Збірка статей за 2002 рік.

Інноваторство – основа підприємницької діяльності

Узунов В. Н., міністр фінансів АРК

Розвиток світового господарства минулого століття переконливо свідчить: альтернативи ринковій економіці немає. Її головна рушійна сила – підприємництво, а підприємець – ключова фігура виробничих відносин вільного ринку. Словом, сучасна економічна система розвинених країн є, по суті, підприємницькою економікою.

Такий підхід до оцінки нинішнього стану світової економіки обумовлює підприємницьку орієнтацію в трансформації народного господарства України, необхідність дослідження сутності підприємництва як явища економічного процесу і ролі підприємця в системі функціонування факторів виробництва.

При цьому варто визнати, що сутність підприємництва впродовж історії економічної науки розглядався суперечливо, і тільки до початку нинішнього століття можна говорити про якесь наближення до його значеннєвої однозначності.

Підприємництво – складне соціально-економічне явище. З часом змінювалися умови підприємницької діяльності. Разом з ними трансформувалися види і форми цієї діяльності. Закономірно виникали труднощі в осмисленні сутності підприємництва як економічної категорії.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого – пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел 1.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника "Економікс", розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги. Виконуючи роль свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою. По-друге, підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, ті нерутинні рішення, які й визначають курс діяльності підприємства. По-третє, підприємець – це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства. Нарешті, по-четверте, підприємець – це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами – своїми власними і або компаньйонів-акціонерів².

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно підприємництва З. С. Варналій:

"Підприємництво як економічна категорія – є особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу"³.

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому називається дві головні ознаки підприємництва: по-перше, це особливий тип господарника за своїми новаторськими здібностями; по-друге, успіх побудовано на інноваційній діяльності. Такий підхід вигідно відрізняється, на нашу думку, від усіх варіантів дефініцій, даних в останніх вітчизняних і російських виданнях.

У підручнику російського видання 2000 року із серії "Вища освіта" групи авторів під ред. М. Г. Лапусти "Підприємництво" сказано: "Підприємництво – вільне економічне господарювання в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами".

І далі: "Підприємництво – це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти...".

Адже статична рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу понад заробітну плату і відсоток можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги.

Характеристику підприємця як інноватора дав американський економіст австрійського походження Й. Шумпетер.

Й. Шумпетер у роботі "Теорія економічного розвитку" (1911 г) підходить до оцінці підприємця набагато ширше загальноприйнятого визначення його попередниками. Якщо для Адама Смита підприємець - це приватник, а приватна власність - матеріальна основа підприємництва, то Шумпетер вважає підприємцями не тільки "самостійних" господарських суб'єктів, але й усіх тих, хто не має тривалих зв'язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємець – це особливий тип людей. Вони виконують функцію новаторів. Здійснити новацію в економіці нелегко. Звичайно при цьому протидіє їй навколишнє середовище, оскільки "нововведення в економіці, як правило, впроваджуються не після того, як спочатку у споживача стихійно виникнуть нові потреби..., а тільки тоді, коли саме виробництво прищепить споживачам нові потреби"4.

Процес виробництва є, на думку Шумпетеа, "здійснення нових комбінацій, які охоплюють п'ять основних етапів: 1) створення нових благ; 2) впровадження нових методів виробництва; 3) освоєння нових ринків збуту; 4) одержання нового джерела сировини; 5) здійснення реорганізації в галузі і створення промислової організації нового типу. Підприємцями "ми називаємо господарських суб'єктів, функцією яких є саме здійснення нових комбінацій, що виступають як його активні елементи"5. При цьому нова комбінація повинна необхідні їй засоби взяти зі старої комбінації. У цьому суть конкурентного витіснення старих підприємств.

Нарешті, Шумпетер розкриває основну думку своєї роботи: "У звичних умовах кругообігу кожен господарський суб'єкт відчуває твердий ґрунт під ногами і може поводитися також, як і всі інші, котрі, у свою чергу, очікують від нього саме такої поведінки…Але зовсім по-іншому складаються справи, коли перед ним стоїть незвичайне завдання…У рамках звичного кругообігу він пливе за течією; якщо ж він захоче щось змінити, те йому доведеться плисти проти течії. Що було колись опорою, тепер стає перешкодою, колись добре відома величина – невідомою. Там, де кінчається один раз заведений порядок, багато хто зупиняється, інші ж діють зовсім по-різному"6.

От чому Шумпетер виділяє підприємців в особливий тип людей, які відрізняються і від "просто господарів", і від власників капіталу.

Не випадково Шумпетер наділяє підприємця особливими здібностями і якостями: головну роль відіграє воля, здатність перейнятися розумінням економічної реальності в її щирому значенні; здатністю йти вперед поодинці, не лякаючись невизначеності і можливого опору; уміти впливати на людей авторитетом своєї "ваги", "змусити коритися". Своєрідність поведінки підприємця полягає в тому, що поведінка, по-перше, має свій об'єкт спілкування: бути підприємцем – значить робити не те, що роблять інші; по-друге, бути підприємцем – значить робити не так, як роблять інші. Необхідні якості успіху підприємця: ініціативність, хист передбачення. Це критерій, за яким зараховують індивіда до категорії підприємця.

Підприємництво є мистецтво ділової активності, тому воно відрізняється за змістом і формами, за багатьма параметрами особливостей, індивідуальною діяльністю підприємця.

Зміст діяльності відрізняється від традиційно прийняной комбінації факторів виробництва новою, неординарною комбінацією або використанням нового товару або впровадженням нових способів і методів у процесі виробництва або просування товару до споживача – все це працює на підвищення ефективності виробництва і відповідає інтересам споживача.

Література:

1. Предпринимательство. Учеб./под.ред. М. Г. Лапусты. – М.: ИНФРА, 2000. - С. 26.

2. Кэмпбелл Р., Макконелл, Стенли Брю. Экономикс: причины, проблемы, политика. - Хочар. ДС, 1992. - С. 38.

3. Варналий З. С. Экономическая природа и особенности развития малого предпринимательства в Украине. Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора экономических наук. К.: 1998. - С. 12.

4. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 177.

5. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 159.

6. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 67.

МОЖЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Анатолій Близнюк, перший заступник голови Донецької облдержадміністрації, голова робочої групи з питань науково-методичного забезпечення, координації та контролю реалізації заходів "Програми використання відходів виробництва та споживання на період до 2005 року" у Донецькій області

Наталія Коніщева, доктор економічних наук, професор, проректор Донецького інституту туристичного бізнесу, член робочої групи

Розглянуто можливості активізації інноваційної діяльності в Донецькій області на основі порівняльного аналізу спеціальних режимів інвестиційної діяльності в спеціальних економічних зонах та у технопарках. Розроблено пропозиції щодо підвищення зацікавленості суб'єктів господарювання, які займаються розробкою і реалізацією інноваційної продукції, в розвитку такої інноваційної структури, як технопарк

Найважливішим фактором динамічного економічного і соціального розвитку України в контексті підвищення конкурентоспроможності національної економіки є впровадження результатів наукових досліджень у практику, наявність можливостей адекватної реакції на світові науково-технологічні досягнення та ефективне їх використання в інтересах вітчизняного виробництва. Сьогодні значна частина вітчизняних товарів не відповідає сучасному рівню наукового і технологічного забезпечення, що обумовлює їх неконкурентоспроможність як на зовнішньому, так і на внутрішніх ринках.

Ситуація погіршується відсутністю організаційно-економічних механізмів інвестування масштабних технологічних змін. Існуючий порядок фінансування державних науково-технічних програм, як правило, не забезпечує досягнення заданих кінцевих результатів. Органи виконавчої влади на різних рівнях неефективно використовують кошти для інноваційної трансформації. У той же час недержавні комерційні структури поки ще не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни. У зв'язку з цим потрібні негайні та ефективні заходи, спрямовані на збереження і розвиток науково-технологічного потенціалу України і забезпечення більш ефективного його використання.

Перспективним напрямком вирішення названих проблем є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку. З урахуванням ситуації, яка склалася, необхідно більш чітко визначити концептуальні принципи державної і регіональної науково-технологічної та інноваційної політики виходячи з економічних, соціальних, екологічних, оборонних та інших національних інтересів. В Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України поставлено завдання розробити і реалізувати комплекс заходів, що сприяють підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікувати процеси оволодіння науковими знаннями в технологічній сфері та їх практичного використання [1, с.770].

Стратегічне значення для розробки і впровадження конкурентоспроможної продукції на даному етапі має створення нових інноваційних структур. Це обумовлено тим, що перехід на шлях активізації інвестиційної та інноваційної діяльності вимагає якісно нової організації взаємозв'язків і взаємодії між всіма учасниками інноваційного процесу, закріплення нових функцій за відповідними органами управління на державному і регіональному рівнях. Ефективність інноваційної діяльності насамперед залежить від того, як взаємодіють між собою учасники єдиної колективної системи одержання і використання нових знань і технологій: науково-дослідні інститути, вузи, конструкторські бюро, підприємства та інші інноваційні структури, діяльність яких спрямована на розробку і виробництво конкурентоспроможної продукції.

Тому одним з найбільш пріоритетних напрямків науково-технологічного та інноваційного розвитку повинно стати формування наукоємних виробничих процесів на основі створення і функціонування інноваційних структур, у тому числі технологічних парків. Як і інші інноваційні структури, технопарки виступають як організаційно-економічна форма впровадження нової техніки і прогресивних технологій у різні галузі господарського комплексу. Завдяки цьому підвищується наукоємність і конкурентоспроможність продукції і послуг. Створення такої організаційної структури, як технопарк, дає можливість швидше доводити наукоємну розробку до стадії виробництва і комерційної реалізації інноваційного продукту, забезпечуючи безперервність циклу "дослідження – розробка – проектування – дослідне виробництво – виробниче впровадження – збут продукції".

Технопарк – це цілісний комплекс, до складу якого можуть входити науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, конструкторські організації, промислові підприємства, інформаційні та консалтингові організації з метою скорочення періоду між розробкою нововведень і їх впровадженням у виробництво, реалізації всіх циклів інноваційного процесу, одержання високого прибутку в результаті реалізації інноваційної продукції. Технопарк працює на принципах самоокупності і приносить прибуток, що направляється на його розвиток і розподіляється між його учасниками [2, с.4].

В Україні створено 4 технопарки: на базі Інституту напівпровідникових технологій і матеріалів, оптоелектроніки і сенсорної техніки (м. Київ), Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона (м. Київ), Інституту монокристалів (м. Харків), ЗАТ Технологічний парк "Вуглемаш" (м. Донецьк). Метою їх створення є прискорення виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної на світових ринках продукції. В рамках технопарків нині виконуються 44 інноваційних і 9 інвестиційних проекти, якими передбачено випустити наукоємної продукції на суму понад 5 млрд грн. Поки що цих товарів реалізовано на 60 млн грн, у тому числі експортовано на 27 млн грн. Відрахування до Держбюджету за останні роки становили 4,62 млн грн, а на спеціальні рахунки технопарків надійшло 7,99 млн грн, з яких на придбання і розробку устаткування використано понад 4 млн грн [3, с. 2].

Законом України No 991-XIV від 16 липня 1999р. "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" введено спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків, яким встановлено особливості оподаткування, валютного регулювання, ввезення виробничих ресурсів і державної підтримки технопарків, їх учасників, дочірніх, спільних підприємств, які реалізують інноваційні та інвестиційні проекти у пріоритетних напрямках їх науково-технічної діяльності.

Спеціальний режим введений терміном на 15 років і діє тільки за умови реалізації інвестиційного або інноваційного проекту в одному з пріоритетних напрямків діяльності технопарків протягом перших п'яти років з дати реєстрації проектів, але в межах визначеного вище періоду дії цього режиму. Пріоритетними визнаються економічно і соціально обумовлені напрямки науково-технічної діяльності технопарку, що сприяють випуску конкурентоспроможної, високотехнологічної та інноваційної продукції [4, с.818].

Технопарк можна розглядати як особливий вид спеціальної економічної зони, в якій накопичуються кошти для розробки наукоємної продукції. Економічна привабливість спеціального режиму функціонування технопарків для розвитку інноваційної діяльності полягає в тому, що він дозволяє накопичити необхідні для цього фінансові ресурси. Згідно з п.1 ст.4 закону про технопарки, технологічні парки, їх учасники, дочірні та спільні підприємства не перераховують у бюджет податок на прибуток і ПДВ, а зараховують їх на спеціальні рахунки і використовують ці суми виключно на наукову і науково-технологічну діяльність, розвиток власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Основні складові спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків зображені на рис. 1. Основні елементи цього режиму описані в табл. 1.

Таблиця 1. - Зміст основних складових спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків

На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що технопарк – це юридична особа або об'єднання юридичних осіб на основі договорів про спільну діяльність, основною метою діяльності яких є розробка і реалізація інвестиційних і інноваційних проектів, виробниче впровадження наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної на світових ринках продукції (відповідно до затверджених пріоритетних напрямків діяльності), для яких з метою стимулювання науково-технологічної діяльності, розвитку науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз законодавчо створений спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності.

Рис. 1. Основні складові спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків

З огляду на екокризову ситуацію, що склалася в Донецькій області, назріла необхідність вживання заходів щодо активізації процесів розробки і впровадження у виробництво ресурсозберігаючих технологій, переробки та утилізації відходів. З цією метою необхідно створити такі економічні і правові умови, які б сприяли розвитку інноваційної діяльності в цій сфері. Тому в даний час обговорюється питання про доцільність створення в Донецькій області нового технопарку – "Ресурсозбереження. Переробка та утилізація відходів. Екологія".

У зв'язку з цим являє науковий і практичний інтерес аналіз можливих варіантів створення умов, що стимулюють розвиток інноваційної діяльності в Донецькій області. Це обумовлено тим, що відповідно до Закону України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" No356-XIV від 24 грудня 1998 р. створено дві спеціальні економічні зони "Донецьк" і "Азов" [5, с. 4, 5]. У статті 2 цього закону визначено, що однією з найважливіших цілей створення спеціальних економічних зон є впровадження нових технологій і ефективне використання природних ресурсів.

Таким чином, розвиток інноваційної діяльності в Донецькій області можна здійснювати в двох варіантах:

реалізація інвестиційних проектів у СЕЗ. У цьому випадку виконавець проекту повинен бути суб'єктом СЕЗ. У процесі реалізації інвестиційних проектів він буде функціонувати в спеціальному режимі інвестиційної діяльності, встановленому Законом про СЕЗ у Донецькій області, і користуватися відповідними пільгами;

створення технопарку з відповідним режимом інвестиційної та інноваційної діяльності, передбаченим Законом про технопарки (табл. 2).

З метою аналізу привабливості кожного з цих варіантів з точки зору можливостей розвитку інноваційної діяльності розглянемо умовний приклад. Припустимо, підприємство випускає інноваційний продукт "А". Одиниця продукту "А" реалізується за ціною 6000 тис. грн. Річний обсяг реалізації даного продукту – 10 одиниць. Для виробництва одиниці продукції використовуються: сировина, матеріали і послуги на суму 2450 тис. грн (без урахування ПДВ) і витрати на оплату праці – 8311,50 тис. грн. З метою спрощення розрахунків у витрати на випуск одиниці продукції включені тільки ті статті витрат, що пов'язані з можливістю одержання податкових пільг.

Таблиця 2. - Перелік пільг, наданих підприємствам Законами України про СЕЗ і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області і про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності для технологічних парків

Для виробництва продукту можливі три варіанти придбання сировини, матеріалів, і послуг:

1. Сировина і матеріали придбаються тільки в імпортерів.

2. Частина сировини, матеріалів і послуг в обсязі 1500 тис. грн придбається у вітчизняного постачальника (крім того, сплачується ПДВ – 300 тис. грн), частина сировини, матеріалів і послуг в обсязі 950 тис. грн придбається в імпортерів.

3. Сировина, матеріали і послуги придбаються тільки у вітчизняного постачальника (крім того, сплачується ПДВ – 490 тис. грн).

Основні показники діяльності підприємства по різних варіантах відображені в табл. 3. Розрахунки показують, що у випадку, якщо підприємство функціонує в режимі, передбаченому законом про технопарки, то в його розпорядженні залишається більше коштів, ніж якщо воно здійснює свою діяльність у СЕЗ. Однак при функціонуванні в режимі технопарків чистий прибуток підприємства в 1,8 раза менший, ніж у підприємства, що функціонує в режимі СЕЗ. Це пояснюється тим, що за інших рівних умов, при функціонуванні в режимі технопарків чистий прибуток підприємства зменшується на суми: ПДВ і податку на прибуток, що підлягають перерахуванню на спеціальні рахунки технопарку. Податок на прибуток нараховується за ставкою 30% від суми прибутку, що в 1,5 раза більша того, ніж якби він нараховувався за ставкою 20% у режимі СЕЗ.

Таблиця 3. - Порівняльний аналіз варіантів створення умов для розвитку інноваційної діяльності в Донецькій області, тис.грн.

Причиною того, що при функціонуванні в режимі технопарків у розпорядженні підприємства залишається коштів більше, ніж у підприємства в СЕЗ, незважаючи на меншу суму прибутку, є те, що ПДВ і податок на прибуток не перераховуються до бюджету, а акумулюються на спеціальних рахунках технопарку. З одного боку, це дозволяє підприємству накопичувати кошти для реінвестицій в інноваційну діяльність, а з іншого боку – це веде до відволікання з обороту підприємства половини коштів, що залишаються в його розпорядженні, які можна було б використовувати для розширення виробництва.

Порівняльний аналіз варіантів створення умов для розвитку інноваційної діяльності показує, що застосування спеціального режиму інвестиційної діяльності, характерного для суб'єктів СЕЗ, дає підприємству, з одного боку, певні переваги. Зокрема за рахунок пільг по ПДВ можливе зниження ціни товарів на 20%. Це дозволить прискорити оборотність товарів і грошових ресурсів, вибрати відповідних ділових партнерів і зайняти вигідні позиції на ринку; налагодити контакти з імпортними постачальниками з метою продовження виробничого циклу.

З іншого боку, реєстрація інвестиційного проекту в СЕЗ передбачає ряд обмежень, що відсутні в режимі функціонування технопарку, а саме:

4. Обсяг інвестицій повинен бути не менше 1 млн доларів США, що ускладнює процес пошуку інвестора. Законом про технопарки основним критерієм, необхідним для реєстрації інвестиційного або інноваційного проекту, є створення і впровадження у виробництво наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної продукції.

5. Використання пільгового режиму діяльності можливе тільки в межах території СЕЗ і тільки її суб'єктами, що знижує зацікавленість у співробітництві інших учасників єдиної системи одержання і використання нових знань і технологій, від яких залежить ефективність розвитку інноваційної діяльності. Створення технопарку припускає використання пільг, встановлених режимом діяльності технопарків, усіма його учасниками, що беруть участь у реалізації інвестиційного або інноваційного проекту.

Проаналізувавши зміну обсягів коштів, що залишаються в розпорядженні підприємства, яке функціонує в режимі технопарку, у залежності від постачальників сировини, матеріалів і послуг, використовуваних для виробництва, можна зробити висновок, що чим більша частка вітчизняних постачальників у загальному обсязі постачань, тим менше коштів для розвитку інноваційної діяльності залишається в розпорядженні підприємства. Це пояснюється тим, що, придбаючи сировину, матеріали і послуги у вітчизняного постачальника, підприємство одержує право на податковий кредит по ПДВ, що веде до зменшення суми ПДВ, яка підлягає перерахуванню на спеціальні рахунки підприємства.

Розрахунки показують, що для технопарку найбільш вигідний той варіант, при якому сировина, матеріали і послуги придбаються на основі імпортних контрактів, а готова продукція реалізується на території України. У цьому випадку перевищення податкового зобов'язання над податковим кредитом по ПДВ дозволить накопичити більше коштів для реінвестицій в інноваційну діяльність. Однак, відповідно до закону про технопарки, від сплати ПДВ і мита звільняється ввіз тільки тих товарів, сировини, матеріалів, комплектуючих, устаткування, які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають міжнародним стандартам.

Таким чином, на основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що спеціальний режим інвестиційної діяльності в СЕЗ і спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків сприяють накопиченню коштів для розвитку інноваційної діяльності. Спеціальний режим СЕЗ створює умови для залучення інвестицій за рахунок отримання надприбутку у результаті використання податкових пільг цього режиму. Однак гарантій, що прибуток буде використаний на розвиток інноваційної діяльності, немає.

Основним фактором, що стримує інноваційну діяльність, є відсутність коштів для фінансування інноваційних змін. Це багато в чому викликане низьким ступенем зацікавленості різних економічних суб'єктів в інвестуванні капіталу в інноваційні процеси. Інвестиційна привабливість інноваційних проектів полягає в тому, що інноваційна діяльність є одним з основних джерел виникнення перспективних можливостей інвестування. Саме вона забезпечує можливість одержання надприбутку, тому що той, хто вперше застосував нововведення, стає свого роду монополістом і може забезпечити максимізацію своїх доходів (прибутку) за рахунок споживачів цих нововведень.

Спеціальний режим технопарків дає можливість накопичити кошти для подальшого розвитку інноваційної діяльності. Однак проблема полягає в тому, що це можливо тільки в процесі реалізації інвестиційного або інноваційного проекту. Для розробки цих проектів потрібні істотні фінансові ресурси. Тому з метою активізації інвестиційної діяльності і створення умов для розвитку інноваційної діяльності доцільно розглянути питання про можливість впровадження таких заходів:

6. Встановити державні гарантії на пільгове кредитування і страхування кредитів, наданих українськими банками та іншими фінансово-кредитними установами на виконання технопарком і його учасниками інвестиційних та інноваційних проектів. Це полегшить процедуру одержання кредитних ресурсів і скоротить період між реєстрацією проекту і початком його виконання.

7. Встановити, що ПДВ нараховується за нульовою ставкою щодо операцій з продажу сировини, матеріалів, устаткування, комплектуючих, а також надання послуг технопарку, його учасникам, дочірнім і спільним підприємствам, які використовуються у процесі реалізації інвестиційних та інноваційних проектів відповідно до пріоритетних напрямків їх діяльності. У цьому випадку в ході виконання інвестиційних та інноваційних проектів знадобиться менше коштів для придбання виробничих ресурсів. У технопарка і його учасників не буде виникати податкового кредиту по ПДВ, а отже, більше коштів залишиться на спеціальних рахунках для розвитку наукової діяльності. Технопарку і його учасникам буде вигідно працювати з вітчизняними постачальниками.

8. Звільнити від податку на додану вартість операції з продажу технопарком і його учасниками товарів (робіт, послуг), вироблених у результаті реалізації інвестиційних і інноваційних проектів. Це підвищить маневреність фінансових ресурсів технопарку і його учасників шляхом збільшення питомої ваги прибутку в загальній сумі коштів, що залишається в розпорядженні підприємства. Причому обсяг останніх не зменшиться. Таким чином, у технопарку і його учасників з'явитися більше можливостей для розширення виробництва наукоємної продукції.

9. Встановити, що податок на прибуток, отриманий технопарком і його учасниками в результаті іншої діяльності (не в ході реалізації інвестиційного або інноваційного проекту), обчислюється відповідно до чинного законодавства і перераховується в такому порядку: частина суми податку на прибуток перераховується до бюджету, інша частина – на спеціальний рахунок технопарку. Кошти з цього спеціального рахунка використовуються виключно на фінансування заходів щодо розробки інвестиційних і інноваційних проектів. Це дозволить технопарку створити свого роду фонд для фінансування процесу розробки інвестиційних та інноваційних проектів, подальша реалізація яких дасть можливість накопичувати кошти для розвитку науково-технічної діяльності, створення науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

Реалізація цих заходів повинна сприяти підвищенню зацікавленості окремих суб'єктів господарської діяльності, які займаються розробкою та реалізацією інноваційних технологій і наукоємної продукції, в організації такої інноваційної структури як технопарк. Функціонування останнього дозволить створити умови для активізації інноваційної діяльності і підвищення її інвестиційної привабливості.

Література:

1. Концепция научно-технологического и инновационного развития Украины // Одобрена Постановлением Верховной Рады Украины No916 XIV от 13.07.1999 // Ведомости Верховной Рады Украины – 1999 – No37. – ст. 336. – С. 770-776.

2. Близнюк А. Науково-методичні засади створення технопарку по ресурсозбереженню та переробці відходів у Донецькій області // Схід. – 2001. – No3(40). – С. 3-9.

3. Технопарки: які проекти перспективні // Урядовий кур'єр. – 2002. – No7. – 12 січня. – С. 2.

4. Закон України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" No991-XIV від 16.07.99р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – No40. – ст. 363. – С. 817-820.

5. Закон України "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" No356-XIV від 24.12.1998р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – No7. – ст.50. – С. 112-121.

Чому в Україні необхідна реформа системи пенсійного забезпечення

Володимир Ішков, начальник обласного управління Пенсійного фонду

Сьогодні ситуація в пенсійному забезпеченні громадян є надзвичайно складною. Її характеризують низький розмір трудових пенсій, велике розходження в рівнях пенсійного забезпечення різних категорій громадян при майже однакових розмірах пенсійних внесків.

За останні сім років кількість пенсіонерів в Україні збільшилася більш ніж на 1,5 млн чоловік і складає 14,5 млн чоловік.

Збільшення чисельності пенсіонерів обумовлено значним збільшенням числа громадян, які вийшли на пенсію на пільгових умовах і за вислугу років до досягнення пенсійного віку. Число дострокових пенсій за віком збільшилося в 2 рази, а темпи зростання кількості пільгових пенсій за останні 7 років перевищують показники за попередні 20 років.

Сьогодні 486,5 тис. пенсіонерів у Донецькій області, а кожен третій одержує пенсію достроково (раніше на 5-10 років).

У зв'язку зі зростанням розміру пенсій середньомісячна потреба в коштах на виплату пенсій з початку року збільшилася с 142,5 млн грн до 195,4 млн грн, або майже на 37%, у тому числі на 9,0 млн грн у зв'язку з підвищенням розмірів пенсій пенсіонерам, які працювали на підземних роботах і в цей час не працюють.

Донецька область протягом 2000 року і 10 місяців 2001 року цілком забезпечила власними коштами свої потреби на виплату пенсій і грошову допомогу, а також перерахувала у вигляді перерозподілу коштів в інші області України і правлінню Пенсійного фонду за 2000 рік 275,1 млн грн, у поточному році вже 216,0 млн грн.

Чинна законодавча база, з урахуванням фактора природного збільшення числа громадян похилого віку, обумовлює значне навантаження на працююче населення. З врахуванням дітей і пенсіонерів сьогодні один працюючий утримує одного непрацездатного.

Це підтверджується прогнозом розвитку демографічної ситуації. Протягом 2004-2015 відбудеться збільшення демографічного навантаження на фінансову основу пенсійного забезпечення. Без внесення відповідних змін у рамках солідарної системи в перспективі не може бути забезпечено виплати пенсій навіть у розмірах, що діють зараз.

Прогноз чисельності громадян, які виходять на пенсію, і тих, хто вступає у працездатний вік, до 2015 р.

Нинішня пенсійна система нездатна забезпечити потреби тих, хто вже перебуває на заслуженому відпочинку, і тих, хто ще працює, але думає про старість. Чинна пенсійна система вимагає сьогодні реформування, що є однією з найважливіших проблем держави.

Напрямки пенсійної реформи викладені в посланні Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України від 05 жовтня 2001р. "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України".

При реформуванні пенсійної системи необхідно перейти від пенсійного забезпечення до пенсійного страхування, що підвищує роль особистих зусиль людини в нагромадженні пенсійних коштів, у впровадженні трьохрівневого пенсійного забезпечення:

Перший – солідарна система, що діє і зараз: працююче покоління перераховує внески в Пенсійний фонд, за рахунок цих коштів фінансуються виплати нинішнім пенсіонерам трудових пенсій. Вона буде змінена, але залишається основною складовою пенсійної системи.

Другий – обов'язкова державна накопичувальна система. Це зовсім новий підхід до "заробляння" пенсій: передбачається, що частина пенсійних внесків працюючого буде накопичуватися на його персональному пенсійному рахунку.

Третій – добровільне пенсійне страхування в недержавних фондах. Це додатковий рівень пенсійної системи, який допускає, що людина з великими заробітками зможе не тільки скористатися державними гарантіями (які їй нададуть перші два рівні), але й збільшити свою майбутню пенсію за рахунок самостійних вкладів. Для цього пропонується створити систему недержавних пенсійних фондів, діяльність яких на першому етапі повинна буде контролювати держава.

Важливою особливістю пенсійної реформи є те, що вона повинна бути спрямована насамперед на встановлення статусу пенсій, як виплат, зв'язаних з трудовим внеском, і встановлення диференційованого підходу у визначенні розміру виплат в залежності від тривалості страхового стажу і розміру внесків у Пенсійний фонд.

Пенсійна реформа в Україні повинна досягти таких цілей:

- встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і виробничого стажу;

- залучити громадян до заощадження коштів на старість;

- створити ефективну і дієздатну систему адміністративного керування в пенсійному забезпеченні;

- забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;

- забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;

- підвищити рівень життя пенсіонерів.

У процесі реформування пенсійної системи необхідно передбачити перехід до пенсійного забезпечення на страховій основі з встановленням трудових пенсій за рахунок страхових внесків. Потреба в створенні персоніфікованого обліку обумовлена необхідністю встановлення соціальної справедливості при визначенні розміру пенсій кожному працюючому відповідно до результатів його роботи й особистих внесків у Пенсійний фонд.

Громадянам повинні бути створені умови для гарантованого одержання від Пенсійного фонду на їх запит об'єктивних довідок про розмір заробітку і суму страхових внесків. Крім цього, громадяни будуть позбавлені незручностей і труднощів, які виникають нині у процесі оформлення документів для призначення пенсії.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.01 р. No794 визначено, що уже починаючи з 1 липня 2002 р. призначення пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" буде здійснюватися з заробітної плати особи за період роботи після 1 липня 2000 року за даними персоніфікованого обліку.

Одним з етапів пенсійного реформування, поряд з впровадженням персоніфікованого обліку, є передача функцій призначення і виплати пенсій органам Пенсійного фонду.

З метою прискорення пенсійної реформи відповідно до Закону України від 21.09.2000 р. "Про внесення змін у Закон України "Про проведення у Львівській області експерименту по призначенню пенсій органами Пенсійного фонду України", функції призначення і виплати пенсій уже передані органам Пенсійного фонду України дев'ятьох областей, Автономної Республіки Крим і м. Києва. Необхідно функції призначення і виплати пенсій передати Пенсійному фонду у всій Україні.

Для вирішення проблем, які виникли перед системою пенсійного забезпечення, і підвищення рівня життя пенсіонерів необхідно:

- встановити пряму залежність розміру пенсії від розміру внеску: хто не вносить вклад, той не одержує пенсії або одержує соціальну пенсію; хто вносить вклад у більшому розмірі чи протягом тривалого часу, той одержить пропорційно більшу пенсію у порівнянні з тими, хто здійснює менші відрахування з меншого заробітку чи працює протягом коротшого часу;

- забезпечити точний облік періодів зайнятості, заробітної плати і внесених внесків. Саме для цього в Україні створюється система персоніфікованого обліку відомостей;

- впорядкувати систему призначення пільгових пенсій. Усі трудящі, які сплачують однакові внески, будуть одержувати однакові пенсії;

- стимулювати більш пізній вік виходу на пенсію, завдяки цьому вдасться збільшити кількість платників внесків і підвищити розміри пенсії;

- виключити програми соціальної допомоги з пенсійної системи. Соціальні пенсії, доплати, адресна допомога й інші види допомоги повинні фінансуватися з державного бюджету. У майбутньому всі ці виплати необхідно об'єднати в єдину програму соціальної допомоги – програму гарантованого мінімального доходу родини;

- для стимулювання платіжної дисципліни встановити оптимальне співвідношення між розмірами пенсій і внесками трудящих.

Усі ці фактори повинні бути враховані при розробці нових Законів України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Закон про пенсійне страхування повинен поширюватися й на осіб, які працюють по найму на підприємстві, в установах і організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності і господарювання, створених відповідно до законодавства України, в об'єднаннях громадян, у громадян-підприємців й інших осіб, в тому числі і за договором цивільно-правового характеру й громадян, які самостійно забезпечують себе роботою.

Пенсійним страхуванням повинні бути охоплені також особи, які проходять строкову військову службу, особи, які відповідно до законодавства одержують допомогу по догляду за дітьми до досягнення ними трьох років, непрацюючі працездатні батьки дитини-інваліда віком до 16 років, особи, які здійснюють догляд за інвалідом першої групи чи за старими, які досягли 80-літнього віку. На зазначені категорії осіб повинно поширюватися загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, оскільки за ці періоди страхові внески повинні виплачуватись державою.

При розробці Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" необхідно досить гнучко використовувати пенсійний вік і добровільну зацікавленість громадян довше залишатися в складі працездатних, компенсуючи цей захід більш високими пенсійними виплатами. Необхідно зберегти право виходу на пенсію в 55 і 60 років, а також дати можливість вибору громадянам більш пізнього віку для виходу на пенсію. У випадку відстрочки виходу на пенсію людина буде виплачувати внески в Пенсійний фонд, а отже, і розмір її пенсії надалі буде вищим.

Для нинішніх пенсіонерів необхідно переглянути розміри пенсій у зв'язку зі збільшенням заробітної плати, здійснити поступове відновлення, диференціацію розмірів пенсій з урахуванням трудового внеску, зняти обмеження, тобто ліквідувати максимальні розміри пенсій.

Кошти, які заощаджуються на накопичувальному рахунку, повинні бути власністю вкладника, тому у випадку смерті застрахованої особи повинні передаватися в спадок у встановленому порядку.

Необхідно не залишити без уваги і непрацездатних громадян, яким покладена мінімальна пенсія. Вона визначається як сукупність пенсії, призначеної з загальнообов'язкової солідарної системи пенсійного страхування, пенсійних виплат із другого і третього рівня системи пенсійного забезпечення і державної соціальної допомоги, призначеної відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим родинам". Мінімальна пенсія у випадку, якщо вона є основним джерелом для існування, не може бути нижчою розміру прожиткового мінімуму. Однак до стабілізації економічного стану в Україні розмір мінімальної пенсії поступово наближати до прожиткового мінімуму (виходячи з реальних можливостей доходної частини Державного бюджету України і Пенсійного фонду).

Матеріальний рівень пенсіонерів усіх категорій повинен помітно підвищитися. Розмір пенсії мусить частково компенсувати втрачені внаслідок виходу на пенсію доходи.

У Законі "Про недержавне пенсійне забезпечення" необхідно розробити механізми добровільного нагромадження додаткових пенсійних внесків, причому у формуванні цих внесків повинні брати участь не тільки самі працівники, але й їхні роботодавці, які зможуть застрахувати своїх працівників у таких фондах.

Недержавні пенсійні фонди повинні мати різні форми: відкриті, корпоративні і професійні. Кошти F их фондів повинні інвестуватися в перспективні проекти, які забезпечать ефективне використанн накопичених коштів.

За умови реалізації перерахованих вище заходів пенсійне забезпечення в поєднанні з соціальною допомогою сформують більш надійну систему захисту від бідності, ніж та, котра існує сьогодні. Пенсійна реформа повинна стати складовою частиною комплексної програми економічних і соціальних перетворень, які проводяться в Україні.

Література:

1. Звіт про розподіл пенсіонерів за розмірами призначених місячних пенсій. Форма No94-РИК, затверджена наказом Міністерства статистики України від 03.11.95р. No287 Донецьке обласне управління Пенсійного фонду України, м. Донецьк, 2001р.

2. Про підсумки роботи (в аналітичних таблицях). Донецьке обласне управління Пенсійного фонду України, м. Донецьк, 2001р.

3. Чисельність населення за статтю і віком на початок 2001р. Донецька область. Таблиця РН-2. Донецьке обласне управління статистики, м. Донецьк, 2001р.

4. "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України". Послання Президента України Л.Д. Кучми до Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України від 05.10.2001р., м.Київ, 2001р.

5. "Про заходи для впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування". Указ Президента України від 04.05.1998р. No401/98, м.Київ, 1998р.

6. "Про заходи для поетапного впровадження в Пенсійному фонді автоматизованого персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування". Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1998р. No832. м.Київ, 1998р.

7. "Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 04 червня 1998р. No794". Постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.2001р. No1498, м.Київ, 2001р.

8. "Про внесення змін у Закон України "Про проведення у Львівській області експерименту по призначенню пенсій органами Пенсійного фонду України". Закон України від 21.09.2000р., м.Київ, 2000р.

Міжнародні транспортні коридори і Україна

Михайло Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

Подано ґрунтовний огляд та аналіз сучасної ситуації розвитку міжнародних транспортних коридорів в Європі та участі в цьому процесі України. Незалежні джерела оцінюють транзитний потенціал України як найбільший у Європі. Зроблено висновок про великі перспективи розвитку МТК на території України. Подано багатий фактажний матеріал до цього питання.

Oдним із головних напрямків реалізації транспортної політики в світі останнім часом є організація функціонування і розвитку міжнародних транспортних коридорів та залучення їх до міжнародної транспортної мережі. Це обумовлено факторами глобалізації, нової науково-технічної революції, світовими інтеграційними процесами. Тільки за період 1993-1998 рр. число сертифікованих по ISО-9001 транспортних компанiй виросло з 28 тис. до 272 тис.

Міжнародні транспортні коридори (МТК)- сукупність різних видів транспорту, що забезпечують значні перевезення вантажів і пасажирів на напрямах їх найбільшої концентрації. Транспортні коридори виконують роль кровоносних судин у світових інтеграційних процесах.

У 1994 р. II Загальноєвропейська (Крітська) транспортна конференція визначила 9 основних маршрутів МТК, III Загальноєвропейська транспортна конференція (1997 р.) до 9 коридорів додала 4 загальноєвропейські транспортні зони.

Крітська конференція проходила в рамках Європейського співтовариства і визначила такі транспортні

Коридори.

Коридор No1. Таллінн - Рига-Варшава;

Коридор No2. Берлін - Варшава - Мінськ - Москва;

Коридор 3. Берлін (Дрезден) - Вроцлав -Львів-Київ;

(Німеччина, Польща, Україна)

Коридор No4. Берлін (Нюрнберг) - Прага - Будапешт -Констанца (Салоніки) -Стамбул;

Коридор No5. Трієст - Любляна - Будапешт - Братислава - Ужгород Львів

(Італія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Україна)

Коридор No6. Гданьськ - Варшава - Жилина;

Коридор No7. Дунайський (водний);

(Австрія, Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія, Молдова, Україна)

Коридор No8. Дурес - Тірана - Скоп'є - Софія - Варна;

Коридор No9. Гельсінкі - Санкт-Петербург - Вітебськ

Київ (Москва) - Одеса (Кишинів) - Пловдив - Бухарест -Александрополіс (з 4-ма відгал.)(Фінляндія, Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Румунія, Греція)

Отже, 4 з цих 9 МТК - No3, No5, No7, No9 - проходять по території України.

На Третій Пан-європейської конференції з питань транспорту (23-25 червня 1997р., Фінляндія, Гельсінкі) прийнято рішення про створення коридору No10 Зальцбург - Любляна - Загреб - Бєлград - Скоп'є - Салоніки.

Останні 8-10 років Україна веде активну політику підтримки європейських ініціатив по МТК, пропонує свої варіанти коридорів Європейському співтовариству.

За результатами досліджень англійського інституту "Рендел", щодо коефіцінта транзитності Україна займає перше місце в Європі. Але на сьогодні ступінь використання транспортної інфраструктури України ще досить низький. Створення транспортних коридорів та входження їх до міжнародної транспортної системи визнано пріоритетним загальнодержавним напрямом розвитку транспортно-дорожнього комплексу України.

