Ніна Діденко, кандидат філософських наук, доцент кафедри історії України та філософії права Донецького інституту внутрішніх справ
Стаття присвячена аналізу філософських поглядів та вкладу Феофана Прокоповича у розвиток правових ідей та настанов російського суспільства XVIII ст., відображення в його концепціях передових ідей Відродження, Реформації та Просвітництва. В статті зазначається, що гуманізм філософських поглядів Ф.Прокоповича слід розглядати як цілісний феномен, який знайшов відображення в різних напрямках творчості цієї видатної людини: в розумінні філософського знання, в гносеологічних висновках, концепціях щодо сутності людини та її діяльності, договірно-правовій концепції держави. Автор підкреслює значення творчої спадщини Прокоповича для розвитку сучасної філософії права.
Серед видатних історичних постатей минулого Феофан Прокопович (1677-1736 рр.) займає особливе місце. У цій надзвичайно талановитій людині поєдналися гострий і глибокий розум, твердість волі і працелюбність, поетичність і енциклопедичність, хист видатного політика і державного діяча, мудрість філософа.
Оцінка творчості та діяльності Ф.Прокоповича має суперечливий характер. У дослідженнях, присвячених його творчості, по-різному оцінюються філософські, політичні, релігійні погляди Ф.Прокоповича та його вклад в духовну культуру. Такий аналіз здійснювався як в дореволюційний період: в роботах Ю.Самаріна, І.Чистовича та ін., так і в радянський та пострадянський періоди – в роботах В.Нічик, І.Іваньо, О.Компан, І.Табачникова, І.Огородник і В.Огородник, В. Микитась., С.Шкіль та ін. Разом з тим, філософсько-правові погляди Ф.Прокоповича не були виділені, а отже, і досліджені повною мірою.
Вивчення творчої спадщини видатного філософа і політика дає можливість не лише визначити особистий вклад Ф.Прокоповича у розвиток духовної культури того часу, але й змальовує загальну картину поширення в тогочасному суспільстві прогресивних ідей західноєвропейських філософів, їх вплив на формування нової державності, відносин між світською та церковною владою, розвиток філософсько-правових поглядів.
Метою статті є аналіз філософських поглядів та вкладу Феофана Прокоповича у розвиток правових ідей та настанов тогочасного суспільства, відображення в його концепціях передових ідей Відродження, Реформації та Просвітництва, значення його творчої спадщини для розвитку сучасної філософії права.
Гадаю, гуманізм філософських поглядів Ф.Прокоповича слід розглядати як цілісний феномен, який знайшов відображення в різних напрямках творчості цієї видатної людини: в розумінні філософського знання, в гносеологічних висновках, концепціях щодо сутності людини та її діяльності, договірно-правовій концепції держави. Останнє є не лише теоретичним надбанням Ф.Прокоповича, але реально втілювалося ним в політичне життя Росії і мало значний вплив на подальше формування в країні моделі просвітницької монархії.
Важливо зазначити, що входження Феофана Прокоповича до духовної та політичної еліти петровської епохи є визнанням його особистого таланту, значущості тих досліджень, які проводилися ним як вченим, впливу, який він мав у суспільстві. Отже, не випадково російський історик С.М.Соловйов зазначав, що для того, щоб підняти російські школи і дати освіту священикам, Петро I здійснив гарний вибір, коли звернувся до Малоросії і запросив до архієпископських кафедр таких видатних людей, як Стефан Яворський, Дмитрій Ростовський, Філарет Лєщинський, Феофілакт Лопатинський, Феофан Прокопович [10; С.536]. Ставши радником царя з питань освіти і науки, обіймаючи посади єпископа, віце-президента синоду, архієпископа, Феофан Прокопович мав можливості впливати на формування нової російської державності, правові відносини у країні, духовний розвиток народу.
Очевидно, і формування філософсько-правових поглядів Ф.Прокоповича здійснювалося як на широкому теоретичному підґрунті, так і виходячи з того, що він, як один з основних інтелектуальних наставників “Ученої дружини Петра I”, починаючи з 1709 р. брав активну участь у розробці різних “указів”, “регламентів”, “розпоряджень”, програм внутрішньої і зовнішньої політики Росії.
Вплив ідей гуманізму, Просвітництва та Реформації, які відокремлювали філософію від теології, проповідували культ освіти як шлях до суспільного прогресу, визнавали цінність людського життя, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження людини, зумовили той факт, що у таких фундаментальних філософських, богословських, політичних і публіцистичних трактатах, як “Духовний регламент”, “Слово про владу і честь царську”, “Правда волі Монаршої…”, “Міркування про безбожництво” та інші, Ф.Прокоповичем пропонувався цілий ряд концепцій, в яких відстоювалася необхідність секуляризації громадської думки, звільнення її від “богословського полону”, утверджувалися принципи “природного права”, новітні для того часу принципи риторики, логіки і теорії істини, естетичних понять і канонів, проповідувався культ розуму та людяності, освіченого абсолютизму і освіченого монарха, “філософа на троні”. Прагнення перебороти “зсередини” провіденціалістське, авторитарне розуміння змісту філософських знань, їхню традиційну теологізацію свідчило про неортодоксальність поглядів Феофана Прокоповича і визначалося впливом ренесансних та антитринітаристських ідей, релігійно-реформаторських рухів слов’янських народів, протестантських ідей кінця XVII – початку XVIII ст. Цей вплив обумовлював компромісний характер його ідеологічних позицій (наприклад, він займав центристську позицію між державними і церковними колами у відношенні розколу, що дозволяло зберігати незалежність у судженнях з даного питання. Те саме можна сказати про його світогляд, що включав деїстичні і дуалістичні елементи аристотелізму, ідеї раціоналізму філософів нового часу, риси ірраціоналізму Іоанна Дамаскіна і псевдо-Діонісія Ареопагіта, принципи натурфілософії і логістики).
