Розділ третій
КОСМІЧНИЙ РУБІКОН

КОМСОМОЛ ВІДПОВІВ "ЙЄС"!

Ігор Сокол

Вони удвох "літали" у житловому відсіку орбітальної станції.

— Дік, — через силу вимовила Джейн, ухиляючись від пластмасового кухля, що плив назустріч. – Ну чого для цього експерименту обрали саме мене? Послали б Дебору Хаскінс, їй не звикати…

— Дебора летить у четвертій парі. А нас із тобою обрав комп'ютер. Вважається, що за всіма параметрами ми ідеально підходимо одне одному.

— Але зрозумій, я не з тих, хто лягає під будь-кого. Ти класно граєш у бейсбол – це все, що мені відомо. І ось так одразу… — вона розвела руками й відпливла ледь вліво.

— Альтернатива ясна: або ти повернешся з орбіти вагітною, або поїдеш освоювати Аляску. А то й у Гранд-Каньйон…

Обоє помовчали, зосереджено й похмуро. З тих пір, як Великий Каньйон був перетворений на місце заслання, про нього знали всі.

— Та вже наслухалась… — незадоволено буркнула вона. – "Програма "Секс на орбіті" – символ престижу нації… Першою людиною, зачатою в космосі, має стати громадянин Північної Америки…" Чортзна-що! Невже навіть тут вибалакатись не можна? Чи й тут понасовували всіляких "жучків" і слухають кожне слово?

— Дивлячись про що ти збираєшся казати, — Дік перекинувся й поплив у зворотний бік. – Якщо це не небезпечна тема…

— Небезпечна, ще й яка! Наплювати! Нехай знімають з орбіти, мені вже все одно! Так, ми перегнали всіх по ракетах, космічні програми розробляємо, але навіщо при цьому ще й кричати на весь світ, що подолали бідність?

— Так воно і є, — він потис плечима. – Бо що таке бідність? Коли в людей не вистачає грошей. Ось мексиканці – справді бідні. А в нас завжди повні кишені.

— Ще б пак, витратити іноді нема на що. Пам'ятаю, була по ТВ передача про одного фермера з Кентуккі. В нього тих баксів – ні кури не клюють, ні корови не лижуть. Так він ними весь дім обклеїв замість шпалер: кімнати – сотенними, кухню й вітальню – п'ятидесятками, ванну й туалет – двадцятками. Тут у великому місті не дуже щось купиш, а тим більше у такій глушині…

— І його не запроторили за це? Адже в нас правова держава, просто так не посадять.

— Так? Тоді, може, розкажеш, за що сидить твій братик? Уся база про це знає.

— Не брат, а двоюрідний дядько. За діло. Пішов на першотравневу демонстрацію замість кульок з купкою надутих презервативів.

— Що?! – Дік захлинувся кавою, і три коричневі кульки, висковзнувши з рота й баклаги, повисли у повітрі. – Він що, зовсім?..

— Звичайно. Середній ступінь дебільності – офіційний діагноз.

— Але ж таких не саджають… Не повинні…

— За кримінал – ні. А це чистісінька політика. Та ще на батьківщині. Першотравня – в Чикаго!

— Чорт забирай! Везе ж дурням! Купку презервативів десь узяв!

Коли я був курсантом у Міннеаполісі, ми з Гаррі та Уолтером їх удень з вогнем знайти не могли, навіть на чорному ринку.

— У вас, кабелів, одне на думці. Я ось Даллас нізащо не забуду!

Гостювала там у родичів і стала в чергу за туалетним папером. У-ух! Майже п'ять годин вистояла. Продавали його на п'ятому поверсі супермаркета, черга вишикувалась по сходах і закінчувалась на першому. І от що цікаво: в черзі за ковбасою дехто не витримує, іде геть. За сиром – в кого серце слабке, навіть не стають. А тут було – двоє знепритомніли і все одно ніхто не пішов. За мною стояв іноземний кореспондент – болгарський, здається, — матеріал для репортажу збирав. Він сказав, що напише в своїй газеті: "Американці стоять за туалетним папером так уперто, ніби все інше у них вже є…"

— Можна подумати, у вашому Чикаго за цим товаром черги менше.

— В най його просто ніколи не буває.

Пролунав сигнал бортової радіоточки.

— До чого дійшов прогрес! Навіть у космосі можемо слухати щоденні новини. Хоча сьогодні щось не хочеться…

Дік спохмурнів:

— Не блазнюй. Ти ж знаєш, "чорна скринька" записує все, що відбувається. Що-що, випуск новин пропускати не можна, це карається…

Він увімкнув динамік на повну потужність.

"Штат Оклахома третій рік підряд утримує перехідний Зоряний Прапор за рекордні врожаї кукурудзи. Сьогодні з дводенним робочим візитом до штату прибув голова Асоціації фермерів Аляски Джо Рассел. Між іншим, йтиметься про перейняття оклахомського досвіду з метою вирощування кукурудзи на Алясці. До речі, один молодий клондайкський композитор вже приступив до роботи над маршем північних кукурудзівників. Починається він так: "Полярне коло нам не завада…"

"Влада штату Мічиган розглядає проект будівництва мережі каналів для перекидання вод Великих озер на південь, в тому числі, для зрошення пустельних грунтів Арізони. Автори проекту вже представлені до Державної премії…"

А за декілька хвилин голос диктора задзвенів металом:

"Ми, народ Соціалістичних Сполучених Штатів, як одна людина, докладемо всіх зусиль, щоб у лещатах економічної блокади задушити квебекський режим – останній оплот загниваючого капіталізму на континенті…"

Дік і Джейн чудово знали, про що мова: з того часу як США здійснили аншлюс Канади, тільки непокірний Квебек, заручившись підтримкою Франції – та й усієї Європи, — зберіг незалежність. Його планомірно душили блокадою, але він тримався.

— Коли вже з цим Квебеком вирішиться питання, — зітхнула Джейн, — через нього нічого французького не почитаєш і не подивишся… Одразу підозрюють у симпатіях до Квебека. В одного нашого знайомого є відеокасета "Граф Монте-Крісто", так він її в сараї закопав. До кращих часів, каже…

"Наступний розділ програми – вісті з-за океану. Європейський капіталізм повільно, але неухильно наближається до краху. Ось останні сигнали біди з цього тонучого корабля…"

Диктор тоном трагічного актора заходився читати зведення про кількість безробітних та наркоманів у країнах Європи. Коли дійшов до Нідерландів, завиваючі інтонації посилились.

— Джейн, годі тобі слухати цю дурню, — нетерпляче махнув рукою Дік, — давай краще візьмемося до справи… Сама знаєш, що на нас чекає, якщо не виправдаємо довір'я. Коли партія сказала "треба"…

Вона покірно хитнула головою.

… Дік кричав. Протяжно й надривно, як поранений звір. Джейн кілька разів хльоснула його по щоках, і він прокинувся. Сів, обводячи каюту напівбезумним поглядом.

— Що з тобою? Ти виглядаєш, як мрець…

— Послухай, який мені страшний сон наснився…

— Заспокойся! Залиш свої кошмари. Це все – від захоплення антиутопіями. Ти забув, чим нам сьогодні слід зайнятися? Прийми віагру, а то так розхвилювався, що без неї не зможеш.

— Т-так… Тоді нас посадять…

— Ти точно з глузду з'їхав! Через якийсь гидкий сон… Приведи себе до ладу зараз же!

Дік пару раз судомно ковтнув і, бормочучи: "Це тільки сон… тільки сон…", заходився робити зарядку.

ЩОНОЧІ – ЗИМА

Ігор Сокол

Посеред хвилястої марсіанської рівнини, з усіх боків оточеної червонуватими пісками, височить напівпрозорий купол.

На перший погляд – купол як купол. Звичайне стандартне покриття для невеликого поселення землян-колоністів. Таких на Марсі сотні. Тільки ось із середини це поселення незвичне.

Похмурі, глухі коридори, вічка в металевих дверях, грати на вікнах… Знайома за земним минулим, безрадісна картина. В'язниця, вона й на Марсі в'язниця.

У кабінеті начальника бесідують двоє: він сам і пастор Кьоніг. Бесіда, звичайно, стосується вічного питання: чи є Бог?

— Бачите, шановний гер Кнафф, — поважно промовляє пастор, — Божий промисел – навіть у тому, що діти Адама і Єви колонізують цю планету. Саме провидіння потурбувалось, щоб ми могли тут жити. Навіть земні годинники можна використовувати, оскільки доба всього на 37 хвилин довша за земну. Подумати тільки: о 24.37 перевести стрілки назад на 24.00 – й новий день почато! Як це просто і разом з тим геніально!

Начальник тюрми Мартін ван ден Кнафф скептично усміхається:

— Раніше ви, святі отці, інакше мислили. За прагнення догори—хай навіть у думці! – на вогнище! А тепер у освоєнні Марса Божий промисел побачили. Які ж ви, однак… — він з докором хитає головою.

— Так то ж коли було! До того ж вогнища палила католицька інквізиція, а я – протестантський священик…

Їхній діалог переривається приходом конвоїра й в'язня. Приведений – чорноволосий міцний чоловік середнього зросту – тримається бадьоро. Видно, що муки ув'язнення для нього наближаються до кінця.