У травні 1993 року в Брюсселі на міжнародній конференції за участю керівних осіб 8 республік колишнього СРСР (Азербайджан, Киргизстан, Вірменія, Таджикистан, Грузія, Туркменистан, Казахстан, Узбекистан) для виконання програми ЄС, спрямованої на розвиток транспортного коридору з Західної Європи через Чорне море, Кавказ і Каспійське море в Центральну Азію, була висунута ідея створення МТК TRACECA. Програма ТRАСЕСА (ТRАNSPORT CORRIDOR EUROPED CAUCAUS АSІА - транспортний коридор Європа - Кавказ - Азія) є компонентом міждержавної програми Тасіs. Вказані вище держави вважаються країнами-засновниками ТRАСЕСА. На останній конференції, що проходила в Афінах в жовтні 1996 року, до програми TRACECA були включені Україна і Монголія. У фінансуванні TRACECA беруть участь 16 країн, а також ЕБРР и МБРР. ТРАСЕКА називають іноді "Великим Шовковим шляхом XXI сторіччя", оскільки його архітектура призначена для перевезення нафти і бавовнику. За розрахунками, ТРАСЕКА повинен забезпечити потік в 100 тис. контейнерів на рік.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1996 року No1512 визначено перелік транспортних коридорів, які Україна разом з іншими буде пропонувати включити як доповнення до мережі міжнародних транспортних коридорів. Це, по-перше, транспортний коридор Гданьськ-Одеса (Балтійське море-Чорне море)(Польща, Україна). По-друге, транспортний коридор "Євроазіатський" (ЄАТК) Іллічівськ (Одеса) - Поті (Батумі) - Тбілісі - Баку (Україна, Грузія, Азербайджан). Крім того, транспортний коридор "Європа - Азія" (Німеччина, Італія, Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Україна, Росія, Казахстан, країни Середньої Азії та Китай). За оцінками російських експертів (В.Якунін), обсяги торгівлі між Європою та Азією досягають сьогодні 60 млрд дол. на рік.

Науково-практичному забезпеченню розвитку МТК, які проходять по території України, у зв'язку з програмою розвитку транспорту, запропонованою ЄС, була присвячена міжнародна конференція транспортників, що відбулася в травні 1997 р. в Києві. В ній брали участь міністри транспорту 23 держав. Ґрунтовно розглянуто питання розвитку транспортної мережу автомобільних, залізничних, повітряних та водних шляхів через Україну в контексті загальноєвропейської економічної та політичної інтеграції. Через рік, у червні 1998-го, в Києві відбулася ще одна міжнародна конференція, присвячена проблемам розвитку МТК: "Чорноморсько-Каспійський регіон: умови та перспективи розвитку". На цій конференції за участю науковців, представників дипломатичних кіл Грузії, Ірану, Росії, Туреччини розглянуто проблеми використання інфраструктури, зокрема магістрального трубопровідного транспорту для поставок в Україну енергоносіїв та його транзиту територією нашої країни.

Згідно з Концепцією розвитку транспортно-дорожнього комплексу (ТДК) України на середньостроковий період та до 2020 року передбачено активізацію процесів інтеграції ТДК України до європейської та світової транспортних систем. В 2000 році обсяги перевезень вантажів всіма видами транспорту загального користування збільшилися на 4,3% у порівнянні з попереднім роком, за 1 півріччя 2001 року на 5,0% до аналогічного періоду минулого року. Відповідно прогнозам очікується щорічне зростання попиту на транспортні послуги на 4 -5%, обсяги перевезень вантажів до 2005 року можуть збільшитися на 27-28%, пасажирів – на 2,7%, а у перспективі до 2020 року  вантажів – у 1,5-2 раза, пасажирів – у 1,3-1,5 раза. Констатовано, що на сьогодні транспортна система України не в повній мірі готова до забезпечення перевезень у таких обсягах. Внаслідок недостатнього розвитку нормативно-правової бази і низького інвестиційного потенціалу ТДК збільшується зношення технічних засобів, погіршується їх структура, не забезпечується належна безпека руху, зростає негативний вплив діяльності транспорту на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Все це в умовах жорсткої конкуренції призводить до витіснення українських перевізників з міжнародних ринків транспортних послуг, знижує якість обслуговування вітчизняних підприємств і населення, створює реальну загрозу економічній безпеці держави.

Основними проблемами, які стримують забезпечення зростаючого за обсягами та якістю попиту на транспортні послуги, визнані:

- недостатнє оновлення основних фондів усіх видів транспорту і дорожнього господарства, невідповідність їх технічного рівня перспективним вимогам;

- низький рівень міжгалузевої координації у розвитку транспортної інфраструктури, що призводить до роз'єднання єдиного транспортного простору, нераціонального використання ресурсів і зниження ефективності використання транспорту;

- слабкий ступінь використання геополітичного положення України та можливостей її транспортних комунікацій для міжнародного транзиту вантажів територією України;

- повільне вдосконалення транспортних технологій та недостатня їх пов'язаність з виробничими, торговельними, складськими і митними технологіями;

- неприпустимо низький рівень інформатизації транспортного процесу та інформаційної взаємодії транспорту з іншими галузями економіки;

- недостатня ефективність фінансово-економічних механізмів, що стимулюють надання інвестицій на розвиток транспорту;

- відставання у реалізації державних і галузевих програм в галузі окремих видів діяльності, видів транспорту, транспортного машинобудування, розбудови державного кордону.

Прискорення вирішення цих проблем має виключно важливе значення не тільки для транспортної галузі, а і для держави в цілому, ефективного функціонування її виробничої та соціальної сфер. Мета та завдання Концепції розвитку транспортно-дорожнього комплексу (ТДК) України включають:  

• створення умов для транспортного забезпечення подальшого економічного зростання України, розвитку та якісного поліпшення обслуговування її населення;   

• поетапну реалізацію інституціональних перетворень у транспортному секторі економіки на основі вдосконалення системи управління галуззю, розмежування функцій державного і господарського управління, реформування форм власності і розвитку конкурентного середовища на ринку транспортних послуг, лібералізації у сфері ціноутворення;

• прискорення модернізації виробничо-технічної бази ТДК, вихід його на світовий техніко-технологічний рівень, формування нових підходів в інноваційній та інвестиційній політиці, спрямованій на вирішення цього завдання, включаючи залучення іноземного та національного приватного капіталу у формах спільних підприємств, лізингу, концесійної діяльності;

• продовження та прискорення інтеграції ТДК України до європейської та світової транспортних систем на принципах Європейської транспортної політики, адаптації національного законодавства до міжнародного транспортного і митного права, наближення до міжнародних стандартів, технічних, техніко-експлуатаційних та екологічних вимог у сфері транспортної діяльності.

Для реалізації вказаних цілей Концепція передбачає: - формування єдиного правового поля діяльності підприємств транспорту з врахуванням міжнародних норм; - впровадження ефективної системи державного регулювання і контролю ринку транспортних послуг для забезпечення справедливої конкуренції та економічних умов для розширеного відтворення основних фондів у транспортно-дорожньому комплексі; - введення та запровадження державних стандартів, вимог і соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування; - забезпечення безпечного функціонування транспортно-дорожнього комплексу та зниження негативного впливу транспорту на навколишнє природне середовище; - посилення координуючої ролі держави у розвитку транспортної мережі, насамперед міжнародного значення, мультимодильних перевізних і  логістичних систем, створенні нової транспортної техніки і технологій, підвищенні ефективності взаємодії між різними видами транспорту; - створення умов для підвищення конкурентоспроможності національних перевізників та експедиторів на міжнародних і внутрішньому ринках транспортних послуг за рахунок реалізації комплексу заходів державної підтримки українських транспортних підприємств, які здійснюють перевезення зовнішньоторговельних і транзитних   вантажів; - формування і забезпечення ефективного функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів, з'єднання їх в єдину систему транспортної мережі міжнародного значення з подовженням до пунктів зародження та погашення вантажопотоків експортних та імпортних вантажів, використання переваг географічного положення України для залучення транзитних вантажопотоків євроазіатського та інших перспективних напрямків міжнародної торгівлі; -   створення гнучкої системи регулювання транспортних тарифів, яка б враховувала інтереси споживачів транспортних послуг і транспортних організацій; - створення єдиного інформаційного простору ТДК на основі впровадження сучасних інформаційних та керуючих систем, розвитку бази інформатики; - розвиток та активізація наукового потенціалу транспортної галузі, створення орієнтованої на перспективу системи підготовки і перепідготовки кадрів на транспорті; -  державне стимулювання і підтримку національних виробників транспортної техніки.

Пріоритетними напрямками державного регулювання в транспортній галузі, зокрема, мають стати модернізація транспортної мережі і термінальних комплексів у складі МТК, впровадження інформаційних технологій, електронного документообігу, розвитку комбінованого транспорту, створення інституту операторів змішаних перевезень, формування та реалізація цільових програм оновлення рухомого складу на всіх видах транспорту.

Динаміка реалізації Концепції передбачається така. На першому етапі (2001-2005 роки) формується необхідна нормативно-правова база, визначаються заходи щодо чіткого розмежування функцій державного і господарського управління та забезпечується реальний розподіл цих функцій шляхом створення господарюючого суб'єкта; виділяються окремі сектори за видами діяльності (вантажні перевезення, пасажирські перевезення в далекому і приміському сполученнях, утримання і розвиток інфраструктури тощо), опрацьовується механізм взаємодії між ними, забезпечується ведення обліку та складання фінансової звітності по окремих видах діяльності. На другому етапі (2006 рік і далі) поступово  формується конкурентне середовище в сфері перевезень, здійснюється поетапний перехід до європейської моделі управління транспортом на основі організаційного розмежування управління інфраструктурою та системами управління рухом (державний сектор) та наданням транспортних послуг (оператори всіх форм власності).

Для реалізації "Програми створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні" передбачено здійснити електрифікацію ряду ділянок Укрзалізниці, модернізувати залізничну інфраструктуру до національних стандартів на напрямках: Львів-Київ (коридор No3),Чоп-Львів (коридор No5), Жмеринка-Одеса (коридорNo 9), Київ-Зернове (коридор No9), Ніжин-Горностаївка (коридор No9), Ягодин-Ковель-Здолбунів-Козятин (коридор Балтійське море (Гданьськ) -Чорне море (Одеса),Фастів-Дніпропетровськ – Красна Могила (коридор Європа-Азія).

Передбачено здійснити реконструкцію існуючої мережі автомобільних доріг міжнародних траспортних коридорів: дорога Краковець-Львів-Рівне-Житомир-Київ  (коридор No3), дорога  Косини-Чоп-Стрий-Львів, Сторожниця-Ужгород-Мукачеве (коридор No5), дорога Нові Яриловичі-Чернігів-Кіпті-Київ-Любашівка-Платонове, Любашівка-Одеса, Кіпті-Бачівськ (коридор No 9), дорога Рені-Ізмаїл-Одеса-Херсон-Дебальцеве- Ізварине  (коридор ЧЕС), дорога Київ-Полтава-Харків-Дебальцеве-Ізварине  (коридор Европа-Азія), дорога Ягодин-Ковель-Луцьк-Тернопіль-Хмельницький –Вінниця-Умань-порти Чорного моря,  Тернопіль-Чернівці-Порубне (Мамалига) (коридор Балтійське море-Чорне море).

Здійснюється комплекс технічних заходів з метою покращання умов та  безпеки руху на автомобільних дорогах міжнародних транспортних коридорів: дорога Краковець-Львів-Рівне-Житомир-Київ (коридор No3), дорога Косини-Чоп-Стрий-Львів, Сторожниця-Ужгород-Мукачеве (коридор No5), дорога Нові Яриловичі-Чернігів-Кіпті-Київ-Любашівка-Платонове, Любашівка-Одеса, Кіпті-Бачівськ (коридор No9), дорога Ягодин-Ковель-Луцьк-Тернопіль-Хмельницький-Вінниця-Умань-порти Чорного моря,  Тернопіль-Чернівці-Порубне (Мамалига) (коридор Балтійське море-Чорне море), дорога Київ-Полтава-Харків-Дебальцеве-Ізварине  (коридор Європа-Азія), дорога Одеса-Миколаїв-Херсон-Джанкой-Керч (коридор Євроазіатський), дорога Рені-Ізмаїл-Одеса-Херсон-Мелітополь-Бердянськ-Маріуполь-Новоазовськ (коридор ЧЕС).

Через річку Західний Буг у рамках реалізації програми прикордонного співробітництва Tacis із залученням коштів Європейського Союзу планується здійснити будівництво мостового переходу (коридор Балтійське море-Чорне море), а також будівництво нових і реконструкцію існуючих комплексних пунктів сервісу та вантажних терміналів.

Концепція передбачає розбудову транспортних коридорів із залученням коштів ЄБРР (автодорога Київ-Чоп, коридор No 3, 5).

В галузі морського транспорту передбачається здійснити будівництво нових і реконструкцію існуючих об`єктів морського транспорту (коридори No 9 TRACECA; Балтика-Чорне море) – Іллічівський порт, Одеський порт, Порт Південний, Маріупольський порт.

На основі Концепції розроблено та Постановою КМУ від 20.03.1998р., No346 затверджено Програму створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів України. Головна мета її розробки та реалізації зумовлена необхідністю забезпечення проведення єдиної державної технічної, технологічної, економічної, нормативно-правової та соціальної політики при створенні та функціонуванні національної мережі міжнародних транспортних коридорів, адекватної основним принципам міжнародної транспортної політики та Європейського співтовариства. Перехід на ці принципи повинен забезпечити:

Ц інтеграцію транспортної системи України в європейську та світову транспортні системи;

Ц залучення додаткових обсягів перевезень і валютних надходжень;

Ц впровадження прогресивних технологій у транспортні та інші супутні процеси;

Ц підвищення ефективності функціонування транспортного комплексу України;

Ц підвищення конкурентоспроможності українських перевізників;

Ц вирішення енергетичних та екологічних проблем транспорту.

Великі перспективи бачаться в раціональному поєднанні вільних економічних зон та міжнародних транспортних коридорів, що дозволить використати переваги тих і інших. На сьогодні в світі діють понад 1000 вільних економічних зон (ВЕЗ). Завдяки так званому "шлюзовому" принципу ВЕЗ національні товари та послуги надходять на світовий ринок, а іноземні ресурси підключаються до національних економік, відіграючи важливу роль у розвитку економіки як конкретної країни, так і світової економіки в цілому. Зокрема на території ВЕЗ виготовляється продукція, вартість якої складає близько 15% світового торговельного обороту.

Досліджуючи проблему поєднання ВЕЗ – МТК, В.П.Кузьменко - експерт
Національного інституту україно-російських відносин (РНБОУ) - робить висновок, що транспортний коридор Балтика - Чорне море та Євразійський МТК в разі їх поєднання залучать в Україну потужні транзитні потоки, включаючи зв'язки Південної Азії та Африки з Європою, Ближнього Сходу з Європою, Середньої Азії з Європою, які створять одну з найбільш перспективних для нашої країни транспортних артерій міжконтинентального значення. В складі цих коридорів може бути створено декілька ВЕЗ. Зокрема називаються ВЕЗ "Інтерпорт-Ковель" (Волинь), ВЕЗ "Порто-Франко" в Одесі, ВЕЗ "Аджалик" та ВЕЗ "Антарктика" в Іллічівську, міжнародна ВЕЗ "Рені-Галац-Джурджулешти". До складу МТК ЄС NoNo 3, 5, 7, 9 можуть увійти ВЕЗ "Мостиська", "Жовква", "Яворів", "Закарпаття" та інші.

Великі потенційні можливості в розвитку МТК має і ГУУАМ. На думку аналітиків Українського центру економічних та політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, фундаментом і рушійною силою розвитку ГУУАМ могла б стати ідея створення Євроазіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК). Це обумовлюється спільними інтересами країн ГУУАМ - всі країни-учасники цієї організації та інші країни Каспійського регіону мають вагомі інтереси у сфері видобутку та транспортування нафти у Європу.

Важливо оцінювати також стан розвитку транспортних потоків в інших наших сусідів, які включені в Крітські МТК, зокрема в Російській Федерації. За прогнозами, обсяг зовнішньої торгівлі Росії до 2010 р. у порівнянні з1998 р. зросте на 70-75%, а експортно-імпортні перевезення – на 30-35%. За оцінками експертів, вантажообіг контейнерних вантажів на напрямі Західна Європа - Східна Азія складе загалом 250 млрд дол., з них 10-15% пройде російськими транспортними комунікаціями. У 2001-2010 рр. на розвиток інфраструктури коридорів Росія планує витратити 600 млрд руб., у тому числі з власних і залучених коштів підприємств 420 млрд, федеральний бюджет надасть 12 млрд руб., бюджети суб'єктів Федерації - 6 млрд. При цьому головні вантажопотоки всередині Росії підуть по осях Захід-Схід та Північ-Південь. На напрямку, що забезпечує транспортно-економічні зв'язки Північ-Південь, російські фахівці виділяють такі транспортні коридори: 1. Кордон з Фінляндією - Санкт-Петербург - Москва - Київ - порти України на Черному морі. 2. Санкт-Петербург - Псков - Невель - Вітебськ - Київ - порти України на Черному морі. Обидва ці коридори є частинами Пан-Європейського МТК No 9.

Високий рівень очікувань від Другої Міжнародної Чорноморської транспортної конференції, яка  відбудеться 5-6 березня 2002 року  в Києві. Тут буде підведено підсумки досягнутого за цей період в розвитку Чорноморської транспортної зони і коридору Європа-Кавказ-Азія, виявлення проблемних сторін розвитку і, в результаті,  формування узгодженої транспортної політики України як сполучної  ланки між Європою і Азією. До участі в конференції  запрошені міністри транспорту країн-учасниць ОЧЕС, TRACECA, Пан-Європейських транспортних коридорів, коридору Гданьськ-Одеса, а також представники ЕКЕС,   ЄКМТ, ООН, міжнародних організацій, ініціатив і програм, провідних транспортних компаній – загалом офіційні делегації, що представляють ограни державної влади та приватний сектор у галузі транспорту близько 30 країн. Проведення конференції зробить вагомий внесок у подальший розвиток транспортних систем країн Чорноморського регіону - складової частини загальноєвропейської транспортної мережі. 

Сьогодні КМ України не хоче миритися зі значною втратою позицій нашої країни як морської держави. 14 лютого 2002 р в Одесі відбудеться засідання колегії Міністерства транспорту, де буде розглянуто звіт директора Державного департаменту морського і річкового транспорту про хід реалізації основних стратегічних напрямків розвитку морського та річкового транспорту, завдання і шляхи їх подальшого вирішення, а також планується розглянути Програму розвитку портів України на період до 2012 року та комплексний план розвитку залізничного транспорту морських портів і припортових станцій на 2002-2007 роки. В переддень цього засідання міністр транспорту  Валерій Пустовойтенко висловився досить однозначно: "Сьогодні морська галузь в загальній системі транспортного комплексу України перебуває чи не в найскладнішому становищі. Ми не можемо і не будемо миритися з тим, що 93% вантажів в українських портах обслуговують не українські, а іноземні судна. Самі порти потребують модернізації технологічного процесу, вони повинні бути готові до збільшення вантажної бази. Тому нам важливо в комплексі розглянути всі питання подальшого розвитку транспортно-дорожнього комплексу Одеської області, затвердити програму розвитку морських портів. І все це також пов`язати з низкою заходів щодо відродження національного морського перевізника і морської галузі України загалом".

Висновки:

1. Об'єднання в єдину транспортну систему коридору TRACECA, Євро-Азіатського транспортного коридору (Україна-Грузія-Азербайджан), коридору Гданьськ-Одеса та Крітських коридорів дозволить створити реальні умови для комбінованої схеми перевезень вантажів "море-суша" в напрямку басейнів Балтійського, Чорного та Каспійського морів найкоротелою відстанню.

2. Потенційні можливості залучення в Україну міжнародних транспортних потоків великі. Оціночно обсяг транзитних перевезень через територію нашої країни може бути збільшений вже найближчим часом на 25-30%, а в перспективі – в декілька разів. Відповідне зростання надходжень до бюджету може скласти декілька млрд доларів США.

Література:

1. ГУУАМ - стагнация или развитие? УП, 4.07.2001.

2. Концепція розвитку транспортно-дорожнього комплексу України на середньостроковий період та до 2020 року. - Київ, 1998.

3. Россия предлагает Японии принять участие в создании трансконтинентальных международных транспортных коридоров АЭИ "ПРАЙМ-ТАСС".30.05.2001.

4. Міжнародні транспортні коридори України: http://www.magistral.inc.ru/

Завод, який дав місту життя

Олександр Риженков, голова правління ВАТ "Донецький металургійний завод", академік Академії економічних наук України

Стаття дає короткий історичний огляд розвитку одного з найстаріших підприємств міста Донецька — Донецького металургійного заводу. Заводу, який, по суті, і дав життя самому місту. Докладно також розкривається проблема реструктуризації та її вплив на майбутній розвиток.

ВАТ "Донецький металургійний завод" - одне з найстаріших підприємств півдня України. Він заснований створеним у 1869 році акціонерним "Новоросійським товариством кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв". День народження заводу — початок регулярної виплавки чавуну - 24 січня 1872 року. Директором-розпорядником заводу з початку його будівництва до 1889 року був англійський спеціаліст Джон Юз.

Одним з перших у країні завод освоїв виплавку чавуну на мінеральному паливі в доменних печах, прокат залізних, а потім — сталевих рейок, конче необхідних для розвитку мережі залізниць у Донецькому і Дніпропетровському регіонах. До початку двадцятого століття в складі заводу працювали сім доменних і десять мартенівських печей, чотирнадцять прокатних клітей. Завод став найбільшим виробником чавуну в країні. Надалі продовжувався розвиток існуючих і будівництво нових цехів та агрегатів. Були побудовані і пущені в експлуатацію: у 1904 році - листопрокатний цех, у 1910 році - сортопрокатні стани 250, 350, 400, у 1912 - новий мартенівський цех.

Великий внесок у розвиток заводу зробили знамениті спеціалісти, які працювали на ньому, —металурги М.К.Курако та І.П.Бардін.

Під час громадянської війни завод не працював. Після націоналізації, у 1919 році почалося відновлення зруйнованих виробництв. Завод знову запрацював усіма переділами. Виплавка чавуну і сталі, виробництво прокату в 1928 році досягнули рівня 1913 року, а до 1940 - перевищили його більш ніж удвічі.

З початку Великої Вітчизняної війни ДМЗ став випускати спеціальні марки металу для оборонної промисловості, авіаційні бомби, гранати. На час окупації завод завмер. Відступаючи, фашисти піддали його жорстокому руйнуванню. Було повністю знищено енергетичне господарство, підірвано колони будівель багатьох цехів, зруйновано виробничі агрегати. Завдяки самовідданій праці донецьких металургів уже через п'ять місяців після звільнення міста від окупантів були відновлені і пущені в експлуатацію мартенівська піч No4, доменна піч і прокатні цехи.

За успішну роботу по відбудові виробничих агрегатів і забезпеченню фронту металом колективу Донецького металургійного заводу десять разів присуджувався перехідний Червоний Прапор Державного комітету оборони СРСР, який залишено заводу на постійне зберігання.

В післявоєнні роки на підприємстві модернізуються старі і будуються нові цехи, впроваджуються передові технології: у 1950 році - освоєно систему паровипарювального охолодження елементів мартенівських печей, у 1953 році - пущено листопрокатний стан 2300, у 1960 — першу в світі промислову установку безперервного розливання сталі та ін. У 1966 році за успішне виконання завдань по випуску металу завод нагороджено орденом Леніна. За внесок у розвиток чорної металургії на честь 100-річчя з дня заснування Донецький металургійний завод нагороджено орденом Жовтневої Революції.

Продовжувалася подальша реконструкція заводу в напрямку спеціалізації з випуску якісних і легованих сталей.

У 1974 році введено в експлуатацію заготовочний стан 950/900, у 1976 - кисневу станцію, у 1978 - електросталеплавильну піч No1, установку грануляції доменних шлаків, у 1979 - електросталеплавильну піч No2, у 1980 — установку по приготуванню і вдуванню в горн доменної печі пиловугільного палива, у 1985 - комплекс устаткування для виробництва синтетичних шлакоутворюючих сумішей, цех ремонту устаткування, реконструйовано з установленням нових верстатів механічний цех, у 1994 році - цех тонкостінних труб.

У 1996 році Донецький металургійний завод ім. Леніна перетворено у відкрите акціонерне товариство "Донецький металургійний завод".

Через рік почалася реалізація інвестиційного проекту, за яким компанія "MetalsRussia" (Великобританія) інвестувала в електросталеплавильний комплекс ОАО "ДМЗ" устаткування для модернізації електросталеплавильної печі обтискного цеху. В асортименті продукції, що випускалася, з'явилися високолеговані марки сталі.

З початку 1998 року завод став випускати шестиметрову квадратну заготовку на додаток до чотириметрової, яка випускалася раніше. В ході реалізації інвестиційного проекту ВАТ "ДМЗ" в економіку України були залучені корпоративні інвестиції, завдяки чому завод одержав від італійської компанії "Danieli" металургійне оснащення, що випереджає існуючі європейські аналоги як мінімум на 4 роки. З вересня 1998 року підприємство почало функціонувати в рамках дії Закону України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області".

Наприкінці 1999 року в результаті реструктуризації зі складу ВАТ "ДМЗ" виділився міні-металургійний завод "ІСТІЛ-ДМЗ", створений на базі електросталеплавильного й обтискного цехів. У цей же час почалися роботи з реконструкції доменної печі No2, модернізації установки безперервного розливання сталі мартенівського цеху.

Початок століття завод зустрів як беззбиткове сучасне підприємство повного циклу. І здійснилося це завдяки реструктуризації заводу та залученню значних інвестицій. Так, внаслідок реструктуризації було створено цілий ряд незалежних підприємств, які працюють у комплексі на договірних умовах. Тобто керівництво усвідомило, що майбутній розвиток заводу залежить від того, як з самого початку будуть реструктуризовані основні цехи, яку конкурентоспроможну продукцію будуть випускати, як раціонально побудувати організаційно-управлінську структуру, як ефективно будуть працювати маркетингові і комерційні служби і, нарешті, який прибуток будуть одержувати самостійні структури, які задіяні у відкритому акціонерному товаристві "Донецький металургійний завод".

Перспективи майбутнього закладені в інвестиційних проектах по реструктуризації основних цехів: доменного - ТОВ "Феррит", мартенівського - ЗАТ "ММЗ ІСТІЛ (Україна)" і допоміжних цехів - ТОВ "Калтоп", ЗАТ "ЦНДІвтормет".

Заслуговує уваги одне з найсучасніших підприємств - міні-металургійний завод "ІСТІЛ-Україна". Це технологічний модуль, який відповідає сучасному світовому рівню. Він уже другий рік діє на заводі, має сертифікат ISO 9002 від TUV-NORD (Німеччина) і виробляє до мільйона тонн сталі на рік. Сюди вкладені іноземні інвестиції (понад 85 млн. дол. ISFIL Group., США).

Перетворення найстарішого в Донецьку підприємства в акціонерне виявилося взаємовигідним як для закордонних інвесторів, так і для колективу ВАТ "Донецький металургійний завод": не тільки загальна інфраструктура, але й інтереси — випускати метал підвищеного попиту. На кожній ділянці виробництва найновіші установки і технологічні процеси. З відновленням виробництва значно покращилися й умови праці металургів. Шанси на подальший перспективний розвиток як міні-металургійного, так і основного металургійного заводу однакові.

У фахівців, які знають завод не один десяток років, є можливість порівняти колишні і нинішні умови праці і виробничі процеси в його цехах. Їхня думка однозначна: підприємство набуває сучасного вигляду, поступово досягає європейського рівня виробництва металу. А це значить, що добробут трудівників заводу починає зростати. І люди усе більше переконуються в перевагах вільної ринкової економіки.

Цікавим є інвестиційний проект ТОВ "Феррит", який вже успішно реалізується й у ньому визначено майбутнє заводу. Це проект з випуску чавуну на суму 20 млн. дол. США. Інвестиції від запасних інвесторів надійшли у вигляді устаткування, оснащення, інвентаря, коштів. Обсяг реалізації робіт, послуг у пропонованому інвестиційному проекті склав 235715 тис.грн у 2000 році зі збільшенням обсягу виробництва до 353600 тис.грн у 2007 році. Сумарні витрати - 209664 тис. грн і 302516 тис.грн на рік відповідно. Виходячи з цих показників, здійснення проекту дозволить створити постійно діюче прибуткове підприємство.

У травні 1997 року загальними зборами акціонерів було прийняте рішення про затвердження статуту ЗАТ "ЦНДІвтормет" і ТОВ "Калтоп". Після двох років роботи фінансово-економічними службами заводу й управлінням економічного прогнозування було здійснено аналіз господарської діяльності і вироблено рекомендації щодо поліпшення виробничих і фінансових показників їхньої діяльності. У цілому робота цих підприємств оцінена позитивно (особливо ефективно вони працюють починаючи з 2000 року), що ще раз підтверджує правильність обраних напрямків і методів реструктуризації ВАТ "ДМЗ" (у тому числі вироблення довгострокової стратегії розвитку товариства, перетворення його в холдингову структуру) і необхідність її продовження з урахуванням інтересів акціонерів, трудового колективу і суспільства в цілому.

Обрана ВАТ "ДМЗ" схема реструктуризації дозволяє звільнити основне виробництво від невиробничих затрат, а також надає новим потенційним інвесторам можливість придбати досить велику частину вузькопрофільного об'єкта, який інвестується. При завершенні реструктуризації інвестиційне поле істотно розширюється, об'єкт стає більш привабливим, він не успадковує усіх тих боргових зобов'язань, які має сьогодні головне акціонерне товариство.

Реструктуризація ВАТ "ДМЗ" триватиме й далі, причому з метою залучення зовнішніх інвестицій в модернізацію виробництва в окремі підприємства будуть виділятися не тільки допоміжні, але й основні цехи.

Усі кроки по відокремленню дочірніх компаній будуть робитися за рішенням загальних зборів акціонерів ВАТ "ДМЗ" після одержання зваженого економічного обґрунтування необхідності таких заходів, що дозволить мінімізувати витрати на товарний, вартісний та інформаційний обмін між материнською і дочірньою компаніями.

Варто зауважити, що процес реструктуризації починався і продовжується складно і важко. Але він заслуговує на увагу як досвід для інших підприємств, яким також доведеться долати ці процеси.

Ринок житла – елемент системи управління містом. Принципи його формування та функціонування

Георгій Онищук., кандидат економічних наук

Стаття торкається актуального питання ринку житла в Україні. Виокремлено чинники, які обумовлюють роль житла як головного пріоритету економічної реформи. Підкреслено важливу роль іпотечного кредитування. На основі аналізу реальної ситуації на сучасному ринку житла зроблено висновок, що забезпечення житлом є однією з головних функцій місцевого самоврядування.

В сучасних умовах ринкових перетворень в економіці домінуючого значення набуває проблема забезпечення житлом населення України. Сама мета, визначена в Конституції як забезпечення права кожному громадянину вільно, відповідно до потреби та можливості отримувати житло у власність або користування, вимагає радикальної зміни державної житлової політики. Цікаво відмітити те, що місцеві органи влади гарантують громадянам не саме житло, а лише право на його придбання або найм чи оренду. В зв'язку з цим житлова реформа потребує в першу чергу створення системи законодавчих та нормативних актів з метою формування саме ринку житла.

Відомо, що житловий фонд – це найбільше багатство країни - завжди був головним показником життєвого рівня людини. Крім того, в житловій сфері реалізується майже третина виробничого потенціалу країни. Тому стан справ у житловій сфері суттєво впливає на вирішення найгостріших соціальних питань, включаючи питання зайнятості населення, є одним з важливих важелів управління містами, їх соціально-економічним розвитком.

Житло, житлове будівництво зокрема, стає головним пріоритетом економічної реформи, що визначається рядом факторів.

По перше, можливістю залучення та використання коштів населення як основного інвестора міського господарства, що одночасно зміцнює фінансову систему.

По-друге, реально та безпосередньо вкладаються кошти для підвищення рівня життя мешканців міста.

По-третє, позитивний вплив житлового будівництва на вирішення ряду гострих соціальних проблем, включаючи безробіття.

Для вирішення житлової проблеми вдалось залучити самого громадянина, перекладаючи на нього відповідальність за отримання та подальшу експлуатацію й утримання свого житла. В свою чергу цей процес значно активізував вторинний ринок житла.

Створюється ситуація, коли громадянин, який бажає покращити свої житлові умови, повинен купувати житло на вільному ринку житла, але так вирішити своє житлове питання в змозі не кожний у зв'язку з високими цінами на житло. Середня вартість 1 кв. м житла в Україні складає 1200 грн, а в містах Києві, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі вони складають відповідно від 1400-1500 грн. Навіть громадяни з середнім доходом не можуть придбати достойне житло на ринку.

Тому необхідна державна підтримка в вирішенні житлової проблеми, а для тих верств населення, які потребують соціального захисту, житло необхідно передати в найм або оренду безкоштовно.

Тобто потрібні нові підходи, нові ідеї на основі ринкових стосунків, активного розвитку як первинного, так і вторинного ринку житла. Слід зазначити, що ринок житла є основою для ринку споживання, необхідною умовою виникнення та динамічного розвитку також і ринку праці. Він несе в собі колосальний соціальний заряд, тому що немає більш важливого товару, крім продуктів харчування для сім'ї, як житло.

Визначаючи житло як товар, ми маємо справу з ринком капіталу, частиною загальної економічної інфраструктури. На жаль, сучасна економічна наука поки що не розкрила природу житла одночасно і як блага, і як економічного та соціального феномена.

До цього часу не задіяні такі параметри ринку житла, як застава нерухомості, іпотечне кредитування будівництва житла.

Ситуація загострюється тим, що низька платоспроможність населення стикається з постійним збільшенням вартості будівництва житла.

Оцінюючи прибуток та збереження сім'ї, яка бажає покращити свої житлові умови, можна зазначити, що:

• 60-65% населення може вкласти свої кошти в покращання своїх житлових умов, але за підтримки державних або місцевих органів влади про кредитування житла;

• близько 20-25% населення можуть самостійно вирішити це питання, в тому числі за рахунок банківського або іпотечного кредитування;

• 15-20% населення повинні бути забезпечені житлом за рахунок бюджетних коштів. Таке соціальне житло передається громадянам в оренду або найм.

Таким чином, слід зробити висновок, що для більшості громадян найбільш доступним та ефективним способом покращання житлових умов є іпотечне кредитування будівництва або купівлі житла.

На жаль, в економічній теорії залишаються нерозкритими механізми формування іпотечних програм житлового будівництва з максимально ефективним використанням ресурсів всіх учасників інвестиційного процесу.

Обмеженість місцевих та регіональних бюджетів, дефіцит кредитних ресурсів та коштів населення вимагають раціонального їх використання.

Абсолютна величина іпотечного кредиту визначається як вартістю житла, так і можливістю громадянина розрахуватися за кредит у встановлений термін. Повернення іпотечного кредиту забезпечується частиною прибутку клієнта. Згідно із статистичними даними на інвестування житла у сім'ї залишається близько 20% постійного прибутку. Цей відсоток і повинен враховуватись для розрахунку іпотечного кредитування. Як правило, максимальна величина кредиту складає 70% заставної вартості житла, іншу частину вкладає сім'я одразу. Крім того, для більшості сімей розмір кредитування залежить від сукупного сімейного прибутку, що визначає розмір виплат при погашенні кредиту.

Таку залежність можна відобразити формулою:

К (1 + CN) = 0,2 х 12 DN

де: К – іпотечний кредит в грн;

N – термін погашення кредиту в роках;

С – кредитна ставка у відсотках;

D – місячний сукупний прибуток сім'ї в грн.

Максимальний кредит в залежності від прибутку сім'ї можна розрахувати таким чином:

Розвиток іпотечного кредитування в Україні, накопичений досвід свідчать про його велику перспективу та ефективність, одночасно вимагають термінової розробки і прийняття ряду законодавчих та нормативних актів.

Новий Земельний кодекс України, прийнятий у жовтні 2001 року, дає можливість вирішувати всі питання, пов'язані із землекористуванням в державі. Це має особливе значення для соціально-економічного розвитку міст і регіонів, створення ринкових засад у фінансуванні шляхом залучення інвестицій, використання власності на землю як основи для формування сучасного фінансово-економічного механізму розвитку територій.

Розмежування повноважень між Верховною Радою і органами місцевого самоврядування значно розширює можливості та права останніх в галузі земельних відносин. Згідно із земельним кодексом до повноважень міських рад належать питання:

• розпорядження землями територіальних громад;

• передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб або у користування;

• вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, викуп їх для суспільних потреб територіальних громад;

• організації землеустрою, здійснення контролю за використанням і охороною земель;

• підготовки та внесення пропозицій щодо змін меж районів у містах, міст, сіл і селищ;

• широкої роз'яснювальної роботи та інформування населення щодо земельних відносин.

Реформування відносин у житловій сфері міст, що особливо важливо для міст-мільйонерів, стало можливим внаслідок чіткого визначення у кодексі поняття земельних ділянок житлової та громадської забудови, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів, земельних ділянок багатоквартирних житлових будинків. У випадку приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка передається безоплатно у власність або користування об'єднанню власників.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної власності співвласників будинку здійснюється на основі договору або відповідно до закону. Співвласники земельної ділянки мають право на її поділ або виділення з неї окремої частини .

Визначення правил користування і володіння земельними ділянками біля будинків та прибудинковими територіями дає можливість місцевим органам влади ефективно проводити нову житлову політику.

Слідом за формуванням первинного ринку житла створюється вторинний ринок. Поява та розвиток вторинного ринку житла є завершальною стадією формування самофінансуючої системи іпотечного кредитування житлового будівництва.

На сьогодні, завдяки приватизації державного житлового фонду, практично сформувався ринок житла, і громадяни отримали можливість вирішувати свої житлові проблеми залежно від своїх фінансових можливостей і потреб у житлі.

Так, щорічно в Україні здійснюється близько 250 тисяч договорів купівлі-продажу житла майже на 5 млрд грн. У процесі приватизації житла та діючого ринку житла вирішується також питання розселення сімей з комунальних квартир, більш економічного їх використання шляхом добровільної заміни квартири з надлишками житлової площі на меншу. Особливо активно працюють ринки житла в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Сімферополі, де діють сотні ріелтерських агенцій та контор. За деякими даними, у столиці щороку укладається 20-25 тис. угод з купівлі-продажу житла, тобто змінюють власника 1-1,3 млн кв. м, на 300-350 млн доларів США.

За даними інформаційного бюлетеня "Янус-нерухомість", вартість квартир у містах України на кінець 2001 року складає:

Середня вартість квартир у містах України, тис. у.о.

Появляються нові фактори, які впливають на вартість житла, – такі як "плата за краєвид", значно комфортніші архітектурно-планувальні рішення в нових будинках, вартість їх утримання та експлуатації. Це свідчить про зростання економічної грамотності населення.

В кінці 2001 року почалося пожвавлення вторинного ринку житла в регіонах. В Одесі, наприклад, ціни зросли на 5-10%, Донецьку – на 20-30%, Чернігові та Тернополі – на 20-25%.

Зміна власників суттєво впливає на відносини в житловому фонді.

Власники квартир у багатоквартирних будинках змінюють своє утриманське ставлення до проблем ремонту та збереження житлового фонду.

Власники приватизованих квартир у багатоквартирних будинках стали об'єднуватися для спільного утримання будинку і прибудинкової території, створюючи об'єднання співвласників. Найбільша кількість об'єднань створена у великих індустріальних містах: у Києві – 162, Харкові – 97, Миколаєві – 68 таких об'єднань.

Це дає можливість залучити мешканців будинку до управління своїм майном, перейти на договірні стосунки з виробниками послуг, впровадити конкуренцію серед підрядників на житлово-комунальні послуги.

Таким чином, реалізується одна з головних функцій органів місцевого самоврядування – забезпечення житлом тих, хто має можливості його купити або замінити, а також покращити стан житлового фонду міста.

Література:

1. Т.Д.Бєлкіна Житлова реформа в Росії: результати та перспектива // Вопросы экономики. – Москва. – 1999.

