Розділ четвертий
ЧАРІВНІ МАНДРІВКИ

Прощання з казкою

Семен пригадував, як він опинився у цьому дивному льоху. Чи це грот? Бозна. І скільки пролежав без пам'яті? Годину чи добу? Він не мав годинника, та якби й мав – не побачив би в такій темряві. Треба ж було залізти на той здоровенний пень, що виявився трухлявим! Провалився в нього, мов в ополонку! А потім – темрява й утрата тями.

Сталося так, що Семенко заблукав у лісі. Пригадуючи це, відчував не страх, а сором: це ж треба – на дванадцятому році життя заблукати, і де! Не в тайзі або джунглях, а в лісі на Черкащині! І головне – уже ж не вперше приїжджає з Києва до бабусі в село. Ніби якась мана найшла!

Хлопчик поворухнувся. Лівий бік болів, але не сильно. З'явилася думка: "Бабуся, певно, хвилюється..." Чомусь зовсім не думав, як вибереться звідси – ніби це було дуже легко.

Семен підвівся і, трохи накульгуючи, зробив кілька кроків. Простяг руки в темряву – вони не зустріли опори. Очевидно, порожнеча під пнем – як би її не назвати – була дуже велика. Але ж догори треба по чомусь вилізти!

Підстрибнув – пустота та й годі! Він почав хвилюватися. Став бігати – в надії хоча б ударитися об щось. Де там! Здавалося, що тут нема ні стін, ні стелі – лише рівна підлога, прохолодне, сухе повітря, темрява й тиша. Жодного звуку, крім власного дихання, хлопець не чув.

Зупинився. Тоді почав біг знову, але вже по ширшому колу. Результат – нуль. То що ж – цій порожнечі кінця немає, чи що?! Хлопець крикнув. І дивно – луни не почув. Голос коротко прозвучав і завмер. Значить, не така вже й велика ця пастка. Мусять же десь бути стіни, чорт забирай!

І раптом у свідомість почала закрадатися підступна думка: "А що, як я звідси не вийду?" Пригадалися не раз бачені у пригодницьких фільмах печери з кістяками... Ні-ні, не піддаватися страху, нізащо!

Як тільки Семен це подумав, у кількох кроках від нього з'явилося зеленкувате сяйво. Воно мерехтіло, ширилося, але навколо залишалася така ж непроглядна темрява. Хлопчик дивився, зачудований, як поступово сяйво набувало подоби людської постаті...

І ось, нарешті, перед Семенком стояв невисокий дідок із зморшкуватим обличчям, довжелезною бородою майже до землі, носом-картоплиною та жвавими очицями, захованими під волохатими бровами. Одягнутий був у щось незугарне, що нагадувало мішок. У руці тримав сукуватий костур.

– Здоров був, людський сине! – звернувся він до хлопчика. Але Семен, не в силі промовити й слова, лише белькотів щось неясне.

– Ти що, злякався? – дідок привітно засміявся. І від його сміху Семенові враз стало легше на душі.

– Т-ти хто? – ледь чутно вимовив.

– Не догадуєшся? Я лісовик, колишній господар цього лісу.

– Чому колишній?

Лісовик зітхнув:

– Ех, хлопче, всі ми тепер колишні...

– Усі? – Семен здивовано озирнувся, але нікого не побачив у темряві.

– Заспокойся, зараз усі прийдуть. Але спершу послухай. Сьогодні ми, що населяємо ліси, поля й водойми, зібралися на велику нараду, щоб вирішити, як бути далі.

Семен раптом згадав, де перебуває, і знову відчув страх.

– Як... звідси вийти? – запитав, затинаючись.

Лісовик докірливо похитав головою.

– Вийти ще встигнеш. А от побачити те, що тепер – більш ніколи не доведеться. Чи, думаєш, ми тебе у полоні триматимемо?

Семен розгублено кліпав очима.

– А... скільки вас?

Дідок знову засміявся – на цей раз тонесеньким голосом, схожим на дзюрчання струмочка. Показав рукою вдалечінь.

– Скільки? Певно, ніхто б не полічив. Та сьогодні тут лише окремі з нас, сказати б, представники зібралися.

Він підняв костур і вдарив ним об землю. І в ту ж мить темряву прорізали тисячі спалахів. Різноколірні вогні з'явилися навкруг. Жовті, жовтогарячі, червоні, сині, пурпурові – мерехтіли вони всюди, і поступово всередині кожного вогника з'являлися обриси химерної істоти.

Тут були й домовики з волохатими лапами, і водяники зі сплутаним зеленим волоссям, що нагадувало водорості, і русалки з довжелезними косами й риб'ячими хвостами, чия луска виблискувала, мов щире срібло. А ось з'явилися й гості з далеких країв – гноми та ельфи. Гноми кумедно дріботіли маленькими ніжками, іноді наступаючи на довгі бороди. Один із них – сивий, поважний – їхав верхи на великому павукові. Ельфів можна було б прийняти за звичайних комарів, але, придивившись, Семен розгледів мініатюрні людські голівки. Дехто з них тримав у руках крихітні дзвіночки, які мелодійно дзвеніли.

Аж ось почувся стукіт копит, і на середину вийшов... величезний кентавр. Навіть у примарному світлі Семен не міг не завважити його богатирських м'язів.

Дехто з незвичайних істот крикнув, помітивши Семенка. Але старий Лісовик, будучи господарем, застережливо підняв руку, і гомін стих.

– Тихше, браття! Може, це й добре, що один із людського роду присутній на нашому зібранні.

– Але тоді люди дізнаються нашу таємницю! – Вигукнув один з ельфів тонесеньким голоском.

– Вони давно не вірять у нас! – похмуро мовив водяник і булькнув.

Семенові здавалося, що це йому сниться. Вщипнув себе – усе залишилося, як було.

Лісовик помахав рукою – усі принишкли. Суворо глянув на Семенка.

– Ти чув, хлопче? Саме тому ми й зібралися тут, що ніхто більш у цьому світі не вірить у наше існування. Навіть діти.

– Але... ж ви... тут... – спантеличено мовив Семенко.

– Тобі ніхто не повірить, коли розкажеш. А ти, коли випадково потрапив сюди, побачиш, як ми перейдемо до Країни Мрій. Це – наш світ!

Він зробив знак рукою. Двоє волохатих карликів спритно піднесли велике овальне дзеркало. Ба ні, не зовсім дзеркало! Казкові створіння відображалися в ньому, а Семен – ні, хоч і стояв поруч.

Першим наблизився до дивовижного люстерка кентавр. Махнув хвостом і винувато втупився в землю.

– Аж незручно стає.... Колись ми, кентаври, вихором літали по горах і лісах. А нині змушені йти до Країни Мрій, бо в людському світі нам немає місця.

І всі навколо – водяники, домовики, мавки, гноми та інші – повторили луною:

– До Країни Мрій...

– До Країни Мрій...

У підземному залі лунали голоси – тоненькі й грубі, мелодійні, ніжні й навпаки – хрипкуваті. Десятки вологих очей різного кольору, розміру й форми дивилися в бік чарівного дзеркала з надією.

Кентавр нахилив волохату голову і... ступив усередину "дзеркала". І – о диво! – його відображення злилося з оригіналом. Тепер лише у "дзеркалі" він стояв, сумно посміхаючись, а тут, "по цей бік", його не було. Кентавр привітно помахав рукою і рушив углиб незнаного світу.

Семен пригадав "Алісу в задзеркаллі". Та ні, там було інакше. Усе ж таки – гра. А тут усі були сумні, зосереджені. Немов готувалися до далекого походу бозна-куди.

А втім, так воно й було.

На нього – єдину людину тут – не звертали уваги. Усі по черзі підходили до загадкового предмета – люстерком Семен уже не наважився б його назвати, – промовляли кілька прощальних слів і щезали в дивовижному світі. А кінця, здавалося, цьому не буде. Мерехтіли волохаті руки, крильця, хвости, чулися дивні звуки – ніби якась неземна музика.

Раптом Семен відчув на плечі чийсь дотик. Обернувся – лісовик-господар, усміхаючись, стояв поруч.

– Ти, здається, хотів звідси вийти, хлопче?

– Так... – розгублено мовив Семен. – Але забув...

Тоненький сміх був йому відповіддю.

– Справді забудеш, коли таке незвичайне побачиш... Хотіли ми у таємниці зберегти наш великий перехід, але ти сюди втрапив. Гаразд, розповіси людям, як духи землі, води й повітря залишали цей світ.

Семен поворухнувся – навколо стало майже порожньо, і сум стис йому серце.

– Хіба вам... – він повагався... – погано тут?

Лісовик зітхнув:

– Важко жити, коли ніхто не вірить, що ти є на світі. Там – він показав на "люстерко" – інший край, якому в людській мові немає назви. А тебе я виведу до твоїх родичів.

Він доторкнувся до Семенового чола, і той більш нічого не пам'ятав.

...Він розплющив очі. Ранкова зоря вже пофарбувала рожевим сосновий ліс. Поблизу лежали рештки трухлявого пня – того самого, на який став учора.

Учора? Чи це було давно? Хлопчик утратив будь-яке уявлення про час. Раптом почув між дерев тихе кінське іржання, рипіння коліс. Через чверть години Семенко був уже на возі, а незабаром –у бабиній хаті.

...Тепер зима. Часом, підходячи до вікна, Семенко бачить вкритий кригою Дніпро, і пригода в літньому лісі здається химерним сном.

І все ж – невже сон буває таким відчутним?! Хто скаже? Падають сніжинки, Київ огортає тиша. А дивні істоти з'являються лише в спогадах...

лютий 1999 р.

Під зеленим прапором
(етюд альтернативної історії)

У головній мечеті містечка Аллах Акбар (воно ж Богуслав) закінчувалася служба Божа. Чоловіки, стоячи навколішках на молитовних килимках, схиляли голови до землі, вслухаючись у слова мулли Саливона Кривого.

– Немає Бога, окрім Аллаха, і Магомет – пророк його, – проголосив мулла, і чоловіча половина населення містечка дружно тицьнулася лобами в підлогу. Ще дві-три ритуальні фрази – і богослужіння скінчилося. Але тут поруч із муллою з'явився муедзин Махмуд (Онисько) – той самий, що скликав правовірних на молитву.

– Браття мусульмани! Зараз на майдані коло мечеті відбудеться екзекуція тих недостойних із нашої громади, хто порушував у повсякденному житті святі приписи ісламу! Усі – на майдан!

Богуславці (чи то аллах-акбарці) невдоволено насупили брови, але мовчки посунули до виходу. Йти деінде, крім майдану, було неможливо – мечеть з усіх боків була оточена сторожею з довжелезними списами. Прослизнути крізь цю живу загорожу могли хіба що дітлахи.

Надворі до чоловічого натовпу доєдналися жінки, яким вхід до мечеті був заборонений. Як і годиться істинним мусульманкам, кожна була в чадрі – відкритими залишалися тільки очі.

Поки натовп суне на майдан, скажемо кілька слів про місцевих слуг Божих.

Мулла Саливон – довготелесий чоловік середніх літ, що поставою нагадував пряму палицю, не випадково був прозваний Кривим. Ліве око він втратив замолоду, коли ще не був муллою, в боях з невірними – чи то шведами, чи поляками. Єдине його око, в той час, коли він проклинав віровідступників, наливалося кров'ю.

Його помічник Махмуд (Онисько) був непоказним чоловічком, якого Аллах обділив зростом – він не сягав муллі навіть до плеча, – зате наділив сильним пронизливо-верескливим голосом, завдяки якому той і став муедзином. Коли Онисько виходив на мінарет, його – як вранішнього півня – було чутно навіть на віддалених околицях Аллах Акбара.

Обидва у житті були добрими людьми, проте, виносячи вироки в ісламському суді, на якийсь час звіріли. Та й хіба могло бути інакше? Яке може бути милосердя, коли йдеться про порушення догм ісламу? Релігія – понад усе, вона – основа життя...

Нарешті майдан наповнився людьми. Не було де не те що яблуку – зернятку впасти. На дерев'яному помості посередині стояв кат у чорному ковпаку з прорізами для очей, біля нього були знаряддя для тортур і декілька засуджених.

На грудях кожного висіла табличка із зазначенням вини. Проте таблички нічого не говорили більшості, оскільки люд, що юрмився на майдані, був майже поспіль неписьменним.

Мулла і муедиін піднялися на поміст. Махмуд (Онисько) мусив зачитувати провину кожного, Саливон – виголошувати вирок, а кат – мовчки його виконувати. Усім, хто стояв навколо помосту, належало слухати й дивитися, не виказуючи жодних ознак незадоволення – інакше можна було опинитися на помості поряд із засудженими.

На цей раз тих, на кого чекала кара, було шестеро: старий згорблений дідок, чоловік із дружиною середнього віку, молода жінка, яка стояла окремо від інших, і двоє хлопчиків років шести-семи на вигляд.

Почекавши, поки всі вгомоняться – кожен знав, де йому стояти, – мулла й муедзин почали провадити екзекуцію.

Першим кат виштовхнув на середину помосту діда. Майдан похмуро мовчав; усі знали, в чому той винен. Люди заклякли. Незважаючи на спеку, ніхто навіть не наважувався витерти піт із лоба. Стояла тиша, лиш де-не-де гули джмелі.

– Дід Гапур (Панас) порушив – і вже не вперше – заборону на хмільні напої. Він виготовляв шайтанське зілля, що зветься самогоном. Тричі за цей рік нічна сторожа підбирала на вулицях покупців його пійла. Одного разу цей недостойний уже був покараній. Що, не допомогли киї? – в'їдливо звернувся Махмуд (Онисько) до діда.

Той мовчав, приречено схиливши голову. Пролунав розлючений голос Саливона:

– Ми не допустимо, щоб наш край уподібнився до гнилого Заходу, де існують пияцтво й розпуста! Вирок ісламського суду: видерти ремінь із шкіри і повісити отам – він вказав рукою на всохлу вербу, – шоб усі бачили, що буває тим, хто споює наш народ!

Кат повалив діда на плаху – ту саму, на якій рубали голови; – затис його руки міцними лещатами і взявся до справи. Полилася кров. Старий не крикнув: одразу знепритомнів од дикого болю. Сива голова впала на плаху, очі закотилися.

– Помре! – ледь чутно прошелестіло в натовпі. Люд захвилювався. Сторожа, що оточувала майдан, схопилася за ятагани. Але обійшлося без сутички. Муедзин приклав вухо до грудей старого. Серце билося.

