ДАЙДЖЕСТ
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ
"Схід"

розділ "ЕКОНОМІКА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua

Донецьк-2002-10-21

Зміст розділу "Економіка"

Віктор Ющенко Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Ігор Сорока "ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Бєлопольський М. КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Дергаусов М. Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Азарян О. ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Махмудов О. КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Дергаусов М. МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Макогон Ю. Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

Новікова О., Покотиленко Р. Загрози національній безпеці україни: причини та наслідки тіньової економіки, корупції

Зельдіна Е., Сорокін Б. АУДИТОРСЬКА ПЕРЕВІРКА ЯК СПОСІБ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Кальман О. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Сорока І. ПІДПРИЄМНИЦТВО І ЙОГО МОТИВАЦІЯ ЯК ЕКОНОМІКО-ФІЛОСОФСЬКІ ФЕНОМЕНИ: ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНОГО І ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

Янукович В. РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Заблоцький В., Ляшенко В. СЕРЕДНIЙ КЛАС В СОЦIАЛЬНIЙ СТРУКТУРI ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА

Юрій Макогон УКРАЇНА І ДОНЕЧЧИНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Ігор Сорока Підприємництво в контексті Теорії ІГОР Дж. фон Неймана ТА о. Моргенштерна

Іван Цупор ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

СКЛАДОВІ УСПІХУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА (Досвід АТ "Ясинуватський машинобудівний завод")

Олександр Махмудов ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМ ДІЇ І ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Донченко О.А. Бурега В.В. Управлінська криза в Україні: демонстраційний потенціал.

Олександр Махмудов ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Костянтин Гнєдов Роль банківської системи в піднятті промислового потенціалу Донбасу

Михайло Дергаусов МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Ігор Сорока Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор Сорока Розвиток корпоративної власності і демократизація управління капіталом

Онищук Георгій ПЛАНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ МІСТ

Лілія ДМИТРИЧЕНКО МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

О.І. Амоша, В.Я. Швець ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ І РЕГІОНІВ В СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

Ляшенко В'ячеслав, Сорокін Борис, Сєрий Геннадій НАПРЯМКИ МІЖРЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ДОНБАСІ

Юрій Макогон АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ УКРАЇНИ І ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ігор Жуганов Реформування власності в аграрному секторі економіки

Марія Туріянська, Володимир Павлиш, Едуард Павлиш ЗаВДаННЯ оптимізації розподілу інвестицій при багатокомпонентному інвестуванні

Валерій Берега, Віталій Заблоцький АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ У ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНА АДЕКВАТНІСТЬ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Інесса Ситнік АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ У КРИЗОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Валентина Гринькова, Олег Васюренко АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Лілія Дмитриченко Державне регулювання економіки: історичний нарис

Юрій Макогон Донеччина на тлі України в 1997 р.: аналіз соціально-економічного становища

Володимир Рибак До ефективної економіки через децентралізацію управління

Ігор СОРОКА Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Борис Карпінський, Богдан Макух ПРОГРАМИ РЕФОРМ, СТАБІЛІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ: АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ

Ірина Швець ІНВЕСТИЦІЇ У ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Олена Дудник, Наталія Вишневська ДЕЯКІ ПІДСУМКИ МАСОВОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Юрій Євсюков ОЦІНКА ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВА

Наталія Бударіна СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО РИНКУ ЧОРНИХ МЕТАЛІВ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ КРАЇНИ

Ольга Савинова РОЛЬ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ У ПРОЦЕСІ ВИХОДУ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Валерій Бурега ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ПРОФЕСІОГРАФІЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Валерій Євдокименко ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Наталія Внукова НЕКОМЕРЦІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ "ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ" ЯК СУБ'ЄКТИ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Ігор Винниченко КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ТУРИСТИЧНОЇ КОРПОРАЦІЇ (РТК)

Ігор Сорока ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ, ВИТОКИ, ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Віктор Кравець РЕФОРМА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ

Віктор Ющенко МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ

Юрій Ященко Дослідження стану вугільної промисловості україни та шляхи подолання галузевої кризи

Григорій Семенов ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ КРИЗИ В ЕКОНОМІЦІ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Іван Малишко ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МАШИНОБУДІВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Віктор Месель-Веселяк ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ КРИЗИ В АГРАРНО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Юрій Макогон ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ЧИННИКИ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Микола Пефтієв, Наталія Коніщева, Наталія Коніщева Економіка ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Влодзимеж Панькув, Барбара Гончаж, Гела Григолашвілі ОСНОВНІ РИСИ ТА СТЕРЕОТИПИ СТРАТЕГІЧНОГО МИСЛЕННЯ ЛІДЕРІВ ПІДПРИЄМСТВ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇНАХ (на прикладі Грузії)

Сергій Богачов ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИНКУ ОБЛІГАЦІЙ ВНУТРІШНЬОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЗИКИ УКРАЇНИ (ОВДП)

Леонід Чередник СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 1996 РІК В УКРАЇНІ

Юрій Ященко РЕГІОНАЛЬНА ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Олена Воловодова СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ ЗАКРИТТЯ ЗБИТКОВИХ ШАХТ ДОНБАСУ ТА ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Володимир Рибак ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БЮДЖЕТНОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ В УКРАЇНI У СВIТЛI СВIТОВОГО ДОСВIДУ

Євген Копатько, Віталій Коршунов ДЕЯКI АСПЕКТИ СОЦIАЛЬНО-ЕКОНОМIЧНОЇ СИТУАЦIЇ НА ДОНБАСI

АНАТОЛІЙ БЛИЗНЮК НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТЕХНОПАРКУ ПО РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЮ ТА ПЕРЕРОБЦІ ВІДХОДІВУ ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Олександр Канов РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ в ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ та ПОЛІТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ НАЦІЇ: МЕКСИКАНСЬКИЙ ДОСВІД

М.М.Дергаусов Маріупольський морський порт - стратегічний центр управління рухом і розподілом транзитних вантажопотоків на південному сході України

Бєляєв Олександр, Масліченко Сергій, ТРансформація державного регулювання на сучасному етапі суспільного розвитку

Віктор Ющенко Якою мірою зростання України залежить від Росії?

Анджей Ліманскі, Яцек Рушковскі Реструктуризація польської енергетики -- на прикладі електротеплоенергетики

Михайло Дергаусов АНАЛІЗ РОБОТИ МАРІУПОЛЬСЬКОГО МОРСЬКОГО ТОРГОВОГО ПОРТУ В ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХ СТ.

Саблук П.Т. Особливості аграрної політики розвитку АПК Україні в пореформений період

Володимир Узунов Інституціональні форми економічної свободи підприємництва

Вадим ХРИСТІАНОВСЬКИЙ, Ірина ГЛАДІЙ Україна -- Європа: реалії та перспективи

Людмила Ситник ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Людмила Ситник ПРОЯВИ КРИЗИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ
ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Валентин Ландик Напрямки державного регулювання інноваційної діяльності

Велижанский С.К., Руденко А.И. Аналіз інвестиційної ситуації в Автономній Республіці Крим

Марина Артюхіна Маркетингова діяльність в системі освіти

О.В. ТРУБЧАНІН ВПЛИВ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА РЕГІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ НА ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЛОГО МІСТА

Володимир Трубчанін Проблеми старопромислового регіону (проблеми та перспективи розвитку гірничого машинобудування)

Н. Борецька Соціальна політика як стратегічна основа соціально -- економічного розвитку

Чумаченко Микола Проблеми формування регіональної політики в Україні

Леонід Чередник ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНЕЧЧИНИ

Юрій Кроль Інвестиційне забезпечення процесу бізнес-планування

Бела Шелегеда, Алімжан Садеков, Віталій Заблоцький ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ КОНЦЕПЦІЇ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПИ

І. Сорока МОТИВАЦІЯ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ : СУТНІСТЬ, БОРОТЬБА КОНЦЕПЦІЙ І ЕВОЛЮЦІЯ ПРАКТИКИ

МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЙ

(на тему економіки)

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: "Корупція, економічні злочини: шляхи подолання та удосконалення правових чинників розвитку суспільства", 18 жовтня, 2000 р, м.Донецьк

Віктор Ющенко

Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Традиційно слабким механізмом, який викликав регулярні конфлікти у вугільній галузі було те, що на 100% державна вугільна промисловість мала комерційні стосунки з енергетичною галуззю країни -- те ж на 100% державною. При цьому енергетика хронічно не проплачувала вугільникам. Рівень касових розрахунків досягав 10-12%. В цій ситуації вугільна галузь фактично кредитувала інші галузі. Сьогодні ми поставили собі за мету розробити механізм, який би забезпечував повні прозорі грошові відносини в енергетичному секторі. Тому що працю шахтаря, в принципі, оплачує та людина, яка користується електроенергією. Якщо ми знайдемо рішення, за яким кошти від споживача чпеціальним ринковим каналом будуть гарантвоано іти до шахтарів, то останні будуть фінансово захищені. Це що стосується ринкового аспекту проблеми. В попередні роки держбюджет викупав вугілля і по суті безкоштовно передавав його енергетикам. Проблема зводилася до того, як повернути від енергетиків у держбюджет. Сьогодні ми домовилися, що у поточному році ми виділяємо 2,4 млрд. гривень підтримки вугільникам з бюджету. Таким чином, бюджетна частина залишається в обсягах і традиціях, характерних для попередніх років. За новим механізмом створено спеціальним розподільчий рахунок на оптовому ринку, за яким тільки-но сума з платежів з'являється від споживача, вона зразу ж розподіляється на частку вугільної промисловості, генеруючої системи, розподільчої системи. Такий механізм почав діяти з 27 липня 2000 року. І якщо на початок року щоденно ми одержували з ринку 1,5-3 млн. грн., то 22 серпня прийшло 27 млн. грн. Середній щоденний рівень проплат -- 20 млн. грн. Для того, щоб регулярно розраховуватися з вугільною галуззю за цією моделлю за місяць треба зібрати 640 млн. грн. Таким чином, ми вже зараз наближаємося до цифри 600 млн. Сьогодня можна абсолютно впевнено сказати, що модель самофінансування, коли шахтар виробляє вугілля, продає його на ринку і ринок дає через інкасацію 100% платежу, практично на 85-90% вже здійснилася. А на початок року вона працювала лише на 8%. Я упевнений, що це одна з найбільших перемог за останні роки в моделі вітчизняного енергоринку. Що стосується розрахунків по зарплатні та іншим проплатам. Ми сьогодні маємо, можливо, найбільш високий рівень проплат шахтарям за останні 7-8 років. Тут залишилася одна дуже складна і з довгою бородою проблема на 600 млн. по регресам.

Говорячи про бюджет 2001 року, ми повинні посилити позитивні тенденції, які зараз з'явилися на ринку "вугілля-енергія". Я впевнений, що вугільна галузь може стати стабільною. Вугільний сектор -- це сектор, який постійно патронує Президент і прем'єр. Це той сектор, який формує унікальну енергетичну ситуацію України. Сектор, який має майбутнє. Сектор, який ніхто в цьому уряді не збирається згортати за обсягами, навпаки, ми ставимо завдання на зростання вуглевидобутку, на зростання державної підтримки, зокрема, капітальних вкладень у вугільну галузь. Базуючись саме на національній вугільній галузі ми зможемо зробити енергетику України стабільною. Тому позиція Уряду стосовно вугільної галузі завжди буде особливою. Ми, звичайно, підходим до філософії побудови національної енергетичної системи як цільного організму, який повинен мати єдину національну систему управління, єдину систему безпеки, єдину систему інженерної політики і, безумовно, єдину концепцію організації грошово-фінансової системи ринку. Це ключові позиції, на яких стоїть Уряд. Інші моделі окремих регіонів, "енергоостровів" повинні працбвати в рамках єдиної загальнодержавної моделі. У нас сьогодні немає проблеми генерації як такої або системи управління генерацією. Не ці проблеми стоять. У нас дійсно виникла криза за останні 5 років у зв'язку з процесами приватизації, де зіткнулися інтереси територій, держави, колективів. Паралельно розвивалася платіжна криза -- це як рудимент кризи, яка стосується і бюджетної сфери і економіки підприємств. Систематичні неплатежі призвели до того, що з року в рік енергосистема занепадала. То ми її підримували за рахунок ядерних боєголовок і на безкоштовному режимі покривали неплатежі постачальників, то ми через систему відносин у газовій підгалузі знаходили форми займів у Росії... Але ми сві розуміємо, що так тривати довго не може. Нам негайно треба робити ревізію ідеології споживання, наводити порядок в платіжній дисципліні.

Цінова політика відносно енергоносіїв вітчизняного виробництва до цих пір мала адміністративний характер. У лютому 2000 р. Уряд лібералізував ціни на енергоносії. І вже за 6 місяців 2000 р. нафтова галузь перерахувала до бюджету 360 млн. грн -- проти 110 млн.грн за весь 1999 р. В неї ніколи не було грошей на розвідку. В цьому році "Укрнафта" одержала на розвідку 150 млн.грн. і ось результат - щойно відкрито одне з найбільших за останніх 5-6 років нових родовищ нафти на Західній Україні (запаси 28-30 млн.т.). Саме лібералізація цін дозволила нафтовикам розрахуватися з зарплатою, створити фонд по освоєнню капіталовкладень, розрахуватися з бюджетом за недовиплати 1999 р.

А яка адміністративна ціна донбаського коксу? 20 доларів за тону. На ринку ж -- 38 доларів за тону. Зрозуміло, що лібералізація цін на кокс матиме позитивний ефект і для вугільників і для коксовиків. Наша логіка -- ціну на продукт визначить ринок. Чим більше прозорості, тим ефективнішою буде ціна. Політика демпфування ж цін працює проти шахтаря.

Позиції Уряду стосовно ВЕЗ.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) -- як операційний ніж. Він може дати як унікальний позитивний, так і негативний ефект. Ми маємо сьогодні в Україні 20 економічних і спеціальних інвестиційних зон. ВЕЗ безумовно цікавий і хорошо відомий в економіці інструмент, але він потребує синхронної поведінки всіх прилеглих сфер, особливо організації економіки. Коли ми говоримо про ВЕЗ, то не треба проводити політику їх "розмазування", а треба прагнути концентрації, певної виключеності, тоді ця виключеність стає її (ВЕЗ) оригінальним надбанням. Коли ми масу розширюємо, то знову звертаємося до економічного поля в якому працює більшість. В цьому суть.

Уряд і церква.

Уряд України, як це личить європейському уряду, не буде втручатися в справи церкви. Тому що це заторкує волю мільйонів людей. Ми впевнені, що якщо ми силою будемо нав'язувати чиюсь позицію, навіть великої людини, вона може посіяти тільки роздратування в такій делікатній справі як вибір релігії. Тим більше, в нашому суспільстві. Тут слово за кожним з нас, за парафіянами, за церквами. І повторювати дії деяких політичних організацій Кабмін не буде.

"ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Ігор Сорока, д.е.н.

Метою цієї статті є поглиблення аналізу мотивації підприємництва шляхом дослідження факторів стимулювання ініціативної економічної діяльності. Для цього під нетрадиційним кутом зору аналізуються капіталізм і підприємництво, ті їх сторони і характеристики, які відповідають за мотивацію підприємництва.

Звернемося до праць і поглядів "Маркса буржуазії", видатного соціолога М. Вебера. Мова піде про так званий "дух капіталізму", дослідженню якого присвячена знаменита робота М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму". Автор починає з цитати з Бенджаміна Франкліна: "Пам'ятай, що час - гроші; той, хто міг би щодня заробляти по десять шилінгів і проте пів-дня ледарює, повинен - якщо він витрачає на себе всього тільки шість пенсів - врахувати не тільки цю витрату, але вважати, що він викинув зверх того ще п'ять шилінгів.

Пам'ятай, що кредит - гроші. Той, хто залишає у мене ще на деякий час свої гроші, після того як я повинен був повернути їх йому, дарує мені проценти або стільки, скільки я можу виручити з їх допомогою за цей час.

Гроші можуть народити гроші. Чим більше у тебе грошей, тим більше породжують вони в обороті. Той, хто вбиває супоросну свиню, знищує все її потомство. Той, хто переводить одну монету, вбиває все, що вона могла б зробити.

Самі незначні дії впливають на кредит. Стукіт твого молотка, який твій кредитор чує в 5 годин ранку, вселяє в нього спокій на цілих шість місяців; але якщо він побачить тебе за більярдом або в корчмі, то він на наступний же ранок зажадає свої гроші".

Тут проповідуються не просто "правила життєвої поведінки", а викладається своєрідна "етика", відступ від якої є не тільки нерозумним, але і свого роду порушенням умов боргу. Мова йде не тільки про "практичну мудрість", але про вираження деякого етосу.

Етичні правила Франкліна мають утилітарне обгрунтування: чесність корисна, бо вона приносить кредит, так само - пунктуальність, старанність, помірність - всі ці якості саме тому і є доброчесністю. Вище благо цієї етики передусім у наживі, в усе більшій наживі при повній відмові від насолоди, що дарується грошима. Ця нажива в такій мірі мислиться як самоціль, що стає чимсь трансцендентним і навіть просто ірраціональним по відношенню до "користі" окремої людини. Тепер вже не придбання служить людині засобом задоволення його потреб, а все існування людини направлене на придбанство, яке стає метою його життя. Цей безглуздий переворот в тому, що ми назвали б "природним" порядком речей, в такій же мірі є необхідним лейтмотивом капіталізму, в якій він чужий людям, не заторкнутим його впливом. Придбання грошей є при сучасному господарському ладі результатом і вираженням діловитості людини, яка відповідає своєму покликанню, а ця діловитість, складає альфу і омегу моралі Франкліна [2, с. 71-76].

Цитуючи Франкліна і коментуючи його, Вебер показує, що останній зводить праведне збагачення в ранг етичної норми, регулюючої відповідний уклад життя. Нажива як етична норма і складає по Веберу суть такого специфічного поняття, як "дух капіталізму". Але Франклін курить фіміам не стільки наживі, скільки діловитості, що часто приймає вигляд першої. Вебер зазначає, що звичне для нас, а по суті не таке просте уявлення про професійний обов'язок, про зобов'язання, які кожна людина має по відношенню до своєї "професійної" діяльності, в чому б вона не полягала і незалежно від того, чи сприймається вона індивідом як використання його робочої сили або його майна (як "капітал"), - це уявлення характерне для "соціальної етики" капіталістичної культури, має для неї і конститутивне значення. Індивід в тій мірі, в якій він входить в складне переплетення ринкових відносин, вимушений підкорятися нормам капіталістичної господарської поведінки; фабрикант, що порушує ці норми, економічно усувається так же невідворотно, як і робітник, якого просто викидають на вулицю, якщо він не зумів пристосуватися до них.

Капіталізм, що досяг панування в господарському житті, створює необхідні йому господарські суб'єкти - підприємців і робітників - за допомогою економічного відбору. Для того, щоб цей "відбір" міг відбутися, тобто для того щоб певний вид поведінки і уявлень отримав перемогу над іншими, він повинен був спочатку виникнути не у окремих осіб, а як деяке світовідчуття, носіями якого були групи людей. Що стосується наївних уявлень історичного матеріалізму про виникнення подібних "ідей" як "відображення" або "надбудови" економічних відносин, то тут досить вказати на той факт, що на батьківщині Франкліна (в Массачусетсі) "капіталістичний дух" існував до "капіталістичного розвитку". У цьому випадку причинний зв'язок зворотний тому, який слід би постулювати з "матеріалістичної" точки зору. Той образ думок, який знайшов своє вираження в цитованих рядках Франкліна і зустрів співчуття цілого народу, в старовині був би затаврований і відкинутий як негідний вияв скаредності. Подібне ставлення і в наш час властиве тим соціальним групам, які найменше пов'язані з капіталістичним господарством. Дана обставина пояснюється не тим, що "прагнення до наживи" було незнане докапіталістичній епосі, і не тим, що пожадливість в ті часи була меншою. Пожадливість неаполітанського або азіатського візника, незрівнянно більш безсоромна, ніж жадність англійця в аналогічній ситуації. Панування користолюбства було характерною рисою саме тих країн, які є "відсталими" у своєму буржуазно-капіталістичному розвитку (сьогодні ми це добре бачимо на прикладі самих себе і собі подібних. - І.С.). Пожадливість стара як світ і відома всій історії людства. Аж ніяк не ті люди, які повністю віддавалися цій схильності, на зразок голландського капітана, "готового заради прибутку заглянути і в пекло, нехай навіть при цьому будуть спалені вітрила", були представниками того образу думок, з якого виник "дух" капіталізму як масове явище [2, 76-79].

Звертає на себе увагу те, що тут ми стикаємося з тріадою: раціональністю, підприємництвом, капіталізмом. При цьому у Вебера асоціюються один з одним і значною мірою ідентифікуються раціональна організація праці, раціональне використання капіталу, підприємництво, засноване не винятково на наживі і пожадливості, сучасний Веберу західноєвропейський і американський капіталізм, капіталістичне раціо взагалі. У інтерпретації Вебера пожадливість і нажива виступають, по-перше, антиподами впорядкованого буржуазно-капіталістичного господарства як такого, будучи атрибутами несучасних Веберу (кінець ХIХ - початок ХХ ст.) елементів азіатського капіталізму; по-друге, мотиватором цивілізованого підприємництва і ділової активності взагалі є "дух капіталізму", який виступає як антипод "докапіталістичного духу" наживи і пожадливості; по-третє, "докапіталістичний дух" наживи, якщо взяти територіально-географічний та історичний аспекти становлення підприємництва і впорядкованого капіталізму, ніколи, як правило, не був передвісником власне "духу капіталізму" як відповідної етичної норми; по-четверте, "докапіталістичний дух" наживи був (і, мабуть, залишається) характерний для підприємництва назовні, "підприємництва на експорт" або колоніального підприємництва. "Домашнє" ж підприємництво, як правило, було адекватно "духу капіталізму", традиціям, що склалися і етичним нормам, які заперечували дух наживи і пожадливості як етичні цінності і які вважали його вияв в рамках роду і племені нетичною випадковістю, нехарактерними прикрими виключеннями. І якщо використати авторську термінологію і лексику, то "докапіталістичний дух" (нажива, пожадливість) є надлишком невичерпної підприємницької енергії і морально індиферентної схильності, на відміну від якого "дух капіталізму" і підприємництво, що уособлює його в окремому випадку приймають характер етично забарвленої норми, яка регулює весь уклад життя. Отже, для Вебера цією нормою і є "дух капіталізму". Від себе додамо, що "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і американського зразка, яке перетворюється в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи. У зв'язку з чим вживання в статті визначення "дух капіталізму" означає одночасно "дух підприємництва".

З роботи М. Вебера витікає також ряд висновків, що мають безпосереднє відношення до становлення вітчизняних ринку і підприємництва. Дійсно, лейтмотивом і конституюючим чинником формування національних моделей підприємництва і ринку (як, між іншим, і аналогічних моделей у всьому пострадянському, постсоціалістичному просторі) є "докапіталістичний дух" наживи і пожадливість самого примітивного середньовічно-азіатського зразка. Ні про яке переваження "духа капіталізму" як домінуючої етичної норми впорядкованого буржуазно-капіталістичного розвитку не може бути поки що й мови. І хоч "дух капіталізму" в його веберовському розумінні має місце в мотивації просунених вітчизняних протопідприємців, до етичної норми цьому чиннику мотивації підприємництва ще далеко.

Цікавий і інший аспект проблеми. На відміну від описаної М. Вебером "поведінки" західноєвропейського підприємництва дома і в гостях, сучасне українське і пострадянське взагалі підприємництво поводиться вдома так, як колись (а часом і тепер) західноєвропейське і американське підприємництво в колоніях, де воно зневажало "домашні" традиції і етичні норми, де головними мотиваторами були не похідні "духу капіталізму" і специфічна форма його вияву - "дух підприємництва", а похідні "докапіталістичного духу" - пожадливість, нажива, користолюбство і т.п.

У себе вдома, у вітчизняному економічному просторі українське підприємництво веде виразно виражену "колоніальну" політику за принципом: нажива будь-якою ціною. Хоч, заради справедливості, треба відмітити, що на зовнішньоекономічній арені вітчизняне підприємництво в кращій своїй частині поводиться згідно з цивілізованими традиціями і етичними нормами. Правда, не стільки тому, що ці норми сповідує, скільки, виходячи з інших норм, - юридичних. Звідси висновок: головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальності система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною і будь-що.

Майже повна відсутність "духу капіталізму" і "дух підприємництва" в наборі ціннісних орієнтацій і мотивацій у переважної маси сучасних ділових людей в пострадянському політико-економічному просторі є, якщо підходити до проблеми в стилістиці знаменитого радянського штампу, не тільки успадкованою рисою "проклятого докапіталістичного минулого", - але і рецидивом вульгарного матеріалізму. Саме цей матеріалізм, що обгрунтовує підлеглість, вторинність і ущербність нематеріального початку в порівнянні з матеріальним, що відводить духовному лише пасивну роль відображення об'єктивного, завжди завдавав і продовжує завдавати прямої шкоди ефективній мотивації підприємництва, позбавляючи її могутніх нематеріальних мотиваторів. При цьому потрібно підкреслити, що примітивна, вульгарно-матеріалістична схема: базис-надбудова, що застосовується до мотивації підприємництва, не тільки не правильна чисто умоглядно, але і надто шкідлива практично, бо начисто відключає потенціал морально-духовної мотивації підприємництва. З іншого боку, перетворення "духу капіталізму" в етичну норму і масове явище, особливо там, де економічна база підприємництва слабка, робить неоціниму послугу становленню і мотивації цивілізованого підприємництва, становленню капіталістичного господарського укладу загалом.

Велике мотивуюче значення "духу капіталізму" полягає також у тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, невідомої поза рамками капіталістичного раціо, наживи при відмові від насолоди, що дарується грошима. Капіталізм як організована система і "дух капіталізму" як масове явище породжуються і в свою чергу породжують такий могутній і унікальний мотиватор підприємництва, як нажива, збагачення, що перетворилася в самоціль, нажива при повній відмові від гедоністичних, евдемоністичних мотивів. Зазначимо, що на жаль нормою життя нашого підприємництва сьогодні стала нестримна нажива, яка має на меті непомірну розкіш і сибаритство суб'єктів аномального вітчизняного підприємництва.

Нажива в рамках існування "духу капіталізму" як масового явища, нажива як самоціль, яка в цій якості, зі слів М.Вебера, "стає чимсь трансцендентним і навіть просто "ірраціональним" по відношенню до "щастя" або "користі" окремої людини, по відношенню до "користі" організованого капіталістичного суспільства є дуже навіть раціональним і необхідним елементом для самого існування організованого і впорядкованого капіталістичного суспільства, бо саме в цій своїй якості складає "вічний двигун" підприємницької активності. Причому нажива як доданок "духу капіталізму", породження людської природи і етична норма в межах капіталізму як відповідної господарської і економіко-етичної системи є результатом і вираженням діловитості людини в рамках відповідного покликання. І ця діловитість в контексті протестанської етики стає нормою моралі. Отже, покликання бути підприємцем (як і найманим працівником) стає етичною нормою. Точно також етичною нормою стає всякий труд, всяка справа, повернена на користь людині, на благо суспільства.

Професійний обов'язок, зобов'язання по відношенню до своєї професійної діяльності в рамках капіталістичної системи і вибору (капітал і/або труд), що стали стійкими уявленнями "соціальної етики" капіталістичної культури, є ще і конституюючими елементами капіталістичного господарського укладу і відповідного адекватного світогляду. І в цій якості перетворення професійного обов'язку у загальну етичну норму є необхідною умовою і передумовою відтворювання капіталізму у всьому різноманітті його родових якостей і норм господарської поведінки.

Але відповідні професійні борг, зобов'язання і т.п. самі є плодом і продуктом специфічного капіталістичного відбору в сфері життєвого укладу і відношення до професії. У зв'язку з цим для того щоб стати загальновизнаними етичними нормами, вказані види поведінки повинні були стати не прецедентами поведінки ортодоксів, а знову ж загальноприйнятим, масовим явищем. І, як вже відзначалося, дані види і типи поведінки виявлялися як відносно масове явище іноді аж ніяк не там, де капіталістичний господарський уклад затвердився і панував або просто домінував. Те, що вказані норми і види економічної поведінки і етики є такими, що складають "капіталістичний дух", свідчить, що вказаний "дух" не абсолютно, але відносно автономний по відношенню до власне капіталістичного господарського укладу, про що свідчить приклад, наведений М.Вебером з приводу штату Массачусетс, в якому "дух капіталізму" зародився раніше за власне капіталістичний господарський уклад, в той час як в колоніях-передвісниках південних штатів все відбувалося з точністю до навпаки.

Ця особливість "духу капіталізму" або "духу підприємництва" передбачати розвиток капіталізму або запізнюватися відносно настання останнього може виявитися для нас вельми до речі. Якщо "дух капіталізму" і "дух підприємництва" можна дійсно культивувати або "вирощувати", а вірніше, створювати необхідні передумови для їх розвитку, то перспектива становлення цивілізованих підприємництва і ринку в Україні може виявитися не так песимістична, як нам здається з позицій неуспіхів нашої молодої ринкової реформації. Іншими словами, може виявитися, що звичка відповідної капіталістичної господарської поведінки, виховання якої займає менше часу, ніж становлення і розвиток капіталістичного економічного укладу, може відіграти конституюючу і каталізуючу роль у формуванні цивілізованих вітчизняних підприємництва і ринку. Тоді на таке прискорене виховання потрібно кинути всі сили.

Разом з тим важливо не потрапити в оману. Наведені Вебером приклади можуть бути і виключеннями з того можливого загального правила, що "дух капіталізму" не передує, а сам є наслідком відповідного господарського укладу. В кращому випадку ці варіанти можуть варіювати 50/50. Це, по-перше. По-друге, "дух капіталізму" і "дух підприємництва" в розумінні М.Вебера це не просто відповідні стереотипи соціально-професійної поведінки, але відповідні морально-етичні норми, формування яких з урахуванням становлення їх головної складової - релігійної - може в різні часи в різних умовах займати тривалі відрізки часу. Причому наші сучасні умови напевно якраз такі, що утруднюють і подовжують терміни формування відповідних етичних норм. Бо Массачусетс, Нова Англія часів Бенджаміна Франкліна - це аж ніяк не наша сучасна Україна. Перші не переживали таких політико-економічних, етично-релігійних і морально-етичних зламів, які має в своєму спадковому активі незалежна Україна. Одна криза духовності чого варта! У зв'язку з чим українське підприємництво, що народжується знаходиться в полоні псевдоетичних норм, підприємницької моралі з кримінальним душком.

Але сказане зовсім не означає, що від культивування істинного "духу капіталізму" з всіма його складовими і супутніми йому нормами етики треба відмовитися внаслідок специфічності вітчизняної соціально-економічної і духовно-етичної ситуації. Навпаки, це культивування у нас повинне бути на порядок вище, якщо ми не хочемо на противагу "духу" капіталізму і підприємництва викохати "дух криміналітету", "дух економічного розбою", які сьогодні культивуються відповідним псевдопідприємницьким середовищем. Зрозуміло, "дух капіталізму" повинен формуватися з урахуванням сучасних політико-економічних, соціально-психологічних, духовно-етичних реалій, зокрема, цінностей раннього постіндустріалізму. Бо "дух капіталізму" змінюється і еволюціонує у повній відповідності до того, які метаморфози зазнає господарський лад капіталізму.

Як основний супротивник на шляху встановлення панування "духу капіталізму" як нормативно-зумовленого стилю життя, що з'являється до того ж в етичному вигляді, завжди виступав "традиціоналізм" як відповідний тип сприйняття господарського життя і справедливості, а також відповідний тип економічної поведінки людей, який ним детермінується. З цього приводу Вебер пише: Зомбарт вказує на два "лейтмотиви" економічної історії - "задоволення потреб" і "прибуток", - які характеризують тип господарської системи в залежності від того, що визначає її форму і напрям її діяльності, чи особисті потреби або прагнення до наживи шляхом реалізації продуктів. Те, що Зомбарт визначає як "систему споживчого господарства", співпадає з економічним традиціоналізмом. Капіталістична форма господарства і "дух", в якому воно ведеться, знаходяться у співвідношенні "адекватності", але ця адекватність не тотожна зумовленій "законом" залежності. І якщо ми умовно застосовуємо тут поняття "дух (сучасного) капіталізму" для визначення того складу мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку, то ми обгрунтовуємо це тим, що подібний склад мислення знайшов в капіталістичному підприємстві свою найбільш адекватну форму, а капіталістичне підприємство знайшло в ньому найбільш адекватну духовну рушійну силу.

Однак ці форма і дух можуть існувати окремо. Носіями "духу капіталізму" були на зорі нового часу не стільки капіталістичні підприємці з кіл торгового патриціату, скільки середні шари ремісників. І в XIX ст. класичними представниками подібного складу мислення були не джентльмени Ліверпуля і Гамбурга з їх успадкованим торговим капіталом, а вискочки Манчестера і Рейнської Вестфалії.

Такі підприємства, як банки, оптова експортна торгівля, роздрібна торгівля можливі лише в формі підприємств капіталістичних. І проте ці підприємства можуть бути сповнені традиціоналістського духу: справи великих емісійних банків взагалі не можна вести інакше; заморська торгівля протягом сторіч спиралася на монополії і регламенти традиціоналістського характеру. Питання про рушійні сили експансії капіталізму - насамперед питання про розвиток капіталістичного духа. Там, де він виникає, він добуває необхідні йому грошові ресурси, але не навпаки. Однак утвердження його йшло аж ніяк не мирним шляхом. Безодня недовір'я, обурення завжди зустрічала прихильника нових віянь. Поряд зі здатністю тверезо оцінювати ситуацію вони повинні були володіти яскраво вираженими "етичними" якостями, які тільки і могли забезпечити необхідне при введенні нових методів довір'я клієнтів і робітників; тільки ці якості могли підготувати грунт для того безмежного зростання інтенсивності і продуктивності праці, які спостерігаємо в капіталістичному підприємництві.

Це вирішальне для проникнення нового духу в економічне життя зрушення здійснювався не безпринципними спекулянтами або авантюристами, не власниками "великих грошей", а людьми що пройшли сувору життєву школу, обачними і рішучими одночасно, стриманими, помірними і наполегливими, відданими своїй справі, з суворо буржуазними переконаннями і "принципами".

Якщо спитати цих людей про "значення" їх погоні за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються, вони, ймовірно, відповіли б, що ними рухає "турбота про дітей і внуків"; сказали б, що сама справа стала для них "необхідною умовою існування". Це дійсно єдине правильне мотивування, що виявляє до того ж всю ірраціональність подібного образу життя з точки зору образу життя, при якому людина існує для справи, а не справа для людини. Звичайно, відому роль відіграє і прагнення до влади, до пошани, які даються багатством. Однак провідні підприємці капіталістичного світу звичайно не керуються подібними міркуваннями. "Ідеальному типу" капіталістичного підприємця чужі показна розкіш і марнотратство. Підприємцеві такого типу багатство "нічого не дає", хіба що ірраціональне відчуття добре "виконаного обов'язку в рамках свого покликання". Саме це і представляється людині докапіталістичної епохи таким незрозумілим і таємничим, брудним і гідним презирства.

Господарському ладу капіталізму необхідна ця відданість справі, це служіння своєму "покликанню", суть якого полягає в добуванні грошей [2, з. 84-91].

Із сказаного витікає ряд висновків, важливих для розуміння природи підприємництва і його мотивації, а також ролі "духу капіталізму" в процесі останньої.

По-перше, Зомбарт в редакції Вебера, досліджуючи значення "традиционализму" на прикладі підприємництва, вказує на два "лейтмотиви" історії економіки: задоволення потреб і прибуток. Далі, можна виходячи з логіки Зомбарта провести паралель між "споживчим господарством" і "традиціоналізмом" як господарськими системами, в основі яких лежить мотив задоволення особистих потреб. І тут Вебер робить дуже важливий висновок, що це вірно, якщо мова йде про традиційні потреби. Бо, якщо в число названих потреб включити ту ж потребу в підприємництві з всіма її складовими, в тому числі потребу в отриманні певним способом прибутку, то таке господарство, що беззастережно зараховується фахівцями до розряду капіталістичних, цілком впишеться в рамки "споживчого господарства", в рамки "традиціоналізму". Тобто справа впирається знову ж в головне - в "капіталістичний дух", в порівнянні з яким тип господарювання вторинний в його остаточній ідентифікації.

З цим декілька ідеалістичним підходом Вебера можна посперечатися, що ми і зробимо далі. Поки ж треба погодитися з тим, як витончено Вебер завершує свої логічні побудови висновком: капіталістична форма господарства і її "дух" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої "законом" як залежність. Іншими словами, "дух капіталізму" не завжди живе в "капіталістичному тілі". А значить, мотивація підприємництва "капіталістичним духом" цілком можлива зовні класичного капіталізму. Не можна не погодитися і з тим, що "дух капіталізму" як відповідний склад мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку в рамках своєї прогресії (тобто, підприємництва як такого), знайшов в капіталістичному підприємстві найбільш адекватну форму, а останнє в свою чергу знайшло в цьому самому складі мислення найбільш адекватну духовну рушійну силу.

По-друге, на конкретних прикладах Вебер доводить, що вищеназвані "дух" і "тіло" капіталізму, тобто відповідний склад думки і устрій господарського життя можуть існувати окремо. І з цим твердженням можна погодитися, але лише в тому випадку, якщо під "духом капіталізму" розуміється дух специфічно західного (сучасного Веберу і сьогоднішнього раціонального) підприємництва. Фактично, "дух підприємництва" може цілком існувати і поза капіталістичним господарським ладом, хоч в межах цього ладу вказаному "духу" буває комфортніше, ніж в "споживчому суспільстві", в рамках так званого "традиціоналізму".

Існування "духу капіталізму" як "духу підприємництва" поза матеріальним, економічним "тілом капіталізму" переводить ряд соціально-економічних парадоксів в розряд цілком зрозумілих явищ. І вся справа в тому, що "дух капіталізму", який розуміється як "дух сучасного специфічно західного раціонального підприємництва", виник задовго до появи власне капіталізму, капіталізму як відповідного способу господарювання. Більш того в певній мірі "дух капіталізму" - "дух підприємництва" був передвісником, прабатьком капіталізму як відповідної господарсько-економічної системи. Саме в певній мірі, бо применшувати або навіть заперечувати роль об'єктивних передумов визрівання капіталізму як економічного ладу значить впадати в наукову єресь. Але і заперечувати те, що заповзятливість, потреба в підприємництві, "дух підприємництва", "дух капіталізму" в певному значенні історично первинні в порівнянні з власне підприємництвом і власне капіталізмом навряд чи доводиться.

Іншими словами, спочатку були (виникли разом з людиною) природні людські якості, що породили специфічний склад мислення у вигляді стійкого індивідуально-психологічного стереотипу, а потім вже організаційно-економічне оформлення відповідного соціально-економічного ладу, адекватне вказаному образу мислення. З висоти розуміння цієї тези ще абсурдніше виглядають спроби боротьби проти "поганих" капіталізму і підприємництва, бо одночасно це є боротьба проти "духу капіталізму" як "духу підприємництва", який є породженням і складовою самої людської природи. Така боротьба - сизіфів труд. І нам, сьогоднішнім ця некорисність очевидна як нікому іншому.

Майбутнє капіталізму так само, як і минуле, підтверджує правильність тези, що розглядається. Мова про те, що в країнах-лідерах, що вступають на шлях постіндустріалізму, класичний капіталізм сходить з арени, але його "дух" у вигляді "духу підприємництва" не тільки не затухає і не зникає, але в декілька модифікованому вигляді (обставинами зовнішнього економічного середовища) продовжує існувати і отримує нові імпульси свого розвитку. Саме існування "духу капіталізму" в постіндустріальний час є істинною відповіддю на одне з "проклятих" питань, що мучать економістів-теоретиків з моменту виникнення теоретичних прогнозів і перших практичних кроків постіндустріалізма. Суть його в тому, що ж виступає двигуном економічної активності і взагалі що являє собою сама ця економічна активність в умовах заміни капіталістичного ладу господарства постіндустріальним?

На це питання економічна наука дала цілий ряд відповідей. Від безглуздо футуристичних до традиційно ортодоксальних. Істина ж, на наш погляд, полягає в тому, що зі зміною соціально-економічних парадигм, "відмиранням", а вірніше, трансформацією "тіла" капіталізму, "дух капіталізму", "дух підприємництва" продовжує бути могутнім джерелом ділової активності. Нікуди не зникає і саме підприємництво, як не зникають і основи ринкової економіки: приватна власність, обмін, гроші і т.п. Мова йде про те, що незмінність людської природи зумовлює незнищуваність "духу підприємництва", який і в постіндустріальному суспільстві є передумовою і мотиватором підприємництва відповідної якості. Іншими словами, "дух капіталізму" як мотиватор ділової активності виникає задовго до появи капіталізму як економічної системи, існує під час капіталізму і продовжує бути джерелом і каталізатором підприємницької активності в посткапіталістичні часи.

Звичайно, мова зовсім не йде про те, що виключно "дух підприємництва" стає в постіндустріальному суспільстві єдиним і універсальним мотиватором ділової активності. Економічна мотивація підприємництва, виражена у відповідних постіндустріальних формах, як і у всі часи є матеріальним вмістищем підприємницького духа, є породженням і доповненням "духу капіталізму" в процесі мотивації ініціативної економічної діяльності.

По-третє, раціональна капіталістична поведінка, що включає в себе підприємництво і його мотиви, виглядає абсолютно ірраціональною з точки зору розсудливого міщанина, що із здивуванням поглядає на діяльність, метою якою є не задоволення індивідуальних потреб (традиційних), а примноження прибутку ради прибутку, тобто нажива. Саме ця особливість "духу капіталізму" - здатність продукувати прибуток - у всі часи приводила до того остракізму, яким відмічена саме підприємницька діяльність як ніяка інша.

Спробуємо підняти завісу таємничості над цією грандіозною містифікацією, що займає розуми філософів, соціологів, економістів та ін. протягом сторіч. І зробимо це з допомогою Макса Вебера, який докладно і аргументированно доводить, що головним об'єктивно-суб'єктивним мотивом підприємництва є не сибаритське спрямування його суб'єктів і прибуток, що дозволяє їх задовольнити, а потреба в справі, покликання до підприємництва як до свого роду професії. Отже, розвінчування містифікації заключається в обгрунтуванні того, що прибуток не первинний, а повторний по відношенню до двох первинних речей: 1) потреби в підприємництві; 2) "духу підприємництва".

Важлива роль прибутку складається саме в її вторинності. Прибуток для справжнього підприємця не самоціль, не самодостатня цінність, вона - джерело підтримки і відтворення підприємництва як економічного феномену і одночасно універсальний індикатор стану процесу підприємництва. При цьому треба підкреслити, що перше без другого практично не може існувати. Оскільки не буває абстрактного, позаприбуткового підприємництва, то і міркування про уявне ("з любові до мистецтва"), надекономічне підприємництво сумнівні і позбавлені здорового глузду. Таким чином, не будучи самодостатньою цінністю, а свого роду вторинним мотиватором підприємництва, прибуток утворює в сукупності з потребою в підприємництві і "духом підприємництва" ("духом капіталізму") самодостатню мотиваційну тріаду, в контексті якої вона тільки і може розглядатися як чинник мотивації.

Звичайно, неприпустимим викривленням справжнього стану речей була б спроба "ідеалізації" прибутку як мотиву цивілізованого підприємництва. Там, де прибуток перетворюється в самодостатню мету, підминає під себе і відсує далеко на другий план потребу в підприємництві і "дух підприємництва", там, де порушується субординований баланс внутрішніх зв'язків між елементами названої тріади, закінчується цивілізоване підприємництво і починаються користолюбство, як самоціль. Такий стан речей, коли нажива повністю затьмарила собою накопичення заради підприємництва, на жаль, сьогодні має місце і в Україні, і у всьому пострадянському просторі загалом.

Причому це явище навряд чи можна назвати (всупереч думці, що утверджується в наукових колах) тільки хворобою зростання. Зростання загалом-то і немає. Є муки невдалих полог і, якщо і хвороба, то не зростання, а зламу. Зламу провідних стереотипів. Політико-економічного, адміністративно-господарського, соціально- і індивідуально-психологічного, загальнофілософського. Не дивно, що на тлі такого справді тектонічного зламу будь-які переміщення у бік цивілізованих форм господарювання і інших сфер людської життєдіяльності неминуче несуть на собі тавро цього соціально-психологічного катаклізму. У цих умовах подвійно небезпечно накласти на власні соціально-економічні негаразди економіко-теоретичні помилки минулого і сучасне "економічне незнання" домашнього та імпортного зразка. Що, до речі, із завзятістю гідною кращого застосування часто і роблять вітчизняні філософська і економічна науки. Ось чому ще більш актуалізується задача отримання можливо більш істинного знання про підприємництво як особливий вид ініціативної економічної діяльності, його класичні закономірності і сучасні проблеми.

Щодо містифікації про роль прибутку в мотивації підприємництва і її вільній і мимовільній гіпертрофії прихильниками структурованого суспільства і капіталістичного ладу господарства і їх противниками, вченими і дилетантами, необхідно зазначити, що автономізація і відособлення прибутку як кінцева і єдина мета підприємництва, нерозуміння того, що прибуток лише формалізує і резюмує змістовний процес підприємництва завжди приховували і камуфлювали те, що якщо що і є самодостатньою цінністю в тому широкому спектрі передумов, умов, чинників, сторін, причин, слідств, цілей, способів їх досягнення, званих загалом словом "підприємництво", так це саме підприємництво як філософсько-економічний феномен, як соціально-економічний процес, як ініціативна економічна діяльність. Прибуток же як передумова, умова, чинник і вінець підприємництва виявляє собою лише частину, лише сегмент цієї самодостатності, але не самодостатність як таку. Наділення ж прибутку як підприємницького доходу властивостями і якостями цієї самодостатності і характеристиками абсолютного, універсального і ексклюзивного мотиватора підприємництва і складає суть однієї з самих стійких соціально-економічних містифікацій нового часу.

Роблячи висновок до коментарів думок М.Вебера з приводу "духу капіталізму" і його ролі в мотивації ділової активності, можна сформулювати резюме словами самого Вебера: "Зомбарт аж ніяк не залишив без уваги етичні межі, властиві характеру капіталістичного підприємця. Однак в загальному контексті його роботи вони виступають як похідні від капіталізму, тоді як ми приймаємо зворотну гіпотезу" [2, с. 112]. Тобто капіталізм від його "духа", а не навпаки.

Подивимося тепер на логічні побудови М.Вебера і В.Зомбарта через призму поглядів (знаменитого історика економіки) Ф.Броделя, що опонує, уточнює, доповнює, коментує.

Вебер шукає протестантську меншину, яка неначе б була носієм особливого образу мислення, ідеального типу "капіталістичного духа". Статистичне обстеження в Бадені в 1895 р. встановило перевагу протестантів над католиками в тому, що стосується економічної активності. Керівник обстеження Оффенбахер стверджував: "Католик більш спокійний, він менше охоплений прагненням прибутку; він віддає перевагу життю в безпеці, нехай і з малим прибутком, життю, пов'язаному з ризиком, навіть якби воно повинно було принести йому багатства і почесті". Вебер зводить нас з пастором Бакстером, сучасником Кромвеля: "Не марнуй даремно миті короткого земного існування; шукай віддяку у виконанні професійних занять, там, куди тебе поставив господь; трудися там, де він побажав. Успіх в своїй професії є вказівка на те, що ми перебуваємо в числі вибраних. Не використовуйте ваші багатства ради насолоди. Служіть своїми багатствами благу суспільства, зробіться корисними. Капіталізм, раціональний в своїх наслідках, ірраціональний за своїм корінням, неначе б виник з цієї зустрічі сучасного життя з духом пуританства".

Все це погано резюмує думку Вебера. У тому, де він бачив лише збіг, його опоненти вбачають твердження, неначе протестантизм є сам генезис капіталізму. Зомбарт був одним з перших, хто таким шляхом спрощував веберовську аргументацію, щоб легше за її спростувати. Протестантизм на своєму початку, доводив Зомбарт, - це спроба повернутися до євангельської бідності, яка представляла небезпеку для форпостів економічного життя. Пуританство - це школа несамовитої скаредность на шотландський манер, доктрина дрібних крамарів.

Зрозуміло, аристотелів заповіт залишається правильним: "Я визнаю те, що видно і дітям, а саме: якщо ви замкнете гроші в скриню, вони стануть безплідними". Анри Озе вважав, що економічний підйом в протестантських країнах виникав з більшої легкості отримання позики, з більшої дешевизни грошей. "Саме це пояснює розвиток кредиту в таких країнах, як Голландія, або в Женеві".

Так, але в 1600 р. в Генуї, в католицькому місті, живому серці капіталізму вже в світових масштабах, позиковий процент становив 1,2%. Що могло бути краще? Низька плата за позики була можливо створена капіталізмом, що розширявся в такій же мірі, якій він сам був створений нею. [1, с. 575-577].

Далі Ф. Бродель, вже не захищаючи Вебера від Зомбарта і інших, а критикуючи його, бере в допомогу історію ринкової економіки, щоб довести сумнівність тези про "дух капіталізму", протестантської етики, пуританства, реформації, клерикалізму, теології як про вирішальні чинники розвитку капіталізму, мотивації ділової активності, становлення етичного стереотипу цивілізованого західного підприємництва. Його аргументи не безперечні, але грунтовні. Вони мають точно таке ж право претендувати на істинність, як і доводи М.Вебера на користь надзвичайної ініціюючої здатності "духу капіталізму". Ми ж не зводимо погляди цих видатних вчених до безплідної альтернативи і вважаємо, що становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і не меншого числа суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Важливість теоретичних переконань Вебера-Броделя в частині їх розходження - збігу і визнань ролі суб'єктивних, особистісних чинників в розвитку капіталізму і мотивації підприємництва стає ще очевидніше в контексті ринкової трансформації в Україні, становлення національної моделі цивілізованого підприємництва західного зразка. Справа в тому, що до трансформації українського суспільства і "націоналізованої" частини екс-радянської економіки на нових для нас і традиційних для більшої частини світу началах ми приступили маючи в арсеналі теорії і практики реформації, а загалом-то і за душею неабиякий запас матеріалізму, помноженого на атеїзм і бездуховність. Очевидно, що саме цей чинник більше ніж інші і в сукупності з ними визначає сучасне обличчя українського "капіталізму" і українського "підприємництва". З позицій цинізму, що панує сьогодні в суспільстві можна скільки завгодно іронізувати над наївно-клерикальними поясненнями генезису капіталізму і підприємництва, запропонованими М.Вебером, але пояснити всі сучасні аномалії постсоціалістичного протопідприємництва виключно з позицій матеріалізму представляється неможливим.

Дійсно, про підприємництво і його мотивацію як про систему можна говорити лише в тому випадку, коли є в наяності: а) визначена, більше критичної маса цивілізованих підприємців; б) відповідний цивільний кодекс з повним набором економіко-правових регламентів, регулюючих підприємницьку діяльність; в) етичний кодекс підприємця, що являє собою зведення етичних і моральних норм підприємництва. Навіть побіжного погляду на цю тріаду досить, щоб зрозуміти: важче усього було, є і буде з третім блоком тріади - морально-етичним. Крім того, що з ним були проблеми у всіх і у всі часи, ми отримали надто важку і несприятливу для формування етики підприємництва духовну спадщину. Наклавшись на погано зрозумілий і мінливо витлумачений "дух капіталізму", ця спадковість породила монстрів чистогану, цинічної наживи і невгамовної пожадливості. Звичайно, услід за видатними вченими і просто розсудливими людьми своїх епох, що іронізували над тими, хто намагався накинути флер святості, а насправді фарисейства на не завжди благовидне обличчя бізнесу, даючи свою оцінку ролі відповідних релігійних канонів в етичній регламентації підприємництва, все ж відмітимо той величезний вплив, який мала та ж протестантська етика на формування цивілізованого підприємництва. Не забудемо при цьому і роль свого рідного православ'я.

Сьогодні становлення підприємництва здійснюється в умовах духовного вакууму, який куди небезпечніше навіть правового. Бо заповнення останнього при інших сприятливих умовах справа більш проста. Поза духовними обмежувачами і етичними орієнтирами економічно збиткове підприємництво вироджується, по-справжньому ще і не народившись. Треба засвоїти ту істину, що західний капіталізм як господарська і соціально-економічна система, західне підприємництво зростали і формувалися в рамках відповідних етичних координат. Саме тому вони і придбали сучасний цивілізований вигляд. Сюди ж належить і система трудових відносин, адекватна відповідним системам підприємництва, етики ділового життя, капіталізму загалом. Це незаперечно свідчить на користь того, що, якщо вітчизняне підприємництво і далі буде формуватися поза відповідною системою етичних координат, то воно однозначно виродиться у виключно протиправну діяльність.

Отже, з наших викладок можна зробити ряд висновків, які вже органічно вплетені в логіку канви цієї статті.

По-перше, "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і північноамериканського зразка, що перетворюються в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи.

По-друге, головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальности система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною.

По-третє, істотне мотивуюче значення духу капіталізму полягає в тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, не існуючій зовні рамок капіталістичного раціо.

По-четверте, капіталістична форма господарства і "дух капіталізму" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої соціальним законом як залежність.

По-п'яте, становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Література

1. Бродель Ф. Материальная цивилизация, Экономика, Капитализм. XV - XVIII в.в. Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1988.-Т.2.

2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова; Предисл. П.П. Гайденко.- М.: Прогресс, 1990

Микола Бєлопольський
Голова Донецького обласного союзу орендарів та підприємців,
доктор економічних наук,
професор, академік АЕН України

КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Ми щодня спостерігаємо численні приклади корупційних діянь. Звинувачення НБУ в незаконних операціях з валютними резервами, справи П. Лазаренка, "Укрзалізниці" та інші приклади переконливо свідчать, що таке явище, як корупція, живе та процвітає.

