ту пору він зосередився на проблемі датування останків людей та тварин за допомогою аргонового методу, і в цій сфері став неперевершеним авторитетом. Відійшовши від доісторичних часів і зосередившись на Хетському царстві, він досліджував період панування хетів. Вік людини — один мільйон років: вторгнення хетів у Малу Азію сталося 1900 року до нової ери. Отож, коли я приїхав до Діярбакира, Райх був у захваті, адже моя книга про цивілізацію хетів стала зразковою працею в цій галузі від часу її видання 1980 року.

Зі свого боку я схилявся перед Райхом як ученим. Я добре орієнтуюся в будь-якому періоді від 2500 року до нової ери до кінця десятого сторіччя нашої ери. Райх вільно орієнтувався в будь-якому періоді, починаючи з кам'яновугільного. Про плейстоцен він говорив не як про минулу добу, що віддалена від сьогодення мільйоном років, а як про недавню історію. Одного разу я був присутній, коли Райх обстежував зуб динозавра і неначе між іншим зауважив, що той зуб аж ніяк не з крейдяного періоду, і що він, Райх, датував би його пізнім тріасовим періодом. тобто на П'ятдесят мільйонів років пізніше. Я був присутній і тоді. коли лічильник Гейгера підтвердив здогад Райха. Його інтуїція на такі речі була надприродна.

А що Райх відіграватиме значну роль у цій розповіді, то треба дещо сказати про нього. Так само Як і я, він був чоловік масивний. Проте, на відміну від мене, його масивність була природна, без надлишку Жиру. Він мав могутні, як у борця, плечі і величезну випнуту щелепу. Його голос завжди викликав подив, бо був ніжний і досить високий — мабуть, унаслідок перенесеної в дитинстві хвороби горла.

Але головна різниця між мною та Райхом полягала в нашому емоційному ставленні до минулого. Райх був учений до самих кісток. Цифри й виміри становили для нього все. Він, бувало, страшенно тішився, переглядаючи покази лічильника Гейгера, які іноді займали понад десять сторінок. Він любив повторювати, що історія повинна бути наукою. Що ж до мене, то я ніколи не міг приховати Могутнього романтичного потягу. Археологом я став завдяки мало не містичному випадкові. Якось, живучи в селі, я читав книжку Лейярда про цивілізацію Ніневії; книжку я знайшов там-таки, у кімнаті, де мене помістили. У дворі на мотузці сушився мій одяг. Загримів грім, і я вибіг зняти його. Посеред двору була велика багниста калюжа. Знімаючи одяг і все ще перебуваючи думками в Ніневії, й глянув на ту калюжу й на мить забув, де я і що роблю. Калюжа втратила свою звичність і стала така чужа. як море на Марсі. Перші краплі дощу порушили гладеньку поверхню води. Цієї миті мене заповнило таке відчуття щастя й осяяння, якого я ніколи доти не знав. Ніневія та й уся історія стали нараз так само реальні і так само чужі, як і та калюжа. Історія стала такою реальністю, що я, стоячи з оберемком одягу в руках, відчув презирство до свого власного існування. Решту того вечора я тинявся ніби вві сні. Я вже знав, що віднині мені судилося все життя "копирсатися в минулому" і відтворювати оте видиво реальності.

Все це безпосередньо стосується моєї розповіді і свідчить, що в нас із Райхом було зовсім різне ставлення до минулого. Ми постійно дивували один одного, відкриваючи нові риси своїх характерів. Для Райха наука охоплювала всю поезію життя, і минуле просто випадково стало сферою, в якій він виявляв свої здібності. У моєму ж випадку наука була служницею поезії. Чарльз Маєрз, мій перший наставник, закріпив у мене таке ставлення, бо сам ставився до всього сучасного з повним презирством. Спостерігати його під час розкопок — це однаково що спостерігати людину, яка перестала жити в двадцятому сторіччі і яка дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із вершини гори. У нього було почуття глибокої відрази до більшості людського загалу; якось він сказав мені, що більшість людей "такі недосконалі й жалюгідні". Завдяки Маєрзові у мене виробився погляд, що справжній історик — це радше поет, а не вчений. Якось він сказав, що коли спостерігає деяких людей, йому хочеться накласти на себе руки і що він змирився зі своєю долею лише завдяки тому, що має можливість спостерігати й обмірковувати піднесення й занепади цивілізацій.

Протягом тих перших тижнів нашого перебування у Діярбакирі, коли звичні для цієї пори року дощі не давали змоги вести розкопки на горі Каратепе, ми багато дискутували вечорами; при цьому Райх пив пиво, а я — чудовий місцевий коньяк (навіть у цьому виявлялися відмінності наших характерів).

Одного з тих вечорів надійшов дуже короткий лист від Баумгарта. У ньому йшлося про те, що Баумгарт знайшов у шафах Вайсмана деякі папери і вони переконали його, що за якийсь час перед тим, як учинити самогубство, Вайсман утратив здоровий глузд — йому здавалося, що "вони" знають про його дії і спробують його знищити. З контексту, писав Баумгарт, було ясно, що "вони" — це не людські істоти. Тому він вирішив припинити переговори про публікацію Вайсманових психологічних праць і почекати мого повернення.

Лист спантеличив і заінтригував мене. Саме під ту пору ми з Райхом закінчили якусь частину нашої роботи і відчували, що маємо право відпочити й поздоровити себе з успіхом; отож цілий той вечір ми обговорювали "божевілля" і самогубство Вайсмана. На початку нашої розмови з нами були Райхові турецькі колеги з Ізміру, і один з них, доктор Мухаммед Дарга, згадав про цікавий факт. Виявляється, що протягом останніх десяти років число самогубств по селах Туреччини значно зросло. Це мене здивувало, бо хоч число самогубств у містах більшості країн і зростало, сільське населення в загальному ще не було заражене цим вірусом.

Другий з наших гостей, доктор Омер Фуад, розповів нам про дослідження, які проводив його відділ і які стосувалися кількості самогубств серед давніх єгиптян і хетів. У листах на глиняних табличках, адресованих цареві давніх хетів Орзаві і знайдених у Богазкеї, згадується епідемія самогубств за правління царя Мурсіля Другого (1334—1306 рр. до н. е.) і наводяться дані з Хатгусаса, столиці Хетського царства. Хоч як це дивно, в менетських папірусах, знайдених 1990 року в монастирі Ес Сувейди, також згадується епідемія самогубств у Єгипті за царювання Гаремгеба і Сета Першого приблизно в той самий історичний період (1350—1292 рр. до н. е.). Доктор Мухаммед Дарга був прихильник тієї дивної праці, зразка історичного шарлатанства — Шпенглерового "Присмерку Європи"⁵. Він твердив, що такі епідемії самогубств можна точно передбачити, зважаючи на вік цивілізації і рівень її урбанізації. Він розвивав нісенітну метафору про біологічні клітини і про тенденцію тих клітин "вмирати добровільно", після того, як тіло втратило здатність реагувати на стимуляцію з боку середовища.

Все це вразило мене своєю безглуздістю. Адже цивілізація хетів у 1350 році до нової ери ледве налічувала 700 років, тоді як цивілізація єгиптян була принаймні вдвічі старша. Крім того доктор Дарга мав досить догматичну манеру виголошувати свої "факти", і це мене дратувало. Під дією випитого коньяку я розпалився, висловив сумнів щодо слушності думок наших гостей і щодо наявності в них фактів та цифр, які б підтверджували ті думки. Вони сказали, що подадуть факти й цифри на розгляд Вольфганга Райха. І оскільки їм треба було летіти назад до Ізміру, то вони покинули нас досить рано.

Отоді ми й почали розмову, яка запам'яталася мені, як початок боротьби проти паразитів свідомості.

Райх із його ясним науковим розумом швидко підсумував усі "за" й "проти" нашої попередньої дискусії, сказав, що докторові Дарзі бракує наукової безсторонності, й повів далі:

— Погляньмо на факти й цифри, які ми маємо про нашу власну цивілізацію. Про що вони свідчать? Візьмімо, наприклад, дані про самогубства. У 1960 році в Англії сто десять чоловік з мільйона закінчували своє життя самогубством. Це вдвічі більше, ніж сто років перед тим. У 1970 році кількість самогубств знову подвоїлася, а в 1980 зросла вшестеро...

Райх мав дивовижний розум: він, здавалося, вміщав у собі всі важливі статистичні дані сторіччя. Я не люблю цифр. Слухаючи його, я відчув, що зі мною щось сталося. Неначе на мене дихнуло холодом, неначе я відчув на собі погляд якоїсь зловорожої істоти. Це тривало лише коротку мить, а все ж мене пройняв дрож.

Райх запитав:

— Тобі холодно? Я похитав головою.

Коли він замовк на хвилю і подивився з вікна вниз на освітлену вулицю, я сказав:

— А все-таки, що не кажи, ми майже нічого не знаємо про людське життя. Райх бадьоро відмовив:

— Ми знаємо достатньо для того, щоб іти вперед, а більшого чекати годі. Я все ж ніяк не міг забути отого відчуття холоду. А Райхові сказав:

— Зрештою, цивілізація — це своєрідний сон. Уявімо, що людина раптом прокинулася і сон зник. Чи не достатня це підстава для того, щоб накласти на себе руки?

Я мав на увазі Карела Вайсмана, і Райх це знав.

— А як же тоді пояснити оті балачки про потвори? — запитав він.

Я змушений був визнати, що цей момент не узгоджується з моєю теорією. Однак я був неспроможний позбутися холодних обіймів депресії, яка охопила мене. Навіть більше, я був наляканий. Мені здавалося, ніби я побачив щось таке, чого не зможу забути — до чого змушений буду повернутись. А ще мені здавалося, що на мене може напасти нервовий страх. Після півпляшки випитого коньяку я був страхітливо тверезий, відсторонено усвідомлюючи, що моє тіло таки трохи сп'яніло, що я перебуваю ніби осторонь від нього і не маю сили ототожнитися з ним. Мені в голову запала жахлива думка: кількість самогубств зростає через те. що тисячі людських істот "пробуджуються" так само. як і я, підносячись до усвідомлення абсурдності людського життя, і відмовляються жити далі. Сон історії наближається до кінця. Людство починає прокидатися; одного дня воно прокинеться остаточно, і тоді станеться масове самогубство.

Ці думки були такі страхітливі, що мені хотілося піти до себе в кімнату й обміркувати їх. Однак я змусив себе, проти своєї волі, висловити їх Райхові. Навряд чи мій приятель зрозумів мене повністю, але він бачив, що я у небезпечному стані, і з притаманною йому натхненною інтуїцією сказав саме ті слова, які могли відновити мій душевний спокій.

Він почав говорити про ту дивну роль, яку відіграють в археології випадковості; випадковості, які в художній літературі здавалися б безглуздими.

Він говорив про те, як Джордж Сміт виїхав з Лондона з абсурдною надією знайти глиняні таблички, які б могли доповнити поему про Гільгамеша. і як він справді знайшов їх. Він говорив про не менш "неймовірну" історію Шліманового відкриття Трої, про Леярдове відкриття стародавнього міста Калаха — говорив так, ніби невидима нитка долі вела тих людей до їхніх відкриттів.