Зазначимо, що соціально-етичні положення розглядалися Феофаном Прокоповичем у поєднанні з історичними подіями та політичним життям Російської імперії, яка боролася за новий порядок і новий духовний клімат у суспільстві. Звертаючись до роботи С.М.Соловйова “Публічні читання про Петра Великого”, ми прочитаємо там наступну характеристику російського суспільства напередодні петровських реформ: “…фізичній безладності, розрізненості народу відповідала моральна необ’єднаність суспільства, і тому неможливо було встановити міцні моральні межі для сил, яким надається широкий степовий простір: особиста сила могла бути стриманою лише іншою більшою особистою силою або збірною фізичною силою натовпу….Всі відносини ґрунтувалися на особистій силі: людина безумовно підкорялась більш сильному і в той же час безумовно підкоряла собі менш сильного, і, таким чином, переважним ставленням було ставлення пана до раба. Відсутність освіти, науки затримувала розвиток духовних сил, не вела до появи особливого роду авторитетів, сильних не фізичною силою, не силою свого чину, але засобами виключно моральними. Відсутність освіти, науки віднімала можливість самостійно ставитися до кожного явища.., відрізняти істинні авторитети від хибних. Відсутність освіти, науки давала ту сумну рівність, при якій різниці у матеріальному достатку надавалась повна сила. Все це, разом з довготривалим відчуженням народу від спілкування з іншими народами, які стояли на рівному або вищому ступені суспільного розвитку, постійне поводження з народами, які стояли на нижчому ступені, не могло сприятливо діяти на стан суспільства в давній Росії, давати йому можливість добре виховувати своїх членів” [10; С.481-482].
В такому суспільстві Феофан Прокопович стає виразником гуманістичних та просвітницьких ідей і всю свою діяльність присвячує тому, щоб воно якісно змінилося, стало освіченим, більш прогресивним і дало людині можливість для самоутвердження. Розглядаючи цивільну (світську) і церковну (релігійну) історію, особливо значимими Ф.Прокопович вважав теоретичні принципи “природного права”, “природного закону”. Цим пояснюється його постійний інтерес до праць Гоббса, Буддея, Гроція, Пуфендорфа, хоча відомо, що не тільки вони були джерелами його знань про “корені” соціального життя людини (мікрокосму) і суспільства (макрокосму). Він звертався до ідейного багатства мислителів античності, середньовіччя, високо цінував свідчення “отців церкви”, часто використовував церковні документи Росії, Візантії, Європи. Г.В.Плеханов справедливо підкреслював, що Ф.Прокопович, можливо, перший у XVIII ст. “посилається на природне право”. При цьому авторитет Гоббса і Пуфендорфа для нього був більш значимою величиною, ніж рядки Священного Писання: невипадково “ревнителі православ’я вважали його малонадійним богословом” [7; С.104].
Аргументи від “природного розуму” спонукали Ф. Прокоповича звернутися до людини як суб’єкта історії і “головної постаті” суспільства. У роботах “Духовний регламент”, “Богословське вчення про стан неушкодженої людини чи про те, яким був Адам у раю”, “Правда волі Монаршої…”, “Книжиця, у ній же повість про суперечку Павла і Варнави…”, “Перша наука отрокам” він неодноразово порушує питання про сутність гоббсівської проблеми: якою була людина до виникнення влади, державної “сили” і “волі”, віддаючи при цьому перевагу ідеї “природного стану” перед ідеєю провіденціалістської “зумовленості”. Був час, вважав філософ, коли над людиною не було ніякої влади, крім влади природи. Якщо, за Гоббсом, для цього “природного стану” людей характерна війна всіх проти всіх, а за Пуфендорфом, – мир і благодать, то Ф.Прокопович вважав, що в первісному стані суспільства без держави і війна, і мир, і ненависть, і любов чергувалися, а зло змінювалося добром. Пояснював він цей стан свободою волі людини, волею вибору: чеснота як дарунок природи тріумфує в силу того, що на своєму досвіді людина переконується, що не можна робити іншому того, чого вона собі не бажає. При цьому певним чином зберігається суверенність прав індивідів, що “вільно”, тобто з волі суб’єкта, можуть бути передані: за Гоббсом, – монарху, на думку Ф.Прокоповича, – народу, що взаємодіє з “мудрим монархом”, здатним вирішувати всю сукупність світських і навіть духовних (церковних) справ, справ цивільних і військових. “Корисність батьківщині”, “народна потреба” і “вигода” волі божій не суперечать, як і влада освіченого царя. З цих роздумів народжується ідея “договірної держави”, хоча це не заважало філософу багатозначно аргументувати ідеал абсолютистського, авторитарного правління і відстоювати думку про винятковість, навіть “божественність” влади Петра I. Прихильник спадкоємної монархії, філософ високо цінував діяльність московських князів, що поєднали російські землі в державне ціле: Іван Грозний, вважав він, Росію “союзом відгородив і оживив”. У “Слові про владу і честь царську” його орієнтація на “самодержавність російського правління” виражена чітко: цар – владика, володар, усьому суддя і вищий авторитет. “Цар ні канонам, ні законам не підвладний”, – вказував Ф.Прокопович у “Правді волі Монаршої…”. В цілому державно-правова теорія Ф.Прокоповича стала виразом як його філософських поглядів, так і особистої гарячої підтримки та відданості реформам Петра I, власного практичного політичного досвіду. Як зазначає у своєму дослідженні життя та творчості Ф.Прокоповича В.М.Нічик, філософ виходить з того, що турботою правителя про благо народу має бути забезпечення державної безпеки, внутрішнього порядку, правосуддя, добробуту та просвіти серед громадян [3; С.159].
Палкий захисник петровських перетворень, Ф.Прокопович вважав, що монарх, який втілює собою принцип “монократії”, у такій країні, як Росія, повинен виражати “щиру владу” і протистояти як стихії народних сил (“черні, що бунтує”), так і родовій (боярській) знаті. Проповідник теорії “загальної корисності” і “загального блага”, він вважав за можливе досягнення гармонії інтересів селянських мас і дворянства, “імущих єднань” і “влади самодержавної”. І в творі “Перша наука отрокам”, і в трактаті “Правда волі Монаршої…”, а також у численних “Словах” і “Промовах” підкреслювалася думка про необхідність створення “могутньої Росії”.
Як поборник сильної влади, Ф.Прокопович вважав принциповим питання про необхідність сильної державної влади, здатної захистити природні права людини. Сила влади потрібна, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувалися злі пристрасті людини, щоб оберігалося людське співжиття. “Крім письма, є в самому єстві закон від бога даний…любити і боятися бога, берегти своє життя, бажати незанепадаючого спадкоємства родові людському, не творити іншому, чого й собі не хочеш, поважати батька й матір…Але оскільки, з одного боку, велить нам єство любити себе й іншому не чинити, що не любо, а з другого – злоба роду розбещеного розорити цей закон не сумниться, завжди і скрізь бажаним був вартівник і захисник і сильний поборник закону, і то є державна влада…” [8; С.89-90].