Через звинувачення в корупції нерідко розпадаються уряди, відомі політики йдуть у відставку.

Кризовий стан пострадянських країн значною мірою спричинено корумпованою формою капіталізму, яка перерозподіляє ресурси від економічно "здорових" підприємств до підприємств з міцним зв'язком у уряді.

Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частину внутрішнього валового продукту на інвестування, що призводить до уповільнення рівня їх економічного зростання. Він також доводить, що висококорумповані країни менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивиденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в сфері освіти та науки в Україні підтверджує цей висновок.

Деякі економісти розрізняли "добру" та "погану" корупцію. Невеликі хабарі "для змащування державного механізму", наприклад, для отримання якоїсь ліцензії, розглядалися як прийняті, в той час, як хабарі урядовцям для реалізації за державний кошт непотрібних проектів вважалися неприйнятними.

У країні де хабародавач знає, скільки він має заплатити, і впевнений, що він отримає те, що хоче, корупція шкодить інвестиціям менше, ніж у країнах з непередбачуваними і примхливими чиновниками.

Але незважаючи на рівень передбачуваності, рівень інвестицій значно вищий у країнах з меншою корумпованістю.

Хабарництво дає чиновникам стимул створювати перешкоди підприємцям, і чим більше хабарів вони отримають, тим вищу ціну вимагають за свої послуги.

Корупція діє, як додатковий податок на діяльність компаній та на закордонні інвестиції, при чому для невеликих фірм він є більшим.

Керівники багатьох заводів "перекачували" гроші в свої приватні фірми, а збитки покривали прямими кредитами Національного банку України. Зрозуміло, що ті кредити ніхто не повертав, а надавав їх банк шляхом емісії, і наслідком цієї "політики підтримки національного виробника", як її називали, була висока інфляція та збагачення крупних директорів та урядовців. Джерелом надприбутків для обмеженого кола осіб була також політика кількох валютних курсів, коли за заниженим державним курсом придбати валюту могли лише вибрані. Уряд роздавав окремим компаніям численні пільги, зменшуючи для них ставки мита та оподаткування.

Інвестиційні проекти приймалися з політичних міркувань та фінансувалися банками, які керувалися у прийнятті рішення не економічними мотивами, а наявністю дружних стосунків з підприємцями чи урядовцями. Банки не аналізували ризикованість та прибутковість проектів та не слідкували за виконанням бізнес-планів.

Хоча уряди й повні рішучості боротися проти корупції, але це ще не гарантує, що практика хабарництва припинеться.

Зменшення регулювання, лібералізації торгівлі та звільнення обмінних курсів - ось рецепт підйому економіки, а разом з тим і зменшення прибутків для корупціонерів.

Боротьба з корупцією була одним із завдань уряду П. Лазаренка, якого зараз проголошено найбільшим корупціонером всіх часів та народів.

Найкращими ліками від корупції є прозорість дій державних чиновників та чітке регулювання їх обов'язків та повноважень.

Значні прогалини, що є у чинному законодавстві, не дають можливості, навіть за умови виявлення конкретних (кримінальних за світовими стандартами) злочинів у сфері ринкових відносин, притягувати до відповідальності порушників, тому сприяють груповій та особистій безвідповідальності та безкарності, що на цей час в Україні носить особливо масовий характер.

Отже, чим швидше держава буде спроможна занурити власну економіку, яка реформується, та безпосередньо всіх суб'єктів ринкових відносин у нове, достатньо розвинене та ретельно опрацьоване нормативно-юридичне середовище, тим більше можливостей з'явиться у суспільства щодо встановлення контролю за "тіньовими" процесами та подолання найбільш небезпечних кримінально-чорних складових "тіньової" економіки.

Практика засвідчує, що доки існуватиме державна форма організації суспільного життя, а держава у той чи інший правовий спосіб впливає на економічний розвиток шляхом реалізації бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної політики тощо, доти зберігатиметься й тіньова економіка.

Склалася унікальна структура економіки, яка живиться інфляцією, нееквівалентним обміном результатів праці між суб'єктами ринкових відносин, перерозподілом і захопленням чужої власності, постійним зубожінням переважної частини населення. Ця структура перетворює корупцію та "тіньові" принципи підприємництва на реальні чинники економічного розвитку. По суті, на наших очах майже миттєво сформувався найгірший різновид "ринкового" підприємництва, що існує лише за умов розквіту корупції, відвертої криміналізації господарсько-комерційних стосунків між суб'єктами ринкових відносин та домінуванні абсолютної та відвертої неповаги до закону.

Масштаби економічної "тінізації" швидко збільшуються в наслідок наявності потужнього фіскально-податкового пресу, що є антагоністичним до інтересів та можливостей переважної більшості фізичних та юридичних осіб, які функціонують у межах існуючого законодавчого поля України; відсутності привабливої інвестиційної альтернативи щодо залучення "тіньових" некримінальних капіталів у легальну вітчизняну економіку.

Справжні, добре заплановані та скоординовані реформи, що максимально повно враховують по справжньому позитивний світовий досвід, навпаки, значно скорочують поле корупційних інтересів та ліквідують потенційні джерела їх задоволення.

Однією з особливостей тіньового капіталу є те, що він використовується не у виробничій сфері, а переважно, в посередницькій діяльності, в обігу, останнє надзвичайно ускладнює механізм здійснення необхідного контролю за ним.

Державна політика щодо "чорної" економіки може бути лише одна - максимальне обмеження аж до повної ліквідації найбільш суспільно небезпечних кримінально економічних її секторів.

У тих умовах, що склалися на цей час в економіці, навіть за бажанням виконавча влада практично не взмозі контролювати і вивчати реальні обсяги " неврахованих тіньових" потоків. Навпаки, можна впевнено стверджувати, що на цей час Уряд та інші владні структури практично не мають достатньої уяви про справжні кількісні (тим більше про якісні ) характеристики "тіньових" і особливо кримінальних перерозподільчих процесів, які мають місце в економіці на всіх фазах процесу суспільного відтворення ( у виробництві товарів та послуг, їх розподілі (перерозподілі), обміні та споживанні (як у особистому, так і виробничому).

Вкрай негативним проявом процесів "тінізації" є те, що на цей час ні у держстатистики, ні у відповідних владних структур не має достатньо репрезентативних даних щодо реальних обсягів доходів, які приховують від оподаткування, як фізичні, так і юридичні особи.

Практика засвідчує, що якщо оборот підпільного бізнесу перевищує 1/3 валового внутрішнього продукту, а кількість залучених до нього ( у тому числі і в якості найманих працівників) 30-40% зайнятих, економіка втрачає будь-які можливості позитивного регулювання.

Значна роль у процесі подолання "тінізації" належатиме активній державній політиці, особливо такого її напряму, як реалізація раціонально-прагматичної та оптимально-виваженої законодавчої стратегії, що має бути вибірково-диференційовано спрямована або на легалізацію, або на обмеження, або на знищення тих чи інших проявів економічної "тінізації", в залежності від рівня їх соціально-економічної небезпечності.

Світова практика незаперечно засвідчує, що без ефективного державного ринкового регулювання, тобто без наведення стабільного порядку, який встановлюється на юридичних нормах публічного права, неможливе функціонування сучасної масштабної ринкової економіки.

Діалектика життя засвідчує - не слід надмірно переоцінювати силові, карні та заборонні заходи, що має здійснювати держава у напрямі локалізації "тіньової" економічної діяльності. Треба враховувати, що в багатьох випадках ця діяльність є об'єктивною захисною реакцією суб'єктів на можливість існування й розвитку в рамках офіційної економіки та невиваженої правової регламентації.

Від того, чи будуть спроможні владні структури відрізняти та раціонально диференціювати "тіньові" правопорушення за рівнем їх об'єктивної соціальної небезпеки та економічної шкоди і відповідно з цим застосувати до них диференційовані санкції, буде передусім залежати створення необхідних умов для подальшої безболісної легалізації тимчасових учасників "тіньового" підприємництва. Тобто мова йде про тих суб'єктів "тіньової" економіки, діяльність яких не заподіяла справжніх збитків суспільству, на відміну від дійсно небезпечного кримінального та насильницького елементу організованої злочинності.

Від цього залежатиме не тільки успіх боротьби із злочинністю, але й суттєво підвищаться потенційні можливості прискорення економічного, соціального та духовного відродження України.

сл.телефон-факс 345-01-75, дом. 95-00-30

Михайло Дергаусов,
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Морські порти України сьогодні можна охарактеризувати як сектор національного транспорту, який найбільш динамічно розвивається - стабільно нарощуються обсяги вантажопереробки, поліпшуються фінансові результати роботи, збільшуються інвестиції в основні фонди, вкладаються значні кошти в соціальну сферу. Разом з тим, при порівнянні з провідними зарубіжними портами -- дистриб'юторами вітчизняні морські порти відстають від них у якості й асортименті портових послуг, зокрема відповідно невелика швидкість обробки вантажів, спостерігаються випадки втрати або пошкодження вантажу.

Кваліфікація менеджменту також не завжди задовольняє вимоги, що висуваються глобалізаційними процесами в світовій економіці. Для попередження вказаних недоліків і ширшого залучення інвестиційних ресурсів у портовий бізнес останнім часом пропонується приватизація морських портів України. Ця ідея лобіюється у високих владних структурах, у засобах масової інформації звучать обвинувачення на адресу начальників морських портів, які "як вогню бояться нового господаря" (1). Присутні й посилання й на світовий досвід приватизації морських портів, зокрема російський. Неодноразово згадувався й англійський порт Харвіч, який був акціонований і проданий транснаціональній компанії НSВС (Гонконг) за 128,3 млн дол.

Ідея приватизації морських портів цілком логічно вкладається в ліберальну доктрину переходу контролю над ресурсами та результатами їх господарського використовування в руки приватних осіб, як вирішальна умова оновлення системи економічних мотивацій і підвищення ефективності виробництва. Однак необхідно відзначити, що далеко не всі представники сучасної економічної науки поділяють цю точку зору. Наприклад, Л.Клейн відмічає, що приватна власність далеко не завжди ефективніша за державну, бо для формування ринку конкуренція має важливіше значення, ніж приватизація (2). До такого ж висновку прийшов Дж.Стігліц, стверджуючи, що приватизація підвищує ефективність виробництва та забезпечує соціальну справедливість тільки при умовах, аналогічних тим, при яких конкурентні ринки стають парето-ефективними, тобто здатними забезпечити споживача найкращими для них товарами та послугами на цьому рівні технології та кількості ресурсів (3). Але, не будемо заглиблюватися у теоретичну дискусію про переваги тієї чи іншої форми власності, оскільки ще В.Парето цілком справедливо зазначив, що "чиста економіка" не дає нам вирішального критерію для вибору між організацією суспільства, основаною на приватній власності, та соціальною організацією. Можна вирішити цю проблему лише з урахуванням інших складників феномена (4).

Тому спробуємо розглянути питання доцільності приватизації морських портів України саме "з урахуванням інших складників", наприклад, таких як інтереси української держави та суспільства, трудових колективів морських портів.

В першу чергу викликає серйозні сумніви апеляція до світового досвіту приватизації морських портів, як єдиного способу вирішення управлінських, економічних і соціальних проблем у сфері портового бізнесу. Морські порти із простих вантажоперевалочних пунктів на початковому етапі (1500-1800рр.) глобалізації світової економіки (5) у сучасних умовах перетворилися в стратегічні центри управління рухом і розподілом товарних потоків, у яких стикуються інтереси усіх учасників транспортного процесу.

Завдяки цій особливості морські порти мають важливе значення для економіки будь-якої країни. Тому в переважній більшості розвинутих держав морські порти оголошені безприбутковими підприємствами, діяльність яких служить загальнонаціональним, а не приватним інтересам, і перебувають під контролем держави.

Державними є такі порти-гіганти, як Сінгапур, Бомбей, Лагос, Акаба.

Разом з тим, державний статус не означає того, що морський порт не може перебувати у ведені територіальних або міських органів влади. Типовим є приклад регіонального порту Нью-Йорк, який належить відразу двом штатам (Нью-Йорк і Нью-Джерзі). Портом керує рада комісіонерів у складі 12 чоловік, які призначаються губернаторами вказаних штатів. Оскільки порт вважають безприбутковою організацією, він звільнений від податків, а увесь прибуток направляється на розвиток порту. Проте федеральний уряд, незважаючи на регіональну належність порту до Нью-Йорку, не залишається осторонь від його проблем, розуміючи вагомість порту для національної економіки. Зокрема федеральний уряд погодився профінансувати на 75% чотирирічну програму днопоглиблювальних робіт у порту та виділив для цієї мети близько 300 млн долл. (6). Варто відмітити і такий факт - у США, в країні з найбільш ліберальною економікою в світі, не має жодного морського або річкового порту, що перебуває в приватній власності (7). Поширена в світі і муніципальна форма власності. В даному випадку всі питання, що стосуються розвитку порту і його виробничої діяльності, вирішуються на місцевому рівні, і тільки питання, які мають принципово вагоме значення для суспільства та держави, потребують попереднього ухвалення центральною та регіональною владою. Серед муніципальних знаходяться такі європейські суперпорти, як Антверпен і Роттердам.

Що ж стосується російського досвіту приватизації морських портів, то назвати його вдалим важко. Як відомо, передача портового господарства в приватну власність у Росії була здійснена на основі розпорядження Фонду держмайна (листопад 1992 р). При цьому не підлягали приватизації тільки фарватери, брекватери, хвилеломи та причали, все ж інше майно (будівлі, портальні крани, автонавантажувачі і т.і) було передано колективам портовиків, сподіваючись, що вони за порівняно короткий строк стануть ефективними власниками.

Для керування неприватизованим майном у портах були створені морські адміністрації портів (МАП). Внаслідок цього через відсутність законодавчо закріплюваних схем розмежування розпорядчих функцій між портовими акціонерними товариствами та МАП у морських портах Росії склалося фактичне двовладдя. Слід додати, що портові акціонерні товариства виявилися поганими власниками, оскільки у своїй діяльності керувалися міркуваннями одномоментної вигоди, а не стратегічного розвитку підприємства. Втрата керування підприємствами зрештою обернулася серйозними фінансовими збитками. Російський варіант приватизації морських портів був підданий жорсткій критиці фахівцями Всесвітнього банку, які не є великими прихильниками державної форми власності. Таким чином, посилання прихильників приватизації на світовий досвід не є обґрунтованими.

Також сумнівні їх твердження, що зміна власності з державної на приватну призведе до різкого припливу інвестиційних ресурсів у морські порти.

Як відомо, українські річкові порти давно стали акціонерними підприємствами, однак ніякого інвестиційного буму це не викликало. Певно, є сенс нагадати і про відкритий лист Всесвітнього банку Президенту Л.Кучмі (1997р.), в якому достатньо докладно викладалися обставини, які заважають руху інвестицій до економіки країни. Причини наводились різні - від постійної зміни законодавства до злочинності, але форма власності не згадувалася жодного разу. На сьогоднішній день державний статус не заважає морським портам України щороку збільшувати інвестиції.

Так, загальна сума капітальних вкладень за 1999-2000рр. у Маріупольському морському порту перевищила 56 млн. грн. У цілому же згідно з Програмою капітального будівництва, реконструкції та технічного переозброєння об'єктів виробничого призначення Маріупольського порту у 2000-2005 рр. обсяг інвестицій повинен складати приблизно 386 млн. грн. Для порівняння можна навести ситуацію, яка склалася у 2000 році в російському приватизованому порту Туапсе. Рада директорів отримала директиву, яка зобов'язувала його сплатити 50% чистого прибутку у вигляді дивідентів. При цьому 20-и головним акціонерам належало по 300 тис.дол. США кожному. Нічого незаконного у виплаті дивідендів не було, але таке рішення зробило неможливим реалізацію річного плану капіталовкладень підприємства.

Не отримає суттєвих надходжень у випадку приватизації морських портів і державний бюджет. Наприклад, Маріупольський порт можна продати за 40-50 млн дол. США при максимально вдалому для держави ході приватизаційних торгів. У загальнодержавному масштабі сума мізерна - тим часом тільки в 2000 р. порт перерахував у бюджет у вигляді податків і платежів близько 15 млн. дол. Де гарантія, що зі зміною власності порт залишатиметься підприємством стабільного розвитку?

Ще одне важливе питання -- кваліфіковані кадри. Необґрунтована зміна керівництва часто приводить до відчутних економічних втрат. Так, у Бердянському морському порту необґрунтована зміна начальника порту (пізніше суд поновив його у посаді) призвела до значної втрати вантажопотоків, різкого погіршення результатів господарської діяльності.

Проблему приватизації морських портів не варто розглядати тільки в економічному аспекті, як це роблять апологети ліберальної концепції в економіці. Дійсно, один з відомих представників сучасного лібералізму М.Фрідмен вважав, що діяльність компаній повинна бути підпорядкована отриманню прибутків, а її єдина місія полягає у підвищенні прибутку (8). Однак останнім часом подібна точка зору підлягала у розвинутих країнах обґрунтованій критиці, оскільки соціальна відповідальність фірми не повинна вичерпуватися виконанням завдання максимізації прибутку. Соціальна відповідальність компанії також полягає у збільшенні робочих місць, підвищенні оплати праці, різних заходах філантропічного характеру (9).

У Маріупольському морському порту на соціальні потреби тільки в 2000 році було направлено 19,3 млн. грн. Порт утримує широку соціальну інфраструктуру (дитячі садки, базу відпочинку, дитячий оздоровчий комплекс, митний фонд і т.і.), надає значну фінансову та технічну допомогу району та місту. У разі приватизації Маріупольського порту вказані соціальні досягнення, ймовірно, будуть втрачені. Для цього висновку є певні підстави. На конференції докерської секції міжнародної федерації транспортних робітників (США, 1997 р.) було вказано на негативний вплив приватизації морських портів на зайнятість, умови праці та трудові стосунки.

Таким чином, приватизацію морських портів України важко розглядати, як оптимальних шлях підвищення ефективності їх роботи у силу негативного прогнозу її результатів. Але певні реформи морських портів необхідні. Відповідь на питання, якими вони повинні бути, залежить від еволюції інституту власності. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що має місце поступове відокремлення підприємницьких або керівних функцій від власності. Це зафіксовано багатьма дослідниками. Зокрема Д. Гелбрейт вказував на те, що "в усій формальній теорії та у більшій частині учбового курсу з економіки вважається, що підприємець, який поєднує у собі власника та привілейованого отримувача прибутку з активним керівництвом підприємства продовжує відігравати видну роль. Реальне становище справ у корпорації ігнорується" (10). Реальний же стан справ такий, що ринкова економіка з приватною власністю, де акціонери володіють великими компаніями та контролюють їх, є не більше, як плодом уяви.

Розробка А.Берлі та Г.Мінза показали, що люди, які керують у великих американських кампаніях, спираються не на чітке специфіковане право власності, так як їх частка в акціонерному капіталі цих фірм незначна, а на свою роль організаторів (11). Варто додати також, що ця організаційна функція у сучасних умовах все більшою мірою доповнюється функцією стратегічного розвитку підприємства, якій підкоряються інвестиційна, інноваційна, маркетингова політика. Тому саме тут, у вдосконаленні керування підприємством, заховані колосальні ресурси підвищення ефективності виробництва.

На жаль, реформи у системі морських портів України, про які сьогодні триває дискусія, так чи інакше пов'язані зі зміною форми власності. Зокрема, пропонується організаційна структура порту, яка включає до себе головне підприємство (холдингова компанія), окремі компанії, відповідальні за обробку окремих видів вантажів, і підрозділи, які вирішують деякі окремі організаційні та фінансові питання. Холдингова компанія при цьому може мати державну форму власності. Виробничі компанії є по відношенню до холдінгової дочірними та являють собою акціонерні компанії. Холдингова компанія виробничою діяльністю не займається, а тільки контролює та спрямовує роботу дочірних компаній, а також бере на себе функції у сфері науково-технічної політики, розвитку матеріально-технічної бази порту, інвестиційної політики, захисту навколишнього середовища.

Також популярною є ідея морських адміністрацій, яка, на думку її авторів, покликана розділити адміністративні і господарські функції. Адміністративні функції зводяться до керування державною власністю та наглядом за безпекою судноплавства та дотриманням законів, правил і міжнародних договорів країни в галузі торговельного мореплавства. Господарські функції складаються із обслуговування суден, вантажів і пасажирів і виконують їх комерційні організації на основі договору довгострокової аренди портового майна. Але, як правильно зауважив Президент АСОП (Асоціація морських торговельних портів) О.Терехов, морські адміністраціі портів потрібні тільки, коли потрібна приватизація. На нашу думку, подібні концепції призведуть до втрати керуємості морськими портами в існуючому правовому полі, яке ще має ряд лакун (скажімо, зараз ще не прийнято навіть Закон "Про морські порти") й є своєрідними підготовчими заходами по приватизації морських портів.

Концепція реформи управління морськими портами України, яка пропонується автором виключає їх приватизацію та виходить з того, що будь яка компанія не уявляє собою щось замкнуте, відгороджене від зовнішнього світу: тобто її діяльність залежить не тільки від власного внутрішнього середовища (менеджмент, наймані робітники, корпоративна культура), але і від зовнішнього середовища (постачальники, споживачі, конкуренти, ринок праці, міжнародний, економічний, технологічний, законодавчо-політичний, соціокультурний фактори).

Так, глобалізація світової економіки (міжнародний фактор) призвела до змін географії водних і наземних перевезень, маршрутів руху товаропотоків, що потребує внесення окремих коректив у діяльність морських портів України, до того ж не тільки на рівні підприємства, але і на галузевому та державному рівнях. На рівні підприємства керівний корпус повинен бути зорієнтований на підвищення ролі своїх підприємств у інтеграційних процесах шляхом розширення асортименту портових послуг і поліпшення їх якості. На галузевому рівні багато необхідно зробити для удосконалення дій учасників транспортного процесу, оскільки цей процес єдиний та неперервний і будь-який збій у будь-якій ланці дискредитує національного транспортника. Дуже важливо на рівнях підприємства та транспортної галузі широкого впровадити логістику, оскільки саме на її принципах базується транспортний процес у всіх розвинутих державах.

На державному рівні необхідно прийняти законодавство, яке регулює діяльність національного транспорту і не суперечить основним міжнародними нормам у цієї сфері. Слід звернути увагу на те, що у світі розширюється практика державної підтримки національного перевізника, особливо підприємств морського транспорту (12). У нас же, на жаль, допускається підписання міжурядових договорів, які обмежують інтереси морських портів (створення залізничного коридору Трієст-Київ), або відсутня належна реакція зі сторони уряду на явно дискримінаційні дії інших держав (циркуляр МГТС РФ від 19.12.2000р.).

На думку автора саме прагматизм менеджменту українських морських портів дав можливість їм вистояти та розвинутися у складній економічній ситуації минулого десятиріччя, і він же дозволить морським портам зрівнятися за ефективністю виробництва з провідними закордонними портами та зробити гідний внесок у економіку країни і підвищення добробуту не тільки портовиків, але й усіх наших громадян.

Література:

1. Перстньова Н.Порти - у центрі уваги уряду "Дзеркало тижня", 2000, No 22.

2. Клейн Л. Реформи очами американських і російських учених. М., Російський економічний журнал - Фонд "За економічну грамотність", 1996, с.38.

3. Стігліц Дж. Різноманітні інструменти, ширше цілі: рух до пост-Вашингтонського консенсусу. Питання економіки, 1998, No8, с.24.

4. Бейтон А., Казорла А., Долло К., Дре Ані Марі, 25 ключових книг з економіки, Урал ЛТД,1999, с.272.

5. Хорос В. Глобалізація та періферія. Святова економіка та міжнародні стосунки, 1999, No 12, с.113.

6. Дергаусов М.М. Україна - держава морська. Донеччина, 2000, с.79.

7. Сучасні Сполучені Штати Америки, М., Видавництво політичної літератури, 1998, с.144.

8. Milton Friedman, Capitalism and Fredon, Chicago: University of Chicago Press, 1962 г., 133

9. Дафт Р.Менеджмент, Видавництво Пітер", 2000, с.161.

10. Гелбрейт Д. Економічні теорії та цілі суспільства, М., 1976, с.139.

11. Еллерман Д. Ваучерна приватизація, як інструмент холодної війни. Питання економіки, 1999, No8, с.103.

12. Могілевкін І. Світовий транспорт: нові горизонти і нові проблеми "Світова економіка та міжнародні стосунки", 2000, No9, с.32.

Олена Азарян,
к.е.н., доцент Донецького державного університету економіки і торгівлі
їм. М.Туган-Барановского

ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Стаття торкається теоретичних питань трансформації споживчого ринку в умовах перехідної економіки. Показано, що формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей розвитку споживчого ринку, їхня структуризація і формалізація. Це створює основу для визначення напрямків реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Аналізуючи структуру імпорту споживчих товарів і оцінюючи можливості вітчизняної економіки, можна визначити пріоритети розвитку виробництва споживчих товарів в цілому в нашій країні. Тобто означити коло товарів, для яких, з метою забезпечення їх конкурентоспроможності, необхідне подальше прискорення розвитку вітчизняного виробництва, і коло товарів, які у сучасних умовах доцільніше ввозити через кордон. До першої категорії часто зараховують більшість продовольчих товарів, тканин, у тому числі лляні, вовняні, хутряні вироби, товари господарського призначення та інші, до другої -- теле- та відеоапаратуру, окремі види взуття, одяг, побутові прилади тощо.

На наш погляд, пріоритетним напрямком на сучасному етапі розвитку країни є насичення внутрішнього споживчого ринку вітчизняними конкурентноспроможними товарами і поступове витиснення імпортних товарів вітчизняними з доведенням частки імпорту в загальному обсязі товарної пропозиції до 10-15 %. Це необхідно для того, щоб не тільки забезпечити економічну безпеку країни, але й зменшити безробіття, сприяти зростанню доходів як споживачів, так і виробників, розвитку інвестицій в економіку України.

Для досягнення цієї мети найперше необхідне створення конкурентноздатного вітчизняного споживчого ринку. Причому формування і розвиток цього ринку повинні йти по двох напрямках:

• розвиток вітчизняного виробництва товарів народного споживання;

• розвиток торгівлі споживчими товарами вітчизняного виробництва.

У першому напрямку найбільш слабким є стимулювання підприємств харчової і легкої промисловості. Багато підприємств не мають фінансових ресурсів щодо придбання і впровадження сучасних технологій і поточних ліній по виробництву й пакуванню товарів, а високі відсотки по кредитах погіршують фінансове становище підприємств. Тому з метою стимулювання технічного озброєння підприємств для створення конкурентоспроможної продукції необхідна допомога держави і зокрема місцевих органів влади. Допомога підприємствам може бути надана у формі пільгових довгострокових кредитів на технічне переозброєння і реконструкцію під мінімальні відсотки, у формі пільг з місцевих податків, повного чи часткового звільнення від оподаткування прибутку на період строку окупності вкладених коштів. Ці заходи дозволять підприємствам харчової і легкої промисловості здійснити накопичення і вкладення засобів у подальший розвиток і розширення виробництва високоякісних товарів народного споживання.

Суттєву роль у розвитку вітчизняного споживчого ринку, на нашу думку, повинна відіграти і торгівля, яка покликана впливати на виробництво через вивчення споживчого попиту. Разом з тим, проведені дослідження показали, що тільки 37,5 % опитаних торгових робітників у тій чи іншій мірі вивчають споживчий попит на товари, використовуючи такі методи, як опитування (6,3 %), облік та аналіз продажів і товарних запасів (18,7 %) тощо. Переважна частина торгових робітників (62,5 %) узагалі не вивчає споживчий попит населення, пояснюючи це великими витратами, браком часу, відсутністю кваліфікованих фахівців. Унаслідок цього торгівля не виконує повною мірою одну зі своїх головних функцій -- виявлення уподобань споживачів, вивчення споживчого попиту і формування на цій основі замовлень товаровиробникам. Крім того, торгівля повинна не тільки вивчати, але і формувати споживчий попит на нові споживчі товари, що з'являються на ринку.

Важливу роль у розвитку споживчого ринку можуть відігравати т.зв. фірмові магазини, що представляють продукцію вітчизняного товаровиробника. Завдяки прямим поставкам продукції від товаровиробників вони можуть встановлювати відносно низькі ціни на товари, забезпечувати різноманітний асортимент при високій якості товарів. Крім того, фірмові магазини повинні забезпечувати реальне вивчення споживчого попиту і формування виробничої програми у відповідності зі зростаючими потребами споживачів.

Для стимулювання розвитку мережі фірмових магазинів місцеві органи влади можуть надати цим підприємствам ряд пільг. Наприклад, знизити вартість орендної плати чи надати муніципальні приміщення магазинам без стягнення оренди на певний строк. Крім того, місцевими органами влади можливе зниження ставок місцевих податків, для стимулювання діяльності підприємств роздрібної торгівлі, що реалізують вітчизняні споживчі товари. Ці заходи будуть сприяти розвитку ринку вітчизняних споживчих товарів і поступовому скороченню частки імпортних товарів на внутрішньому ринку країни.

Об'єктивна необхідність пошуку напрямків розвитку споживчого ринку України вимагає ґрунтовного науково-методичного опрацювання питання формування стратегічних, тактичних і локальних цілей (рис.1). Вивчення, узагальнення і висвітлення досвіду у вирішенні надзвичайно складної проблеми -- реформування економіки і застосування надбань цього досвіду в Україні -- головна задача сучасної вітчизняної економічної науки.

Щодо стратегії і тактики діяльності, на які зосереджена увага маркетологів, то сьогодні в світі є досить вагомі наукові надбання, опрацьовано деякі оригінальні напрямки і є нові творчі задуми, але разом з тим не може бути однозначно сприйнятий і перейнятий ряд поглядів, які висвітлюють дану проблему спрощено, поверхово, без необхідного обґрунтування, непереконливо.

Аналіз наукових даних показує, що науковцями вже вирішене певне коло проблем в досліджуваній галузі. Зупинимося докладніше на основних з них.

По-перше, констатовано, що з безлічі проблем, які стоять перед ринковою сферою на початковому етапі розвитку України як суверенної держави, найголовнішою задачею доцільно вважати формування досконалої стратегії і тактики і їх узгодженість з глобальними світовими проблемами розвитку споживчого ринку. Саме за допомогою раціональної (оптимальної) стратегії і тактики можна направити маркетингову діяльність у необхідне русло, досягти ефекту, коли остання результативно протидіятиме гострій економічній кризі, що спостерігається на споживчому ринку.

По-друге, науковці акцентують увагу на таких обставинах, при яких стратегія розглядається як багатовекторний прагматизм, тобто як тривалий суспільно-історичний процес. Обґрунтовано, що на національному рівні товарна стратегія повинна бути замінена блоковими стратегіями-програмами виживання і розвитку. Необхідно сформулювати систему-стратегію відродження експортного потенціалу споживчого ринку. Як свідчить аналіз, спостерігається процес старіння стратегій і подолання кризи на споживчому ринку, що вимагає удосконалення досліджень з проблем стратегії і періодичне відновлення тактичних та локальних цілей. Будь-які спроби експортно-імпортних операцій без врахування реальних стратегічних проблем -- малонадійні і контрпродуктивні.

По-третє, виходячи з методів теорії пізнання, необхідно відзначити, що загальне взаємопоєднання проблем відбувається в результаті їхнього взаємовпливу і взаємодоповнення. У цьому плані маркетологи справедливо наголошують на актуальності визначення тривалості стратегії взагалі, у тому числі і стратегічних цілей у споживчому ринку. Серед цих стратегій важливо виділяти групу критичних, що визначають рішення проблем конкуренції, і загальноконцептуальних факторів. У літературних джерелах, наприклад, об'єктивно відзначається, що економічні відносини на споживчому ринку здійснюються на рівні як поверхових, так і глибинних зв'язків. У контексті стратегії такі обставини варто враховувати. Адже нині практика розвитку маркетингової діяльності вимагає нової стратегічної парадигми. У дослідженнях потрібно спиратися на нову субстанцію стратегії.

По-четверте, дослідження показують, що нестабільність споживчого ринку вимагає коректування стратегії маркетингової політики і змістовної оцінки напрямків досягнутих нею кінцевих результатів. Стратегія повинна передбачити досягнення певної відповідності або погодженості поведінки керованого об'єкта в часі і просторі з тим об'єктом, що знаходиться в кінцевому стані. Таким чином, стратегія, у певному розумінні, це запрограмований результат, заради якого здійснюються процеси розвитку і трансформації ринку. Виходячи з постулату необхідності розширеного трактування складу стратегій, логічно відзначити, що в даному випадку обов'язково може бути упорядкована структура елементів. Дослідники відзначають, що стратегія це похідна від конкретних потреб ринку. Стратегії істотно розрізняються своєю ефективністю навіть при застосуванні в однакових за характером середовищах.

По-п'яте, ряд авторів вважають, що при новій ситуації в економіці необхідно насамперед переглянути підходи до визначення цілей і пріоритети стратегій, завдяки чому вносяться якісні зміни в зміст стратегій. Через систему цілей і пріоритетів реалізується надійність стратегій. При цьому підкреслюється, що реалізація задач і цілей має визначену черговість.

По-шосте, у літературі тактика трактується як формулювання і реалізація задач, завчасно розроблена послідовність здійснення дій з висвітленням обґрунтованих аргументів. Отже, тактика являє собою комплекс заходів, спрямованих на реалізацію цілей, визначених на основах стратегії. Крім того, акцентується увага на тому, що тактика визначає конкретні дії на нетривалий період, зв'язаний з реалізацією стратегії, підкреслюється необхідність постійного удосконалення тактики відповідно динамічним змінам глобальних цілей на ринку.

По-сьоме, учені-аналітики попереджають, що широкий спектр стратегії спонукає до різноманітних тактичних і локальних цілей. Розбіжність між окремими проблемами і напрямками їхнього вирішення в межі стратегії і тактики -- гальмо на шляху досягнення якісно нових позицій. Це -- ще одна важлива особливість щодо відповідності між стратегією і тактикою. Цільова погодженість і взаємозв'язок стратегії і тактики -- складна, але першорядна задача, тому досліджувати її треба комплексно. Без обґрунтованого співвідношення, з одного боку, стратегії, а з іншого боку -- тактики, не гарантується створення сприятливого режиму для успішного вирішення тих чи інших проблем.

Стратегія і тактика майже завжди формулюються на комплексних основах. Конче необхідно, щоб такий підхід був науково виваженим. У даному випадку важливого значення набуває питання всебічного врахування невизначеності, конфліктності, полікритеріальності й обумовленого даними факторами ризику. Власне, цим пояснюється велика увага до практичного використання інструментарію з теорії економічного ризику. Врахування невизначеності в стратегії розвитку споживчого ринку став однією з магістральних ліній формулювання тактики в плані моделей і методів. Щодо формування підвалин стратегії і тактики важливим фактором виступає системний підхід, сутність якого полягає в тому, що кожне явище розглядається й оцінюється у взаємозв'язку з іншими. У даному випадку всі складені елементи ринкової системи і процеси взаємопов'язуються з урахуванням внутрішніх факторів. Системний підхід передбачає зосередження уваги дослідників на єдиному цілому, а не на окремих ланках. Реалізація стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку (таблиця 1) на системних основах підсилює їх теоретичну і практичну обґрунтованість. При цьому структуризацію зазначених цілей пропонується здійснювати і на відповідних рівнях з визначенням об'єктів дослідження і суб'єктів впливу.

При формуванні стратегії і тактики потрібно зосередити увагу на такому науково-методичному моменті, як міжнародні стандарти, які відображають найбільш типові напрямки функціонування світової економіки. Варто врахувати, що розбіжності між національною і світовою стратегією завжди перешкоджають розвитку економічної діяльності. Безумовно, Україна не може ефективно розвивати економічну діяльність на основах такого механізму, що істотно відрізняється від аналогічних механізмів, властивих всім іншим країнам світу. Важливо мати чітку уяву про те, що і як впливає на поведінку національного ринку з боку світового ринку.

Національна економіка України повинна бути підготовлена до реакції на зміни у світовій економіці, особливо до механізмів ЄС, на які нині орієнтується. Доцільно, щоб сучасна стратегія і тактика відображали глобальні риси -- трансформацію світової економіки в плані глобалізації нового якісного стану, нового типу зовнішньоекономічної діяльності, побудованої на концепції лібералізму.

Таблиця 1. - Структуризація цілей розвитку і трансформації споживчого ринку України

Викладені наукові погляди з питань стратегії і тактики є важливими аспектами економічної теорії. Але залишається невирішеним питання -- які саме властивості повинні бути властиві стратегії і тактиці у фіксований, даний момент. Ряд рекомендацій і тез з цього приводу не перевірені практикою. Є багато необґрунтованого матеріалу, з якого неможливо зробити конкретних наукових висновків. У ряді випадків матеріал викладений у пасивній формі, тобто без висвітлення механізму розвитку процесів і явищ. У існуючих доктринах панує помилкова ідея про примат прискореного розвитку внутрішнього ринку за рахунок обмеження масштабів зовнішнього. Окремі статистично-інформаційні факти лише реєструються без необхідного узагальнення. У даному випадку, на жаль, збереглося багато невирішених проблем, що можуть розглядатися лише як перспектива для подальшого більш глибокого і змістовного дослідження, як робоча гіпотеза щодо передбачення можливих напрямків розвитку процесів і явищ з визначеним ступенем імовірності.

Для досягнення поставленої мети треба визначити і вирішити широке коло теоретичних, методологічних і практичних проблем, стану і перспектив споживчого ринку в цілому, так і окремих його складових.

Стратегія передбачає використання таких факторів, визначення яких передує рішенню проблеми. У свою чергу проблеми зароджуються, визрівають і зникають, тобто постійно відбувається їхній генезис і еволюція. За таких умов стратегія недостатньо гармонізується з реальною, швидкоплинною ситуацією щодо проблеми -- тактика значно відстає від стратегії або стратегія часто випереджає тактику. Розбіжності між стратегією і тактикою як механізмом, що охоплює принципи і методи, не на користь вирішення проблеми, тому стратегія повинна бути гнучкою. У залежності від якісних ознак і кількісних характеристик проблеми стратегії варто коригувати. Але у численних літературних джерелах відсутня відповідь на питання щодо наукового обґрунтування такої стратегії, яка була б одночасно мобільною і тісно кореспондувалася з генезисом і еволюцією проблеми.

Ключовим і невід'ємним елементом стратегії була і залишається її концептуальна гнучкість. Мова йде про таку зміну суті стратегії, яке б дозволило як найбільше ефективно вирішувати проблеми розвитку і трансформації виробництва товарів народного споживання і зовнішньоекономічної діяльності, тобто синхронізувати стратегічно-тактичні цілі. Дослідники дискутують над найважливішим питанням, а саме: на яких конкретних основах надавати тому чи іншому набору рішень і дій статусу стратегічних: якими поняттями необхідно оперувати, якщо мова йде про стратегію; як діяти, якщо окремі рішення і дії втрачають ознаки стратегічних; які механізм заміни стратегічних рішень і дій на нестратегічні. І навпаки. Переважна більшість вітчизняних і закордонних авторів аналізують стратегію скоріше на академічному, ніж на практичному рівні, описують і пояснюють характер стратегії і майже не обґрунтовують поведінку суб'єктів під її впливом.

Не зважаючи на те, що в останні роки зроблені суттєві зрушення в напрямках більш предметного дослідження і сильних, і слабких методологічних особливостей у формулюванні стратегії і тактики розвитку споживчого ринку, тут залишається ще досить велике коло питань. Не завжди досить чітко встановлено, у чому їхня подібність, а в чому відмінність в плані активного рішення проблем. Не досліджено питання про суть стратегії як такої, відсутній компаративний аналіз випадків, коли стратегія і тактика взаємоузгоджені, і коли між ними спостерігаються розбіжності. Немає відповіді, на які старі, і на які нові властивості ринку в умовах кризової ситуації доцільно, насамперед, звернути увагу для забезпечення розширеного відтворення експортного й імпортного потенціалу, надання динамічного розвитку зовнішньоекономічному обороту. Незважаючи на те, що в спеціальній літературі приводиться досить широкий перелік понятійних категорій стратегії і тактики, їм не вистачає послідовності, конкретності, цілеспрямованості, а також окреслення тих важелів, що здатні вплинути на процес зовнішньоекономічної діяльності, вивести її з нестабільного в стабільний стан.

Представники самих різних наукових течій вважають найважливішою задачею уникати старіння стратегій і розвивати їх так звані секторальні ланки. Однак ці способи подаються так, начебто стратегія лише пристосовується чи адаптується до реальних процесів в економічній діяльності. Як відомо, необхідно, щоб за допомогою стратегії можна було не тільки заздалегідь окреслити перспективу, а і сформулювати дійові заходи. Отже, стратегія не може залишатися в "тіні" інших факторів, здатних змінити ситуацію в кращу сторону.

Відштовхуючись від визначення змісту стратегії, на нашу думку, перспективи розвитку стратегії ринку України доцільно визначати по трьох основних цілях:

• підвищення продуктивності і збільшення обсягів виробництва якісної споживчої продукції;

• удосконалення зовнішньоекономічних відносин;

• державна підтримка вітчизняного виробника різних форм власності.

До тактичних можна відносити ті складові, котрі визначають механізми реалізації стратегічних цілей. Так, для споживчого ринку України в якості тактичних можна вказати цілі формування і розширення ринків збуту, на які пріоритет буде наданий вітчизняній продукції, з одночасною активізацією зовнішньоторговельних відносин.

У свою чергу, оскільки реалізація тактичних цілей передбачає використання нових заходів, виправданою є подальша структуризація з визначенням локальних цілей. Такими локальними цілями, на наш погляд, можуть бути: - здійснення пільгових режимів; - здійснення комерційної діяльності; - розширення використання факторів маркетингу в організації і планування комерційної діяльності місцевих суб'єктів ринку; - формування разового товарного асортименту з урахуванням запитів споживачів в умовах переважання вітчизняних товарів високої якості.

Таким чином, формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими, глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей, їхня структуризація і формалізація дозволяє досить повно визначитися з конкурентними напрямками реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Зрозуміло, що для ефективного визначення цілей і подальшої роботи над їх реалізацією необхідно досконале знання стану і перспектив розвитку кожного окремого локального ринку з властивими йому

Олександр Махмудов,
Професор кафедри економіки Донецької державної академії управління,
президент інвестиційно-промислової корпорації "Укрпром"

КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Неупереджений аналіз досягнень на шляху перетворення нашого суспільства до ринкового показує, що наші очікування як за темпами, так і за результатами не виправдалися. Ми не просто топчемося на місці, а продовжуємо здавати свої позиції, розплачуючись, з одного боку, проїданням накопиченого в минулому, а з іншого боку, попадаючи в економічну залежність через зовнішні позики, - майбутнім наших дітей.

Серед причин, які не дозволяють провести ефективні реформи, називають [1] ті, які викликані спадщиною, яка дісталася від минулого - соціалістичні традиції, негативне ставлення до приватної власності та іноземного капіталу, які формувалися роками, слабість демократичних механізмів. Ці причини загальні для всього суспільства. А є причини, які потрібно віднести до системи управління суспільством, до того, що ми в широкому розумінні називаємо гілками влади всіх рівнів. До них належать привілеї посадових рівнів, які не афішуються, відсутність механізмів відповідальності і контролю влади і, як наслідок, корупція.

Як відомо, слово "корупція" має латинський корінь і походить від "corruptio" - псування, підкуп. Показово, що латинське дієслово "corrumpo" має значення - псування, ослаблення, розбещення. Для нашої дійсності це значення більш точно виражає суть явища. Послаблюючий і розбещуючий вплив корупції на життя суспільства зводить нанівець всі зусилля по його і, що важливо відмітити, розбещує його до такої міри, що це явище сприймається населенням як саме собою зрозуміла умова суспільних відносин, що склалися, яка відтворюється у всіх аспектах економічного, соціального і політичного життя.

Корупція як явище, очевидно, є природним атрибутом механізму державного управління. Вона виявляється у всіх формах організації держави і у всі часи. Питання, з точки зору інтересів суспільства, полягає тільки лише в її розмірах. При певній величині корупції, яку можна виміряти рівнем довір'я населення до влади, суспільство, по суті, залишається без ефективного управління. Деякі дослідники встановлюють критичний рівень довір'я в 25 %, тобто, якщо більше за 25 % населення не довіряють владі, то рух такого суспільства по шляху суспільного прогресу утруднений.

У світовій практиці склалася система оцінки стану корупції в різних країнах на основі опитування різних груп населення. Так, наприклад, індекс корупції TI, який визначається авторитетною міжнародною організацією Transperency International, вимірює ступінь готовності компаній з країн з розвиненою ринковою економікою давати хабарі в країнах з ринковою економікою, яка формується для розв'язання своїх питань. Оцінку ступеня корупції дають бізнесмени, аналітики ринку і громадяни за 10-ти бальною шкалою. Далі проводиться математична обробка отриманої інформації, внаслідок якої отримуються відповідні показники, що дозволяють, зрештою, проранжувати обстежені країни за рівнем корупції.

Корупція виникає при наявності відомих умов. Сприятливим ґрунтом для неї є:

- політична нестабільність;

- кризові ситуації в економіці;

- бюрократизація держави;

- одержавлення суспільного життя;

- централізація управління;

- слабкість громадянського суспільства;

- відсутність реальної демократії;

- наявність сектора тіньової економіки.

Можливість прояву корупції визначена тим, що внаслідок свого положення в суспільстві як системи управління, влада надає різні послуги населенню і виконує обмежуючі і регулюючі функції. Як правило, влада це робить від імені народу, але за правилами, які практично не піддаються контролю з боку народу. Крім того, в певний момент часу у влади з'являються свої цілі, відмінні від цілей, які публічно декларуються як цілі суспільства. Реалізація цих цілей за рахунок ресурсів всього суспільства також є істотною передумовою корупційних дій.

Принадою для для чиновників, які представляють владу, є можливість розпоряджатися ресурсами, які їм не належать. Насамперед, це бюджетні кошти. Далі, можливість розпорядження з урахуванням суб'єктивного чинника державною або муніципальною власністю, державними замовленнями або пільгами. Важливим важелем для чиновників всіх рівнів є можливість суб'єктивного прийняття рішення про міру жорсткості контролю при виконанні обмежуючих і регулюючих функцій.

При розгляді багатогранної проблеми корупції потрібно розрізнювати два її види: корупцію низову і корупцію верхів (державну). Низова корупція майже відсутня в розвинених країнах. Вона поширена в Південно-Східній Азії, країнах СНД. Так, наприклад, за оцінками експертів російської громадської організації "Технології ХХI сторіччя" дрібні підприємці витрачають по всій країні на хабарі чиновникам всіх мастей мінімум 500 млн. доларів на місяць, що на рік складає понад 6 млрд. доларів. У нас низова корупція пронизала всі сторони життя, в якому пересічний громадянин стикається з необхідністю звертатися в держустанови, або ж навпаки, чиновник вважає за необхідне потривожити громадянина.

Низова корупця, в основному, проявляється в: житлово-комунальній сфері; контролюючих структурах; правоохоронних органах; зборі податків, митних зборах, штрафах і платежах; видачі різних дозволів і ліцензій; призові на військову службу.

Корупція верхів поширена в світі, в тому числі і в країнах з перехідною економікою. Вона охоплює ті сфери, в яких прийняття рішень має високу ціну. До них належать: сфера розподілу бюджетних коштів всіх рівнів; формування державних замовлень і закупівлі; приватизація і перерозподіл прав управління власністю; видача різних прав і пільг (в області експорту і імпорту, оподаткування, ліцензування і т.п.); банківська сфера (створення системи уповноважених банків, виділення пільгових кредитів, завищення процентів по внесках тощо); сфера забезпечення правопорядку; лобування нормативних документів або окремих замовлених формулювань в них; вибори на різних рівнях.

Суть механізму прояву корупції, її самовідтворення і впливу на управління суспільством детально розглянута в роботі [2]. Тут приведемо тільки основні елементи цього механізму.

Корупція виникає і відтворюється в системі управління всіма сторонами життя суспільства, в тому числі і економікою. Узагальнено кажучи, вона зароджується в той момент, коли людина, включений в систему управління (чиновник будь-якого рангу) підмінює в алгоритмі свого функціонування публічно декларовані цілі (ПДЦ), іншими цілями, наприклад, своїми корисливими або груповими цілями (цілі корумпованих груп - ЦКГ). Суть від цього не змінюється. Змінюється лише масштаб наслідків.

Для реалізації ЦКГ використовуються не легітимні процедури управління офіційними каналами, а тіньові процедури, які виконуються за неписаними правилами з використанням всього арсеналу подвійних стандартів і моралі, телефонного права тощо по нелегітимних каналах. При цьому виникає необхідність для суб'єктів (чиновників), включених в систему управління, в однин і той же час з використанням одних і тих же ресурсів вирішувати задачі, пов'язані з досягненням різних, часто суперечливих цілей, що викликає конфлікт інтересів. Він частіше за все розв'язується не на користь реалізації ПДЦ, а в інтересах досягнення ЦКГ.

Таким чином, система управління працює в режимі, не відповідному інтересам суспільства. Як економічний ресурс що посуває корумповані елементи на досягнення ЦКГ і стимулює їх активність в цьому напрямі можуть виступати неофіційні кошти (тіньові). Отже, наявність в економіці тіньового сектору є необхідною умовою відтворювання корупції як явища. Тому, незважаючи на всі декларації, корумпована система управління буде відтворювати і підтримувати тіньовий сектор економіки, який є її поживним середовищем. Цей зв'язок корупції в системі управління і тіньовою економікою є взаємним: з одного боку високий рівень корупції приводить до розширення тіньового сектора економіки, а з іншого, тіньова економіка сприяє зміцненню корупції на всіх рівнях управління.

Звичайно, в якийсь момент суб'єкти, які досягли найбільшого успіху в перерозподілі національного багатства з застосуванням владних повноважень, прагнуть до їх легалізації. І тоді утворюється зустрічний потік матеріальних (фінансових) ресурсів, направлений з тіньової економіки до офіційної [2].

У роботі [1] механізм мутації системи управління розглянутий в тріаді система управління економікою-економічне середовище-об'єкти управління (господарюючі суб'єкти). Вся тріада охоплена зворотними зв'язками, покликаними при нормальній роботі забезпечити стабілізацію процесу досягнення поставлених цілей. Показано, що суть ринкового управління економікою зводиться до управління станом середовища більшою мірою, ніж прямим управлінням господарюючими суб'єктами. У той же час, корумпована система управління під різними причинами прагне зберегти якомога більш сильний прямий вплив на об'єкти управління, оскільки це дозволяє легше реалізовувати ЦКГ.

Виходячи з аналізу утворення і функціонування корупції як явища, можна запропонувати такі напрями ослаблення її впливу на хід реформ:

1). Забезпечення більше дієвих і ефективних механізмів зворотних зв'язків, які дозволяють населенню як носієві влади, здійснювати повний оперативний контроль системи управління. Тобто, застосувати "зовнішнє доповнення" по відношенню до системи управління.

2). Змінити співвідношення по управлінському впливу "потужностей" каналів легітимних і тіньових процедур. Це необхідно досягати як традиційними методами, так і іншими, наприклад, структурними методами, тобто такими, які виключають саму можливість нелегітимних дій.

3). Використовувати комплексний підхід в обмеженні корупції, тобто такий, при якому одночасно б створювалися передумови згортання тіньової економіки, виступаючої як матеріальний ресурс корупції як явища.

Звідси витікають три складових розв'язання проблеми, яка розглядається: демократизація всіх сторін життя суспільства, в тому числі і економіки; реформа системи управління, що не обмежується тільки чисельними критеріями скорочення апарату, числа міністерств тощо; комплексні економічні реформи, які враховують і можливості системи управління, і наявність тіньового сектора, і необхідність зміни системи економічних відносин. І хай не здається парадоксальним, що в основі економічних реформ на нинішньому етапі трансформації суспільства треба поставити реорганізацію системи управління на всіх рівнях влади.

Демократизація всіх сторін життя суспільства виконує роль "зовнішнього доповнення" для системи управління. Її розвиток повинне йти шляхом підняття громадянської активності; правового захисту відкрито виступаючих проти корупції; розвитку і підтримки незалежних засобів масової інформації; забезпечення можливості широкої діяльності партій і громадських організацій різних напрямів; створення механізму відповідальності влади як за дії, так і за бездіяльність, яка принесла збитки; повної гласності в діях влади на всіх рівнях як у прийнятті рішень, так і у використанні суспільних ресурсів.

Реформа системи управління повинна включати безліч заходів, які будуть сприяти можливості вияву корупційних дій. До них можна віднести традиційні: розмежування функцій в органах управління і між ними; зменшення їх числа і виключення дублювання; посилення внутрішнього і суспільного контролю за державним апаратом; зменшення сфери дій за суб'єктивним рішенням чиновника; чітке дотримання процедури взаємодії службовців і громадян; постійне інформування громадян про їх права і обов'язки службовців.

Важливе місце в адміністративній реформі повинні займати структурні методи, тобто методи, що виключають можливість вияву корупційних дій. Для чого повинні бути: спрощені процедури взаємодії "громадянин-чиновник" і "бізнес-чиновник"; здійснена відмова від адміністративного втручання влади у бізнес; зроблений перехід від дозвільного порядку на заявний; прийнятий принцип відмови від створення державних органів під тимчасові функції; здійснена декомпозиція управління і передача управлінських функцій і ресурсів під них з центру на "місця".

Загалом це все повинно знайти відображення в комплексній національній програмі боротьби з корупцією і тіньовою економікою. Ця програма як "ядро" повинна містити наступні блоки:

1. Реформа державних органів управління.