Ван ден Кнаффові все відомо про доставленого, але той повинен відповісти На ряд стандартних запитань. Така традиція.

— Прізвище, ім'я!

— Ангел Крумов.

— Стаття і строк!

— Сорок дев'ята, частина перша Марсіанського УК. Строк два роки.

— У чому конкретно був винний?

— В крадіжці кисневого балону зі складу. Затриманий на гарячому.

— Зауваження в період ув'язнення?

— Не мав.

Коротка пауза. На жорсткому обличчі Кнаффа з'являється щось подібне до усмішки.

— Що ж, вітаю вас, Ангеле Крумов. Ваш строк закінчено, й ви скоро рушите в путь до свого рідного купола No 124, щоб знову розпочати життя чесного громадянина.

— Дозвольте запитання, громадянине начальнику?

— Будь ласка.

— На чому я доберусь?

Широкий жест – і на екрані з'являється мотоцикл-піскохід, сконструйований спеціально для подорожей по Марсу.

—Впоратися зумієте?

— Ще б пак!

— Це голограма. Оригінал стоїть у дворі біля самих воріт. Орієнтований точно на північний захід. Радимо не вихляти, щоб не збитися зі шляху. Охоче постачали б вам транспорт з вбудованим у руль компасом, але – не наша провина, що Марс позбавлений магнітного поля. Повторюю: головне – не робити поворотів. Киснева маска й костюм лишаються у вашому розпорядженні, а піскохід ви повинні по прибутті здати до найближчої поліційної дільниці.

Вони нам повідомлять про це. Ну, ось і все, — киває Кнафф.

— Підійди до мене, сину мій, — єлейно промовляє пастор Кьоніг.

— Вислухай напутню молитву.

Крумов слабко посміхається:

Крумов слабко посміхається:

— Я православний.

— Не так важливо, головне – християнин…

Пастор, наспіх хрестячи Ангела, бурмоче молитву й дає старе як світ:

— Ступай і не гріши.

…Вже довгий шлях пройшов піскохід червоною пустелею. Фобос закотився за обрій – значить, перша половина доби наприкінці. Дивне світило цей Фобос! Протягом марсіанської доби двічі сходить і заходить!

У Крумова немає годинника, тільки за сонцем та за супутниками Марса й можна здогадатися про час.

Ангел потягує через тонкий шланг харчову суміш з балона, закріпленого за спиною, і йому в голову приходять несподівані думки:

— Як усе ж таки незвично все влаштовано тут! В якій земній в'язниці так піклуються про тих, хто вийшов на волю? Забезпечили їжею й одягом в дорогу й транспорт напрокат дали… Правда, тут і умови не ті, що на Землі…

Зараз у душі нема навіть образи на Златку, яка не стала його очікувати. Бог з нею! Може, насправді з тим полінезійцей їй буде краще… Але як, чорт забирай, могли полінезійці – діти океану! – переселитися на планету, де майже немає води? Хоча кого тут тільки немає…

Шість мільйонів землян назавжди переселилися на Марс. Всього шість мільйонів на цілу планету – як це мало! Адже Марс – суцільна цілина, і ще багато років мусять пройти, перш ніж він стане для людей другою домівкою…

Холодніє, однак… І зненацька філософські думки розвіваються, мов попіл. Натомість надходить одна – проста: "Коли ж доберуся?"

Ангел нетерпляче тисне пальцями на кнопки клавіатури. На дисплеї поруч з приладною дошкою спалахує відповідь на запитання: "Максимальна швидкість – 90 км/год.".

І в душу поступово починає закрадатися страх.

Значить, навіть при тутешній силі тяжіння більш за дев'яносто кілометрів на годину з цієї машини не витиснеш!

Далі – проста арифметика. Відстань від в'язниці до найближчого купола – 830 кілометрів. Понад дев'ять годин безперервної ходи! Так, розрахунок простий і вбивчий. Він, колишній арештант, а нині вільний громадянин не встигне добратися до людей до холодів.

Ця думка обпікає мозок. Здається, крижаний подих марсіанської ночі, що насувається, проникає всередину.

Не піддаватися паніці! Думати про те, що можна зробити!

Опівдні, коли сонце в зеніті, на Марсі в районі екватора близько +20^о С, і цілком можна обійтися кисневою маскою. Зате вночі, коли температура падає до – 45^о , скафандр або дуже теплий одяг необхідні.

А ця бісова машина не має навіть кабіни – лише вітрове скло. Недолік чи економія? Адже знали ж конструктори, що тут бувають піщані бурі!..

Годі роздумів, треба зважитись на дії. Інакше піскохід доставить на базу морожене м'ясо замість Ангела Крумова… Але яка дія тут можлива?!

Пригадався побачений в дитинстві фільм "Дерсу Узала". Там двоє головних героїв ховались од бурі в скирті щойно зірваної трави. Але куди заховатись тут, де благенька рослинність тулиться лише вздовж каналів?

А холод уже відчутно дається взнаки. І це ще, як кажуть, квіточки. Вирішуй, Ангеле, годі їхати назустріч загибелі! Треба рятуватися!

Крумов зупиняє піскохід. Зістрибує й, відчепивши від борту машини лопатку типа саперної (добре, хоч вона передбачена!), починає затято рити пісок.

Ще зусилля, ще! Він сам не знає, що копає: притулок чи могилу. Ясно одне: в цій наспіх виритій норі слід намагатися вижити. Замерзаючі пальці судомно стискають черенок лопати. Швидше, швидше!

Нарешті яма готова. Тепер залізти до неї. Пісок – на себе! Скоріш! Куртку на голову! Ще підгребти піску до себе! На поверхні залишається лише маленький горбик. Лягти на дні. Стиснутись. Руки й ноги піджати, кулаки стиснути, вкриту курткою голову втягнути в плечі. В норі стало трохи більше вільного місця. Пара різких рухів ногами – й пісок осипається з її стін. Як слід влізти в нього. Не підведи, киснева маска з балончиком! Завдання проте: дожити до ранку! А вранці – знов у путь.

Крумов скручується в клунок, подібно до дрібного звірка в норі. Наказує собі заснути: уві сні менше витрачається енергії, та й кисню теж.

…Яскраве світло ріже очі. Незвична обстановка: маленька кімната, стіни з рифленого заліза. Враження, ніби знаходишся у скриньці. Але дихати можна. Й не холодно.

На Крумова, ще не зовсім прийшовшого до тями, дивиться бородатий здоровань у в'язаному светрі. Помітивши рух вій, задоволено сміється:

— Очуняв? Чудово! Це, брате, чиста випадковість, що я на тебе набрів. Дивлюсь – горбик якийсь ворушиться. Що за диво, гадаю? Узявся копати, й ось тобі – живого викопав! Ти хто такий? Балакати можеш?

Ангел видає нерозбірливі звуки. Слів не виходить. Незнайомець говорить однієї із слов'янських мов, майже все зрозуміло. Але якою? Ох, цей туман у голові…

— Де я? – нарешті вичавлює він.

— В геологів ти! – посміхається бородань. – Двоє нас: я та Мболо, напарник мій, із Замбії. Скоро повернеться. На, ковтни, загрієшся. – Він простягає пласку баклажку і вливає до рота Ангелові кілька ковтків. Вогненна рідина обпікає горлянку. Перед очима пливуть кола.

— Справжня "смирновка", з Землі привіз… Тебе як звати?

— Ан-гел…

— Ангел?! Нічого собі йменнячко!

— Н…норм-мальне бог…гарське ім'я – бурмочуть здерев'янілі губи.

— Та ти не ображайся, дивак! Його, можна сказати, з того світи витягли, а він… За що ж тобі, Ангеле, крильця підрізали?

Крумов здивовано кліпає повіками.

— Роба на тобі арештантська, так що не відкрутишся. Признавайся!

— Стягнув балон кисню, — знехотя відповідає Ангел.

— Хотів на дурняк повітрям дихати? Ні, братику, тут це не проходить! І скільки ж ти відмучився?

— Два роки.

— Марсіанських?

— А то яких же?

— Ух ти! Навіть голос прорізався! В мене теж контракт на два роки, тільки земних. Ой, забув відрекомендуватися: Савелій, ім'я рідкісне, тепер його й не зустрінеш.

— Савелій – це ваш національний герой?

— У своєму роді. Був колись такий популярний артист, весь народ його любив.

Недовга пауза. Крумову не хочеться ні говорити, ані думати. Як музику, не вдаючись у зміст слів, слухає він мову Савелія:

— Ми, вважай, розвідку цього району майже закінчили, ще пару днів – і рушимо на базу. В тебе піскохід, в нас – портативний будиночок. Не пропадемо!

…— У мене у Вологді дім знаєш який? О-о-о! Зі справжніх соснових колод, з коником на даху. Всеродині, ясна річ, усі блага цивілізації, а іззовні – як діди-прадіди будували, хоч до музею! Туристам показують…

… — Е, та я бачу, тебе вже розморило. Лягай-но отут…

…По декількох місяцях в барі одного з куполів сидять за столиком колишній в'язень Крумов і колишній начальник в'язниці ван ден Кнафф. Колишній – бо він уже у відставці. На вигляд ніхто не сказав би, що вони – в минулому супротивники: вираз облич обох благодушний.