– Житиме! – заспокійливо верескнув Онисько. – Є хто з рідні? Забирайте вашого порушника!

Кат легко, мов пір'їнку, підняв діда – той на старість "всох" і важив мало – і передав на руки двом чималим уже онукам.

Муедзин ударив у мідний щит, прибитий на стовпі посеред помосту. Це означало, що перший акт трагедії зіграно. Починався другий.

На цей раз у центрі уваги опинилося подружжя – гончар Сайдула (Охрім) і його старша дружина Феріде (Горпина). Дві інші його дружини були серед "глядачів" і боялися навіть дихнути, щоб не приєднатися до чоловіка, якого мали катувати.

Мулла врочисто виступив наперед.

– Шановні мусульмани! Провина цих недостойних не менша, аніж дідова. Ісламська сторожа схопила їх за руку в лісі на свято, коли вони, сховавшись від людських очей, їли сало! А на кому сало росте? На кому, я вас питаю? – заревів він бугаєм, простягаючи руки до натовпу.

– На свинях! – знехотя відповіли йому.

– Отож-бо! На тих нечистих тварюках, навіть доторкнутися до яких є гріх! І ще цікаво: де вони його взяли? Кажуть – у мандрівного купця придбали. Як же він так цей товар сховав, що варта на кордоні не помітила?

– Може, хабаря дав? – гукнув хтось.

– Може, — погодився Саливон. – Є виродки, що за хабаря святу віру продають! Буде й на них Божа кара! Але я схильний до іншої думки. Уже не раз доносила розвідка, що десь у глухих лісах ховаються ті, що розводять цих тварюк на продаж! Ото буде їм, коли ми до них доберемося! Священний вогонь! Згорять у тому полум'ї разом із свиньми!

Своїми вигуками він довів себе до екстазу. Праве око палало червоним вогнем, на довгу бороду з рота капала піна.

– Ісламський суд вирішив, – прийшов йому на допомогу Онисько, – чоловікові вирвати ніздрі! А дружині, оскільки її носа все одно ніхто не бачить, замість цього – п'ятдесят київ! Та добрих, щоб аж шкіра злізла!

Кат зробив свою справу майже миттєво. Сайдула (Охрім) із заюшеним кров'ю обличчям упав на поміст, стримуючи крик. А кат уже обробляв києм жіночі сідниці. Махмуд (Онисько), вимахуючи коротенькою ручкою, лічив удари.

Покарані, так само як дід Гапур (Панас), були передані родичам.

Знов удар у мідний щит. Черговою жертвою шаріату мала стати молода вдова Фатима (Мотря). Її чоловік торік загинув у набігу на Московію.

Муедзин змахнув рукою, зачекав тиші.

– Хто не знає, що мусульманка не повинна відкривати обличчя на людях? – єхидно спитав він. – А знана усім нам Фатима (Мотря), бачте, бідолашна, забула про це.

– Ти не все сказав, друже, – замогильним голосом мовив Саливон. Він ніяк не міг вийти з ролі грізного пророка. – Гріх чинять навіть ті жінки, які пораються без чадри на подвір'ї. Адже чужий може заглянути! Але ця жінка забула гідність настільки, що вийшла без чадри, – його голос забринів, мов струна, – до криниці!

Запала тиша. Справді, що тут скажеш? Гріх очевидний. Усі чекали вироку.

– Сто нагаїв! – пролунало. Люди з острахом поглядали на бідолашну: чи витримає?

На відміну од інших покараних Мотря не мовчала – лементувала. Муедзин, рухаючи рукою, мов маятником, відрахував сотню ударів. Спина нещасної перетворилася на криваве місиво. Щоб Фатима (Мотря) хоч трохи прийшла до тями, її довелося відливати водою. Покарану ніхто не "забирав": була родом із сусіднього села, а рідня покійного чоловіка не бажала нічим допомогти порушниці.

Коли помічники ката зносили жінку з помосту, мулла звернувся до неї:

– І дякуй Аллаху, що ти постраждала лише ззаду. Наступного разу, якщо гріх повториться, ми розмалюємо твою пику так, щоб нікому не хотілося на неї глянути.

Учетверте гримнула мідь. На помості залишилися, крім "святої трійці", два хлопчаки – нерозлучні друзі Карім (Гнат) і Рахім (Сава). Що ж вони накоїли?

Махмуд (Онисько) простяг руку до натовпу, зображаючи співчуття.

– Шановні дорослі мусульмани! Якби ви як слід навчали цих шибеників догматів святої віри, вони б зараз не терпіли мук. Але за гріх відповідає той, хто його скоїв. Хлопці порушили одну із суворих заборон шаріату: вони малювали ЖИВИХ ЛЮДЕЙ! На піску, на березі озера. А Рахім (Сава) – той навіть із глини виліпив людську подобу. Що ж із ними робити?

Дійство продовжив Саливон Кривий:

– Узагалі за малювання Божих створінь годилося б півста нагаїв, але ж малі їх не витримають – загинуть! А треба, щоб вони воїнами зросли! Тому присуд Ісламського суду такий: по сорок п'ять різок кожному, а тоді – нехай постоять навколішки на горосі, поки сонце не зайде!

Натовпом прокотився гомін. Стояв довгий літній день, і до заходу сонця було далеченько.

– У турків і, то так не карають! – пролунав чийсь обурений голос.

Мулла розлютився, став схожий на хижого птаха.

– Який син шайтана там репетує? Турки живуть серед одновірців. А ми, у ворожому оточенні, мусимо бути правовірнішими за них! На нас покладено Аллахом велику місію: бути єдиними — поки що єдиними! – носіями мусульманства серед слов'янських народів! І ми мусимо бути гідними цього високого звання!

Після того, як хлопчиків висікли й повели, заплаканих, ставити на горох, Саливон перейшов до заключної частини сьогоднішнього дійства.

– Браття мусульмани! – він урочисто обвів поглядом присутніх. – Ми будемо й надалі розпеченим залізом випікати з побуту прояви ворожих нам звичаїв. У нас попереду – грізні битви. Не за горами той час, коли ми під прапором ісламу, під проводом нашого старшого брата – великої Туреччини – ударимо на Європу! Під мечами об'єднаного ісламського воїнства похитнеться й упаде гнилий Захід! І тоді всі оті, що носять на шиях хрести – ляхи, шведи, німці, хр... як їх... хранцузи та інша погань, – усі вони постануть перед вибором: перейти до святої віри в Аллаха або вмерти! Чимало наших синів у тій битві накладе головою, але нагородою їм буде рай!

…Невдовзі після екзекуції неподалік од мечеті тихенько гомоніли два молодих чоловіки – один кремезний, мов дуб, із чорною чуприною – Анвар (Хома), і другий – тендітніший, але вищий, русявий – Абдалах (Омелько). Вони мусили оглядатися, бо розмова була небезпечною.

– Але ж уміє, бісів син, – казав Анвар (Хома), киваючи на Саливонову хату, – навіть екзекуцію перетворити на проповідь.

– Цить! Почують – язика відріжуть!

Справді, за богохульство – до якого прирівнювалася образа мулли – належала саме така кара.

– Я тобі скажу, друже, – прошепотів Абдалах (Омелько), – і серед правовірних не скрізь так, як у нас. Ти знаєш, я до Мекки ходив. Пливли Чорним морем, а далі – через Туреччину… Так от, там султан – усім голова. Ніхто, навіть найбільший мулла, не посміє йому заперечити. А в нас мулли усе у свої руки взяли. Вони судять, вони й карають… Закон їхній...

– Хоч тікай з дому… – мовив Анвар (Хома).

– Куди від мулл утечеш? Їхній суд усюди дістане.

– Ти про Галицьку Січ чув?

– Ну? – ошелешено глянув товариш.

– Ось тобі й "ну". Там вільні бійці зібралися. Ніхто над ними не панує. Острів фортецею зробили, ворогам – зась! Подейкують, – притишив він голос, – нібито починають вони вже й "старшого брата" шарпати.

Побратим мовчав, вражений.

— Невже на турків?

– Так, набіги на Туреччину… Це ж завдяки туркам наші мулли так розперезалися. Силу за собою відчули...

– Куди мені тікати? Я своїх дітей не покину.

– Тоді от що... Як мене тут не стане, візьми собі мою дружину. В тебе ж тільки одна..

Той аж завмер, не вірячи вухам.

– Невже твердо вирішив тікати?

– Твердо, друже… Несила вже терпіти... Прощавай, може, вже не побачимось…

Вони потисли один одному руки і розійшлися по домівках…

На березі Дністра вартували козаки. Були вони з різних куточків України-Руси: із Полісся, Поділля й Придніпров'я – і всі опинилися тут з одної причини: покинули свої домівки й родини, не в силі зносити порядки, заведені скрізь у "священній ісламській державі". Кожний розповідав про плаху, дибу, шибеницю, відрізані носи й вуха, пошматовані киями й нагайками спини, про дітей, які залишилися сиротами, коли їхніх батьків замордували.

У таких спогадах минула й ця ніч їхньої варти. Аж раптом один із козаків вигукнув:

– Гляньте, човен пливе!

Вартові пильно вдивлялися вдалечінь. Човен плив якось дивно, наче ним ніхто не керував. Та й весел не було. А от якась дивна постать бовваніла в ньому, ніби з дерева витесана.

– Гей, хто на човні? – гукнув старший, Фархад (Прокіп), і пальнув у повітря з пістоля. Човен продовжував плисти у цілковитій тиші. Наблизився, і козаки охнули: посередині стирчала паля, на яку було посаджено людину. Страчений буз немолодим чоловіком у зеленій чалмі – отже, поважна особа, до Мекки мандрував. За що ж його?

Фархад (Прокіп), киваючи на берестяну табличку в мертвого на грудях, звернувся до молодого козака:

– Ти письменний, Сулеймане (Микито), розбери, що там написано.

Той по складах прочитав напис величезними червоними літерами:

"Я, колишній мулла, вивчав Біблію".

– Що воно таке – Біблія?

– Те саме, що Коран, тільки в них… на Заході…

– Он як… За чужу віру, значить, постраждав…

– Знаєте що, друзі? Хоч він і був муллою, а треба його по-людському поховати. Нумо, на весла!

Через кілька хвилин козацький човен наздогнав той, у якому перебував страчений…

Це діялося лиш тому, що трьома століттями раніше київський князь схилився до релігії непитущих…

…Князь Київський Володимир Святославич похмуро дивився на полум'я свічки. Після вчорашньої гулянки разом із заморськими гостями він почувався кепсько. Голова аж розколювалася. Здавалося, що князівська світлиця кудись пливе, похитуючись, наче ладдя на хвилях.

Починало світати; перші ранкові промені сперечалися з мерехтливим свіччиним язичком. Князь, якому не спалося, встав, тримаючись руками за голову, рушив до вікна, забраного візерунчастими ґратами. З володарем Русі сталося те, що траплялося нечасто: учора він перебрав, і його мучило похмілля.

Володимирові не хотілося нікого бачити, і він не почав турбувати слуг. Поглядаючи з вікна терема на Дніпрові кручі, він міркував про те, чи гаразд учинив, відкинувши запропоновану йому – і всьому народові – мусульманську віру. В останній час князь був зайнятий важливою справою – вибором для русичів нової віри на віки вічні. Учора він мав бесіду з мудрими муллами, які схиляли його до ісламу. Він сказав їм знамениті слова: "Веселощі Русі є пити", проте сьогодні вирішив змінити свою думку.

"Стільки ворогів навколо, – думав князь. – Хозарів ми подолали, так половці й печеніги насідають. Та й західним сусідам віри нема – тільки й думають, який шмат Руської землі відірвати… Де ж тут нашим людям пити? П'яний – не воїн… Так само, як я сьогодні – не володар... Як за державу дбати, коли голова гуде після вчорашнього? Ні, треба, мабуть, прийняти віру, яка забороняє пити, бо так і Батьківщину проп'єш..."

Володимир погасив свічку, яка вже ледь блимала, і задзвонив у срібний дзвіночок. Через хвилину товстелезні дубові двері розчинилися, поріг переступив княжий тіун.

– Здрав буді, пресвітлий княже, – мовив, низько вклоняючись. Князь ледь хитнув головою, зморщивши чоло од болю.

– Скажи, чи священики зі Сходу вже поїхали?

– Ще ні, княже. Сьогодні опівдні збираються в путь.

– Передай їм, нехай ще раз зайдуть до мене. Хочу на прощання побалакати...

Князь зробив рукою жест – мовляв, не затримую, – і тіун з поклоном вийшов із світлиці...

липень 1999 р.

ЧАРІВНА МАНДРІВКА

Частина перша
ВДОМА

1

У присмерковому степу мчала вантажна машина. Шофер, мугикаючи пісеньку, тримав кермо, його напарник куняв. Раптом на дорозі з'явилася постать.

Шофер — молодий кремезний хлопець — загальмував. У світлі фар він ясно бачив досить високу струнку дівчину в довгій блакитній сукні, з чорним, коротко підстриженим волоссям. Вона привітно всміхалась. Розріз очей виказував у ній певну домішку східної крові.

— Підвезіть, хлопці! В боргу не залишуся. — І незнайомка витягла із сумочки декілька двадцятидоларових купюр.

Шофер разом із напарником, що прокинувся, очманіло дивилися на гроші. Не щодня за автостоп пропонують такі суми.

— Сідай, — першим отямився напарник. — Що ж ти така багата, і власної машини не маєш?

— А я полюбляю романтику, — посміхнулась вона, залізаючи до кабіни. — Тільки не чіпляйтесь до мене, згода? В мене був напружений день.

— Тобі далеко?

— До Одеси. А може, ще в Миколаєві зійду.

Водій із супутником перезирнулися.

— Усе одно, куди їхати?!

— А що тут такого? Я відпочиваю. Зараз посплю трохи, а тоді скажу, де вийти хочу. Ви не будіть мене, добре?

Не встигли вони вимовити й слова, як дивна гостя заплющила очі й миттю заснула, прихилившись плечем до одного з них.

...Наступного ранку, вже після того, як нічна супутниця (назвалася вона Лейлою) вийшла поблизу Миколаєва, водій, поступившись місцем за кермом напарникові, люто матюкнувся.

— Чого це ти? — здивовано глянув напарник, бо звик, що його товариш лається не часто.