2. А.В.Моченков, В.В.Герасименко, В.А.Елкина. Рынок недвижимости Харькова // Справочное пособие. – Х.: Бизнес-Информ. – 2000.

3. О.М.Невелєв. Місто Київ: політика перспективного розвитку. - К.: Науково-дослідний інститут соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). – 1999.

4. В.П.Кукса, Г.І.Онищук. Створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків – основа реформування житлового сектора. - К.: Укр.Літопис. – 1996.

5. Земельний кодекс України. ВР No 2768-ІІІ, 25 жовтня 2001 р., м. Київ.

Стратегія розвитку інноваційних "крапок росту" в Україні

Олександр Махмудов, доктор економічних наук

Дослідження присвячене актуальній проблемі розвитку інноваційного потенціалу України і створення "крапок росту" економіки. Проаналізовано питання створення інноваційних центрів і можливості їхнього розвитку, що надає чинне законодавство. Запропоновано концепцію системи стратегічного менеджменту технологічних парків і розглянута модель трансформації місії на різних етапах розвитку.

Розчинення національної економіки у світовому ринку (глобалізація і лібералізація) породжують небезпеку закріплення за Україною ролі сировинного придатка і ринку збуту імпортних товарів. Для формування ефективної і суверенної структури економіки потрібно активний вплив держави. Потрібна державна програма структурної перебудови. Основними важелями структурної політики повинні стати інвестиційні пріоритети.

Концепція структурної перебудови, що визнає необхідність активного впливу держави на формування перспективної структури через стимулювання і підтримку "крапок росту" розроблена в [1] і розвинута в [2]. Вона припускає, що стратегія селективного стимулювання "крапок росту" могла б стати одним з методів пожвавлення економіки за допомогою локальних інвестиційних ін'єкцій.

Спрямований стимулюючий вплив держави повинен органічно сполучатися з ініціативою підприємців і дією ринкових сил, як би полегшуючи їм рух у перспективно ефективному напрямку. Кожна галузь промисловості нагромадила свої проблеми, і держава могла б допомогти їх вирішити. Для цього держава може впливати на створення і реконструкцію окремих об'єктів, що визначають виробниче завантаження, матеріальне забезпечення і науково-технічний рівень значних виробничо-господарських комплексів чи галузей.

З прийняттям Закону України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівроводникові технології і матеріали, оптоелектронна та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів", "Вуглемаш" від 16.11.1999 No 991-XІV створені умови для формування і розвитку таких "крапок росту". У ньому передбачені пільги з податку на прибуток, ПДВ, умовах здійснення імпортних і експортних операцій. При цьому, з одного боку, передбачені умови стимулювання розвитку інноваційного потенціалу підприємств-учасників технопарку шляхом створення спеціальних рахунків. На них концентрується 50% від сум податку на прибуток і ПДВ, що утворяться при реалізації інноваційних проектів. Акумульовані таким способом фінансові ресурси підприємство може використовувати на наукову і науково-технічну діяльність. З іншого боку, створені умови для концентрації коштів у технопарках, що формуються за рахунок перерахувань 50%, що залишилися від сум податку на прибуток і ПДВ від реалізації інноваційних проектів. Ці кошти технопарки можуть використовувати для фінансування власних проектів.

Важливим аспектом, що відрізняє умови реалізації проектів технологічних парків від раніше існуючих форм особливого режиму оподатковування, до яких можна віднести вільні економічні зони (ВЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР), є обмеження на суму інвестицій. Якщо в проектах ВЕЗ і ТПР мінімальна сума інвестицій складає 1 мільйон доларів, то для проектів технопарку передбачені обмеження у випадку створення спільного підприємства [1] на суму: для резидентів України - 50 тисяч доларів, а для нерезидентів - 100 тисяч доларів.

Це дуже істотна умова. Як показує світова практика, близько 70% інновацій створюється в малих і середніх компаніях. У масштабах України, 1 мільйон доларів (мінімальна сума інвестицій для проектів ВЕЗ і ТПР) - це серйозна сума, яку не завжди може залучити мала чи середня компанія. Крім того, як відомо, інвестиції в інноваційні проекти мають високий ступінь ризику. Далеко не будь-який інвестор готовий фінансувати настільки ризикові проекти на таку суму. Проекти технопарку позбавлені цієї проблеми, оскільки навіть суми інвестицій для спільних підприємств не настільки великі. Тобто , варто констатувати, що вищезгаданий Закон про технопарки дозволяє створити центри інноваційного підприємництва, що у [2] розглядаються як інноваційні "крапки росту" економіки.

Завдання створення і функціонування інноваційних структур, у тому числі технологічних парків для України є новим. Наукова праця [3], видана у результаті досліджень керівників технопарку "Інститут електрозварювання імені Патона", формує бачення діяльності інноваційних організацій. Для створення цілісної концепції становлення і розвитку інноваційних центрів необхідно досліджувати питання стратегічного менеджменту їхньої діяльності.

Основні елементи стратегічного менеджменту включають:

- формулювання місії бізнесу,

- постановку цілей,

- визначення стратегії їхнього досягнення.

У місії повинні бути зафіксовані такі моменти:

- цільовий ринок бізнесу (групи споживачів ),

- запити споживачів,

- використовувані технології і виконувані функції.

Наприклад, один з найбільших технологічних парків Росії "Зеленоград" (м. Москва) формулює свою місію в такий спосіб: "Ми забезпечимо успіх вашим ідеям".

З огляду на особливості законодавства України, а також умови організації технологічних парків, необхідно виділити кілька етапів розвитку їхнього бізнесу і здійснювати розробку системи стратегічного менеджменту для кожного з них. Крім особливостей законодавчої бази, варто виділити умови фінансування. Наприклад, для створення інфраструктури інноваційного бізнесу в технопарку "Зеленоград" було виділено близько 70 млрд. руб. Відомо, що українські технопарки створюються на більш твердих фінансових умовах.

Виходячи з цього, у системі стратегічного менеджменту технологічних парків України, що функціонують відповідно до вищезгаданого Закону, необхідно виділити три етапи:

1 етап. Позиціонування технопарку як професійної організації в сфері інноваційного менеджменту.

2 етап. Створення центру інноваційного підприємництва в сфері діяльності технопарку (відповідно з пріоритетними напрямками).

3 етап. Розширення сфери діяльності, формування центру створення і просування високих технологій в Україні і за її межами.

Кожен етап характеризується певними особливостями. Особливості першого етапу полягають в тому, що:

- команда технопарку знаходиться на етапі формування,

- обсяг власних засобів жорстко обмежений,

- інноваційна інфраструктура знаходиться в стадії створення,

На другому етапі можна виділити такі особливості:

- акумульовано певний обсяг власних засобів, необхідних для реалізації власних проектів,

- створено професійну команду інноваційних менеджерів,

- налагоджені зв'язки зі споживачами інновацій (наприклад, підприємствами, корпораціями, державними органами і програмами) у сферах, що відповідають пріоритетним напрямкам діяльності,

- сформовано пропозицію інновацій,

- освоєно доступні механізми їхнього фінансування (цільове фінансування, кредити, інвестиції власних засобів технопарків),

- створені передумови для диверсифікованості діяльності технопарку шляхом освоєння нових напрямків інноваційної діяльності і розширення кола споживачів,

- необхідне створення додаткових джерел фінансування (наприклад, створення венчурних фондів).

Третій етап характерний:

- напрацюванням розгалуженої мережі замовників інноваційних технологічних рішень,

- формуванням широкої бази джерел фінансування проектів, гнучких механізмів фінансування,

- створенням інфраструктури для реалізації власних інноваційних проектів,

- формуванням розгалуженої мережі постачальників інноваційних розробок,

- наявністю відпрацьованих моделей реалізації проектів, професійних менеджерів інноваційних проектів, систем підготовки і підвищення кваліфікації менеджерів, які беруть участь у проектах з боку учасників.

Місія технопарку повинна трансформуватися в ході його розвитку і переходу від одного етапу до іншого.

На першому етапі, у зв'язку з тим, що технопарки не мають достатнього обсягу власних засобів, а інноваційна інфраструктура знаходиться в стадії становлення - цільовий ринок бізнесу технопарків включає:

- підприємства, корпорації, державні програми і т.п., яким потрібно реалізувати інноваційний проект на базі готового технологічного рішення,

- підприємства, корпорації, державні програми і т.п., яким необхідно інноваційне рішення, розробку якого вони готові фінансувати, або мають інші джерела фінансування,

- підприємства, корпорації, державні програми і т.п., які потребують впровадження інновацій, де немає великого обсягу інвестицій у проект і мінімальні ризики.

Запити споживачів на цьому етапі полягають в одержанні пільг по оподатковуванню, що забезпечується відповідним законом, і визначенні джерел фінансування проектів.

Для задоволення цих запитів споживачів технопарку необхідно володіти технологіями експертизи і бізнес-планування інноваційних проектів, що забезпечить проходження експертизи і реєстрації проекту в Міністерстві освіти і науки, а також залучення необхідних фінансових ресурсів.

На другому етапі цільовий ринок доповнюється споживачами, які відчувають потребу в підборі інноваційного рішення в рамках пріоритетних напрямків технопарку.

Коло запитів споживачів доповнюється потребою в пошуку інноваційних розробок і їхньому доведенні до конкретного технологічного рішення.

Технопарк тут виконує не тільки перераховані вище функції, але і функції щодо добору інноваційних ідей, підбору виконавців (субпідрядників) для виконання розробок і їх організації. Крім того, для фінансування таких розробок технопарку доцільно освоїти технології фінансування інновацій (особливу перспективність у цьому напрямку представляє пошук венчурних інвесторів і створення інститутів венчурного інвестування).

Третій етап допускає розширення цільового ринку за рамки пріоритетних напрямків діяльності технопарку. Створена на попередньому етапі інфраструктура інноваційного підприємництва повинна сприяти швидкому освоєнню нових ніш в сфері впровадження високих технологій.

Таким чином, у роботі показано, що стійкий розвиток економіки України можливий завдяки вибору інноваційного шляху розвитку через створення і стимулювання інноваційних "крапок росту". Передумови, створені для реалізації концепції на макрорівні полягають в створенні особливих умов оподатковування технологічних парків, які мають стратегічне значення. Реалізація концепції на мікрорівні здійснюється в кілька етапів. При переході від одного етапу до іншого повинна змінюватися стратегія технологічних парків. У роботі запропоновано модель трансформації місії технопарку, у якій наведено основні стадії розширення цільового ринку, запитів споживачів, які зможе задовольняти технопарк і використовуваних ним для цього технологій і функцій.

Література:

1. Найдьонов В.С. Стратегія пріоритетних точок зростання в структурній та технологічній політиці України. Проблеми соціального управління технологією. //Матеріали українсько–французського семінару 1992 р. Київ. – РВПС України АН України, 1993. – C. 24-27.

2. Махмудов А. Г. Инвестиционная политика и управление: Монография. –Донецк: "Донбасс", 2000.-592 с.

3. Современные инновационные структуры и коммерциализация науки/ Мазур А. А., Маринский Г. С., Гагауз И. Б. и другие.; Под редакцией А. Мазура. –Харьков: "Институт монокристаллов". 2000.-256 с.

Особливості аграрної політики розвитку АПК України в пореформений період

Саблук П.Т., академік Української академії аграрних наук, директор Інституту аграрної економіки УААН

_{Наукові основи нинішньої аграрної політики, безумовно, не ідеальні. У ній багато протиріч і непослідовностей. Потрібний глибокий науковий аналіз схем, доктрини виходу АПК на траєкторію росту. Кризові явища боляче торкнулися аграрної економічної науки. Скорочуються масштаби досліджень. Має негативні наслідки незавершеність розробки сучасної економічної теорії, яка повинна адекватно відбивати процеси перехідної економіки. Існують кардинально протилежні погляди на розвиток суспільного виробництва. В окремих випадках цінні пропозиції не кореспондуються з часом, відносяться до довгострокової перспективи. Чимало економістів тримаються за ідеологічні постулати радянської економічної системи, інші намагаються переносити на український ґрунт постулати зарубіжних економік, тоді як вітчизняна аграрна наука розвивається своїм особливим шляхом. Все це потребує теоретичного осмислення. Сподіваюсь, що в ході дискусій агроекономічна думка в Україні набуде нового розвитку, і ми наблизимося до створення нової стратегії економічного розвитку сільського господарства і АПК України в цілому.}

_{Значна частина жителів села ще не знає, на яку систему господарювання слід орієнтуватися: на ту, що була, чи на ту, яка існує в абсолютній більшості країн світу, з певними модифікаціями. Є розбіжність у думках і невизначеність сільських трудівників у різних регіонах. Тон у цій невизначеності нерідко задають науковці, у тому числі – економічного профілю. Однак починаючи з 1999 р. відповідно до Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" намітилися позитивні результати господарювання у громадському секторі. Достатньо стабільна також ситуація у приватному секторі. Якщо громадський сектор у 2001 році, завдяки вагомій підтримці держави, на 80% земельної площі виробляв 42% валової продукції сільського господарства, то приватний сектор на решті 20% землі отримав 58% валової продукції сільського господарства при повному самофінансуванні, без будь-якої підтримки.}

_{Нині є всі підстави стверджувати, що після тривалого економічного і соціального безправ'я селян історичні очікування набувають реальних обрисів, матеріалізуються у цілком конкретних справах. Наявні на сьогодні конкретні здобутки є результатом широкомасштабного реформування аграрного сектора.}

_{У 2001 році виробництво зерна в Україні зросло проти попереднього року на 62,2 відсотка, тваринницької продукції – на 5,3, а доходи від реалізації – на чверть. Легка і харчова промисловість одержують більше льону, хмелю, інших видів сировини. Закладається добре підґрунтя для нарощування позитивних тенденцій у наступному.}

_{В аграрному секторі завершено найвідповідальніший етап земельної реформи – приватизацію землі. Зроблено це демократичним шляхом, у правовому полі. Земельна реформа здійснена у повній відповідності з чинним законодавством. У 1992 році було визнано приватну власність на землю і передбачено право членів колгоспів на середню земельну частку при виході з них. Згодом право приватної власності на землю було закріплено у статті 14 Конституції України. Люди належним чином оцінять відновлення історичної та соціальної справедливості, повернення селянству землі.}

_{Аграрна реформа виявилась особливо слушною для великих підприємств, на які, власне, вона й була переважно зорієнтована. Тому не можна протиставляти приватну власність масштабам та формам організації виробництва чи технологіям, як це роблять противники реформ. Ефект досягається якраз завдяки оптимальному поєднанню зазначених чинників. Великі сільгосппідприємства в 2001 році відчутно підвищили врожайність основних культур, більш як на третину зросла продуктивність худоби і птиці. А загалом обсяги виробництва у цьому секторі збільшилися на 20 відсотків, що у два рази вище, ніж по всій галузі.}

_{Принципово важливим наслідком реформування аграрного сектора стало створення багатоукладної системи господарювання. Сьогодні на селі працюють 15 тисяч великих приватних підприємств, господарських товариств і кооперативів, 34 тисячі фермерських та понад 12 мільйонів особистих господарств селян. Все це підвищує конкурентоспроможність галузі та сприяє формуванню на селі середнього класу. Конкретним виявом економічної свободи селян є можливість самим визначати найбільш прийнятні форми господарювання і доводити їхню життєздатність в умовах жорсткої конкуренції.}

_{Позитивні зрушення стали можливі завдяки цілеспрямованій державній допомозі селу, створенню макроекономічних передумов для реформування агропромислового комплексу. А конкретніше, списано мільярдні борги, запроваджено помірний і спрощений фіксований сільськогосподарський податок, ефективну бюджетну підтримку кредитування та фінансового лізингу, значні пільги у справлянні податків та інших платежів. Загалом обсяг таких макроекономічних преференцій оцінюється приблизно в 10 мільярдів гривень.}

_{Важливим фактом є формування ринкової системи розподілу та руху ресурсів, продукції і коштів. Сільське господарство споживає переважно ресурси вітчизняного виробництва. Ми маємо також достатньо потужностей для глибокої переробки сільськогосподарської сировини і доведення її до споживача.}

Більш як десятилітній період життя держави дає підстави стверджувати, що стратегія реформ в теоретичному і практичному плані була правильною. В 90-і роки, особливо з 1994 року, разом з прогресивною частиною науковці-економісти відмовилися від теорії трудової вартості, яка не спрацювала в сільському господарстві жодної країни світу, і сприйняли теорію ресурсної вартості. Перехід на ринкову, госпрозрахункову за своїм змістом систему господарювання поставив на порядок денний вирішення проблеми економічності та ефективності використання не тільки праці (за теорією трудової вартості), а й усіх ресурсів: землі, основних засобів, оборотних фондів і праці. Додаткова вартість створюється всіма названими видами ресурсів, але більша її частина створюється завдяки землі. Та частина додаткової вартості, яка до ії абсолютизувалась лише як результат праці, є відносною додатковою вартістю. За теорією трудової вартості створена додаткова вартість незаслужено приписувалася лише праці і при розподілі новоствореної вартості направлялася на малоефективну діяльність. Тому головна причина кризових явищ пов'язана з обмеженістю економічної теорії. Це підтверджено також кризою аграрних секторів в усіх країнах СНД, де аграрні реформи не проводилися. Тому, на мій погляд, головним завданням в найближчий час для науки повинна стати концентрація зусиль на доопрацюванні економічної теорії.

На основі теорії ресурсної вартості аграрною економічною наукою була запропонована концепція здійснення аграрної реформи, яка складається з 4-х блоків економічних проблем:

I. Формування економічної платформи аграрної реформи

1. Визначення власника: землі, майна, праці

2. Побудова на основі власності виробничих відносин

3. Формування організаційно-правових структур ринкового типу

4. Створення інфраструктури ринку

II. Побудова ринкового за змістом економічного механізму

1. Формування цінового механізму

2. Створення сприятливої фінансової та кредитної системи

3. Забезпечення стимулюючої податкової політики

4. Побудова адекватної ринковій економіці системи управління

III. Наповнення новим змістом конструкційної схеми економічної реформи

1. Впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій

2. Інтенсифікація та вирішення проблеми матеріально-технічного постачання

3. Кооперація, спеціалізація та інтеграція виробництва

4. Інформатизація та комп'ютеризація виробництва

5. Кадрове забезпечення

6. Вирішення соціальних проблем

IV. Законодавче забезпечення здійснення аграрної реформи.

1. Прийняття законодавчих актів загального призначення (рамкового змісту) по основних параметрах проведення реформ і економічної діяльності, те ж в розвиток рамкових законів прямої дії

2. Супроводження через систему науки і дорадництва

3. прийнятих законодавчо–нормативних актів

Втілюючи в життя проблеми першого блоку, всупереч опору антиреформаторських сил, вдалося досягти позитивних зрушень. Але по цьому блоку належить ще розв'язати наступні завдання:

1. ввести господаря-власника в правове поле, захистити його, змусити працювати в інтересах аграрного власника юристів, банкірів, податківців та інших. Тут наша політика повинна бути направлена на формування середнього класу на селі;

2. органам управління, спеціалістам належить здійснити прив'язку наукових розробок до конкретних місцевих умов, створити інфраструктуру ринку, допомогти селянам у виборі ефективних організаційно-правових форм господарювання. Наукові напрацювання з усіх цих питань вже є, їх потрібно розповсюджувати;

3. повністю і послідовно запроваджувати в практику всі положення Земельного кодексу, створити земельний банк, здійснювати систему реєстрації (агентства) купівлі-продажу земельних ділянок лише через цю установу. Сміливіше йти на ринок землі. Земельні запаси і резерви вичерпуються. Зволікання зі створенням ринку землі працює проти реформ, а державний і місцеві бюджети втрачають значні фінансові ресурси;

4. повсюдно належить будувати виробничі відносини з урахуванням відносин власності на землю, майно і особистої участі в праці.

_{Сьогодні важливо не тільки переконатися у правильності обраного курсу. Потрібно проаналізувати напрацьований досвід, зробити висновки, проводити цей курс послідовно і цілеспрямовано. У сфері формування земельних відносин слід виходити з економічного становища сільськогосподарських товаровиробників, їх платоспроможності, а також перспектив поєднання крупного і середнього виробництва з приватним, дрібнотоварним. Крім того, необхідно враховувати історичні традиції окремих регіонів. Тому на найближчий період вільний ринок сільськогосподарських угідь обмежується купівлею-продажем земель, що знаходяться у власності громадян – особистих підсобних господарств, власників садових ділянок тощо.}

Пропонується в Україні впроваджувати контрактні компанії асоціативного типу, що об'єднують виробників сільськогосподарської продукції з переробними підприємствами, а також іншими юридичними і фізичними особами. Для становлення повноцінного ринку продовольства держава має стати рівноправним партнером на ринку; державний контракт і замовлення повинні реалізовуватися з урахуванням попиту і пропозиції і підкріплюватися ресурсним забезпеченням та іншими ефективними стимулами. На перехідному етапі до ринку економічний механізм контрактних відносин повинен передбачати стадї: квотування споживчого кошика, державне замовлення, ліцензування контрактних відносин.

Другий блок спрямовується на створення ефективного економічного механізму АПК. Головною ланкою його має стати ціновий механізм. Указ Президента України з питань продажу зерна започаткував цивілізоване регулювання державою аграрного ринку. В основу його покладено концепцію ціни виробництва з врахуванням ренти землі. Подібна схема повинна розповсюджуватись на інші життєво важливі продукти: цукор, олію, насіння, продукцію тваринництва. Зміцнення економічної платформи ринкової системи господарювання зробить кредитно і інвестиційно привабливим агропромислове виробництво. Земля набиратиме справжню ціну, що дозволить ліквідувати неконтрольований ринок землі. Тут потрібна розумна політика держави в напрямі підтримки цін і доходів на сільськогосподарську продукцію.

Усунення недоліків цінової політики дозволить ліквідувати ціновий диспаритет. Для ринкової економіки методологія ціноутворення планово-розподільної системи не підходить. Від показника рівня рентабельності потрібно переходити на методологію норми прибутку, що базується на ціні виробництва і необхідній нормі прибутку.

У ціноутворенні категорія собівартості не викликає методичних або інших розбіжностей. Однак норма прибутку теоретично недоопрацьована. Нам важливо знайти певний рівень прибутковості, який би міг забезпечити розширене відтворення. На мій погляд, доцільно ввести для всіх сфер матеріального виробництва показник норми прибутку з урахуванням всього авансованого капіталу. Особливу увагу потрібно звернути на ціну виробництва. Вона повинна відшкодовувати витрати і забезпечувати достатній прибуток на авансований капітал з урахуванням терміну його обороту. Сільське господарство має найнижчий рівень рентабельності: банки - 95%; торгівля - 80%; промислові галузі - 38%; рослинництво - 36,2%; тваринництво - 9%.

Аграрний сектор, на якому сьогодні практично тримається державність України, до 2000 року був збитковим. Найбільше багатство України – земля – фактично не бере участі у формуванні норми прибутку. Інвестиційна діяльність, особливо у сфері матеріального виробництва, зведена нанівець. Торгівля і банки, всупереч своїй основній функції обслуговування, перетворились у самодостатні сфери одержання надприбутків.

Дії державних органів влади спрямовані на поліпшення умов функціонування аграрного сектора економіки, підтримку цін, залучення кредитних ресурсів і прямих інвестицій для забезпечення зовнішнього та внутрішнього фінансування проектів, які виконувались під опікою держави.

Подальший стан внутрішнього ринку продуктів багато в чому залежатиме від створення нових стабільних економічних умов господарювання сільського господарства. Переробна галузь України має необхідну базу для витіснення імпортних продуктів харчування з внутрішнього ринку, а також послідовного нарощування експортних поставок.

Відповідно до вимог ринку належить налаштовувати кредитний механізм. При цьому навантаження на бюджет повинно зменшуватись, а на ціну - зростати. Систему податків потрібно пов'язати з прибутками, тоді буде і база оподаткування. Для акумуляції коштів на фінансово-кредитне забезпечення сільськогосподарського виробництва пропонується створити фонд цільового кредитування АПК. Для пожвавлення кредитування сільського господарства слід використати Закон України "Про іпотеку (заставу) земельних ділянок", який визначає особливості правового регулювання відносин, пов'язаних з заставою земельних ділянок.

У сфері управління першочергово розвинути дорадництво, спрямувати основні зусилля на вдосконалення системи управління на рівні питань 1-го та 2-го блоків. Головне в управлінні – задоволення інтересів власників, підвищення наукоємності виробництва господарств на основі інжинірингу, високих сучасних технологій та міжнародної інтеграції. В управлінні доцільно створити спеціальні служби, які б пропагували наукові розробки, допомагали наближати наукові розробки до конкретних місцевих умов. Питання ресурсного забезпечення теж є стратегічними, і вони повинні бути в центрі уваги управлінців усіх рангів.

Не менш важливим є посилення економічної роботи на рівні сільськогосподарських підприємств, районної і обласної системи управління. Готових рецептів для господаря ніколи не було і не буде. Виходячи із конкретних умов, з опорою на науку, господар повинен відбудовувати свою власну стратегію розвитку господарства.

Без вирішення проблем перших двох напрямів реформування неможливо вирішити проблеми третього напряму. В плані цього набувають першочергового значення питання підготовки і перепідготовки кадрів, посилення наукового забезпечення агропромислового виробництва.

_{До принципово важливих змін також слід віднести формування нового соціально-економічного середовища і нового соціального статусу селянина. Завдяки зростанню обсягів виробництва і фінансовому оздоровленню підприємств заробітки селян почали зростати. Вже сьогодні є господарства, де собівартість зерна не перевищує 200 гривень за тонну, а пального на його виробництво витрачається у три-чотири рази менше, ніж раніше. Близько півтори тисячі сільгосппідприємств отримали цього року понад 50 центнерів зерна з гектара. Подібні показники – наслідок не тільки сприятливих погодних умов. За ними високий професіоналізм фахівців-аграрників, застосування новітніх ефективних технологій.}

_{Постійної пильної уваги потребує проблема зайнятості сільського населення. Резервом, який лежить на поверхні, є розширення особистих господарств. Потрібна якнайширша підтримка підприємницького руху на селі. Для цього повинні об'єднати зусилля органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.}

Моделювання товарних господарств та показників ефективності технічного сервісу дають підстави прогнозувати стабілізацію, а потім і планомірне підвищення потенціалу родючості ґрунтів та забезпечення виробництва продукції з гектара на рівні європейських країн за рахунок впровадження у виробництво високопродуктивних базових комплексів машин та їх раціонального використання в поєднанні з біотехнологічними факторами (збільшення виробництва і внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, застосування нових високопродуктивних, пристосованих до механізованих технологій сортів рослин, нових технологій виробництва).

Для забезпечення високоефективного агротехнічного сервісу необхідно організувати виробництво в Україні конкурентоспроможної сільськогосподарської техніки високого технічного рівня; сформувати розгалужену мережу сервісних підприємств і ринок інженерно-технічних послуг за участю вітчизняних та зарубіжних виробників техніки (фірмове обслуговування); створити машинно-технологічні станції та пункти прокату для ефективнішого використання високопродуктивної техніки, виконання спеціальних робіт; здійснювати кредитування сільськогосподарських підприємств для закупівлі техніки.

І останній, четвертий напрям – законодавче забезпечення реформ та розвитку АПК. Необхідно переглянути окремі закони базового значення, посилити їх, але потрібні також нові закони рамкової дії, особливо для розвитку в країні земельних відносин, ринку землі.

_{Для посилення аграрних перетворень на селі, потрібно:}

1. _{розробити та прийняти щонайменше 30 законодавчих актів;}

2. _{активізувати інвестиційну та інноваційну діяльність в аграрній сфері, створювати в районах і регіонах фонди або бюджети розвитку АПК, розвитку реформованого аграрного сектора.}

Північно-Кавказький вектор економічного міжрегіонального співробітництва для Донбасу

Юрій Макогон, В'ячеслав Ляшенко, Вікторія Кравченко

Розглянуто стан та перспективи розвитку підприємств та підприємців Донбасу с прикордонними регіонами Росії. На прикладі Донбасу, Ростовської області та Краснодарського краю розглянуто особливості міжрегіональних економічних зв'язків. Запропоновано створення Донецько-Північно-Кавказького єврорегіону.

Політика майже всіх країн сучасного світу характеризується двояким устремлінням: зберегти політичну незалежність і знайти надійних партнерів для економічної інтеграції. Особливо це характерно для сучасної Європи.

Україна неминуче стає на шлях економічної інтеграції. Це обумовлено унікальністю її геополітичного положення. Воно, як відомо, визначено місцем, де перетинаються європейські, передньоазійські і російські інтереси. Україна, по суті, знаходиться на рубежі двох ареалів, відмінних і навіть конфронтуючих у політичному й ідеологічному відношеннях Заходу і Сходу.

У цих складних і суперечливих умовах країна змушена була стати без'ядерною і позаблоковою, проводячи курс "балансу інтересів". У підсумку зовнішньополітичні устремління України, як не раз заявлялося, носять багатовекторний характер. Ця стратегічна доктрина впливає на географію економічних і інших міжнародних зв'язків. Відповідно до цієї доктрини будуються також і двосторонні відносини України з країнами найближчого оточення. У зв'язку з цим практично для всіх регіонів України, переважна більшість яких в умовах державної незалежності стає прикордонними у відносинах із суміжними державами, так і для Донбасу зокрема, виникає проблема вибору спрямованості орієнтації політики міжрегіональної взаємодії як усередині України, так і в плані прикордонного співробітництва з регіонами ближнього зарубіжжя.

У плані стратегічної перспективи постає завдання визначення нових орієнтирів розвитку до 2010 року і на більш тривалу перспективу. У цьому контексті на прикладі Донбасу пропонується розглянути наступні варіанти.

По-перше - західний напрямок. Можливе здійснення економічних механізмів залучення відповідних коштів у регіон шляхом укладання міжрегіональних угод про створення в західних регіонах країни сприятливих умов для реалізації продукції виробників Донецької області.

Підприємства Донбасу активно співробітничають і ведуть пошук партнерів у країнах ближнього і далекого європейського зарубіжжя. Так, Новокраматорський машинобудівний завод у даний час бере участь у тендері на постачання у Францію важкого преса, удосконалює поставлене раніше устаткування в країни колишньої Югославії, Німеччину. Група "Норд" на території ВЕЗ "Донецьк" освоює виробництво холодильного устаткування для постачання його в Німеччину, корпорація "Індустріальний союз Донбасу" стала співвласником металургійного комбінату в Словаччині. Труднощі розвитку цього вектора для східних регіонів України пов'язані з малим освоєнням цих європейських ринків, протекціоністською політикою держав ЄС у відношенні власних виробників, про що свідчить хвиля антидемпінгових процесів проти українських виробників.

Друге - стосується традиційного східного вектора співробітництва. Тут варто ширше використовувати загальноєвропейські тенденції в розвитку прикордонного регіонального співробітництва. Транснаціональний регіоналізм, що перетинає кордони сусідніх держав, викликаний тією обставиною, що майже у всіх державах світу політичні й економічні центри, як правило, концентруються в глибині території, відповідно розвивається й інфраструктура. Прикордонні регіони сусідніх держав при цьому як би повернені спиною один до одного. Наслідком такого стану є більш слабкий економічний і соціальний розвиток цих прикордонних територій, більш низький рівень життя населення. Звідси випливає природна потреба в заміні цієї позиції "спина до спини" позицією "віч-на-віч".

Такий регіоналізм повинен сприяти розширенню соціально-економічної взаємодії, подоланню національних антагонізмів, сприяючи формуванню в населення регіонів нової загальної самосвідомості. Практичне вирішення проблем розвитку прикордонних регіонів може бути досягнуте за умови оптимального сполучення "підводних течій" сучасної глобалізації світогосподарьских відносин - процесів інтеграції і регіоналізму. При цьому особливого значення набуває звернення до світового, у першу чергу європейського, досвіду організації прикордонного співробітництва, який у вищих формах свого розвитку є важливим прикладом міжнародної регіональної інтеграції. Прикордонне співробітництво належить до числа економічних процесів, що набрали в даний час інтенсивного розвитку під впливом міжнародної економічної інтеграції.

Ця тенденція в західних і південно-західних регіонах України реалізувалася шляхом створення "Карпатського єврорегіону", "Єврорегіону Буг", "Єврорегіону Дунай". Однак на сході країни, особливо в Донбасі, рух у напрямку більш тісної інтеграції в рамках прикордонного співробітництва явно запізнюється через відсутність як нормативно-правової бази у вигляді міжнародних угод, так і відсутність чіткого уявлення про форму реалізації подібної взаємодії.

Сьогодні на Півдні Росії, що межує з Донбасом, переплітаються і реально зіштовхуються багато інтересів - самої Росії, нових незалежних держав Південного Кавказу, країн Ближнього і Середнього Сходу, США і Європи. Відчутно присутні в регіоні економічні інтереси транснаціональних компаній, що прагнуть одержати доступ до природних багатств і стратегічних комунікацій Півдня Росії і Каспію. Проглядаються тут і сучасні проблеми світової політики й економіки, що за традицією формулюються в термінах протистояння "Схід-Захід" і "Північ-Південь".

Після серпневої 1998 р. кризи в Росії настав новий етап у її торгівлі з Україною. Він характеризується як негативними для України наслідками, так і потенційно позитивними. Ріст ВВП Росії неминуче збільшить попит на український промисловий імпорт, але й попит на дешеве українське продовольство також може збільшитися. Оскільки основними імпортованими товарами в Україну дотепер є нафта і природний газ, попит на який дуже нееластичний, то зниження обсягів імпорту не буде в найближчі роки дуже істотним у грошовому вираженні. Сприятливим шансом могло б стати падіння світових цін на нафту, але Росія не завжди відповідним чином змінює ціни на енергоресурси для українських покупців, перебуваючи дотепер для них монопольним продавцем. Тому на загальнодержавному рівні цілком обґрунтовано основним завданням української зовнішньої торгівлі стає відхід від російського ринку в напрямку ринків інших держав.

Водночас активізація зовнішньоекономічної діяльності з Росією стає одним з головних завдань регіональної політики прикордонних з цією країною регіонів. Не заперечуючи важливості розширення географії контактів, більш докладно розглянемо деякі характеристики соціально-економічного розвитку і зовнішньоекономічної діяльності найбільшого суміжного з Донбасом російського Північно-Кавказького регіону.

Що визначає в Росії сучасне обличчя цього регіону? Відповідь може полягати в наступному: якщо Нижегородську область там розглядають як "лабораторію" економічних реформ, те Північно-Кавказький регіон можна вважати "полігоном", де випробується на міцність російський федералізм, національно-державне будівництво, національна і регіональна політика. Даний регіон, як індикатор, реагує на ті чи інші законодавчі акти, спрямовані на зміцнення й удосконалення основ російського федералізму; як у дзеркалі він виявляє і відбиває недоліки, їх життєздатність або неприйнятність.

Особливе місце в Північно-Кавказькому регіоні займають, межуючі з Донбасом Краснодарський край і Ростовська область [1]. Розглянемо деякі геополітичні особливості сучасної ситуації в Краснодарському краї.

1. З розпадом СРСР Краснодарський край став прикордонною територією, морськими воротами Росії на її південних рубежах. Кубанські порти Новоросійськ, Туапсе і Єйськ забезпечують більш як 40% морського вантажообігу країни. Це істотно збільшило стратегічне значення краю для РФ, а також висунуло на перший план ряд важливих проблем - зміцнення обороноздатності, облаштованість військовослужбовців і членів їхніх родин, організація митної і прикордонної служби і т.д.

2. Краснодарський край ледь не став місцем великомасштабних військово-політичних авантюр. Так, з 1991 р. ідея Кавказького Союзу часто була присутня в заявах Дудаєва та інших радикальних місцевих лідерів.

3. Краснодарський край прийняв першу хвилю біженців, оскільки кордон регіону знаходиться поблизу конфліктогенних регіонів Кавказу.

4. Значно зросла роль краю як єдиного в Росії великого курортно-рекреаційного центру на узбережжі Чорного моря, що має загальнодержавне значення.

5. Краснодарський край - найбільший виробник сільськогосподарської і харчової продукції, що відіграє важливу роль на федеральному продовольчому ринку. Кубанський АПК виробляє 130 видів продукції. Тут хліб збирають на місяць, а овочі - на 2-3 місяці раніше, ніж в інших регіонах. Кубань має наймогутнішу в Росії базу насінництва.

6. Дуже важлива стратегічна місія краю пов'язана з його роллю в проектах прокачування нафти з Каспію, у тому числі по маршруту Баку - Грозний - Новоросійськ. Він ставить прикаспійські держави СНД у залежність від Росії. Що стосується економічного і соціального аспектів, то доходи Росії від транзиту азербайджанської і казахстанської нафти (і "ранньої", і "основної") прогнозуються в 3-5 млрд дол., якщо не менше 65% нафти, що добувається в цих секторах Каспію, буде експортуватися через Росію. З огляду на сировинну орієнтацію російської економіки, яка посилюється, мова йде про майже єдиний шанс заповнити дефіцит коштів, необхідних країні для виходу з економічної кризи.

Однак результати непослідовної політики черги часто змінюваних губернаторів краю були жалюгідні. Дивно, але потенціал Кубані - вигідне транспортно-географічне положення, а також наявність ресурсів - виявився невикористаним і частково розгубленим. В післяреформені роки жоден з губернаторів не зумів запропонувати реалістичної інноваційної стратегії розвитку регіону. Замість цього керівництво краю воліло чекати благ від центру. Така ситуація призвела до деградації навіть традиційно сильного на Кубані аграрного сектора. Якщо в 1990 р. край дав 9.7 млн. т зерна, то в 1996 р. цей показник опустився до 3 млн т. Правда, врожайний 2001 рік відновив статус-кво.

Кубань неминуче перетворюється в російське "вістря" в організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС). Початок діяльності Чорноморського банку торгівлі і розвитку (ЧБТР) і плани спільних дій по реконструкції чорноморських портів Росії і Туреччини з урахуванням регіональних планів перебудови всієї транспортної інфраструктури на порозі XXІ в. безпосередньо втягують Краснодарський край у міжнародні економічні програми.

Поки імпульси зсередини, породжувані зусиллями правлячої групи краю, погано відповідають викликам часу і швидко змінюваній ситуації на Кавказі. Тим часом кавказький трикутник "Грозний-Баку-Тбілісі", а також зростання антиросійських економічних альтернатив будуть підсилювати геополітичну самітність Кубані на Кавказі. Усе це говорить про те, що "регіони-мости", одними з яких є Ростовська область і Краснодарський край, представляють найбільш чуттєві зони на карті Росії.

Практичний інтерес становить розробка регіональної економічної політики одного із суб'єктів Російської Федерації – Ростовської області, для якої була розроблена спеціальна стратегія регіональної економіки. У ній, зокрема, підкреслено, що Ростовська область як об'єкт регіональної економічної політики є багатогалузевою, складно структурованою, неврівноваженою, значною мірою дезінтегрованою, депресивно-нестійкою територіальною соціально-економічною системою. Ростовська область – це край багатогалузевої промисловості, сільського господарства, науки і культури з найбагатшим потенціалом та інвестиційними можливостями. З утворенням федеральних округів неформальний статус економічного, соціального і культурного центра півдня Росії був за областю закріплений офіційно.

Уже протягом трьох років темпи росту донської економіки, вищі від загальноросійських показників. Зрозуміло, що, як у цілому по Росії, зростання виробництва в Ростовській області почалося багато в чому завдяки девальвації карбованця та виниклому ефекту імпортозаміщення. Однак місцева влада постаралася максимально підсилити цей ефект різноманітними адміністративними і законодавчими заходами. Зокрема вона розгорнула справжню боротьбу за кожен карбованець інвестицій, залученних у Ростовську область.