Одним з юридичних питань, яке розглядалося в роботах Ф.Прокоповича, є питання про юридичне підпорядкування церкви світській владі. Ця радикальна для того часу ідея полягала в тому, що вся влада в державі має належати царю, а патріарх і духовенство – бути підвладними государю, як і всі інші піддані. Ця позиція викликала опір з боку таких ортодоксальних діячів церкви, як Г.Вишневський, Ф.Лопатинський, С.Яворський та інші, які звинуватили Ф.Прокоповича в єресі.
Філософ рішуче відходив від традиційно-провіденціалістських схем пояснення суспільних явищ і історії, коли стверджував, що люди в найближчих своїх прагненнях керуються “потребами власного єства”, підкоряються “природному закону”. Він відмовився від теорії “абсолютної телеології”: і монарх, і його підлеглі (усіх рангів) мають у своєму розпорядженні значний обсяг волі, вибору рішень і засобів дії. Саме цим філософ пояснював наявність у світі освічених (“розумних”) монархів і вельмож, правильних (праведних) і неправильних (несправедливих) рішень, розумних і божевільних простолюдинів.
Ідея значущості людини, її діяльності в творчості Ф.Прокоповича є подальшим розвитком ідеї європейських філософів про “загальне благо” і “загальну корисність”. Філософ ставить питання про людську особистість таким чином, що її освіта та вдосконалення є завданням державного апарату (“людей государевих”) і церковних служителів (“пастирів божих”). У цьому контексті заяви про самоцінність і суверенність особистості виявляли антропоцентричну і загальну просвітницьку орієнтацію поглядів Ф.Прокоповича, для якого людина, як освічена і розумна особистість, підготовлена до важливих справ, є майстром, здатним чинити чудеса.
Свої теоретичні погляди Ф.Прокопович втілював у практичній діяльності, вносячи великий вклад у підготовку кадрів високої кваліфікації (філософів, правознавців, вчителів, тлумачів історичних документів, священнослужителів). Вносячи світський струмінь в освіту, він рекомендував створювати загальноосвітні школи і ремісничі училища при монастирях, церквах, промислових підприємствах і т.п. В організованій ним школі навчалося близько 160 молодих людей. Граматика російської мови, риторика, філософія, етика, фізика, математика, основи ремесел, музика, спів, живопис – ось неповний перелік предметів, що там вивчалися. Цікаві ігри і фізичні вправи доповнювали комплекс світських занять шкільної програми Ф.Прокоповича. Не можна не вказати на те, що програма виховання і навчання Ф.Прокоповича, викладена в книзі “Перша наука отрокам”, як важливий принцип, включала вимогу виховувати всіх дітей, незалежно від станової приналежності батьків, статі, здібностей до навчання, і надавати рівні можливості для служіння в різних адміністративних установах. Державні, церковні, громадські і навчально-наукові органи й установи зобов’язані, вважав Ф.Прокопович, поєднувати зусилля для того, щоб не тільки навчати людей, але також і виховувати в їхніх душах добро, шляхетність, милосердя, совість, честь. В цих етичних міркуваннях, безумовно, є сліди впливу теорій Гоббса, Гроція, Пуфендорфа, Буддея. Добро, вказував філософ, це дарунок природи, так само, як і совість, що її до цього спонукає. Це вимагає уникати війни і сварок, зла, недоброзичливості, ненависті і презирства. Вільний у своєму виборі індивід віддає перевагу світлу, любові, добру, властивим людині від створення і закладених самим Богом, заповіданих Священним Писанням.
У 20-30-і роки XVIII ст. важливе значення мала також участь Ф.Прокоповича у справах по реорганізації академії при Заіконоспаському монастирі, у створенні Петербурзької Академії наук, а також столичної духовної академії.
Важливе місце в філософсько-правовій концепції Ф. Прокоповича займає трактат “Про риторичне мистецтво” .Для сучасних юристів особливо цікавою є сьома книга трактату, в якій філософ розглядав особливості судових та дорадчих промов. Вводячи до аналізу доказів злочину такі основні джерела, як причина, особа, вчинок, Ф.Прокопович трактує їх з позицій гуманізму та морально-етичних принципів.
Так, розглядаючи причину злочину як двояке явище: невідомий поштовх і свідомий розум, – він звертає увагу на те, що “особливо докладно треба обмірковувати не те, як в дійсності виглядає або може виглядати справа, а який намір мав підсудний. Нічого ж бо не значить те, що з вчинку він не має і не міг мати ні користі, ні некористі, коли можна довести, що обвинувачений сам думав про те, що буде, якщо він вчинив би цей злочин. Думка, отже, обманює в 2 випадках: або якщо справа виглядає інакше, ніж думають, коли, наприклад, добро здається злом, і навпаки” [8; С.369]. Що стосується другого джерела доказів злочину – особи, – Ф.Прокопович вважав необхідним враховувати наступні дані: “по-перше, природні дані: чоловік чи жінка, звідки родом, які предки, становище і вдача, чи сміливий, чи гордий, чи придуркуватий, чи навпаки? По-друге, спосіб життя: хто виховував, з ким товаришує, як жив раніше, як тепер? По-третє, доля: багатий чи бідний, чи займає якесь службове становище, чи щасливий, чи має великі заслуги і т.д.? По-четверте, вираз та риси обличчя, жести, хода, дар слова і т.д.” [8; С.371]. Цей матеріал, з точки зору філософа, будуть використовувати і звинувач, і захисник, але, безумовно, він дасть змогу посилити позиції учасників судового процесу, адже центральна фігура процесу – це людина, і судити її можна лише як людину, з урахуванням її людських даних. Аналізуючи третє джерело доказів злочину – вчинок, – Ф.Прокопович зазначав: “При розгляді самого вчинку зустрічаються додаткові дані, що пов’язані з цією подією, які діляться на три частини: одні перед вчинком, як очікувана нагода, здатність, засоби, а інші під час самого вчинку: місце, час, спосіб, а ще інші після вчинку: радість або смута, страх, боязнь тощо” [8; С.372 ]. “Дуже важко вести справу, – зауважував Ф.Прокопович, – коли злочин доводиться встановлювати на підставі здогадів, тому що ця справа непевна та неясна, і її слід витягнути наче б то з темноти. Знайшовши її докази, здається, вже нема труднощів у визначенні та обґрунтуванні її законності, адже ці питання в багатьох випадках залежать від встановлення злочину на підставі здогадів. Часто для розв’язання таких питань треба брати до уваги докази, знайдені шляхом припущення” [8; С.373]. Тому в таких випадках “і обґрунтування законності справи майже всю свою силу черпає з даних міркувань, бо ж не ставиться питання, чи щось сталося, а про вже нам відомий факт допевнюємось, чи він слушний, справедливий, почесний, корисний, не шкідливий і т.д.” [8; С.375].