— Ти поглянь, Грицьку, чим ця шалава розплатилася!

— Як то чим? Зеленими.

— Срака твоя зелена! Глянь сюди, кажу! Ось це слово!

Той прочитав уголос по складах:

— У — ру —ґу-ай...

— Ясно тобі? Долар — він і в Африці доляр. А уруґвайські гроші ніде, крім Уругваю, не ходять. От пройда!

— Слухай, — отетеріло глянув Гриць, — але ж ми з тобою бачили долари! І ти, і я!

— Та бачили, щоб нам повилазило. Біс її знає. Мабуть, гіпнотизерка... Кашпіровський у спідниці. Тьху!

Машина, знявши куряву, поїхала далі.

2

У приміщенні Київського управління карного розшуку був звичайний робочий день. Відчинялися й розчинялися двері, когось допитували, записували усіляки свідчення, вивчали результати чергових експертиз.

До кабінету, де сидів, схилившись над матеріалами справи, старший лейтенант Стеценко, заглянув його приятель, що мав таке ж звання, Сашко Тихий:

— Васю, ходім до шефа. Важлива нарада.

Василь підвівся, машинально поправивши лляного чуба, рушив до дверей. Уже в коридорі спитав:

— У чому річ, не знаєш? Знов убивство?

— Та ні, щось інше, — Тихий, як завжди, був добре поінформований. — Якийсь гість із ближнього зарубіжжя прибув до нас. Мабуть, знову, як торік, залітну пташку ловити маємо.

У кабінеті підполковника Городинського за столом, поруч з господарем, сидів незнайомий чоловік у цивільному сірому костюмі. Уздовж довгого столу сиділо близько двадцяти співробітників — хто у формі, хто в цивільному. Стеценко і Тихий, привітавшись, скромно зайняли місця в кінці столу.

— Товариші! — підполковник звертався за радянською звичкою, бо ніяк не міг примусити себе вимовляти "панове". — Сьогодні ми зібралися, щоб окремі давно відомі факти, так би мовити, об'єднати в систему. Капітане Коваленко, зачитайте звіт.

Підвівся високий — під два метри — капітан і, поглядаючи в записи, чітко виголосив:

— Згідно із заявою громадянки Артеменко із села...

Короткий помах руки підполковника означав: геть подробиці!

— Коротше, селянки Артеменко, яка торгувала на одеському Привозі, 12 травня до неї підійшла молода жінка, вище середнього зросту, чорнява, і, поторгувавшись трохи для годиться, купила курку. А потім, — Коваленко зробив драматичну паузу, — мовчки дивлячись громадянці Артеменко у вічі, примусила віддати всю денну виручку. І ніхто поруч цього не помітив.

— Як так — примусила? — почулися обурені голоси.

— Поглядом! — пояснив капітан Коваленко. — Вона нічого не сказала, лише пильно подивилась у вічі потерпілій. І тій здалося, що хтось нашіптує: "Віддай гроші! Віддай гроші!" Що вона з радістю — саме з радістю! — і зробила, а вже згодом, схаменувшись, побігла до міліції.

Кабінетом прокотився гул. Навіть досвідчені оперативники були здивовані.

— Коментарі потім! — суворо мовив Городинський. — Зачитуйте далі, капітане.

— Надійшла заява від водіїв вантажного авторейсу Луганськ-Одеса Калюжного і Теплякова. В них молода особа, чий опис збігається з поданим громадянкою Артеменко, щоправда, нічого не вкрала, але заплатила за проїзд уругвайськими песо — ще питання, де вона їх узяла! — які здалися їм доларами. І ввижалося це їм ще довго, після того, як вона вийшла. Їх налякав сам факт омани. Якщо ця невідома на таке здатна, то вона всяку ману може наслати на людей задля своєї користі.

— В принципі, так і є, — погодилися всі, — небезпечна цяця.

— Закінчуйте, — звелів підполковник.

Коваленко похапцем додав:

— Далі ще з десяток аналогічних заяв: з Черкас. Кременчука, Полтави, Білої Церкви... Суть та сама: молода висока жінка з гіпнотичним поглядом змушувала торгуючих на базарах віддавати їй чималі суми грошей. Правда, тут різняться відомості про колір волосся та акцент...

— Як жінки міняють колір волосся, ми знаємо, — кинув хтось репліку, — як ящірки шкіру.

— Акцент можна теж підробити...

— Отже, — підбив підсумки Городинський, — очевидно, немає сумніву, що все це чинить та сама людина. І наостанку повідомлення вже зі столиці. У Києві, у взуттєвому магазині... — він назвав адресу, — вчора аналогічна особа, тільки білявка, яка здалася продавцям прибалтійкою, придбала італійські чоботи, ціна яких значно більша за середню зарплату, і заплатила... папірцями, які здавалися гривнями. Лише десь за двадцять хвилин після іі відвідин продавці помітили, що перед ними — білий папір.

Настала напружена тиша. Підполковник звернувся до всіх, підкреслюючи кожне слово:

— Є підстави гадати, що всі наведені факти — справа рук однієї "діячки", яка давно не дає спокою нашим колегам із сусідньої держави. Подробиці вам розповість майор Коробов з Ростовського-на-Дону управління внутрішніх справ.

Гість у сірому костюмі підвівся і мовив:

— Раніше на таких як оця, оголошували всесоюзний розшук. Але тепер, коли Союзу немає, нам усе одно треба працювати разом. Я певен, що в Україні діє та ж авантюристка, про яку вже кілька місяців не чути в Росії. Назву її ім'я: Діана Смолокурова, уродженка Москви. Їй двадцять два роки, з пристойної родини, закінчила медучилище, між іншим, на відмінно. Проте за фахом не працювала жодного дня, а пустилася, як у Росії кажуть, "во все тяжкие". До речі, має чотирнадцятирічного брата, який нормально вчиться і на обліку в міліції не перебуває. Справа в тому, що Смолокурова — кличка в неї дуже виразна — "Відьма" — має від природи здібності до гіпнозу, і ви чули, як воза їх використовує. Але ближче до справи. Тільки в нашому місті — Ростові-на-Дону вона була затримана. Але те, що відбулося далі, — це величезна пляма на ростовську міліцію. І хоч я невіруючий, але щодня молюся, щоб ця історія не потрапила в газети.

— А що ж сталося? — почулися запитання. — Їй удалося втекти?

Коробов ствердно хитнув головою.

— Удалось, але як! Зухвало — ось у чому вся штука. Коли її привели на допит, вона загіпнотизувала всіх так, що ніхто не зашкодив їй просто встати і вийти з кабінету, а потім із дільниці на вулицю, де її тільки й бачили. На її шляху було шестеро озброєних міліціонерів — вони поплатилися погонами — і всі стояли або сиділи пнями. Коли отямились, було вже пізно. Ось такий невтішний факт, — майор знічено сів і замовк.

— Знаєте що, колего! — пролунав гнівний голос майора Гриба. — Ваші кадри, мабуть, вирячились на ту Діану, немов на Писанку. Спосіб протидії гіпнотизерам простий — не дивитися їм у вічі.

— Ось чому я гадаю, що тут мав місце не просто гіпноз. Це щось більше, — твердо відповів Коробов, — бо хоч наші співробітники і постраждали, але діяли за інструкцією.

— І що значить — більше?!

— Тихше! — гримнув господар кабінету. — Отже, суть справи ясна. Принаймні вчора пташка була ще в Києві, тож не дамо їй випурхнути. А доручимо цю справу старшому лейтенантові Стеценку. Є запитання?

— Товаришу підполковник! — підхопився Василь. — На мені й так дві справи висять нерозкриті — пограбування дачі професора Безверхого і...

— Усе знаю. Передоручимо іншим. А твоя тепер справа — зловити цю лисицю за хвіст. Тримай зв'язок із майором Коробовим, а як треба — із посольством Російської Федерації. Кого дати тобі в поміч — подумаю. Основний об'єкт пошуку — київські базари. Залишайся, обговоримо деталі. Усі інші вільні.

3

Василь доїдав борщ, понуро дивлячись у тарілку, а думки його блукали десь далеко. Мати сумно зітхнула:

— Доки ти, сину, холостякуватимеш? Невже немає якоїсь дівчини на приміті?

— Я ще молодий, мамо. Двадцять сім — для чоловіка не вік.

— Але я вже стара. Ти ж у мене пізня дитина... Помру й онуків не дочекаюся.

Мати мала рацію. Коли Василь з'явився на світ, їй було майже сорок. Батька, який був трохи старшим, незабаром звів у могилу інфаркт. Васько зростав одинаком, в одному з куточків старого Києва, де не лише дітей, а й молоді обмаль.

Він вступив на слідчо-криміналістичнмй факультет Академії внутрішніх справ, бо прагнув вирватися із сірої буденщини. Але служба принесла чимало розчарувань. У ній виявилося значно менше романтики, ніж уявлялось, і більше бруду.

Проте загалом Василь не шкодував. Він добре натренував тіло й волю, став неабияким самбістом і каратистом. Мало хто, дивлячись на цього тоненького хлопця, середнього на зріст, міг подумати, що в нього сталеві м'язи. Але про це стало відомо тим, кого він затримував.

Хоча бандитські кулі поки ще не зачіпали його, але хуліганська фінка вже залишила шрам на правому боці. Старший лейтенант Стеценко ставився до себе самокритично, розуміючи, що асом поки що не став, проте кілька подяк від керівництва вже заробив, і відомча газета одного разу про нього згадала.

Василь зустрічався з дівчатами, із деякими був близький, але жодна з них не кохала його. Може, тому всі знайомства закінчувалися навіть не конфліктом, а просто — нічим: випадково зустрілися, випадково і розійшлися... Але він тим не дуже переймався.

Ось і зараз, подумки погодившись із материним аргументом щодо онуків, він миттєво перенісся думкою до кабінету, де відбулася вчорашня нарада.

"Головне місце пошуків — київські базари". Добрий орієнтир! Зараз усе життя вирує навколо них. А величезні заводи стоять. Таке враження, що з усієї економіки самі тільки базари й залишилися...

До біса економіку! Слід думати, як спіймати хижачку, що пройшла кружним шляхом із Москви через південь до Києва й попалася лише раз. Чи їй справді нечиста сила допомагає?

Отже, Діана Смолокурова із середньою спеціальною медичною освітою. Вона може фарбуватися, міняти зачіску, але зріст — вище середнього — не приховаєш. Та й дещо "монгольські" очі — також. Ще цікава деталь: виявляється, трохи косить на ліве око, тому і мружить його. Молодці ростовські хлопці, що це помітили. Шкода, що з міліції їх турнули... Совкові традиції живуть — в нас без перегинів не можуть!

А все ж таки якийсь феномен тут є.

Мов — крім російської і трохи англійської — не знає, але акцент навчилася зображати будь-який: хоч молдавський, хоч прибалтійський... І стиль поведінки змінює: тут тобі вона аристократка, а в іншому місці — хуліганка (за словами потерпілих). Значить ще й акторські здібності на додачу. Чому Бог так часто дає таланти злочинним натурам?

Крок перший: попередити адміністрації базарів. Це вже зроблено. А ось другий... що має стати ним? Виловлювати в місцях торгівлі високих гарних дівчат із ледь вузькуватими очима? Курям на сміх...Що ж, зі сміху люди бувають.

Василь пригадав операцію "путана". Тоді шурували по готелях, очищаючи їх від "нічних подруг". Серед затриманих жінок виявилось і кілька порядних, які не мали з повіями нічого спільного. Довелося перед ними вибачитись. Тут буде те саме, але у зворотній пропорції: справжня "відьма" одна, а затриманих може виявитись значно більше. Що ж, за браком інформації, доведеться піти й на це...

4

Цього дня Діані було неспокійно. Якимось незбагненним почуттям, майже звіриним нюхом відчула, що її "ведуть". І, вислизнувши з Житнього ринку, поквапно пішла вгору старою звивистою вуличкою, вимощеною бруківкою. Навколо по обидва боки тулилися халупи, збудовані, либонь ще за Миколашки, які невідь-чому не розвалилися. Деякі з них — підперті кіллям.

Саме в такій убогій хатині мешкала Смолокурова останні десять днів. Господиня — самотня, хронічно голодуюча бабуся — ладна була пустити хоч яких квартирантів, не питаючи документів, але зажадала грошей наперед. Діана заплатила їй щедро і без обману.

Вона відчинила власним ключем іржавий замок перших повоєнних років, зайшла всередину. Хазяйки не було вдома. Вона промишляла на тому ж ринку, але її "бізнес" не був кримінальним — або старцювала, або збирала пляшки.

Діана підійшла до обдертого столу. "Якби існував музей злиднів, — подумалось їй, — тут усе могло б стати його експонатами". Витягла з валізи й розклала на столі фарбу для волосся, тіні, вії — весь жіночий комплект для зміни іміджу. Інстинкт, якого вона звикла слухатись, кричав у її свідомості: "Аларма! Пора змінювати шкіру, пора!.."

Глянувши в люстерко, немов попрощалася з улюбленим образом, якого скоро не стане. Рушила до ванни — змивати світлу фарбу з кучерів, та й заодно підкоротити їх.

Не минуло й години, як унаслідок косметичних маніпуляцій зникла білявка з довгими косами, а натомість з'явилась брюнетка з короткою зачіскою, і очі стали значно більш "азійськими", ніж були досі. Мистецтвом макіяжу Діана володіла досконало!

Переодягнувшись у потертий джинсовий костюм, вона дістала з потаємної кишені валізи паспорт — один із багатьох, які змінила за останні кілька років. Відкрила. Паспорт був на ім'я громадянки Литовської Республіки Вільми Арлаускене.

Зайшла до "суміщеного санвузла".Тримаючи паспорт за куточок цупкої сторінки, клацнула запальничкою. За кілька хвилин документ перетворився на купку попелу. Прошепотівши по-литовськи: "Лік свейкас², Вільма!" ( одна з небагатьох фраз, спеціально вивчених), Смолокурова повернулася до кімнати. З іншого тайника у валізі на світ з'явився ще один паспорт, в якому з фотографії дивилась та, на яку вона щойно перетворилася, чи навіть розчинилася своєю суттю, — росіяно-киргизька метиска-полукровка Елла Оторбаєва.

Вона вийшла на вулицю. Не знала напевне, чи повернеться сюди. Коли ні — тоді бабуні залишиться валіза і дещо зі шмаття, яке та зможе продати. Діана, що звикла до ризику, ніколи не шкодувала за такими речами — власна голова й воля дорожчі.