На Дону вже кілька років діє програма так званої селективної підтримки донських заводів і фабрик. Зміст її в тому, що найбільші підприємства Дону підписують з ростовською владою угоду про те, що область знижує для них ставки податків до місцевих бюджетів, а підприємства кошти, що вивільнилися, спрямовують на інвестиції, нарощують обсяги виробництва, здійснюють технічне переозброєння. У 2000 році подібні угоди підписали більш як 80 донських заводів і фабрик. Результат від уведення податкових послаблень перевершив усі, навіть найзаповітніші, очікування: обсяги виробництва в пільговиків збільшилися на ЗО - 280%. Обласний бюджет, поступившись у малому, одержав податків набагато більше, ніж до введення пільг.

До речі, обласна влада більше не називає подібну підтримку місцевої промисловості селективною: прийнятий спеціальний обласний закон зробив подібну систему пільг універсальною, нею може скористатися будь-яке підприємство при дотриманні ряду умов. Причому для одержання пільг достатньо інвестиції в 500 тис. грн. (тобто менше 20 тис. доларів).

Найбільші російські корпорації "повалили косяком" навіть на найпроблемніші донські заводи. Наприклад, у січні 2000 р. столична група МАІР придбала і реанімувала Сулинский металургійний комбінат, московський холдинг "Нова співдружність" те ж саме зробив на "Ростсільмаші", "Російський алюміній" – на Білокалитвинському металургійному заводі. "Аерофлот" став стратегічним інвестором найбільшого на півдні Росії авіаперевізника – компанії "Донавіа" [2].

Прихід москвичів обов'язково супроводжується масштабними інвестиціями. Холдинг "Нова співдружність" інвестував в оздоровлення комбайнобудівного заводу "Ростсільмаш" 500 млн руб. "Російський алюміній" вклав у Білокалитвинський завод 10 млн дол. і ще 5-6 млн дол. збирається вкласти цього року. Пітерська "Балтика" витратила кілька десятків мільйонів доларів на черговий етап реконструкції придбаної в Ростові броварні і нині планує побудувати на Дону перший у Росії сучасний завод з виробництва солоду.

Зусилля ростовської влади по залученню на Дон інвестицій майже відразу одержали адекватну реакцію з боку інвесторів. Так, за даними обласного управління статистики, обсяг інвестицій у Ростовській області в 2000 році в 1,5 раза перевищив показники 1999 р. Місцеві підприємства сьогодні не бояться починати програми технічного переозброєння, розраховані на 5 і більше років (наприклад, модернізації Таганрозького металургійного заводу, у який вже інвестовано близько 340 млн крб.), будують великі, навіть за євростандартами, заводи зі строком окупності від трьох років (маслоекстракційний завод ростовської компанії "Південь Русі", склотарний завод новочеркаської фірми "Актис") [3].

У той же час щодо поліпшення інвестиційного клімату на Дону фронт робіт як і раніше досить великий. Зокрема Ростовська область досить часто, встановлюючи місцеві податки, вибирає максимальну ставку. І якщо раніше, при дефіцитному бюджеті, це якоюсь мірою було виправдано, то зараз завдяки піднесенню місцевої економіки губернська скарбниця одержує додаткові доходи, і, можливо, настав час переглянути з метою зниження ставки деяких місцевих податків.

З урахуванням викладених особливостей пріоритетами регіональної економічної політики Ростовської області є: 1) досягнення протягом найближчих 2-3 років стабілізації економіки і наступного стійкого економічного росту не нижче 5% на рік; 2) здійснення комплексу інституційних перетворень, спрямованих на завершення формування ринкового середовища і введення всього комплексу інструментів державного регулювання економіки; 3) розширення сфери і форм державного підприємництва; 4) забезпечення прогресивних структурних зрушень у виробництві й експорті; 5) поетапне розширення присутності підприємств області на ринках конкурентоспроможної продукції, завоювання міжрегіональних і окремих сегментів міжнародних ринків; 6) модернізація господарської спеціалізації області за рахунок пріоритетного розвитку галузей, симетричних особливостям ресурсного й економічного потенціалу території області; створення галузей по виробництву технічно складних товарів масового попиту; 7) забезпечення економічно обґрунтованого розвитку системи розселення, територіального розміщення продуктивних сил, еколого-охоронних заходів; 8) стабілізація і поетапне підвищення доходів, рівня і якості споживання населення; зниження рівня соціального розшарування на основі пожвавлення виробництва; розширення сфер зайнятості; підвищення економічної активності і соціального захисту населення.

Тенденції до стабілізації економіки й уповільнення зниження обсягу регіонального валового внутрішнього продукту, до поновлення росту інвестицій і територіальної інтеграції економіки області в цілому, більш зваженого проведення інституційних і структурних реформ створюють передумови для проведення активної регіональної економічної політики відповідно до зазначених пріоритетів.

У той же час продовжують діяти і негативні чинники, які ускладнюють проведення послідовної і цілеспрямованої регіональної економічної політики. До них належать низький рівень платіжної і договірної дисципліни, збору податків, високі витрати виробництва і низька рентабельність підприємств, високий рівень зносу основного і стійкий дефіцит оборотного капіталу підприємств, нерівномірність технологічного розвитку галузей виробництва і соціально-економічного розвитку окремих районів, дрібних і середніх міст, високий відсоток локальних економічних зон депресивного типу з концентрацією безробіття; значна частка населення з доходами нижче прожиткового мінімуму, наявність боргів по зарплаті і несвоєчасній виплаті заробітної плати і соціальних допомог, криміналізація господарської діяльності, існування впливового тіньового сектора економіки.

Поєднання дії позитивних і негативних факторів соціально-економічного розвитку області вимагає реалізації послідовної ресурсно-, фінансово- і інструментально забезпеченої регіональної економічної політики з урахуванням тенденцій і умов функціонування макроекономічної політики.

Вище уже відзначалося, що формування нової регіональної економічної політики йде в умовах становлення ринку, коли Україна та Росія (складно, суперечливо, з помилками) здійснюють перехід від державного централізованого керування до державного регулювання, від директивного планування, що складалося десятиліттями, до індикативного, в умовах перерозподілу власності і прав розпорядження природними ресурсами.

Усе сказане вище переконливо свідчить про те, що сьогодні нагально потрібен більш рішучий рух за оформлення Донецько-Північно-Кавказького єврорегіону з можливим залученням до участі в ньому інших зацікавлених регіонів і закріпленням його статусу в міжнародних договорах та угодах, що відкривають як можливості формування транснаціональних фінансово-промислових об'єднань і корпорацій, так і умови для різноманітних форм співробітництва малого бізнесу.

Низька концентрація інвестиційних ресурсів у прикордонних територіях значно стримує реалізацію транскордонних ініціатив. Це обумовлено необхідністю пошуку додаткових організаційно-економічних механізмів створення стимулюючого інвестиційного середовища. Науково-методичне забезпечення цього процесу може бути виконане за участю Інститутів економіки промисловості та економіко-правових досліджень НАН України.

Література:

1. Ростов-на-Дону в социально-экономической динамике Юга России / Под общей редакцией проф. А.Г.Дружинина и проф. Ю.С.Колесникова. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ин-та массовых коммуникаций, 1997. – 256 с.

2. Юг России на рубеже III тысячелетия: территория, ресурсы, проблемы, приоритеты /Под ред. А. Г. Дружинина, Ю.С. Колесникова. - Ростов н/Д: Изд-во РГУ, 2000. - 294 с.

2. Емельянов В. Еще один год экономического роста // Экономика и жизнь. Юг. – 2002. - No 3. – С. 9.

Виставкова діяльність: досвід організації та шляхи розвитку в умовах ринкових відносин

В.І. Фарберов

Розглядаються питання визначення і ролі виставок та ярмарків у системі маркетингових комунікацій. Представлено вітчизняний історичний досвід організації виставок і ярмарків, а також сучасний стан виставкової справи за кордоном. Визначено завдання виставкової діяльності в промисловому регіоні при переході на інноваційну модель розвитку економіки та шляхи їх вирішення.

Становлення ринкових відносин в Україні нерозривно зв'язано з використанням маркетингу в управлінні підприємством, галуззю, регіоном і національною економікою в цілому. Маркетинг потребує ринкової орієнтації виробничо-збутової діяльності і являє собою роботу з ринком заради здійснення обмінів, метою яких є задоволення потреб. Причому відносини між учасниками обміну залежать не тільки від кон'юнктури, галузі, продукту, конкурентної ситуації, але і багато в чому визначаються системою маркетингових комунікацій. У систему маркетингових комунікацій входять реклама, паблік рілейшнз, ярмарки і виставки.

"Ярмарок являє собою короткочасну і періодично повторювану форму реалізації товару на основі добору зразків продукції виробничо-технічного і споживчого призначення з наступним здійсненням актів купівлі-продажу" [1, с. 156]. "Виставка – це показ, яким би не було його найменування, основна мета якого полягає в освіті публіки шляхом демонстрації засобів, які є у розпорядженні суспільства для задоволення потреб, а також з метою прогресу в одній або декількох галузях його діяльності або майбутніх перспектив" [2, с. 5].

Ярмаркова торгівля має древні історичні корені. У 1641 році за указом царя Михайла Федоровича був організований Перший Російський ярмарок у Нижньому Новгороді. А з 1822 року починає працювати Нижегородський ярмарок, що згодом перетворився у велике промислове і культурне перехрестя Російської імперії. Перша Всеросійська мануфактурна виставка працювала в Санкт-Петербурзі в травні 1829 р. і в ній брало участь 326 експонентів з 33 губерній і областей Росії, що представили 4041 експонат, тематично розділені на 15 відділів. Друга Всеросійська промислова виставка відбулася в 1831 р. у Москві. Цього разу вже 570 учасників представили близько 6000 експонатів.

У 1836 р. був прийнято указ, у якому юридично закріплювався порядок організації і проведення промислових виставок у Росії. Сприяння уряду виражалося у виділенні субсидій для їхніх організаторів. У 1843 р. Міністерство державного майна вперше організувало досвідчену сільськогосподарську виставку в Одесі, що обумовила виділення сільськогосподарських виставкових експозицій.

Важливим етапом у становленні виставкової справи стала Політехнічна виставка в Москві, організована в 1872 р. Вона була присвячена 200-річчю з дня народження Петра Великого — засновника промисловості Росії. Найбільшою виставкою в дореволюційній Росії стала Всеросійська торговельно-промислова виставка 1896 р. у Нижньому Новгороді. Вона працювала протягом чотирьох місяців, і за цей час її відвідали понад мільйон чоловік. Ця цифра стає особливо вражаючою, якщо врахувати, що населення самого Нижнього Новгорода складало тоді приблизно 75 тис. жителів.

Розвиток капіталізму в Росії вплинув на початку XX у на формування спеціалізованих промислових виставок. Місцем їх проведення були великі індустріальні центри Росії — Петербург, Москва, Київ, Єкатеринослав, Харків, Одеса, Варшава, Рига, Казань. Поряд із загальними промислово-ремісничими або фабрично-заводськими виставками організуються й вузькоспеціалізовані експозиції, наприклад, винаходів і удосконалень, знарядь і інструментів праці, електротехнічні, автомобільні, повітроплавальні і т.п. Виставки мали величезне загальноосвітнє значення, сприяли розвитку спілкування виробників, багатобічному обмінові досвідом у галузі виробництва, промисловому і соціальному прогресові [3, с. 82].

Сьогодні виставка являє собою не тільки показ, основна мета якого полягає в освіті публіки шляхом демонстрації засобів, що є в розпорядженні суспільства для задоволення потреб, але це суспільне явище забезпечує прогрес в одній або декількох галузях діяльності в сьогоденні і на перспективу.

На думку вчених Каліфорнійського університету (м. Берклі) "...виставки – це не просте дзеркало, що відбиває рівень розвитку суспільства, але і рушій прогресу..." і "...виставки займають центральне місце в соціально-культурному житті суспільства, що охоплює й оцінює ідеї, реліквії, машини, товари і фахівців..." [2, с. 56]. Ці висловлення ще раз підкреслюють важливість і необхідність розвитку цього виду діяльності. І, як показує світова практика, одним з ефективних методів забезпечення стабілізації економіки країни, стимулювання позитивних структурних змін на користь наукомістких і високотехнологічних виробництв, просування вітчизняних технологій, товарів і послуг на внутрішній і зовнішній ринки є розвиток виставково-ярмаркової діяльності.

Аналіз розвитку виставкової справи в країнах з розвинутою ринковою інфраструктурою показав ось що. У Німеччині виставкові центри є акціонерними товариствами. Основні власники акцій — влади земель і міст проведення виставок. Вони видають дозвіл на проведення виставок, визначають склад їхніх учасників, тривалість, представництва промислового сектора і категорії відвідувачів. У Великобританії практично відсутнє нормативне регулювання торговельних виставок. Держава володіє і керує головною виставковою структурою — Національним виставковим центром у Бірмінгемі поряд з існуванням приватних виставкових центрів.

Для проведення виставок у Франції потрібен дозвіл з Міністерства торгівлі. Однак державні органи володіють або керують головними виставковими центрами в Парижі і Ліоні. Крім того, існує цілий ряд законодавчих актів, постанов і декретів уряду, які регламентують выставково-ярмаркову діяльність, а саме положення про ярмарки і салони, циркуляри про дозвіл комерційних демонстрацій. У 1992 р. було прийнято закон про виставкову діяльність, в якому головним координатором по організації виставкової діяльності було визначено Торгово-промислову палату Парижа, а також створено консультативну раду, що здійснює контроль за організацією міжнародних виставок.

Галузь выставково-ярмаркової у США діяльності, як і інші види підприємницької діяльності, регулюється загальними нормами. А в Італії керування виставками здійснюють області і центральний уряд. Області дають дозвіл на проведення виставок і керують деякими місцевими виставковими територіями. Центральний уряд контролює якість міжнародних виставок і три основні виставкові структури — Мілан, Верону і Барі, при цьому адміністрація виставкової структури є незалежною владою, подібно фондові.

Повноваження по керуванню виставками в Іспанії розділені між центральним урядом ( щодо головних заходів) і місцевими адміністраціями (для місцевих заходів). Основні виставкові структури — Мадрид і Барселона — знаходяться у власності місцевих державних органів, індивідуально або в консорціумі.

Таким чином, виставкова діяльність у країнах з розвинутою ринковою економікою звичайно контролюється і підтримується державою, що обумовлено її особливою значимістю для промислового, науково-технічного і соціального розвитку суспільства.

Основними критеріями організації і проведення виставкових заходів є:

мета проведення виставки;

вид учасників;

тематика стендів експонентів;

місце, засіб і частота проведення;

врахування інтересів відвідувачів;

ступінь впливу на соціально-економічний розвиток території проведення виставок.

Так, виставкові заходи класифікуються за певними критеріями, основний зміст яких подано в табл. 1. Ця класифікація дозволяє оцінити важливість, масштабність і значення виставок, які організуються.

Таблиця 1
Класифікації виставок

Сучасна виставкова діяльність є органічною складовою ринкової економіки, яка формується в Україні, і може знайти застосування при вирішенні цілого ряду важливих виробничих, організаційних і комерційних завдань, а саме:

обґрунтування доцільності і необхідності виробництва нових видів промислової продукції і послуг;

організація діяльності по переробці і тестуванню зразків виробів, які проектуються до випуску, з метою забезпечення відповідності їх технічного рівня, естетичного оформлення і функціональних (споживчих) властивостей, включаючи цінові, потребам споживачів;

оптимальне встановлення співвідношення між якістю продукції і ціною реалізації;

удосконалювання методів комерційної діяльності для підвищення культури і якості торговельного обслуговування населення і скорочення часу "пробігу" товарів від виробника до споживача;

раціоналізація механізму господарських зв'язків між виробничою і розподільчою ланкою при формуванні асортиментної і товарної політики промислового підприємства;

розробка методів комерційної роботи і пошук якісно нових форм і методів для всебічного задоволення запитів споживачів;

оцінка якості і відповідності рівневі розвитку науково-технічного прогресу продукції в порівнянні з товарами, що випускаються конкурентами;

інформування потенційного покупця промислової продукції та ознайомлення його зі споживчими властивостями товару, гарантіями захисту його інтересів, у випадку незадоволення потреби;

формування іміджу й авторитету підприємств, фірм, що випускають промислову продукцію, як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому ринку.

Для вирішення цих завдань необхідно адаптувати виставкову діяльність до сучасних особливостей і потреб України і механізму управління виробництвом і реалізацією товарів і послуг – зокрема з урахуванням чинних державних регуляторів і правових норм, а також реальної ринкової ситуації.

Діючи в умовах ринкової економіки, підприємства, фірми, наукові установи беруть активну участь у виставках з метою залучення уваги до нових розробок і видів промислової продукції, що випускається; організації її збуту; пошуку потенційних партнерів і стратегічних інвесторів.

Звичайно виставкову діяльність здійснюють виставкові комплекси і центри. Вони відіграють важливу роль у господарському процесі, оскільки забезпечують вивчення кон'юнктури і ємності ринку, науково-технічне прогнозування, формування, регулювання попиту на продукцію, товари і послуги як промислового, так і непромислового призначення. Це особливо актуально в такому промислово розвиненому регіоні, яким є Донецька область. Так, частка Донецької області в промисловому виробництві України в 2000 р. склала майже 20%. Видобуток вугілля -54,1%, солі-88,7%, виробництво чавуну-45,5%, сталі-44,5%,коксу -51%,випуск побутових холодильників -98,3%.

Таким чином, основними напрямками розвитку виставкової діяльності в промисловому регіоні є:

удосконалення класифікації виставкових процесів з урахуванням особливостей трансформаційного періоду переходу до ринкових відносин;

сприяння визначенню тенденцій стандартизації продуктів, технологій і інформаційного забезпечення бізнесу;

забезпечення проведення маркетингових досліджень;

вибір ефективних засобів впровадження інновацій у різних галузях економіки в умовах обмеженості вітчизняних інвестиційних ресурсів;

виявлення і використання можливостей залучення іноземних інвестицій;

сприяння формуванню доходної частини бюджетів різного рівня.

Перераховані вище напрямки удосконалювання виставкових процесів в Україні при переході на інноваційну модель розвитку створять передумови ефективної взаємодії партнерів по бізнесу, пошуку нових сегментів ринку, реалізації інвестиційних проектів для освоєння нових видів продукції.

Література:

1. Половцев Ф.П. Коммерческая деятельность М.: ИНФРА – М, 2000. – 248 с.

2. С выставкой на Ты . – М.: Союз выставок и ярмарок - 1998 – 66с.

3. Шупыро В. М. Развитие выставочного бизнеса и его влияние на формирование бюджета Москвы // Вестник МГУ. Серия 6 Экономика. – 2001. - No 3. – С. 81-91.

Оцінка "тіньової" діяльності фірми на основі аналізу використання ресурсів

Олена Балко, старший викладач кафедри Прикладної математики та інформаційних технологій Макіївського економіко-гуманітарного інституту

В роботі пропонується аналітичний метод виявлення й оцінки "тіньової" економічної діяльності фірми на основі аналізу використання ресурсів, кількість яких обліковується за допомогою технічних засобів контролю. Висувається засіб уніфікованої відносної характеристики тіньовизації фірми.

Однією з сучасних важких хвороб економіки України є "тіньова" господарська діяльність. За нашими оцінками, в Україні в "тіньовому" обороті перебуває близько 60% діючих у господарському секторі капіталів. Основними причинами розвитку "тіньових" господарських процесів стають:

1. прагнення підприємців до швидкого збагачення;

2. організаційна складність створення підприємств;

3. чинні законодавчі та нормативні обмеження на підприємницьку діяльність;

4. жорсткий характер системи оподаткування;

5. корупційні дії державних службовців та інше.

Функціонування "тіньової" економіки має важкі негативні наслідки:

1. ускладнюється формування державного та місцевих бюджетів, що порушує планомірність розвитку держави;

2. хронічно не вистачає фінансових ресурсів для забезпечення на необхідному рівні потреб армії, медицини, освіти; проведення технічної модернізації та ремонтів систем життєзабезпечення;

3. стає неможливою з боку держави інвестиційна підтримка найбільш ефективних та перспективних галузей, регіонів, підприємств;

4. у зв'язку зі швидким та несправедливим збагаченням підприємців, які діють у сфері "тіньової" економіки, перекручуються фактори мотивації персоналу у державі та інше.

Стан справ свідчить про те, що Українська держава на сучасному етапі не може ефективно протидіяти розвитку "тіньових" економічних процесів. "Тіньова" економіка стає фактором, який реально впливає на рівень економічної безпеки держави.

Первинною ланкою суспільного господарства, яка може здійснювати "тіньові" економічні операції, є фірма. В зв'язку з цим на сучасному етапі розвитку економіки України, на нашу думку, найбільш актуальними є дослідження "тіньової" господарської діяльності на рівні фірми. Саме у межах фірми діють та створюються умови для розвитку "тіньової" економічної діяльності. Тому найбільша увага з боку аналітиків, на нашу думку, у дослідженні "тіньової" економіки повинна приділятися діяльності фірми.

При веденні господарської діяльності фірма використовує різноманітні ресурси. Для виявлення й оцінки "тіньової" виробничої діяльності фірми, на наш погляд, у першу чергу слід звернути увагу на використання ресурсів, кількість яких обліковується на основі технічних засобів контролю. У першу чергу це електрична енергія, природний газ, вода.

Таким чином, якщо фірма виробляє однорідну продукцію і облікована витрата z-го виду ресурсів за лічильником за певний термін (наприклад – рік) становить, , на допоміжні цілі, не зв'язані з виробництвом продукції, фірма використовує за той же термін ресурсу z-го виду у кількості, , а на одиницю продукції відповідно технологічному процесу витрачається кількість ресурсу z-го виду, , то фактичний випуск продукції за встановлений термін (рік), М, пропонуємо визначати за формулою:

. (1)

У разі коли фірмою виробляється декілька найменувань продукції, то фактичний випуск фірмою продукції v-го виду пропонуємо визначати через умовний комплект. Тоді, якщо на виготовлення одиниці умовного комплекту витрачається , z-го ресурсу, то розрахунковий випуск продукції фірмою в умовних комплектах за встановлений термін (рік) при розрахунку по z-му ресурсу, , пропонуємо визначати за формулою:

. (2)

При цьому

, (3)

де - витрата ресурсу z-го виду на одиницю v-і продукції;

- питома вага в умовному комплекті продукції v-го виду;

r – кількість найменувань продукції, що виробляються фірмою.

Розрахунковий обсяг виробництва фірмою продукції v-го виду за встановлений термін (рік) при розрахунку по z-му виду ресурсів , визначимо за формулою:

. (4)

Фактичний обсяг виробництва фірмою продукції v-го виду за встановлений термін (рік) пропонуємо визначати з умов мінімального розрахункового обсягу виробництва фірмою продукції v-го виду за встановлений термін (рік) при розрахунку по z-му виду ресурсів, :

. (5)

З більшою точністю фактичний обсяг виробництва фірмою продукції v-го виду за встановлений термін (рік) може бути визначений на основі розв'язання системи рівнянь. Взагалі співвідношення між сумарною витратою всіх видів ресурсів на виробництво всіх найменувань продукції і обліковими даними лічильників щодо всіх видів ресурсів можна зобразити у вигляді рівняння:

, (6)

де с – кількість видів ресурсів, що застосовуються для виробництва продукції фірми.

За нашими дослідженнями, у практиці господарської діяльності ресурсами, які споживаються фірмами та обліковуються на основі технічних пристроїв – лічильників, є: електрична енергія, природний газ, вода. Тоді рівняння (6) може бути перетворено у систему рівнянь:

;

; (7)

.

При цьому

(8)

Для розв'язання системи рівнянь та визначення фактичних обсягів виробництва продукції фірми всіх найменувань: використовуємо симплексний метод.

Тоді абсолютна величина виробництва фірмою "тіньової" продукції v-го виду може бути визначена:

- у натуральних одиницях:

, (9)

71. у грошових одиницях:

, (10)

де - виробництво продукції v-го виду за даними бухгалтерської звітності фірми, натуральні одиниці;

- ціна виробництва у фірмі продукції v-го виду, грн/натуральна одиниця.

Враховуючи необхідність уніфікації аналітичних оцінок "тіньової" економіки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях, відносну характеристику "тіньової" господарської діяльності фірми пропонуємо визначати за двома коефіцієнтами.

Перший коефіцієнт тіньовизації фірми при виробництві продукції v-го виду пропонується визначати як частку обсягів "тіньової" продукції v-го виду у загальному її виробництві у фірмі:

72. при застосуванні показників обсягів продукції у натуральних одиницях:

(11)

73. при застосуванні показників обсягів продукції у грошових одиницях:

(12)

Другий коефіцієнт тіньовизації фірми при виробництві продукції v-го виду пропонується визначати як співвідношення обсягів "тіньової" продукції v-го виду і її обсягу за даними бухгалтерської звітності:

74. при застосуванні показників обсягів продукції у натуральних одиницях:

(13)

75. при застосуванні показників обсягів продукції у грошових одиницях:

(14)

Використання запропонованого методу в аналітичному дослідженні господарської діяльності фірм буде сприяти більш ефективному виявленню "тіньових" економічних проявів та цільовому реагуванню відповідних структур.

Поліпшення інвестиційного клімату в Україні

Сергій Веліжанський, заступник Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим

У статті досліджуються проблеми, пов'язані з поліпшенням інвестиційного клімату в Україні та Автономній Республіці Крим, детально розглянуто фактори, від яких залежить інвестиційний клімат.

Одним з найважливіших факторів стабілізації економічної ситуації в Україні, і зокрема в Автономній Республіці Крим, а також формування передумов для створення конкурентоспроможної ринкової господарчої системи є сприятливий інвестиційний клімат.

Рівень та масштаби міжнародного економічного співробітництва, взаємодії з міжнародними фінансовими органами ще не відповідають потребам еконо-міки України. Розміри іноземних інвестицій, кредитних ресурсів, міжнародної технічної допомоги залишаються недостатніми. Так, Угорщина тільки за один квартал отримала інвестицій більше, ніж Україна за 5 років незалежності. У 2000 р. обсяг прямих інвестицій на душу населення складає в Угорщині - 12088 долл., у Чехії - 603 долл., в Естонії - 589 долл., в Україні за п'ять років - понад 30 долл. Разом з тим, за оцінками експертів Європейського центру економічних досліджень, ризикованість інвестування в Україну скла-дає 80%.

Інвестиційний клімат залежить від ряду факторів, і в першу чергу від загальної економічної ситуації, ступеня розвитку та удосконалення відповідної законодавчої бази та інфраструктури, яка повинна сприяти забезпеченню інвестиційного процесу.

Активізація інвестиційної діяльності повинна здійснюватися спершу у сфері науково-технічного оновлення виробництва. Крім того, багато підприємств не готові до залучення прямих західних інвестицій. Для отримання західних інвестицій організація виробництва і праці повинна відповідати західнім стандартам. Але часто національні підприємці просто не знають, як співробітничати з інвесторами, бояться втратити контроль над виробництвом і тому іноді відкидають умови залучення інвестицій, які в усьому світі визнаються нормальними.

Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки можливе за рахунок усунення несприятливого інвестиційного клімату, який знижує національну конкурентоспроможність на ринках капіталу, створення умов для попиту на продукцію на внутрішньому ринку (неплатоспроможність виробництва та населення, втрату стимулів до підвищення якості продукції і здійснення нововведень) та забезпечення конкуренції в окремих галузях економіки, де високий рівень монополізму.

Без нормального інвестиційного клімату із кризи не вийти. Потрібна стабільність гривні, законів, податків, компетентність керівництва.

Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечувати захист інвестора від інвестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу і прибутків). Сукупність інвестиційних ризиків і характеризує інвестиційний клімат.

Особливістю сучасного періоду розвитку є різке скорочення державного бюджетного фінансування інвестиційного процесу. В найближчі роки немає реальної перспективи активізації інвестиційної діяльності з боку держави.

Створення інвестиційного клімату тісно зв'язано з правовим законодавством, яке повинно формувати правила гри, зрозумілі всім суб'єктам господарчої діяльності, відповідати світовим стандартам і бути стабільним.

Державні гарантії забезпечуються міжнародними угодами "Про співробітництво", "Про взаємний захист інвестицій".

Сьогодні законодавчо закріплені такі державні гарантії по захисту інвестицій: безборонний переказ за кордон доходів, прибутку та інших коштів у іноземній валюті, які отримано у зв'язку з інвестиціями, можливість реінвестування прибутку іноземного інвестора в економіку та ін.

Загальне правове поле інвестиційної діяльності в Україні регулюється законами, які прийнято ще у 1991 році: "Про підприємництво", "Про обмеження монополізму і недопущення нездорової конкуренції в підприємницькій діяльності", "Про підприємства в Україні", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про банки і банківську діяльність", "Про інвестиційну діяльність", "Про господарчі товариства".

Крім перелічених вище законів, регулювання іноземного інвестування в Україні здійснюється на підставі правової бази, яка нараховує більш як 60 нормативно-законодавчих актів і постійно змінюється.

Слід відзначити, що цілі інвесторів, які з'являються на вітчизняному ринку, суперечать внутрішній програмі розвитку. Так, у структурі господарювання їх спершу цікавить сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості і т.д. Їх зацікавлення викликають підприємства, які мають певні технологічні переваги і перспективи розвитку, а також науково-технічний потенціал. Інакше кажучи, увагу іноземців привертає можливість спрощуваного, дешевого, доступного українського сировинного ринку, науково-технічної бази і кваліфікованої робочої сили. Якщо Україна намагається отримати через залучення іноземних інвестицій доступ до сучасних технологій, то західні фірми реалізують технології, які вже пройшли половину свого життєвого циклу і на світових ринках неконкурентоспроможні. Невибагливість споживачів українського ринку надає застарілим і безприбутковим на західному ринку товарам можливість продовжити своє життя. Отже, конкурентоспроможні світові корпорації орієнтуються на глобальні експортні стратегії, а не на розвиток вітчизняного виробництва товарів в Україні. Без значного і цілеспрямованого збільшення обсягів інвестицій сподіватися на подолання залежності нашої держави від імпорту неможливо.

У той же час на українському ринку цінних паперів практично немає акцій промислових підприємств. Одні з них або не пройшли ще через процес приватизації, інші перетворені в закриті акціонерні товариства, акціонерами яких стають, як правило, члени трудового колективу.

Відсутність поінформованості про ринок цінних паперів і нестабільність економіки України лякають іноземного інвестора, у той же час спостерігається значне зростання іноземних інвестицій в інші країни СНД.

Не зважаючи на всі ці негативні явища, в Україні поступово формується інвестиційний ринок. Функціонує фондова біржа, багато підрядних контрактів укладаються на тендерних торгах. На вторинному (позабіржовому) ринку цінних паперів вже обертаються акції сотень компаній, які засновані після приватизації або новим капіталом.

Важливе значення в становленні фондового ринку надається корпоратизації підприємств. Перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства надає можливість виходу їх акцій на ринок капіталів, однак власником, як колись, залишається держава.

Світова практика свідчить про ефективність імпорту капіталу шляхом створення вільних (офшорних) зон.

На розвиток Закону "Про загальні умови створювання і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" і Декрету Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" розроблена концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні.

Вільна економічна зона - це обмежена частина території країни, для якої характерний специфічний режим функціонування економічних суб'єктів, анклавність як гарантія досягнення стабільності і певної свободи. Механізм функціонування ВЕЗ, як правило, включає специфічний економічний, організаційний, податковий, митний і правовий статус господарчих агентів та всієї ВЗН, який часто слабо взаємодіє з економікою держави.

Істотний вплив на поліпшення інвестиційного клімату повинна справити парабанківська система (інвестиційні фонди і компанії, довірчі компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди та ін.). Ця система, яка діє під контролем держави, повинна акумулювати значні інвестиційні ресурси і направити їх на фінансування інвестиційних проектів.

Важливим фактором, який впливає на інвестиційний клімат, є рівень розвитку інвестиційної сфери, особливо підприємств і організацій будівельного комплексу і сільського господарства.

Проведений нами аналіз структури споживання і інвестування в Україні свідчить про її привабливість для зовнішніх інвесторів. Боржниками зараз є майже всі підприємства. Всі отримані кошти витрачаються на споживання.

Співвідношення між закордонним капіталом і приватним національним капіталом, який укладається в національні проекти, тільки на перший погляд здається простим. Досвід інших країн свідчить, що не можна створювати привабливі умови для закордонного капіталу, не створивши таких для свого, національного. Необхідно ясно уявляти собі, що зовнішні інвестиції не підуть в економіку доти, поки не підуть внутрішні. Вкладання коштів повинно стати привабливішим для приватного капіталу, в першу чергу для національного, а потім для іноземного.

Якщо в країні превалює тенденція вивезення національного капіталу, то годі сподіватися, що в народне господарство цієї країни піде потік закордонних інвестицій. Всі спроби залучення (в достатній кількості для піднесення економіки) іноземних інвесторів безперспективні доти, поки не створені нормальні або сприятливі умови для національних інвесторів. У зв'язку з цим важливо якомога швидше розібратися з факторами, які сприяють створюванню сприятливих умов для оживлення інвестиційного процесу. На першому етапі важливо створити умови для повернення національного капіталу з-за кордону, на другому етапі - активізувати (інтеґрувати) внутрішній фінансовий потенціал, і тільки потім можна будувати плани на основі широкого потоку зарубіжних інвестицій.

Процес створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні розпочався. Чи буде він прискорено розвиватися, залежить в першу чергу від політичної волі виконавчої влади та спроможності до змін в напрямку лібералізації правового поля держави.

Регулююча роль держави в реалізації науково-технічної політики в умовах ринку

Світлана Наливайченко, кандидат економічних наук, доцент Кримського економічного інституту

Реалізація науково-технічної, структурної промислової політики, особливо сьогодні, неможлива без спрограмованого, науково обґрунтованого, фінансового забезпечення інноваційних потоків. Останнє неможливе без вдосконалення податкової політики. Сучасна рестрикційна податкова політика викликана необхідністю збільшення державних витрат в перехідний період. Запропоновані урядом соціальні програми, здійснення приватизації, виконання боргових зобов'язань обумовили вилучення майже 90 процентів прибутку у підприємств. При цьому перестає діяти принцип матеріальної зацікавленості, підприємства і фірми залишаються без необхідних коштів для інвестиційної та інноваційної діяльності, підриваються економічні основи самофінансування ринкової економіки, свободи підприємництва, конкуренції, відроджується дотаційний принцип фінансування промислових підприємств. Таким чином, формуються несприятливі соціально-економічні умови прискореного розвитку НТП.

Вирішення проблем прискореного розвитку НТП можливе на основі поетапного регульованого процесу зниження податків: на малий, середній і великий бізнес. Зниження податків на малий бізнес - важливий елемент структурної політики. Існує прямий зв'язок між розвитком малого бізнесу і сферою споживання та послуг. Створення та експлуатація піцерій, міні-хлібопекарень, установок для виробництва пиріжків, невеликих кафе, їдалень вимагають порівняно невеликого капіталу і робочої сили, що використовується. Малий бізнес - найбільш оптимальна форма розвитку легкої промисловості, сфери послуг. Додатковий приплив сюди капіталу буде сприяти формуванню необхідних соціально-економічних передумов її прискореного розвитку. Становлення середнього бізнесу створює сприятливі умови для розвитку наукоємної структури української економіки. На основі середніх але добре оснащених підприємств стає можливим формування власної машинобудівної бази, яка відповідає сучасним світовим стандартам. Роль локомотива НТП, своєрідної "точки зростання", може взяти на себе електронна промисловість.

Розвиток наукоємної структури на базі електронної промисловості передбачається розгорнути на третьому етапі при зниженні податків на великий бізнес і фінансово-промислові групи (ФПГ). Тут може по-справжньому розгорнути становлення інституційних форм на найважливіших напрямах науково-технічного розвитку. ФПГ - флагмани НТП. Одночасно вони являють собою унікальний механізм диверсифікації виробництва. Отримавши в своє розпорядження значну частку прибутку, вони починають в повній мірі використовувати свої потенційні можливості. В умовах Південної Кореї, Японії, США, ФРН ФПГ виконували роль центрів диверсифікації, охоплюючи десятки галузей і нових видів виробництва. Можна передбачити на основі даного досвіду, що в умовах України зниження податків на великий бізнес створить оптимальні соціально-економічні умови: для розгортання механізму диверсифікації; перепливу капіталу в наукоємні галузі; виробництва побутової електронної апаратури, верстатів з ЧПУ, літаків, ракет, телекомунікаційних систем, глибокої переробки паливно-сировинних ресурсів. Одним з найважливіших джерел скорочення бюджетного дефіциту збільшення асигнувань на стимулювання науково-технічного розвитку є податки. Системний підхід в обґрунтуванні передбачуваної концепції вдосконалення податкової політики полягає в тому, що поетапне зниження податків, формуючи структурні зміни в економіці, готує одночасно фінансову базу для їх реалізації, і ці вимоги задовольняє проект Податкового кодексу України. На перший погляд створюється видимість того, що скорочення податків викличе і різке скорочення надходжень до бюджету.

Теоретичні дослідження, досвід держав з розвиненою ринковою економкою показують, що при поетапному зниженні податків такі побоювання виявляються марними. Первинне зниження податків на малий бізнес не зажадає від держави значних витрат. Навпаки, потрібно чекати зростання маси податків від малого бізнесу за рахунок: 1) значного збільшення кількості підприємств, викликаного переливом капіталу в дану сферу; 2) зростання виробництва, при якому кожний відсоток, що сгягується, стане вагомішим; 3) виходу значної частини дрібних підприємств з тіньового бізнесу і збільшення податкової бази. Цих же результатів при зростанні маси вилучених до бюджету коштів потрібно чекати на другому і третьому етапах - при зниженні податків на середній, а потім і великий бізнес. Поетапне зниження податків може відбуватися без соціальних потрясінь і вибухів.

Зростання податкової бази і збільшення обсягу коштів, що надходять до бюджету, дозволяє скоротити бюджетний дефіцит, виконати намічені соціальні програми і при цьому значно збільшити асигнування на стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, створення позабюджетних науково-технічних фондів, інституційних форм: ФПГ на найважливіших напрямах НТП, пільгове кредитування підприємств, що знаходяться на вістрі науково-венчурного капіталу, бізнес інноваційних центрів, наукових містечок. Поетапне зниження податків спрямоване на формування в Україні системи самофінансування. Одним з основних його джерел в умовах переходу до ринкової економіки повинен стати прибуток, чистий прибуток підприємств. При централізованому плануванні й управлінні економікою, основаних на відрахуванні прибутку до центральних органів (в 80-90-х роках по народному господарству було внесено до бюджету і відраховано до вищестоящих організацій по промисловості 60-64% всього прибутку) самофінансування не могло мати місця. Потім становище стало мінятися в сторону збільшення частки коштів, що йдуть на самофінансування. Частка власних коштів у загальних інвестиційних витратах складала в 1986 р. 3,1%, а в 1990 р. - 57,3%.

У нинішніх умовах самофінансування стало неможливим, тягар податків не дозволяє вести розширене відтворювання. Для зростання самофінансування можна користуватися досвідом США, де внаслідок скасування акцизного збору з продажу автомобілів федеральний уряд недоотримав 35 млрд дол. Однак обсяг внутрішніх джерел накопичення різко зріс, що сприяло посиленню конкуренції між основними постачальниками автомобілів, переоснащенню основних фондів, зростанню числа моделей і якості автомобілів, що випускаються.

Зростанню самофінансування і одночасно експортних можливостей промисловості України сприяла б політика залишення більшої частини валютної виручки у підприємств. Це веде до збільшення інвестицій до найбільш наукоємких передових, з точки зору світової техніки і технології, галузей виробництва. У напрямі посилення самофінансування підприємств і фірм на найважливіших напрямах науково-технічного розвитку велику роль могло б зіграти зниження мита на новітнє обладнання, що імпортується, і технології. Така політика створить цілеспрямовану орієнтацію підприємств на інвестування в новітні машини і обладнання, переоснащення їх за останнім словом світової науки і техніки.