— А знаєте, пане Кнафф, — задушевно мовить Ангел, — раніше мені дуже хотілося набити вам орду.

— А нині?

— Тепер не хочеться. І все ж, якщо ви таке встругнули? Маю на увазі моє звільнення.

— Бачите, гер Крумов, нам – тобто керівництву виправного закладу – хотілося дати вам зрозуміти, що ви покарані.

— Хіба двох років не досить?

— Займаються на Марсі в'язні? Тим же, що й інші: освоєнням планети. Всі ми тут живемо в суворих умовах. А щодо раціону, самі згадайте – а де ж ви щодня їли м'ясні чи рибні продукти. Чи не так?

— Так.

— Ось бачите! Багато хто з вільних поселенців і не мріє про таке. У чому ж тоді покарання? Хіба що розваг поменше та ще обмежено свободу руху. Ось і все.

— І ви відправили мене замерзати під нічним небом…

— Можна сказати інакше: вам було надано можливість вижити. Й ви, до речі, прийняли єдино вірне рішення. А вже те, що на вас набріли геологи, свідчить, що ви народились не те що в сорочці – у скафандрі. Вип'ємо ще пива?

В очах Ангела спалахують веселі іскорки:

— За ваш рахунок – скільки завгодно, громадянине начальнику!

— Згода! Сьогодні я пригощаю!

Обоє направляються до стійки. Все ж таки Марс – таке місце, де мимоволі стають побратимами. Інакше тут просто не можна.

РОЗЧАРОВАНА ДУША

Ігор Сокол

У космічному безгомінні, серед пульсарів і квазарів, серед туманностей і комет мандрує тонесенький промінчик.

Він не простий собі пучок світла, створений самою природою, а сигнал, ба навіть своєрідний місток між надзвичайно віддаленими світами. Мешканці четвертої планети системи Канопуса відправили його на колосальну віддаль, щоб відшукати в безодні Всесвіти життя, злитися з душею крилатої істоти.

Саме крилатої! Бо хіба може називатися вищим створінням той, хто позбавлений крил, хто не відає щастя польоту?

Мчить створений кмітливими істотами промінь, несучи в собі неповторну душу однієї з них у вигляді пакета інформації.

І ось нарешті відстань подолано. Світловий мандрівник наближається до третьої планети біля нічим не примітної жовтої зірки. Ця планета – єдина в системі – має атмосферу, придатку для польотів. Отже, тільки вона тут варта уваги.

Пронизавши блакитний повітряний купол, промінь облітає навколо Земної кулі. Які велетенські лісові простори! І в кронах дерев повно крилатих створінь. Вони перелітають з гілки на гілку, часом і на землю сідають у пошуках поживи, годують пташенят у гніздах. РІ дзвенить – далеко чути! – багатоголосий гомін, спів, свист, клекотіння. Звучить над світом пташиний гімн життю й сонцю.

Космічний гість, діставшись вершечка стрункої сосни, торкається пір'їнок невеликої плашки з жовто-синюватим забарвленням, яку люди називають синицею.

І синиця радіє, хоч сама не знає чому. Відтепер ї душа й душа далекої крилатої істоти – одне ціле.

Як чудово сяє сонце! Як виграють барвами смарагдово-зелений ліс, блакитні й темно-сині озерця, які гарні сьогодні навіть похмурі скелі, з яких зривається величний водоспад! Взагалі – як добре жити на світі!

Синиця, злітаючи в небо, весело цвірінчить. Але не все ж радіти життю, треба й про харч подбати. Адже в гнізді лишилися жовтороті пташенята! Стриб-стриб з гілки на гілку! Он ворушиться на стовбурі волохата гусінь. Мерщій до неї! Один блискавичний рух – і гусінь у дзьобі. Швидше до гнізда!

Попискують пухнасті пташенята, розтуляючи жовті дзьобики. Які вони кумедні! Синиця ніби вперше бачить своїх діток. І невтямки їй, що ні світ зараз дивиться її очима чужий розум.

І знов – уперед на пошуки здобичі! Так минає півдня. І раптом, пролітаючи над лісовою галявиною, пташка бачить внизу, на траві, групу тих, що вважають себе царями природи.

Вони й раніше час від часу наїжджали сюди, залишались до темряви, лякали птахів своїми аж ніяк не мелодійними співами, і іноді вмикали галасливу музику, від якої ладні були повтікати всі лісові мешканці. Але синиця ніколи не звертала на них особливої уваги. Просто намагалась триматися від чужаків подалі.

Але на цей раз свідомість космічного гостя виявилась сильнішою. Зацікавлено розглядає синиця непроханих візитерів. І відчуває в душі і сум і жаль. Бо хіба можна не жаліти їх – прикутих до земної поверхні? Їм недоступне щастя озирати землю з висоти.

Ось вони сидять на траві, незграбно розриваючи кінцівками, що заміняють їм крила, шматки м'яса якоїсь істоти, яка ще недавно бігала або – хто зна? – може й краяла небо.

Отже, вони хижаки, як, наприклад, орли. Але ті – величні, а ці – жалюгідні, бо безкрилі.

Біля них – пляшка з якоюсь прозорою рідиною. Ні, це не вода! Якби лісове озеро так тхнуло, жодна тварина не стала б з нього пити. І, до речі, найменшому в гурті цієї рідини не наливають. Цей, ще не дорослий безкрилий хижак, наминає м'ясо, запиваючи його чимось жовтогарячим, з більш приємним запахом.

Та ось він відкладає вбік недоїдений довгастий зелений плід. Натомість в його пальцях з'являється незнайомий предмет: досить довга паличка, роздвоєна на кінці. І між кінцями – пружно натягнута жорстка стрічка з потовщенням посередині. Для чого все це?

Малий хижак піднімає з землі камінчик, вкладає його у свій "пристрій". Натягує гнучку його частину й…

Всього пару секунд прожила після цього синиця. Камінь пробив груди маленького створіння, і свят навіки потьмарився в очах.

Свідомість згасла, тієї ж миті невидимий для людей промінь почав зворотний шлях до планети, з якої вирушив.

Власник душі, яка перетнула неймовірну віддаль, у цей час мучився у страшних корчах, бо фізично відчув муки загиблої плашки. Крилаті лікарі боролися за його життя і таки врятували…

…Через місяць учасники експерименту зібралися у велетенському конференц-залі для обговорення результатів.

Незвично для людського ока виглядає цей зал: замість сходів та сидінь тут довжелезні сідала, розташовані в декілька ярусів. Присутні галасували й лопотіли крильми, аж поки головуючий не закликав усіх до порядку. Шум поволі стих.

— Панове! – схвильовано мовив один з членів експедиції. – Планета, до якої нами було здійснено ряд променевих експедицій, перевернула всі наші уявлення про закони еволюції. Найбільше, що нас вразило – там господарями природи не є літаючі створіння!

Зчинився неймовірний ґвалт. Почулись вигуки:

— Безглуздя! Хто не літає сам – нездатний до польоту думки!

— Тихо! – гукнув голова. – Очевидно, еволюційна теорія, Вироблена нашими пращурами, не універсальна. Недолугі, з нашого погляду, істоти володіють цією чудовою блакитно-зеленою кулею. Вони полюють на інших істот, в тому числі й крилатих (шум обурення в залі), вживають їхнє м'ясо й використовують навіть пір'я. І це – вони, які для подолання навіть невеликої висоти змушені будувати своєрідні протези!

На екрані виникло зображення сходів.

Репліка з заднього сідала:

— Вони навіть неспроможні дізнатися, що їхня планета кругла!

Де ж тут казати про високий рівень розвитку!

— Отже, не всюди розвиток природи відбувався нашим шляхом, — підсумував головуючий. – Найдивніше, що тамтешня природа, створивши крилатих, не піднесла їх на найвищий щабель. Образливо для нашої гідності, але нічого не поробиш…

— І ції кляті безкрилі ще дозволяють собі вбивати наших співбратів! – лунали крики. – Дикість! Варварство!

…А на далекій Землі за підстрелену синичку хлопчик одержав добрячого прочухана. Його ганебну зброю – рогатку – було поламано, а бідолашну пташку поховано під сосною.

Та оскільки променевий зв'язок між двома світами вже перервався, крилаті аборигени про це так і не дізналися…

Шпигунська мелодрама

У цей спекотний літній День Сонцестояння Цорзок прокинувся з важким почуттям. Чого так болить душа? Одразу згадав: сьогодні третя річниця смерті його дружини Мізрунци. Знову, вже вкотре, промайнула настирлива думка: "ЖИТТЯ ПРОЙШЛО МАРНО".

Агент Цорзок пригадав той далекий день, коли урочисто відбувався випуск Хінтакунської розвідшколи. Вони стояли у величезному підземному залі, освітленому старовинними смолоскипами. Хлопці праворуч, дівчата ліворуч, і навіть ті з них, що вже були одружені, були розділені того дня. Так вимагала традиція.