В дорозі вона без особливої потреби змінила чотири тролейбуси, автобус і два трамваї, тричі користувалася прохідниками, притому одним із них — в обидва боки. За нею нібито ніхто не стежив, але вона звикла заплутувати сліди, це стало другою натурою.

Нарешті дісталася Теремків і рушила за адресою, яка міцно засіла їй у пам'ять. Тут мешкала її можлива рятівниця.

Підійшовши до одного з новітніх будинків-монстрів, — точнісінько такий довелося бачити у Воронежі! — порахувала: дев'ятий під'їзд, п'ятнадцятий поверх. Зайшла, натисла кнопку ліфта. Дивно, але хвилювалась, наче на екзамені. Утім, до певної міри, так воно й було.

Дзвінок був настирливий і довгий. Нарешті освітилося вічко, двері розчинилися. Щоправда, ланцюжок поки що не відмикався. Визирнула літня жінка зі слідами змарнілої краси. Абсолютно білі коси були акуратно складені вінцем навколо чола. Обрамлені зморшками сині очі світилися мудрістю.

— Ти прийшла, доню, — лагідно сказала вона замість привітання.

Діана, певна, що ця жінка впізнає її у будь-якому гримі, ствердно кивнула.

— Прийшла, матусю. Дозволь увійти?

Відкидаючи ланцюжок, господиня впустила її до помешкання. Одразу мовила:

— Наскільки я тебе знаю, ти б не прийшла просто так. Що сталося?

— За мною йдуть, — просто відказала Діана. — Я відчуваю.

— Я попереджала тебе, доню. Твоя стежка неминуче скінчиться капканом.

— Зараз не час для виховання. Замість повчальних бесід порадь, що далі робити?

— Проходь, спершу вип'ємо кави... Тоді побалакаємо.

Діана увійшла. До неї наблизився пухнастий чорно-сірий кіт, потерся об ногу. Узяла його на руки, скуйовдила шерсть. Кішок вона любила надзвичайно.

...Допиваючи філіжанку кави, господиня мовила:

— Коли ми вперше зустрілися в Києві, я обіцяла з часом посвятити тебе у вищий рівень нашої мудрості. Я пам'ятаю це.

— ...і показати шлях до інших світів, — додала гостя.

— Але тоді ти ще не стала на злочинний шлях. Нащо тепер тобі той чарівний світ? Як схованка від міліції? Це ж профанація чаклунської ідеї. І попереджаю: подорож туди — не забава. Якщо й там ти продовжиш свої витівки, то вкриєш не тільки себе ганьбою, а й весь наш стародавній чаклунський рід і сама не матимеш вороття. Чи не забула ти моїх уроків? Відповідай щиро, і знай — мене не одуриш.

— Це мені відомо.

— Чудово. Починай.

— Твої уроки, матінко, ціпко пам'ятаю. Не проливати кров — про це й мови нема: на вбивство я не здатна. Не кривдити малих, старих, немічних, кволих — цього я теж дотримуюсь неухильно. Ніхто через мене у світі не голодує...

— І все ж твоя теперішня професія — відбирання грошей у ближніх. А на тих грошах може бути і чиясь кров, і чиясь кволість.

— Але це не останні гроші й не зароблені тяжкою працею.

— Не тобі, доню, судити, і що б ти не казала, все одно залишаєшся правопорушницею. Але я знаю — душа в тебе добра. Відчула це зараз, поруч із тобою. Ти випромінюєш світло душі. В негідників його немає.

Дві жінки — молода й літня — пару хвилин мовчали.

— Я не привела за собою "хвоста", — на всяк випадок сказала Діана. — Можеш не турбуватись за це.

— "Хвости" нехай тебе турбують, не мій — це клопіт. Я не порушувала законів і прописів цього світу. А чаклування не злочин, а родовий хист!

По павзі чаклунка додала:

— Ходімо до меншої кімнати. Там отримаєш талісман. Я його давно вже приготувала. І запам'ятай — це єдина допомога, яку я можу тобі надати. Далі розраховуй лише на себе.

Удвох перейшли до сусідньої кімнати. Порившись трохи в шухляді, чаклунка вийняла зображення якогось тибетського божка в короні, оздобленій мініатюрними черепами. Крізь дірочку в одному з них протягла коричневий шкіряний мотузок.

— Ось, почепи на шию і зав'яжи на свій смак. А відтоді ніколи не розлучайся з ним. Коли вивчиш заклинання, цей талісман допоможе потрапити до чарівного світу. Але застосувати заклинання можна лише в разі найбільшої — підкреслюю, найбільшої! — небезпеки. Інакше воно не подіє.

— Тобто, коли мене візьмуть?

— Це вже сама вирішуй, що для тебе найгірше. А тепер приступимо до вивчення закляття...

...Невдовзі вони розпрощались. Вийшовши на вулицю, Смолокурова почувала себе дещо впевненіше. Відчуття небезпеки не зникло, але тепер у запасі була шпаринка, куди можна було на часі сховатися...

5

Вона вирішила повернутись. Але краще б цього не робила.

Двері були прочинені. Діана увійшла до квартири, вже знаючи, що тут щось сталося. І не треба було бути пошуковим генієм, щоб збагнути, що саме.

Один з бомжів, що завжди тинялися навколо, суб'єкт, який давно опустився до рослинного рівня, вліз, розбивши скло, до злиденного помешкання, де з їстівних продуктів були — половина черствої хлібини, цибулина й пляшка самогонки. І саме в цей час старенька повернулася додоиу. Люто закричала й кинулася на захист своїх жебрацьких запасів. А "гість" не довго думаючи щосили вдарив її по голові чавунною сковородою.

Сковорода, як і всі речі в хаті, була дуже стара і принаймні рази у півтора важча за сучасні. Чи багато треба старій, кволій людині? Вона померла тут же, раніше, ніж звалилася на підлогу.

А мимовільний вбивця навіть не збагнув, що відібрав у старенької життя. Совісті він зроду не мав, а розум, хоч невеликий, коли й мав — давно пропив.

Він видудлив самогон, а закусити вже не встиг: цибулина випала в нього з рук, він простягнувся посеред кухні й заснув п'яним сном.

Про те, що все відбулося приблизно так, миттю здогадалася Смолокурова, побачивши дві скоцюрблені постаті на підлозі. Не могла вона знати лише одного — що сусідка, почувши шум і галас у завжди тихій оселі, заглянула туди, й, побачивши, як їй здалося, два трупи, кинулась викликати міліцію.

Діана не відчула особливого жалю до квартирної хазяйки: старенька відмучилась. Тепер їй уже не голодувати. Але Діану переповнила огида до мерзенного покидька, який валявся посеред кухні, і з якого, до речі, все натекла чимала смердюча калюжа.

Вона дала волю своєму язику. Вигукуючи всі матюки, які тільки знала, стала топтати бомжа, намагаючись залишити сліди італійських підборів на опухлій від пияцтва пиці.

Обережність, яка ніколи її не залишала, цього разу відступила на задній план. Залишилось лише одне бажання: бити тварюку, бити...

За цим заняттям її застав наряд міліції, що раптово з'явився у дверях. І треба ж так статись, щоб саме того дня серед тих, хто прочісував околиці Житнього ринку, був і старший лейтенант Стеценко.

Почувши по рації сигнал про "подвійне вбивство на Подолі", він одразу облишив стеження за "підозрілими" жінками і поспішив до місця події.

— Припинити! Руки вгору! — вигукнув старший наряду.

— Що "руки вгору"? — в її голосі звучало невимовне презирство. — Ех, ви... менти! Цей сучий потрох убив стару людину, а ви мене заарештуєте?

— Ваші документи?

— Вони у валізі.

— Покажіть, швидко! І без фокусів!

А Стеценко, як зачарований, дивився на загадкову гостю. Може тому, що він думав про Смолокурову вдень і вночі, усе одразу впало йому в око: і зріст, і очі. (До речі, коли Діана хвилювалася, її ліве око починало косити сильніше). І зачіска — така, яку бачили найчастіше. І "сучий потрох" — вираз, звісно, російський. Так ніхто в Україні не лається. Ще не вірячи своїй удачі, він вигукнув:

— А може, ви — Смолокурова?

Як не дивно, але на Діану це подіяло заспокійливо. Вона якось по-зміїному посміхнулася й промовила єдине слово:

— Дістали...

І сунула руку за пазуху. Її губи заворушилися, щось шепочучи. Тут Василь у два кроки перетнув маленьку кухню, сказавши фразу, якої, можливо, і не слід було говорити:

— Це вам не Ростов!

Клацнули наручники, з'єднавши його ліву руку з її правою. І в ту ж мить почало діяти заклинання.

Кухню заволокло димом. Власне, приміщення вже не було, а лише туман навколо. А потім пішла з-під ніг підлога.

...Вони падали у прірву. Навколо клубочився густий туман, і здавалося, що польоту крізь нього не буде кінця. Василь не бачив Діани, але відчував, як вона притискувалась до нього, оповиваючи жіночим парфумам. Так спільно рятуються від лісової пожежі або повені звірі, що зазвичай є смертельними ворогами.

Нарешті політ скінчився. Вони стояли посеред просторої галявини, неподалік від велетенського дуба, який перевершував усі бачені досі Василем принаймні вп'ятеро.

І він підсвідомо відчув, що це — не та земля, на якій народився й виріс. На батьківщині людства вже не лишилося такого ідеально чистого повітря, неймовірної тиші й незайманих людиною просторів.

Першою оговталась Діана. Хоч її голос тремтів, проте намагалась мовити зверхньо:

— Ну що, мент, знімеш свої браслети? Тут нам вони ні до чого. Це мій світ! Тут мені ти нічого не зробиш!

Частина друга
В ГОСТЯХ

6

... — Скільки ми вже йдемо? — утомлено спитала вона.

— Чотири години п'ятнадцять хвилин, — відповів Василь, ні на мить не сповільнюючи ходу.

Вони йшли чітким розміреним кроком під ясно-блакитним небом. Погода була пречудовою: повівав легенький вітерець, гріло тепле, але не жарке сонце. Цей марш невідомою дорогою міг би здатися прогулянкою, коли б не та обставина, що їхні зап'ястя були з'єднані наручниками.

— І за цей час — ні душі... — Діана зітхнула. — Може, хоч познайомимось? А то — ти мене знаєш, я тебе — ні...

— Василь Стеценко.

— А звання? Бо ти ж у цивільному...

— Старший лейтенант пошукового відділу.

— Що ж, нормально як на твій вік...

— Ти диви, вона мене ще й оцінює!

— Усі ми одне одного оцінюємо... А скажи, чого таку службу вибрав собачу?

Василь зробив півоберта, погрозливо змахнув кулаком:

— Ти поговори ще...

— Ну, вдар! — вона вишкірилась. — Битимеш арештовану жінку?

— Ні, не вдарю, — буркнув крізь зуби. — Але не догризайся до мене. Я виконую службовий обов'язок... "собачий"! А твоє заняття — гадюче! Ось.

— От і побалакали! — вона лунко розреготалася. — Культурна розмова!

І одразу майже без паузи:

— Я пити хочу!

— Думаєш, я не хочу?

Але тут вони уздріли таке, від чого зовсім забули про спрагу.

У небі з'явилася перша жива істота, помічена в цьому світі. Спочатку здалося, що це — велетенський птах. Але коли летючий гігант трохи знизився, вони розгледіли довгасту голову з круглими виряченими червонуватими очима, жахливими іклами, що стирчали з пащі, шість лап із міцними загнутими пазурами, довжелезний хвіст, рясно всипаний бридкими шипами. Тварина нагадувала щось середнє між ящіркою, птахом і змією. Її луска мінилася на сонці, здавалося то зеленкуватою, то сірою, то сріблястою, то синьою — залежно від того, як спадало на неї сонячне проміння.

— Дракон чи то тільки мариться? — здивувався Василь.

— Приручений дракон, — додала Діана стиха.

І справді на спині неймовірного створіння сидів вусатий чоловік в одежі, що нагадувала кавказьку бурку, і у високому вовняному ковпаку. Він упевнено тримав шию дракона між ногами, а в руках у нього були... різьблені шкіряні віжки. Так, справжні дивно гаптовані віжки, якими він керував цією потворою, і вона його слухалася.

Зробивши два великих кола, дракон раптово різко злетів угору, перетворився на крихітну цяточку в небі й зник, змахнувши хвостом.

— Як гадаєш, він нас помітив? — спитала Діана.

— Хтозна... — якось неквапно відповів він. — Якщо й помітив, не дуже здивувався... Певно не одні ми тут перехожі.

Тільки тут вони відчули втому. Чотири з лишком години ходи плюс зустріч із прирученим драконом подіяли наче снодійний засіб. Не було ні жаху, ні подиву. Лише бажання відпочити.

Але Стеценко нізащо не виказав би це вголос. На щастя, Діана висловила їхню спільну думку:

— Нам треба сховатись у лісі й перепочити. Може, знайдемо щось їстівне. І оглянути себе — що в нас є підозрілого, сховати. Чи ти не так гадаєш?

Василь недовірливо посміхнувся:

— Ховатися й наводити ману ти вмієш. Як би той схов не виявився Житнім ринком...

...Через деякий час, коли вони, вмостившись під крислатим деревом, що листям нагадувало клен, тамували голод місцевими ягодами, він запитав:

— Як звідси вибиратися будемо? Раз кажеш — це твій світ, то мусиш знати.

— Можу тільки розказати, як сюди потрапила. Але ж ти не повіриш. Бо Житнім ринком тут і не пахне.

— Може й повірю, кажи...

...Коли Діана скінчила розповідь і дістала талісман, Василь, прокрутивши його на пальцях, зітхнув:

— Сюди, значить, зуміла, а назад — не знаєш як?

— Так! — палко відповіла Діана.

— Ех ти, відьмо... недолуга. Що ж, ходімо далі. Хто йде, той шлях подолає...

Вони вийшли з лісу, старанно перед тим обстеживши власний вигляд. Стеценко звільнив Діану від наручників — довга дорога його переконала: тікати їй нікуди, але, звичайно, зберіг їх, так само як пістолет і патрульний "тюльпан". Досить просторий піджак із внутрішніми кишенями дозволяв зручно розмістити ці речі. У Смолокурової, крім косметики, виявилась чималенька зв'язка ключів. Поки що вирішили і її залишити.