Важливим напрямом посилення самофінансування може стати продумана амортизаційна політика. В Україні з першого січня 1991 р. підприємствам дозволяється затверджувати норми амортизаційних відрахувань (але не більш ніж в два рази). На малих підприємствах дозволено в перший рік експлуатації додатково списувати як амортизаційні відрахування по 20% первинної вартості активних фондів з терміном служби більше трьох років. Такі заходи в умовах української дійсності явно недостатні. Суть проблеми полягає в тому, що вартість основних фондів різко занижена, а інфляція знецінює вже існуючі амортизаційні відрахування. При усуненні даних негативних моментів ефективна амортизаційна політика повинна будуватися з урахуванням ринкових умов прискореного списання обладнання шляхом злиття амортизаційного фонду і чистого прибутку. В Україні це необхідно ще тому, що існуюче обладнання застаріло; 76% вийшло за рамки 10-12-літнього віку, коефіцієнт зносу основних виробничих фондів перевищив допустимий рівень, частка обладнання до 5 років різко знизилася. У цих умовах буде доцільним встановити, що фірма за перший рік може списати не більш як 305 вартості основних виробничих фондів і не нижче за 20%. Такий захід сприяв би формуванню п'ятирічного відтвореного циклу в Україні, властивого в цей час більшості західних держав. У сучасних умовах було б доцільним надавати підприємствам, що купують, виробляють чи здійснюють постачання машин і обладнання, право на додаткові амортизаційні відрахування.

Враховуючи об'ємну територію України, відмінність регіональних і місцевих умов, необхідно передбачити і розробити систему податкових додаткових знижок для певних регіонів, а також для окремих машин і обладнання.

Наявність самофінансування передбачає ряд заходів, спрямованих на створення умов, що сприяють витрачанню накопичених сум на пряме інвестування, інноваційну діяльність, яка регулюється Законом України "Про інвестиції". В індустріальному суспільстві корпорації, промислові компанії самі здійснюють інвестування. Промислове зберігання значною мірою залежить від промислових інвестицій. Основна проблема полягає в тому, щоб накопичання, які вже є у підприємств, витрачалися не на купівлю валюти, цінних паперів, придбання товарів невиробничого призначення і якості джерела прямих інвестицій. Ця мета досягається формуванням спеціалізованих інвестиційних фондів і введенням спеціальних рахунків і рахунків оновлення. Суми, що нагромаджуються в них, підлягають пільговому оподаткуванню або звільняються від податків зовсім. У США, при відносно низькому рівні оподаткування, діють близько 36 тис. фондів реконструкції і розвитку. У Швеції всі 100% відрахувань в інвестиційні фонди (до 1989 р - 75%, ще раніше - 50%) повинні бути вміщені на спеціальний безвідсотковий інвестиційний рахунок в Ріксбанку. Подібний захід дозволив би українському уряду отримати можливість концентрувати наявні ресурси, направляти їх відповідно до інноваційної політики держави. Доцільним було б законодавче встановлення рахунків оновлення з обов'язковим розміщенням туди частки прибутків окремих підприємств.

Розв'язання проблеми фінансування НТП неможливе без створення мережі спеціалізованих фондів. В умовах сучасної української економіки воно мало б надзвичайно важливе значення. Зокрема необхідні формування і розвиток фондів венчурного капіталу, що створюються на основі підтримки державного "Банку фінансування ризикового капіталу" з філіалами і підрозділами в різних регіонах і містах. В умовах відсутності розвиненої мережі ФПГ створення такого банку змогло б значно прискорити розвиток венчурного капіталу в Україні.

Необхідний, на нашу думку, фонд розвитку лізингового капіталу. У цей час, коли новітнє обладнання не може бути куплене дрібними, часто середніми і навіть великими фірмами, даний фонд міг би мати важливе значення для прискореного поширення і використання новітнього обладнання і технологій. Додатковими заходами щодо пожвавлення лізингу в Україні можуть бути: тимчасове зниження податкової ставки на період формування лізингових компаній; скасування податків на частину коштів банків, яка використовується як фонд придбання машин і обладнання, надання лізингодавцям пільг на придбання імпортного обладнання, засобів автоматизації, програмного забезпечення; розробка і втілення в життя заходів щодо страхування лізингових операцій у відповідності з мірою їх ризику. Розв'язання проблеми фінансування науково-технічного розвитку передбачає створення мережі інфраструктурних і регіональних фондів. Слід би звернути увагу на створення "фонду розвитку сучасних засобів зв'язку та інформаційного забезпечення", встановити в законодавчому порядку терміни його формування, первинну суму статутного капіталу, цілі і розміри наданих дотацій. Створення таких фондів потрібно стимулювати на державному рівні, надаючи їм і їх засновникам податкові пільги на суми, що виділяються в фонди. Стає необхідним в міру досягнення фінансової стабілізації формування спеціальних фондів НДДКР. Цього можна буде добитися шляхом обов'язкового розміщення 10-15% прибутку фірм і корпорацій на спеціальні фонди НДДКР, не обкладаючи їх податками.

Назріла необхідність створення Українського фонду розвитку науки і техніки. З його коштів можуть здійснюватися фінансування науково-виробничих підрозділів, що діють у рамках окремих підприємств, проведення фундаментальних і прикладних досліджень. Особливе значення в даний період має створення "Всеукраїнського фонду структурних перетворень". Він міг би зіграти важливу роль при переході до наукоємної структури, концентруючи капітал на розвитку визначених державою "точок зростання".

ЛІТЕРАТУРА:

1. Закон України "Про інвестиції".

2. Закон України "Про державну програму залучення інвестицій в Україні".

3. Закон України "Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності".

4. Проект Податкового кодексу України.

5. Вернінова Г. Розвиток міжгалузевих форм інтеграції. - К., УкрНПНЛ, 1998.

6. Іванов Ю.Б. Конкурентна здатність підприємства в умовах формування ринкових відносин. - X., ДЕ, 1997.

7. Нестеренко І. Чинники, що визначають конкурентоспроможність підприємства. // Проблеми підприємництва. - 1997. - No12.

8. Хоер В. Як робити бізнес в Європі. М., 1999.

РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСIЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Марія Федорова, асистент кафедри економічних дисциплін Кримського економічного інституту КНЕУ

У статті розглянуто сучасний стан пенсійної системи України. Дано аналіз причин кризового становища і необхідності реформування солідарної системи пенсійного забезпечення. Розглянуто можливість переходу до трирівневої капіталізованої системи пенсійного забезпечення як один із шляхів реформування наявної системи. Звертається увага на необхідність планомірного переходу до описаної системи, створення відповідного правового й адміністративного полів. Автором підкреслюється проблематичність забезпечення в сучасних умовах фінансової стабільності пенсійних виплат із недержавних пенсійних фондів, а також необхідність прийняття продуманої державної програми реформування пенсійної системи України.

В Українi досi дiє солiдарна система державного пенсiйного забезпечення. У чому вона полягає? Iз заробітноi платнi всiх, хто працює, здiйснюють вiдрахування до Пенсiйного фонду, а потiм намагаються розподiлити їх серед пенсiонерiв. Чому українська пенсійна система нині переживає кризу? Чому звичайних (середнiх) пенсiй нинi не вистачає не тiльки на оплату житла, а й на придбання мiнiмуму харчування? На нашу думку головними чинниками, що створюють кризову ситуацiю є:

- зростання заборгованостi пiдприємств призводить до стрiмкого зменшення вiдрахувань до Пенсiйного фонду. Високi ставки пенсiйних внескiв (податок у фонд оплати працi у розмiрi 32%, що сплачується працедавцями, та податок iз заробiтної платнi кожного працівника у розмiрi 1-2%) спонукають пiдприємства до перенесення частини прибуткiв у тiньовий сектор економiки [1,с.2-3.]. За офiцiйними даними, лише 16 з 22,4 млн працiвникiв регулярно перераховують внески до Пенсiйного фонду Украiни [2,с.18.]. Натомість альтернативних джерел фінансування не існує ;

- у державі встановлено надто багато спеціальних видів пенсій, зокрема за вислугу років. Нерідко пільги є необґрунтованими, особливо для величезної кількості "пільговиків"(до яких належать державні службовці, війсковослужбовці, службовці МВС, прокуратури, судів та інші. До того ж державним службовцям пенсія сплачується не з Пенсійного фонду, а за рахунок коштів державного бюджету);

- надто багато законiв регулюють пенсiйнi питання;

- у системi пенсiйного забезпечення не дотримано принципу справедливостi. Так, розмiр соцiальної пенсiї для того, хто нiколи не працював, суттєво не вiдрiзняється вiд розмiру трудової пенсiї (у середньому 97,80 грн, а з 1 серпня 2001 р. - 106 грн) [3] ;

- внаслiдок демографiчних процесiв у країнi збiльшується частка населення пенсiйного вiку, тим часом як кiлькiсть працездатного населення зменшується. Статистичне співвідношення економічно активного населення (23 млн чол.) в Україні до наявної чисельності пенсіонерів (14 млн чол.) теоретично складає 1,6:1. Насправді, в залежності від пори року, сезонності й інших факторів воно коливається від 1:1,1 до 1:1,3 [4,с.17]. Таким чином, сьогоднi кожний працiвник утримує одного пенсiонера. Це приводить до істотного навантаження на працюючих і зростання заборгованості у виплаті пенсій. Існуюча демографічна криза може довести економіку України при її нинішньому становищі до ще гірших результатів. Прогноз, зроблений НАН України в 1998 році, свідчить про подальше старіння населення країни. Чисельність населення, вік якого перевищує працездатний, до 2016 р. зросте на 1,5 - 1,6 млн чол. Разом з тим зайняте населення зменшиться на 3 - 3,5 млн чол. Коефіцієнт заміщення трудового потенціалу (навіть при найбільш оптимістичному варіанті прогнозу) скоротиться з 1,32 у 1999 р. до 0,85 у 2016 р.[5,с.23.]

Кiлькiсть пенсiонерiв зростає ще й через встановлений низький вiк виходу на пенсiю (55 рокiв у жiнок, 60 рокiв у чоловiків).

Треба зауважити, що криза солiдарної системи не є суто українським явищем: подiбну кризу преживають усi солiдарнi пенсiйнi системи в тих країнах де вони є. У свiтi не iснує пенсiйної системи, яка могла б розв'язати всi згаданi проблеми, задовольнити всiх i кожного. У таких випадках кожна держава створює систему, що складається з окремих складових.

Світовий досвід показує, що найбільш ефективною заміною діючої солідарної пенсійної системи може стати капіталізована система, що включає в себе три рівні: державна система загальнообов'язкового пенсійного забезпечення, обов'язкова накопичувальна система і добровільна накопичувальна система.

Враховуючи соціально-політичні реалії України, її уряд має поступово запровадити трирiвневу пенсійну систему (Схема 1).

Перший рівень - державна (солідарна) система пенсійних виплат - забезпечуватиме гарантований мінімальний прибуток усім пенсіонерам. Розмір пенсій залежатиме від розміру заробітної платні та від страхового стажу. Пенсійний фонд буде вести персоніфікований облік сплати внесків, накопичуватиме кошти на індивідуальних рахунках, а також призначатиме i виплачуватиме пенсії. До кінця 2001 року автоматизований персоніфікований облік в Україні буде запроваджено повністю.

Другий рівень - система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Частина внесків, нарахованих на індивідуальних пенсійних рахунках, буде нагромаджуватися у єдиному державному накопичувальному фонді. Ці кошти буде інвестовано в прибуткові підприємства задля одержання інвестиційних прибутків. Виплати з накопичувального фонду разом із пенсією, отримуваною через державну (солідарну) систему, у сумі становитимуть не менш ніж 50% тієї заробітної платні , яку працівник одержував перед виходом на пенсію.

Третій рівень -система недержавного (добровільного) пенсійного страхування. Працівники добровільно перераховуватимуть внески на особисті рахунки. За інвестуванням та виплатою коштів наглядатимуть недержавні пенсійні фонди. Існує кілька типів недержавних пенсійних фондів:

- відкритий пенсійний фонд, засновниками якого є фізичні і юридичні особи;

- корпоративний пенсійний фонд - засновується одним чи декількома юридичними особами. Учасниками цього фонду можуть бути тільки громадяни, що мають трудові відносини з його засновниками;

Схема 1. Капіталізована пенсійна система

- професійний пенсійний фонд - засновниками якого виступають об'єднання громадян чи юридичних осіб, створені за професійною ознакою. Учасниками цього фонду є виключно громадяни, об'єднані за професійною ознакою.

Розмір пенсій залежатиме тільки від суми внесків. За діяльністю страхових пенсійних фондів держава мусить встановити суворий нагляд та контроль.

Усі три системи мають існувати паралельно, бо кожна з них найкраще забезпечує різні соціальні прошарки населення.

При переході до капіталізованої системи пенсійного забезпечення необхідно врахувати такі особливості :

1. Накопичувальна система, на відміну від солідарної, дуже чутлива до різних факторів, тому що в ній неможливий перерозподіл коштів.

На розмір пенсії будуть впливати період сплати і розмір ставки внесків, адміністративні витрати пенсійної системи, розмір інвестиційного прибутку від вкладених у пенсійний фонд коштів, а також вік виходу на пенсію й очікувана тривалість життя пенсіонера.

Чим довше і чим більше людина буде відкладати собі на старість , тим більшу пенсію вона зможе одержати потім. Причому починати відкладати потрібно якомога раніше, щоб встиг утворитися інвестиційний прибуток (той, хто відкладав у 20-30 років, одержить більше, ніж той, хто робив це у 40-50 років). А саме серед молоді спостерігається найбільше безробіття.

Залежність розміру пенсії від відсотка доходу може привести до того, що, наприклад, при обвалі фондового ринку можна втратити накопичене. До того ж якщо відсоток прибутковості буде нижчим від відсотка росту заробітної платні, то державі взагалі не має сенсу впроваджувати обов'язкову накопичувальну систему, а дешевше фінансувати як і раніше солідарну. (У США прибутковість випереджає ріст зарплатні приблизно на 1,5%.) [6, с.15.]

2. Складність персоніфікації і контролю в накопичувальній системі полягає в тім, що особистих банківських пенсійних рахунків немає ніде. Банк щодня звітує тільки по загальній сумі коштів і нарахованому прибутку, а вже в системі персоніфікованого обліку Пенсійного фонду іншими методами здійснюється рознесення цього прибутку на кількість застрахованих осіб, що містяться в базі даних.

Необхідний щоденний контроль, щоб уникнути зловживання завислими без звіту (на тиждень, місяць) коштами, отриманими в результаті нарахування інвестиційного доходу.

3. Складність і дорожнеча адміністрування накопичувальної системи.

В Україні не існує необхідних адміністративних важелів для забезпечення безперебійної роботи накопичувальної системи. Банківська, страхова й інвестиційна системи ще слабко розвинуті. Відповідно до законопроекту про обов'язкову накопичувальну пенсійну систему необхідно буде створити ряд спеціальних установ і організацій (схема 2).

Схема 2. Схема руху коштів у обов`язковій накопичувальній системі відповідно до законопроекту)

Застраховані особи сплачують страхові внески в накопичувальний фонд; одержують пенсії з накопичувальної системи пенсійного страхування.

Тендерна рада визначає за результатами тендера: радника з інвестиційних питань; банківську установу-зберігача; компанії по керуванню активами, аудитора.

Затверджує щорічно інвестиційну декларацію і нормативи інвестування коштів накопичувального фонду. Контролює діяльність радника з інвестиційних питань.

Пенсійний фонд України (згідно з законопроектом про обов'язкову накопичувальну систему) здійснює адміністративне керування накопичувальним фондом, веде персоніфікований облік.

Готує проведення тендерів для визначення: радника з інвестиційних питань; банківської установи-зберігача, компаній по керуванню активами.

Радник з інвестиційних питань дає рекомендації з інвестиційної політики, розробляє інвестиційну декларацію і нормативи інвестування.

Розробляє разом з Пенсійним фондом умови тендерів для визначення банківської установи-зберігача і компанії по керуванню активами.

Компанія по керуванню активами інвестує пенсійні активи і звітує про інвестиційний прибуток. Віддає розпорядження банківській установі-зберігачу щодо виконання торгових операцій активами.

Банківська установа-зберігач приймає, передає, зберігає і звітує про внески й інвестиційний прибуток . Виконує розпорядження компанії по керуванню активами.

На рахунку накопичувального фонду акумулюються страхові внески й інвестиційний прибуток. Здійснюються виплати.

У законодавчій базі України не відбита основна функція Пенсійного фонду - збір внесків і їхня черговість у солідарній і накопичувальній системі. Немає чіткої юридичної процедури керування накопичувальним фондом з боку Пенсійного фонду та й інших органів (наглядової ради, правління, виконавчої дирекції).

4. Перехід до недержавних пенсійних фондів спричиняє ріст адміністративних витрат.

5. Застраховані особи, за законодавством України, тільки через 18 років після введення в дію накопичувальної системи зможуть вибирати для нагромадження своїх коштів недержавний пенсійний фонд [7, с.32.].

Така альтернатива необхідна для боротьби з монополізмом. Правда, конкуренція приводить до того, що недержавні пенсійні фонди змушені витрачати значні кошти на рекламу своїх послуг, що знижує розміри виплачуваних пенсій.

У єдиного накопичувального фонду таких витрат взагалі нема, але виникає повна залежність від інвестиційної політики, встановленої тендерною радою. Зрозуміло, що вона буде вести консервативну політику й уникати серйозних ризиків. Термін 18 років, визначений законодавством, установлений для перестраховки, оскільки зараз немає ні регулятивних органів, ні самих недержавних фондів.

6. Гроші, зібрані в загальнообов'язковій накопичувальній пенсійній системі, потрібно інвестувати в українську економіку.

Міністерство фінансів вважає, що частину залучених коштів (за розрахунками уряду, протягом 10 років за допомогою накопичувальної системи планується залучити 25-30 млрд грн) можна вкласти в державні цінні папери [8, с.6-7]. Аргументується це тим, що в багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, вкладення пенсійних грошей у державні цінні папери - нормальне явище. Однак українські ОВДЗ є ризиковими паперами - мав місце дефолт. До того ж існує велика імовірність, що залучені за допомогою ОВДЗ гроші, як звичайно, будуть направлені на латання бюджетних дірок і погашення зовнішніх боргів. Хто зможе гарантувати, що громадяни, які більшу частину життя акуратно відкладали свої кошти, вийшовши на пенсію, зможуть ними скористатися?

З огляду на складні економічні умови в Україні солідарна система буде вагомішою (порівняно з добровільною) ще протягом кількох десятиліть. Роль накопичувальної складової зросте тоді, коли буде підвищено реальну заробітну платню і створено відповідні економічні, фінансові та організаційні передумови, а саме:

1) створено єдину комп`ютеризовану інформаційну систему. Вдосконалено адміністративну підтримку сучасної солідарної системи;

2) реформовано чинну солідарну систему. Внесено до цієї системи відповідні законодавчі та нормативні зміни, які б дозволили забезпечити її платоспроможність:

- збільшити вік виходу на пенсію (згодом встановити однаковий пенсійний вік для жінок і чоловіків);

- матеріально стимулювати пізніший вихід на пенсію (зокрема призначаючи менші пенсії тим особам, які виходять на пенсію, не досягнувши пенсійного віку);

- реформувати пенсійну систему для інвалідів;

- поступово перейти до виплати пільгових пенсій (зокрема колишнім працівникам шкідливих виробництв, високопоставленим державним службовцям та ін.) за рахунок працедавців;

- обчислювати середню заробітну платню для нарахування пенсій за весь період виробничого стажу, враховуючи при цьому рівень інфляції в різні роки;

- передати функцію призначення та виплати пенсій від органів соціального захисту до Пенсійного фонду;

- функцію фінансування непенсійних виплат (соціальні пенсії, допомоги малозабезпеченим пенсіонерам тощо) передати до державного бюджету;

3) розроблено нові механізми обчислення виплат (актуарні моделі) і узгоджено їх з міжнародними стандартами;

4) підготовлено висококваліфіковані кадри для управління пенсійними системами (серед них і фахівців з управління інвестиціями);

5) розроблено та втілено законодавчо-нормативну базу накопичувальної системи. Вона має регулювати діяльність банків, довірчих товариств, пенсійних та інвестиційних фондів тощо. Створити умови для формування стабільної банківської системи, здатної обслуговувати інвестиційні операції пенсійних фондів і гарантувати безпеку цих операцій.

Чи можуть бути інші шляхи виходу з кризи пенсійної системи? Ось, наприклад, один із них: не реформувати всю чинну систему, а тільки вдосконалити її. Зберігаючи основні механізми розподілу коштів, збільшити ставки зборів до Пенсійного фонду, запровадити додаткові збори (які ще існують зараз), обмежити максимальні розміри пенсій тощо. Що ж, можна й так... Але треба проаналізувати всі можливі наслідки.(Якщо посилимо податковий тиск - зростуть збори до Пенсійного фонду, і ще більше підприємств ухилятимуться від їх сплати. I далі зростатимуть борги. Пенсії стануть ще мізернішими...)

Отже, вихід тільки один - кардинальна реформа всієї пенсійної системи, створення передумов для справедливого вибору. Щоб кожен був зацікавлений у власній праці, яка забезпечуватиме йому майбутнє.

Література:

1. Закон України "Про обов'язкове державне пенсійне страхування"

2. Економічна активність населення України у 2000р. Статистичний збірник. К., Держкомстат Украиїни. 2000р.

3. Данные Интерфакс Украины.

4. Эффективность пенсионной системы в Украине и ее реформирование // Экономика Украины, No12, 1999.

5. Украина: прогноз развития продуктивных сил. К., Данные Совета по изучению производительных сил Украины НАН Украины, 1999.

6. Смирнов К. Прощай молодость…/ Бизнес, No17(380), 24 апреля 2000г.,

7. Проект Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення"// Баланс, No 31(312), 2000р.

8. Ильичев И, Опрышко О. Новая пирамида? / Бизнес, No 27(442), 2001р.

Стан інноваційної діяльності в Автономній Республіці Крим

Наталя Єжакова, аспірантка Київського національного економічного університету

У статті проаналізовано інноваційну діяльність в Криму, вказано причини, які стримують інноваційну активність підприємств регіону. Головним напрямком активізації інноваційної діяльності автор бачить поліпшення інвестиційного клімату в Криму, а головною умовою - розширення внутрішнього попиту на вітчизняні товари.

Нестабільний економічний стан промислових підприємств у Автономній Республіці Крим негативно впливає на інноваційні процеси. За даними Міністерства економіки Криму, інноваційна діяльність здійснюється у 13 з 16 галузей промисловості. Майже п'ята частина суб'єктів інноваційної діяльності припадає на хімічну та нафтохімічну промисловість, третина - на харчову. Кожне третє підприємство з числа тих, які здійснюють інновації, знаходиться в м. Сімферополі, кожне четверте - в м. Керчі.

Протягом останніх семи років (1994 - 2001 рр.) Крим продовжував втрачати свій інноваційний потенціал. Скоротилася база інноваційної діяльності. Так, у 2000 році у порівнянні з 1994 роком у 4 рази зменшилося число господарюючих суб'єктів, які займалися інноваційною діяльністю. Частка промислових підприємств, які здійснювали таку діяльність у 2000 році, складала усього 3,0-3,5 % від загального їх числа.

На сьогодні повністю припинено впровадження комплексних механізованих дільниць, цехів та потокових автоматизованих ліній. Практично не впроваджуються нові технологічні процеси (у 1999 році - тільки 5), майже удвічі зменшилася кількість нових видів продукції.

За останні сім років на 31 % скоротилася кількість науково-технічних організацій та підприємств, які здійснювали розробки, що могли би бути основою техніко-технологічних та виробничих інновацій.

Аналіз інноваційної діяльності показав, що у 2000 році обсяг виробництва інноваційної продукції складав менше 3% загального обсягу промислового виробництва в Автономній Республіці Крим і лише 8% нововведень являли собою справді інноваційні наукомісткі вироби.

Випуск нових видів машин, обладнання, апаратів, приладів продовжує дуже вузьке коло підприємств. Серед них ДАЕК "Крименерго", ВАТ "Селма", ВАТ "Завод Фіолент", "Кримський содовий завод", "Керченський металургійний комбінат", феодосійське ВО "Море", ТОВ фірма "Консоль", ВАТ "Сізакор", завод "Пластмас" та ряд інших.

До 42% цієї продукції виробляється фірмою "Селма". Це електрозварювальна установка УДГ-251-1, установка для повітряно-плазмового різання металів УВПР-0901, блок зниження холостого ходу трансформатора БСН-10, напівавтомат для дугового зварювання ПДГО-510 та випрямляч зварювальний з дистанційним регулюванням ВД-306-Д. Питома вага нових видів електротехнічного обладнання, випущених ВАТ "Селма", склала 36,5 % від загального обсягу продукції підприємства.

Активно впроваджують нові види харчових продуктів та їх упаковок Кримське виробниче об'єднання хлібопекарної промисловості "Кримхліб", Сімферопольський молокозавод, фірма "Майбел", АТ "Тураеро" та ін.

Водночас зменшується кількість створених вперше в Україні зразків нових видів машин, обладнання, апаратів, приладів. Цим займалися тільки окремі підприємства.

Сімферопольським електротехнічним заводом вперше в Україні освоєно виробництво двох видів продукції: пристрою заземляючого переносного УЗП-4 і лейтера постійно-зміного струму ВИС-4. Випуск цієї продукції склав 12,7 % від всього обсягу виробництва заводу.

Орендним підприємством "Пневматика" освоєно випуск пневморозподілювача РСЗ. Продовжується випуск нових видів пластмасових виробів, у тому числі газових труб для мереж середнього тиску заводом "Пластмас" і ВАТ "Сізакор".

ВАТ "Завод Фіолент" вперше на Україні освоїв випуск свердлувальних машин МСУЗ-13, питома вага виробництва яких склала 50,8% загального випуску нової продукції.

Незважаючи на те, що за період з 1994 по 2000 р. виконано 849 розробок по створенню нових видів техніки і технологій, річна кількість їх у 2000 році скоротилася в 3,5 раза, а середньорічні темпи їх скорочення за цей період склали 26,9%.

На жаль, і технічний рівень новостворених зразків не відповідає сучасним вимогам. Частка зразків, при створенні яких використовувалися принципово нові рішення, в останні роки не перевищує 7%. Технічний рівень кожного третього зразка не визначений через відсутність відповідної інформації.

Скоротилась частка розробок, технічний рівень яких перевищує або відповідає кращим світовим аналогам відповідно на 5,2 і 15,1%.

Стосовно науково-дослідних і експериментальних робіт, то по Криму у 1998 році НДДКР виконувало тільки 4 підприємства, або 15 % із загального числа, які впроваджували новації. Чисельність фахівців, які безпосередньо виконують науково-технічні роботи, склала 551 чол., або 2,3 % загальної чисельності робітників цих підприємств.

Середня тривалість створення зразків нової техніки складає 1,7 року, освоєння - близько 11 місяців. А середній розрахунковий термін окупності впровадження нових видів наукомісткої продукції складає 3,8 року. Фактичні ж терміни окупності значно більші у зв'язку з низькою купівельною спроможністю споживачів усіх категорій в Україні та Криму, відповідно і вищий ступінь ризику ефективної реалізації майбутніх товарів.

Пошуки нових ринків збуту продукції змусили кожне третє промислове підприємство, яке займається інноваціями, здійснювати маркетингову та рекламну діяльність.

На жаль, зробити більш повний аналіз інноваційної діяльності в АРК за 1994-2000 роки нереально, тому що не є можливим охопити та оцінити інноваційні аспекти усіх сфер економіки. Зокрема недоступний для аналізу тіньовий сектор. Немає об'єктивної інформації про стан таких інноваційних напрямків, як ігорний бізнес, шоу-бізнес та багатьох інших.

Незважаючи на незначні масштаби та результати інноваційної діяльності у Криму, позитивний вплив її на економічні показники виробництва безперечний. Практично всі підприємства, які впроваджували новації у 1994-2000 рр., отримали приріст продукції, підвищили її конкурентоспроможність, розширили ринки збуту, оновили асортимент виробів, знизили матеріало- і енергоємність виробництва.

Результати роботи народногосподарського комплексу Автономної Республіки Крим за 10 місяців 2001 р. дозволяють говорити про збереження сформованих тенденцій в інноваційній сфері. Інноваційна активність перебуває у прямій залежності від стану економіки в цілому.

Головним напрямком піднесення інноваційної діяльності, на нашу думку, є поліпшення інвестиційного клімату в Криму. Останнім часом починають зростати обсяги іноземних інвестицій. Так, у 2000 році прямі іноземні інвестиції в економіку Криму надійшли з 30 країн світу. Їх обсяг склав близько $ 145 млн, що на 10 % більше, ніж у 1999 році. За обсягами іноземних інвестицій Крим займає восьме місце серед регіонів України після Києва, Київської, Донецької, Запорізької, Полтавської, Одеської і Дніпропетровської областей.

Найбільш активними серед іноземних партнерів є підприємці Росії (56,1%), Узбекистану (13,0%), США (8,1%), Швейцарії (3,8%), Кіпру (3,4%), Німеччини (2,6%), Нідерландів (2,5%). На перераховані країни припадає 89,5% усіх іноземних інвестицій [1].

Пріоритетом серед іноземних інвесторів для вкладення капіталу користуються галузі: харчова (8,7%), паливна (6%), хімічна (1,6%), внутрішня торгівля (4,9%), житлово-комунальне господарство (3,6%).

У 2002 році порівняно з 1998 роком очікується зростання надходжень прямих іноземних інвестицій в 4,8 рази [1].

Основним джерелом фінансування інновацій для більшості промислових підприємств Криму були власні кошти (в середньому 70%).

Основним джерелом фінансування науково-дослідних робіт як і раніше залишаються бюджетні кошти (67-69%), але динаміка їх за останні 10-15 років значно змінилася. Сьогодні їх обсяг відповідає 12% до рівня 1986 року.

Бюджетне фінансування інноваційних проектів за галузевими програмами припинено у 1998 році у зв'язку з централізацією внесків у інноваційний фонд і закриттям галузевих фондів. З цієї ж причини закрито міжгалузевий інноваційний фонд Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Єдиним централізованим джерелом фінансування інноваційних проектів на півострові є Міжгалузевий спеціальний фонд позабюджетних інноваційних коштів Автономної Республіки Крим. А за рахунок коштів Державного інноваційного фонду фінансуються тільки особливо важливі інноваційні проекти підприємств переважно у харчовій, хімічній та нафтохімічній промисловості. І всього 2% загальної кількості промислових підприємств здійснювали нововведення за рахунок банківських кредитів.

Слід зазначити, що загальний обсяг інноваційних витрат в АРК у 2000 році скоротився на 38-40% порівняно з рівнем 1996 року і на 83% порівняно з 1988 роком.

Серед основних причин, які стримують інноваційну активність, керівництво кримських підприємств називає відсутність фінансування, недосконалість законодавчої бази, високі кредитні ставки, відсутність коштів у замовників, великі стартові витрати на впровадження інноваційних проектів. Аналіз також показує, що роздержавлення підприємств не покращує стану справ в інноваційній сфері, тому що недержавні підприємства відмовляються впроваджувати дорогі прогресивні технології й обладнання, віддаючи перевагу досягненню "швидкого прибутку".

Через недостатнє стимулювання державою творчого пошуку кількість винахідників, раціоналізаторів та авторів промислових зразків неухильно зменшується. Частка підприємств, де повністю припинилася раціоналізаторська і винахідницька діяльність, зросла за останні десять років із 55% до 94%.

Ефективною формою інноваційної діяльності є використання світових науково-технічних досягнень шляхом придбання за рубежем ліцензій. Проте за останні три роки тільки окремі промислові підприємства Криму виготовляли й освоювали виробництво нової продукції за ліцензіями на об'єкти інтелектуальної власності. Частка продукції, виготовленої за ліцензіями, у загальному обсязі промислової продукції складає не більше 0,5%.

Головною умовою росту інноваційної та інвестиційної активності є розширення внутрішнього попиту на вітчизняне обладнання, машини і побутову техніку. А це можливо за умови збільшення обсягів оборотних коштів підприємствами, державних замовлень, довгострокових кредитів комерційних банків, використання науково-технічного і виробничого потенціалу ВПК. Держава повинна жорстко контролювати ці процеси, виступати гарантом повернення кредитів і дивідендів, а також вводити обмеження на ріст цін і тарифів при реалізації нової продукції на перших високовитратних етапах її освоєння.

За участю держави, місцевої влади, великих промислових об'єднань і банків можна було б створити національний фінансовий фонд економічного розвитку, ресурси якого повинні витрачатися чітко за цільовим призначенням - на інноваційні проекти. Необхідне також сприяння державних органів розвитку винахідницької і раціоналізаторської діяльності у створенні інноваційних структур (зон пріоритетного розвитку, інкубаторів, технополісів, інноваційних центрів, міжгалузевих науково-технічних комплексів, інноваційно-впроваджувальних фірм і т.ін.). Підвищення рівня та розширення сфери науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок неможливе без систематичного підвищення частки витрат на науку у державному і місцевому (Кримському) бюджеті.

За участю держави необхідно налагодити систему пільгового кредитування розвитку виробництва.

Зростання інвестицій в основний капітал для модернізації і перепрофілювання виробництва стане можливим при нормалізації співвідношення середньої рентабельності реального сектора економіки і ставки позичкового відсотка. Відсоток за кредит необхідно знизити, щоб він був доступним для залучення позикових коштів, які направляються на розвиток виробництва й створення нової техніки, проведення прикладних наукових досліджень і розробок, на поповнення оборотних коштів підприємств.

Необхідне проведення політики цілеспрямованого регулювання грошової пропозиції на користь науково-виробничої сфери з використанням механізму обліку і переобліку векселів виробничих підприємств, інструментів державних гарантій, заходів валютного регулювання. Фінансовий капітал повинен забезпечувати потреби реального сектора економіки [2].

У концепції науково-технічного й інноваційного розвитку України, схваленій Верховної Радою 13 липня 1999 року, зазначено, що невід'ємною частиною державної інноваційної політики повинно стати створення умов для розширення сфери і масштабів попиту, пропозиції і поширення науково-технічних знань у країні, комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво. Такі умови повинні створюватися у регіонах і на кожному конкретному підприємстві.

Грамотна інноваційна політика держави, місцевої влади і кожного підприємства - найголовніша складова початку економічного піднесення.

Література:

1. Про основні напрямки і підсумки роботи народногосподарського комплексу Автономної Республіки Крим у 2000 році // Економіст. - No 11. - 2000.

2. Ландик В. Напрямки державного регулювання інноваційної діяльності // Схід. - No 2. - 2001.

3. Матеріали колегії Міністерства економіки Автономної Республіки Крим (за 1999 - 2000 роки).

Ресурсна база комерційних банків: сутність, значення, джерела

Сергій Землячов, викладач кафедри фінансів і банківської справи Кримського економічного інституту Київського національного економічного університету, аспірант КНЕУ

У статті проаналізовано підходи до визначення ресурсної бази комерційних банків і банківських ресурсів, запропоновано авторське трактування поняття банківських ресурсів і їх змісту. Розглянуто значення ресурсів комерційних банків на макроекономічному і мікроекономічному рівні. Подано існуючі класифікації джерел банківських ресурсів, вироблено окремі рекомендації щодо удосконалення використання основних видів ресурсів, у т.ч. депозитів.

Останнім часом стан економіки України можна охарактеризувати як стабільний, з тенденціями росту виробництва. Проте комерційні банки поки працюють у складних умовах: існує досить високий рівень ризиків, немає розвиненої інфраструктури ринку. Йде постійний пошук оптимальних форм інституціональної побудови кредитної системи, ефективно працюючого механізму на ринку капіталів, нових методів обслуговування комерційних структур.

У процесі адаптації банківської системи України до ринкових умов відбулися значні зміни. Серед них варто виділити універсалізацію банківської діяльності, вихід її за межі традиційних операцій, посилення конкуренції між банками, процеси структурних змін у системі банківських установ.

Проте сьогодні в більшості комерційних банків України вільні ресурси обмежені: досить слабко розвинуті комісійні, інвестиційні операції; депозитні операції банків поки не враховують існуючі потреби усіх прошарків населення; тільки починають розвиватися операції з перспективними видами вкладів; не набрали широкого розвитку чекові депозити, які у світовій практиці дуже поширені; комерційними банками повільно використовується запозичення ресурсів за допомогою емісії цінних паперів.

Сьогодні в економічній літературі немає навіть єдиного визначення банківських ресурсів. Часто зустрічається таке визначення: "Банківські ресурси - це сукупність коштів, які знаходяться в распорядженні банків і використовуються ними для кредитування та інших активних операцій" [17,С.27].

Це визначення підкреслює організацію використання банками коштів, що акумулюються, але його істотним недоліком є те, що воно не характеризує механізму акумуляції і джерел банківських ресурсів.

Спробу усунути цей недолік зробив О.Д.Заруба, який вказує у своєму визначенні, що: "Банківські ресурси становлять всю величину коштів, які може використати банк для проведення своїх операцій, насамперед кредитних. Складовими ресурсів банку є його власні та залучені від інших юридичних та фізичних осіб кошти…" [13,С.5].

Проте автор, характеризуючи джерела залучення і напрямки розміщення ресурсів, не дає характеристику поняттю механізму залучення ресурсів.

Окремі автори вважають, що "Банківські ресурси - сукупність коштів, що є в розпорядженні банків и використовуться ними для виконання активних та інших операцій. Акумулюючи грошові накопичення, доходи та заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позиковий капітал, тобто грошовий капітал, що надається в позичку власниками на умовах повернення за плату в вигляді відсотка. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом" [15,С.35].

З даним визначенням погодитися не можна, тому що в ньому, з одного боку, зазначено, що акумульовані ресурси використовуються для проведення активних та інших операцій, а з іншого, автори акцентують увагу тільки на кредитному характері таких операцій. Крім цього, при характеристиці джерел банківських ресурсів мова йде тільки про залучені і позичені кошти, а джерела внутрішнього походження (доход банку) і його власні кошти в цілому не згадуються. Досить діскусійним є ототожнення понять "банківські ресурси" і "банківський капітал".

Ряд авторів розглядають банківські ресурси тільки в трактуванні кредитних ресурсів [9]. На нашу думку, економічно неправильно зводити суть ресурсів банку тільки до кредитних ресурсів. Поняття "банківські ресурси" є ширшим, ніж "кредитні ресурси", оскільки перші мають ширше цільове призначення і можуть використовуватися не тільки для кредитних, але й для інших видів активних операцій, що приносять банкам доход, а також для нарощування капітальної бази банку.

Головним джерелом прибутку банку є торгівля банківськими ресурсами, тому, розглядаючи їх як товар, як ціну за нього, необхідно розглядати розмір позичкового відсотка.

На думку Довгань Ж.М., "у вузькому розумінні банківські ресурси - це акумульовані банком вільні кошти економічних суб'єктів на умовах виникнення зобовўязань власності чи боргу для подальшого розміщення на ринку з метою отримання прибутку" [12,С.4]. Проте у даному визначенні мова йде про акумуляцію банком ресурсів фізичних та юридичних осіб, але не вказується найважливіше джерело банківських ресурсів - власний капітал банку.

На нашу думку, банківські ресурси доцільно розглядати у вузькому розумінні (мікроекономічний аспект) і широкому розумінні (макроекономічний аспект).

Банківські ресурси у вузькому розумінні можна охарактеризувати як акумульовані за допомогою емісії пайових цінних паперів або отримані в тимчасове користування банком на основі зобов'язальних правовідносин ресурси економічних суб'єктів на фінансовому ринку, а також джерела коштів внутрішньобанківського походження, у т.ч. результати фінансової діяльності банку, що використовуються для подальшого розміщення згідно з визначеними банком напрямкамиів з метою одержання прибутку та досягнення інших цілей.

У широкому розумінні банківські ресурси являють собою сукупність грошових ресурсів усієї банківської системи країни, які служать засобом задоволення різноманітних потреб індивідуумів, джерелом інвестицій для економічних суб'єктів, найважливішим важелем економічного росту та структурної перебудови економіки.

Відповідно до цього визначення можна розглядати і значення ресурсної бази комерційних банків (Рис. 1).