2. Реформа управління державними фінансами.

3. Виключення монополії держави у всіх сферах.

4. Дерегулювання економічної діяльності.

5. Розвиток демократичних інститутів суспільства.

6. Створення рівних конкурентних умов у приватному секторі.

7. Стимулювання роботи в офіційному секторі економіки.

ЛІТЕРАТУРА

1.Махмудов А.Г. Инвестиционная політика и управление: Монография. Донецк: "Донбасс", 2000.- 592 с.

2.Махмудов А.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання// Схід. - No2 (33). - 2000. С.11 15.

Михайло Дергаусов
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Виконано аналіз виробничої діяльності Маріупольського державного морського порту за один з найуспішніших останніх років -- 2000 р. Визначено основні джерела успіху порту, розкриті деякі невикористані резерви. З урахуванням аналізу сучасної структури перероблюваних вантажів та тенденцій її зміни намічені основні напрямки і заходи по розвитку порту.

Порівняльний аналіз роботи Маріупольського порту за останні роки показує, що вони в основному позитивно відрізняються від попереднього періоду[1]. Тому їх поглиблений аналіз може бути основою для використання досвіду зростання і врахування уроків та характерних тенденцій на майбутнє.

2000-й рік характерний для Маріупольського порту тим, що нарощування обсягів вантажопереробки почалося з першого місяця і продовжилося протягом всього року. Протягом двох місяців він перевищував 1 млн.т. Загальний обсяг вантажопереробки склав 10,182 млн. т -- найбільший після 1990 р. Приріст за 1999-2000 рр склав 3,5 млн.т. (в 1,52 рази до 1998 р), а за 2000 р -- 2,04 млн.т (в 1,26 рази до 1999 р). Це найбільш високий ріст обсягів вантажопереробки в 2000 р. серед портів України. За обсягами переробки суховантажів Маріупольський порт зайняв друге місце після Іллічівського. Динаміка обсягів вантажопереробки Маріупольського порту (рис. 1) показує неперервне їх зростання за період 1996-2000 рр.

Рис. 1. Гістограма обсягів вантажопереробки Маріупольського державного морського порту (млн.т.).

Досягнуті успіхи обумовили включення порту в число 100 підприємств країни, які динамічно розвиваються -- за рейтингами Інституту рейтингових досліджень та експертів європейської Ділової Асамблеї.

Розглянемо тепер докладніше виробничі, техніко-економічні та фінансові результати роботи, що дає змогу виокремити основні складові зростання.

Структура вантажопереробки в порівнянні з 1999 р змінилася якісно. Основний приріст (1,5 млн. т) відбувся за рахунок транзитних російських вантажів, в т.ч. вугілля (+ 1170 тис.т.), сірки (+380 тис. т.), добрива (+200 тис. т.). За цей же період вантажопереробка російського металу зменшилася на 190 тис.т, бо єдиним відправником його з Росії залишився Новолипецький металургійний комбінат (330 тис.т річно).

Приріст українських вантажів склав 570 тис. т, в т.ч. вугілля(+300 тис.т.), глина (+340 тис.т.), контейнери (+30 тис.т). Водночас обсяг перероблюваних портом українських добрив зменшився на 130 тис.т.

У загальному обсязі вантажопереробки питома вага українських вантажів складає 49,7% проти 55,1 в 1999 р. Транзитні вантажі збільшилися до 50,2% проти 44,6% в 1999 р. В порівнянні з іншими морськими портами України Маріупольським морським портом перероблено найбільше транзитних вантажів (рис. 2).

Рис. 2. Порівняння транзитних вантажопотоків через найбільші морські порти України в 2000 р. (%): 1 -- Іллічівський порт; 2 -- Одеський порт; 3 -- Південний; 4 -- Маріупольський порт.

В структурі вантажопереробки на першому місці за обсягами залишався метал -- 2960 т, хоча проти 1999 р. і спостерігалося його зниження на 200 тис.т. (за рахунок російського металу). Основними експортерами металу через Маріупольський порт є комбінати ім. Ілліча (1580 тис.т), "Азовсталь" (630 тис.т.), Алчевський МК (185 тис.т.). В 2000 р. спостерігалося збільшення в 2,5 рази переробки металобрухту (134 тис.т). Але в цілому, якщо в 1999 р. питома вага металу у вантажопереробці складала 39%, то в 2000 р -- тільки 29%, що можна, імовірно, пояснити відомими антидемпінговими процесами по українському металу в країнах Заходу.

Обсяги вантажопереробки вугілля (друге місце у загальному балансі вантажопереробки) склали 2922 тис.т, з яких російського 2330 тис.т., а українського суттєво менше -- 590 тис.т. Річний приріст переробки вугільних вантажопотоків великий (+1470 тис.т.)

На третьому місці сірка -- 1835 тис.т. На четвертому глина -- 1560 тис.т., на п'ятому добрива -- 430 тис. т.

Загальний обсяг вантажопереробки в 2000 р. металу, вугілля, сірки та добрив складає 9740 тис. т., а всі інші вантажі -- 440 тис. т., з яких 140 тис. т. припадає на контейнери (+ 20 тис. т. в порівнянні з 1999 р.). При цьому на генеральні вантажі припадає 31,9%, на валочні -- 68,1%.

З ростом обсягів вантажопереробки в 2000 р. збільшилася і кількість оброблених суден -- загалом 1478, з яких 192 (13%) українських, а 1286 -- іноземних.

Валова інтенсивність по основним видам вантажів (метал, вугілля, сірка, глина, добрива, контейнери) збільшилася на 26,3%.

Аналіз інтенсивності обробки суден по окремим вантажам і районам порту показує їх велику відмінність. Так продуктивність І району по листовій сталі склала 1527 т./добу, ІІ району -- 2433 т./добу, ІІІ району -- 1741 т./добу. Різниця в продуктивності по сталі в рулонах і пачках між І і ІІІ районом ще більша: І район -- 1764 т./добу, а ІІІ район -- 3435 т./добу (в 2 рази більше). По слябам І і ІІ райони мають продуктивність 1450-1480 т./добу, а ІІІ район -- понад 6890 т./добу. По стальним заготовкам І район -- 2007 т./добу, а ІІІ район -- майже 3500 т./добу. Така велика різниця пояснюється різною організацією та технологією вантажних робіт, а також людським фактором. Виходячи з цього доцільним є використання старого досвіду шкіл вивчення передових методів праці.

У зв'язку зі значним зростанням обсягів вантажопереробки внутрішньоскладські переміщення вантажів виросли на 49,5% і склали 2030 тис. т. Коефіцієнт перевалки -- 1,76. Середній строк зберігання вантажів залишився стабільним -- 11,7 доби. Разом з тим суттєво скоротилися строки зберігання вантажів, які прибули морем -- на 23,1%.

Використання докерів-механізаторів на вантажних роботах за 2000 р. збільшився на 5%, а їх простої зменшилися.

Продуктивність праці в тонах по маріупольському порту зросла на 21,4% і склала 2697,3 т./людину, а в гривнах -- на 1,2% і склала 79,7 тис.грн./людину. Середньогодинна продуктивність перевантажувальних машин зросла на 18,6%, коефіцієнт використанні механізмів по часу зріс з 0,3-0,35 до 0,45.

Нові умови господарювання в умовах ринкової економіки вимагають і нових підходів до питань управління виробництвом. Виходячи з цього виникла необхідність в створенні Управління угод і маркетингу, залізничного відділу, а також реорганізації комерційного відділу центральної бухгалтерії. Активно впроваджувався внутрішньогосподарський арендний підряд.

Результати роботи порту позитивно відобразилися на оплаті праці. Середньомісячний доход на одну людину склав 800 грн. Проти 508 грн. в 1999 р., а середній приріст заробітньої плати кожного трудівника склав 3504 грн. При цьому доход докерів-механізаторів склав 1230 грн. Проти 751 грн. в 1999 р., а річний приріст -- 5748 грн.

Загальні доходи порту в 2000 р. склали 301 млн. грн., абсолютний приріст до 1999 р. -- 76,3 млн. грн. (34%), що обумовлено значним зростанням обсягів вантажопереробки. Доходи від навантажувально-розвантажувальних робіт зросли на 38%.

Структура доходів порту: від навантажувально-розвантажувальних робіт -- 62%, від портових зборів, послуг портового флоту і канальних зборів -- разом 33,3%, інше -- 4,7%.

Сума валових витрат порту у 2000 р. склала 2037,6 млн. грн., в числі яких 136,2 млн.грн. -- витрати по основній виробничій діяльності, а 101,4 млн.грн. -- витрати на податки, утриманні соціальної сфери, витрати невиробничої діяльності.

В порівнянні з 1999 р. спостерігалося суттєве зростанні витрат по основній виробничій діяльності -- на 66,3%. Це обумовлено такими причинами:

• значним збільшенням обсягів вантажопереробки і пов'язаними з цим експлуатаційними витратами;

• збільшенням витрат, пов'язаних з цільовим використання портових зборів (збільшення в 2,2 рази) 12,3 млн.грн. (ремонт причалів, забезпечення безпеки мореплавання і т.і.);

• зростання витрат на ремонт і матеріали, що обумовлено значним зносом основних фондів який перевищує 50 % і вимагає великого обсягу ремонтних робіт.

В зв'язку з цим собівартість однієй тони вантажу виросла на 30,5% з 5,9 грн./т. до 7,7 грн./т.

Прибуток, одержаний від основної діяльності порту в порівнянні з 1999 р. зріс на 23,6% і склав 159,3 млн. грн. Сума прибутку, яка залишилася у розпорядженні порту після сплати податків та платежів, відрахувань у бюджет і позабюджетні фонди склала 63,3 млн.грн.

Рентабельність (відношенні прибутку до загальних витрат) дорівнює 26,7%.

Одержані показники по доходам і прибутку у 2000 р. найбільші за останні 5 років (рис.3).

Рис. 3. Динаміка зростання доходів і прибутку Маріупольського державного морського порту (млн. грн).

Дебіторська заборгованість Маріупольського порту за 2000 р. знизилась на 12,2% , а кредиторська - на 51,8%.

Разом з тим спостерігається намагання Росії переключити свої вантажі -- вугілля, метал, добрива та інші на російські порти -- Новоросійськ, Туапсе, Таганрог, Темрюк та ін. Також в майбутньому можливе зменшення обсягів поставки металу вітчизняних металургійних підприємств, зокрема в наслідок антидемпінгової політики Заходу і Росії.

З проведеного аналізу одного з найуспішніших для Маріупольського порту років можна зробити такі висновки.

По-перше, в обсязі вантажопереробки порту домінують іноземні вантажі та іноземні перевізники (судна), що об'єктивно вимагає ведення всіх портових операцій на конкурентноздатному світовому рівні. Це вимагає суттєвого поліпшення основних фондів та застосуванні новітньої організації праці з використанням максимальної механізації та елементів автоматизації. Зокрема необхідно нарощувати придбання і освоєння нової перевантажувальної техніки, і в першу чергу портальних кранів, а також модернізацію старих кранів (що продовжить їх строк служби).

По-друге, вантажопотоки Росії в майбутньому можуть не відрізнятися стабільністю, що обумовлює необхідність залучення інших вантажів і потребує ретельної продуманої спеціалізації та використання причалів, критих і закритих складів, всієї території порту для накопичення і зберігання вантажів, раціонального використання перевантажувальної техніки, переорієнтації вантажних комплексів на переробку нових вантажів. В цьому плані необхідно прискорювати будівництво нових і реконструкцію старих причалів з їх універсальним оснащенням на великі глибини і орієнтацією на майбутнє.

По-третє, після будівництва Маріупольського морського вокзалу, який обладнаний всім необхідним для здійснення міжнародних пасажирських перевезень, Маріупольський порт входить в число українських трьох портів, які мають право здійснювати вантажопасажирські перевезення. Розвиток цього напрямку повинен розглядатися як одна з перспектив порту.

Література

1. Дергаусов М. Маріупольський порт -- стратегічний центр управління рухом і розподілом стратегічних вантажопотоків на південному сході України// Схід. - No 3(40). -- 2001. -- С. 10-12.

Юрій МАКОГОН
д.е.н, професор,
зав. кафедрою "Міжнародна економіка" Донецького держуніверситету

Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

Нарощування експортного потенціалу регіону знаходиться у прямій залежності від процесу вкладання в підприємства Донецької області інвестицій взагалі і, зокрема, іноземних інвестиції. Питома вага Донецької області у загальному об'ємі іноземних інвестицій України складає 8,60% (див. табл.). У 1999 році надійшло 150,57 млн. дол. США іноземних інвестицій, що в 2,5 рази більше, ніж в 1998 році (58,5 млн. дол. США), в тому числі з країн СНД і Балтії 0,58 млн. дол. США (0,4% до загального об'єму надходжень), з інших країн світу 149,99 млн. дол. США (99,6%).

Як видно з малюнка 1 в 1999 році відбувся різкий (втричі) притік у область іноземних інвестицій (в той час як по Україні загалом за цей же період, сталося його зниження) внаслідок дії певних пільг згідно з Законом "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області". Інвестування здійснювалося, головним чином, у вигляді рухомого і нерухомого майна 67,1 млн. дол. США (44,6% отриманого об'єму) (в тому числі обладнано у акції 3,03 млн. дол. США), грошових коштів - 26,73 млн. дол. США (17,8%) (в тому числі купівля акцій - 3,30 млн. дол. США), цінних паперів 5,04 млн. дол. США (3,4%). Загальний об'єм інвестицій на 1.01.2000 складав 254,44 млн. дол. США. Найбільші об'єми коштів поступили від нерезидентів з Віргінських островів (Британія) - 109,96 млн. дол. США (42,4% загального об'єму), США - 60,62 млн. дол. США (3,4%), Великобританії - 18,91 дол. США (7,3%), Німеччини - 15,66 млн. дол. США (6%), Кіпру - 14,59% млн. дол. США (5,6%), Фінляндії - 4,31 млн. дол. США (1,7%), Російської Федерації - 3,87 млн. дол. США (1,5%), Нідерландів - 3,59 млн. дол. США (1,4%), Швеції - 2,55 млн. дол. США (1,0%),- Канади - 2,32 (0,9%). Див. мал. 2.

Як видно з аналізу, країни ЄС переважають серед активних інвесторів.

Пріоритетними напрямами у інвесторів стали такі галузі економіки, як чорна металургія - 106,83 млн. дол. США (41,2% загального об'єму інвестицій на 1.01.00), харчова промисловість - 28,85 млн. дол. США (11,1%), внутрішня торгівля - 20,88 млн. дол. США (8,0%), борошно-круп'яна і комбікормова промисловість - 18,45 млн. дол. США (7,1%), зовнішня торгівля - 18,44 млн. дол. США (7,1%), машинобудування і металообробка - 18,13 млн. дол. США (7,0%), хімічна промисловість - 8,25 млн. дол. США (3,2%), сільське господарство - 7,22 млн. дол. США (2,8%), пенсійне забезпечення - 6,47 млн. дол. США (2,5%), кольорова металургія - 50,97 млн. дол. США (2,0%), транспорт і зв'язок - 4,81 млн. дол. США (1,9%), вугільна промисловість - 4,19 млн. дол. США (1,6%) див. мал. 3.

Іноземними партнерами інвестоване 301 підприємство Донецької області. Найбільші об'єми інвестицій отримані підприємствами Донецька - 173,39 млн. дол. США (170 підприємств).

Тут важливо звернути увагу на такий аспект. Серед провідних країн-інвесторів офшорні зони, такі як Кіпр, Віргінські Острови, тобто звідси приходять гроші вітчизняних підприємців - "тінивиків" але вже захищені статусом іноземних інвестицій. У цьому випадку необхідно знову повернутися до указу Президента про амністію певної частини тіньового сектора за умов гарантії міжнародного рівня. Ніякий зарубіжний інвестор не піде до нас, особливо у важку промисловість, якщо ми самі не будемо її розвивати свої капіталовкладення. Це можливе тільки з участю держави.

Вихід у світ указу президента і підготовка законопроекту про легалізацію прибутків, які укриваються від податків спричинив помітне пожвавлення в середовищі підприємців. Однак, на думку більшості опитаних нами експертів, заходи, передбачені цими документами, навряд чи приведуть до повернення "тінивиків" до офіційної української економіки. Без зміни характеру відносин бізнесу і держави, поліпшення інвестиційного клімату в країні ні тіньові гроші, ні які-небудь інші сюди не прийдуть. Статистика фіксує цілком певну тенденцію - найбільшими країнами інвесторами України стають офшорні зони. Тобто національні гроші починають повертатися. Тепер головне - підтримати цей процес. І не стільки деклараціями про амністії тіньовому капіталу, скільки конкретними кроками в позначених напрямах. Ну і, нарешті, треба пам'ятати, що далеко не всі тіньові гроші знаходяться за кордоном. Частина їх сумлінно працює в українській економіці, правда, податки з них не платяться. Проблеми іноземних інвестицій тісно переплітаються з питаннями утворення вільних економічних зон. Важливим напрямом розвитку підприємницького сектора Донецького регіону в умовах ВЕЗ є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг за рахунок вдосконалення виробництва на якісно новому рівні використання сучасних технологій переробки, зберігання, упаковки, транспортування і реалізації продукції машинобудування, харчової і легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту і виходу на нові. Необхідно давати державні гарантії по кредитах для участі у міжнародних тендерах, стимулювати вітчизняний машинобудівний експорт. Для мінімізації ризику не повернення державі експортних кредитів забезпечення захисту підприємців-експортерів від комерційних ризиків потрібно створити систему страхування таких кредитів. Здійснювати послідовну роботу по вдосконаленню організаційних форм, направлених на підтримку і зміцнення об'єднань підприємців-експортерів, що в майбутньому дозволить перейти до підтримки, зробивши можливим координацію діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов виходу на ринку між членами таких об'єднань з метою оптимального використання кон'юнктури, дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.

Дослідження, які ведуться нами в Інститутах НАН України - Інституті економіки промисловості, Інституті економіко-правових досліджень, Донецькому Державному університеті дозволяють запропонувати декілька напрямів прискорення інтеграції до світової системи господарювання, передусім до ЄС. Прогноз дозволяє зробити висновок, що залучення іноземного капіталу в Донецький регіон зможе не тільки посилити підприємницьку активність, але і забезпечити створення нових робочих місць, що дуже актуально в сучасних умовах, стимулювати прискорене впровадження нових технологій і розробку конкурентоздатної продукції. Вигідне геополітичне положення Донецької області, значні природні ресурси і наявність висококваліфікованих кадрів є важливими чинниками залучення іноземних капіталів.

На основі пророблених матеріалів, авторська група прийшла до висновку, що режим ВЕЗ створює певні можливості (передумови) для різного роду економічних злочинів, порушень, зловживань і т.п. Наприклад, виходячи з досвіду експортних зон США в роки депресії вони дозволили спростити, а значить відкрити "двері" з країни різним непотрібним товарам, в тому числі низькосортним, з простроченими термінами придатності, що згодом повторювалося безліч разів в цілому ряді держав при збуті готової продукції при її перевиробництві.

У тих же США створення ВЕЗ вирішило проблему подолання депресії - з одного боку, а, з іншого боку, з'явилися різні варіанти злочинної діяльності ВЕЗ стали перевалочними пунктами спиртних напоїв, наркотиків, зброї, різних видів продукції, які повинні знаходитися під контролем держави. Таким чином, здійснюються криміногенні експортно-імпортні операції, з'являється ігровий бізнес, проституція, виготовлення та збут наркотиків і т.п. Головне порушення - відхід від податків повністю або частково. Так, ВЕЗ і офшорна зона в Панамі при правлінні генерала Норьєги перетворилася на перевалочну базу наркотиків з країн Латинської Америки в США.

Зони типу офшорних або інших "режимних" в області банківсько-кредитної діяльності, податків сприяють виникненню ситуацій по розвиткові корупції серед чиновників. У цих же офшорных зонах створюється унікальна ситуація для відмивання "тіньових" грошей і криміногенних капіталів, які потім прямують у вигляді інвестицій, наприклад, але вже захищені статусом іноземних (Віргінські острови, Кіпр, Панама і т.д.).

Створення будь-якої спеціальної зони передбачає формування того чи іншого (в залежності від законодавства і традицій конкретної держави) робочого органу керівника, контролюючого, регулюючого і т.п. в ВЕЗ. Ці органи управління комплектуються чиновниками і є апаратом. Тому при підготовці різних рішень цих Рад ВЕЗ по, наприклад: особливому статусу оподаткування; реєстрації суб'єктів госпдіяльності або особливих видів діяльності; видачі різних ліцензій; виділенню пільгових кредитів, доступ до кредитних ліній і т.д.; виділенню і використанню бюджетних і інших цільових коштів, субсидій, держарантій; проведенню різних тендерів на будівництво, створення СП, ведення робіт, надання послуг; здаванню у оренду і встановленню рівня оплати землі, будівель, споруд і т.п.; наданню пільгового митного режиму - все це створює ґрунт для зловживань службовим положенням і корупції в різних органах управління і відомствах. Особливо необхідно вказати на ситуацію з виділенням дільниць землі в залежності від розташування різних елементів інфраструктури, наприклад, транспорту, доріг, зв'язку і т.п.

Мають місце також випадки порушень в області використання закритої інформації. Виникають можливості зловживань в сфері отримання дозволів на використання природних ресурсів, повторної сировини, відходів виробництва, а також передачі у вигляді "нового" виробництва явно застарілих технологій, обладнання, продукції (як це мало місце з країнами 3-го світу), наприклад з ДЕУ. Деякі країни мають законодавство, яке спрощує отримання "прапора" торгових судів (Ліберія, острови Греції і т.д.), що створюють можливості здійснювати незаконні операції по перевезеннях вантажів, страховки і пр.

У умовах ВЕЗ створюються умови, передумови і ґрунт для численних варіантів валютних спекуляцій на фондових і фінансових ринках. "Зони", як правило, стають "сейсмологічними" точками світового фінансового ринку (1998 р.- країни Південно-Східної Азії). У ВЕЗ відсутній валютний контроль (Швейцарія) або існують норми не надання інформації про комерційні питання іншим країнам (Гібралтар). ВЕЗ мають певні можливості створення "інфраструктури": гральні, публічні будинки і, якщо це заборонене національним законодавством, то створюються мережа закритих клубів, масажних кабінетів і т.п.

У зв'язку з багатоваріантістю тлумачення різних підзаконний нормативних актів - інструкцій, положень і т.п. в умовах ВЕЗ виникають можливості оформлення документів (декларування вантажів, визначення цін) при реекспорті, транзиті і т.п. з різними порушеннями. У ВЕЗ створюються можливості участі в приватизації підприємств через підставних осіб іноземного підприємця, спекуляцій акціями. Відкривати і реєструвати фірми "одноднівки" для здійснення разових (як правило, незаконних) операцій, оскільки багато з ВЕЗ мають в законодавстві положення про необов'язковість надання різної звітної або конфіденційної інформації, звітні документи не зберігаються і не надаються (країни Карібського басейну), офіси компаній можуть знаходитися поза територією країни. Т.ч., в цілому будь-яка ВЕЗ створює передумови утворення криміногенної ситуації в тому регіоні, де вона функціонує. Так і сама Україна має історичний досвід ВЕЗ, точніше порто-франко в Одесі на меежі 19-20 ст. Всім відома Одеса як вільне місто з укоріненим кримінальним минулим.

Все сказане є спробою узагальнити деякі аспекти можливих порушень, передусім економічного характеру, і дати юридичній науці, законодавцям напряму, в яких необхідно створити певні захисні заходи.

Новікова Ольга,
Інститут економіки промисловості НАН України,
завідувачка сектору проблем соціальної безпеки, д.е.н

Покотиленко Руслан,
Інститут економіки промисловості НАН України,
аспірант Інституту економіки промисловості НАН України

Загрози національній безпеці україни: причини та наслідки тіньової економіки, корупції

Процесу трансформації соціально-економічних відносин в Україні властиві значні складнощі перехідного періоду, які пов'язані із значним погіршенням соціально-економічного стану в державі, руйнуванням системи забезпечення національної безпеки країни, несформованістю громадянського суспільства, проявам складних явищ та протиріч у суспільному житті.

Одним із найнебезпечніших явищ суспільного життя України, притаманних теперішньому негативному стану соціально-економічного розвитку нашою держави є значне поширення тіньової економіки та корупції. Згідно останнього щорічного послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття" [1, с. 4,9], подолання корупції, законодавче обмеження тіньової економічної діяльності та проблеми легалізації тіньових капіталів на сьогодні є одними з першочергових пріоритетів державної політики України. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України [2, ст.85] визначає серед переліку загроз національній безпеці в економічній сфері неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів, криміналізацію суспільства, діяльність тіньових структур. Тобто визначення проблеми тіньової економіки, подолання корупції та легалізації тіньових капіталів має місце у загальній системі забезпечення національної безпеки України в економічній сфері.

Відокремлення в системі загроз національній безпеці в економічній сфері криміналізації суспільства та діяльності тіньових структур здійснено з метою привертання особливої уваги до цього напряму економічної безпеки, який має тенденцію до значного поширення та зростання. Але це вже є наслідок прояву інших небезпек в економічній сфері, які сприяли його формуванню. Так визначені в Концепції національної безпеки [2, ст.85] перелік загроз в економічній сфері є підставою для становлення та поширення корупції та тіньової економіки. Ними є: неефективність системи державного регулювання економічних відносин; наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників; невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн; економічна ізоляція України від світової економічної системи; неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів. Крім визначених Концепцією загроз національній безпеці, які сприяють поширенню корумпованості та зростанню економічних злочинів, слід додати: недосконалість ціноутворення на природні ресурси та корисні копалини; недосконалість державного регулювання приватизаційними процесами; слабка система захисту державних таємниць економічного характеру; економічно необгрунтоване проведення конверсії ВПК; недостатній державний контроль над експортом та імпортом та інші.

Загрози національній безпеці в економічній сфері створюють умови для тіньової економіки, яка в свою чергу негативно впливає не економічний та соціальний розвиток країни.

Так тіньова економічна діяльність в державі веде до значних втрат бюджетних ресурсів; руйнування соціальної сфери; зниження інвестиційної привабливості вітчизняної економіки через посилення податкового тиску; дестабілізації грошового обігу; призводить до підвищення боргової залежності держави; зниження керованості соціально-економічними процесами; підвищення ступеню злочинності по всіх сферах суспільного життя; призводить до значної диференціації населення країни за обсягами доходів; підвищення рівня корумпованості державного апарату; створення перешкод щодо побудови громадянського суспільства, демократизації суспільного життя; підвищення регіонального сепаратизму через вплив тіньових капіталів на місцеві органи влади та політичних діячів; погіршення іміджу України у світі; значних небезпек національній безпеці.

Сучасне економічне становище характеризується значним зменшенням обсягів виробництва; збитковістю більшості стратегічно важливих підприємств; значною деформацією вітчизняного виробництва на державному та регіональному рівнях; сировинною спрямованістю експорту; великою імпортною залежністю економіки від постачання енергоносіїв з закордону; непомірно великими темпами зростання боргової залежності держави; значною нерівномірністю у соціально-економічному розвитку регіонів. Соціальне становище України пов'язане з економічним та характеризується критично низькою народжуваністю та надмірно високою смертністю; значним демографічним навантаженням; низьким рівням оплати праці працівників; збільшенням рівня бідності; великими темпами зменшення реальних грошових доходів населення; наявністю заборгованості з заробітною плати; дуже великим рівнем безробіття з урахуванням прихованого; посиленням неузгодженості дій державних та місцевих органів влади; зростанням соціальної напруженості; загальним зниженням рівня соціально-економічного розвитку регіонів; зниженням потенційних можливостей регіонів до загальнодержавного інтегрованого розвитку.

Стан "тінізації" економіки України та корупції характеризується підвищенням кількості скоєних злочинів в економічній сфері. Зокрема кількість злочинів з хабарництва зросла з 1,6 тис. у 1985 році до 2,3 тис. у 1999 році, кількість злочинів з порушення правил про валютні операції зросла з 0,3 тис. у 1985 році до 1,5 тис. у 1999 році, кількість злочинів з виготовлення або збуту підроблених грошей або цінних паперів зросла з 0,02 тис. у 1985 році до 2,8 тис. у 1999 році, кількість злочинів з ухилення від сплати податків зросла з 3,6 тис. у 1995 році до 10,5 тис. у 1999 році, кількість злочинів із шахрайства з фінансовими ресурсами зросла з 1,1 тис. у 1995 році до 1,7 тис. у 1999 році, кількість злочинів з порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю зросла з 0,4 тис. у 1995 році до 0,9 тис. у 1999 році, кількість випадків приховання валютною виручки зросла з 0,2 тис. у 1995 році до 0,9 тис. у 1999 році, кількість випадків обману покупців та замовників зросла з 2,4 тис. у 1985 році до 4,7 тис. у 1999 році [3, с.229]. Разом з цим кількість засуджених за вироками судів, що набрали законної чинності за окремими видами злочинів при цьому впала, що свідчить про недосконалість законодавства з економічних злочинів, яке використовується у вітчизняному судочинстві та слідчий діяльності. Зокрема кількість засуджених за вироками судів за хабарництво впала з 1,2 тис. у 1985 році до 0,5 тис. у 1999 році, за приховування валютної виручки -- з 0,02 тис. у 1995 році до 0,00 тис. у 1999 році [3, с.230].

Недосконалість системи державного управління зокрема у сфері підприємницької діяльності характеризується значним впливом державних органів влади на підприємницькі структури та бізнес, що призводить до зростання обсягів хабарництва, ухилення від податків через недосконалість діючого законодавства у сфері оподаткування, підвищення рівня корупції через зрощення представників тіньової економіки, криміналу та держслужбовців. Так згідно з дослідженнями Європейського банку реконструкції та розвитку і Світового банку 1999 року у країнах з перехідною економікою [4, с. 6-9], найчастіше держава впливає на процес ціноутворення у наступних державах: у Білорусі (відзначили 88% компаній, які прийняли участь в опитуванні), у Словаччині (64% компаній), в Молдові (54% компаній), в Україні (44% компаній). Загалом 25% респондентів-представників бізнесу у країнах з перехідною економікою, відзначили, що держава вмішується у інвестиційну діяльність, збут та питання оплати праці при цьому лише 16% респондентів відзначили, що держава регулює питання зайнятості. Фактично більш 14% робочого часу директорів підприємств у Казахстані, Молдові та Україні відводиться на спілкування з чиновниками, при цьому аналогічний показник для Азербайджану, Словенії, Хорватії та Чехії склав лише 6%. Практично всі представники компаній країн з перехідною економікою відзначили, що оплачують послуги держслужбовців, тобто надають хабару. Серед напрямів призначення хабару відмічалися: отримання державних послуг, ухилення від податків, зміна діючих регулюючих актів, отримання державних контрактів та дотацій, налагодження більш тісних стосунків з найбільш високопоставленими корумпованими особами. Загальні відомості щодо хабарництва у країнах з перехідною економікою та СНД наведені у таблиці 1.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття" було відзначено, що Україна фактичного за обсягами поширення процесу "тінізації" економіки знаходиться на межі його припустимого значення, тобто частка тіньової економіки зрівнялась з офіційною, значно зросли обсяги нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу, частка неконтрольованої грошової маси зросла з 24,7% у 1994 році до 44,4% на початку 2000 року [1, с.9].

Аналіз та оцінка загроз національної безпеки інших її сфер -- політичної та соціальної щодо формування умов та прояву криміналізації суспільних відносин, поширення тіньової економіки свідчить про наявність тісного їх взаємозв'язку та взаємообумовленості. Так, більшість загроз національній безпеці у політичній сфері сприяють зростанню корупції. Це -- порушення принципу розподілу влади; невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, масове порушення прав громадян в Україні та за її межами; відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами та тероризмом.

Таблиця 1 -- Частота надання та розмір податку у вигляді хабару [4, с.8]

Додатковими політичними загрозами, які не містяться у Концепції національної безпеки України, але мають суттєвий вплив на поширення негативних суспільних явищ є неадекватність законодавчих прав і гарантій можливостям їх реалізації; тенденції моральної та духовної деградації у суспільстві; невідповідність національного законодавства міжнародним системам державної безпеки; відсутність моделі створення розвитку громадянського суспільства, втрата соціальних цінностей; політизація силових структур держави.

Загрози національній безпеці у соціальній сфері з одного боку формують умови для зростання корупції через посилення негативних тенденцій у соціальному розвитку, з іншого боку вони свідчать про пріоритетність скасування цих загроз, які є причиною економічних злочинів та поширення тіньової економіки. Головним чинником, що сприяє цим негативним явищам є низький рівень життя населення, різке його розшарування та відсутність середнього класу. Особливо впливають на ці процеси наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих у суспільно корисній діяльності. Суспільно-політичне протистояння окремих верств населення та регіонів України виявляється при захисті своїх прав та інтересів. При цьому нерідко використовується злочинні шляхи та незаконні методи їх досягнення. "Тінізації" економіки сприяють неконтрольовані міграційні процеси в країні. Низький рівень соціального захисту освітнього, наукового та культурного потенціалу країни, відсутність орієнтації на формування антикримінальної суспільної свідомості є суттєвими перешкодами на шляху подолання корумпованості суспільних відносин. Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частку ВВП на інвестування, що призводять до уповільнення економічного зростання; менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивіденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в Україні підтверджує цей стан. Державні асигнування на науку у ВВП в Україні складають 0,6%, що нижче в три рази від світового порогового значення небезпечного для національної безпеки -- мінімальної межі, яка забезпечує підтримання інтелектуального потенціалу суспільства.

Чинна стратегія національної безпеки на містить правової сфери. Цей недолік сприяє становленню корупції та незахищеності прав і гарантій населення країни. До загроз національній безпеці у правовій сфері необхідно відзначити: відсутність в законодавстві критеріїв оцінки діяльності органів державної влади, пов`язаних із рівнем добробуту населення та відповідальності за зниження рівня життя громадян; недосконалість розвитку національних соціальних, економічних, правових та інших норм і нормативів (соціальних стандартів); недосконалість діяльності структур по забезпеченню реалізації прав, гарантій і свобод всіх суб`єктів права; відсутність системи самозахисту громадян: нерозвиненість потреб особи в відстоюванні своїх прав, гарантій і свобод.

Відзначення серед загроз національній безпеці правової сфери дозволить скасувати становлення нового напряму корупційної діяльності -- прийняття законодавчих актів та указів президента, які відповідають національним інтересам, а не інтересам окремих угруповань. Крім того, масові порушення прав громадян, які простежуються через їх звернення до Президента України, обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування свідчать про бачення громадськістю негативних явищ в сфері економіки про масові порушення конституційних прав людей. В цілому по Україні у 1999 році було 22 звернення до Президента України на 10 тис. населення, а в окремих областях в 1,5-2 рази більше.

Негативний стан забезпечення національної безпеки у сфері економіки через значне поширення тіньової економіки в державі потребує негайних дій щодо забезпечення економічної безпеки України, виваженої державної економічної політики, впровадження ефективних заходів щодо обмеження діяльності тіньових структур. Необхідно прискорити прийняти проекту Стратегії забезпечення економічної безпеки України з урахуванням заходів з обмеження тіньової економіки та корупції, як вагомого чинника небезпек в економічній сфері національної безпеки держави. Потребує прискореного схвалення Стратегія забезпечення економічної безпеки України, необхідно прийняти Закон України "Про економічну безпеку", а також слід здійснювати розробку й прийняття на державному та регіональному рівнях поетапних програм економічної безпеки України та її регіонів. Потребує прискорення прийняття Концепція державної регіональної політики. Необхідно прийняти Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Закони України "Про кредит", "Про державний борг". Потребують законодавчого врегулювання питання функціонування фіктивних фірм, кримінальної відповідальності за навмисне банкрутство та легалізації кримінальних грошей. Актуальними є питання щодо законодавчого врегулювання легалізації тіньових капіталів через розробку відповідної національної програми. з орієнтацією на адміністративні, економічні та правові напрямки. Тобто необхідно забезпечити сприятливий податковий клімат у державі шляхом вдосконалення нормативно-правових документів фінансового та податкового права; законодавчо врегулювати питання щодо визначення походження капіталу як кримінального та тіньового; сформувати сприятливий податковий клімат щодо легалізованого капіталу через зниження податкового тиску на нього при інвестуванні розвитку виробництва і створенні нових робочих місць, змінити пріоритети податкового тиску з сфери виробництва до сфери власного споживання; вдосконалити податкове законодавство з метою уникнення випадків ухилення від податків.

В Україні боротьба з корупцією та тіньовою економікою має законодавче оформлення, трансформується в національній програмі боротьби з корупцією, є предметом наукових досліджень, а також користується увагою політичних діячів та партій у передвиборних компаніях. Але поступове підвищення рейтингу України серед корумпованих країн свідчить про їх низьку ефективність через невпровадженість. Систематизація загроз національній безпеці у всіх її сферах за напрямами, які є причинами виникнення корупції та тіньової економіки або наслідками їх дії може сприяти зміцненню ситуації та надасть новий поштовх у скасуванні негативних явищ, які перешкоджають економічному та соціальному розвитку держави.

Література

__________________________________

1. Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік //Урядовий кур'єр (Державність). -- 2000. -- 23 лютого. - No34. -- С. 5-12.

2. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. -- 1997. - No10. -- ст.85.

3. Україна у цифрах у 1999 році: Корот. стат. довід. Державний комітет статистики України: За ред. О.Г. Осауленка -- К., 2000. -- 261 с.

4. Результаты исследования ЕБРР и Всемирного банка свидетельствуют о панибратских отношениях между государством и предприятиями // Трансформация: Экономический бюллетень о странах с переходной экономикой: Издание Всемирного банка и Института Уильяма Дэвидсона. -- Декабрь 1999 г. -- No 6. -- 47 с.

5. Т. Ламанова. Тіньова економіка -- визначення, структура, методи оцінки. // Економіка, фінанси, право. -- 2000. - No3. -- С. 22-28.

6. О.Ф. Новікова Соціальна безпека: організаційно-економічні проблеми і шляхи вирішення. -- ІЕП НАН України, 1997. -- 460 с.

7. І. Керел. Корупція як основна причина економічної кризи // Економіка, фінанси, право. -- 2000. - No3. -- С. 26-28.

8. В.О. Мандибура "Тіньова" економіка України та напрями законодавчої стратегії її обмеження. -- К.: Парламентське видавництво. -- 1998. -- 136 c.

9. А.В. Шестаков Теневая экономика: Учебное пособие. -- М.: Дашков+К°, - 2000. -- 152 с.

10. Національна програма боротьби з корупцією. Затв. Указом Президента України 10 квітня 1997 р. No 319/97 // Урядовий кур`єр. -- 1997. -- С. 9-10

Е.Зельдіна,
кандидат юридичних наук,

Б.Сорокін,
кандидат економічних наук

АУДИТОРСЬКА ПЕРЕВІРКА ЯК СПОСІБ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

У процесі реформування економіки України загострилася необхідність вдосконалення не тільки контрольних функцій держави, які сприяють виявленню вже здійснених економічних злочинів, але і профілактичних заходів, що попереджають економічні правопорушення. Одним з таких заходів є аудиторська діяльність.

Аудиторська діяльність регулюється Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 року. У ст. 10 даного Закону встановлюється, що проведення аудиту є обов'язковим для:

1. підтвердження достовірності і повноти річного балансу і звітностей комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств і інших господарських суб'єктів незалежно від форми власності і виду діяльності, звітність яких офіційно обнародується, за винятком установ і організацій, які повністю фінансуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.
   
   Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарських суб'єктів з річним господарським оборотом менше двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки;

2. перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств і інших фінансових посередників;

3. емітентів цінних паперів;

4. державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності;

5. збудження справи про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Аналізуючи приведену норму права необхідно акцентувати увагу на ряді питань. По-перше, закон ніяк не розшифрував термін "обнародування звітності". У зв'язку з чим головна Державна податкова інспекція України звернулася в Комісію Верховної Ради України з питань економічної політики і управління народним господарством для офіційного тлумачення ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність".

Згідно листів Комісії Верховної Ради України від 2.03.95 м. No 06-8/10-417 обнародування звітності - це офіційне представлення бухгалтерської звітності (балансів) до органів Головної Державної податкової інспекції, Національного банку, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету і інших установ, уповноваженої законодавством України отримувати бухгалтерську звітність від господарських суб'єктів, а також офіційна публікація звітів (балансів) про фінансове становище підприємств в органах масової інформації, якщо це передбачене законом.

По-друге, викликає здивування відмова законодавця від аудиту діяльності організацій, які фінансуються рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю. У даній ситуації необхідно контролювати використання бюджетних коштів, адже якщо організація не займається підприємницькою діяльністю, то це зовсім не означає, що не ведеться господарська діяльність. Згідно ст. 4 Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит - це перевірка публічної бухгалтерської звітності, первинних документів та іншої інформації по фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання з метою встановлення достовірності їх звітності і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Таким чином передбачене законодавцем визначення аудиту встановлює можливість перевірки не тільки суб'єктів підприємництва, але і всіх суб'єктів, які здійснюють господарську діяльність, адже закріплений законом обов'язковий аудит повинен бути направлений не тільки на визначення правильності використання підприємцями своїх коштів, але і на встановлення використання бюджетних коштів некомерційними організаціями відповідно до їх цільового призначення.

По-третє, необхідно зупинитися на такому важливому питанні, як відповідальність за непроведення встановленого законодавцем аудиту фінансово-господарської діяльності. Пунктом 2 ст. 29 Закону "Про аудиторську діяльність" встановлено, що у разі непредставлення або невчасного представлення аудиторського висновку з вини господарюючого суб'єкта до нього застосовуються фінансові санкції і адміністративні штрафи, передбачені законодавчими актами України. Таким чином, законодавець не встановлює відповідальність за порушення ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність", яка передбачає обов'язкове проведення аудиту, але встановлює відповідальність за непредставлення аудиторського висновку. Також вимагає особливої уваги той факт, що Закон України "Про аудиторську діяльність" не встановлює конкретної відповідальності, а посилає до законодавчих актів України.

Аналіз законодавства України дозволяє стверджувати, що конкретна відповідальність за ненадання або невчасне надання аудиторського висновку передбачена п. 3 ст. 11 Закону України "Про систему оподаткування" і п. 7 ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу України", і п. 18.3 ст. 18 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", які встановлюють фінансові санкції у вигляді утримання 10% передбачених до оплати сум податків за річним розрахунком, а відносно керівників та інших посадових осіб підприємств, що не представили або несвоєчасно представили аудиторський висновок, штраф в розмірі від 5 до 10 мінімальних заробітних плат.

На закінчення необхідно зазначити, що законодавець встановив реальну можливість для попередження економічних правопорушень шляхом введення обов'язкової аудиторської перевірки, але відсутність чіткого механізму її проведення, неточність і складність норм права, а також їх розрізненість виявилися каменем спотикання на шляху реалізації законодавства.

Все викладене свідчить про необхідність розробки чіткого механізму проведення обов'язкової аудиторської перевірки, який повинен включати в себе порядок проведення перевірки, порядок надання аудиторського висновку, реальну відповідальність за ухиляння від проведення обов'язкової аудиторської перевірки, а також інші питання, які будуть сприяти практичній реалізації законодавства.

Аудиторська перевірка може стати потужним засобом попередження економічних правопорушень не тільки для держави, але і для суб'єктів підприємництва, оскільки аудиторська перевірка, в основі своїй є не засобом покарання, а засобом виявлення умисних і ненавмисних прорахунків і недоробок, які могли мати місце в ході здійснення бухгалтерського обліку.

О.Г. Кальман, к.ю.н.,
доцент Національної юридичної академії
України ім. Я.Мудрого

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Корупція і злочинність є найглобальнішими проблемами світового співтовариства. У тому або іншому обсязі вони виявляються в будь-якій державі, підкреслюючи всі зростаючі протиріччя у відношеннях між громадським суспільством і державою в умовах ринкових відносин. Ці два тісно пов'язаних між собою явища є головною загрозою для розвитку сучасної цивілізації, оскільки створюють непереборні перешкоди й у корені підривають необхідні умови для нормального функціонування і соціально-економічного прогресу суспільства на основі раціонального використання його інтелектуального, морально-психологічного, економічного і науково-технічного потенціалу. Вона охоплює собою як загальносоціальне, так і правове поле життєдіяльності суспільства.

Вивчення законодавства і практики боротьби з цими явищами свідчить, що жодна держава не має в даний час діючих засобів протистояння їм. А всі програми та заклики до їх обмеження або ліквідації зазнають, як правило, краху, як в економічно розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються. Успіхи антикорупційних реформ дуже рідкісні, а провали багаточисельні. Спіраль корупції, як ракова пухлина, проникає у всі прошарки суспільства, починаючи від пересічного громадянина і дрібного службовця до високопоставленого чиновника державного апарата, оскільки економічна і політична влада поширюється на усі сфери суспільного життя.

Однією з причин такого стану, на нашу думку, є недостатньо чітке законодавче визначення поняття "корупція". Кримінологічні дослідження, аналіз публіцистичної і наукової літератури, а також законодавчої практики України, Росії та інших країн свідчить про те, що, як правило, соціологічний і правовий аспекти цього поняття не розмежовуються. В результаті дуже часто приймаються поспішні і недостатньо продумані законодавчі рішення, які переважно спрямовані на боротьбу з незначними корупційними проступками. А ефективність їх впливу - практично дорівнює нулю. Про це свідчить і досвід боротьби з корупцією в Україні, де діє чотири основні нормативних акти: Закон України "Про боротьбу з корупцією", Закон України "Про державну службу", Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. А за оцінками західних експертів, які проводили дослідження в 85 країнах світу, Україна по корумпованості органів влади й управління посідає третє місце після Камеруну та Росії.

Проведене сектором вивчення причин злочинності НДІ вивчення проблем злочинності АПрН України опитування громадської думки серед громадян України, які представляють різні соціальні прошарки, показало, що більш половини з них (56,7%) використовує для вирішення своїх життєвих проблем такий засіб, як дача хабара, а 87,9% заявили, що хабарництво і корупція - це властиве нашому суспільству явище, 77,8% респондентів визнали роботу правоохоронних органів України в цьому напрямку незадовільної.

Немаловажною проблемою є і та обставина, що в рішеннях та постановах органів влади і управління, у численних публікаціях, присвячених проблемам боротьби з корупцією, найчастіше даються рекомендації, що суперечать Конституції держави, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина, закріпленим у міжнародно-правових актах. Ці порушення стосуються, як правило, досить широкого кола загальногромадських прав і свобод: трудових, особистих, сімейних, політичних, економічних тощо. Прикладів у цьому зв'язку можна навести багато із законодавчих актів різних країн. Наприклад, відповідно до законодавства України, службовці повинні повідомляти в податкові органи відомості про свої прибутки і прибутки членів сім'ї. У випадках скривлення цих відомостей або їх ненадання вони несуть передбачену законом відповідальність. Але чому службовець повинний відповідати за укриття прибутків жінкою, дітьми, якщо він фактично з ними не мешкає? На це питання закон відповіді не дає.

Тому вбачається вкрай необхідним, з метою більш послідовної та цілеспрямованої боротьби з корупцією провести чітке законодавче розмежування поняття "корупція", як соціального і правового явища, позначити ті ознаки, що їх об'єднують і розділяють з тим, щоб уникнути об'єктивного зобов'язання на законодавчому рівні, а боротьба з корупцією не перетворювалася б в загальносоціальний та політичний ажіотаж. Тільки при такій умові, на наш погляд, ця проблема не була б настільки невирішеною, як її зображують у багатьох наукових публікаціях у різних країнах. Так, у принципі, корупцію, як соціальне явище, викоренити неможливо, і в цьому ми згодні з авторами, що відстоюють цю тезу. Але ефективна боротьба з корупцією в правовому змісті та перетворення її у неприбуткове й ризиковане заняття - задача, яка може бути вирішена у демократичному суспільстві. Цей напрямок боротьби з корупцією здатний в значній мірі підірвати її соціальні корені та прояви.

Корупційні діяння багатоликі. Їх повний перелік зайняв би не одну сторінку. В узагальненому виді корупція, як соціальне явище, містить у собі сукупність діянь у системі взаємовідносин між громадянами й службовцями державного апарату і громадських організацій по наданню послуг, робіт, виконанню замовлень, задоволенню вимог з метою одержання ними матеріальних благ, послуг, пільг і переваг.

Корупція, як соціальне явище, являє собою складне, багатомірне явище, що охоплює усі сфери соціальних взаємовідносин між громадським суспільством та державою і посягає різноманітними засобами на блага, що охороняються законом. Крім правових вона торкається цілої низки інших проблем: психологічних, історичних, культурних, міжособових, що, природно, викликає труднощі у виробленні її загального поняття і відмітних ознак, розробки будь-яких конкретних заходів боротьби з нею. Тому не випадково, що світовому співтовариству так і не вдалося виробити загальноприйнятне юридичне поняття корупції, хоча наповнення суті цього поняття на рівні звичайного розуміння всім добре відомо. Це корислива діяльність службовців державного апарату та громадських організацій, пов'язана зі вчиненням різноманітних правопорушень по службі в процесі реалізації своїх повноважень. Вона може мати найрізноманітніші прояви: трудові, цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові. Тобто, по своїй суті, - це вся гама корисливих правопорушень, що вчиняються у зв'язку з виконанням обов'язків по службі. Проте чинне законодавство України та Росії, спрямоване на боротьбу з корупцією, недостатньо чітко розмежовує ці діяння. Адміністративно-правова корупція, як свідчить судова практика, у даний час є основним об'єктом впливу правоохоронної системи, кримінальна-правова - поза сферою її досягнення.

Корупція, як правове явище, більш вузьке поняття, що охоплює собою тільки ті діяння, які передбачені адміністративним та кримінальним законодавством. Проте законодавче вирішення цього питання в багатьох країнах досить умовне, особливо, стосовно відповідальності за хабарництво і зловживання службовим положенням. Правозастосовча практика тут зіштовхується з великими проблемами у вирішенні питання адміністративно-правової або кримінально-правової кваліфікації типових правопорушень.

З урахуванням викладеного, на нашу думку, прийшла пора в кримінальному законодавстві відмовитися від поняття "посадового злочину" і замінити його поняттям "корупційні злочини" і дати, з урахуванням поширеності і ступеня суспільної небезпеки, їх вичерпний перелік у кримінальному законі. До числа таких можна було б віднести корупційні діяння, передбачені Концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. До них відноситься: хабарництво, зловживання владою або службовим положенням, інші службові злочини, що вчиняються для задоволення корисливих або інших інтересів службовця чи інших осіб, розкрадання державного, колективного або іншого особистого майна з використанням службового положення, незаконні одержання матеріальних або інших благ, переваг і пільг, заняття підприємницькою діяльністю з використанням службового положення, сприяння легалізації прибутків, отриманих незаконним шляхом, використанні інформації, отриманої у зв'язку з виконанням службових обов'язків та інші. Не зайвою тут була б і адміністративно-правова преюсдиція.

Усі інші заходи профілактики зловживань службовим положенням повинні регулюватися іншими заходами соціально-правового впливу та відповідальності.

Такий підхід, на нашу думку, дозволить уникнути штучного роздування "монстра корупції" в суспільній свідомості, дасть легітимне визначення цьому терміну, чітко позначить коло корупційних діянь, зрівноважить адміністративне і кримінально-правове регулювання відповідальності за різноманітні службові правопорушення, сприятиме більш ефективному впливу на правопорушення у сфері державної служби і попередженню корупції. А в цілому - уникнути риторичних закликів до органів влади й управління покінчити з корупцією.

Головні зусилля повинні бути спрямовані на профілактику корупційних діянь. Але з урахуванням сучасної ситуації і прогнозів на найближчу перспективу щодо подальшого поширення корупції, вважаємо, що успішна боротьба з нею неможлива без посилення репресивних заходів у різних сферах правового регулювання.

Ігор Сорока,
доктор економічних наук, проф.,
ректор Донецького державного університету економіки і торгівлі

ПІДПРИЄМНИЦТВО І ЙОГО МОТИВАЦІЯ ЯК
ЕКОНОМІКО-ФІЛОСОФСЬКІ ФЕНОМЕНИ:
ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНОГО І ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

Звернемося безпосередньо до категорії "мотивація підприємництва" і проаналізуємо її в контексті поглиблення економіко-філософського пізнання суті цього феномена. І, напевно, перше, що кидається в очі, це те, що в спеціальній літературі представлена безліч підходів до аналізу і визначення суті категорії "мотивація підприємництва", з позицій яких піддають дослідженню цей складний соціально-економічний і психологічний феномен. Така строкатість поглядів пояснюється багатогранністю і міждисциплінарністю вказаної категорії і відносин, що описуються нею, відповідним смисловим контекстом дослідження, в залежності від якого останнє дозволяє з різною мірою повноти і під різними точками зору розглянути особливості мотивації підприємництва.

Різні джерела і автори в залежності від світоглядних позицій і методологічних підходів визначають суть мотивації по-різному. На нашу думку, в самому загальному вигляді мотивація діяльності є системою мотивів (з всіма її онтологічними ознаками), що з'являється в своїй комплексності і цілісності, єдності соціального, економічного, загальнофілософського і психологічного початків, цілей і задач, механізмів реалізації. "Мотив" (французьке motif, від лат. moveo-рухаю) - це те, що спонукає активність, ради чого вона здійснюється, що визначає її спрямованість. За своїми функціями в регуляції поведінки мотивуючі чинники можуть бути розділені на три класи: потреби, потяги і інстинкти як джерела активності організму; власне мотиви як причини, що визначають вибір поведінки; емоції, переживання і установки як способи регуляції поведінки суб'єкта [5, 380]. Можна сказати, що мотиви (психол.) - це те, що спонукає діяльність людини. У широкому значенні до мотивів в психології відносять потреби та інстинкти, потяги і емоції, установки і ідеали. У свою чергу, мотивації в біології - це активні стани мозкових структур, що спонукають вищі тварини і людину здійснювати спадково закріплені або придбані досвідом дії, спрямовані на задоволення потреб. Звичайно, коли мова йде про мотивацію як філософську і економічну категорію, людина залишається в гносеологічній самотності, а тваринний світ виводиться за рамки даного дослідження.