Я визнав, що археологія більше,, ніж будь-яка інша наука змушує людину повірити в чудо.

Райх підхопив і швидко розвинув цю думку:

— Але ж якщо ти згоден з цим, то мусиш визнати й те, що цивілізація — це не сновидіння. Сон логічний доти, доки він триває; коли ж ми прокидаємось, він утрачає логіку. Ти кажеш, що наші ілюзії накидають подібну логіку життю. Річ у тім, що історії Леярда, Шлімана. Сміта, Шампольйона, Роулінсона, Боссерта цілковито суперечать цьому. Вони просто відбулися. Це реальні життєві історії з такими неймовірними збігами обставин, які не придумає ніякий романіст...

Він мав рацію, і мені не залишалось нічого іншого, як погодитись. А коли я подумав про оту дивну долю, яка вела Шлімана до Трої, а Леярда до Німруда, я згадав подібні приклади із свого власного життя, наприклад, мою першу велику "знахідку" — паралельні тексти фінікійською, протохетською і нессійською мовами в місті Кадеші. Я й досі пам'ятав непереборне відчуття фортуни; якогось "божества, що по-різному визначає наші долі" (або принаймні якогось таємничого закону випадковості) — відчуття, яке охопило мене. коли я зшкрябував землю з тих глиняних табличок. Я ж бо знав, принаймні за півгодини перед тим, як знайти ті тексти що в той день зроблю визначне відкриття; і, увігнавши навмання заступ у землю я не боявся, що змарную час.

Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.

Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами. (Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки було опубліковано окремо в "Збірнику" професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою — розширити матеріал магнітофонних записів які далі становлять приблизно десять тисяч слів.)

Тієї весни бог археології безумовно сприяв мені. Нам з Райхом працювалося разом так добре що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік.

А в квітні, за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе), я одержав листа від компанії "Стандард моторз енд інджініерінг", у якій працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені велику частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про моє місцеперебування. Я відповів, що листи мені можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що ж до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби Їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баунгартові, який і далі перебував у Гемстеді.

Коли професор Гельмут Боссерт у 1946 році вперше під'їжджав до Кадірлі. найближчого до Чорної гори хетів "міста", йому довелося непереливки, місячи багнюку тодішніх ґрунтовних доріг. У ті дні Кадірлі було крихітне провінційне містечко. Сьогодні це зручне і тихе невелике місто з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна перелетіти до Лондона.

Щоб дістатися звідси до Чорної гори (Каратепе), Боссерт мусив іти ще цілий день пастушачими стежками, порослими колючим чагарником. Ми ж на своєму вертольоті долетіли від Діярбакира до Кадірлі за годину, а тоді ще за двадцять хвилин до Каратепе. Райхове електронне обладнання було вже довезене сюди транспортним літаком сорок вісім годин до того.

Отут треба сказати про мету нашої експедиції. З Чорною горою, яка є частиною Анти-Таврського гірського хребта, пов'язано чимало таємниць. Так зване Хетське царство впало близько 1200 року до нової ери під ударами чужоземних орд, найвідомішими серед яких були ассірійці. Однак хетська культура на Каратепе, так само як і на Каршеміші й Зінджірлі, проіснувала ще п'ятсот років. Що ж відбувалося впродовж тих п'ятисот років? Яким чином зуміли хети зберегти свою культуру протягом такого довгого й неспокійного часу, коли їхня північна столиця Хаттусас була в руках ассірійців. Це була та проблема, якій я присвятив десять років свого життя.

Я завжди вірив у те. що розгадка цієї таємниці криється глибоко під землею, в надрах Чорної гори, і що її можна знайти, провівши розкопки. Адже саме внаслідок розкопок могил у Богазкеї були знайдені поховання культурного народу, давнішого від хетів аж на тисячу років.

Внаслідок розкопок 1987 року, я й справді виявив багато дивних базальтових статуеток, дуже відмінних від хетських скульптурних зображень — знаменитих биків, левів та крилатих сфінксів, знайдених на поверхні. Статуетки були пласкі й кутасті; в них проступало щось первісне, але ця первісність була зовсім не така, як у африканських скульптур, з якими їх час від часу порівнювали. На цих статуетках вирізьблено хетські. а не фінікійські і не ассірійські клиноподібні письмові знаки. Якби не ці знаки, я б подумав, що ті базальтові статуетки належать до зовсім іншої культури. Клинопис сам по собі становив ще одну проблему. Хоч наші знання хетської мови були досить повні завдяки дослідженням Грозного, а проте тут було ще чимало прогалин. Особливо часто ці прогалини траплялись у текстах, де йшлося про релігійний ритуал. (Уявімо собі. наприклад, археолога майбутньої цивілізації, якого загнав у безвихідь текст католицької відправи, зображення хреста і дивні скорочення.) Отже ми вирішили, що написи на базальтових статуетках стосувалися майже виключно релігійного ритуалу, оскільки сімдесят п'ять відсотків з них були для нас не відомі.

Один з небагатьох написів, які ми змогли прочитати, був такий: "Перед (або під) Пітханасом жили великі старі". А ось ще один напис: "Тудаліяс ушанував Абхота Темного". Хетські символи, що означають "темний", можуть також означати "чорний", "нечистий" або "недоторканий" в індуїстському значенні.

Мої знахідки викликали широкий розголос в археологічному світі. Сам я спочатку схилявся до думки, що ті базальтові статуетки належать до іншої, протохетської культури (тобто попередникам хетів), яка дуже відмінна від культури, відкритої в Богазкеї і від якої хети перейняли своє клиноподібне письмо. Пітханас — давній хетський володар, який правив близько 1900 року до нової ери. Якщо мій здогад правильний, то напис означав, що перед Пітханасом жили великі протохети, від яких хети успадкували своє письмо. ("Нижче" могло означати, що їхні поховання були під похованнями хетів, так само. як і в Богазкеї.) Що ж до напису про Тудаліяса, ще одного хетського володаря, який правив близько 1700 року до нової ери, то цей напис означав, що хети взяли свій релігійний ритуал від протохетів. для яких Абхот Темний (або нечистий) був богом.

До такої думки, повторюю, я схилявся спочатку: що хети перейняли елементи релігії своїх попередників, які жили на горі Каратепе, і поробили написи на протохетських статуетках, аби показати спадкоємність своєї культури. Але чим більше я вивчав дані (які дуже складно розглядати тут у деталях), тим більше переконувався в тому, що статуетки пояснюють, як гора Каратепе залишалася острівцем культури ще довго після падіння Хетського царства. Яка ж сила так довго стримувала загарбників? У даному випадку не сила зброї;

знахідки в районі гори Каратепе свідчать радше про високий рівень художнього. а не військового мистецтва хетів. Байдужість нападників? Чого б це вони були байдужі? Адже через Каратепе. Зінджірлі й Каршеміш відкривався шлях на південь — до Сірії та Аравії. Ні. мені здається, що лише одна достатньо могутня сила могла стримати честолюбний і войовничий народ: забобонний страх. Сила Каратепе й суміжних земель, без сумніву, полягала в силі якоїсь могутньої релігії. Релігії чи магії? Може, гора Каратепе була визнаним центром магічної культури. так само як Дельфи. Чи не тому й оті дивні рельєфні зображення людей із пташиними головами, жукоподібних істот, крилатих биків та левів?

Райх не погодився зі мною через розбіжність його датування статуеток з моїм. Він сказав, що статуетки, незважаючи на винятково добру збереженість. були набагато тисяч років давніші за протохетську культуру. Пізніше він перевірив це за допомогою свого "нейтронного датувального приладу" і використовував мої статуетки як основний пробний матеріал. І тут виникла абсурдна ситуація. Датувальний прилад винятково точно визначав вік черепків із Шумеру й Вавилону (одержані результати ми перевіряли перехресним способом за допомогою іншого обладнання), а от зі статуетками справа стояла на місці. Принаймні, результати, які ми одержували, працюючи зі статуетками, були надто приголомшливі, щоб бути правильними. Нейтронний промінь спрямовувався на дрібнесенькі частинки кам'яного пилу в тріщинках і заглибинках статуеток. Аналізуючи ступінь "зношення" й руйнації тих частинок, датувальний прилад мав би приблизно визначити, скільки минуло часу відтоді, як був вирізьблений базальт. Однак прилад не виправдовував наших надій: стрілка індикатора дійшла до крайньої точки шкали — 10 000 років до нової ери! Райх сказав, що треба збільшити шкалу — просто цікаво, де ж зупиниться стрілка. Він збільшив шкалу вдвічі за допомогою якихось нескладних додаткових елементів. Стрілка й цього разу без найменших коливань дійшла до краю шкали. Це вже не вкладалося в рамки здорового глузду, і Райх подумав, чи не припустився він якоїсь помилки. Можливо, пил виник не внаслідок різьблення? В такому разі прилад міг показувати вік самого базальту! Так чи інакше, Райх наказав своїм помічникам зробити шкалу аж до мільйона років — завдання неймовірно важке, і щоб виконати його, треба було витратити ціле літо. Відтак ми виїхали експедицією до Каратепе, щоб на місці дослідити суть проблеми.

Отже... суть проблеми. Яким неправдоподібним здається все тепер, коли я розповідаю про це! Хіба можна повірити в простий "збіг обставин" у світлі наявних фактів? Але ж обидві мої "проблеми" таки збігалися: проблема самогубства мого приятеля і проблема базальтових статуеток.

Однак розповім все по порядку. За взаємною домовленістю ми з Райхом могли ночувати в комфортабельному готелі в Кадірлі, а вранці приїздити до Каратепе. Проте, оскільки наші робітники мешкали в найближчому селі, то й ми вирішили, що краще буде провести максимум часу на місці розкопок. Крім того, моє романтичне єство не погоджувалося щодня лишати друге тисячоліття до нової ери і щовечора знову занурюватися у вир подій кінця XX сторіччя. Тому ми напнули намет на невеличкому майданчику поблизу вершини гори.

Знизу до нас долинав безперервний гук річки Пірамуса, породжений вируванням його жовтих вод.

На вершині гори було встановлено електронний зонд. Цей прилад заслуговує на те, щоб про нього сказати кілька слів; винайшов його Райх, і з того часу в археології відбулася справжня революція. В принципі прилад був схожий на рентгенівський апарат або міношукач. Але міношукач не може знаходити ніяких інших предметів, крім металевих, а рентгенівські промені не можуть проходити крізь тверді, непрозорі тіла. Оскільки земля тверда й непрозора, то давній спосіб просвічування рентгеном не міг дати археології ніякої користі. Навіть більше, молекулярна будова тих предметів, що цікавлять археологів (кам'яні вироби. гончарний посуд, кераміка тощо), приблизно така сама. як і молекулярна будова землі довкола тих предметів, отже, малоймовірно щоб їх можна було зафіксувати за допомогою рентгенівських променів.

Промені Райхової моделі електронного лазера проходили на глибину трьох миль і завдяки принципові "нейтронного зворотного зв'язку" можна було відразу ж визначити місцезнаходження будь-якого об'єкта правильної форми наприклад, кам'яної плити. Наші роботи-"кроти" порівняно легко докопувалися до об'єктів під землею.