Традиційне трактування банківських ресурсів являє собою визначення їх як "ресурсної бази, тобто сукупності коштів…" [6,С.65]. Цей вислів абсолютно справедливий, оскільки акумульовані банком кошти є фінансовою базою для його діяльності.

Рис.1. Значення ресурсної бази комерційних банків

Проте поняття "ресурс" означає не тільки фінансові кошті, але й "можливості" банку. Тому доцільно розглядати банківські ресурси не тільки з традиційної точки зору, але можна й включати в поняття "банківських ресурсів" ряд організаційних та економічних чинників, які можуть служити джерелом конкурентних переваг банку і приносити йому прибуток. Це інфраструктура комерційного банку (до неї можна віднести його філіальну мережу, структуру головного банку), ноу-хау банківських послуг, людські ресурси банківської установи, якість банківського менеджменту, імідж комерційного банку і довіру до нього з боку контактних аудиторій, у т.ч. фінансових інститутів, розмаїтість каналів реалізації банківських послуг і т.ін.

Нині прибуток комерційного банку залежить не тільки і не стільки від обсягу банківських ресурсів, що акумулюються, але головним чином від якості і управління здійснюваними їм активними операціями та якості банківського менеджменту в цілому.

У цьому зв'язку досить дискусійним є трактування окремих авторів, відповідно до якого "історично пасивні операції відігравали первинну і визначальну щодо активних, оскільки для здійснення активних операцій необхідною умовою є достатність ресурсов" [1,С.197].

Вітчизняні комерційні банки, мабуть, і вважають активні операції первинними, тому що сьогодні надлишок акумульованих ресурсів можливо розмістити на ринку МБК, знайти інші джерела розміщення. Але у розвинених західних країнах в умовах жорсткої конкуренції на ринку активних операцій банки давно віддали їм пріоритет. Економічно правильно спочатку спрогнозувати напрямки доцільного розміщення акумульованих банком коштів з метою одержання максимального прибутку, а потім шукати найбільш дешеві і стійкі джерела ресурсів для використання в активних операціях.

Ринок банківських ресурсів, на якому формується попит і пропозиція, є складовою частиною фінансового ринку.

Ринок банківських ресурсів, як і будь-який ринок взагалі, можливо розглядати з інституціональної та функціональної точки зору.

З інституціональної точки зору він являє собою сукупність продавців банківських ресурсів, покупців, посередників, контролюючого органу, яким виступає Національний банк України. Природно, розвиненому ринку повинні бути притаманні як розмаїтість продавців, у ролі яких виступають інституціональні та індивідуальні інвестори, самі комерційні банки, що займаються перепродажем фінансових ресурсів, так і розмаїтість покупців і посередників. При регулюванні діяльності ринку пріоритети повинні віддаватися методам не адміністративного, а економічного регулювання.

З функціональної точки зору ринок банківських ресурсів - це сфера економічних відносин, де відбувається акумуляція і розміщення банківських ресурсів, встановлення ціни на них внаслідок порівняння попиту і пропозиції.

Ринок банківських ресурсів містить у собі ряд секторів. Ринок цінних паперів опосередковує операції з акціями і борговими зобов'язаннями комерційних банків, ринок міжбанківських кредитів являє собою економічні відносини з приводу купівлі-продажу коштів між банківськими установами (у т.ч. і Національним банком України). Грошовий ринок являє собою відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб. Дані сектори не є незалежними один від одного, між ними відбувається безперервне переміщення коштів.

В економічній літературі операції, пов'язані з акумуляцією банками їх ресурсів, отримали назву пасивних.

Висуваючи класифікацію банківських операцій, Г.Н.Климко і В.П.Нестеренко відзначають: "Пасивні операції, за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшому активних операцій" [16,С.398].

Проте в даному визначенні автори зводять поняття залучених коштів тільки до депозитів і вкладів, не вказуючи можливість акумуляції коштів внаслідок здійснення недепозитних операцій, до яких, зокрема, належать міжбанківські кредити. Крім цього, на наш погляд, не зовсім коректно визначати пасивні банківські операції через інший вид операцій - активні, не даючи характеристику останньому.

На думку Ю.А.Бабичевої, банківські операції є пасивними у випадку, якщо банк виступає від імені позичальника, залучаючи гроші від клієнтів і інших банків на умовах повернення, терміновості і платності [5,С.88] .

Дане визначення ототожнює пасивні банківські операції тільки з процесом залучення коштів, що є неправильним.

На нашу думку, економічна сутність пасивних операцій найбільш правильно виражена у визначенні: "Пасивні операції - це операції, які забезпечують формування ресурсів банків" [8,С.151] .

Головна мета пасивних операцій полягає в акумуляції банківських ресурсів, які використовуватимуться банком у процесі його діяльності. Напрямки і цілі використання банківських ресурсів є предметом розгляду вже активних операцій, і нема сенсу при характеристиці сутності одних операцій посилатися на економічне призначення інших.

Для зручності характеристики джерел створення банківських ресурсів необхідно провести їх класифікацію.

При характеристиці складових банківських ресурсів ряд авторів ([1], [4], [11], [13], [14]) виділяють власні кошти і залучені ресурси банку. Існує і більш докладна диференціація, відповідно до якої ресурси розділяють на власні, залучені і позичені ([2],[3],[8]).

Власні кошти банку утворюються за допомогою проведення пасивних операцій, пов'язаних з формуванням статутного фонду шляхом розміщення акцій або залучення пайовиків, з формуванням і поповненням резервних і фондів спеціального призначення, а також з одержанням прибутку в результаті активних операцій банку.

Залучені кошти банку визначають як кошти, що залучаються на вклади і депозити, а під позиченими розуміють кошти, отримані за допомогою емісії боргових цінних паперів або залучення міжбанківських кредитів.

Особливий характер депозитних операцій банку в структурі пасивних операцій дістав свій відбиток у роботі О.В.Васюренка, який виділяє власні, депозитні і недепозитні джерела банківських ресурсів [7]. Дане трактування дозволяє чіткіше виявити критерій відокремлення ресурсів.

Депозити є основним джерелом ресурсів комерційних банків. Критерії їх класифікації можуть служити предметом окремого дослідження, але одним з найважливіших для банку є критерій терміну і порядку вилучення, відповідно до якого розглядають вклади до запитання і строкові депозити.

Вклади до запитання є найбільш хитливими і важкопрогнозованими для банку пасивами, тому що вилучаються в будь-який момент вкладниками відповідно до їхніх потреб.

На вклади до запитання, як правило, практикується мінімальне нарахування відсотків, що пов'язано з низькою прибутковістю цих джерел для банку в порівнянні з строковими депозитами, а також з операційними витратами банку, пов'язаними з веденням рахунку.

Для забезпечення зацікавленості клієнтів у відкритті депозитних рахунків і дотримання вимог ліквідності банку деякі банки практикують відкриття гібридних рахунків, які поўєднують риси поточних та строкових депозитів. Сутність цих рахунків полягає у тому, что попередньо встановлюється мінімальний балансовий залишок на поточному рахунку клієнта. Наприкінці операційного дня сума перевищення раніше позгодженого ліміту автоматично перераховується з поточного рахунку клієнта на відсотковий рахунок. У разі потреби поповнення залишку коштів на поточному рахунку банк здійснює зворотне автоматичне перерахування коштів.

Подібні гібридні рахунки дозволяють збільшити залишок коштів на рахунках клієнтів, що приносять відсотки, це буде сприяти підтримці їх зацікавленості у співробітництві з даним банком. А банк одержує додаткове джерело стійких пасивів, що сприятливо позначається на його прибутковості і ліквідності.

На закінчення необхідно відзначити, що кожен банк має свою стратегію і тактику розвитку, і формулювання ресурсної політики та проведення пасивних операцій обов'язково повинно проходити відповідно до визначених ними умов. Конкуренція на ринку банківських послуг досить висока, і для створення збалансованої ресурсної бази банки повинні використовувати прийоми банківського менеджменту і маркетингу.

При акумуляції банківських ресурсів необхідно враховувати ряд чинників.

1) Виходячи з того, що затрати по обслуговуванню поточних рахунків найменші, збільшення частки зазначеного компонента у ресурсній базі з точки зору затрат банка є позитивним. Проте не можна надмірно завищувати їх частку в мобілізованих коштах, щоб не погіршувати ліквідність банку.

2) При формуванні ресурсної бази доцільно приділяти максимальну увагу збільшенню депозитів у загальній сумі мобілізованих коштів, незважаючи на зростання відсоткових витрат.

3) Рекомендується уникати високої питомої ваги міжбанківських кредитів у загальному обсязі мобілізованих коштів, оскільки це найдорожчий інструмент поповнення ресурсної бази.

У сучасних умовах комерційним банкам для успішного функціонування особливу увагу необхідно приділити проблемі розвитку та зміцнення ресурсних баз, оскільки обсяг і структура ресурсної бази значною мірою визначають не тільки обсяг і характер його діяльності, але й спроможність банку успішно адаптуватися до змін економічної кон'юнктури. Без достатньо розвиненої ресурсної бази комерційний банк не може нормально функціонувати і розвиватися на традиційних ринках і завойовувати нові.

Література:

1. Банки и банковские операции / Под ред. Е.Ф.Жукова. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. - 471 с.

2. Банківська енциклопедія / За ред. А.М.Мороза. - К.: Фірма "Ельтон", 1993. - 328 с.

3. Банківські операції: Підручник / За ред. А.М.Мороза. - К.: КНЕУ, 2000. - 384 с.

4. Банківський менеджмент: Навч. посібник / О.Кириченко, І.Гіленко, А.Ятченко. - К.: Основи, 1999. - 671 с.

5. Банковское дело / Под ред. Ю.А.Бабичевой. - М.: Экономика, 1993. - 398 с.

6. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посібник. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. - 243 с.

7. Васюренко О.В. Банківський менеджмент: Посібник. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - 320 с.

8. Вступ до банківської справи / За ред. М.І.Савлука - К.: Лібра, 1998. - 344 с.

9. Деньги, кредит, банки: Справ.пособие / Под общ.ред. Г.И.Кравцовой. - Мн.: Меркаванне, 1994. - 270 с.

10. Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. О.И.Лаврушина. - М.: Финансы и статистика, 1999. - 448 с.

11. Деньги. Кредит. Банки: Учебник / Под ред. Е.Ф.Жукова. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. - 622 с.

12. Довгань Ж.М. Ресурси комерційного банку: формування та управління: Автореф. дис. кандидата економічних наук: 08.04.01 / Київський національний університет ім.Т.Шевченка, 2000.

13. Заруба О.Д. Банківський менеджмент та аудит. - К.: Видавництво "Лібра", 1996. - 224 с.

14. Заруба О.Д. Фінансовий менеджмент у банках: Навч. посібник. - К.: Товариство "Знання", КОО, 1997. - 172 с.

15. Основы банковского дела / Под ред. А.Н.Мороза. - К.: Издательство "Либра", 1994. - 330 с.

16. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. - К.: Вища шк., - Знання, 1997. - 743 с.

17. Толковый словарь рыночной экономики / Под общ. ред. Ф.А.Крутикова. - М.: Рекламно-издательская фирмы "Глория", 1993. - 301 с.

Малий бізнес у Луганській області

Гончаров В.М., доктор економічних наук
Науменко Л.А., магістр держслужби управління м. Луганськ, СНУ ім. Володимира Даля

У статті розглянуто роль малого підприємництва в господарському розвитку країни і необхідність державної підтримки цього сектора економіки, у т.ч. через податкове регулювання; наведено діючі варіанти оподатковування малого бізнесу, положення урядового проекту Податкового кодексу, як порівняння – норми податкового кодексу Російської Федерації; дано короткі підсумки роботи суб'єктів підприємництва Луганської області за спрощеною системою оподатковування.

Сьогодні в економіці України ключовим джерелом росту ефективності виробництва, насичення ринку необхідними товарами, послугами та підвищення рівня життя населення є розвиток підприємницької діяльності, створення підприємств малого бізнесу. Формування ринкових відносин, окрім інших заходів, передбачає розвиток мережі дрібних підприємств різних форм власності та організаційно-правових форм. Особливу актуальність цього процесу підкреслює розширення економічної самостійності, а також значне поповнення різних рівнів за рахунок нових платників податку – підприємств малого бізнесу.

Світовий досвід говорить про те, що чим активніше підприємництво, чим більше здібних людей займаються підприємницькою діяльністю, тим краще використовуються суспільні ресурси, тим інтенсивніший господарський розвиток країни.

Найбільш вигідною, гнучкою та динамічною формою реалізації підприємницької діяльності, яка дозволяє вільно реалізовувати діловий, творчий потенціал, мати досить високі заробітки для гідного життя, є підприємства малого бізнесу. Створення мережі подібних підприємств є необхідною умовою формування економічного середовища, яке сприяє виникненню конкуренції товаровиробників, розвитку ринкових відносин. Малі підприємства здатні швидко реагувати на зміни попиту, змінювати номенклатуру та асортимент продукції, найбільш сприятливі для технічних нововведень, забезпечують високу ефективність та швидку окупність затрат.

Але є й негативні сторони підприємств малого бізнесу:

1. ненормована та високоінтенсивна праця;

2. нестійкі доходи;

3. економічна нестійкість, оскільки ресурси та капітал обмежені;

4. висока частка банкрутств та розорень.

Для оподаткування форма власності та організаційно-правова форма не мають значення, однак у зв'язку з формуванням ринкових відносин з великою перевагою виступає приватна власність (близько 85%).

В розвитку малого бізнесу зберігається ряд негативних тенденцій, а саме: нерівномірний розподіл малих підприємств за галузями економіки. Найбільш розповсюдженим видом діяльності підприємств малого бізнесу, за наслідками роботи за 2001 рік, є надання побутових послуг – 31,4%, торгівля та громадське харчування – 27,8%, матеріальне виробництво – 27,1%. В цілому динаміка розподілу підприємств малого бізнесу за видами діяльності в останні два роки не змінюється.

Високорозвинені країни показують на практиці, що малий бізнес відіграє важливу роль у розвитку економіки країни, а також у вирішенні багатьох соціальних проблем, оскільки:

1. знижує витрати, пов'язані з функціонуванням будь-якого виду підприємницької діяльності;

2. забезпечує зайнятість населення;

3. оживлює інвестиційну діяльність, оскільки перелив ресурсів до сфери малої економіки викликає кардинальні зміни у всій структурі народного господарства;

4. збільшує товарну масу та споживчі послуги, розвиває машинобудівну індустрію і т.н.;

5. породжує здорову конкуренцію, яка означає всебічне регулювання економіки.

Таким чином, вищенаведене, без сумніву, потребує розробки державної підтримки малих форм господарювання в масштабі країни та на регіональному рівні як вагомий крок до економічного та соціального розквіту суспільства.

Як і всі інші господарчі суб'єкти, підприємства малого бізнесу зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати бухгалтерську звітність щодо фінансових результатів своєї діяльності.

Виконуючи підприємницьку діяльність, підприємства малого бізнесу сплачують податки, передбачені Законом України "Про систему оподаткування". Соціальні платежі – це пенсійний фонд, фонд зайнятості, соціального страхування, страхування від нещасного випадку (37,2%), а також інші податки залежно від виду діяльності підприємств малого бізнесу.

Слід зазначити, що у зв'язку з державною підтримкою окремих галузей народного господарства та формування мережі підприємств малого бізнесу Президентом України, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів за останні 3-4 роки було внесено значні зміни до порядку оподаткування, які сформували систему альтернативних способів оподаткування, яка здатна значно спростити порядок збирання податків та зборів.

Для цілеспрямованої підтримки суб'єктів малого підприємництва Президентом України було видано Указ від 12.05.1998р. No 456/98 "Про державну підтримку малого підприємництва", який визначав право вибору системи оподаткування, обліку та звітності, а також перехід до спрощеної системи оподаткування.

Застосування спрощеної системи оподаткування передбачає заміну сплати сукупності встановлених законодавством України місцевих податків та зборів сплатою єдиного податку.

Перелік податків та зборів, обов'язкових до сплати при застосуванні спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності

Спрощена система оподаткування має відносно недавню історію. Її платники отримали можливість переходу на єдиний податок з 1 січня 1999 р.

Слід зазначити, що починаючи з 1.01.1999 р. кількість суб'єктів підприємницької діяльності постійно зростає.

Кількість платників єдиного податку та надходжень до бюджету сум єдиного податку по Луганській області (тис. грн)

За три роки кількість підприємств, які вибрали спрощену систему оподаткування, зросла більш ніж в три рази, майже у 7 разів зріс обсяг виручки від реалізації та в десять разів збільшились надходження єдиного податку до бюджету.

В цілому по Україні за перший рік застосування спрощеної системи на неї перейшли 146,8 тис. суб'єктів малого бізнесу: 48 тис. юридичних та 98 тис. фізичних осіб; надходження до бюджету збільшились на 24%. Протягом 1999 року тими, хто переходив на єдиний податок, було погашено 1,661 млн грн податкової заборгованості.

За результатами 2001 року, найбільшу зайнятість населення, що працює в малому бізнесі Луганської області, забезпечують підприємства, які надають побутові послуги, – оскільки тут зосереджена майже третина (31,5%) загальної чисельності працюючих на підприємствах малого бізнесу, які перейшли на сплату єдиного податку. Наступну за чисельністю групу становлять працюючі в сфері матеріального виробництва – 29,9%. При цьому необхідно відзначити, що при постійному зростанні кількості платників єдиного податку саме підприємства побутового обслуговування та матеріального виробництва найбільш активно переходять на сплату єдиного податку.

В останні роки робились спроби активізувати розвиток та функціонування малого бізнесу. В їх основі стратегія повної економічної свободи, орієнтація на соціальне ринкове господарство, розширення спектра однотипних товаровиробників з метою підвищення їх конкурентоздатності, посилення регулюючого впливу держави на становлення малих форм господарювання. На сьогоднішній день серед політиків, вчених та спеціалістів існує переконання в необхідності побудови нової концепції податкової реформи, зміни принципів оподаткування та врахування економічних наслідків їх застосування, встановлення оптимальних ставок оподаткування.

Разом з цим запропоновані рішення стосуються тільки формування загальних підходів до трансформації системи оподаткування в умовах ринкової економіки, діючі умови підприємництва практично не беруться до уваги:

1. рушійний мотив діяльності підприємця, який полягає в одержанні доходу з виробничих, економічних та фінансових операцій;

2. самостійність у діях, використання майна, визначення виробничої програми, вибір постачальників та споживачів, формування цін, розпорядження прибутками після сплати податків;

3. економічна відповідальність за результати господарювання, а також своєчасність сплати податків;

4. принципи та механізм державної підтримки малого підприємництва, а також пільгове оподаткування.

Весь історичний досвід ХX-го сторіччя показує – економічний лад має тим більший успіх, чим більше держава стримує себе у витратах і чим більшу свободу вона дає кожному окремо. Соціальне ринкове господарство надає рівні шанси, гарантує недоторканість власності для забезпечення добробуту і соціального прогресу.

У свою чергу, доцільність державної підтримки малого підприємництва полягає в тому, що вона забезпечує швидке наповнення ринку товарів і послуг, завдяки масовій самозайнятості людей.

Коментуючи основні положення Податкового кодексу, Голова Державної податкової адміністрації України Микола Азаров сказав, що "після вступу в силу Податкового кодексу в Україні будуть найнижчі серед європейських країн податки".

Справді, законопроектом про новий кодекс передбачається істотно знизити ставки основних податків: податок на додану вартість – з сьогоднішнього рівня 20 до 17 %, з яких 15 % – для формування бюджету і 2 % – для формування бюджету розвитку; податок на прибуток підприємств – до 25 % з нинішніх 30 %, а доходи фізичних осіб будуть обкладатися податком по двох ставках – 10 % і 20 % – зменшення з нинішніх 10-40 %; оподатковування дивідендів зменшити до 15 %. Для порівняння: ставки податку на прибуток підприємств Бельгії – 39 %, Німеччини – 35 %, Австрії – 34 %, Франції – 33 %. Крім того, відповідно до проекту Податкового кодексу в Україні істотно - з 39 до 23 - скоротиться кількість податків.

Істотне зниження ставок оподатковування приведе до пожвавлення ділової активності підприємств (і виходу капіталів з тіні), а отже, значно збільшаться надходження в бюджет.

Однак у проекті запропонованого Податкового кодексу збережена лише частина пільг для малого і середнього бізнесу. З 14 податків, зборів і обов'язкових платежів, від яких звільнені платники єдиного податку, залишилося тільки 5. Чотири для юридичних осіб і три – для приватних підприємців. Все інше – від відрахувань з фонду заробітної плати до ПДВ – "спрощенці" будуть зобов'язані платити, ведучи відповідний облік. Сьогодні через "єдиний податок" підприємець платить державі і збори в соцфонди, і ПДВ (при ставці єдиного податку 10 %), і відрахування в пенсійний фонд. Але після прийняття кодексу він змушений буде бігати з платіжками по кожному податку окремо, окремо вести облік і окремо звітувати. Ставка податку для юридичних осіб знизиться до 5 %, а база оподаткування збільшиться і на нереалізаційні доходи. Платникам нового єдиного податку, при обсязі оподатковуваних операцій більш 62 000 грн на рік (близько 200 грн на день), доведеться також платити і звітувати ще і по ПДВ. Сьогодні физичні особи – платники єдиного податку мають право працювати без касових апаратів. І це для них один з головних аргументів на користь єдиного податку, а в проекті кодексу такого права не передбачено. Для физичних осіб пропонується, крім того, зменшити величину обороту, що дозволяє працювати за спрощеною системою – з 500 до 200 тис. грн, кількість найманих робітників знизити з 10 до 5 чоловік. Дію спрощеної системи обмежили 31 грудня 2005 року.

У підсумку робота за спрощеною системою стане безглуздою.

У принципі, у сьогоднішньому вигляді проект українського податкового кодексу багато в чому нагадує російський кодекс – очевидно, тому, що податкові системи Росії й України споконвічно будувалися за схожим зразком. У зв'язку з цим викликає інтерес ситуація, що складається з оподатковуванням малого бізнесу в Російській Федерації.

Уряд Росії на початку квітня 2002 року схвалив законопроект, що стосується введення з 1 січня 2003 року спрощеної системи оподаткування для суб'єктів малого бізнесу. Нововведення істотно знизять податкове навантаження для підприємств малого бізнесу. За попередніми оцінками, у 2-4 рази в порівнянні з нині існуючою.

У результаті змін у податковому законодавстві істотно скоротиться і число податків, які будуть сплачувати малі підприємства. Зокрема для організацій у сфері малого бізнесу будуть скасовані податки на прибуток, на майно, на додану вартість, із продажів і єдиний соціальний податок.

Спрощена система оподаткування буде застосовуватися стосовно підприємств, річний оборот яких не перевищує 10 млн рублів (зараз - 20 млн), а чисельність працівників - не більше 20 (зараз – 15). Спрощена система не буде поширюватися на підприємства, які працюють у банківському секторі, страховому ринку, на професійних учасників ринку цінних паперів, на ігорний бізнес, ломбарди, фірми, які виготовляють підакцизні товари, і т.п.

Законопроект припускає, що існуюча система спрощеного оподатковування буде серйозно модифікована. Сьогодні правила обліку і ставку єдиного податку, який заміняє для малого бізнесу податок на прибуток, ПДВ і інші збори, встановлює регіональна влада. У більшості регіонів ставку підняли до максимально дозволеного рівня – 30 %, в інших вона постійно міняється в залежності від потреб бюджету.

Тепер пропонується спрощену систему оподаткування прописати в Податковому кодексі і виключити втручання місцевих чиновників. Малому бізнесу нададуть вибір із двох варіантів спрощеного оподатковування - або 8 % від обороту (зараз малі підприємства платять 10 відсотків від валової виручки), або 20 % від доходу за винятком витрат (зараз податок на прибуток складає 30 % і суб'єкти федерації мають право його знижувати ще на 30 % – у багатьох територіях цей податок насправді менше 20 %, наприклад, у Санкт-Петербурзі). При цьому підприємство зобов'язане вести податковий облік, але за спрощеною схемою.

Правда, регіональні влади можуть своїми законами встановлювати на своїй території поставлений в обов'язок податок і тоді більшість малих підприємств скористатися описаною схемою не зможуть.

Обов'язковий податок встановлюється в розмірі 20 % обов'язкового доходу. Обов'язковий доход – потенційно можливий валовий доход платника єдиного податку за винятком потенційно необхідних витрат, що розраховується з урахуванням сукупності факторів, які безпосередньо впливають на одержання такого доходу, на основі даних, отриманих шляхом статистичних досліджень, у ході перевірок податкових і інших державних органів, а також оцінки незалежних організацій.

Сума єдиного податку розраховується з урахуванням ставки, значення базової прибутковості, числа фізичних показників, що впливають на результати підприємницької діяльності, а також підвищувальних (знижувальних) коефіцієнтів базової прибутковості. Базова прибутковість – умовна прибутковість у вартісному вираженні на ту чи іншу одиницю фізичного показника (одиниця площі, чисельність працюючих, одиниця виробничої потужності й інші), що характеризує певний вид діяльності в різних порівнянних умовах.

На мій погляд, беручи до уваги також і фактичне прийняття спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктами малого підприємництва (про що свідчить постійне зростання кількості платників єдиного податку) та підвищення суми надходжень до бюджету, в податковому кодексі варто зберегти існуючі на сьогодні положення Указу Президента No 746 і Закону No 2063.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ В МАРІУПОЛЬСЬКОМУ МОРСЬКОМУ ПОРТУ

М.М.Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

На прикладі Маріупольського морського порту розглянуто проблему застосування інформаційних технологій в портовому господарстві. Показані досягнення в цій галузі закордонних портів–аналогів. Описана АСУ–Порт, яка діє в Маріупольському порту, та плани її подальшого розвитку.

У сучасних умовах забезпечення підтримки діяльності співробітників, ідентифікація виникаючих проблем, взаємодія з клієнтами й інші фактори, що безпосередньо впливають на реалізацію стратегій, у значній мірі визначаються рівнем розвитку інформаційних технологій. Особливе значення й ефективне застосування інформаційних технологій має для морських портів України, перед якими стоїть дуже непросте завдання руху від простих перевалочних центрів (порти першого покоління) до вантажо-інформаційних коридорів із глибокою переробкою вантажів, широкими розподільчими функціями і багатоцільовим сервісом (порти третього покоління). Для новітніх портів-дистриб'юторів вантаж та інформація являють собою два неподільних елементи, обоє з яких підлягають розподілу відповідно до головного принципу логістики: необхідний товар - необхідної якості - у необхідній кількості - повинен бути доставлений - у необхідне місце - з мінімальними затратами.

Подібний підхід порозумівається тим, що устаткування сучасних портів є вкрай дорогим. Судна і товари, які обслуговують порти, також великовартісні. Усі розрахунки здійснюються на погодинний основі - перебування вантажу або судна в порту обходиться власникам вантажу, судновласникам і самим портам у тисячі доларів. Тим часом, якщо простежити причини збоїв у розкладі роботи портів, те найчастіше вони зводяться до повільного потоку інформації. Наприклад, якщо затоварений контейнерний склад, то цілком імовірно, що обробка документації на випуск контейнерів займає занадто багато часу. Високих темпів її обробки дає можливість добитися використання електронного обміну даними. У кращих зарубіжних портах-дистриб'юторах уся портова документація, пов'язана з надходженням, реєстрацією і відправленням контейнера, оформляється за 30 секунд.

Українські морські порти сьогодні, на жаль, відстають від лідерів світової портової індустрії у застосуванні інформаційних технологій. У порту Гамбург, наприклад, система ДАКО, призначена для обміну інформацією між перевантажувальними комплексами, судноплавними компаніями й експедиторськими фірмами, була впроваджена ще у 1982 році.

Разом з тим було б нерозумним стрімголов дружно кинутися в посилене інвестування інформаційних технологій. Сама їх наявність у порту ще не є гарантією практичної реалізації переваг інформаційних технологій або підвищення продуктивності.

Один з найвидатніших менеджерів ХХ століття, глава корпорації "Крайслер" Лі Якокка, дещо іронічно зауважив: "Люди часто дивуються, не побачивши в моєму кабінеті комп'ютера. Вони, певно, забувають, що всі те, що виходить з комп'ютера, комусь доводиться в нього закладати. Найбільша проблема, з якою сьогодні стикнувся американський бізнес, полягає в надмірному обсязі інформації в більшості менеджерів. Вона паморочить їм голову, вона їх засліплює, і вони не знають, що з нею зробити" /1/. Тут Лі Якокка виділив дуже істотну проблему сучасних інформаційних технологій – необхідність забезпечення в першу чергу якості інформації.

Крім цього, чималий головний біль у топ-менеджерів компанії і фахівців з інформтехнологій викликає прораховування самоокупності інвестицій. Відомо чимало прецедентів, коли проекти інформаційних технологій, які вийшли з-під контролю, увергали компанії в необґрунтовані багатомільйонні витрати. А все тому, що якісь інформаційно-технологічні проекти були погано продумані, інші не задовольняли поставлених завдань і наявне комп'ютерне устаткування, треті наразилися на нерозуміння або навіть протидію співробітників.

Не слід забувати про те, що існують трудності й у самій індустрії інформаційних технологій. Як справедливо відзначав журнал "Carqo Sistems" /2/, багато невеликих і середнього розміру морських портів хотіли б підняти ефективність своїх операцій, але за помірну плату і з мінімумом проблем. Однак промисловість ігнорує запити таких портів. Інформаційні технології як і раніше залишаються не адаптованими до їх потреб - вони занадто дорогі, складні в експлуатації, не відзначаються необхідною надійністю. Остання обставина особлива актуально для морських портів України, оскільки за міжнародними стандартами усі вони належать до категорії невеликих і середніх портів.

Беручи в увагу всі зазначені аспекти впровадження інформаційних технологій, можна зробити висновок про необхідність ретельної їх взаємоузгодженості зі стратегіями порту, його організаційною структурою. У цьому розумінні ми вважаємо цікавим і корисним досвід Маріупольського морського торгового порту, який займає лідируючі позиції в інформатизації підприємства на морському транспорті України.

Інформаційне забезпечення в Маріупольському морському порту проводиться за допомогою АСУ "Порт", вона являє собою сукупність технічних засобів обчислювальної техніки, системного, прикладного й організаційного забезпечення, методів і засобів для ефективного керування виробничими процесами. Розпочинаючи формування АСУ "Порт", ми виходили з того, що вона повинна відповідати чотирьом головним принципам: інтелектуальність (здатність розв'язувати управлінські завдання на основі наявної оперативної інформації), модульность (поетапне впровадження комплексів завдань), інтегрованість/ (проходження операційних документів через усі потрібні служби управління), корпоративність (підтримка баз даних, необхідних для інформаційної взаємодії усередині порту, територіально віддалених підрозділів і суміжних організацій).

Сьогодні при 4,2 тис. співробітників порту АСУ охоплює близько 400 робочих місць. Вона працює в режимі реального часу, тобто у будь-який момент з будь-якого робочого місця можна одержати всю інформацію, що міститься в єдиній базі даних. Дуже примітно, що в порту немає спеціальних операторів ЕОМ, наявність яких характерна для багатьох інформаційно-обчислювальних центрів. У нас у ролі операторів виступають самі користувачі - бухгалтери, економісти, стивідори, начальники складів.

Мережі передачі інформації зв'язують практично всю територію порту: причали, склади, диспетчерські вантажних районів, базу внутрішньопортової механізації, відділи управління, ремонтно-будівельне управління, центральні ремонтно-механічні майстерні, відділ головного енергетика, а також Маріупольську державну митницю з митним постом усередині порту і залізничну станцію Маріуполь–Порт. Загальна протяжність мереж передачі інформації на початок 2002 року досягла 6 км. Порт підключений до всесвітньої мережі Інтернет і має свій хост-вузол. Інформація про Маріупольський морський торговий порт представлена на власній Web - сторінці.

АСУ призначена для використання на різних рівнях управління, тому містить у собі як операційні інформаційні системи, так і інформаційну систему менеджменту. Взаємозв'язок цих систем і рівнів управління показано на рис. 1.

Рис.1. Використання інформаційних систем на різних рівнях управління.

Інформаційні системи менеджменту - це комп'ютерні системи, які забезпечують необхідну інформацію і підтримку прийняття управлінських рішень. Вони містять у собі апаратне і програмне забезпечення. Інформаційні системи звітності постачають менеджерів необхідними для прийняття повсякденних рішень звітами про виробничу діяльність порту. Система підтримки прийняття рішень являє собою комп'ютерну систему, в якій використовуються різні моделі прийняття рішень і спеціалізовані бази даних, що забезпечують діяльність відповідальних за те чи інше рішення співробітників. Програмне забезпечення таких систем дозволяє ставити питання на зразок: "що, коли…" і одержувати в інтерактивному режимі відповідні даній ситуації варіанти дій. Інформаційні системи виконавчого керівництва призначені для полегшення прийняття стратегічних рішень на вищому рівні керівництва. Застосовувані в них програми забезпечують доступ користувачів до значних масивів комплексних даних, надають можливості для їх аналізу.

Операційні інформаційні системи складаються із систем обробки трансакцій, контролю над виробничими процесами й офісними інформаційними системами. За допомогою перших здійснюється облік зміни запасів, закупівель у постачальників, виплата зарплати і т.д. Системи обробки трансакцій ідентифікують, накопичують і організують основні бюджетні блоки інформації, на базі яких порт веде свої операції і генерується значна частина звітної документації. Система контролю над виробничими процесами призначена для моніторингу і контролю над перевантажувальними роботами. В міру виконання операцій технологічної обробки вантажів (вивантаження, переміщення на складах, відвантаження) тальмани, складські працівники, експедитори і ін. послідовно здійснюють введення і коректування інформації в базу даних. Офісні автоматизовані системи, такі як процесори-редактори, настільно-видавничі, електронна пошта, дають можливість трансформувати в електронні носії традиційно виконувані вручну процедури.

Успішне використання інформаційних технологій багато в чому визначається правильною процедурою їхнього впровадження. У Маріупольському морському торговому порту застосовується одна з найефективніших стратегій розробки і впровадження інформаційних систем, основана на принципі етапів розробки та впровадження і використовувана для актуалізації визначення послідовності кроків. Її схема подана на рис.2.

ІОЦ потреби вимоги проектування

установлення комунікацій

навчання підрозділ- матеріальне

користувач втілення

системи

супровід

Рис. 2. Схема етапів розробки і впровадження інформаційних систем.

Насамперед встановлюються потреби майбутнього користувача системи. Далі визначаються вимоги до технології, після чого здійснюється проектування. І нарешті, відбувається матеріальне втілення розробки (придбання і встановлення апаратних засобів та програмного забезпечення). Ефективне впровадження інформаційної системи неможливе без активної участі на всіх етапах процесу користувача (встановлення комунікацій з розроблювачами та навчання). Супровід полягає в контролі, ремонті і внесенні необхідних коректувань у програми інформаційної системи.

Однією з найсерйозніших проблем нових і уже функціонуючих інформаційних систем є те, що одержувані з їх допомогою дані не завжди відповідають потребам менеджерів. Дана проблема повністю навряд чи буде коли-небудь вирішена, оскільки з появою нових управлінських завдань має змінюватися і характер інформації, що надходить з інформаційної системи. Крім того, фахівці з інформаційних технологій схильні захоплюватися максимальним використанням усіх можливостей устаткування, випускаючи з уваги те, що в користувачів інші переваги. Тому важлива націленість інформаційних систем на передачу корисної інформації, яку варто відрізняти від "сирих" фактів і цифр, що не мають цінності для менеджерів.

Судячи з особистого досвіду і матеріалів зарубіжної преси, проблема ідентифікації корисної інформації і забезпечення доступу до неї співробітників підприємства набуває з роками дедалі більшої гостроти. Про її значення говорить той факт, що в багатьох компаніях в організаційну структуру вводиться посада головного фахівця з інформації, який несе відповідальність за управління організаційними базами даних і впровадження нових інформаційних технологій. У Маріупольському морському порту відповідальність за вирішення подібних завдань покладена на начальника ІОЦ. По владній вертикалі він безпосередньо підлеглий заступнику начальника порту з питань економіки, який виконує обов'язки менеджера-інтегратора.

Подібна підпорядкованість обумовлюється стратегією диверсифікованості порту, відповідно до якої підприємство з кожним роком буде розширювати спектр логістичних послуг у сфері вантажорозподілу. Порти третього покоління вже сьогодні стали центрами забезпечення інформаційного сервісу і надають усю необхідну інформацію про вантажі і рухомий склад митниці, страховим компаніям, банкам, судноплавним компаніям, відправникам вантажу тощо. У подібних умовах вимоги до якості інформації піднімаються на дуже високий рівень.

Одним з найдійовіших способів огляду якісної інформації полягає в оцінці її характеристик з точки зору їхнього значення для споживача. До числа значимих і відмітних властивостей інформації входять час, зміст і форма. Вони подані на рис.3

Час

(своєчасність, терміновість, Зміст періодичність) (точність, доречність,

повнота, стислість) Надання інформації

в міру необхідності

Вірогідність інформації

Відповідність інформації Оперативне поновлення

вимогам конкретного інформації

користувача

Надання всієї необхідної Доступність інформації

інформації про минуле ,сьогодення і

Забезпечення тільки необхідною майбутнє

інформацією

Форма

(чіткість, деталі, показність)

Інформація надається в простій і

зрозумілій формі

Забезпечення більш дотальною чи підсумковою інформацією

Надання інформації в описовій, цифровій або

просторово-наочній формі

Рис. 3 Характеристики високоякісної інформації.

Для підвищення якості інформації немаловажне значення має зворотний зв'язок між фахівцями з інформтехнологій та користувачами. Для його налагодження в порту застосовується система опитувань. Співробітники ІОЦ направляють стандартні анкети в усі підрозділи порту з питаннями, розробленими на основі наступних критеріїв оцінки ефективності інформаційної системи /3/, відображених у таблиці 1.

Таблиця 1.- Критерії ефективності інформаційної системи

Крім анкет, практикуються усні опитування, співбесіди. На основі отриманих відомостей від користувачів фахівці ІОЦ вносять необхідні зміни в апаратне і програмне забезпечення або приймають рішення про додаткове навчання користувачів.

Говорячи про самоокупність інформаційних технологій, замітаю, що традиційні методи її виміру (норма повернення інвестицій) у порту не використовувалися. Разом з тим економічний ефект від впровадження інформаційних технологій проcтежується досить чітко. Наприклад, якщо раніше порт користувався послугами АСУ Азовського морського пароплавства при розрахунках заробітної плати, балансу підприємства тощоі, щомісяця витрачав на це близько 35 тис.доларів США, то з кінця 1996 року всі зазначені роботи виконуються ІОЦ порту, що дало можливість протягом п'яти років заощадити понад два мільйони доларів. Більш того, порт тепер сам робить подібного роду послуги стороннім організаціям. Зокрема ми маємо договори з експедиторськими фірмами, кожний з який збільшує щомісячний доход порту мінімум на 10 тис.доларів. У 1998 році при ІОЦ організовано центр оперативної поліграфії, який скоротив щорічні витрати порту на замовленні необхідних бланків і виданні газети "Портовик" 100 тис.грн.

Складність підрахунку самоокупності інвестицій та інформаційні технології обумовлена їх швидким моральним старінням.

У Маріупольському морському порту протягом 1995-2002 років ведеться постійна робота з технічного переозброєння інформаційних систем у зв'язку зі стрімкими технологічними змінами в цій сфері. Наприклад, у 1995 році було здійснено монтаж та налагодження ЕОМ DRS 6000 замість СМ 1420. В умовах безупинної роботи АСУ фахівці ІОЦ зробили перекачування всього програмного забезпечення і бази даних зі старої на нову ЕОМ, здійснили перекомутацію каналів зв'язку. При цьому було перероблено понад 6000 прикладних програм, вивчено й освоєно ліцензійне забезпечення UNIX MSM. Нині у порту замість ЕОМ DRS 6000 уже встановлені сервери INTELSC 450 NX 4 процесорні і готується перехід на нову систему Cache. Освоєно Windows–термінали, на всіх технічних засобах установлено ліцензійне програмне забезпечення фірми Microsoft.