Нами проблеми економічної мотивації підприємництва розглядаються в їх безпосередньому взаємозв'язку з психологічною і поведінковою (біхевіоризм) мотивацією ділової активності. Економічна мотивація підприємництва як деяка абстракція, існуюча автономно, поза психологією людини, без зворотньому зв'язку між об'єктивним і його сприйняттям, а також відповідних поведінкових реакцій на цю, пропущену через свідомість об'єктивність, не може існувати. Бо мотивація ініціативної економічної діяльності - це завжди єдність потенцій і їх реалізації.

З акцентом на управлінський прагматизм мотивація може бути визначена як "процес стимулювання самого себе й інших на діяльність, направлену на досягнення індивідуальних і загальних цілей організації" [4, 688]. З цього витікає, що мотивація підприємництва може бути як зовнішнім до суб'єкта (суб'єкт що мотивує - суб'єкт що мотивується), що мотивується процесом, так і внутрішнім (самомотивація), і при цьому розглядатися як на макрорівні - мотивація підприємництва взагалі, направлена на загальне підвищення ділової активності, так і на мікрорівні - мотивація конкретного підприємця в інтересах конкретної організації і його власних.

Для того, щоб краще зрозуміти суть мотивації підприємництва, суто економічного аналізу проблеми явно недостатньо. Типова помилка переважної більшості дослідників вказаної проблеми полягає в тому, що всі вони сподіваються на універсальність, абсолютность і самодостатність економічного аналізу мотивації ініціативної економічної діяльності. У результаті, міра наближення результатів подібних досліджень до істини і їх науково-прикладна своєчасність залишають бажати кращого. Як представляється, глибокий і продуктивний економічний аналіз феномена мотивації підприємництва і його адекватні результати можливі лише в тому випадку, коли він буде здійснюватися в контексті паралельного аналізу мотивації підприємництва як загальнофілософської проблеми.

Звертаючись до древніх і великих, помічаємо, що їх самих і їх менш іменитих сучасників жваво цікавили проблеми ініціювання людської активності у всіх сферах життєдіяльності. І людська підприємливість, і її мотивація в філософському значенні цього слова не тільки не складають тут виключення, але навпаки, здавна приковує до себе пильну увагу філософської науки. У своєму труді "Риторика" 2300 років тому Арістотель зазначав: всі люди роблять одне мимовільно, інше довільно, а з того, що вони роблять мимовільно, одне вони роблять випадково, інше з потреби; з того ж, що вони роблять з потреби, одне вони роблять з примусу, інше - згідно з вимогами природи. Все, що здійснюється ними мимовільно, здійснюється або випадкове, або внаслідок вимог природи, або з примусу. А те, що робиться людьми довільно і причина чого лежить в них самих, робиться ними одне за звичкою, інше під впливом прагнення, і притому одне під впливом прагнення розумного, інше - безрозсудного. Бажання є прагнення до блага, тому що всякий випробовує бажання лише в тому випадку, коли вважає об'єкт свого бажання благом. Прагнення ж безрозсудні - це гнів і пристрасть. Отже, все, що люди роблять, вони роблять з семи причин: випадково, згідно з вимогами природи, з примусу, за звичкою, під впливом розмірковувань, гніву і пристрасті [1, 49] (див. сх.). Цей геніальний в своїй логічній простоті і універсальності висновок Арістотеля є методологічним ключем до розуміння природи людської активності взагалі і її мотивації. Останні ж включають в себе ініціативну економічну діяльність і її мотивацію, найважливішими складовими яких виступають підприємництво і його мотивація. Скористаємося прозріннями Арістотеля для того, щоб глибше проникнути в філософську основу мотивації ініціативної економічної діяльності взагалі і мотивації підприємництва зокрема.

Передусім спробуємо перевірити "мотиваційною формулою Арістотеля" сам об'єкт мотивації - підприємництво. По-перше, підприємництво як найважливіша складова ініціативної економічної діяльності і діяльності взагалі обов'язково несе в собі елементи мимовільного і довільного.

По-друге, мимовільне, що розділяється на випадкове і необхідне і потім знову інтегрується, відразу ж вказує на те, що і підприємництво, і його мотивація в обов'язковому порядку несуть в собі елементи необхідного і випадкового. Необхідне в підприємництві і його мотивації визначається раціональністю людської діяльності взагалі і її спонукань. Бо тільки економічне або інше раціо лежить в основі підприємницької діяльності як тривалого і не дискретного процесу і його відповідної мотивації, несучої в собі коди доцільності, мети, запрограмованих і очікуваних результатів.

Мотиваційна формула Арістотеля

ВСІ ЛЮДИ РОБЛЯТЬ ВСЕ

МИМОВІЛЬНО ДОВІЛЬНО

ВИПАДКОВО за ЗВИЧкою

З ПОТРЕБИ ПІД ВПЛИВОМ ПРАГНЕННЯ

з примусу згідно РОЗУМНО БЕЗРОЗСУДНО

вимог (прагнення до

природ блага під впливом під впливом

гніву пристрасті

Те ж можна сказати і про випадковість, роль якої в здійсненні підприємництва і його мотивації надзвичайно велика. Підприємництво буквально виткане з випадковості, починаючи з дій його суб'єкта на самій фірмі і закінчуючи його рішеннями і діями в ринковому, конкурентному середовищі. Чого варта тільки одна "стиковка" в ланцюгу: витрати (виробництва) - ринкові ціни, яка настільки випадкова, що має виразну тенденцію до переростання в ранг закономірної непередбачуваності або, що те ж саме, непередбачуваної закономірності.

Дещо інакше потрібно оцінити роль випадковості в мотивації підприємництва. Їх кількісний розбіг тут значно менше, хоч в кожному конкретному випадку практично неможливо обчислити, яка випадковість спочатку спонукає людину до вибору підприємництва як сфери застосування свого "Его" і відповідної моделі підприємницької поведінки, а яка випадковість зумовить мотивацію його дій і рішень в конкретній виробничо-ринковій ситуації.

Далі логіка цілей і задач нашого дослідження вимагає тимчасового абстрагування від послідовного розбору "мотиваційної формули Арістотеля" з метою опису парних категорій "раціональність" - "ірраціональність".

Раціоналізм (франц. rationalisme, від лат. rationalis - розумний, ratio - розум) - філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Термін "раціоналізм" використовується для позначення філософських концепцій починаючи з XIX в. Історично раціоналістична традиція сходить до древньогрецький філософії. Наприклад, ще Парменід, що розрізняв знання "по істині" (отримане за допомогою розуму) і знання "на думку" (досягнуте внаслідок почуттєвого сприйняття), вбачав у розумі критерій істини. Раціональне - таке, що відноситься до розуму (розуму) - встановлене і обґрунтоване ним, що виникає з нього, доступне його розумінню. Протилежність раціонального в самому загальному значенні (але з відтінком непізнаваності, незбагненності) - ірраціональне. У гносеологічному плані раціональне як те, що належить думці звичайно протиставляють емпіричному і почуттєвому пізнанню (відчуття, сприйняття, уявлення). Раціональність, здатність людини мислити і діяти на основі розумних норм; в широкому значенні відповідність діяльності розумним (розсудливим) правилам, дотримання яких - умова досягнення мети. Внутрішня суперечність раціональності полягає в тому, що розумна, творча діяльність, здійснюючись на основі певних норм, разом з тим долає їх рамки [5, 545-546]. З приводу останньої тези можна помітити, що вона, подібно ДНК, несе в собі загальнофілософський код підприємництва і його мотивації, які у повній відповідності з цим кодом завжди здійснюються на основі розумних норм, але при цьому тягнуться далеко за їх межі. Антиподом, сутнісним антонімом "раціонального" є категорія "ірраціональне" (від лат. irrationalis - безрозсудний, несвідомий). У самому загальному значенні - те, що знаходиться за межами розуму, алогічне або неінтелектуальне, несумірне з раціональним мисленням або що навіть суперечить йому. Звичайно протиставляється поняттю раціонального [5, 226].

Виходячи з наведених визначень, виникає бажання зв'язати їх з елементами "мотиваційної формули Арістотеля": раціональність з необхідністю, ірраціональність з випадковістю. Це загалом вірно і з точки зору загальнофілософських підходів, і з позицій їх застосування до мотивації підприємництва. Дійсно, необхідне в підприємництві і його мотивації самим безпосереднім чином пов'язане зі свідомим, розумним, розсудливим, пояснюється ним і в той же час саме пояснює його. Аналогічно випадкове в підприємництві і його мотивації відповідно до формальної логіки безпосередньо пов'язане з несвідомим, безрозсудним, алогічним, пояснюється ним і в свою чергу пояснює його. Але сказане правильно лише частково. Бо необхідне в підприємництві і його мотивації повністю пронизане ірраціональним, так само, як випадкове в сфері ділової активності часто парадоксально стоїть поряд і взаємодіє з раціональним.

По-третє, повертаючись до "мотиваційної формули Арістотеля", помічаємо, що з того, що люди роблять з потреби, одне вони роблять з примусу, інше - згідно з вимогами природи. І тут підприємництво і його мотивація не складають виключення в порівнянні з іншими складовими ініціативної економічної діяльності і їх мотивацією. Мотивація підприємництва передбачає в своєму здійсненні як примус, так і слідування вимогам природи. Що стосується примусу до підприємництва, то це нонсенс тільки на перший погляд. Просто термін "примус" ми звикли сприймати і в академічному, і в кожноденному значенні цього слова в негативному контексті, як форму насильства над людською природою, обмеження свободи індивіда. Причому, як форму насильства одних людей над особистісною незалежністю інших. У даному ж випадку мова йде про примус не як про суб'єктивну дію, а як сукупність об'єктивних і штучно змодельованих обставин зовнішнього ринкового та внутрішньофірмового середовища, які утворюють систему, змушують суб'єкта підприємництва так чи інакше діяти в рамках гри, що зветься бізнесом.

Треба підкреслити і те, що існує і третій вектор примусу до підприємництва - власна природа людини. До речі, цей чинник в рівній мірі відноситься і до примусу до діяльності, і до вимог природи.

Там, де сходяться в єдиній точці підприємництво і його мотивація, примус до підприємництва, включаючи самопримус до підприємницького труда внаслідок особливостей людської природи, має місце економіко-філософський або, що майже тотожно, але дещо вужче, економіко-психологічний феномен мотивації підприємництва.

Якщо розглянути мотивацію підприємництва з позицій примусу і вимог природи в контексті їх пріоритетних взаємозв'язків з раціональним і ірраціональним, то відразу ж зазначаємо, що очевидність логічних ланцюжків: примушення - раціональне, вимоги природи - ірраціональне майже не викликає сумнівів. Дійсно, об'єктивний або суб'єктивний примус немислимий поза раціональним, розумним, осмисленим началом. З іншого боку, самомотивація під впливом зовнішньої навколишньої природи і її вимог та аналогічних вимог внутрішньої природи людини передбачає наявність значних елементів ірраціональності, що опосередковують взаємозв'язок в ланцюгу: мотивація підприємництва - вимоги природи.

Разом з тим, примус у всіх його формах, що ініціює ділову активність, вже самим формулюванням проблеми привносить в мотивацію підприємництва ірраціональний початок. Як можна примушувати (нехай і об'єктивними обставинами) до тієї діяльності, яка за визначенням містить в собі свободу як власний конституюючий елемент. Як можна сумістити діяльність з примусу і знамените laissez faire, laissez aller (франц. - дозволяти діяти, дозволяти йти своїм ходом), що є синонімом вільного підприємництва. Наяна безперечна фрраціональність причинно-наслідкових зв'язків між мотивацією підприємництва і примусом до нього.

Згідно формули Арістотеля : "те, що робиться людьми довільно і причина чого лежить в них самих, робиться ними одне за звичкою, інше під впливом прагнення, і притому одне під впливом прагнення розумного, інше - безрозсудного". Безумовно, підприємницька діяльність і її мотивація здійснюється не тільки мимовільно, але і довільно, під впливом чинників власне людської природи. Отже, раціональне і ірраціональне в підприємництві і його мотивації, які ідентифікуються як довільна діяльність, здійснювана під впливом причин, іманентних власне людській природі, тотожно пропорційні їх плаваючому співвідношенню в людині взагалі і людині, що є конкретним суб'єктом підприємництва і його мотивації. Як не можна математично точно обчислити в кожний конкретний момент індивідуальнго буття співвідношення раціонального і ірраціонального в людині, так само невизначеною є діалектика раціонального і ірраціонального в кожний конкретний момент в підприємництві і його мотивації в конкретній людині як їх носія. Виходячи з того, що людина є самим складним з всіх біосоціальним феноменом цивілізації, то і всі види його життєдіяльності несуть на собі той же відбиток складності, суперечності, перманентної динамічності свого стану. Можна сказати, що сама людина і всі види діяльності, носієм яких вона є, буквально виткані з двох компонентів: раціонального та ірраціонального.

Таким чином, як довільна діяльність підприємництво і його мотивація представляють діалектичну єдність раціонального й ірраціонального, динамічний стан якої в кожний конкретний момент коливається від повного переваження однієї з сторін до їх короткочасного паритету.

Далі аристотелева схема мотивації людської активності показує, що довільна діяльність здійснюється людиною з трьох причин: 1) за звичкою; 2) під впливом прагнення розумного; 3) під впливом прагнення безрозсудного.

У всіх трьох випадках ситуація в плані раціонального й ірраціонального початків адекватна довільній діяльності як такій, що цілком логічно, бо вказані три причини і є, за Арістотелем, спонукальними мотивами довільної діяльності. Сказане повністю екстраполюється на підприємницьку діяльність, яка, як і довільна діяльність взагалі, мотивується в тому числі вказаними трьома причинами, що є формами реалізації внутрішньої природи людини.

Отже, звичка і прагнення (розумне) в підприємництві і його мотивації можуть містити раціональний та ірраціональний початки. Трохи інакша справа з прагненням безрозсудним, що також є спонукою людської активності, окремими випадками якого служать підприємництво і його мотивація. Перший висновок, який сам напрошується, полягає в тому, що безрозсудне прагнення є переважно ірраціональним за визначенням. Саме переважно, а не абсолютно, тобто без повного заперечення раціонального. Бо безрозсудне - не означає абсурдне, ірраціональне в повному розумінні цього слова. Для того, щоб сказане стало більш зрозумілим, підемо далі по формулі Арістотеля.

"Бажання є прагнення до блага, тому що всякий випробовує бажання в тому випадку, коли вважає об'єкт свого бажання - благом. Прагнення ж безрозсудні - це гнів і пристрасть". Що стосується прагнення розумного, то воно, безумовно, корелює з раціональним. І в цьому значенні підприємництво і його мотивація підкоряються тим же закономірностям, що і інші види людської життєдіяльності. Але в такому випадку ділова активність і її стимулювання також містять в собі приховану боротьбу раціонального й ірраціонального початків, бо прагнення до блага, коли всякий об'єкт бажання вважається благом в тому випадку, якщо так вважає конкретний окремо взятий індивід, не може не нести в собі могутній заряд ірраціональності. Наочним прикладом може служити сприйняття індивідом антиблага як благо. Виникаюче на цьому грунті бажання вже ніяк не назвеш розумним прагненням, хоч носієві бажання останнє здається саме таким.

Так само й з прагненнями, що є безрозсудними за визначенням. До них Арістотель відносив гнів і пристрасть. На перший погляд, дійсно, той же гнів є виключно ірраціональним з позицій його ролі в позитивній творчій діяльності. Пристрасть - і того більше. Але це тільки на перший погляд. Бо раціональна, творча роль гніву в числі інших чинників мотивації підприємництва дійсно часом має місце. Так само і пристрасті.

Арістотель так резюмує свою схему мотивації людської активності. "Отже, все, що люди роблять, вони роблять з семи причин: випадково, згідно з вимогами природи, з примусу, за звичкою, під впливом роздуму, гніву і пристрасті". І в цьому великому філософу важко що-небудь заперечити, бо за два з половиною тисячоліття людська природа зазнала таких же незначних змін, як і законів буття, основоположних стереотипів суспільної і індивідуальної свідомості. Внаслідок чого до семи арістотелевих першопричин мотивації людської активності сьогодні додати практично нічого (що, однак, зовсім не означає того, що процес пізнання в розглядуваній галузі зайшов в тупик). Цього не сталося. Просто мова йде про те, що процес пізнання "йшов всередину" вказаних семи причин, перманентно виявляючи і доводячи його гносеологічну невичерпність. Те ж спостерігається по відношенню до мотивації ділової активності, хоч тривалість пізнання її значно менше, ніж інших видів людської активності. Паралельно розширяється спектр областей знання, що включили в свої предмети і області інтересів дослідження проблем підприємництва і його мотивації. Все це і дозволяє сьогодні детальніше, ніж будь-коли, розглянути підприємництво і його мотивацію як економіко-психологічні феномени.

Еволюція залучення людини до ініціативної економічної діяльності показала, що наростання свободи вибору між діяльністю і бездіяльністю, а також свободи всередині цієї діяльності завжди вело до аналогічного наростання проблем в справі ефективної її мотивації. Пояснюється це тим, що мотивація ініціативної економічної діяльності тісно пов'язана з такими динамічними і складноструктурованими категоріями, як "продуктивні сили" і "виробничі відносини", в центрі яких знаходиться самий складний і суперечливий біосоціальний феномен - людина. Недаремно питання: "що таке людина?" І. Кант вважав основним питанням філософії. У Канта ж знаходимо методологічний ключ до розуміння і вирішення проблем мотивації ініціативної економічної діяльності взагалі і підприємництва зокрема, що лежать в площині протиріч між людиною економічною і людиною розумною. Мотивація взагалі завжди є діалектика необхідності (примусу) і свободи. Генетично виникає це з того, що людина, що є одночасно об'єктом і суб'єктом мотивації, сама є в своєму діяльному вияві складним поєднанням, носієм мотивів необхідності і свободи. У дуалістичному розумінні Канта людина належить двом різним світам - природної необхідності (що робить з людини природа) і етичної свободи (що вона, як вільно діюча істота, робить або може, або повинна робити сама з себе) [2, 351].

Таким чином, мотивація ініціативної економічної діяльності і її найважливіша складова - мотивація підприємництва здійснюються під впливом двох глобальних систем чинників, по-перше, що лежать ззовні людини і що змушують його займатися певною діяльністю, і, по-друге, що є породженням внутрішньої природи людини, і що також примушують її займатися відповідною діяльністю. При цьому відповідна мотивація підприємництва безвідносно того, чи є вона породженням зовнішньої навколишньої або внутрішньої природи людини, несе в собі елементи раціонального і гри, що є класичним прикладом симбіозу раціонального і ірраціонального.

Аналіз феномена підприємництва в самому першому наближенні дозволяє зробити висновок, що під ним розуміється ініціативна економічна діяльність особи або групи осіб, направлена на досягнення економічного ефекту у вигляді прибутку в тій або іншій формі шляхом економічної реалізації в своїй взаємообумовленості матеріальних, фінансових і трудових ресурсів за схемою: витрати - результати. І хоч важливість реалізації матеріальних і фінансових ресурсів як неодмінної умови здійснення підприємництва важко переоцінити, головну лінію підприємництва, його сутнісне значення складають відносини і дії, розташовані по осі: людина (підприємець) - людина (найманий працівник). Саме ці відносини, які за загальноприйнятою термінологією професіоналів визначаються як відносини між капіталом і трудом, є perpetuum mobile ринкової цивілізації і в цій своїй якості головною детермінантою видових відмінностей моделей підприємництва і ринку. Ці ж відносини лежать в основі тих або інших концепцій мотивації і моделей мотивацйних механізмів підприємництва.

Стрижнем мотивації підприємництва протягом тривалого періоду часу було виключно прагнення до максимізації прибутку. Але поінформованими капіталістами і теоретиками ринкової економіки в XIX в. починає усвідомлюватися методологічна ущербність підходу, який трактує наживу як єдиний і абсолютний мотив підприємництва, міцніє розуміння того, що підприємцями рухають не тільки суто меркантильні мотиви, але і прагнення до самоствердження, самореалізації людини як носія раціонального економічного початку і як особистості в загальнофілософському значенні поняття "людина".

Економіко-філософська оцінка міри раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації передбачає передусім їх тлумачення з позицій таких категоріальних пар, як доцільність - недоцільність (непотрібність), корисність - некорисність (шкідливість). Саме цей підхід, а не аналіз з позицій: організовано - неорганізовано (хоч ними не можна нехтувати, як не можна ними і обмежитися) дозволяє найбільш кваліфіковано судити про економіко-філософську суть феномена мотивації підприємництва.

Отже, раціональність (доцільність, корисність) підприємництва і його мотивації взагалі, безвідносно їх оцінок з позицій суспільства і індивіда, представляється, на перший погляд, незаперечною істиною. Дійсно, як може виявитися недоцільною або некорисною ініціативна економічна діяльність, до початку свого здійснення зорієнтована на задоволення ринкового попиту і потреб суспільства та індивіда, що за цим попитом стоять. Так і саме виникнення підприємництва як економічного феномена відповідно до законів розвитку і еволюціонування суспільства було адекватною реакцією на потребу, що сформувалася останнього у відповідній економічній діяльності, яка в умовах ринкової економіки була тим відсутнім елементом в ланцюгу суспільного виробництва, яке з'єднало і примусило перманентно поновлюватися і функціонувати три умови матеріального життя: труд, капітал і землю. Внаслідок чого підприємництво як таке (особливо з урахуванням його сучасної ролі і особливостей) можна без перебільшення назвати "четвертим ресурсом" суспільного відтворювання. Але це з позицій стороннього об'єктивного спостерігача, яким будь-який неупереджений дослідник. З позицій же оцінки і визнання раціональності підприємництва, суспільством і соціально-економічно багатоликим індивідом справа йде трохи інакше.

Як жюрі, що оцінює міру раціональності підприємництва і його мотивації, суспільство виступає в двох іпостасях: держави і ринку. Держава, як інституціональний виразник прагнень і сукупної думки суспільства, виносить свій вердикт з приводу раціональності того або іншого конкретного виду підприємництва не адресно, персоніфіковано і диференційовано. Раціональність підприємництва суспільство в особі держави визнає, по-перше, за допомогою відповідної законодавчої політики, яка спочатку встановлює і легітимізує перелік дозволених видів приватної підприємницької діяльності, вірніше, законодавче забороняє підприємницьку діяльність, направлену на продукування споживацьких і державних антиблаг. По-друге, встановлюючи правила гри на економічному полі, стежачи за дотриманням встановлених правил, караючи (наприклад, штрафуючи) "гравців" і "видаляючи їх з поля" внаслідок грубих порушень. По-третє, здійснюючи дозвільно-заборонну політику відносно конкретних видів підприємництва і його наслідків у формі конкретних товарів і послуг, встановлюючи в кожний конкретний момент в залежності від внутрішньо- та зовнішньоекономічної ситуації національні товарно-галузеві пріоритети і здійснюючи, виходячи з цього, аільгову політику підприємницької діяльності, направленої на виробництво вказаних пріоритетів. Одночасно держава проводить політику дестимулювання тих видів підприємництва, які продукують товари, що є в даний конкретний момент аутсайдерами ринкового попиту, або товари, витрати на створення яких перевищують їх споживчу цінність. По-четверте, загалом здійснюється економіко-адміністративне регулювання на ринках товарів, капіталів, труда і освітніх послуг, метою якого є виявлення, визнання і стимулювання тих видів підприємництва, які держава вважає раціональними.

Але цей "ідилічний лубок", присвячений держтурботі про підприємницький раціоналізм треба дещо "підпрувати" тим незаперечним фактом, що внаслідок своєї недосконалості і часткової ірраціональності держава не тільки не визнає, але і всіляко мотивує (класичний приклад ірраціональної мотивації) явно ірраціональні з точки зору нормальної людини, з позицій гуманізму і суспільної користі підприємницькі зусилля. Наприклад, хіба не ірраціональна з позицій загальнолюдських цінностей державна мотивація приватнопідприємницького виробництва зброї, мотивація підприємництва, направленого на оволодіння шляхом хижацької експлуатації ресурсовитратних економік країн третього світу підприємцями сучасних високотехнологічних країн - метрополій?

Таким чином, нерідко має місце ситуація, коли, слідуючи своїм самодостатнім ірраціональним інтересам, ірраціональна за рядом своїх дій, цілей і спрямувань держава ірраціональним же чином мотивує ірраціональне підприємництво. І при цьому визнає і оцінює як раціональні і саме підприємництво, і його мотивацію, і їх плоди.

Разом з тим справедливость ради потрібно визнати, що все ж переважною тенденцією є та, коли раціонально влаштована і діюча держава мотивує раціональне підприємництво, цілком закономірно отримуючи раціональні плоди такої діяльності. Відповідно, як вже згадане раніше жюрі, держава тільки тоді вірно оцінює підприємництво і його мотивацію як раціональні явища, коли їм передує і їх супроводить раціональна політика самої держави, що виходить з насущних потреб суспільства, що переслідує раціональні цілі.

Якщо говорити про індивіда, що оцінює раціональність підприємництва і його мотивації, то, як вже відмічалося, він з'являється в трьох або, мабуть, навіть чотирьох інтегрально укрупнених іпостасях: підприємець, найманий працівник, споживач продукції, сторонній спостерігач. Але перш ніж розглянути оціночні пріоритети названих категорій індивідів і критерій їх формування - декілька висновків загального характеру.

По-перше, об'єктивно найвища міра раціональності (доцільності, загальної корисності) підприємництва і його мотивації має місце тоді, коли оцінки раціональності цих явищ суспільством і індивідом досягають відповідно свого максимально можливого значення.

По-друге, в загальному випадку умовне середнє арифметичне оцінок раціональності підприємництва і його мотивації всіма вищеназваними категоріями індивідів має стійку тенденцію до кількісного і якісного збігу з аналогічною оцінкою міри раціональності вказаних феноменів суспільством загалом.

По-третє, при середніх і стабільних станах всіх характеристик процесів підприємництва і його мотивації, а також в тому випадку, коли мова йде про суспільство загалом як про сукупність індивідів всіх категорій, оцінки раціональності вказаних феноменів стають практично повністю ідентичні один одному, а суспільство і індивід стають адекватними втіленнями один одного.

По-четверте, міра розходження в оцінках раціональності підприємництва суспільством і індивідом, а також індивідом-підприємцем, індивідом-найманим працівником і індивідом-споживачем є точним показником міри цивілізованості суспільства, ефективності політики, толерантності суб'єктів соціальних відносин.

По-п'яте, оцінки суспільством і індивідом раціональності підприємництва і паралельно раціональність його мотивації далеко не завжди співпадають. У самому крайньому випадку (в ситуації протилежного абсолюту) підприємництво (його оцінки суспільством і індивідом) може бути раціональним, а його мотивація (оцінки суспільством і індивідом) може бути ірраціональною з точки зору економіко-психологічних догматів, що затвердилися в суспільній і індивідуальній свідомості.

По-шосте, існує незліченна безліч варіантів збігу (неспівпадання) оцінок раціональності (ірраціональності) підприємництва (його мотивації), суспільством (індивідом, різними категоріями індивідів).

Переходячи до випадку оцінки раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації самим підприємцем-індивідом, відштовхнемося від сутнісних характеристик останнього. У самому загальному вигляді і гранично лаконічній редакції "підприємницька здатність (entrepreneurial ability) - це здатність людини використати певне поєднання ресурсів для виробництва товару, ухвалювати послідовні рішення, створювати нове і йти на ризик" [3, 394]. Відразу ж звернемося до останнього слова - ризику. Якщо підприємницька здатність є здатністю індивіда в числі іншого йти на ризик, то саме підприємництво є відповідно в числі іншого ризик, що перетворився з потенції в реальність. Тобто, можна вважати, що підприємництво є безперервний ризик. А враховуючи, що імманентна підприємцеві здібність до ризику зовсім не тотожна перманентному бажанню індивіда йти на такий ризик, виникає абсолютно логічний, на перший погляд, умовисновок, згідно з яким тільки якась особлива, ірраціональна мотивація може примусити індивіда і примушувати далі протягом тривалого часу йти і постійно поновлювати противну людському єству підприємницьку діяльність, найважливішою характеристикою якої і сутнісною межею є так нелюбимий людиною з давніх давен ризик.

Дійсно, вся природа людини чинить опір діяльності, зв'язаній з ризиком, бо людина на біологічному (не кажучи вже про соціальне) рівні противиться ризику як такому внаслідок його повної несумісності з початками людської природи. Зі сказаного логічно витікає висновок, що мотивація підприємництва як ризикової ініціативної економічної діяльності, здійснюваної в просторі і часі масово і тривало, не може бути переважно ірраціональною. Тоді, що ж за раціональні цілі можуть обумовити таку раціональну мотивацію підприємництва, яка, на перший погляд виглядає як ірраціональна?

Відповідаючи на це питання і слідуючи нашій же власній логіці, помічаємо, що в цьому випадку мова може йти про чинники, закладені в людині також на біологічному рівні, ті, "що перебивають" опір ризику інстинктивної організації людини і його діяльності. Більше того вказаний опір ще сильніше притлумлюється чинниками соціальної природи людини, в тому числі властивим людині як суспільній тварині прагненням до ризику. Останнє, до речі, в числі інших соціальних якостей і відрізняє людину від тварини. Але людське прагнення до ризику як до такого, що активно виявляється або дрімаюче в стані потенції у різних людей, не можна плутати з прагненням підприємця до ризику обдуманого, зваженого, розрахованого і, що саме головне, цілеспрямованого. І хоч перше (прагнення) є загальнофілософським базисом другого - економічного ризику, саме ризик економічний, ризик цілеспрямований (цілезвірений) і тому доцільний і є ризиком найбільш "людським", раціональним, що неминуче і автоматично робить раціональними і саме підприємництво, і його мотивацію. Але раціональними з позицій їх оцінки індивідом - підприємцем. Яка ж мета, прагнення до якої наділяє такою творчою силою підприємництво і такою потужністю його мотивацію?

Виключаючи наскрізь ідеологізоване і в корені перекручене поняття, як "нажива", візьмемо на себе сміливість затверджувати: самореалізація, самовідбуття як людини взагалі і людини економічної, тобто підприємця і є такою комплексною комбінованою метою. При цьому зробимо лише ту обмовку, що прагнення до капіталістичної наживи, що є крайньою закінченою формою підприємницького прагнення, яка прийняла гіпертрофовані масштаби, до прибутку і доходу, дійсно є чинником мотивації підприємництва, але чинником ірраціональної мотивації ірраціонального підприємництва. І хоч в світі масштаби останніх завжди були досить великі з моменту оформлення феноменів підприємництва і його мотивації і до цього часу, все ж виразно простежується по мірі "оцивілізовування" підприємництва тенденція, згідно з якою прагнення до наживи в структурі прагнення до підприємництва по мірі еволюціонування останнього відіграє все меншу роль. До речі, в цьому випадку ми маємо ще один переконливий доказ того факту, як раціональне (прагнення до підприємницького прибутку) може легко, будучи у відповідних умовах доведене до абсолюту, гіпертрофії, перетворюватися в ірраціональне (прагнення до капіталістичної наживи). У ірраціональне, зрозуміло, з позиції буденної свідомості.

Разом з тим, прагнення до самореалізації одночасно і ширше, і вужче прагнення до підприємництва. Ширше тому, що самореалізація людини взагалі включає в себе як складову самореалізацію людини економічної, людини-підприємця (але це - частіше тільки при "комплесній" самореалізації - прим. ред.). Вужче тому, що прагнення до підприємництва, що розглядається в загальнофілософському значенні, насамперед складається з прагнення людини самореалізуватися за допомогою прагнення його здійснитися як підприємця. У цьому, вузькому своєму значенні прагнення людини до самореалізації своєї біосоціальної суті взагалі детермінує прагнення людини економічної здійснитися як підприємець.

Прагнення до підприємництва в своєму умовному зрізі відкриває ряд його складників, доданків, ряд страт. Це прагнення до того, щоб "відбутися" (самореалізація), до самоствердження, самоповаги, самовираження, економічної і соціально-статусної безпеки, прагнення стати суспільно корисним, до лідерства, суспільного визнання і поцінування, що відповідає соціально-економічним і індивідуально-психологічним домаганням (самооцінці) індивіда-підприємця, владі, успіху, грі, прибутку та інш. Приведені складові прагнення до підприємництва можна множити в процесі їх диференціації, але факт залишається фактом: будь-які нові і підпорядковані прагнення легко інтегрувати у вже названі. Суть же приведеної градації в іншому - показати, що прагнення до підприємництва, що складає основу власне підприємництва і його мотивації, складається з досить широкого спектра раціональних прагнень. А це обумовлює раціональні характеристики вищеназваних феноменів. Проте, не можна забувати, що, будучи гіпертрофованим, кожне з названих прагнень легко "розлучається" зі своїм раціональним статусом і наділяє рисами ірраціональності і саме підприємництво і його мотивацію. Наприклад, прагнення до влади над економічними процесами і людьми що їх здійснюють, яке є важливим раціональним складовим прагнення до підприємництва, трансформуючись в прагнення до влади абсолютної і необмеженої або влади політичної легко перетворює в ірраціональне (з точки зору економічного здорового глузду) раціональне підприємництво, здійснюване під впливом (що мотивується ним) цього ірраціонального прагнення.

У свій ірраціональний аналог раціональне підприємництво може перетворюватися не тільки під впливом суб'єктивно раціонального і об'єктивно ірраціонального підприємництва, коли, наприклад, в погоні за цілком раціональним прибутком підприємець, свідомо керуючись тільки одним цим мотивом, йде на створення антиблаг, принесення шкоди суспільству, індивіду, ноосфері, але і завдяки, наприклад, об'єктивній некомпетентності підприємця, який внаслідок об'єктивної ж неможливості своєї повної конкретно-тимчасової інформованості про кон'юнктуру ринку, що склалася, приступає до виробництва надмірних товарів (наданню послуг). Іншими словами, ірраціональність підприємництва і його мотивації може бути з позицій самого підприємця як мотиваційно-умисною (усвідомлено-ініціативною), так і об'єктивно-випадковою, ненавмисною, продиктованою екзогенними по відношенню до конкретного підприємця і його діяльності чинниками.

Загалом оцінку індивідом-підприємцем раціональності (ірраціональності) його діяльності і її мотивації відрізняють наступні особливості.

По-перше, вказана оцінка при будь-яких зовнішніх і внутрішніх обставинах має виразно виражену підвищувальну тенденцію на користь раціональності і знижувальну - на користь ірраціональності.

По-друге, розходження між оцінками раціональності конкретного підприємництва і його мотивації, що даються суспільством і суб'єктом цього підприємництва, тим більші, чим більший прибуток, чим швидше і легше вона дістається, чим більше в спектрі вищеназваних прагнень переважають прагнення до прибутку, влади, гіперболізованого підприємницького іміджу.

По-третє, збіг оцінок міри раціональності підприємництва, що даються суспільством і індивідом-підприємцем, з високою мірою точності обумовлює максимальне зближення названої оцінки, що співпала з оцінками раціональності, що даються індивідом-споживачем і індивідом-постерігачем.

По-четверте, максимально можливі розходження в оцінках раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації спостерігаються між індивідом-підприємцем і індивідом-найманим працівником.

Все вище викладене дозволяє зробити ряд висновків загального порядку.

По-перше, аналіз підприємництва і його мотивації тільки як економічних категорій, не будучи органічно доповнений дослідженням філософської основи цих феноменів, не дає повної і розгорненої відповіді на питання про суть, еволюцію, рушійні сили, сучасні проблеми ділової активності і її мотивацію.

По-друге, маюче місце до сьогодні ігнорування владними особами серйозного наукового опрацювання шляхів становлення і формування вітчизняного підприємництва, повна невостребуваність подібних досліджень і їх результатів привели до того, що емпірика сучасного українського бізнесу, як це не парадоксально, перетворилася в один з провідних ведучих чинників дискредитації ринкових реформ і посилення кризи української економіки.

По-третє, формування моделі українського бізнесу повинно здійснюватися з урахуванням знання глибин філософської і економічної суті підприємництва і його мотивації; розуміння того, що вказані явища являють собою складні соціально-філософські і економіко-психологічні феномени квинтесенцією сутнісного змісту яких є діалектика раціонального та ірраціонального з всіма витікаючими з цього для практики підприємництва наслідками.

По-четверте, підприємництво, що розглядається як діалектика раціонального й ірраціонального, одягнута в конкретні просторово-часові форми, зумовлює відповідний коридор свободи відносно управління собою: з одного боку, обмежувачем є відомий принцип Laissez faire, з іншою, - категорична неможливість допустити і надалі некерований, спонтанний розвиток національного підприємництва.

Але як вписатися в цей коридор? Відповідь на це питання - предмет особливої і окремої розмови.

Література

1. Античні риторики. - М.: Видавництво Московського університету, 1978.

2. Кант І. Соч. - Т.6. - М.: Думка, 1966.

3. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Економікс: Принципи, проблеми і політика. У 2 т.: Пер. з англ. 11- го изд. Т.1. - М.: Республіка, 1992.

4. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоурі Ф. Основи менеджменту: Пер. з англ. - М.: "Справа", 1992.

5. Філософський енциклопедичний словник - 2-е изд. - М.: Енциклопедія, 1989.

РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Віктор Янукович
Голова Донецької обласної держадміністрації,
доктор економічних наук

Складний час, що переживає наше суспільство, пов'язаний з переходом від централізованого планування до ринкових відносин, не міг не позначитися на демографічному стані і трудових ресурсах регіонів. В умовах становлення і розвитку ринкових відносин динаміка чисельності населення, трудових ресурсів і зайнятості в Донецькій області багато в чому визначається соціально-економічним становищем, екологічними умовами цього важливого для економіки України регіону.

Донецька область є найбільш індустріально розвинутою областю української держави. Займаючи лише 12 місце серед областей України за територією, вона веде перед за чисельністю населення і трудовим потенціалом, а також за об'ємом валового суспільного продукту і прибутку від виробничо-господарської діяльності підприємств. В 1998 р. область забезпечила 58% видобутого в державі вугілля, в тому числі для коксування - 83%, понад 40% прокату чорних металів, 19% стальних труб, половину коксу, весь випуск вугільних очисних і прохідницьких комбайнів, більше за 90% прокатного обладнання, по 23% віконного скла і цементу, 99% побутових холодильників і морозильників, понад 90 % видобутку харчової солі в Україні і т.д. У регіоні сконцентровані підприємства таких базових технологічних комплексів, як "вугілля-кокс-метал", вугілля-енергетика. Це свідчить про важливу роль Донетчини у відродженні нашої країни на новій високо-технологічній основі, сучасних структурних перетвореннях в народногосподарських комплексах міст і районів.

Стабілізація демографічної ситуації і досягнення ефективного використання трудових ресурсів вимагає пильної уваги до вирішення задач по виконанню Державної програми соціально-економічного розвитку Донецького регіону на 1998-2000 рр., яку затвердив своєю постановою Кабінет міністрів України на виїзному засіданні в Донецьку.

Головний акцент в програмі робиться на соціально орієнтовану економіку і розв'язання на цій основі таких соціально-економічних проблем, як забезпечення повної і ефективної зайнятості, підвищення рівня реальних прибутків і соціального захисту населення на основі, передусім, стабілізації і розвитку вітчизняного виробництва.

Особлива увага акцентується на розв'язання проблем шахтарських міст і селищ. Реалізація намічених заходів сприяє створенню нових робочих місць для працевлаштування шахтарів, які звільняються в зв'язку з ліквідацією шахт, де вироблені вугільні ресурси. Здійснення задач, передбачених програмою, дозволить вугільній промисловості покрити всі потреби народногосподарського комплексу області у вугіллі, які за розрахунками складатимуть у 2000 р. 45 мільйонів тонн на рік.

З метою реалізації Програми соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2000 рр. Кабінетом міністрів України була прийнята постанова від 9 лютого 1998 р. No 132 "Про заходи по створенню спеціальних (вільних) економічних зон і впровадженню спеціальних (функціональних) режимів інвестиційної діяльності в Донецькій області" згідно з яким розроблений пакет відповідних документів.

Однак заходи, що приймаються, здійснювані Урядом України і Донецькою обласною держадміністрацією не привели до значних позитивних зрушень в економіці регіону. У 1998 р. не вдалося зберегти тенденцію нарощування виробництва, яка намітилася в області в 1997 р. Загальний обсяг промислового виробництва за минулий рік проти попереднього року скоротився на 7,9%. Приріст був досягнутий тільки в трьох галузях: вугільній, поліграфічній, хімічній і нафтохімічній промисловості. У чорній металургії в минулому році відбувся спад загального обсягу випуску продукції на 9,4%. Зниження світових цін на метал при високій енерго- і матеріаломісткості виробництва обернулися збитками. Виробництво електроенергії скоротилося в 1998 р. в порівнянні з попереднім роком на 6,3%, а проти 1990 р. - в 2,6 рази. Основною проблемою залишається невчасна оплата спожитої електроенергії. До того ж частка грошових надходжень в електроенергетиці складає не більше 5% в обсязі реалізованої продукції.

Бартеризація економічних відносин привела до платіжної кризи. На початок 1999 р. дебіторська заборгованість промислових підприємств області становила 7,7 млрд грн. і збільшилася за минулий рік на 61%, а кредиторська заборгованість зросла на 46%, досягши 14,1 млрд. грн.

Самим гострим виявом платіжної кризи стали борги по заробітній платі. За станом на 10 січня 1999 р. прострочена заборгованість по заробітній платі в промисловості області досягла 636,1 млн. грн., що на 28% більше, ніж рік тому. Ці фактори негативно впливають на демографічну ситуацію, відтворювання і ефективне використання трудових ресурсів.

До складу Донецької області входять 28 міст і 18 районів із загальною чисельністю населення за станом на 1 січня 1998 р. 5015,5 тис. чоловік, що становить 10,2% від кількості населення України. За кількістю міського населення - 90,2% - область є найбільш високоурбанізованим регіоном країни.

За останні десять років чисельність населення регіону скоротилося майже на 300 тис. чоловік або на 6% від їх загальної чисельності. Понад половина цієї кількості припадає на міста з чисельністю населення більше за 100 тис. чол. (мм. Донецьк, Горлівка, Єнакієве, Краматорськ, Макіївка, Маріуполь, Слов'янськ). У основному це сталося внаслідок депопуляції населення через зниження показників народжуваності і збільшення показників смертності. Депопуляція виникає тоді, коли загальні коефіцієнти смертності перевищують загальні коефіцієнти народжуваності, тобто меншає кількість населення. Коефіцієнт народжуваності (на 1000 чол. населення) за вказаний період в області скоротився з 10,8 до 6,75, а коефіцієнт смертності збільшився з 12,1 до 16,5. Особливо він зріс в містах Донецьку, Дзержинську, Єнакієвому, Сніжному.

Для вирішення проблем економічної стабілізації і зростання необхідно не тільки чітко відстежувати динаміку зміни кількісних та якісних характеристик трудових ресурсів області, а й мати надійний інструмент прогнозування ситуації в найближчі роки. Для цього, зокрема, важливо враховувати показники віково-статевої структури населення регіону ( табл. 1).

Таблиця 1. Питома вага окремих вікових груп в загальній чисельності населення області ( % )

Процес формування населення передусім пов'язаний з сімейним і статевовіковим складом, як в масштабах держави, так в кожному місті і районі окремо. Тому дуже важливо, враховуючи велике значення процесу відтворювання населення, при розв'язанні народногосподарських проблем в регіоні не випускати з уваги проблему нормалізації його статевовікового і сімейного складу. Цьому демографічному процесу досі не приділялося належної уваги у відношенні як міського, так і сільського населення.

Проведений нами аналіз показує, що кількість шлюбів в 1998 р. в порівнянні з 1991 р. поменшала більш ніж на 30%. Одночасно збільшилася кількість розлучень. У минулому році на 100 шлюбів припадало 63 розлучення, проти 49 в 1990 р. Найбільш низький коефіцієнт шлюбів спостерігався в м. Донецьку (6,1) і м. Горлівці (5,7), а самі високі коефіцієнти розлучень були в містах Добропілля (4,6), Красноармейське (4,7), Вугледар (6.1).

Суттєвим чинником стабільності суспільства є міграційні процеси. Єдність або роз'єднаність були і залишаються істотними факторами в житті держави, регіонів і окремих осіб. Сьогодні їх роль зростає, а актуальність посилюється. Міграційні процеси в свою чергу взаємопов'язані з політичними, економічними, природними і іншими чинниками, що впливають на соціально-економічний розвиток регіонів і держави загалом. У 1990 р. в області перевищення в'їзду над виїздом склало більше за 25 тис. чол. Позитивне сальдо міграції, яке десять років тому спостерігалося в більшості міст і районів регіону, відображало розвиток галузей промисловості і сфери послуг в області.

У 1998 р. цей показник досяг негативного сальдо міграції понад 15 тис. чол. Загалом по області негативне сальдо міграції спостерігається з 1993 р., а в таких містах як в Горлівка, Макіївка і ряді інших шахтарських відтік населення був зафіксований ще раніше.Причинами такого явища є спад виробництва, неповне використання виробничих потужностей, скорочення соціального потенціалу в регіоні. Міграція має важливе значення, враховуючи, що велика частка мігруючих - це молоді люди т.зв. продуктивного віку. Самим активним міграційним прошарком є холостяки і незаміжні, а за віком - молодь у віці до 29 років.

Виходячи з того, що кількість населення в працездатному віці обчислюється з урахуванням нездатних до праці за фізичному станом, зайнятих підсобним і домашнім господарством, а також з урахуванням молоді, що вчиться і підлітків, розраховувати на поповнення жителів міст і районів за рахунок механічного приросту поки немає підстав, особливо при стійкому негативному сальдо міграції в містах.

У регіоні має місце збільшення масштабів маятникової трудової міграції, причинами якої є нестабільна робота багатьох підприємств і нерівномірне розселення населення працездатного віку відносно розташування житлової, соціальної інфраструктури і місць виробничого призначення. Багато маятникових трудових мігрантів стали все більше відчувати "транспортну втому" в зв'язку з нестабільною роботою і дорожнечею громадського транспорту, що певною мірою впливає на текучість кадрів.

Таким чином, стан міграційних процесів і природного руху населення на сьогоднішній день можна визнати неблагополучними як для життєдіяльності населення, так для відтворення і використання трудових ресурсів.

У регіоні останнім часом спостерігається постійне зниження питомої ваги жителів працездатного віку (16-59 років для чоловіків і 16-54 року - для жінок). За останні дев'ять років число цієї категорії громадян зменшилося майже на 149,5 тис. чол. і за останнім даними становить 63,3% від загальної чисельності що проживають в регіоні. За станом на початок поточного року на одну тисячу жителів працездатного віку в міській і сільській місцевості припадає відповідно 763 і 981 чол. молодше і старше працездатного віку ( табл. 2).

Таблиця 2. Демографічне навантаження на працездатне населення

Відмічені процеси приводять до зростання навантаження на працюючих в матеріальному виробництві і сфері послуг. Останнім часом з року в рік меншає питома вага промислово-виробничого персоналу промислових підприємств. Якщо в 1991 р. він становив 46,1%, в 1993 р. - 42,9%, то в 1998 р. склав менше 40%.

На тлі зниження виробництва і важкого фінансового становища підприємств промисловості постійно скорочується число зайнятих в будівництві міст області. Починаючи з 1992 р. кількість зайнятих в будівництві скоротилося на 18,3%, тобто майже на одну п'яту частину. Не кращий стан справ по зайнятості на міському електротранспорті.

Загалом же за даним облстатуправління чисельність промислово-виробничого персоналу за минулий рік в порівнянні з попереднім роком скоротилася з 720,6 тис. чол. до 681,8 тис.чол, в тому числі, у вугільній промисловості - на 3,6%, машинобудуванні - 8,5%, чорній металургії - 3,6%, кольоровій металургії - 14,9%, хімічній і нафтохімічній промисловості - 7,4%, а в лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості - на 26,4%.

Перетворення в економіці істотно вплинули на соціально-трудові відносини в регіоні. У промисловості зросла кількість працюючих у відкритих акціонерних товариствах - до 369,8 тис. чол., що становить 37,4% від кількості усього працюючого персоналу. У той же час кількість працюючих на підприємствах з державною формою власності зменшилась до 388 тис. чол. і становить 51% від працюючих в промисловості. Кількість зайнятих на орендних підприємствах і в закритих акціонерних товариствах складає відповідно 1,9% і 6.8%.

Кон'юнктура на ринку праці в регіоні поки ще істотно не поліпшується. Потрібно підкреслити, що якщо в 1991 р. і раніше кількість вивільнених була значно менше вакансій, то, починаючи з 1992 р. спостерігається зворотна пропорція між цими показниками. Одночасно проявляється структурна диспропорція між вакансіями на окремих спеціальностях і великою пропозицією робочої сили на ринку праці.

Ситуація, що склалася на ринку праці негативно впливає на соціально-економічний стан регіону: по-перше, нераціонально використовується економічно активне населення і матеріальні ресурси; по-друге, втрачається якість праці, в зв'язку з дискваліфікацією професійних кадрів і, як наслідок, наростає соціальна напруженість, що диктує необхідність постійної уваги до питань становлення і розвитку вітчизняної промисловості і соціальної сфери.

Поки ще складною залишається проблема використання робочого часу, особливо в галузях матеріального виробництва. Тільки в 1995-1998 рр. 19,9% працівників регіону знаходилися у відпустках без оплати з ініціативи адміністрації, 18% - працювали по скороченому робочому дню, 21% - по скороченому робочому тижню. Таким чином, приховане безробіття торкнулося майже кожниго другого з працюючих в регіоні. Приховане безробіття не може не насторожувати. Особливо це характерно для таких секторів економіки, як вугільна і металургійна промисловість, машинобудування, будівництво і транспорт.

У минулому році в галузях економіки області втрати робочого часу на 100 працівників через вимушені відпустки без збереження заробітної плати або переводу працівників на скорочений робочий день (скорочений робочий тиждень), а також через простої і масові невиходи на роботу становили 12,9 тис. годин.

Для здійснення заходів, перешкоджаючих зростанню офіційного і прихованого безробіття, необхідно знати конкретні причини її виникнення. Дослідження показують наявність безлічі таких причин. Зокрема, багато які керівники підприємств, що знаходяться в несприятливому фінансовому становищі, прагнучи зберегти свій кадровий потенціал, переводять своїх працівників на скорочений робочий тиждень або скорочений робочий день, відправляють їх у вимушені відпустки.

На стан використання трудових ресурсів в регіоні в значній мірі також впливають відсутність інвестицій для модернізації виробництва, труднощі в забезпеченні сировиною і матеріалами, збуті продукції.

Багато підприємств, які змінили форму власності, замість того, щоб активізувати виробничу діяльність прагнуть поліпшити своє фінансове становище за рахунок скорочення працюючих. Зростання безробіття у всіх його формах зумовлене також малою трудовою мобільністю населення через відсутність розвиненого ринку житла, різкого зростання цін на проїзд в іншу місцевість.

Все це говорить про те, що для вирішення задачі раціонального відтворення і використання трудових ресурсів в регіоні необхідно вирішити ряд взаємопов'язаних проблем. Так, в умовах становлення і розвитку ринкових відносин зрівнювальна система в розподілі матеріальних і духовних благ поступово ліквідується. Відбуваються великі зміни в формуванні і розподілі суспільних благ, в фінансуванні соціально-культурної сфери в той час, як її роль в розв'язанні проблем економічного зростання постійно збільшується. В цих умовах приватизація і лібералізація цін не повинні бути самоціллю і не можуть бути зведені тільки до створення конкурентного середовища. Вони мають позивне значення тільки у випадку, якщо їх досягнення буде сприяти матеріальному і духовному благополуччю населення регіону.

У період нинішнього становлення ринкових відносин орієнтація на регулювання процесів зайнятості тільки через ринки праці і конкуренцію є неприйнятною. Такий механізм не може "запрацювати" ефективно через різке відставания заробітної плати від вартості життєзабезпеченості населення, великої дорожнечі на відновлення здоров'я, житло і комунальні послуги, громадський транспорт і інш.

Головною ознакою ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, яку можна досягти лише при вкладенні інвестицій в людину, в забезпечення гідних умов її існування, неприпустимості нераціонального використання інтелектуального трудового потенціалу. На жаль ослаблення державного і регіонального регулювання економікою обернулося певною кризою всієї соціальної сфери. Сталося зниження життєвого рівня переважної більшості населення. Реальний розмір середньомісячної заробітної плати працівників в поточному 1999 р. в порівнянні з груднем 1991 р. поменшав більш ніж в 3 рази. А грошові прибутки на душу населення скоротилися наполовину. Значно збільшилися масштаби бідності населення регіону. У 1998 р. 22% населення знаходилося в положенні нижче прожиткового мінімуму. На тлі загального погіршення умов життя населення, поглиблення майнової і соціальної диференціації в 1991-1998 рр. прибутки на душу населення знизилися в 1,5% рази, а реальний середній розмір пенсій - більш ніж в 2 рази.

При нинішньому стані регіональної економіки поки не вдається вирішити проблему стабілізації галузей соціальної сфери охорони здоров'я, освіти і культури, громадського транспорту і інш. Ці галузі відіграють життєво важливе значення в формуванні населення і відтворюванні трудових ресурсів.