Неважко уявити моє хвилювання в день нашого від'їзду до Каратепе. Адже протягом останніх п'ятнадцяти років нам не пощастило знайти ні нових базальтових статуеток, ні матеріалів, які б указували на їхнє походження.

Проблема здавалася практично нерозв'язною, бо треба було розкопувати величезні товщі землі. І ось Райх своїм винаходом розв'язав її дуже просто.

А проте перші три дні успіхів не дали. Зонд, який ми встановлювали над місцями давніших розкопок, нічого не виявив. Протягом наступного півдня ми переміщували зонд на іншу ділянку, що була на відстані ста ярдів від попередньої. Цього разу я був упевнений, що тут ми щось та знайдемо і... помилився. Ми з Райхом похмуро глянули на рівнину, що лежала внизу, тоді на величезний корпус електронного зонда, думаючи про те, скільки ще доведеться переміщувати його, поки вдасться натрапити на "знахідку".

На третій день увечері до нас приїхали наші турецькі колеги Фуад і Дарга. Ми вирішили полетіти гелікоптером до Кадірлі й повечеряти в готелі. Наше роздратування, викликане підозрою, що Фуад і Дарга стежать за нами за дорученням турецького уряду, незабаром розвіялось, бо обидва вони ставилися до нас із теплотою, симпатією і щирою зацікавленістю. Після смачної вечері й чудового червоного вина ми вже не так гостро сприймати невдачі й розчарування того дня.

Опісля ми перейшли в кімнату для відпочинку, де крім нас не було нікого, зручно всілися в кріслах і почали пити турецьку каву й коньяк. Тут доктор Мухаммед Дарга знову порушив питання самогубств. Цього разу він був озброєний фактами й цифрами. Я не буду переповідати подробиці нашої дискусії, яка затяглася аж за північ, але вона показала, що Даргова теорія про "біологічний розпад" була не така вже й безглузда.

Як пояснити, питав Дарга, величезне збільшення самогубств у світі, дотримуючись погляду, що причина криється в "неврозі цивілізації". Майже цілковита безпека, відсутність справжньої мети? Але ж і в сучасному світі існує безліч галузей діяльності, де потрібні відвага, рішучість, готовність іти на ризик. Протягом останніх п'ятдесяти років психологія досягла істотних успіхів. Злочинність тепер була не така висока, як можна б очікувати, виходячи з перенаселеності світу. В першій половині двадцятого сторіччя зростання злочинності йшло в парі зі зростанням самогубств. Чому ж злочинність упала, а кількість самогубств так різко збільшилася? Це не вкладалося в рамки здорового глузду. В минулому самогубства й злочини завжди були між собою пов'язані. Протягом першої половини двадцятого сторіччя причиною високого рівня самогубств було почасти й те, що одна третина вбивць накладала на себе руки. Ні, казав Дарга. тут діє якийсь дивний закон історичного розпаду, про який знав лише Шпенглер. Окремі люди становлять лише клітинки великого тіла цивілізації, і так само як у випадку з людським тілом, швидкість розпаду різко зростає внаслідок старіння...

Я змушений був визнати, що він переконав мене більше, ніж на половину.

О пів на першу ночі ми по-дружньому розпрощалися, і наші два гелікоптери розлетілися врізнобіч у місячному сяйві над Кадірлі. О першій ми вже приземлилися на місці розкопок. Повітря було напоєне пахощами ромен-зілля, яке греки називають квіткою пекла, й гострим запахом кущів, які росли на схилах гори. Знизу до нас долинав гомін річки. Вершини гори нагадували мені про мою першу мандрівку на Місяць. їхня краса була так само відсторонена й мертва, як і місячна.

Райх зайшов у намет, він усе розмірковував над статистикою, що її виклав Дарга. Я подався вгору по валу, зайшов в одне з приміщень горішньої брами, а тоді сходинками виліз на верх муру і став, розглядаючись по залитій місячним сяйвом долині. Настрій у мене був романтичний, що й казати, а мені хотілося ще й посилити його. Я стояв, ледь дихаючи, а думки мої були про давніх вартових, які стояли тут, де оце й я стою, та про ті дні, коли на другому боці цих гір були самі лише ассірійці.

І раптом мої думки похмарніли. Стоячи на мурі, я відчув себе дрібним і нікчемним. Моє життя не здалося мені нічим іншим, як жмурами на поверхні моря часу, а світ довкола чужим і ворожим. Я неначе дивувався з безглуздої впертості людських створінь, з їхніх невиліковних ілюзій щодо своєї величі. Мені здалося нараз, що життя — всього-на-всього сон. Для людських істот воно ніколи не було реальним.

Самотність була нестерпна. Мені захотілося побалакати з Райхом, але світло в його наметі згасло. Я стромив руку у верхню кишеню, щоб витягти носовик, і намацав сигару, яку дав мені доктор Фуад. Я прийняв її від нього просто з ввічливості, бо майже ніколи не курю. І ось тепер запах сигари ніби повертав мене в світ людей, і я вирішив запалити її. Я відрізав один кінчик сигари складаним ножиком, а другий проштрикнув. Але затягнувшись димом, відразу ж пожалкував про це. Смак сигари був нестерпно гидкий. Я поклав її на мур і знову задивився в долину. Через кілька хвилин знову взяв сигару і цього разу затягнувся кілька разів, ковтаючи дим. Чоло мені спітніло, і я мусив прихилитися до муру. Я боявся, що почну блювати і змарную таку чудову вечерю. За кілька хвилин нудота минула, але відчуття безтілесності зосталось.

Я знову глянув на місяць, і мене раптом переповнив невимовний страх.

Я почував себе немов сновида, який прокидається й бачить, що йде по карнизу вікна на висоті в тисячу футів. Мені було так страшно, що я відчув, ніби моя свідомість розпадається; стерпіти це було неможливо. Я силкувався побороти страх, зрозуміти його причину. Він був породжений світом, що оточував мене, усвідомленням того, що я всього-на-всього предмет у тому світі, не більше. Пояснити це надзвичайно важко. Мені раптом здалося, що люди не втрачають здорового глузду лише ось чому: вони дивляться на світ зі своєї крихітної, вузькоособистої точки зору, зі свого черв'якового погляду. Речі можуть їх вражати або лякати, а вони все дивляться те них ніби з-поза щита від вітру. Страх робить їх нікчемнішими в їхніх власних очах, але цілком не знищує; навпаки, цей страх якимось дивним чином посилює в них відчуття особистісного існування. Мені раптом здалося, ніби мене виймають з моєї особистості і я роблюся простою часточкою довколишнього краєвиду, такою ж незначною, як камінець або комаха.

Це викликало в мені прилив нової хвилі відчуттів. І я сказав собі: "Ти не камінець і не комаха. Ти не предмет. Ти — набагато більше. Ілюзія це чи ні, а твій розум містить у собі знання всіх епох. У тобі, такому, як ти стоїш отут, більше знань, ніж у цілому Британському музеї з його тисячами миль книжкових полиць".

Ця думка була якоюсь мірою нова для мене. Вона витиснула з моєї свідомості краєвид і змусила спрямувати погляд всередину самого себе. І постало питання:

якщо простір безмежний, то чи безмежний він і всередині людини? Блейк сказав. що вічність починається від центру атома. Мій страх пропав. Тепер я бачив, що помилявся, вважаючи себе предметом серед мертвого краєвиду. Я доходив висновку, що людина обмежена, бо обмежений її мозок, що тільки така його кількість уміщається в черепній коробці і не більше. Але простори свідомості — новий вимір. Тіло це проста стіна між двома нескінченостями. Простір розширюється до нескінченності назовні; свідомість розширюється до нескінченності всередину.

Це була мить відкриття, всепереможного осяяння. Коли я отак стояв геть забувши про зовнішній світ, напружуючи, всі свої сили, щоб подивитися на внутрішні простори, сталося щось таке, що вжахнуло мене. Описати це майже неможливо. Але мені здалося, що куточком свого ока — ока уваги, яке було обернене всередину,— я помітив рух якоїсь сторонньої істоти. Це приголомшило мене. Відчуття було. таке, наче ви розслабились у теплій ванні і враз відчули, як щось слизьке й огидне торкнулося ваших ніг.

Осяяння вмить зникло. Коли я поглянув на вершини гір угорі, на місяць, що пропливав у небі, мене охопила невимовна радість, неначе я повернувся додому з іншого краю Всесвіту. Голова туманіла, і я був страшенно втомлений. Усе це сталося не більше, як за п'ять хвилин.

Я попростував до свого намету й спробував знову заглянути всередину себе. На якусь хвилю це мені вдалося, проте попередніх відчуттів уже не було.

Я укутався в спальний мішок, але заснути не міг. Хотілося поговорити з Райхом або ще з кимось, висловити те. що я раптом зрозумів. Людина вважає, що її внутрішній світ — приватний. "Могила — чудове і приватне місце",— сказав Марвелл, і ми так само думаємо про свою свідомість. У реальному світі наша свобода обмежена; в уяві ми можемо робити, що хочемо; навіть більше, ми можемо не дозволити зовнішньому світові пробитися до нашої таємниці;

Свідомість це найприватніше місце у Всесвіті — часом навіть занадто приватне. "Кожен з нас, перебуваючи у своїй в'язниці, думає про ключ". Уся складність лікування божевільних полягає в тому, щоб удертися до тієї в'язниці.

І все ж я не міг забути оте відчуття чогось чужого в своїй свідомості. Тепер, коли я думаю про нього, воно не здається мені таким жахливим. Зрештою, коли ви заходите до свого помешкання, знаючи, що там нікого немає, і застаєте в ній когось, то ваша перша реакція — страх: адже це може бути злодій. Минає якийсь час. Навіть, якщо до вашого помешкання й справді вдерся злодій, ви зустрічаєте його лицем до лиця, сприймаєте його як реальність, і ваш спалах страху минає. Те. що так стривожило мене, було викликане відчуттям чогось (або когось) усередині, сказати б, моєї власної голови.

Щойно моя свідомість позбулася страху, щойно вона просто зацікавилася проблемою, мені відразу захотілося спати.

Перед тим, як заснути, я подумав: що це було — галюцинація після турецької кави й сигари? Прокинувшись другого дня о сьомій ранку, я був переконаний, що ні — про галюцинацію не могло бути й мови. Мої спогади про те відчуття були напрочуд ясні. І все ж, якщо казати правду, вони викликали в мені радше хвилювання, а не жах. Це й зрозуміло. Щоденне життя забирає нашу увагу й відвертає нас від "заглиблення в самих себе". Мені, як романтику, таке ніколи не подобалось — я люблю поринати в самого себе, а проблеми й турботи щоденного побуту заважають мені в цьому.

Отож я був стривожений, і та стривоженість стосувалася чогось такого, що було в мені, вона нагадувала, що мій внутрішній світ так само реальний, як і світ довкола мене.

Під час сніданку мені кортіло поговорити про все це з Райхом, хоч я й побоювався, що він просто не зрозуміє мене. Райх запитав, чому я такий неуважний. і я відповів, що зопалу викурив Даргову сигару.

Того ранку я наглядав за переміщенням електронного зонда на нове місце, ближче до підніжжя гори. Райх сидів у своєму наметі, розробляючи легший спосіб пересування зонда; зокрема його приваблював принцип повітряної подушки.