Цорзок назавжди запам'ятав слова наставника, що мали стати їм усім дороговказом:

— Двом великим державам – Хінтакуні й Квілану – не ужитися на планеті. Або ми – або вони. Квілан має бути знищений, інакше Хінтакуна загине. Так навчає нас мудрий Ункаом Лянкрютсо – хай славиться у віках його ім'я.

Тут же височіла гігантська статуя всесильного диктатора Ункаома Лянкрютсо. Два покоління хінтакунців народилися й виросли за його панування. Тільки тоді він був наймолодшим у світі головою держави, а тепер – найстарішим. Кадровий агент Цорзок знайомий з таємницями організму, добре розумів, що вже декілька років великий володар Хінтакуни тримається тільки на тонізуючих препаратах.

Цорзок глянув на себе в дзеркало. Він молодший за Лянкрютсо, і то ознаки старості одразу помітні: луска поблідла, перетинки між пальцями провисають, тоді як мають бути щільно натягнуті. І вічний смуток в очах...

Та смуток, певно, не від прожитих років. Вони з Мізрунцою прожили все життя в очікуванні завдання, якого так і не одержали. Були звичайними обивателями ворожої держави – Квілану: він – чиновником, який, між іншим, дослужився до почесної пенсії, вона – секретаркою декількох босів, серед яких був навіть заступник міністра хімічної промисловості. За цей час вони подарували ворожій державі – скільки ж? – Мізрунца чотири рази відкладала яйця, значить, восьмеро дітей. Таких самих обивателів, які навіть не уявляють, хто насправді їхні батьки.

Спогади про дружину різонули по серцю. Он у шафі висить її остання луска. Вона якраз тоді линяла, незадовго до смерті. А в останній день сказала:

– Як ти гадаєш, чому Батьківщина не покликала нас? Краще б нас тут виявили й стратили. А так… Ми прожили наше життя, любий, даремно.

І якщо раніше Цорзок на щось сподівався, то тепер надію було втрачено. І він вирішив загинути "із феєрверком", кинути в обличчя ворогам – а він і досі вважав ворогами квіланців, серед яких прожив усе життя – правду про те, хто він є. Ось тільки як зробити, щоб цей крок мав найбільший ефект? Цорзок перебирав у голові різні варіанти, аж поки не обрав найзухваліший – піти на прийом до голови Національної Безпеки і заявити йому про це. Ще й похизуватися перед неминучим кінцем: що, не зловили мене, пане? А тоді – прощавай остогидле життя! Це краще, ніж звичайна смерть від старості.

Щоправда, прості громадяни на прийом до шефа контррозвідки потрапити не могли. Але почесні пенсіонери з числа колишніх чиновників мали такий привілей. Чекати довелося два місяці, але сьогодні цей день настав.

Цорзок вийшов на головну вулицю столиці. Величезне зелене сонце, що займало чверть неба, палило немилосердно. Він рушив уздовж вулиці, намагаючись триматися в тіні. Ще раз відчув, як постарів: через кожні десять кроків доводилося опиратися на хвоста, щоб відпочити.

Показавши посвідчення вартовому, Цорзок подолав великий порожній хол. Через кілька хвилин ліфт довіз його до двадцять восьмого поверху, де нарешті можна було відпочити в зручному кріслі. Відпочити... перед чим? На мить Цорзокові стало страшно. Але він опанував себе. Ні, він таки здійснить те, заради чого прийшов!

Коли робот – ад'ютант голови Національної Безпеки Квілану – байдужим механічним голосом назвав його ім'я, Цорзок ступив до просторого кабінету. Випростався, урочисто підніс ліву передню лапу і виголосив:

– Хай живе великий Ункаом Лянкрютсо!

І сталося несподіване. Голова квіланської контррозвідки повторив жест Цорзока і відповів чистісінькою хінтакунською мовою:

– На вічні часи. Що, наші десант висадили? Я гадав, у цьому немає потреби.

Деякий час у кабінеті стояла мертва тиша. Раптом шеф контррозвідки стиха мовив:

– Ти не впізнав мене? Адже ти Цорзок, чи не так?

Напруживши зір, Цорзок пильно вдивлявся в обличчя свого, здавалося б, найпершого ворога. Нарешті видихнув:

– Мгленд?

– Я, звичайно.

– Он ти як... високо злетів. А я – лише чиновник на пенсії.

– Хто ж тобі заважав робити кар'єру? Стартові можливості у всіх були однакові.

Цорзока огорнула лють.

– Нас посилали сюди не кар'єру робити! А виконувати завдання Батьківщини! А ти... зрадник! Очолив контррозвідку ворожої держави! Контр-р-р-розвідку! Скільки наших переловив, гад?!

– Ти здурів?

– Ні, я таки помру недарма! – Цорзок зірвався на крик. – У мене сили досить, щоб загризти одного негідника!

Він став у бойову позу. А Мгленд, замість боронитися, мовив тихо й майже лагідно:

– Ти дурень, Цорзоку. Старий дурень.

Як не дивно, але весь войовничий запал Цорзока миттю зник. Він сів і ледве вимовив:

– І ти це говориш мені?

– Тобі, кому ж іще! Думаєш, я єдиний агент Хінтакуни, що займає високе становище у Квілані? А міністр оборони? Заступник міністра закордонних справ! Префект поліції! Голова правління Національного банку! А сам Первосвященик хто? Наш агент, кличка Квадрат! З нашого випуску розвідшколи, ти його знаєш.

– Я не вірю тобі. Ти брешеш!

Мгленд зайшовся реготом:

– Я брешу? На, дивись! — Він поклацав кнопками, і на дисплеї з'явився ряд цифр.

– Дзвони по будь-якому з цих телефонів і привітайся з тими, кого я тобі назвав, так, як із мною! І тобі стане ясно! Ну, чого ж ти? Дзвони!

Цорзок мовчав. А Мгленд провадив далі:

– Я тобі більше скажу. Генералітет на дві третини складається з наших агентів. І боси найбільших картелів і синдикатів – теж наші! Ти зрозумів, чому досі не почалася війна між Хінтакуною й Квіланом? Для чого нам завойовувати Квілан силою зброї, коли ми його вже завоювали? Усі керівні посади в економіці Квілану, майже всі – в політичній верхівці, військових і навіть релігійних сферах займають наші люди!

Цорзок тихо заплакав. Сльози душили його, він не міг вимовити й слова. Нарешті спромігся видавити із себе :

– Бідна Мізрунца... Вона нічого не знала... Думала, ми з нею виявилися непотрібними...

– Її що, вже нема? – із співчуттям спитав Мгленд.

– Так... Сьогодні три роки...

– То це ти таким чином хотів відзначити річницю? Що ж, благородно. Та заспокойся, на, випий, – Мгленд подав Цорзокові склянку води.

Стало тихо. Через кілька хвилин Цорзок запитав:

– Ти ще... когось... знаєш?

– Бачиш, друже, ти не єдиний з наших, хто не вибився у міністри й генерали. Пам'ятаєш Цфольсебу?

– Так... дуже красива дівчина... була, – додав Цорзок.– В неї луска така... ніби перламутрова.

– Так от, вона теж особливих вершин не досягла. Зубний лікар. Оце, – Мгленд помацав праве ікло, – її робота.

– Цфольсеба – жінка, – мовив Цорзок.

– І з чоловіків теж не всі на значних посадах. Надто багато у Квілані хінтакунських агентів, вакансій на всіх не вистачить, – засміявся Мгленд. – Отакий Ґверґву – ти його не знаєш, на тридцять два роки молодший за нас із тобою – то він шофер. Але який! Особистий шофер міністра фінансів.

– Міністр фінансів теж... наш?

– Ні, квіланець. Справжній. Але, маючи поруч із ним такого аса, як Ґверґву, ми можемо не турбуватися. Стривай, я ж тобі ще мера не назвав!

– Бошинфо? – вражено перепитав Цорзок. – Мер столиці?

– Так, мер столиці. До речі, Бошинфо – його справжнє ім'я. Непогано, так?

Цорзок не знав, що й казати. І раптом спитав:

– Слухай, Мгленд, ти назвав мені дурнем?

– Бо ти обізвав мене зрадником. Ми квити.

– Я не про те... Ось я зараз дещо скажу, від чого у всіх вас, дуже розумних, очі рогом полізуть... Ти гадаєш, усі ці довгі роки квіланська розвідка дрімала? Чи ні?

– Ти до чого ведеш?

– А до того... Ти з такою пихою промовив: "Усі керівні посади... і так далі... займають наші люди". Чи не думаєш ти, що на нашій батьківщині, в Хінтакуні, всі високі посади займають "їхні люди" – агенти Квілану? І чи не вважають вони тепер, що завоювали нас? Хто ж кого підкорив, цікаво?

На це питання у Мгленда відповіді не було.

Цорзок підвівся й рушив до дверей.

– Подумайте над цією проблемою, шановний пане, – в його голосі вчувався глум. – На те ви голова Національної Безпеки. А я – лише скромний пенсіонер...

Він вийшов із кабінету і зачинив двері. Але через кілька хвилин вони відкрилися знову.