Подальші плани розвитку АСУ зв'язані як з поновленням технічних засобів, так і зі збільшенням кількості користувачів та впровадженням нових комплексів задач. Розширення числа користувачів відбудеться за рахунок створення нових робочих місць у таких великих підрозділах порту, як ЦРММ і ОМТС. На порядку денному - об'єднання в єдину мережу АСУ порту і ЦРДС (центр регулювання руху суден). Іде модернізація мереж передачі інформації - замість телефонного, який відслужив свій термін, прокладається оптиковолоконний кабель. Розроблено і прийнято до реалізації концепція поновлення й створення гарячого резерву засобів обчислювальної техніки для вирішення проблеми сумісності старого й нового технічного та програмного забезпечення. Усі ці заходи дозволяють істотно підвищити якісний і кількісний рівень інформаційного забезпечення реалізації стратегій Маріупольського морського торгового порту.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Якокка Лі. Кар'єра менеджера. Мн.: "Парадокс", 1996 .-С.82.

2. "Decision, time: what do you do?", Carqo Sistems, 2001, No 6, p.p.30-33

3. W.Delone and E. Mclean, "Information Sistem Success". The Quest for the Development Variable Information System Research 3, no,1 March, 1992, p.p. 60-65.

СТРАТЕГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ В ПЕРЕВАНТАЖЕНИХ РЕГІОНАХ

Людмила Метлова, кандидат хімічних наук, доцент Донецького інституту підприємництва

В даній роботі здійснено спробу послідовного розгляду мотивації, регіональної актуальності та особливостей природокористування техногенно навантажених територій, завдань екоінноваційного підприємництва, його місця в екологічному менеджменті. Об'єкт досліджень обрано виходячи з наукового екодосвіду та досвіду екоосвіти та ековиховання майбутніх підприємців [1,2,11,12] і реалій сьогодення. В роботі вперше в цьому контексті концептуально визначено механізм зв'язків, утворення та подолання екоризиків, орієнтири, рушійні сили та механізм втілення стратегії територіального екорозвитку, надано визначення інноваційного та екоінноваційного підприємництва в екологічному менеджменті.

Довгий час економіка України централізовано формувалась зі значними структурними диспропорціями. Обставини, що склалися в навколишньому середовищі промислових регіонів, призвели до підриву матеріальної бази відтворення природних ресурсів довкілля, а разом і всієї еколого-економічної системи. Неефективна економічна система з низькими цінами на енергоносії, воду та сировину, а головне, відсутність обліку на підприємствах сприяла нераціональному використанню природних ресурсів. Низька ефективність використання ресурсів на промислових підприємствах зараз насамперед пов'язана з технологічною відсталістю, значним моральним та фізичним зносом основних виробничих фондів, стало сформованим еконігілітстським менталітетом керівництва, відсутністю на підприємствах єдиної системи управління використанням ресурсів, кількісним та якісним. Про якісне використання природних ресурсів взагалі до досить недавнього часу мова не йшла, і зараз ця сторона господарювання належить до іншої гілки діяльності – екології.

Внаслідок тривалого еконігілізму більшість фахівців і тепер розрізняють два аспекти політики природокористування, а саме: природоохоронну та природовикористовуючу. Господарські управлінські рішення реалізують саме другий аспект, який забезпечує цільову діяльність, спрямовану на кількісні показники виробництва. Природоохоронні дії у цьому разі є додаткові, необов'язкові, докучливо заважаючи. Технократичне природокористування помічає екологічну небезпеку тільки як факт, що потребує матеріальних витрат на ліквідацію наслідків, збільшуючи напрямки та обсяги господарської діяльності можливо навіть спрямовані на природоохоронні заходи та засоби. Але і їх виробництво та застосування – це теж навантаження на територію з тими ж самими наслідками, що знижують її природний імунітет.

Розглянемо макромеханізм утворення та дії негативних екологічних явищ, що являють собою наслідки якісного використання природних ресурсів.

Формування джерел мікро-та макроекологічних криз для визначення рушійної сили та механізму їх подолання треба розглядати з точки зору системного погляду на господарську діяльність людини в довкіллі. Тобто позначимо тут навколишнє середовище як суперсистему ЛЮДИНА-ЕКОНОМІКА-ПРИРОДА (ЛЕП). Складові суперсистеми ЛЕП взаємопов'язані та взаємозалежні завдяки, діяльності, спрямованої на задоволення потреб суспільства (рис.1). Всі види цієї діяльності являють собою природокористування, тобто кількістне та якісне використання ресурсів ПРИРОДИ, тому що взагалі природні ресурси – це об'єкти, процеси та умови природи, які використовуються суспільством для задоволення всього комплексу потреб людей. Але існує різниця в економічному та екологічному розумінні терміна "природні ресурси" (позначимо ПР). З позиції економіки ресурси – це носії корисності, джерело задоволення матеріальних потреб. З екологічної точки зору цей термін тісно пов'язаний з поняттям "довкілля", де серед його чинників найбільше значення мають фактори, що характеризують доступність для організмів різних форм речовини та енергії, а саме: ресурси простору, енергії, світла, тепла, вологи, кисню, мінеральної та органічної їжі. Погіршення, або зменшення цих чинників утворює зв'язок 4 (рис.1), господарська діяльнісь реалізується як замкнене коло ЛЕП з тиском на стан ЛЮДИНИ.

Прагнення багатьох підприємств та економіки в цілому до зростання, незважаючи на еколого-соціальні заборони, призвело в техногенно навантажених регіонах до наочних доказів у вигляді деградації ландшафтів за багатьма екологічними чинниками, зачастілих виробничих катастроф, погіршення показників здоров'я населення як наслідків якісного використання ПР[1-4]. Тому саме оцінка екологічних ПР має бути наведена при розгляді залежності тих чи інших економічних показників від стану навколишнього середовища, особливо в питаннях, пов'язаних з дослідженням стану трудових ресурсів, демографічних показників та ін.

1 4

3

5

Рис. 1. Загальна схема зв'язків природокористування в суперсистемі ЛЕП.

Однак треба відзначити, що залежність показників відтворення людського потенціалу від стану довкілля неоднозначна, бо для сучасного соціально-економічного розвитку має суттєве значення якість людських ресурсів, під якою в першу чергу розуміється здоров'я, обдарованість та вихованість. Ці ознаки мають вагу і для ефективної реалізації кола ЛЕП (саме зворотності зв'язків 1, 4, 5) при задоволенні матеріальних потреб шляхом регулювання їх відповідності спроможностям ресурсів довкілля (екологічний менеджмент шляхом соціально-етичного маркетингу). Цього вимагають такі умови.

Природа і суспільство перебувають в єдиній мережі системних взаємодій, тобто усі глобальні закони природи справедливі і виконуються як в кожному компоненті середовища, так і в усій суперсистемі ЛЕП. За законом збереження, будь-яка природна або суспільна система розвивається за рахунок використання матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. А кожна локальна зміна в будь-якому компоненті суперсистеми ЛЕП неминуче призводить до виникнення ланцюгових реакцій взаємоузгодження за принципом Лє Шательє.

Тобто коли еволюційно сформоване середовище деформується, екологічні ресурси істотно змінюються. Це не поодинокі явища, а постійно діючий процес взаємопристосування. Тому в старопромислових регіонах тривалого виснажливого природокористування при управлінні від наявності сировинних ресурсів (технократичний менеджмент, реалізація зв'язків 4,3,2,1) зміни набувають катастрофічного характеру, істотно змінюються властивості усіх компонентів ЛЕП і утворюється система руйнівних позитивних зворотних зв'язків. Така організація управління є джерелом екологічних ризиків з глибокими наслідками, які легалізуються у погіршенні якості ЛЮДИНИ внаслідок геосистемних змін пристосування. Наприклад, за даними експертів ВОЗ, здоров'я населення у середньому на 50-52% залежить від економічної забезпеченості та способу життя, на 20-22% від спадкових факторів, на 7-12% від рівня медичного обслуговування, на 18-20% від стану довкілля[4]. З інших даних, залежність рівня здоров'я від стану довкілля складає 40-45% [5]. Різниця в оцінках відображає ступінь навантаження регіону життя та свідчить про приорітетність впливу вище визначених екологічних ресурсів, навіть при відносному благополуччі інших складових.

Екобезпека складної суперсистеми ЛЕП визначається не стільки суб'єктами захисту та факторами зовнішньої захищеності (природоохоронні заходи та засоби), скільки ії внутрішніми властивостями та потенціалом. Поєднання екологічного та економічного відбувається тільки у разі розвитку території за єдиною еколого-економічною стратегією (екостратегією), тобто стратегією управління територією. Найкращий шлях впровадження екостратегії реалізується в регіональному управлінні.

Вимоги нової ідеології економічного розвитку значно ширші від завдань охорони навколишнього середовища і не зводяться до зменшення потоку забруднень. В регіональному управлінні за екостратегією природокористування виступає як вид управлінської, виробничої, наукової та ін. діяльності, пов'язаної з використанням, відтворенням та охороною природних ресурсів для забезпечення всього комплексу потреб, що стає оптимальним шляхом економічно ефективного використання ресурсоспроможності регіону. Завданням екоприродокористування (використання ресурсів природи за новою стратегією) є збереження ландшафтного та біологічного різновиду з природним обігом речовин, енергії та інформації, поліпшення якісних та демографічних показників населення. З позиції суперсистеми ЛЕП екостратегія виглядає як єдина стратегія природокористування завдяки балансу між територіальним ресурсним потенціалом та потребами, а регіональний екоменеджмент включає управління потребами.

Організація перетворення території регіону потребує, по-перше, визначення її наявного ресурсного потенціалу, зв'язків в соціальному обігу речовин, властивостей та спроможностей ресурсів для самовідновлення, а з іншого боку, оцінки екологічних ризиків і можливостей їх наслідків при існуючих параметрах ресурсів. Всі поняття місткі та системно пов'язані [1]. Розглянемо їх концептуально.

1). Зміна стратегії розвитку навантажених регіонів починається з екологічної оптимізації території.

Поняття потенціал території, по-перше, має якістну характеристику, по- друге, кількісну. Тобто територія має певну місткість ресурсів: первинних, вторинних, змінених; господарських, людських. Разом з цим ресурси довкілля, об'єкти господарювання, наслідки господарювання, а саме виробництва та споживання, весь час перебувають у стані функціонування, тобто змінюються внаслідок природного та соціального обміну речовин. Під впливом змін в середовищі людський капітал – носій трудових, інтелектуальних та біологічних ресурсів - теж змінюється.

Оптимізація території – це процедура приняття рішень з позиції імперативу ПРИРОДИ. Оптимізація території потребує створення джерел інформації та бази даних про комплекс пераметрів территорії, екологічно орієнтованих знань щодо ії потенціалу, механізмів утворення еконаслідків з точки зору системного зв'язку матеріального виробництва і довкілля, розробки системи геоекологічних заборонів розташування виробництв та ін. з метою збереження самовідтворювальної функції природного середовища і вимагає створення системи екоменеджменту від територіальної концепції розвитку до системи екоменеджменту кожного підприємства. Але це потребує глибшого розуміння завдань господарювання від фахівців усіх рівнів та розвиненої в суспільстві екосвідомості.

Визначальними комплексними напрямками руху до втілення нової стратегії регіонального господарювання є такі:

1. науковий;

2. освітній, виховний та просвітницький.

Саме діяльність на цих пріоритетних напрямках територільного менеджменту здійснить необхідний пресинг на старі механізми управління шляхом поступового перетворення технократичного менеджменту на екологічний менеджмент. Для цього навчальні заклади та наукові установи розташовані на території регіону, повинні передусім займатися вирішенням регіональних проблем, тобто мати регіональну приналежність, як це має місце у розвинених країнах. Наукова діяльність повинна охопити не тільки вивчення еколого-економічних чинників та тенденцій; головне ії завдання – створення Банку еколого-економічної інформації (БЕЕІ), тобто комплексу засобів для уніфікованого сбору, централізованої обробки та багатоцільового використання даних про стан усіх структур та об'єктів природокористування, а також програм моделювання територіального перетворення. Результати БЕЕІ – вихідне базове джерело для моделювання з метою оптимізації територіального природокористування та розробки єдиної стратегії розвитку территорії регіону. Найважливішим тут повино бути урахування впливу усіх видів господарства виходячи з фізико-географічних, геохімічних, геоекологічних, демографічних та медико-біологічних параметрів території. Питання формування БЕЕІ, його структури та ін. потребують подальшої роботи; але безперечно, що закони, інструкції, стандарти, нормативи, норми, ліміти, дані контролю, платежів та розрахунків, програм моделювання та т.п. - обов'язкова частина БЕЕІ. Основні джерела інформації для БЕЕІ є такі:

1. Дані системного моніторингу всіх компонентів довкілля.

2. Дані санітарно-епідеміологічного моніторингу.

3. Екологічні паспорти підприємств.

4. Дані ОВД (оцінка впливу на довкілля) з бізнес-планів підприємств, що утворюються.

5. Дані систематичних екологічних експертиз.

6. Дані кадастрів територіальних природних ресурсів.

та ін.

Всі ці напрямки досліджень та діяльності, а також розробка техніко-економічної стратегії екобезпеки, визначення оптимальної структури витрат для керування екоризиком та його зниження до прийнятного рівня з соціальної, економічної та екологічної сторін, винаходження та розробка нових ресурсних ніш, запровадження висновків та рекомендацій у практику мають бути предметом екоіноваційнного підприємництва. На державному рівні воно повинно спиратися на екологічно орієнтоване податкове законодавство, екологічний мораторій для підприємств по переробці відходів, вторинного використання паківок, рекультивації територій та ін.

2). Всі складові потенціалу території взаємопов'язані і взаємозалежні внаслідок діяльності, спрямованої на задоволення потреб та реакціями взаємоузгодження за глобальними законами.

Розглядаючи всю різноманітність потреб (за М.Ф.Реймерсом [6]) треба завжди мати на увазі, що природа є джерелом задоволення всієї їх структури. Технократичне використання ПРИРОДИ для задоволення матеріальних потреб зменшує спроможність довкілля на повне та якісне задоволення інших потреб ЛЮДИНИ (біологічних, духовних, психологічних та ін.). Природні ресурси – це ресурси ПРИРОДИ, а не галузевого призначення. Вони мають свої функції в ПРИРОДІ, які ЛЮДИНА не повинна порушувати. Коли підприємство експлуатує безкоштовні природні блага (наприклад, асиміляційний потенціал води або атмосфери), це практично не впливає на його внутрішні витрати, однак при цьому додаткові екстернальні вирати має все суспільство.

Тобто при регіональному екоменеджменті важливо оцінити екологічні можливості щодо нейтралізації забруднень, вплив асиміляційного потенціалу природного середовища на економічні показники [1]. Різні території мають неоднаковий асиміляційний потенціал. Наприклад, спроможність до асіміляції забруднень, а також стійкість екосистем у північних регіонах нижча, ніж у південних [5]. Тобто асиміляційний потенціал конкретної території має реальну економічну цінність. Це ще один важель регіонального екоменеджменту.

3). Ефективне застосування нових механізмів господарювання вимагає насамперед формування концепції соціально-економічного розвитку, розробки чіткої стратегії розвитку території (або адаптації модельної програми) відповідно до кількісних та якісних показників територіальних ресурсів на засаді моделювання за ГІС технологією; одночасно виявлення заходів та засобів нової стратегії, відповідності їх стану території; визначення лімітуючих стадій на шляху втілення нової стратегії, напрямків ії реалізації, ранжування завдань з позиції еколого-економічної ефективності, формування виробничого поля, засобів реалізації та рушійних сил і ін. Розробка цих питань для України актуальна та тільки починається [8-12].

Концепція розвитку території формується згідно з принципами екостратегії шляхом екологічного менеджменту, тобто добровільної, ініціативної, результативної діяльності, спрямованої на задоволення свідомих потреб населення при комплексному розвитку території, тобто збереженні її самовідновлювального потенціалу.

У програмах по раціональному використанню та охороні природних ресурсів визначальне місце займають енергетичні та мінеральні ресурси. Найважливішим тут є способи розробки родовищ, технологія видобування, збагачення та переробки. Кожний з елементів цього циклу має чималу еколого-економічну ціну. Тому вибір способу ефективної розробки родовища повинен бути промодельованим з точки зору впливу на довкілля при різних технологічних параметрах до повної рекультивації земель з позиції екоуправління територією регіону .

Під рекультивацією земель треба розуміти приведення території в стан, який дає можливість подальшого її використання у сільськогосподарському або лісогосподарському напрямках, будівництві, рекреації і т.п. Для ефективного використання ці землі повинні надаватися підприємцям з метою цільового техніко-економічного обґрунтованого призначення.

Визначальним рівнем екоприродокористування для промисловості є показники використання відходів, належного стану СЗЗ та екоресурсів на проммайданчиках підпрємств, що в умовах ринкових відносин повинні відображатися у рівнях платні за кількісне та якісне використання природних ресурсів. Разом з цим регіональне екоуправління передбачає оптимальну організацію та розташування виробництв з урахуванням екологічних чинників.

Така гнучка регіональна політика природокористування особливо актуальна для старопромислового Донбасу, який має потужний потенціал для задоволення всього блоку потреб.

Отже, виходячи з наведених вище розмірковувань, система екологічного менеджменту території повинна впливати одноразово та збалансовано на всі компоненти територіальної суперсистеми ЛЕП. Шлях досягнення рівня сталого економічного розвитку – це через соціально-свідоме управління потребами поступове досягнення відповідності потреб суспільства з можливостями навколишнього середовища.

Історично відома потужна сила психологічного фактора суспільства. Вчинки людей здійснюються під впливом потреб, а в структурі потреб насамперед перемагають біологічні та матеріальні. Потреби суспільного розвитку починають працювати лише в тому разі, коли вони стають потребами більшості людей суспільства. Для цього матеріальні, соціальні, духовні потреби кожного члена суспільства повинні бути пов'язані з потребами розвитку даного суспільного виробництва. Поряд з цим система виробничих відносин суспільства повинна надавати надійні перспективи задоволення потреб кожного члена даного суспільства, а також можливість особистого впливу на ці прогнози. Тобто, якщо рішення, від яких залежить доля справи, приймаються без впливу особистості, яка не уявляє чітко, як ці рішення вплинуть на задоволення її потреб, в цьому разі механізм прогнозування не спрацьовує, справи не йдуть, а знання не стають переконаннями. Тому стратегія та тактика природокористування мають спиратися саме на цей механізм суспільно-виробничих відносин.

Відновлення довкілля – це забезпечення зворотності зв'язків, що наведені на рис.1. Тоді система буде спроможна сама себе підтримувати, бо відоме значення від'ємних зворотних зв'язків: вони забезпечують дію механізмів регуляції фізіологічних функцій організму, лежать в основі самовідтворювальної функції природного середовища та ін.[7].

Подолання негативних екологічних явищ водночас неможливе, особливо на підприємствах важкої (у вузькому та широкому розумінні цього слова) промисловості. Тут треба діяти шляхом використання природоохоронної стратегії та відомих механізмів (закон – норми – ліміти – платня) з відновленням обов'язкового утримання в належному стані СЗЗ з селективно відповідними властивостями. В цих питаннях політики регіонального розвитку ї можуть застосовуватися важелі японського досвіду екологічної оцінки діяльності підприємства.

Аналіз кожної галузі економіки, проведений в Японії, дозволив визначити екологічну збитковість та природоміскість виробництв. Він показав, що продукція багатьох галузей є екологомісткою, а саме вугільної, металургійної та нафтопереробної. Екологічна ціна в них досягає 33%. Після реалізації продукції цих виробництв за рахунок коштів формується спеціальний екологічний фонд, який використовується на поліпшення екологічної ситуації, індивідуальну підтримку населення ,що мешкає в районах екологічного ризику, потерпілих, рекультиваційні роботи, початкову підтримку екоінноваційних підприємств та ін.

Упровадження нової ідеології господарювання та управління доцільно починати з господарських структур, що формуються, тобто зі створення системи екологічного менеджменту кожного підприємства.

Розглядаючи екологічний менеджмент як добровільну, ініціативну, результативну діяльність економічних суб'єктів, що спрямована на досягнення їх власних цілей, розроблених на основі принципів екорозвитку (екоефективності та екосправедливості), маємо інноваційне підприємництво як таке, що впроваджує саме таку діяльність. Наукова та господарська діяльність, спрямована на екоефективність, являє собою екоінноваційне підприємництво. Саме ці напрямки розвитку господарської діяльності і повинні стати каталітичними центрами втілення екостратегії в регіоні, зразками психологічного та виховного впливу на громадьску свідомість. При наданні дозволу на нову господарську діяльність треба вимогливо ставитися до розділу ОВД (оцінка впливу на довкілля) та контролю за його виконанням. Зміст розділу ОВД повинен відображувати всі напрямки впливу на навколишнє середовище за концепцією ЛЕП, а дозвіл на використання ПР у старопромислових регіонах повинен надаватися тільки на конкурсній основі шляхом платного ліцензування.

Ринкові відносини пред'являють жорсткі вимоги до результатів роботи підприємств. У країнах з розвиненою ринковою економікою елементи ресурсозбереження розглядаються як складова частка проблеми ефективного управління виробництвом. Управління ресурсозбереженням являє собою цілеспрямований процес. Його складові - це: контроль за використанням ресурсів, виявлення за його допомогою резервів, їх технологічне та економічне обґрунтування, створення умов для реалізації комплексного використання ресурсів.

Закордонний досвід свідчить, що у найбільш далекоглядних підприємців сьогодні має місце екологічно усвідомлений маркетинг, обумовлений принципами екоменеджменту за стандартами ISO 14000. Управління попитом у рамках цієї концепції здійснюється згідно з методами теорії "найбільшої корисності", тобто моделювання поведінкою споживачів відбувається цілеспрямованим інформуванням з орієнтацією на корисність продукції за мотивами зниження соціального екоризику. Тобто підприємство враховує: потреби споживача, його життєво важливі інтереси (насамперед здоров'я та довголіття), інтереси самого підприємства, інтереси суспільства (такі як задоволення першорядних потреб: чисте повітря, чиста вода, чиста територія).

На жаль у нас це не відбувається тому, що немає найважливішого – фахової та громадської екологічної свідомості. Кілька десятиліть при підготовці фахівців технічного та економічного напрямків грунтовні екологічні знання не набувалися, бо навколишнє середовище вважалося самодостатнім. Наднормативне навантаження на територію господарської діяльності призвело до самоприскорюючих негативних змін в усіх складових ЛЕП. Тому пошук практичних напрямків дій для гальмування цих наслідків теж повинен бути різнофаховим.

Виконання екологічних вимог шляхом екоменеджменту можливе, якщо підприємство має достатню господарську свободу, управління його базується на морально-етичних принципах при економіко-правовій підтримці з боку держави. Концепція господарювання в питаннях дотримання соціально-етичних та моральних принципів маркетингу залежить головним чином від позиції керівництва, яка готується в процесі навчання та виховання у вищих закладах. Стратегічною метою такої освіти повинна стати підготовка нової генерації підприємців з екологічним світоглядом. Досвідчена людина може зрозуміти суть своїх вчинків, оцінити наслідки, промоделювати варіанти розвитку, розробити стратегію дій. Саме освічена та вихована людина може керувати своїми потребами. Сучасна екологічна освіта повинна бути націлена на майбутнє, спиратися на ідеї коеволюційного розвитку суперсистеми ЛЕП на базі територіальних регіональних потенціалів та спрямована на створення умов для сталого розвитку та соціальної стабільності.

В даній роботі здійснено спробу послідовного розгляду мотивації, регіональної актуальності та особливостей природокористування техногенно навантажених територій, завдань екоінноваційного підприємництва, його місця в екологічному менеджменті. Об'єкт досліджень обрано виходячи з наукового екодосвіду та досвіду екоосвіти та ековиховання майбутніх підприємців [1,2,11,12] і реалій сьогодення. В роботі вперше в цьому контексті концептуально визначено механізм зв'язків, утворення та подолання екоризиків, орієнтири, рушійні сили та механізм втілення стратегії територіального екорозвитку, надано визначення інноваційного та екоінноваційного підприємництва в екологічному менеджменті.

Література:

1. Метлова Л.П., Дряпика О.В. Показатели оценки безопасного развития территорий // Mat. and Coat. For Ext. Perf.:Inv., Appl., Ecol., Safe Tech. for their Prod. And Util./ Inter.Conf., Кацивели, Крым, Украина, 2000.-С. 394.

2. Ермолова Н., Романенко Л., Метлова Л.П. Эколого-экономический анализ вклада твердых отходов угледобычи в территориальную техногенную нагрузку Донецкой области - Рынок и проблемы предпринимательства в Украине (сб.тр.каф.ЭиУП ДИП), вып.3, Донецк-1998 - С.6-16.

3. Куруленко С. Екологія Донетчини: стан та перспективи /Схід,2000,No6-С.38-41.

4. Куценко В., Богущ Л. Потенциал сферы здравоохранения: региональные аспекты /Экономика Украины - 1999, No3. – С. 61-69.

5. Экогеохимия городских ландшафтов //под ред. проф.Н.С.Касимова, - МГУ-1995.-328с.

6. Реймерс Н.Ф.Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). –М.:Россия молодая,1994.-354с.

7. Nicolis G., Prigogin I. Exploring complexity An introduction – W.H.Freeman and Company/ New York –1990.-342p.

8. Галушкина Т. Экологический менеджмент в Украине /Экономика Украины, 1999, No 6 – С. 78-83.

9. Балацкий О., Лукьянихин В., Лукьянихина Е. Экологический менеджмент: проблемы и перспективы становления и развития/ Экономика Украины, 2000, No 4 - С.68-73.

10. Барановский В. К концепции перехода Украины на модель устойчивого развития /Экономика Украины, 2001, No7 - С.78-81.

11. Метлова Л.П., Беличенко А.Ф. Особенности экологического образования при подготовке предпринимателей - Рынок и проблемы предпринимательства в Украине (сб.тр.каф.ЭиУП ДИП), вып.3, Донецк-1998 - С.87-90.

12. Метлова Л.П. Концепция экологического обучения менеджеров // Экология и безопасность жизнедеятельности: инновационные процессы в науке, технологиях и образовании/Материалы рег. науч.-практ. конф. МЭГИ, Макеевка, 2001. – С.147-151.

МЕТОДИКА РОЗРАХУНКІВ ЗБИТКУ ВІД ДЕГРАДАЦІЇ ҐРУНТІВ І ЗЕМЕЛЬ

Ольга Шапоренко, кандидат економічних наук, доцент Донецької державної академії управління

Стаття присвячена впливу процесів деградації на стан земельних ресурсів і розробці методики розрахунку збитку від деградації ґрунтів і земель.

Значна частина земельних ресурсів України знаходиться в незадовільному стані і продовжує погіршуватися. Розвиток процесів деградації приводить до знищення власне ґрунту як природного об'єкта, створює істотні труднощі для функціонування інших елементів екологічних систем і навколишнього середовища в цілому.

Проте суспільство нездатне відновити втрачену родючість ґрунтів, тому що на ці цілі необхідно виділити великі матеріально-технічні ресурси. Реальне завдання сьогодні – призупинити процес їхньої деградації.

З метою підвищення економічної зацікавленості в збереженні ґрунтів, захисту їх від деградації і підвищення родючості сільськогосподарських угідь нами запропонована методика розрахунку збитку від деградації ґрунтів і земель усіх категорій основного цільового призначення.

У методиці, що пропонується, критерієм встановлення оцінних показників для деградованих ґрунтів є визначення та відображення в кількісних параметрах істотного відхилення якості деградованих ґрунтів, що визначають їх природно-господарську значимість, від якості аналогічних недеградованих ґрунтів.

Матеріали оцінки збитку від деградації ґрунтів можуть бути використані при складанні екологічної характеристики систем землеробства, встановленні екологічного податку, при відведенні земель для несільськогосподарського використання й інших цілей, пов'язаних з раціоналізацією землекористування і розширеним відтворенням родючості ґрунтів.

Деградація ґрунтів завдає сільськогосподарському виробництву величезних економічних збитків, під якими варто розуміти втрати (у вартісній формі), пов'язані з втратою ґрунтом його споживчої вартості, з недобором врожаю на деградованих землях.

Деградовані ґрунти і землі є екологічно небезпечними через порушення природних процесів функціонування ландшафту. Вартісна оцінка екологічних порушень у природному середовищі необхідна для оцінки затрат суспільства для створення сприятливих і комфортних умов для проживання людей, самовідтворення та саморегулювання природного середовища у ландшафті.

Сумарна оцінка збитку від деградації, що характеризується через втрату природно-господарської значимості земель, повинна включати як економічні, так і екологічні показники.

Характер наслідків деградації ґрунтів у природно-екологічному плані виявляється за такими основними напрямками:

а) зменшується потужність товщі, яка бере участь в активному сучасному ґрунтоутворенні, знижується акумуляція в ґрунті органічної речовини, погіршуються структура ґрунту, склад її поглинаючого комплексу, кислотно-лужні властивості;

б) порушуються, змінюються в негативний бік вологообмін, газообмін і теплообмін у системі, приземний шар атмосфери – наземна біосфера – підґрунтові шари;

в) зменшується продукування рослинної маси і надходження в атмосферу кисню, послаблюється зв'язування атмосферного вуглецю, посилюється перехід вуглецю з ґрунтів в атмосферу з усіма негативними наслідками цього процесу;

г) погіршується середовище проживання для численних мешканців ґрунту (мікроорганізмів, мезофауни і т.д.), а в кінцевому підсумку – і для всієї сукупності живих організмів, включаючи людину [1].

Методика розрахунку збитку від деградації ґрунтів і земель у нашій країні повинна підвищити економічну зацікавленість у збереженні ґрунтів, захисті їх від деградації і підвищенні родючості сільськогосподарських угідь.

У пропонованій нами методиці критерієм встановлення оцінних показників для деградованих ґрунтів є визначення та вираження в кількісних параметрах істотності відхилень у властивостях деградованих ґрунтів, що визначають їхню природно-господарську значимість, від властивостей аналогічних недеградованих ґрунтів.

В основу розрахунку збитку від деградації ґрунтів і земель покладені нормативи вартості, що визначають відшкодування збитків за вилучення ділянок земель і регламентовані постановою Кабінету Міністрів України от 3 жовтня 1991 р. No 238 "Про розміри і порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню" [2].

У цій постанові, наприклад, для Донецької області були визначені нормативи втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню (тис. карбованців за 1 га):

а) сільськогосподарського виробництва – рілля і багаторічні насадження – 509,1; косовиці – 215,6; пасовища – 188,9;

а) лісогосподарського виробництва – перша група лісів – 163,1.

Зазначені нормативи індексувалися Держкомземом з використанням даних державної статистики про індексацію цін і змінювалися після затвердження Кабінетом Міністрів України нових нормативів вартості земель.

До зазначених нормативів застосовувалися такі коефіцієнти: при вилученні сільськогосподарських угідь у приміських зонах м. Донецька – 2,0; при вилученні сільськогосподарських угідь для будівництва меліоративних систем – 0,2; при розміщенні на сільськогосподарських угіддях об'єктів внутрішньогосподарського будівництва – 0,1.

Визначення втрат сільськогосподарського виробництва, викликаних вилученням сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, косовиць і пасовищ) для використання їх з метою, не пов'язаною з веденням сільського господарства, виконується на основі нормативів цих втрат по областях за формулою:

Рп =Σ(Бі*Пі) Но/Бо, (1)

де Рп – розмір втрат, тис. гривень;

Бі – бал оцінки i-ої агровиробничої групи ґрунтів ділянки угіддя, що вилучається, га;

Но – норматив втрат для угідь в області, тис. гривень за 1 га;

Бо – середній по області бал оцінки угіддя.

Визначення втрат сільськогосподарського виробництва, викликаних вилученням лісових угідь (покритих лісом земель, зімкнутих лісових культур, галявин, згарищ і загиблих лісових насаджень, не покритих лісом лісосік, лісорозсадників) для використання їх з метою, не пов'язаною з веденням сільського господарства, виконується на основі нормативів цих втрат в областях за формулою:

Рп =Но*Кі*Пу (2),

де Рп – розмір втрат, тис. гривень;

Но – норматив втрат для груп лісів по області, тис. гривень за 1 га;

Кi – коефіцієнт продуктивності лісових угідь i-ого типу лісорослинних умов (визначається за таблицею);

Пу – площа ділянки, що вилучається, га.

Визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, викликаного обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, чи погіршенням якості земель, обумовленим впливом діяльності підприємств, установ і організацій, виконується за формулою:

Рп =(1-k)*Нn*Пу, (3)

де Рп – розмір втрат, тис. гривень;

k – коефіцієнт зниження продуктивності угіддя;

Нn – середній розмір втрат з розрахунку на 1 га, обумовлений відповідно до перерахованих вище підходів;

Пу – площа ділянки, га.

При переведенні сільськогосподарських і лісових угідь у менш цінні розмір втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва визначається як різниця між розміром втрат цих угідь.

На додаток до цього згодом було прийнято порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, закріплений постановою Кабінету Міністрів України от 19 квітня 1993 р. No 284 "Про порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам" [3]. За цією постановою відшкодуванню підлягають збитки, пов'язані з погіршенням якості земель чи приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, а також вартість водних джерел (колодязів, ставків, водойм, шпар і т.п.), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протисельових споруд; затрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), дослідницькі і проектні роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи недоотримані доходи, якщо вони обґрунтовані.

Недоотриманий доход – це доход, який міг би одержувати власник землі і землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який зовсім не одержав внаслідок її вилучення (викупу) чи тимчасового вилучення, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її в непридатність для використання за цільовим призначенням в результаті негативного впливу, викликаного діяльністю підприємств, установ, організацій і громадян.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, затрат на поліпшення якості земель (із врахуванням ринкової і відбудовної вартості).

Як видно з розглянутих вище нормативних документів, вони передбачають перш за все відшкодування втрат виробництва продукції і затрат на відновлення продуктивної здатності ґрунтового покриву в сільськогосподарському і лісогосподарському виробництві. Однак при оцінці збитку від деградації ґрунтів і земель виникає необхідність обліку і відшкодування збитку від несприятливих екологічних наслідків, що супроводжують прояв і розвиток деградації земель.

Прийнятий 26.10.01. No 2768-III Земельний кодекс України в главі 24 передбачає відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам [4]. Порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України згідно із ст. 156, 157, який нині розробляється.

Ст. 19 Земельного кодексу України за основним цільовим призначенням підрозділяє землі на 10 категорій: землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення та ін. Землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення мають важливе соціально-екологічне значення.

Тому при розрахунку збитку від деградації ґрунтів і земель (Ущ) у межах територій, які особливо охоронялися органами виконавчої влади Республіки Крим і областей, міст Києва і Севастополя, можуть вводитися підвищувальні коефіцієнти (Кп) до нормативів вартості освоєння (Но, тис. грн за 1 га):

на землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення 3;

на землі оздоровчого й історико-культурного призначення 2;

на землі рекреаційного призначення 1,5;

на інші землі 1,0.

Коефіцієнти екологічної ситуації й екологічної значимості території (Ке) вводяться для урахування сумарного впливу, що відбувається внаслідок деградації ґрунтів і земель, на екологічну обстановку і цінність земель. Приблизні величини наведені в табл. 1.

Територіальні органи Мінекоресурсів України і Держкомзему спільним рішенням здійснюють коректування коефіцієнтів, а також вводять необхідні показники за типами деградації ґрунтів і земель виходячи з природно-кліматичних умов.

Таблиця 1. - Коефіцієнти (Ке) екологічної ситуації й екологічної значимості території

У відповідності зі ст. 150 Земельного кодексу України визначено особливо цінні землі і порядок їх вилучення. До особливо цінних земель належать: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лісових породах; лугово-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинні ґрунти; темно-сірі підзолені і чорноземи підзолені на лісах і глинисті; бурі гірсько-лісові і дерново-буроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинні ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра й осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою ст. 150.

При розрахунку збитку особливо цінних земель коефіцієнт (Ке) екологічної ситуації й екологічної значимості території збільшують у 2 рази.

При розрахунку розмірів збитку від деградації ґрунтів і земель, заподіяного їх власнику, враховується втрата щорічного доходу (Дх), який обчислюється за фактичними обсягами виробництва в натуральному вираженні в середньому за 5 років і цінах, які діють на момент визначення розмірів збитку. Для цих цілей можна використовувати норматив втрат по угіддях (Но, тис. грн/га). Розмір щорічного доходу розраховується з залученням даних податкових інспекцій і в необхідних випадках коректується в розрахунку на майбутній період у відповідності зі сформованими темпами інфляції. У залежності от періоду часу по відновленню деградованих (забруднених) ґрунтів і земель, що встановлюється землевпорядним проектом, вводиться коефіцієнт перерахування (Кв), обумовлений відповідно до табл.2.

Таблиця 2. - Значення коефіцієнта перерахування (Кв) доходу із сільськогосподарських земель у залежності від періоду часу їх відновлення

Для визначення розміру збитку в залежності от зміни ступеня деградації ґрунтів і земель вводяться перерахункові коефіцієнти (Кс), наведені в табл. 3, а для окремих випадків деградації ґрунтів і земель коефіцієнт перерахування (Кс) визначається за табл. 4.

Таблиця 3. - Коефіцієнти перерахування в залежності від зміни ступеня деградації ґрунтів і земель (Кс)

Таблиця 4. - Коефіцієнти перерахування для окремих випадків деградації ґрунтів і земель (Кс)

Це пов'язано з тим, що кожен гектар ярів на орних землях відчужує з користування в середньому 4 га прилегливих прибалкових ділянок [5].

Розмір збитку розраховується для кожного контуру деградованих ґрунтів і земель за формулою:

Ущ (1) = Но*Пу* Кп*Ке* Кс +Дх* Пу* Кв, (4)

де Ущ, - розмір збитку від деградації ґрунтів і земель (тис. грн);

Но - норматив вартості освоєння, тис. грн за 1 га;

Пу - площа ділянки, га;

Кп - коефіцієнт для територій, які особливо охороняються;

Кэ - коефіцієнт екологічної ситуації території, обумовлений згідно з табл. 1;

Кс - коефіцієнт перерахування в залежності від зміни ступеня деградації ґрунтів і земель, обумовлений згідно з табл.3 або 4;

Дх - втрата річного доходу з одиниці площі (тис. грн);

Кв - коефіцієнт перерахування в залежності від періоду часу на відновлення деградованих ґрунтів і земель, обумовлений згідно з табл. 2.

Втрати сільськогосподарського виробництва при вилученні земельних ділянок, які використовуються для вирощування сільськогосподарських культур і під багаторічні насадження на землях, наданих для особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, тваринництва, індивідуального житлового будівництва, дачного будівництва, а також виділених під службові земельні наділи, визначаються в розмірі нормативу вартості освоєння нових земель під ріллю, а при вилученні земельних ділянок, що використовуються для сінокосу і пасіння худоби на цих землях, у розмірі нормативу вартості освоєння під косовиці і пасовища.

Матеріали оцінки збитку від деградації ґрунтів можуть бути використані при складанні екологічної характеристики систем землеробства, удосконаленні механізму зацікавленості землекористувачів в охороні ґрунтів, встановленні екологічного податку, при відведенні земель під несільськогосподарське використання і для інших цілей, пов'язаних з раціоналізацією землекористування і розширеним відтворенням ґрунтової родючості.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Шептухов В.Н., Штахетина Т.В., Березин П.Н., і ін. Про удосконалювання оцінки процесів деградації ґрунтів // Ґрунтознавство. – 1997. - No7.- С.799-805.

2. Земельний кодекс України // Голос України – 2001. – 20 листопада.

3. Ріжків А.Г. Боротьба з ярами. – М.: Колосся, 1981. – С.95.