Через деякий час серед великої галявини вони побачили довгу хату, схожу на кошару, із шістьма вікнами, до якої час від часу заходили місцеві мешканці. Їхній одяг не дуже відрізнявся від земного, але був старожитнім — здавалося, ніби гості з Києва потрапили до етнографічного музею.

На дворі сумирно чекали на господарів декілька коней і волів. Добре, хоч не драконів. Це заспокоювало.

— Смаженим пахне, — мовила Діана, потягнувши ніздрями повітря.

— Корчма, — впевнено кивнув Василь.

— Зайдемо?

— А гроші?

Вона зневажливо зиркнула й рушила до дверей. Він — за нею.

7

Усередині було гамірно. Василь прислухався й почув, що за столами точилися буденні розмови про врожай, про якогось мірошника, що дере три шкури за помол, про небувалий град, що випав десь неподалік.

Вони сіли за вільний столик. Поки Василь розглядав незнайому обстановку, Діана швидко перемовилася з дівчиною, яка тут слугувала, і шепнула йому:

— Зараз принесуть чогось смаженого. Назви звіра я, правда, не розібрала, але нічого, аби був їстівний.

Василь хотів спитати: "Чим платитимемо?", але питання застряло в нього на язику. За сусіднім столом він помітив огрядного, наполовину посивілого чоловіка з великим горбатим носом. І скрикнувши:

— Давид Ісакович! — кинувся до нього.

Той звів на нього каламутні очі:

— Вам чого, юначе?

— Давиде Ісаковичу! — давно Василь так не хвилювався, як нині. — Та я ж Васько! Стеценко з 10-Б! Десять років як закінчив школу! Невже забули?

Той почухав потилицю й мовив:

— Із якого десятого? Що таке "Бе"? Ви, певне, не при собі?

І тут Василь помітив у нього на правій руці татуювання — змію, що обвилася навколо кинджала. І, белькочучи: "Про... бачте", — позадкував.

На столі вже парувала миска зі смаженим м'ясом із якоюсь дивною — синьою (!) підливою. Діана вминала екзотичну страву, не турбуючись за її колір.

— Сідай, бо прохолоне, — вона потягла Василя за рукав. — Що ти мав до того типа?

— Я вирішив, що то наш фізик...

— Який фізик?

— Розумієш, мені здалося, що це — Давид Ісакович Ґінзбурґ, вчитель фізики з моєї школи. Але в нього, — це Василь казав уже з повним ротом (зголоднів таки добре!) — наколка на руці. А справжній Давид Ісакович — він інтелігент. У таких, як він, людей наколок не буває.

— Ти ще скажи, що інтелігенти не можуть напитися п'яні.

— Напитися можуть, іноді. Але скоріше дадуть себе зарізати, ніж зробити маленьку наколку. Окрім того, Давид Ісакович — єврей, а у євреїв усілякі паскудства на тілі заборонені вірою. Значить, це його кримінальний двійник.

Деякий час вони сьорбали мовчки. М'ясо невідомої тварини виявилося напрочуд смачним, хоча і трохи жорстким.

І раптом у дверях корчми з'явився незвичайний патруль. Складався він з шістьох людей із собачими головами. Вони були озброєні короткими мечами. Двоє стали на дверях, а троє розійшлись по залі. Один, очевидячки — старший, про щось розпитував корчмаря. Той крутив головою, певно, все заперечував.

— Чого їм треба? — спитала Смолокурова сусідку так, ніби йшлося про звичайних людей.

— Облава, — сказала та буденним тоном. — Песиголовці чаклунів шукають. — Якщо у вас немає чаклунського приладдя, вам боятись нічого.

І в цей час трапилось неймовірне: сивий дід, що сидів неподалік, впав на підлогу, перекинувся і... обернувся на чорного крука! Він злетів до стелі, кинувся над головами потвор до вікна, розбив шибку й вилетів, загубивши кілька пір'їн.

Тут із боку дверей долинув розлючений голос:

— Та це ж вони! Вони!! Хапайте їх, придурки!

Песиголовці обернулися в бік столика, за котрим сиділи Василь і Діана. І ті збагнули, що небезпека загрожує саме їм.

Думати було ніколи. Через якусь мить корчма почула вигук, якого не чула зроду:

— Кия!!!

Василь випростався в повітрі, промайнув блискавкою — і найближчий песиголовець упав. Уларом ноги Стеценко вибив йому передні зуби. А Смолокурова, відірвавши важенний стілець від підлоги, — де й сила взялася! — пожбурила його в іншу потвору.

І одразу, немов по команді, в корчмі зчинилась колотнеча. Люди виплеснули всю ненависть до песиголовців, що накопичилась у душах за колишні знущання. На потвор накинулися з усіх боків, і навіть мечі вже не допомогли їм.

В цей час Василь відчув спиною дотик міцної долоні. Миттю обернувся. До нього всміхався сам господар корчми.

— Швидше тікайте, — мовив він, — я покажу вам таємний хід. Повірте мені. Усі, хто воює з герцогом, — мої друзі.

На язику вертілося запитання: "Який там ще герцог?", але, звичайно, воно було недоречне.

Вони пройшли слідом за хазяїном у підсобне приміщення. Дівчина-служниця відсунула заслінку печі. За нею відкрилася чорна порожнеча. Василь із Діаною мовчки пірнули в неї.

Спершу вони котилися, стукаючись боками об тверді стіни проходу, потім, схопившись, щодуху побігли. Куди? Навіщо? Від кого? Ці питання втратили зараз будь-який зміст. Вони просто тікали.

Скільки продовжувався цей шалений біг? Навіть приблизно не змогли б відповісти ні він, ні вона.

І раптом в очі вдарило сліпуче світло. Вони опинились на вершині пагорба, вкритого смарагдово-зеленою травою. До них наближалися кумедні чоловічки — на зріст, як визначив Василь, не більш як метр десять сантиметрів. Тут було і декілька мініатюрних жінок. Дуже серйозний вираз обличчя робив їх ще кумеднішими.

— Ласкаво просимо до селища гномів, — мовив найстаріший на вигляд ліліпут. — Тут ви у цілковитій безпеці.

Промовивши: "Ох!", Діана напружено сіла на траву. Василь промовчав, але відчув, що тільки "ох!" тут і доречне. До всього пережитого — ще й гноми. Для першого дня — це занадто...

8

Вони сиділи півколом довкруги багаття. Сивий старійшина гномів продовжував розповідь:

— ...і оскільки близнюків було двоє, а трон один, той із них, що був молодший на п'ять хвилин, отруїв свого брата...

— А як про це стало відомо? — спитав Василь. — Тут потрібні докази.

— Ти забуваєш, прибульцю, що в нашому краї багато чарівників. Що від них приховаєш? Ніхто з чаклунів не захотів служити правителю-братовбивці. І тоді новий герцог розпочав війну проти всього чаклунського роду. І цим самим підписав собі вирок. Хто воює з магами — довго не живе. Про його огидну суть свідчить і те, що він узяв на службу песиголовців — давніх ворогів людей.

— Ми їх бачили, — кивнула Діана. — Вони дійсно потворні.

— А чи бачили ви, що за командира у них людина?

— Так, — підтвердили обоє.

— Це один із герцогових посіпак, — мовив старий гном. — усі їх ненавидять, але поки що терплять. Тільки — поки що... По всій нашій землі розкидані десятки підпільних загонів. Ми переправимо вас до одного з них. Трон убивці впаде, я в цьому певний! Ми матимемо нового правителя — справедливого!

— Якщо такі існують, — іронічно вставив Василь.

— Що ти говориш, чужинцю?

— Там, звідки ми прийшли, — Василь говорив твердо, рішуче, — я належав до охоронців порядку. Ми ловимо злодіїв, а найбільші злодії сидять нагорі — навколо трону, щоб вам було зрозуміліше, і ми проти них безсилі. Лише один із них був спійманий за руку, і той переховується за кордоном. І я не став би на бік одного з можновладців проти іншого. Як на мене — нехай хоч усі вони передавлять одне одного.

— Але не всі труять рідних братів, — мовив гном.

— Що ж, можливо. До того ж ви нас врятували, і мусимо вам допомогти. Правда ж, Діано?

Вона кивнула.

— А зараз, панове гноми, дозвольте нам відпочити. Ми сьогодні забагато пережили...

9

Задля безпеки спати вирішили по черзі. Діана запропонувала Василеві лягати першим, пославшись на те, що вона природжена "сова". Але не минуло й двох годин, як сама ж розбудила його.

— Вась, — вона вперше назвала його так, — Ва-ась! Два... м-міс-сяці...

— Що ти верзеш? — незадоволено спитав він, протираючи очі.

— Глянь на небо! Два місяці, мов два зоряних ікла, — з острахом повторила вона.

Сон зник. Василь був здивований: уперше на обличчі відчайдушної Діани він бачив переляк.

Справді, на небі напроти звичного Місяця висів другий — значно менший, зеленкуватий.

— Заспокойся, — сказав Стеценко не дуже впевнено. — Уже й до мене дійшло, що ми не на нашій Землі. Лягай спати, коли вже мене розбудила.

— Аякже, заснеш тут... Якби прокинутись у Москві, тоді інша річ... Чи у тому ж Ростові...

— І де ж ти в Москві жила, в якому районі?

— А ти що, московські райони знаєш?

— Та дещо знаю...

— Сивцев Вражек — чув таку назву?

— В якомусь детективі читав.

— Мариніної?

— Ні, ще раніше, іншого автора, коли ще не було дурного галасу навколо її імені. Вона ж навіть і не літератор, а кримінологиня...

І раптом несподівано для самого себе бовкнув:

— Це правда, що тепер у Москві урни для сміття пофарбовано в жовто-блакитний двокольор, наче у насміх?

Вона аж підскочила:

— Слухай, у тебе що, інших тем немає? Може, зараз ще за Чорноморський флот засперечаємось?

Він посміхнувся:

— Справді, дивні ми люди. Попали бозна-куди, а про хатні проблеми думаємо. Тоді ти мені скажи, чому тут усі говорять зрозумілою мовою?

— Ти певен? Може це ми тут заговорили по-тутешньому.

— Тобто як?!

— Чарівний світ... він кожного на себе навертає. — Вона потисла плечима. — Мене інше хвилює: чому ті песиголовці на нас накинулись? Ми ж тут уперше.

— Це означає тільки одне — ми тут на когось схожі.

— Схожі?

— Спрацьовує дедуктивний метод, невже не зрозуміла? Згадай двійника Давида Ісаковича. А наші двійники вочевидь добряче насолили місцевому герцогові. От за ними й полюють.

— А виходить, за нами...

— Отже, хочемо чи ні, але ми вже втягнуті в місцеві інтриги. — Василь від хвилювання навіть встав. — До того ж, хто нам шлях додому покаже? Тільки маги! А вони всі воюють проти герцога. Значить, і нам слід до них приставати. Іншого шляху немає, бо зоставатися тут небезпечно...

І помовчавши, додав:

— Та й поспати хоч трохи треба — удень не дадуть...

10

Політ на драконі тривав уже близько півгодини.

З висоти чудово було видно розлогу долину, вкриту зеленою травою і квітковими килимами. Людські фігурки траплялися рідко — очевидно, край був малонаселений. На обрії сріблом блищала річка. Десь далеко, оточені серпанком, виднілися скелясті гори.

Василь сидів на хребті дракона, між двома зубцями, тримаючись обома руками за передній. Такі ж зубці тягнулися вздовж усієї спини гіганта — від шиї до хвоста.

Діана сиділа посередині, а позаду ще двоє незнайомих утікачів. Милуватись краєвидом час од часу заважала думка про те, що буде, коли дракон раптом перевернеться або хоча б стане дибки. Але керманич, який тримав віжки, запевняв, що в польоті такого не буває.

Нарешті живий "літак" почав знижуватись. Усі розгледіли посеред лісової галявини невеликі пеньки, в яких виднілися дупла явно штучного походження. Як тільки величезні пазури торкнулися землі, із деяких пнів почувся умовний свист.

З-під землі (у буквальному розумінні) з'явилися декілька чоловіків у маскувальному одязі, що майже зливався з навколишнім тлом. В руках вони тримали арбалети.

Коли втікачі злізли з дракона, арбалетник із чорною розкошланою бородою звернувся до них:

— Ми раді вітати в нашому загоні дочку брата герцога — Анд-Хо та її нареченого — лицаря Айвара! Ми не сумнівалися, що ви неминуче приєднаєтесь до нашого руху. А з вами, — він простяг руку в напрямі інших утікачів, — ми зараз познайомимось.

Діана здивовано глянула на Василя. Той тільки похитав головою:

— Мушу вас розчарувати, шановний пане: ми не ті, за кого ви нас маєте. Я не наречений дочки покійного брата герцога.

— І я не його дочка, — поспіхом додала Діана.

Представник партизанів — так, певно, можна було їх назвати, — був дуже здивований:

— Ви, мабуть, жартуєте? Чи зберігаєте інкогніто?

— Які вже там жарти!.. — роздратовано мовив Василь. У ролі нареченого шахрайки Діани він себе ще не уявляв. — Через подібність до тих, про кого ви говорите, ми ледь не наклали головами.

— Якщо серед вас є чаклуни, — Діана одразу прагматично перейшла до справи, — нам необхідно з ними зустрітися, бо й самі ми в пастці.

Арбалетники здивувалися:

— Ти — теж чаклунка?

— Певною мірою, учениця чаклунки. І коли треба, зможу це довести.

— А ти, юначе, — звернувся один із партизанів до Василя. — Якщо ти не Айвар, тоді хто? І чим можеш бути корисним нашій справі?

—Можу бути воїном, — відповів той. — Я добре навчений і в мене є особиста зброя, сучасніша за вашу — вона вбиває на віддалі. Правда не стрілами, а кулями. До того ж тих куль у мене чимало. (Після чергового відвідання тиру старший лейтенант Стеценко не встиг здати до зброярні запасну обойму). Крім того я можу вас навчити прийомів боротьби, яких ви, мабуть, не знаєте. Доводилось мені стріляти і зі спортивного лука. А от меча, признаюся, в руках не тримав. Для мене це екзотика.

Їх відвели вбік і ставили запитання вже іншим прибулим.

11

Потекли партизанські будні, пов'язані з супротивом існуючому режиму. Василь з ранку до вечора, з невеликою перервою на обід, вправлявся в бойовому мистецтві.