– Пане голово, – промовив робот-ад'ютант, – ваш відвідувач викинувся з вікна.

– Як із вікна? В якому розумінні? – розгубився Мгленд.

– Я вживаю слова тільки в прямому значенні, – сказав робот.

– Спустися, стій коло нього й нікого не підпускай. Чекай команди, – Мгленд швидко опанував себе.

Як тільки за роботом зачинилися двері, Мгленд звернувся по допомогу до мера міста.

– Слухай, Бошинфо, – сказав він, побачивши мера на екрані відеофона, – пам'ятаєш із нашого курсу таку пару: Цорзок і Мізрунца? Так от, її вже три роки нема на світі, а він тільки що був у мене, і коли я йому про все розповів, – розумієш, про що, – покінчив самогубством. Не пережив стресу, бідолаха... Так ти натисни там на кого слід, хай виділять кошти на шикарний – чуєш? – шикарний! – похорон і надгробок. Він заслужив. Гаразд? А ти б зайшов колись до мене, господарю столиці. А то тільки на екрані бачимось.

Мер винувато посміхнувся:

– Постараюся при нагоді...

Вимкнувши відеофона, Мгленд кілька хвилин сидів мовчки, потім тихо мовив:

– Цікаву загадку загадав Цорзок... Цікаву...

листопад 1992 р.

Космічний ласун

Генріх Клюгер зосереджено дивився в ілюмінатор. Наскільки сягає око, тягнеться знайомий краєвид — панорама кілець Сатурна. Гігантські брили льоду, більші за будь-який хмарочос у десятки разів, вражають уяву. Між ними де-не-де проглядає чорне небо. Все вороже й чуже людині, та Клюгер устиг звикнути до свого місця роботи і навіть, як це не дивно, полюбити його. Справді, йому було чим пишатися. Адже він – керівник відповідальної ділянки освоєння Сонячної системи: від його праці та праці його колег залежить постачання води для марсіянських колоній.

Власне, нічого нового в цьому завданні не було: реалізовувався план, розроблений ще у XX столітті Айзеком Азімовим. Марс, активно освоюваний людьми, був вельми обділений найнеобхіднішим для життя: звичайною водою. На всій планеті не набереться й Ладозького озера, любив повторювати Скворцов, що виріс на берегах Ладоги. В той же час навколо Сатурна кружляло (у вигляді льоду, звичайно) кількасот мільйонів тонн абсолютно чистої води. Відповідно, міжнародний екіпаж під керівництвом Генріха Клюгера займався транспортуванням велетенських брил на Червону планету.

Колектив підібрався чудовий. За весь час роботи не виникло жодної серйозної сварки, незважаючи на те, що публіка надзвичайно строката. Тут і Джон Мак-Кіґан, метис з Ямайки, і Федір Палійчук із Дніпропетровська, і Ахмед з Аравії, який навіть у чорній безодні не облишив звички п'ять разів на день молитися Аллаху... Де тільки знаходив ту Мекку?

У більшості членів екіпажу на Марсі були родичі, отже, на доставку льоду космонавти дивилися майже як на родинну справу. Часом, спостерігаючи, як злагоджено вони працюють, Клюгер дивувався: чому ж це на Землі державні мужі часто-густо не можуть порозумітися? А втім, до біса політику! Треба краще простежити за доставкою оцього моноліта, схожого на голову гіпопотама, тобто "дебелого річкового лошати", до місця призначення.

Річ у тому, що минулого рейсу експедицію уперше спіткала невдача. Ракета, в якій були Мак-Кіґан і Скворцов, прибула на Марс без вантажу. Крижаний велет, завбільшки із сотню айсбергів, зник. Ніби випарувався! З пілотами начебто все гаразд, але вони нічого в польоті не помічали. І от сьогодні сам Клюгер пілотуватиме транспортну ракету.

Він згадав неприємну розмову в секторі освоєння Марса й астероїдів. Його "виховував" Кобаясі – літній японець із хижим поглядом вузеньких очей, який, здавалося, пропікав душу.

– Що ви від мене вимагаєте? – незадоволено промовив Клюгер. – Нам уже не вперше космос загадує загадки...

– Але не такі! – Кобаясі, нервуючи, крутив олівця. – Інші загадки підкидали, так би мовити, поживу для роздумів. А ця – нічого, крім збитків! Крім того, що Марс не одержав води, яка там цінніша за золото, дарма витрачено пальне і дорогоцінний час! А що, як це повториться? Ви розумієте, що такі випадки підривають авторитет Землі в очах марсіянських колоністів! Це неприпустимо, пане Клюгер!

Генріх ледь стримався, щоб не відповісти: "Мені вже сорок три, я в космосі не новачок і не дозволю себе відчитувати, як хлопчика". Але вчасно згадав, що Кобаясі, цей кабінетний стратег, який навіть замолоду не бував далі Місяця, може поламати його – і не тільки його – кар'єру. До того ж, слова японця, попри їхній різкий тон, були справедливими...

І ось за годину космічний вовк Генріх Клюгер вирушає разом із черговою "порцією" криги в напрямку Марса. Може, пощастить помітити щось, чого не помітили молоді недосвідчені хлопці.

Ракета була разів у чотири менша за сліпучо-білу масу —"вантаж". Збоку здавалося, що, навпаки, брила несе на собі ракету, як акула – рибу-прилипалу.

Було пройдено близько двох третин шляху до Марса і нічого не сталося. Члени екіпажу несли вахту, по черзі спали, грали в шахи й карти, прослуховували фонолисти від близьких із Землі й Марса, Палійчук перечитував "Айвенго", Ахмед молився. Нічого загадкового.

– Послухай, Федоре, – раптом мовив Ахмед, – знаєш, що казав мені Скворцов? Крижина, мабуть, провалилася в діру.

– У яку ще діру?

– У "чорну". А може, у вакуумі є ще діри, через які можна потрапити до іншого простору.

Федір знизав плечима:

– Альошка щось як вигадає... Йому б фантастичні романи писати.

– Дехто з наших це й робить, – хмикнув Ахмед. – У відставці.

– Тільки звуть це чомусь мемуарами, – хитнув головою Палійчук.

Двері безшумно розсунулися. На порозі стояв Клюгер.

– От що, хлопці, – сказав він, – треба, мабуть, вийти з цієї шкаралупи. Усередині таємниці не розгадаєш.

Командир говорив не наказово – отже, збирався вийти у відкритий космос сам.

– Небезпечно, капітане, – мовив Федір. – Незабаром смуга астероїдів.

– Ось тому і вийду, поки вона не почалась, – стиха зауважив Клюгер.

Невдовзі він, міцно з'єднаний з ракетою тросом, "плив" у нічному безмежжі.

"Що можна запідозрити? Катастрофу? Її не було. Злочин? Абсурд. Що це за грабіжники, яких зацікавила крига? До того ж, вони мали б бути невидимками... Просто якесь зачароване коло..."

Він сам не знав, що змусило його одягти окуляри інфрачервоного бачення. Але це і тільки це стало йому в пригоді.

Приблизно за годину Клюгер помітив величезну кошлату тінь. Мовби пляма, здригаючись, рухалася в космічному просторі.

На роздуми часу не було. Повідомивши радіотелефоном про "явище" на борт ракети, Генріх витяг зброю. Майнула думка: "Все одно, що з пістолетом на кита..."

"Пляма" наближалася до крижаної брили. Її рухи, та навіть і форма, нагадували амебу. Так, саме амебу, яка з мікроскопічної перетворилася на велетенську. Клюгер, стискаючи зброю, спіймав себе на думці, що божеволіє.

І раптом... ні, це неймовірно! Мацаки дивного створіння охопили крижину, і вона почала поволі зменшуватись! Кілька секунд він зачаровано спостерігав, як "тане" дорогоцінний вантаж, і щосили гукнув у мікрофон:

– Федір! Ахмед! Ось він, ворог! Робіть щось, бо втратимо все!

Він не сумнівався, що його зрозуміють. Але легко сказати: "Щось робіть". Зброї у ракеті не було. Хіба що протиметеоритна гармата. Перш ніж зайти до ракети, люто зробив два постріли в бік невідомої химери. Це було марно, але гнів шукав виходу.

За деякий час гармата випустила заряд, призначений для знищення метеоритів. Космонавти крізь інфрачервоні окуляри спостерігали, як у тілі дивної істоти (якщо це була істота) з'явився отвір і... почав поволі затягуватись. Болю "амеба", очевидно, не відчувала.

Обличчя космонавтів видовжилися. Слів не було. Тільки розпач – від неможливості щось вдіяти.

Мацаки потвори торкнулися обшивки корабля.

Палійчук крізь зуби вимовив: "Ультразвук?" Клюгер ствердно кивнув. Справді, це була остання надія. Якщо він не зарадить, тоді... знову "порожній" рейс. Правда, тепер відома причина лиха, але ж від цього не легше.

Корпус ракети ледь помітно здригнувся. Ультразвук, цей невидимий ворог багатьох створінь — мусив! — мусив подіяти!