Для подолання негативних соціальних наслідків у відтворюванні і використанні трудового потенціалу регіону необхідні комплексна державна і регіональна стратегії, розраховані на підтримку ефективності вітчизняного виробництва і, на цій основі, підвищення життєвого рівня населення. Цю мету соціальної політики потрібно реалізовувати поступово. Насамперед необхідно добитися ліквідації і недопущення заборгованості по виплаті заробітної плати і пенсій, формування системи соціальних нормативів, законодавчого порядку реального визначення і використання показника прожиткового мінімуму.

Сьогодні велику роль грає розв'язання проблем забезпечення якості трудових ресурсів, яке охоплює фізичний і розумовий розвиток, професійну підготовку, уміння працювати в умовах ринкових відносин. Підвищення якості трудових ресурсів вимагає належної відповідності між капіталовкладеннями в технічне вдосконалення виробництва і вкладеннями в професійну підготовку робочої сили і умови праці. Технічна озброєність, умови труда і рівень підготовки кадрів відіграють вирішальну роль в підвищенні ефективності суспільного виробництва в умовах ринкових відносин.

Тому в регіоні повинна функціонувати чітка система заходів по формуванню ефективної зайнятості. Це викликає необхідність реформування і вдосконалення регіональної територіальної організації праці в рамках відтворення, підготовки, розподілу і використання робочої сили на плановій основі. При цьому критерій ефективності регіональної організації праці залежить від вирішення задач по забезпеченню економічних, правових і організаційних умов для збереження і створення нових робочих місць.

Територіальна організація суспільної праці, будучи важливою складовою частиною організації суспільного виробництва, основана на галузевому і територіальному розподілі праці. Тому для забезпечення ефективного використання трудових ресурсів повинні враховуватися галузеві і регіональні потреби в нових робочих місцях, найбільш раціональна структура зайнятості населення, що склалася. При цьому повинні бути визначені головні напрями ефективної зайнятості з урахуванням соціально-економічного розвитку регіону, його міст і районів.

Таким чином, на рівні регіону, його міст і районів, невеликих поселень повинен бути забезпечений комплексний підхід до розв'язання питань по вдосконаленню структурних зрушень в промисловому виробництві з урахуванням територіальних інтересів, інтересів самостійних підприємств і з метою більш раціонального використання власних ресурсів.

Основні задачі по оптимальному формуванню господарського комплексу в регіоні полягають в створенні механізму організаційних і економічних взаємовідносин місцевих Рад і підприємств по розміщенню нових видів виробництв і закриттю або згортанню тих виробництв, які не відповідають вимогам природоохоронних заходів; в розробці методів ефективного техніко-економічного обґрунтування доцільності тих або інших змін в структурі промислового виробництва, в створенні нових прогресивних типів виробництв для забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення.

На нашій думку, при нинішньому соціально-економічному стані регіону напрямом, що забезпечує кращу зайнятість населення, нарівні з державним сектором економіки повинен стати розвиток малого і середнього підприємництва. Цією формою господарювання зацікавлені, передусім там, де пропонується закриття вугільних шахт і згортання виробництва на великих підприємствах. Малий і середній бізнес має ряд переваг: здатність швидко переорієнтовувати виробництво на випуск нових видів продукції, тут більш сприятливі умови для підвищення мотивації трудової діяльності, стійкість в умовах погіршення фінансово-економічної діяльності.

Обставини, що склалися привели до того, що проблема зайнятості жінок загострюється. В минулому році в регіоні звернулося з питанням працевлаштування більше 62% жінок від кількості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю і що шукають роботу. Однак вдалося працевлаштуватися на підприємствах і в організаціях всіх форм власності тільки кожній четвертій жінці. Серед зареєстрованих безробітних, випускників вищих і середніх загальноосвітніх професійних учбових закладів 80,4% складають жінки. Такий стан вимагає правового і адміністративного втручання з боку владних управлінських структур.

Ефективною формою господарювання для забезпечення зайнятості працездатного населення є розвиток місцевої промисловості. У свій час в регіоні підприємства місцевої промисловості впливали позитивний чином на забезпечення зайнятості і формування місцевих бюджетів. На жаль, за останні десять років кількість зайнятих у вказаній галузі скоротилося більш ніж в три рази.

Важливим напрямом по стабілізації положення на ринку праці в регіоні є організація і підвищення ефективності громадських робіт. Громадські роботи в регіоні поки не набули належного поширення. За станом фіксованого ринку праці за минулий рік чисельність незайнятого працездатного населення становила 1,9%, а взяло участь в громадських роботах тільки 0,6% від загальної кількості непрацюючих. Це говорить про те, що потрібно приділити увагу формуванню системи організації тимчасових робочих місць на базі громадських робіт. При цьому особливої уваги заслуговує формування нормативної бази, механізмів розвитку системи організації тимчасових робочих місць. Доцільно почати розробку програм організації і фінансування громадських робіт. Особливо актуальна розробка таких програм для депресивних районів, де припиняється виробництво на багатьох підприємствах. Орієнтація громадських робіт на створення соціальної і виробничої інфраструктури дозволить надихнути регіональне господарство.

Основні задачі, які потрібно вирішити по забезпеченню ефективного відтворювання і використання трудових ресурсів такі:

- створення гнучкої системи пом'якшення кризового спаду фінансово-економічної діяльності підприємств; становлення багатосекторного господарства регіону, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу. При цьому необхідна регіональна і державна підтримка процесу створення нових і збереження перспективних робочих місць;

- створення такої організації робочих місць, яка передбачала б раціональне їх формування і збереження на основі пошуку пріоритетних напрямів розвитку народногосподарських комплексів регіонів;

- введення порядку обов'язкової експертизи цільових програм соціально-економічного розвитку регіонів при проведенні оцінки їх впливу на ефективну зайнятість працездатного населення;

- опрацювання правових актів і нормативів соціального захисту працівників, що вивільняються і що знаходяться під загрозою звільнення при банкрутстві підприємств і згортанні виробництв.

Реалізація цих задач вимагає чіткої орієнтації економічної політики державних і регіональних структур по забезпеченню зайнятості і попередженню безробіття.

Література

1. Шлюби і розлучення в Донецькій області. Статистичний сбірник.- Донецьк: Обласне управління статистики, 1998. - 36 с.

2. Демографический энциклопедический словарь. / Гл. ред. Д.И.Валентей. - М.: Советская энциклопедия, 1985. - 608 с.

3. М.Мигаль. Зеркало недели, No27 (248) 10.06.1999. - С. 17.

4. Промышленность Донецкой области в 1998 году. Статистический сборник No6/116. - Донецк: Облуправление статистики, 1999. - 104 с.

5. Социально-экономическое положение Донецкой области за 1998 г. Донецк: Облуправление статистики, 1999. - 197 с.

6. Экономические доклады и записки по отдельным отраслям народного хозяйства Донецкой области No7/50. - Донецк: Облуправление статистики, 1998. - 398 с.

7. Экономические доклады и записки по отдельным отраслям народного хозяйства Донецкой области. Часть 3. - Донецк: Облуправление статистики, 1998. - 315 с.

Ексклюзив для журналу "СХІД"

СЕРЕДНIЙ КЛАС В СОЦIАЛЬНIЙ СТРУКТУРI ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА

Вiталiй Заблоцький
кандидат iсторичних наук
доцент Донецького комерцiйного iнституту

Вячеслав Ляшенко
кандидат економiчних наук
консультант Центру соцiально-економiчного та полiтичного аналiзу ЛПУ
м.Донецьк

Подано аналiз дефiнiцiй "середнiй клас", "середнi верстви". Показана їх роль, як основи сучасного демократичного суспiльства. Розкрита соцiальна структура радянського суспiльства. Розглянута проблема формування "нового середнього класу" в Українi.

Середнiй клас: визначення, роль i мiсце в

соцiальнiй структурi постiндустрiальних суспiльств

Термiни "середнiй клас", "середнi верстви" не новi. В одному з останнiх ра-дянських довiдкових видань по соцiологiї дається таке визначення: "Середнi верстви - це сукупнiсть соцiально неоднорiдних верств та груп в класово-антаго-нiстичному суспiльствi, що займають промiжне положення мiж основними класа-ми", так як вони " не мають типоутворюючих ознак класу"/1/. На противагу такiй думцi, багаточисленнi закордоннi прихильники теорiї "нового середнього класу", "єдиного середнього класу" вважають вживання цього термiну цiлком правочин-ним. При цьому в дане поняття вкладається змiст вiдмiнний вiд того, який дає традицiйний марксизм.

Людвiг Едгард,"батько нiмецького економiчного дива", писав: "Я не можу уявити собi середнi класи iнакше, - i тiльки на цiй основi я визнаю їх,- як верству населення, яка мiстить в собi, або прагне об'єднати людей, що з почуття власної вiдповiдальностi та на основi власної трудової дiяльностi бажають забезпечити своє iснування. Якостi, якi мають для середнiх класiв найвищу цiннiсть: почуття особистої вiдповiдальностi за свою долю, незалежне iснування, рiшучiсть у забезпеченнi свого iснування власною трудовою дiяльнiстю та бажання самоутвердження у вiльному суспiльствi, у вiльному свiтi".

Всi дослiдники сходяться на тому, що iснування i процвiтання "середнього класу" - це запорука розвитку суспiльства, його добробуту. Власне, саме "середнi класи", а не пролетарiат чи селянство складають основу суспiльства.

Висуваються рiзнi критерiї приналежностi людей до "середнього класу": по рiвню прибутку iндивiда, майновому стану, фаху або роду занять, освiти i т. i. Виходячи з цього iснують i рiзнi числовi оцiнки цього класу.

Дослiдники видiляють старi та новi середнi верстви. Iснування перших в за-хiдних країнах значною мiрою пов'язано з дрiбнотоварним укладом. До цiєї категорiї, як правило, вiдносять ремiсникiв, дрiбних пiдприємцiв, торговцiв, осiб вiльних професiй. Питома вага цих груп в країнах Заходу має явну тенденцiю до зменшення, особливо там, де велика частка зайнятих в держсекторi(наприклад, в країнах Свропи), i складає 6-10 %.

Швидкий соцiальний злет "людей знань" пiсля другої свiтової вiйни був осно-вою реструктуризацiї, трансформацiї iснуючого ранiше середнього класу, базисом для виникнення в iндустрiально розвинених країнах "нового середнього класу", чиї ресурси впливу були обумовленi, в першу чергу, високим рiвнем освiти, а не власнiстю як такою. "Новий середнiй клас" став основним соцiальним потенцiалом постiндустрiального розвитку Заходу. Хто ж складає сьогоднi "новий середнiй клас" у цих країнах ? Це управлiнцi нижчого та середнього рiвня, основна частина iнтелiгенцiї, яка працює по найму, дрiбнi та середнi службовцi. Зрiстання чисельностi цiєї частини "середнього класу" обумовлене розгортанням НТР, ускладненням органiзацiйної структури управлiння на всiх рiвнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Базуючись на аналiзi сучасної закордонної економiчної лiтератури/2,3/ можна видiлити двi моделi соцiальної структури, в основу яких покладено принцип "вiльного господарювання". Перша - модель демократичного ринкового суспiльства, яке пiдтримується потужною соцiальною групою, - "середнiм класом",- до якої належать до 80% громадян. Суспiльство такого типу в процесi своєї еволюцiї опрацювало механiзми досягнення суспiльного компромiсу за допомогою виключно демократичних iнститутiв. Друга - модель авторитарного суспiльства, в якому iснує значна сегрегацiя населення на "бiдних" та "багатих", а "середнiй клас" дуже слабкий. Корiнна проблема такого суспiльства: складнiсть створення якого-небуть стабiльного механiзму суспiльної згоди. Тому, якщо в рамках розвинутого демократичного суспiльства право на високi державнi пости (i, таким чином, на владу) дається на основi довiри суспiльства, одержаної на виборах, то в слабкорозвинутих суспiльствах джерелом влади стає майнове становище i витiкаюча з цього можливiсть використання приватних фiнансових коштiв для полiтичних цiлей.

Слабкiсть середнього класу приводить до виникнення перешкод для розвитку демократичних процесiв. Формування суспiльного консенсусу, прийнятного для багатих i для бiдних стає в таких умовах майже неможливим. Тодi виникає тенденцiя або до авторитарної диктатури, яка прагне в першу чергу реалiзувати iнтереси вищих верств, або до революцiйної диктатури, що спирається на силу озброєних мас i прагне до однобокого(i в той же час вигаданого, несправжнього) задоволення iнтересiв найбiднiших верств.

Соцiальна структура радянського суспiльства

Послiдовна реалiзацiя схеми соцiалiстичного суспiльства приводить до специфiчної, не схожої на захiднi моделi соцiальної iєрархiї. Як вiдомо, верхньою сходинкою iснуючої до початку лiберальних перемiн соцiальної скали(драбини) була номенклатура - iєрархiя партiйної та господарчої бюрократiї, яка керувала державною власнiстю i контролювала розподiл наявних матерiальних благ. Цей клас(верства) по сутi протистояв всiм iншим, бiльшостi населення, яке не мало демократичних iнститутiв для реалiзацiї права нормотворення (законотворення). Тiльки полiтично панiвний клас(номенклатура) корпоративно i монопольно володiв цим правом поряд з правом формулювання цiлей суспiльного розвитку.

Для нижчих сходинок цiєї соцiальної скали було створено своєрiдний "табель про ранги", який розповсюджувався на всю сферу економiки. З одного боку вiн включав iєрархiю галузеву(ступiнь народногосподарської значимостi галузi), а з iншого - iєрархiю соцiально-професiйних груп.

Тепер повернемося до проблеми "середнього класу", тобто розглянемо радян-ське суспiльство з точки зору наявностi чи вiдсутностi, розвиненостi чи нерозви-неностi, а також специфiчних особливостей власне "середнього класу". Тут iснує дуже широкий спектр думок - вiд заперечення iснування "середнього класу" в соцiалiстичному суспiльствi(хоча б де-юре), до наближення моделей соцiалiс-тичного та капiталiстичного суспiльств по фактору "середнiх класiв". Iстина, як завжди, лежить десь посерединi цих крайнiх думок. Академiк Т.Заславська уявляє структуру радянського суспiльства таким чином: а) номенклатура, б) порiвняно невеликий середнiй клас, який включав у себе директорський корпус та наближених до номенклатури iнтелiгентiв, в) нижчий клас - маса найманих робiтникiв, г) соцiальне дно, десоцiалiзованi елементи. При цьому вiдмiчається "недорозвиненiсть, якщо не вiдсутнiсть середньої верстви", а радянське суспiльство визначається як суспiльство нижчого класу/ 4 /. Подiбну точку зору по середньому класу радян-ського суспiльства має Е.Турунцев/ 5 /. За його моделлю в СРСР, Чехословаччинi, Румунiї та Болгарiї середнiй клас складав бiля 1-2 % населення. В країнах, що "запiзнювалися" на шляху до комунiзму (Польщi, Угорщинi) ця частка була трохи вищою, що, до речi i спрощує сьогоднi повернення цих країн до моделi суспiльства демократичного типу.

Середнiй клас в СРСР, очевидно, мав такi двi важливi ознаки - високий освiт-ньо-фаховий рiвень та орiєнтацiю на соцiальне зростання. По своїх професiйних критерiях радянський середнiй клас не поступався на початку 90-х рокiв захiдному "новому середньому класу" i при цьому також був джерелом росту постiндуст-рiального потенцiалу, розвитку країни. Як спiвiснували номенклатура та середнiй клас в СРСР ?

Номенклатура контролювала, в основному, тi областi освiти, якi мали безпо-середнiй вихiд на полiтичну арену (рiзноманiтнi "iдеологiчнi" науки та сфера мiжнародних вiдносин). Технiчна освiта була загальнодоступною. Не створюва-лося особливих перепон i в галузi природничих наук(хоча тут i були "особливi" науки, наприклад, ядерна фiзика). Квалiфiкованi спецiалiсти та робiтники активно використовували можливостi вертикальної мобiльностi, якi iснували як в науковiй, так i в полiтичнiй сферах. Так за перiод з кiнця 50-тих до кiнця 60-тих рокiв, тобто до того часу, коли рiзко було скорочено вступ у компартiю iнтелiгенцiї, її частка в КПРС зросла майже вдвiчi i наблизилася до 50 %. Це було характерно не тiльки для СРСР, але й для iнших країн соцiалiзму - в Югославiї, примiром, за той же перiод частка iнтелiгенцiї в партiї зросла до 70%. Пiдкоряючись правилам гри i загалом приймаючи їх, квалiфiкованi фахiвцi та робiтники використовували свої можливостi, щоб потрапити в номенклатурну елiту. Результатом цiєї мобiльностi стало змiцнення позицiй технократiї.

Разом з тим iнтелiгенцiя, не пов'язана як номенклатура корпоративною вiдпо-вiдальнiстю за "суспiльнi iнтереси", користувалася порiвняною свободою самови-разу, аж до критики цих "iнтересiв", якщо вона не входила в прямий конфлiкт з встановленим соцiальним порядком, не ставила його пiд сумнiв. Середня верства в країнах соцiалiзму виявилася в досить зручному i вигiдному становищi: патерна-лiстськi норми господарського життя всiм забезпечували високий рiвень соцiального захисту. При цьому, з одного боку, з цiєї верстви рекрутувалися новi члени пануючої партiйної елiти, а з iншої - при бажаннi її представники могли дозволити собi i культурну дистанцiйованiсть вiд полiтичного режиму.

В способi життя представникiв радянського "середнього класу" були елементи типовi для захiдного "середнього класу" . Це все бiльше виявлялося в "привати-зацiї стилю життя" - все бiльше реальнi прагнення пiдвищити власний добробут розходилися з суспiльно рекламуємими iдеалами. Англiйський полiтолог Рiчард Саква вiдмiчав, що для населення СРСР "комунiзм все бiльше ставав стилем життя, нiж привабливою метою, i чим менше вiн був метою, тим привабливiшим ставав як стиль життя; вiдносно дешеве житло, плата за електроенергiю i транспорт, майже безкоштовнi внутрiшнi телефоннi розмови, великi субсидiї на дитячi дошкiльнi заклади, стабiльна iррацiональнiсть економiчної системи, впорядковане соцiальне й культурне життя - все це складало конгенiальне середовище для громадян пiзнього комунiзму, якщо вони, звичайно, в публiчних мiсцях тримали рот на замку... Комунiстичний режим породив своєрiдний парадокс: мiльйони людей були буржуа по своїй культурi та прагненнях, але водночас були включенi в соцiально-економiчну систему, яка заперечувала цi прагнення"/6/.

Таким чином, якщо виходити з вiдносного рiвня добробуту та "життєвих шансiв" на просування по соцiальнiй скалi(правда бiльше в професiйнiй сферi, нiж в полiтичнiй), то можна говорити про iснування досить чiтко вираженої середньої верстви радянського суспiльства, яка займала в багатьох вiдношеннях позицiї достойнi (якщо не адекватнi) захiдного "нового середнього класу", маючи при цьому можливiсть перекладати свою частку соцiальної вiдповiдальностi на знеособлену державу.

В кiнцевому рахунку розмiрений соцiальний патерналiзм виявився незба-лансованим по ресурсах i тривалий "спокiй" середньої верстви наштовхнувся на неефективну економiку, яка з початку 70-тих рокiв почала вiдзначатися стiйкою тенденцiєю до стагнацiї.

Середнiй клас в цiлому виявився тiєю силою, яка пiдтримала початок реформ, бiльше того, вiн продукував iнiцiаторiв цих реформ. Iнтелiгенцiя в "перебудовi" бiльше орiєнтувалася на загальногуманiстичнi iдеали перетворень, нiж вдовольняла свої власнi економiчнi iнтереси в системi ринкових вiдносин та реальної класової конкуренцiї.

Проблема створення "нового середнього класу " в Українi.

Проблема створення "нового українського середнього класу" не може вирiшу-ватися без врахування того, що вже iснував значний "середнiй клас" в радянський перiод. Мова повинна йти власне не про створення "нового середнього класу", а про створення таких умов реформування суспiльства i переходу до ринку, при яких могла б протiкати соцiально-економiчна еволюцiя, яка б зробила бiльшу частину вже iснуючого середнього класу основою "нового середнього класу" на новому економiчному та полiтичному фундаментi.

Важливо вiдмiтити, що саме застосування категорiї "середнiй клас" для опису сучасного українського суспiльства, яке знаходиться в станi трансформацiї, має ряд специфiчних особливостей. У бiльшостi випадкiв дослiдники i "практикуючi" полiтики задовольняються, здавалося б очевидною констатацiєю того, що у нас ще немає того середнього класу, який є мiцною основою респектабельних цивiлiзованих суспiльств Заходу. Тут категорiя "середнiй клас" починає виступати в ролi своєрiдної позитивної абстракцiї, що поєднує в собi всi мислимi та немислимi переваги, властивi взагалi соцiальним утопiям. Дiйсно, прямого аналога захiдних "середнiх класiв" в соцiальнiй структурi сучасного українського суспiль-ства виявити важко, але це не значить, що такого класу тут взагалi не iснує. Методологiя аналiзу таких суперечливих i складних соцiальних феноменiв, як українське суспiльство в його сучасному станi, повинна бути бiльш тонкою i досконалою.

Перш за все суттєво важливо мати на увазi, що оцiнка фактичного рiвня життя "гаданих(можливих) середнiх верств" повинна здiйснюватися з урахуванням, що велика кiлькiсть наших спiввiтчизникiв давно i мiцно втягнута в задзеркальний свiт "чорного" та "сiрого" ринкiв, "тiньової" економiки - широкої сфери виведеної з-пiд державного контролю економiчної(в тому числi пiдприємницької) активностi, де значна частина населення шукає(i, як правило, знаходить) собi засоби для iснування. З точки зору згадуваного вище Л.Ергарда, таких людей можна з певними застереженнями зарахувати до "середнiх верств". Але цi застереження досить суттєвi, бо якщо в захiдному свiтi "середня верства" випромiнює впевненiсть у собi, має досить високi гарантiї стабiльної винагороди за свою працю, - i все це обумовлює її роль як стабiлiзатора суспiльства, опори держави, то ця наша напiвпiдпiльна "середня верства" випромiнює зовсiм iнше - недовiру до державних органiв(податкових, митних i т. i.), невпевненiсть у завтрашньому днi, нарештi незадоволення навiть самим фактом свого становище "середнього класу"(ранiше, мовляв, не треба було брати на себе так багато роботи, самостiйностi i вiдповiдальностi, тобто не мати атрибутiв "середнього класу", а будучи в бiльш нижчому класi найманого робiтника, колгоспника тощо одержувати тi ж матерiальнi блага). Отже, це ще нестабiльна, далеко несформована галузка "нового середнього класу", яка вiдчуваючи хиткiсть свого становища, в силу своєї розпиленостi, несконсолiдованостi та психологiчної деморалiзованостi не може нести функцiї, якi традицiйно виконують представники "середнього класу" на Заходi. Не дивно, що вона офiцiйно й не фiгурує, як його складова(але де-факто, цi люди часто володiють автомобiлями, дачами-маєтками, двома-трьома кварти-рами, тобто можуть бути зарахованi до "середньої верстви", хоча офiцiйно є, скажiмо, безробiтнiми). Положення тут може суттєво виправити правильна корек-цiя нормативної бази суспiльства i, в першу чергу, податкового законодавства. Це стимулює "легалiзацiю" вказаної частини "середнього українського класу", пiдвищення його соцiального рейтингу в державi, сприятиме зростанню психоло-гiчної врiвноваженостi, почуття власної гiдностi - тобто сприятиме наближенню до "середнiх класiв" захiдного зразка(треба зауважити, що по результатах соцiо-логiчних опитувань населення бiля 1% людей констатували покращення свого життя, добробуту в порiвняннi з радянським минулим. Очевидно, значна їх частка належить до "нових українцiв", якi навiть за iснуючих несприятливих умов змогли стати "легальним середнiм класом" - прим. ред.).

До сучасного"середнього класу" входить також "старий середнiй клас" - управлiнцi, директори, частина старої партноменклатури, що "капiталiзувалася". Треба сказати, що ще за часiв "перебудови" в СРСР саме всерединi номенклатури стали руйнуватися старi норми вiдносин i консолiдуватися соцiальнi сили, не зацiкавленi у збереженнi iснуючого соцiально-економiчного укладу. Гарантiї власного iмунiтету, якi з'явилися ще в 50-тих роках з лiквiдацiєю практики полiтичного терору, посилення позицiї технократiї призвели до переорiєнтацiї всерединi номенклатури - з боротьби за "полiтичнi iнтереси" на боротьбу за "реальнi економiчнi ресурси". З цього часу через канали вертикальної мобiльностi стали змiцнюватися корпоративнi групи по iнтересах. I саме протирiччя мiж усвiдомлюваними iнтересами корпоративних груп та неможливiстю реалiзацiї цих iнтересiв в рамках номенклатури як соцiально-полiтичного iнституту суспiльства, первiсно орiєнтованого на пiдтримку соцiального порядку в системi соцiалiзму, значною мiрою стало "локомотивом" перебудови. Цей процес трансформацiї (в бiк капiталiзацiї) старої партноменклатури ще триває, певною мiрою, i зараз, що також є джерелом для формування "середнього класу" в Українi. Бiльше того, капiталiзується i сучасне лiве крило полiтичного спектру країни, так як зберiга-ється протирiччя мiж усвiдомлюваними ними iнтересами(боротьба за "реальнi економiчнi ресурси") та неможливiстю їх реалiзацiї(принаймнi, легальної) в рам-ках iдеологiї лiвих сил. Це теж може бути джерелом середнього класу в Українi.

Крiм того, в українському суспiльствi є й iншi численнi представники "серед-нього класу" не в фактичному, а в проектному розумiннi, зверненому у майбутнє. Це люди, якi не мають вiдповiдного прибутку та рiвня життя, але послiдовно ототожнюють себе з "середнiм класом" в текстi розумiння головних життєвих цiнностей та дотримання їх. Цей "середнiй клас у собi" в бiльшостi своїй складає iнтелiгенцiя, професiонали в рiзних галузях та сферах дiяльностi - люди, якi мають високий престиж в очах собi подiбних i цiнують цей престиж бiльше, нiж матерiальнi блага або можливiсть їх одержання. Це тi, хто зостався в своїй сферi професiйної дiяльностi, попри всi критичнi(закритичнi) обставини - неплатежi, затримки виплат, тимчасове падiння престижу професiї тощо. Характерно, що цей "проектний середнiй клас" принципово не приймає радикалiзму - дякуючи своїй виваженостi, яка обумовлена освiченiстю, високою культурою. Саме цiй соцiальнiй верствi ми в значнiй мiрi й зобов'язанi вiдносною соцiальною стабiльнiстю. Розширення цiєї верстви, пiдвищення її соцiального авторитету - ось ще один шлях до формування масового "середнього класу" в Українi. Розумiння цiєї необхiдностi, практичнi заходи що сприяли б швидшому становленню "середнього класу" в Українi - ось шлях всезагального оздоровлення нашого суспiльства, розвитку його в напрямку цивiлiзованих демократичних суспiльств.

УКРАЇНА І ДОНЕЧЧИНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Юрій Макогон, доктор економічних наук, професор,
Академік Академії економічних наук України
завідувач кафедрою "Міжнародна економіка" ДонГУ

У минулому році зовнішньоекономічні зв'язки України, її регіонів здійснювалися в складних умовах, на які впливали внутрішні і зовнішні чинники. Передусім, це погіршення кон'юнктури на традиційних зовнішніх ринках для українських товарів, наслідки фінансової кризи, які ще не до кінця проявилися, низька конкурентоздатність більшості товарів українського експорту.

Зовнішньоторгівельний оборот товарами і послугами Донецької області в 1998 році склав більше 3 млрд., 700 млн. $, в т.ч. експорт більше за 2,5 млрд. $ - позитивне сальдо більше 1 млрд. 300 млн. $. При цьому частка Донецької області в експорті України склала біля 20%.

Є декілька характеристик тенденцій розвитку зовнішньоекономічних зв'язків в Донецької області, які властиві й іншим регіонам України. Зовнішньоторгівельний оборот загалом меншає - 99,2% в 1998 р. до 1997 р., а 1997 р. був рівний 1996 р.; експорт - 94,2% в 1998 р. до 1997 р., а в 1997 р. було невелике зростання до 1996.

У той же час імпорт зріс на 112% в 1998 р. до 1997 р. Поменшало і позитивне сальдо на 17%.

Єдина позитивна тенденція за цей період - зменшення частки бартеру у зовнішній торгівлі з 16% в 1996 р. до 4% в 1998 р.

Експортом товарів в 1998 році займалися більше тисячі підприємств і організацій Донецької області. Частка переважної більшості їх (1048 експортерів і 1062 імпортери) не перевищує і трьох процентів загального обсягу експортних (імпортних) поставок. У той же час тільки п'ятьма підприємствами: Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, Металургійний комбінат "Азовсталь", Енакиєвський металургійний завод, Концерн "Стирол", Донецький металургійний завод експортовано більше за 61% товарів.

У загальному обсязі експорту, як і раніше, значне місце займали сировина і матеріали (89%), машини і обладнання становлять тільки 8%. У структурі сировини велика частка припадає на продукцію чорної металургії (81%).

У товарній структурі імпорту також переважають сировина і матеріали (71%); машини і обладнання становлять 24%. Основою сировини, що увозиться є паливо і мінерали (52%).

У 1998 р. продукція підприємств і організацій Донецької області експортувалася в 104 країн, а імпортувалася з 95 країн світу. Найбільшими торговими партнерами були Росія, Китай, Тайвань, Туреччина, США Німеччини, Польщі.

Малюнок 1. Товарна структура експорту Донецької області в 1998 році

Малюнок 2. Товарна структура імпорту в Донецькій

області в 1998 році

Внаслідок кризи валютно-фінансової системи Росії, інших країн і України, зовнішньоекономічні зв'язки України з країнами СНД й іншими найближчими сусідами у України у другому півріччі особливо з вересня 1998 р. переживають серйозні згортання у всіх напрямах. Найбільш негативно наслідки загальної фінансової кризи позначилися на експортно орієнтованих підприємствах. Причому, особливість положення що створилося полягає в тому, що непередбачувана Росія, маючи величезні сировинні ресурси, створюючи демпінг, сьогодні диктує свої умови. Насамперед по металу і насамперед українським виробникам. За минулі місяці 1998 року експорт товарів скоротився на 11,3 % і реальною стала загроза різкого згортання експортного потенціалу України, втрати нашою країною економічної незалежності. Починаючи з середини серпня 1998 року конкурентоспроможність на світовому ринку української металургії, як і інших галузей промисловості, різко знизилася. Особливо це помітно в порівнянні з російськими підприємствами, де застосування фіксованих цін в рублях, до моменту його падіння, дозволило експортерам значно знизити собівартість в доларовому вираженні. Сьогодні вона складає, наприклад, по чавуну максимум 65-70 дол. за тонну. Тобто практично в два рази нижче, ніж на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча. Собівартість продукції комбінату на 60-80 % перевищує відпускні ціни,

запропоновані російськими металургами. Тому Росія наповнює ринки дешевим металом не гіршого, ніж у нас якості.

У кінці 1998 року 1 тис. тонн залізорудного концентрата з доставкою його на металургійний комбінат досить було відправити на експорт 130 тонн гарячекатаних рулонів, а сьогодні необхідно відвантажити вже 174 тонни ( тобто на 30% більше). Набагато ефективніше для виробництва сьогодні скоротити випуск металу, що і трапилося у вересні місяці 1998 р. У найближчі місяці спад виробництва можливий на 40 %. Якщо зупиниться комбінат, відразу ж втратять роботу цілі населені пункти, такі як Докучаєвськ, Новотроїцк, Пантелеймоновка, Красногорівка і, крім того, цілі шахтарські селища. Тобто залишаться без роботи ті, хто дає металургам сировину, вогнетриви, машинобудівники, які постачають обладнання для комбінатів. Отже, якщо постачальники, які дають металургам руду, вугілля, вогнетриви, феросплави і т.д. сьогодні не знизять ціни, завтра вони вже самі не знайдуть збуту своєї продукції. Якщо металургія зупинитися, сировину нікуди буде дівати. І дуже важко буде потім відновити зруйноване, поки цього не зрозуміють всі, спад буде наростати.

Одним з виходів із становища, що склалося може бути:

• скасування і подальша заборона застосування доларового еквівалента в розрахунку цін між товаровиробниками України;

• встановлення мораторію на підвищення цін і тарифів терміном не менш ніж на півріччя;

Заходи, що пропонуються в умовах формування ринкової економіки можуть бути оцінені як непопулярні, як повернення до методів державного регулювання, але ці заходи треба приймати- іншого виходу немає. Бо зволікання - це крок до економічної катастрофи. Потрібен і неординарний підхід до реконструкції податкової системи. Це може бути:

• зниження кількості обов'язкових податків і зборів за рахунок припинення стягування з підприємств таких непрямих податків, як збори в інноваційний фонд і на утримання автомобільних доріг загального призначення, екологічних платежів і т.п.;

• зниження ставки податку на прибуток до 20%;

• поетапне зниження податку на додану вартість до 15%.

У провідних експортерів України і Донецької області - хіміків

АТ "Стирол" теж є великі складності. З одного боку це: 1. Тарифи за транспортування газу (основна сировина для мінеральних добрив) зросли з $ 2 / тис. кубометрів (з ПДВ) в 1997 р. до $12.25 тис. куб.м (з ПДВ) в 1999 р. З іншого боку - вартість аміаку і карбаміду на світовому ринку за той же період впала з $200/т в 1997 р. до $50-60/т в 1999 р. Таким чином, з очевидністю гіршають експортні можливості українських виробників мінеральних добрив. 2. Тарифи за транспортування газу однакові і для підприємств, розташованих біля російсько-українського кордону (як "Стирол") і для тих, хто розташований в глибині України (Одеса, Черкаси, Рівно). Було б доречно прив'язати розмір тарифу до географії розташування споживачів. 3. Велика кількість підзаконний актів і нормативних документів (з появою весь час нових - наприклад, сертифікати екобезпеки), необхідних для митного супроводження експорту продукції. Втрачається оперативність роботи підприємства-експортера. А керівництву фірми необхідна "зелена вулиця для експорту". 4. Розмір залізничних тарифів завеликий, частка транспортних витрат ціні продукту складає для деяких продуктів: сірчана кислота - 53% при експорті в Угорщину, Словаччину 30% при постачанні в Крим; аміак - 24% при експорті через Одесу; карбамід - 11% при експорті через порт Південний (під Одесою), 18% при експорті в Угорщину.

Інвестиційні відносини Донецької області з країнами світу в 1998 році.

За 1998 рік сума отриманих іноземних інвестицій в Донецьку область становила 58,5 млн. доларів США, що в 2,2 рази більше минулого року (26,2 млн. доларів США).

Структура вкладених капіталів в 1998 р. складається з обладнання - 47,0 млн. доларів США (80,34 %), грошових коштів - 7,1 млн. доларів США (12,14 %) (в тому числі у вигляді акцій - 1,8 млн. доларів США), нематеріальних активів (ноу-хау) - 3,7 млн. доларів США (6,32 %).

Нарівні зі збільшенням інвестицій з початку року спостерігається зменшення капіталовкладень на суму 4,68 млн. доларів США і за станом на 1 січня 1999 року загальний об'єм іноземних інвестицій становив 166,15 млн. доларів США.

У Донецькій області інвестоване 275 підприємств і організацій, з них тільки 113 підприємств займаються випуском продукції, на які припадає 72 % іноземних капіталовкладень.

Із загальної суми отриманих інвестицій 96,9 % припадає на країни "далекого" зарубіжжя, і самими великими інвесторами є: Віргінські острови (Британія) - 57,87 млн.$, США - 37,13 млн.$, Великобританія - 14,65 млн.$, Німеччина - 13,15 млн.$.

З країн СНД і Балтії найбільшим капіталовкладником є Російська Федерація - 3,88 млн.$. Серед міст області по сумі вкладених іноземних інвестицій провідні місця займають такі міста як: Донецьк - 92,09 млн. $(154 підприємства), Артемовськ - 21,26 млн. $(4 підприємства), Харцизськ - 14,76 млн. $(8 підприємств).

Проблеми іноземних інвестицій тісно переплітаються з проблемою створення ВЕЗ. Що стосується майбутніх вільних економічних зон в Україні, необхідно сказати, що це повинні бути не зони вільного підприємництва в межах області, а невеликі за площею території, які знаходяться в портах, біля прикордонних переходів, в районі великих транспортних перехресть, на яких можна досягнути високої концентрації іноземних інвестицій і створити в невеликі терміни нове підприємницьке середовище. На цій основі можна швидко і якісно підняти рівень зовнішніх зв'язків. На Донбасі можуть бути створені три зони: Донецьк (Макіївка, Ясинувата, Авдіївка); Маріуполь; Краматорськ (Слов'янськ, Красний Лиман, Дружковка, Константіновка, Артемівськ). І якщо по зонах "Донецьк" і "Азов" вже відбулися правові і організаційні рішення, то по Краматорську поки немає.

Можна здійснити і систему заходів з метою подальшого забезпечення процесу регіональної зовнішньої торгівлі з одночасною інтенсифікацією зовнішньоекономічної політики України відносно країн СНД, передусім Російської Федерації і ЄС, сформувати новий торговий режим подальшої інтеграції в світовий економічний простір, здійснити заходи по трансформації національного законодавства з метою надання провідним членам міжнародного торгового співтовариства юридичного статусу в Україні.

Важливим напрямком розвитку Донецького регіону в умовах ВЕЗ є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг за рахунок вдосконалення виробництва на якісно новому рівні використання сучасних технологій переробки, зберігання, транспортування і реалізації продукції машинобудування, харчової і легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту і виходу на нові. Необхідно давати державні гарантії по кредитах для участі в міжнародних тендерах, стимулювати вітчизняний машинобудівний експорт, експорт харчової і сільськогосподарської продукції шляхом впровадження системи кредитування оборотних коштів виробників.

Для мінімізації ризику не повернення державі експортних кредитів забезпечення захисту експортерів від комерційних ризиків потрібно створити систему страхування таких кредитів. Здійснювати послідовну роботу по вдосконаленню організаційних форм, направлених на підтримку і зміцнення об'єднань експортерів, що в майбутньому дозволить перейти до їх підтримки, зробивши можливим координацію діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов виходу на ринки між членами таких об'єднань з метою оптимального використання кон'юнктури, дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.

Дослідження, які ведуться нами в Інститутах НАН України Інститут економіки промисловості і Інститут економіко-правових досліджень, Донецькому Державному університеті дозволяють запропонувати декілька напрямів прискорення інтеграції в світову систему господарювання.

Необхідно створити науково-дослідну базу для системного вивчення стану ринків товарів (продукції, послуг) і маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів на світових ринках. Активно залучати до цієї роботи торгово-економічні місії, відповідні підрозділи посольств України в зарубіжних країнах, представництвах різних науково-дослідних і учбових закладів, повніше використати можливості торгово-промислових палат України.

Необхідна система зовнішньоторгівельної інформації відносно державних і регіональних програм, українського законодавства, діяльності українських торгових представництв за кордоном, експортно-імпортного банку, яка б відповідала вимогам часу. Необхідно відкрити в ряді країн мережу презентаційних центрів, сприяти створенню спільних торгово-промислових палат і процедур роботи на світових ринках, подоланню технічних бар'єрів в торгівлі. Забезпечити доступ до міжнародних інформаційних масивів і баз даних.

Для вдосконалення системи підтримки національного товаровиробника, усунення загрози інтервенціоністського імпортного постачання, уникнення збитків в галузях вітчизняної промисловості відповідно до прийнятих в світовій торгівлі правових норм в найближчі час необхідно завершити роботу над Антидемпінговим комплексом України. Крім цього, необхідно стимулювати вітчизняне виробництво, що залежить від імпорту сировини, матеріалів, які не виготовляються в країні або виготовляються в незначних об'ємах шляхом встановлення низьких і "нульових" ставок ввізного мита.

У законодавчому порядку необхідно конкретизувати умови надання пільг в залежності від сфери використання іноземного капіталу. При цьому пріоритетними повинна бути науковомістка і дефіцитна продукція.

Важливу роль повинні грати зони вільної торгівлі, митного і платіжного союзів, встановлення ділових зв'язків з новими торгово-промисловими партнерами як на регіональній, так і на багатосторонній основі.

Серед чинників, які забезпечують включення регіонів в сучасний інтегрований світ, важлива роль належить прикордонній співпраці. Наприклад, завдяки своєму вигідному географічному і геополітичному положенню, Донецька область має великі потенційні можливості в поліпшенні такої співпраці. Зараз ці можливості використовуються не в повну силу в зв'язку з неврегульованістю міждержавних відносин України з Молдовою, Білоруссю, Румунією. Актуальним залишається питання наповнення договорів, які мають регіони, конкретними угодами господарських структур, спільними проектами, діловими зв'язками. Необхідно докласти зусиль і до оновлення загублених зв'язків з регіонами Росії, Казахстану, оскільки суб'єкти підприємництва цих країн - наші колишні основні партнери у зовнішньоекономічних зв'язках.

Прогноз дозволяє зробити висновок, що залучення іноземного капіталу в Донецький регіон зможе не тільки розширити обсяги виробництва, але і забезпечити створення нових робочих місць, що дуже актуально в сучасних умовах, стимулювати прискорене впровадження нових технологій і розробку конкурентоздатної продукції.

Вигідне геополітичне положення Донецької області, значні природні ресурси і наявність висококваліфікованих кадрів є важливими чинниками залучення іноземних капіталів.

Сьогодні понад 80 країн світу, які мають неоднорідну економічну систему і розміщені на всіх населених континентах, використовують механізм вільних економічних зон (загальною кількістю 1060). Саме вільні економічні зони, як показує світовий досвід, є найбільш ефективною формою сприянню регіональному розвитку, активізації зовнішньоекономічних зв'язків регіонів. На наш погляд справою державної важливості повинно стати створення на базі підприємств ВПК і наукового потенціалу вузів, науково-дослідних установ - міських технополісів. При відповідній підтримці військово-промислових і інвестиційних відомств, технополіси зіграли б вирішальну роль не тільки в активізації зовнішньоекономічних зв'язків, але і в соціально-економічному відродженні країни. Поштовхом для прискорення створення технополісу, визначення конкретних форм і механізмів його діяльності могли б стати зустрічі керівників областей і міст з керівництвом галузей і підприємств ВПК і наших закладів (можливо, навіть, і неформальні).

З метою подальшого соціального розвитку Донецької області, згідно з Указом Президента України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності Донецької області" від 18 червня 1998 р., передбачено введення спеціального режиму інвестиційної діяльності для суб'єктів підприємницької діяльності, які реалізовують інвестиційні проекти в пріоритетних галузях. При цьому для таких підприємств визначений ряд пільг по сплаті мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, внесків до інноваційного фонду, відрахувань в фонд Чорнобиля.

Тому було б доцільно внести наступні пропозиції в механізм виконання Закону "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності Донецької області" і відповідні законодавчі акти в частині податкового обліку:

1. Встановлення центральним податковим органом порядку обліку і надання звітності про отримані, відповідно до інвестиційного проекту, суми інвестицій у вигляді коштів, матеріальних цінностей і нематеріальних активів і цільовому їх використанні.

2. У разі здійснення декількох видів діяльності, в один з яких вкладена інвестиція, підприємству слід вести роздільний облік прибутків і витрат на кожний вид діяльності.

3. Заборона підприємству, що отримало інвестицію, відволікати інвестиційні кошти на надання іншим юридичним і фізичним особам, в тому числі організаціям, фінансовій допомоги, безвідплатно передавати вартість товарів (робіт, послуг), товароматеріальних цінностей і основних фондів.

4. Заборона підприємству, що отримало інвестицію, зменшувати прибуток, що обкладається податком, на отримані збитки в попередніх податкових періодах.

5. Виконання у разі недотримання підприємством, що отримало інвестицію, умов інвестиційного проекту, перерахунку і внесення до бюджету сум податків і зборів, по яких були надані пільги, відповідно до чинного законодавства України.

6. Розгляд з метою поліпшення інвестиційного клімату питання про реструктуризацію або погашення заборгованості перед бюджетом підприємств, що претендують на інвестування.

У зв'язку з утворенням на території Донецької області ВЕЗ і для визначення ефективності використання інвестицій, отриманих під конкретні інвестиційні проекти, відділом статистик ВЭС ДОУС розроблена форма статистичної звітності No 1-ТПР "Звіт підприємства про реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку", яка зараз знаходиться на розгляді Держкомстату України. А при цьому відділ ліквідують, зливаючи з відділом торгівлі. І це після 10 років успішної роботи в умовах Донецької області - найбільшого експортера України.

До 1997 року інформація про експорт й імпорт області формувалася на основі звітів підприємств. Починаючи з 1997 року дані про зовнішню торгівлю товарами область отримує від Державної митної служби. Нарівні з позитивними моментами цього нововведення (більш повна інформація, одне джерело отримання її) існують і негативні: неможливість контролювати об'єктивність даних, що отримуються, обмеження в користуванні інформацією (Державний митний комітет не дозволяє надавати дані по підприємствах, а тільки в узагальненому вигляді, що викликає труднощі в роботі користувачів статистичної інформації, в тому числі облдержадміністрації і різних контролюючих органів).

Важливим питанням підвищення ефективності ВЭД на регіональному рівні є ще не до кінця використані можливості системи ТПП України і її регіональних відділень палат в питаннях сприяння розвитку ВЭД підприємств і організацій, залучення інвестицій.

Необхідно доручити ТПП створення і ведення єдиного реєстру підприємств і організацій, і зробити його обов'язковим. Від цього виграють всі підприємства і держава. Формується також реальний єдиний національний інформаційний простір, який може бути підключений за системою Міжнародної Торгової Палати в світову систему ділових і інвестиційних пропозицій. Цим займаються більшість ТПП за рубежем, до цього приступила і Російська ТПП. Можна у вигляді експерименту почати цю роботу в Донецькій області.

Важливою проблемою залишається проблема якості. У зв'язку з цим треба повернутися до системи обов'язкової експертизи всіх вантажів, що надходять в Україну. Протягом десятиріч цією роботою в нашій країні займалися ТПП, яка повністю себе виправдала.

ПідприємництвО в контексті Теорії ІГОР Дж. фон Неймана ТА о. оргенштерна

Ігор Сорока, професор, д.е.н.

З позицій економічної теорії і теорії ігор розглядається підприємництво як гра особливого роду і в цій якості як квінтесенція діалектики раціонально-ірраціонального в ініціативній економічній діяльності. Робиться крок у пізнанні суті такого складного соціально-економічного феномена, як підприємництво.

Ця стаття є логічним продовженням і в певному значенні завершенням дослідження, початого в авторському матеріалі, опублікованому в No3 журналу "Схід " за 1999 рік [ 5, 9-16 ] і присвяченому аналізу діалектичної єдності раціонального та ірраціонального в підприємництві. Але підприємництво це аж ніяк не тільки вказана суперечлива єдність. Як і будь-яка людська діяльність, воно обов'язково несе в собі елементи гри, що спочатку зумовлено біологічною і згодом закріплено соціальною природою людини. Причому елементи гри підприємництво і його мотивація несуть в собі не нарівні з раціональністю-ірраціональністю, а завдяки і в зв'язку з останніми. Бо будь-яка гра, як правило, включає в себе два види невизначеності: випадковість і вибір. І тут вже хоч відбавляй і раціонального, і ірраціонального.

Досліджуючи феномен підприємництва як перманентну гру в економічному полі, звернімося до міркувань одного з оригінальних мислителів, натхненного популяризатора теорії гри, що близько знав її родоначальників Дж. фон Неймана і О.Моргенштерна та професійного американського журналіста, що спеціалізувався на економічній тематиці, Д. Дональда, і що співробітничав з ними, а також з такими творцями вказаної теорії, як Л. Шеплі, М. Шубік, У. Лукас. Він правильно зауважує, що важлива роль в західній науковій думці належить слову "раціональний", яке й заплутує виклад. Який же гравець поводиться в грі раціонально? Теорія гри виробила власне визначення: гравець раціональний тоді, коли він прагне набути більшого числового значення деякої величини. У такому формулюванні ця ідея виглядає наївною і "нелегкотравною". Але слово "більше" може означати не тільки більше мармурових статуй в колекції, більше грошей, більше влади, але також більш чисті повітря і вода, більше території, більше часу для роздумів і сну, більше робочих місць, велику упевненість в завтрашньому дні, велику цінність будь-якого вигляду. Термін "цінність" в теорії гри відповідає припущенню про те, що кожний гравець прагне до виграшу якого-небудь вигляду [3, 20]. Отже, підприємець якраз і є типовим гравцем, бо його прагнення до максимізації прибутку і до найбільш повної самореалізації і є специфічною формою реалізації прагнення гравця до збільшення цінності, виграшу будь-якого вигляду.

У свою чергу, ці цінність і виграш і є одними з самих могутніх чинників-мотиваторів підприємництва. Знаменно і те, що прагнення до виграшу і цінності якого-небудь вигляду служить основною характеристикою раціональності гравця взагалі і гравця-підприємця зокрема. Отже, з позицій теорії гри підприємець - це передусім гравець. І саме як гравець він і є підприємцем, тобто людиною, для якої ризик в прагненні отримати чисельно більший виграш стає однією з найважливіших характеристик його специфічній "професії". При цьому треба розуміти під раціональністю підприємця-гравця прагнення до максимізації прибутку-виграшу. В процесі ж досягнення результату гравець-підприємець, часто буває ірраціональний або об'єктивно, або з позицій індивіда і суспільства, або і те, і інше, і навіть третє.

У зв'язку зі сказаним знову залучимо аргументи з області теорії гри, які добре підтверджують наші міркування з приводу раціонального-ірраціонального в підприємницькій діяльності і її мотивації. Теорія гри розрізняє індивідуальну, групову і суспільну раціональність. Раціональність індивідуума оцінюється тим, як він поводиться в грі незалежно від інших гравців. Раціональність групи виражається в тому, наскільки більше може виграти коаліція загалом в порівнянні з тим, що може отримати кожний її учасник, діючи поодинці. Раціональність суспільства загалом виражається загальною вигодою, яку воно може отримати. Стандартне економічне мислення (як це прийнято у фахівців в області теорії гри, автор має на увазі погляд з позицій економічної теорії. - І.С.) направлене на пошук оптимальної ефективності суспільства, що складається з атомів-індивідів. Теорія гри визнає значення як групи, так і індивідів в створенні суспільства і шукає оптимальний стан, при якому кожний отримує більше, діючи спільно [3, 20-21].

Дамо до наведеної цитати коментар відомого фахівця з економіки і управління В.А. Данилова-Данильяна. Він вважає, що остання думка Дональда є дуже вільною інтерпретацією цілей теорії гри. По відношенню до теоретико-ігрових моделей подібне твердження взагалі некоректне. У разі кооперативної гри в розумінні Неймана-Моргенштерна дане твердження також не має абсолютного характеру, оскільки тут можливі учасники, не одержуючі ніякого приросту цінності від входження в коаліцію [3, 261]. З цим не можна не погодитися, оскільки у випадку, коли гра ідентифікується з підприємництвом, суцільно і поряд учасники коаліцій, а також і самі їх фундатори не отримують ніякого приросту цінностей від входження в коаліцію. Більше того, вони іноді несуть збитки, бо підприємницький успіх є рівняння з багатьма невідомими, а мудрість - "гуртом і батька добре бити" - не завжди має класичний вихід.

Далі, під "стандартним економічним мисленням" Дональд розуміє політичну економію і ті її розділи, де мова йде про так звану раціональну поведінку у виробництві і споживанні. Головна дійова особа таких побудов - як би позаісторичний і позасоціальний homo economicus. Для цих концепцій вельми характерний механізм, тобто представлення суспільства як механічного об'єднання елементів-складників [3, 261].

Але навіть з урахуванням цих абсолютно правильних обмовок важко заперечувати те, що також як і діяльність взагалі, гра є підосновою підприємництва, доданком його економіко-філософських основи і суті. Інша справа, що поняття раціонального-ірраціонального в грі і підприємництві не завжди співпадають. Але в цьому немає нічого такого, що суперечило б посилці, згідно з якою гра в діяльності людини є обов'язковим доданком підприємництва як підвиду ініціативної економічної діяльності. А що стосується раціонального-ірраціонального в підприємництві і грі, то в загальному випадку "середньостатистичне" значення раціонального-ірраціонального в цих видах діяльності з неминучістю співпадає.

Можна також зробити і той висновок, що гра неминуче присутня у всіх видах людської діяльності. Але ця присутність тим більше відчувається, чим більше свобода вибору і прийняття рішень, невизначеності, ризику і разом з тим регламентованості загалом, жорсткості правил гри у тому або іншому виді людської діяльності. Підприємницька діяльність же з усіма її атрибутами і аксесуарами, включаючи власну мотивацію, і являє собою саме такий вид діяльності. Але щоб краще побачити генетичне коріння гри в підприємництві, треба чіткіше сформулювати авторське ставлення до сутнісного дефінування поняття "гра".

Як правильно помітили фахівці, з незапам'ятних часів в слово "гра" вкладалося так багато значень, аж до використання його для позначення легких способів наживи і недоброї поведінки, що не так просто дати його строге визначення. Однак теорія гри існує, і потрібно постійно пам'ятати про те, що вона переслідує далеко йдучі нетривіальні цілі. У ній не береться до уваги задоволення, що отримується від гри, за винятком того, що воно може вплинути на цінності, якими керуються гравці. Так, деякі люди отримують насолоду від ризику, інші ж його не випробовують, але їх переваги і цінності вплинуть на хід гри.