Більшість хлопців-вартових у боротьбі і кулачному бою не поступались Василеві, а деякі і перевершували його, але про дзюдо, карате і бойове самбо, звісно, уявлення не мали. Але їх прийоми були схожі на бойовий гопак і деякі з них Василь у захваті для себе перейняв.

Відтоді день Василя ділився на дві половини: до обіду він був тренером із новітніх бойових мистецтв, а по обіді учнем — його навчали нових прийомів бойового гопака, а ще й битися на мечах. Перші кілька днів лезо меча часто торкалося його грудей або горла, тобто він, умовно кажучи, був "убитий".

Та вже через тиждень почав відбивати удари досить вправно, крім того, одягнутий тепер по-тутешньому в широкі шальвари, пристосувався до рукопашного бою в такому одязі, який мав свої переваги, наприклад у довжелезному широкому поясі, що служив інколи за м'який клинок.

Він часом утомлювався так, що засинав, ледь схиливши голову. З Діаною бачився лише перед сном. Вона проводила весь час у товаристві трьох місцевих дівчат, посвячених, як і вона, у перший рівень магії. Ця езотерична спільність об'єднувала їх, як і взаємна цікавість до різних світів, до яких вони належали.

Не давало спокою питання: коли можна буде повернутись додому? І це поєднувало лише Діану й Василя.

Але начальник варти стримано мовив, що дивні прибульці, так неймовірно схожі на Анд-Хо й Айвара, мусять стати перед очі старшого чаклуна, який "все на світі бачить" через магічний кристал. Про те, коли це станеться, ніхто не казав.

Ядро загону складали вільні стрільці — на зразок "лісових братів" або опришків. Їм не було ніякого діла до герцога чи його брата — вони перебували у вічній опозиції. Чимало було і вихідців із селян, притиснутих здирниками податків. Чаклуни розглядали свою боротьбу з герцогом, як особистий професійний обов'язок і дуже з того пишалися. І нарешті тут були принципові супротивники братовбивці з числа збіднілих аристократів.

Загін був підпільним у прямому розумінні — містився в надрах великого пагорба, в лабіринті, що нагадував мурашник. Кожен тут знав своє місце, дисципліна, незважаючи на внутрішні суперечності, панувала тут справді залізна. Загальна ненависть до герцога й песиголовців єднала всіх.

Чимало навколишніх жителів підтримували загін харчами, хоч і самі були у скруті, а деякі давали навіть своїх коней.

Дехто, не приєднавшись до підпільників, назавжди передав їм частину майна.

Час минав... І одного разу командир підрозділу відчайдушний Ронгир стиха мовив:

— Усі, хто бажає зустрітися з головним чаклуном, мусять це заслужити. Годі навчань, готуймось до бою...

12

На околиці міста височіла в'язниця, складена із сірих кам'яних брил. Металевими були тільки грати та смуги на дубових дверях: метал тут був дефіцитом.

Ледь перші промені сонця проникли крізь заґратовані вікна, почулося рипіння дверей. До камер заглядали охоронці-песиголовці, вигукували:

— Підготуватись до переїзду! На збори п'ять хвилин!

В'язні, піднімаючись із прілої соломи, терли заспані очі. Сьогодні велику партію заарештованих мали вести до столиці — кого на страту, кого на привселюдне катування.

Через деякий час із тюремної брами виїхала валка возів, запряжених сірими волами. Тільки сірими — іншої масті начальство не визнавало.

На возах стояли дерев'яні клітки, розділені на три відсіки: кожний на двох. В'язні були закуті в кайдани.

Десь за півгодини після виїзду з брами з кущів почувся свист стріли. Візник, що кермував переднім возом, упав із пробитим горлом, не встигши й крикнути.

Але інші конвоїри вже стрибали з возів, витягаючи зброю. Напад із засідки одразу ж переходив у відкритий бій.

Підпільники вийшли з лісу, тримаючи напоготові мечі й луки. В повітрі висіла напружена тиша, ніхто навіть не лаявся.

Ось іще кілька стріл полетіло з обох боків, перші поранені впали на землю. Задзвеніли мечі. Песиголовці, знаючи, що їх не братимуть у полон, билися з відчаєм приречених.

Василь зійшовся у двобої зі старим, але міцним песиголовцем — із сивою кудлатою мордою і довгими жовтими іклами. Коли їхні мечі схрестилися, песиголовець прохрипів:

— Ти... герцогське щеня! Усе одно трона тобі не бачити!

Василь зрозумів: для всіх він тут був Айваром. Він підскочив, і вчасно: ворог якраз спробував рубонути по ногах. Меч просвистів під Василем.

— Мовчи, знелюдь! — прошепотів Стеценко. — Мені начхати на трон! Я не Айвар.

— Тоді чого тобі треба? — песиголовець вочередьки змахнув мечем над головою. — За кого ти, до біса, воюєш?

— Проти негідників, — відповів Василь і впав: стріла вп'ялася йому в праве плече. Але й ворог звалився, поцілений стрілою з іншого боку.

Василь уже не бачив, як бій перейшов у вирішальну стадію. Декілька бійців, прорвавшись до возів, кинулись визволяти ув'язнених. Вони на тріски рубали клітки, не шкодуючи мечів, намагались розламати ними замки, бо поспішали... Декому це вдалося.

Визволені з голими руками кидались на катів. Хтось уже підняв зброю, що валялася на землі.

Через недовгий час усіх в'язнів було звільнено. Вони приєдналися до захисників, це й вирішило результат битви.

...Стеценко опритомнів на возі — одному з тих, що недавно були тюремними. Воли везли його геть від міста, в напрямку підпільної бази.

Віз розмірено похитувався, колеса тихо рипіли. Біль у плечі був досить сильним, але воно було вкрите пов'язкою з рослини, схожої на ліану. З-під пов'язки де-не-де виглядав звичайнісінький мох.

— Я лишився живий, — байдуже подумав Василь ніби про когось стороннього, — і заслужив... але що саме?

Він не міг зібрати думки докупи. Його здолала втома...

13

Василь сидів на стільці, вкритому козячою шкурою. У невеликому приміщенні було затишно. Курилося листя невідомого дерева, наповнюючи кімнату терпким ароматом.

Діана стояла напівоголена з магічним обручем, що охоплював лоб і скроні. Вона щойно замінила пов'язку на Стеценковій рані, змастивши її цілющою маззю, і саме готувалася до чудодійного обряду.

— Я заберу твій біль, — тихо мовила вона й поволі почала робити неквапні чаклунські паси обома руками.

На мить Василеві здалося (а може так було насправді), ніби від її гнучких пальців до його плечей і ліктів простяглися тоненькі сині промінчики, і ними стала передаватися тілові дивовижна енергія.

Рухи Діани прискорювалися, ставали швидшими, очі палали потойбічними вогнями. Півголосом промовляючи заклинання, вона творила обряд зцілення, доходячи до кожної окремої клітини.

І поволі біль відходив від Василя, зникала і кволість. Він перебував у якомусь незбагненному стані на межі реальності й марення.

Не залишилось на світі нічого, крім дерев'яних стін, осяяних мерехтливим світлом, і пружного дівочого тіла.

Діанині руки немов жили своїм особливим життям, злітаючи й опадаючи в лебединому танці. Цей танок супроводжували незрозумілі слова, які ніби мали матеріальну міць — кожне витягало з пораненого часточку болю.

Василеві почало здаватися, що кімната кружляє. Повільно... швидше... ще швидше... Сині й зелені летючі вогники мерехтіли в повітрі й зникали.

Коли і як це завершилося — Василь не міг би сказати. На той час він уже міцно спав.

Через кілька хвилин розчахнулися розсувні двері, до кімнати мовчки заглянули сестри-близнята — Ґемель і Ґіта.

— Віднесіть його на ліжко, — втомлено сказала Діана. — А мені дайте чогось зміцнюючого питного. Найкраще, звичайний узвар. Я витратила багато енергії...

14

Перед замком герцога зупинився вершник на змиленому коні. Спішився, підійшов упритул до воріт. Драний одяг аж ніяк не в'язався з гордовитим виразом обличчя.

Сторожі, яка перегородила йому шлях алебардами, незнайомець показав дивну перепустку: зняв із середнього пальця лівої руки перстень із печаткою із внутрішнього боку. Печатка зображала змію, що зігнулась кільцем. Тільки обрані знали, що такі знаки носили лазутчики герцога, які перебували в загонах супротиву.

Охоронець, не посвячений у таємницю, передав персня на розгляд начальнику варти. Той миттю збагнув, у чому справа, і наказав пропустити прибулого.

Вершник, ретельно обтерши пил із чобіт і піт із лоба, рушив до герцогських покоїв. Герцог Нерлунд не змусив його довго чекати. Зустрів холодною посмішкою, запропонував сісти. І одразу спитав:

— Що нового дізнався про тих бунтівників?

Шпигун хотів виструнчитись, але герцог стримав його:

— Ми тут самі, отож сиди. Ти без дозволу покинув загін, але чи мав на це підставу? Коли ні — будеш покараний.

— Ваша міць, — схильовано залопотів той, — причина є, ще й яка! В загоні з'явилися ваші люті вороги — Анд-Хо й Айвар. І вони дуже змінилися...

— Тобто як змінилися — змарніли від горя, чи що?

— Ні, навпаки! Айвар десь оволодів бойовим мистецтвом, про яке ніхто зроду не чув. Ударом руки або ноги переламує товстелезні стовбури. І навчає інших бійців, як без зброї вбити ворога. І таки вб'ють, бо вже без сокири вміють розщеплювати сушняк на дрова. А ще в нього є магічні речі. Але словами що й до чого я не можу передати...

— Тоді намалюєш, — кинув Нерлунд і ляснув у долоні. На порозі з'явився слуга.

— Грифель і табулу расу!

Той зник і через дві хвилини повернувся в грифелем і чистою дошкою.

Шпигун досить незграбно зобразив на дошці обриси пістолета й рації.

— Натискають на цей гачок, вилітає вогненний заряд і — супротивник мертвий або поранений. Правда, він казав, що застосує цю зброю у вирішальному бою...

— А що, бувають невирішальні?

— Це значить... щоб знешкодити вас.

— Тобто як знешкодити — говори докладніше!

— Вибачайте, ваша міць, знищити.

— На нього схоже... А оце що? — герцог тицьнув пальцем у зображення рації.

— Це — для переговорів на відстані. — Шпигун швидко закивав головою. — Він казав, що цей... п-пр-рила-д уловлює якісь хвилі... у повітрі... Мабуть, щось там чарівне, бо, даруйте, ваша міць, не можу повторити його слова. Це занадто складно для мене.

— Де ж Айвар набрався тієї мудрості?

— Не знаю... Мабуть у чарівників чужоземних країв...

— Хіба що... Ну а чим Анд-Хо змінилася?

— Вона оволоділа життєдайною магією. Зцілює поранених, в тому числі й самого Айвара досить швидко на ноги поставила. І взагалі заговорює кров. Правда, вона не одна там така...

Герцог був безмірно здивований:

— Що Айвар удосконалив бойову майстерність, не дивно... — мовив він, поволі чухаючи довгого носа, — але Анд-Хо — цілителька?! Цього за нею ніколи не водилося...

І раптом схопив шпигуна за барки:

— А ти часом не брешеш, вилупку?!

Той злякано пробелькотів:

— Ви не вірите мені, ваша міць?

— Я нікому не вірю, навіть собі. — І тут же додав: — Але знаю, що зараз ти не брешеш. Щоб вигадати оце, — постукав пальцем по писальній дошці, — тобі не вистачило б уяви.

По павзі додав:

— Анд-Хо з Айваром перебувають в іншому загоні, це мені напевне відомо, за півтораста миль звідси. Чого дивуєшся? Думаєш, ти єдиний мій шпигун? Але оці... Скажи, як вони самі себе називають?

— Він — Василь, вона — Діана.

— Ото ж бо й воно... Ясно, що це псевдоніми. Таких нелюдських імен не буває.

— Значить... Їхні близнюки?

— Дурню, в них немає близнюків. Я здогадуюсь, що це... Витівки чаклунів для підняття духу серед повсталих. Що не загін, то зі справжніми ватажками. Ти диви, яка чаклунська мара... Вони їм дали нові імена, усілякі магічні речі й нові уміння... — (Нерлунд розмірковував уголос.) — Я недооцінив магів. Гадав, найбільше, на що вони здатні, — це псувати погоду. Ну що ж, наближається час великої битви... Примарні оті двоє чи ні, побачимо...

І нарешті звернувся до притихлого шпигуна:

— Гаразд, я задоволений твоїм звітом. Можеш бути вільним. Коли прохопишся хоч словом... — він провів ребром долоні по горлу.

— Хіба я собі ворог, ваша міць?

— Більш у загоні не з'являйся. Ось тобі дещиця, тримайся в стороні. Порайся, господарюй як добрий ґазда, але йди за очі... І пам'ятай мій наказ!

15

Василь із Діаною переступили поріг круглої зали в надрах пагорба, куди будь-кого не пускали. Це була резиденція мага Нарайма.

Посередині висіла в повітрі, повільно обертаючись, величезна магічна куля. Вона була геть прозорою — зробленою з найчистішого гірського кришталю.

Меблів тут майже не було —-- лише стара потерта канапа й декілька килимків. Сивобородий чаклун гостинним жестом запросив їх сісти.

— Отже, ви хотіли зустрітися зі мною, щоб я допоміг вам повернутись додому?

— Так, — кивнули обоє.

— Де той амулет, із яким ви потрапили до нашого світу?

Діана мовчки подала йому божка в "короні" із черепів.

Глянувши на нього, чарівник потер корону кострубатими пальцями і прошепотів коротке закляття. І — дивна річ! — очі божка спалахнули червоним світлом.

Амулет раптом одірвався від пальців Нарайма й поплив у повітрі. Згодом завис нерухомо. Між ним і магічною кулею містком проліг рубіновий промінчик.

Куля вже не була прозорою. У ній неначе грали хвилі дивовижного океану, мінячись усіма барвами веселки. Водночас це нагадувало хоровод хмар, підсвічених різнобарвними вогнями. І поступово з хаосу вогнів почали проступати обриси земних міст.

Зачудовані, дивились гості, як у магічній кулі змінювали одне одного краєвиди Парижа, Каїра, Токіо, Лондона, Гавани... І раптом Василь скрикнув: він упізнав міст Патона через Дніпро й пам'ятник святого Володимира.