І – о щастя, це сталося! Дивний супротивник зник, ніби розтанув у міжпланетному мороці. Крижаний моноліт вдалося зберегти майже цілим. Проте генератор ультразвуку залишався увімкненим до самого Марса...

Через два тижні Клюгер, Палійчук і Ахмед були нагороджені за сміливість і винахідливість у критичній ситуації. Проте їм не давало спокою питання: "Що ж це було?"

Клюгер запитав знайомого космозоолога, той відповів:

– Це, друже, не моя парафія. Хай тобі краще фізик пояснить.

– Тобто як?

– Живі істоти живуть на планетах. А ті... гм... створіння, що існують у космічному вакуумі, це не біологічні об'єкти.

– Що ж тоді?

– Дехто каже – енергетична форма життя. Ніхто до ладу не знає, як вона може існувати. Можливо, іноді уподібнюється якійсь істоті... при зустрічі з матеріальним тілом, наприклад. Це лише гіпотеза. Ви, мабуть, зустрілися з цим явищем.

– А щодо... тієї криги?

Космозоолог лишень усміхнувся:

– А може це для "амеби" – як для нас морозиво?

Грудень 1997 р.

Не туди втрапив...

Весняний ранок. За кілька годин яскраве сонце південної країни прогріє повітря майже до літньої температури. Але поки що прохолодно.

Уздовж перону невеликої залізничної станції неквапом походжає худий високий чоловік у зеленому капелюсі, світло-сірому плащі. Обличчя вузьке, видовжене, із тонким носом, глибоко посаджені очі. Він явно чекає на потяг, хоча пасажирський має бути ще нескоро.

Черговий жандарм підозріло зиркнув на незнайомця, але, зважаючи на "джентльменський" вигляд і незворушний спокій, не затримав.

Прогулявшись безлюдним пероном, чоловік спустився на насип і спробував закурити; лише з третьої спроби зрозумів, що сигару взяв не з того кінця.

Раптом почувся хрипкий голос:

– Котра година, сеньйоре?

Озирнувся. Двоє шляхових робітників – літній і молодий, – похитуючись, поверталися з нічної зміни.

– Двадцять хвилин на шосту, – відповів безбарвним голосом, навіть не витягнувши лівої руки з кишені.

Ті здивувалися – без годинника знає чи що? – але не сказали ні слова. Сеньйор у плащі був незворушним – лише блимав вогник сигари.

Потяг повільно наближався до перону. Зупинився. Товарняк. Поруч із суто цивільним вантажем – корпусами автомобілів, мотоциклами без коліс і просто болванками – на трьох відкритих платформах височіли башти танків. Очевидно, час таємних перевезень минув.

Невідомий рушив уздовж потягу, час від часу поглядаючи навколо. Трохи прискорив ходу. Порівнявшись із танками, на мить завмер і неймовірним стрибком кинув своє тіло вгору. Якби це хтось побачив, то навіть і не збагнув би, яким чином він опинився у вагоні.

Нарешті потяг здригнувся і поволі рушив. Незнайомець пильно вдивлявся у краєвиди, вочевидь, екзотичної для нього природи. Зліва до обрію тягнулися помаранчеві плантації. Щебетало птаство.

Сонце тим часом піднялося вище, починало припікати.

Коли станція зникла з поля зору, незнайомець вийняв із потаємної кишені плаща плаский предмет – на вигляд металеву коробку середнього розміру – і припасував до стінки вагона. Блискавично скинув із себе дещо з одягу і вистрибнув із вагона на молоду зелену травичку. На гравії залишилися лежати зелений капелюх, світло-сірий плащ, порожня пляшка з-під коричневої фарби для волосся й коробка з двома невикористаними сигарами...

Через годину і чотирнадцять хвилин – розрахунок був точний! – гримнув страшної сили вибух. Тим, хто чув і на відстані бачив його, здалося, ніби здригнулися на обрії Піренейські гори...

У кабіні зорельота – тиша. Ледь блимають крихітні оранжеві вогники на екранах. На величезному дисплеї – комп'ютерне зображення земної кулі. У кріслі сидить Фоз – жінка з пишною гривою яскраво-зеленого волосся. Вона – командир корабля. Розмова нагадує допит.

– Поясніть мету вашого вчинку, Щапт.

– Що ж тут пояснювати, командире? Цей народ живе, як у тюрмі. Або як у полоні власної армії. Його стражданням немає меж. Негідники, які правлять країною, скидають із літаків напалм на власний народ. Коли людям уривається терпець, кляті можновладці приборкують їх каральними загонами.

– Досить. Отже, ви впевнені, що знову перебували ось тут? – Фоз натисла кнопку і червона стрілка спалахнула біля зображення Південної Америки.

– Звичайно, в тій країні, яку вивчав досить довго, – в очах Щапта світився подив: що за дивне запитання?

– А тепер вислухайте мене, Щапте: через вашу недбалість – неправильно вирахувану траєкторію капсули – ви зробили посадку в іншій півкулі.

Червона стрілка миттю перемістилася до Піренейського півострова.

– Замість подвигу ви вчинили злочин. У цій частині світу диктаторських режимів давно нема.

Щапт розгублено дивився на командира, боячись повірити в почуте. Раптом вигукнув:

– Ви глузуєте з мене? Я вам доведу!

– Що? І яким чином?

– Ця планета багатомовна, адже так?

– І що з того?

– А те, що я розмовляв з аборигенами! Мова та сама, інших тутешніх мов я не знаю!

Фоз дивилася на Щапта з іронією. Той розпалювався ще більше:

– Ви кажете, інший континент? По той бік океану? І та ж мова? Це неможливо!

– Але це факт. Країна, куди ви потрапили – Іспанія – справді говорить тією ж мовою, що й величезна частина цього світу – Латинська Америка. Якби не ваше "геройство", Щапте, ми й не дізналися б про це.

Він мовчав. Розумів: Фоз не жартує. Потім ледь чутно вимовив:

– Мене... усунуть від роботи?

– Враховуючи ваші благородні наміри – ні. Ви залишитесь у космосі. Але щодо Контакту – однозначно: цей був останнім у вашому житті. Віднині ваша парафія – дослідження незаселених планет.

Щапт не просив милості, бо знав: марно. Прикро, що прагнув допомогти одному народові, а натомість – нашкодив іншому...

– А як же ті? – запитав стиха. – Мучитимуться далі?

– Усім диктатурам неминуче настає край. Це закон історії, – мовила Фоз. – Ідіть і готуйтеся до відльоту.

Через добу зореліт узяв курс на сузір'я Лебедя...

квітень 1998 р.

Слід крізь віки

Тзенк оглядав незнайому планету. Після довгих місяців у космосі перебування на земній тверді здалося раєм, дарма що планета зовсім не нагадувала рідну.

Блакитне небо, і на ньому – незвичне золоте світило. Легенький вітерець. До того ж можна обходитися без скафандра. Хіба що кисню трохи забагато...

Після перенаселеної Наруми ця — безіменна поки що планета здавалася заповідником. Гігантські дерева стояли зеленими хмарочосами. В небі ширяли ящери, деякі беззвучно, інші – із специфічним клекотом.

Тзенк, який розумівся на еволюційній теорії, здогадувався, що має спливти ще чимало років, допоки небо планети побачить першого птаха. Поки що тут – царство ящерів. За три доби яких тільки не вгледів. Величезні повзаючі фортеці, чотириногі, вкриті уздовж хребта гребенями, із двома грізними шипами на кінці хвоста. Двоногі, з передніми лапами, напрочуд схожими на людські руки. Під час ходи вони іноді спиралися на хвоста, позираючи на всі боки безтямними очицями. Були й такі, як оцей – літаючі. Крила – майже як в іграшкових зміїв, котрими бавляться нарумські діти. Але на них – яке дивне поєднання – гострі кігті! А в роті, схожому на видовжений пташиний дзьоб, поблискують гострі, трохи вигнуті зуби.

Тзенк устиг лишень подумати: як добре, що ніхто з "аборигенів" не зацікавився "здобиччю"! І ніби наврочив.

Страшний рик розлігся навколо. Тзенк обернувся й побачив велетня з крихітними – порівняно з розміром тіла – передніми лапками, товстелезними задніми лапами-колонами і могутнім хвостом, яким той вимахував, наче довбнею. У роззявленій пащі – два ряди страшних зубів, схожих на кинджали.

Тзенк вирішив не спокушати долю і побіг. Динозавр із несамовитим риком кинувся навздогін. Ящір виявився прудкішим, ніж можна було сподіватися, до того ж мчав велетенськими кроками. Уперше Тзенк пошкодував, що він не в скафандрі. Що ж, мабуть, доведеться вдатися до зброї...

Зупиняючись, Тзенк оглянувся. Рев чувся майже поруч. Ящір нахилив уперед верхню частину тулуба, грізно вишкірив зуби. Ще два кроки – і все буде скінчено. До того ж Тзенкові ноги вгрузли в мул – шлях перетнув напівзаболочений струмок.

У далеких мандрах, на планетах інших зоряних систем, йому доводилося зустрічатися й не з такими потворами. Страху не було. Билася підсвідома думка: "І вбивати тебе не хочеться, дурнику зубатий..."