Людські дії, з точки зору Ф.Прокоповича, завжди мають певний ціннісний аспект. Так, філософ розрізняє поняття почесного – те, що “притягає до себе своєю силою, не захоплюючи нас якоюсь корисністю, а тільки своїм достоїнством. Почесне, все, що входить у поняття чесноти, науки та правди. Ганебне ж, навпаки: воно хоч не приносить, як здається, шкоди, однак своєю огидністю відвертає від себе всіх, як, наприклад, вада, злочин, глупота, нечесність” [8; С.376]. Серед чеснот – справедливість, “яка, оберігаючи загальне добро, віддає кожному належне. Їх частини такі: релігійне ставлення до бога, любов до батьків, свояків і всіх тих, хто очевидно виконував обов’язки батьків; вдячність – це бажання зберегти дружбу; помста, яка відвертає від правопорушень або карає; пошана, завдяки якій вважаємо гідними поваги і честі тих громадян, які перевищують інших своїми достоїнствами” [8; С.376 ].
Наведені уривки показують логічність подальших роздумів філософа щодо характеру діяльності людини, який Ф.Прокопович пов’язував з її свободою, розуміючи останню як панування індивіда над самим собою, його здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Для поглибленого розкриття проблеми “свобода” він вводить поняття “сваволя” як властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити чи не робити те чи інше. Завдяки розуму людина усвідомлює не лише свою свободу, а й впливи, що випливають з бажання, і водночас сама може активно впливати на поведінку інших людей. Саме можливість завдяки розумові і волі вибирати між добром і злом переконує людину в цінності її земного існування, показує, що саме в цьому світі людина може бути щасливою і має шукати земне щастя [8; С.376]. Як зазначає у своєму дослідженні В.М.Нічик, Ф.Прокопович вважав, що опора на природний закон є необхідною, але недостатньою умовою моральності, адже дії людини для того, щоб бути моральними, мають бути основані на усвідомленні і вільному виборі добра. Дії несвідомі або примусові не можуть розглядатися як моральні [4; С.193].
Введення до своїх філософських роздумів категорії щастя також яскраво характеризує гуманістичну направленість поглядів Ф.Прокоповича. У невеличкому уривку з “Етики”, яка, на жаль, не дійшла до нас у повному викладі, Ф.Прокопович зазначає: “Метою наших дій є щастя. А інші їх причини – матеріальна, формальна, спонукальна” [9; С.508].
Серед різних сентенцій, які збереглися в творчій спадщині Ф.Прокоповича, привертає увагу те, що правові терміни, виписані філософом, теж пов’язані з морально-етичними принципами, наприклад, з Курція Ф.Прокопович цитує про свідомість злочину наступне: “Злочинці не можуть спати, бо їх мучать фурії не тільки тоді, коли злочин доконано, а й коли він тільки задуманий”, “Невинному легко знайти слова, нещасливому важко знайти лад у словах” [8; С.440]. Щодо обов’язків судді Ф.Прокопович цитує Сенеку: “Якщо ти суддя, розглянь справу, якщо цар – наказуй” [8; С.465].
Для розвитку сучасного права, яке іде шляхом утвердження в суспільстві демократичних норм, корисними є також ідеї Ф.Прокоповича щодо сім’ї та шлюбу: допущення шлюбів з іновіруючими, рівноправність чоловіка та жінки при розлученні та при повторних шлюбах, підтримка рівності між чоловіком та жінкою не лише перед Богом, але й у праці та освіті (“Про шлюби правовірних осіб з іновіруючими міркування”, “Думка преосвященного Феофана, архієпископа Псковського про розірвання шлюбу” “Про монахів”). Щоб зрозуміти прогресивність і радикальність цих ідей для тогочасного суспільства, звернемося знову до думки С.М.Соловйова, який так характеризував становище жінки у той час: “Не виконувалася воля бога, який створив жінку, щоб чоловік мав допомогу…жінка втратила своє значення: зачинена і схована, вона ставала річчю, товаром; чоловік втрачав дане йому творцем право шукати собі допомогу, що відповідала б йому, і шлюб перейшов на ступінь торгової угоди” [10; С.533].
Гуманістична спрямованість філософських поглядів Ф.Прокоповича виявляється і у відношенні до громадянського права, яке філософ виводив із сімейного права: громадянські закони потрібні для того, щоб “не порушувався чин природний і щоб не з’явився крайньої нелюдяності образ” [8; С.90].
Висновки
Таким чином, саме гуманістична спрямованість філософсько-правових поглядів Ф.Прокоповича визначила вирішення ним проблем людини, її місця в природі, суспільному житті, правових відносинах з точки зору самоцінності, самоутвердження особистості, яка має досягти щастя, визначення суті та обов’язків держави як захисника не лише інтересів правителя, але й за угодою – інтересів народу. Ця позиція філософа свідчить про демократичність та прогресивність його поглядів, які багато в чому випередили свій час. Теоретична спадщина Ф.Прокоповича є важливим елементом для формування національної системи філософії права, основаної на таких принципах, як взаємна відповідальність між державою і особистістю та функціонування держави як основного джерела права та закону. В умовах радикальних соціально-історичних перетворень, які здійснюються в українському суспільстві, творчі надбання великого філософа допомагають зрозуміти сутність правових змін, які необхідно здійснювати для створення міцної правової держави, визначають необхідність відповідної правової освіти та виховання громадян. Роздуми філософа є джерелом для подальших досліджень правової проблематики, пов’язаної з філософською антропологією, вирішення юридичних питань у контексті морально-етичних проблем, використання досягнень європейської філософсько-правової думки в умовах нашої країни.
Отже, гуманістичне, глибоко філософське і найвищою мірою багатозначне щодо свого вираження і предметного інтересу вчення Ф.Прокоповича є важливим явищем ХVІІІ ст., що визначило його вплив на духовне життя і культуру Російської імперії, до складу якої входила тоді Україна.
Література:
1. Історія філософії на Україні. В 3-х т. Т.1. – К.: Наукова думка, 1987 – 398 с.