За числом гравців всі ігри поділяють на три виду: з одним, двома, трьома і великим числом учасників. Якщо гравець один, то він грає, подібно Робінзону Крузо, проти природи. Якщо в грі відсутня взаємодія людей, то це не гра в значенні сучасної теорії гри, вона однобічна. Гра починається тоді, коли в ній беруть участь не менше двох осіб. Наявність двох учасників є мінімально необхідною умовою виникнення відносин людей і їх взаємодії. Якщо в грі беруть участь три або більше число гравців, вони можуть утворювати групи, або коаліції, а це вже соціальне явище.

Ігри також поділяють на ті з них, в яких загальна сума виграшів і програшів, загальна сума взаємних платежів рівна або нулю (те, що виграє один гравець, програє інший або декілька інших партнерів), або деякій постійній величині; і ті, в яких можливі виграш або втрати всього колективу учасників.

Існує також економічна гра (сюди чи не насамперед входять підприємництво і його мотивація. - І.С.), загальна сума виграшів і програшів в яких рівна деякій постійній величині, як, наприклад, в тому випадку, коли учасники боряться за частки ринку, що оцінюються ними однаково. Однак для економічної гри типова наявність "загального" прибутку. Кожний учасник такої гри отримує що-небудь або сподівається виграти. Наприклад, ринкова гра і торги є грою за взаємною згодою. Якщо угода між покупцем і продавцем не відбулася, то кожний зберігає те, що мав. Це саме гірше, що може трапитися, поки не станеться щось більш сприятливе - який-небудь обмін.

Рішення, що приймаються в іграх, діляться на два види: кооперативні (коаліційні) і некооперативні (безкоаліційні). Якщо гравець вибирає кооперативну гру, то він приймає однобічну точку зору на перспективні взаємодії. Він вивчає стратегії, що використовуються, шукає способи незалежної поведінки, що приводять до найкращих результатів при будь-яких діях інших учасників гри. Якщо ж він обирає кооперативний варіант і може вступати в коаліції, він спробує визначити перевагу або цінність участі в можливих коаліціях в порівнянні з цінністю гри поодинці. Економічна гра може протікати по різному в залежності від її правил, розмірів очікуваних виграшів і схильностей гравців. Якщо в грі більше двох гравців, то звичайно вводяться правила, перешкоджаючі або категорично заборонні утворення коаліцій. Однак не так просто сформулювати такі правила, які винахідливий гравець не міг би обійти [3, 19-20].

З приводу останньої думки, якщо говорити про підприємництво як про гру, можна твердити, що вона найбільш точно відображає стан речей, що склався. Взяти, наприклад, антитрестове законодавство, яке, користуючись визначенням колишнього класика, даним із зовсім іншому приводу, порушується підприємцями щодня, щогодини і в масових масштабах.

Класифікацію шгор стосовно до підприємництва як до гри в теорії ігор ілюструє схема (Рис.1).

Рис. 1. Класифікація ігор, розроблена на основі теорії Неймана-Моргенштерна стосовно випадку гри-підприємництва

Розглянемо варіанти економічної і підприємницької гри згідно класифікації, складеної автором на основі інтерпретації теорії ігор Дж. Неймана - О. Моргенштерна. По-перше, ігри з двома учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів може бути рівна "0" або деякій постійній величині. Останнє, до речі, відрізняє економічну гру з двома учасниками від аналогічних карткових, спортивних, політичних. Так, те ж підприємництво як гра за участю двох підприємців, що боряться за певний сегмент ринку і пов'язані з цим економічні перспективи, може мати нульовий результат, коли один з них повністю витіснить конкурента з ринку в тій або іншій формі, а може бути й обопільний виграш-програш, що вимірюється деякою конкретною величиною. Ігри з двома учасниками - це некооперативні або кооперативні ігри. Суб'єктами підприємництва як кооперативної гри можуть бути такі економічні персонажі, як підприємці-продавці, підприємці-покупці, покупці-непредприниматели, підприємці-виробники, підприємці-посередники, держава як колективний підприємець, держава як покупець, посередник. У випадку, коли мова йде не просто про економічну гру, наприклад, гру продавця і покупця, а про підприємницьку гру двох активно конкуруючих у виробництві і обороті підприємців, можливий варіант, коли підприємницька гра з двома учасниками може мати як результат виграш або програш обох учасників. На схемі логіка цих варіантів в цифровій послідовності зображається відповідно як (1-3-5-(7-9) (8-10)-11) і (1-3-6-(7-9) (8-10)-11).

По-друге, типовим для підприємницької гри з трьома і більше учасниками є прагнення до коаліції, тобто до олігополії або навіть монополії. При цьому потрібно підкреслити, що підприємництво як гра з трьома і більше учасниками завжди має як результат деяку конкретну величину для всього колективу учасників, але ніяк не нульовий результат. Гра з нульовим результатом завжди є некооперативною (безкоаліційною), бо число учасників підприємницької гри з результатом "0" не може бути більше двох. Підприємницькі ігри з результатом у вигляді деякої постійної величини для всіх учасників гри можуть в залежності від обставин бути як безкоаліційними, так і кооперативними. Прагнення до коаліції, змови є протягом сторіччя улюбленим порушенням правил гри з боку підприємців. І ця обставина більш ніж інші свідчить про те, що у випадку з підприємництвом ми маємо справу з найтиповішою кооперативною грою з деякою постійною величиною як результатом для всіх учасників гри. Але це зовсім не виключає тих випадків, коли у виграші або програші залишаються не всі, а деякі або навіть один учасник коаліційної гри. На схемі логіка такої підприємницької гри в цифровій послідовності може бути представлена у вигляді: (1 - 4 - 5 - 8 - (9)(10)-11) і (1 - 4 - 6 - 8 - (9)(10)-11).

Про те, що гра є органічною складовою частиною підприємництва і його мотивації свідчить і той незаперечний факт, що невизначеність, ризик, свобода вибору і прийняття рішень, інтуїція є невід'ємними атрибутами і гри як такої, і власне підприємництва. Для гри характерна невизначеність. Розрізнюють два вигляди невизначеності: випадковість і вибір. Скажімо, скільки очок випаде на гральній кістці - абсолютно інше питання, ніж те як може поступити гравець, якщо у нього є можливість вибору стратегії. У грі може бути невизначеність одного або двох видів. Якщо присутня тільки випадковість і в грі бере участь тільки одна особа, ситуація не є теоретико-ігровою. Гра виділяється завдяки такій невизначеності, яка виникає як результат свободи волі і вибору гравців, правда, у відомих межах.

Більшість ігор містить обидва види невизначеності. Як же обрати "золоту середину"? Яким шляхом буде розвиватися економіка? Як поведуть себе мільйони споживачів, якщо підвищити або знизити ціни? Відповіді потрібно шукати за допомогою теорії імовірностей. Якщо ви підвищите або знизите ціну, то питання про те, чи піде за вами конкурент, є стратегічним - конкурент може вибирати.

Відмінність між невизначеністю випадку і вибором - важливий момент в теорії гри. Це приводить до виділення двох видів гравців: стратегічних і нестратегічних. Стратегічний гравець має свободу вибору; нестратегічний - не має іншої можливості, крім як прийняти або відмовитися від чого-небудь. Він бере участь в грі і може отримати виграш. У економічній грі типовими нестратегічними гравцями є споживачі, дрібні акціонери і т.д. Стратегічні гравці займають вирішальні позиції при укладанні угод.

Серед учасників гри виділяються такі, які володіють стратегічними можливостями, тобто можливостями впливати на результат гри, проводити вибір, - стратегічні гравці, і що володіють перевагами - носії інтересів; можливі всі поєднання: стратегічний гравець може бути або не бути носієм інтересів, носій інтересів може мати або не мати стратегічні можливості. Звичайно, те, що хочуть або хотіли б отримати люди, зовсім не обов'язково буде фактичним виграшем. Це - припущення, і коли воно не здійснюється, гра з точки зору теорії вже не існує. У теорії шгор також не йдеться про те, як оцінювати що-небудь, і не пропонується методів вимірювання цінності. Ціннісні думки гравців засвоюються ними з інших джерел. У своїх абстрактних моделях теоретики гри передбачають, що гравці мають переваги і можуть кількісно оцінювати свій вибір. Але припущення про наявність переваг істотно більш слабе, ніж про можливість кількісної оцінки альтернатив вибору; точніше кажучи, як переваги, так і кількісні оцінки визначені на безлічі виходів, а не альтернатив вибору, оскільки кожний гравець вибирає лише свою власну альтернативу (хід, стратегію і т.д.), а оцінці підлягає виграш, який відповідає виходу, визначеному сукупністю виборів, вироблених всіма гравцями [3; 20-22, 260].

Безумовно, всі без виключення підприємці є стратегічними гравцями, за визначенням, і, як правильно помічали родоначальники теорії ігор, поводяться своєрідно постулатам цієї теорії навіть в тих випадках, коли ні сном, ні духом не відають, що поводяться саме так. Зумовлене це свого роду економічною генетикою, яка і детермінує відповідну економічну поведінку людей. У основі цієї генетики лежить такий вигляд невизначеності, як вибір, можливість вибору і прийняття відповідних економічних рішень в рамках обмежених певними правилами і регламентами свободи економічної поведінки. Саме завдяки такій невизначеності, як вибір, що є закономірністю існування підприємництва, саме підприємництво постає як безперервний ланцюг теоретико-ігрових ситуацій, в основі яких конфлікти і співпраця суб'єктів підприємницького процесу.

Поза грою підприємництво взагалі не може існувати в реальності, бо ніколи не виступає як терен одинака, що займається ініціативною діяльністю в економічній пустелі. Помилково представляти підприємництво як броунівський рух атомізованих авантюристів, які виключно на свій страх і ризик кидаються головою в непередбачувані хвилі бізнесу. Все далеко не так, і підприємництво не є гра підприємця з природою, але взаємодії кожного окремо взятого підприємця з собі подібними й іншими суб'єктами ринкових відносин. Основу такої діяльності і складає усвідомлений вибір. Мак-Дональд зазначає, що основне економічне питання, на вирішення якого націлена теорія ігор: який результат взаємовідносин людей, що здійснюють вільний вибір. Цей результат не піддається прогнозу в звичайному значенні слова. Наприклад, теорія вільного підприємництва постулювала, що рішення підприємців не впливають один на одний. Підприємці знають, що це не так, і відповідно ведуть гру. Теорія гри моделює реальні ситуації. Гра двох або більшого числа осіб являє собою модель взаємодії людей, вступаючих в конфлікт або що співробітничають один з одним [3, 13]. Підприємництво і є економічна взаємодія людей, що формалізується і реалізовується за допомогою діалектичної єдності економічної співпраці і конфліктів між суб'єктами права, підприємництва і найманої праці. І в цій своїй якості воно завжди являє собою гру. Але на відміну від спортивних, карткових і інших гра під назвою бізнес з моменту свого виникнення забарвлена в тони явних і надуманих соціально-станових, ідеологічних і т.п. конфліктів і протиріч. У їх основі соціальна, економічна і психологічна складові. Саме зіткнення і складна суперечлива взаємодія таких феноменів і явищ, як заповзятливість, підприємництво, капітал, прибуток і т.д., з одного боку, і труд, діяльність взагалі, соціальна справедливість, заробітна плата і т.п., з іншою, - визначили високий градус виробничих відносин капіталізму протягом всьому його існування. При цьому багато в чому вони визначили і виникнення самих "ізмів" не стільки як соціально-економічні реалії, скільки у вигляді політико-ідеологічних химер. Теоретиками економіки, практиками господарювання і політиками періодично звалювалися в одну купу несумісні один з одним або навіть зовсім не існуючі, надумані поняття, псевдоекономічний ідеологічний фантом. Протягом останніх двохсот років такі категорії, як "підприємництво", "капітал", "ринок", "ринкова економіка", "капіталізм" і інші з цього ж смислового ряду виразно "попахивают сіркою".

Але це відбувалося і відбувається в більшості випадків тоді, коли те ж підприємництво розглядається через призму предметності і методології соціальних наук. Зовсім інше - погляд на підприємництво через призму теорії економіки і тим більше теорії ігор. Остання відразу ж деідеологізує підприємництво як економічну категорію, виводить його за дужки соціально-політичної конфронтаційності, але при цьому, що дуже важливо підкреслити, не десоціалізує. Бо економічна, вірніше, організаційно-економічна гра, якою є підприємництво, не може бути асоціальною.

Так само, як контекст поняття гри елімітує ідеологічну конфронтаційність соціально-економічної суті підприємництва, контекст поняття теорії абстрагує дослідження від поняття ірраціонального. У своїй же цілісності теорія ігор є свого роду перекладення на "мову підприємництва" аксіом переваг (axioms of preference), в тому числі аксіоми транзитивності. А якщо детальніше, то в теорії споживчого попиту передбачається, що споживачі підкоряються аксіомам раціональності і іншим аксіомам поведінки, які в сукупності визначають теорію поведінки, що піддається перевірці споживачів. Хоч мають місце деякі відмінності в термінології, як правило наводяться шість аксіом, що використовуються в теорії споживчого попиту, який базується на аналізі кривих байдужості. До цих аксіом відносяться аксіоми: повноти, транзитивности, відбору, домінування, безперервності, опуклості. Аксіоми з першою по третю звичайно називаються аксіомами раціональності. (наприклад, порушення аксіоми транзитивности звичайно тлумачать як вияв ірраціональності. - І. С.) Інші аксіоми фактично являють собою припущення, що стосуються поведінки споживача [4,36].

Теорія ігор, таким чином, і підтверджує, і одночасно формалізує той факт, що підприємництво - це діалектична єдність раціонального іта ірраціонального, існуючого в кожний конкретний момент і в конкретній ситуації або в стані рівноваги вказаних начал, або переважання одного з них. Простіше кажучи, в рамках теорії ігор гра-підприємництво є закінченою формою реалізації єдності раціонального й ірраціонального.

Деяких коментарів вимагає і сама теорія ігор. Знаменитий економіст Якош Корнаї наводить таку класифікацію поглядів на суть будь-якої теорії. "Серед економістів набули поширення два визначення "теорії". Згідно з одним з них, теорія - це загальний опис взаємозв'язків і закономірностей будь-якої групи явищ, пояснення їх причин. Інше визначення відносить до "теорій" строго формалізовані і математично доведені твердження" [2,34]. Теорії ігор поталанило. Вона в повній мірі підходить і під перше, і під друге визначення. У зв'язку з чим за тією ж логікою поталанило і підприємництву як категорії, що описується теорією ігор. "Поталанило" в тому, що як дія гра-підприємництва може бути формалізована і описана за допомогою математичного апарату, що геть звільняє останню від будь-якої економіко-ідеологічної екстрасенсорики, містики і медитації.

З іншого боку, підприємництво як гра дуже добре і комфортно себе відчуває в рамках теорії ігор як теорії, що являє собою загальний опис взаємозв'язків і закономірностей, що стосуються ініціативної економічної діяльності, і пояснення їх причин. Причому потрібно підкреслити, що якщо розглядати підприємництво з позиції раціонального, то воно в рівній мірі адекватно "лягає" в русло будь-кого з двох методологічних підходів, приведених Я. Корнаї. Якщо ж говорити про підприємницьку діяльність з позицій його ірраціональної складової, то вона в більшій мірі може бути описана теорією ігор як теорією, що представляє собою строго формалізовані і математично доведені твердження.

Самим же незаперечним є той факт, що підприємництво, як діалектична єдність раціонального і ірраціонального, комплексно, цілісно і досить повно може бути описане тільки за допомогою теорії ігор. Вірніше, сімбіозу теорій: економічної теорії, філософських підходів, теорії ігор. Особлива роль останньої полягає в тому, що економічна теорія навіть в першому наближенні "пасує" перед ірраціональним. І в цьому не слабість, а велика сила економічної теорії, яка має область інтересів в межах всього того, що "проходить" по відомству раціонального.

Філософська наука в "чистому" вигляді також не "вміщає в себе" діалектику раціонального й ірраціонального так, як це здатна зробити тільки теорія ігор. І в цьому немає нічого дивного, бо теорія ігор і з'явилася як відповідь на ту непояснимість світу, яка утворилася на флангах інших теорій. Те, що не під силу пояснити в феномені підприємництва економічній теорії і філософським наукам, покликана зробити теорія ігор. Щоб зайвий раз пересвідчитися в правильності таких умовисновків, ще раз звернемося до феноменологізації теорії ігор. І зробимо це, вдавшись до одного з авторитетних і науково-енциклопедичних видань - Словника сучасної економічної теорії Макміллана. Теорія ігор - теорія індивідуальних раціональних рішень, що приймаються в умовах недостатньої інформації відносно результатів цих рішень. Теорія досліджує взаємодію індивідуальних рішень при деяких припущеннях, що стосуються прийняття рішень в умовах ризику, загальних умов навколишнього середовища, кооперативної або некооперативної поведінки інших індивідів. У той час як традиційна мікроекономічна теорія пропонує теорію прийняття рішень в умовах визначеності, очевидно, що раціональному індивіду доводиться приймати рішення в умовах невизначеності і взаємодії [4, 200].

З наведеного визначення неспростовно витікає, що у загальному випадку формулювання теорії ігор і теорії підприємництва, як, проте, і розташована за ними суть, абсолютно співпадають. Дійсно, чим же ще є підприємництво, як не прийняттям індивідуальних раціональних рішень в умовах недостатньої інформації відносно результатів цих рішень, тобто в умовах деякої ірраціональності. Далі, чим же є підприємницька діяльність, як не взаємодією індивідуальних рішень при деяких припущеннях, що стосуються прийняття рішень в умовах ризику і т.п. До речі, ризик - це та характерологічна межа, той стрижень, навколо якого обертається і будь-яка гра взагалі, і гра-підприємництво зокрема. Поза ризиком, таким чином, немає ні гри, ні підприємництва. Отже, в своїх загальних рисах і характеристиках поняття "гра" і "підприємництво" просто співпадають. І в чималій мірі завдяки тому, що і "гра" як така, і власне підприємництво - це такі феномени, які органічно включають в себе симбіоз раціонального і ірраціонального й існують в цій діалектичній єдності.

Те, що підприємництво майже завжди є раціоналізм на грані ірраціоналізму і саме завдяки цій характерологичній особливості і є грою, наочно видно з хрестоматійного прикладу гри з ненульовою сумою, так званої "дилеми укладеного" (prisoners dilemma). Приклад такої гри показує, що "всупереч затвердженням лібералізму, переслідування індивідом власного інтересу веде до рішення, менш задовільного, ніж можливі альтернативи" [4, 200]. Таким чином, коли економічна теорія і теорія прийняття рішень виявляються безсилі видати рекомендації відповідної підприємницької поведінки в не- або слабо передбачуваній за допомогою економічної прогностики ситуації, на допомогу приходить теорія ігор зі своїм специфічним прогностическим інструментарієм. А приклад з "дилемою укладеного" наочно свідчить, наскільки умовна і ефемерна грань між раціональним й ірраціональним, наскільки легко, прагнучи до максимізації раціонального, виявитися в самому що не на є ірраціональному, наскільки саме підприємництво виявляється найтиповішою грою з її незмінними полюсами: раціональністю та ірраціональністю.

Треба підкреслити, що розвиток економічної цивілізації, незважаючи на зусилля урядів цивілізованих країн, направлені на підтримку довершеної конкуренції і мінімізацію олігополізації економіки, демонструють прямо протилежні тенденції. Внаслідок чого, на наш погляд, підприємницька діяльність у все більшій мірі починає пояснюватися і описуватися теорією ігор. Підтвердження цьому знаходимо і у авторів одного із знаменитих Оксфордських довідників. Метою теорії ігор є прогноз результатів стратегічної, оперативної гри, коли учасники не мають повної інформації про наміри один одного. У умовах довершеної конкуренції теорія ігор непридатна, оскільки передбачається, що дії одних індивідів не впливають значного чином на вчинки інших. Однак в умовах олігополії ситуація змінюється. У останні роки теорія ігор все більше використовується в економіці, особливо в теорії промислових організацій [1, 270].

Сказане зовсім не означає, що підприємництво перестає бути об'єктом економічної теорії і повністю віддається в наукову владу теорії ігор. Як і раніше, підприємництво є предметом турботи не тільки теорії ігор, але і економічної теорії, філософії, психології, інших наук. Мова йде лише про те, то вектор світового економічного розвитку зумовлює такі сучасні тенденції в розвитку економіки, які серед інших висувають на перший план саме теорію ігор, яка, займаючи свою нішу, останнім часом все більше стає не тільки теорією пояснюючою підприємництво, але і реалізовуючою його практично.

Викладене дозволяє зробити ряд узагальнюючих висновків.

Перше. З позицій теорії ігор підприємець - це завжди гравець. Саме як гравець (раціонального-ірраціонального суб'єкта ініціативної економічної діяльності) він і є підприємцем, тобто людиною, для якої ризик в прагненні отримати чисельно більший виграш стає однією з найважливіших характеристик його специфічної "професії".

Друге. В загальному випадку і при всіх інших рівних умовах "середньостатистичне" значення раціонального-ірраціонального у власне грі і підприємництві взагалі з неминучістю співпадають.

Третє. Підприємництво в класичній ситуації завжди є типовим прикладом кооперативної (коаліційної) гри з деякою постійною величиною як результатом для всіх учасників гри.

Четверте. Загальна принципова схема-класифікація "підприємницької гри" має такий вигляд: 1) гра з двома учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів може бути рівна "0" або деякій постійній величині. Можливі варіанти, коли гра-підприємництво з двома учасниками може мати як результат виграш або програш обох учасників; 2) гра з трьома і більш учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів рівна деякій константі, а також можливий виграш або програш всього колективу учасників.

П'яте. Підприємництво може бути ідентифіковане як гра передусім тому, що перше і друге віддзеркалюють їх загальні характеристики: невизначеність (випадковість, вибір), ризик, інтуїція.

Шосте. Саме завдяки такій невизначеності, як вибір, що є невід'ємним атрибутом підприємництва, останнє з'являється як безперервний ланцюг теоретико-ігрових ситуацій, в основі яких конфлікти і співпраця суб'єктів підприємницького процесу.

Сьоме. Гра-підприємництво є економічна взаємодія людей, що формалізується і реалізовується за допомогою діалектичної єдності економічної співпраці і конфліктів між суб'єктами права, підприємництва і найманої праці.

Восьме. Гра-підприємництво є закінченою формою реалізації в рамках теорії ігор єдності раціонального й ірраціонального начал вказаного феномена.

Дев'яте. За своїми головними сутнісними характеристиками, "підприємництво" і "гра" розглядаються як тотожні поняття.

Література

1. Бизнес: Оксфордский толковый словарь: Англо-русский: Свыше 4000 понятий. - М.: Издательство "Прогресс - Академия", Издательство РГГУ, 1995.

2. Корнаи Я. Дефицит: Пер. с венгерск.-М.: Наука, 1990.

3. Мак-Дональд Д. Игра называется бизнес: Пер. с англ.- М.: Экономика 1979.

4. Словарь современной экономической теории Макмиллана. -М.: ИНФРА - М, 1997.

5. Сорока І. Підприємництво і його мотивація як економіко-філософські феномени: діалектика раціонального та ірраціонального // Схід. - 1999. - No 3.

ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Іван Цупор,
директор дирекції банку "Україна" по Донецькій області

В статті докдадно розкрито досвід становлення та розвитку іпотечного кредитування в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З точки зору перспектив розвитку сучасної іпотеки проаналізовано можливості використання іпотечного кредитування в банку "Україна", висвітлено його доробок з питань іпотечного кредитування. Виділені основні проблеми, питання що потребують законодавчого, організаційного та аналітичного вирішення в масштабах держави.

Досвід іпотеки в Україні

До 1917р. проблеми сільськогосподарського кредиту в Україні взагалі не існувало. Безпосередньо після селянської реформи 1861 р. уряд Росії підготував і видав "Положення про міські громадянські банки" (1862 р). Через 10 років було видано закон про порядок відкриття кредитних установ земствами (17.05.1872р) та загальні правила про порядок створення кредитних установ приватними особами (31.05.1872р).

Першою в Україні (і загалом в Російській імперії) іпотечною установою було Товариство поземельного кредиту Херсонської губернії (з 1871р.- Херсонський земський банк). Основний капітал цього банку - 100 тис.крб. - надана урядом позика. Банк діяв в Херсонській, Катеринославській та Бесарабській губернії. Позика під заставу маєтку розміром не менше 50 десятин (1 десятина = 1,0954 га), надавалася на максимальний строк 34 роки і 11 місяців при 6,75% річних. Платежі процентних внесків здійснювалися кожне півріччя. Пеня за прострочку платежів складала 1% на місяць. При заборгованості в платежах більше 6 місяців маєток виставлявся на продаж з аукціону.

Іншою установою іпотечного кредиту, яка виникла після відміни кріпосного права, було Товариство взаємного поземельного кредиту в Петербурзі (1866р). Воно розповсюдило свою діяльність практично на всю Україну, а також на Європейську частину Росії. Позика видавалася на 56 років під 5-8% річних. Згодом уряд повністю взяв цю організацію під свою опіку.

Протягом 70-90х рр. ХІХ ст. в Україні утворилася мережа іпотечного кредитування. В 1871р. затверджено статут Харківського земельного банку. Через рік розпочав свою діяльність Полтавський Земельний банк. Дещо пізніше (з 1905р) почав працювати Київський і Бесарабсько-Таврійський земельні банки. За ініціативою уряду було прийнято рішення крім акціонерних утворити депжавний Селянський (1882р) та Дворянський (1885р) земельні банки. Суттєво перебудував свою роботу і створений у 1860р. Державний емісійний банк, який підтримав в кінці ХІХ ст. ідею про формування в сільській місцевості широкої мережі дрібних кредитних товариств. При цьому Харківський земельний банк став взірцем для всіх інших. Його основний капітал, який утворився за допомогою 5000 акцій по 200 крб. кожна, склав 1 млн. крб. Коло операцій спершу обмежувалося видачею позик під заставу земель та іншої нерухомості. При цьому розмір кредиту не перевищував 60% ринкової вартості майна, яке бралося під заставу. Кредит видавався на максимальний строк 43,5 року у вигляді довгострокових закладових листів, в той час коли короткострокові позики (до 3 років) - готівкою. Крім повернення кожних півроку частини одержаної позики клієнт сплачував 6% річних при максимальному строку і 7,25% - при мінімальному.

Разом з акціонерними, в 80-90х рр. ХІХ ст. виникають два приватних земельних банки: сільський банки графині О.Браницької в Білій Церкві (1875р) та Сумський селянський банк (1885р), відкритий на пожертви відомого мецената І.Харитоненка. Це були по суті, територіальні банки, дія яких обмежувалася в першому випадку, губернею, а в другому - повітом. Банк О.Браницької мав статут ний фонд 285,7 тис. крб., видавав кредити до 1 тис. крб. при 6% річних. Максимальний строк кредиту складав 25 років. Закладалася земля під 60% її вартості. Сумський банк І.Харитоненка мав малий статутний фонд - 50 тис. крб., видавав трьохрічну позику фізичним особам (до 300 крб.) та сільським общинам (до 3000 крб) при 6% річних. Нагляд за діяльність банку здійснювалися сумські повітові збори. Позики видавалися кредитоспроможним особам при наявності відповідної рекомендації (посвідки). Умовою кредитування сільської общини була гарантія повернення кредиту за круговою порукою. Найбільш помітну роль в кредитуванні дрібних товаровиробників відіграв Селянський поземельний банк, зорганізований урядом у 1882р. Він визначав максимальний розмір позики при общинному землеволодінні в 125 крб. на кожну сосбу чоловічої статі, а при розрахунку на двори - 500 кр. на кожне господарство. Було визначено два строка позики: 24,5 і 34,5 року. Клієнти банку повинні були вносити загалом 3,75% від суми позики (2,75 - на приріст, 0,5% - на погашення позики, 0,5% - на затрати по управлінню банком та утворення запасного капіталу). Пеня за прострочку виплат складала 0,5% з невиплаченої суми за кожний місяць. Банк спершу діяв в 9 губернях, в т.ч. в 6 українських: Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській та Катеринославській. З 1885р. - в Харківській, а з 1906р. практично на всій Україні.

Треба зауважити, що розвиток іпотечної справи в Україні не складався з одних тільки успіхів. Економіст П.Галицький виступаючи на сторінках "Русского обозрения" в 1893 р. вказує на поганий стан справ у Селяському банку: "Як комерційний - він не може існувати самостійно і потребує в прямих офірах держави, а з сторони культурної - купівля з його допомогою землі не дає бажаного економічного ефекту". В результаті у 1895 р. була проведена реформа Селянського банку, прийнято новий Статут, який встановлював нові строки позик: 13, 17, 26,5, 38,4, 51,9 роки і відповідно річні виплати в розмірі(%): 11,5; 9,5; 7,5; 6,5; 6,0. Розмір позики було встановлено на рівні 60% нормальної та 90% спеціальної оцінок. Принциповим нововведенням була стаття Статуту, яка надавала банку право не тільки кредитувати селян, а й самому купляти поміщицькі маєтки з метою їх перепродажу дрібним землевласникам.

Якщо узагальнити діяльність Селянського банку за перші 12 років його існування (1883-1895 рр), то попри певні "проблеми становлення", результуючі цифри суттєві: за цей період видано 15 тис. позик на суму 82 млн. крб.

6 грудня 1898 р. була проведена нова реформа, згідно з якою знижувалися платежі за кридитами. Встановлювалися строки позики на : 13, 18, 28, 41, 55,5 роки. Річні виплати відповідно (%): 10,75; 8,7; 6,75; 5,75; 5,25. Але при цьому були встановлені і деякі обмеження для покупців, так в Полтавській губернії селянам дозволялося придбати не більше 25 дес. на господарство і 6 дес. на особу чоловічої статі. У Катеринославській губернії ці цифри складали відповідно 30 і 9 дес., Херсонській - 25 і 8 дес. Тільки в роки Столипінської аграрної реформи (1906-1911 рр.), яка головним чином була спрямована на руйнування селянської общини і розвиток приватної земельної власності, ці обмеження були зняті. Більше того, Селянському банку урядом були надані додаткові кошти для "допомоги малоземельним селянам в розширенні площі їх землеволодіння", а відсотки виплат за кредитами з 16 жовтня 1906 р. були суттєво знижені (при строку позики 55,5 р. вони складали всього 4,5 % річних). Політика уряду на заохочення приватної власності через механізм іпотечного кредитування активно продовжувалася. Радою міністрів 27 червня 1908 р. розмір позики на купівлю землі було встановлено на рівні 90% її вартості. А в окремих випадках і більше: при купівлі землі в одноосібне володіння відрубною ділянкою - до 95%, при переселенні на ділянку - до 100% оціночної вартості". 5 серпня 1909 р. був зроблений суттєвий крок до стимуляції фермерських господарств - оголошено про виділення землі в одну, максимум дві ділянки. Це дало особливий ефект розвитку багатих фермерських господарств в Україні. Політичною помилкою можна вважати тільки заборону на видачу кредитів учасникам заворушень 1905-1907 рр.

Іпотечний кредит спадковим дворянам надавав Дворянський земельний банк. Спершу (1885 р.) позика була обмежена 48 роками і 8 місяцями, сума кредиту - 60% вартості маєтку, проценти виплат складали 6,25%. При невиплаті в останній строк всіх платежів маєток міг бути проданий на публічних торгах. Згодом розмір платежів було зменшено на 0,5%, а строк позики збільшено до 51 року і 9 місяців. В 1889 р. оборотні кошти банка були збільшені за рахунок випуску 5-процентних закладочних зобов'язань, що дало 80 млн. крб. Позики почали видавати не цінними паперами, а готівкою. В 1890 р. в процесі чергової реформи було встановлено 9 нових строків кредитування - від 11 до 66 років і 6 місяців. Треба підкреслити ту велику фінансову підтримку, яку надавав Дворянський банк поміщикам - тільки на 1890 р. їх заборгованість банку складала 267 млн. крб. В неурожайні роки (1891 та 1892) крупним землевланикам були надані пільги. Зокрема, була ліквідована пеня з недоїмок. В 1897 р. знову були зменшені виплати за кредитами - на 0,5%. А в період з 1894 р. по 1907 р. за допомогою Дворянського банку на Правобережній Україні було скуплено 102 маєтка загальною вартістю 19,4 млн.крб. Гроші на цю акцію виділив російський уряд і врна носила політичний характер витіснення польського землеволодіння з Правобережжя. Однак, треба констатувати низьку ефективність дій цього банку, який весь час підтримувався урядом. Врешті решт, в 1910 р. всі справи Дворянського банку були передані в процвітаючий Селянський банк. В 1910-13 рр. активно обговорюється створення на їх основі єдиного Сільськогосподарсьвого банку. Але Перша світова війна зашдодила здійсненню цих прогресивних планів.

Якщо оцінювати діяльність Селянського банку в цілому, то за період 1883-1915 рр. він видав селянам України 113 682 позики (54 749 на Лівобережжі, 43 459 - на Правобережжі і 15 474 - на Півдні), що дало змогу купити 4 038 914 дес. землі (близько 20% всієї орної землі в Україні). Основна частина кредитів - 81,7% була надана індивідуальним землевласникам, менша - 17,6% товариствам, що утворювалися для купівлі пощицьких земель. Сільські общини використали тільки 0,7% позик. При всьому цьому операції Селянського банку поступалися іншим іпотечним банкам. Як видно з табл. 1, загальна площа закладених земель склала по Україні в 1908 р. 13 737 дес., з яких 7 178,8 дес. (53,3%) було закладено в акціонерних та приватних земельних банках. У Дворянському банку було закладено 5000,4 дес.(36,4%). Таким чином, частка Селянського банку була невелика - всього 11,3% (1557,8 дес.).

Таблиця 1. Кількість землі закладеної в іпотечних банках України в 1908 р. (дес.)

При цьому найбільші площі землі були закладені на Півдні - 45%, далі - на Правобережжі - 32,1%, а на Лівобережжі всього 12,9%. Цю ж залежність можна прослідкувати і при аналізі кредитів, отриманих землевласниками за цей період. Скажімо, в 1908 р. всього під заставу землі в Україні було видано 800 932,5 крб., з яких на комерційні банки припадало 47,7%, Дворянський банк - 36,2%, а на Селянський - 16,1%. Видані кошти, зрозуміло, корелюють з площами закладених земель по регіонам - на Півдні це 347 657, 1 крб (43,4% всіх позик), на Правобережжі - 254 645,5 (31,8%) і 198 629,9 крб (24,8) - на Лівобережжі. Частка кожної структури іпотечної мережі показана в табл.2.

Таблиця 2. Видача іпотечними структурами в Україні позик під заставу землі в 1908 р. (тис.крб.)

Узагальнення даних іпотечного кредитування по регіональним банкам, які діяли на території України приведено в табл. 3.

Таблиця 3.

Аналіз показує, що іпотечне кредитування під заставу землі складало в Україні за розглядуваний період близько 70% всіх позик.

Отже, проведений огляд і аналіз свідчить про багатий вітчизняний досвід іпотеки, який треба вивчати і використовувати, адаптуючи його до умов сьогодення.

Аналіз можливостей використання іпотечного кредитування в банку "Україна"

На нашу думку, сновною проблемою існування в Україні селянського іпотечного банку є те, що у пасивах банку повинна бути значна частка довгострокових ресурсів - як власних, так і залучених. Сучасні ж українські банки мають пасиви максимум на рік. Довгострокові кошти іпотечний банк може отримати тільки за рахунок земельних сертифікатів, або інших цінних паперів, що відображають ціну землі. Разом з тим вказані інструменти в Україні поки що відсутні.

Проаналізуємо можливості іпотечного кредитування на основі банку "Україна". Таку ініціативу в 1998 році висунув президент України у своєму посланні до Верховної Ради. Для цього розглянемо параметри та конфігурацію, в яких сьогодні існує банк Україна.

На 01.01.99р. в банку Україна було 554 філії, в тому числі, 26 дирекцій і 528 відділень. За останній час 75% прибутків банк отримував від кредитних операцій. Але для здійснення активних операцій сьогодні банку недостатньо власних ресурсів. Внески населення, на які так сподівався банк Україна, склали на 1.01.99р.:

Таблиця 4. Внески населення в млн.грн.

Таблиця 5. Структура ресурсів АКБ Україна (у %)

Головною задачею банку на сьогодні є підвищення рівня платоспроможності та ліквідності.

Прострочена та пролонгована заборгованість банку "Україна" на 1 січня 1998 р. складала 87 млн. грн. (7,8% крединтого портфеля), на 1 січня 1999р.- 360 млн.грн. (34,8% кредитного портфеля) в складі проблемних активів банку 1999 р. - 74 млн.грн. фінансових вкладів, здійснених за розпорядженням і під ганатію уряду. Всі кредити гарантовані банку Мінфіном, на сьогоднішній день прострочені.

Що стосується платіжоспроможності банку "Україна", то на 1 січня 1999р. норматив НЗ склав 21,28% (при нормі не менше 8%), норматив миттєвої ліквідності Н5 - 15,86% (при нормі не менше 15%), норматив загальної ліквідності Н6 - тільки 74,64% (при нормі не менше 100%). Норматив Н6 нижче норми внаслідок великої питомої ваги проблемних кредитів. Вирішується це питання в рамках розроблених і вже прийнятих НБУ "Заходів по зміцненню фінансового стану та платіжоспроможності банку "Україна" на період до 2003 року". Вони передбачають:

• покращення організаційної структури банку;

• реорганізацію збиткових і низькорентабельних відділень банку, ліквідацію безперспективних з точки зору прибутковості, відділень;

• впровадження нової моделі господарсько-фінансових відносин між відділеннями, дирекціями і центральним апаратом банку, яка передбачає підвищення рівня центрацізації з консолідацією податку на прибуток в цілому по банку;

• вдосконалення системи оплати праці банківських співробітників шляхом її адаптації до поточної ситуації в банку і посилення її залежності від виконання програми зміцнення банку

Важливим є питання прибутковості банку. Тут основний шлях - оптимізація витрат, що може бути здійснено за рахунок реорганізації структури банку. В останні час 75% прибутків банк одержував від кредитних операцій. Але враховуючи сучасну ситуацію, розвиток кредитних операцій в активній формі банк здійснювати не може.

Стратегічним партнером банку "Україна" є агропромисловий комплекс. Але в останній час всі програми, пов'язані з цим комплексом, були гарантовані Мінфіном та Урядом і часто вони закінчувалися для банку невдало - з виникненням простроченої заборгованості з наступною реструктуризацією і прологлацією заборгованості на більш тривалий час. Тому сьогодні банк працює в напрямку створення можливостей довгострокового іпотечного кредитування підприємств АПК.

Одною з найбільш перспективних сфер довгострокового кредитування є кредити на житлове будівництво. Динаміку цих кредитів можна прослідкувати в таблиці 6.

Таблиця 6. Довгострокове споживче кредитування в Україні.

В 1992-93 рр. споживчі кредити АКБ "Україна" складали довгострокові позики. З 1994р. ситуація погіршилася, довгострокові позики склали лише 29,5%, в 1995р. - 28,69%. Це було обумовлено високим рівнем процентних ставок за вказаними видами кредитів, а також зростанням цін на будівельні матеріали, різким погіршенням платіжоспроможності позичальників, несвоєчасним отриманням заробітньої платні тощо. Збільшився ризик неповернення кредитів. В 1996-97 рр. ситуація стала вирівнюватися на користь довгострокових кредитів завдяки призупинці інфляції і зміцненню національної грошової одиниці. Це знизило кредитний ризик в довгостроковому кредитуванні і дало можливість у 1997р. збільшити обсяг позик в 1,1 рази в порівнянні з попереднім роком. Кількість позичальників також збільшилася. Ресурсна база банку була поповнена за рахунок кредитів іноземних банків. У 1998р. обсяг позик.....................................................................................................

Таким чином процес створення на базі АКБ "Україна" триває іпотечного банку. Ще в 1994 р. банком (О.Спицин, Я.Спицин, Г.Моос) розроблена Концепція іпотечного кредитування, яка базується, зокрема, на паралельному обрахунку суми кредиту та суми виплат по ньому в національній та твердій валюті. Відпрацьоване питання оцінки загальної вартості застави, яку пропонується визначати за формулою:

S_{застави} = k^{^}(S_кр +S_пр),

де: S_кр - сума кредиту; S_пр - сума порцентів за користування кредитом; k^{^} - коефіцієнт відшкоування непередбачених додаткових витрат.

Вивчено питання і набуто досвіду андеррайтингу (прийняття рішення про надання кредиту), питання оформлення угоди заставної тощо. Розрахунки показують, що в умовах ще нестабільної економіки України треба приймати цифру близько 20% річних за іпотечний кредит. Це хоча й не забезпечує широкого сектору клієнтури, але вже прийнятно для сучасного стану країни.

Основні ж питання широкого впровадження іпотеки лежать в площині юридичного вирішення питання власності на землю, досконалого опрацювання і вирішення проблем оцінки приватної власності, зокрема, землі, страхування приватної власності та її продажу з аукціону.

В теорії і практиці вітчизняної іпотеки необхідно перш за все чітко визначити саме поняття нерухомості, створити інститут власників житла, землі та ін. нерухомості, створити правове поле іпотечного кредитування, створити та впровадити єдину національну систему реєстрації нерухомого майна. Крім того, глибокого аналізу потребує іноземний досвід іпотеки, зокрема країн, що опинилися в аналогічних з Україною економічних умовах та вітчизняний досвід іпотечного кредитування.

Література

1. Красиков А.В. Крестьянский банк и его деятельность с 1883 по 1905 г. - Юрьев: 1910.

2. Райский Ю.Л. Акционерные земельные банки в Росси во ІІ половине ХІХ- начале ХХ веков. Автореф. докт. дис. - Ленинград, 1983.

3. Обзор деятельности Крестьянского поземельного банка за 1883-1904 гг. Спб., 1906.

4. Записка Центрального Совета Союза Земельных Собственников о деятельности крестьянского банка. - Спб., 1907.

5. Устав Государственного Дворянского земельного банка. - Саратов, 1890.

1. Отчет Государственного Дворянского земельного банка за 1890г. - Спб., 1891.

2. Фінансова Україна.- No 12, 1998.

6. Іпотека//Біржа. - 1998. - С.6-7.

7. Ипотечное кредитование//Финансы. -No 21(76), 1994. - С41-42.

СКЛАДОВІ УСПІХУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
(Досвід АТ "Ясинуватський машинобудівний завод")

Загальнодержавний вимір

В посланні Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради у 2000 р. наголошується, що стрижнева позиція держави у 2000-2004 рр. - виведення української економіки на траекторію сталого розвитку, тісне поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

При цьому виділяється два етапи зазначеної політики:

І етап (2000-2001 рр): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 2%, 2001 р. - 4%.

ІІ етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП в середньому за рік на 6,5%.

Вирішення цих доленосних для країни задач можливе на базі досягнутих ознак економічної стабілізації, оперті на вже сьогодні успішно працюючі українські підприємства, керівників-промисловців нової формації, нового мислення, нового часу. Саме цим підприємствам ми завдячуємо тим, що за останній рік обсяг промислового виробництва в країні зріс на 4,3%. На Донеччині загальний об'єм промислового виробництва у 1999 р. в порівнянні з 1998 р. збільшився на 6,7% і в діючих оптових цінах склав 19,9 млрд. грн. Зокрема, зупинено багаторічне падіння видобутку вугілля. У минулому році його приріст перевищив 4,0 млн. т., а Донеччині приріст видобутку вугілля досяг майже 1 млн. т.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом Президент України називає інноваційну модель економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Стратегічна мета України - входження вже до кінця першого десятиліття ХХІ сторіччя до числа провідних технологічно розвинених країн світу.

Зрозуміло, що для вирішення таких масштабних завдань необхідні активні "точки зростання" у всіх галузях промисловості, особливо в базових - гірничій, металургійній, машинобудуванні, аграрному секторі економіки. Такими "точками зростання" є сучасні передові українські підприємства. Сьогодні наша розповідь про одне з них - АТ "Ясинуватський машинобудівний завод".

АТ "Ясинуватський машинобудівний завод" - акціонерне товариство, яке спеціалізується на виробництві сучасної видобувної та прохідницької гірничої техніки; тісно пов'язане з вугільною, манинобудівною, хімічною та ін. галузями промисловості. Першу продукцію з-д випустив у 1948 р. - самохідні баштові крани, стрілочні переводи. За період 1948-2000 рр. з-дом виготовлено і поставлено народному господарству: - понад 2500 прохідницьких комбайнів 24 типів починаючи від ШБМ-2 і "Ясинуватець-2М" до комбайнів 4ПП-2М, КСП-21, КСП-32; - 7000 прохідницьких лебідок; - 300 дробильно-закладальних комплексів "Титан"; - бл.200 дробарок; - комбайни типу КВ для проведення вертикальних та похилих підняттєвих виробок; - комплекси для проходки стовбурів шахт типу КС; - бурильні установки БУКС; - різноманітне збагачувальне, хімічне та індивід. обладнання. Прохідницькі комбайни АТ ЯМЗ виготовляє з 1966 р для похилих, горизонтальних та вертикальних гірничих виробок вугільних калійних і рудних шахт. Поставки комбайнів здійснюються в 17 країн світу: Грузію, Росію, Бєларусь, Казахстан, Польщу, Румунію, Болгарію, Чехію, Угорщину, Туреччину, Індію, Китай, Канаду, Аргентину, Іспанію, Єгипет, Іран. Завдяки досвіду з-ду, постійному вдосконаленню техніки комбайни 4ПП-2М (випущено понад 780 шт.) стали ключовою прохідницькою технікою при проведенні шахтних підготовчих робіт. Переваги 4ПП-2М - велика продуктивність (до 300 м/місяць підготовчих виробок по породам міцністю до 6 одиниць за шкалою М.М.Протод'яконова, а в умовах шахт Зах. Донбасу - 500-700 м/місяць), надійність, безпека, зручність в експлуатаціі та ремонті. З-д здійснює постійний моніторинг потреб гірничої галузі і з урахуванням його результатів формує новий парк видобувної та прохідницької техніки. В 1996 р. з-дом освоєно виробництво породонавантажувальних машин 1ППН5Я та комбайнів легкої серії 1ГПКС-Я, які покликані замінити аналоги російського виробництва, що користуються широким попитом. У 1998 р виготовлено перший зразок нового прохідницького комбайну, якісно вищого технічного рівня КСП-32, який дозволяє суттєво розширити область застосування комбайнової техніки при проходці виробок за рахунок руйнування міцних порід (вище 7 од. за шкалою М.М.Протод'яконова) та збільшити темпи проходки підготовчих виробок. Його переваги - підвищена маневреність, компактність, нечутливість до обводнення виробок (працює навіть із затопленням навантажувального органа і ходової частини), пристосованість до роботи на нестійких породах схильних до вивалів. Прототип КСП-32 - комбайн КП-3 - в умовах суцільного вибою з породами міцністю 6-8 од. на ш.Красноармійська -Західна No 1 пройшов виробку довжиною 1300 м площею перетину 15 м². За останні 1,5 р з-д поставив на шахти України 8 комбайнів КСП-32.

АТ "Ясинуватський машинобудівний завод" - єдине на пострадянському просторі підприємство по виговленню унікальних механізованих щитових комплексів для проходки та спорудження тунелів різного призначення: залізничних, для метрополітенів, крупних колекторів (Ж 1,8...8,5 м). Щитові комплекси з-ду поставлялися в Москву, Ленінград, Горький, Самару, Мінськ, Алма-Ату, Тбілісі, Норильськ, Прагу, а також в Донецьк. АТ ЯМЗ має широкі технічні можливості та кваліфіковані кадри для виготовлення складної машинобудівної та будь-якої нестандартної продукції, виробничі потужності з-ду дозволяють здійснювати повний спектр якісних ремонтних робіт обладнання різного призначення та виготовлення. При цьому техніка, яка виробляється АТ ЯМЗ в 5-6 разів дешевша австрійських, англійських та німецьких аналогів, що також обумовлює її більшу конкурентоздатність.

КЕРІВНИЦТВО

Значна частина кризових явищ сьогодення, зокрема у вітчизняній промисловості, без сумніву обумовлюється застарілим ("марксистсько-ленінським") уявленням про роль особистості в історичних процесах. Практика як критерій істини показує вузькість і недосконалість погляду на роль особи в діалектичному зв'язку тільки з "життєвими потребами і інтересами певних класів", "з історичною необхідністю" та "об'єктивними законами суспільного розвитку", які виходили з тези про вирішальну роль народних мас у всіх сферах суспільного життя, включаючи, в першу чергу матеріальне виробництво.

На прикладі ЯМЗ ми спостерігаємо яскраві особистості, що будучи формальними і неформальними лідерами-промисловцями, "роблять успіх" попри несприятливі (для інших) умови розвитку бізнесу, невизначеність значної частини "гегемона" - тих самих народних мас - в основних пріоритетах економіки та політики. Який же портрет сучасного українського підприємця-лідера, які його принципи, що складає "лабораторію управління"?

Генеральний директор АТ "Ясинуватський машинобудівельний завод" Віктор Іванович Трубчанин, родом з Ясинуватського р-ну, отримав прекрасну технічну освіту - закінчив свого часу Донецький політехнічний інститут з престижної спеціальності "Автоматика та телемеханіка" (АТ). Службова кар'єра за сходинками: слюсар-збірник -- інженер -- заступник директора з комерційних питань -- директор заводу. Мислить неординарно, вважає, що:

# є дви вида людей, які нічого не досягнуть - ті, які не вміють виконувати вказівки і ті, які тільки й виконують їх;

# криза, про яку так всі говорять, для справді ділової людини не існує - натомість є нездатність окремих керівників підприємств керувати, прогнозувати, діяти в нових умовах; вихід з кризи один - працювати краще, мислити і діяти компетентніше;

# демократія - це не вседозволеність, а необхідність;

# треба ставити максимальні вимоги в першу чергу до себе, що дає право вимагати чіткого виконання обов'язків від інших;

# міра відповідальності для багатих людей у суспільстві особливо велика, вони повинні розуміти своє призначення; багатий той хто вміє і заробляти і витрачати гроші;

# екологія - шлях до нашого Дому; треба бути чистим у всьому - в думках, діях, помислах, повсякденному житті; екологія для кожного - то екологія душі та екологія природи;

# оптимальна особистість - гармонійно розвинена людина; Людина -істота досконала у всьому - в співчуванні, ненависті і любові;

# гроші як і люди повинні працювати;

# чітко відлагоджений промисловий механізм - це коли всі чітко, ретельно й зацікавлено виконують свої функції;

# керівництво повинно бути жорстким і справедливим (жорсткість+порядність); але якщо зарплату не платиш, не піклуєшся про людей - не маєш морального права керувати ними.

На заводі знають і поважають "жорстку руку" свого директора. Стиль керівництва, що базується на принципі скрізь і всюди на перше місце ставити інтереси заводу (а отже і всіх заводчан) приваблює всіх.

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ВИРОБНИЦТВА

Шлях сучасного виробництва, підприємництва не встелений квітами. Особливо в Україні, де Закони ще не створюють єдиного цілісного "поля сприяння" вітчизняному бізнесу. Тому вельми цінним є досвід успішно працюючих підприємств, виробленої ними стратегії і тактики виробництва.

Вивчення досвіду АТ "ЯМЗ" показує, що тут керуються такими принципами.

По-перше, стабілізація забезпечення виробництва комплектуючими, від чого залежить функціонування всього виробничого циклу. ЯМЗ використовує до 13 тис. комплектуючих, 800 маркопрофілей металу. Якщо раніше завод отримував комплектуючі значною мірою з заводів Росії, то сьогодні вигідніше виробляти їх самим. Що і є одним з раціональних напрямків технічної політики. Приклади переходу на "свої" комплектуючі красномовні - це і скребкові ланцюги, гідравлічні двигуни, електрогідророзподільники (раніше виготовлялися тільки на підприємствах ВПК і розподілялися виключно через Раду Міністрів), крупногабаритні підшипники (раніше надходили з 1-го Державного підшипникового з-ду, ДПЗ-1, м.Москва). Крім того, АТ ЯМЗ перейшов виключно на український метал.

По-друге, - конкурентоспроможність на вітчизняному ринку. Ця задача успішно виконана підприємством - продукція ЯМЗ в 4-5 разів дешевша за іноземну при практично адекватній, а іноді й вищій якості, пристосованості до умов Донбасу, загалом української гірничої промисловості. Що стосується заводів-аналогів Росії, то й тут ЯМЗ веде перед. Скажімо, комбайн КСП-22SB виробництва ясинуватців остаточно витіснив копейський прохідницький комбайн такого ж класу.

По-третє, вихід на зовнішній ринок. Це - одна з стратегічних задач заводу, від вирішення якої залежить його майбутнє. Головні переваги АТ ЯМЗ - якість продукції на рівні євростандартів при значно нижчій собівартості, великий асортимент виробів, які охоплюють як видобувну так і переробну гірничі галузі. Саме тому представники відомої німецької фірми "Вірт" віднесли АТ ЯМЗ до десятки кращих підприємств світу - виробників гірничої техніки. Разом з тим, вихід зі своїми виробами "впряму" на західний ринок пов'язаний з жорсткою конкурентною боротьбою, болісним перерозподілом ринків збуту продукції. Попри це, АТ ЯМЗ вже імпортує свою продукцію в 17 країн, але є інші варіанти - дольова, корпоративна участь вітчизняних підприємств в нових зразках техніки західних фірм. Це принесе суттєве зменшення їх загальної вартості без зниження якості. Ось таке взаємовигідне співробітництво можливо скоро стане реальністю для "Вірта" і АТ ЯМЗ. В результаті можна частково потіснити навіть такі світові фірми як "Джой", "Фест-Альпіне" та ін.

Формула участі вітчизняних виробників з якістю продукції на рівні світової у виготовленні автономних блоків, комплектуючих тощо продукції західних фірм є універсальною і взаємовигідною (до того часу, поки собіватрість української продукції буде суттєво нижчою ніж на Заході при порівняльній якості). Тому цей досвід АТ ЯМЗ може бути використаний і в інших галузях.