Робітники перемістили зонд униз по схилу гори. і той стояв тепер під нижньою брамою. Коли все було готове, я сів на своє робоче місце, перевірив механізми керування на екрані й увімкнув пусковий прилад.

Ту ж мить я відчув, що цього разу пошук був успішний. Посередині білої смуги, що перетинала екран згори донизу, виразно виділялася опуклість. Коли я вимкнув двигун, посилюючи зворотний зв'язок, опуклість відразу ж витягнулась у рівнобіжні поземні лінії.

Я послав майстра по Райха. а сам обережно далі водив важелем, зусебіч "обмацуючи" об'єкт правильної форми. На екрані було видно ще кілька таких об'єктів ліворуч і праворуч.

Це був перший випадок, коли я знайшов щось за допомогою зонда, і тому в мене не було жодного уявлення щодо розмірів чи глибини розміщення знайденого об'єкта.

Райх підбіг до зонда й окинув поглядом шкалу та важелі управління.

— О боже! — вигукнув він. — Клята шкала вийшла з ладу!

— Як це могло статися?

— Ти. мабуть, відтягнув важіль надто далеко й щось роз'єднав. Подивись на шкалу. Це ж неможливо, щоб об'єкт лежав на глибині двох миль і мав сімдесят футів заввишки!

Коли я встав із сидіння, мій настрій був досить пригнічений. Це правда, що в мене немає хисту керувати механічними пристроями. Нові автомобілі розбиваються буквально протягом лічених годин, коли я сідаю за кермо; у машин, які завжди бездоганно працювали, при самому лише моєму наближенні до них раптом починають горіти запобіжники. Цього разу в мене не було докорів сумління, що я зробив щось не так, але все одно я почував себе винним.

Райх відкрутив плиту, зняв її й зазирнув усередину. Він сказав, що очевидних неполадок нібито немає і що, підобідавши, він ще перевірить усі схеми.

Коли я став вибачаться, він плеснув мене по плечі й сказав:

— Це дурниці. Головне — ми щось таки знайшли. Тепер залишається визначити, на якій глибині воно лежить.

Ми добре підживилися холодними стравами, і Райх заквапився до своєї машини. Я взяв надувний матрац і ліг у тіні левової брами —після недоспаної ночі мене хилило на сон.

Я проспав аж дві години. Прокинувшись і розплющивши очі, я побачив Райха, який стояв поруч і дивився на протилежний берег річки.

Глянувши на годинника, я швидко підвівся з ліжка й мовив:

— Чого ж ти не. збудив мене?

Він сів на землю поруч. Мене здивував його пригнічений стан, і я запитав:

— У чому справа? Ти знайшов причину неполадки? Він задумливо глянув на мене.

— Неполадки немає.

Я не зрозумів його.

— Ти хочеш сказати, що вже відремонтував зонд? — Ні, не це. В зонді не було ніякої неполадки.

— Ну то чудово! Але чому ж він неправильно показує глибину?

— Він правильно показує глибину.

— Правильно? То на якій же глибині лежить наша знахідка?

— На тій, яку показує вимірювальний прилад. На глибині двох миль.

Диво та й годі... Ледве стримуючи хвилювання, я сказав:

— Але ж дві милі це надто велика відстань углиб, тобто... я хочу сказати, що на цій глибині вже лежить археозойська кам'яна порода.

— Не обов'язково. Але ти, мабуть, маєш рацію.

— А крім того, якщо прилад правильно показує глибину, то. очевидно, він правильно показує й розміри блоків —сімдесят футів заввишки. Це малоймовірно. Навіть будівельні блоки великих пірамід менші за розмірами.

— Любий Остіне,— добродушно промовив Райх,— я цілком з тобою згоден. Це неможливо. Але я перевірив кожну схему в машині і не бачу, де б міг помилитися.

— Отже, єдиний спосіб вияснити все — це послати вниз крота.

— Я про це вже подумав. Але якщо глибина й справді становить дві милі. то користі від крота небагато.

— Чому?

— По-перше, тому що він призначений лише для проходження крізь землю або глину, а не крізь камінь. А на такій відстані він неодмінно натрапить на кам'яну породу. По-друге, якщо б там і не було кам'яної породи, він не витримає тиску землі — дві милі під землею — все одно, що й дві милі під водою. Тиск на такій глибині досягає кількох тисяч фунтів на квадратний дюйм. Температура на одну милю вглиб зростає на сто градусів, а для електронного обладнання це небезпечно — воно може не витримати такого перегріву.

Складність проблеми приголомшила мене. Якщо Райх правильно оцінював ситуацію, то в нас не було й найменшої надії викопати виявлені об'єкти — об'єкти, що були, очевидно, частиною міського муру або храму. Наша сучасна техніка не може працювати при таких температурі й тиску, не може піднімати величезні блоки, що лежать на глибині двох миль.

Обговорюючи ситуацію, що склалася, ми з Райхом підійшли до зонда. Якщо дані зонда були правильні,— а Райх уважав, що саме так,— то перед археологією поставало надзвичайно складне питання: яким чином могли будівлі опинитися на такій глибині? Може, ціла ділянка землі опустилася внаслідок якогось виверження, провалилася в прірву? Далі, можливо, порожнеча була заповнена водою й мулом... Але щоб шар мулу досяг двох миль завтовшки! Скільки тисяч років треба було б для цього? Нам обом здавалося, що ми божеволіємо. Нелегко було стриматися, щоб не подзвонити колегам і не порадитися з ними. Лише страх, що ми припустилися якоїсь помилки, стримував нас від такого кроку.

О п'ятій годині кріт був готовий до запуску, його ніс стримів прямо вниз. Райх увімкнув панель дистанційного керування, і гострий ніс крота закрутився. Грудки землі упереміш із пилом піднялися вгору й опустилися невеличкою лійкоподібною купкою. Кілька секунд після того, як кріт зник під землею, купка ще тремтіла й похитувалась.

Я поглянув на екран радара. У його горішній частині тремтіла яскрава біла цятка. Вона пересувалася дуже повільно, повільніше ніж хвилинна стрілка годинника. Поруч з радарним екраном на телевізійному мигтіли хвилясті димчасті лінії. Час від часу лінії місцями тоншали або й зовсім зникали; це означало, що кріт натрапив на кам'яну породу. Коли на його шляху попадався об'єкт, завтовшки більше ніж десять футів, кріт зупинявся, і електронний лазер обстежував поверхню об'єкта.

Через годину біла цятка перемістилася до середини екрана — це означало, що кріт був на глибині приблизно однієї милі. Тепер він посувався повільніше. Райх підійшов до зонда й увімкнув його. Екран зафіксував крота на глибині однієї милі. А ще нижче екран показував величезні блоки. Помилки бути не могло.

Напруження охопило всіх. Робітники збилися купою, уп'явшись очима в радарний екран. Райх вимкнув зонд. бо його промінь міг пошкодити крота. Ми ризикували кротом, який коштував дуже дорого, але іншого виходу не було. Ми вивіряли зонд знову й знову, і він безпомилково показував, що велетенські блоки мали більш-менш правильну форму й були розміщені один біля одного. Природними скелями вони аж ніяк не могли бути.

Сказати, що кріт уже приречений, було б перебільшенням. Завдяки електронному обладнанню його міцність набагато підвищилася, і він міг витримувати температуру до двох тисяч градусів; його творці враховували можливість зіткнення з жилами вулканічної лави. Корпус крота був надзвичайно міцний.

Інженери гарантували, що він може витримати тиск дві з половиною тонни на один квадратний дюйм. Але біля тих блоків на глибині двох миль тиск приблизно вдвічі більший. Крім того, передавальний пристрій міг не витримати такої високої температури. Не виключалася можливість і того, що кріт може вийти з-під контролю дистанційного керування, не було також гарантії, що він і далі належно працюватиме в разі пошкодження приймача.

О пів на дев'яту почало сутеніти, і кріт тим часом пройшов другу половину відстані. До блоків залишалося всього півмилі. Ми сказали робітникам, що вони можуть іти додому, але багато з них залишилося. Кухар приготував нам вечерю з консервів — він був надто схвильований і на щось вишуканіше не спромігся.

Коли зовсім стемніло, ми посідали, прислухаючись до слабенького деркотіння радарного обладнання і стежачи за яскравою цяткою. Часом мені здавалося, що вона зупинилася. Райх, у якого зір був кращий ніж у мене, запевняв мене. що вона рухається.

О пів на одинадцяту останній робітник пішов додому. Я загорнувся в кільканадцять укривал, бо піднявся вітер. Райх курив одну сигарету за одною.

Навіть я викурив дві.

Нараз деркотіння стихло. Райх скочив на рівні ноги і сказав:

— Він уже там.

— Ти впевнений? — запитав я і не впізнав свого голосу. — Він був хрипкий і чужий.

— Цілком. Його місцезнаходження визначено правильно. Зараз він над самісінькими блоками.

— Що ж тепер?

— Побачимо, що нам покаже розгортувальний пристрій,— сказав Райх і ввімкнув зонд.

Ми прикипіли очима до телевізійного екрана. Той був порожній; це означало. що розгортувальний пристрій був спрямований на масивний і важкий об'єкт. Райх крутив ручки керування. На екрані знову з'явилися хвилясті лінії, але цього разу вони були тонші й пряміші. За допомогою кількох ручок Райх зблизив їх між собою, і вся поверхня екрана перетворилася на зразкове тло з тоненьких чорно-білих ліній, як ото бувають штани в тоненьку смужку. А на ньому виразно виділялися чорні зарубки, викарбувані в скелі. Збудження протягом останніх кількох годин було таке сильне, що я дивився на них без особливого хвилювання. Сумнівів стосовно того. що вони собою являли, не було ніяких. Я бачив їх стільки разів... на базальтових статуетках. Перед і мною був напис імені Абхота Чорного.

Робити більше було нічого. Ми сфотографували зображення на екрані, а тоді пішли до Райхового намету, щоб зв'язатись по радіо з Даргою, який перебував у Ізмірі. За якихось п'ять хвилин Райх уже говорив з ним. Він пояснив обставини, вибачився за ризиковану операцію з кротом (який належав турецькому урядові) і сказав: ми точно встановили, що блоки належать культурі "Старих", про яких згадується на одній із статуеток.

Дарга, здається, був трохи напідпитку. Райх досить довго пояснював йому, як це було. а коли Дарга нарешті зрозумів, що й до чого, то сказав, що вони разом з Фуадом зараз же прилетять до нас. Ми почали переконувати його. що цього не слід робити — було дуже пізно. Дарга сказав, що крота треба спрямувати в горизонтальному напрямку вздовж блоків і в такий спосіб обстежити інші об'єкти. Райх зауважив, що це неможливо. Кріт не міг рухатися вбік, лише вперед і назад. Для того, щоб обстежити сусідні блоки, його треба було підняти приблизно на сто футів, а тоді спрямувати вперед в іншому напрямку. На це пішло б кілька годин.

Нарешті ми таки переконали Даргу не летіти до нас так пізно, попрощалися й вимкнули радіоапаратуру. Хоч ми й були страшенно втомлені, але спати не хотілося ні Райхові, ні мені.