— Це — місто, із якого ви потрапили сюди, — мовив чаклун. — Ваш світ мені знайомий. Але не простим буде шлях додому.

Вони перезирнулись: чому не простим? Це питання готове було вихопитись, але повисло в повітрі, невисловлене.

— Є в нас одна річ, — урочисто мовив Нарайм, — до якої слід підходити дуже обережно. Це — Компас Світів. Лише досвідчені чарівники, та ще й за допомогою відповідних амулетів і заклинань можуть відправити кожного до його рідного світу. Але він, на жаль, гарантує точність повернення у просторі, але не в часі. Ви можете опинитись у минулому, в тому році, коли ще не з'явилися на світ.

— І якою може може бути похибка? — завмираючи від хвилювання, спитала Діана.

— Кілька десятків років, — відповів Нарайм. — але помилки може й не бути, просто від неї ніхто не застрахований.

— Добре, хоч не сотень років, — примирливо сказав Василь. — Принаймні двадцяте століття.

— То відправляйте нас! У чому річ? — майже враз скрикнули обоє.

— Головна перепона ось у чому, — чаклун цідив слова знехотя, через силу. — із давніх-давен Компас Світів зберігається в замку герцога, в особливому природному гроті.

— Як, герцог захопив його?

— Ні, — заспокоїв їх маг, — Нерлунд нічого про нього не знає. Адже всі його попередники жили з чаклунами в мирі. Тому кращої схованки не було. Крім того, Компас Світів жорстко прив'язаний до місцевості. Але тепер цей замок для нас — ворожа фортеця, яку слід здолати силою чи хитрістю.

— А може, і силою, і хитрістю? — спитала Діана.

— І вашими чарами, — із надією додав Василь.

Сивий чаклун усміхнувся:

— Отже, ваша доля йти з нами до кінця. Як саме — поміркуємо разом...

16

До зеленого пагорба з усіх усюд зліталися маги на велику нараду.

Саме — зліталися. Бо прибували вони сюди у пташиному образі: хто гусаком, хто беркутом, хто синицею... Ті, які перетворились на сов — летіли вночі, котрі на жайворонів — на світанні. Збирались поступово, протягом кількох діб, хоч і у пташиному вигляді, але без галасу — зайвий раз ніхто не цвірінькнув, щоб не привертати уваги герцогських дозорців, серед яких були і заповзяті мисливці.

У підземній залі, де зібрались представники всіх загонів, потайки відбулася нарада. Зміст її був такий: незабаром герцог із своїми ландскнехтами-песиголовцями перейде у рішучий наступ, тож слід його випередити.

У кожному загоні був свій чаклун, а в кожного чаклуна — магічний кристал. Саме через кристали вирішили передати звістку про оговорений час іти на приступ замку.

Оскільки із самого початку неправого правління Нерлунда ніхто, крім придворних, не бував у його покоях, а перебудова, за чутками, там відбулась досить значна, вирішили провести розвідку. Особливо цікавив чаклунів грот, де зберігалися їхні святині й старожитності. Серед них — Компас Світів.

Кого призначити виконавцем цього завдання? Подібне рішення мало бути виваженим — від нього значною мірою залежала перемога. Вибір упав, як на особисто зацікавлених і перевірених у бою, на Василя Стеценка і Діану Смолокурову.

Частина третя
ПОВЕРНЕННЯ

17

Сидячи в одній з "кімнат" підземелля, вони займалися дивною, на перший погляд, справою: міцно прив'язували всі ключі, прихоплені Діаною із Землі, до вельми довгої мотузки. Така річ могла знадобитися як зброя — щось на зразок лассо... А може — хоч на це надії було мало — якийсь ключ підійде до замка в підвалі. Усе на світі буває...

Завтра намічався похід у "пащу звіра". Нерлунд відзначав ювілей, із цієї нагоди в замку мав відбутися великий концерт і бал-маскарад.

Хотів того братовбивця чи ні, але мусив у цей день відкрити браму замку для всіх бажаючих. Ніхто з правителів зроду не порушував цієї традиції. Обмеження було єдине — не мати при собі зброї.

...Вони мовчали досить довго. Раптом Василь сказав:

— Слухай, давно хотів спитати.. тільки не подумай, я не ксенофоб, просто цікаво... У тебе пращурів з Азії часом не було?

Вона тихенько засміялася.

— Що, по очах видно? Пам'ятаєш, монголо-татарське іго було? Оце, мабуть, його сліди.

І додала з лукавою посмішкою:

— А твої очі, коли дивився на мене під час обряду зцілення голу, були круглими.

Він усміхнувся:

— Фігура в тебе класна — ти прямо як топ-модель.

— Дякую за комплімент.

— Це не комплімент, — Василь намагався бути суворим. — Я констатую факт. Дивлюсь на тебе і дивуюся: ти і вродлива, і розумна, і навіть людяна... Могла б стати народною цілителькою або акторкою. Чого тебе на криву стежку понесло?

— Дуже просто — бо на зарплату не можна жити, а цілити треба поодинці, а не гуртами, як тварин.

— І я не можу жити на зарплату, і ніхто з простих смертних так само. Але це не значить, що треба виривати шматки з рота ближнього. Між іншим, у цьому світі ти це не робиш.

Трохи помовчавши, Василь додав:

— Мабуть, не тільки в цьому річ. Видно, це твоя натура — шукати пригод. А в цьому світі пригод і так вистачає... А на Землі такі пригоди одним тільки й кінчаються... — він жваво склав із пальців грати.

Діана зітхнула:

— Пам'ятаєш, що Нарайм сказав про рік повернення? Опинимось десь у п'ятдесят дев'ятому... Там хоч мене не шукатимуть, але...

— Ну то й що? У п'ятдесят дев'ятому можна було жити.

— Можна подумати, ти тоді жив...

— Не я, батьки жили. Не було в них стерео і відео? Обходились.

— І слухали казочки про те, що вісімдесятого року настане комунізм.

— А знаєш анекдот про це? У вісімдесятому якраз і був комунізм, тільки ми не знали.

Обоє невесело засміялися. Не від комуністичного життя почали вони гру у сищика-розбійника...

І раптом вона спитала:

— Скажи, у тебе там було багато дівчат?

— Не скажу, що багато... Були. — І відчувши дивне піднесення, додав:

— Але такої, як ти, ще не було.

Діана повернулась до нього. У глибині її антрацитових очей спалахували зеленкуваті вогники. Василь тягнувся до них, мов метелик до світла, втрачаючи над собою контроль. Ті очі випромінювали жагу. Їхні губи зустрілися...

...А згодом, стиснувши одне одного в обіймах, вони опинились на кошлатому килимі... Мабуть, чарівному.

Далі були кілька годин шаленої, справді неймовірної пристрасті. Чи то відчуття близької небезпеки так вплинуло на неї? Діана кохалася наче востаннє. Взаємний потяг пересилив колишню ворожнечу...

Вони опам'ятались лише тоді, коли з коридору почувся перегук варти, що змінювалась. Наставав ранок.

Василь здивовано оглянув себе. Усе відбулося наче у маренні. Поряд зовсім оголена спала Діана.

18

Вони їхали лісовою стежкою верхи на прирученому олені. Спішились, коли герцогський палац уже виднівся досить виразно — можна було розрізнити обриси вікон.

На прощання Діана поцілувала волохату морду — виявляється, ще зберегла сентиментальність.

Олень зник між дерев, ніби його й не було. Вони ще раз із подивом оглянули одне одного. Минулої ворожнечі ніби й не існувало.

Створюючи магічні маски, чаклун попрацював на совість — адже йти до герцога із зовнішністю Анд-Хо й Айвара було рівнозначно самогубству.

Дана перетворилась на північну красуню англо-саксонського чи скандинавського типу — таких можна побачити в закордонному кіно. Василь теж скидався на кіногероя, тільки з фільмів про завзятців радянської доби — типовий сільський парубок недавнього минулого. Одяг на них був місцевий — досить зношений, але чистий і цілий.

Василь порушив мовчанку:

— Що, як до ключів причепляться, мовляв, нащо так багато?

— Подумаєш, може це моя жіноча прикраса.

— А тут є такий звичай?

— Так, у місцевих жінок підгледіла, як і намисто зі старовинних дукатів... А взагалі слід видати себе за вихідців з іншої місцевості. "Ми, людоньки, не тутешні...". Скажімо, в Молдавії молдаванкою не прикинешся, а от у Воронезькій області я грала роль молдаванки, та ще й якої!

Василь зачудовано покрутив головою:

— "Грала роль"... Ну ти й артистка!

Деякий час вони йшли мовчки. Згодом Василь промовив:

— Знаєш, я в бою вже бував, а в розвідку йду вперше — незвично якось.

— А я весь час по краю ходила.

— Сама винна.

— Ну що ти мені дорікаєш? Скажи, що ти сам гарного у тому житті бачив?

— А для тебе що в житті головне — пити-гуляти?

— Пити — ні, хіба що зрідка й трохи. Мені ясна голова не зайва. А гуляти, що ж, звичайно. Е-ех, любила я веселе життя!

"Городской шалман, жизнь пропащая...
Не ругайся, мама, я гулящая..."

З хащів долинуло хрипке виття.

— Тихше, розспівалася! Зараз усі хижаки будуть тут.

— А ти злякався? Ти ж боєць! Ну, не буду, не буду...

...Поступово палац наближався. Ліс дедалі рідшав, з-за дерев іноді чулося рипіння дерев'яних коліс. Коли до брами лишалося кроків із триста, їх уперше спинили вартові, уважно оглянули:

— Хто ви такі, звідки й куди прямуєте?

— Ми з Бастії. Чутки про ювілей володаря дійшли й до нас. Хочемо порадувати герцога і його двір нашим бастійським мистецтвом — піснею й танцем.

— Тоді слід зробити заявку на участь у концерті. Он там, — дозорець махнув рукою в залізній рукавиці. — Вам пощастило, бо ви пройдете до палацу, а ті, які прийшли тільки на частування — залишаться у дворі.

І додав, позіхаючи:

— Тільки ж дивіться, поводьтеся пристойно, зайвого не плещіть. А то мені через вас буде морока.

Перед брамою їх, звичайно, обшукали. Офіцер варти пильно глянув на ключі, що теліпались у декілька рядів на мотузку, обвиваючому Діанину шию, але промовчав.

Їх відвели вбік, приєднали до групи мандрівних акторів, які терпляче стояли на спекотному місці й чекали. Десь через півгодини розчинились невеликі дверцята зліва од головного входу, і всіх учасників майбутнього концерту запросили всередину.

19

Святковий концерт був у повному розпалі. Тільки що хор, в якому були представники усіх регіонів краю, виконав величальну пісню на честь ювіляра. Далі йшли сольні номери.

Василь уважно оглядав зал, шкодуючи, що в нього (на відміну від героїв шпигунських бойовиків) немає фотоапарата, схованого в ґудзику. Слід покладатись лише на зорову пам'ять: запам'ятати кожну деталь, як його навчали в Академії внутрішніх справ, і все те викласти потім на плані. В Діани завдання було дещо іншим...

...Як урочисто вбраний зал! Можна подумати, справді всенародне свято... А втім, герцог, за винятком убивства брата, ніяких злочинів не скоїв. Але й майже усі царі були узурпаторами... Він такий же, як усі феодальні володарі — не кращий і не гірший. І мабуть, кожний десятий у залі — його шпигун.

Нарешті оголосили виступ Діани (звісно, під іншим іменем: тепер, як колись на Південному шосе, вона була Лейлою). Вона під оплески виконала на сцені щось середнє між новітнім шейком і старовинним танцем живота, і Василь подивувався її природній гнучкості.

І ось — його черга. Востаннє Васько співав із сцени в школі, на концерті самодіяльності, присвяченому закінченню восьмого класу. І тепер, схвильований, він ніби перенісся в тодішню атмосферу й затягнув ту саму пісню:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная.
Видно, хоч голки збирай...

Співаючи, він позирав убік, і помітив, що охоронець із правого боку сцени стоїть непорушно, як манекен, і навіть очима не кліпає. Певно, його Діана вже "обробила"...

Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу...

(Слова пісні закінчуються... Чи встигне вона?!)

...Діана непомітно поцупила ключ з паска закам'янілого охоронця і пробралася за лаштунки. Ось і знадобився її кримінальний хист...

Вхід до підземного грота містився якраз під імпровізованою сценою, спорудженою на пару днів. Вона залишила залізні двері ледь прочиненими і майже в цілковитій темряві рушила уздовж коридору. По обидва боки зрідка траплялися двері. За якими з них — таємничий Компас Світів?

Зненацька зі стелі щось м'яко стрибнуло. Це був огидний карлик, схожий на людину лише прямоходінням та відсутністю хвоста. Маленький демон — надійний сторож підземелля.

Він випустив гострі пазура і став наближатись до неї. Діана зашипіла, мов кішка і, розкрутивши над головою мотузку з ключами, метнула. Зашморг обвився навколо кістлявої шиї. Швидко перебираючи руками, Діана підтягла до себе гидке створіння і, не звертаючи уваги на пазура, що дряпали її, стала душити.

Нарешті маленький монстр затих. Тільки тепер Діана помітила, що руки по лікті в крові — її власній.

Заговорюючи кров, вона стягла зашморг із шиї майже придушеного демона і, поки він не отямився, стала гарячково підбирати ключі до дверей. (Діана знала, що вбивати демонів ночі не можна, бо усі їх вади переходять на вбивць.)

І — о диво! — один із ключів, виготовлених у далекому світі, підійшов. Одразу за дверима вона помітила нанесену світною фарбою зелено-синю стрілку, що показувала вгору. Той знак був уже їй знайомий. Підземний хід! Це було справжнє відкриття.

На щастя, Діана добре бачила в темряві. Вона рушила далі, як слід запам'ятавши розташування дверей. Правий поворот, потім лівий... І раптом — досить яскраве жовтогаряче сяйво з-під інших дверей, які нещільно прилягали до підлоги.

Вона лягла біля дверей і крізь щілину зазирнула всередину. У повітрі висів нестерпно сяючий незнайомий предмет, схожий на велетенський барабан.

Та це ж і є Компас Світів, і як на неї, не дуже дбайливо схований. Не може бути, щоб герцог не знав, що зберігається в його підвалі. Братовбивця мав міцно товаришувати з демоном ночі, бо був подібний до нього. Але так, мабуть, і не зрозумів призначення цієї загадкової речі.