2. Микитась В. Давньоукраїнські професори і студенти. – К.: Абрис, 1994. – 286 с.
3. Ничик В.М., Феофан Прокопович. – М.: Мысль, 1977. – 191 с.
4. Ничик В.М. Из истории отечественной философии XVII – н. XVIII в. – К.: Наукова думка, 1978. – 297 с.
5. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – початок XVIII ст.) – К.: Наукова думка, 1999. – 370 с.
6. Огородник І.В., Огородник В.В. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1997. – 320 с.
7. Плеханов Г.В. Из истории русской общественной мысли. В 3 т. Ч.II. – М.: Мир, 1914.
8. Прокопович Феофан. Філософські твори. В 3-х т.Т.1 – К.: Наукова думка, 1979. – 511 с.
9. Прокопович Феофан. Філософські твори. В 3-х т.Т.2 – К.: Наукова думка, 1979. – 550 с.
10. Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России. – М.: Правда, 1989. – 768 с.
11. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні – К., 1992. – 175 с.
12. Шкіль С.Інтерпретація дослідниками конфесійних поглядів Феофана Прокоповича.// Філософська думка. № 3. – 2003. – С.98-121.
Ґендерні дослідження у XX сторіччі: корективи соціально-гуманітарного знання
Надія Гапон, кандидат філософських наук, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка
У статті аналізується вплив міждисциплінарних ґендерних досліджень на розвиток історії, соціальної філософії, соціології, психології тощо. Дискутується можливість раціоналістської методологічної площини забезпечити повноту відображення реалій людського та соціального світу. Розглядаються якісні методи ґендерних досліджень, які обумовлені розвитком наукового ірраціоналізму. Зауважується здатність результатів ґендерних досліджень поглибити й оновити сучасне соціально-гуманітарне знання.
У ХХ сторіччі в межах постмодерністської науки визрівало розуміння того, що попереднє філософське знання продукувало деяку одномірну картину світу. Вона передбачала наявність незалежної й об’єктивної істини, яка давала змогу людині досягати певного загального блага. Саме в цю філософську картину світу “вписувались” уявлення про розум статі у просвітницькому метанаративі. Останній поставив теоретичні акценти, які мали засяжне значення для стереотипного міркування про ґендер. “Розум”, “знання”, “істина” ґрунтувалися на “епістемологічній ясності”, що передбачала виокремлення жіночого ґендеру як “іншого” (альтернативного або маргінального). Ситуація марґінальності посилювалася раціоналістською науковою площиною досліджень інтелекту.
Подолання дихотомності наукового пізнання типу “гуманітарне-природне”, “духовне-тілесне”, “культурне-спадкове”, “раціональне-афективне” поставало спробою віднайти цілісну картину буття, важливим виміром якого є чоловічий/жіночий світ. У межах наукового раціоналізму ґендерне бачення світу було усічене. У цьому сенсі раціоналізм виявляється не більше ніж підступною стежкою, яка губиться десь у глибині дрімучого лісу. Саме так висловився Гайдеґґер в одному із своїх есеїв (“Holzweg”) про модерністську картину світу. Тому сучасний дослідник вимушений, навіть просто зобов’язаний, працювати без опори на окремі, колись жорсткі, універсальні та авторитетні принципи, які вважались фундаментом людського життя. Хоча це не означає, що він має вибирати між раціональністю та ірраціональністю, духовністю та тілесністю тощо. Дихотомність мислення, його опозиційність поступово відходить на периферію дослідницької свідомості. Постмодерністська ситуація в науці покликана була привести до такої переорієнтації “фундаментальних” наукових досліджень, які змогли б наблизитись до розв’язання найактуальніших проблем сучасної людини.
Наприкінці ХХ сторіччя питання переорієнтації наукових досліджень широко дискутувалося представниками соціально-гуманітарних наук : філософами, соціологами, психологами, істориками тощо. У закордонних та вітчизняних наукових дослідженнях Джейн Флекс, Джудіт Батлер, Альміри Усманової, Олени Ярської-Смирнової, Ірини Жерьобкіної та ін. була розглянута значущість ґендерних досліджень та зауважені окремі труднощі входження ґендерного знання в академічний дискурс. В даній статті автор спирається на філософсько-історичну працю Наталії Пушкарьової [6], яка присвячена ґендерному аспекту в історичних дослідженнях 90-х років ХХ сторіччя, та емпіричне дослідження Олени Іванової [4] особливостей ґендерної пам’яті. Багатий фактичний матеріал, що наводиться в зазначених працях, дозволив у даній статті узагальнити розрізнені наукові позиції зазначених авторів.
Метою даної статті є розгляд перспектив соціально-гуманітарного знання (історії, філософії, психології, соціології тощо), які відкриваються із розвитком міждисциплінарних ґендерних досліджень. Зокрема потребують з’ясування такі питання: чи спроможна традиційна, раціоналістська методологічна площина забезпечити відображення реалій людського та соціального світу? Як зміни в постмодерністичній науці, пов’язані з формуванням ірраціоналістської методологічної площини, вплинули на ріст міждисциплінарних ґендерних досліджень? На які якісні методи опирається сучасний дослідник ґендеру? Яким чином результати ґендерних досліджень здатні поглибити та оновити сучасне соціально-гуманітарне знання?
Реймонд Арон, відомий філософ історії, у свій час зауважив: “Твердження, що треба філософувати, щоби засвоїти філософське минуле, не засуджує філософії, але відмова філософувати прикривається іменем позитивізму. Претензія подолати особливість епох, що вивчаються, й актуальних теорій небезпечна тим, що може дійти до претензій на універсальність філософій, які не усвідомлюють своїх меж, але цю небезпеку, оскільки вона невід’ємна від прагнення до істини, слід пройти. Інакше можна відмежуватись від будь-якої істини, адже об’єкт і суб’єкт філософії не відрізняються від об’єкта і суб’єкта історії. Пізнання людини також є пізнанням історії історичною людиною” [1, 471-472]. Відновлення всього історичного досвіду жінок та входження його у наукове постмодерністичне знання у своїй особливій версії отримало назву “HER story” (її історія), на противагу “HIS story” – “його історії”. Традиційний поділ на часткове/приватне і суспільне/публічне потрапив під сумнів у новітніх дослідженнях, які поставили запитання про те, що визнається “історією”, а що ні й чому. Розроблена П’єром Бурдьє теорія панування у символічній сфері показала, що раціоналізм модерн-науки дав змогу дослідниками, які мали доступ до інструментів “виробництва реальності” (філософам, історикам, соціологам, психологам, юристам тощо), формувати і леґітимувати окремі із можливих інтерпретацій подій.