Коли до жахливої пащі лишалося близько метра, Тзенк натис кнопку паралізатора. Ящір із відчайдушним зойком підскочив, видер лапи з багнюки і повалився на кам'янистий берег. Він не був убитий, лише на кілька годин знешкоджений.

...Уже на борту зорельота Тзенк з подивом дізнався, що з його товаришем Нтагром, який досліджував іншу частину планети, сталося приблизно те ж саме. Тільки динозавр був іншої породи...

Відтак, зрозуміло який висновок зробили зоренавти:

– На цій планеті нам більше нічого робити. Узяли зразки мінералів, флори, фауни – і в дорогу! Чимало часу спливе, допоки тут з'явиться розум...

І справді. Минуло сто п'ятдесят мільйонів років. Зникли давні володарі Землі – динозаври, новим царем стала людина. У двох місцях планети – на півдні Туркменії і в США, у штаті Техас, було знайдено скам'янілі сліди людиноподібної істоти, переслідуваної динозавром. З цього приводу один туркменський академік заявив, що, очевидно, людина існувала не півтора, і навіть не п'ять, а сто п'ятдесят мільйонів років тому... І ніхто вголос не здивувався: звідки ж вона взялася, порушивши всі закони еволюції?

Певно, далекі гості передбачали, що їхні сліди колись знайдуть. Не могли вони уявити лишень ступінь консерватизму земних учених: ті в змозі одним помахом збільшити вік людства в сто разів, але не можуть повірити, що на Землі були прибульці...

квітень 1997 р.

Рубікон

Полювання було в розпалі. Мисливці, одягнуті в шкури, з кам'яними сокирами й списами з кременевими наконечниками переслідували здобич. Вони гнали через первісний ліс гігантське страховище, ризикуючи самі будь-якої хвилини перетворитися на жертви. Тварина мала багато спільного з мамонтом – його велетенські розміри, хобот, бивні, але, на відміну од мамонта, була хижа. Волохата шерсть вкрита рудими плямами.

Мисливці намагалися загнати страшну потвору в заздалегідь приготовану пастку. Оточивши звіра з трьох боків, вони несамовито вигукували, деякі розмахували нашвидкуруч зробленими смолоскипами, пам'ятаючи, що будь-яка тварина над усе боїться вогню.

Вони бігли. Попереду, прикрита гіллям і старанно притрушена травою й листям, на велета чекала яма, яку майже все плем'я – крім старих і найменших – копало два дні.

Тварина заревла. Здавалося, що грім пролунав над головами мисливців. Залящало у вухах. Але жоден із людей племені не звернув на це уваги. Зараз, перед лицем смертельної небезпеки, усе відійшло на задній план, крім одного – напруги битви. Так, це була справжня битва – страшніша, ніж війни із сусідніми племенами. Надто грізним був супротивник.

І ось настала жадана мить! Волохатий гігант, загнаний вогнями смолоскипів, ударами каменюк, стрілами (хоч останні були для нього – мов укуси комара), криками мисливців – вони надривали горлянки щосили, – ступивши на "килим" із гілок і листя, впав у яму. Ніби земля здригнулася! На цей раз чудовисько ревло так, що мисливці, навчені досвідом, мусили розтуляти рота, щоб не оглухнути. Вони не знали, що таке "барабанна перетинка", але те, що відкритий рот рятує від глухоти – напевне.

Мисливці, ставши півколом довкруж ями, радісно закричали. Це був вигук тріумфу: люди раділи – шумно, щиро, відверто, як дано лише дітям природи. Вони вимахували піднятими сокирами й списами, дехто з молодших навіть пританцьовував. Але радість тривала недовго. Було зроблено тільки половину справи. Залишалося вбити звіра.

Смолоскипи згасли. Вогонь був уже ні до чого. Настала черга списів, дротиків, стріл, сокир і каміння. Чудовисько ревло, не в силі виборсатися з величезної пастки, а на нього сипався град ударів, один із яких мав стати смертельним.

І тут сталося непередбачене. Один із мисливців – хоробрий, але недосвідчений син вождя племені на ім'я Спритний Олень надто близько став до краю ями. Він виявився єдиним досяжним для потвори, і вона цим скористалася.

Велетенський хобот швидким рухом, немов пітон, охопив тіло Спритного Оленя. Той зойкнув. Ще мить – і син вождя зник би в пащі звіра. Але тут один з мисливців, що виділявся з-поміж інших блідавим кольором обличчя, швидким рухом усадив списа в праве око потвори. З гучним ревом тварина розтулила пащу. Хобот ослаб від болю. І син вождя, рвонувшись, вислизнув із страшних обіймів. Незграбно впав на землю поруч із краєм пастки, але тут же, схопившись на ноги, відбіг подалі.

Невдовзі людям вдалося добити потвору. Коли велетенська туша востаннє сіпнулася у передсмертних корчах, ніхто не закричав із радощів – не було сил.

Вони вишикувалися по одному і рушили до стоянки племені. Але вислали вперед наймолодшого, Прудкого Стрибуна (дорослого імені він ще не заслужив), який на бігу вигукував:

– Спритний Олень уник загибелі! Його врятував Син Неба!

Той, кого називали Сином Неба, ішов, скромно посміхаючись, у середині колони.

Плем'я готувалося до свята. Цього разу воно було подвійним. Багата здобич після декількох голодних тижнів і чудесний порятунок Спритного Оленя – усе це надихало людей клану на грандіозне видовище. І ось урочиста мить прийшла.

Палахкотіло величезне багаття, хмиз на яке збирали цілий день. Смажилися шматки м'яса забитого звіра. А посеред печери розігрувалася ціла вистава – розповідь в особах про недавнє полювання.

Троє чоловіків, укритих шкурою, зображували страховище.

Інші оточували їх, тримаючи списи й сокири. Жінки й діти, затамувавши подих, стежили за сценкою. Особливо вразив їх показ порятунку їхнього товариша Сином Неба.

А сам герой дня сидів мовчки, ніби для нього й не існувало торжества. Оглядав печеру, людей племені, їхні трофеї так, ніби вперше бачив. Хоча перебував тут уже не перший рік.

Він був тут єдиним блідолицим і світловолосим. Сини й дочки племені червонястим кольором шкіри нагадували індіанців, а рисами обличчя – азіатів. Пряме чорне волосся падало чоловікам на плечі, а в більшості жінок спускалося аж до колін. Усі без винятку мали дужі м'язи, яких тепер майже не побачиш у людей Землі – крім професійних спортсменів та космонавтів.

Земля... Вона звідси так невимовно далеко! І справа не лише у відстані. Просто Синові Неба здається в цю хвилину, що все, чим він жив колись, було примарою чи взагалі відбувалося з кимсь іншим. Його життя нині тут – у цьому жорстокому, але по-своєму прекрасному світі...

...Сцену полювання змінив танок дівчат. У мерехтливому світлі багаття їхні стрункі тіла виблискували міддю, вогники відбивалися в очах. Але погляд Сина Неба був прикутий до одної з них — Сірої Пташки, яка танцювала третьою скраю. Уже давно вона перестала бути для нього чужинкою...

Це була далеко не перша їхня зустріч, але він радів їй, як уперше, і хвилювався водночас. Вони із Сірою Пташкою приходили зазвичай на те саме місце біля річки. Жодного разу ніхто не порушив їхнього "сам-на-сам". Лише птахи бадьоро виспівували на гіллях та безгучно краяли повітря літаючі ящери. На далекій Землі такі істоти давно вимерли, а тут – співіснували з людьми.

Коли Сіра Пташка скидала на землю плямисту шкуру і єдиним її убранням залишалися довгі чорні коси, Син Неба із захопленням дивився на неї, не міг намилуватися ідеально красивим тілом. От тільки мускули надто розвинуті як на земний погляд. Але це тому, що жінкам Землі майже невідомі фізичні навантаження. Хіба що в тренажерних залах...

Син Неба пестив круглі тверді груди Сірої Пташки, водночас цілуючи її губи. Вона притискалася до нього гарячим тілом, тремтячи, і з її вуст зривався тихий стогін щастя... Потім, у високій траві, він укривав поцілунками її всю, із голови до ніг, і їхні тіла зливалися у шаленій пристрасті...

Скільки було тих зустрічей на березі? Він не лічив їх. Поринав у густе волосся дочки племені, у дивний, але для нього чудовий аромат її пругкого тіла. Провалювався у блаженне забуття, як у прірву.

А одного разу, коли вони були вже втомлені коханням і мовчки дивилися на зоряне небо, вона раптом сказала:

– Мені заздритимуть усі жінки племені. Я ношу під серцем дитину від Сина Неба.

І тоді він уперше відчув, що ця планета йому не чужа... А сьогодні вона спитала:

– Ти розкажеш мені про свій край? Як там, за зорями?

– Люба моя, я вже стільки розповідав... Що я можу додати?

– Твої розповіді я можу слухати без кінця. І багато чого не розумію. Невже ви всі... багато племен... живете в одній печері? Чи, навпаки, кожен має свою? Як це?