Ще раз оглянувши дільницю підземелля, що містила омріяну знахідку, вона стала вибиратись нагору. Десь уздріла невелике підземне джерельце. Старанно омила, ні, майже обтерла руки й обличчя. Зостались численні подряпини, але крові вже не було.

Василь уже був за лаштунками. Очікуючи, він нічим не виказав своїх переживань, але тепер був уражений її виглядом.

Ковтаючи слова, Діана пошепки розповіла про події у підвалі....

— Треба тікати, — тихо мовив він. Удвох підійшли до залізних дверей. І тут зненацька поруч з'явився один із переодягнутих герцогових посіпак.

— Куди ви? Туди не мож...

Василь зробив непомітний збоку рух рукою — і ворог обм'як, роззявивши рота. Від удару повітря з нього вийшло, як із пробитого м'яча. Підхопивши обвисле тіло, Василь ступив слідом за Діаною до підземелля.

Замкнувши двері, вони поклали непритомного лакузу на підлогу, швидко зв'язали йому руки й ноги мотузкою. Скориставшись кинджалом, Василь відрізав шматок рукава ворога й засунув йому в рота.

Той заворушився, щось промимрив. Довелось його заспокоїти ударом по голові. Тепер нехай поваляється, як жива перешкода, підпираючи двері.

Вони діяли без слів. Діана, тримаючи Василя за руку, вказувала напрям. Ледь не спіткнувшись об маленького монстра, вийшли до підземного ходу.

Замкнувши двері зсередини, чимдуж побігли. Повторилася подія більш як місячної давності, тільки тепер вони були свідомими учасниками тутешньої небезпечної гри.

Нарешті, як у кінці кожного тунелю, з'явилося світло. Через деякий час утікачі стояли на широкій галявині, у цілковитій тиші.

Була вже ніч. Два місяці, як завжди, заливали землю примарним світлом. Трохи перепочивши, Василь наважився заговорити:

— Я от думаю, а може нас просто випробовували? Якщо в чаклунів є такі штуки... Що тут замість телевізорів...

— Магічні кристали?

— Саме вони. Так чого вони не можуть в них побачити, що і де в замку розташовано?

— А ти зміг би тут використати рацію?

— Ні, бо вона одна. Хто ж мені відповість?

— І магічні кристали взаємодіють один з одним. В замку немає жодного.

Він махнув рукою:

— Ти на цьому краще розумієшся, ніж я... Цікаво, куди ми вийшли?

Почувся сміх і тоненький голосок:

— Ви забули, що всі підземні шляхи ведуть до гномів...

20

Василь стояв перед командиром загону і закінчував наносити вуглинкою на великий дерев'яний поміст план внутрішньої будови замку. Тримаючи розжарену вуглинку двома пальцями, він уважно проводив лінії, не забуваючи спеціальними помітками позначати кожну деталь, яка мала стратегічне значення.

Закінчивши, відкинув із лоба пасмо волосся й мовив дещо винувато:

— Звичайно, це не весь замок, а лише центральна його частина. Ну й у дворі дещо розгледів...

Присутні схвально хитали головами. Дехто вже порівнював накреслений план з іншим — п'ятирічної давності — і відзначав червоними хрестиками місця, де відбулися зміни.

Стихійно розпочалась праця над розробкою плану бойових дій. Чаклуни, зібравшись купкою край столу, стиха обговорювали свої нагальні проблеми. Один із них звернувся до Діани:

— Ми б залюбки прийняли тебе до нашого братства, кваліфіційності тобі вистачає, але ти — чужинка. До того ж, в твоєму світі, певно, свої труднощі й небезпеки...

Вона всміхнулася:

— О, так! Для мене — особливо. — Але не стала розвивати цю тему.

Командир загону звернувся до них обох:

— Від імені всіх бійців висловлюю вам подяку за внесок у спільну справу. Скажу одразу, що в останній бій ви не підете. Ніяких протестів! — суворо мовив він, перехопивши погляд Василя. — Було б дурницею загинути напередодні повернення. Світи у нас, можливо, дещо й різні, але життя у кожного одне. А от коли увійдемо до замку, в пошуках Компасу Світів, ваша допомога знадобиться. Мабуть, там теж буде небезпека. Вважайте для себе, що ви знаєте щось важливе, чого не знають інші. На тому і скінчимо.

Коли вони залишились наодинці, Діана, мружачи вузькуваті очі (адже магічні маски було вже знято), тихо мовила:

— А повернемось — знову ворогами станемо, як прикро!..

Василь уявив собі картину: він подає начальнику рапорт з проханням звільнити громадянку Смолокурову від кримінальної відповідальності у зв'язку з її героїчною поведінкою в Чарівному світі... За таке — запроторять до божевільні.

Він важко зітхнув:

— Скажу одне... Після всього пережитого тут — усіх цих пригод, спільності, почуттів... мені вже якось не виходить тебе затримувати. Мабуть, я ладен порушити свій обов'язок... — вимовив і сам тому здивувався.

Відповіддю йому був довгий поцілунок...

21

День приступу настав!

...Штурм замку тривав уже кілька годин. З усіх боків лізли на стіни атакуючі. Їм на голови лилась розпечена смола, летіло каміння. Уже не один десяток бійців загинув чи отримав смертельні поранення. Проте натиск не слабшав. Такою сильною була лють, бо усі знали: другої нагоди здобути замок не буде.

Осипані градом стріл, повстанці били велетенським тараном у браму. В цей же час інші, пробравшись (завдяки провідникам-гномам) до підвалу підземними ходами, щосили виламували двері, які вели до тронного залу. На них у підземеллі кинулась ціла армія захисників — карликових демонів. Вони огидно верещали, дерли довгими потворними пазурами одяг і волосся нападників, ців'ячи їхню кров. Довелося вдатися до смолоскипів — із засобів освітлення вони перетворилися на зброю.

А в повітрі точився запеклий бій драконів. Одні, приручені повсталими, намагалися приземлити десант у двір замку, інші, керовані захисниками герцога, люто кидалися їй навперейми. Летючі потвори пустили в бій кігті й зуби, прагнучи вчепитись одне одному в горло.

— Бр-р-р, гидота... — промовила Діана, скривившись.

— Що саме? — не одразу зрозумів Василь.

Вони спостерігали за битвою з розлогого дупла крислатого височенного дуба.

— Коли дракони б'ються за здобич — це нормально. Але коли люди нацьковують їх одне на одного, то бідні тварини...

— Хіба не те саме з бойовими кіньми та слонами у кривавій історії людства?

Разом з ними в дуплі перебувала група бійців, відібраних для особливого завдання — розшуку й захоплення Компасу Світів.

...Майже цілий день тривав бій. І нарешті сталося: браму було висаджено, і водночас, прорвавшись із підземного ходу, у двір замка вдерлися атакуючі.

Деякі з воїнів унаслідок дії чарів стали невразливими для ворожої зброї. Найбільш вправні билися в гущі стріл, але ті падали, не торкаючись легінів.

Нарешті, коли сонце вже хилилось до заходу, пролунав урочистий сигнал, і над головною баштою здійнявся прапор перемоги. Малиновий і жовтогарячий кольори замайоріли на вітру.

...Невеликий загін, в якому перебували прибульці, пробирався підземним коридором. Тут усе нагадувало про недавній штурм: часом доводилося обходити трупи людей і дрібних потвор — то були маленькі демони — запеклі захисники підземелля. І раптом біля самих дверей, з-під яких просочувалося яскраве сяйво, у розвідників полетіли отруйні стріли. У мерехтливому світлі смолоскипів можна було побачити купку охоронців таємничої кімнати.

Вони були в металевих панцирах, і Стеценко випустив у них майже всі наявні патрони, стріляючи по лютих огидних пиках. Мусив же єдиний у цьому світі пістолет на щось придатися!

Ті, хто вцілів, спантеличено підняли руки. Стеценків боєкомплект справив на них враження. Завдяки цьому приміщення з Компасом Світів було здобуто малою кров'ю.

Охоронців обшукали, але ключа не виявили. Можливо, він був уже знищений чи перехований герцогськими посіпаками. Що ж, доведеться і тут застосувати таран.

В цей час згори почувся дзвінкий голос:

— Слухайте всі! Бій закінчено, Нерлунда захоплено в полон. Завтра відбудеться суд над ним — усенародний і справедливий!..

22

... — Підсудний Нерлунде, що ви можете сказати на свій захист?

Герцог (тепер уже колишній володар краю) ніяково втупився в підлогу.

— Я вчинив те, що мусив. Влада на двох не ділиться. Якби не я — брат зробив би зі мною те саме.

— Можливо, — погодився голова суду. — Справді, ви всі одним миром мазані. Але це лише припущення, а ваш злочин — факт.

Перейдемо до іншого пункту звинувачення. Ви — перший із правителів, який узяв на службу песиголовців — давніх ворогів людського роду — і дав їм до рук зброю. Чи це не тому, що ви не довіряли людям?

— Правитель не мусить ні перед ким звітувати, кого приймає на службу, — пихато мовив Нерлунд. (У ньому знов прокинувся деспотичний можновладець.)

— Не бажаєте звітувати? Не треба. Цей вибір красномовно свідчить проти вас. Навіть тирани давніх віків гребували песиголовцями.

— І останнє, — мовив інший суддя. — Коли маги відмовилися вам служити, ви стали переслідувати їх. Чи не було вам відомо, що маги — вільні люди, і примусити їх щось робити проти волі означає смертельно образити? Ніхто не змусить чарівника служити володарю, якого він зневажає.

Нерлунд, почувши останнє слово, сіпнувся, але промовчав.

— Отже гільдія магів ухвалила: братовбивцю, узурпатора Нерлунда покарати по-чаклунськи. Решту життя він проживе щуром. Це якнайкраще відповідає його суті.

Високий, сивий маг — той самий Нарайм змахнув жезлом і став промовляти страшне закляття. На короткий час у залі суду зробилось напівтемно, раптово майнула блискавка, герцог закляк, зіщулився, писнув, махнувши щойно вирослим хвостом, і перетворився на щура. На якусь мить у сутінках виник посмертний образ отруєного близнюка Нерлунда — Нушайна. Страждальницькі риси його обличчя почали набувати заспокоєного вигляду...

Присутні спершу завмерли, а потім розреготалися, помітивши на щурячій морді вираз переляку й водночас дикої люті. Але зуби у цього щура залишилися дрібними — такими не багато наполюєш. Метляючи хвостом, недавній правитель краю похапцем зник у шпарині, яка вела до страхітливих підвальних нетрів.

Правосуддя відбулося. Натовп, який спостерігав за ходом суду майже звідусіль, почав поволі розходитись...

23

Вони стояли біля входу до грота, в якому зберігався Компас Світів.

Усередині перебували декілька найбільш авторитетних чаклунів, які мали оглянути Компас і перевірити на тестових закляттях його споконвічну магічну дію. Таким був звичайний ритуал.

Щоб скоротити чекання, Василь звернувся до Діани:

— Я раніше не вірив, що екстрасенси є в нашому світі, а тепер на власні очі побачив.

Вона схвально хитнула головою:

— Звичайно, є. Колись їх називали чорнокнижниками, спалювали на вогнищах. Тепер кличуть екстрасенсами й нібито шанують. Нібито... Бо на одного справжнього екстрасенса є сотня, або й більше облудників. Тому дехто й зовсім у них не вірить.

Вона не встигла завершити думку. Розчинилися двері, і маг у чорному халаті, розшитому зірками, запросив їх усередину.

Вони вступили в прочинені двері. Коли очі звикли до променистого сяйва, обоє з подивом глянули на великий круглий предмет, що погойдувався у повітрі. Він справді нагадував звичайнісінький компас, в ньому навіть стрілка була.

Стоячи на балконі, який тягнувся по периметру невеликого залу, можна було роздивитись різнокольорові сектори, на які поділялася його поверхня. Секторів було десять. Вони обіймали сім кольорів веселки, та ще й коричневий, чорний і білий. Два останніх було розташовано на полюсах, на які вказували кінці стрілки.

Маг урочисто звернувся до прибульців:

— Чи остаточним є ваше рішення повернутися до рідного світу? — промову мага було чутно тільки згори. Для тих, хто стояв під балконом, не долітало жодного звуку. Так зберігалася таємниця про їхні відвідини Чарівного світу.

— Так, — твердо відповів Василь, — звичайно, тільки додому! Про що тут мова?!

— Крім того, тут у вас відбулися зміни. Айвар стане герцогом, Анд-Хо — герцогинею, а ми — їхні двійники. Не через них самих, а через їхнє оточення ми можемо загинути... Так траплялось зазвичай в історії. А назавжди міняти вигляд я не хочу, бо бажаю залишитися собою без зайвих прикрощів.

Чаклун схвально кивнув і поволі провів жезлом у повітрі. Одразу ж із балкона до Компаса Світів простягнувся ефемерний місток, що немовби складався зі світла.

Вони завмерли. Чи можна на нього ступати, чи то не мара? Маг кивнув:

— Не баріться, ваш сектор блакитний.

"Землю звуть блакитною планетою, — пригадав Стеценко, — що ж, логічно!"

Вони спустилися променистим містком на поверхню, яка виявилася ледь теплою. Стали, взявшись за руки, і відчули, що Компас почав поволі обертатись. Далі рух прискорився.

Навколо все закружляло, замайоріло... Замерехтіли звідусіль різнокольорові сполохи і, ніби здалеку, долинули слова прощання...

Потім усе злилося в круговерті строкатих вогнів і дивних неземних звуків. Зникли всі знайомі почуття.

...Згодом обоє відчули, що стоять на земній тверді. Розвіявся морок, навколо розлігся широкий асфальтовий шлях поблизу хвойного лісу.

Був ранок. Сонце, ледь виткнувшись із-за обрію, повільно піднімалося, ще не сягаючи вершечків дерев.

Василь помітив недалеко придорожній стовпчик. Мовчки вказав рукою в його напрямку.

Підійшовши, побачили напис: "Обухів 12 км".

— Де ми, вже відомо, — мовив він. — Дізнатися б ще — КОЛИ?..

Почувши характерний звук мотора, глянули вгору. В ранковому небі плив гелікоптер. Але подібні були й років за сорок до їхньої подорожі... Деталі його будови розгледіти було важко.

І рапт