По-четверте, узгодженість реконструкції гірничої (зокрема, вугільної) промисловості і машинобудування. Структурна перебудова базисних галузей - металургійної, вугільної промисловості, енергетики напряму заторкує машинобудування. Тому адаптація останнього до процесів у інших (суміжних) галузях - альфа і омега стратегії не тільки, "виживання", але й успішного розвитку. Аналіз техніко-економічної ситуації у вугільній промисловості показує, що найближчим часом попитом будуть користуватися моделі машин середньої потужності (зокрема, для тонких пластів), моделі для нетипових умов видобутку (індивідуальні проекти), моделі з підвищеним ступенем автоматизації.

Одна з головних умов реалізації вказаних принципів функціонування заводу - його постійний поступальний науково-технічний розвиток. КБ заводу фактично працює в режимі проектно-конструкторського інституту. Розроблено ряд нових моделей прохідницький комбайнів, деякі - за індивідуальним замовленням.

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМ ДІЇ І ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Олександр Махмудов, професор кафедри економіки Донецької державної Академії управління,
Президент інвестиційній компанії "Диком",
Президент промислово-інвестиційної корпорації "Укрпром"

Запропоновано і проаналізовано оригінальну структурну схему управління економікою України з урахуванням тіньових зв'язків та рівнів управління. Висвітлено суть та механізм функціонування тіньової економіки. Сформульовано ряд конкретних пропозицій, структурних заходів, які покликані нозмалізувати хід реформ, мінімізувати фактори тіньової економіки та корупції.

Розглянемо одну важливу особливість перехідної економіки України, яка деформує хід ринкових реформ, а саме - феномен "тіньової" економіки. Сьогодні в Україні є всі ознаки суспільства капіталістичного, що базується на ринкових принципах. Переважаюча частина господарства роздержавлена; майже всі ціни вільні; централізованого розподілу ресурсів немає; грошова одиниця конвертована; створені фондовий і валютний ринки; товари перетинають кордон держави в обидві сторони майже без обмежень; збиваються і ростуть приватні капітали; контраст між багатством і бідністю став відкритим; інфляція, безробіття, коливання курсів і цін стали повсякденною реальністю. Проте, міжнародною громадськістю обговорюється питання, чи є економіка України ринковою. Такі сумніви грунтуються на тому, що народне господарство загалом не ефективне, держава вимушена підтримувати окремі галузі і підприємства, економіка все більше прямує в "тінь", процвітає корупція. Розвиток ринкових відносин, всупереч очікуванням, має переважно тіньове спрямування.

Бідність, переважання напівкримінальної тіньової економіки, корупція і тенденції до диктатури - це явища специфічні не тільки для країн пострадянського простору. Вони характерні і для багатьох країн так званого третього світу, в число яких по багатьох ознаках починає входити і Україна. Специфіка в тому, що на відміну від класичних країн третього світу, Україна дрейфує в їх число від високого рівня індустріалізації (хоч і малоефективної).

Розвиток ринкових відносин в Україні йде по спотвореній траєкторії внаслідок наступних причин:

1. Економіка України структурно складна. Спочатку в ній високу питому вагу займала важка промисловість, а з організаційної т.з. переважали великі комплексні підприємства ВПК. Вони дуже важко піддаються трансформації і адаптації до різких змін запитів ринку; не є об'єктами швидкої приватизації внаслідок відсутності відповідних за розміром національних капіталів, а також проблематичності перспектив їх ефективного функціонування в новій економіці.

2. Соціалістичні традиції суспільства, зокрема щодо загальнонародної власності, не дозволяли провести перехід до приватної власності за один крок. Щоб уникнути соціальних конфліктів необхідно було пройти стадію колективної власності, сертифікатної (роздавальної) приватизації і настороженого ставлення до іноземного капіталу.

3. Традиції не афішуємих привілеїв посадових рівнів (вони стали по суті кастовими), що склалися в державній ієрархії обумовили кастову ідеологію і прагнення державної бюрократії реалізувати свої привілеї в формі захоплення і контролю власності, концентрації і накопичення в своїх руках капіталів. Під зовнішнім процесом офіційних корпоратизації, приватизації і деколективізації бурхливо пішла тіньова приватизація і перерозподіл капіталів. Сформувалися і отримали розвиток могутні приватні і групові (кланові) економічні інтереси, що визначають структуру і динаміку всієї системи економічних відносин.

4. Верхні шари бюрократії, володіючи найбільшими привілеями і правами, перетворюють їх у власний капітал і контроль над капіталами. Внаслідок їх відірваності від реального виробництва і творчої діяльності встановилося панування спекулятивного капіталу, байдужого до національних інтересів. Оскільки справа стосується перерозподілу власності і фінансових потоків, до його механізму активно підключаються кримінальні групи, відбувається їх зрощення з адміністративно-політичною елітою. Перехопленню фінансових потоків новою адміністрацією і криміналітетом сприяла поспішна ліквідація державної оптово-розподільної і банківської систем, огульна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, що привело до розквіту комерційного посередництва, що неконтролюється.

5. Внаслідок перерахованих причин в системі управління економікою об'єктивні інтереси суспільства і держави стали підмінятися особистими і клановими інтересами осіб, що формують власні капітали. Розходження інтересів осіб, причетних до управління господарством на всіх рівнях, і суспільства багаторазово посилюється низьким рівнем добробуту, значним розривом в рівнях прибутків населення, боязню убогості, бажанням увійти у вузьке коло благополучних груп.

В силу цих причин "корумпована "чорна" економіка і мафіозні структури будуть постійно створювати протидію справжньому, а не декларативному розкріпаченню ринку, а також налагодженню надійного механізму захисту державної "кишені" (тобто державних фінансових ресурсів і державної власності) від усіх можливих форм їх використання як з метою особистого забезпечення, так і в інших корисних (особистих, групових або кланових) цілях" [1].

Все це привело до мутації системи управління економікою. Розглянемо механізм цієї мутації.

Спрощено уявимо, що в систему управління економікою входять три потоки інформації (Рис.): настановний, що визначає офіційні цілі розвитку економіки, що публічно декларуються (ПДЦ) наприклад, соціальна спрямованість економічної політики, що публічно проголошується, бюджет і т.д.); потік зовнішніх умов, тобто дані про зовнішньоекономічні і політичні умови і обмеження, що диктуються зарубіжними чинникими; зворотних зв'язків, що відображають стан економіки як досягнутого результату Рл, так і стан суспільного "середовища" в кожний даний момент. Під "середовищем" тут розуміються політичні і соціальні умови, правове забезпечення діяльності економічних суб'єктів, стан ринку праці, грошово-кредитного і фондового ринків і т.д. Ці вхідні потоки відображають об'єктивні потреби суспільства і є початковими для управління економікою. Звичайно, при цьому не виключено, що ПДЦ можуть не в повній мірі відображати потреби суспільства внаслідок політичних ілюзій або впливів чужих інтересів в глобальній світовій системі. Однак контури зворотного зв'язку за результатами в економіці і станом середовища повинні допомагати корегувати рішення, приводячи управління в більшу відповідність з інтересами суспільства і держави.

Від блоку "Управління" (БУ) потоки керуючих процедур йдуть на блок "Середовище" і безпосередньо на блок ОУ ("Об'єкти управління"), в який складають суб'єкти господарської діяльності. Під блоком "Управління" розуміється вся вертикаль державного управління, по суті, вся влада центрального, регіонального і місцевих рівнів. По мірі розвитку ринкових відносин, що базуються на незалежності господарюючих суб'єктів, інтенсивність потоку керуючих процедур, направленого до блоку ОУ повинна відносно слабшати: управління повинне в зростаючій мірі здійснюватися через зміну умов (блок "Середовище"), тобто економічними методами. Тому на схемі потоки інформації і керуючих процедур йдуть паралельно на блоки "Середа" і "Об'єкти управління". Відповідно, і зворотні зв'язки, що інформують про фактичний стан, направлені до блоку "Управління" як від блоку ОУ, виходом якого є результати діяльності конкретних господарських суб'єктів, так і від блоку "Середовище", що відображає сукупність всіх умов, в яких діють економічні суб'єкти. Всі ці зв'язки офіційні і легальні.

У органах управління всіх рівнів працюють люди, інтереси яких в різній мірі не співпадають з цілями, що декларуються і об'єктивними потребами легальної економіки. Для реалізації своїх цілей вони, використовуючи своє положення в системі управління (блоці "Управління"), вдаються до тіньових, неофіційних, часто незаконних процедур, формуючи канали нелегітимних процедур.

На рис. тіньові (нелегітимні) процедури позначені подвійною лінією. Таким чином, блоки "Управління", "Середовище" і "Об'єкти управління" працюють з двома вхідними і двома вихідними потоками - легітимних і тіньових процедур. При цьому початковим потоком по каналу тіньових процедур є потік цілей корумпованих груп (ЦКГ), що входить в блок Управління". Цей блок паралельно з легальними процедурами впливу на блоки "Середовище" і "Об'єкти управління" впливає на них через тіньові процедури. Одночасно йдуть приховані від суспільства керуючі впливи і на блок "Об'єкти управління тіньові", під яким розуміється тіньова частина економіки. Її підсумком діяльності є результат Рт. Природно, в управлінні тіньовими об'єктами враховується інформація про стан легальних об'єктів. Діють і "тіньові зворотні зв'язки". На виході частина тіньових результатів може легалізуватися і впливати на значення результатів відкритої економіки (блок "Часткова легалізація"). Таким чином, діяльність самого "блоку управління" спотворюється, в тій або іншій мірі підкоряється інтересам тіньової економіки.

Управління об'єктами в легальній системі відбувається двома основними методами: прямим впливом на об'єкт управління і впливом на економічне середовище. Формуючи середовище, система управління, непрямо примушує об'єкт діяти в бажаному режимі і напрямі. У певній мірі управління через формування середовища відбивається поняттям економічних методів. Як вже відмічалося, до середовища належать: сукупність законів, валютно-грошова, фінансово-банківська, податкова, митна системи, купівельна здатність населення, матеріальна і інформаційна інфраструктура, фондовий ринок і т.п.

Об'єкт управління - підприємство - самостійно визначає лінію поведінки, сам шукає найбільш ефективні рішення в рамках обмежень і умов економічного середовища. Якщо об'єкт сам справляє істотний вплив на середовище - природний монополіст, інфраструктурне підприємство і т.п., - то прямий вплив органів управління на нього може бути відносно більш сильним. У ідеалі управління об'єктами економіки повинно здійснюватися виключно через середовище. Однак швидкий перехід від адміністративного до непрямого управління утрудняється великою питомою вагою монопольних вузько спеціалізованих підприємств, структурою зв'язків по постачанню, витрат і цін. Вони вимагають поступового переходу на ринкові умови. Інакше, наприклад, Україна вже повністю втратила б такі галузі як судно-, літако-, тракторобудування і багато хто інших, а безробіття прийняло б катастрофічних масштабів. Тому у високо індустріалізованій економіці перехід до непрямого економічного управління йде уповільнено, еволюційно.

Середовище формують різні рівні управління: загальнодержавний, обласний і місцевий. Кожний з них має свою компетенцію, виконує свої функції, що додає управлінню середовищем необхідну гнучкість, дозволяє враховувати особливості регіональних і місцевих умов. Тому одним з важливих передумов ефективного управління є оптимальний розподіл компетенції рівнів управління, розширення повноважень обласних і місцевих органів. При цьому повинна дотримуватися в ідеалі повна узгодженість рівнів управління, що відображає обов'язковість рішень верхнього рівня для нижнього. Взаємовплив рівнів управління призводить до інтерференції керуючих впливів, тобто до їх посилення або ослаблення.

Очевидно, суттєвим є співвідношення потужності легальних і тіньових зв'язків. Тіньові інтереси і зв'язки існують в економіці всіх держав. Але в одних вони по відношенню до легальних незначні, у варіанті України (і, очевидно, різною мірою всіх пострадянських держав) вони вельми вагомі і можуть радикально спотворювати відкриту економіку. Непрямо це співвідношення можна оцінити питомою вагою тіньової економіки, яка сьогодні складає близько 60% по відношенню до легальної. Інший метод оцінки тіньової економіки - за питомою вагою грошей, що обертаються поза банками. За даними Національного Банку України, гроші поза банками становлять 44-45% офіційної грошової маси. Але якщо спиратися на експертні оцінки, за якими поза банками є 10-12 млрд. доларів, то це в сумі дає не менше за 87% сукупної грошової маси, вираженої в гривнях (правда, сюди ж входять оті $ 100-200 відкладених на "чорний день" - чи є вони "тіньовим" капіталом? - прим. ред.). Процеси зберігання, утворення та інвестування (або вивозу) капіталу в основному відбуваються в тіньовій сфері і регулюються вони внутрішньо перерожденною системою управління.

У суспільстві, однак, виробляються механізми відносно незалежного контролю над діяльністю органів управління. Вони не включені у власне систему управління і являють собою "зовнішнє доповнення" по відношенню до неї. Згідно теорії будь-яка самокерована система без зовнішнього доповнення деградує. Для економіки таким "зовнішнім доповненням" є неформальний суспільний контроль (засоби масової інформації, форми гласності і звітності, вибори, активна суспільна позиція пересічних громадян, діяльність громадських організацій, партій і т.п.). Система суспільного контролю утворює додаткові зворотні зв'язки (Рис.). У Україні ця система слабка і, в свою чергу, також зазнає впливу з боку тіньових груп. Але чим більше вона розвивається, тим сильніше вона заважає тіньовим процедурам, звужує потужність тіньових каналів.

У світлі викладеного стає зрозумілою суть і роль корупції. Класично корупція (від лати. сorruptio - підкуп) визначається як пряме використання посадовою особою свого службового положення з метою особистого збагачення, як правило, що супроводжується порушенням законності [2]. Але в сучасних умовах корупція видозмінилася, прийняла витончені форми, в яких важко розпізнати її класичне визначення. Передусім, влада стала різновидом бізнесу і, мабуть, самим ефективним з точки зору перерозподілу капіталу, його первинного накопичення. Корупція далеко не зводиться до епізодичних підношень, навіть якщо вони часті і стали системою. Сьогодні корупція - це система економічних відносин, що реалізовує приватні інтереси кланових груп з використанням владних повноважень і адміністративних методів управління. Локальний матеріальний хабар в ній існує, але часто не віграє провідної ролі. Його замінено послугою по прямому перерозподілу власності, товарних і грошових потоків або створенню умов для заданого перерозподілу, а також забезпеченням безпеки групи (клану). Корупція включає механізми, які сприяють концентрації капіталу в руках груп (кланів) за рахунок зубожіння суспільства.

Соціально-економічним грунтом, на якому особливо активно розвивається корупція на всіх рівнях державної і суспільної ієрархії, є не турбота про благо суспільства, а бажання найшвидшої концентрації капіталу з подальшим забезпеченням його збереження в руках певної групи з одного боку, і відсутність гласності, прозорості в діях влади з іншого боку. Останнє викликано несформованим інститутом демократії як в суспільстві, так і в економіці, що виражається підлеглою роллю засобів масової інформації і слабкою активністю громадських організацій, які повинні виконувати роль незалежної точки опори для демократизації суспільства, тобто роль зовнішнього доповнення.

З цих позицій стають зрозумілими багато які явища українською економіки: некритичне, дуже слухняне в збиток Україні виконання розпоряджень міжнародних фінансових організацій; величезні масштаби тіньової економіки і деградація легального сектора; відтік національних капіталів, що перевищує суми позик і зовнішньої допомоги; криза платежів, укорінена бівалютна система на грошовому ринку країни; широкомасштабне безмитне ввезення і контрабанда підакцизних товарів, створення умов для переважання імпорту над власним виробництвом в секторах, де Україна здатна виробляти конкурентоздатну продукцію; спотворення економічних орієнтирів роботи підприємств, що приводить до їх офіційної збитковості, в тому числі підприємств, що мають сучасне оснащення і здатних виробляти ліквідні товари; відсутність прозорості і порушення законодавства в приватизаційних конкурсах; витрачання бюджетних грошей і цільових іноземних кредитів не за призначенням; закупівля іноземного обладнання, машин, насіння і т.п., які згодом виявляються неефективними; поширення толінгових схем - все це і багато іншого, що не дає реальній економіці України розвиватися і підвищувати ефективність є прийомами в перерозподілі капіталу, власності, зміцнення впливу і влади.

Ось чому майже всі перетворення, що проводяться, зрештою, не можуть виявити своєї корисності, тонуть в навколишній трясовині корупції і тіньових операцій, що сковує управління в інтересах суспільства. Для зовнішнього спостерігача це виглядає так, неначе держава і економіка не можуть швидко подолати труднощі перехідного періоду, це приписується реформенній плутанині, політичній конфронтації і некомпетентності в управлінні. У цьому є значна частка істини. Але правильно і те, що нечіткість, неузгодженість, відсутність досвіду і ясних цілей умисно використовуються блоком "Управління" (владою на всіх рівнях) для вироблення рішень в своїх інтересах. Дві причини злилися в одну, взаємно підкріплюючи один одну.

При такому підході до розгляду управління економікою тіньовий сектор вже не виглядає випадковим утворенням або результатом діяльності "нелояльного" до держави населення, а є необхідною умовою підтримки високого рівня корупції, її поживним середовищем, її "городом". З іншого боку, корумпована система управління відтворює всі умови для зміцнення і розширення цього сектора.

Звичайно ж, потрібно враховувати, що виділені на схемі блоки "Об'єкти управління" і "Об'єкти управління тіньові" мають всередині себе локальні контури зворотного зв'язку, що означає відому здатність до стабілізації і самоорганізації.

Виникає питання, як з цим боротися? Щоб на нього правильно відповісти, по-перше, необхідно розуміти суть явищ, тобто розуміти причинно-наслідкові зв'язки механізму низької ефективності ходу реформ і основні причини, що викликають хворобу. По-друге, важливо ясно і компетентно поставити цілі відповідно до виконаної діагностики і мати політичну волю для їх реальної реалізації, а не імітації діяльності. По-третє, обов'язковий незалежний механізм, ("зовнішнє доповнення") що контролює реальність руху до мети (ПДЦ). Він може бути найбільш ефективним засобом проти імітаторів бурхливої діяльності по реформуванню. І далі необхідні комплексні програми у різних конкретних напрямах економіки - тут є найбільший "заділ" у всіх гілок влади. І те, що він не реалізовується, не приносить результати, пов'язано з неточною стратегічною діагностикою причин пробуксовки реформ, в якій не розкритий дуалізм роботи блоку "Управління", породжений одночасною реалізацією двох протилежно направлених векторів цілей ПДЦ і ЦКГ в умовах обмеженості економічних ресурсів, що значною мірою позбавляє суспільство системи управління в його інтересах. Крім того, відсутність точки опори для реформаторів у вигляді сформованих демократичних інститутів в суспільстві і економіці не дає їм можливості "перевернути" маленький світ коррумпированной влади, що склався, працюючої на себе.

Що стосується представників іноземних держав і міжнародних фінансових організацій, то вони недостатньо добре розуміють суть того, що відбувається в Україні і застосовують теорії, що сформувалися в абсолютно інших умовах. Тому вітчизняні експерти і наш Уряд повинні коректувати ці екзогенні настановні сигнали. Відмовлятися від допомоги не треба, але ставлення до неї повинне бути творче. А цього часто не відбувається внаслідок небезкорисливої зацікавленості (політичної або матеріальної), що діє в блоці "Управління".

У суспільній свідомості формується напрям руху суспільства до демократії. Але чому ж тоді погано діють механізми демократії в економіці, чому вони недостатньо перешкоджають виявам корупції на всіх рівнях? Це відбувається через ряд причин: внаслідок політичної малограмотності і недосвідченість населення України (а з іншого боку досвідченості його представників в адміністраціях, парламенті і радах); переважання в розумах більшості помилкових і другорядних схем і стереотипів, що відкриває можливості демагогического маніпулювання настроями і симпатіями електорату; штучного створення умов, в яких виникає комплекс вини у підприємницького корпусу, що робить його покірним перед владою і збільшує "керованість" бізнесу з точки зору досягнення інтересів корумпованої бюрократії.

Демократія і можливість маніпулювання (забезпечення тіньової керованості) суспільством пов'язані зворотно пропорційною залежністю. Тому з метою керованості використовується не тільки силовий тиск на бізнес, заплутаність і складність правової бази, але і вживання невизначених штампів (ринкова економіка, нестача структурних реформ, боротьба з корупцією і т.д.), некритично переносимі на наш грунт елементи економічних механізмів, які псують роботу господарського комплексу (наприклад, податкова система з ПДВ), постійна ротація управлінців, що відводить їх від персональної відповідальності і т.п.

Таким чином, розв'язання економічних проблем треба починати з реорганізації блоку управління на всіх рівнях влади. Це можна укласти в поняття адміністративної реформи, яка повинна розумітися в широкому значенні слова - не тільки як зменшення чисельності апарату управління, кількості міністерств і відомств, зміна їх функцій, але і як зміна економічних, виробничих відносин між керуючою системою (влада на всіх рівнях в особі органів, що створюють і контролюють правове поле) і об'єктом управління (всі економічні суб'єкти). Зміна економічних відносин, що склалися в кращих традиціях "совковості" на телефонному праві, чиношануванні, неформальних процедурах прийняття рішень за принципом "ти - мені, я - тобі" і т.д., неможлива шляхом випуску додаткових, нехай навіть самих грізних директив, що стосуються регламенту роботи чиновника. Розв'язання цієї проблеми лежить у використанні структурних заходів, що виключають саму можливість використання влади в корумпованих інтересах. Наприклад, чим рідше податковий інспектор буде зустрічатися з підприємцем, тим менше імовірність мздоїмства; чим більше самостійності у бізнесу і чим менше він звертається за дозволом до чиновника, тим чистіша економічна атмосфера; чим простіші і зрозуміліші закони і нормативні документи, тим менше можливості зробити бізнес винною стороною і т.д. Тому, наприклад, треба було б значно спростити податкову систему, позбувшись ПДВ і перейшовши до диференційованого оподаткування по галузях реалізації, упорядкувати систему податкових пільг, що дозволить виключити свавілля. Кожна пільга повинна бути економічно обгрунтована, даватися під певні умови і припинятися, якщо вони не виконуються. Перехід від дозвільного порядку на заявного в бізнесі також є структурним заходом по боротьбі з корупцією. Поряд з ним стоїть відмова від тотального ліцензування, квотування, адміністративних методів впливу на "Об'єкти управління" і т.д. Зменшення потужності потоку тіньових процедур, направленого від блоку "Управління" до "Об'єктів управління" можна досягти шляхом впливу насамперед на середовище, яка визначає поведінку об'єктів управління. Це еквівалентно переходу від адміністративних методів управління економікою до ринкових, але з участю держави, яка в основному через управління середовищем управляє всією економікою.

Серйозним структурним заходом боротьби з корупцією є відмова від створення нових державних органів, департаментів, комітетів, агентств під будь-яку тимчасову функцію. Державні органи повинні створюватися лише під функції, що носять постійний характер. Будь-яка функція, закінчення якої можна прогнозувати, повинна виконуватися або існуючими державними органами ("в навантаження") або делегуватися комерційним структурам на тендерних умовах. Тоді роль держави буде зводитися до контролю якості виконання цієї функції спільно зі ЗМІ і громадськими організаціями. Такий підхід дозволить зменшити непродуктивні державні витрати з бюджету. Як приклад таких функцій можна привести управління акціями, що належать державі, в акціонерних товариствах, або, з недалекого минулого, проведення сертифікатних аукціонів при приватизації підприємств і т.д.

Коротше кажучи, з корупцією неможливо справитися одними лише силовими методами. Необхідний інший підхід, який не абсолютизував би непогрішимість держави перед обличчям економічного суб'єкта в питаннях турботи про суспільний добробут, а встановлював рівну взаємну відповідальність один перед одним. Потрібно пам'ятати, що робочі місця створює не держава, а бізнес, що держава, перш ніж направити кудись кошти, повинна їх отримати від економіки, а при цьому суспільству треба ще ретельно контролювати дії чиновників по цільовому використанню цих бюджетних, тобто суспільних, коштів. Крім того, держава дуже легко може завдати шкоди бізнесу, який перед корумпованою бюрократією часто просто беззахисний. Звичайно, потрібні і традиційні методи боротьби з корупцією з використанням силових і контролюючих структур всередині керуючої системи. Але при цьому вже перезріла необхідність встановлення персональної відповідальності всіх представників влади за дії або бездіяльність, що приносять збиток будь-якої величини, на будь-якому рівні, будь-якому суб'єкту економіки.

Вплив корупції, як в системі управління, так і в суспільному контролі буде меншати по мірі зростання матеріального добробуту населення, згладжування соціальних контрастів, зміцнення економічної незалежності особистості. Велику роль, зрозуміло, має духовність суспільства (та, що не зводиться до релігійності!), відданість позитивним соціальним ідеалам, відносне зменшення значення для людей цінностей матеріального плану. Мають значення також моральні якості політичного керівництва і його послідовні дії у викорінюванні мздоїмства і корупції. У основі проблеми вікова суперечність між інтересами суспільства загалом і конкретної особистості. Усунути її повністю неможливо, але мінімізувати, не дати прийняти деструктивні форми і є задача організації суспільства і держави як його важливої частини.

Для нормального ходу реформ в інтересах суспільства через перехід до ринкових відносин в економіці повинні відбуватися зміни в наступних напрямах: а) посилення впливів, що формують середовище і перетворення їх в домінуючий метод управління; б) зменшення потужності, частоти і повне припинення прямих впливів на об'єкти управління (підприємства) з часткою державної власності, приватної і колективної власності з боку системи управління; в) посилення потужності і дієвості публічних зворотних зв'язків, суспільного контролю на всіх стадіях економічного процесу і всіх його рівнях; г) мінімізація і ліквідація корупційних тіньових зв'язків; д) повне переведення результатів тіньової економіки в офіційну; е) розробка механізмів захисту від інтерференції керуючих впливів по каналах легітимних і тіньових процедур (насамперед для системи управління); ж) чітке розмежування функцій і відповідальності по рівнях управління: державне, регіональне місцеве.

Література

1. Мандібура В.О. "Тіньова" економіка України та напрями законодавчої стратегії її обмеження. К.: Парламентське видавництво. 1998. С. 127.

2. БЭС. М., 1997. С. 576.

Управлінська криза в Україні: демонстраційний потенціал

Донченко О.А. докт. соціолог, наук,

Бурега В.В. канд.психол.наук.

Сучасна криза в Україні є широкомасштабною. Але всі її аспекти безпосередньо пов'язані з головним фактором - невмінням управляти,

неефективністю управлінської системи, її соціальною неадекватністю. Суспільство опинилося перед найскладнішим завданням - знайти нові рулі управління країною на засадах демократії, незалежності і свободи. Утворений адміністративно-управлінський гібрид вступає у все більш гостре протиріччя із практикою та завданнями демократизації державного та суспільного життя, ствердженням ринкових відносин [1].

На початку незалежності України було готове найголовніше "знаряддя" успішного управління того етапу - народ, приголомшений ламкою життєвих стереотипів, якимось іграшковим, легким усуненням від керма суспільства КПРС, переляканий подіями в Москві, який миттєво розгубив життєві орієнтири, потребуючий хоч якогось визначення, керівництва і настроєний на розбудову власного, безпечного і вільного, життя у незалежній Україні. Народ тоді був консолідований, бо спрацьовувала ідея незалежності і мрія про майбутній власний добробут. Людей об'єднувала думка про власні внутрішні можливості України, її потужний потенціал. Це пропагував Народний рух як головний опонент (на той час) державної перебудови в Україні, про це начебто вболівали й інші політичні сили. Народ і політичні рухи тоді були єдиною силою, потребуючою свого лідера, готовою до активного подолання труднощів.

Але перший президент не зміг подолати солодку диявольську принаду зовнішнього самоствердження, захопився виконанням представницьких функцій не приділяючи достатньо уваги проблемам внутрішнього плану, які насамперед вимагали займатися встановленням управлінських зв'язків на усіх рівнях, не віддаючи переваги самоорганізаційним процесам. Саме так і відбувається в багатих, сильних державах, які знаходяться на конвенційному, стабільному етапі своєї еволюції. Але сподіватися на таке в українському варіанті початку 90-х означає, безперечно, дефіцит далекоглядності та розуміння соціально-політичної ситуації в Україні.

Зростання економічних і фінансових труднощів, відсутність спроб їх вирішення на сучасних правових засадах привели до психологічної демобілізації, політичного охолодження основної маси українського суспільства, перетворення народу на аморфну масу, яка розпочала процес власного виживання, але вже без втручання в нього держави і політичної влади. У той же час політична влада, захоплюючись новими блискучими можливостями (реформи, демократія, народ, можливість вибору, входження в світове суспільство, усунення перешкод на шляху "вестернізації" тощо), розпочала власне, наче відокремлене від народу, життя, подарувавши йому замість необхідного на першому етапі формування нового суспільства державного та управлінського захисту і допомоги, приклад автономної гри за своїми, в багатьох проявах ганебними, правилами. Але неминучий "самоорганізаційний" перехват цих правил з верхніх поверхів владної піраміди до самого низу став пануючою парадигмою життя українського соціуму, яка відтворює інстинкти нижчої форми організації спільного життя.

Другий президент отримав у спадщину цю "управлінську" парадигму, яка панує, на жаль, і сьогодні, після його переобрання на новий термін, напередодні нового тисячоліття існування людської спільноти на Землі. Влада і народ в Україні існують і виживають в межах єдиних географічних кордонів, фактично паралельно, і, водночас, заважають одне одному в досягненні своїх інтересів. Верховна Рада або веде палкі політичні баталії, нехтуючи своїм головним призначенням, або приймає "пакети" законів, які не спрацьовують (хоча ще не відомо, чи не було б гірше, якби вони спрацьовували). Відбувається протистояння гілок влади, що не надає їй авторитету у народу, який страждає від пробуксовування її механізмів, неоперативності та марнування часу.

Надлишок повноважень на верхньому поверсі ієрархічної піраміди, які представники нашої влади практично не можуть реалізувати, породжує беззахисність і безвідповідальність на нижчих щаблях соціальних сходів. З одного боку посилюється конфліктна основа самої влади, яка потребує суттєвих змін власної структури, функцій, методів і засобів діяльності, з другого - недовіра народу до неї. В умовах відсутності закінченості логіки управління фактично немає розумної і сміливої опозиції. У цьому переконують результати всеукраїнського опитування 1999року. На питання: "Чи є серед існуючих на теперешній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?" отримані відповіді: ні -30,5%; не знаю - 50,2%; так -19,4%; не відповіли - 0,1% [2, 196].

Це ж яскраво продемонстрували і події під час останніх виборів президента України.

Одним з психологічних аспектів аналізу ситуації може бути поліфункціональний психічний феномен ідентифікації народу України з політичною владою, з політичними і соціально-економічними процесами, які відбуваються.

Можна сказати, що стан ідентичності у суб'єкта - чи то людини, чи то групи, чи цілого народу - це те, що створює відчуття нормальності існування, відчуття безперервності змін і, нарешті, відчуття адекватності себе даному соціуму, віку, подіям, нормам, людям тощо. Це те, що є не тільки головним механізмом структурування власної реальності будь-яким суб'єктом у соціальному житті. Всілякі флуктуації в функціонуванні даного механізму виконують роль глибинно-психологічного регулятора будь-яких подій і вчинків. Саме завдяки ідентифікації відбувається беззупинне реставрування суб'єктом єдності смислу, відчуття стабільності та захищеності власних цінностей, формується мотиваційна визначеність ситуації тощо.

Потреба суб'єкту в ідентичності з макросоціальною спільнотою будь-якого масштабу - первинна. Її реалізація базується на специфічному глибинному комплексі установок та архетипів, який формувався протягом існування людства.

Потреба у виділенні із спільноти завжди народжується за умови того чи іншого рівня задоволення первинної потреби в психологічній інтеграції з нею, тобто з ідентифікації. У відповідності до якості останньої, суб'єкт або шукає шляхи до індивідуальної творчої актуалізації в даній спільноті, або виходе з неї і знаходить іншу спільноту.

Політична, або краще соціально-політична, ідентифікація завжди пов'язана із самопочуттям існування людини або групи в певному соцієтальному просторі, який у великій мірі визначається системою політичного або владного облаштування життя у даному просторі, якщо можна так сказати, - державною системою життя в країні. Якщо ця система відповідає глибинним історичним і психокультурним архетипам даного простору, поняття "країна" і "держава" співпадають у буденній масовій свідомості. Якщо ж ні,то вони існують окремо і знаходяться у конфлікті, явному чи латентному.

Як правило, людина інвестує себе в одну систему життєдіяльності і всі інші системи внутрішньо ігнорує. Якщо наша сучасна політична система не є єдиною для всіх (для політиків вона одна, а для людей - інша),то людина може робите свій вибір і вона його робить. Наслідки цього вибору невтішні для влади. Якщо ідентифікація визначає чим є людина в політичному плані і де вона, з ким вона, то абсолютно ясно як теоретично, так і емпірично, що пересічна людина не з владою, вона поза нею, в іншій системі, але в ній діють, як це не парадоксально, ті ж самі "віртуальні" правила гри. Активністю людей управляють лише власні інтереси, які не мають ніякого відношення до країни як цілого, до законів цієї країни та її соціальної мети.

Політична ідентичність - це внутрішня сила, яка об'єднує людину з іншими людьми на основі спільності соціальної мети. Але ж ми знаємо, що в ситуації, коли в соціумі аномія, коли зруйновані спільні цінності і норми існування, коли кожний іде своїм шляхом, коли немає спільної соціальної мети ні у влади, ні у опозиції, тоді "доповнюючим" регулятором є внутрішній минулий психокультурний досвід, який "записаний" в соціальну тканину суспільства.

За даними соціологічного моніторингу здійсненого Інститутом соціологи НАН України [2, 187] цей психокультурний досвід проявився у відповідях на питання "Якому шляху розвитку України Ви надаєте перевагу?"

Мабуть в історії людства завжди були об'єднуючі внутрішні механізми, такі як соціально-політична і психокультурна реакція - когнітивна, емоційна та поведінкова. І тепер, аналізуючи політичну ідентичність як механізм і як феномен суспільного життя, ми не можемо абстрагуватися від цього висновку. Політична психологія і психокультура будь-якого соціуму пов'язані настільки грунтовно, що будь-які спроби заподіяти щось у сфері політики без свідомого, наукового врахування психології народу приречені на поразку.

Психологічний механізм і феномен ідентифікації приймає чи не найголовнішу участь у формуванні таких політичних явищ як патріотизм, легітимність, почуття "ми", електорат, суспільство взагалі тощо. Українська "родова" пам'ять переобтяжена історичними стресами і зрадництвом політиків, і тому сьогодні ще спрацьовують комплекси "молодшого брата", "приймака" і вічний страх перед приниженням, навіть знищенням. Сьогодні спрацьовує політика відродження минулого дистресового досвіду України [3].

Виділяють два основних види політичної ідентичності: ситуативну і надситуативну. Ситуативну ідентичність відрізняє те, що в ній відсутнє прийняття особистістю інтеріорізованих норм і правил практики, схем мислення, сприймання та оцінювання, які притаманні певній політичній позиції, що існує в суспільстві. Така ідентичність не інтегрується з особистісними смислами, чуттєвими та раціональними значеннями свідомості. Така політична ідентичність є "притиркою" до ситуації і її дуже просто змінити шляхом дискурсу чи будь-яких форм навіювання. Вона не внутрішня, а зовнішня. Велика кількість нашого українського електорату і представники усіх гілок влади мають саме таку політичну ідентичність. Вона короткочасна і не займає важливого місця в мотиваційній сфері людей. Соціологи називають цей феномен низькою політичною культурою нашого народу. Цей феномен існує тому, що ігри, які зараз ведуться на сучасному політичному Олімпі, як правило, не співпадають з глибинними очікуваннями народу України.

Надситуативна політична ідентичність детермінується внутрішньою позицією суб'єкта, всім його політичним досвідом, його світосприйманням в цілому. Таку ідентичність не так вже просто похитнути, бо вона відносно незалежна від зовнішніх та внутрішніх обмежень. Політична стратегія тут є в знятому вигляді завжди, це незмінна внутрішня потреба, можна навіть сказати, що це " інформаційно-енергетичний потенціал" політичного суб'єкту. Неважко помітити, що таких суб'єктів політики у нас можна по пальцях перерахувати, а таких, що в змозі персоніфікувати політичну владу, ще менше.

Саме таку політичну ідентичність мали всі харизматичні лідери, відомі в історії і сучасності. Саме така якість внутрішньої політичної позиції дає наснагу та необхідну для політичної роботи енергію. Саме така якість інтеграції виникає тоді, коли політичний устрій в державі співпадає з означеними історією тенденціями психокультури. Соціум з такою якістю політичної ідентичності теж може називатися "харизматичним", таким, що не запозичує в когось енергію для своєї активності, а сам активно рухається вперед за єдиною власною внутрішньою програмою (що аж ніяк не заважає індивідам мати кожному свою програму життєздійснення).

На жаль, Україна сьогодні не є такою цілісною системою, хоча має велику вірогідність стати такою. Можна стверджувати, що соціально-психологічна ситуація, яка склалася у процесі запровадження соціально-політичних та економічних реформ в українському суспільстві, характеризується дисбалансом нормативно-цінністних орієнтацій, посиленням диструктивних тенденцій у свідомості і поведінці громадян, суперечливим поєднанням прагнення до свободи і демократії з тугою за сильною рукою практично у всіх прошарках нашого суспільства.

Сьогодні ми маємо народ, який психологічно носить в собі конфліктну кризу влади, переживає найкритичнішу фазу розвитку країни і актуальну загрозу тоталітаризму. Не дивлячись на зовнішню відповідність вищих органів влади в Україні західним взірцям (Конституція, президент, парламент, Кабмін, Конституційний суд, мажоритарна система виборів тощо), вона повільно, але неухильно рухається до авторитаризму [2, 196].

На жаль, не тільки в суспільній свідомості, а й серед вагомої частини соціальної еліти панує думка про те, що з такого скрутного становища можна вийти тільки за допомогою вже перевірених історією "азіатських" методів державотворення. Завжди маси, які виходили з пекла будь-яких революцій, глобальних економічних криз і не встигали конституюватися в політичне самостійну істоту, не ідентифікувалися із політичною владою, ставали об'єктом політичної формотворчості, а форми ці не завжди признавалися адекватними глибинним соціальним потребам. Добре, якщо знаходився в країні такий формотворець, як Ф.Рузвельт, в якому поєдналося політичне і психокультурне чуття щодо Америки 30-х років. А якщо такого не траплялося?... Якщо все це не хвороба демократії, як це часто представляють політичні оглядачі, то ми маємо справу з хворобою нашої управлінської системи з діагнозом "соціальна неадекватність".

Серед фахівців немає єдиної думки про те, що саме є найпліднішим в ситуації глобальної кризи, чи персоніфікація влади з усіма повноваженнями і авторитарним стилем прийняття доленосних рішень, чи демократична структура необхідних гілок влади під началом головного програмного документа країни? Адже той факт, що у нас і в багатьох цивілізованих країнах один і той же "набір" владних гілок, ще не означає, що результат функціонування нашої держави автоматично буде таким самим. Це світ наслідків. А світ першоджерел знаходиться в різниці психокультур України та інших західних країн, в якому містяться і політичні уподобання, і політичні стратегії, і політичні установки людей.

Згадаємо американців, які створювали свою країну, не замислюючись надовго якою зона повинна бути. Люди, які подолали неймовірні труднощі переселення і адаптації на новій землі, вже знали, якою вони хочуть Її бачити і робили все, базуючись на біовиживальних установках конкурентної боротьби. Ці західні установки вони перенесли разом із собою через океан і ніколи не прагнули до іншого. Але те, що було добром для американців тієї доби, ще не означає, що воно є добром насправді і для всіх інших, а тим більше сьогодні.

Українці зовсім інші люди. Вони завжди були наполовину східними, а наполовину західними людьми. І ніколи не були абсолютно західними чи абсолютно східними. Україна як соціум має в собі такі системні властивості, які завжди будуть опиратися насильницькому втручанню чисто західних або чисто східних взірців життєбудування. Жорстока конкурентна боротьба, яка є природною для американців, як принцип розбудови нового життя, навряд чи влаштує мешканців наших земель.

Ми не зовсім матеріалісти і прагматики за своєю психокультурою. не дивлячись на нашу базову освіту. Ми всі знаємо теорію Дарвіна про природній відбір і боротьбу, але ми, не дивлячись на свій європейський індивідуалізм, надаємо перевагу ідеям єднання і спільної справедливості, рівних прав для усіх. Ми обираємо голову владної піраміди, але водночас наші давні історико-культурні установки вимагають демократичної організації управління. Український етнос у координатах дихотомічної пари ознак "сенсоріка-інтуіція" відноситься більш до сенсорного. Це дає підстави стверджувати, що конкретне мислення дає йому значні шанси на успіх у вирішенні завдань найближчої гарантованої перспективи, але робить важчим відпрацювання довгострокових програм.

Тому модель соціально-адекватного менеджменту у контексті українського менталітету повинна відштовхуватися від ситуативного підходу, враховуючи домінування у сенсорного психотипу мислення на рівні тактики, а не стратегії. Їй має бути притаманна здібність узагальнювати різнополярні інтереси Заходу та Сходу. Вона має оперативно реагувати на зміни зовнішнього соціально-політичного та економічного середовища під час функціонування [4,51].

Ситуація в країні вимагає не рішення "твердої руки", яким вже наситилося людство і наслідки якого знову і знову призводять до регресивних форм життя людей і соціуму. І, напевне, не американського життєвого стереотипу, за яким виживає сильніший, бездуховні принципи якого сьогодні переймаються значною частиною людей і молоді зокрема. Україна знаходиться на такому перехресті традиційного, малодинамічного, але мудрого Сходу і консервативно-прагматичного Заходу, що сам Бог велів саме їй винайти нове рішення своєї проблеми, за яким, може, в майбутньому і піде все людство. Ситуація нового віку і тисячоліття, що настають, вимагає від політиків України якісно нових рішень в цьому напрямку насамперед управлінських рішень.

Колись Піфагор сказав, що людство завжди буде страждати від неосвіченості священиків, матеріалізму науки і відсутності дисципліни у демократії, і що це знову і знову буде призводити до деспотії. Ці слова і через два тисячоліття звучать наче вирок людству. Але ж Абсолютний Розум створив людину за своєю подобою не для того, щоб вона так довго і так настирно повторювала свої помилки, а для того, щоб вона допомагала йому будувати життя за законами всесвітнього порядку, добра і краси. Всесвітній же порядок потребує відтворення основних своїх принципів і в людському суспільстві.

Мова йде про потребу у терміновому знаходженні нової схеми управління в Україні, в якій кількість гілок влади буде відповідати основним напрямкам реалізації програми розвитку країни. Прекрасну нагоду для загального усвідомлення цього надає підготовка і проведення всенародного референдуму з найактуальніших питань українського сьогодення.

Конституція - це ще не програма, це документ, за яким Конституційний суд повинен захищати права українських громадян. Програма вже була в нашому недавньому минулому, але не було адекватного, демократичного апарату управління. Не влади, а управління! Це дуже важливе уточнення. Влада - це остання сходинка активної політичної діяльності, бо всяка політика в реальному житті - це перш за все шлях до влади. Коли ж влада вже завойована, діяльність, як правило, консервується, бо мету досягнуто, рух і активність виступають вже як самодостатні. А відтоді влада стає реалізацією владного інстинкту.

Влада - це, можна сказати, дитинство людства, це прагнення нових можливостей при не завжди сформованому умінні їх використовувати, дуже сильне, і сильніше там, де слабкіший розум, де він ще не став дорослим і зрілим.

Ірраціональні наслідки владного інстинкту в самих різних проявах ми зустрічаємо протягом всього існування людства, яке, на відміну від тваринного світу, здатне брехати, хитрувати та отруювати. Всі психічні хвороби і відхилення людства протягом віків були пов'язані головним чином із феноменом влади.

Але людям потрібна не влада, а розумне управління, як системним феноменом під назвою "соціум", так і різноманітними організаціями, виконуючими ті чи інші функції. Людство вже визріло для переходу до стану дорослості. Сьогодні, за відсутності загальновизнаної національної чи соціальної ідеї, "оздоровити" український соціум може лише формалізація управлінських технологій функціонування політичного, економічного та культурного поля країн забезпечення їх соціальної адекватності.

Раніше, в сиву давнину і в недалекому минулому, сферою "сублімації" особистісних проблем для більш-менш талановитих людей було мистецтво, література та гуманітарна наука. Релігія протягом багатьох віків виконувала таку ж роль для простих смертних.

Колись вона конституювала соціум, забезпечувала соціально-політичну ідентичність в ньому, враховувала і формувала його психологію. Але в наш час основною сферою, яка намагається це робити за церкву і в якій відбувається екстерналізація особистісних проблем (чи то задоволення нереалізованої потреби в повазі та любові, чи то отримання компенсації за якусь матеріальну, фізичну чи психічну втрату тощо), є сфера політики.

Гарольд Д. Лессвелл, який першим почав використовувати психоаналітичні ідеї в політології, стверджував, що будь-який політик обов'язково буде екстраполювати свої психологічні проблеми на політичну діяльність, але гарний політик до цього ж буде екстраполювати ще потребу в тому, щоб змінити на краще думку інших про себе і про групу, з якою він себе ідентифікує (суспільство в цілому чи певна організація). Ось тут і знаходиться джерело надситуативної політичної ідентичності управлінця, водночас формального і неформального лідера певної спільноти. Хтось повинен персоніфікувати роботу по вдосконаленню управлінської мети і управлінської структури, приведенню її у адекватність до здорових, кращих ментальних структур суб'єктів діяльності і, насамперед, соціуму, який є живою істотою із своїми позитивними і негативними властивостями, ритмами і циклами свого життєзабезпечення, історико-культурними зв'язками із сусідніми країнами тощо.

Але як це відбувається у нас? Людина, яка перетинає кордон будь-якої влади (на мікро, чи на макрорівні), від страху, що це ненадовго, від професійної неадекватності, від випадковості, нарешті, забуваючи усі Христові заповіді, виходить на оперативний простір і різко починає конвертувати свою посаду у тверду валюту.

Один такий приклад породжує багато інших прикладів на усіх сходинках владної піраміди. Так склалося в людському суспільстві, що психоінформаційно-енергетичний потенціал найвищий не внизу, а нагорі владної піраміди. Саме згори легше демонструвати будь-які стилі поведінки, саме звідти йдуть до людей інформуючі сигнали, які є за своєю соціально-психологічною сутністю програмними. Це підсвідомий механізм життя спільноти, яка, не дивлячись на міру виваженості управлінських рішень вождя, часто-густо під його командою стрімко несеться в провалля історії.

Підсвідомо, за тією ж парадигмою відбувається і розбудова інших організацій в країні, коливання успішності яких невеликі, тимчасові і залежать в основному від зрілості і непересічності особистості провідного або головного управлінця.

Тимчасовість успіхів навіть найталановитіших управлінців в країні, де панує "віртуальна" владна парадигма, пояснюється системною природою всіх компонентів соціуму, які не можуть довго залишатися на правах окремого "острова". Сигнали "порядку" чи "безпорядку", які подаються зверху, програмують будь-яку організацію у відповідному напрямку. І в останньому випадку навіть талановита людина буде працювати в режимі "спотворених форм", буде розтрачувати свої здібності на виробництво будь-якої нісенітниці заради грошей, які в цьому випадку перестають виконувати свою сутнісну функцію, а працюють на розбудову химерного світу, приреченого в кінцевому результаті на катастрофу.

За Парсонсом головною функцією політики є організація досягнення мети. Така ж функція теоретично є провідною і в управлінні. Політика, таким чином, є управління процесом досягнення мети, програми тієї чи іншої організації. Але з деяких часів у реальному світі політикою є активність, спрямована не на досягнення мети, а на досягнення влади. Неважко побачити, що з тих самих пір теж саме можна сказати і про управління. Внутрішньоорганізаційна боротьба за владу, за швидкість пересування з однієї сходинки владної піраміди до другої витісняє роботу по виконанню завдань, заради яких організація була створена. Ми бачимо замкнене коло управлінського неврозу, лікування якого на сьогоднішниій день повинне стати основною стретегічною метою "перекодування" стилю життя нашого соціуму.

Якщо не буде вирішена проблема створення морально-етичного кодексу управлінця та механізму його дотримання на всіх без виключення рівнях, з урахуванням глибинних характеристик українського менталітету, всі наші міркування щодо інших управлінських проблем (психологічних, економічних, соціальних тощо) будуть обертатися на гру слів. А морально-етичний кодекс управлінця, в свою чергу, не можна виробити штучно, без здорового політично-демонстративного потенціалу, без нової соціальної "релігії", яку б репрезентував Президент як верховний, найголовніший управлінець. Але він потребує професійної допомоги та висококваліфікованої підтримки з боку Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Це прагнення українського народу або здійсниться тепер, або Україна, як повноцінна, багата, розвинена, суверенна та незалежна держава не буде існувати в третьому тисячолітті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Инаугурационная речь Президента Украины Л.Д.Кучмы // Голос України.-1999.-2 декабря

2. Українське суспільство: моніторінг соціальних змін (1994-1999 рр.) Інформаційно-аналітичні матеріали / За ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. -- К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. - 134 с.

3. Донченко Е.А. Социетальная психика. - К.: Наук. думка, 1994.-207 с.

4. Бурега В.В. Менеджмент: этносоциальный аспект. - К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. - 59 с.

ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Олександр Махмудов
професор Донецької державної академії управління,
президент інвестиційної компанії ДИКОМ

Дослідження присвячене актуальній проблемі оптимальної поведінки країн що розвиваються, зокрема, України, в сучасному глобалізованому світі. Розкриваючи механізм перерозподілу в ньому світового ВВП, автор пропонує і відстоює концепцію роздільного шляху країн-лідерів і країн-аутсайдерів, згідно якої Україна, країни СНД та ін. країни близькі за рівнем економічного розвитку можуть створити свій глобалізований економічний простір, привносячи в його будівництво всі доступні досягнення просунутих країн, і адаптуючи їх до своєї культури і можливостей. При цьому автор виходить з тези, що у видимій для нашого покоління перспективі ми не зможемо бути в лідерах світового технологічного і економічного процесів у вже освоєних нішах. Однією з можливих нових ніш, перспективних для нашої країни, називаються торсіонні технології. Особливої ваги автор надає фактору інвестування в людину, тобто в освіту, науку, культуру України. Робиться загальний висновок про реальну історичну перспективу у нашої країни.

Техніко-економічна розвинутість держав в кінці ХХ і на початку ХХІ сторіччя є, ледве чи не єдиним, критерієм ранжування країн у світовому табелі про ранги. Бо вона зумовлює право на лідерство і в політичній, і у військовій сфері, і в фінансовій. А звідси і притензії найбільш розвинених країн на роль лідерів і арбітрів у всіх сферах: чи торкаються вони прав людини, світового устрою або внутрішніх справ в інших країнах.

Україна вступила на шлях реформування суспільства в той час, коли в світі стрімко формується середовище, однією з відмітних особливостей якого є глобалізація всіх процесів, в тому числі і економічних. При цьому під глобалізацією розуміється динамічний процес становлення єдиного взаємопов'язаного світу, в якому народи позбавлені звичної непрозорості бар'єрів у вигляді кордонів держав, що захищають їх від небажаних зовнішніх впливів і одночасно іноді перешкоджають конструктивній взаємодії.

Теоретично в умовах глобализації можливі дві моделі світобудови. Перша - модель однополярного світу, в якому чітко виділяються країни-лідери, що володіють відповідними технологіями і економічною потужністю, яка дозволяє їм диктувати волю всьому іншому світу в усіх сферах. При цьому спостерігається чітке структурування за принципом "клубу вибраних" країн-лідерів, що дозволяє їм ефективно відстоювати свої інтереси і нарощувати відрив між ними та іншим світом, а з іншого боку - все наростаюча до "низу" структурна аморфність слабко взаємодіючих по горизонталі країн.

Друга модель світобудови можлива на принципах турботи про загальний економічний розвиток, інтеграцію і солідарність. У цьому випадку різко посилюється значення зв'язків по горизонталі, збільшується конструктивний, творчий потенціал глобалізованого світу, бо кожна країна приносить свій внесок в скарбницю досягнень цивілізації. У цій моделі присутній важливий момент - можливість виникнення нових ринків технологічної і економічної активності, яка породжуює різноманітність і абсолютно необхідна для безперервного і цілеспрямованого розвитку в планетарному масштабі.

Перша модель в історичній перспективі обмежує розвиток людства, друга навпаки - відкриває нові горизонти. Але, як завжди, існує конфлікт між короткостроковими і довгостроковими цілями, суперечність між глобальними цілями розвитку всього людства і локальними цілями розвитку окремих країн або груп країн.

Розуміючи, що світом рухають інтереси, ми повинні осмислити процеси, що визначають нинішню світобудову і виробити в рамках закономірностей, що діють всередині цих процесів, стратегію і тактику управління розвитком України з урахуванням її національних інтересів.

Технічною базою, що виступає матеріальною основою глобалізації, є інформаційні технології. Це дає підставу говорити про вступ розвинених країн в епоху "інформаційного суспільства". Якісний технологічний стрибок кінця останнього століття другого тисячоліття привів до виникнення "мета-технологій". Їх характерною особливістю є принципова неможливість отримання конкурентних переваг користувачами технологій в порівнянні з їх розробниками /1/. Все це приводить до того, що збільшується економічний розрив як між розвиненими країнами і іншим світом, так і всередині розвинених країн - між тими, хто активно розвиває мета-технології і просто розвиненими через "інерцію" технологічного знання.