Кухар залишив нам усе необхідне для приготування кави. А до кави ми відкоркували ще й пляшку коньяку.

І саме тут. сидячи в наметі Райха опівночі двадцять першого квітня 1997 року, я розповів йому про те, що пережив напередодні. Я, либонь, почав говорити з ним про це, щоб відволіктися від отих сімдесятифутових блоків під землею. Це мені вдалося. На мій подив. Райх не бачив нічого дивного в тому, про що я йому розказував. В університеті він вивчав психологію Юнга і був знайомий з ідеєю "колективного несвідомого". Якщо існує колективне несвідоме, то розум кожної людини це не окремий острівець, а становить частину великого континенту свідомості. Райх був набагато краще обізнаний з психологічною літературою, ніж я. Він цитував роботи Олдоса Хакслі, який випробував на собі дію мескаліну в 1940 році і дійшов того самого висновку, що й я — людська свідомість простягається всередині нас до безконечності. Хакслі, очевидно, пішов далі: він говорив про свідомість як про окремий світ — світ. у якому ми живемо, як про планету зі своїми джунглями, пустелями й океанами. А на цій планеті, як і слід було чекати. жили всякі дивні істоти.

Я з цим не погодився. Балачки Хакслі про дивних істот це, безперечно, не що інше, як метафора, як поетична вільність. Мешканці свідомості — це спогади та ідеї, а не чудовиська.

Райх на це сказав:

— Звідки ми можемо про це знати?

— Справді, ми про це не знаємо. Але так говорить здоровий глузд. Я згадав про те. що було зі мною минулої ночі, і моя впевненість похитнулася. Хіба це "здоровий глузд"? Чи, може, у нас уже виробилася звичка думати про людську свідомість так само, як наші пращури думали про Землю: Земля, мовляв.— центр Всесвіту? Я говорю про "мою свідомість" так само. як про "мій садок". Але в якому розумінні мій садок насправді "мій"? У ньому повно червів та комах, що не питають у мене дозволу на проживання в "моєму" садку, який існуватиме й після того. як я помру...

Такі міркування трохи заспокоїли мене. і я відчув себе краще. Я зрозумів причину своєї стривоженості (принаймні мені так здавалося). Якщо індивідуальність — ілюзія, а свідомість це щось на кшталт океану, то чому там не може бути інших істот? Перед тим, як заснути, я зробив помітку про те. що завтра треба замовити книгу Олдоса Хакслі "Небо і пекло".

Райхові думки звернули в практичніше русло. Через десять хвилин після того, як ми розійшлися, він гукнув мені зі свого намету:

— Послухай, Гілберте, треба попросити Даргу позичити нам велику повітряну платформу, щоб пересувати зонд. Це полегшить наше життя...

Дивно, що тоді жоден з нас не надавав особливого значення нашому відкриттю. Хоч ми й чекали, що воно викличе деяке пожвавлення в археологічних колах, але і Райх, і я забули про те, що сталося, коли Картер відкрив гробницю Тутанхамону або коли на узбережжі Мертвого моря поблизу Кумрану було знайдено стародавні рукописи. Археологи взагалі схильні ігнорувати галас засобів масової інформації та істерію журналістів.

Фуад і Дарга збудили нас о пів на сьому, коли робітників ще не було. З ними прибули чотири турецькі чиновники і двоє американських кіноакторів, які оглядали визначні місцеві пам'ятки. Райхові не сподобався такий несподіваний наїзд. Я сказав йому, що турецький уряд не перевищив своїх повноважень, якщо не брати до уваги акторів, які, звичайно, були тут зайві.

Насамперед усі хотіли переконатися, що блоки справді лежать на глибині двох миль. Райх увімкнув зонд і продемонстрував їм обриси Абхотового блока (як ми тепер називали його), а також крота поруч із ним.

Дарга висловив сумнів, що кріт пройшов дві милі вглиб землі. Райх спокійно підійшов до пульта керування кротом і ввімкнув його.

Результат був прикрий — екран залишився порожнім. Висновок міг бути лише один: обладнання крота не витримало внаслідок надто високої температури або тиску. Звичайно, це невдача, але не така вже й страшна. Кріт коштував дорого, але його можна було замінити.

Дарга й Фуад хотіли переконатися, що з механізмом зонда все гаразд. Райх цілий ранок демонстрував їм справність кожної ланки, доводив, що блоки справді лежать на глибині двох миль.

Ми проявили радарний знімок Абхотового блока і порівняли його клиноподібну форму з формою базальтових статуеток. Сумнівів не було; і Абхотовий блок, і базальтові статуетки належали одній культурі.

Розв'язати проблему, поза всяким сумнівом, можна було лише одним шляхом: зробити повномасштабний тунель аж до блоків. Про розміри окремих блоків ми не мали жодного уявлення. Нам здавалося, що такої висоти, як показував екран зонда, міг бути або мур, або й ціла споруда. Що ж до радарного знімка, то тут виникала ще одна дуже цікава проблема. Знімок було зроблено згори, а це означало, що мур чи споруда лежали на боці — адже за будь-якої цивілізації написів на верхах мурів чи на дахах будівель не робили ніколи.

Наші гості були хоч і спантеличені, але сповнені цікавості. Безумовно, наше відкриття стане найвидатнішим за всю історію археології. Звісно, якщо тут немає ніякої химери і якщо те, що показують прилади,—правда.

Досі найдавнішою відомою людині цивілізацією вважалася цивілізація індіанців масма, які жили на плоскогір'ї Маркагуасі в Андах,— 9000 років тому. Ми свого часу визначали вік базальтових статуеток за допомогою нейтронного приладу і тоді ж таки вирішили, що наші результати були неправильні; вони вказували на те. що цивілізація, якій належали базальтові статуетки, принаймні вдвічі старша за цивілізацію Маркагуасі.

Фуад і його друзі побули в нас до обіду, а о другій відлетіли. До цього часу вони вже встигли заразити мене своїм захватом з приводу нашого відкриття, і мені було неприємно, що я дав себе заразити, Фуад пообіцяв, що постарається якнайшвидше прислати нам повітряну платформу, але попередив, що на це може піти кілька днів.

Ми вирішили чекати прибуття повітряної платформи і не пересувати зонд власними силами. Було цілком очевидно, що нам збиралися надати значно більшу допомогу, ніж та, на яку ми розраховували, і тому не варто було витрачати сил та енергії. У нас був ще другий кріт, але ризикувати ним було нерозумно. Тому о пів на третю ми сиділи в тіні нижньої брами, пили оранжад і почувалися безробітними.

Через півгодини прибув перший журналіст — анкарський кореспондент газети "Нью-Йорк таймс". Райх розлютувався. Він подумав, що це турецький уряд поширив чутки про наше відкриття (пізніше ми дізналися, що журналістів повідомили ті кіноактори).

Райх зник у своєму наметі, а мене залишив із журналістом, досить приємним чоловіком. Виявилося, що він читав мою книжку про хетів. Я показав йому фотознімок і пояснив роботу зонда. Коли він запитав мене, що сталося з кротом. я відповів, що не знаю; наскільки я можу судити, крота вивели з ладу троглодити. Це була перша моя помилка. Другої я припустився, коли він запитав мене про розміри Абхотового блока. Я зазначив, що в нас немає доказів, які б свідчили, що це суцільний блок, хоча з обох боків від нього, здається, лежать такі самі блоки. Можливо, це релігійний монумент у формі величезного блока або, може, споруда на кшталт зікурату в Урі. Якщо це суцільний блок. то ми маємо всі підстави твердити, що тут йдеться про цивілізацію велетнів.

На мій подив журналіст сприйняв мої слова серйозно. Він запитав, чи підтримую я теорію про те, що на Землі колись жили велетні, які загинули внаслідок якоїсь грандіозної катастрофи на Місяці. Я відповів, що мій обов'язок як ученого — без упередження сприймати будь-яку інформацію, аж поки будуть знайдені надійні докази "за" або "проти". Чи являє собою наше відкриття надійний доказ існування цивілізації велетнів, питав він далі. Я відповів, що говорити про це ще рано. Тоді він запитав, чи згоден я з тим, що звичайні люди могли пересувати такі величезні будівельні блоки, як блоки піраміди в Гізі або піраміди сонцю в Теотігуакані. І далі нічого не підозрюючи, я зазначив, що найбільші блоки піраміди в Гізі важать дванадцять тонн, а блок заввишки сімдесят футів може важити тисячу тонн. І тут-таки зауважив, що ми не маємо відомостей про те, як у давнину пересували кам'яні блоки піраміди Хеопса або, наприклад, кам'яні плити і стовпи Стоунхеджу; не виключено, що люди в ті часи знали набагато більше, ніж ми звикли думати...

Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом газети "Нью-Йорк таймс", як прибули ще три вертольоти з журналістами.

Близько четвертої Райх змушений був вийти зі свого намету і показати Журналістам механізм зонда. Робив він це із ледь прихованим роздратуванням. А о шостій обоє ми вже надірвали голос, даючи пояснення, і були страшенно втомлені. Ми знову полетіли в готель у Кадірлі, щоб спокійно повечеряти. Адміністраторові сказали до телефону нас не кликати. Але о дев'ятій до нас прорвався Фуад. Він розмахував свіжим номером газети "Нью-Йорк таймс". На першій сторінці було вміщено статтю під заголовком "Найбільше відкриття в світі". Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетнів і навіть припускаю, що ті велетні були чарівники і могли піднімати свої будівельні блоки вагою тисячу тонн за допомогою якихось дивних знань, що не дійшли до нас. Один мій відомий колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди і піраміди давнього Перу не могли бути споруджені жодним із відомих способів будівництва і що наше нове відкриття буде безперечним доказом цього. На зворотній сторінці газети було вміщено науково-популярну статтю якогось автора під назвою "Велетні Атлантиди".

Я запевнив Фуада, що нічого про велетнів не казав, принаймні у тому контексті, який навела газета. Райх пообіцяв подзвонити в "Нью-Йорк таймс" і виправити повідомлення. Відтак я непомітно прохопився до Райхової кімнати на останню чарку коньяку, звелівши коридорному всім казати, що мене нема вдома. навіть якщо б це був сам турецький султан.

Я сказав, либонь, достатньо, щоб читачеві було ясно, чому ми не могли протягом наступного тижня повернутися на місце розкопок. Турецький уряд виділив солдатів для охорони нашого обладнання; але в обов'язки солдатів не входило тримати відвідувачів на відстані, і вертольоти кружляли над Каратепе, неначе оси навколо меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше від часу їх спорудження. Щоб не попадати на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не виходити зі своїх номерів. Турецький уряд доставив нам повітряну платформу через півдоби, але користуватись нею поки-що було неможливо. На другий день фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Нарешті турецький уряд погодився звести сорока-футову дротяну огорожу довкола Чорної гори; Американський та Радянський фонди також узяли участь у її зведенні, і менше ніж за тиждень огорожа була готова. Нарешті ми могли повернутися до роботи.

Однак тепер усе стало інакше. Відійшли в минуле спокійні пообідні відпочинки й нічні розмови в наметах. Солдати стояли на варті по всій горі. Видатні археологи різних країн закидали нас питаннями й пропозиціями. У повітрі гули вертольоти, яких утримували від приземлення остороги, що повсякчас передавалися по радіо із поспіхом спорудженої вежі керування — знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів.