У другій половині ХХ сторіччя почала розвиватися “ґендерна історія” як напрям сучасної історіографії. На думку дослідників (Джоан Келлі-Гадол, Герди Лернер, Пенелопи Корфілд та ін.), “ґендерна історія” повернула жінок історії та повернула історію жінкам. Значущість цих слів – не данина патетичній філософії, а ствердження важливості того, що особа, яка себе творить, розмірковує про своє середовище, моделює нові відносини і віднаходить себе. Своєю співбуттєвістю жіночий суб’єкт долає відносність історії, інтеґрує зі своїм особистісним “Я”, історію, яку він несе у собі і яка повинна стати його історією. У цьому сенсі жінка, яка входить у Велику history (“його історію”), на перший погляд, подібна до “неотесаної людини”, про яку пише засновник критичної філософії історії Реймон Арон. “Самосвідомість, якої набуває неотесана людина, стає загадковою і скандальною. Чому вона філософує і шукає істини, якщо неспроможна визначити її? Ірраціоналізм схильний до самозаперчення, оскільки стверджується як філософська істина, і заперечує її стан… Історія існує лише завдяки цій суперечності. Якби вона була чистим духом або сліпим поривом, то могла б загубитися або у нескінченному проґресі, або у послідовності, де немає закону” [1, 496].
Ніяка філософія не може вилучити ні багатообразності розгляду, ні релятивності перспектив. Бачення минулого повинні бути такими ж “різно-рідними”, різно-ґендерними, як і наміри чоловіків і жінок. Розповідь (“наратив”) і детермінізм, прагматична історія і монументальна історія можуть щезнути не швидше, ніж інтереси, яким вони відповідають, або життєві позиції, які вони виражають. Філософія історії зауважує цю необхідність множинного, плюральності чоловічого/жіночого у відкритті певної історичної істини.
У країнах Европи та Америки за останнє двадцятиріччя “ґендерну історію” досліджували достатньо динамічно і в широкому інтердисциплінарному контексті. Показовим є те, що ґендерне бачення історії опиралось на відмінні від раціональних методів модерн-часу нові методи гуманітарного пізнання (такі, наприклад, як наратив, “усна історія”, дискурс-аналіз, автобіографія тощо). Внаслідок цього концепція єдиної та універсальної Історії звільнила місце ідеї множинних історій, а філософська установка на існування єдиної та універсальної Істини змінилась установкою на її дискурсивну залежність.
Обмеження поля уваги до ґендерного (жіночого) бачення історії, відсутність жіночої інтроспекції історичної тематики впродовж тривалого часу відсилають до пошуку нових методів та підходів, часто ірраціональних. Якщо історія є істинною наукою про життя і якщо ніяка наука про пережите теперішнє неможлива, то це тому, що доступність розуміння з’являється та існує ретроспективно. Головна теоретична проблема – це пошуки адекватних методів історичної реконструкції. Історіографічні праці з уваги на їх імпліцитне уявлення про жіночий внесок у соціокультурне життя як про сферу часткового, приватного, інтимного життя, яке не має стосунку до Великої історії, – не може бути надійним джерелом для ґендерної історії. “Голос” або “погляд” жінок на історію в цих джерелах практично відсутній. У жінок майже немає писаної історії, – зауважує Наталія Пушкарьова [6, 168]. Зрозуміло, що “ті, які не писали” рано чи пізно перетворюються в тих, що не мають доступу до виробництва знання, не можуть леґітимувати і створити власну версію, погляд на історію людства “з іншого боку”.
Жіноче “відродження в історії” подібне до “відродження зниклої істоти живою істотою”. Жіноче бачення історії можна порівняти з баченням художника, вона не відтворює реального, – жінка переважно поза епіцентром реальних ситуацій, рішень і подій Великої історії, – воно істинне за умови, якщо увиразнює значення історичної моделі, типові риси, здатні зацікавити всіх людей. “Тому істинність інтерпретації не є істинністю ні наукового судження, ні твору мистецтва, а проміжною ланкою між тим та іншим, власною якісною визначеністю” [1, 53].
Виклик, який ґендерна історія кинула традиційній історіографії, полягає не стільки в тому, що була відкинута “вічна і позаісторична жінка”, що була вивчена і переосмислена позиція приватне (часткове)-публічне (суспільне), що були контекстуалізовані відмінності у ґендеризації історичних суб’єктів. Розвиток нового напряму засвідчив цінність та значущість ірраціоналістичного плацдарму в науковому знанні загалом, був тим “перманентним конфліктом” усталених ідей, що зруйнував їх омріяну незмінність та породив сумніви у класичному змісті знання, які сприймались на рівні здорового глузду. Останній справді, як писав Анрі Берґсон “… залежить частково від активної позиції інтелекту, але частково й від певної недовіри інтелекту до самого себе…” [2,163].
Мабуть, головною зміною, пов’язаною із новим уявленням про реальність (реальність минулу або втрачену), яка викликала новий переворот у системі ідей, була відмова від схематичного бачення світу. Тому ніяка історія не має абсолютно універсального характеру, але остаточна причина цієї специфіки полягає не в тому, що кожне теперішнє бачить минуле інакше. Ця причина виходить із “глибшої” істини: ніяка історія не має завершеного характеру, тому що значення або сенс фіксується лише наприкінці еволюції. “Універсальна історія – це біографія, можна сказати, майже автобіографія людства: як і сенс усілякого існування, сенс існування людства може бути вичерпаним лише в тому разі, якщо ця пригода буде завершена [1,59].