ВПЛИВ СТАНУ РИНКУ ПРАЦІ НА ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Ситнік Инна, викладач кафедри "Фінанси" ДонДАУ

Стаття присвячена дослідженню впливу найважливіших складових ринку праці, таких як рівень заробітної плати, зайнятість населення, використання фонду робочого часу, на хід інвестиційних процесів у країні.

За роки незалежності в нашій країні було написано чимало публіцистичних і наукових статей, монографій і підручників на інвестиційну тематику. Ці роботи спочатку були присвячені, в основному, розшифровці змісту тоді ще (на початку 90-х) не зовсім звичного терміна "інвестиції", популяризації західного досвіду і теоретичних поглядів у цій області.

Потім економістами стали предприниматися спроби осмислити вітчизняні реалії і кількісно визначити потребу конкретного підприємства, галузі чи всього національного господарства в інвестиціях. Однак визначаючи потребу в інвестиціях, переважна більшість авторів мала на увазі інвестиції, насамперед, іноземні. За замовчуванням було прийнято вважати, що вітчизняна економіка не має у своєму розпорядженні достатні внутрішні інвестиційні ресурси. Такий підхід страждає неповнотою і має потребу в зміні. Величезні масштаби витоку капіталу за кордон у період з 1991 по 1999 рр. доводять, що проблема складалася не в недостачі інвестиційних ресурсів як таких, а, скоріше, у відсутності усередині України безризикового середовища їхнього застосування.

Крім того, статистика останніх трьох років свідчить, що:

1. значне економічне зростання можливе при обмеженому зовнішньому фінансуванні;

2. внутрішній ринок, що розширюється, наприклад, металу, може істотно зм'якшувати втрати металургійної галузі від скорочення експорту;

3. наведення належної дисципліни в сфері виплати пенсій і зарплат здатно серйозно підвищити рівень виробництва ТНП, а, значить, і всього промислового виробництва і ВВП.

Іншими словами, за останнім часом в Україні намітився перехід до інвестиційної моделі росту, що спирається багато в чому на ємність внутрішнього ринку. У свою чергу, багато параметрів ринку праці одночасно є важливими характеристиками внутрішнього ринку в цілому і, відповідно, визначають плин інвестиційних процесів.

Таким чином, у даний час виникла гостра необхідність досліджень, що поглиблюють представлення про взаємозв'язки між інвестиційною якістю зростання вітчизняної економіки, з одного боку, і станом внутрішніх ринків, з другої.

Варто визнати, що таких досліджень поки дуже мало. Наприклад, практично не досліджується тема про взаємозв'язки між ринком праці й інвестиційним процесом.

Заповнення цього наукового вакууму можливо по декількох напрямках. Одним з них повинне стати виявлення всього різноманіття зв'язків між рівнем оплати праці в країні й інвестиційних мотивах в економіці. Для капіталу застосування машини і, узагалі, нової техніки, доцільно лише в межах різниці між вартістю машини і вартістю робочої сили, що заміщається нею, тобто вартість робочої сили повинна бути досить висока, щоб зробити економічно доцільне застосування у виробництві нових машин і, відповідно, інвестицій у нову техніку. Вірно і зворотне. При вкрай низькому рівні оплати робочої сили в Україні важко сподіватися на те, що на виробництві буде відбуватися механізація, автоматизація і, відповідно, народжуватися попит на інвестиції.

Дані, приведені в таблиці 1, наочно свідчать про дуже низький рівень заробітної плати в Україні. Більш того, протягом 9 років (з 1992 по 2000 р.) спостерігалося щорічне падіння реальної заробітної плати. Так, у 1993 р. реальна зарплата склала всего 59,9% від рівня попереднього року; навіть у 1999 і 2000 рр., коли було зареєстровано економічне зростання, падіння реальної заробітної плати складало відповідно 8,9 і 0,9%. І лише в 2001 р. і в 1 кварталі 2002 р. зареєстровано зростання зарплати приблизно на 19%.

Таблиця 1. - Середньомісячна номінальна і реальна заробітна плата працівників, зайнятих у промисловості [2,3,4]

Реальна заробітна плата останнього років не досягає навіть 50% рівня зарплати 1990 р. У даний час середньогодинна заробітна плата по Україні складає 2,32 грн.

При цьому проглядається чітка залежність між рівнем заробітної плати і впровадженням науково-технічних розробок на підприємствах. Ця залежність відбита на графіку рис. 1. Лінії зарплати і кількості підприємств, що впроваджували інновації, йдуть практично паралельно, тобто з ростом заробітної плати росте впровадження інновацій.

Рис. 1. Динаміка росту (зниження) заробітної плати і впровадження інновацій на промислових підприємствах України [2,3,4]

Рівень оплати праці також бере участь у формуванні кількості і якості інвестиційних ресурсів в економіці. Розгляд цього взаємозв'язку може стати другим напрямком дослідження. Так, одна з особливостей економічно розвинутих країн Заходу – висока питома вага населення у володінні акціями й іншими інвестиційними інструментами. Протягом 90-х рр. у США фізичні особи безпосередньо володіють половиною сумарної курсової вартості акцій, що складає приблизно 2,5 – 3 трлн. $ [6].

В Україні ж населення на придбання цінних паперів витрачає близько 7% від загальної суми доходів (рис. 2). У той же час, для України характерна низька частка нагромаджень і висока частка витрат на придбання товарів і послуг. У середньому ці витрати складають 75,5% доходу. Приблизно 10% витрачається на обов'язкові платежі, і рівновеликі частки від усіх доходів українські громадяни зберігають у банках і цінних паперах (6,8%), і іноземній валюті (6,7%). При цьому, основну частку всіх доходів населення займає заробітна плата - близько 60% (рис. 3).

Рис. 2 – Структура грошових витрат населення в середньому по Україні за період з 1990 по 2001 р. [розраховано за даними 2,3]

Рис. 3 – Структура грошових доходів населення в середньому по Україні за період з 1990 по 2001 р. [розраховано за даними 2,3]

Зниження промислового потенціалу країни за роки кризи привело до того, що чисельність працівників, зайнятих у промисловості, уступає кількості самозайнятих (включаючи зайнятих в особистому підсобному господарстві): 4,3 млн. чол. зайнято в промисловості і 5,2 млн. чол. - самозайняте населення [2].

Крім того, у промисловості протягом останніх років спостерігається дуже низький рівень використання фонду робочого часу. Так, у 1996 році у середньому по промисловості було не використане 32,3% фонду робочого часу, у 2000 р. цей показник склав 28,2%. Показник найбільш низького використання фонду робочого часу приходиться на 1998 рік. У середньому по промисловості було використано усього лише 66,3% робочого часу, тобто 33,7% усього робочого часу склали простої по тим чи іншим причинам (табл.2).

Рис. 4 – Рівень зареєстрованого безробіття в середньому по Україні [2,3,4]

Таблиця 2 – Використання фонду робочого часу працівників, зайнятих у промисловості (у %) [2, 3]

У той же час, аналіз інвестиційної активності підприємств у залежності від використання фонду робочого часу, проведений з використанням математичних моделей [5], показує, що при збільшенні використання фонду робочого часу на 1% інвестиційна активність підприємства зростає приблизно на 6%.

Таким чином, можна зробити висновок, що параметри ринку праці в значній мірі визначають рівень інвестиційної активності в країні. Управління інвестиційним процесом в Україні, а значить, і процесом стабілізації економічного зростання, неможливо без урахування таких факторів, як стан ринку праці, включаючи рівень реальних доходів і зайнятість населення.

Першорядну увагу в цьому напрямку варто приділити:

1. підвищенню рівня заробітної плати, з одного боку, як джерела, що формує попит на ринку споживчих товарів, а з іншого боку, як реального стимулу для модернізації виробництва, упровадження нової техніки і технологій;

2. зниженню рівня безробіття і підвищенню ефективності використання фонду робочого часу, як одного з вагомих факторів, що формують інвестиційну активність підприємства.

Література:

1. В.М. Аньшин. Инвестиционный анализ: Учеб. – практ. пособие. – М.: Дело, 2000. – 280 с.

2. Статистичний щорічник України за 2000 рік. – К.: Техніка, 2001. – 602 с.

3. Економіка України у 2001 р. // Урядовий кур'єр. – 2002. - No 15 (2186). – С. 6-7.

4. Підсумки І кварталу 2002 р. // Урядовий кур'єр. – 2002. - No 75 (2246). – С. 3-4.

5. Тамуров В.И., Чани А.С., Шайхет Л.Е. Эконометрия: Учеб. Пособие. – Донецк: ДонГАУ, 2001. – 136 с.

6. An Examination of Current Equity Market Development. SEC, Washington, 1994 – 2000.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИЗНАЧЕННЯ ВПЛИВУ МІСТОУТВОРЮЮЧОГО ПІДПРИЄМСТВА НА РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ ПРОМИСЛОВОГО ЦЕНТРУ

Олександр Трубчанін, заступник директора Ясинуватського машинобудівного заводу, пошукач Інституту економіко-правових досліджень НАН України

1.1. Місто в системі трансформації економічних відносин

Перетворення, які відбуваються в останні роки в нашому суспільстві, торкаються найрізноманітніших сфер людської діяльності, починаючи від організації виробництва і закінчуючи культурою і мораллю. Будь-яке оновлення підвалин суспільства, безперечно, служить передумовою тому, що буде знайдено прийнятну формулу його розвитку, якщо не сьогодні, то завтра, якщо не на тривалий термін, то, принаймні, на найближче майбутнє. Головне, щоб поставлена мета була досягнута з мінімальними затратами і втратами. Перехід від командно-адміністративної системи управління і директивної економіки до демократичних підвалин суспільства та ринкових відносин - ось дві протилежні засади перетворень у нашому суспільстві: перших воно вирішило збутися, а до других – якомога швидше примкнути; саме такий перехід і становить суть усіх перетворень, які спостерігаються в нашому суспільстві.

Минуле XX століття було ознаменовано якісним і кількісним зростанням міських поселень. Науково-технічна революція послужила поштовхом до різкої зміни співвідношень між індустріальною (основаною на широкому застосуванні досягнень науки і техніки) і неіндустріальною (основаною на застосуванні ручних предметів праці), промисловою і сільськогосподарською, складною і простою працею, між містом і селом. Захоплюючись процесами науково-технічного прогресу, населення із сільської місцевості переміщається в міста. Дана тенденція характерна для всіх індустріально розвинених держав. Не залишилася осторонь зазначених процесів і Україна. Ще у складі СРСР на її території частка городян у всьому населенні неухильно зростала. На кінець 80-х років цей показник збільшився більш ніж на 18 % - з 46% у 1960 році [1, с. 29] до 66,1 % у 1991 році [2, с. 7].

Високі темпи індустріального розвитку сучасного суспільства приводили до того, що поряд з уже існуючими міськими поселеннями стали виникати нові. Причому їх виникнення відбувалося в двох напрямках: з одного боку, за рахунок збільшення меж і чисельності окремих сільських поселень, на території яких інтенсивно починало розвиватися промислове виробництво, куди направлялися жителі прилеглих сіл, а з другого, за рахунок виникнення зовсім нових поселень, що створювалися поруч із споруджуваними промисловими об'єктами і куди з'їжджалися з інших територій робочі кадри. Завдяки цьому стала утворюватися ціла система міських поселень, починаючи від невеликих, які нараховують кілька тисяч жителів, і закінчуючи дуже великими, які нараховують понад мільйон жителів.

На сьогодні, наприклад, у світі нараховується більш як 2400 міст з чисельністю населення понад 100 тис. жителів [6, с. 10]. Тому при аналізі розселення та визначення перспектив розвитку міських поселень застосовується така класифікація: "малі (з кількістю жителів до 20 тис. і від 20 тис. до 50 тис.), середні (від 50 тис. до 100 тис.), великі (від 100 тис. до 250 тис.), дуже великі (від 250 тис. до 500 тис. і від 500 тис. до 1 млн), найбільші (понад 1 млн чоловік)" [1, с. 15].

Швидкі темпи зростання міських поселень викликали необхідність глибокого вивчення міста як феномена соціального розвитку суспільства. Багато дослідників почали вивчати місто як таку систему, якій властиві певні закономірності виникнення, розвитку і функціонування. Так, на думку наукових фахівців науково-дослідного економічного інституту Міністерства економіки України, "місто є найважливішим елементом соціально-економічної територіальної системи суспільства, належить до складних і поки мало вивчених суспільних систем. Це сукупність найрізноманітніших галузей господарства, які охоплюють виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних і духовних благ на певній території" [3, с. ІЗ]. У даному визначенні місто виглядає як складна суспільна система і як сукупність найрізноманітніших галузей суспільного виробництва, тобто як спосіб залучення населення в це виробництво.

У той же час "місто являє собою складну економічну систему з великою кількістю підсистем, що перебувають між собою в тісному органічному взаємозв'язку, у постійному русі й розвитку. Матеріальну основу розвитку міста становить його економіка, яка являє діалектичну сукупність економічних відносин" [4, с. 48], що дозволяє розглядати його з позиції множинності елементів, які перебувають в тісному взаємозв'язку один з одним. Дане визначення поняття "місто" являє собою вищий ступінь його розуміння, ніж проста система.

Наступним етапом у розвитку економічної категорії "місто" може бути взято визначення, дане в монографії [5], а саме: "місто - складна соціально-економічна система з великою кількістю складових елементів, поліструктурністю і багатофункціональністю, множинністю їхньої взаємодії, а також значенням та закономірностями функціонування і формування різних структурних ланок" [Там же. - С. II], що дає можливість розглядати місто як первинну ланку не тільки територіального поділу праці чи виробничо-територіальних систем, але і як елемент територіальної організації виробництва. Тим самим вносячи в систему суспільних відносин досить специфічні риси й елементи, які виникають у глибині міської економіки.

Цікавою є думка, висловлена в роботі [7] про те, що "місто не можна звести ні до його населення, ні до суми розташованих у ньому підприємств, ні до сукупності будівель та споруд і т.д. Місто є цілісність, якій властиві всі ці елементи, але яка більша за суму населення, підприємств і установ, будівель і споруд і т.ін." [Там же. - С. ЗО], тобто синергія, що виникає в містах, дозволяє розглядати їх не як просту суму окремих елементів, а як добуток (як складну суму) цих відносин. Безперечно, що дана теза має під собою вагомі підстави і повинна бути присутньою при організації і проведенні будь-яких досліджень, починаючи від соціологічних опитувань і закінчуючи визначенням стратегії розвитку міста.

Таким чином, місто не можна розглядати у відриві від населення, що живе на його території, від підприємств і організацій, що функціонують у структурі територіального поділу праці, і від відносин, що виникають між самими жителями, між жителями і суб'єктами господарювання. Саме ці відносини і становлять основу економічної системи міста, іншими словами, економіки міста, хоча в літературі зустрічаються різні інтерпретації наукової категорії "економіка міста". В одному випадку економіка міста являє собою "функціонування всіх галузей ... сфер матеріального і нематеріального виробництва, що розташовані на її території" [4, с. 48], в другому випадку - як "ланка економічної структури держави" [8, с. 37], у третьому - як "економічна підсистема міста.., в який... здійснюються відтворювальні процеси і створюється матеріальний продукт" [2, с. 72], у четвертому - як "сукупність соціально-економічних елементів міст, які становлять систему виробничих і соціальних умов життєдіяльності населення" [6, с. II]. Таке різноманіття розуміння економіки міста свідчить про те, що поки що не склалося загальної моделі його економічної облаштованості. Хоча не можна не погодитися з тим, що "матеріальна діяльність міст та їх економічна функція є, в кінцевому підсумку, головними навіть тоді, коли міста створюються з іншою метою" [7, с. 33]. Тобто визначальною функцією виникнення й розвитку як сучасного, так і майбутнього міста виступає виробнича діяльність, діяльність, пов'язана не тільки із створенням або перетворенням матеріальних благ, але й наданням послуг. Власне і виробництво предметів (товарів), і надання послуг становлять основу тим відносинам, які визначають і наповняють конкретним змістом саму економіку міста.

Виникнення, функціонування й розвиток будь-якого міста відбувається за рахунок певної спеціалізації й кооперування праці на даній території. Якщо спеціалізація забезпечується подальшим поділом суспільної праці, підвищенням рівня професійної і кваліфікаційної підготовки робочих кадрів, то кооперування досягається за рахунок посилення зв'язків між вузькоспеціалізованими трудовими функціями. "Територіальна спеціалізація виробництва супроводжується концентрацією продуктивних сил, нагромадженням засобів і зосередженням робочої сили" [3, с. ІЗ], що приводить до формування конкретної в даних умовах структури промислового комплексу міста. Основу такої структури становлять промислові підприємства.

Особливістю будь-якого міста є не тільки історичні, культурні, але й виробничі корені розвитку. Залежно від кількості промислових підприємств, їхньої виробничої потужності, зайнятих на них трудових ресурсів можна з великою часткою впевненості говорити про стан і перспективи розвитку міста. Якщо підходити до вивчення міста як певної сукупності виробничих та невиробничих підприємств, то найпростіша спеціалізована територіальна форма зосередження й розташування (перебування) промислових підприємств окремої галузі в одному населеному пункті (місті) являє собою промисловий центр. У цьому випадку будь-яка перспектива розвитку міста буде прямо пов'язана зі станом і розвитком саме цих підприємств. У зв'язку з тим, що основу промислового центру становлять одне або кілька промислових підприємств, які входять до складу однієї галузі, цікавою здається ідея встановлення чи розбіжностей або єдності між ним (промисловим центром) і монофункціональним містом. Чому монофункціональним, а не якимсь іншим? Справа в тому, що на сьогоднішній день у літературі існує вже усталена точка зору щодо структури промислового виробництва в місті. Прийнято вважати, що за народногосподарським профілем міста можна підрозділити на поліфункціональні і монофункціональні. При цьому в поліфункціональних містах представлені, як правило, різноманітні галузі народного господарства без істотної переваги якої-небудь з них [2, с. 10], тоді як монофункціональні міста характеризуються перевагою певних галузей народного господарства [Там же. - С. II].

В Україні нараховується 448 міст [9, с. 6.], з яких 122 міста (або 27 %) є монофункціо-нальними. Правда, на сьогоднішній день поки що не існує єдності щодо критеріїв включення міста в систему монофункціональних міст. Наприклад, у науковій праці [9] запропоновано як основний критерій монофункціональності міста використовувати показник питомої ваги зайнятих на підприємствах містоутворюючої галузі, який дорівнює не більше 50 % загальної чисельності працюючих. Але в той же час відомо, що "галузі спеціалізації мають містоутворююче значення, вони визначають місце міста в поділі праці" [3, с. 16], а це означає, що не обов'язково, щоб на таких підприємствах було зайнято не більше 50 % загальної чисельності працюючих. Якщо врахувати той факт, що на практиці існує певна залежність між чисельністю зайнятих на підприємствах матеріального виробництва (читай, містоутворюючого профілю) і чисельністю зайнятих у нематеріальній сфері та членами їх родин, яка дорівнює як відношення 1 до 3,5 або 4,0, то тоді цей критерій може бути зменшений до рівня 25-30 %.

У даному контексті монофункціональне місто може бути представлене як територіальна форма домінування окремої галузі матеріального виробництва в системі суспільного поділу праці. Домінування окремої галузі виявляється не тільки у величині питомої ваги зайнятих працівників, але і за допомогою інших не менш важливих показників, таких, наприклад, як: питома вага обсягу промислового виробництва в загальному обсязі виробництва по місту, питома вага вартості основних виробничих фондів у вартості основних виробничих фондів по місту, питома вага бюджетних надходжень даної галузі (підприємства) у всіх бюджетних надходженнях міста і т.д. Тому, безперечно, критеріями віднесення міста до конкретного профілю можуть виступати різні показники. Але саме містоутворюючі функції визначають місце міста в системі функціональних територіальних взаємозв'язків, що склалися в тому чи іншому районі й країні [10, с. 40].

У цьому зв'язку існуючу таксономічну співпідпорядкованість виробничо-територіальних комплексів, як економічного (взаємообумовленого) поєднання підприємств в одній промисловій точці або в цілому районі відповідно до природних і економічних умов, транспортного і економіко-географічного положення [II, с. 138] ми вважаємо більш обґрунтованою, ніж віднесення міст до того чи іншого профілю. Якщо міста бувають або монофункціональні, або поліфункціональні (і такій галузі науки, як економіка міста, залишається лише вивчати якісь їх особливості), то комплекси утворяться на базі галузевих і багатогалузевих промислових центрів, які, у свою чергу, становлять основу промислових вузлів як складної форми територіального зосередження взаємозалежного промислового виробництва в одному промисловому центрі (населеному пункті) або декількох територіально суміжних промислових центрах (вивченням яких повинна займатися інша галузь науки, а саме регіональна економіка). Отже, профіль міста визначає його економіку, тоді як виробничо-територіальні комплекси становлять основу регіональної економіки. Власне і відмінності, що існують між міською і регіональною економікою, адекватні відмінностям між, скажемо, монофункціональним містом і промисловим центром.

Серед монофункціональних міст, де склалася певна спеціалізація виробничої сфери в системі суспільного поділу праці, виділяють промислові, транспортні, культурні, курортно-оздоровчі й інші центри. Монофункціональне місто як певна соціально-економічна система має дві підсистеми різного рівня складності: містоутворюючу і містообслуговуючу. "Найважливішою містоутворюючою основою в сучасних умовах є промисловість з властивими їй технологією й інструментом" [7, с. 49]. Якщо містоутворюючі підприємства впливають на місцезнаходження даного міста в системі міст, то містообслуговуючі - мають значення для самого міста і є основою міського господарства. В цьому випадку економіка міста як сукупність економічних відносин, що виникають із приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних матеріальних благ і послуг, містить у собі ще й відносини, які виникають між цими двома підсистемами. В умовах розширення прав по самоврядуванню територіальних громад саме останні відносини стають вирішальним фактором стабільного розвитку міста. Пов'язано це з формуванням сталих фінансових джерел функціонування міста і його мстообслуговуюючої сфери.

Загальна схема формування фінансових джерел розвитку міста й міського господарства в теоретичному аспекті може бути зображена в такому вигляді: частина створюваної вартості на містоутворюючому підприємстві за допомогою перерозподілу (через механізм оподатковування доходу і заробітної плати, а також інших методів перерозподілу місцевих податків і зборів) направляється для формування місцевого бюджету (тут не беруться до уваги інші неподаткові джерела доходів місцевого самоврядування, скажемо, такі як доходи від комунальної власності або від тарифів на комунальні послуги). Подальше витрачання бюджетних коштів на потреби міського господарства саме й забезпечує ступінь взаємодії між містоутворюючими сферами.

Міське господарство, яеке включає в себе містообслуговуюючі підприємства, покликане забезпечувати цивілізований рівень добробуту міського населення. Найважливішою галуззю міського господарства є його житлово-комунальна сфера, що складаються з великої кількості різних підприємств, яка за своєю суттю є як частиною матеріального виробництва, так і нематеріального: "...частину галузей комунального господарства варто відносити до сфери матеріального виробництва - це вантажний транспорт, електростанції, водопровід, теплоелектроцентраль, ремонтні заводи й майстерні, а також як власне житлове господарство і комунальні підприємства, які роблять послуги особистого та господарсько-споживчого характеру, - до сфери обслуговування" [4, с. 51]. Природно, що рівень ефективності розвитку такого складного комплексу, яким є міське господарство, цілком залежить від того, наскільки воно забезпечується необхідними фінансовими ресурсами. "Для того, щоб істотно збільшити кількість фінансових ресурсів, які виділяються на поліпшення життєдіяльності населення.., необхідно законодавчо закріпити положення про те, що в місцевий бюджет повинні направлятися відповідні відрахування від податків, зборів і платежів, які надходять до державного бюджету з відповідної території" [12, с .21]. Поки що на сучасному етапі становлення ринкових відносин і розвитку місцевого самоврядування ще не вистачає в потрібній кількості фінансових ресурсів, у зв'язку з чим загострюються проблеми взаємин місто утворюючої й містообслуговуючої сфери, міського населення й комунального господарства. Тож не можна не погодитися з тезою про те, що "...місцеве самоврядування в Україні вимагає перманентного удосконалювання. Зокрема нинішні особливості управлінської діяльності вимагають правової повноти і повноважного місцевого самоврядування, насамперед щодо володіння муніципальною власністю, а також законодавчого удосконалювання фінансово-кредитної діяльності органів місцевого самоврядування, місцевих податків і зборів" [12, с. 20].

Вкрай складний і суперечливий стан і нечітко виражені перспективи розвитку міського господарства в малих і середніх містах викликають необхідність пошуку ефективних заходів, які б дозволили істотно змінити усталену ситуацію на краще. Одним з таких напрямків або "... основним способом для відродження економіки міста стає створення сприятливого господарського клімату з урахуванням соціальних потреб і проблем міського господарства, корисності тих чи інших підприємств для міста" [ІЗ, с. 41]. Дане положення означає саме той факт, що залежно від того, як працює те чи інше підприємство, буде цілком залежати майбутнє розвитку даного міста. Якщо в підприємства немає майбутнього, то в міста майбутнє стає проблематичним, з безліччю важкорозв'язних проблем соціального, економічного, екологічного і, зрештою, політичного характеру.

Одним з напрямків поліпшення фінансового стану міст є пошук нових форм залучення необхідних ресурсів через формування ринку цінних паперів. "Ринкова роль місцевих Рад в питанні управління доходами передбачає виявлення резервів по управлінню комунальним майном щодо його володіння, розпорядження, використання, а також пошуку нових форм фінансування бюджету, у т.ч. емісії муніципальних цінних паперів, проведення лотерей, розіграшів і т.п." [14, с. 23]. При цьому необхідно враховувати, що на місцях завжди є додаткові можливості для залучення додаткових коштів до місцевих бюджетів, що дуже ефективно використовуються за кордоном. "Серед європейських країн безумовним лідером у цій галузі є Німеччина, де ринок муніципальних облігацій набув істотного розвитку, досить великий ринок муніципальних позичок у Франції, відмітною особливістю якої є низька частка облігацій в обсязі муніципального боргу, в інших країнах частка цього ринку зовсім невисока, внаслідок чого муніципальні утворення вдаються до інших способів позичок" [15, с. 96].

Таким способом удалого доповнення муніципальних позичок може бути муніципальний лізинг. "Муніципальний лізинг являє собою угоду, яка дозволяє муніципальному утворенню здійснювати муніципальні позички за безподаткові відсоткові ставки" [Там же. - С. 96], завдяки якому, наприклад, у США фінансуються життєво важливі міські проекти. В Україні за чинним законодавством як додаткове джерело поповнення місцевих бюджетів дозволено використовувати частину доходів від комунальної власності, коли земля, природні ресурси, частина нежитлового фонду, комунікації, окремі об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури передаються в оренду або концесію [12, с. 20]. Прикладами управління комунальної власності за допомогою оренди або концесії може бути експлуатація підземних переходів, у просторі яких будуються або переобладнаються торгові точки (магазини, кіоски, лотки). Але щодо малих і середніх міст оренда або концесія вимагають додаткового пошуку об'єктів, які б змогли забезпечити надходження коштів до місцевих бюджетів.

Питання вирішення бюджетного забезпечення розвитку міських утворень перебувають у площині фінансового вирівнювання їхніх можливостей. Існуюча практика бюджетних вилучень та дотацій руйнує фінансову основу розвитку територіальних громад і ставить їх у пряму залежність від централізованих органів управління. Відсутність чіткого розмежування функцій і повноважень між державою, суспільством і його територіальними утвореннями вносить дестабілізуючий елемент у систему фінансових взаємин по всій структурі законодавчої і виконавчої влади. Хиткі правила гри між центром і територіальними утвореннями не дають можливості місцевим органам самоврядування ефективно використовувати власну матеріальну базу. "Ефективне фінансове забезпечення місцевого самоврядування в Україні вимагає, щоб місцеві органи влади спиралися насамперед на власні податки, а не на кошти, що виділяються центральною адміністрацією" [16, с. 4].

Бюджет міста, як фінансова його основа, повинен формуватися за стабільними нормативами, які мають "закріплюватися законодавчо на довгостроковій основі..." [14, с. 7]. Це дасть можливість більш інтенсивно розвивати відповідну податкову базу і не оглядатися у бік органів центральної влади, сподіваючись на допомогу. При цьому "...можна сформулювати основні вимоги до системи фінансового вирівнювання, які сприятимуть її ефективнішій побудові: система фінансового вирівнювання повинна бути дворівневою: вертикальне вирівнювання здійснюється за рахунок коштів, які направляються безпосередньо в місцеві бюджети у вигляді трансфертів і субсидій (бюджетне вирівнювання), а горизонтальне вирівнювання здійснюється за рахунок коштів, що виділяються регіоном (у тому числі й містам, комунальним підприємствам тощо) на конкурсній основі у вигляді інвестиційних ресурсів..." [17, с. 63]. У такий спосіб буде забезпечуватися збалансованість фінансових можливостей і потреб територіальних утворень, а також рівна підпорядкованість бюджетів нижчого рівня бюджетам вищого рівня, які відповідають вимогам місцевого самоврядування, бо "при відсутності самостійного бюджету ніякі органи на місцях не можуть бути в повному розумінні відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування... органами місцевого самоврядування" [18, с. 48].

Як стійкий фактор, який сприяє стабільному надходженню фінансових коштів до міських бюджетів, можна розглядати безпосередньо саму територію, тобто земельні ділянки в межах міської межі. В умовах сучасного міста земля перетворюється в цивілізований ринковий інструмент економічних відносин. "Ефективне використання земель передбачає опору на рентні відносини, що забезпечують справедливе вирівнювання умов діяльності для користувачів земельними ділянками, які розрізняються за місцем розташування і якістю" [19, с. II]. При цьому її вартісна оцінка стає визначальною при формуванні пропозиції на всій території міста. На думку одних фахівців, "розмір платежів за земельні і природні ресурси (надання в оренду приміщень і інших засобів) повинен, з одного боку, сприяти їхньому раціональному використанню орендарями, а з іншого боку - зацікавлювати місцеві органи самоврядування в розширенні відтворення ресурсів і встановленні твердого контролю за їхнім використанням" [12. с. 21]; на думку інших фахівців, "в умовах міста земля є не стільки засобом виробництва, скільки просторово-операційним базисом для проживання населення і розміщення різноманітних міських об'єктів" [19, с. 9]; на думку третіх фахівців, "вартість тієї чи іншої земельної ділянки формується в результаті дії безлічі факторів. Вона завжди конкретна і буде істотно відрізнятися як у часі, так і за місцем розташування: і не тільки в розрізі окремих регіонів країни, але і різних районах певного міста і навіть у межах окремого кварталу. І мова йде не про відмінності у відсотках, а про розбіжності у сотні разів" [20, с. 25].

Напевне, визначення вартості земельних ділянок, як реального джерела поповнення міського бюджету, повинно ґрунтуватися на урахуванні різних факторів (скажімо, економічних і фізичних, кількісних і якісних) із застосуванням науково обґрунтованого інструментарію для того, щоб виключити можливості суб'єктивного підходу і зберегти максимальну зацікавленість у їхньому використанні з боку як юридичних, так і фізичних осіб. А для цього необхідно здійснити кадастрову оцінку міських земель і цю інформацію постійно обновляти. Інакше ні про яку справедливість, ні про яке раціональне використання міських земель не може бути й мови.

Ситуація, що складається у розвитку малих і середніх міст, свідчить про те, що потрібен діючий механізм, який забезпечує стійкий стан і позитивну динаміку соціально-економічних процесів. Тривалий період застою в застосуванні методів планування (які широко застосовувалися в командно-адміністративній економіці) і відсутність діючих методів прогнозування (які застосовуються в країнах з розвиненою економікою) змушують по-новому подивитися на постановку і вирішення перспективних завдань розвитку міст. Договірні відносини дозволяють розглядати процес планування (прогнозування) як невід'ємну складову, яка підтверджує тезу про те, що "розробка стратегічного плану розвитку стає необхідною для прийняття рішень з поточних господарських питань повсякденного життя діяльності населених пунктів, визначення шляхів реформування і фінансування міського господарства" [ІЗ, с. 40].

Стратегічне планування стає важливим інструментом управління розвитком територіальних утворень. У нових умовах господарювання таке планування стає основою будь-якої діяльності, тому що без нього неможливо забезпечувати узгодженість у роботі підрозділів, визначати потреби в ресурсах. Сам процес планування дозволяє більш чітко формулювати цільові настанови, забезпечувати більш чітку координацію й у такий спосіб зміцнювати взаємодію різних суб'єктів господарювання в рамках даної території.

Необхідність стратегічного планування обумовлюється такими обставинами: розширенням рамок самостійності міст у зв'язку з подальшою децентралізацією управління і планування, необхідністю урахування й координації інтересів різних верств населення в містах та співробітництва органів місцевого самоврядування з комерційними структурами і фірмами [ІЗ, с. 41]. У цьому зв'язку особливої значимості набувають механізм активізації малих і середніх міст, оцінка основних факторів, які сприяють або не сприяють їх промисловому розвитку.

Саме стратегічне планування дає можливість при оцінці кожного з факторів розвитку міста враховувати не тільки нинішній стан, але й можливі їх зміни в майбутньому, умови яких можуть бути виявлені вже зараз.

І тут особливої значимості набуває знання умов розвитку містоутворюючого підприємства (що для малого або середнього міста являє визначальне значення), яке "...дозволяє розглядати його як елемент системи міст і взагалі населених пунктів того чи іншого району і країни в цілому" [10, с. 40]. Будь-яка перспектива функціонування містоутворюючого підприємства безпосередньо впливає на майбутнє територіального утворення: буде це подальший його розвиток і тривале існування чи почнеться етап загасання і пошук (створення) нових містоутворюючих підприємств.

На сьогоднішній день у літературі існує певна класифікація міст залежно від різних перспективних тенденцій зміни виробничого потенціалу, від місця розташування міста, рівня розвитку продуктивних сил, історичних особливостей і т.д. [2, с. II].

Література:

1. Проблемы расселения и урбанизации в развитом социалистическом обществе. - М.: Наука, 1980.- 206 с.

2. Система экономических отношений города /Финагин В.В., Савенко В.Н., Пилипенко В.А. и др. Отв. ред. Прокопенко Н.Д.- К.: Наук, думка, 1993.- 121 с.

3. Крупный город: проблемы сбалансированного развития / Дорошенко Л.С., Коваль М.И., Тищенко А.П. и др. - К.: Наук, думка, 1992.- 127 с.

4. Финагин В.В. Экономика города: теория, практика, перспективы. - К.: Наук, думка, 1983.- 161 с.

5. Адамов Б.И. Организационно-экономические основы управления развитием городов. - К.: ГРОТ, 1998.- 216 с.

6. Амитан В.Н., Зорина Е.И., Лукьянченко А.А. Город: проблемы демократических и рыночных трансформаций. - Донецк: ИЭПИ НАНУ, 2001.-217 с.

7. Трушков В.В. Город и культура. - Свердловск: Средне-Уральское кн. Изд-во, 1976.- 111с.

8. Экономико-правовые проблемы управления городом. Сб. науч. тр. -Донецк: ИЭП АН УССР, 1983.-146 с.

9. Жабинец И.М. Совершенствование механизма регулирования рынка труда монофункциональных городов Украины / Автореф. дис. ... канд. экон. наук.- К.:СОПСНАНУ, 2000.-19 с.

10..Хорев Б.С. Городские поселения СССР (проблемы роста и их изучение).

Очерки географии расселения.- М.: Мысль, 1968.- 256 с.

11..Колосовский Н.Н. Основы экономического районирования. - М.: Госполитиздат, 1958.- 328 с.

12.Куйбида В. Становление демократических основ местного самоуправления // Экономика Украины. - 2000.- No 10.- С. 15-20.

13.Онищук Г. Планирование и организация экономического развития городов // Cxд.- 2000.- No 5.- С. 40-42.

14.Гудзь П.В. Особенности управления местными финансами курортного города. - Донецк: ИЭПИ НАНУ, 1999.- 44 с.

15.Хромушин И. Кто платит за развитие города? // Рынок ценных бумаг. - 1999.-No20.-С. 95-96.

16.Рибак В. Проблеми самоврядування та їх розв'язання в Українi // Схід. -2001.-No5.-С. 3-5.

17.Андронов О. Фінансове вирівнювання як основа розвитку міста // Економіст. -2000.-No6.-С. 61-63.

18. Козлова Т.Д. Местное самоуправление: опыт города Москвы // Журнал российского права. - 2000,- No 12.- С. 44-48.

19.Сизов А.П., Клюев Н.Н. Экологические требования в управлении городским землепользованием // Городская собственность. -2000. -No4. -С.9-14.

20.Лебединський Ю.П., Дратковський O.I. Реальна вартють мюьких земель та ТТ роль у забезпеченн! сталого розвитку мюта //Статистика УкраТни. -2001. -No1.-С.23-29.

21. Монопрофильные города и градообразующие предприятия // Человек и труд.- 2000.- No 9.- с. 16-20.

22. Рынок труда и занятость населения монофункционального города (на примере г. Славутича Киевской области) / Оникиенко В.В., Фащевский Н.И., Львовская И.М.- К.: НЦ ЗРТ, 1997.- 89 с.

23. Система. Симметрия. Гармония / Под ред. В.С.Тюхтина, Ю.А.Урманцева. -М.: Мысль, 1988.-315 с.

24. Справочник экономиста промышленного предприятия / Под ред. С.Е.Каменицера. - М.: Экономика, 1974.- 663 с.

25. Витренко Н.И. Социальная инфраструктура Украины: оценка уровня и перспектив развития. - К.: Наук, думка, 1993.- 145 с.

26. Бондик В. Трансформация собственности в процедуре банкротства // Право Украины. - 2001.- No 7.- С. 34-36.

27. Сулакшин С. Крест на монопрофильных городах? // Малые города. - 1999.-No3-4.-С. 10-15.

28. Проект Общегосударственной программы развития малых городов Украины,- Ильичевск: 2001.- 36 с.

29. Паппэ Я.Ш. Треугольник собственников в региональной промышленности /

Под ред. В.Климанова и Н.Зубаревич. - М.; СПб.: ИГПИ: Летний Сад, 2000.-С. 109-120.

30. Петешова Т.Д. Организационно-экономический механизм развития города в условиях рыночных отношений. - Донецк: ИЭП АН Украины, 1993.- 24 с.

31. Броль Р. Мюто: визначення та функцм // Економ!чний часопис. - 2001.- No 9.- С. 38-42.

32. Семенов Г., Пиерс С. О стратегии структурной перестройки экономики промышленного города // Экономика Украины. - 1994.- No 7.- С. 39-45.

33. Бокова С. Программы развития городов в системе государственного управления // США - экономика, политика, идеология. - 1993.- No 8.- С. 120-125.

34. Михайлов Е. Система местного налогообложения // США - Экономика, политика, идеология. -1994.- No 8-9.- С. 43-54.

35. Амборсью Д. Введення в систему місцевого управління Канади: загальний огляд // Економічний часопис. - 2000.- No 11-12.- С. 6-8.

36. Майл П. Основи завдання Асоціації муніципалітетів провінції Онтаріо // Економічний часопис. - 2000.- No 11-12.- С. 14-15.

37. Дандевич Г. Як місто може генерувати свій економічний розвиток // Економічний часопис. - 2000.- No 11-12.- С. 21-22.

38. Ауеркер X. Місцеві органи влади у Нідерландах: минуле i сучасність // Економічний часопис. -1999.- No 11-12.- С. 6-8.

39. Набатникова А. Особенности управления собственностью в городах и регионах Европы // Городская собственность. - 2001.- No 1 (41).- С. 14-22.

40. Строкань Т. Управление жилищно-коммунальным хозяйством: опыт Кракова // Экономика Украины. - 2000.- No11.- С. 74-77.

41. Дробышевская Т. Зарубежный опыт городской политики // Экономика Украины. - 1996.- No 2.- С. 79-83.

42. Басе Т., Редберн С. Государственные субсидии и интересы частного предпринимательства // США - экономика, политика, идеология. - 1995.-No 2.- С. 33-42.