– І так, і ні. Кожна сім'я має своє помешкання, але всі вони – під одним дахом. А щоб вийти з-під нього, треба йти цілий день... І то – коли ти молодий і дужий. А над нами й під нами теж живуть люди. Це називається різні рівні поселення. Є ж тут у вас комахи, що вибудовують собі величезні спільні хатини. Отак і ми.

– А як же небо? – здивовано запитала Сіра Пташка. – Ті, що внизу, його ніколи не бачать?

– Бачать. Ми навчилися робити так, щоб на кожному рівні було видно небо. Не питай мене, як саме. Ти не збагнеш.

– А дощ? Адже без нього нічого не росте!

– Ми вміємо обходитися без нього. Самі вирощуємо рослини, коли треба, поливаємо. Їм не потрібна вода з неба.

– І вітру нема... – вона зітхнула.

В неї було замало слів, але Син Неба розумів, що хоче сказати Сіра Пташка. Людям Землі невідомі ось такі, як цей, тихі вечори в лісі край річки, коли повіває легенький вітерець, дзюрчить кришталево чиста вода, сонце заходить за навколишні гори, золотячи призахідним промінням гілки дерев, на яких співають пташки, і зрідка падають на землю листочки, голки й насіння... Правда, землянам невідомі голод і небезпека, але то вже, як кажуть, інший бік медалі...

– Ти казав колись, що ви не полюєте... Що ж вас годує?

– Люба, я тобі як слід не поясню... Скажу лише – ми вже давно перестали брати дари природи. Усе, що потрібно нам, ми робимо самі. І їжу, і одяг, і... – він на мить запнувся, – те, із чого будуємо житла. Узагалі усе...

– Самі робите все... – вона обвела руками навколо себе. – Як тяжко вам доводиться працювати!

– Зовсім ні. В нас багато помічників. Але їх ми теж створили самі.

– Помічники, яких створили? Ні, не збагну... Скажи, а як... ваші діти?

– Що ти хочеш знати про них?

– Ну... як вони ростуть? Що роблять?

– Вони вчаться. Починають шестирічними й закінчують, коли стають дорослими.

– Але чого можна навчатися так довго? Хлопчиків навчають полювати на звіра, виготовляти зброю, розпізнавати сліди. Треба й уміти воювати з іншими племенами – без цього не обходиться. Дівчаток навчають знаходити їстівне коріння, гриби, ягоди, вичинювати шкури, варити їжу, доглядати дітей. Геть усі мусять уміти добувати вогонь, бо він дає життя. А у вас... – вона здивовано знизала плечима.

Син Неба вимушено посміхнувся. Як пояснити цій дитині природи, що земляни мусять навчатися принаймні дванадцять років, щоб... просто жити?

Їхня ідилія була перервана раптово й жорстоко. З гілки зненацька звалилося щось волохате, важке, завбільшки з ведмежа або великого собаку. Синові Неба вже був відомий цей звір, що мав звичку отак падати на свої жертви...

Хижак притис його до землі, але, на щастя, ліва рука залишилася вільною. Напружившись, він вихопив з-за шкіряного паска кам'яного ножа і вдарив звіра в бік. Той загорлав вельми подібно до пораненої людини. Його мазури вп'ялися в тіла чоловіка й жінки, але ще два удари гострим каменем між ребра доконали його.

Звір здихав у муках. Обоє вибралися з-під нього. Сіра Пташка, не звертаючи уваги на рани, захоплено повторювала:

– Який ти чудовий, Сине Неба! Якби не ти, мене б уже не було...

– Не клич мене так, – мовив він, весь заюшений кров'ю – своєю й звірячою. – Моє ім'я просте – Рон.

– Рон... А що це означає?

– В моєму світі давно забули, що імена мають щось означати...

Коли за ним прибув космічний корабель, плем'я сумувало. За п'ять років, прожитих тут, Син Неба зріднився з усіма. Він брав участь у всіх полюваннях, ризикував життям нарівні із синами племені. Умів, як і вони, розпалювати вогонь тертям (ніхто ж не знав, чого коштувало йому це вміння, тяжкою працею здобуте на Землі). Знав і розповідав чимало такого, про що й не здогадувалися люди цієї планети. Часом шкодував, що його вміння тут непридатні. А того, чого не вмів, але без чого не вижити в цьому світі, наполегливо вчився. Він поводився, як рівний з рівними – не було в ньому ні зверхності, ні, навпаки, схиляння перед чужинцями.

Він запевнив вождя, що після візиту на корабель (плем'я назвало його Летючою Горою) повернеться, щоб попрощатися. Але мав на думці інше...

Гігантський зореліт, виринувши з гіперпростору, кружляв на досить низькій орбіті навколо планети. З нього прислали шлюпку-капсулу, розраховану на двох: пілота й пасажира. Рон – тепер уже тільки Рон, а не Син Неба – незабаром мав стати перед капітаном.

...Він стояв у каюті, розглядаючи обстановку, од якої вже встиг відвикнути. Сивий капітан схвально дивився на нього.

– Переглядав ваші записи. Ви чудово попрацювали. 83 кристали – ціла бібліотека! Тепер ми знаємо, що планета населена людьми. Не гуманоїдами, а людьми, такими, як ми. Шкода, що вони дикуни.

– "Дикуни" погано звучить, капітане.. Просто з'явилися на кілька тисячоліть пізніше за нас.

Капітан здивовано глянув на Рона:

– Вас образило, що я назвав їх дикунами? Можна подумати, що вони вам рідні.

– Ви вгадали. Я хочу залишитися тут назавжди.

– Ви жартуєте, звичайно?

– Анітрохи. Свій обов'язок перед Землею я виконав. Забрати мене силоміць ніхто не має права.

– Але ж ви самі зазначаєте, що планета перебуває в кам'яному віці. Більше половини людей не доживає (за земним рахунком) навіть до двадцяти років. Вони гинуть або в сутичках із хижими звірами, або від хвороб і голоду. І на такій планеті ви бажаєте залишитися?

– Так, капітане. Земля направила мене сюди досліджувати цей дикий світ. Але вона не врахувала одного: за п'ять тутешніх років, проведених серед цих людей, я став одним із них. Не прикинувся, а став.

– Чим же вони так причарували вас? – у голосі капітана звучала іронія.

– Ви даремно вважаєте їх примітивними. В цих людей є зародки мистецтва. До речі, в моїх записах ви могли бачити знімки їхніх наскальних малюнків. Вони зроблені, я б сказав, з душею. І не за гроші, яких тут ще нема. А які вистави вони розігрують перед вогнищами! Яких щирих пісень співають! В них немає писемності? Вона їм поки що не потрібна. Утім, як і більшості наших обивателів, які ніколи не читали книг.

– Що ви хочете сказати? – Капітан був роздратований. – Що цивілізація Землі ХХV століття поступається перед печерним суспільством?

– Я хочу сказати тільки те, що сказав: я залишаюся тут. Дозвольте поставити кілька запитань, капітане. Не до вас особисто, бо ваше життя минає в космосі, ви на Землі буваєте лише наїздами, – до будь-кого з ваших пасажирів, які бували навіть у зоряних системах Антареса й Веги. Спитайте, коли вони востаннє бачили світанок у полі або на березі ріки – на рідній планеті? Шум моря, запах лісу, спів пташок — для цих багатіїв чи не більша екзотика, ніж чужі світи. І ще дещо: навіть якщо ви — вегетаріанець і вважаєте вживання м'яса варварством, скажіть, а смак овочів ви ще не забули? Коли востаннє ваші знайомі – там, на Землі – уживали несинтетичну їжу? Коли, згадайте, ви кохалися з жінкою – не з віртуалкою, а з живою земною жінкою? Ми пишаємося загальним добробутом, відсутністю страждань. Чи не задорого ми заплатили за це?!

Капітан хмикнув:

– Отже, ви обрали цей світ тому, що в ньому все натуральне? Але подумайте, на що ви себе прирікаєте. Планета розташована в сорока світлових роках від Землі. Має розумних аборигенів, отже, не підлягає колонізації. Про співробітництво з ними мови нема. Зорельоти Земної Федерації сюди не літатимуть. Коли вам набридне ваша робінзонада, ніхто вас звідси не забере. Зважте на це.

Рон посміхнувся:

– Робінзонада – не зовсім точне слово. Я тут не самотній. Незабаром я стану батьком. – Помітивши подив в очах капітана, мовив: – Цей світ справді жорстокий, але в ньому немає підлоти.

...Летюча Гора покинула планету. Незвичне для цього світу сяйво спостерігали люди племені. Космічний корабель виписував на тлі блакитного неба зеленими літерами лише одному Рону зрозумілі слова:

СПАСИБІ Й ПРОЩАВАЙ!

Довго сяяли серед білих хмар букви — останній привіт Землі Синові Неба. А він стояв, тримаючи в руках кам'яну сокиру, і готувався зустріти новий день. Не як гість планети, а як один із її господарів.

А на борту зорельота одержали його останню радіограму:

"За традицією, назву планеті має право дати першовідкривач або перший дослідник. Прошу назвати її Рубіконом. Згадайте Цезаря. Я перейшов свій Рубікон, назад дороги немає. Прощавайте.

Рон – Син Неба".

Січень 2000 р.