На зміну універсальності історії прийшов принцип взаємозначущої пов’язаності, яку неможливо спростити до схеми. Наприклад, така конструкція, як “соціальна структура”, вимагала вміння узагальнювати, віднаходити подібність і тотожність, але мимоволі перетворювалася у мережу “формалізованого знання”, в якій не “схоплювалося” життя окремої людини. Тому замість ідеї узагальнення і тотожності у наукових дискурсах постмодерну центральною ідеєю постала ідея відмінностей і множинності, “зрівняння у правах” усіх концепцій (лозунґ постмодерну – “визнання іншого”). У праці “Філософія науки” Никифоров пише: “На відміну від формально-методологічних істинних характеристик, абсолютна істинність та відносна істинність не заперечують одна одної і до них не може бути застосований закон несуперечності. Одна і та ж сама теорія, одне і те ж саме твердження водночас можуть бути названі й відносно, й абсолютно істинними. І тут немає суперечності. Кожна наукова теорія, що визначається істинною у певний момент часу, є лише відносно істинною, бо неминуче буде змінена й перевершена іншою, глибшою і повнішою теорією, що визнається істинною у наступний період вищого рівня людської діяльності й експериментальної техніки. Але кожна істинна теорія водночас абсолютно істинна, бо є сумою, підсумком усього попереднього розвитку пізнання і робить можливим його наступний розвиток” [5, 233].
Ґендерна теорія розроблялася і впроваджувалася в наукову площину переважно через систему жіночих ґендерних студій. Ці дослідження не обмежувалися лише ідеєю входження знання про жінок і їхній досвід в ту чи іншу наукову сферу. Категорія ґендеру дала змогу змінити взаємозв’язки арґументів та обґрунтувань всередині кожної із наукових дисциплін. Відтак в останні двадцять років ХХ сторіччя ґендерні дослідження збагачують та конкретизують академічне знання. З цього приводу у 80-х роках ХХ сторіччя німецький історик Райнґард Рюрюп писав: “Розуміти значення співзалежності статей в історії, – і, звичайно, не меншою мірою, у сучасному суспільстві – для більшості з нас є нове. Цим розумінням ми нерідко завдячуємо неприємній настирливості жінок і жіночих досліджень. Донедавна наука, що її розвивали чоловіки, не бачила тут взагалі жодних проблем. Власне тому цей наш проґрес у пізнанні не мав наукового походження, а був нав’язаний нам, чоловікам, як і багатьом жінкам, – жіночим рухом” [7, 48].
У жіночих дослідженнях історії були використані відмінні від універсальних стандарти оцінювання історії, її явищ та фактів. Універсальний досвід пов’язаний із міґраційною (чоловічою) онтологією, а локальний – з осілою (жіночою). У сфері локального досвіду людина вимушена виявляти високий ступінь винахідливості, через обмеження жорсткими межами досяжної реальності – саме так твориться “локальна історія повсякденності” (сім’ї, найближчого оточення). Участь жінок у творенні “локальної історії” загальновизнана і засвідчує новий напрям розвитку соціально-гуманітарних наук. Примітно, що в межах свого локального досвіду особа не ставить завдання винаходити нові стандарти, вона лише розв’язує часткові проблеми, осмислює буття у межах деяких стійких норм. І все ж саме у традиційному суспільстві, в якому порядок становить найвищу мету та вартість, вперше, завдяки жіночому поглядові (сприйняттю, пам’яті тощо), проґресує внутрішня структурованість процесів, явищ, подій, що спонукає розробляти детальніші приписи для стандартів – пізнання, діяльності та спілкування. Навіть якщо в межах локального досвіду не постають завдання віднайти нові обриси Великої історії (визначні події, соціальні конфлікти, війни та перемоги тощо), це відбудеться стихійно і залишиться в суспільній пам’яті, оскільки потреба збереження входить у її традиційні вартості.
Жіночий/чоловічий погляд на історію взаємодоповнювальні, тому здатні глибинно досліджувати окремі суспільні події, факти, явища. Сучасна наука зібрала різноманітні дані стосовно ґендерних відмінностей у сприйнятті світу та самого себе, які мають свій сенс у розмірковуванні про перспективи історичного знання. Звернімося до зауважених наукою ґендерних відмінностей, які простежуються у сприйнятті різноманітних життєвих подій. Дані досліджень свідчать про те, що жінки мають нахил описувати події внутрішнього життя, суб’єктивного світу, а чоловіки – зовнішнього. Аналіз емоційних та життєвих взаємостосунків показав, що чоловіки та жінки по-різному сприймають шлюб, закоханість, “серйозні почуття”, ділові контакти і знайомства, а також одне одного. Тобто дослідження показують наявність відмінностей традиційних статево-рольових очікувань у жінок та чоловіків [3, 94].
Дослідники також виявили відмінності у сприйнятті та структуруванні довкілля, зокрема чоловіки скеровані переважно до конструювання зовнішньої картини світу, а жінки – на створення інтер’єрів та заселення їх людьми. Ґендерні відмінності констатуються також у вивченні когнітивних процесів, і особливо у дослідженнях інтелекту. По-перше, автори подібних досліджень розділяються на два табори: одні із них вважають, що ці відмінності зумовлені біологічно, інші – що особливості ґендерних відмінностей інтелекту слід шукати в особливостях соціалізації, ґендерних стереотипах тощо. В руслі соціально-психологічних теорій та проблем ґендеру предметом дослідження часто були емоції. Соціальні психологи, які досліджують ґендерні відмінності, вважають, що на відмінності впливає система ґендерних переконань, тобто знання і норми стосовно того, як чоловіки і жінки повинні емоційно відреаґовувати і поводитись у різноманітних ситуаціях. На спосіб ґендерного відреаґовування, на вибір певних емоційних “норм” для чоловіків і жінок має сильний вплив соціалізація, зокрема ті соціокультурні, сімейні сценарії, через які проходить особистість у процесі свого розвитку та становлення.
Дані сучасних експериментальних досліджень ґендерних відмінностей ніби підтверджують думку Канта про те, що мета жіночої природи – зберігати рід та облагороджувати культуру жіночістю. Із специфіки соціалізації, що оформлює ґендерні ролі, та із системи ґендерних переконань укладаються особливості у вияві емоцій. Здебільшого виявлені відмінності в емоційному реаґуванні вказують на зв’язок зі специфікою ґендерних ролей і очікувань. Наприклад, жінки значно сильніше переживають і демонструють ті емоції, які свідчать про їхню вразливість, чутливість і які підтримують їхні соціальні взаємостосунки. Натомість чоловіки виявляють ці емоції неохоче. З іншого боку, чоловіки охочіше і частіше виявляють емоції, які підвищують їхній статус, засвідчують його переваги, настирливість та домінантність. Отож, можна припустити, що ґендерні відмінності в емоціях є передусім результатом особливостей соціалізації, відмінностей соціальних ролей чоловіків і жінок.