А проте наше становище було ніби не таке вже й погане. Група інженерів та техніків прикріпила зонд до повітряної платформи, що дало нам можливість миттєво одержувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд постачив нас ще двома спеціально укріпленими кротами. Гроші та обладнання видавалися на першу нашу вимогу — ситуація, про яку мріє кожен археолог.

Протягом двох днів ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед, дані зонда вказували на те. що ми справді відкрили поховане місто. Мури й споруди простягалися більше ніж на милю в обох напрямках. Чорна гора була приблизно над центром цього міста. А місто справді таки належало колись велетням. Блок Абхота не був ані спорудою, ані релігійним монументом; це був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту; Один з укріплених кротів відрізав шматок блока і видобув його на поверхню.

І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного із зміцнених кротів так само. як і першого разу. Він перестав реагувати на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота — обладнання вартістю півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі сталося ще гірше. Оператор через неуважність утратив контроль над повітряною платформою. і зонд розтрощив будинок, у якому перебували турецькі солдати. Вісімнадцятеро з них було вбито. Зонд залишився неушкоджений, але газетярі, які ще не вгамувались після перших сенсаційних повідомлень, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю експедиції Картера в 1922 році, з сенсаційними розповідями про "прокляття Тутанхамона". Один із моїх колег, на розважливість якого я цілком покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на історію хетів. З його доповіді випливало, ніби хети Каратепе зуміли вижити завдяки тому, що за ними утвердилася слава чародіїв. Доповідь викликала нову хвилю сенсаційних повідомлень.

Саме під цю пору на порядку денному спливло ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я ніколи не чув про Лавкрафта. письменника-фантаста, що помер 1937 року. Після його смерті довго ще існував "культ Лавкрафта", великою мірою завдяки зусиллям приятеля Лавкрафта — письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, в якому зазначив, що ім'я Абхота Нечистого зустрічається в творах Лавкрафта і що Лавкрафт змалював його як одного із "Старих".

Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет — це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.

Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".

— Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого,— сказав я Райхові.

Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон — це ангел-руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" — єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові.

— Колективне несвідоме тут ні до чого,—сказав Райх, і я з ним погодився.

Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.

Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і. прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".

Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" — "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".

Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що — так званим другим баченням?

Можна було лише дивуватися, що ми. археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".

Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.

Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.

Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.

Вивчення творчості Лавкрафта. само по собі. було цікавим і приємним заняттям. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах⁶. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія відбувається у вигаданому графстві Архам з дикими горами й зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь виродки, схильні до заборонених утіх та чаклувань. Зрештою багато з них помирають насильницькою смертю. Але поступово стиль та емоційне забарвлення його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобливого, до видінь, пов'язаних з безмежністю часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів і надлюдей. І хоч він і далі пише тією самою мовою, якою пишуться оповідання жахів (без сумніву, беручи до уваги вимоги книжкового ринку), його, незважаючи на це, можна вважати одним з найперших і найкращих письменників-фантастів. Саме цей останній "період наукової фантастики" в творчості Лавкрафта цікавив нас найбільше (звичайно, не треба розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується "в одному з ранніх архамських оповідань).

Найбільше вражало те, що ці "циклопічні міста" "Старих" (не раси поліпів. яку вони змінили) дуже нагадували наше підземне місто. Згідно з описами Лавкрафта, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста конусуваті істоти із щупальцями; основа конуса була "заторочена гумоподібною сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед".

За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і немає сходів. Що ж до розмірів міста, то вони повністю відповідали визначенню "циклопічне". Проблема, що стояла перед Лаярдом,—розкопати величезний німрудський курган, не витримувала ніякого порівняння з нашими проблемами. Райх підрахував, що для того аби розкопати руїни міста, треба було вийняти сорок мільярдів тонн землі. Здійснити це було неможливо. Альтернативне розв'язання проблеми полягало в тому. щоб прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Повністю місто не могло бути розкопане, але за допомогою зонда ми могли визначити, які його частини найбільше заслуговують на те, щоб стати перед людським поглядом.

Навіть для того, щоб викопати один тунель, треба було вийняти сто тисяч тонн землі. Але це вже не було в межах можливого.

Рівно через тиждень газетярі "відкрили" Лавкрафта. Це була. мабуть, найбільша сенсація після власне нашого відкриття. Доти в суперечках брали участь археологи-аматори, пірамідні маніяки та представники теорії зледеніння світу. Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось написав статтю, в якій доводилось, що Лавкрафт запозичив свою міфологію в пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що міфологія Лавкрафта — це частина кабалістичної традиції. Лавкрафт несподівано став найпопулярнішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними тиражами. Читачі жахалися, гадаючи, що ми можемо потурбувати "Старих" у їхніх підземеллях і тоді станеться катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у "Поклику Цтгульгу".

Місто в "Неритмічній тіні" не мало назви, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою "Невідомий Кадат". Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася.

Майже в той самий час якийсь божевільний на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у Нью-Йорку про створення Анти-Кадатського товариства, яке поставило собі за мету не дати нам можливості розкопати Кадат і потривожити "Старих". Півмільйона чоловік вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів виросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: "Здоровий глузд — у майбутньому; забудьмо минуле". Вони купували рекламний час на телебаченні і запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що видіння Лавкрафта — це наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх і його співробітники так переконливо продемонстрували в Дюкському університеті. Отже треба, мовляв, уважно поставитись до осторог Лавкрафта, бо якщо "Старих" розтривожити, то це може привести до загибелі всього людства.

Делглайш Фуллер був божевільний, що мав неабиякі організаторські здібності. Він заорендував величезну ділянку землі на відстані п'яти миль від Каратепе, побудував там кемпінг і почав закликати своїх послідовників приїжджати під час відпустки до кемпінгу й усіляко заважати проведенню розкопок на Чорній горі. Раніше та ділянка належала фермерові, який з радістю продав її за величезну суму грошей. Оборудку облагодили так швидко, що турецький уряд не встиг утрутитися і вжити проти неї заходів.

Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.

Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось витрачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом" а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації — законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.

І саме тоді, коли Анти-Кадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.

Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін — перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда. російського поета Надсона⁷. Крім того він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат—потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.

Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.

Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.

Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин⁸.

Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії). а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.

Блок, як ми й гадали, був величезний — шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)

Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно,— це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен — доба. що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.

Все це аж ніяк не стосується головної лінії моєї розповіді. Бо вже задовго перед закінченням будівництва першого тунелю я втратив інтерес до розкопок на Каратепе. Я вже знав, що розкопки — це був умисний захід паразитів свідомості.

А дізнався я про це ось як.

Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, який знижував температуру до шістдесяти градусів у тіні. перебування на Каратепе було нестерпним. Сморід від сміття, яке скидали на нас послідовники Фуллера, стояв неймовірний, різноманітні дезинфекційні засоби не покращували, а навпаки, погіршували ситуацію. Сухий вітер здіймав хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми протягом цілого півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні в мене почалися страшенні напади головного болю. Пробувши два дні в Шотландії, я відчув себе трохи краще і повернувся до роботи, але ще через тиждень зліг у гарячці. Мені так надокучили безперервні відвідини газетярів та горлопанів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого помешкання в Діярбакирі, де панували спокій і прохолода. Помешкання було на території Англо-Індійської уранової компанії, а сторожа компанії з непроханими гістьми не панькалася.

Тут на мене чекали гори листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не торкався — лежав собі в ліжку й слухав опери Моцарта, записані на платівках. Гарячка помалу покинула мене. На третій день я вже почував себе досить добре, щоб узятись за листи.

Серед листів було повідомлення від фірми "Стандард моторз енд інджініерінг", у якому говорилося, що, на моє прохання, фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. Так ось що було в тих пакунках. Інший лист надійшов від видавництва "Норсвестерн юніверсіті пресс", у якому видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати роботи Карела з психології.

Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до опер Моцарта. Але докори сумління не покидали мене, і на другий день я розпечатав інші листи. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив у одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і що він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю паперів Карела мав вирішувати я сам.

З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно результати тестів, проведених на ста службовцях з метою визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся, і знову вернувся до "Чарівної флейти".

У той вечір молодий іранець, керівний працівник, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий нагоді поговорити. Навіть тема розкопок не була більше для мене нестерпною, і я залюбки розповів йому весь підспідок нашої роботи. Залишаючи мене, він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якесь відношення до розкопок. Я розказав йому про самогубство Вайсмана і признався, що сама лише думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він сказав з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти на другий день уранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестами, то він доручить своєму секретареві відіслати Їх на адресу Північно-Західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за мою щиру з ним розмову того вечора, і з готовністю прийняв пропозицію.

Коли я вийшов з ванни наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеріали. А шостий, сказав він, ніби більш "філософського характеру", і радив мені переглянути, що там усередині.

Він пішов, а невдовзі прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих аркушів стандартного розміру, якими була завалена моя вітальня.

Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних обгортках і складалися з аркушів, друкованих на машинці і скріплених металевими кільцями. На кожній обгортці від руки було написано: "Роздуми над історією". Кожна обгортка була запечатана кольоровою клейкою стрічкою. Я подумав (і, як виявилося пізніше, мав рацію), що ті обгортки не розкривались від часу смерті Вайсмана. Я ніколи так і не дізнався, що навело Баумгарта на думку послати їх фірмі "Дженерал моторс". Мабуть, спочатку він відклав їх для мене, а потім якимось чином спакував разом із робочими матеріалами.

Обгортки не були пронумеровані. Я розкрив першу й побачив, що ці "роздуми" охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть — період, що ніколи не викликав у мене особливого зацікавлення.

Я вже схилявся до думки відіслати й ці обгортки Північно-Західному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління все-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдюжини блакитних обгорток.

Цього разу я випадково взяв ту обгортку, що й треба було. Відкривши її, я прочитав перше речення:

"Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що на людство постійно нападає своєрідний рак свідомості".

Чудове речення! І я подумав, як би було гарно, щоб саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць... Рак свідомості... Ще одна назва, синонім для неврозу або ангедонії⁹, духовної хвороби двадцятого сторіччя... Я жодної миті не сприймав цю назву буквально. Я читав далі. Зростання числа самогубств... Велика кількість випадків убивства дітей... Постійна загроза атомної війни... Поширення наркоманії... Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку.

Через кілька хвилин я вже читав уважніше. Не тому, що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи оригінальністю, а тому що я раптом запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлза Форта¹⁰, в яких йшлося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були так само божевільні, як і Фортові, але відрізнялися від них серйозністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих учених-диваків, або він збожеволів. Беручи до уваги факт самогубства, я більше схилявся до останньої можливості.

Я читав далі і в мене прокидалася якась нездорова зацікавленість змістом написаного. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про "рак свідомості", натомість він зосередив свою увагу на історії культури останніх двох століть... Зміст був ретельно аргументований, а виклад просто блискучий. Я відразу пригадав наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться в моїй пам'яті. Саме через те, що я читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілося вірити в те, що все це було божевіллям. Але що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так вразили мене, що я порушив свій багаторічний розклад дня і підобідуючи, випив пляшку шампанського. Сандвіч з індичатиною залишився майже незайманий. Попри шампанське, я ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне.