Але і сам факт проходження шляхом глобалізації не рівних за своїми можливостях країн породжує проблеми, які можуть привести до непередбачених потрясінь і колізій, що і спостерігається останнім часом. Фінансові кризи, локальні війни, різке зубожіння нових країн, що раніше разом складали альтернативу розвиненому капіталістичному світу - все це разом підтверджує необхідність серйозного аналізу історичної динаміки процесу глобалізації. Неупереджений аналіз особливо важливий для України, що стала на шлях найглибших суспільних перетворень після участі у невдалому історичному експерименті побудови комуністичного суспільства. Ми не можемо собі дозволити "попасти з вогню та в полум'я". І зовсім не важливо, що в першому випадку рушійними силами були внутрішні процеси, а у другому - зовнішні причини. Сила зовнішніх обставин для нашої країни, про яку світова спільнота мало знає, а якщо і знає, то, в основному, на рівні політиків і спецслужб, вельми значна, і не враховувати її недопустимо. Для вироблення державою адекватних управлінських рішень, які б враховували силу зовнішніх умов, що склалися, необхідно визначити свою стратегію і розробити тактику по її втіленню. Метою повинна бути реалізація національних інтересів при максимальній гармонізації з навколишнім зовнішнім політичним і економічним середовищем.

Економічні і технологічні успіхи розвинених країн породжують потребу перейняти їх досвід для підвищення життєвого рівня населення і збільшення можливостей держави, що розвивається. При цьому як першочергові задачі ставляться ті, які обіцяють найшвидший виграш. Наприклад, такий як швидка інтеграція в світову спільноту, що дає можливість прискореного розвитку. У цьому політики бачать тільки плюси, кажучи, що інтеграція дозволить залучити додатковий капітал для розв'язання внутрішніх проблем; що вона забезпечить додаткову безпеку і допоможе залучити іноваційні і технологічні інвестиції, так необхідні нам для зміни технологічного укладу.

Все це вірно. Але потрібно бачити і недоліки цього процесу. Плюси і мінуси треба порівняти, щоб чітко представити проблему загалом, а не гіпнотизувати себе бажаними перевагами. Зупинимося детальніше на аналізі тих небезпек, які підстерігають країни, що стали на шлях перетворень в умовах глобалізації.

Основною проблемою для економіки будь-якої країни є проблема ресурсів. Ніхто і ніщо в людському співтоваристві не може відмінити закон випереджального зростання потреб по відношенню до ресурсів. Тому боротьба за ресурси загострюється. Ресурси суспільства, що використовуються в процесі виробництва, як відомо, поділяються на три основні групи: землю (власне земля і всі природні ресурси, що використовується в процесі виробництва), труд і капітал. Не будемо зараз розглядати такий активний чинник виробництва як підприємництво. Він детально розглянутий в /2/. У середині ХХ ст. відносно природних ресурсів розвинені країни пішли шляхом заморожування покладів корисних копалин, що знаходяться на їх території (вугілля, нафта, газ і інш.), і придбанням їх з країн, перетворених в сировинні додатки.

Тепер це прийняло інші форми. У зв'язку з вступом розвинених країн в епоху інформаційного суспільства особливе значення відіграє наявність четвертого вигляду ресурсів - інформаційного. Інформаційні ресурси належать до відновлюваних і можуть знаходитися як в активній, так і в пасивній формі. Пригадаємо англійського філософа і суспільного діяча Френсіса Бекона (1561-1626), який ще в середні свого сторіччя вигукнув: "Знання - сила!". Справді наш час продемонстрував, наскільки він був правий. Сьогодні знання в його активній формі є найбільш дійовою економічною силою, що дає вирішальну конкурентну перевагу. За підрахунками Дертузоса, внесок інформаційних ресурсів в сукупний суспільний продукт в розвинених країнах становить 50-60%. І головним носієм цього виду ресурсу є люди, точніше фахівці (білі комірці). Глобалізація забезпечує прозорість кордонів для капіталу, для інформаційних технологій і, в кінцевому результаті, для фахівців. А це, в свою чергу, зумовлює їх концентрацію в країнах, орієнтованих на інформаційні технології.

Таким чином, лідерство в області інформаційних технологій дозволяє виграти і боротьбу за ресурси матеріальні. І основним постачальником цих ресурсів стають всі інші країни. Але не просто постачальником, що бере участь в рівноправному, справедливому торговому процесі внаслідок міжнародного розподілу праці, а стороною яка бере участь в нееквівалентному обміні, стороною, що постійно передає безвідплатно частину своєї створеної додаткової вартості. Причому тут діє правило - чим держава слабіша економічно, тим більш велику данину вона платить через механізми глобалізації країнам, що володіють інформаційними технологіями. Це підтверджують і цифри. Відношення прибутку, того, що припадає 20 % багатого населення до прибутків 20 % найбільш бідного населення нашої планети склало в 1961 р. 30:1, в 1980 р. - 60:1 і в 1990 р. - 90:1. І якщо врахувати, що на частку найбільш розвинених країн, де проживає 20 % населення планети, доводиться 80 % загальносвітового ВВП, а на частку інших 80 % населення, що проживають у відсталих країнах, доводиться 20 % світового ВВП /3/, то стає ясною роль моделі глобалізації, що складається, в світовому економічному процесі.

Що ж можуть протиставити цьому процесу країни, що розвиваються або країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна? Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти хоч би основні межі механізму перерозподілу світового ВВП, встановити свої найвразливіші місця і вжити заходи по їх захисту і, нарешті, відповідно до цього намітити принципову, стратегічну лінію поведінки. При цьому треба усвідомлювати, що у видимій для нашого покоління перспективі ми не зможемо бути в лідерах світового технологічного, а значить і економічного процесів у вже освоєних нішах. Треба гідно прийняти цю гірку пігулку і шукати свій напрям. Це вимагає розвитку фундаментальних і прикладних досліджень. А вони стоять в замкненому ланцюгу: економічний підйом - сприятливий соціальний клімат, що стимулює творчість -- освіта - наука - культура - знов економічний розвиток.

Ми повинні зробити все, щоб естафетна паличка в світовій економічній конкуренції була передана наступному поколінню нашої країни хоч, би з потенційною можливістю скорочення розриву. Бо це означає зменшення данини власникам інформаційних технологій у вигляді плати, подібній платі за користування ліцензіями. Хіба не платимо ми нееквівалентно за нашу комп'ютеризацію на основі імпортованих персональних комп'ютерів? Або за програмне забезпечення, що постійно оновлюється, і приходить з-за кордону? Або за право залучитися до сучасних комунікаційних технологій у вигляді стільникового і супутникового зв'язку, цифрових станцій, інтернету і пр. І плата ця прив'язує нас до законодавців інформаційних технологій міцніше будь-яких договірних або юридичних пут.

Отже, за імпорт наукоємкої продукції ми повинні платити тверду валюту. Вона приходить від експорту нашої продукції. Але продаємо ми продукцію більш низького переділу, а часто просто сировину. При міжнародній торгівлі, коли з одного боку бере участь складний продукт, а з іншого - простий, вже важко забезпечити еквівалентний обмін. Сторона, що торгує більш складною продукцією, отримує додатковий виграш. Виграш виходить через дію ряду чинників. По-перше, гривня не є вільно конвертованою валютою і, отже, вже цей чинник зумовлює нееквівалентність обміну. У нас абсолютно різна структура витрат на виробництво продукції, що накладає відбиток на можливість еквівалентного зіставлення споживчої вартості через ціну.

По-друге, при встановленні курсу валют в ньому враховується чинники ризику ведення бізнесу з країною, чия валюта не є вільно конвертованою. Оцінки різних авторитетних рейтингових агентств протягом вже багатьох років відносять Україну на останні місця в світовому "табелі про ранги" за надійністю, інвестиційною привабливістю і т.д. При цьому як основні чинники ризику називаються: високий рівень корупції, правова нестабільність, відсутність гарантій бізнесу, непослідовність у проведенні економічної політики. Хоч в 1990 році на старті ринкових перетворень за оцінками експертів Дойче Банку шанси України на їх успішне здійснення з всіх республік колишнього СРСР були найбільшими /4/. Недовір'я до України як до ненадійного партнера приводить до встановлення заниженого курсу гривні по відношенню до долара. І, треба зазначити, що це недовір'я може штучно підтримуватися, оскільки воно дозволяє створювати ситуацію нееквівалентної торгівлі.

По-третє, надання зовнішніх позик через світові фінансові структури типу Всесвітнього банку, МВФ і інш., що є інституціональними породженнями глобалізаційних процесів, також є способом прив'язки країн, що розвиваються до обов'язку забезпечувати розвинений світ необхідними ресурсами. Фінансовими - за рахунок виплати процентів і матеріальними - шляхом нееквівалентної торгівлі для придбання твердої валюти в забезпечення своїх зобов'язань.

По-четверте, нестабільність національної економіки приводить до витоку фінансового капіталу за кордон з всіма витікаючими звідси наслідками для країни, що розвивається. Це знекровлює її, робить економічну і політичну ситуацію ще більш нестабільною, переміщує в очах світової спільноти по рейтинговой шкалі в розряд ще більш ризикових зон і, зрештою, створює умови для оплати ще більшої данини.

Далі, матеріальні умови, що гіршають, приводять до того, що носії інформаційних ресурсів (висококласні фахівці, вчені, творчі працівники) емігрують в розвинені країни. Відбувається витік "мізків", який, з одного боку ослабляє країну, яку вони покидають, а з іншого боку, зміцнює розвинені країни. Виграш цих країн полягає в тому, що вони не тратять коштів на підготовку фахівця, а відразу отримують активну творчу силу. Крім того, вони часто отримують і той запас ідей, знань, відкриттів, винаходів і т.д., якими ці люди володіють. А ці знання є по суті своїй інформаційними ресурсами, найбільш ефективними в інформаційному суспільстві.

Це основні деталі прямого перерозподілу ресурсів від менш економічно сильних країн на користь розвинених країн. Йдуть і приховані процеси, що базуються на ослабленні конкурентоздатності країн, що розвиваються, на перетворенні їх в своєрідних васалів в міжнародному розподілі праці. При цьому не треба розуміти, що політика розвинених країн направлена тільки на розвал економіки країн, що розвиваються. Вони готові ділитися технологіями і надавати фінансову допомогу для зростання економіки останніх (звичайно, не в збиток своїм геополітичним і геоэкономическим інтересам) за принципом - "добре нагодована корова дає більше молока". Звичайно, в рамках сучасної "однополюсної" моделі глобального світу, що складається, ця допомога закріпляє лідерство розвинених країн і прирікає інші країни на вічне проходження другим ешелом у фарватері лідерів.

Приховані процеси виявляються, наприклад, в передачі технологій управління, орієнтованих на цінності країни-розробника. При цьому діє загальне правило, що при поширенні в суспільстві чужого елемента культури, що не інтегрується з культурою і традиціями цього суспільства, він залишається відособленим від них, а в результаті ослабляє конкурентоздатність і ефективність даного суспільства. До чого це приводить - вже розглядалося вище. А як практичний приклад можна привести жорсткі монетаристские рецепти "порятунку", що послідовно насаджуються МВФ, некритичне втілення яких в національній інтерпретації разом з іншими негативними явищами (типу корупції, відсутності стратегічно послідовного курсу і т.і.) привело економіку України до найжорстокішої системної кризи.

Тому, враховуючи те, що в процесах асиміляції можливі дві моделі - перша, коли чуже стає імплантантом, замінюючи своє або надбудовуючи бракуюче, і друга, коли чуже стає будівельним матеріалом для своєї споруди, - треба вибирати і стимулювати розвиток за другою моделлю.

Важливою ланкою в перерозподільному механізмі світового ВВП є передача технологій, направлених на формування заданого вектора масової свідомості. З одного боку, технології впливу на масову свідомість приводять до забезпечення інтелектуального, політичного, психологічного і технологічного лідерства їх творців через спонукання країн-реципієнтів до залучення до благ цивілізації будь-якою ціною, з іншого боку - зменшують їх конкурентоздатність шляхом розхитування національного імунітету впровадженням чужорідних стереотипів.

Ще один аспект - наявність великого сектора тіньової економіки, який в принципі позбавлений протекціоністського захисту держави від несприятливих впливів зовнішнього середовища. Тіньовий сектор України сповна платить данину під час проходження світових кризових хвиль: і за рахунок падіння курсу національної валюти, і за рахунок зміни курсу долара на світовому валютному ринку, і за рахунок зміни світової кон'юнктури, і т.д. Детально механізм формування і функціонування тіньового сектора економіки України і наслідків, що породжуються ним показані в роботах /4, 5/.

Такі основні межі механізму перерозподілу світового ВВП і ресурсів на користь самих розвинених країн в епоху глобалізації. З участю цього механізму за останні 15 років прибутки на душу населення знизилися більш ніж в 100 країнах. Фінансова криза 1997-1998 років, за прогнозами Світового банку, приведе до збільшення кількості бідних в 2,5 рази /2/. Таким чином, глобалізація світової економіки через глобалізацію фондових і валютних ринків веде до того, що невелике число країн, інспіруючи кризи, може збирати данину з всього світу. Приклад - США, які в цей же період кризи досягають рекордних за останнім часом показників зростання ВВП.

Разом з тим глобалізація, як торнадо, втягує країни з перехідною економікою в орбіту необхідності запозичити у передових країн метатехнології і капітал. Відгородитися від цього процесу не можна. Бо це ще стрімкіше збільшить провалля між ними і економічними лідерами. Тому перед країнами, реформуючими свою економіку, постає задача вибору: або замкнутися в своїх національних кордонах, або йти в руслі глобалізації, платячи за це по всіх рахунках. Яку стратегію і тактику обрати, щоб мінімізувати цю плату?

Передусім, треба захистити свої найбільш вразливі місця.

На першому етапі перехідного періоду треба спиратися на свої внутрішні ресурси. Спроби жити не по коштах, поповнюючи бракуюче за рахунок зовнішніх запозичень, що направляються не на інвестиційну діяльність, а на споживання, викличе попадання в залежність.

Наступне, потрібне зміцнення вітчизняної економіки. Визначимо основні напрями в розв'язанні цієї проблеми.

Особлива увага повинна бути приділена стратегічному вибору економічної політики держави. Треба використовувати уроки невдалого монетаристського експеримента в національному виконанні, що привів нарівні з іншими чинниками до небувалого падіння ВВП (на 63%) /4/. Розробка економічної політики, що включає в себе всі складові: структурну політику, інвестиційну, податкову, соціальну і т.д., - з урахуванням уроків минулого як і раніше залишається пекучою проблемою дня. Немає нічого гіршого відсутності системи дій, тобто програми, розрахованої на довгостроковий період, що забезпечує спадкоємність дій при зміні управлінської "варти". Безсистемність породжує непослідовність. Важливо не повторювати одних і тих же помилок безліч разів, а прогнозувати наслідки рішень, що приймаються, щоб уникнути хитань.

Наприклад, при реалізації відомого інвестиційного почину "АвтоЗАЗ- Daewoo" було заборонено ввезення на територію України уживаних автомобілів з терміном виготовлення понад 5 років. Від цього рішення бюджет України втратив за два роки більше, ніж дала реалізація проекту. У результаті постановою Уряду No575 від 29 березня 2000 р. дозволене ввезення в країну для постійного користування транспортних коштів, які на момент ввезення були виготовлені 8 (!) років тому. А створення і подальше скасування різних управлінських структур (типу Укрспецфіну і т.п.)? А "реформи" у вугільній промисловості, на газовому ринку і т.д. і т.п. Всі ці непослідовні дії важко віднести просто до управлінських помилок. Робота без стратегічного і тактичного планування і прогнозування наслідків приводить до бігу на місці (або відкату назад).

Треба різко скоротити величину неофіційного, не обкладуваного податком, тіньового сектора. Вирішити це силовими методами неможливо. Тільки політичними і економічними /5/. Напрям, взятий Президентом Л.Д.Кучмой на "амністію" вивезеного капіталу, загалом вірний. Але це лише одна з безлічі складових. Для повного розв'язання проблеми зменшення тіньового сектора в економіці потрібна комплексна державна програма, що спирається на політичну волю і єдине розуміння всіх гілок влади. Передусім - терміни. Вони повинні бути достатніми для відродження довір'я до дій влади. Швидше усього, це будуть роки. Для повної гарантії безпеки людей, які повірили в послідовність і довгостроковість політики, що проводиться відносно тіньового капіталу і неможливості відкату назад (при існуючому політичному розкладі сил), термін реалізації в повному об'ємі програми легалізації тіньового капіталу повинен бути більшим терміну, на який обирається законодавчий орган. Зрозуміло, що, кажучи про тіньову економіку, мова йде про її частини не карного походження (в класичному розумінні - наркотики, зброю та ін.).

Потрібно враховувати, що тіньовий сектор взаємопов'язаний з корупцією. Тому одночасно в програму як необхідні повинні входити і заходи щодо зменшення цього явища. Як було показано в /5/, успіхи у скороченні тіньового сектора економіки приведуть до зменшення корумпованості управління на всіх рівнях влади і навпаки.

Проблему зовнішніх боргів треба вирішувати не тільки шляхом реструктуризації заборгованості, але і приведенням її до допустимих для нашої економіки розмірів. Як критерій величини боргу треба брати не його відношення до ВВП, а відношення до прибутків бюджету, що відображають ефективність економіки. До речі, виведення більшої частини тіньового сектора на "світло", повиненно різко змінити співвідношення боргового навантаження до можливостей її погашення.

Як мінімізувати втрати від "витоку мізків"? Ця задача напряму пов'язана з інвестиціями в людський чинник через освіту, науку, культуру, соціальні потреби, розвиток духовності. Звичайно, всі ці витрати повинні бути пов'язані зі стратегічною метою, напрямком рухі країни: чи рухаємося ми до аграрного розвитку, індустріального або постіндустріального. Але в будь-якому випадку час повернутися в державній політиці до збереження свого інтелектуального потенціалу. Носії творчого початку особливо чутливі до стану демократизації всіх сторін життя суспільства.

Дозріла необхідність обережного і критичного застосування західних управлінських технологій і технологій впливу на масову свідомість. Всі ці технології розроблялися в певному культурному середовищі і орієнтовані на її систему цінностей і її носіїв. А ми знаємо, що процес асиміляції різних типів культур складне явище. Воно може навіть штучно ускладнюватися внаслідок політичної кон'юнктури. Як приклад звернемо увагу на далеко ще не гармонізовану де-факто ситуацію, пов'язану з українською і російською мовою. Якщо так складно проходять культурологічні процеси при взаємодії близьких сусідніх культур, то набагато більше проблем породжує застосування запозичених управлінських технологій і технологій впливу на масову свідомість з більш далекого середовища.

Прикладом застосування технологій, направлених на маніпуляцію масовою свідомістю є використання так званих виборних технологій. Можливість їх застосування в країнах, що розвиваються - прямий результат глобалізації. На першому етапі ці технології спрацьовують. Але оскільки вони є породженням іншої культури, то в суспільстві відбувається адаптація до їх впливу. І вже потрібні більш сильні засоби, які реалізовуються у вигляді "брудних технологій". Важливе те, що ці технології, будучи застосованими один раз для досягнення політичної мети, мають суттєву післядію. А саме, вони породжують у влади ілюзію, що якщо під час виборів вони дали результат, то придатні і для розв'язання інших управлінських питань. Це схоже до самогіпнозу. Система управління поступово переходить від розв'язання реальних проблем у віртуальний простір, побудований на основі недостовірної інформації, спотворених звітів, імітації управлінської роботи. Звичайно, реальність складніша. Не можна все зводити до прямого зв'язку між управлінськими технологіями і технологіями "промивки мізків" та невдачами в реформах. Однак кореляція між ними є.

Всі перераховані аспекти внаслідок їх взаємозв'язку є при практичній реалізації і тактичними, і стратегічними. Одночасна і комплексна їх реалізація, з одного боку, захищає найвразливіші сторони нашого суспільства, а з іншою, оздоровлює його, підвищуючи потенціал можливостей в боротьбі за місце під геополітичним і геоекономічним сонцем. Стратегічним аспектом тут є те, що запозичення технологій, особливо державного управління повинно бути не за формою, а за змістом з попереднім прогнозом: "А чи приживеться це екзотичне диво на нашому економічному і соціально-психологічному грунті"? Такий підхід зробив би управління гнучким і адаптивним.

Тепер трохи прикладів. Багато років практично все суспільство, всі гілки влади кажуть про необхідність вдосконалення податкової політики. І проте, запозичена європейська модель оподаткування за прибутком і ПДВ благополучно паразитує на нашій економічній ниві, остаточно руйнуючи її і не приносячи користі ні державі (бюджету), ні бізнесу, ні суспільству.

Фондовий ринок України, побудований зверху згідно правильних (за формою) західних рецептах не тільки не виконує своїй основній функції - забезпечення збору і концентрації внутрішніх інвестиційних коштів, але він не викликає довір'я і у іноземних інвесторів. Врахування форми і змісту, їх взаємодії на національному грунті постійно повинні бути критеріями запозичення і адаптації до наших умов. Переважне панування іншомовних реклам знищує і без того кволі паростки національної самосвідомості, культивуючи комплекс національної неповноцінності.

Найважливішим стратегічним чинником нашого руху повинен стати правильний вектор наших економічних спрямувань: або інтеграція з Заходом, або з країнами, що залишився поза західним єдиним ринковим полем (тут і країни СНД, інші країни, що розвиваються). Ми сьогодні бачимо, що конкурентна боротьба за ринки в глобалізованому світі, в світі найвищих технологій і якості загострилася. Треба визнати, що на цьому етапі зайняти на цих ринках місце, яке дозволяє забезпечувати розвиток всієї економіки, нам не дано. Так що ж робити?

Глобалізація не є процес неминучого виникнення єдиного монополюсного простору. Можливі моделі, коли утворяться декілька взаємодіючих між собою глобальних економічних мереж або просторів. Безумовно те, що вони не можуть бути однакової потужності, не можуть розвиватися однаковими темпами. Але вони можуть будуватися країнами, які за багатьма параметри порівнянні між собою. Це означає, що нам треба не прагнути конче на європейський ринок, а якомога швидше почати будувати з іншими країнами, що розвиваються, - близькими до нас за параметрами економіки, - свій глобальний ринок, розвиваючи його можливості до рівня європейського і світового. І тоді з'явиться природне тяжіння цих ринків один до одного з їх подальшою взаємовигідною інтеграцією і конкуренцією.

Звичайно, така концепція не є закликом до згортання активності на всіх світових ринках, в економічних взаємовідносинах з усіма країнами. Зберігаючи і навіть посилюючи по можливості цю активність, треба створювати новий ("свій" значно більшою мірою ніж ним є для нас сучасний західний -- прим. ред.) глобалізований економічний простір, привносячи в його будівництво всі доступні досягнення розвинених країн, і адаптуючи їх до нашої культури і можливостей.

Складні, суперечливі тенденції, що породжуються феноменом глобалізації, вимагають осмислення і стратегічного вибору не тільки країнами "другого" або "третього" світу, але і самими лідерами. Справа в тому, що уникнути історичної спокуси егоцентрично використати технологічний і економічний відрив, що склався для лідерів вельми непросто. Тим більше що завжди знаходяться послужливі філософи і політологи, що обгрунтовують вибраний шлях як моральний і єдино правильний. Звідси з'являються теорії, подібні теорії "золотого мільярда", в яких немає історичного майбутнього для "других" і "третіх" в рядах "перших", а то і взагалі на планеті.

При цьому не враховується той факт, що виграш на короткому історичному інтервалі може виявитися програшем в довгостроковому періоді. Політика провідних країн, направлена на досягнення монопольної переваги свого економічного розвитку в глобалізованому середовищі приводить до того, що вони скидають у відстаючий від них світ технологічно і "інтелектуально" брудні технології, тобто технології екологічно брудних і простих виробництв. У скиданні цих технологій у відсталі країни є реальна небезпека і для просунених країн. Ця небезпека виходить від відсталості як такої. Бо відсталість приводить до надзвичайно гострої концентрації проблем і переходу їх в іншу якість, в якій вони стають небезпечними для всього світу. Пригадаємо, що СНІД - ця чума ХХ ст., - почала свій хід, не рахуючись з кордонами і рівнем економічного розвитку з відсталої Африки. А якби глобалізований світ вчасно поділився своїми як медичними, і не тільки медичними, досягненнями з тими, хто внаслідок різних історичних причин відстав в економічному марафоні? Напевно, це було б, загалом, вигідно всьому світу, в тому числі і його лідерам. Екологічне забруднення також не знає кордонів (пригадаємо озонові "діри", Чорнобиль і т.д.).

У довгостроковій перспективі розвиненим країнам вигідніше було б вкладати у ліквідацію відсталості в світі, що забезпечило б екологічну та іншу глобальну безпеку. Крім того, виходячи з відомого макроекономічного положення про прагнення попиту і пропозиції до рівноваги, можна стверджувати, що в міжнародних відносинах взаємодія країн, що знаходяться в одному класі економічного розвитку, в довгостроковій перспективі вигідна всім сторонам.

Таким чином, принципово можливо реалізувати іншу, відмінну від існуючої, модель глобалізованого світу, яка була б менш монополізованою і більш демократичною. Сучасна глобалізація створює принципову можливість зародження і розвитку нових ринків активності. Залишається тільки визначити напрями розвитку нових метатехнологій, що забезпечують конкурентні переваги. І якщо для США та інших розвинених країн технічною основою метатехнологій є технології, що базуються на досягненнях електроніки, комп'ютеризації і комунікацій, то для наших країн це могли б бути торсіонні технології, які в наукових колах справедливо називають технологіями ХХ ст. Вітчизняні наукові школи, наукові школи країн СНД мають великий фундаментальний, поки ще не розгублений, науковий заділ в цій перспективній галузі науки і техніки /6/. Але його реалізація вимагає об'єднаних зусиль по створенню нового економічного поля застосування сил з використанням феномену глобалізації. Можна назвати і інші приклади, де Україна спільно з іншими країнами могла б створити свою нішу на світовому ринку (зокрема, наприклад, з Росією створити принципово нові літальні апарати). Але тут принципово важливе одне. Незважаючи на економічні труднощі, що переживає наша держава Україна, треба почати інвестувати в людину, тобто в освіту, науку, культуру.

Отже, можна констатувати, що, незважаючи на кризову ситуацію, що склалася практично у всіх напрямах реформування нашого суспільства, при правильному стратегічному виборі вектора руху (з урахуванням чинника глобалізації) і тактично вірному управлінні для організації руху у вибраному напрямі, історична перспектива у нашої країни є. Але потрібен правильний вибір стратегічних пріоритетів. А цього в урядових документах поки що немає.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Делягин М. Общая теория глобализации // Общество и экономика, No 10-11.-М.,1998.-С.87-103.

2. Сорока І. "Дух капіталізму" і "дух підприємництва" як генератори мотивації ділової активності // Схід, No6(30), серпень -- вересень, 1999 р.

3. Арсеєнко А. Глобалізація чи поляризація: що чекає світ? // Урядовий кур'єр.-К.-22.04.2000.

4. Махмудов А.Г., Найденов В.С. и др. -- Экономика Украины: проблемы на пути преобразований. -- Донецк: Кассиопея, 1999. -- 161 с.

5. Махмудов О.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання //Схід, No 2(33), березень - квітень, 2000 р.

6. Акимов А.Е., Шипов Г.И. Сознание, физика торсионных полей и торсионные технологии. -- Сб.: Сознание и физическая реальность, т.6, No1 -- 2, 1996 г.

Роль банківської системи в піднятті промислового потенціалу Донбасу

Костянтин Гнєдов,
голова Правління акціонерного банку
"ІКАР-БАНК", член-кореспондент АЕН України

Фінансово-банківська система є однією з тих базових інституцій, вміла організація якої в будь-якій країні, і особливо в країні з кризовою економікою, обумовлює перспективи високого рівня розвитку. Сьогодні оптимальна організація фінансово-банківської системи може відродити Україну. І почати це відродження необхідно з регіонів. Передусім це повинні бути, передусім, просунуті регіони з високим промисловим, економічним, інтелектуальним потенціалом, які мають хороші транспортні комунікації, знаходяться у вигідних географічних умовах. На наш погляд, цим вимогам в Україні відповідає Донбас.

Підняття виробничо-господарського потенціалу України необхідно починати з Донбасу, який має потужні матеріальні ресурси, науково-технічну базу, інтелектуальні та інші потенційні можливості. Але Донбассу сьогодні дуже гостро необхідні всі види інвестицій. Залучення іноземного капіталу і новітніх технологій може істотно виправити кризову ситуацію в регіоні. Але найголовнішим чинником у розвиткові Донбасу повинні стати наші внутрішні українські джерела інвестицій. Ми бачимо великі можливості в розумній організації і залученні потенційних можливостей фінансово-банківської системи країни.

З цією метою як Національному банку, так і комерційним банкам найближчим часом необхідно зосередитися на вирішенні життєво важливого завдання - виробленню стратегії діяльності з метою пошуку можливостей інвестування підприємств промисловості і сільського господарства. Важливим завданням є також орієнтація менеджменту банку на клієнта. Не менш важливим є також розвиток співпраці з міжнародними фінансовими організаціями - найбільш значними джерелами інвестиційних ресурсів. Саме від успішності вирішення цих завдань залежить активна участь банківської системи в піднятті виробничо-господарського потенціалу країни.

Стабілізація економічного становища Донецького регіону значною мірою залежить від кількісних і якісних показників базових галузей промисловості, головним чином, підприємств паливно-енергетичного комплексу, металургії, машинобудування, будівельного комплексу та інших галузей важкої і легкої індустрії. Тут особливе місце займають питання накопичення капіталу і раціонального розпорядження ним. Розв'язання цієї проблеми можливе тільки за наявності і успішного функціонування банківської системи, основу якої складають ринково орієнтовані комерційні банки.

Донецька область має в своєму розпорядженні досить розвинену систему комерційних банків. Їх число на початок 2000 року досягло 179 і зросло у порівнянні з 1991 роком більш ніж вдвічі. Банківська система робить все для підняття виробничо-господарського потенціалу області, а саме: вдосконалення управління, надання всіх видів кредитів, здійснення інвестицій у виробництво вітчизняних підприємств, продаж активів, зниження витрат, призупинення виплати дивідендів, додаткове вкладання капіталу тощо. Тобто, існуюча банківська система області готова до активного включення у інвестиційні процеси. Але для стимулювання перерозподілу банківських активів в сферу довгострокового кредитування в державі повинна бути створена система підтримки банківських інвестицій, вигідних економічних нормативів, пільгового оподаткування прибутку. Щоб зацікавити банки в активному інвестуванні, необхідно звільнити від податків обсяги довгострокового кредитування, які направлені на прогресивне виробництво, технічне переоснащення виробництва, нову техніку.

У комплексі заходів по створенню регульованої ринкової економіки важливе місце займають комерційні банки як елемент грошово-кредитного механізму, який безпосередньо обслуговує функціонування народного господарства, сприяючи структурній перебудові і підвищенню ефективності економіки.

Діяльність банків у виробничо-господарському і соціально-економічному розвиткові різноманітна, тобто вони займаються різними видами операцій. Банки не тільки організують грошовий обіг і кредитні відносини, через них також здійснюється фінансування народного господарства, купівля-продаж цінних паперів, а в деяких випадках посередницькі операції і управління майном. Крім того, банки консультують, беруть участь у обговоренні законодавчих і народногосподарських програм, ведуть статистику, мають свої підсобні підприємства. Тобто мова йде не про специфіку, а про багатолику суть банківських установ.

Роль і значення банківських установ для регіону Донбассу ми розкриємо через акціонерний "ІКАР-БАНК". Він був заснований 31 жовтня 1989 р. Банк є відкритим акціонерним товариством, створеним відповідно статуту і засновницькій угоді з метою кредитування суб'єктів господарської діяльності і громадян за рахунок запозичених грошових коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касового і розрахункового обслуговування суб'єктів підприємницької діяльності, здійснення валютних та інших банківських операцій. Крім того, банк створено для здійснення всебічного розвитку суб'єктів підприємницької діяльності і зміцнення грошового обігу. Він входить до єдиної банківської системи країни.

Банк веде серйозну роботу по розширенню сфери своєї діяльності, що виражається у створенні представництв в інших містах України, а також в установах різних районів міста Донецька. З метою наближення їх безпосередньо до клієнтів "ІКАР-БАНКА" зроблені перші кроки в області зовнішньоекономічної діяльності, що дозволяє підприємствам, організаціям регіону розпоряджатися своєю валютою. Проведення операцій у іноземній валюті не тільки розширить сферу наданих послуг, але і стимулює залучення закордонних інвестицій в промисловість Донецького регіону.

Основними завданнями банку є акумуляція грошових коштів і використання фінансових і кредитних ресурсів для ефективного економічного і соціального розвитку підприємств, організацій всіх форм власності, розширення орендних відносин та індивідуальної трудової діяльності, впровадження принципів регіонального госпрозрахунку, зміцнення на цій основі грошового обігу.

Розглянемо кредитно-господарську діяльність "ІКАР-БАНКУ". Статутний фонд банку сформований за рахунок власних коштів акціонерів і на 1 січня 2000 р. складав 7 млн. 800 тис. грн., частка засновників 24,95%, фонд зареєстрований у Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку (Посвідчення від 24.11.99 No 580/1/99).

Програма капіталізації банку розроблена відповідно до вимог Національного банку України. У 1999 році в порівнянні з базовим капітал банку збільшився з 8,6 до 15,8 млн. грн., приріст 83,7%. Розрахункового і фактично сформованого капіталу для виконання банківських операцій достатньо. Збільшення капіталу сталося за рахунок статутного фонду на 1110 тис. грн., нерозподіленого прибутку на 729, резервів на 75, субординованого боргу на 5,211 млн. грн. (за постановою Правління Національного банку України від 25.10.99 No518).

Представляє інтерес Програма капіталізації банку, яка має на меті збільшення капіталу до 3 млн. Євро, її структура, якість, виконання. Програма у згрупованому вигляді наведена у табл. 1.

Програма капіталізації "ІКАР-БАНКУ"

Таблиця 1

Співвідношення фактичного виконання програми з планом показало, що поставлена мета досягнута. У той же час основний приріст капіталу відбувся за рахунок незапланованого і включеного до його складу субординованого боргу 5243 тис. грн., 33,26% до підсумку (5243:15764), а незбільшення капіталу за рахунок додаткових внесків до статутного фонду банку 4500 тис. грн., або 30,06% до підсумку (4500:14490).

Банком розроблені заходи поліпшення якості програми капіталізації, в тому числі за рахунок статутного фонду, нарощування капіталу відповідно до вимог Національного банку України.

Непересічний і заслуговуючий на увагу комерційних банків є досвід "ІКАР-БАНКУ" по застосуванню в управлінні комп'ютерної техніки, економіко-математичних методів, методів економічного аналізу і оптимального застосування сучасних пластикових карт та інших засобів оргтехніки.

Сьогодні банк обслуговує широке коло клієнтів - понад 600 різних видів підприємств та організацій (зокрема великі промислові підприємства регіону - Авдіївський коксохімічний завод, ВАТ "Керамет", АТ "Радонкокс", великі торгові підприємства, підприємства вугільної, хімічної та металургійної промисловості). Спектром банківських послуг користується також широке коло приватних осіб.

Слід відмітити, що ефективність роботи банку залежить від цілого ряду комплексних показників. Вони повинні бути під постійним контролем як з боку керівництва, так і фахівців банку. Так, причини банкрутства великих і малих банків в країні за останні роки приводить до висновків про те, що потрібна ефективна кредитна політика. Тобто це зводиться до того, що банк повинен глибоко аналізувати показники діяльності клієнта, які дали б можливість сформувати якісні активи. А саме: платоспроможність, ліквідність, оборотність коштів, достатність власного капіталу, прибутковість, ефективність діяльності та ін. Але одним з головних показників для виділення кредиту є кредитоспроможність.

Кредитоспроможність підприємства або банку - це основні умови для отримання кредиту і здатність повернути його. Вона напряму пов'язана з фінансово-господарським станом підприємства, тобто сукупністю характеристик, які розкривають його забезпеченість фінансовими ресурсами, необхідними для ефективного функціонування, ефективності використання власних і запозичених ресурсів, фінансово-господарські зв'язки з іншими суб'єктами господарської діяльності, платоспроможність, прибутковість, фінансова стабільність та ділова активність.

Аналіз кредитоспроможності клієнта здійснюється за допомогою системи показників, кожний з яких освітлює певну сторону економічної діяльності підприємства або банку, а всі разом вони характеризують фінансово-економічний стан потенційного позичальника. Система показників кредитоспроможності позичальника має такі показники: ліквідність, оборотність коштів, платоспроможність, рівень ділової активності, прибутковості і рентабельності.

Треба зауважити, що українські комерційні банки сьогодні стали об'єктом пильної уваги з боку економічної науки. Вони є вельми ваговим чинником ділової і політичної активності суспільства, за участю банків вирішується ряд проблем в умовах ринкової економіки: фінансова підтримка працюючих і підприємств, які відкриваються, приватизація державної власності, стимулювання інвестиційного процесу, залучення до економічного обороту заощаджень населення, участь у реформі в соціальній, військовій та ін. сферах. Тобто, розвиток ринкових відносин для виходу економіки України з кризи визначає необхідність функціонування ефективної банківської системи. Комерційні банки дозволяють здійснити регулювання товарно-грошовими відносинами і перерозподіл фінансових ресурсів для інвестування структурних перетворень та технічного переозброєння підприємств. Великі переливи фінансових ресурсів здатні кардинально змінити ситуацію на макрорівні, що вимагає ефективної роботи комерційних банків. Таким чином, банківська система, крім виконання своїх статутних функцій, є активним учасником і провідником економічних реформ.

Незважаючи на те, що комерційні банки в Україні почали організовуватися більш ніж десять років тому, вони знаходяться на початковій стадії свого розвитку. Це і викликає потребу у розробці науково обґрунтованих підходів. На жаль, фундаментальних теоретичних робіт і практичних рекомендацій з проблеми розвитку комерційних банків дуже мало.

Потужний індустріальний потенціал Донбасу, який склався в минулі роки, необхідно враховувати в нинішніх ринкових умовах в процесі його перспективного розвитку. Високий ступінь зношеності основних фондів, зменшення обсягів виробництва і поглиблення відставання техніки і технології від тенденцій розвитку НТП визначає актуальність структурної перебудови, технічного переозброєння і реконструкції підприємств. Оновлення виробничого потенціалу можливе на основі великих інвестицій в промисловість. Розв'язання цих проблем реальне при створенні ефективно функціонуючої системи комерційних банків.

Література

1. Банки и банковские операции. Под ред. проф., чл.-корр. РАЕН Е.Ф.Жукова. -- М.: "Банки и биржи", Изд. "ЮНИСИТИ", 1997. -- 471 с.

2. Бучулов В.М.. Бучулова Т.В. Національний банк та його операції. Конспект лекцій. -- К.: Академія управління персоналом, 1997. -- 44 с.

3. Головач А.В., Захожай В.В., Базилевич К.С. Статистика банковской деятельности. Учебное пособие. -- К.: Межрегиональная академия управления персоналом, 1999. -- 174 с.

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Михайло Дергаусов

Виконано аналіз виробничої діяльності Маріупольського державного морського порту за один з найуспішніших останніх років -- 2000 р. Визначено основні джерела успіху порту, розкриті деякі невикористані резерви. З урахуванням аналізу сучасної структури перероблюваних вантажів та тенденцій її зміни намічені основні напрямки і заходи по розвитку порту.

Порівняльний аналіз роботи Маріупольського порту за останні роки показує, що вони в основному позитивно відрізняються від попереднього періоду[1-4]. Тому їх поглиблений аналіз може бути основою для використання досвіду зростання і врахування уроків та характерних тенденцій на майбутнє.

2000-й рік характерний для Маріупольського порту тим, що нарощування обсягів вантажопереробки почалося з першого місяця і продовжилося протягом всього року. Протягом двох місяців він перевищував 1 млн.т. Загальний обсяг вантажопереробки склав 10,182 млн. т -- найбільший після 1990 р. Приріст за 1999-2000 рр склав 3,5 млн.т. (в 1,52 рази до 1998 р), а за 2000 р -- 2,04 млн.т (в 1,26 рази до 1999 р). Це найбільш високий ріст обсягів вантажопереробки в 2000 р. серед портів України. За обсягами переробки суховантажів Маріупольський порт зайняв друге місце після Іллічівського. Динаміка обсягів вантажопереробки Маріупольського порту (рис. 1) показує неперервне їх зростання за період 1996-2000 рр.

Рис. 1. Гістограма обсягів вантажопереробки Маріупольського державного морського порту (млн.т.).

Досягнуті успіхи обумовили включення порту в число 100 підприємств країни, які динамічно розвиваються -- за рейтингами Інституту рейтингових досліджень та експертів європейської Ділової Асамблеї.

Розглянемо тепер докладніше виробничі, техніко-економічні та фінансові результати роботи, що дає змогу виокремити основні складові зростання.

Структура вантажопереробки в порівнянні з 1999 р змінилася якісно. Основний приріст (1,5 млн. т) відбувся за рахунок транзитних російських вантажів, в т.ч. вугілля (+ 1170 тис.т.), сірки (+380 тис. т.), добрива (+200 тис. т.). За цей же період вантажопереробка російського металу зменшилася на 190 тис.т, бо єдиним відправником його з Росії залишився Новолипецький металургійний комбінат (330 тис.т річно).

Приріст українських вантажів склав 570 тис. т, в т.ч. вугілля(+300 тис.т.), глина (+340 тис.т.), контейнери (+30 тис.т). Водночас обсяг перероблюваних портом українських добрив зменшився на 130 тис.т.

У загальному обсязі вантажопереробки питома вага українських вантажів складає 49,7% проти 55,1 в 1999 р. Транзитні вантажі збільшилися до 50,2% проти 44,6% в 1999 р. В порівнянні з іншими морськими портами України Маріупольським морським портом перероблено найбільше транзитних вантажів (рис. 2).

Рис. 2. Порівняння транзитних вантажопотоків через найбільші морські порти України в 2000 р. (%): 1 -- Іллічівський порт; 2 -- Одеський порт; 3 -- Південний; 4 -- Маріупольський порт.

В структурі вантажопереробки на першому місці за обсягами залишався метал -- 2960 т, хоча проти 1999 р. і спостерігалося його зниження на 200 тис.т. (за рахунок російського металу). Основними експортерами металу через Маріупольський порт є комбінати ім. Ілліча (1580 тис.т), "Азовсталь" (630 тис.т.), Алчевський МК (185 тис.т.). В 2000 р. спостерігалося збільшення в 2,5 рази переробки металобрухту (134 тис.т). Але в цілому, якщо в 1999 р. питома вага металу у вантажопереробці складала 39%, то в 2000 р -- тільки 29%, що можна, імовірно, пояснити відомими антидемпінговими процесами по українському металу в країнах Заходу.

Обсяги вантажопереробки вугілля (друге місце у загальному балансі вантажопереробки) склали 2922 тис.т, з яких російського 2330 тис.т., а українського суттєво менше -- 590 тис.т. Річний приріст переробки вугільних вантажопотоків великий (+1470 тис.т.)

На третьому місці сірка -- 1835 тис.т. На четвертому глина -- 1560 тис.т., на п'ятому добрива -- 430 тис. т.

Загальний обсяг вантажопереробки в 2000 р. металу, вугілля, сірки та добрив складає 9740 тис. т., а всі інші вантажі -- 440 тис. т., з яких 140 тис. т. припадає на контейнери (+ 20 тис. т. в порівнянні з 1999 р.). При цьому на генеральні вантажі припадає 31,9%, на валочні -- 68,1%.

З ростом обсягів вантажопереробки в 2000 р. збільшилася і кількість оброблених суден -- загалом 1478, з яких 192 (13%) українських, а 1286 -- іноземних.

Валова інтенсивність по основним видам вантажів (метал, вугілля, сірка, глина, добрива, контейнери) збільшилася на 26,3%.

Аналіз інтенсивності обробки суден по окремим вантажам і районам порту показує їх велику відмінність. Так продуктивність І району по листовій сталі склала 1527 т./добу, ІІ району -- 2433 т./добу, ІІІ району -- 1741 т./добу. Різниця в продуктивності по сталі в рулонах і пачках між І і ІІІ районом ще більша: І район -- 1764 т./добу, а ІІІ район -- 3435 т./добу (в 2 рази більше). По слябам І і ІІ райони мають продуктивність 1450-1480 т./добу, а ІІІ район -- понад 6890 т./добу. По стальним заготовкам І район -- 2007 т./добу, а ІІІ район -- майже 3500 т./добу. Така велика різниця пояснюється різною організацією та технологією вантажних робіт, а також людським фактором. Виходячи з цього доцільним є використання старого досвіду шкіл вивчення передових методів праці.

У зв'язку зі значним зростанням обсягів вантажопереробки внутрішньоскладські переміщення вантажів виросли на 49,5% і склали 2030 тис. т. Коефіцієнт перевалки -- 1,76. Середній строк зберігання вантажів залишився стабільним -- 11,7 доби. Разом з тим суттєво скоротилися строки зберігання вантажів, які прибули морем -- на 23,1%.

Використання докерів-механізаторів на вантажних роботах за 2000 р. збільшився на 5%, а їх простої зменшилися.

Продуктивність праці в тонах по маріупольському порту зросла на 21,4% і склала 2697,3 т./людину, а в гривнах -- на 1,2% і склала 79,7 тис.грн./людину. Середньогодинна продуктивність перевантажувальних машин зросла на 18,6%, коефіцієнт використанні механізмів по часу зріс з 0,3-0,35 до 0,45.

Нові умови господарювання в умовах ринкової економіки вимагають і нових підходів до питань управління виробництвом. Виходячи з цього виникла необхідність в створенні Управління угод і маркетингу, залізничного відділу, а також реорганізації комерційного відділу центральної бухгалтерії. Активно впроваджувався внутрішньогосподарський арендний підряд.

Результати роботи порту позитивно відобразилися на оплаті праці. Середньомісячний доход на одну людину склав 800 грн. Проти 508 грн. в 1999 р., а середній приріст заробітньої плати кожного трудівника склав 3504 грн. При цьому доход докерів-механізаторів склав 1230 грн. Проти 751 грн. в 1999 р., а річний приріст -- 5748 грн.

Загальні доходи порту в 2000 р. склали 301 млн. грн., абсолютний приріст до 1999 р. -- 76,3 млн. грн. (34%), що обумовлено значним зростанням обсягів вантажопереробки. Доходи від навантажувально-розвантажувальних робіт зросли на 38%.

Структура доходів порту: від навантажувально-розвантажувальних робіт -- 62%, від портових зборів, послуг портового флоту і канальних зборів -- разом 33,3%, інше -- 4,7%.

Сума валових витрат порту у 2000 р. склала 2037,6 млн. грн., в числі яких 136,2 млн.грн. -- витрати по основній виробничій діяльності, а 101,4 млн.грн. -- витрати на податки, утриманні соціальної сфери, витрати невиробничої діяльності.

В порівнянні з 1999 р. спостерігалося суттєве зростанні витрат по основній виробничій діяльності -- на 66,3%. Це обумовлено такими причинами:

• значним збільшенням обсягів вантажопереробки і пов'язаними з цим експлуатаційними витратами;

• збільшенням витрат, пов'язаних з цільовим використання портових зборів (збільшення в 2,2 рази) 12,3 млн.грн. (ремонт причалів, забезпечення безпеки мореплавання і т.і.);

• зростання витрат на ремонт і матеріали, що обумовлено значним зносом основних фондів який перевищує 50 % і вимагає великого обсягу ремонтних робіт.

В зв'язку з цим собівартість однієй тони вантажу виросла на 30,5% з 5,9 грн./т. до 7,7 грн./т.

Прибуток, одержаний від основної діяльності порту в порівнянні з 1999 р. зріс на 23,6% і склав 159,3 млн. грн. Сума прибутку, яка залишилася у розпорядженні порту після сплати податків та платежів, відрахувань у бюджет і позабюджетні фонди склала 63,3 млн.грн.

Рентабельність (відношенні прибутку до загальних витрат) дорівнює 26,7%.

Одержані показники по доходам і прибутку у 2000 р. найбільші за останні 5 років (рис.3).

Рис. 3. Динаміка зростання доходів і прибутку Маріупольського державного морського порту (млн. грн).

Дебіторська заборгованість Маріупольського порту за 2000 р. знизилась на 12,2% , а кредиторська - на 51,8%.

Разом з тим спостерігається намагання Росії переключити свої вантажі -- вугілля, метал, добрива та інші на російські порти -- Новоросійськ, Туапсе, Таганрог, Темрюк та ін. Також в майбутньому можливе зменшення обсягів поставки металу вітчизняних металургійних підприємств, зокрема в наслідок антидемпінгової політики Заходу і Росії.

З проведеного аналізу одного з найуспішніших для Маріупольського порту років можна зробити такі висновки.

По-перше, в обсязі вантажопереробки порту домінують іноземні вантажі та іноземні перевізники (судна), що об'єктивно вимагає ведення всіх портових операцій на конкурентноздатному світовому рівні. Це вимагає суттєвого поліпшення основних фондів та застосуванні новітньої організації праці з використанням максимальної механізації та елементів автоматизації. Зокрема необхідно нарощувати придбання і освоєння нової перевантажувальної техніки, і в першу чергу портальних кранів, а також модернізацію старих кранів (що продовжить їх строк служби).

По-друге, вантажопотоки Росії в майбутньому можуть не відрізнятися стабільністю, що обумовлює необхідність залучення інших вантажів і потребує ретельної продуманої спеціалізації та використання причалів, критих і закритих складів, всієї території порту для накопичення і зберігання вантажів, раціонального використання перевантажувальної техніки, переорієнтації вантажних комплексів на переробку нових вантажів. В цьому плані необхідно прискорювати будівництво нових і реконструкцію старих причалів з їх універсальним оснащенням на великі глибини і орієнтацією на майбутнє.

По-третє, після будівництва Маріупольського морського вокзалу, який обладнаний всім необхідним для здійснення міжнародних пасажирських перевезень, Маріупольський порт входить в число українських трьох портів, які мають право здійснювати вантажопасажирські перевезення. Розвиток цього напрямку повинен розглядатися як одна з перспектив порту.

Література

1. Дергаусов М. Маріупольський порт -- стратегічний центр управління рухом і розподілом стратегічних вантажопотоків на південному сході України// Схід. - No 3(40). -- 2001. -- С. 10-12.

2. Дергаусов М. Вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки//Схід. - No 4(41). --2001. -- С.14-16.

3. Маріупольського державного морського порт у 2000 р. -- Маріуполь: Архів порту. -- 39 стор.

4. Дергаусов М.М. Украина -- держава морская. --Донецк: Донеччина, 2000. -- 270 с.

Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор СОРОКА, доктор економічних наук,
професор, ректор Донецького державного комерційного інституту

На основі аналізу сучасної економічної ситуації в Україні та ретроспективи розвитку ініціативних форм господарювання показані корені вітчизняного підприємництва. Висвітлено основний та вторинні мотиваційні механізми підприємництва і труда. Зроблено висновок, що однією з найважливіших особливостей концептуальної моделі вітчизняного підприємництва є акцент на корпоративне підприємництво. Сформульовані основні вимоги до оптимальної моделі ринкової економіки України.

Специфіка економічної ситуації в Україні характерна не тільки тим, що економіка переживає тяжку кризу в умовах її перехідного стану. Спроба проігнорувати цю кризу як явище минуче і несуттєве для нової моделі української економіки, національної моделі підприємництва і відповідної парадигми мотивації, є дилетантизмом. Щоб упевнитися у справедливості такого висновку, досить згадати хрестоматійні приклади, коли переживши сильний економічний стрес, люди під його впливом змінювали і надалі на все життя зберігали специфічний психологічний стереотип трудової поведінки взагалі та індивідуальну модель мотиваційної схильності зокрема. Типовим прикладом є американці (як підприємці, так і робітники), що пережили "велику депресію" - вони у всіх наступних соціологічних опитуваннях, присвячених аналізу та динаміці їх мотиваційних очікувань, виявляли сталість, ставлячи на перше місце за ступенем мотиваційного значення гарантію збереження роботи або статусу підприємця. Схоже що ми маемо на сьогодні аналогічну ситуацію.

Але крім кризового забарвленння специфіка економічної ситуації в сучасній Україні включає в себе також широкий спектр факторів, що визначають гіпотетичну модель національного господарства. Серед них історико-економічні традиції, національно-культурні навики праці і підприємництва, демографічні особливості господарювання в його ретроспективі та інші фактори, врахування яких обов'язкове як при теоретичному обгрунтуванні національної концепції підприємництва, так і в практиці становлення ринку України. Оскільки модель підприємництва є підсистемою загальної моделі національної економіки, от в першу чергу треба визначитися з тим, яку ринкову економіку і які очікувані та бажані параметри національної моделі підприємництва ми хочемо мати. Сьогодні такий вибір зроблено. Програма реформ визначає головним економічним пріоритетом соціально направлене ринкове господарство. Реалізація соціально орієнтованої моделі ринкової економіки, яка передбачає високу ступінь участі держави в регулюванні прибутків та зайнятості, формуванні умов, які забезпечують задоволення найбільш важливих потреб населення, можлива, з одного боку, тільки на принципах утвердження ефективної економіки, а з іншого - економіки, що має соціально направлену структуру виробничої і невиробничої сфер. Правильність концептуального вибору моделі економічного розвитку ще більше актуалізується в умовах, коли в Україні є сили, які можуть штовхнути економіку на полмилковий шлях: або побудова разюче відмінного від всіх відомих моделей і непідкоряючогося загальноекономічним закономірност