Пам’ять також є однією із центральних тем досліджень ґендерних відмінностей. Стосовно досліджень індивідуальних особливостей пам’яті, то спектр дослідження є досить багатий, вивчались ті види пам’яті, які безпосередньо пов’язані з особистістю, особливостями її життя. Наприклад, до сфери вивчення потрапила побутова пам’ять (Коен, Лінтон), особиста пам’ять (Брауер), автобіографічна (Рубін, Конвей), емоційна (Тобіяс) та інші. Щораз більше уваги дослідники зосереджували на так званій соціальній, колективній пам’яті, що вказує на тісний взаємозв’язок особистості з соціумом, з його історичним розвитком та змінами. Соціальні уявлення, когнітивні процеси, пам’ять, сприйняття їх ґендерні особливості традиційно вивчалися за допомогою кількісних методів. Проте використання кількісних методів у вивченні, наприклад, пам’яті у побутових ситуаціях, автобіографічної, соціальної, колективної тощо має свої обмеження. Сьогодні у соціальних науках все частіше використовуються різноманітні якісні методи. Вони, на відміну від кількісних, які опираються на статистичні процедури, мають нестандартизований характер закономірності. Можна сказати, що якісні методи орієнтовані на розкриття причиново-наслідкових зв’язків, аналіз процесуальних характеристик явища, яке вивчається. Один із якісних методів, який широко застосовується сьогодні в соціально-гуманітарних науках, є метод наративу (Рікер, Брунер та ін.). Як соціальний конструкт наратив або розповідь має на меті творити і зберігати колективне знання, а також збагачує зміст явища, яке досліджують. Зміни у соціокультурній ситуації призводять до створення зовсім різних наративів про явище, відтак наратив сприяє плюралізації наукового простору. Найчастіше наратив використовують у дослідженні автобіографічної, історичної пам’яті тощо. У цьому сенсі він є важливим методом оцінювання історичних, культурних, політичних ситуацій та процесів. Наратив як метод дослідження дає змогу повніше розглянути й з’ясувати специфіку ґендеру.
Результати дослідження Олени Іванової [4] показові, аби стверджувати, що пам’ять жінок значно емоційніша, насичена емоційними стосунками й оцінкова. Водночас пам’ять чоловіків містить багато подій, які зафіксували статисти Великої історії (війни, катастрофи, катаклізми…). Результати засвідчують також, що ієрархія значущого і особистого, інтимного у жінок вибудовується інакше, ніж у чоловіків: вони дещо по-іншому інтерпретують світ, не обов’язково дотримуються хронологічних меж, які, між іншим, щораз переосмислюються в історіографії. Тому фокусоване на вчорашню хронологію подій, чоловіче мислення втрачає гнучкість, легко стереотипізується.
У висновках про особливості ґендерної пам’яті Олена Іванова зазначає, що історичні події у пам’яті чоловіків вибудувані у логічнішій і стрункішій послідовності, це відображено в їхніх наративах. Для чоловіків характерне пов’язування подій, що запам’яталися, як у причиново-наслідковий ланцюг, так і в логіку їх часового розгортання. Для жінок здебільшого характерна причиново-наслідкова логіка. І далі: “У чоловіка простір, на якому відбуваються події, що запам’яталися, є ширший, у жінок він вужчий. Однак жіночий простір більше населений різними людьми, простір у чоловіків більш абстрактний і меншою мірою заповнений людьми” [4, 251].
“Олюднений простір” жіночої пам’яті має свої перспективи у межах творення наукового знання. Віднедавна почали укладатися особливі відносини між історією, філософською ґендерною теорією і вивченням візуальної культури. Метаморфози “мовленнєвого зору”, які творять “олюднений простір” жіночої пам’яті, є перспективними для будь-якого наукового знання. Це особливо помітно у межах філософії історії, яка відмовила в привілейованому статусі надособистісної Історії як історії структур, процесів, великих подій, особистостей, які возвеличуються над знеособленим натовпом “історичних статистів”. На зміну надособистісній Історії приходить “історія зі середини”, яка розвивалася у напрямах “локальної історії”, “історії повсякденності”, у найзагальнішому значенні цього слова. Тому “історію повсякденності”, яка здійснюється з опорою на “олюднений” простір жіночої пам’яті, часто трактують як альтернативне знання, яке має свій глибший “людський” вимір. Недарма поряд із вивченням державної політики та аналізом глобальних суспільних структур науковці звернулися до “маленьких життєвих світів”, до “повсякденного життя звичайних людей” у пошуках “малих альтернатив”, інших ціннісних орієнтацій, перспектив для кожної людини.
Висновки
Отже, у науці, яка спиралася на раціоналістичні (переважно кількісні методи), не зауважували особливостей “жіночого досвіду” (мислення, сприйняття, емоцій, пам’яті та ін.) і його можливостей у формуванні нового соціально-гуманітарного знання (філософського, соціологічного, психологічного, історичного). Наприкінці ХХ сторіччя ґендерні дослідження як дискурсивний напрям сприяли новій концепції розуміння ґендерних відмінностей, яка суттєво різнилася від концепції в межах наукового раціоналізму. Ці ґендерні відмінності починають сприйматися позитивними величинами для наукового аналізу. Зокрема віднаходиться нова вартість та значущість жіночого “погляду та голосу” для інтерпретацій історичних та соціокультурних подій. Розвиток цього дискурсивного напряму засвідчив перспективність методологічної площини наукового ірраціоналізму, відкрив нові якісні методи для ґендерних досліджень, відтак сприяв позитивним змінам у сучасному соціально-гуманітарному знанні.
Література:
1. Арон Р. Избранное. Введение в философию истории. – М.: ПЭР СЭ; С.-Пб.: Университетская книга, 2000. -543 с.
2. Бергсон А. Здравый смысл и классическое образование // Вопросы философии.- 1990.-№1.- С.159-165.
3. Ежов О.Н. Гендерные различия в восприятии жизненных событий //Социокультурный анализ жизненных отношений.- Саратов : Изд-во Саратов. Ун-та, 1998.- С.93-97.
4. Иванова Е.О. О гендерных особенностях памяти // Гендерные исследования.-Харьков: ХЦГИ, 1999.-№3.-С.245-253.
5. Никифиров А. Философия науки : история и методология.- М.: Наука, 1998.- 263 с.
6. Пушкарёва Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. – Харьков : ХЦГИ,1999.- № 3.- С.166-187.
7. Ruerup R. Geschlecht und Geschichte: Ein Kommentar // Die Zukunft der Aufklaerung.- Frankfurt am Mein. – 346 s.