Якщо Карел не був божевільний, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека.

Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до своєї "філософії історії"¹¹. Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.

Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він ототожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.

Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.

Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.

А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.

Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона. доба Моцарта... Тоді кожному було очевидно, що людина — це бог, для якого не існує ніяких перешкод.

І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада¹².І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія — доба неврозу і втрати надій.

Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відмінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як І рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому...

Річ у тім. що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.

Але Карел Вайсман був психолог, а не історик. І галуззю його діяльності була промислова психологія. У своїх "Роздумах над історією" він писав:

1990 року я почав працювати в галузі промислової психології асистентом професора Еймса у фірмі "Трансворлд косметікс". і відразу ж перед моїми очима відкрилася цікава й страхітлива картина. Я; звичайно, знав, що "промисловий невроз" становив дуже поважну проблему і що були навіть організовані спеціальні суди, які розглядали справи злочинців, котрі псували обладнання або вбивали своїх товаришів по роботі чи завдавали їм тілесні ушкодження. Проте дуже мало людей знали, якою серйозною була ця проблема насправді. Кількість убивств на великих підприємствах була вдвічі вища порівняно з загальностатистичними даними. На одній американській сигаретній фабриці протягом року було вбито вісім майстрів і двох високих службовців; у семи випадках убивці наклали на себе руки відразу ж після вчинення злочину.

Ісландська промислова фірма "Плестікс корпорейшн" постановила провести експеримент на фабриці просто неба, яка простяглася на багато акрів. Сутність експерименту полягала в тому, що робітники не повинні були відчувати перелюднення та обмеження закритих приміщень. Роль стін виконували енергетичні поля. Попервах експеримент мав великий успіх; однак через два роки рівень злочинності та неврозів на підприємстві виріс до загальнонаціонального рівня.

Ці дані не попали на сторінки газет та журналів. Психологи вважали (і слушно), що опублікувати їх — це погіршити справу. Вони казали, що найкраще розглядати кожний випадок як вогнище, яке треба ізолювати.

Чим більше я думав над проблемою, тим більше схилявся до думки, що ми не маємо правильного уявлення про причину цього явища. Доктор Еймс визнав уже в перший тиждень моєї роботи в "Трансворлд косметікс", що працівники фірми були безсилі перед цією проблемою. Він сказав, що дуже важко добратися до її кореня, бо, вона, здається, має багато коренів: різке збільшення населення, перелюднення в містах, відчуття індивідом своєї малозначущості, дедалі сильніше відчуття того. що ти живеш у порожнечі, брак пригод у сучасному житті, занепад релігії тощо... Доктор Еймс, за його словами, не був упевнений, що в промисловості правильно підходять до розв'язання цієї проблеми. Тут витрачали дедалі більше грошей на психіатрів, на поліпшення умов праці, одне слово, на те, що перетворює робітників у пацієнтів. Але оскільки такий підхід був тісно пов'язаний зі способом нашого життя, то навряд чи могли ми запропонувати якісь зміни.

Намагаючись знайти відповідь на питання, що непокоїли мене, я звернувся до історії. А знайшовши відповідь, відчув, що мені хочеться вчинити акт самогубства. Бо згідно з історією, все це було неминуче. Цивілізація обважнювалась і мала врешті-решт занепасти.

Однак у цьому висновку не бралася до уваги сила самооновлення людини. Моцарт, здавалося, мав би вкоротити собі віку саме через те, що його життя було таке нещасливе. А проте він не зробив цього.

Що ж підривало людську силу самооновлення?

Я не можу докладно пояснити, як я дійшов висновку, що тут може бути лише одна причина. На мене щось ніби опускалося поволі, поступово, протягом багатьох років. І я дедалі виразніше й сильніше відчував, що дані стосовно злочинності в промисловому виробництві були дуже непропорційні до так званих "історичних причин". Це можна було порівняти з такою ситуацією, у якій. наприклад, я, бувши власником фірми, почав би інстинктивно відчувати, що мій бухгалтер підробляє рахунки, хоча мені й невідомо, як саме.

Відтак одного дня я почав підозрювати, що існують вампіри свідомості. Відтоді всі наступні події підтверджували мій здогад.

Уперше це сталося тоді, коли я обмірковував застосування мескаліну та лізергінової кислоти з метою лікування неврозу на промисловому виробництві. Дія цих наркотиків по суті нічим не відрізняється від дії алкоголю чи тютюну і полягає в тому, щоб розслабити нас. Людина, що перевтомилася від роботи. перебуває в стані напруження і не може вийти з цього стану зусиллям волі. Чарка віскі або сигарета досягають моторних центрів і послаблюють напруження.

Але ж людина має набагато глибші звички. Протягом мільйонів років еволюції у неї виробилося чимало таких, що допомагають їй вижити. Якщо якась із них виходить з-під контролю, виникає психічна хвороба. Наприклад, у людини є звичка завжди бути готовою до появи ворогів, але якщо ця звичка починає домінувати над усіма іншими, людина захворює на параною.

Одна з найглибинніших звичок людини — це готовність до зовнішніх небезпек і труднощів і небажання досліджувати власну свідомість. Тобто людина не може відірвати очей від навколишнього світу. З цієї самої причини випливає ще одна звичка — людина не бажає помічати красу, бо воліє зосереджуватись на практичних проблемах. Ці звички мають таке глибоке коріння, що алкоголь чи тютюн не можуть їх зрушити. А от мескалін може. Він досягає найатавістичніших рівнів і знімає автоматичні напруження, які роблять людей рабами їхньої нудьги і навколишнього світу.

Мушу признатися, що я був схильний вбачати в цих атавістичних звичках причину високого рівня самогубств і злочинності на промислових підприємствах. Людина мусить навчитися розслаблятись, інакше вона стає перевтомленою і небезпечною. Вона мусить навчитися контактувати зі своїми найглибшими рівнями для того. щоб постачати енергію своїй свідомості. Отож мені здавалося, що застосування наркотиків мескалінової групи може допомогти знайти відповідь на поставлене питання.

Застосовувати ці наркотики в промисловій психології досі уникали, бо мескалін розслаблює людину до такого стану, коли вона вже не може і не хоче працювати. У цьому стані людина лише споглядає красу світу і прозирає в таємниці своєї свідомості.

Мені здавалося, що доходити до цієї крайності не варто" Невелика, правильно введена кількість мескаліну здатна вивільнити творчі сили людини, не доводячи її до втрати контролю над своєю поведінкою. Зрештою дві тисячі років тому люди були майже повними дальтоніками через те, що в них виробилася підсвідома звичка не звертати уваги на кольори. Життя було таке важке й небезпечне, що люди не могли дозволити собі розкоші милуватися кольорами. І все-таки сучасна людина зуміла вирватися з лабет цієї звички й позбутися дальтонізму, не втративши своєї енергії й життєвої снаги. Усе тут залежить від урівноваженості багатьох аспектів життєдіяльності.

Отож я й почав низку дослідів з наркотиками мескалінової групи. Перші наслідки виявилися такими жахливими, що мені довелося тут-таки звільнитися з фірми "Трансворлд косметікс". П'ятеро з десятьох моїх піддослідних наклали на себе руки протягом кількох днів. У двох інших стався повний розлад психіки, і їх довелося покласти до психіатричної лікарні.

Усе це спантеличило мене. Колись, ще будучи студентом університету, я робив досліди в мескаліном на собі, але результати виявилися нецікавими. Вихідні з мескаліном дуже приємні, але все залежить від того, чи подобаються вам вихідні. Мені не подобаються—я більше люблю працювати.

Проте результати дослідів змусили мене знову випробувати мескалін на собі. Я прийняв півграма. Наслідок був такий жахливий, що мене й досі обсипає жаром на саму згадку про це.

Спочатку виникли звичайні приємні ефекти — ділянки світла, що легенько розширювалися й крутилися, а тоді — безмірне відчуття утихомирення й спокою, проблиск буддійської нірвани, невимушене й тихе споглядання Всесвіту, який був водночас і відсторожнений і безмежно складний. Через годину я відірвався від цього — мені ж треба було дізнатися про причину самогубств. Я спробував спрямувати свою думку всередину, щоб простежити за станом своїх відчуттів та емоцій. Наслідок був приголомшливий. Так наче я намагався подивитися крізь телескоп, а хтось затуляв його рукою з другого боку. Спроби самоспостереження не вдавалися. Напруживши всі сили, я таки пробився крізь ту стіну темряви. І раптом у мене виникло таке відчуття, ніби щось живе й чуже поспіхом промайнуло й зникло з мого поля зору. Певна річ, я говорю не про фізичний зір. Це було лише "відчуття". Але воно було таке реальне, що я мало не збожеволів із жаху. Можна втекти від видимої фізичної загрози, але ж неможливо втекти від того, що живе всередині тебе.

Протягом майже цілого наступного тижня я був у полоні страху і ближчий до божевілля, ніж будь-коли в своєму житті. І хоч я й вернувся до звичайного фізичного світу, а проте відчуття небезпеки не зникло. Мені здавалося, що, повертаючись до щоденної свідомості, я уподібнююсь до страуса, який ховає голову в пісок. Це означало лише, що я не знав про загрозу, яка нависла наді мною.

На щастя, я тоді не працював — просто не міг працювати. А через тиждень замислився: чого я, власне, боюсь? Адже нічого страшного не сталося. І мені відразу полегшало.

Через кілька днів після цього фірма "Стандард моторз енд інджініерінг" запропонувала мені посаду головного лікаря. Я прийняв пропозицію і поринув у складну й відповідальну роботу фірми. Досить довго я не мав часу робити нові досліди, а згадуючи про досліди з мескаліном, відчував таку відразу, що завжди знаходив причину, аби відкласти їх на пізніше.

Півроку тому я нарешті повернувся до цієї проблеми, але трохи під іншим кутом зору. Мій приятель Руперт Геддон. який працює в Прінстонському університеті, розповів мені, що досяг успішних результатів, лікуючи статеві збочення за допомогою ЛСД. Розказуючи про свою роботу, він широко використовував термінологію філософа Гуссерля. Мені відразу ж стало ясно, що феноменологія — це всього-на-всього інша назва для того ж таки самоспостереження, яке я намагався робити за допомогою мескаліну, і що коли Гуссерль говорить про "розкриття структури свідомості", то він має на увазі не що інше, як проходження в ті глибинні сфери психіки, про які я щойно говорив. Гуссерль звернув увагу на те, що, маючи топографічні карти, на яких зафіксовано кожен дюйм земної поверхні, ми досі не маємо атласу нашого психічного світу.

Читаючи Гуссерля, я піднісся духом. Думка про прийом мескаліну знову вжахнула мене. Але ж феноменологія починається зі звичайної свідомості, і тому я знову почав робити записи про внутрішній світ людини і географію свідомості.

Майже відразу я відчув, що певні внутрішні сили опиралися моїм дослідженням. Як тільки я почав замислюватися над цими проблемами, в мене відразу почалися сильні головні болі й напади нудоти. Щоранку я прокидався в глибокій депресії.

Я завжди цікавився математикою і був непоганим шахістом. Невдовзі я виявив, що мені відразу стає набагато краще, коли моя увага переключається на математику або шахи. Але як тільки я повертаюсь до проблем психіки, на мене знову нападає депресія.

Власна слабкість починала дратувати мене, і я вирішив побороти її будь-що. Я попросив відпустку на два місяці і сказав дружині, що серйозно захворів. Відтак я умисне спрямував свої розумові зусилля на проблеми феноменології.

Наслідки були саме такі, як я й передбачав. На мене напали депресія і втома. Це тривало кілька днів, а тоді почалися головні і нервові болі. Далі виникли напади нудоти. Я вибльовував геть усе, що з'їдав. Улігшись в ліжку, я намагався зосередити свої зусилля на дослідженні власної недуги, застосовуючи способи аналізу Гуссерля. Дружина навіть гадки не мала, що зі мною, і тому хвилювалася вдвічі дужче. Добре хоч те, що в нас немає дітей, інакше я мусив би здатися.

Через два тижні я був такий виснажений, що ледве міг проковтнути ложку молока. Ціною величезних зусиль я намагався досягти своїх найглибинніших інстинктивних рівнів і в цей час відчув присутність моїх ворогів. Це було схоже на те, ніби ви пірнаєте вглиб моря і раптом помічаєте, що вас оточують акули. Я, певна річ, не міг "бачити" їх у звичайному значенні цього слова, але відчував їхню присутність так виразно, як відчуваєш зубний біль. Вони були внизу, на тому рівні мого єства, куди моя свідомість дістатися не могла.

Намагаючись не закричати від страху, від жаху людини, яка стоїть перед неминучою загибеллю, я раптом зрозумів, що переміг їх. Проти них згуртувалися мої найглибинніші життєві сили. В мені прокинулася велетенська потуга, про існування якої я й гадки не мав. Ця потуга була набагато більша, ніж їхня, і вони мусили відступити перед нею. Я раптом відчув, що їх дуже багато, тисячі, а все ж вони нічого не можуть проти мене вдіяти.

Нараз ніби блискавка пронизала моє єство — все стало ясно. Я зрозумів, чому для них було так важливо, щоб ніхто не знав про їхнє існування. У людини достатньо сили, щоб усіх їх знищити. Але доти, доки людина не знає про них. вони паразитують на ній, живляться нею, як вампіри, висмоктуючи її енергію.

Моя дружина зайшла в спальню й остовпіла з подиву, побачивши, що я сміюся, як божевільний. Спочатку вона подумала, що я з глузду з'їхав, але потім зрозуміла, що зі мною все гаразд. Я попросив її принести мені супу.

Через дві доби я знову був на ногах, здоровий, як і завжди, точніше, здоровіший, ніж будь-коли в своєму житті.

Попервах мене охопила така ейфорія з приводу мого відкриття, що я забув про вампірів свідомості. Відтак я зрозумів, що це було дуже нерозважливо. Адже у них була величезна перевага наді мною: вони знали мій мозок і його можливості набагато краще, ніж я. Якщо я не буду насторожі, вони мене знищать.

Але поки що я був у повній безпеці. Коли пізніше, вдень, у мене почалися напади депресії, я знову звернувся до того глибинного джерела внутрішньої сили і до своєї віри в світле майбутнє людства. Напади відразу припинилися, і мене знову охопив сміх, що переходив у регіт. Лише через кілька тижнів я навчився керувати цим механізмом сміху під час сутичок з паразитами.

Моє відкриття було надто фантастичне, щоб збагнути його непідготовленим розумом. Як добре, що я не зробив його шість років тому, коли працював у фірмі "Трансворлд косметікс"! За цей час мій мозок поступово підготувався до нього. Протягом останніх кількох місяців я дедалі більше переконувався, що це не просто щасливий випадок. У мене таке відчуття, що на боці людства стоять могутні сили, хоча я й не знаю їхньої природи.

(Я особливо наголошую на змісті останнього речення. Це те, що я інстинктивно відчував завжди.)

Отже. протягом останніх двох століть людська свідомість безперестанку зазнавала нападів з боку вампірів. У кількох випадках вампіри зуміли перемогти її і використовувати для своїх цілей. Наприклад, я майже переконаний, що де Сад був одним із тих "зомбі", чий мозок був цілком під контролем вампірів. Блюзнірство й безглуздість його творів не свідчать, як то часто бувало, про виняткову життєздатність автора, і доказом цього є те, що де Сад не зумів стати зрілою особистістю в будь-якому розумінні цього слова, хоча й дожив до 74 років. Єдина мета його творчості полягала в тому, щоб внести ще більше сум'яття в психіку людей, викривити й спотворити правду про стосунки між чоловічою і жіночою статтю.

Як тільки я зрозумів, що являють собою вампіри свідомості, історія останніх двох сторіч стала ясна й зрозуміла. До 1780 року (приблизно на цей час припадає перша масова навала вампірів свідомості на Землю) мистецтво було переважно життєстверджувальним, як, наприклад, музика Гайдна і Моцарта. Після навали вампірів свідомості цей сонячний оптимізм практично зник із творчості митців. Вампіри свідомості завжди вибирали для своєї мети найінтелігентніших людей, бо в кінцевому підсумку саме інтелігентні люди здужають вплинути на широкі народні маси. Надто мало митців зуміли вивільнитися з-під влади вампірів, але вивільнившись, вони стали ще сильніші. Переконливим прикладом може служити життя та творчість Бетховена. Ще один приклад — Гете.

Через те вампіри свідомості з усіх сил намагаються залишитися непоміченими. висмоктувати життєву енергію з людей таким чином, щоб вони нічого не підозрювали. Той, хто перемагає вампірів свідомості, стає для них небезпечнішим удвічі, бо відвойовує свою здатність самооновлюватись. У таких випадках вампіри часом пробують знищити людину інакше, а саме — спрямовуючи проти неї інших людей. Згадаймо, що смерть Бетховена настала внаслідок того, що він покинув дім своєї сестри після досить дивної сварки, і проїхав кілька миль у відкритій кареті під дощем.

У всякому разі лише в двадцятому сторіччі ми чуємо нарікання великих митців на те, що "світ проти них" (Гайдна і Моцарта добре розуміли й належно цінували за їхнього життя). Як тільки митець помирає, зневага до його творчості розвіюється — вампіри втрачають свою владу над свідомістю людей, вони звертають свою увагу на важливіші для них речі.

В історії мистецтва й літератури після 1780 року ми бачимо наслідки боротьби з вампірами свідомості. Митці, що відмовлялися проповідувати доктрину песимізму і девальвацію життя, були знищені. Натомість очорнителі життя часто доживали до похилого віку. Цікаво, наприклад, порівняти долю життєненависника Шопенгауера¹³ з долею оптиміста Ніцше¹⁴, або долю сексуального дегенерата де Сада з долею сексуального містика Лоуренса¹⁵.

Окрім цих очевидних фактів, я не дуже багато дізнався про вампірів свідомості. Мені здається, що в невеликих кількостях вони завжди були на Землі. Можливо, християнське поняття диявола виникло внаслідок того, що люди інтуїтивно відчували, яку роль відігравали вампіри в історії людства: як вони намагалися оволодіти людською свідомістю і перетворити її на ворога життя і людства.

Проте було б помилкою звинувачувати вампірів у всіх нещастях людства. Людина — це тварина, яка намагається шляхом еволюції перетворитися на бога. Багато з її труднощів — наслідок" цих зусиль.

У мене є своя теорія, яку я наводжу тут для повноти викладу. Мені здається, що у Всесвіті багато таких самих розумних генерацій, як наша, і всі вони намагаються еволюціонувати. На ранніх етапах еволюції будь-яка генерація зайнята головне тим, щоб підкорити собі навколишнє середовище, перемогти ворогів, забезпечити себе їжею. Але рано чи пізно генерація минає цей етап, і тоді вона спрямовує свою увагу всередину, на свою свідомість. "Свідомість моя — царство моє",—сказав Едвард Даєр¹⁶. І коли людина розуміє, що її свідомість—це царство в найбуквальнішому значенні слова, що це величезний недосліджений край, тоді вона перетинає межу, яка відокремлює тварину від бога.

Я підозрюю, що вампіри свідомості час від часу знаходять породу розумних істот, яка вже майже досягла цієї точки еволюції і яка ось-ось відкриє в собі нову силу. Вони живляться її коштом, аж поки зведуть її зі світу. Наміри вампірів полягають не в тому, щоб знищити цих істот — бо ж, знищивши її, вони змушені були б шукати інших. Їхні наміри полягають у тому, аби якомога довше живитися величезною енергією, що вивільнюється внаслідок еволюційних зусиль. Отож вони будь-що намагаються перешкодити людині відкрити світи всередині себе і для цього спрямовують всю її увагу назовні. Я переконаний у тому, що війни двадцятого сторіччя — це сплановані акції вампірів. Гітлер, так само як і де Сад, був ще одним їхнім "зомбі". Руйнівна війна у всесвітньому масштабі для них невигідна, зате повсякчасні місцеві сутички та війни цілком відповідають їхній меті.

Якою була б людина, що знищила б або прогнала вампірів? По-перше, вона відчула б величезну психічну полегкість, подавивши пригніченість, високе піднесення енергії та оптимізму. Під час цього першого припливу енергії шедеври мистецтва створюватимуться десятками. Поведінку людства можна було б порівняти хіба що з поведінкою дітей, у яких завтра починаються канікули.

Енергія людини звернеться вглиб її свідомості. Отоді людина прийме спадок Гуссерля. (Показово, що саме Гітлер несе відповідальність за смерть Гуссерля. яка настала тоді, коли вчений був на порозі нових досягнень.) Вона усвідомить, що в неї є внутрішні сили. проти яких воднева бомба однаково що свічка. За допомогою можливо таких препаратів як мескалін вона вперше освоїть світ свідомості так само, як тепер вона освоює Землю. Вона досліджуватиме країни свідомості так само, як Лівінгстон і Стенлі досліджували Африку. Вона відкриє в собі багато "особистостей", і найвищі з них будуть такі, що її пращури назвали б їх богами.

У мене є ще й інша теорія, настільки безглузда, що я насилу зважуюсь про неї згадати. Я припускаю, що вампіри свідомості, самі не бажаючи того, являють собою знаряддя якоїсь вищої сили. Вони можуть, звичайно, знищити будь-яку породу, на якій паразитують. Але якщо порода усвідомить небезпеку, то наслідки будуть протилежні очікуваним. Однією з головних перешкод на шляху еволюції людства є людська нудьга, невігластво, звичка пливти за течією і полишати завтрашньому дню турботи про самого себе. В певному розумінні це становить більшу небезпеку (або. принаймні, перешкоду) для еволюції, ніж самі вампіри. Як тільки розумні істоти дізнаються про вампірів, битва вже наполовину виграна. Як тільки в людини з'являється мета і віра, вона стає майже непереможною. Тому вампіри являють собою ніби профілактичне, прищеплення людини проти її власної байдужості та ледарства.

Однак усе це лише випадкові міркування... Набагато важливіше інше: як позбутися вампірів свідомості? Опублікування фактів нічого не дас